Новi пригоди Самоходика (на украинском языке)

      I, закинувши на плече вудку так, наче це був карабiн, а вiн зiбрався в запеклий бiй, пан Казик пiдiйшов до Марти й чемно спитав, чи вiзьме вона його з собою рибалити.
      Пан Анатоль грiзно блиснув очима, його розпирало вiд гнiву:
      - Отже та-а-а-а-ак? - протяг вiн єхидно. - Я вже все розумiю. Та-а-а-ак...
      Його гнiв вилився на мою голову.
      - Ви що, гадаєте, що я дурень? Ви гадаєте, нiби я не маю очей i не бачу, що тут дiється? Ви пiдозрiла людина. У своєму таборi ви переховуєте дiвчину з ватаги бешкетникiв. А хто цей хлопець? Гадаєте, я не впiзнав Чорного Франека, ватажка розбишак? Я досi мовчав, але тепер, вибачайте, мушу повiдомити в мiлiцiю.
      I пан Анатоль попрямував до свого човна.
      - О господи, як я дiстануся на той берег? - злякався пан Казик. - Вiн вiдпливе без мене.
      На допомогу йому прийшла Марта, якiй бунт пана Казика справив велику приємнiсть.
      - Я привезу вас до наметiв своїм човном, - пообiцяла вона.
      Вражений до глибини душi, пан Анатоль, не оглядаючись на свого приятеля, вiдчалив вiд берега. Я бачив, як вiн поплив до Сем'ян, напевно, щоб здiйснити свою погрозу й повiдомити в мiлiцiю, що Чорний Франек у мене. Я трохи спiвчував йому. До Сем'ян озером було далеченько, бiдолаха добре помахає веслами в таку спеку. А ще ж як його розгнiвить повiдомлення, що Чорний Франек перебуває пiд моїм наглядом за згодою мiлiцiї!
      Марта, Бронка, Чорний Франек i пан Казик приготували рибальськi снастi. За Мартиною порадою вирiшили йти до затоки Красноперiв. А хтось повинен був стерегти табiр. Я охоче взяв це на себе. Саме тодi на озерi з'явилася байдарка, в якiй сидiв Телль i здалеку махав менi рукою на знак, що має повiдомити щось важливе.
      Ми всi зачекали, поки вiн пiдпливе. А Телль так поспiшав, що аж глибоко зарився носом байдарки в пiщаний мис.
      - Вони здалися! - радiсно закричав вiн. - Хлопцi переловили майже всю ватагу. Вони хотiли вдертися до нашого складу з харчами.
      - А Лисяча Шкурка з ними? - стурбовано спитав я.
      - На жаль, Лисяча Шкурка i ще двоє хлопцiв утекли десь за озеро.
      РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ
      Переможенi просять помилування. Як перемогти ватагу. Новий
      похiд. Вогнище на бiндузi. Романова зрада. Кiнець ватаги.
      Повернення переможцiв.
      У гарцерському таборi я з'явився в обiдню пору. Приплив туди своїм самоходом вiдразу пiсля того, як Телль повiдомив, що ватагу розгромлено.
      Члени ватаги справляли жалюгiдне враження. Були обшарпанi, голоднi i навiть бруднi, хоч тут води не бракувало. Казали, що вже два днi не мали нiчого гарячого в ротi. Мовляв, удень боялися виткнути носа з табору, розташованого на одному з болотяних острiвцiв Плаского озера. Вночi їм не щастило вкрасти чогось попоїсти, бо мiсцевi господарi, як i туристи, вже знали про ватагу й дуже стереглися. В одному ятерi риби не знайшли, а другий їм не дав пограбувати таємничий Капiтан Немо. Украли трохи картоплi на полi, але боялися розпалювати вогнище. Жили i все боялись, що їх викриють мiлiцiя, чи гарцери, чи грiзний Капiтан Немо. Пробували перебиватись лiсовими ягодами, сирою морквою, вкраденою на полi, але молодi шлунки не обдуриш зеленню. Спроба вдертися до гарцерського складу була виявом крайнього вiдчаю.
      Гарцери запросили їх до столу, табiрний кухар не пошкодував їм супу й картоплi з м'ясом. Гарцери погодилися зменшити свої порцiї, щоб тiльки нагодувати тих голодних, охлялих хлопцiв.
      Я спостерiгав за тим обiдом; бiля одного столу сидiли семеро зголоднiлих, вони їли жадiбно й хапливо, а бiля решти столiв - довгi ряди акуратних хлопцiв i дiвчат у гарцерському вбраннi. Обiд, за яким звичайно точилася жвава розмова, тепер минав у цiлковитому мовчаннi. Дивитися на виснажених хлопцiв було так сумно, що згасали веселi розмови, жарти, дотепи. До того ж, кожен знав, що вся iсторiя ще не скiнчилася. Адже повинна була перемогти справедливiсть, i цi семеро хлопцiв вiдповiдатимуть за те, що зарiзали вiвцю на островi, вкрали човна, подерли ятери, словом, за все, що вони накоїли протягом короткого часу.
      У лiсi, на дорозi до Сем'ян я побачив мiлiцейську автомашину, а в наметi старшого вожатого гарцерiв Гонсеровського застав офiцера мiлiцiї, з яким зустрiчався в Iлавi.
      - Як Чорний Франек? - стурбовано спитав вiн.
      - Менi здається, з ним уже не буде нiякого клопоту, - впевнено вiдповiв я.
      - Це дуже добре, - зрадiв вiн. - Та, на жаль, справа ватаги ще iснує. Я саме хотiв про це з вами поговорити, узгодити план спiльних дiй.
      - А я мiг би допомогти?
      - Звичайно. Ви ж член бригади сприяння мiлiцiї, i це входить у вашi обов'язки. Справа буде нелегка. Троє хлопцiв з ватаги ховаються в цiй мiсцевостi. Адже береги озера тягнуться, мабуть, бiльш нiж на сто кiлометрiв, тут є де чудово сховатися, стiльки закамаркiв, урочищ, заростiв, що й батальйон солдатiв не знайшов би хлопчакiв. Та чи означає це, що ми не спiймаємо їх? Запевняю вас, за якихось кiльканадцять годин вони вже опинилися б у наших автомобiлях з рацiями. Досить було б викликати загiн мiлiцiї i кiлька тренованих собак. Але ми не зробимо цього. Чому? Вiдповiдь проста: такi засоби ми застосовуємо проти вбивць, бандитiв, грабiжникiв. А тут маємо справу з купкою шiстнадцятирiчних шибеникiв i дрiбних злодюжок. Тому не будемо брати проти них собак, не влаштовуватимемо мiлiцейських облав у лiсi. Наш план такий: пошлемо в цей район бiльше патрулiв. А дачники, гарцери, туристи, коротше, населення з-понад озера, якому найбiльше обридла Романова ватага, нехай повiдомлять нас, коли бешкетники вийдуть зi своєї схованки, щоб поцупити щось iз харчiв. Ми хочемо, щоб цi юнi злочинцi вже на порозi своєї кримiнальної "кар'єри" зрозумiли: проти них уся громадськiсть.
      Менi подобались його погляди.
      - Я надумав разом з кiлькома хлопцями дослiдити Пласке озеро, - сказав я. - Може, натрапимо там на слiди ватаги. Менi здається, цю справу не слiд вiдкладати. Ситуацiя, в якiй опинилися цi хлопцi, може привести їх до якогось бiльшого злочину. Мої друзi Телль, Яструб i хлопець на прiзвисько Баська казали менi, щоб я попросив за них у старшого вожатого. Вони хочуть взяти участь у походi. Це вже великi хлопцi, i я ручусь, що вони не дозволять собi нiяких поганих вчинкiв.
      - Телль, Яструб i Баська - серйознi хлопцi, - сказав старший вожатий. Тiльки прошу, щоб на нiч вони повернулися в табiр.
      - Єсть! - вiдсалютував я по-гарцерському.
      За якийсь час Телль уже сидiв у моїй машинi, яка пливла до мису Судака. За нами прямувала гарцерська байдарка, а в нiй Яструб i Баська.
      О сiмнадцятiй нуль-нуль, як написав би кожен гарцер у своєму повiдомленнi, ми були готовi.
      Чорний Франек, що допомагав нам пiдготуватися, весь час крутився коло мене, здавалося, нiби вiн хоче сказати менi щось важливе. Нарештi, не витримав:
      - Чи... - затнувся вiн, - чи це буде зрада, якщо я... не пiду з вами?
      - Авжеж, - глузливо буркнув Яструб.
      Франек благально глянув на Марту.
      - Зрозумiйте, - шепнув вiн. - Я так не можу... То мої колеги... То я зiбрав ватагу.
      Я розумiв його. Може, навiть у ту мить вiдчув до нього нiби якусь повагу.
      - Звичайно, ти маєш рацiю, Франеку. I я так думаю. Ви з Бронкою будете тут стерегти табiр.
      Франек i Бронка з великим полегшенням прийняли це доручення. Ми рушили. Мiй самохiд тяг на буксирi байдарку й човен Капiтана Немо, бо найтихiший був мотор у самохода, а нам було дуже важливо їхати без шуму.
      Спершу я довiдався, що в затоцi спiймано кiльканадцять великих красноперiв. Пан Казик спiймав аж вiсiм рибин, це так його потiшило, що вiн голосно спiвав, коли Марта перевезла його на той бiк. Здається, пан Анатоль дуже зневажливо поставився до рибальських успiхiв приятеля, але пановi Казику це було байдуже. Товариство пана Анатоля заходилося згортати свої намети. Менi було цiкаво, навiщо й куди вони так несподiвано переселяються.
      Таємниця розкрилася сама собою.
      У протоцi ми побачили бiлу яхту Вацека Краватика, яка стояла на якорi. А на правому березi, там, куди колись пiдпливав пором, ставили новий табiр пан Анатоль, Казик та їхнi жiнки.
      - Мешкатимуть поблизу Краватика i, напевно, разом ловитимуть рибу, сказала Марта.
      Я здогадався, що пан Анатоль, пливучи на Буковець заявити в мiлiцiю про Чорного Франека, зустрiв Вацека Краватика, який розтлумачив йому безпiдставнiсть його скарги. Може, вони вдвох понарiкали на мене й це їх зблизило. А потiм Вацек Краватик виявив до пана Анатоля милiсть i дозволив йому ловити рибу поруч себе...
      З-за повороту показалася зелена, густа купа дерев - перший острiв великого архiпелагу на Пласкому озерi.
      Я спрямував свою флотилiю до розташованого лiворуч острова, який зарiс деревами й здавався неприступним. Я вже знав, що на серединi цих островiв має бути сухий, твердий грунт.
      Клаптик оточеної водою землi поволi виринав над плесом озера. Телль не вiдривав вiд очей бiнокля, шукаючи на берегах, у тiнi заростiв i дерев людськi постатi. Сусiднiй острiв теж чимраз ближчав. Обидва острови перетинала чимала затока, на нiй тут i там стирчали кущi очерету. Марта махала менi рукою, щоб я звернув у цю затоку, де на другому боцi можна зручно причалити.
      Iз затоки вже легко було роздивитися обидва острови. Той, що був праворуч, виявився досить великим, з просторою галявиною посерединi. Острiв лiворуч, менший, здавався кращим i дикiшим, хоч i на ньому була сонячна галявина, де зрiдка росли молодi сосни.
      За островами затока дедалi мiлiла, береги її здавалися дуже болотистими. I тiльки метрiв бiльш нiж за десять вiд води озеро оточувала щiльна стiна лiсу.
      З озера знялося кiльканадцять великих диких качок, з-за очерету виплив бiлий лебiдь, але, побачивши нас, велично поплив далi.
      У прибережних очеретах ми знайшли чудовий причал. То були рештки старого рибальського мiсточка, що провалився у воду. Я прив'язав до нього самохiд i по вкритих мохом, слизьких балках ми вийшли на берег.
      Дорогу нам перетнули буйнi заростi кропиви, на стовбурi зламаної вiтром тополi сидiв великий чорний крук i стежив за нами, схиливши набiк голову., Телль свиснув, i птах мовчки вiдлетiв.
      За смугою високої кропиви прослалась лука, що пiдсихала проти сонця. По нiй пролягало кiлька стежок. Ми побачили, що одна з них оперiзує весь острiв. Вона звивалася мiж стовбурами старих лип, укритих цвiтом, у якому гули бджоли. На схiдному боцi острова вiтер зламав дерево й нагнув його крону аж до води. Але дерево не вмерло, не всохло. Крона зеленiла над водою, з вигнутого дугою стовбура пострiляли вгору зеленi гiлки. Вузенька стежинка бiгла пiд дугу товстого стовбура, наче в природну браму, i стелилася далi, петляючи мiж деревами.
      - Це вiвцi протоптали! - закричав Баська, придивляючись до слiдiв на стежцi. - Тут цiле лiто пасеться отара овець, тiльки зараз вони поховалися десь у кущах. Навкруги вода, й вони бiгають уздовж берега.
      Раптом ми побачили, що на тiм боцi затоки, з гущавини на березi снується вгору пасемце диму з вогнища.
      - Ну, нарештi, - пробурмотiв Яструб. I в його обличчi промайнуло щось хиже.
      - Ото там бiндуга. Туди дроворуби звозять зрубанi стовбури дерев i роблять з них плоти, - пояснила Марта.
      - То, може, це дроворуби палять вогнище?
      - У цю пору? Коли смеркло? Та вже два роки поблизу дерев не вирубують, - вiдповiла Марта.
      Мов загiпнотизованi, дивилися ми на сиве пасемце диму, що ставало дедалi непомiтнiше на тлi вечiрнього неба. Нам треба було пересвiдчитися, хто сидить у гущавинi бiля вогнища.
      Мiсце, звiдки здiймався дим, вiддiляла вiд нас не тiльки затока озера, а й смуга очерету, болiт, а далi кущiв лози. Наша флотилiя легко перепливла б затоку, але як перебратися через болото? Я знав такi мiсця. Здалеку вони здавалися привабливими, але зблизька виявлялися безлiччю малих купин, порослих комишем. Досить було стати на купину, як вона глибоко провалювалась.
      - Треба пiдiйти з iншого боку. Бiндуга простягається аж до води i лежить на твердому грунтi, - порадила Марта. - Тiльки, може, з того боку вони поставили вартового.
      Доводилось ризикувати. Флотилiя перепливла затоку i попрямувала вздовж болота. Затока обмивала не дуже довгий пiвострiв, що закiнчувався перешийком. За ним виднiлася велика купина з деревами, яка була нiби продовженням пiвострова. З висоти пташиного лету пiвострiв мав, певно, форму лiтери "i", й купина була наче крапкою над тим "i".
      Пливли ми тихо, намагаючись якнайменше плюскотiти. Та все ж величезнi чорнi чаплi стривожено зривалися з болота, а це могло привернути увагу вартового. Ми перепливли протоку, й знову на широкому плесi озера вирiс перед нами малий зелений острiв. А далi був великий пiвострiв, де червонiли цеглянi будинки Єжвалда.
      Болото й очерет раптом скiнчились. Сухий пiщаний берег круто спускався до води. Ми побачили величезнi балки, що лежали впоперек, по них колись скочували у воду зрубанi стовбури. З озера стирчали оббитi бляхою палi, до яких прив'язували вже готовi плоти.
      На територiї бiндуги зрiдка росли кущi; заховавшись у них, вартовий чудово мiг стежити за кожним човном чи байдаркою, що наближались туди. Отже, нам не слiд випливати на вiдкритий простiр. Флотилiя в'їхала в очерет. Ми пострибали у воду, яка сягала вище колiн, i вибрели на берег.
      В кущах зробили нараду.
      - Хто вмiє добре скрадатись? Тiльки, будь ласка, кажiть правду. Вiд цього все залежить, - сказав я пошепки.
      Виявилося, що всi вважали себе чемпiонами в цiй справi.
      - Хтось повинен стерегти самохiд, човен i байдарку, - тихо пояснював я. - Лишишся ти, Басько, i якщо ватага спробує пiдiбратись до тебе, натисни клаксон, зрозумiло?
      Дим уже не здiймався в небо. Може, у вогнище пiдкинули сухого гiлля. А може, це сутiнки, що дедалi густiшали, сповивали все довкола чорним покривалом.
      - Пам'ятайте, - попереджав я хлопцiв i Марту, - пiдходимо до вогнища тiльки на таку вiдстань, щоб можна роздивитися, хто бiля нього сидить. Як побачимо, що там отаборилась ватага, вiдразу вертаймо назад. Потiм пливемо до Єжвалда, де, як видно на картi, є пошта й телефон. Дзвонимо в мiлiцiю, i на цьому наше завдання закiнчується. Хоч би там що, ми не повиннi зчиняти бiйку. Якщо нас помiтять, тiкаймо до наших кораблiв.
      Пригнувшись до землi, майже рачки, ми влiзли в густi кущi.
      Я вiв розвiдку краєм лiсу й бiндуги. Якщо ватага виставила вартового, то напевно вiн був далеко праворуч вiд нас, звiдки мiг стежити за озером. Тут, на межi лiсу й бiндуги, можна було не боятися, що хто-небудь з ватаги помiтить нас.
      Мiж кущами сутенiло, на заходi небо стало темно-червоне. Ожили комарi i з дзижчанням кусали нам обличчя, руки. Дрiбне птаство шукало вже притулку мiж гiллям кущiв i, злякавшись нас, випурхувало звiдти, шелестiло листям i лопотiло крильми.
      Ось ми вiдчули запах диму, а потiм смачний дух печеної картоплi. Ми стали ще обережнiшi. Що далi вiд берега, то бiльше було сухого моху й заростiв, i вони лунко хрускотiли в нас пiд ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.
      I зненацька, з-за стiни кущiв, до нас долинули голоси:
      - Роман гнiватиметься, що ми розпалили вогнище. Мiльтони тiльки на те й чекають...
      - А що? З голоду сконати? Вiн, певно, вже взяв грошi, купив хлiба й ковбаси в крамницi в Сем'янах. Наївся сам i не поспiшає щось принести нам.
      - Добра картопля. Найсмачнiша та, що трохи пiдгорiла. Хочеш оцю, просто з жару?
      - Я випив би пива. Як гадаєш, Роман принесе кiлька пляшок?
      - Треба вимiтатися звiдси. Найкраще автостопом до Гiжицька. Отам життя! Повно знайомих хлопцiв, багато туристiв. Тут нас уже винюхали.
      - Минулого лiта легше жилося. А цього року встряв Капiтан Немо. Це через нього всi прикрощi. Коли бiля порома одержали вiд нього записку, а потiм я побачив його глiсер, то зразу подумав, що буде казна-як.
      - Той Немо - дiвчина. Та сама, в якої Чорний Франек забрав перстень. То будемо тiкати звiдси вiд дiвчини? Вся Охота глузуватиме з нас.
      - Ти бачив, як вона закидає спiнiнг? А глiсер...
      - Мотор у глiсера можна зiпсувати.
      За нашими спинами почулося тупотiння i голосно зашелестiло листя. Хтось, не криючись, бiг сюди. Бiг просто на нас.
      - Лягайте! - шепнув я.
      Ми сховалися пiд кущами, втислися пiд гiлки. Тупотiння наближалося, ось воно вже за мною, вже бiля мене.
      Я впiзнав Лисячу Шкурку.
      - Хто там? Хто там? - почули ми голоси хлопчакiв iз ватаги.
      - Ви тут... - вiн не мiг говорити, - сидите собi... А там... Роман... тiкає з грiшми... Покинув нас, зрадив...
      Листя й гiлки заслоняли хлопцiв. Проте легко було уявити сцену бiля вогнища.
      - Кажи! Кажи все! Що ти знаєш? - вигукували вони.
      - Я вiднiс ту карту Романовi, i Вацек Краватик при менi дав йому за неї три тисячi злотих. Я думав, що ми купимо щось попоїсти в крамницi й повернемося до вас. Але Роман сказав: "А тепер чеши звiдси, хлопче". Я нагадав йому про вас. "Хочеш з ними побачитись? - засмiявся вiн. - Вiдколи я порвав з Чорним Франеком, вони не цiкавлять мене. Тiльки вiн годився менi в партнери. Привiтай хлопцiв вiд мене. Скажи, що цi грошi тiльки мої, а я змиваюсь до моря". А потiм знову засмiявся i додав: "Зрозумiй, хлопче, цих грошей для всiх замало. А для одного якраз".
      - Негiдник! Злодiй! Зрадник! Шахрай! - залунали вигуки. - I де вiн зараз? У Сем'янах?
      - Я сховався за деревом i дивився, що вiн далi робитиме. Вiн пiшов до шосе на Суш. Мабуть, надумав автостопом поїхати на Побережжя. А я прибiг до вас. Вiн, певно, ще не дiйшов до роздорiжжя, ми можемо встигнути туди й пiдстерегти його. Заберемо в нього грошi й перелiчимо йому кiстки.
      Вони довго не роздумували. Ми почули тупотiння нiг i трiск гiлля.
      Я зiрвався з землi.
      - Ми повиннi добратися до того роздорiжжя. Там буде страшенна бiйка!
      Хлопцi хотiли бiгти слiдом за ватагою, але Марта спинила їх.
      - Водою буде ближче. Попливемо на край озера, до каналу. Звiдти всього кiлька крокiв до роздорiжжя.
      Вже не ховаючись, побiгли ми через бiндугу до нашої флотилiї.
      Я ввiмкнув мотор самохода на найбiльшiй швидкостi, але ж вiн тяг човна i байдарку, тому швидкiсть здавалася нам недостатньою.
      - От якби оце мiй глiсер! - бiдкалась Марта.
      Ми проминули малий острiв. Над озером почала пiднiматись легка iмла, вiд неї стало темнiше i швидше насувалася нiч. У вiкнах хатин у Єжвалдi тут i там свiтилося. Незабаром тiльки цi маленькi вогники пiдказували нам, на якiй вiдстанi ми вiд берега. Навколо все потопало в бiлому безмежному туманi, ми пливли, наче в безкрайому морi.
      Я ввiмкнув фари автомобiля. Iмла дедалi густiшала, навiть фари не могли пробити її бiльше, нiж на кiлька метрiв. Я мусив зменшити швидкiсть, бо мало не наштовхнувся на велику палю. Обминув її в останню мить; байдарка Телля тiльки тернулася об неї.
      Але до каналу було вже близько. Ми опинилися в затоцi й побачили свiтло електричної лампи на подвiр'ї якоїсь самотньої садиби високо на косогорi. Я плив майже навмання, i самохiд ледве не вдарився об дерев'яний помiст.
      Ми пiдпливли до нього, причалили поряд з чиїмсь моторним човном. Потiм побiгли по дошках помосту, який тягся через болото i заплаву аж до сухої луки.
      Перед нами сяйнули фари автомобiля, що їхав по шосе на косогорi. Це було шосе з Єжвалда до Суша.
      Iмла висiла тiльки над озером. На вершинi косогору туман уривався, нiби вiдрiзаний ножем. Бiля асфальтового шосе було виднiше, на дорозi ще ковзали останнi темно-червонi променi сонця, що сховалося за лiсом. А поле, луки, помiст i озеро - все потонуло в мороцi. Коли ми виходили на шосе, нам здавалося, наче ми виринаємо з сiрої пiни.
      Нашi черевики загупали по бетонному мосту. Ми побачили, що шосе завертає i зникає в чорнiй стiнi лiсу.
      I зненацька в глухе гупання наших крокiв увiрвався крик. Хтось розпачливо лементував. Потiм над полями пролунав вереск кiлькох голосiв i вiдгукнувся луною в сусiдньому лiсi.
      Ми здогадалися, що це хлопцi з ватаги спiймали Романа на роздорiжжi.
      Розпачливий зойк пролунав ще раз. Хтось бiг до нас, а за ним гнався цiлий гурт пiдлiткiв. Ми не бачили їх, бо ще були за поворотом шосе. Але за мить вони вже виринули з темряви. Попереду бiг Роман. Бiг швидко, важко дихав i все повторював:
      - О господи, вони вб'ють мене.
      За ним бiгло троє хлопцiв.
      Вiдстань мiж Романом i переслiдувачами швидко скорочувалась.
      Ми поставали впоперек шосе. Поле з лiвого боку вiдгороджував колючий дрiт, бо там було пасовисько. З правого боку теж тяглася огорожа з жердин. Роман не мiг утекти вбiк, мусив попасти нам до рук.
      Вiн побачив нас. На якусь мить сповiльнив бiг, нiби вирiшуючи, що зробити. Проте гомiн гонитви за його спиною не залишав йому вибору. Тiльки в нас бачив вiн свiй порятунок.
      Спинився за три кроки вiд нас.
      - Рятуйте мене... - заскиглив вiн. - Вони мене вб'ють! Я хочу вiддатися до рук мiлiцiї.
      Вiн висмикнув з кишенi пачку асигнацiй.
      - Я вiддам грошi... Вiзьмiть, - вiн простягнув до переслiдувачiв руку з грiшми.
      Ватага спинилася за кiльканадцять крокiв од нас. Так ми стояли однi навпроти одних, а помiж нами - Роман, який трусився вiд страху й белькотiв:
      - Я хочу в мiлiцiю... Здайте мене в мiлiцiю... Вони хочуть мене вбити...
      Не можна було зволiкати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бiйка.
      - Гаразд, - сказав я Романовi. - Ми вiдведемо тебе в мiлiцiю.
      Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.
      - Ми самi здамо його в мiлiцiю, - сказав вiн, - i розповiмо все, як було. Це негiдник. Вiн усiх обдурював i обкрадав. I нас теж, своїх дружкiв.
      Iнший хлопець додав:
      - Нехай нас усiх посадять. Ми хочемо свiдчити проти нього i розповiсти, як було насправдi. Це вiн намовив нас украсти човна. Це вiн порiзав ножем ятiр на озерi...
      Я вiдчував, що в менi наростає зневага до них усiх. Жалюгiдне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби вiн прийшов з грiшми й харчами, вони вважали б його героєм i без докорiв сумлiння далi крали б i руйнували намети.
      Та все ж було щось символiчне в тому, що, власне, вони самi хотiли вiддати Романа до рук мiлiцiї.
      Я почув сповнений зневаги Мартин голос:
      - Тут поряд є лiсництво з телефоном. Нехай хтось iз вас пiде туди й заявить у мiлiцiю.
      Лисяча Шкурка вже крутнувся на п'ятi, щоб виконати наказ Капiтана Немо.
      Але це виявилося непотрiбним.
      На шосе, вiд Суша, заблищало свiтло автомобiльних фар, а за кiлька секунд бiля нас зупинилась мiлiцейська машина.
      Виявилося, що з Сем'ян хтось зателефонував у мiлiцiю i повiдомив, що в селi вештається хлопчак з ватаги. Пiзнiше було повiдомлено й про те, що той хлопчак пiшов брукiвкою в напрямку Єжвалда. I мiлiцiя приїхала схопити його на дорозi.
      Тепер по радiотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всiх хлопчакiв. Роман благав мiлiцiонерiв вiдпустити його. Присягався, що не мав нiчого спiльного з ватагою, що вiн перебуває пiд опiкою рибалок з яхти, а тут опинився зовсiм випадково.
      Нам не хотiлося слухати його брехнi. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розумiли, що подiї, якi сталися на шосе, ще не кiнець усiєї iсторiї.
      Але для нас вона вже скiнчилася.
      Ми знову пiрнули в прибережну iмлу. Насилу знайшли дерев'яний помiст через заплаву.
      - Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту... - сказав я, коли ми сiдали на нашi судна.
      Яструб поклав кiнець справi одним помахом руки.
      - Ви все про ту карту. Найважливiше, що ми розгромили ватагу i вiдтепер на озерi буде спокiй. Завтра я розповiм табiрним хронiкерам, нехай допишуть у хронiцi новий роздiл,
      - I в кожному роздiлi треба оспiвувати честь i геройство товариша Яструба, - захихотiв Баська.
      - Ти думаєш, що я роблю, це заради слави? - обурився Яструб. - Я за справедливiсть. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультетi. Буду прокурором.
      Озеро все ще було вкрите густою iмлою, яку насилу пробивало свiтло моїх фар. Потiм знявся легенький вiтер i почав розганяти iмлу. Вона збивалася в стовпи й стiни, нам iнодi здавалося, наче ми пливемо через залу в якiйсь величезнiй будiвлi. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, свiтив мiсяць, i його промiння нiби потоками ртутi стiкало по туманних стовпах i колонах.
      Повернувшись у табiр, я докладно розповiв про подорож Бронцi й Франековi. Вони вислухали мене мовчки. Тiльки пiсля вечерi Франек сiв бiля мене.
      - Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зiбрав ватагу. Я привiв їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?
      - Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потiм ти вирiшив виправитись.
      - А вони? Я не зробив нiчого, щоб їх урятувати.
      - Ти вже не мав на них впливу, - вiдповiв я. - Вони слухалися тебе тiльки тодi, коли ти заохочував їх до чогось поганого. А як спробував повестися iнакше, вони вигнали тебе з ватаги. Тому менi здається, що твої докори сумлiння безпiдставнi. Але коли ти почуваєш себе винним i вважаєш, що не можеш уникати покарання, сам визнач собi кару. Я тiльки скажу тобi, що найважче самому змiнитися.
      Гадаю, вiн зрозумiв мене, бо вже нiчого не сказав.
      - А я? - несмiливо обiзвалася Бронка.
      - Але ж ти сама знаєш, що повинна зробити. Повертайся додому.
      В той час я ще не знав, що Брончина справа вже на другий день буде розв'язана.
      Вона написала батькам, що перебуває бiля Озерища, а на листi був штамп пошти в Сем'янах. I батьки приїхали до Сем'ян, щоб розшукати дочку.
      Вони з'явилися в гарцерський табiр спитати, чи не зустрiчали гарцери де-небудь у цих мiсцях дiвчини на ймення Бронiслава. Незабаром Телль приїхав до нас байдаркою i забрав дiвчину до Сем'ян.
      Я не був при зустрiчi Бронки з батьками. Довiдався тiльки, що вони найняли кiмнату в якогось селянина у Сем'янах i вирiшили провести тут вiдпустку разом з дочкою. Пiзнiше Бронка кiлька разiв навiдувалася до нашого табору на мисi Судака, i я познайомився з її батьками.
      Отак скiнчилися пригоди, по якi вона приїхала до Озерища.
      Але мої пригоди ще не скiнчилися.
      РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
      Автомобiль на повiтрянiй подушцi й пiдводний човен. Що
      дiялося бiля перешийка. Кiлька слiв про червоних черв'якiв.
      Змагання. Хто князь, а хто королева? Зловiсна здобич.
      Розшуки Несправжнього Орнiтолога. Разюче вiдкриття.
      Звiстка про розгром ватаги вiдразу ж розiйшлася над Озерищем. Її переказували одне одному люди в туристських таборах, в селищах наметiв i кемпiнгових будиночкiв. I, як це звичайно буває з такими звiстками, вона невдовзi стала легендою, у якiй група гарцерiв, Марта i я грали не останню роль. Перебiльшено нашi пригоди, а нас надiлено незвичайними засобами пересування. У мене нiбито був автомобiль на повiтрянiй подушцi, що злiтав над водою i землею, а таємничий Капiтан Немо користувався чимось схожим на малий пiдводний човен.
      Ми смiялися, слухаючи цi розповiдi. Але водночас вони були дуже приємнi для нас. Видно було, що туристи й дачники бiля озера полегшено зiтхнули. Нарештi могли спокiйно кидати вночi на березi човни й байдарки, а, випливаючи на озеро, не тривожитись про намети з газовими плитками, постiллю i запасами харчiв. В прибережних кущах i на диких острiвцях уже не ховалися злодюжки, i це створювало гарний настрiй. Обрана з-помiж туристiв делегацiя принесла в гарцерський табiр письмову подяку й кiлька величезних пакункiв цукерок. I так, як того домагався старший вожатий Гонсеровський, моторнi байдарки гарцерських патрулiв усюди викликали симпатiю, а нерiдко туристи вiтали гарцерiв оплесками.
      Настали чудовi погожi днi. Гаряче сонце i безхмарне небо робило приємним i наше перебування на мисi Судака. Щодня зранку до нас припливала Марта на своїй старiй посудинi (вiдколи розгромлено ватагу, вона вже не плавала глiсером) i вчила Франека ловити рибу. Я не брав у цьому участi. Звичайно я або засмагав бiля води, або прогулювався в лiсi, все ще сподiваючись зустрiти Чоловiка з рубцем. Але найчастiше пiд час тих прогулянок я натрапляв на Орнiтолога, який, забравшись у прибережнi заростi, стежив через пiдзорну трубу за птахами.
      Iнодi я обходив берегом затоку Красноперiв, а там iшов зарослою дорогою, аж туди, де колись переправлялись поромом на той бiк затоки. Там тепер отаборились пан Анатоль i пан Казик зi своїми дружинами, за кiльканадцять метрiв вiд берега стояла на якорi бiла яхта Вацека Краватика. Я непомiтно сiдав на невисокому пагорбi й стежив крiзь бiнокль за життям на палубi яхти. Однак тi спостереження були нецiкавi, бо там нiчого незвичайного не вiдбувалося. Вацек Краватик i пан Анатоль з ранку до вечора ловили спiнiнгом, Бородань i Едiта засмагали на лежаках на палубi або купалися поблизу яхти. Розум пiдказував менi, що сидiти на пагорбi й стомлювати очi скельцями бiнокля немає нiякого сенсу, але iнтуїцiя шукача пригод щоранку гнала мене на пагорб, i я просиджував там годинами.
      Може, зрештою, це була не тiльки iнтуїцiя? Мене весь час гнiтило двоє нез'ясованих питань: чому Вацек Краватик, здобувши свою карту, надовго засiв у затоцi, замiсть шастати по озерi, i що криється за дружбою Вацека Краватика й пана Анатоля, до якого ранiше князь спiнiнгу ставився з поблажливою зневагою. Пан Анатоль був нестерпним навiть для друзiв, i Вацек Краватик мав би втекти вiд нього на той край озера. До того ж, як я помiтив, князевi спiнiнгу не дуже таланило в рибальствi, i ця обставина могла б пригасити захоплення пана Анатоля його свiтлiстю.
      Через кiлька днiв я сказав Мартi, щоб вона зацiкавилася паном Казиком.
      - Пан Анатоль зовсiм позбавив його своєї ласки. Не може пробачити, що Казик спiймав тодi з вами бiльше красноперiв, нiж вiн. Тепер Анатоль забрав їхнього спiльного човна i ловить з нього рибу разом з Вацеком Краватиком. А пан Казик сумно дивиться на них з берега i марно закидає свою вудку. Чи ви не могли б допомогти йому? А при нагодi спробуйте дiзнатись, що криється за раптовою дружбою Анатоля i Краватика.
      - Знову якась пiдозра? - спитала Марта.
      Але вiдразу ж засмiялася. Вона, певно, тiшилась вiд думки, що встругне щось Краватиковi й пановi Анатолю.
      - Пливiмо до затоки, - звелiла вона Чорному Франековi, який тепер був її слухняним зброєносцем.