Новi пригоди Самоходика (на украинском языке)

Ненацки Збигнев
Новi пригоди Самоходика (на украинском языке)

      Збiгнєв Ненацький
      Новi пригоди Самоходика
      Повiсть
      (Нова назва: "Самоходик i Капiтан Немо")
      / Пан Самоходик #6 /
      Переклад з польської Ольги Тихонiвни Лєнiк
      Ця книжка - гостросюжетна захоплююча повiсть сучасного польського письменника про те, як молодь допомогла врятувати вiд злочинцiв затопленi пiд час вiйни музейнi скарби.
      ____________________________________________________________________________
      Уривок з сiмнадцятого роздiлу, мовою оригiналу:
      ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
      Marta miala jakis szosty zmysl. Dlugoletnie wspolzycie z jeziorem i lasem uczynilo ja wrazliwa na kazdy niemal szelest. Ale w przeciwienstwie do nieobytego z przyroda mieszczucha, ktoremu w lesie kazdy szmer lub plusk wody w jeziorze moze wydawac sie podejrzany, ona nie reagowala zupelnie na pewne rodzaje nocnych odglosow. Jakby mimo nocnego mroku widziala, ze to nie czlowiek skrada sie po podsciolce lesnej, lecz przebiega mysz, ze to nie pluszcza wiosla lodzi, lecz ryba rzucila sie w jeziorze.
      A teraz, choc my nic nie slyszelismy, ona jednak wiedziala, ze ktos nas podsluchuje.
      - Prowadzmy dalej rozmowe, jakbysmy o tym nie mieli pojecia - szepnela.
      - A ja na chwile odejde i sprobuje zajsc go z tylu - odpowiedzialem rownie sciszonym glosem. Glosno zas rzeklem:
      - Pozwolcie, ze popatrze na druga zatoczke. Kto wie, czy banda nie sprobuje od innej strony dostac sie do zaka.
      To mowiac, podnioslem sie z trawy i poszedlem wolno brzegiem jeziora.
      Czarny Franek i Kapitan Nemo prowadzili dalej rozmowe, ktora moglem slyszec nawet z pewnej odleglosci. Franek pytal Nemo, czy tutejsi rybacy nie potrzebuja pomocnikow i ile taki pomocnik zarabia. Odpowiedzi Nemo juz nie doslyszalem, bo zaglebilem sie w las.
      Skradalem sie ostroznie z elektryczna latarka w reku. Nie chcialem przedwczesnie sploszyc ukrytego w krzakach czlowieka. Nalezalo podejsc tak blisko niego, aby schwytac go w promien latarki. Ale trudno isc bezszelestnie przez mlody las, tyle w nim suchych lisci i niewidocznych galezi szeleszczacych za kazdym dotknieciem.
      ____________________________________________________________________________
      ЗМIСТ
      РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
      Зустрiч бiля переправи. Чоловiк, що розумiється на всьому. Перша
      пригода. Ватага Чорного Франека. Боягуз. Бiла яхта. Його свiтлiсть
      князь спiнiнгу. Таємничий лист. Хто такий Капiтан Немо? Сiрий глiсер.
      РОЗДIЛ ДРУГИЙ
      Виклик до мiлiцiї. Пiдробленi iкони й Бурштинова Венера. Iсторiя
      бурштинової фiгурки. Чоловiк iз рубцем на правiй щоцi. Де затоплено
      вантажну машину? Втеча пiд бомбами. Подорож пальцем по картi. Починаємо
      ризиковану справу.
      РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
      На тому березi. Дiвчина з косою. Нiхто нiчого не знає про Капiтана
      Немо. Дивний чоловiк з важкий мiшком. Що сказав менi Проповiдник.
      Кумедник подарунок. Пiдозра. Кожен шукав самотностi. Я вiдвiдую
      Озерище. Що я вiдкрив на острiвцях.
      РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
      Похмурий острiв. Дивовижний слiд. Тривожна нiч. Яструб i компанiя.
      Хто вкрав байдарки? Злочин? Що сталося на островi? Чому гукали на
      допомогу? Розправа з грiзним ворогом. Пан Анатоль знову повчає.
      РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
      Про туристiв вад озером. Знову яхта Вацека Краватика. Наречена
      князя спiнiнгу. Що вкрали у Вацека. Чорний прапор на плотах. Капiтан
      Немо виконує свою обiцянку. Закидання спiнiнга. Знову дiвчина. Моя
      перша риба. Де табiр Чорного Франека?
      РОЗДIЛ ШОСТИЙ
      Розмова про розбишак. Невже трiумф Чорного Франека? Спостереження
      за берегом по той бiк озера. Чи то лис, чи то бiс? Хто шукає затоплений
      скарб? Пiдозрiла зустрiч на Чаплиному островi. Пiдслухана розмова.
      Скiльки коштує рибальська карта? Я вистежую Чорного Франека.
      РОЗДIЛ СЬОМИЙ
      Пустир на Чаплинцi. Ватага вимагає викупу. Капiтан Немо атакує.
      Страшнi хвилини ватаги Чорного Франека. Витiвка Капiтана Немо.
      Нарiкання хлопчакiв. Я знаходжу таємний табiр. Невдячнiсть пана
      Анатоля. Марта випитує мене. Дуб Капiтана Немо. Я пишу до Немо листа.
      РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
      Подорож у нiчному мороцi. В таємному таборi ватаги. Розмова
      злодiйчукiв. Спроба визволити полоненого. Невидимий ворог. Чи я
      Капiтан Немо? В полонi на островi. Руда Бронка. Тяжка доля полонених.
      РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
      Який на смак мотузок? Чи Немо нiмий? Напад на острiв. Чи буде
      найчудовiша пригода? Чого хотiв Проповiдник? На мисi Судака. Чи можна
      ловити на заклинання? "Отченаш".
      РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
      Чи Марта iндiанець? Таємничий слiд. Табiр у глибинi лiсу. Дивний
      птах кiвiк. Шахрай чи орнiтолог? Де вудка? Розпач. Диво-окунь. Присяга.
      Як побито польський рекорд. Баланс втрат.
      РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
      Мир чи вiйна? Содом i гоморра. Помста ватаги. Що робити з Бровкою?
      Яку дiвчину поважають. Як здобути авторитет. Хто кому подобається.
      Угода з Бронкою. Чи зустрiну Чоловiка з рубцем?
      РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
      Чи Бронка не шпигунка ватаги? Що дiялося на озерi? Про романтичну
      пригоду. Хто не ладнає з рибальськими правилами? Екзамен. I знову
      таємнича карта. Викритий. Кому можна довiряти?
      РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
      Чи повиннi iснувати мандрiвнi лицарi. Брончнне признання. Зустрiч
      на мисi Судака. Зрада. Ми в пастцi. Втеча. Голос зачарованої дудки.
      Порятунок. Несправжнiй чи справжнiй орнiтолог?
      РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
      Розмова iз шпигункою. Хто кого обдурив? Комедiя пана Анатоля.
      Вiзит Бороданя. Кого я вистежую i кого хочу пограбувати? Про захоплення
      автомашинами. Бiля ятки з пивом. Що сталося з Чорним Франеком? Князь
      спiнiнгу i Бородань настирливо йдуть до мети. Зобов'язання.
      РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
      Чому програвав Франек, або розмова про тiсне вбрання. Спiвробiтник
      музею. Чому я впустив ножа. Роман ставить свої умови. Де таємнича
      карта? Горе хвальковi! Я скидаю маску. Навздогiн. Що сталося з
      таємничою картою?
      РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ
      Подив гарцерiв. План розшукiв карти i розгрому ватаги. Розвiдка на
      Пласкому озерi. Iсторiя Чорного Франека. Немо в скрутному становищi. На
      допомогу. Хто такий Немо? Несподiванка.
      РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ
      Як я спiймав пiдслухувача. У чому полягала "дрiбна нетактовнiсть"?
      Тепла компанiя дивних осiб. Хто ворог глiсера? Як сподобатись Мартi?
      Мрiї. Чи можна ловити рибу "на пупа"? Бунт пана Казика.
      РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ
      Переможенi просять помилування. Як перемогти ватагу. Новий похiд.
      Вогнище на бiндузi. Романова зрада. Кiнець ватаги. Повернення
      переможцiв.
      РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
      Автомобiль на повiтрянiй подушцi й пiдводний човен. Що дiялося
      бiля перешийка. Кiлька слiв про червоних черв'якiв. Змагання. Хто
      князь, а хто королева? Зловiсна здобич. Розшуки Несправжнього
      Орнiтолога. Разюче вiдкриття.
      ЗАКIНЧЕННЯ
      ____________________________________________________________________________
      РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
      Зустрiч бiля переправи. Чоловiк, що розумiється на всьому.
      Перша пригода. Ватага Чорного Франека. Боягуз. Бiла яхта.
      Його свiтлiсть князь спiнiнгу. Таємничий лист. Хто такий
      Капiтан Немо? Сiрий глiсер.
      На початку липня в пропахлiй кислим пивом закусочнiй "Над Озерищем" було дуже людно. Пором, що перевозив на той бiк неширокого в цьому мiсцi озера, саме поламався, i його обiцяли полагодити хiба за годину. Тому кожен, хто пiд'їздив, - або вiдразу ж повертав назад, об'їжджаючи сорок кiлометрiв дорогою навколо озера, або чекав, коли полагодять пором. I в прохолоднiй закусочнiй пив пиво чи лимонад, їв ковбасу з гiрчицею, бо бiльше нiчого пити i їсти там не було.
      Мiй самохiд був другим у не дуже довгому ряду автомашин до в'їзду на пором. Поперед мене стояла стара, обшарпана вантажiвка з якогось мазурського держгоспу, ним приїхало дванадцятеро хлопцiв i дiвчат. Спершу я подумав, що ця молодь їде на сiльськогосподарськi роботи, а побачивши, як вони знiмають з машини рюкзаки, погнутi баклажки й пооббиванi казанки, здогадався, що їхнiй гурт приїхав автостопом порозкошувати над Озерищем. Мабуть, вони щойно розпочали свої лiтнi мандри, бо ще мали грошi: компанiя сiла за один великий стiл у закусочнiй i щедро пригощалась пивом, галасуючи на жаргонi вуличних хлопчакiв.
      Вiдразу ж пiсля мене пiд'їхали двi приватнi машини: "Сирена" i "Вартбург" з варшавськими номерами. Прикручений зверху на "Сиренi" багажник аж угинався вiд кемпiнгового обладнання: лантухiв iз спальними мiшками, наметами, надувними матрацами. А "Вартбург" тяг за собою двоколку з невеличким човном. I хоч машини були з дороги, вони аж сяяли чистотою, а човен нiби й не був ще на водi. З "Сирени" вийшли чоловiк i жiнка середнього вiку: вiн - худорлявий, сивуватий, з заклопотаною i водночас гордовитою мiною "недiльного водiя", який уперше в життi проїхав своїм автомобiлем таку довгу вiдстань: з Варшави до Мазовiї; вона - висока, руда, в окулярах, схожа на стару англiйку з кiнокомедiй. З "Вартбурга" викотилась опасиста жiнка, а з-за керма вийшов гладкий лiтнiй чоловiк з вусиками й грiзно насупленим чолом.
      Глянувши на нього, кожний мандрiвник зайшовся б з реготу. Вiн був у блузi, яку можна купити в закордонних рибальських крамницях, розцяцькованiй великими й малими кишенями. Так само ряснiли ними й штани. З тими напханими кишенями чоловiк скидався на унiвермаг в мiнiатюрi; в нього знайшлась би не тiльки котушка ниток будь-якого кольору, а й голка якої завгодно товщини, якi хочеш гачки для вудки, камiнчики для запальнички, мотузочки, волосiнь, складанi вiшалки для одягу, пружинки для спiнiнга, ножицi, шнурки для черевикiв, тасьмочки, шпильки та всяка всячина, аж до запасних кiлочкiв для намету.
      Я був певний, що цей чоловiк тижнiв зо два старанно готувався до вiдпустки, силкуючись завбачити всi несподiванки, що можуть спiткати його в кемпiнгу. Отож, мабуть, у лiвiй кишенi вгорi вiн носив бензинову запальничку разом iз запасними камiнчиками. А як часом бензин скiнчиться, то в правiй кишенi внизу в нього була газова запальничка. А коли б i вона поламалася, у правiй кишенi вгорi вiн мав коробку сiрникiв. Я був також певний, що, вже поставивши намет, вiн виявить, що все ж таки забув узяти щось надзвичайно важливе i конче потрiбне.
      На широкому поясi в нього висiв прилад, що був схрещенням сокирки з пилкою, лопаткою, молотком i фiнським ножем. З другого боку гойдався на ланцюжку величезний складаний нiж з кiлькома лезами i хитромудрий апарат, призначення якого не знали, мабуть, i самi його творцi. На лiвiй руцi чоловiк мав годинник, а на правiй бусоль з компасом. На ногах у нього були вовнянi капцi ручної роботи iз особливим чином пришитими пiдошвами. Як тiльки вiн вийшов з машини, жiнка подала йому черевики. Чоловiк поглянув спершу на годинник, потiм на бусоль.
      - Ми їдемо правильно, - обернувся вiн до супутникiв з другої машини. А потiм зняв капцi i взувся в черевики.
      - Я вважаю, - сказав вiн сивуватому чоловiковi, напевно, своєму приятелевi, - що твоя дружина теж повинна пошити тобi такi капцi. Коли ведеш машину, нога на педалi не так стомлюється. Про ноги треба дбати в дорозi. Пам'ятай: для туриста нога - то найважливiше. На натруджених ногах нiчого не зробиш.
      Вiн говорив це так, нiби прийшов з Варшави пiшки, а не приїхав автомашиною.
      Коли цей чоловiк дiзнався, що пором перевозитиме десь аж за годину, то ще дужче насупився. Разом iз своїм невеличким гурточком вiн увiйшов до закусочної, голосно повчаючи приятеля:
      - Запам'ятай, Казику, в спеку не пий нi пива, нi лимонаду, бо це тiльки посилює спрагу. Треба пити або чорну каву, або гiркий, мiцний чай.
      Вiн замовк, побачивши, що я сиджу за столом i запиваю лимонадом ковбасу з гiрчицею.
      - О, до речi, - показав вiн на мене пальцем, - ось вам недосвiдчений турист. Йому дедалi дужче хотiтиметься пити.
      Я безпорадно розвiв руками.
      - На жаль, шановний добродiю, у цiй закусочнiй немає анi чорної кави, анi гарячого чаю.
      Око в гладкого чоловiка переможно блиснуло.
      - Ви чуєте? - загукав вiн до своєї групки: - Ось вам турист, без туристського досвiду. Бо з чого пiзнаєш справжнього туриста? Йому притаманна завбачливiсть. Справжнiй турист возить iз собою в одному термосi чорну каву, а в другому - гарячий чай. Люба Мишко, - звернувся вiн до дружини, - чи не почастуєш нас чаєм?
      Я згiдливо кивнув i доброзичливо всмiхнувся "досвiдченому туристовi". Звичайно такi люди дуже набридають, але для природи вони зовсiм нешкiдливi. Ще не бувало, щоб такий педантичний i акуратний турист не закопав пiсля себе бляшанку з-пiд консервiв чи не загасив вогнища.
      Пан Анатоль - так називали його дружина й приятелi, - посадив свiй гурточок до сусiднього столу i став пригощати напоєм iз свого термоса. А що я прихильно сприйняв його слова, то й перед! мною вiн поставив пластмасову чашечку з чаєм.
      - Це, мабуть, ваша машина стоїть бiля закусочної? - ввiчливо спитав вiн i, не чекаючи на вiдповiдь, додав: - Ви, певно, самi зробили її, еге ж? Вiдразу видно, що в неї мотор вiд мотоцикла. Швидкiсть її, мабуть, дуже невелика, та все ж це четверо колiс, i на рибку з'їздити можна.
      Я не заперечував. Нехай собi думає, що вiн знавець моторiв. Це був класичний всезнайко. Я смертельно образив би його, якби став заперечувати.
      Вiд дальшої розмови з Анатолем мене врятувала сiмнадцятирiчна дiвчина, яка пiд'їхала до закусочної на велосипедi. Це була гарна, зграбна блондинка з товстою косою, що спадала на спину. До багажника її велосипеда була прив'язана пошарпана валiзка. Скидалося на те, що дiвчина вперше в життi вирушила на вiдпочинок сама.
      Її появу привiтало ревiння пiдлiткiв, що пили пиво.
      - О, нова лялечка! - загули вони. - Дiвчинко, йди до нас, приcтань до веселої компанiї. З нами не пропадеш, лялечко! Iди до нас, Чорний Франек запрошує тебе.
      Губи в дiвчини зневажливо скривилися, обличчя спохмурнiло. Вона знизала плечима й попрямувала до мого столу, де тiльки й були вiльнi мiсця.
      - Можна? - спитала вона.
      I коли я ствердно кивнув, сiла на краєчок стiльця. З перевiшеної через плече сумки вийняла два бутерброди, загорненi в тонкий папiр, розклала снiданок на столi й пiдiйшла до буфету замовити щось пити.
      Компанiя пiдлiткiв усе не вгамовувалась, жестами й вигуками запрошуючи дiвчину до свого столу. Вона не зважала на зачiпки, взяла в буфетницi пляшку лимонаду й повернулася до мого столу.
      - Це вашi знайомi? - спитав я.
      Вона здивовано глянула на мене:
      - Я взагалi їх не знаю.
      Я хотiв спитати, з якого мiста вона приїхала, та в цю мить з-за столу пiдлiткiв звiвся хлопець з величезною чорною чуприною, схожий на крука з розставленими крилами. Це, певно, й був Чорний Франек.
      Вiн пiдiйшов до нас перевальцем, як моряк, глибоко заклавши руки в кишенi брудних джинсiв.
      - Чому ти нас не слухаєшся, лялечко? - спитав вiн, схилившись до дiвчини. - Нас тринадцятеро, а тринадцять, як ти знаєш, нещасливе число. Ти була б чотирнадцята.
      - Менi не потрiбне ваше товариство, - буркнула дiвчина.
      Чорний Франек випростався, нiби його хтось штрикнув у спину.
      - Тiльки не приндись! - гаркнув вiн. - Мабуть, чула про ватагу Чорного Франека?
      - Не чула, - вiдрубала вона.
      Вiн скрушно похитав головою.
      - Значить, не читаєш газет, неосвiчена ти людина. Бо в "Експресi" вмiщено велику статтю про ватагу Чорного Франека з Охоти. Нiби через нас немає спокою у всьому районi. Оце ж я i в Чорний Франек, вiдбув один рiк виправної колонiї, - повiдомив вiн так гордо, мов солдат про бойовi нагороди.
      Дiвчина знову зневажливо знизала плечима. Це дуже зачепило хлопця, а надто, що вся ватага прислухалася до їхньої голосної розмови.
      Гарна руда дiвчина в червонiй, як вогонь, кофточцi, невдоволено скривившись, стежила за Чорним Франеком. Тепер вона презирливо закопилила губи й гукнула:
      - Дай їй спокiй! Хiба ти не бачиш, що це провiнцiйна гуска?
      Хлопець засмiявся, за ним зареготала вся ватага.
      - То ти провiнцiйна гуска? Але тепер ти вже знаєш, хто я такий. I якщо я ввiчливо запрошую, то треба слухатись. Ну, гайда! - крикнув вiн i мiцно вхопив дiвчину за плече.
      Я пiдвiвся з-за столу.
      - Стривай, хлопче. Iди на своє мiсце i дай дiвчинi спокiй.
      Чорний Франек почервонiв з гнiву. В закусочнiй запала така тиша, що я почув шепiт дружини пана Анатоля:
      - Благаю вас, не втручайтеся. То ж розбишаки.
      Пан Анатоль безпорадно озирнувся. Видно було, що йому кортить дати волю своїй звичцi всiх повчати. I випала ж дуже слушна нагода. Але, побачивши понурi, впертi обличчя, мабуть, злякався.
      Вiн повернувся до мене спиною, немов пiдкреслював, що нi у вiщо не втручається.
      "Боягуз", - зневажливо подумав я. I вiдразу ж вся моя симпатiя до нього i поблажливiсть до його повчань розтанули.
      А дiвчина? Я помiтив, що вона трохи зблiдла. Потiм глянула на мене, кинула погляд на Чорного Франека. I раптом зробила щось таке, що мене безмежно здивувало. Пiдвелася з-за столу й сказала хлопцевi:
      - Зрештою, я можу пiдсiсти до вас. Менi навiть цiкаво, що ви за компанiя.
      I пiшла до їхнього столу, а вся ватага привiтала її диким вереском. Чорний Франек зневажливо скривився i, йдучи за дiвчиною, кинув у мiй бiк:
      - Ну, й чого ви втручаєтесь, старигане?
      Я почервонiв.
      - Отака тепер молодь, - пробурчав Анатоль.
      Пiдтюпцем пiдбiгла до мене буфетниця в брудному фартусi.
      - О боже, який же ви необережний, - вона молитовне склала руки й притулила їх до великого живота. - Адже могла зчинитися страшна веремiя. Я знаю їх, цю ватагу Чорного Франека. Вони вже були тут минулого лiта, цiлий мiсяць бешкетували над Озерищем, аж поки мiлiцiя їх утихомирила. А вже шкоди наробили! Кiлька човнiв украли й розтягли по всьому озерi, вибирали рибу з неводiв. Та все так спритно, що мiлiцiя не могла спiймати їх на гарячому i посадити за грати. Тепер знову тут. Ой, невеселе лiто нас чекає. Наполохають туристiв, то нiчого й не заробиш.
      Тепер я пильнiше придивився до галасливої компанiї. Отже, це була не просто зграя розбещених хлопцiв i дiвчат, це вже злочинцi. Ватага шибеникiв та бешкетникiв i навiть злодюжок. Але жодному не бiльше як сiмнадцять рокiв; Чорний Франек здавався навiть трохи молодшим. "Що штовхнуло хлопця на такий шлях?" - подумав я. Або ота руда дiвчина в червонiй кофточцi й елегантних еластикових штанях. У неї витончене обличчя, нiжнi руки, старанно зачесане волосся. Зовсiм тобi "дiвчина з доброго дому", як колись казали! I як вона опинилася серед цiєї зграї?
      Галас пiдлiткiв раптом стих. Котрийсь iз хлопцiв побачив у вiкно, що до берега пiдпливає невелика спортивна яхта. Вся ватага вибiгла з закусочної. Блондинка з косою i собi вийшла на берег. Здавалося, їй дуже добре в новiй компанiї.
      - У-х-х, - голосно, з полегкiстю зiтхнув пан Анатоль. I вiдразу ж у ньому прокинулося бажання повчати.
      - Найкраще обминати їх десятою дорогою, - звернувся вiн до мене. - На щастя, Озерище не маленьке - можна буде якось їх уникати. А з другого боку, чому мiлiцiя не приборкає цих шибеникiв?
      Мене дратувала його балаканина. Я був сердитий на цього боягуза.
      - До найближчого вiддiлення мiлiцiї, наскiльки я знаю, п'ятнадцять кiлометрiв. А зрештою, мiлiцiя не може бути всюди i, мабуть, не конче треба щоразу її викликати. Досить буде громадянам не дрiмати й не повертатися спиною.
      Вiн образився. Його дружина поспiшила йому на допомогу:
      - Хай краще кожен пильнує свого носа. Що вам до тiєї дiвчини? Ви втрутились, i хтозна, чи не дiйшло б до бiйки. А дiвчина, як бачите, не краща за них.
      Я здвигнув плечима. Я вважав, що вчинив правильно, хоч як там повелася дiвчина з косою. Але сперечатися далi з дружиною Анатоля було марно. Я вдав, нiби теж зацiкавився яхтою, що пiдпливала до берега, i пересiв ближче до вiкна.
      Яхта була чудова - бiла, струнка, з кабiною на чотирьох, зi щоглою, i на нiй можна було напинати вiтрила, але припливла вона на моторi. Напiвголий бородатий чоловiк закинув линву на палю, а молода жiнка витягла з яхти дерев'яний трап. Потiм з кабiни вийшов молодик десь рокiв двадцяти двох худий, блiдий, хирлявий. У його постатi не було нiчого вiд спортсмена-водника, хоча вiн носив кашкет яхт-клубу й був, напевно, капiтаном яхти.
      Цi троє людей становили всю команду яхти. Вони зiйшли трапом на берег i попрямували до закусочної. Пiдлiтки дивилися на прибулих у нiмому захватi; мабуть, їм дуже сподобалась яхта. Хирлявий молодик помiтив той захват, гордовито випростався i намагався йти перевальцем, як справжнiй морський вовк.
      До закусочної вони ввiйшли одне за одним. Попереду хирлявий, за ним молода жiнка, а позаду напiвголий Бородань. Жiнка не сяяла вродою, але була в гарному купальному костюмi. Засмагла шкiра контрастувала з фарбованим бiлим волоссям. Однак, хоча вона припливла на яхтi, я б заклався, що тiєї смаглявостi надав їй солюкс. Вона нiби тiльки вчора сiла на яхту. Я ще бiльше упевнився в цьому, побачивши її довжелезнi, старанно пофарбованi нiгтi. З такими не напинають вiтрил i навiть не варять їсти, подорожуючи по водi.
      Тiльки напiвголий Бородань скидався на спортсмена-водника, хоча й не носив бiлого кашкета, а лише збляклу вiд сонця жокейку. Через засмагле, майже чорне плече в нього висiла кiнокамера, з якою вiн, здавалося, нiколи не розлучався, наче оператор кiнохронiки.
      Разом iз ними повернулася до закусочної ватага пiдлiткiв. Дiвчата й хлопцi вже пережили перший захват яхтою i почали одне поперед одного зачiпати прибулих. Але не грубими, а просто дуже дитячими вигуками на зразок: "Добродiю, знiмiть мене!", "Скiльки коштує ваш пароплав?", "З якою швидкiстю вiн пливе?", "Може, ви заберете нас iз собою?". Прибулi не вiдповiдали на цi зачiпки. Хирлявий капiтан пiдiйшов до буфету й голосно сказав:
      - Ми хочемо купити два ящики пива. Я заплачу за пляшки й за ящики. Заберемо їх на яхту, стоїть така спека, що й на водi можна сконати вiд спраги.
      Буфетниця мала на складi тiльки один ящик з пляшками пива. Вона принесла його й поставила перед капiтаном. Мабуть, Бородань виконував на яхтi роль служника.
      Коли всi троє рушили до дверей, Анатоль раптом схопився вiд столу.
      - Я пригадав, звiдки знаю вас! - закричав вiн до хирлявого капiтана. Я бачив у газетi ваш знiмок. Ви король спiнiнгу.
      - Тiльки князь, любий добродiю. Тiльки князь, - привiтно кивнув йому головою хирлявий капiтан.
      - Нi, нi. Ви таки король, - заклопотаний пан Анатоль уже поспiшав до нього. - Це ви зловили спiнiнгом одинадцятикiлограмового судака. Чи можна менi, скромному лицаревi спiнiнгу, потиснути вам руку?
      "Його свiтлiсть" милостиво подав Анатолевi руку, але iз скромностi знову заходився спростовувати погляди ентузiаста рибальства.
      - Я зловив не судака, а тiльки щуку вагою тринадцять кiлограмiв, за що одержав лише срiбну медаль, любий добродiю. Користуючись вашим визначенням, маю, напевно, тiльки право на титул князя спiнiнгу. Рекордсменка Польщi минулого року, а також володарка золотої медалi - якась дiвчина, що саме тут, на Озерищi, зловила спiнiнгом сома вагою тридцять дев'ять кiлограмiв. Вона стала королевою спiнiнгу, хоч дехто заперечував її право на цей титул. Бо ж ви тiльки уявiть собi: молода дiвчина й величезний сом вагою в тридцять дев'ять кiлограмiв. Адже це неймовiрно.
      Пан Анатоль аж за голову схопився.
      - Чуєш, Мишко? - закричав вiн до дружини. - Щука вагою тринадцять кiлограмiв! Сом вагою тридцять дев'ять кiлограмiв! Яких чудових наслiдкiв досягає дехто зi спiнiнгом! Поглянь, Казику, на цього добродiя! - гукнув вiн до приятеля. - Оце князь спiнiнгу. Захоплюйся, вчись, як ловити рибу. Може, й ти колись станеш князем?
      "Його свiтлiсть" знову милостиво кивнув головою, а ентузiазм пана Анатоля досяг апогею:
      - Вельмишановний князю спiнiнгу, - звернувся вiн до хирлявого капiтана, - чи можу я довiдатись, з якою метою прибули ви на Озерище? Я здогадуюсь, ви спробуєте тут рибалити. Але чи дозволите поцiкавитись: яку саме рибу ви збираєтесь ловити i де?
      Ентузiазм пана Анатоля, а надто його запобiгливi поклони були такi кумеднi, що викликали нову хвилю кепкування у ватаги пiдлiткiв. Руда дiвчина з блазенською гримасою пiдiйшла до "князя" i церемонно йому вклонилася.
      - О, яка я щаслива, вельмишановний князю, бути в такому вишуканому товариствi, - сказала вона глузливо.
      Чорний Франек сплюнув на пiдлогу й голосно буркнув:
      - Ти глянь на цю аристократiю, хай їй бiс. Королi, князi, лицарi. А менi начхати на вашi аристократичнi титули, на вашi спiнiнги. Ловлю рибу, коли i як менi подобається. А втiм, - вiн ще раз презирливо сплюнув, нiякий ви не князь. У Варшавi вас називають Вацек Краватик, бо ваша мати має крамницю краваток на Маршалковськiй. Вона купила вам цю яхту, на якiй ви зараз гасаєте по Мазурських озерах.
      Тим часом до закусочної повернулася блондинка з косою, яка довше за iнших милувалася бiлою яхтою. Вона почула прiзвисько власника яхти, яке назвав Чорний Франек, i голосно засмiялася. А Чорний Франек - нiби з заздрощiв до слави Вацека Краватика - просторiкував далi:
      - Риби не мають голосу й не скажуть, що вони думають про вашi рекорди й медалi. Може, мамуся купила на ринку велику щуку, i ця медаль у вас вiд матiнки, так само, як i яхта? Чхав я на княжi титули. I кажу вам, що на Озерищi царюватиму я, а не ви, добродiю Краватик.
      Хоч я не психолог, але подумав: "Здається, я знаю, що завело цього хлопчиська на слизьку дорогу. Вiн дуже марнославний, але не може заробити слави добрими вчинками, то хоче здобути поганими".
      Де й подiлася лагiднiсть з князевого обличчя. Вiн стиснув губи i буркнув до Бороданя:
      - Бери пиво i ходiмо на яхту.
      Потiм, удаючи, що не помiчає пiдлiткiв, звернувся тiльки до пана Анатоля. Однак його слова були адресованi Чорному Франековi.
      - Ви питали про мої рибальськi плани. Я, любий добродiю, спробую ловити на Озерищi судакiв. А мiй приятель, - вiн показав на Бороданя, кiнематографiст-аматор, має намiр зробити фiльм про рибалок зi спiнiнгом. Вiн накрутить короткий навчальний фiльм про те, як саме я ловлю рибу за допомогою блешнi. Потiм ми покажемо цей фiльм у нашому гуртку Польської спiлки рибалок.
      - Де? Де ви ловитимете? - спитав пан Анатоль. - Я хотiв би хоч раз побачити, як ви закинете спiнiнг. Чи, може, мiсця вашого рибальства таємниця?
      Обличчя в князя знову стало доброзичливе.
      - Я ловитиму бiля мису Судака, - вiдповiв вiн.
      - Зовсiм не знаю, де це, - сторопiв лицар спiнiнгу. - Я уважно читав путiвник по Озерищi, але такого мису там не було.
      - Можливо, - погодився пан Краватик. - В одного знавця Озерища я купив карту з позначеними на нiй мiсцями, де ловиться яка риба. Цей знавець озера скористався назвами, що їх вживає мiсцеве населення. Янеку, - звернувся вiн до Бороданя, - може, принесеш з яхти нашу карту? Ми покажемо добродiєвi, де розташований мис Судака. Його цiкавить мiй метод...
      Бородань збунтувався.
      - Сам принось ту карту. А зрештою, менi здається, ми забули її дома.
      Сказавши це, вiн узяв з пiдлоги ящик з пивом i, сердито бурмочучи щось собi пiд нiс, вийшов iз закусочної.
      Авторитет князя знову захитався. "Його свiтлiсть" квапливо скiнчив розмову.
      - Мис Судака розташований у пiвнiчнiй частинi Озерища. Там ви мене знайдете. Мою яхту неважко помiтити, - додав вiн. I на прощання простяг пановi Анатолю руку, а той потис її дуже запобiгливо. Тодi князь i його дама попрямували до виходу.
      В цю мить до закусочної вбiг сiльський хлопчина i подав Чорному Франековi якусь записку. Поки Чорний Франек устиг прочитати її, хлопчак уже дременув iз закусочної.
      Бiла яхта вiдпливала вiд берега. Але нiхто з пiдлiткiв не дивився на неї. Чорний Франек вийшов насеред кiмнати й гримнув на свою ватагу:
      - Тихо, голодранцi! Ось менi принесли якусь записку. - I прочитав:
      "Ви зграя розбишак. Якщо цього року знову спробуєте бешкетувати
      над Озерищем, пошкодуєте. Я приборкаю вас.
      Капiтан Немо".
      В закусочнiй залунали вигуки пiдлiткiв:
      - Хто принiс цю записку?
      - Хто нам так погрожує?
      Котрийсь iз хлопчакiв вибiг надвiр, щоб знайти босого посланця, але повернувся сам. Того вже не було нi поблизу закусочної, нi на березi озера.
      Чорний Франек голосно вигукував:
      - Чуєте? Погрожує нам. Ну, ми його вгамуємо. Хотiв би я все-таки знати, що це за капiтан Немо?
      Я обiзвався:
      - Ви не читали книжок Жюля Верна: "Двадцять тисяч льє пiд водою" i "Таємничий острiв"?
      Чорний Франек знизав плечима:
      - Звичайно, читав. Але ж не думаєте ви, що це той капiтан Немо живе на Озерищi?
      Руда дiвчина посварилась кулаком на озеро, що виднiлося крiзь вiкно:
      - Погляньте, хлопцi, герой з книжки ожив i починає страхати нас. Хай вiн тiльки нам покажеться...
      Ту ж мить, немов у вiдповiдь на виклик, на озерi глухо загув невеличкий буксир, розминаючись iз бiлою яхтою Вацека Краватика. Буксир тяг за собою новенького, сiрого моторного глiсера. Ми побачили вимальовану на борту глiсера назву "Капiтан Немо".
      РОЗДIЛ ДРУГИЙ
      Виклик до мiлiцiї. Пiдробленi iкони й Бурштинова Венера.
      Iсторiя бурштинової фiгурки. Чоловiк iз рубцем на правiй
      щоцi. Де затоплено вантажну машину? Втеча пiд бомбами.
      Подорож пальцем по картi. Починаємо ризиковану справу.
      Iсторiя мого приїзду на Озерище почалася ще з зими... В лютому я одержав виклик до Управлiння центральної громадської мiлiцiї. По телефону менi пояснили, що мiлiцiї потрiбно знати мою думку щодо якихось стародавнiх творiв мистецтва i пам'яток. Це не здивувало мене, бо вже чималий час я дещо додавав до своєї скромної зарплати музейного працiвника, пiдробляючи як товарознавець у антикварних крамницях. Я здобув навiть деяку популярнiсть у певних колах, розгадавши кiлька iсторичних загадок i вiдшукавши ряд зниклих музейних колекцiй.
      Мене завели до кабiнету капiтана Юзв'яка, тридцятирiчного худорлявого блондина з веселими зеленкуватими очима й приємною усмiшкою. Вiн посадовив мене за свiй письмовий стiл, вийняв iз сейфа двi дерев'янi, iкони i якусь невеличку фiгурку, зроблену з бурштину. Все це розiклав передi мною на столi й сказав:
      - Нас цiкавить ваша думка про цi речi.
      Я мав iз собою портфель, який завжди брав на консультацiї. Там у мене були лупа й кiлька пляшечок з рiзними хiмiкатами, iнодi необхiдними, щоб швидко провести аналiз i встановити, чи картина справдi старовинна. Та цього разу менi навiть не треба було розкривати портфеля. Я вiдразу побачив, що картини на деревi - то iмiтацiя старовинних лемкiвських iкон. Виконано їх з великим хистом, але той, хто їх малював, навiть не приховував, що iмiтує. Просто це були сучаснi добрi копiї дуже давнiх i гарних iкон.
      Тому я вiдклав їх набiк i взявся до бурштинової фiгурки. Зроблено її дуже давно, може, тисячу або двi тисячi рокiв тому, з великого шматка бурштину, бо фiгурка мала заввишки майже двадцять сантиметрiв. Це було примiтивне, схематичне зображення жiночої постатi, так нiби скульптор i не хотiв зробити її схожою на когось конкретного, а зобразив жiнку взагалi, жiнку-символ. На мою думку, вона зображала богиню родючостi. Що то була скульптура культова, призначена для релiгiйних вiдправ, свiдчив матерiал бурштин, який у давнину цiнували вище вiд золота. Хоча, може, її творець мав багато цього матерiалу, й - замiсть сотень дуже коштовних у тi часи бурштинових намистин - вирiзьбив оцю жiночу постать.
      Подумавши про це, я вiдразу щось пригадав.
      Я схопився з-за столу.
      - Дозвольте менi на хвилинку вернутись додому й привезти старий каталог пам'яток!
      Весь час, поки я розглядав предмети, капiтан Юзв'як придивлявся до мене так пильно й зосереджено, наче хотiв вiдгадати хiд моїх думок. Тепер вiн показав на бурштинову постать жiнки.
      - Отже, це вона так вас зацiкавила, - промовив. I додав задоволено: - Я знав, що ви допоможете нам розгадати цю загадку. Про iкони експерти з iнституту кримiналiстики вiдразу заявили, що вони мальованi в наш час. А про бурштинову фiгурку тiльки сказали, що вона давня. Для мене ж цього замало. Тому я й вирiшив звернутися до вас.
      - Чи можу я довiдатись, за яких обставин знайдено цю бурштинову статуетку?
      - Я назвав її Бурштиновою Венерою, - засмiявся капiтан Юзв'як. - I таким самим шифром назвав одну кримiнальну справу, яку веду.
      - Бурштинова Венера? - закричав я. I в моїй пам'ятi зринула одна згадка.
      Я сiв до столу i сказав:
      - Менi не треба їхати по каталог. Я пригадав усе, що знаю про цю фiгурку.
      Обличчя в капiтана Юзв'яка стало напружене.
      - Ви справдi повiдомите менi щось про Бурштинову Венеру?
      - Ви назвали статуетку Бурштиновою Венерою, а я пригадав собi, що менi вже раз траплялася ця назва. Вона стосувалася схожої фiгурки з бурштину.
      Капiтан витяг з кишенi грубий записник, сiв обiч мене бiля столу.
      - Отже, слухаю вас, пане Томашу...
      Цього разу посмiхнувся я. I сказав трохи знiяковiло:
      - Ви не образитесь, коли я поставлю певну умову? Я розповiм вам усе, що знаю про Бурштинову Венеру, а ви вiдкриєте менi, за яких обставин її знайдено. Я питаю, врештi, не просто з цiкавостi, а з обов'язку, як музеєзнавець.
      - Згода, - кивнув вiн головою. - Iнформуючи вас, я не порушу iнструкцiї, бо цю справу ми, можна сказати, скiнчили.
      Я взяв бурштинову фiгурку.
      - Знайдено її в могилi так званого римського перiоду, тобто на початку нашої ери. До кiнця тисяча дев'ятсот сорок четвертого року вона зберiгалася в музеї в Е. i пiд час вiйни загинула, як майже всi колекцiї. Ми гадали, що колекцiї музею вивезено до Нiмеччини. Проте нашi пошуки на територiї Нiмеччини не дали наслiдкiв. Ось, мабуть, i все, що я можу сказати на цю тему, - скiнчив я i запитливо подивився на капiтана Юзв'яка.
      - Двi пiдробленi iкони й Бурштинову Венеру, - почав капiтан, - митники вiдiбрали на кордонi в одного чужоземця, що хотiв вивезти їх без дозволу держави. Для вас, певно, не важливо, як звуть того чужоземця i з якої вiн країни, зараз вiн у себе на батькiвщинi. Через те, що iкони виявились пiдробленими, слiдство вирiшили припинити, чужоземця покарали тiльки митом, а речi, якi вiн хотiв вивезти, вiддали на зберiгання. Однак чужоземець дав мiлiцiї свiдчення i, може, вони мають для вас цiннiсть, бо, як я зрозумiв з ваших слiв, вiднайдення цiєї бурштинової фiгурки кидає якесь нове свiтло на справу зниклих колекцiй.
      - Саме так. Це дуже важлива справа.
      - Чужоземець купив картини в чоловiка, з яким випадково познайомився в антикварному магазинi у Варшавi. У нас є опис зовнiшностi того чоловiка. Ми гадаємо, що це якийсь художник, котрий пiдробляє iкони й продає їх чужоземцям. Саме через цього художника чужоземець познайомився з iншим чоловiком, назвiмо його умовно Чоловiком iз рубцем, бо чужоземець казав, що в того чоловiка рубець на правiй щоцi. Чоловiк iз рубцем запропонував чужоземцевi Бурштинову Венеру i намовив облагодити вигiдну справу. Яку саме? Чоловiк iз рубцем запевняв, що вiн знає в Мазовiї озеро, де у вiйну провалилася пiд лiд гiтлерiвська вантажiвка з якимись дуже коштовними речами. Машина лежить на днi озера. Чоловiковi з рубцем пощастило добратися до неї й дiстати бурштинову фiгурку, але вiн твердить, що iнших речей не вдасться витягти з вантажiвки без аквалангiв. I вiн намовляв чужоземця, щоб той увiйшов з ним у спiлку. Чужоземець повинен був дати грошi, щоб Чоловiк iз рубцем купив акваланг i навчився пiдводного плавання. Добувши скарб, вони б подiлилися ним порiвну. Однак чужоземець не довiряв Чоловiковi з рубцем i не хотiв мати з ним нiякого дiла. Вiн погодився лише купити Бурштинову Венеру, котру, як ви знаєте, в нього забрали на кордонi.
      У мене тремтiли руки, коли я дiставав з кишенi люльку.
      - Коли все це сталося? - спитав я.
      - Два тижнi тому.
      - Чужоземець не згодився фiнансувати Чоловiка з рубцем. Але, може, знайшовся хтось, хто дав трохи грошей? I зараз Чоловiк з рубцем у якомусь iз варшавських басейнiв, можливо, вчиться пiрнати у воду. А через пiвроку, влiтку, заходиться дiставати скарби.
      - Авжеж, це дуже ймовiрно, - кивнув капiтан Юзв'як.
      - Того чоловiка треба заарештувати. Ми повиннi знайти цi скарби! вигукнув я.
      Капiтан Юзв'як поблажливо посмiхнувся.
      - Не можна арештовувати людину тiльки тому, що вона вчиться пiрнати. У Варшавi є кiлька клубiв аквалангiстiв i багато людей займаються цим спортом. А може, Чоловiк iз рубцем не з Варшави, а, наприклад, iз Ольштина чи Вроцлава?
      - Та все ж можна спробувати послати експедицiю i добути скарби з тiєї вантажiвки.
      Капiтан здвигнув плечима.
      - Мазовiю називають Країною тисячi озер. У якому озерi затонула вантажiвка?
      - Якби знайти Чоловiка з рубцем, - сказав я, - i встановити за ним таємний нагляд, то вже вiн сам привiв би нас туди, де затонула вантажiвка.
      Капiтан знову поблажливо посмiхнувся.
      - Чи ви уявляєте, скiльки людей треба було б для цього? Де певнiсть, що чужоземець розповiв правду? А може, збрехав i Чоловiк з рубцем? Може, вiн просто хотiв видурити грошi в чужоземця, i та вантажiвка - тiльки його вигадка? Якщо ж навiть i справдi у якомусь озерi затонула вантажiвка, чи ви певнi, що Чоловiк iз рубцем пiсля вiдмови чужоземця шукатиме фiнансової пiдтримки й далi? Чи не простiше було б йому домовитися з якимсь аквалангiстом: я тобi покажу мiсце, ти дiстанеш колекцiї, а скарбами подiлимося.
      - То що ж робити?
      - Не знаю, що вам сказати, - вiдповiв капiтан Юзв'як. - Ваше довiр'я до нас приємне, але повинен нагадати, що ми не товариство ясновидцiв, ми не знаємо, в якому саме озерi затонула вантажiвка. Матерiали слiдства i Бурштинову Венеру покажемо у вiддiлi музеєзнавства Мiнiстерства культури й мистецтва, i на цьому наша мiсiя скiнчиться. Це не означає, звiсно, що ми забудемо ту справу. Коли довiдаємось, що хтось пробує дiстати скарби, якi є власнiстю нашого народу, запевняю вас, ми не сидiтимемо згорнувши руки.
      Я зрозумiв, що розмову скiнчено. Попрощався з капiтаном Юзв'яком i повернувся до своїх щоденних занять у музеї. Я хотiв забути справу Бурштинової Венери, але й увi снi менi привиджувались аквалангiсти, якi дiстають з глибин озера безлiч бурштинових фiгурок. Я силкувався вiдняти їх. i прокидався, стомлений, облитий потом.
      Через тиждень я пiшов до архiву Народного музею i почав шукати мiж старими паперами теки з записами, зробленими, коли я ще студiював iсторiю мистецтва. Тодi, у першi повоєннi роки, для наших музеєзнавцiв першорядним завданням було вiднайти й повернути назад польськi музейнi скарби, пограбованi гiтлерiвцями, тому пiд час лiтньої практики менi доручили справу, що бiльше пасувала б детективовi, нiж iсториковi мистецтва. Та в мене таки була вдача детектива, й робота припала менi до смаку. Я мав визначити, яким шляхом їхали гiтлерiвськi автомашини iз колекцiями з музею в Е.
      Завдання перевищило мої дослiдницькi можливостi. Щоправда, з допомогою корiнного польського населення в Мазовiї i Надвiслянщинi я змiг накреслити вiдрiзок шляху, яким вантажiвка з написом "Музей в Е." тiкала вiд переможних частин Червоної Армiї, однак у якомусь мiсцi дорога уривалась. I, попри всi мої зусилля, я не спромiгся знайти загубленого слiду.
      Пам'ятаю, що коли я подав керiвництву Народного музею карту з позначеним на нiй шляхом втечi, то до моїх дослiджень поставились скептично, таким неймовiрно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекцiї вивозили не на захiд, а на пiвдень, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх дослiджень поклали в архiв.
      Через двадцять рокiв я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку i, розгорнувши її, знову прочитав свої тодiшнi записи. Карта показувала, що колекцiї везли по шосе на Пасленк, а потiм до селища пiд назвою Малдита. Там вантажiвка звертала на дорогу до мiстечка, що тепер зветься Залево. I саме тут, у Залевi, слiди губилися. Залево горiло тодi пiсля бомбардування його радянськими лiтаками. На ринку було повно гiтлерiвцiв, якi панiчно тiкали. Один з давнiх мешканцiв Залева пригадав, що вiн бачив на перехрестi дорiг, бiля в'їзду в мiстечко багатотонний ваговоз з написом "Музей в Е.". Коли почався черговий налiт, водiй вантажiвки трохи з'їхав iз шосе, бо шосе було головною цiллю бомбардувальникiв. Той очевидець заховався у пiдвалi, а як усе трохи вщухло i вiн вийшов звiдти, то вже не побачив вантажiвки. Мабуть, поїхала. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.
      Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгонi аж два днi, розпитуючи мешканцiв мiстечка про вантажiвку з написом "Музей в Е.". Нiхто не бачив його i в iнших селищах по тiй самiй трасi. Залишалася тiльки дорога на Добжики, Єжвалд i Суш, якою можна було проїхати далi - на Прабути, Квiдзин чи Мальборк, i ще далi на захiд - до Нiмеччини.
      Але й на тiй трасi нiхто не примiтив автомашини, яку я шукав. На цьому скiнчив я тодi своє дослiдження. Але тепер я був мудрiший, нiж у тi роки. Мудрiший на одну iнформацiю. Вантажiвка не поїхала до Нiмеччини, а затонула у якомусь озерi.
      Я принiс пожовклу теку додому й розгорнув карту Ольштинського воєводства.
      Колекцiй не могли повезти на Iлаву, бо там уже були радянськi танки. Не бачили вантажiвки i в Старому Дзерзгонi, отже, й цю трасу треба вiдкинути. Лишається тiльки дорога на Суш. Але i в Сушi його не бачили...
      Понад дорогою до Старого Дзерзгоня немає озер. А бiля траси Залево Суш розливається довге Озерище. Якщо в Сушi не бачили вантажiвки, то це значить, що мiж Залевом i Сушем водiй раптом звернув на якусь польову дорогу й пробував переїжджати через замерзле тiєї пори озеро.
      Але де саме це сталося?
      Може, в Добжиках? Або далi на пiвдень? Може, мiж Добжиками i Єжвалдом нiмець побачив бiчну дорогу на Матити i поїхав аж на край довгого пiвострова, що врiзався в Озерище? А може, намагався вибратись на дорогу через вузький перешийок мiж Озерищем i Пласким Озером, щоб повернутися на трасу до Суша?
      Мовчала розкладена передi мною карта, порiзана червоними та жовтими нитками дорiг i шосе.
      Вивчати справу далi слiд було вже на мiсцi, бiля Озерища.
      Для цього я й пiшов у Мiнiстерство культури та мистецтва, до директора Марчака.
      На письмовому столi в директора я побачив розкритий пакунок, а в ньому - Бурштинову Венеру. Директор саме скiнчив читати повiдомлення, яке мiлiцiя додала до старовинної фiгурки.
      - Здається, я знаю, чому ви прийшли до мене, - мовив директор Марчак.
      - Я прийшов у справi зниклих колекцiй музею в Е.
      Вiн розвiв руками.
      - Мене тiшить, що частина тих колекцiй мабуть-таки зосталася на наших землях. Хоча мiлiцiї не пощастило встановити, де саме лежить затонула вантажiвка.
      - Гадаю, в Озерищi, - вихопилося в мене.
      - Так? Ви певнi? - iронiчно спитав вiн. - Чи заприсяглися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищi? А навiть коли так, то що з цього?
      - Слiд розпочати пошуки...
      - Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому байдарниковi, який побував майже на всiх мазурських озерах? Озерище - третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кiлометрiв завдовжки i багато великих заток, острiвцiв та пiвострiвцiв. Загляньте хоча б у путiвник, - вiн дiстав iз шухляди червоно-бiлий "Путiвник по Польщi", - i пересвiдчитесь, що Озерище - це понад три тисячi гектарiв водяного плеса. I ви хочете на такiй площi знайти затонулу вантажiвку? Легше знайти славнозвiсну голку в стiжку сiна.
      Я розклав на письмовому столi карту, витяг з пожовклої течки свої давнi рапорти.
      - Гадаю, що вантажiвка затонула бiля оцього пiвострова, принаймнi в пiвнiчнiй частинi Озерища. Тiльки тудою мiг вiн утiкати вiд радянських танкiв.
      Директор знизав плечима й погодився:
      - Ви викликаєте довiру, бо вже розгадали не одну загадку й не раз ставали в пригодi польським музеям. Але ця справа перевершує вашi можливостi. I нашi також. Хiба що ви зазначите мiсце з точнiстю до... трьохсот метрiв. Ну, хай до пiвкiлометра. Тодi ми зможемо на кошти мiнiстерства органiзувати експедицiю аквалангiстiв i розпочати пошуки.
      Тепер i я безпорадно розвiв руками.
      - Я не вкажу мiсця навiть з точнiстю до п'яти кiлометрiв. Адже я не певний, що взагалi йдеться про Озерище. Отже, менi лишається одне: використати свою вiдпустку в липнi на пошуки колекцiї. Поїду на Озерище, може, зустрiну там чоловiка з рубцем на правiй щоцi. Той чоловiк, напевне, вже матиме акваланг або спiльника-аквалангiста i спробує добувати скарби з затонулої вантажiвки. Цей чоловiк вкаже менi мiсце, де затонули колекцiї. Я вiдразу ж сповiщу мiлiцiю, i ми їх знайдемо. На пiдставi старих каталогiв можна припускати, що в вантажiвцi затонула й колекцiя виробiв з бурштину, яка належала музеєвi в Е.
      Директор Марчак аж засяяв.
      - Ви так надумали? Це чудово. Я можу тiльки побажати вам успiху.
      А за два тижнi я несподiвано зустрiв на вулицi капiтана Юзв'яка. Вiн пiдiйшов до мене, привiтався i спитав:
      - Чи правда, що ви цього року збираєтесь у вiдпустку на Озерище? Менi казав про це директор Марчак...
      - Еге ж. Проведу вiдпустку над Озерищем, - усмiхнувся я. - Адже ви, мабуть, здогадалися, чому саме туди я хочу вибратись?
      - Це дуже велике озеро.
      - Я маю намiр провести вiдпустку на пiвнiчному березi Озерища.
      - Он як, - вiн на мить замовк, а потiм, прощаючися зi мною, додав:
      - Хай щастить. Але застерiгаю, ви взялися за важку роботу.
      РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
      На тому березi. Дiвчина з косою. Нiхто нiчого не знає про
      Капiтана Немо. Дивний чоловiк з важкий мiшком. Що сказав
      менi Проповiдник. Кумедник подарунок. Пiдозра. Кожен шукав
      самотностi. Я вiдвiдую Озерище. Що я вiдкрив на острiвцях.
      Я не люблю без потреби демонструвати незвичайнi властивостi мого самохода. Вiн може розвивати швидкiсть понад двiстi кiлометрiв на годину, до речi, менi вже траплялося їхати з такою великою швидкiстю. Звичайно ж я подорожую не швидше за iнших.
      Я звик, що, побачивши мою машину, всi смiються, а потiм, коли вона розвиває незвичайну швидкiсть, починають мене розпитувати i просять показати мотор i розповiсти iсторiю машини. I я повинен розповiдати про мого дядька Громiлла, шановного винахiдника, який купив розбиту пiд Закопаним автомашину "Феррарi-410" i приладнав до неї кузов, що його сам придумав i зробив. Стiльки разiв переповiдав я ту iсторiю, що вважаю за краще їздити повiльно i не викликати зливи запитань на свою голову.
      А крiм того, шукачевi пригод краще не виявляти усiх своїх можливостей вiдразу. Не з однiєї небезпечної пригоди я вийшов цiлим тiльки завдяки тому, що моїм ворогам мiй самохiд здавався старою, смiшною, чудернацькою машиною, швидкiсть якої не сягає понад шiстдесят кiлометрiв на годину.
      Пором на Озерищi лагодили надто довго, i я подумав, що марную тут забагато часу. Мiй самохiд чудово плавав по водi. Але я не хотiв виїздити на Озерище на очах у ватаги Чорного Франека та iнших туристiв. Тому я завернув перед закусочною i, вдаючи, що хочу об'їхати озеро, поїхав по шосе в лiс. Потiм збочив у першу просiку, що тяглася до озера, знайшов зручний спуск до води, ввiмкнув гребний гвинт самохода, але тому, що Озерище тут дуже вузьке, за хвилину опинився на тому березi. Через десять хвилин я вже був на дорозi, яка вела до порома.
      I тодi доля нiби помстилася менi за нетерплячiсть - величезний вухналь iз кiнської пiдкови встромився в шину самохода й пробив камеру.
      Я зробив те, що роблять усi водiї в таких випадках. Спинився, пiдняв домкратом автомобiль i зняв колесо з пробитою камерою.
      У багажнику в мене було запасне колесо з надутою шиною. Але залишитися без запасу вже на самому початку розшукiв Чоловiка з рубцем? Хтозна, в яких обставинах ще доведеться менi опинятись.
      Отож, я зняв шину, витяг з неї вухналя i став залiплювати дiрку в камерi. Ця робота забрала в мене понад годину. За цей час, мабуть, полагодили пором, бо на дорозi знялася хмара куряви, i обiч мене промчали двi легковi автомашини: пана Анатоля i його приятеля. Я встиг побачити здивованi обличчя обох добродiїв, якi натрапили на мене за три кiлометри вiд порома, хоч я ним не переправлявся.
      Згодом проїхала вантажiвка з ватагою Чорного Франека. Пiдлiтки, помiтивши мене, теж украй здивувалися.
      Побачивши їх, я злякався. Скидалося на те, що вони їдуть на пiвнiч Озерища, до села Сем'яни, куди їхав я.
      Я саме скiнчив надувати шину, коли пiд'їхала дiвчина з гарною косою. Отже, Чорний Франек не змiг умовити її приєднатися до його ватаги.
      Спинившись поряд з моєю автомашиною, дiвчина зiскочила з велосипеда. На її вродливому, ще дуже дитячому обличчi я помiтив пiдозру.
      - Як ви тут опинилися? - спитала вона. - Адже не перепливли поромом?
      - Перелетiв, - замахав я руками. - Моя машина лiтає в повiтрi.
      Дiвчина похитала головою.
      - Вона таки справдi дуже дивна. Але швидше схожа на човен, анiж на лiтак. I куди ви прямуєте цiєю машиною? На риболовлю, на вiдпочинок?
      Я не образився, що вона так мене розпитує. Але й докладно вiдповiдати не збирався.
      - А ви? - спитав. - На вiдпочинок? На дачу?
      Вона знизала плечима.
      - Їду додому. До батькiв. Я мiсцева. Наша садиба неподалiк звiдси. А я цього року закiнчила середню школу в Iлавi, а потiм складала у Варшавi екзамени до вузу. Склала i тепер повертаюся до батькiв на канiкули.
      - А куди ви вступали?
      - Ой, ви страшенно цiкавi. А на моє запитання так i не вiдповiли.
      - Бо я трохи сердитий на вас. Ви дивно повелися з Чорним Франеком. Навiщо ви пiдсiли до них? Менi здавалося, що вас зовсiм не цiкавить їхнє товариство.
      Вона весело засмiялася.
      - Вгадали. Не люблю таких. Та я не хотiла, щоб вони зчинили бешкет. Ви повелись як джентльмен. I я вам вдячна за це. Але я не могла зловживати вашим благородством. Я не принизила себе, що пересiла до них, а хотiла дiзнатися, куди їде ця ватага.
      - А той Капiтан Немо? Ви чули про нього?
      Дiвчина знову заперечливо похитала головою.
      - Не маю й гадки, хто це такий. Я живу в цих краях, але про Капiтана Немо нiколи не чула. Крiм того, що в книзi Жюля Верна, звичайно. Але навряд, щоб тут був такий живий Капiтан Немо.
      - А проте всi бачили глiсер з такою назвою на борту.
      - Гарний глiсер, - мовила захоплено дiвчина. - В нього спереду скло й маленька кабiнка на випадок негоди. Мабуть, чудово їхати в ньому по озерi.
      - Глiсер "Капiтан Немо" iснує, - зауважив я. - То, може, i якийсь Капiтан Немо є над Озерищем?
      - Напевно, приїхав вiдпочивати, - мiркувала вона вголос. - А може, недавно тут оселився? Вiдтодi, як пiшла вчитись до Iлави, я десять мiсяцiв на рiк живу в iнтернатi, вдома буваю тiльки в недiлю, на свята й на канiкулах. Як приїду додому, запитаю у батькiв про Каштана Немо. Може, вони щось про нього знають? Якщо й ви залишитесь бiля Озерища, то, може, ми ще зустрiнемося, i тодi я зможу бiльше розповiсти вам про нього. У моїх батькiв є човен, я часто плаваю ним по озерi. I хоч Озерище величезне, на ньому можна зустрiтися, еге ж? Тому я хочу знати, де ви зупинитеся.
      Я безпорадно розвiв руками.
      - Не знаю. Може, поблизу Сем'ян. Може, в Озернiй.
      - Ви вже тут бували?
      - Нi. Мiсцевiсть знаю тiльки по картi i з опису в путiвнику.
      - Ви рибалка?
      - Теж нi. Я люблю самотнiсть i хочу тут знайти її.
      - А я вам заважаю, - пiдхопила вона. Сказала: - До побачення, - скочила на велосипед i поїхала.
      Через кiлька десяткiв метрiв звернула з дороги в лiс, на якусь стежину. Жила в цих краях, тому чудово орiєнтувалася. Напевно, щосуботи й перед кожним святом проїздила тут, коли поверталася зi школи додому.
      Я надув колесо. Сiв у машину й поїхав лiсовою дорогою. "Чи ще зустрiну її колись?" - подумав я про симпатичну дiвчину з бiлявою косою, яка на своєму велосипедi поверталася до батькiвського дому, щоб з гордiстю сповiстити: "Я склала екзамени до iнституту".
      Було вже пополуднi, але лiтнє сонце ще добряче припiкало. Правда, сосновий лiс обабiч дороги давав трохи затiнку, однак вiд нагрiтої землi пашiло жаром. Пахло хвоєю i живицею, найкращим з моїх улюблених ароматiв. Проте я знову хотiв до озера, бо збирався скупатися. Крiм того, трохи зголоднiв; треба було приготувати обiд.
      На перехрестi пiщаних лiсових дорiг, пiд потрiсканим стовбуром величезної берези сидiв якийсь чоловiк у великому солом'яному брилi. Обiч нього лежав великий брезентовий мiшок. Побачивши мене, подорожнiй пiдняв угору руку.
      У тому жестi було стiльки розпачу й покiрностi, що я зупинив машину.
      - Во-о-о-ди, - простогнав вiн.
      У мене в термосi було трохи чаю. Чоловiк жадiбно ковтнув, глибоко вiдiтхнув. А потiм сказав:
      - Спасибi вам. Це благородний вчинок - напоїти мандрiвника. Я йду до озера зi своїм клумаком вiд залiзничної станцiї. I не зустрiв жодної автомашини, яка б їхала до озера. Всi прямували вiд порома.
      Напевно, цей подорожнiй не мав ще й тридцяти рокiв, але неголений, iз закуреним, спiтнiлим обличчям вiн здавався значно старшим.
      - Чомусь у таку гарну погоду люди тiкають вiд озера, а нiхто не йде до води, джерела всякого життя. Адже на початку свiту вся земна куля була вкрита водою i все життя почалося з води, шановний добродiю.
      Я ввiчливо кивнув головою. "Може, якийсь мандрiвний проповiдник?" подумалось.
      - Ви теж тiкаєте вiд води, а повиннi їхати до порома. Тодi ви забрали б мене й мiй клумак. Хочете спробувати, який вiн важкий?
      Я не хотiв пробувати, але вiн заходився гаряче вмовляти мене пересвiдчитися, який величезний тягар вiн мусить нести.
      Я пригадав казку про мандрiвника, що зустрiв чоловiка з важким мiшком. Чоловiк попросив мандрiвника потримати мiшок, а потiм засмiявся i сказав: "Тепер ти нестимеш цей мiшок або вiддаси його комусь. Мiшок зачарований".
      Мiшок Проповiдника (так я назвав подорожнього) не був зачарований. Але важив, мабуть, кiлограмiв iз п'ятдесят.
      - О господи! - зойкнув я, опускаючи його на траву. - Що там у вас?
      - Мов слимак, ношу на спинi свою хату i все, що менi потрiбне. Надувний човен, газову плитку, акваланг, рiзнi книжки...
      - Ви пiрнаєте? - перебив я його трохи поквапливо. Не треба було менi виявляти такої цiкавостi. Але ж я приїхав на Озерище, сподiваючись знайти Чоловiка з рубцем, який плаває пiд водою. У цього, правда, не було рубця, але, може, вiн аквалангiст, якого найняв Чоловiк iз рубцем.
      - Пiрнаю. Хiба це погано? - Його трохи збентежило моє рiзке запитання.
      Я вдав, що не почув вiдповiдi, i сам мерщiй засипав його запитаннями, щоб згладити попереднє враження.
      - У вас є книжки? А якi? Цiкавi? Бо я дуже люблю читати цiкавi книжки.
      Вiн пiдняв угору вказiвний палець i сказав поважно:
      - Кажуть: хто любить книги, той не нудиться. Ви добре робите, захоплюючись цiкавими книгами. Але мої не зацiкавлять вас.
      - Чому ви так думаєте? У мене широкi iнтереси.
      Менi здалося, що коли б я знав, якi книжки вiн читає, то здогадався б i про його фах.
      Помахом руки вiн пригасив мою цiкавiсть.
      - Дякую за чай. Ви врятували менi життя. Якби ви ще їхали до озера, а не вiд нього, я вважав би вас видатною людиною.
      - Власне, я їду до озера. Тiльки не до протоки, де плаває пором, а до найширшого плеса, в бiк Сем'ян.
      - Чудово! - вигукнув вiн. I так мiцно вдарив мене по спинi, що я мало не заточився. Цей Проповiдник був здоровило.
      - Менi однаково, куди їхати. Аби тiльки до озера. На березi я зiйду, надму човника й вiдразу ж зникну.
      Ми рушили. Вiн iнтригував мене, але я вже був обачний i не хотiв настирливими запитаннями збудити його недовiр'я. Один тiльки раз я наважився виявити свою цiкавiсть.
      - I в мене є намiр пожити в наметi над озером, - мовив я. - Може, зустрiнемося де-небудь...
      - Ви тут уперше? - вiдповiв вiн запитанням.
      - Еге ж. А ви?
      - Теж уперше. Але вже дiзнався про озеро з путiвника. Може, поїду на Чаплинець або пошукаю собi якогось вiддаленого острiвця. Читав, що їх багато є бiля Сем'ян.
      Хоча стояла спека, в мене по спинi пробiг мороз. Цей чоловiк вибрав собi для вiдпочинку мiсця, де, як я передбачав, шастає Чоловiк iз рубцем. А що Проповiдник, як вiн сам признався, мав акваланг, то в мене зростала пiдозра...
      Нiчого не помiчаючи, вiн повiв далi:
      - Я шукаю мiсця, де люди рiдко бувають, а птахи живуть вiльно. На жаль, люди нищать природу, птахам уже нема де спокiйно гнiздитися, i вони вимирають. Так. Хiба птахи - не найпрекраснiшi створiння на землi? Вони символ краси й волi. Так. Байдарки з моторами, моторнi човни, галасливi, наче ватаги чортiв, усе це вдирається влiтку на нашi спокiйнi води й завдає непоправної шкоди. Протягом десяти рокiв я їздив улiтку на Снярдви, на Негоцiн або на Нiдське озеро. Спершу там було тихо, чудова незаймана природа. А тепер? До другої години ночi деркочуть моторки, що пливуть iз озера до берега, а о третiй ранку на лови вирушають рибалки. Жахливо. I як у таких умовах може жити великий баклан? На Озерищi хоч не так багато туристiв, страхiтливих листоїдiв, якi нищать природу. Тому я прибув сюди. А ви? Ви теж плаваєте по озерi з деркотливим мотором?
      - Нi, - вiдповiв я гордо. - На моєму самоходi чудовий глушник, i вiн плаває майже нечутно.
      Та ось дорога раптом звернула, i перед нашими очима постала зеленава гладiнь озера, що прозирала мiж стовбурами вiльх.
      - Я виходжу! - скрикнув Проповiдник.
      Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мiй новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, вiн одразу ж витяг iз неї свого величезного мiшка i так заквапився до озера, що я подумав: "Навiть не попрощається зi мною".
      Та раптом вiн наче згадав про мене.
      - Стривайте хвилинку, - промовив до мене. Став навколiшки перед своїм бездонним мiшком, розв'язав мотузку i застромив руку всередину.
      Довгенько порпався, аж нарештi видобув щось схоже на довгу сопiлку чи дудку.
      - Спраглого ви напоїли, знеможеного пiдвезли, - промовив вiн, наче виголошував якесь заклинання. - Якщо коли-небудь ви потрапите на озерi в якусь халепу, будь ласка, подмiть у цей рiг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.
      Вiн тицьнув менi в руки свою дудку чи сопiлку, лукаво пiдморгнув до мене правим оком, потiм завдав собi на плече важкий мiшок i легкою ходою, наче нiчого не нiс, почав спускатися до озера.
      Я поїхав далi, спантеличений, з повною головою тривожних думок.
      Хто цей чоловiк? Що вiн шукає бiля Озерища? Чи тiльки самотностi й спокою? Навiщо вiн дав менi свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капiтан Немо?
      Лiс скiнчився, дорога вибiгала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кiлометр, я побачив червонi цеглянi стiни першої хати якогось села.
      Не довго думаючи, я звернув. Пастушок бiля невеличкої череди корiв аж скрикнув з подиву, коли мiй самохiд попрямував просто до води. Стрибок - i я вже плив спокiйним водяним плесом.
      Це було, мабуть, найширше мiсце озера. Праворуч вимальовувались два острови з темними обрисами дерев. Той берег виднiвся виразно, але був щонайменше за два кiлометри. Трохи далi на пiвнiч водяне плесо ставало майже безмежне, а берег ледве мрiв. Це, певно, було велетенське вiдгалуження Озерища з Чаплиним островом i затокою, над якою простягалося село Матити, а далi Добжики з каналом, що сполучав Озерище з озером Евiнгi.
      Якусь мить я вагався. Хотiлося вiдразу поплисти в той бiк. Однак чи не обачнiше дати Чоловiковi з рубцем - якщо вiн уже на Озерищi - оселитися i добре обжитися тут? Отже, я спрямував самохiд не на пiвнiч, а на пiвдень i поплив до Iлави. Бо ж знайомитися з Озерищем треба починати вiд Iлави, а не так, як пропонують усi путiвники, - вiд його сполучення з Ельблонським каналом, тобто вiд Мiломлина, де Ельблонський канал розгалужується i одним своїм рукавом тече до Озерища i його заплави, яку називають Крагою. Бо Озерище на картi схоже на дерево з трохи кривим стовбуром, яке виростає з Iлави. Дерево це надзвичайно високе й розгалужене. Перше велике розгалуження - то i є Крага, що в неї впадає канал з Мiломлина. Вище розростається ще одна розлога крона з двома товстими гiлками.
      На Озерищi дуже багато великих i малих островiв: безлюдних i заселених, заплавних i з твердим грунтом.
      Меншi острови схожi на чорнi щiльнi купи дерев, оточенi широким i густим лiсом очерету. Однак майже на кожному з островiв є мiсце, де очерет рiдший, i там можна пiдiйти до берега. Втаємниченi примудряються прослизнути туди, а тим, хто пливе за ними, здається, що вони раптом зникли, мов досвiтня iмла. Стiна очерету сходиться за ними i ховає їх. А всерединi острiв сухий; трохи вирiзавши кропиву, можна чудово напнути наметик i спокiйно перебути нiч на безлюддi, чуючи лише перекликання диких качок, плюскання хвиль i шелест очерету.
      Три такi ночi провiв я на острiвцях Озерища. I з подивом пересвiдчився, що кожен з них мав загадку чи - як кому бiльше подобається - таємницю, пов'язану з однiєю особою. На кожному з тих острiвцiв у найнеприступнiшому мiсцi я знаходив малий курiнь з трави й гiлля, а в ньому бляшану коробочку зi свiчкою, сiрниками, гачками, якiсь горщечки, складену з цегли пiчку. В бляшанiй коробочцi лежала записка зi словами:
      "Пам'ятай, що це не твоє. Не крадь! Капiтан Немо"...
      Капiтан Немо був реальною постаттю. Дiвчина з косою помилялася, припускаючи, що, може, вiн зовсiм недавно з'явився в цих краях. Куренi на острiвцях були вже старi, їх збудовано щонайпiзнiше минулого лiта, коробочки та iншi речi, залишенi в куренях, були вкритi товстим шаром пороху. Скидалося на те, що Капiтан Немо пiсля того, як минуло лiто, перестав навiдуватись до своїх куренiв.
      З тих спостережень сам собою напрошувався висновок: капiтан Немо не живе постiйно бiля Озерища, а приїздить сюди, мабуть, тiльки влiтку.
      РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
      Похмурий острiв. Дивовижний слiд. Тривожна нiч. Яструб i
      компанiя. Хто вкрав байдарки? Злочин? Що сталося на
      островi? Чому гукали на допомогу? Розправа з грiзним
      ворогом. Пан Анатоль знову повчає.
      Поповнивши в Iлавi свої запаси харчiв, я їхав до Сем'ян уздовж схiдного берега Озерища. Це був уже четвертий день моєї подорожi по озерi, за моїми розрахунками, я вже опинився в тих мiсцях, де мав дiяти Чоловiк iз рубцем.
      Вечорiло. I тiльки-но зайшло сонце, показався мiсяць - спочатку блiдий, майже бiлий, але що щiльнiше воду й небо огортала нiчна темрява, то дужче вiн яскравiшав, ставав золотавий, а потiм срiблястий.
      Зiрвався вiтер i розбурхав досi спокiйне озеро. Хвилi загойдали самохiд. Я був уже стомлений i мрiяв про затишну пристань, про склянку мiцного чаю, а далi про спокiйний сон у теплому спальному мiшку.
      За склом машини все росла, наближаючись, чорна купа високих дерев на чималому островi. Я проминув його, коли їхав до Iлави, бо вiн лежить бiля схiдного берега, а я плив уздовж захiдного.
      Я пообiцяв собi, що заїду на острiв, повертаючись назад, i тепер хотiв туди завернути. Мене цiкавило, чи й тут є курiнь Капiтана Немо.
      Незабаром я почув шелест дерев i прибережного очерету. Може, в тiм виннi були нiчна темрява, завивання вiтру й хлюпотiння хвиль, але цей острiв видався менi похмурим i найменш гостинним з усiх, на яких я досi побував.
      Я обплив круг нього i впевнився, що вiн довгастий i звужений посерединi так, що з обох бокiв були невеликi затоки. Я заплив в одну з них i опинився на вузькiй пiщанiй косi, по якiй легко мiг би виїхати машиною на берег. Але, як я вже казав, менi не хотiлось виявляти, що таке мiй самохiд насправдi. Коли я ним плив, колеса ховалися пiд водою, i вiн здавався старомодною моторною та й годi. Автомобiль на островi, оточеному водою, викликав би подив. Тому я втиснув його далi в густий очерет i поставив на якiр. Там вiн був схований вiд людських очей.
      Я винiс iз автомашини намет, спальний мiшок i газову плитку. Поставив намет пiд деревами, а потiм пiшов до озера зачерпнути води на чай.
      На прибережному пiску виднiлися свiжi слiди людських нiг i довгаста заглибина вiд човна, якого хтось тут нещодавно витяг, а потiм зiпхнув у воду й вiдплив.
      Повертаючись до намету, я помiтив на пiску ще один дивний слiд. Велику, безформну, темну пляму. Присвiтив лiхтариком i з прикрiстю пересвiдчився, що це величезна пляма кровi.
      Мене охоплював дедалi бiльший неспокiй, навiть страх. Я хотiв ще раз придивитися до слiдiв на пiску, та раптом хмари заступили мiсяць, лiтало дуже темно. При тьмяному свiтлi лiхтарика годi було виявити якiсь подробицi.
      Вiтер дедалi мiцнiшав, дерева шумiли все дужче. Я не схотiв грiти й пити чай. Навiть подумав, чи не краще поїхати звiдси й заночувати на березi, але втома перемогла. Я вирiшив лишитися, вiдразу лягти спати, а вдосвiта добре оглянути мiсце, де побачив криваву пляму. Однак, перш нiж зашнуруватися в наметi, я iз засвiченим лiхтариком обдивився усе навколо.
      Береги острова позаростали деревами й кущами, а середина була гола, трав'яниста, з безлiччю великих кротовин. Шум вiтру поглинав i глушив усi звуки, хоч я був майже певен, що острiв безлюдний. Якiсь люди, може, тi, що залишили на пiску криваву пляму, вiдпливли звiдси перед вечором.
      Та хоч я й знав, що сам на островi, все ж довго не мiг заснути, дослухаючись до шуму вiтру, шелестiння очерету й хлюпотiння хвиль на озерi, намагаючись розрiзнити серед цих звукiв вiдгомiн розмови або чиюсь ходу.
      Нарештi мене стомило це чатування, i над ранок я поринув у мiцний сон.
      Розбудив мене чийсь писклявий голос:
      - Гей, громадянине, прокиньтеся!
      Я вискочив iз спального мiшка, вистромив з намету заспане обличчя.
      На пiщаному березi стояли поряд чотири байдарки, оснащенi нiмецькими моторами. Мiй намет оточили вiсiм рослих п'ятнадцяти- й чотирнадцятирiчних хлопцiв у гарцерському одязi: короткi штани, бiлi пояси й портупеї, а також бiлi шнури, що звисали з плеча. Отже, хлопцi належали до гарцерської служби руху. Обличчя у них були суворi.
      Я вийшов з намету й випростався. Вiдразу ж один iз них зазирнув у намет i мовив:
      - Сам один. Бiльше нiкого.
      Щось не сподобалось менi в їхнiх обличчях, у тонi, яким заговорив хлопець.
      - Чого вам треба? - неввiчливо буркнув я.
      Наперед виступив, мабуть, їхнiй вожатий. Найнижчий на зрiст, але кремезний. Голос, як у пiвника.
      - Громадянине, згорнiть свiй намет i поїдете з нами до гарцерського табору. Ви вкрали в нас три байдарки.
      - Аж три? - здивувавсь я.
      - Не жартуйте, громадянине. Справа серйозна.
      - Я зрозумiв це з ваших грiзних облич, громадяни гарцери, - вiдповiв я. - Та все ж я з вами не попливу.
      - Можна й примусити вас. - Вiн гордо випростався. - Або затримаємо вас тут i викличемо мiлiцiю.
      Я демонстративно позiхнув на знак зневаги. Мене ображено, i я не збирався дискутувати з ними чи запитувати, на якiй пiдставi вони надумали мене звинувачувати.
      - Це ви напали на мене, збудили вдосвiта, стали погрожувати. Та вiдступiться трохи, бо я хочу закип'ятити води на чай.
      Гарцери вiдступили, трохи збентеженi моєю спокiйною поведiнкою.
      - Ви вкрали в нас три байдарки... - знову почав вожатий. Я урвав його мову:
      - Мене не цiкавлять вашi справи, i я не хочу далi розмовляти з вами. Приводьте мiлiцiю.
      Вожатий занепокоївся. Безпорадно подивився на своїх товаришiв.
      - Збiгайте хто-небудь до Сем'ян i подзвонiть з рибальської контори на пункт МО [Мiнiстерство оборони] в Залевi. А ми тут постережемо цього гостя.
      - А може, Яструбе, забрати його в табiр? - спитав найвищий з-помiж них, з темним пушком пiд носом.
      Вожатого звали Яструб i, мабуть, вiн мав-таки бойовий характер. Вiн глипнув на мене так, нiби оцiнював мою силу. Але не згодився з пропозицiєю.
      - Не варто з ним возитись, - махнув вiн рукою.
      Обiзвався хлопець, схожий на дiвчину, - така в нього була нiжна врода.
      - Та це чоловiк нiби пристойний. Може, й не вiн украв нашi байдарки?
      - Басько, не мели дурниць! - гримнув на нього Яструб. Напевно, того хлопця прозвали Баською за його вроду. Менi дуже сподобалося це прiзвисько, бо цiлком пасувало йому.
      - Цей чоловiк не злодiй, - затявся Баська.
      - Звiдки ти знаєш? - насупив чоло Яструб.
      Той знизав плечима.
      - Навiщо йому аж три байдарки?
      - Але ж вiн не прилетiв на острiв лiтаком, а приплив якоюсь iз наших байдарок. Адже ми знайшли його тут в очеретi.
      Самохода вони не знайшли, а тiльки байдарки, i це збудило в них пiдозру. Я мiг показати, де сховав машину, однак мене смiшила ця ситуацiя i цiкавило, що вони робитимуть далi.
      Обiзвався третiй гарцер:
      - Здається, над Озерищем знову шастає ватага Чорного Франека з Охоти. Може, це вони вкрали нашi байдарки.
      Яструб усе не хотiв визнати своєї поразки. Вiн наївно спитав мене:
      - Ви справдi не крали байдарок?
      Я посмiхнувся:
      - Нi.
      - А як ви опинилися на островi?
      - В очеретi мiй моторний човен.
      - Чому ви одразу не сказали нам про це?
      - Адже ви про це не питали. Ви оточили мене, мов бандита.
      Вiн зсунув на чоло кашкет i почухав потилицю.
      - Коли правда, що на Озерищi ватага Чорного Франека з Охоти, то крадiжка байдарок - їхня справа. Я вже їх знаю. Вони й торiк були тут. Прийшли колись на наше вогнище й почали бешкетувати, аж поки ми їх прогнали. Вiдтодi в нас iз ними триває вiйна. Тепер почнеться знову. Треба буде повiдомити про це коменданта табору, змiцнити варту i зробити кiлька розвiдок в околицi, щоб довiдатись, де табiр Чорного Франека.
      Баська вголос розмiрковував:
      - Я розумiю, що в нас украли байдарки й перепливли озеро. Але навiщо їх покинули в очеретi бiля цього острова? З якою метою?
      Яструб вважався найрозумнiшим. Вiн швидко, не замислюючись, розв'язував найскладнiшi питання.
      - Хотiли покепкувати з нас.
      Я був iншої думки.
      - Коли б ви, як годиться гарцерам, були уважнiшi, то напевне помiтили б криваву пляму на пiску.
      Вони побiгли на те мiсце, що я показав, i знайшли на березi пляму кровi.
      - Ой, що це? - зойкнув Баська. - Тепер справдi треба пливти до Сем'ян i дзвонити в мiлiцiю.
      - Авжеж, - погодився Яструб. - Тут стався злочин. Убито людину.
      Жваво перемовляючись, вони силкувалися прочитати слiди на пiску, але, йдучи до берега, самi затоптали їх.
      А я? Коли крiзь шум дерев я почув з острова якiсь звуки, менi сяйнула одна думка. I я вже спокiйно пив чай i не зважав на велику пляму кровi.
      Яструба неприємно вразила моя байдужiсть. Де ж пак! Стався злочин, а я попиваю собi чай.
      Вiн пiдiйшов до мене i спитав:
      - Ви щось про це знаєте?
      - Стiльки, як i ви, друже вожатий. Я приплив сюди пiзно ввечерi. Та пляма вже була.
      - Злочин, еге ж?
      - Не знаю, чи можна це так назвати, - сказав я обережно.
      - Кров. Велика пляма застиглої кровi, - повторював Яструб, невимовно вражений. - Вкрали нашi байдарки, привезли сюди когось i вбили. Як ви гадаєте? Чи не слiд обшукати кущi на островi?
      - Звiсно, - згодився я. - Обшукати варто. Але менi здається, що ви знайдете в них тiльки овечi нутрощi. Це овечий острiв. Хтось привiз сюди весною свої вiвцi, i вони тут пасуться цiле лiто. Щойно я чув мекання з глибини острова.
      Всi порозбiгались, i за якийсь час гукнули мене до заростiв дикої малини. Там лежала вiдрiзана голова вiвцi, її нутрощi й шкура.
      - Ну, нiчого страшного не сталося. А я вже думав, що це було вбивство, - сказав Яструб. - Мабуть, приїхав хазяїн i забив одну вiвцю.
      - I покинув шкуру? - спитав я.
      Нахилившись, я уважно оглянув її.
      - Невмiло знято. Хтось зробив це поспiхом i невправно.
      - Отже, все-таки тут вчинено вбивство, - майже задоволено промовив Яструб. Йому так кортiло дiяти, а "вбивство" вiдкривало широке поле дiяльностi. - Хтось украв три нашi байдарки й приплив ними на острiв. Тут забив i оббiлував вiвцю. Тiльки як вiн звiдси вибрався, коли байдарки лишилися в очеретi? I навiщо вiн їх покинув?
      Я вiдповiв, майже не замислюючись:
      - Украли байдарки, щоб якнайшвидше дiстатися на острiв. Вчинили злочин i намагалися замести за собою слiди. Тому покинули байдарки в прибережному очеретi. А самi, напевне, вiдпливли на... очеретяних плотах. Пошукайте по березi, може, знайдете, де вирiзано очерет. Як вийшли на сушу, пустили очерет по озерi, а самi пiшли собi з овечим м'ясом.
      Гарцери знову розбiглися по березi. Коли повернулись, Яструб сказав менi захоплено, а все ж трошки пiдозрiливо:
      - Хто ви такий, у лиха? Ясновидець? Детектив? Геть усе збiгається. Втекли звiдси на в'язках очерету.
      Я вiдповiв так, як було насправдi:
      - Я не детектив i не ясновидець. Колись був гарцером i навчився швидко все пiдмiчати навколо себе.
      Яструб гордо випростався.
      - I я вмiю читати слiди й, напевно, за якийсь час сам усе помiтив би. Гадаю, що вiвцю забила ватага Чорного Франека. Вони вкрали три байдарки, це означає: їх шестеро, а може, навiть бiльше, припливли сюди добути м'яса. Наш загiн, громадянине, належить до служби руху. Нам доручили стежити за порядком. Вiвцi, мабуть, якогось рибалки. Ми дiзнаємося в Сем'янах, чиї вони, i повiдомимо хазяїна. Увага, друзi! - гукнув вiн до своїх. Вiдпливаємо!
      Хлопцi швидко вiдпливли вiд берега. Хай там що я думав про Яструбову самовпевненiсть, але слiд визнати: вiн умiв тримати свiй загiн у руках i згуртувати дружний, енергiйний колектив.
      Поснiдавши, я згорнув намет i перенiс свої речi в самохiд.
      При денному свiтлi я оглянув острiв. За розташуванням i обрисами вiн вiдповiдає позначеному на картi острiвцевi Гєрчак, довгастому, "з великим звуженням посерединi", як написано в путiвнику. Це звуження було таке глибоке, що в нього набiгла вода i утворила протоку, якою могли пропливати байдарки й човни. Протока дiлила Гєрчак на два острiвцi - пiвденний i пiвнiчний. Ночував я на пiвденному.
      Я ввiмкнув мотор самохода i виплив з очерету. Обплив острiвцi попiд берегами, з цiкавiстю розглядаючи їх.
      Раптом з пiвнiчного боку Гєрчака почувся чийсь розпачливий крик:
      - Ряту-у-уйте! Люди, ряту-у-йте-е!.. На по-о-о-о-мi-i-iч!..
      "Господи, - зiтхнув я, - чи ця низка пригод нiколи не скiнчиться?"
      Я швидко повернув свiй самохiд до берега. Але коли побачив, що там дiється, зареготав. Я реготав, хоч картина, що постала перед моїми очима, була, власне, жалiсна й мала б викликати спiвчуття.
      На березi острова, на деревi, що розгалужувалось на рiвнi людського зросту, сидiло четверо людей. Вони ото й гукали на допомогу й порятунок. А поблизу намету спокiйно пасся величезний чорний бугай.
      Все зрозумiло. Вчора ввечерi сюди прибули човном четверо туристiв. I, напевно, не звернули уваги на череду корiв з бугаєм, поставили намет i заходились готувати їсти. А тодi надiйшов бугай i, чимось розгнiваний, почав їх штурмувати. Четверо туристiв опинилися на деревi, а намет був розтоптаний... Вони, бiдолахи, сидiли за десять метрiв од свого човна, але жоден з них навiть уночi не наважився покинути безпечну схованку на деревi.
      Оце так. Я впiзнав їх i бiльше не дивувався, що в них i на це не стало духу. То були пан Анатоль i його приятель, пан Казик, два лицарi спiнiнгу, разом iз своїми дружинами.
      - Покличте людей прогнати цю страшну потвору! - кричав з дерева пан Анатоль. - Ми ледве живi з холоду й безсоння!
      Я поволi наближався до острова. Величезний бугай пiдняв голову i втупився в мене. Вiн справдi був страшний iз своєю товстою шиєю, з налитими кров'ю очима i могутнiм тулубом. Не хотiлося менi їхати в село по допомогу. Не вабила мене й роль тореадора. Отож я виїхав своїм самоходом iз води на низький у цьому мiсцi берег i, натискаючи клаксон, посунув просто на бугая. Вiн зiйшов менi з дороги, а я, спрямовуючи машину то влiво, то вправо, перегнав його нарештi на другий кiнець острова. Потiм повернувся пiд дерево. Четверо нещасних уже поквапливо вкладали в човен розтоптаний намет i розкиданi речi.
      - У мене всi кiстки болять, - стогнав пан Казик.
      А пан Анатоль усе позирав у той бiк, куди я прогнав бугая.
      - Як ви гадаєте, - звернувся вiн до мене, - чи вiн повернеться сюди? Почне атакувати i що тодi?
      - О боже, боже, швидше! - знову перелякалася Мишка i втекла в човен.
      Приголомшенi нiчними переживаннями i страхом, що бугай повернеться, вони навiть не подякували менi за допомогу. Тiльки пан Анатоль на мить зупинився перед моїм самоходом i сказав:
      - А я думав, що в нього мотор вiд мотоцикла...
      Тiльки на це вiн спромiгся, бо не належав до людей, здатних визнавати свої помилки. В ньому жила незмiнна потреба повчати iнших, вiн вважав себе розумнiшим за всiх, спритнiшим i обачнiшим. I навiть тепер, ледве злiзши з дерева, вiн на прощання напучував мене:
      - Ви пливiть за хвилею, бо перекинетесь i втонете. Але не дуже близько вiд очерету й водоростей. Бо накрутяться на гвинт i зупинять вас...
      РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
      Про туристiв вад озером. Знову яхта Вацека Краватика.
      Наречена князя спiнiнгу. Що вкрали у Вацека. Чорний прапор
      на плотах. Капiтан Немо виконує свою обiцянку. Закидання
      спiнiнга. Знову дiвчина. Моя перша риба. Де табiр Чорного
      Франека?
      Опiвднi вiтер стих, озеро стало гладеньке.
      Я обплив навколо ще чотирьох островiв, зупиняючись i оглядаючи їх. Маленьким, але дуже гарним, сухим, вкритим травою виявився Липовий острiв. На ньому нiхто не став табором, на кущах дикої малини достигали червонi солодкi ягоди.
      Зате на Луговому островi - великому й гористому - аж роїлося вiд туристiв. Бiля захiдного й пiвденного берегiв гойдалося безлiч яхт, моторних човнiв i байдарок, а на схилi острiвного пагорба стояло багато рiзнобарвних наметiв найрiзноманiтнiших форм. Великi й малi намети, схожi на iндiанськi вiгвами чи на хатинки з альтанками, намети, багатi й убогi, тiснi й просторi, з пласкими й гостроверхими дахами заполонили острiв, i перед кожною оселею щось варили на портативних плитках.
      Ще багатолюднiше було на великому, сполученому з берегом островi Буковець [Дехто називає його Буковниця, щоб вiдрiзняти вiд села Буковець, розташованого на другому боцi Озерища (прим. автора)]. Мiсток з'єднував острiв з дорогою до села Вепр, i сюди приїздили туристи на машинах.
      На схiдному березi виросло багато наметiв, я побачив там кiлька селищ кемпiнгових будиночкiв з мiсцями для купання, обтягнутими мотузками. Звiдси пливли над озером звуки музики з транзисторiв, лунали виступи по радiо, бесiди на сiльськогосподарськi теми.
      Людям, якi звели тут собi лiтнi житла, цей галас, здавалося, не заважав. Вони втекли сюди з гамiрних мiст, щоб, як, напевно, казали самi собi, шукати самотностi й тишi. Але, мабуть, неправда, що вони шукали тут того, про що говорили. Мовчазний, самiтний пiший турист - надзвичайна рiдкiсть над озером. Аби тiльки хтось поставив де-небудь намет, як вiдразу ж - на другий день або через кiлька днiв - мов гриби пiсля дощу, вродяться бiля нього iншi намети, виросте селище з наметiв.
      З Лугового острова й Буковця я панiчно втiк. Подумав, чи не спрямувати самохiд у Крагу, довгу затоку, що врiзається в материк. Але ж саме звiдти пливли рої байдарникiв, цiлi майбутнi селища наметiв.
      Тому я рушив далi на пiвнiч, на велику затоку з просторим Чаплиним островом. Я плив уздовж схiдного берега, де лiворуч вiд мене лежали пiвострови й той район, де я сподiвався знайти Чоловiка з рубцем. Проте я мав намiр розташуватися на протилежному березi, щоб здалека крiзь бiнокль стежити за мiсцевiстю, яка мене цiкавила. Я не хотiв передчасно сполохати чоловiка, котрого розшукував.
      А був то день усе нових пригод i незвичайних зустрiчей. Я саме вiдчув голод i роздивлявся по березi, щоб знайти зручне мiсце для обiду, коли на порослiй рiдким очеретом мiлинi побачив бiлу яхточку Вацека Краватика. Вона була жалюгiдна - перехилена на бiк, без екiпажу. Обов'язком туриста було пiдпливти до яхти й запитати, чи треба допомогти. З кабiни показалася молода жiнка з бiлим фарбованим волоссям.
      - Добрий день, - привiтався я, пiдпливаючи самоходом до борту яхти. - Я побачив, що ви сiли на мiлину, i прибув запитати, чи не можу вам допомогти.
      Молода жiнка приязно всмiхнулася менi й заперечливо похитала бiлою головою.
      - Мiй наречений i його приятель подалися вплав до берега, а потiм по сушi повиннi пiти до села Помелiн попросити, щоб нам стягли яхту на глибину. А я вже десь бачила вас, еге ж?
      - У закусочнiй бiля переправи, - сказав я.
      - Ох, так, звичайно, - i вона всмiхнулася ще променистiше, як давньому знайомому. Потiм простягла менi руку.
      - Едiта, - вiдрекомендувалась вона.
      - Томаш, - я потис руку з нiгтями, як у найгрiзнiшого хижака.
      - Будь ласка, пiднiмiться на палубу. Минуло вже двi години, як мене покинули зовсiм саму. Я не маю до кого слова промовити й страшенно нудьгую. Закурите? - вона простягла менi коробку сигарет.
      Я перескочив на палубу яхти, i ми закурили.
      - Як це ви сiли на мiлину? - почав я розмову.
      - Все через те кляте пиво, що ми купили в закусочнiй. Вацек, мiй наречений, i Януш, його приятель, пили й пили те пиво. А менi звелiли вести яхту. Ну, ви вже здогадуєтесь? Я й посадила яхту на мiлину, - чарiвно всмiхнулася вона. Та за мить суворо насупила брови. - Але це їхня провина. Навiщо вони звелiли менi вести яхту? Пили оте пиво й сварилися мiж собою.
      Мене не цiкавили подробицi життя на яхтi, тому я змiнив тему.
      - А пан Вацек спiймав багато риби?
      Вона засмiялася.
      - Ще жодної. Взагалi навiть не бралися ловити. Вацек з Янушем купили у Варшавi карту найкращих рибних мiсць на Озерищi, витратили на неї багато грошей. Бо Вацек хоче неодмiнно одержати цього року золоту медаль i стати королем спiнiнгу. Ми пливли до мису Судака, бо там мала бути найбагатша здобич, але не поспiшали й по дорозi оглядали озеро. Учора ночували на Буковцi. Поставили намет на березi, бо хоч кабiна й простора, спати в нiй незручно.
      Вона торочила й торочила, а я чемно слухав.
      - I сьогоднi вранцi, коли ми вже пливли до мису Судака, Януш раптом виявив, що на яхтi немає нашої шкiряної сумки, в якiй була рибальська карта. Януш вважає, що хтось її у нас потягнув на Буковцi, бо коло нашого намету вешталося багато людей. А скорiше це зробили двоє хлопцiв, якi прийшли до нас позичити сiрникiв.
      - Цiкаво, - промовив я.
      Докуривши сигарету й попрощавшися з балакучою панною Едiтою, я чкурнув на свiй самохiд. Я люблю тишу i спокiй, а вiд її балаканини в мене вже розболiлась голова. Менi хотiлося смiятись: князь спiнiнгу залишився без рибальської карти. Що ж тепер буде з його княжою славою? Як вiн стане королем?
      Незабаром я побачив бiля схiдного берега невеличку мальовничу затоку, не дуже зарослу комишами. Берег тут був сухий, трав'янистий, на ньому росло кiлька старих дубiв, схожих на баобаби. Менi здалося, що це саме те мiсце, де я мрiяв оселитися на довгий час, тим бiльше, що звiдси було видно захiдний берег з двома пiвостровами, а там, як я гадав, мав з'явитися Чоловiк iз рубцем.
      Я виїхав самоходом на берег. Поставив свiй маленький зелений наметик i блискавично злагодив обiд: суп iз макаронами, а на друге фрикадельки в помiдорному соусi з герметично закритої банки - цi безсмертнi страви туристiв.
      Озеро в цьому мiсцi було тихе, без вiтрильникiв, байдарок, моторок i човнiв. У цей рукав Озерища, напевне, не часто заглядали туристи з Буковця i Лугового острова. А на Чаплинцi - наскiльки я мiг побачити в бiнокль взагалi не було нiкого.
      Я скiнчив обiдати, коли з-за стiни очерету понад берегом почув людськi голоси. Хтось, мабуть, кiлька людей, пливли вздовж берега. За мить я побачив вiсiм великих плотiв з очерету й осоки, їх вiдпихали вiд дна жердинами, й вони повiльно посувалися до Чаплинця. На плотах пливла ватага Чорного Франека. На тому, де сидiв Франек i вродлива руда дiвчина, маяв на довгiй палицi чорний прапор.
      "Граються в пiратiв", - подумав я.
      Вони побачили мене бiля намету.
      - О! Оборонець гноблених!- крикнув до мене Чорний Франек.
      Я не озвався. Трохи побоювався, що вони можуть пiдпливти до берега, щоб вiддячити менi за випадок у закусочнiй. Однак вони поспiшали та й, мабуть, їм було холодно, бо хоча яскраво свiтило сонце, а на плотах їх весь час заливала вода. Вони тiльки вигукували щось таке:
      - Нiколи не втручайтесь у нашi справи! Глядiть свого носа!
      У менi поволi наростав гнiв. Я згадав про крадiжки байдарок, про зарiзану вiвцю на островi й дiйшов висновку, що погано вчинив, лишивши цю справу на Яструба i хлопцiв. Сам повинен був шукати грабiжникiв.
      Ватага Чорного Франека вже випливала з моєї затоки, коли я почув голосне гуркотiння мотора. Приклавши бiнокля до очей, я побачив, що з-за стiни очерету, вiд острова Буковця - нiби величезний снаряд, випущений з великої катапульти - вискочив чудовий глiсер. На борту в нього був напис: "Капiтан Немо"! Вiн ковзав по водi, нiби ледь її торкаючись.
      ...Глiсер догнав плоти, зробив великий закрут i стишив хiд. Тепер вiн плив на найменших обертах поряд з плотом Чорного Франека. Iз заскленої кабiни раптом вихилилась якась постать у чорному непромокальному плащi, такi надягають у шторм рибалки й моряки. На головi чоловiк мав каптур, а на очах темнi окуляри, за якими не роздивишся обличчя. Без сумнiву: то був сам Капiтан Немо з Озерища.
      Швидким помахом руки вiн вистрiлив спiнiнговим якiрцем на мiцнiй i довгiй волосiнi.
      Ох, що ж то була за точнiсть! Якiрець пролетiв у повiтрi й зачепився за чорний прапор на плоту Чорного Франека. Тодi Капiтан ще одним помахом шарпнув якiрець i зiрвав прапор.
      Над гладiнню озера, розбурханою гвинтом глiсера, залунали переляканi, здивованi, захопленi вигуки.
      Капiтан Немо швидко змотував свiй спiнiнг, i якiрець тяг до нього чорного прапора. За мить той прапор був у капiтановiй руцi. Тодi зник у заскленiй кабiнi. Мотор завив, i глiсер, зробивши невелике пiвколо, зняв за собою велику хвилю, аж плоти загойдалися на водi. Ще мить, i глiсер зник за найближчим пiвостровом.
      Отже, Капiтан Немо був iстотою з кровi й кiсток? Поклявся, що розквитається з ватагою Чорного Франека, i вперше дався їй взнаки. Показав свою силу й спритнiсть. Зiрвавши чорний прапор, вiн нiби сказав: "Отак я покладу край вашiй пiратськiй сваволi".
      Плоти з очерету й осоки були тепер жалюгiднi. Великi хвилi, що їх здiйняв глiсер, ослабили вузли в жмутах осоки, i плоти глибше занурювались у воду. Ватага понуро мовчала, поквапливо вiдштовхуючись палицями вiд дна озера. Здавалося, що хлопцi хочуть якнайшвидше пристати де-небудь i вийти на берег. Було видно, що вони бояться повернення Капiтана Немо, хоч уже стих гуркiт його мотора i озеро знову було тихе, спокiйне.
      Незабаром плоти зникли за стiною очерету. Проте можна було здогадатись, що вони попливли у напрямку до Чаплинця.
      Менi сподобалося, як кинуто спiнiнговий якiрець. Така влучнiсть i точнiсть! Може, Капiтан Немо не тiльки рибалка, а й спортсмен?
      Бо мало хто знає, що крiм ловiння риби спiнiнгом iснує спецiальний предмет - кидальний спорт. У Польщi вiн щойно почав розвиватись, але за кордоном, наприклад, у Нiмецькiй Демократичнiй Республiцi, дуже популярний. Вiн має багато спiльного з лучним i стрiлецьким спортом, принаймнi пройшов ту саму еволюцiю. Вiд полювання на звiра до суто спортивного виявлення фiзичного розвитку i спритностi.
      Вже iснують найрiзноманiтнiшi види кидального спорту. Змагання проводяться на сушi й на водi якiрцями i пластмасовими важками, їх кидають у цiль, у спецiальнi диски, а також на вiдстань. I дехто вже досяг незвичайних успiхiв, майже циркової спритностi. У "Рибальських вiстях" я недавно прочитав про американську дiвчину, Анну Стробель, яка з вiдстанi п'ятнадцять метрiв гасить важком цигарку в устах партнера. Ще вона вмiє закидати одночасно два спiнiнги. Один кидає над головою, а другий - знизу. При цьому обидва важки влучають точно в те саме мiсце, розташоване на вiдстанi двадцять метрiв.
      У спритних руках спiнiнг з якiрцем або з важком може стати небезпечною зброєю.
      Довго я сидiв перед своїм наметом, мiркуючи про Капiтана Немо. I що бiльше я про нього думав, то дужче прагнув зустрiти його, познайомитись i порозмовляти.
      Аж надвечiр пiдплив човен з лицарями спiнiнгу - панами Анатолем i Казиком та їхнiми дружинами. Вони побачили, що я отаборився над затишною затокою i, мабуть, вiдразу вирiшили поставити свої намети по сусiдству.
      Я не виявив незадоволення, хоч полюбляю самотнiсть. Бо передбачав, що незабаром повинен буду розвiдати околицю, а мiй намет мiг би на той час залишитися пiд їхнiм наглядом.
      Пан Анатоль i пан Казик пояснили менi, що свої автомашини вони залишили на подвiр'ї у якогось селянина в селi Сем'янах. I тепер присвятять весь свiй час рибальству. Вони поставили поряд iз моїм наметом два маленькi намети, повечеряли, а тодi пан Анатоль витяг великий закордонний спiнiнг.
      - Треба наловити риби на завтра на снiданок, - сказав вiн таким поважним тоном, наче без тiєї риби його дружина й приятелi померли б з голоду.
      - А ви спробуєте щастя? - спитав вiн.
      Я розвiв руками.
      - Я не розумiюсь на рибальствi. До того ж не маю нiякої снастi.
      То була для нього чудова нагода, щоб повчити мене.
      - Рибальство, шановний добродiю, це чудовий вiдпочинок. I водночас корисний спорт. Немає нiчого кращого за рибу, яку сам зловив i сам приготував. То я вам позичу, - вiн показав на вудку в човнi. - Сьогоднi ловитимемо щук. Я закидатиму спiнiнг коло осоки, бо щука полюбляє плавати ближче до берега, полюючи тут на менших рибок. - Вiн побалакав, побалакав i влiз у човен. Вiдплив од берега, зупинився пiд осокою й почав закидати блешню.
      Тим часом сонце стало схоже на червону кулю й поволi котилося до темної смуги лiсу на обрiї. Я закурив люльку, бо вiд води насунула хмара комарiв, з кровожерним дзижчанням кружляючи навкруг моєї голови.
      На озерi знову почувся гуркiт мотора. Показалася велика рибальська баржа, а в нiй хтось знайомий. Авжеж, дiвчина з косою. Вона помiтила мене коло намету, помахала рукою i завернула човна в мою затоку.
      - Вимкнiть той клятий мотор! - гримнув на неї пан Анатоль. - Хiба ви не бачите, що я ловлю рибу?
      Вона слухняно вимкнула мотор i, взявшись за важкi весла, пiдпливла до берега.
      - А все ж ми зустрiлися, - сказала дiвчина, подаючи менi руку.
      Вона була вбрана в штани й товстий светр, запнута хустиною. В човнi лежали двi вудки.
      - По рибу? - спитав я.
      - Еге ж. Уже натiшилася домiвкою, цiлий день возила сiно й надумала увечерi вискочити по рибу. А ви?
      - Я не вмiю ловити й не маю вудки.
      Пан Анатоль, мабуть, побачив її вудки, коли вона пропливала повз нього, бо гукнув:
      - Ви по рибу? А яким методом ви ловите?
      - Нiяким, - засмiялась вона.
      - А що ви збираєтесь ловити?
      - Ще не знаю. Це залежить вiд мiсця.
      Пан Анатоль зневажливо махнув рукою. А дiвчина звернулась до мене:
      - Ну, то що, будемо ловити?
      - Менi не хочеться звiдси нiкуди рушати, - непомiтно позiхнув я.
      - А смаженої риби ви не любите?
      - Навпаки. Тiльки хiба я щось зловлю? Пан Анатоль уже пiвгодини закидає спiнiнг i нiчого не зловив.
      - Ми спробуємо на черв'яка. I пiдемо недалеко. Он туди, - показала вона другу затоку, метрiв за двiстi вiд нашої. - Крiм того, - додала вона, - я хочу поговорити з вами вiч-на-вiч.
      То вже була бiльша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пiшли на ту затоку.
      - Тут мають бути вугрi, - запевнила дiвчина. - Затока мiлка, з мулким дном. Пан Анатоль не спiймає риби, бо з того боку мiлко вiд самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки i будемо хапати, як то кажуть, "з грунту".
      - О, ви чудовий фахiвець, - зауважив я.
      - Я ж народилася над озером i стiльки рокiв живу тут. Мiй батько й брати завзятi рибалки. Вдома тiльки й мови про рибальство.
      Вона поначiплювала черв'якiв на гачки. Я закинув принаду якнайдалi вiд берега, поблизу очерету й водоростей, так звелiла менi дiвчина.
      Ми посiдали на старiй, з обдертою корою колодi, викинутiй з води хвилями.
      - Я бачила сьогоднi Капiтана Немо, - сказала вона.
      - Я теж.
      - Вiн плив на своєму чудовому глiсерi, - захоплено вела далi дiвчина.
      - Я теж бачив, як вiн плив на глiсерi.
      I я розповiв їй, як Капiтан Немо зiрвав прапор з плоту Чорного Франека.
      - Який чоловiк! - шепнула вона. - Вiдчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсiм його не знаю i не знаю, який вiн iз себе. I нiхто з мiсцевих жителiв нiчого про нього не чув.
      - Це дуже дивно. Бо глiсер - це не голка. Повинен десь тут мати причал.
      Я розповiв їй про вранiшню пригоду з гарцерами, про забиту вiвцю й пiдозру, що впала на ватагу Чорного Франека.
      Стемнiло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.
      - Тягнiть! - закричала дiвчина i майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зiгнулося пiд вагою якоїсь могутньої риби.
      - Є! Є! Це вугор, - бурмотiла вона, поволi витягаючи здобич на мiлину. - Не можна, щоб вiн обкрутився довкола якоїсь гiлляки на днi.
      Ми витягли на пiсок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!
      Вiн був завтовшки з мою руку i важив, мабуть, з кiлограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тiльки дiвчинi я завдячував тим, що вiн не зiрвався.
      - Буде вам добре попоїсти, - обiзвалася дiвчина, перерiзаючи волосiнь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навiть не пробувала витягти його.
      - Вистачить нам обом, - запевнив я. - Адже он яка туша.
      - Ви почастуєте мене? - зрадiла вона. - Страшенно люблю вугрiв. То я вже бiльше й не ловитиму.
      Я пiдняв вугра за кiнець обрiзаної волосiнi i кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною i приятелями вже сидiли бiля своїх наметiв i щось їли здається, консервовану рибку в томатному соусi. Пан Анатоль побачив нашого вугра, i його аж пiдкинуло зi складаного стiльчика.
      - Що це таке? - майже обурився вiн. - Звiдки цей вугор?
      - Щойно зловив його, - гордо вiдповiв я.
      - Тут? Неможливо.
      - Он у тiй затоцi. На черв'яка, - пояснив я.
      Спiйманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.
      - Казику! - голосно гукнув вiн. - Лаштуй грунтовi вудки i шукай черв'якiв. Зараз же iдемо на вугра. А може, у вас ще є черв'яки?
      Дiвчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв'яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.
      Пан Анатоль щось сердито буркнув i став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потiм, присвiчуючи електричними лiхтариками, почали шукати черв'якiв у травi.
      Ми засмажили нашу рибину на олiї. Смакувала вона менi, як зроду нiяка iнша. Я з'їв її, мабуть, шматкiв з п'ять, закушуючи хлiбом i запиваючи мiцним чаєм.
      Раптом дiвчина сказала:
      - Ви мене зацiкавили. Навiщо ви приїхали на Озерище?
      Я здвигнув плечима.
      - Ви вже питали про це. На вiдпочинок.
      Вона збила мою вiдповiдь, неначе комара, - помахом руки.
      - А як ви опинилися на островi, де забито вiвцю? Адже у вас тiльки автомашина? Нi човна, нi байдарки я у вас не бачу.
      - Позичив. Позавчора зустрiв на березi знайомих, залишив свою автомашину бiля їхнього намету, взяв у них байдарку й поплив набиратися нiчних вражень на самотнiй острiвець.
      - Ага. Дякую за правдиве й щире пояснення, - глузливо проказала вона.
      Пан Анатоль i його приятель не знайшли анi однiсiнького черв'яка. З їхнього намету чулося сердите бурчання лицаря спiнiнгу, який погрожував дружинi й приятелям, що завтра ввечерi всi вони вже напевно виберуться на вугрiв. Уранцi вiн знайде черв'якiв або наловить маленької рибки на принаду.
      Настала нiч - ясна, мiсячна, безвiтряна.
      На озерi запала тиша, навiть хвилi не хлюпотiли, тiльки далеко навкруги розносилося кахкання качок у прибережних очеретах. Потiк мiсячного свiтла плинув аж до наших нiг, до мого намету.
      Я поглянув на годинника, потiм на дiвчину. Було близько десятої години.
      - Вже пора менi, еге ж? - мовила вона, помiтивши мiй погляд. - Правда, батьки не турбуються про мене, бо знають, що коли я увечерi вириваюся ловити рибу, то повертаюся трохи пiзнiше, але я вже стомилася. Напрацювалася коло сiна, а завтра знову до роботи.
      - Ви ще вiдвiдаєте мене коли-небудь?
      - О, звичайно, - приязно всмiхнулася вона. Та вiдразу ж спохмурнiла. I додала: - Я також повинна знайти Чорного Франека. Тодi в закусочнiй, коли всi поїхали, Чорний Франек стягнув у мене з пальця перстень. Це був такий дешевенький, кумедний перстень, металевий, з простим скельцем. Менi купив його для смiху на сiльському ярмарку мiй хлопець, який тепер в армiї. Вчора менi прийшов лист, може, вiн приїде на кiлька днiв у вiдпустку. Менi хотiлось би мати цей перстень, нехай хлопець не думає, що коли я вже майже студентка, то й забула про нього. Франек стяг перстень у мене з пальця i сказав, щоб я прийшла по нього, тодi вiддасть. Якщо я пiду до їхнього табору, Франек схоче мене там затримати. А в мiлiцiю я не можу заявити, бо ж перстень не має нiякої цiнностi. Та й не вкрав же його в мене Чорний Франек, а тiльки по-дурному пожартував. Я справдi не знаю, що робити.
      - До табору Чорного Франека ми можемо пiти разом, - запропонував я.
      - А хто ж знає, де той табiр? Рiч у тому, що вони нiкому цього не розказують. Так було й торiк. Спочатку розбишакували по кемпiнгах, у кiлькох туристiв пропали газовi плитки, а тодi вся ватага раптом зникла. Тiльки час вiд часу то тут, то там з'являлися один чи двоє хлопчакiв iз ватаги, яких посилали по харчi й на розвiдку. Iнодi вони робили напади всiєю ватагою, а що нiхто не знав дороги до їхнього табору, то вони були невловимi.
      - Ви пропонуєте менi знайти цей табiр? Еге ж?
      - Якщо зможете, - засмiялася вона. - А потiм ви скажете менi, де вiн розташований, i я пiду туди по свiй перстень. Нi, не з вами. А з своїм батьком i братами. Я певна, що Франек вiддасть менi перстень. I дуже швидко!
      Вона сiла в байдарку. Затарахкотiв мотор. Перекрикуючи його, вона гукнула:
      - Як вас звати?
      - Томаш. А вас?
      Може, не почула мого запитання? Човен уже вiдплив од берега. Тiльки через хвилину, разом iз гуркотом мотора, долинула до мене вiдповiдь:
      - Марта...
      РОЗДIЛ ШОСТИЙ
      Розмова про розбишак. Невже трiумф Чорного Франека?
      Спостереження за берегом по той бiк озера. Чи то лис, чи то
      бiс? Хто шукає затоплений скарб? Пiдозрiла зустрiч на
      Чаплиному островi. Пiдслухана розмова. Скiльки коштує
      рибальська карта? Я вистежую Чорного Франека.
      Наступного дня рано-вранцi мене розбудив гуркiт моторного човна, що пiдпливав до берега з двома мiлiцiонерами. Один з них вийшов на берег i, помiтивши, що я виглядаю з намету, спитав:
      - Чи ви не бачили десь тут якихось пiдозрiлих людей? Гурту молодi без батькiв абощо?
      Я розповiв про ватагу Чорного Франека, яка вчора пополуднi пливла на плотах до Чаплиного острова.
      - Сталося щось погане? - поцiкавився я.
      Вiн кивнув.
      - У сусiдньому селi вкрадено вiвцю, у гарцерiв хтось забрав байдарки й пiдкинув їх бiля Гєрчака. А минулої ночi в гарцерському таборi вкрадено бутлi й газову лампу.
      Iз свого намету вийшов пан Анатоль. Вiн чув мiлiцiонеровi слова i, звiсно, вiдразу ж заходився повчати:
      - Громадянине мiлiцiонер! Вiзьмiться за тих бешкетникiв i злодiїв, бо туристи не мають спокою. Ви дiєте надто нерiшуче й повiльно. Чи вам бракує палиць на тих розбишак? Насамперед треба приборкати ватагу Чорного Франека.
      Мiлiцiонер подивився на пана Анатоля i розважливо вiдповiв:
      - На жаль, нiхто не бачив злодiїв, нiкого не можна звинуватити. Кожний тiльки каже: це, певно, ватага Чорного Франека. Мiлiцiя робить усе можливе, щоб над озером був лад i спокiй. Але цього року тут дуже багато людей. Сотнi наметiв напнуто на острiвцях, на берегах i над затоками. Туристи самi трохи виннi в тому, що тут починає робитися. Чи хто-небудь iз тiєї сотнi туристiв, якi заселили береги озера, зволив прописатися? Нi. Ви теж не прописанi, i ви, еге ж? - звернувся вiн до пана Анатоля i до мене.
      - Бо я... тiльки проїздом. Завтра, може, деiнде заночую, - пояснював пан Анатоль.
      - Так усi кажуть, - вiдповiв мiлiцiонер. - Ми не знаємо, хто живе в наметах, з ким маємо справу. Кожен заявляє: я вiдпочиваю, подорожуючи, не змiг прописатись. I так само вiдповiдають хлопцi й дiвчата з ватаги Чорного Франека. Я вважаю, що справжнi туристи повиннi допомогти нам у нашiй роботi. Самi, без вашої участi, ми не дамо тут ладу. Ось хоча б сьогоднi... Спершу нас повiдомили про крадiжку бутлiв i газової лампи, потiм про те, що потонув хлопець, який купався в забороненому мiсцi. Ми шукаємо винуватцiв крадiжки, але мусимо водночас вести слiдство в справi того хлопця. Озеро велике, i всяких справ тут безлiч. Скiльки туристiв плаває байдарками й човнами без плавецьких посвiдчень? Скiльки людей купаються далеко вiд берега? У туристських таборах зчиняються суперечки, сварки, а часом навiть бiйки. I в усi такi справи закликають втрутитись мiлiцiю. Про це вам теж слiд подумати, коли нас критикуєте.
      * * *
      Мiлiцiонери вiдпливли до Чаплинця. Я скiнчив снiдати, коли побачив, як вони повертаються серединою озера. Був певний, що пливуть нi з чим. Тобто або взагалi не дiстались до табору Чорного Франека, або нiчого там не знайшли. Мабуть, Чорний Франек не такий дурний, щоб спiйматися з краденими речами. Вiн мiг сховати їх у кущах чи закопати в землю, схованок не бракувало.
      Однак я прибув сюди не для того, щоб стежити за ватагою Чорного Франека. Я повинен був знайти Чоловiка з рубцем.
      Сховавшись за наметом, щоб не побачили сусiди, я став розглядати в бiнокль берег по той бiк озера. Дивився довго, але не помiтив нiчого, вартого уваги. Той берег здавався безлюдним, а коли хтось i ховався за очеретами бiля двох пiвостровiв, то на водi не видно було нiкого. А для мене мало значення, чи десь тут - у районi пiвостровiв - не почав пiрнати Чоловiк iз рубцем. Для цього йому треба було якось перебратися через очерет, i вiн, напевно, скористався чиїмсь човном.
      Крiзь скельця мого бiнокля видно було на пiвостровах навiть маленькi кущi, тому я не мiг когось не помiтити. Зрештою, на пiщаному мисi стояли три чорнi чаплi - найкраще свiдчення, що мiсцевiсть безлюдна.
      Проте я не здавався. Час вiд часу крiзь скельця бiнокля я стежив за пiвостровами i чорною затокою мiж ними. I таки недарма. В очеретi захiдного пiвострова раптом щось промайнуло, нiби пересунулась якась тiнь. Потiм вона зникла, а за кiлька хвилин цю саму тiнь я помiтив на чорному плесi затоки.
      Я й не здогадувався, що "воно" таке. Наче довгий пасочок, який дуже повiльно перепливав затоку i прямував до очерету бiля середини схiдного пiвострова.
      Я сушив собi голову: чи це маленький човник, чи дерев'яна колода, чи, може, який звiр або величезна рибина. Таємниче "щось" пiдпливло до стiни очерету й щезло в ньому.
      Я схопився й пiшов до сусiдiв.
      - Чи не позичите менi свого човна? Я хотiв би попливти на пiвострiв на тому боцi озера.
      - Ах, по рибку? - покивав головою пан Анатоль. - На жаль, за хвилину ми з Казиком теж вирушаємо рибалити. Тiльки ми пливемо на Чаплинець. Ми чули, що на тому боцi озера царство красноперiв. Накопали черв'якiв i спробуємо рибальського щастя.
      Хоч-не-хоч доводилось менi завести самохiд. Намет я покинув пiд нагляд сусiдок, заїхав у воду й попрямував на пiвнiч.
      Я хотiв великим колом обплисти схiдний пiвострiв, щоб той, хто ховався, навiть помiтивши мене на озерi, подумав, нiби я пливу в iнший бiк.
      Пiд час подорожi я пiдплив дуже близько до Чаплинця i в бiнокль побачив, що це великий острiв, порослий край води деревами, а посерединi голий, тiльки де-не-де зеленiли невеликi сосонки. Не видно було на ньому жодного намету й жодної людини. "Заїду сюди, коли повертатимуся, - вирiшив я. - Адже до цього острова попливла ватага Чорного Франека. Може, знайду її табiр?"
      Я хотiв зустрiти Чорного Франека й порозмовляти з ним не тiльки про Мартин перстень.
      Другий берег озера, мiж схiдним пiвостровом i селом Матити здалеку здавався рiвним, дерева росли на ньому щiльною темною стiною. Коли я пiдплив ближче, то побачив, що там був ще один пiвострiв. Я надумав пристати до того пiвострова i хотiв розiгнати самохiд, щоб вiн, як таран, пробив стiну очерету. Але перед цим я ще раз поглянув на те мiсце, де з-перед моїх очей зникло таємниче "щось" - дерев'яна колода чи звiр... I аж свиснув. Я знову побачив те "щось". Це був невеличкий гумовий човен. Вiд легенького вiтру вiн повiльно посувався уздовж захiдного пiвострова.
      "Треба спiймати його й пошукати власника", - подумав я. У гумовому човнику лежав чийсь одяг, дорожнiй термос i торбинка. Мабуть, хтось зiйшов на берег позасмагати, а човник поплив. Я був уже близько вiд нього, коли щось мене зупинило.
      "Дивина! - подумав я. - Вiн пливе проти вiтру!"
      Але все вiдразу з'ясувалося. Ледве я пiдплив до човника, як за борт самохода схопилися чиїсь руки, а за мить я побачив людську голову в кисневiй масцi. Човник не плив сам. Хтось пiд ним сидiв.
      Чоловiк у костюмi для пiдводного плавання з важким аквалангом на спинi насилу влiз у самохiд. Зняв з обличчя кисневу маску, i тодi я впiзнав... Проповiдника.
      - Ви хотiли забрати мого човника? - спитав вiн.
      - Я подумав, його знесла вода...
      Вiн кивнув головою.
      А менi, хоч я був занепокоєний присутнiстю тут цього чоловiка, стало весело. Аж смiшно було вiд думки, що вiн подорожував по озерi не на човнi, а пiд човном.
      - Мабуть, куди цiкавiше гуляти по днi, анiж плисти на поверхнi озера, мовив я.
      - Авжеж, - погодився вiн. - Лiкар рекомендував менi багато ходити пiшки.
      - У вас кисневий голод?
      - Еге ж, - кивнув вiн ствердно. - Тому я й ношу на спинi оцей балон з киснем.
      - I побачили ви щось цiкаве, подорожуючи по днi?
      - Кiлька величезних судакiв i здоровенного сома.
      - Ви не почули б голосу своєї дудки, якби я покликав вас на допомогу.
      - Ви вже користувалися нею?
      - Я не був у небезпецi.
      Вiн з полегкiстю зiтхнув.
      - Чудово. Бо я забув сказати вам, що цей мiй iнструмент тiльки для тих випадкiв, коли людина опиниться у справжнiй небезпецi. В iншiй ситуацiї ним не слiд користатися.
      Ми добралися до пiщаного мису. Чаплi, що тут гуляли, знялися в повiтря i, важко вимахуючи крильми, полетiли до Чаплинця.
      Дивний чоловiк якусь мить стежив за їхнiм летом, а потiм сказав:
      - На Чаплинцi є заповiдник. На схiдному боцi в очеретi чаплi мають гнiзда i вирощують потомство. Їм треба жити спокiйно, а вчора ввечерi туди припливла ватага розбишак, розпалила вогнище й наробила галасу. Це жахливо. Бо птах, скажу я вам, - чудове створiння. Я не люблю нi собак, нi котiв, але захоплююсь птахами. Для мене вони - символ свободи, привiльного життя.
      - Там ночувала ватага Чорного Франека, - перехопив я, боячись, що вiн знову дасть волю своєму красномовству i виголосить довгу промову про птахiв.
      - Ватага Чорного Франека? - здивувався вiн. - А ви не знаєте, як їх викурити звiдсiля?
      "Ще один противник ватаги Чорного Франека", - подумав я.
      У мене промайнула думка, що капiтан Немо з книжки Жюля Верна теж полюбляв пiдводнi подорожi. То, може, цей добродiй i є Капiтан Немо?
      На озерi показалася бiла яхта Вацека Краватика. Вона пливла швидко, прямуючи до Чаплиного острова. Якийсь час ми мовчки дивилися на її зграбний силует.
      - Тi люди з яхти, - озвався раптом Проповiдник, - шукали ватагу Чорного Франека. Вони питали мене, чи я не помiтив її, плаваючи серед цих островiв i заток. Тодi я не знав, що це ватага Чорного Франека галасувала вночi на Чаплинцi. Та, мабуть, хтось їх повiдомив про це, бо пливуть вони саме туди.
      - На Чаплинцi зараз немає тiєї ватаги. Я плив попiд берегом i нiкого там не бачив, - сказав я.
      - Може, вони вдосвiта попливли деiнде? - мовив дивний чоловiк.
      У мене ледве не зiрвалося з язика: "Чи ви не Капiтан Немо?" Але я почув гомiн - з боку Липового й Лугового островiв випливав сiрий глiсер Капiтана Немо. Вiн мчав на найбiльшiй швидкостi, блискавично випередив яхту Вацека Краватика i за кiлька хвилин зник з-перед наших очей, сховавшись за Чаплиним островом. Отже, цей Проповiдник - не Капiтан Немо.
      - Хто ви такий, у лиха? - вирвалось у мене. - I що ви тут робите?
      Його здивувало моє запитання.
      - Вибачте, - сказав вiн чемно, - але це озеро таке просторе, що, мабуть, я не заважаю вам?
      - Звичайно, нi.
      - То чому ж ви питаєте, що я тут роблю i хто я такий? Я вас не запитував про це. А мiг би спитати хоча б про вашу дивну машину, що їздить i плаває. Однак я не зробив цього з увiчливостi. А щодо мене, то я той, ким хочу бути, i роблю те, що менi подобається. Задовольняє вас моя вiдповiдь?
      - Цiлком, - скрушно вiдповiв я.
      Пiсля такої розмови я подумав, що найкраще менi сiсти в самохiд i попливти до свого намету. Я зробив це з жалем, бо чудний добродiй розпалив мою цiкавiсть, та й мiсце, де ми сидiли, було незвичайно гарне. Уявiть собi довгастий пiвострiв з високими деревами вздовж берега, що врiзається в широкий простiр озера. Його ще бiльше видовжує пiщана коса, через яку перекочуються зеленавi хвилi. На пiвостровi росте соковита трава i за кiльканадцять метрiв вiд берега починається густий, молодий лiс - сосни й берези. Омрiяне мiсце для намету, з чудовим краєвидом: з одного боку - на Озерище, аж до Сем'ян, а з другого - на Чаплиний острiв.
      Я подумав було, чи не перевезти менi свої речi у цей чарiвний куточок, але мене випередив Проповiдник.
      - Я тут ночуватиму, - сказав вiн i додав: - Ви, здається, живете на тому березi, тож тут я почую голос дудки.
      - Не думаю, що буде така потреба. Досi я сам якось умiв зарадити собi, - сухо вiдповiв я.
      Таємничiсть цього чоловiка починала мене дратувати. Я б не хотiв пiдозрювати кожного аквалангiста в тому, що вiн шукає затонулi скарби. Але наївно думати, що цей водолаз випадково опинився там, де можна було сподiватись знайти вантажiвку. Цей мiй знайомий не тiльки заради спорту мандрував по днi озера. Може, вiн був помiчником Чоловiка з рубцем?
      Я сказав "до побачення" i вiдплив. Цього разу попрямував я до Чаплинця, де на мiлинi, що оточувала острiв, стояла бiла яхта Вацека Краватика. Я плив повiльно, тримаючи бiля очей бiнокль, i тому добре бачив не тiльки яхту, але й постатi на палубi.
      Спочатку я впiзнав бiлу жiнку, а потiм Вацека Краватика й Бороданя. Обидва саме пострибали з яхти у воду й брели по мiлинi до берега. "Чого вони там шукають?" - подумалось менi.
      I раптом я побачив, що хтось надходить з глибини острова, простує через галявину, порослу вересом. Дедалi я бачив його все виразнiше. Це був... Чорний Франек. Вiн iшов просто до яхти.
      Я зрозумiв, що зараз є можливiсть виявити таємний табiр ватаги. Адже Чорний Франек повертатиметься до табору. Тодi треба пiти за ним назирцi.
      Якомога швидше я пiдплив до очерету, яким обрiс пiвденний берег острова, в'їхав у нього й поставив самохiд на якiр. Пробрався крiзь очерет до берега й залiз там у кущi. Обережно визирнув з них. Побачив Вацека Краватика й Бороданя. Вони сидiли в неглибокому видолинку на захiдному березi, за п'ятдесят метрiв од мене. Чорний Франек iшов просто на них, сухий верес лунко шелестiв пiд пiдошвами його високих гумових чобiт.
      "А це, здається, побачення. Ще й домовлене", - в менi спалахнула цiкавiсть. Що може єднати Чорного Франека з вайлуватим Вацеком Краватиком?
      Справдi, анi Бородань, анi князь спiнiнгу не були пiдозрiлими особами, але Чорного Франека я мiг вважати злодiєм. А якщо поряднi люди домовляються про побачення iз злодiєм, у цьому є щось iнтригуюче.
      Я, мов iндiанець, почав скрадатися вздовж берега. Ховався за молодою лiщиною, за високими кущами дикої малини. Лiз на чотирьох, повз, як вуж, аби тiльки дiстатись якнайближче до видолинка, де сидiли Вацек Краватик i Бородань.
      Що ближче було до них, то важче ставало скрадатися. Бо видолинок лежав на певнiй вiдстанi вiд берега, порослого деревами й кущами. Верес рiс аж до самого видолинка, i з цього боку хiба що миша могла пiдкрастися непомiтно. Зате з боку озера простягалась велика смуга високої i густої дикої малини. Туди, власне, я й повз, побоюючись, щоб котромусь iз тих, що сидiли, не схотiлося раптом покуштувати солодких рожевих ягiд.
      Я дуже люблю малину, її смак здається менi надзвичайним, нi з чим незрiвнянним. Але того дня я зненавидiв її колючi галузки. Вони чiплялися за сорочку, дряпали обличчя й руки, а головне, - що було найгiрше, - голосно шелестiли, коли я звiльнявся вiд їхнiх хижих колючок. На щастя, з озера вiяв вiтер, на березi шумiли дерева, заглушаючи цей шелест.
      Скрадаючись мiж кущами, я згубив з очей видолинок i вересовi заростi. Чув тiльки гомiн розмови Вацека Краватика з Бороданем. А потiм, нахилившись до землi, я почув важку ходу.
      То йшов Чорний Франек.
      Я був уже недалечке. Скрадатися далi не слiд. Менi не треба було бачити їх, а чув я кожне слово.
      Я лiг на спину. Сховавшись у гущавинi малини, бачив над собою тiльки обшир неба з невеликими бiлими хмарками, якi раз у раз заступали сонце. Ще я помiтив велику чаплю, що, повiльно махаючи крильми, летiла на захiд, мабуть, у пошуках корму.
      - Привiт! Б'ю чолом! - почув я голос Чорного Франека. - Ви маєте до мене якусь справу? Так переказав менi мiй кореш...
      Вацек Краватик поквапливо запросив:
      - Будь ласка, сiдайте. Може, сигаретку? В мене "Кармен".
      - Не люблю, - буркнув Чорний Франек. - Я курю "Спорт".
      Почувся трiск запаленого сiрника, потiм до мене долинув запашний дух "Кармен" i схожий на сморiд тлiючої ганчiрки дим "Спорту".
      Тепер обiзвався Бородань:
      - Шкода часу на церемонiї. Скажу вам вiдразу, в чому справа. Тiльки, будь ласка, не зрозумiйте нас неправильно. Ми попросили вас зустрiтися з нами, бо знаємо, що ви ватажок хлопчакiв, якi отаборилися над цим озером. Ви їхнiй некоронований король...
      Бородань почав з похвал. Однак Чорний Франек, мабуть, був дуже хитрий. Вiн зневажливо, навiть глузливо перебив його:
      - Шановний пане, я не бавлюся в аристократичнi титули. Досить, що ви князь спiнiнгу i що я курю собi "Спорт" з вашою свiтлiстю.
      Бородань удав, що не помiтив глузування, i повiв далi тим самим ласкавим тоном:
      - Приступiмо до дiла. В нас украли сумку. Ми не хочемо доскiпуватись, хто це зробив, не маємо намiру заявляти про це в мiлiцiю...
      - О, даруйте. Крадiжки мене не цiкавлять, - буркнув Чорний Франек. I, напевно, обурившись, схопився з мiсця, тому що Бородань поквапливо сказав:
      - Сядьте й вислухайте до кiнця. Нiхто не звинувачує вас у крадiжцi. Мова ось про що. В нас украдено сумку. В нiй були предмети, наприклад, чудовий фiнський нiж, компас, сто метрiв волосiнi на котушцi, комплект французької блешнi, запасний дзвiночок до спiнiнга типу "Рекс" i комплект кольорових авторучок. Та про все це байдуже. Ми зможемо пережити цю втрату: йдеться тiльки про одну рiч: про рибальську карту Озерища. Ви ж розумiєте, що для того, хто не захоплюється рибальством, така карта нiщо, просто непотрiбний папiрець! Але для нас, особливо для мого приятеля, який хоче в цьому роцi здобути золоту медаль, втрата карти є невiдшкодовною.
      - Розумiю. Але до чого тут я?
      - Цю сумку вкрав котрийсь iз хлопчакiв, що тиняються над озером. Ви їхнiй ватажок i вам легше, нiж нам, дiзнатися, хто це зробив. Ми не хочемо, щоб ту особу покарали. Ми хочемо дiстати назад свою карту i ладнi вiдкупити її у вас.
      - Я дам сто злотих, - втрутився Вацек Краватик.
      Чорний Франек тiльки розсмiявся.
      - Що ви, ваша свiтлiсть? За сто злотих я можу почистити вам черевики, а не знайти рибальську карту. Якщо ви почнете розмову з тисячi злотих, то, може, я подумаю, чи не варто розвiдати, де тепер та карта.
      - Тисяча?! Ви збожеволiли, - гримнув Краватик.
      - Тодi живiть здоровi, а я пiду своєю дорогою, - сказав Чорний Франек i, напевне, знову пiдвiвся.
      Бородань почав залагоджувати суперечку.
      - Спокiйно. Тiльки без нервiв. Про цiну ми зможемо домовитись. Але спершу хочемо знати: чи ви зможете дiстати нам карту?
      Запала мовчанка. Чорний Франек трохи подумав, а потiм сказав:
      - Побачимо. Я попитаю декого. Може, хто-небудь знає щось про карту. Вiдповiдь дам завтра в такий самий час i на цьому самому мiсцi. Тiльки попереджаю, коли ця справа якось зв'язана з мiлiцiєю, карти ви не побачите. А тепер дозвольте попрощатися.
      Я почув тупотiння нiг, значить, вiн пiшов назад через вересовi заростi. Була нагода, крадькома йдучи за ним, виявити табiр. Однак я не мiг рушити з мiсця, поки тi двоє сидiли у видолинку.
      - От негiдник! Тисяча злотих! Нахабство! - сердився Вацек.
      Бородань буркнув:
      - Ну, то й що? Треба було пильнувати сумку. Ти навiть не знаєш, скiльки я потрудився й напереживався, поки добув ту карту.
      - Ти казав менi, що купив її у якогось типа.
      - Купив? - роздратувався Бородань. - Украв, а не купив, хоч з якнайкращими намiрами. Той тип показав менi карту й запропонував купити. Але вiн був причетний до справи з фальшивими коштовними марками, i його посадили. Я знав, що та карта у його кiмнатi в шафi, i я подався до нього додому, забалакав його матiр, i коли вона пiшла на кухню поставити чай, я поцупив карту, розумiєш? Бо навiщо йому карта? У в'язницi вона йому не придасться, еге ж? - глузливо захихотiв вiн.
      - Карту знайдемо, - сказав Краватик. - Знайдемо, хоч би я мав викласти п'ять тисяч. Ця карта вiдшкодує нам усе сторицею.
      Вони встали й попрямували до яхти. Бородань ще щось казав Вацековi, але слiв уже не можна було розiбрати.
      Коли вони вiдiйшли далеченько, я обережно вистромив голову з малини й поглянув навкруги.
      Вацек Краватик i Бородань саме заходили у воду, щоб по мiлинi добратися до яхти. Чорний Франек iшов навпростець через заростi вересу й пiдходив до купки низьких сосонок. Я не мiг iти слiдом за ним, бо вiн, оглянувшись, вiдразу ж побачив би мене. Тому я побiг на зарослий деревами берег i, ховаючись за стовбурами вiльхи, пробирався до того мiсця, куди, як менi здавалось, iшов Чорний Франек. Я й гадки не мав, що поспiшаю назустрiч новiй пригодi.
      РОЗДIЛ СЬОМИЙ
      Пустир на Чаплинцi. Ватага вимагає викупу. Капiтан Немо
      атакує. Страшнi хвилини ватаги Чорного Франека. Витiвка
      Капiтана Немо. Нарiкання хлопчакiв. Я знаходжу таємний
      табiр. Невдячнiсть пана Анатоля. Марта випитує мене. Дуб
      Капiтана Немо. Я пишу до Немо листа.
      Чаплиний, або Чаплинець, - це величезний острiв, формою майже круг дiаметром щонайменше пiвкiлометра. Як i в бiльшостi островiв на Озерищi, береги його заросли деревами, а на серединi подекуди виднiють низенькi сосонки. Тiльки на вiдмiну вiд горбистих островiв - Буковця чи Лугового Чаплинець рiвний, мов величезна сковорода.
      Найкраще це видно в пору лiтньої спеки. Бо весною Чаплиний острiв вкривається молодою травою, селяни женуть сюди корiв i коней на випас; але що ближче липень, то дужче висихає земля, а зелень трапляється ще тiльки на берегах, у затiнку дерев i над водою. Середина Чаплинця стає неродючою пустелею, розжареною сонцем.
      Мандрiвник, який прибуде сюди саме в таку пору, опиниться в похмурiй, гнiтючiй мiсцевостi. Це величезний шмат землi, де марно шукати на пiску свiжого слiду людської ноги. Перед очима стелиться килим мохiв i сухого бадилля, що трiщить пiд ногами. Мохи рудi й сiрi, часом iржавi або червонуватi, тут i там виднiються великi латки жовтого пiску, облямованi сiрою, спаленою сонцем травою. Де-не-де на неродючому грунтi зажовтiє заяча капуста чи витягнеться вгору квiтка звiробою; якась низенька сосонка судорожно вчепилася за пiсок. Подекуди можна побачити великi килими крихкого, мов скло, вересу, який тут рано зацвiтає.
      Самiтний мандрiвник на Чаплинцi чує тiльки, як шарудить мох i трiщить пiд ногами верес; натрапляє на якiсь ледь помiтнi стежинки, що їх навеснi протоптали тварини, а може, й люди. Не чутно тут пташиних голосiв; птаство обминає неродючу, вигорiлу середину острова. Найчастiше сюди заглядає хiба що лисиця, полюючи на зайцiв-русакiв, якi необачно забiгли в це мiсце.
      I ось через цей острiв iшов Чорний Франек, а я крався вздовж похмурого тiнистого берега. Вiн iшов на схiд, перетинаючи острiв посерединi. Прямував до найнижчої частини Чаплинця, де берег острова пiдступив до материка, а вузька протока заросла високим очеретом, в якому гнiздилися чаплi.
      Чорний Франек iшов повiльно, бо дуже припiкало сонце. Я у затiнку дерев прискорив ходу i перегнав його. На схiдному березi я опинився далеко швидше за нього.
      До низинної частини острова доходила волога з озера, i тут росла буйна трава. У морi очерету була прорiзана вузенька стежечка, що вела до мiлкого броду - єдиного сполучення мiж островом i материком. У високих гумових чоботях можна було вийти з острова, iдучи мiж щiльними стiнами зеленого очерету. Мабуть, навеснi сюдою переганяли худобу на Чаплинець.
      Я побачив маленький пагорб, вкритий молодими соснами, i сховався там, гадаючи, що Чорний Франек простує до броду i за мить з'явиться неподалiк вiд мене. Визираючи з-за сосонок, я бачив клаптик пустелi Чаплинця, звiдки повинен був надiйти Чорний Франек. Позад мене було море очерету, що хвилювалося вiд легкого вiтру.
      Невдовзi я переконався, що Чаплинець зовсiм не такий безлюдний, як менi здавалося. З-за купи вiльшини над берегом озера почулися людськi голоси.
      Зацiкавлений, я пiдкрався ближче, i перед моїми очима вiдкрилася облямована очеретом глибока затока, що врiзалася в берег, а на березi затоки стояли пан Анатоль i пан Казик. За кiлька метрiв од них лежали на травi п'ятеро пiдлiткiв з ватаги Чорного Франека. Отже, їхнiй шеф справдi сам пiшов на зустрiч з Вацеком Краватиком, але мав на островi "охорону".
      Пан Анатоль то сердито, то благальне звертався до хлопцiв:
      - Ще раз прошу вас, вiддайте човна. На тому боцi озера лишилися нашi дружини й дуже тривожаться, що нас досi немає. Ви хочете, щоб вони похворiли з переляку?
      Хлопцi голосно зареготали, а один сказав:
      - Шановний пане, ви знову тiєї самої. Ми нiчого не знаємо про ваш човен. Прийшли сюди й бачимо: два типи ловлять рибу. А ви до нас iз претензiєю: де човен? Звiдки нам знати?
      Другий хлопець додав:
      - Ви погано прив'язали човен до берега i його знесло. Ми чекаємо колегу, i ваш човен нас не обходить. Взагалi, ми б пошукали його, але не задарма. То ж треба полазити по очеретi, забрьохатися по пояс, ще можна й застудитись. А в очеретi ж п'явки i всяка нечисть. Та за п'ятдесят злотих можна ризикнути...
      Пан Анатоль глянув на очерет i теж, мабуть, подумав про огидних п'явок. Пан Казик затято мовчав, певно, ладен дати й сто злотих, аби тiльки опинитися в своєму таборi, бiля дружини.
      Для мене все було зрозумiло: обидва чоловiки ловили тут рибу, прив'язавши десь поблизу човна. Хлопцi заховали його, а тепер вимагали викупу.
      "Вирвуть п'ятдесят злотих, i човен знайдеться", - сердито подумав я. Але якби я втрутився, то мiг би зiпсувати справу. Хлопцi пiшли б геть з острова, а човна було б дуже важко вiдшукати в гущавинi очерету.
      Я вже хотiв знову сховатися в сосонках, коли раптом з'явилася нова постать.
      Звiдки цей чоловiк зненацька взявся на березi затоки? Може, як i я, вислiджував Чорного Франека? А може, заховавшись у кущах, стежив за рибалками й хлопцями?
      Капiтан Немо!
      Невисокий, у чорному дощовику з накинутим на голову каптуром, хоч була спека.
      П'ятеро пiдлiткiв роззявили вiд подиву роти, так i застигли на березi, втупившись у невелику незнайому постать. Капiтан Немо махнув своїм спiнiнгом i, обернувшись до очерету, кудись вказав пановi Анатолю.
      - Так, так! Там. Я вже бачу нашого човна! - радiсно скрикнув пан Анатоль.
      I, забувши про п'явок, кинувся в очерет, а за ним пан Казик.
      Капiтан Немо обернувся до хлопцiв. Його погляд нiби паралiзував їх i прибив до землi. Вони не ворухнулися навiть тодi, коли обидва рибалки витягли човна з очерету й, бурмочучи слова подяки на адресу Капiтана Немо, вiдпливли вiд берега.
      Раптом до затоки вибiг Чорний Франек. Одним поглядом окинув гурт своїх товаришiв i Капiтана Немо.
      - Зловiть його, хлопцi! - гукнув вiн. - Зловiть i здерiть отой чорний каптур!
      Хлопцi зiрвались на ноги. Щось блиснуло в їхнiх руках, - це були фiнськi ножi! Чорний Франек випередив їх i величезними стрибками побiг до Капiтана Немо, що стояв на березi.
      Той не тiкав - хоч Чорний Франек бiг до нього з диким вереском - i я не кинувся на допомогу Каштановi - я зрозумiв: вiн щось задумав. У його руцi майнув спiнiнг, я почув рiзкий свист волосiнi. Великий олов'яний важок пролетiв у повiтрi i вцiлив Чорного Франека просто в живiт. Хлопець зiгнувся вiд того удару, нiби його вдарили кулаком. Може, йому не так заболiло, як вразив несподiваний точний удар.
      Вiн став i схопився за живiт. Тим часом Капiтан Немо вiдвернувся, стрибнув одягнений у воду i побiг через мiлину до човна пана Анатоля. Дедалi ставало глибше, i вiн мусив пливти у важкому дощовику з каптуром на головi. А пан Анатоль замiсть зупинити човна й зачекати, ще дужче налiг на весла. Напевно, його злякали ножi в руках бешкетникiв, що вже пiдбiгали.
      Чорний Франек забув про бiль i скидав iз себе штани й сорочку. Те саме робила i його ватага. Вони добiгли до озера й з розгону один за одним пострибали у воду. Ось уже пливуть за головою в каптурi, що виднiється над водою. Але Капiтан Немо, видно, добре знав цю затоку. Вiн доплив до нової мiлини й рушив нею по пояс у водi. Бешкетники тiльки допливали до мiлини, криком пiдганяючи один одного.
      А Капiтан наче вже й не поспiшав. Розбризкуючи воду, прямував до стiни очерету. Коли хлопцi допливли до мiлини, - вiн саме заходив в очерет.
      Пан Анатоль i пан Казик були вже далеко вiд берега.
      "От негiдники, не взяли Капiтана Немо!" - з гнiвом подумав я.
      Як же я шкодував, що мiй самохiд на тому боцi острова i я нiчим не допомiг Капiтановi Немо. Може б, таким чином я познайомився з ним i став би його приятелем?
      Коли Чорний Франек iз своєю ватагою добрались до очерету, раптом почувся гуркiт мотора й на озеро вилетiв, нiби викинутий якоюсь могутньою силою, глiсер. Чудовий, на тридцять кiнських сил, мотор грав на найбiльших обертах.
      - Утiк! Утiк! - повторював я в захватi, така велика радiсть охопила мене.
      Глiсер раптом звернув. Розбризкуючи воду, аж бiлу вiд пiни, вiд обминув ватагу й блискавично причалив до берега. Не вимикаючи мотора, тiльки прикрутивши гвинта, Капiтан Немо вискочив на берег.
      Не поспiшаючи, позбирав розкиданий там одяг хлопцiв, поскладав ножi i вкинув усе в глiсер. Вiдкрутив гвинта й поволi вiдплив од берега. Ще насварився на пiдлiткiв своїм спiнiнгом, а потiм зайшов до кабiнки й збiльшив швидкiсть. За мить його вже не було в затоцi. Я чув тiльки, як вiддалявся гуркiт мотора, а хвилi, що їх здiйняв глiсер, ще якийсь час з силою билися об берег острова.
      Чи можна описати, що тепер зчинилося бiля затоки?
      Хлопцi вийшли на берег мокрi, напiвголi, в самих плавках, залунала голосна лайка. Та незабаром увесь їхнiй арсенал прокльонiв вичерпався, вони посiдали на березi й почали жалiтись:
      - Забрав мою останню пачку цигарок...
      - У мене був такий гарний нiж...
      - У мене в кишенi було тридцять злотих i документи.
      - Забрав таку гарну сорочку...
      - Мої штани були як новi.
      Тiльки Чорний Франек не бiдкався. Вiн сидiв на травi, пiдтягнувши колiна пiд пiдборiддя, й похмуро мовчав, дивлячись туди, де зник глiсер.
      Проте його мовчання сприйняли як вияв поразки. I вiдразу ж посипалися докори i скарги:
      - Ти винен у всьому. Навiщо звелiв напасти на нього? Вiн пiшов би своєю дорогою i ми мали б спокiй.
      - Романова правда, який з тебе ватажок? Вже нема чого їсти, овече м'ясо зiпсувалося, в таборi нас загризають комарi. Треба ховатися вiд мiлiцiї. А ти що?
      - Зосталися без одежi, i тепер дiвчата засмiють нас.
      - Ось побачиш, сьогоднi ввечерi Роман проведе нараду й вiдбере в тебе командування.
      Якийсь час Чорний Франек терпляче вислуховував цi звинувачення. Наче не мiг нiяк позбутися думки про Капiтана Немо. Та раптом зiрвався на рiвнi.
      - Цитьте, наволоч! Через кого весь цей клопiт? Хiба я не забороняв вам красти байдарки i забивати вiвцю на островi? Ви послухали не мене, а Романа. Я казав: не робiть шелесту в першi днi по приїздi на озеро. Готуйтесь до великого стрибка. Але ж ви, дурнi, слухаєте Романа. Бутлiв i ламп теж не треба було красти в гарцерiв. А тепер мусимо ховатися в таборi й нiкуди навiть носа не вистромлювали.
      Його перебив котрийсь iз голякiв:
      - Великий стрибок? Де в тебе той великий стрибок?
      - Якраз готується. Можна буде заробити добрi грошi. Якщо ми їх здобудемо, перевернемо догори дном усе озеро i зникнемо. Поїдемо на море, розумiєте? Але спочатку я повинен запопасти Капiтана Немо. Сьогоднi ввечерi вiдбудеться нарада й ви мусите вибрати: Чорний Франек чи Роман. А зараз повертаймося до табору, може, дiвчата дадуть нам якесь лахмiття.
      Пiсля цiєї промови хлопцi пiдбадьорилися. Слухняно пiдвелися й рушили за Чорним Франеком.
      Перейшли брiд i опинилися на польовiй дорозi з вербами обабiч. Але вiдразу ж звернули з неї до озера. Тодi я теж перейшов брiд. Обережно вистромив голову з-за очерету й побачив, що вони йдуть стежкою навпростець через поле. Стежка огинала заростi й пролягала до затоки Озерища, що виднiлася мiж деревами.
      Я помiтив, що хлопцi дедалi частiше розглядаються на всi боки, наче хочуть упевнитись, що нiхто не стежить за ними. Усе вказувало на те, що табiр десь дуже близько.
      Поле було велике, на ньому росла картопля. Мов на долонi, лежала передi мною вся мiсцевiсть аж до озера. Усе на полi було менi добре видно. Але й мене вiдразу помiтили б, якби я вийшов з очерету.
      Отож я набрався терпiння й чекав. А вони йшли все повiльнiше i все частiше оглядалися довкола. Нарештi зупинились на березi озера. I за мить зникли. Наче провалилися в озеро.
      "Може, це засiдка? - мiркував я. - Полягали в кущах над водою i оглядають поле".
      Я ще якийсь час зачекав, потiм вирiшив ризикнути. Але пiшов не стежкою через картоплище, а попiд очеретом. Потiм, обережно скрадаючись вiд куща до куща, опинився на тому мiсцi, де вони зникли з очей.
      Вiд них не лишилося й слiду. Може, вiдпливли човном або очеретяними плотами?
      Звiдти я бачив той берег з темною стiною лiсу й метрiв за сто вiд нього - маленький, схожий на зелений горбок, острiвець. Його оточували густi заростi очерету, й вiн здавався болотистим, приступним тiльки для водяного птаства.
      Та зненацька в зеленi дерев на острiвцi майнуло щось свiтле. Раз, удруге, втретє... Так, це шестеро голих хлопчакiв обережно виходили з води й зникали в очеретi. Отже, саме цей маленький острiвець був їхнiм таємним табором? Вони перебиралися туди на в'язках очерету. Чудове мiсце знайшли. Нiкому, хто пропливав поряд, мабуть, i на думку не спадало, що в зеленiй гущавинi дерев i кущiв ховається ватага молодих розбишак.
      Швидкою ходою повертався я на Чаплинець, а потiм брiв через нього туди, де залишив свiй самохiд. З ранку я не мав нi рiски в ротi, але не вiдчував нi голоду, нi спраги. Менi не давала спокою думка про карту. Що то була за незвичайна карта, коли Вацек Краватик i Бородань хотiли заплатити за неї стiльки грошей? Що мали означати Краватиковi слова: "Ця карта вiдшкодує нам усе сторицею"?
      "Я повинен глянути на ту карту, перш нiж вона опиниться в руках Вацека Краватика", - подумав я.
      Водночас мене починали гризти докори сумлiння. Хiба я для того прибув на Озерище, щоб воювати з Чорним Франеком чи роздивлятися рибальську карту? Чи варто встрявати в усе те, коли менi треба розшукати Чоловiка з рубцем i затоплений скарб?
      Я перейшов пустку Чаплинця i вийшов на другий бiк острова. На мiлинi я вже не бачив яхти Вацека Краватика. Вона вiдпливла, поки я стежив за Чорним Франеком.
      Я залiз у самохiд i скоро наблизився до того мiсця, де стояв мiй намет, а поряд мешкали лицарi спiнiнгу з дружинами.
      Перед моїм наметом, на моїй газовiй плитцi, на моїй сковородi смажила велику щуку Марта з бiлявою косою. I в сусiдiв теж смажили рибу - трьох дрiбненьких красноперiв та одну плiточку.
      Пан Анатоль глипав на величезну щуку на моїй сковородi; вiдчувалося, що йому хочеться заговорити, але вiн мовчав. Та велика щука вбила в ньому бажання повчати, а запитувати, мабуть, було не в його натурi.
      Коли я пiдплив до берега, Марта, побачивши мiй автомобiль на водi, не здивувалася. Тiльки сказала:
      - Як це я вiдразу не здогадалася, що ваша машина - амфiбiя? Тепер я знаю, як ви опинилися на тому боцi, хоч не перепливали поромом. I ще знаю, що ви такий самий таємничий птах, як i Капiтан Немо.
      За хвилину додала, показуючи на сковороду:
      - Тiльки оцю щуку спiймала. Сподiваюсь, ви не гнiваєтесь, що я без дозволу взяла з вашого намету плитку й олiю? Але ж з однiєю щукою не варто повертатися додому. Я голодна, а ви теж, напевно, нiчого не їли.
      В ту мить я вiдчув страшенний голод. Вона казала правду: був полудень, а я з ранку нiчого не їв. Щука так пахла, що в мене аж у животi закрутило.
      - Ви що, дотримуєтеся прислiв'я: "Шлях до серця чоловiка - через його шлунок"? - спитав я, пiдсiдаючи до сковороди зi щукою.
      Вона вдавано серйозно кивнула головою.
      - Справдi, в мене варто закохатися. Ви щодня мали б на обiд чудову рибку.
      - А я гадав, що це ви закохалися в мене, - сказав я здивовано. - Тут вам усi ознаки: ви не можете жити без мене. Коли я стомлений повертаюсь до свого вiгваму, то застаю чарiвну особу, яка смажить менi чудову рибку. Господи, може, це я в раю?
      Пана Анатоля i його Мишку все ж таки перемогли пахощi, що розходилися вiд моєї сковороди. Вони пiдiйшли до нас. Мишка сказала до свого чоловiка з ледь помiтним докором у голосi:
      - Ось яку рибу ти повинен ловити, Анатолю.
      - I ловитиму, - гордо запевнив пан Анатоль. - Тiльки хотiв би знати, де ви зловили цю щуку?
      Дiвчина показала пальцем мiсце метрiв за сто вiд нас.
      - Он там, неподалiк вiд старого дуба.
      Пан Анатоль знизав плечима.
      - Згiдно всiх вiдомих менi правил рибальства, там не може жити щука. Замало очерету. Вона любить ходити попiд очеретом.
      Марта тяжко зiтхнула.
      - Я не знаю. Може, це якась приблудна щука?
      - Так, - погодився вiн, - Тут маємо справу з нетиповим явищем.
      Мене дратували балачки пана Анатоля. Крiм того, я не мiг йому пробачити, що вiн не допомiг урятуватися Капiтановi Немо.
      - А може, ваша теорiя хибна? Пiвдня ви ловили коло Чаплинця, але, як бачу, спiймали тiльки чотири маленьких рибки.
      Вiн махнув рукою.
      - З нами сталася страшна пригода i тому нам не пощастило й з рибою. Якiсь злодiї вкрали наш човен i сховали в очеретi. А потiм вимагали за нього п'ятдесят злотих. I все було б добре, якби в цю справу не втрутився ще один чоловiк, якийсь, мабуть, божевiльний. Чув, як тi злодiйчуки гукали на нього: "Капiтан Немо". Замалим не дiйшло до бiйки, тi вже вихопили ножi.
      - А ви, звiсно, втекли, - мовив я.
      - Вiдплив, - з притиском вiдповiв пан Анатоль. - Я в бiйки не встряю. Немо має якiсь рахунки з тими бешкетниками, але навiщо втягати в ту справу нас? Щоправда, вiн показав, де наш човен, але ми й так, без нього, за п'ятдесят злотих дiстали б назад човна. Я нiколи не втiкаю, щоб ви знали. I вiн з великою гiднiстю повернувся до свого намету.
      Здавалося, пан Анатоль трохи образився на мене.
      Я сидiв сердитий, роздратований його балаканиною.
      - Чому ви не їсте? - спитала Марта.
      I тiльки тепер я побачив, що тримаю на колiнах тарiлку з трьома шматками смаженої щуки.
      - Вiдрiзати вам хлiба?
      Це її пiклування тiльки долило масла в огонь. Я ще дужче розсердився.
      - А може, ви вже вiдразу покладете менi й шматок щуки до рота? передражнив я її ввiчливий тон. - Чи ви думаєте, що я не здогадуюсь про причину цього пiклування? Ви хочете довiдатися, де розташований табiр Чорного Франека. Вчора ви навмисне розповiли менi про той перстень, знаючи, що це пiдохотить мене шукати табiр. Та я розчарую вас: я не знаю, де табiр. Не знаю та й годi. А якби й знав, то однаково не сказав би вам про це, бо не хочу, щоб через якийсь дурний перстень ви заводили сварки з головорiзами. А взагалi, запевняю вас, ватага Чорного Франека мене анiтрохи не обходить, я маю iншi справи.
      Напевно, зозла я бовкнув зайве. Бо вона вiдразу пiдхопила мої слова.
      - Iншi справи? Якi?
      - Он як! - обурився я. - Ви хочете стати моїм сповiдником?
      - Не розумiю, чому ви так гнiваєтесь? Не знайшли табору, то й не знайшли. Менi вже байдуже за той перстень. I хлопець, що подарував його, став менi байдужий, вiдколи з'явився Капiтан Немо. Я вiддала б сто таких перснiв, щоб познайомитися з тим капiтаном! Ви бачили його сьогоднi?
      - Бачив, - буркнув я. - Вiн був на Чаплинцi й, здається, вистежував Чорного Франека, щоб знайти таємний табiр ватаги. Тiльки, як завжди, в ньому перемогло благородство. Вiн побачив, у якiй скрутi опинився пан Анатоль i недоречно втрутився. Ви самi чули, що казав пан Анатоль.
      I я докладно розповiв їй про всю пригоду.
      - Який вiн чудовий! Який незвичайний! - захоплювалася Марта. - Сам проти: шести головорiзiв? Це справжнiй герой. Менi здається, що я кохаю Капiтана Немо.
      Я вiдставив тарiлку на траву.
      - То, може, я залишу цю щуку, якщо ви змiнили об'єкт своїх нiжних захоплень? Вiднинi ви, напевне, смажитимете рибку не для мене, а тiльки для Капiтана Немо?
      Дiвчина засмiялась.
      - То ви такий ревнивий? А взагалi, хотiлося б знати, що ви робили на Чаплинцi, коли Капiтан Немо сам один боровся з головорiзами?
      - Я сидiв у кущах, - нахабно вiдповiв я.
      - Невже? Не думала, що ви такий дрiб'язковий.
      - Бо це була не дрiб'язковiсть, а завбачливiсть. Запевняю вас, що моє серце аж рвалося до боротьби поруч з Капiтаном Немо. Але тодi я мусив би вийти iз схованки i не знайшов би табору Чорного Франека. Коли я переконався, що Капiтан Немо дасть собi раду без мене, я зостався у схованцi.
      - Розумiю, - хитнула вона головою. - Отже, ви все-таки знаєте, де розташований табiр тiєї ватаги.
      - Звичайно, знаю. Проте не скажу вам, бо не хочу, щоб через той перстень ви зчинили нову веремiю. Ви поїдете туди зi своїми братами, Чорний Франек не вiддаватиме персня, може дiйти до бiйки. За що? За перстень? Зрештою, ви ж уже кохаєте Капiтана Немо.
      - Так, вiн менi подобається у сто тисяч разiв бiльше, нiж будь-хто iнший, - задерикувато вiдповiла вона. - Вiн став моїм iдеалом.
      Мене щось шпигнуло.
      - Визнаю, що вiн чудовий, - пiдтвердив я, подумавши з хвилину. - Менi подобається його вiдвага i спритнiсть. Проте не все у його поведiнцi можу схвалити.
      - Невже? Проти чого ж ви заперечуєте?
      - Я вважаю, що дарма вiн стукнув олов'яною кулькою Чорного Франека. А якби поцiлив в око?
      - Капiтан Немо не промахнеться. А крiм того, що ж це? Ви стаєте оборонцем бешкетникiв? А що зробив би Чорний Франек, якби зловив Капiтана Немо? Чи теж боявся б скривдити його?
      - Не знаю, що зробив би Чорний Франек. Але не слiд боротися його засобами. I друге. Навiщо вiн забрав одяг? Узяв би ножi та й годi. Менi неприємна та ватага, але ж хлопцi сидять зараз скоцюрбленi з холоду, i їх кусають комарi!
      Не знаю, чи я змiг її переконати. Якийсь час вона сидiла замислена, може, обдумуючи вчинки Капiтана Немо. А я помив сковороду в озерi, потiм запалив люльку i сiв перед наметом.
      - Мою iсторiю з перснем, - знову почала дiвчина, - ви визнали не гiдною уваги. Сьогоднi ви сказали менi, що ватага Чорного Франека не обходить вас, бо ви маєте якусь важливiшу справу. То навiщо ж ви вистежували Чорного Франека i так хотiли знайти його табiр?
      Менi сподобалась її проникливiсть. Я всмiхнувся i подумав, що, напевно, не станеться нiчого поганого, коли я розповiм їй про зустрiч Вацека Краватика з Чорним Франеком.
      - Фй-ю-у! - свиснула вона протягло, дуже заiнтригована. - їм так потрiбна та карта? Ладнi за неї заплатити?
      А потiм, уважно поглянувши на мене, мовила:
      - Розумiю, ви не хочете сказати менi, де розташований табiр Чорного Франека. Та чи не варто розповiсти про це Капiтановi Немо? Адже ви припускаєте, що й вiн вистежував Чорного Франека, щоб знайти його табiр. Хоча вiн потiм вирiшив урятувати з скрутного становища тих двох чоловiкiв i, може, втратив єдину нагоду знайти табiр.
      - Еге ж, - знизав я плечима. - Охоче розповiм йому, де табiр. Але як з ним зв'язатися?
      Марта подивилася загадково.
      - Коли я йшла до вас... - почала вона пошепки, щоб ще бiльше пiдкреслити таємничiсть справи. - А щоб ви знали, сьогоднi я не взяла човна, а прийшла сюди пiшки, берегом озера, майже чотири кiлометри...
      - Ну, кажiть швидше, - роздратувався я.
      - Заждiть хвилинку, зараз про все дiзнаєтесь. Iдучи сюди берегом, я придивилася до трухлявого стовбура старого дуба, який росте за пiвкiлометра звiдси, на березi озера. Низько над землею в ньому величезне дупло; там може сховатися доросла людина. Я й сама колись ховалася в ньому вiд дощу. Отож у цьому дуплi лежав... мокрий одяг Капiтана Немо.
      - Що таке?! - пiдхопився я з землi. - Це чудова нагода. Ми можемо зустрiти там Капiтана Немо.
      - Не пiдемо ж ми туди й не будемо чекати, коли вiн повернеться по своє вбрання. Адже невiдомо, коли вiн туди прийде. Я гадаю, найкраще напишiмо до нього листи. Ви - з повiдомленням про табiр Чорного Франека. А я освiдчення в коханнi.
      - Я напишу, що хотiв би зустрiтися з ним i порозмовляти.
      - Про що? - зацiкавилась вона.
      - Вiн, певне, мiг би допомогти менi в однiй справi.
      Вона махнула рукою.
      - Ет, ви теж хочете бути таємничим, мов Каштан Немо.
      В самоходi в мене була течка з поштовим папером i олiвцями. Один комплект - поштовий папiр i конверт - я дав Мартi, а сам почав шкрябати на другому.
      "Шановний Капiтане Немо!
      Я стежив за вашими сутичками з ватагою Чорного Франека. Хоча не
      всi Вашi вчинки я схвалюю, все ж розумiю, яка ваша мета. Я прибув
      сюди з певною мiсiєю, справа благородна. Буду дуже вдячний, якщо ви
      захочете зустрiтися зi мною у призначений вами час i в зручному для
      вас мiсцi. Я живу в наметi за п'ятсот метрiв вiд трухлявого дуба, де
      ви знайдете цього листа. Маю автомобiль-амфiбiю, по ньому ви зможете
      мене впiзнати.
      P.S. Табiр Чорного Франека мiститься на маленькому островi бiля
      Чаплинця".
      Я заклеїв листа i ще трошки зачекав, поки Марта напише своє освiдчення в коханнi. Нарештi й вона заклеїла конверта.
      - Ходiмо! - сказала дiвчина, встаючи з трави. - Менi вже треба повертатися додому, а цей дуб по дорозi. Ви проведете мене?
      Вона взяла свою складану вудку, й ми пiшли берегом. Обоє мовчали, мабуть, кожен з нас мiркував, як Капiтан Немо реагуватиме на нашi листи.
      Ще я думав, навiщо саме в тому трухлявому дубi вiн залишив мокре вбрання, а не забрав його з собою, адже вiн десь, мабуть, живе?
      Дупло було глибоке. Капiтан Немо застромив у нього палицi i, наче на вiшалцi в шафi, сушив у дубi своє мокре рибальське вбрання.
      Ми поклали листи в кишеню куртки, а потiм я попрощався з Мартою i пiшов до свого табору. Хотiв трохи заснути, вiдпочити перед походом, запланованим на сьогоднiшню нiч.
      На озерi в червоному свiтлi призахiдного сонця голосно кричали чайки, нiби сварилися за вечерю. Над берегом низько лiтали ластiвки, збиралося на дощ.
      Повертаючись до намету, я все поглядав на той бiк озера. Чому немає Чоловiка з рубцем? Невже всi мої розрахунки й припущення не справдяться? Невже подорож на Озерище по затоплений скарб закiнчиться для мене поразкою?
      Раптом вiд старого дуба я почув гуркiт мотора глiсера. "Немо був поблизу дуплистого дуба. I, може, навiть бачив нас. А тепер вiдплив", подумав я.
      РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
      Подорож у нiчному мороцi. В таємному таборi ватаги. Розмова
      злодiйчукiв. Спроба визволити полоненого. Невидимий ворог.
      Чи я - Капiтан Немо? В полонi на островi. Руда Бронка.
      Тяжка доля полонених.
      Мене збудило лопотiння краплин по брезентовому полотнищi намету. Я виглянув надвiр i побачив, що над озером уже запав морок. У моїх сусiдiв свiтилися в наметах газовi лампи й чулася розмова.
      Дощ дужче залопотiв по наметi, а потiм зненацька вщух. Напевне, хмара пiшла десь далi, тiльки злегка скропивши цю мiсцевiсть. Але повiтря не похолоднiшало, а, навпаки, стало ще бiльш парко й душно. Цiєї ночi треба було рясного, гарного дощу.
      Я вмився в озерi й, вiдчуваючи голод, вiдкраяв собi шматок хлiба, купленого чотири днi тому, намастив його маслом i полуничним джемом. Нiч наступала швидко, i шкода було гаяти час, щоб скип'ятити чай.
      Я надув камеру запасного колеса, з багажника в машинi вийняв непромокальну торбину, в яку хотiв потiм запхнути одяг. Зашнурував намет, щоб мої сусiди думали, нiби я ще сплю. Закинув камеру на плече i тихо пiшов берегом озера в той бiк, звiдки було найближче до острiвця, де розташувалася ватага Чорного Франека. Бо той острiв саме й був метою моєї подорожi.
      Темнiшало з кожною хвилиною, в озеро нiби хтось налив чорнила. Вiтру не було. Над водою лунало кахкання качурiв, що вовтузились у прибережному очеретi.
      Я прискорив ходу. Знав, що цiєї ночi буде дуже темно, бо по небi сунули дощовi хмари. В густому мороцi важко було знайти маленький острiв на величезному просторi озера.
      Нарештi, коли лiворуч зостався позаду Чаплинець, я побачив невелику чорну пляму. То був острiв з табором ватаги.
      Не раз у приємному товариствi я купався вночi в рiчцi або в озерi. Але тепер на мене чекала самотня подорож у чорнiй, мов чорнило, водi. Тому, хоч i добре плаваю, я взяв iз собою надуту автомобiльну камеру, щоб перевезти на нiй одяг у непромокальнiй торбi, а також мати змогу трошки перепочити.
      Я роздягся i, кинувши на воду камеру, тихо занурився в чорну воду.
      Вода була на диво тепла. Куди теплiша за повiтря. Я плив поволi, щоб не хлюпати, та ще й тому, що пхав поперед себе камеру з одягом.
      Одяг треба було забрати з собою, бо пiсля повернення, у нiчнiй темрявi я мiг не знайти його. А крiм того, важко було передбачити, скiльки я пробуду на острiвцi. Може, якийсь час сидiтиму, сховавшись у заростях i стежитиму за ватагою Чорного Франека? Коли вийду з води, може бути холодно, та й комарi... їх не бракує на мазурських озерах.
      Вода в озерi була не всюди однаково тепла, часом мене огортав майже крижаний холод; мабуть, я натрапляв на якiсь пiдводнi течiї або джерела.
      Така самотня нiчна подорож створювала особливий настрiй. Я, звiсно, не вiрю в змiїв i чудовиськ, що начебто живуть у великих озерах, та все ж менi здавалося, нiби я трусь об якiсь холоднi й слизькi тiла, нiби щось хапає мене за ноги й паралiзує руки.
      Хоча анi повiйнув вiтрець, озеро було сповнене якимсь дивним життям. Щось у ньому плюскотiло, то з того, то з того боку. Менi навiть здавалося, що зовсiм близько хтось чи щось пливе, пирхаючи. Довго я прислухався, але пирхання стихло, зате я виразно почув тихi, одноманiтнi сплески, наче хтось потихеньку плив.
      "Може, хтось iз хлопцiв Чорного Франека..." - подумалось менi...
      I я став ще обережнiший. Передi мною нiби виростала з озера щiльна стiна дерев на острiвцi.
      Пiд ногами я вiдчув вкрите гравiєм дно. Острiвець оточувала мiлина. Я дiйшов до комишiв i заглибився в них, намагаючись не шелестiти, хоч гадав, що ватага Чорного Франека, найiмовiрнiше, не виставляє варти. Острiвець справляв на всiх, що перепливали сюди, похмуре враження, i ватага почувала себе тут спокiйно й безпечно.
      А нiч тим часом стала ще темнiша, i знову почало накрапати. Я навпомацки вибрався на твердий грунт i прослизнув у гущавину молодої вiльхи. Тодi побачив вогник. Свiтилася туристська газова лампа, напевно, вкрадена в гарцерському таборi.
      На невеликiй округлiй галявинi хлопцi з ватаги Чорного Франека позрубували кущi й нижнi гiлки дерев. Вище гiлля лишили, i воно утворювало природне шатро. Не зачепили вони й кущiв навколо галявинки, а кущi тi були дуже густi, тому навiть пропливаючи бiля самого острова, далеко не кожний помiтив би свiтло.
      На галявинцi стояв великий курiнь з гiлля. Основу з жердин вкривали снiпки очерету, утворюючи щось схоже на стрiху, яка чудово захищала вiд дощу. Ватага не палила вогнища, тому й дим не мiг її зрадити. I я вже не дивувався, що торiк нiхто не знайшов таємного табору.
      Навколо запаленої газової лампи сидiла вся ватага - тринадцять чоловiк. Та нi, я налiчив їх аж чотирнадцять.
      Так. Чотирнадцятий був прив'язаний до стовбура дерева скраю галявинки. Це з ним вiв розмову Чорний Франек.
      - Не думай собi, ти, мазунчику, миршавий гарцерику, що ми так просто вiдпустимо тебе до твоїх. Спочатку ми пограємося з тобою. Сидiтимеш тут з прив'язаними до дерева ручками, а комарi зроблять iз тебе суцiльний пухир. Але ти сам винен. Навiщо приплив шпигувати? Тебе Яструб прислав? У мене з ним рахунки ще з минулого лiта, а ти з його загону, еге ж?
      - Я нiчого не скажу вам, - буркнув прив'язаний хлопець.
      I тодi я впiзнав його. Це був Баська з Яструбового загону.
      - То й не кажи, - засмiявся Чорний Франек. - Яструб порозсилав вас усюди, щоб знайти наш табiр. Бо вiн хоче напасти на нас. I ти, спритнику, знайшов наш табiр. Тiльки це тобi нi до чого. Два або три днi посидиш у нас у полонi, а потiм повернешся до Яструба i привiтаєш вiд нас. За три днi нас тут не буде. Ми облагодимо одну справу, зчинимо велику колотнечу - i привiт, гарцери. Шукайте вiтра в полi.
      Гарцер не просив, щоб його вiдпустили, не благав зласкавитись, i цим сподобався менi.
      Обiзвався хтось iз ватаги. З задерикуватого тону я здогадався, що це, мабуть, Франекiв конкурент, Роман.
      - А як ми через три днi тiєї справи не облагодимо, що тодi? Харчiв немає, а ще цього шмаркача будемо годувати. Газ скоро скiнчиться, а в таборах страшно показатися, голодно й холодно, i ти сам у бабських штанях ходиш, так тебе Немо обдурив.
      I справдi, тiльки тепер я помiтив, що Чорний Франек був у жiночих штанях. Певно, котрась iз дiвчат мала, крiм сукнi, ще пару штанiв, i позичила йому. Решта з тих, що в них Капiтан Немо позабирав одяг, теж були чудернацько повбиранi в штани з ковдри, в позиченi жiночi блузки й сорочки.
      - Знову галасуєш, - розсердився Чорний Франек i тицьнув пiд нiс Романовi стиснутого кулака. - А хто винен, що страшно де-небудь показатись? Чи це не твоя робота? Щодо тих трьох днiв, то все залежить вiд вас. Я вже розповiв вам, що Вацек Краватик ладен заплатити купу грошей за рибальську карту. Ми можемо витягти з нього навiть п'ять тисяч. Отже, треба ту карту знайти. Вiзьмемо грошi й гайда. До моря, панове й панi. Автобусом до Сопота, на пiрс.
      - А вiн дасть тi п'ять тисяч? - засумнiвався Роман.
      - Ти не знаєш його. Це лантух з грiшми, його мати торгує наймоднiшими краватками. Ти ж сам бачив, як вiн чваниться своєю яхтою. Його називають князем спiнiнгу, бо вiн має срiбну медаль за рибу. Але такому типовi цього замало. Вiн хоче бути королем. А як вiн стане королем, коли не знає, де найкраще риба ловиться?
      - Не вiрю я в тi п'ять тисяч. I не вiрю, що ми знайдемо ту сумку з картою, - затявся Роман.
      Чорний Франек пiдскочив до нього з кулаками. Обоє були б побились, але решта хлопцiв їх розборонили.
      - Поки я тут командую, ти мусиш пiдкорятися i робити, що я звелю! кричав Чорний Франек.
      А Роман вигукував, рвучись до бiйки:
      - Минуть три днi, i всi побачать, яке твоє командування, їсти нiчого, пити нiчого, цигарок не вистачає. Що ми будемо курити? Вiльшане листя?
      Ця сварка була менi до речi, бо захопила увагу всiєї ватаги. Я почав скрадатися до полоненого. Але передi мною було нелегке завдання. Я нiс одяг i чималу камеру, яка шарудiла, тручись об листя. Однак я не хотiв кинути її, побоюючись, що не знайду, коли треба буде тiкати разом iз Баською.
      Чорний Франек з Романом i досi сварилися. Та цього разу ще перемiг Чорний Франек. Я був уже майже за спиною в Баськи, коли ватага одностайним "ура" вирiшила суперечку на користь Франека. Вiн зостався ватажком.
      - Цс-с-с, - шепнув я Басьцi. - Я твiй друг... Не показуй, що знаєш про мою присутнiсть...
      Баська навiть не ворухнувся. Нiби не чув мого шепоту. "З нього вийде колись знаменитий розвiдник", - подумав я.
      У кишенi штанiв я намацав складаний ножик, розкрив його. I тут раптом обiзвалась руда дiвчина, яка ще в закусочнiй коло порома зацiкавила мене.
      - А я не кричу "ура", як iншi. I тебе, Чорний Франеку, i Романа вважаю боягузами. Ви обидва тiльки й думаєте про те, як утекти вiд Капiтана Немо. Вiн залишив вас без штанiв, зiрвав ваш прапор, глузує з вас у вiчi. Я втекла з дому, бо ви казали, що знайду тут пригоди, гарне й суворе життя. А ви просто ватага злодюжок. По-вашому, гарне життя - це втеча вiд мiлiцiї? Я побачила, що ви боягузи i навiть не вмiєте битись. Нiколи не билися з дужчим за себе, тiльки iз слабшим. Завжди гуртом нападаєте на одного. Я думала, що ми будемо ловити рибу, смажити її на вогнi, пекти картоплю, жити просто iнакше, нiж у мiстi. А ви? Сидите коло вкраденої лампи, їсте крадене м'ясо. То це тi незвичайнi пригоди? Немо сам один зможе приборкати усю вашу ватагу.
      Вона шмагала тими словами, як батогом. Не приховувала своєї зневаги.
      Роман тiльки сплюнув.
      - То йди до того Немо, як ти така розумна, - сказав вiн. - Нам тут не треба тендiтних панянок. Вертайся до мамусi.
      А Чорному Франековi стало трохи соромно. Його, мабуть, боляче зачепили слова дiвчини...
      - Ти, Бронко, знаєш, що я не хотiв такого. Анi тих крадiжок, нi бешкетiв. Хiба що побитися з туристами. Але вийшло iнакше через Романа. Всi були голоднi, i Роман намовив забити вiвцю, з того все й почалось. Але як тiльки знайдемо ту карту i Вацек Краватик дасть грошi, виїдемо до моря, i все буде iнакше. Грошей нам вистачить на хлiб i м'ясо. Там будуть справжнi пригоди. Ми пiдемо до рибалок, допомагатимемо їм ловити рибу, може, навiть вийдемо з ними в море.
      - Не хочу. Тепер уже не хочу! - iстерично вигукнула Бронка. - Я переконалася, що не пригоди нас чекають, а виправна колонiя. Iдiть собi звiдси завтра або через тиждень, а я залишусь, бо хочу познайомитися з Капiтаном Немо.
      "О господи, - подумав я, - i ця закохалася в Капiтана Немо".
      - Начхати менi на Капiтана Немо, - лайнувся розлютований Франек. Тiкає вiд нас, мов заєць. Хай би вiн тiльки з'явився тут.
      I в цю мить з кущiв по той бiк галявини щось вилетiло i впало пiд ноги Чорному Фраиековi. Якийсь великий пакунок.
      - Хто це? Що це? - залунали голоси.
      - Наш одяг! - закричав якийсь хлопчак.
      Iнший заверещав:
      - Немо на островi! Кинув нам одяг. Вiн десь тут. Ловiть його! Шукайте!
      Наче хтось шпурнув петарду на середину галявини. I, наче уламки петарди, хлопчаки й дiвчата розсипались на всi боки маленького острова.
      Я був покараний за свою цiкавiсть. Замiсть того, щоб перерiзати мотузки на Басьцi, коли зчинилося замiшання, й скочити з хлопцем в озеро, я слухав їхню сварку. А тепер було вже пiзно.
      На мене насiли аж чотири здорованi. Кiлька дiвчат тримали Баську.
      - Є! Є!
      - Спiймали!
      Мене зв'язали, як барана, й потягли пiд газову лампу. Знову зв'язали й Баську i залишили скраю галявинки.
      - Отже, це Капiтан Немо! - трiумфував Чорний Франек. - Маєш, Бронко, свого героя. Лежить бiля моїх нiг. I буде ще скиглити.
      - Як ми вiдразу не здогадалися, хто такий Капiтан Немо? Адже вiн був з нами в закусочнiй, коли ми отримали листа з погрозами, - сказав Роман.
      Котрась iз дiвчат заходилася коло пакунка, кинутого на галявину. Подала Чорному Франековi його штани й сорочку. А також записку.
      - Ось iще лист вiд Немо, - сказала вона. - Був у ваших речах.
      - Лист? Навiщо нам його читати? Вiн сам зараз розповiсть нам, що написав. Знову, мабуть, якiсь погрози, так, Капiтане? - i Роман штовхнув мене передком черевика.
      Я мав намiр певний час вдавати Капiтана Немо, щоб вiн опинився на безпечнiй вiдстанi вiд острова, але безсоромна Романова поведiнка так розсердила мене, що я буркнув:
      - Дурний ти, хлопче. Немо втiк вiд вас. Я не Немо.
      - Чуєш, Бронко, який вiн хоробрий? - захихотiв Франек. - Вiд страху ладен зректися батька, матерi й навiть самого себе.
      - Ще раз обшукайте острiв. Знайдете мою камеру й одяг, - сказав я. Капiтан Немо носить непромокальний каптур i куртку. I темнi окуляри.
      Хлопцi знову розбiглися по островi. В когось iз них був електричний лiхтарик. Очевидно, знайшли камеру й одяг.
      - Вiн не Капiтан Немо, - мовила Бронка. - Немо не вiдмовився б вiд себе. Вiн би пишався, що вiн Немо.
      Чорний Франек не здавався:
      - Бреше. Викручується, щоб урятуватися вiд нашої помсти. Романова правда: цей тип був у закусочнiй, коли ми отримали першу записку.
      Вiн глянув на лист, що його подала дiвчина.
      - Це не ви писали? - спитав глузливо.
      - Нi.
      - Зараз перевiримо. Але спочатку прочитаю його.
      "Удруге застерiгаю вас: тiкайте з Озерища. Я тут господар i не
      хочу вашого товариства. Досить крадiжок i бешкету. Вiддаю вашi лахи,
      бо гидую ними.
      Капiтан Немо".
      Було надто темно, i я не мiг побачити обличчя Чорного Франека. Проте певен, що вiн аж почервонiв зi злостi.
      - Ну, побачимо, хто тут господар i хто звiдси пiде. Хлопцi! - вигукнув вiн. - Дайте менi записника й олiвця. Цей добродiй напише мою вiдповiдь. Розв'яжiть йому праву руку.
      За мить у мене на колiнах був записник, а в пальцях я тримав олiвця. Шестеро хлопцiв щiльно оточили мене, щоб я не втiк.
      Чорний Франек диктував:
      - Господар Озерища - Чорний Франек. Вiдсьогоднi Капiтана Немо не iснує.
      Бронка зазирнула в лист у руках Чорного Франека, а потiм схилилася надi мною i глянула на мою писанину.
      - Тiльки слiпий не побачив би, що листа вiд Капiтана Немо писав не цей чоловiк, - промовила вона. - Я вiдразу здогадалася, що вiн не Капiтан Немо.
      Всi по черзi почали порiвнювати мiй лист з листом вiд Немо. Однi твердили, що почерки схожi. А iншi вважали, що листи писали рiзнi люди.
      - Менi не треба когось удавати з себе, - сказав я гордо. - Я маю власну славу й теж пережив багато незвичайних пригод. Мене звуть Самоходик.
      О, яка оманлива слава! Чорний Франек тiльки засмiявся.
      - Самоходик! Можна луснути зо смiху вiд такого прiзвиська. Нiколи такого не чув.
      Лише Баська радiсно писнув:
      - О господи, пане Самоходику! Вiльгельм Телль стiльки розповiдав нам про вас. Про всi вашi пригоди.
      - Телль? - крикнув я до нього. - А де тепер Телль?
      - Вiн голова нашої дружини, пане Самоходику! - вигукнув Баська.
      Чорний Франек гримнув:
      - Не розмовляти мiж собою! Полоненi не мають права вести розмови.
      Але я вiдчував, що добре його спантеличив. Вiн не був уже такий певний, що справдi спiймав Капiтана Немо.
      - Ви Самоходик? - спитав вiн. - Я нiколи не чув про вас. Чим ви займаєтесь i що робите на нашому островi?
      Я знизав плечима.
      - Менi байдужiсiнько, що нiхто тут не чув про мене. А на острiв я дiстався, щоб звiльнити цього хлопця. Я не терплю, коли кiлька здорованiв збиткуються над меншим хлопцем. Не хочу, щоб ви вважали це боягузтвом, але я не мав намiру боротися з вами. Вважаю, вам слiд зрозумiти те, що вже усвiдомила Бронка. Iнакше ви не зазнаєте справжнiх пригод.
      - О господи! - застогнав Чорний Франек. - Ви не Самоходик, а Самодзвоник. Хлопцi, вiдтягнiть його пiд дерево до того гарцерика. Нехай собi погомонять про гарцерськi пригоди.
      Мене затягли пiд дерево до Баськи. Вони почали радитись, що робити далi. Бо ж тепер уже не тiльки Баська, але i я, i таємничий Капiтан Немо знали, де їхнiй табiр. Як i завжди, знову дiйшло до сварки мiж Чорним Франеком i Романом, цього разу за те, де буде новий табiр.
      Я не прислухався до них, хотiв поговорити з Баською.
      - Я й не знав, що Телль уже вожатий дружини, - сказав я пошепки. - I що вiн прибув на Озерище.
      - Цього року вiн закiнчив школу, - пояснив Баська. - I став вожатим нашої дружини. А його друзi Бiлка й Соколине Око вчаться в спецiальному таборi гарцерських iнструкторiв. Сам вiн з нашим загоном приїхав на Озерище. Наш табiр бiля Сем'ян.
      - Яструб у його дружинi?
      - Так.
      - Це вiн прислав тебе сюди вистежувати?
      - Розвiдувати, - образився Баська.
      - Не подобається менi Яструбова поведiнка. Навiщо вам вiдомостi про табiр Чорного Франека?
      - У хлопцiв i дiвчат з нашого табору пропало багато речей. Ця газова лампа теж наша. Час нарештi приборкати Чорного Франека.
      - Я згоден, що вкраденi речi треба знайти. Тiльки не так шукати. Гарцери проти ватаги розбишак? Адже ти сам чув, що казала та дiвчина. Вони не однаковi, не треба всiх звалювати до однiєї купи, їх слiд подiлити, вiдвiяти полову вiд зерна. Хотiв би поговорити про це з Теллем.
      - Прийдiть узавтра на гарцерське вогнище. Але чи вони до завтра випустять нас?
      - А що їм з нами робити? До нового свого табору не заберуть. Найiмовiрнiше, що вигадають якусь дурну кару: наприклад, залишать нас на островi без одягу.
      Вiд гурту, що сидiв навколо лампи, вiддiлилась Бронка й пiдiйшла до нас.
      - Шкода, що ви не Капiтан Немо, - зiтхнула вона й сiла поруч iз нами.
      Баська зашепотiв:
      - Розв'яжiть нас. Вам теж не подобається їхня поведiнка. Втiкаймо всi разом, утрьох.
      Бронка знизала плечима.
      - Таке скажеш. Я не можу зрадити їх, хоч i вважаю, що мене обдурили. Чорний Франек так розписував менi свої торiшнi пригоди на Озерищi, що замiсть їхати з батьками на канiкули, я опинилась у цiй ватазi.
      - А може, й вiн шукає справжнiх пригод? Тiльки не вмiє їх знайти? спитав я.
      Дiвчина всмiхнулась.
      - А ви переживали справжнi пригоди?
      - Так. Я, власне, зараз на шляху до справжньої пригоди. Пропоную вам: покиньте їх. Нi, нi, нас не треба розв'язувати. Я прошу вас завтра покинути цю ватагу й знайти мiй намет на тому березi. Минете кiлька старих дубiв, один з них буде дупластий. За пiвкiлометра далi стоїть мiй намет. Ви переживете чудову пригоду i, може, познайомитеся з Каштаном Немо.
      - Ви знаєте Капiтана Немо? - зацiкавилась вона.
      - Нi. Та, мабуть, незабаром познайомлюся з ним. Отже, знайдiть мiй намет. Пошлiть телеграму батькам, щоб вони не турбувалися...
      - Я написала їм листа, що я над Озерищем, що менi добре. I щоб вони не тривожилися за мене.
      - А може, вам пощастить намовити й Чорного Франека, щоб вiн залишив свою ватагу?
      - О, нi, - похитала дiвчина головою. - Адже це вiн зiбрав ватагу. I щоб тепер залишив її?
      - Я чекатиму на вас, - повторив я.
      Вона вагалася.
      - Не знаю. Не обiцяю.
      Вона вiдiйшла до гурту, який радився бiля лампи, що раптом почала пригасати. Скiнчився газ у балонi.
      - Перевiрю мотузки на руках у тих пташок, - сказав Роман.
      Вiн пiдiйшов до нас, оглянув мотузки на моїх руках i ногах. Так само й на Басьчиних.
      - Ходiмо спати, - розпорядився Чорний Франек. - Але через полонених i Капiтана Немо треба поставити варту. Першi двi години стерегтиме табiр Лисяча Шкурка. Потiм я, а тодi Роман.
      - А може, звiльнимо полонених? - запропонувала Бронка.
      - Ну, обiзвалася вельможна панянка, - розсердився Роман. - Дамо по лящу та й додому, так? Нi. Цього не буде. Завтра порадимося про кару для них. Щоб бiльше не стромляли носа в чужi справи.
      Згасла газова лампа. Темрява огорнула острiвець. Ватага сховалась у своєму куренi, надворi зостався тiльки Лисяча Шкурка. Я чув, як вiн бив комарiв, що дзижчали бiля його обличчя, голосно позiхав, потiм закурив цигарку. "Такий шмаркач i вже курить", - обурився я. I навiть збирався щось сказати йому з цього приводу, та роздумав. Хотiв, щоб ватага якнайскорiше заснула. Все-таки я мав надiю звiльнитися вiд пут.
      Дощ знову зашелестiв по листi дерев, дедалi дужче й дужче. Та нiхто з ватаги навiть не подумав, що полоненi мокнуть на дощi.
      Кiлька разiв я пробував ослабити мотузки на руках, але марно.
      Надiя на звiльнення танула в менi. Iз спiвчуттям думав я про Баську, який мовчки лежав поруч зi мною, без скарги терплячи тяжку долю полоненого.
      РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ
      Який на смак мотузок? Чи Немо нiмий? Напад на острiв. Чи
      буде найчудовiша пригода? Чого хотiв Проповiдник? На мисi
      Судака. Чи можна ловити на заклинання? "Отченаш".
      Дощ монотонне" шелестiв у листi дерев. Менi капало на носа, а потiм почало накрапати на потилицю. Я був у самому купальному костюмi, бо хлопцi Чорного Франека не дозволили менi вдягнутися. Спочатку я навiть думав, що краще дощ, нiж оцi рої комарiв на моє голе тiло, але скоро менi стало холодно i я зацокотiв зубами. А що вже казати про Баську! Вiн здавався дуже тендiтним хлопцем. "Дiстане запалення легенiв", - подумав я i шарпнувся в путах.
      Згодом мене взяла злiсть на Капiтана Немо. Якби вiн не з'явився на острiвцi, менi пощастило б звiльнити Баську, та й сам я не попався б у полон до цiєї ватаги. Але, здається, Капiтан Немо полюбляв такi штучки. "Любитель ефектiв", - подумав я, може, не зовсiм справедливо. Та хiба будеш справедливий, коли на голе тiло iде дощ i зуби цокотять вiд холоду?
      - Басько... - шепнув я до хлопця.
      - Слухаю, - почув я шепiт.
      - Присунься до мене...
      Вiн зробив кiлька рухiв усiм тiлом i опинився обiч мене. Я й собi посунувся i сперся спиною на його спину.
      Руки в мене були зв'язанi назад у зап'ястях, так як i в Баськи. Пальцями я намацав мотузки в нього на руках, але виявилося, що вузол був на грудях. Я перевернувся на бiк i лiг так, що зубами дiстав до мотузка на Басьчиних руках.
      Ох, як приємно читати в книжцi, що полонений герой перегризає мотузки, ба навiть шкiрянi паски. Але чи хтось iз вас, любi читачi, коли-небудь пробував зубами перегризти товстий мотузок?
      Я гриз та й гриз, але дуже не скоро менi пощастило перервати лише одне чи двоє волоконець. I це ж не було ласо, як у романi, а звичайнiсiнький мотузок, що на ньому розвiшують бiлизну.
      - Може, я спробую перегризти? - пошепки запропонував Баська.
      - Не даси ради, - пробурмотiв я. - У мене руки зв'язанi старою краваткою. Тут треба мати такi зуби, як у моржа.
      Дощ i далi шелестiв у листi, а темрява була така густа, що ми нiчого не бачили й за крок вiд себе. Що робив вартовий Лисяча Шкурка? Напевно, залiз у курiнь, де спала ватага. Аби я змiг перегризти мотузок, ми легко втекли б.
      Чи ви знаєте, який на смак мотузок? Це щось гидке. Немає нiчого бридкiшого на смак, нiж мотузок. Здається, що гризеш старий вiхоть для горщикiв.
      Ще двоє волоконець лопнуло... I тодi щось тепле торкнулося моєї руки.
      - Т-с-с, - почув я приглушений голос.
      Чиясь рука ковзнула по моєму тiлi, намацала мотузок. На ногах я вiдчув холодне лезо ножа, i мотузок спав. Ще мить - i нiж перерiзав краватку.
      За двi хвилини Баська теж був вiльний, у темрявi його руки торкнулися моїх долонь. Хтось мiцно схопив мене за руку й потяг за собою. Ми прошмигнули крiзь вiльховi кущi аж до берега озера.
      Той хтось - напевне Немо - все не пускав моєї руки. Аж поки крiзь очерет привiв нас до глiсера. Я здогадався, що то глiсер, спiткнувшись об його борт.
      - Менi треба забрати свiй одяг, - сказав я Капiтановi Немо. - Берiть хлопця i пливiть. Я собi вже дам раду. Вплав дiстануся до берега.
      Вiн нiчого не вiдповiв. Але руки моєї не пустив, схопив її другою рукою i провiв моїми пальцями по днi глiсера. Там лежали мої речi.
      Ми влiзли в глiсер i насилу вмiстилися там. Стукнули об борти весла. То Немо вiдштовхнувся вiд дна, й ми випливли на озеро. Весла були дуже короткi, тому ми пливли повiльно. Та Немо не вмикав мотора, мабуть, не хотiв будити ватаги.
      Як же я шкодував, що нiчна темрява не дає менi роздивитися його обличчя! Вiн був у своєму чорному вбраннi, слизькому й мокрому. Голову закривав каптур. Обличчя яснiло в темрявi, але рис його не можна було роздивитися.
      - Ви одержали мого листа? - спитав я.
      Вiн не озвався. Нiби не чув запитання.
      - Ви не хочете розмовляти про це? - знову спитав я.
      Вiн мовчав.
      Заговорив Баська.
      - Ви чудесний. Це була незвичайна витiвка - пiдкинути на галявину вбрання.
      "Молодь полюбляє ефекти", - з жалем подумав я.
      Але Баська додав:
      - I дякую вам за звiльнення. Хоч пан Самоходик уже перегризав мої пута, i за пiвгодини ми й так були б вiльнi. Однак тепер я швидше буду в таборi. Дякую вам.
      I цього разу ми не почули голосу Капiтана Немо. Наче вiн був глухий або взагалi не хотiв з нами розмовляти.
      "Це неввiчливо, - подумав я. - I трохи образливо".
      Я бiльше не пробував зав'язати розмову. Баська, переконавшись, що Немо не хоче з нами говорити, теж мовчав.
      Ми пливли в цiлковитiй темрявi, я не уявляв, як Немо орiєнтувався. Та ось, мабуть, упевнившись, що ми вже далеко вiд острова, Капiтан увiмкнув мотор, який голосно завив. На малих обертах Немо пiдплив до берега й торкнувся моєї руки, наказуючи таким чином, щоб я вистрибнув. Отже, вiн знав, хто я такий i де живу; певно, прочитав мого листа.
      - Чи ви пiдпливете аж до гарцерського табору? - спитав його Баська.
      Вiн ствердно щось пробурмотiв у вiдповiдь.
      - Скажи Теллевi, що завтра я буду на вашому вогнищi! - гукнув я до Баськи й вистрибнув iз глiсера в мiлку прибережну воду.
      - Дякую вам! - крикнув я ще до Капiтана Немо.
      Мотор загурчав дужче. Вони вiдпливли, обливши мене високою, могутньою хвилею.
      Я побрiв на берег. Гуркiт мотора завмирав у нiчнiй темрявi. З намету моїх сусiдiв почувся заспаний голос пана Анатоля.
      - Хто там? Хто там?
      - Це я. Сусiд, - вiдповiв я. - Повертаюся з нiчної риболовлi.
      - Спiймали щось? - зацiкавився лицар спiнiнгу. Може, навiть ладен був вийти з намету, щоб поглянути на мою здобич.
      - Нi. Нiчого не спiймав. Зате дуже змок.
      Вiн радiсно захихотiв, задоволений, що менi не пощастило з рибою, та ще й змок, а вiн лежить у затишному й сухому наметi. Знову, мабуть, вiдчув себе розумнiшим, що завжди, здається, було йому дуже приємно.
      У наметi я запалив туристську газову плитку й закип'ятив склянку води. Ковтнув таблетку аспiрину й прослизнув у свiй спальний мiшок.
      Менi здавалося, що я спав тiльки якусь мить. Збудив мене галас на озерi, що все дужчав. Я глянув на годинник: була третя година.
      Я вистромив голову з намету i побачив озеро, вкрите легкою прозорою iмлою. Серединою озера, то з'являючись, то зникаючи в iмлi, пливло дванадцять байдарок. Чотири з них мали потужнi мотори i тягли на буксирi по двi байдарки. В кожнiй сидiло по двоє гарцерiв у повному спорядженнi. Всього двадцять чотири хлопцi.
      Я приклав до очей бiнокль. Помiтив мiж ними Баську, Яструба i Вiльгельма Телля. Не було сумнiву, що байдарки прямують до табору Чорного Франека.
      "Ватага спить у куренi й не сподiвається нападу в таку ранню пору", подумав я.
      Байдарки незабаром зникли в iмлi, яка приглушувала шум моторiв.
      Та все ж менi було трохи прикро. Баська напевно розповiв Теллевi, що я думаю про конфлiкт гарцерiв з ватагою Чорного Франека. Напад на острiв свiдчив, що Телль злегковажив моїми словами.
      "Ну, що ж, - зiтхнув я. - Це вже не той юний гарцер, з яким я познайомився на Островi Злочинцiв [Острiв Злочинцiв - Wyspa Zloczyncow третя книга циклу, видавалася українською мовою у 1967 роцi (прим. OCR-ника)]. Хлопець пiдрiс, став вожатим дружини, вважає, що вже має досить досвiду, щоб керувати на свiй розсуд".
      Удруге мене розбудило шкрябання об полотно намету. На травi перед наметом сидiли з пiдiбганими ногами Вiльгельм Телль i Баська. На березi лежала байдарка.
      - Чи не забагато ви спите пiсля нiчних переживань? - спитав мене весело Телль.
      Я обняв його i запросив хлопцiв снiдати. У мене був хлiб i паштет у банцi.
      - Я таки з'їв би щось, пане Томашу, - потер вiн радiсно руки. У хлопцiв був прекрасний настрiй. - Бо ми вже о першiй ранку гасали по озерi.
      - Знаю. Ви попливли на острiв Чорного Франека.
      - Саме вчасно, пане Томашу. Ватага вже збиралася чкурнути звiдти. Накивали п'ятами, коли побачили нашi байдарки й гурт хлопцiв. Вони тiкали вплав до берега, покидавши дiвчат i краденi речi. В їхньому куренi ми знайшли нашi балони для газу, лампу i ще багато чого, напевно, викраденого з наметiв. Тепер ми оголосимо про це над озером i повернемо власникам.
      - Не дiйшло до бiйки?
      - Нi, повтiкали вiд нас, мов качки. Вони смiливi тiльки проти слабших, - знизав вiн зневажливо плечима.
      - Сподiваюсь, Баська розповiв тобi, Теллю, що я про все це думаю?
      - Звичайно, розповiв. Але цього разу ви помиляєтесь. Виходить, що ми повиннi були залишити їм украденi речi? I терпiти їхнє бешкетування над озером? Ми знаємо, ви скажете: про табiр Чорного Франека треба було повiдомити мiлiцiю, i вона вiдiбрала б у ватаги вкраденi речi. Але, по-перше, на це вже не було часу, ватага ось-ось утекла б з острова. А по-друге, ми вважаємо, що наша молодiжна органiзацiя повинна допомагати пiдтримувати порядок. Так думають усi нашi гарцери. Виходить трохи по-дурному - такий гурт гарцерiв, i в них ватага злодюжок покрала рiзнi речi. Коли ми не навчимось давати собi раду з бешкетниками тут, у таборi, то як же ми впораємося з ними в життi?
      На чайнику почала весело пiдстрибувати покришка. Баська нарiзав хлiба i намастив його паштетом. Вiд цього видовища настрiй у мене покращав, i я перестав сердитись на Телля. Адже нiчого поганого не скоїлося. Не поїхали ж вони на острiв, щоб битися з ватагою, а тiльки щоб забрати свої речi.
      Ми трохи вгамували голод. Телль весь час очiкувально поглядав на мене. Я знав, чому. Його гризла цiкавiсть, звiдки я тут узявся. Вiн вiдчув у цьому якусь пригоду.
      - Я нiчого не скажу тобi, Теллю, - мовив я йому нарештi. - Ти маєш свої власнi гарцерськi справи. Коли я втягну тебе в свої, ти захопишся й занедбаєш свої обов'язки. Якщо ж ти все-таки хочеш допомогти менi... - я завагався. - Шукай над Озерищем чоловiка з рубцем на правiй щоцi. Зробиш менi цим величезну послугу. Я, власне, й приїхав сюди, щоб знайти цього чоловiка.
      Вiн зрозумiв, що я нiчого бiльше не розповiм. Та й ми повиннi були урвати розмову, бо саме прокинувся пан Анатоль i, голосно позiхаючи, вилiз iз намету.
      Його трохи здивувала присутнiсть двох гарцерiв, якi снiдали разом зi мною.
      - У вас щоразу новi гостi, сусiде, - зауважив вiн. - Спершу та молода дiвчина ловила для вас рибу, а тепер цi молодi люди годують вас снiданком.
      - О, вибачте, це я їх запросив.
      - А вчора вночi, коли ви пiшли по рибу, тут хтось був i питав про вас.
      - Жiнка, чоловiк?
      - Чоловiк. Дуже дивний чоловiк. Приплив гумовим човником i навiть трохи почекав на вас, бо гадав, що ви не зайшли далеко без свого дивного автомобiля. Я не можу описати зовнiшностi чоловiка, скажу тiльки, що вiн говорив про птахiв, про повернення до природи. Не давав нам спати своєю балаканиною.
      - Це Проповiдник, - вiдгадав я.
      - Проповiдник?
      - Водолаз, Проповiдник, так я прозвав його, бо бачив, як вiн пiрнав з аквалангом, а його розмови навели мене на думку, що, може, вiн проповiдник.
      - Але, мабуть, не релiгiйний. Бо розповiдав нам тут про чайку-реготуху, - сказав пан Анатоль.
      Була вже восьма година. Ранкова iмла розтанула, на небi жодної хмаринки, i сонце вже припiкало.
      Але небо було якесь тьмяне, i день мiг бути похмурим.
      - А ви, пане Томашу, куди тiльки поїдете, вiдразу потрапляєте в якусь гарну iсторiю, - здивовано сказав Вiльгельм Телль, ладнаючись iз Баською вiдпливати. - Якiсь дивнi типи вас вiдвiдують. А що то за дiвчина, про яку тут згадували? Вона справдi ловила для вас рибу?
      - Спiймала чудову щуку.
      - Ех, шкода, що я не можу бути тут весь час iз вами, - зiтхнув Телль. Менi здається, що на Озерищi станеться найчудовiша пригода з усiх, якi я досi пережив.
      Хочеш не хочеш, а вiн мусив пливти до свого табору. Хлопцi зiпхнули байдарку на воду i, взявши з мене обiцянку, що ввечерi я прибуду на їхнє гарцерське вогнище, вiдпливли, енергiйно вимахуючи веслами. А я лiг за своїм наметом i спрямував скельця бiнокля на той берег. "Чого хотiв вiд мене Проповiдник?" - думав я. Але не знаходив нiякого, розумного пояснення його несподiваних вiдвiдин.
      Протилежний берег був безлюдний. Тiльки через пiвгодини припливла бiла яхта Вацека Краватика. Її поставили на якiр поблизу пiщаного мису, де я вчора розмовляв з Водолазом-Проповiдником.
      У бiнокль я бачив, як Вацек Краватик i Бородань, стоячи на палубi яхти, закидали спiнiнги в озеро.
      - Князь спiнiнгу вже ловить рибу, - сповiстив я пановi Анатолю. - Он там, коло пiвострова, навпроти нас.
      - Ой боже, ловить рибу, а ми байдикуємо, - бiдкався лицар спiнiнгу.
      Вiн помчав квапити дружину й своїх приятелiв, щоб мерщiй готували снiданок. Його мучила думка, що князь спiнiнгу за мить спiймає величезну рибину, а вiн, скромний лицар рибальства, зi своїми рибальськими снастями ще навiть не рушив до бою.
      О дев'ятiй загурчав мотор рибальського човна, й припливла Марта. Вона й цього разу мала з собою складанi вудлища, навiть спiнiнг.
      - Батьки не хочуть, щоб я працювала з ними в полi, - пояснила вона. Вважають, що я повинна мати канiкули i перед початком навчання якнайбiльше перебувати на свiжому повiтрi й на сонцi. Звелiли менi ловити рибу. Ви попливете зi мною?
      - А куди?
      - Туди, де ота яхта. На мис Судака.
      Почувши цю назву, пан Анатоль так пiдскочив, що молоко, яке вiн саме пив, вилилось йому на штани.
      - То оце там мис Судака? Неймовiрно. Я нiчого про це не знав. Князь спiнiнгу колись казав, що ловитиме на мисi Судака. Казику, кiнчай снiдати! Зараз же попливемо туди ловити судакiв. Мишко, - крикнув жiнцi, - готуй сковороду й олiю! На обiд з'їмо судака.
      Марта спитала мене пошепки:
      - Ви вже одержали вiдповiдь вiд Капiтана Немо?
      - Нi.
      - Я теж нi. У листi я просила, щоб вiн поклав вiдповiдь у дупло того самого дуба. Щойно була там, однак листа не знайшла. Дупло порожнє. Але свiй одяг Немо забрав.
      - Вночi вiн таке виробляв! А взагалi це, мабуть, великий нечема.
      Я розповiв їй про нiчнi пригоди на островi Чорного Франека.
      - Чудовий! Чудовий!.. - захоплено шепотiла вона. - Ви помилились, вiн не мстивий. Вiддав хлопцям їхнiй одяг. I вас визволив з полону...
      - Але спершу мене в той полон запроторив, - буркнув я. Вона щиро обурилась:
      - Ви заздрiсний. Так, ви просто заздрите його геройським вчинкам.
      - А чому вiн усе мовчить?
      - Може, має якусь поважну причину для цього. Зате менi радiсно, що ви все-таки попливли вночi до табору Чорного Франека по мiй перстень.
      - Ой лихо, ви знову про той перстень? Признаюся, навiть не згадав про нього. На острiв я поплив тому, що Чорний Франек обiцяв зiбрати нараду ватаги. Я хотiв вивiдати їхнi дальшi намiри.
      - I вивiдали?
      - Вони шукатимуть того, хто вкрав сумку з картою.
      - I не бояться Капiтана Немо? Адже Немо не дасть їм спокою, якщо вони не послухаються його й не заберуться з Озерища. В сутичцi з гарцерами вони зазнали поразки. Невже чекатимуть, поки за них вiзьметься мiлiцiя?
      - Ви говорите про ту молодь дуже вже неприязно. Чому?
      - Ненавиджу таких типiв. Вважаю, що їм потурають. Я змалку мусила працювати. У нас дома нiколи не було розкошi. Батько й мої брати працюють не покладаючи рук. А тi? їм усе просто: якщо тобi хочеться їсти, то вкрадь. Важкої роботи бояться, мабуть, взагалi не люблять працювати. Чи хто-небудь iз тiєї ватаги подумав, як нелегко вигодувати вiвцю? Може, той рибалка хотiв за неї купити синовi пальто на зиму? А вони попливли на острiв i забили вiвцю, наче свою власнiсть. Бо були голоднi... - вона зневажливо пирхнула.
      - Хай йому бiс, - буркнув я. - Хiба не знайдеться нiкого, хто заверне цю молодь з поганого шляху?
      Вона знизала плечима.
      - Ви дуже наївний. Якщо в полi росте пирiй, то його виривають i палять. У господаря, який не знищуватиме бур'янiв, нiколи не буде доброго врожаю.
      Я не згодився з її думкою. Але не хотiв сперечатись. А може, боявся, що не вистачить доказiв?
      Пан Анатоль зовсiм зiбрався рибалити i, погукуючи на свого приятеля, сiдав у човен.
      - Попливемо? - запропонувала менi Марта.
      Я не мав кращого заняття. Та й там я мiг шукати "свого" Чоловiка з рубцем. Тож я сiв з дiвчиною в човен i ми слiдом за паном Анатолем попливли до бiлої яхти Вацека Краватика.
      Тим часом небо ще бiльше потьмянiло. Сонце пекло крiзь iмлу, повiтря було задушливе. Над озером лiтали розморенi комарi й настирливо атакували нас. Вони йшли навiть на смерть, аби тiльки всiстися на якiйсь живiй iстотi й напитися її кровi.
      Пан Анатоль перший доплив до яхти й низько вклонився князевi спiнiнгу.
      - Ви справдi закидаєте чудово, - сказав вiн, придивившись, як ловить Вацек Краватик.
      Той зневажливо махнув рукою:
      - Закидай, як хочеш, не бере на блешню.
      - Може, треба ближче до очерету? - порадив пан Анатоль.
      Я вклонився бiлоголовiй Едiтi, яка сидiла на палубi яхти й робила собi манiкюр.
      - Менi здається, сьогоднi буде дощ, - сказав я.
      - О, це ви? - всмiхнулась вона.
      Бородань, що теж закидав спiнiнга, неввiчливо спитав мене:
      - А вам уже замало озера? Ви тут лякаєте нам рибу?
      Марта захихотiла.
      - Ви не за рибу боїтесь, а за ту даму на палубi. Ми не заберемо її, не турбуйтесь.
      Бiлоголова Едiта вiдклала ножички й пилочку.
      - Ой, заберiть мене, бо я вмираю з нудьги. А куди ви пливете?
      - По рибу, - вiдповiла Марта.
      - Ненавиджу рибалок, - вибухнула Едiта. - Нема гiрше в свiтi за чоловiка, що любить ловити рибу. Ви теж хочете рибалити? - звернулася вона до мене.
      - Я не вмiю.
      - А вудки везете, - зауважив Бородань.
      - Це мої вудки, - сказала Марта.
      - А на що ви ловите? - глузливо спитав Бородань.
      - На заклинання, - засмiялася дiвчина.
      Навiть князь спiнiнгу зацiкавився.
      - I багато ви спiймали на заклинання? - спитав вiн.
      - Ви сьогоднi зранку третiй, - вiдповiла вона.
      Бородань скривився.
      - Старий дотеп.
      - А яке ж то заклинання? - поцiкавився Вацек Краватик.
      - На рiзнi породи риб рiзнi заклинання, - пояснила Марта. - Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.
      - Я знаю, а риба не ловиться, - буркнув Вацек. - Я вже годину закидаю цю бляху, i все дарма. Ви теж закидаєте бляху?
      - Iнодi. Це залежить вiд мiсця, часу й погоди.
      - А що б ви ловили на нашому мiсцi?
      - Окунiв.
      - Тут? Окунiв? - Бородань стукнув себе пальцем по лобi.
      - Не тут. А там далi. З того боку пiвострова.
      Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобi.
      - Прокажiть сьогоднi багато заклинань. Тут водяться судаки.
      - Авжеж. Тут слiд ловити судакiв, - поважно кивнув головою Вацек Краватик. - Повiрте менi, я на цьому розумiюсь. Торiк я здобув срiбну медаль. Дехто називає мене князем спiнiнгу.
      - Я знаю про це, ваша княжа свiтлiсть, - зробила реверанс дiвчина. - А проте ловитиму окунiв.
      Марта взялася за весла й попливла на той бiк пiвострова.
      - Вони дурнi, - мовила вона до мене. - Ви добре роздивiться, де кружляють чайки. По цей чи по той бiк пiвострова?
      - По цей бiк.
      - А чому?
      - Не знаю.
      - Бо тут на поверхню води вистрибує дрiбна рибка. А чому вона вистрибує?
      - Звiдки менi знати?
      - Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окунi. А ми на них полюватимемо. На "отченаш".
      - Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати "отченаш"?
      - "Отченаш" - це така штучка з дроту, - засмiялась Марта. - Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосiнь, а до нижнього прив'язаний маленький важок на мiцнiй нитцi. Мої брати так ловлять окунiв.
      Ми пiдпливли до пiвострова з другого боку. Марта закинула у воду свiй "отченаш", далеченько вiд берега. А коротке вудлище встромила в прибережний пiсок.
      - Окунь сам себе пiдсiкає, - пояснила вона, - тож нам не треба весь час пильнувати. У мене в бляшанцi кiлька живих пiчкурiв, їх спiймав батько сьогоднi вранцi. Спробуймо щастя.
      - А чому ви ловите на "отченаш", а не на звичайне довге вудлище?
      Вона показала пальцем на небо.
      - Хмариться, зараз буде вiтер. Вiн би виштовхнув поплавка на берег.
      I справдi. За мить я вiдчув на обличчi легкий, а потiм дужчий подмух вiтру.
      "Вона чарiвниця", - подумав я.
      РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
      Чи Марта iндiанець? Таємничий слiд. Табiр у глибинi лiсу.
      Дивний птах кiвiк. Шахрай чи орнiтолог? Де вудка? Розпач.
      Диво-окунь. Присяга. Як побито польський рекорд. Баланс
      втрат.
      Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотiла на його адресу. Я з подивом спостерiгав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знiмала рибу з гачка, а потiм начепила нову принаду. Зубами притримувала за кiнчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це було симпатично й кумедно.
      Тiльки тепер я помiтив, що вона чимось схожа на кота.
      Гнучке тiло i обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Iдучи, не дивилася пiд ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти, її манера ходити нагадувала менi ходу iндiанцiв, з вiдомих описiв у пригодницьких книжках про Дикий Захiд.
      Коли Марта щось робила, то, здавалося, цiлком поринала у свою працю, але водночас вона помiчала все, що дiялося поряд, за її спиною, чи на озерi.
      - Бачите отого птаха? Подивiться, бо вiн зараз пiрне. Це бiло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гнiздо в дуплi дерева, пiд яким ви зараз стоїте.
      - Качка на деревi? Я завжди думав, що вони мостять гнiзда в очеретi або в кущах.
      - Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетiла. Це самець. Коли вiн летить, то чути звук такий, нiби щось дзвенить.
      Знову клюнув невеликий окунь. I знову Марта щось незадоволено пробурмотiла.
      - Глибше встромлю в землю, - сказала вона. - Принада має плавати не нижче, як п'ять-десять сантиметрiв понад дном.
      Вона мiцнiше встромила вудлище в берег.
      - Ходiмо по малину, - запропонувала дiвчина. - Я не всиджу на березi. А тут, далi на пiвостровi, майже над самою водою, повно малини.
      Вона знала, де є малина, де наприкiнцi лiта можна поласувати солодкою ожиною. А восени, напевно, змогла б показати, де найбiльше грибiв у навколишнiх лiсах.
      Ми пiшли вздовж берега вузькою смужкою намитого водою пiску. Iнша дiвчина, йдучи берегом озера, неодмiнно б лунко ступала по водi й хлюпала. А вона йшла так, що нiчого не хлюпнуло, а на пiску не лишалося слiдiв її нiг. "Iндiанець у спiдницi", - жартiвливо подумав я про неї.
      Над водою вона не свистiла, розмовляла завжди пiвголосом, а, ловлячи рибу, так сiдала на березi, щоб з озера її якнайменше було видно. Старалася вiдгородитися вiд води хоча б кущем чи високою травою.
      Нiби на доказ, що моє порiвняння правильне, дiвчина раптом зупинилася.
      - Подивiться отут. - I вона показала пальцем на клаптик пiску бiля берега.
      Ми були вже метрiв за п'ятдесят звiдти, де стримiло на березi Мартине вудлище.
      Я поглянув на пiсок. Нiчим не примiтний; i нiчого там не лежало. Лише виднiлися якiсь мiлкi заглибини.
      - Тiльки-но хтось вийшов з озера з ластами на ногах, - мовила дiвчина.
      - Звiдки ви знаєте, що тiльки-но?
      Вона здивовано подивилась на мене: невже я такий недогадливий?
      - Слiд ще вологий. За десять хвилин вiн зовсiм просохне. Або набiжить бiльша хвиля i змиє його.
      - Правда ваша, - покiрно згодився я.
      - Трохи далi цей хтось вийшов на берег. Не зняв ластiв, бо тут кропива. Перейшов по нiй у ластах, кiлька стеблин зламав, а кiлька пригнув до землi.
      За кропивою рiс невисокий сосново-березовий гайок. Слiд вiв туди.
      - Вiн у лiсi, - мовила Марта й запитально глянула на мене.
      - Може, це мiй таємничий знайомий Водолаз-Проповiдник, - сказав я, дуже хотiв би крадькома подивитися, що вiн поробляє в лiсi.
      Навколо берiзок земля була вкрита сухим листям, яке шелестiло пiд ногами. Визнаю, що порiвняно з Мартою, я йшов лiсом, наче слон. А намагався ж скрадатися якомога тихiше.
      Що далi ми заходили в глиб лiсу, то вiн ставав густiший. Час вiд часу нам перетинали дорогу смуги молодих сосон i ялинок. Тодi Марта ставала навколiшки й пролазила попiд гiлками, а я хоч-не-хоч мусив робити так само.
      Зненацька дiвчина схопила мене за руку. Мiж гiллям виднiлась якась пляма. Ми пiдповзли ще на кiлька крокiв, i перед нашими очима постав зелений наметик пiд великою березою, яка, мов мати, височiла над молодим лiсом. Пiд нею i скрiзь, де сягало її корiння, не могло вирости жодне деревце, там була невеличка галявинка. На нiй отаборився мiй Водолаз-Проповiдник.
      Коли ми вистромили голови з-пiд гiлля, вiн саме надягав солом'яного бриля. Ласти вiн уже встиг зняти з нiг, навiть сховав їх. На гiлцi берези висiв мокрий купальний костюм, а на землi лежав акваланг.
      Його табiр був дуже дивний. Наметик маленький, трикутний, з двох вiйськових накидок. Поряд стояв спертий на грубий стовбур берези щит з лози. Це було щось, мов лицарська зброя, тiльки не з залiза, а з очерету й лози.
      На стовбурi берези висiв прибитий цвяхом величезний шмат соснової кори, повернений внутрiшнiм боком до свiтла. Цей внутрiшнiй бiк звичайно трохи бiлуватий, вкритий шаром порохняви. Проповiдник намалював на ньому потворного чорта, що смiється. Уночi ця порохнява свiтиться, мов нафосфоризована. Непроханий гiсть мiг би нахапатися дрижакiв, якби натрапив уночi на таке страховисько.
      Чому Проповiдник поставив свiй наметик у глибинi лiсу, а не так, як люди, на березi озера? Адже вiн любив плавати, навiть мав акваланг i гумовий човник. Хiба не зручнiше було б йому оселитися бiля води?
      Водолаз-Проповiдник поправив на головi солом'яного бриля. Потiм витяг iз-за пояса величезного ножа.
      Ми затамували подих. Чоловiк з величезним ножем у руцi мав дуже грiзний вигляд. Вiн став навколiшки й вийняв з намету великий буханець хлiба. Вiдкраяв ножем товсту скибку, сiв i почав її зi смаком їсти.
      Я не дуже знав, що далi робити. Повертатися на берег озера чи вийти зi схованки й привiтатися як iз давнiм знайомим? Однак ця проблема скоро була вирiшена, бо зненацька - мiж одним i другим куснем хлiба - дивний чоловiк сказав:
      - У тому гiллi, мабуть, незручно...
      Я пiдвiвся з землi. Марта й собi. Ми ступили кiлька крокiв до чоловiка, а вiн тiльки тепер обернувся. Упiзнав мене, ледь усмiхнувся i кивнув.
      Менi було трохи соромно, що я так пiдглядав за ним, i я не дуже знав, як йому пояснити це.
      - Мої сусiди сказали менi, що ви вчора провiдували мене, - промимрив я. - I я надумав зробити вiзит у вiдповiдь. Ви, певно, мали до мене якусь справу?
      Вiн доїв шматок хлiба.
      - Так, мав серйозну справу. Хотiв позичити у вас трохи хлiба на вечерю. Менi з бiса хотiлося їсти, а так склалося, що скiнчився хлiб. Я нiкого тут над озером, крiм вас, не знаю, тож i вибрався до вас позичати. Але не застав вас i лiг спати голодний. Тiльки сьогоднi вранцi поплив до Сем'ян i купив буханець хлiба. Може, вам позичити?
      - Дякую. У мене ще є трохи. Щоправда, вже черствий...
      - Я позичу вам.
      Вiн перерiзав буханець навпiл. Я був вражений такою доброзичливiстю. I взагалi менi хотiлось смiятися з себе. Я шукав у його вiдвiдинах чогось таємничого, думав, що вiн хтозна-чого хотiв од мене, а тут маєш - iшлося про шматок хлiба.
      - Звiдки ви знали, де я оселився? - все ще не довiряв я.
      Кiнцем ножа вiн показав на свiй маленький гумовий човник у затiнку молодих сосон.
      З нього глипнуло блискуче око телеоб'єктива.
      - Через цю пiдзорну трубу видно навiть, як ви на тiм боцi закурюєте люльку, - пояснив вiн.
      Несподiвано обiзвалася Марта:
      - Я вже знаю. Ви орнiтолог.
      - Хiба це погано? - здивувався Проповiдник.
      - Нi...
      - Бо ви сказали це так, нiби зробили небезпечне вiдкриття.
      - Це моя вина, - обiзвався я. - Сказав їй, що ви проповiдник.
      - Що?
      - Ви менi говорили такi дивнi речi... А коли подарували менi свою дудку...
      - Вона ще не знадобилася? - вдавано злякався вiн.
      - Минулої ночi ватага Чорного Франека схопила мене на островi, де був її табiр. Але я не мав iз собою вашої зачарованої дудки й не мiг перевiрити її дiю.
      - Той острiв далеко звiдси?
      - Далеченько.
      - То не знаю, чи почув би поклик. До того ж уночi я мiцно сплю.
      - Он як! - обурився я. - Отже, ваша сопiлка, свисток чи дудка не зачарована?
      - Нi. Але, якщо вам доведеться скрутно, а я буду поблизу, то, почувши її, прибуду на допомогу.
      Я зневажливо махнув рукою.
      - Мабуть, я сам дам собi раду. Або мене знову врятує Капiтан Немо. Ага, про цього чоловiка. Ви оглядаєте мiсцевiсть крiзь свою пiдзорну трубу. Чи не потрапляв у ваше поле зору i цей Капiтан Немо?
      - Авжеж. Кiлька разiв бачив його глiсер, що мчав по озерi. Та бiльше нiчого не можу розповiсти про нього. Будь ласка, сiдайте. Менi дуже приємно вiтати вас обох у себе.
      Марта скористалася запрошенням i сiла поруч з орнiтологом. Мабуть, була голодна, бо мовчки взяла в нього з рук ножа, вiдкраяла шматочок хлiба й стала їсти.
      - Якi птахи цiкавлять вас? - спитала з повним ротом.
      - Усi, - обвiв вiн навколо себе рукою.
      - Сьогоднi я бачила сiру чаплю.
      - Дуже гарний птах. Гнiздиться густо в так званих чаплинцях, часто навiть далеко вiд води. Гнiзда мостить на деревах, як i великий баклан. Iнодi на чаплинцi буває до сотнi гнiзд.
      - Бiля мого будинку живе зимородок, - сказала Марта. - Це дивний шах. У вирiй вiн не лiтає. I людей не боїться. Коли я ловила рибу на березi поблизу нашого дому, вiн кiлька разiв сiдав менi на вудлище. Як ви думаєте, вiн шкiдник, вiн живиться рибою?
      - Нi. Вiн ловить рибок не бiльше семи сантиметрiв завдовжки, i дарма дехто вважає його "суперником" рибалки. А вiн завжди такий поглинений своїм полюванням, що iнодi сiдає навiть на чиєсь вудлище. Живе вiн у нiрцi у високому березi.
      - Ви знаєтесь на птахах, - iз заздрiстю сказала Марта. - Я теж люблю птахiв, i трохи цiкавлюся ними. Примiром, хотiлося б знати, що думають орнiтологи про кiвiка. Правда, це дуже таємничий птах?
      Орнiтолог на мить замислився.
      - Якщо мова про кiвiка i його звички, то серед орнiтологiв точиться суперечка на цю тему. Однi твердять, що вiн любить селитися над великими водоймами, iншi бачили його навiть у лiсових хащах, далеко вiд води. Гнiзда мостить у комишах, але й на старих дубах бачили кiвiка. Характерний його полiт i крик: "Кiвi-кiвi-кiвi". Лiтає вiн, як ластiвка, аж наче ковзає, живиться комахами. Але не гребує i дрiбною рибкою. Назва походить саме вiд його крику.
      Марта раптом схопилася з мiсця.
      - Ой лишенько, там зосталася моя вудка й "отченаш"! Ходiмо, будь ласка, - i дiвчина схопила мене за руку.
      Я вклонився Орнiтологовi.
      - Вибачте за несподiване вторгнення. Нам уже треба йти. А надалi, як у вас знову не буде хлiба, прошу до мене.
      Я ще раз уклонився йому, вiн i собi кивнув головою. Отак чемно попрощавшись, ми з Мартою вирушили назад через молодий лiс.
      - У мене камiнь спав iз серця, - обiзвався я до дiвчини, коли ми були вже досить далеко вiд Орнiтолога. - Поведiнка цього чоловiка здавалася менi дивною i таємничою, я пiдозрював його хтозна в чому, а тепер менi все зрозумiле. Вiн маскується, щоб крадькома спостерiгати за птахами й фотографувати їх. Уникає людей, бо люди полохають птаство.
      Марта зайшлася голосним смiхом.
      - Який же ви смiшний! I страшенно наївний. Цей чоловiк не орнiтолог. Вiн прикидається орнiтологом.
      - Що ви кажете? Вiн так гарно говорив про сiру чаплю, про зимородка, вiдповiв на ваше запитання про кiвiка...
      - Ба, - захихотiла вона, мов мале чортеня. - Кiвiк це справдi дуже таємничий птах. Я сама його вигадала.
      - Кiвiк не iснує?
      - Авжеж. Справжнiй орнiтолог посмiявся б iз мого запитання. А цей трохи начитався про птахiв i говорить про них, як з поганого пiдручника. Спитала про кiвiка, i вiн одразу ж зрадив себе. Подумав: "А що, коли цей кiвiк iснує, а я про нього не читав?" I почав вигадувати про кiвiковi звички.
      Я тяжко зiтхнув.
      - Виходить, що цей чоловiк сам добра пташка, хай йому бiс, навiщо вiн прикидається орнiтологом? I чого шукає над Озерищем?
      - А ви? - хитро спитала дiвчина.
      Ми вийшли на берег там, де Марта залишила свiй "отченаш". Я побачив, що Вацек Краватик ладнається вiдпливати на яхтi. З палуби вiн давав останнi iнструкцiї пановi Анатолевi, який рибалив пiд стiною очерету. Я пригадав, що надходить час зустрiчi Вацека Краватика з Чорним Франеком.
      - Ой лихо, де моя вудка?! - зойкнула Марта.
      Справдi, вудлища на березi не було.
      - Чи хто з вас не бачив моєї вудки? - закричала Марта в бiк яхти.
      - Напевно, її схопив якийсь кит i понiс по озерi! - гукнув з яхти Бородань.
      Почувся гуркiт мотора, i бiла яхта повiльно, велично вiдпливла на озеро.
      Я подумав про зустрiч Чорного Франека з Вацеком Краватиком i Бороданем. Що скаже їм Чорний Франек? Може, сьогоднi вранцi знайшов карту i тепер вручить її Краватиковi? Ця карта мене дуже цiкавила. Мабуть, це смiшно, але все, що дiялось над Озерищем, здавалося менi пiдозрiлим.
      - Вирушаймо мерщiй на Чаплинець, - сказав я Мартi.
      - Отакої! - обурилась вона. - А моя вудка? Мiй чудовий "отченаш"? Хай пропадає?
      - Ви знаєте, куди поплив Вацек Краватик? Вiн зустрiнеться з Чорним Франеком i за великi грошi одержить вiд нього рибальську карту, - дратувався я.
      - Ви думаєте, Чорний Франек уже знайшов її?
      - Це байдуже, менi треба почути їхню розмову, - наполягав я, дивлячись на яхту, що все вiддалялась.
      - Навiщо вам та карта? Я вас навчу ловити рибу й покажу такi мiсця на озерi, що ви скоро станете королем рибалок. А тепер у човен! Адже це вудлище не могло щезнути.
      Вона скочила в човен, а я хоч-не-хоч мусив зробити те саме.
      - Менi дуже хочеться поглянути на ту карту, - повторював я. - Я повинен подивитися на ту карту, ви розумiєте?
      Але для Марти важливiшi були її вудлище i "отченаш". Вона ввiмкнула мотор i вiдпливла вiд берега. Спершу зробила велике коло, шукаючи вудлища на озерi, а потiм попливла понад очеретом.
      А я бачив, як бiла яхта пришвартувалась на мiлинi поряд з островом. Бородань i Вацек Краватик, мабуть, уже зiскочили на мiлину i пiшли на зустрiч iз Чорним Франеком...
      Марта знову зробила коло на озерi. Пан Анатоль сварився на неї кулаком i кричав:
      - Ви своєю моторкою розполохали всю рибу!
      Дiвчина ще раз пропливла вздовж очерету.
      - Є! Є! - вигукнула вона i аж пiдстрибнула з радощiв. Вимкнула мотор i вхопила весла.
      Вудка пливла по водi. То вiддалялася вiд очерету, то наближалась до нього.
      Її помiтно щось тягло.
      - Це велика рибина. Якби тiльки не зiрвалася, - бiдкалась Марта.
      Мене зовсiм не обходила та рибина. Я сумно дивився на бiлу яхту бiля берегiв Чаплинця...
      Нарештi Марта пiдпливла до вудлища, яке плавало на водi. Втягла його в човен i почала крутити котушкою. Коли рибина дуже шарпала вудку, дiвчина попускала волосiнь, а потiм знову поволi скручувала її.
      - Вiзьмiть черпак, - звелiла менi. - Рибина вже коло борту.
      Ох, якби зараз у мене пiд рукою був мiй самохiд! Але вiн лишився на березi, а я сидiв у човнi дiвчини, що змагалася з якоюсь великою рибиною. Для мене стократ важливiша була рибальська карта. Ця карта приховувала, певно, якусь таємницю...
      - Черпак! Чому ви не взяли черпака, хай йому бiс?! - кричала Марта.
      Нарештi ми виловили з води окуня. Здоровенна рибина! Скiльки живу, не бачив такого окуня. Його темно-зелена спина виблискувала на сонцi, а боки мiнилися жовтим i зеленим. Великий, гострий спинний плавник стримiв, як нiж.
      - Є! Є! Є! - пiдскакувала в човнi дiвчина. - Важить, певно, кiлограмiв зо два. Може, я побила абсолютний рекорд Польщi?
      - Добродiї! - гукнула вона до лицарiв спiнiнгу. - Прошу до мене. Я повинна мати свiдкiв. Заявлю про цю рибину в Спiлку. Може, одержу медаль?
      Пiдпливли човником пан Анатоль i пан Казик. Глянули на окуня, що борсався на днi нашого човна, i їхнi обличчя посiрiли вiд заздрощiв.
      - Гарна рибина, - буркнув пан Анатоль. - Та рекорду ви, мабуть, не побили. Абсолютний рекорд Польщi становить для окуня один кiлограм вiсiмсот вiсiмдесят грамiв.
      - А я вам кажу, що вiн важить два кiлограми. Щонайменше два кiлограми! - захоплювалась дiвчина. - Хай живе мiй "отченаш"! Зараз попливу по вагу й потiм у вашому таборi зважимо рибину. Ви пiдпишете протокол.
      ...Бiла яхта вже пливла до нас. Отже, зустрiч скiнчилася. Я нiколи не дiзнаюся, що Чорний Франек говорив Вацековi Краватику...
      - Бiжу додому по вагу, - вирiшила Марта. - А вас, - звернулася вона до мене, - пiдвезу до вашого намету.
      У вiдповiдь вона почула тiльки моє сердите буркотiння.
      Всю дорогу я похмуро мовчав. Коли ми вже були коло берега, де стояв мiй намет, я голосно заявив:
      - Присягаюся, що вiд сьогоднiшнього дня нiколи не водитимуся з дiвчатами. Через вас, може, найчудовiша пригода пройшла повз мене.
      Вона засмiялася i показала менi язика.
      - Головне, що я спiймала найчудовiшого окуня. А ваших пригод я не беру близько до серця.
      У похмурому настрої я вийшов на берег i заходився готувати обiд. Бачив, як бiла яхта пропливла бiля мису Судака й, не зупиняючись, звернула до Сем'ян. Потiм я згубив її з очей.
      Повернулися з озера обидва лицарi спiнiнгу. Не зловили нi одної рибинки. Тим дужче вони сердилися, коли пiдпливла Марта з домашньою вагою.
      Окунь важив кiлограм дев'ятсот тридцять грамiв. Дiвчина побила абсолютний рекорд Польщi.
      - Може, ця вага несправна? - засумнiвався пан Анатоль.
      Проте обоє вони з паном Казиком пiдписали протокол. Марта сказала, що вагу окуня перевiрить ще у вiддiленнi водної мiлiцiї.
      Поки важили рибину, я сидiв перед своїм наметом i вдавав, що не помiчаю Марти.
      Я сердився. Бо що з мого перебування над Озерищем? Не знайшов Чоловiка з рубцем i досi не знав, де шукати затоплену автомашину, Це була перша й найважливiша справа, що заради неї я приїхав сюди. Але вже над Озерищем виникло кiлька проблем, якi дратували мене. Бо все, що дiялося, кожна найменша подробиця могла мати велике значення для розшуку скарбiв. А я не довiдався, хто такий Капiтан Немо, хто такий Водолаз-Проповiдник, тобто Несправжнiй Орнiтолог. Чому таку велику суму грошей хоче заплатити Вацек Краватик за рибальську карту? I де зараз та карта?
      - Чи ви й досi проти дiвочого товариства? - почув я Мартин голос. - У вас таке обличчя, нiби ви хочете когось убити.
      - Гр-р-р-р! - загарчав я i клацнув зубами.
      Вона махнула рукою, це означало, що в такому настрої з мене кепський товариш. Вона поклала в човен свою вагу, рибину; засунула в кишеню свiдчення лицарiв спiнiнгу й попливла, мабуть, додому. Я не дуже уявляв, де вона живе.
      Коли вона вiдпливла, до мене пiдiйшов пан Анатоль.
      - Якась дивна ця ваша знайома, - почав вiн розмову. - Там, де теоретично повинна полювати щука, вона ловить вугра. Сьогоднi на "отченаш" спiймала великого окуня. Скажiть, що це все означає? - вирвався з його грудей крик здивування i розпачу.
      - Я не дуже розумiю, у чiм рiч. Просто вона, мабуть, умiє ловити рибу.
      - А я? Ви думаєте, я не вмiю? Вона, певно, не прочитала за все життя й сотої частини тiєї лiтератури про риб, що я. А де не вмоститься зi своєю вудкою, там спiймає. Що це означає?
      - Може, вона вмiє чарувати, - знизав я плечима. - Проте ви ж наче людина, яка не вiрить у чари.
      - Не вiрю, - невпевнено покрутив вiн головою. - Але менi важко логiчно пояснити таке дивне явище. Якщо вона знову припливе сюди й почне ловити, й знову спiймає якусь величезну рибину...
      - То що ви зробите? Оголосите її чарiвницею? - чемно запитав я. I довiрливо прошепотiв: - Я теж гадаю, що вона чарiвниця...
      Я пообiдав консервами, сiв у самохiд i поплив на Чаплинець. Походив по островi, але не зустрiв анi Чорного Франека, анi когось iз його ватаги. А вже приготувався був порозмовляти з Чорним Франеком про карту.
      Потiм я попрямував на острiвець, де минулої ночi був бранцем. Пiсля ватаги Чорного Франека там зосталися тiльки розвалений курiнь, витоптана трава, клаптi обгорткового паперу, порожнi бляшанки з-пiд консервiв. Усе свiдчило, що ватага вже нiколи сюди не повернеться.
      РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
      Мир чи вiйна? Содом i гоморра. Помста ватаги. Що робити з
      Бровкою? Яку дiвчину поважають. Як здобути авторитет. Хто
      кому подобається. Угода з Бронкою. Чи зустрiну Чоловiка з
      рубцем?
      На широкiй луцi над озером стояли довгi ряди наметiв. По один бiк табору мешкали гарцерки, по другий - гарцери; посерединi був великий майдан для лiнiйок, з високою щоглою, на яку пiднiмали прапор.
      З двох бокiв табiр був оточений сосновим лiсом, з третього простягалися луки й поля, а з четвертого - Озерище. На березi лежало кiльканадцять кольорових байдарок, а пiрс, збитий з ялинових жердин, трохи виступав у воду, так легше було пiдпливати до берега й причалювати.
      Вогнище розiклали над самим озером. Я побачив кiлька великих куп хмизу i щось схоже на курiнь iз грубих гiлляк, якi в призначений час мали знятися чудовим полум'ям високо в небо.
      Коли я, як обiцяв, прибув до табору, назустрiч менi вийшов Вiльгельм Телль i через ворота з березових жердин, де стояли на вартi двоє гарцерiв, провiв мене до коменданта довгою "Алеєю тотемiв".
      Тотемами були чудернацько покручене корiння дерев, обличчя, вирiзьбленi на корi, розмальованi дощечки. Кожний тотем стирчав на довгiй палицi. Вони утворювали справжню алею, що вела вiд ворiт до майдану для лiнiйок. Найближче вiд майдану стояв намет коменданта табору - старшого вожатого Гонсеровського.
      Комендант виявився худорлявим блондином, рокiв пiд тридцять.
      Урочисте розпалювання вогнища мало невдовзi початися, з села вже надходили запрошенi на нього селяни з Сем'ян i туристи, тому на розмови й дискусiї було мало часу.
      - Телль переказав менi вашi зауваження щодо поведiнки наших гарцерiв, почав розмову старший вожатий.
      - Ох, я не педагог. Може, я помиляюся, - заперечив я. Вожатий усмiхнувся.
      - Вам не сподобалося, що нашi хлопцi напали на табiр Чорного Франека. Проте як ми повиннi ставитись до грубої агресивностi ватаги? Зрештою, хiба гарцери - роззяви, в яких злодiйчуки можуть красти байдарки, спортивне приладдя, балони з газом? Менi здається, що напад на табiр Чорного Франека дав добрi наслiдки. Не тiльки тому, що ми знайшли вкрадене. Нашi хлопцi повiрили, що, виступаючи разом, органiзовано, вони стають могутньою силою, якої бояться бешкетники. Звичайно, це все не просто, i я теж не зовсiм упевнений, що не помиляюсь.
      Пролунав сигнал сурми, що закликав на вогнище. Ми попiдводилися з березових пенькiв i вийшли з намету.
      Телль заговорив, явно пишаючись.
      - Вони дiстали вiд нас доброго прочухана. I довго не з'являться над Озерищем.
      Я несхвальне похитав головою.
      - Аби ж так було, Теллю. Але я боюся, що станеться iнакше.
      - Завтра скличемо гарцерськi збори, - закiнчив цю коротку розмову старший вожатий. - Може, пошлемо парламентерiв у новий табiр Чорного Франека. Постараюся запросити їх на розмову. Я теж вважаю, що краще найгiрший мир, анiж вiйна, - розсмiявся вiн.
      На березi озера вже було людно й гамiрно. На маленькому пагорбi зробили почесну трибуну для запрошених гостей, гарцери посiдали по-турецькому, величезним пiвмiсяцем навколо майдану.
      Пролунав голос сурми. Гонсеровський виголосив коротку промову, звернену до присутнiх, потiм солтиса [сiльський староста] з Сем'ян i мене запросили урочисто розпалити вогнище. Як вiдомо, для цього дозволяється вжити лише одного сiрника. Я трохи боявся, чи розпалю вогонь. Але Телль допомiг менi, непомiтно показавши мiсце, де був найсухiший хмиз. Полум'я вiдразу так i спалахнуло, й гарцерська громада привiтала його радiсними вигуками:
      - Браво, браво, бравiссiмо!
      Солтисовi теж пощастило обiйтися тiльки одним сiрником, отже, вогнище розпалено згiдно з гарцерським ритуалом.
      А потiм? Хтось розповiдав iсторiю району, в якому ми перебували. Згадали Грюнвальд, розташований недалеко звiдси. Пригадали, що кiлька столiть на цих землях велася безнастанна боротьба з нiмецькими загарбниками. Спочатку топтав цi землi окутий залiзом чобiт хрестоносця. Потiм подiл Польщi дав можливiсть нiмцям змiцнити своє панування i виселити звiдси польське населення. У величезних маєтках навколо Озерища панували прусськi помiщики, i їхнiй терор призвiв до того, що в зв'язку з результатами плебiсциту пiсля першої свiтової вiйни цi територiї вiдiйшли до Нiмеччини. Але друга свiтова вiйна, знову розпочата тевтонськими загарбниками, завдала їм остаточної поразки. Схiдна Пруссiя перестала iснувати. I як на землi, де випололи бур'ян, тут буйно розвинулась польська культура, що була тут завжди, навiть за найлютiшого нiмецького терору.
      Потiм декламували вiршi давнiх поетiв i сучасних.
      Вогнище все горiло високим полум'ям, вiдбиваючись червоними вiдблисками в озерi. Западала глибока нiч.
      Тепер настала черга гарцерських пiсень. Кращих виконавцiв гарцери нагороджували вигуками на зразок:
      - До-до-до-до до театру його!..
      Та незабаром знявся вiтер. Десь вiд Оструди наближалася буря. Далекi блискавки перетинали обрiй над озером. Треба було закiнчувати свято, щоб гостi й гарцери встигли знайти затишну схованку, поки лине дощ.
      Ми розмiстилися навколо згасаючого вогнища двома великими колами: одне з гостей, а друге - бiльше - з гарцерiв. У цей час з озера дмухнув дужий вiтер. А коли, взявшись за руки, ми всi разом завели гарцерську пiсню про братерство й дружбу, вiтер перейшов в ураган. Озеро розбурхалося, високi хвилi з ревiнням накочувалися на берег. Вiдрами води гарцери загасили вогнище, щоб вiтер не занiс iскор у лiс. Старший вожатий запросив гостей до наметiв, бо ось-ось могли розверзнутись "безоднi небеснi", як казали в давнину.
      Безладним натовпом бiгли ми до гарцерського табору. В непрогляднiй темрявi свiтлячками блищали електричнi лiхтарики, якими гарцери освiтлювали нам дорогу.
      - Я повертаюсь до себе. Мiй самохiд не боїться нi бурi, нi хвилi на озерi, - сказав я до Телля.
      - Нi, побудьте ще з нами, - просив хлопець. - Останнiм часом ми так рiдко бачились. I може, все-таки ви розкриєте таємницю свого приїзду на Озерище?
      Могутня блискавка навпiл розкраяла небо. Потiм ударив грiм, гуркiт прокотився над нашими головами.
      I в цю мить сталося щось дивовижне й страшне. Намети гарцерок, що стояли лiворуч, почали падати на землю, мов стовбури дерев, пiдрiзанi дроворубами.
      Ох, що тодi робилося! Над нашими головами блискавки раз у раз розривали небо на клаптi, гуркотiв грiм. Дiвчата, зоставшись без схованки, верещали, хлопцi галасували. Чулися команди тих, хто не втратив самовладання i пробував якось дiяти, рятуватися iз скрутного становища.
      Телль десь зник. Я стояв посеред табору безпорадний, не знаючи, що робити. Обiч мене метушилися десятки людей, вони бiгли не знати звiдки й куди. Так, нiби хтось кинув камiнь у мурашник. "Содом i гоморра", - подумав я.
      Я побiг до свого самохода. Вiдчинив дверцята i влiз у затишну машину. Я вирiшив повертатись до свого намету, хоч боявся блискавок, якi розтинали поверхню озера.
      Вiтер ущух, упали першi краплi дощу. Залопотiли по даху самохода й стихли. Буря вже покотилася далi, на Суш i Мальборк.
      За склом самохода я побачив чиєсь обличчя. Це Телль.
      - Ви знаєте?.. Ви знаєте, що в десяти великих наметах перерiзанi мотузки? Тому вiтер поперевертав їх. Ви правду казали. Це помстилися розбишаки Чорного Франека. Скористалися тим, що в таборi залишились тiльки вартовi, а ми були бiля вогнища. Пiдкрались i наробили шкоди. Але ми з ними розквитаємось за це.
      - Годi тобi, Теллю. Сам, певно, бачиш тепер, що не туди стежка.
      Не знаю, чи вiн почув мене. Його вже не було коло самохода. Буря минула нас, тiльки здалеку ще сварилася глухим громом. Я засвiтив фари, ввiмкнув мотор i повернув на дорогу до Сем'ян. Бачив гуртки запрошених на вогнище гостей, що поверталися в село. Випередив їх, а потiм з'їхав до води. Озеро було розбурхане. Проте мiй самохiд не боявся навiть великих хвиль.
      Мене так гойдало, аж у животi переверталося. Мотор щохвилини завивав, як несамовитий, бо раз у раз гвинт опинявся над водою i обертався в повiтрi. Хвилi зносили мене до Сем'ян, i минуло багато часу, поки в смугах свiтла фар я побачив стiну очерету на тому березi.
      Тепер, орiєнтуючись на цю лiнiю очерету, я дiстався до затоки, де стояв мiй намет. Переляканi сусiди, лицарi спiнiнгу, зашнурувались у своїх наметах i навiть не виткнули носа.
      Я виїхав на сушу, поставив на стоянку автомашину. I, тiльки вийшовши з неї, помiтив бiля свого намету якусь скоцюрблену постать.
      Це була Бронка. Навiть у темрявi яснiло її руде волосся.
      - Я пiшла вiд Чорного Франека, - сказала вона, клацаючи зубами. - Тут лежав якийсь лист до вас, - вона подала менi заклеєний конверт. - Я знайшла його перед вашим наметом, коли прийшла сюди. Сховала в кишеню, щоб не намок.
      Я засвiтив електричний лiхтарик. На конвертi було написано: "Пановi Томашу на Озерищi". Iменi того, хто надiслав, не було вказано.
      Я розiрвав конверт i глянув на пiдпис: "Капiтан Немо". Отже, таки обiзвався?
      "Шановний добродiю, - писав Капiтан Немо. - Зважаючи на вашу
      пропозицiю, я вирiшив зустрiтися з вами. Пропоную мис Судака,
      завтра, о десятiй вечора".
      - Це написала вам якась "симпатiя"? - спитала Бронка.
      Я торкнувся конверта пальцем у тому мiсцi, де його склеюють. Воно було ще вогке.
      - Менi здається, ви знаєте змiст цього листа.
      - Та звiдки? Присягаюсь, я не читала! - скрикнула дiвчина.
      Я був переконаний, що вона каже неправду, але не хотiв виказувати недовiр'я до неї вже на початку нашого знайомства.
      - Приготуймо щось гарячого випити й повечеряймо, - сказав я. - Потiм ти можеш спати в наметi, а я в машинi. - Я вирiшив звертатися до неї на ти, зважаючи на рiзницю вiку.
      За вечерею я ближче придивився до Бронки. У неї таки були гарнi, тонкi риси обличчя. Тiльки була вона худюща, зголоднiла i, правду сказати, просто брудна.
      - Коли б я мав дочку, то не дозволив би їй так мандрувати.
      - Виходить, ви не дуже вiдiйшли в цьому вiд мого батька. Чи й ви збираєтесь читати менi мораль?
      - Нi. Але поглянь на себе. Блузка брудна, штани засмальцьованi, а волосся аж позлипалося.
      Вона не обiзвалась. А я вiв далi, хоч це й було неввiчливо.
      - Хiба можна поважати дiвчину, в якої брудна блузка, бруднi штани, брудне волосся? Ти ж, мабуть, мрiєш, щоб тобою хтось захоплювався.
      - Хлопець, який звертає увагу тiльки на зовнiшнiсть дiвчини, небагато вартий, - мовила вона.
      - Звичайно, - погодився я. - Але що можна подумати про дiвчину, яка добре почуває себе в бруднiй блузцi?
      - Годi про це, - промовила вона благальне. - Я завтра причепурюсь.
      "Виховання розпочато", - подумки всмiхнувся я. I спитав Бронку про Чорного Франека та дальшу долю його ватаги.
      - Адже ви про все здогадуєтесь. Франек хоче знайти цю карту i за грошi, якi одержить вiд Краватика, податись до моря. А Роман ненавидить гарцерiв i хоче посiсти Франекове мiсце у ватазi.
      - А чому ти порвала з ними?
      - Я вже казала вам про це. Я сподiвалась романтичних пригод. Я думала, що ми будемо жити суворим, простим життям: ловитимемо рибу, збиратимемо ягоди, купатимемося в озерi. А вони крали. Я вже давно втекла б, але менi було шкода Франека. Вiн менi подобається. У нього тiльки одна велика вада, вiн марнославний. Тепер вiн не може пережити, що влада у ватазi вислизає з його рук. У цьому трохи й моєї провини, бо я весь час переконувала його, що ми повиннi жити iнакше. Але, щоб жити, як я мрiяла, треба мати грошi на кемпiнгове обладнання, на харчi та iнше. А вони не мають. Тому їм лишається тiльки або бути голодними i спати на голiй землi, або красти. От вони й вибрали друге. Та я не збираюся сiдати до в'язницi.
      - I коли Роман переконав ватагу, що треба знову прокрастися до гарцерського табору, ти втекла, - здогадався я.
      Вона кивнула головою.
      - А Франек?
      - Вiн умовляв мене, щоб я з ним зосталась. Але я не погодилась. Вiн не хоче кинути ватагу, бо все ще сподiвається, що поверне собi колишнiй авторитет.
      - Авторитет у ватаги злодюжок? Мабуть, його здобути легко. Просто треба бiльше за всiх красти, найбiльше носiв розбивати i найдовше сидiти у виправнiй колонiї. Важче здобути авторитет у людей порядних.
      Бронку зачепила моя iронiя.
      - Франек здобуде авторитет, i зовсiм не в такий спосiб, - ображено сказала вона.
      "Отже, вона не порвала з Чорним Франеком", - подумав я. I вирiшив скористатися з цього.
      - Послухай мене. Я приїхав на Озерище в дуже важливiй справi. Колись я тобi все розповiм. Якщо менi пощастить досягти своєї мети, ми зазнаємо тут незвичайних пригод. Таких, про якi пишуть у пригодницьких романах.
      - Невже? - зрадiла вона.
      - Так, так. Менi здається, що якусь роль у цiй справi вiдiграє рибальська карта, яку шукає Чорний Франек за наказом Вацека Краватика. Якщо Франек знайде ту карту, принеси її менi на кiлька хвилин подивитись. Потiм вiддаси Франековi.
      - Чудово, - зрадiла вона. - Чудово, що ви дозволяєте менi спiлкуватися з Франеком.
      - А можливо, ти умовиш його покинути ватагу i приєднатись до мене?
      - Нi, вiн нiколи цього не зробить, - похитала дiвчина головою. - Це принизило б його. Йому треба сподобатись. Йому подобається Капiтан Немо, який тут сам один править на озерi. Франек бореться проти нього i водночас захоплюється ним. На жаль... - завагалась вона. - Ви не ображайтесь, але ви якийсь вайлуватий i взагалi... якийсь нецiкавий...
      Я вiдчув себе ображеним.
      - Зовнiшнiсть буває оманлива, - буркнув я. - Якби я розповiв тобi про свої пригоди, ти б дуже здивувалася.
      - Щось я таке чула. Вас називають Самоходиком. Чому?
      - Байдуже чому. Я не збираюсь вихвалятися анi подобатись Чорному Франековi. Скажу тобi тiльки одне: не дивись на зовнiшнiсть. Я теж iнший, нiж ти гадаєш. Ти, примiром, звернула увагу на мою автомашину?
      - Авжеж. Старий мотлох. Чорний Франек казав, що ваша машина iз складу брухту.
      - Ще побачимо, - мене розбирала злiсть. - Але якщо я такий нецiкавий, нiкому не подобаюсь, то чому ти вiриш, що переживеш тут справжню пригоду?
      - Сказати щиро? Я не вiрю в це. Але не хочу бути з тiєю ватагою i попасти за грати. Не хочу й додому повертатись. Що менi робити? Я залишуся тут i з безпечної вiдстанi побачу дальшу долю ватаги. Може, я стану чимось у пригодi Франековi?
      - Он як? Отже, я - безпечна "дистанцiя"? Дякую за щирiсть. Скажу i я вiдверто: даю тобi безпечний притулок, але вимагаю одного - я повинен подивитись карту. Згода?
      - Згода, - вона простягла менi руку.
      I ми розiйшлися спочивати. Засинаючи, я розмiрковував:
      "Може, я й не зустрiну Чоловiка з рубцем i не знайду затоплених скарбiв. Але, може, заверну з поганого шляху цю дiвчину й Чорного Франека. Коли менi пощастить бодай у цьому, я недарма приїхав на Озерище".
      РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
      Чи Бронка не шпигунка ватаги? Що дiялося на озерi? Про
      романтичну пригоду. Хто не ладнає з рибальськими правилами?
      Екзамен. I знову таємнича карта. Викритий. Кому можна
      довiряти?
      - I ця ловитиме рибу? - занепокоєно спитав пан Анатоль, коли наступного дня побачив у мене руду Бронку.
      - Гадаю, вам вистачить риби. Озеро величезне, - вiдповiв я.
      А потiм нахилився до його вуха i, нiби втаємничував його в якусь важливу справу, прошепотiв:
      - Ця дiвчина взагалi не ловить риби. Вона з ватаги Чорного Франека.
      Вiн аж вiдскочив на два кроки.
      - Так, правда. Я бачив її серед тiєї страшної орди. I що вона тут робить?
      - Порвала з ними i хоче стати на добрий шлях.
      - I ви вiрите в це? Може, вони хочуть пограбувати нас i прислали її сюди розвiдати?
      - Може, - кивнув я головою.
      Щось пiдохочувало мене налякати пана Анатоля. Хоч, вiдверто кажучи, я не зовсiм довiряв дiвчинi. Адже вона не цiлком порвала з ватагою. "Хтозна, в яких обставинах я опинюсь? Може, доведеться залишити тут дiвчину саму? Буде непогано, якщо тодi за нею наглядатиме недремне око пана Анатоля".
      А дiвчина, не знаючи, що її пiдозрюють, спершу гарно прибрала в наметi, а потiм нагрiла води й заходилася прати блузку й мити голову.
      Так минув ранок. Пан Анатоль iз своїм приятелем попливли на мис ловити окунiв. Мишка й жiнка пана Казика вартували перед наметами, пильно стежили за кожним рухом Бронки.
      День був ясний, сонячний, але вiяв мiцний вiтер i пригашав спеку. Блузка й випранi штани швидко сохли на мотузку, дiвчина в самому купальному костюмi лежала на ковдрi й сушила своє руде волосся. А я сидiв над озером i оглядав його зеленаву поверхню.
      Вже з самого ранку на озерi був великий рух. Туди й сюди снували байдарки гарцерiв. Я здогадався, що пiсля вчорашньої iсторiї з наметами вони шукають новий табiр Чорного Франека. Гордо пропливла яхта Вацека Краватика, прямуючи до Чаплинця. Але не пристала до острова, а зненацька завернула. Кинула якiр поблизу мису Судака, де гасали обидва лицарi спiнiнгу. А далi дрейфував маленький гумовий човник, у якому крiзь бiнокль я побачив Несправжнього Орнiтолога.
      Я уявив собi, що, може, зараз Чорний Франек мандрує берегом озера, шукаючи того, хто вкрав рибальську карту. А Капiтан Немо, сховавши свiй глiсер на якiйсь таємничiй пристанi, планує новий випад проти ватаги Чорного Франека.
      I тiльки я нiчого не робив, хоча мене привела сюди куди складнiша справа, нiж вiйна гарцерiв з бешкетниками, викрадення рибальської карти, таємниця Несправжнього Орнiтолога чи витiвки Капiтана Немо з ватагою Чорного Франека.
      Припливла Марта на своєму великому рибальському човнi. Вимкнула мотор тiльки в останню мить, так здивувалась, побачивши Бронку. Човен ткнувся носом у берег i глибоко зарився в пiсок.
      - Ну, знаєте, - обурено мовила Марта, дивлячись на Бронку. I передражнила мене: "Присягаюся, що вiдсьогоднi не водитимуся з дiвчатами". А може, ви записались до ватаги Чорного Франека?
      - Вона порвала з його ватагою. Зрештою, я сам це їй запропонував, пояснював я Мартi.
      - I ви повiрили їй? То чому ж вона не повертається додому, а сидить бiля озера? Ви гадаєте, що Чорний Франек так її вiдпустив би? Вона їхня шпигунка.
      Марта говорила все це при Бронцi, яка спершу зневажливо мовчала. Та, нарештi, її зачепило за живе. Бронка пiдвелася з ковдри, зiрвала з мотузка ще мокру блузку.
      - Якщо й ви так думаєте, то я собi пiду.
      - Авжеж. Так було б найкраще, - твердо сказала Марта.
      Але я був iншої думки. Пiдiйшов до Бронки й поклав їй на плече руку.
      - Тодi, на островi, я запропонував тобi втекти. Ти прийняла мою пропозицiю, i тепер усе гаразд. Учора ввечерi ми з тобою уклали угоду.
      - Так. Але вона... - Бронка красномовно поглянула на Марту.
      Ми вiдiйшли трохи набiк.
      - Ти знаєш, де знайти Чорного Франека?
      - Нi. Але гадаю, що вiн пiшов на Буковець, де вкрадено Краватикову карту. Сподiвається знайти злодiя i вiдiбрати в нього карту. Якщо хочете, я теж можу зараз туди пiти. Це далеченько, мабуть, кiлометрiв iз п'ять берегом озера.
      - Гаразд, - кивнув я головою. - Iди на Буковець. Постарайся ще влаштувати менi розмову з Чорним Франеком. Без свiдкiв розмову, розумiєш?
      Я повернувся до Марти, яка дивилася на нас, глузливо посмiхаючись.
      - Ну, зрозумiло, - промовила вона. - Я не зважила на деякi дрiбнички. Забула, що вас привели на Озерище якiсь темнi справи. Я не здивуюсь, коли виявиться, що це не вони вас, а ви їх обдурили.
      - Хто кого?
      - Ви ватагу Чорного Франека, - пояснила вона.
      Я показав на вудки на днi човна:
      - Може, попливемо по рибу? На мис Судака?
      Марта зiпхнула човен на воду, ввiмкнула мотор. Я махнув Бронцi рукою на прощання, i ми вiдпливли вiд берега. Хвиля була велика, човен дуже гойдало, раз у раз нас оббризкувало водою з нiг до голови.
      Лицарi спiнiнгу ловили рибу на тому мiсцi, де вчора Марта спiймала величезного окуня. Трохи далi вiд берега стояла бiла яхта Вацека Краватика. З розчиненого вiконця яхти лунала над озером ритмiчна мелодiя з транзистора.
      Ми причалили до мису з захiдного боку, щоб не полохати рибу пановi Анатолевi й Казиковi. Марта вимкнула мотор, витягла човен на пiсок.
      - Може, провiдаємо Несправжнього Орнiтолога? - запропонувала вона.
      - Вiн поплив своїм човником до Сем'ян.
      - То давайте обшукаємо його табiр. Може, з'ясується, хто вiн насправдi?
      - Ну, знаєте, - обурився я. - Ви хочете, щоб ми були, наче злодiї, що залазять у будинок, коли господаря немає вдома? Я люблю чисту гру. З цього приводу я маю застереження до Капiтана Немо.
      - Ви маєте до нього претензiї, що вiн не виступає з пiднятим забралом? - обурилася вона. - А ви? Хiба ви не робите так само?
      - Адже ви бачите моє обличчя.
      - Але не знаю ваших думок. Не знаю, чого ви шукаєте над Озерищем. Ви самi щойно сказали: "Я люблю чисту гру", Отже, тут iде якась гра? А яка ж ставка?
      Я завагався. Навiть хотiв був розповiсти їй усю правду, але стримався.
      - Настане час, коли я все вам поясню. Я приїхав на Озерище, щоб знайти одного чоловiка. Моя балакучiсть могла б зiпсувати всю справу.
      - По-вашому, в мене задовгий язик?
      - Взагалi ми дуже мало одне одного знаємо. А справа важлива.
      Якийсь час вона сердилась. Сидiла на березi, спершись спиною об стовбур товстої вiльхи, й не хотiла анi ловити риби, анi гуляти по лiсi.
      - То, може, ви хоч скажете менi, яким дивом Бронка опинилась у вашому таборi?
      - Це не таємниця. Коли мене зв'язали на островi Чорного Франека, вона заговорила зi мною. Сказала, що до ватаги її привело бажання пережити щось незвичайне, романтичне. Очевидно, згодом вона розчарувалась. Менi подумалось, що є нагода вирвати її з ватаги. Запропонував їй утекти й оселитися в моєму таборi. Пообiцяв, що вона ще переживе справжнi пригоди.
      - Це була тiльки обiцянка?
      - Менi здається, що я зможу її виконати.
      - Отже, ми повертаємось до того самого. Ви таки провадите якусь гру. Я трохи ображена. Я не зробила нiчого такого, що могло б бути вам неприємне. То чого ж ви їй, а не менi запропонували пережити щось незвичайне?
      - Але ж вас не треба виривати з-пiд поганого впливу? Я не хочу вам лестити, але ви є втiленням незвичайного. Коли я дивлюсь, як ви ловите рибу, як плаваєте по озерi, то не уявляю собi романтичнiшої дiвчини.
      - Справдi? - зашарiлася вона вiд моїх комплiментiв.
      - А щодо Бронки, то, може, вона допоможе менi зблизитись iз Чорним Франеком? У ватазi почались конфлiкти, це добра нагода, щоб i його умовити перейти на мiй бiк.
      Вона з сумнiвом похитала головою.
      - Дружба з Бронкою принесе вам розчарування. Ви гадаєте, що вона справдi порвала з ватагою?
      - Вона тiльки симпатизує Чорному Франековi. I я спробую з того скористатися, щоб прихилити до себе хлопця. Може, менi пощастить тодi переконати й Капiтана Немо, щоб вiн змiнив своє ставлення до Франека.
      - Але ж Чорний Франек ненавидить його.
      - Я знаю, що Капiтан Немо подобається хлопцевi. Подобається його глiсер, його вмiння закидати спiнiнга, його вiдвага й таємничiсть. Якби їм пощастило подружити, може, це добре вплинуло б на хлопця? Спробую переконати в цьому Капiтана Немо. У мене сьогоднi зустрiч з ним...
      Дiвчина аж пiдскочила на травi.
      - Коли? Де?
      - Я не можу цього сказати.
      Ми замовкли. З того боку мису до нас пiдiйшов пан Анатоль. Вiн нiс у сiтцi лише кiлька невеличких окунцiв, але обличчя його свiтилося щастям.
      - Ловляться! - сказав вiн трiумфуючи. - Вам учора винятково пощастило. А ми ловимо згiдно з рибальськими правилами. Нам риба не затягне вудлища в озеро. Якби ви розумiлись на рибальствi...
      - Звiдкiля ви знаєте, що я не розумiюся? - перебила його Марта.
      - Ви дуже молода. Ви ще ходите до школи. Я навiть не знаю, чи є у вас рибальський квиток?
      Марта засунула руку в задню кишеню своїх штанiв i вийняла посвiдчення Польської спiлки рибалок.
      - У мене є. А у вас?
      Пан Анатоль занiмiв з обурення, що хтось насмiлюється запiдозрити, нiби в нього немає рибальського квитка. Вiн простяг Мартi свiй квиток, а сам розглядав її рибальське посвiдчення.
      - Ви вже маєте спiнiнговий значок? - здивувався вiн. - Але ж вам чи й є сiмнадцять рокiв. Тiльки пiсля сiмнадцяти рокiв одержують дозвiл рибалити спiнiнгом.
      - Я маю повноваження Головної спортивної комiсiї Польської спiлки рибалок як молодий спортсмен-рекордсмен, - гордо сказала Марта. I нiби невинно спитала: - Ви не знаєте, скiлькома вудками має право ловити рибалка?
      - Гм, - занепокоївся пан Анатоль.
      - Рибалка має право ловити двома звичайними вудками i одною легкою на живця, - процитувала Марта. - А ви, якщо не помиляюсь, ловите аж трьома вудками. А скiлькома вудками дозволяється у нас ловити лососевих риб?
      - Тут немає нi форелi, нi лосося, - боронився пан Анатоль.
      - А чи пам'ятаєте ви охороннi розмiри окремих порiд риб i час, коли їх заборонено ловити?
      - Ви хочете мене екзаменувати? - обурився пан Анатоль.
      - Ви мали сумнiв щодо моїх знань у галузi рибальства. Мабуть, ви не образитесь, як ми одне одного поекзаменуємо? А може, ви не готовi?
      - Я? Будь ласка, запитуйте. Я вiдповiм на всi запитання, - гордо випростався пан Анатоль.
      Марта почала швидко, не задумуючись, питати.
      - Охоронний розмiр судака?
      - До сорока сантиметрiв, - вiдповiв пан Анатоль.
      - А на водах державних рибних господарств?
      - Гм, - затнувся пан Анатоль.
      Марта вiдповiла не задумуючись:
      - Не можна ловити судака вагою менше, як кiлограм i завдовжки менше, як п'ятдесят сантиметрiв. А охоронний розмiр краснопера?
      - До п'ятнадцяти сантиметрiв.
      - Плiтки?
      - До п'ятнадцяти сантиметрiв.
      - Лина?
      - Гм, - занепокоївся лицар спiнiнгу. Пiсля довгого обдумування невпевнено сказав: - Тридцять сантиметрiв.
      - Нi. До двадцяти п'яти. Щука?
      - Сорок сантиметрiв.
      - Вугор?
      I знову на обличчi пана Анатоля видно нерiшучiсть.
      Дiвчина махнула рукою.
      - Облишмо екзамен. Менi здається, що ви не ладнаєте з статутом Польської спiлки рибалок.
      - Ви мене ображаєте, - розсердився лицар спiнiнгу.
      - А ви назвiть охороннi перiоди: судака, щуки, сома, джерельної форелi, харiуса, ряпушки.
      Пан Анатоль переступив з ноги на ногу.
      - Я завжди ловлю влiтку. Але знаю, що судака заборонено ловити до початку червня.
      - До тридцять першого травня. А щуку?
      - Так само.
      - Неправильно. До п'ятнадцятого квiтня.
      Пан Анатоль тупнув ногою.
      - Я не дозволю розмовляти зi мною таким тоном. Я досвiдчений рибалка, а ви ще надто молода, щоб мене екзаменувати.
      Вiн пiшов розгнiваний, щось сердито бурмочучи. Проте ми побачили, що вiн витяг з води одну вудку i вже ловив тiльки двома, як годилося за статутом.
      - Наука не йде до бука, - розсмiялася дiвчина.
      Раптом їй захотiлося порибалити.
      Вона дiстала з човна дiряву бляшанку з принадою. Там було кiлька пiчкурiв.
      - На щуку, - пояснила Марта.
      Запропонувала пiти трохи далi, до маленької затоки. Але менi не хотiлося ловити рибу. Я помiтив рух на бiлiй яхтi, мене непокоїло те, що я не знаю долi рибальської карти. Голова в мене йшла обертом вiд усiляких пiдозрiнь, здавалося, от-от сяйне думка, що розкриє усi таємницi Озерища.
      - А що ви збираєтесь робити?- спитала Марта.
      - Засмагатиму, - вiдповiв я, роздратований, що вона заважає менi думати.
      Вона взяла вудку, принаду й пiшла берегом. Я приклав до очей бiнокль. Вацек Краватик з Бороданем поставили на палубi яхти тапчани, бiла дама лежала на ковдрi на даху кабiни й засмагала. Вацек з Бороданем про щось розмовляли, жваво жестикулюючи. Може, сварилися.
      "Я багато дав би, тiльки б дiзнатися, за що вони сваряться", - подумав я.
      Устромив руку у воду. Вiяв мiцний вiтер, було холодно, але вода здавалася теплою. Я роздягнувся, залишившись тiльки в плавках. Пiрнув i плив пiд водою до яхти, поки вистачило духу. Потiм обережно вистромив голову, щоб ухопити в легенi повiтря i подивитися, чи не помiтили мене з яхти.
      Але побоювання були марнi. Бо я плив до корми, а Вацек Краватик i Бородань сидiли спереду. Мене могла помiтити лише бiла дама на даху кабiни, але й вона не дивилася сюди, Здавалося, що її захопила сварка мiж Вацеком i Бороданем.
      Я знову пiрнув у воду i виплив уже поблизу яхти. Хвилi були великi, iнодi вони ринули над моєю головою i вкривали мене бiлою пiною. Щоб трохи вiдпочити, я лiг на хвилi, й вони пiдкинули мене аж до борту. Я вхопився рукою за раму круглого вiконця каюти i притулився до слизьких дощок корпусу яхти.
      Бородань сердито казав Краватиковi:
      - Ми витратили купу грошей, а тепер знову марнуємо час. Треба щось робити, розумiєш?
      Вацек вiдповiдав:
      - Хлопчисько обiцяв принести сьогоднi карту. Завтра вже заходимось ловити.
      - А як не принесе?
      - Хiба йому не треба грошей, чи що? Ми дамо йому й п'ять тисяч. Вiн iз шкури вилiзе i з-пiд землi добуде нашу карту.
      - А може, повiдомити мiлiцiю? - роздумував Бородань. - Мiлiцiя скорiше вiд Франека знайде злодiя.
      - Мiлiцiя? - занепокоївся Краватик.
      - А що тут такого? Карта це карта, нам же повертають украденi речi.
      - Не про це мова. Менi здається, що в Чорного Франека бiльше шансiв дiстати цю карту. Адже вiн, мабуть, знайомий з усiма розбишаками на озерi. I вiн легко домовиться з ними, надто коли пообiцяє їм трохи грошей. Я вважаю, що слiд набратись терпiння. Дiяти почнемо завтра.
      У цю мить Вацек Краватик устав з тапчана.
      - Поглянь! - закричав до Бороданя. - Якась велика туша пливе пiд водою.
      Вiн перехилився через борт, стежачи за тiнню риби в озерi. I побачив, що я притулився до корпусу.
      - Що ви тут робите? - вереснув вiн. - Ви пiдслуховуєте нас? Чи, може, хочете нас обiкрасти?
      У мене язик прилип до пiднебiння.
      - Вiдпочиваю, - пробелькотiв я.
      - Як це вiдпочиваєте? Тут?
      - Я плавав. Але велика хвиля, i я знесилiв, I вхопився за яхту, щоб вiдпочити. Зараз попливу до берега.
      З палуби вихилилась i Едiта.
      - Добрий день, - привiталась вона. - Будь ласка, може, вийдете до нас на палубу? Мабуть, ви змерзли? Вип'єте чогось гарячого?
      Вона була дуже мила. А це викликало пiдозру в Бороданя.
      - Звiдки ти знаєш цього добродiя? - гостро спитав вiн.
      Вона не встигла пояснити, як втрутився Вацек.
      - Чи не про цього типа розповiдав нам Чорний Франек? Зажди-но, як його прозивають? Самоходик чи щось таке...
      Бiла дама й далi була дуже мила. Вона простягла до мене руку й знову запропонувала:
      - Може, ви все-таки зайдете до нас на гарячий чай або на сигаретку?
      Я випустив з рук вiкно кабiни, ногами вiдштовхнувся вiд корпусу.
      - Хай iншим разом! - гукнув я.
      Щосили вимахуючи руками, я плив до берега, а вони стояли на палубi й пiдозрiливе дивилися на мене.
      На мисi Судака сидiла Марта й тримала в руках мiй бiнокль.
      - Спiймалися, - сказала вона мстиво. - Дуже негарно пiдслуховувати.
      Повiяв вiтер, i я аж затрусився вiд холоду. Цокотячи зубами, схопив одяг i залiз у кущi. Коли повернувся на берег, усе ще тремтiв, а дiвчина дивилась на мене майже з задоволенням.
      - У вас буде нежить, - сказала вона. А потiм сердито тупнула ногою. Ви послали мене по рибу, а самi...
      - Що "самi"? - прикинувся я здивованим. - Хiба вже менi заборонено купатися в озерi? I хiба я посилав вас по рибу?
      Вона похитала головою.
      - Ви купалися? На такому холодному вiтрi? Менi вiдразу здалося щось не так, коли ви не пiшли зi мною по рибу. Я вернулася з пiвдороги i дивлюсь, а ви вже коло яхти. Поглянула в бiнокль i побачила, як ви причаїлись пiд бортом. Ну, вже i обличчя були в Краватика й Бороданя, коли вони вас помiтили. То про що ж вони розмовляли? - спитала вона серйозно.
      Не було сенсу гратися з нею в "куцу бабу".
      - Чорний Франек ще не принiс їм карти. Вони починають нервуватися.
      Марта на мить замислилась.
      - Та карта справдi дуже потрiбна вам?
      - Може, i я хочу стати князем спiнiнгу?..
      - Я покажу вам мiсця, де найкраще ловиться щука, короп, плiтка, краснопiр, вугор. Чи й пiсля цього вас цiкавитиме карта Вацека Краватика?
      - На жаль, так.
      - Ви не скажете менi, чому?
      - Нi.
      - Менi перехотiлося рибалити. Повертаймося, - сказала вона ображено.
      Я слухняно сiв у човен. Дiвчина не обiзвалася до мене й словом, поки ми пливли на той берег. Навiть коли я вистрибнув поблизу свого намету, вона не сказала, чи ще колись вiдвiдає мене. Тiльки махнула рукою на прощання.
      Однак у мене було передчуття, що ми ще не раз зустрiнемося i, мабуть, за цiкавих обставин.
      РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
      Чи повиннi iснувати мандрiвнi лицарi. Брончнне признання.
      Зустрiч на мисi Судака. Зрада. Ми в пастцi. Втеча. Голос
      зачарованої дудки. Порятунок. Несправжнiй чи справжнiй
      орнiтолог?
      Бронка повернулась аж увечерi. Вона була дуже голодна i здавалася стривоженою, хоч намагалась приховати це вiд мене. Я не набридав їй запитаннями i поклав мовчки чекати, поки вона сама схоче про все менi розповiсти.
      Вiтер стих, озеро поволi заспокоювалось. Але вечiрнє повiтря було холодне. Щоб не змерзнути, я мусив натягти грубого светра. Подумав, що й дiвчинi, певно, холодно, i дав їй свою шкiряну куртку.
      Замiсть подякувати, вона глузливо сказала:
      - I де ж та ваша чудова пригода?
      Спершу я хотiв був пустити повз вуха цю її вiдверту зачiпку.
      Однак вiдповiв:
      - Менi здається, що тобi сьогоднi не бракувало пригод.
      Я лiг на ковдрi поблизу намету й дивився на озеро.
      Того вечора у моїх сусiдiв був радiсний настрiй. Уперше пан Анатоль iз паном Казиком привезли чимало риби. Насмажили на вечерю i тепер усi четверо сидiли перед своїми наметами i розмовляли. Точнiше, пан Анатоль виголошував промову про рибальство.
      Не розумiю цiєї пристрастi. Крiм того, я не вважаю спортивною ситуацiю, коли з одного боку зручно стоїть на березi тепло вдягнений, у довгих гумових чоботях лiтнiй чоловiк, а його "суперником" є плiточка, маленька весела рибка, що гасає в озерi. Менi бiльше до душi iншi заняття. Правда, за них нiкому не дають медалей, не порiвнюють рекордiв, нiкого не оголошують нi князем, нi королем, нi навiть лицарем. А може, слiд було б вiдновити iнститут мандрiвних лицарiв, щоб вони пiд час вiдпусток мандрували по країнi, допомагаючи слабшим i борючись зi злом?
      Мої роздуми перебили Телль iз Яструбом. Вони причалили байдаркою до берега тодi, коли Бронка скiнчила їсти обiд, який я залишив для неї у казанку.
      Яструб перший вистрибнув на землю i, похитуючись на своїх цибатих ногах, вiдразу пiдiйшов до дiвчини.
      - Мене не обдуриш! - закричав вiн пискливим голосом. - Ти з ватаги Чорного Франека! Що ти тут робиш? Чого прийшла? Знову якийсь бешкет хочете зчинити? Твiй Чорний Франек дiстав сьогоднi добрячого прочухана вiд своїх приятелiв. Але ми й так виженемо вас звiдси пiд три вiтри.
      Дiвчина не обiзвалася, тiльки нижче схилилася над казанком. А Яструб, мов не помiчаючи мене, сказав до Телля, що витягав байдарку на берег:
      - Може, заберемо її до нашого табору? Якщо вони беруть у полон, то й ми можемо зробити так само.
      Телль пустив тi слова повз вуха. Пiдiйшов до мене, привiтався, але i його iнтригувала присутнiсть Бронки.
      - Ви знаєте, що вона з ватаги Чорного Франека?
      - Була. Вона порвала з ними, - пояснив я..
      - Як це: порвала? Сьогоднi до обiду вона була разом з Чорним Франеком на островi Буковець серед кемпiнгiв. Планували якийсь напад чи нову крадiжку.
      Бронка дуже дивно зреагувала на цi слова.
      - Порвала? Я зовсiм не порвала з Чорним Франеком! - вигукнула вона до Яструба. - Не порвала й не порву з ним, розумiєте?
      Яструб аж узявся руками в боки.
      - Ну, ви чуєте? Тепер бачите, кого ви прихистили?
      - Я повинен звернути вашу увагу, що мiсце, де я живу, вважаю нейтральною територiєю. Бронка користується правом недоторканностi. Ви знаєте, я не схвалюю вашої вiйни з ватагою. Бронка оселилася тут як моя знайома.
      Вiльгельм Телль невдоволено похитав головою.
      - Так не можна, пане Томашу. Який же це нейтралiтет? Виходить, ви допомагаєте ватазi Чорного Франека. А ви ж знаєте, ми щиро хотiли з ними помиритися. I що вийшло? Вони знову пiдступно прокралися до нашого табору й поперевертали намети. Тепер уже не може бути мови про спокiй над озером. Або ми, або вони.
      - Авжеж! - вигукнув Яструб. - Або ми, або вони.
      Хлопцi вiдпливли. А я, дивлячись їм услiд, сумно подумав, що, мабуть, на якийсь час утратив приятеля, з котрим пережив стiльки чудових пригод.
      До мене пiдiйшла Бронка. Сiла на ковдрi. Так, як i я, дивилася вслiд байдарцi.
      - Картаю себе, що покинула Франека. Та ще тодi, коли всi його кидають. Там уже нiхто його не слухається.
      - Не матиме Франек карти, не одержить грошей вiд Краватика, - мiркував я вголос. - Ватага не виїде до Сопота, Франек не буде знову ватажком.
      - А от i буде! Ще сьогоднi буде! - обурилася Бронка. - Ви не знаєте Франека. Вiн чудовий хлопець.
      - Готується до якогось нового бешкету? - глузливо запитав я.
      - Дiзнаєтесь. I дуже швидко, - промовила вона крiзь зуби. А потiм, нi з того нi з сього, розплакалась.
      - Не люблю плаксiїв, тюхтiїв i слинькiв, - сказав я трохи жорстоко. Дати тобi снодiйний порошок? Iди спати. Завтра прокинешся веселiша.
      Вона взяла порошок i, хлипаючи, пiшла до намету.
      О десятiй годинi вечора на мене чекала зустрiч з Капiтаном Немо. Я подумав, що коли цього разу Немо поведе зi мною вiдкриту гру, я розповiм йому про затонулу вантажiвку i намагатимусь залучити його до спiвробiтництва.
      У цю мить я згадав про Несправжнього Орнiтолога i його чарiвну дудку.
      "А може, взяти i її на зустрiч iз Капiтаном Немо?" - подумав я.
      Адже зустрiч мала вiдбутись на мисi Судака, де поблизу в лiску мешкав Орнiтолог. Я не чекав нiякої поганої пригоди, але про всяк випадок, скорiше для жарту, - надумав озброїтись дудкою. Знайшов її у самоходi й поклав до кишенi.
      Стемнiло, наближалася десята година.
      Бронка вже, мабуть, смачно спала в наметi. У моїх сусiдiв теж панувала повна тиша. Я ввiмкнув мотор самохода й дуже повiльно, майже без шуму й плюскоту виїхав на озеро. Не засвiтив автомобiльних фар, бо мис Судака лежав навпроти мого намету, я добре знав цю частину озера.
      Плив я не поспiшаючи, щоб не прибути на побачення ранiше, нiж треба. Але не хотiв i спiзнюватись.
      Незважаючи на темряву, берег i дерева на мисi вимальовувались широкою чорною смугою, а незабаром почулося хлюпання хвиль, що розбивалися об пiщану косу, Мене трохи здивувало, що я не чую гуркоту глiсера, але я подумав, що, може, Капiтан Немо трохи спiзниться на побачення.
      Була рiвно десята, коли я прибув на мис Судака. Самохiд я завiв в очерет, пiшов на кiнець мису i сiв пiд кущем над самою водою.
      Мис Судака здавався безлюдним i спокiйним, тiльки тихенько й монотонне шумiв лiсок i хлюпотiли хвилi в озерi. Тому я аж здригнувся, коли зненацька в очеретi грубим голосом озвався старий качур. Потiм загув над головою великий хрущ.
      Минуло п'ять хвилин, потiм десять. Люлька починала пригасати, а Капiтана Немо все не було. Може, вiн передумав?
      На коротку мить крiзь хмари прорвався шматочок мiсяця, схожий на переламану навпiл золоту монету. Але вiдразу ж зник, i темрява згустилась. Я глянув на годинника. Пройшло вже п'ятнадцять хвилин вiд призначеного часу нашої зустрiчi.
      I раптом я вiдчув, що за моєю спиною хтось є. Я швидко обернувся. Так, хтось iшов попiд лiском. Низька чорна постать наближалася до мене нечутно, мов привид.
      Я зiрвався на рiвнi. Це був Капiтан Немо у своєму чорному плащi, з насунутим на голову каптуром. Вiн спинився за три кроки вiд мене i жестом руки показав, щоб я сiв. Вiн i собi присiв. Аж до болю в очах я намагався роздивитися в мороцi обличчя Капiтана Немо, щоб запам'ятати в ньому якусь характерну подробицю. Але темрява так само щiльно вкривала його обличчя, як чорний плащ прикривав його тiло, а каптур - голову й волосся.
      Ми ще не встигли перемовитись i словом, як раптом вiд лiсу пролунав крик:
      - Ловiть його! Вiн там. З краю пiвострова! Хлопцi, ловiть його!
      В одну мить i я, i Немо зрозумiли, що ми оточенi ватагою Чорного Франека. З вереском, ламаючи гiлля, вони йшли на нас щiльною лавою вiд лiсу. Дiстали десь човен i пiдпливли з води, загороджуючи нам дорогу до самохода й глiсера, що стояв десь в очеретi.
      У мене в головi зароїлося багато планiв порятунку. Але жодного не можна було здiйснити. Стрибнути в озеро? Але там є човен, який вiдразу ж нас наздожене. Пробиватися крiзь лаву й тiкати в лiс? А якщо нас спiймають?
      - Я вже бачу їх! - кричав Чорний Франек. - Пильнуйте, вони захочуть пробитись...
      Отже, вони здогадалися про мої плани й пiдготувались до них.
      Немо, який до цього часу стояв непорушне, раптом наблизив обличчя до мого вуха, i беззвучно шепнув:
      - Утiкаймо окремо. Ви в лiс, а я в озеро... - Вiн засвiтив електричний лiхтарик - потужний, з трьома батареями рефлектор. Промiнь свiтла спрямував на човен, що пiдпливав, заслiпивши двох хлопцiв, якi сидiли в ньому. Потiм, кинувши засвiченого лiхтарика на березi, скочив у воду, там, куди не сягало свiтло.
      А я?
      Ватага наближалася з вереском. Я стояв безпорадний, не знаючи, що робити. I раптом згадав про незвичайну дудку. Може, це й смiшно, але ж будь-яка спроба втечi здавалась приреченою на невдачу... Я приклав дудку до губiв i щосили подув.
      Пролунав рiзкий звук, який проймав до кiсток.
      - Що це? Що вони роблять? - почув я стурбований крик Чорного Франека.
      А в цю мить з лiска пролунав дужий голос:
      - Я почув вас! Бiжу на допомогу!
      I Орнiтолог, бо це ж вiн вiдповiдав на посвист дудки, побiг через лiсок з таким шумом i трiском, наче це бiг не один чоловiк, а слон, який трощив усе по дорозi.
      - Хто це? Що там таке? - лунали вигуки хлопчакiв.
      Я скористався хвилиною, коли вони завагалися. I кiлькома стрибками вибiг їм назустрiч. З розгону звалив якогось хлопчака. Перескочивши через нього, кинувся туди, звiдки з трiском сунув Орнiтолог.
      - Утiкають! - вереснув Чорний Франек.
      Iншi хлопцi й собi галасували. Дiвчата верещали.
      Нiхто з ватаги не зрозумiв, що Немо скочив у воду. Помiтили тiльки мою втечу i гадали, що Немо все ще ховається з краю пiвострова. Вони метнулись туди.
      Тим часом до пiщаного мису причалив човен, з якого вистрибнули двоє хлопцiв i загасили лiхтарик, що його покинув Немо. Запала темрява, хтось, подумавши, що то Немо, кинувся на свого. Хлопцi зчепилися мiж собою з нелюдським галасом.
      Збiгло чимало часу, поки врештi припинилася та колотнеча i вони збагнули, що серед них немає Капiтана Немо.
      - Утiк водою, - почувся голос Франека. - Ви четверо сiдайте в човен i освiтiть лiхтариками озеро. Вiн не мiг вiдплисти далеко. А я з рештою подамся шукати того другого.
      У темрявi я наткнувся на Орнiтолога.
      - Це я! Це я! - кричав я, щоб у темрявi вiн не подумав, нiби це хтось iнший.
      Вiн зупинився, голосно вiдхекуючись. Був озброєний сучкуватою палицею.
      - Ух-хе, все ж ви врятувалися. Чого вони вiд вас хотiли?
      - Iшлося не про мене, а про Капiтана Немо. Вони хотiли спiймати його.
      На розмову не було часу. На нас уже наступала ватага, що обшукувала край лiска.
      - Ходiмо звiдси, - шепнув я. - Вони, мабуть, дуже розлютилися, бо Немо втiк.
      Не кваплячись, обережно ми пробралися крiзь молодий лiсок аж до табору Орнiтолога,
      - Закурите? - Орнiтолог вийняв з кишенi пачку цигарок.
      Ми посiдали перед його трикутним наметиком. Тремтячими вiд нервування пальцями я витяг з пачки цигарку.
      - Побоююсь за Немо, - сказав я. - Не знаю, чи пощастило йому втекти.
      Орнiтолог подав менi вогню.
      - Таки моя дудка на щось придалася? - засмiявся вiн.
      - Авжеж, - погодився я. - Може, ви майстер чорної й бiлої магiї?
      - Не майстер, а лише пiдмайстер, - скромно сказав вiн. - Загадку, зрештою, легко розгадати. Я вже лягав спати, коли почув у лiсi якiсь голоси. Це мене стурбувало, бо тут уночi завжди безлюдно. Я вирiшив трохи роздивитись навкруги i побачив, що через лiс до мису крадеться чималий гурт хлопчакiв i дiвчат. Пiшов обережно за ними, а потiм почув голос дудки.
      Я пiдвiвся з землi.
      - Треба вже повертатись. Потерпаю за Капiтана Немо. Це я пiдвiв його пiд небезпеку.
      Ми пробралися через лiсок i вийшли на мис Судака. Ватаги вже там не було. На березi озера панував спокiй.
      - Правду кажучи, я не дуже розбираюсь у всiх цих дивних справах, звернувся до мене Несправжнiй Орнiтолог. - Це озеро повинно зватися Диявольським. Увесь час тут вiдбуваються якiсь бiйки, пiдступи, напади. Як не гарцери з бешкетниками, то тi з гарцерами. Як не Капiтан Немо, то таємничий тип з автомашиною, що плаває по водi, наче моторка. Якiсь пастки, засiдки, леви.
      - Якийсь Несправжнiй Орнiтолог, - пiдхопив я. - Бо ж немає пташки кiвiка. Марта викрила вас.
      - Чого ви чiпляєтесь до мене? - обурився вiн. - Ви вiрите тiй дiвчинi тiльки тому, що вона вигадала птаха кiвiка? Я знав, що вона жартує, але, маючи почуття гумору, i собi вiдповiдав жартома. Зрештою, - вiн знизав плечима, - менi байдуже, чи ви вiрите, що я орнiтолог, чи нi.
      Я посмiхнувся.
      - Коли вам це приємно, я й далi вiритиму, що ви знаєте птахiв. Я вам зобов'язаний. Дудка справдi чарiвна. Чи можна ще лишити її в себе?
      - Звичайно. Прошу користуватися нею.
      - Менi вже пора, - мовив я i подав Орнiтологовi руку.
      РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
      Розмова iз шпигункою. Хто кого обдурив? Комедiя пана
      Анатоля. Вiзит Бороданя. Кого я вистежую i кого хочу
      пограбувати? Про захоплення автомашинами. Бiля ятки з
      пивом. Що сталося з Чорним Франеком? Князь спiнiнгу i
      Бородань настирливо йдуть до мети. Зобов'язання.
      Бронка прокинулася дуже рано. Я ще мiцно спав, коли вона скупалася в озерi, вдяглась i навiть приготувала снiданок. Аж тодi обережно постукала в шибку мого самохода.
      Я мовчки їв снiданок, дивлячись на нiжне обличчя дiвчини. Вона нi про що не запитувала, не виявляла цiкавостi до подiй учорашнього вечора. Нiби зовсiм не знала про засiдку на мисi Судака.
      - Чорний Франек не буде ватажком, - раптом сказав я.
      - Звiдки ви знаєте?
      - Йому знову не вдалася його витiвка. Не думаю, що ватага простить новий провал.
      - Не розумiю, про що ви говорите...
      Я зайшов з iншого боку.
      - Розкажи менi докладно про листа, якого ти знайшла перед моїм наметом. Пiдозрюю, що ти розкривала його.
      - Неправда. Я його не розкривала й не читала! - вигукнула Бронка.
      Я сумно похитав головою.
      - Отже, вони правду казали...
      - Хто?
      - Марта i гарцери. Вони застерiгали, що ти шпигунка i зрадиш мене. А я ж не зробив тобi нiчого поганого, навпаки, хотiв добра тобi й Чорному Франековi.
      Вона почервонiла, але не промовила й слова. А я вiв далi:
      - То був лист вiд Капiтана Немо.
      - Я його не читала...
      - Капiтан Немо призначив менi в тому листi день, годину й мiсце зустрiчi. Я не виказав нiкому таємницi, вiн теж не зробив цього. Та все ж Чорний Франек разом зi своєю ватагою пiдстерiгав нас у призначеному Немо мiсцi. Але засiдка не вдалася йому, i твоя зрада була нi до чого.
      - Присягаюся, що я не розкривала того листа й не читала, - повторювала дiвчина.
      - Проте вчора ти знала, що Чорний Франек спробує впiймати Капiтана Немо. Не заперечуй. Саме тому ти й непокоїлась. Тобi подобається Капiтан Немо, i ти не хочеш, щоб його впiймала ватага Чорного Франека, бо ти зневажаєш її. Але, з iншого боку, ти хочеш, щоб Чорний Франек знову командував ватагою, а для цього треба було впiймати Немо. Ти так розгубилася, що аж розплакалась, не знаючи, що робити. Так чи нi? - пiдняв я голос.
      - Так. Але того листа я... - почала вона плаксиво.
      - Здогадуюсь, - перебив я її. - Того вечора, коли ти порвала з ватагою, Чорний Франек прийшов сюди разом з тобою. Вiн весь час умовляв тебе не кидати ватаги. Перед моїм наметом ви знайшли листа. Це не ти, а Чорний Франек розкрив i прочитав його.
      - Я просила, щоб вiн не займав листа, - прошепотiла вона.
      - Може, навiть i просила. Але вiн не послухав тебе. Прочитав листа, а потiм заклеїв його. Вiн сказав тобi, про що той лист?
      - Сказав, що лист вiд якоїсь дiвчини...
      - А я ж питав тебе, чи листа розкривали.
      - Я не хотiла розповiдати про Франека. Боялась, що ви перестанете довiряти менi й не схочете, щоб я була тут.
      - Зрозумiло. А вчора на Буковцi вiн сказав тобi, що знову верховодитиме, бо знає, як можна впiймати Капiтана Немо. Так?
      - Так.
      - Ти обдурила мене, сказала, що нiхто не розкривав листа. А Чорний Франек обдурив тебе, бо не сказав, що використав тебе, як було треба йому; собi вiн залишив роль героя, який спiймає Капiтана Немо, а тобi дав зiграти негiдну роль людини, що входить у довiру i обманює.
      Якийсь час Бронка мовчала. Я терпляче очiкував, даючи їй можливiсть подумати.
      - Я бiльше нiколи не зустрiнуся з Франеком, - твердо сказала вона.
      Я заперечливо похитав головою.
      - Не давай обiцянок, яких не зможеш дотримати. Тобi шкода Чорного Франека. Знаю, що ти допомагатимеш йому стiльки разiв, скiльки зможеш.
      - Неправда, - жахнулася вона.
      - Я краще знаю. Ти здивуєшся, коли я скажу, що зовсiм не дорiкаю тобi за це. Скажу бiльше: менi це подобається. Не можна кидати друзiв у бiдi. Але ти повинна усвiдомити собi, що допомога, яку ти досi подавала Чорному Франековi, не придалась йому. Скажи менi, ти справдi хочеш йому допомогти?
      - Так...
      - Iнодi буває, що коли ми справдi хочемо допомогти друговi, який опинився на слизькiй дорозi, вiн звинувачує нас у зрадi або в ворожостi. I тiльки згодом починає розумiти: те, що здавалось йому ворожiстю, власне, й було дружньою допомогою. Повторюю: коли ти справдi хочеш допомогти Чорному Франековi, довiрся менi i роби, що я звелю. Роби, навiть коли вiн назве тебе своїм ворогом. Розумiєш мене?
      - Розумiю.
      - Ну, тепер спакуй нашi речi. Ми вирушаємо звiдси, - наказав я.
      Дiвчина нi про що не питала, мовчки взялася до роботи. Ми згорнули намет, поскладали в машину спальнi мiшки, матрац i кухонне начиння. Пан Анатоль i пан Казик трохи занепокоєно спостерiгали за нами, а коли зрозумiли, що ми кидаємо їхнє товариство, стурбованi пiдiйшли до мене.
      - Ви переселяєтесь? Чому ви залишаєте це мiсце?
      Я не збирався пояснювати їм справжню причину мого рiшення. Багатозначно помовчав.
      - Менi тут не подобається. Мiсцевiсть здається пiдозрiлою.
      - Що ви кажете? - перелякався пан Анатоль.
      - Так, я переселяюся звiдси. Тут вештаються якiсь дивнi типи. Ви бачили величезне дупло в дубi, що росте отам на березi? Учора ввечерi хтось у ньому ховався. А минулої ночi ви чули крики на мисi Судака?
      - Еге ж, чув...
      - Ватага Чорного Франека намагалася зловити таємничого Капiтана Немо. Учора вночi я ловив вугрiв на мисi Судака i був свiдком усяких жахiв. Менi дуже неприємно, i я виїжджаю звiдси.
      - А ця дiвчина? - вiн показав очима на Бронку, заклопотану пакуванням наших речей у машину.
      - Вона їде зi мною.
      - Я не про це. Адже вона з ватаги Чорного Франека.
      - Ну то й що?
      - Ех, - махнув вiн рукою, - ви самi не вiрите в те, що кажете. Ви вдаєте, що виїжджаєте через ватагу й пiдозрiлих типiв, а дiвчина з ватаги живе у вашому наметi. Весь час кажете "таємничий Капiтан Немо", але для вас вiн зовсiм не таємничий. Якось уночi я бачив крiзь щiлину в дверях свого намету, як Капiтан Немо привiз вас сюди на своєму глiсерi. Ви маєте нас за дуже наївних i малоспостережливих людей, - хитро посмiхнувся вiн.
      - Невже ви пiдозрюєте мене в чомусь поганому? - удав я ображеного.
      I раптом зрозумiв, що не я, а саме пан Анатоль грає комедiю. Вдавав, що його турбує мiй вiд'їзд, а насправдi хотiв знати, чого це я кидаю насиджене мiсце i куди переселяюсь. Але чому вiн, хай йому бiс, зробився такий дивний?
      Вiдразу ж усе з'ясувалося.
      - Учора ввечерi, - вiв далi пан Анатоль, не звертаючи уваги на моє запитання, - коли ви вiдпливли кудись своєю автомашиною, а ця дiвчина вже спала у вашому наметi, берегом сюди прийшов приятель князя спiнiнгу. Ну, знаєте, отой Бородань. Вiн розбудив нас i почав випитувати про вас. Чи ми не знаємо, хто ви такий, що ви тут робите та iнше.
      - I що ви йому сказали?
      - Майже нiчого, адже ми нiчого про вас не знаємо. Я тiльки подiлився своїми спостереженнями. Сказав, що ви не рибалка i, мабуть, не рибалити приїхали. Але швидко завели знайомство. Одна дiвчина ловить для вас величезну рибу, а друга - з ватаги Чорного Франека. Припливали сюди i якiсь гарцери. Я дiйшов висновку, що ви, мабуть, учитель, бо так легко встановлюєте контакти з молоддю.
      - А ви не могли спитати, чого вiн так цiкавиться моєю особою?
      - Звичайно, спитав. Вiн пояснив, що ви... стежите за ними. Тобто йому й князевi спiнiнгу так здалося.
      - А навiщо це менi? - спитав я чемно.
      - Щоб їх... пограбувати.
      - Ну, знаєте, це вже щось неможливе, - я аж затнувся вiд обурення.
      - Вiн ще й не таке сказав. Вiн вважає, що ви верховодите ватагами пiдлiткiв на озерi, i одна з тих ватаг пограбувала князя спiнiнгу, викрала в нього рибальську карту. Вiн питав, чи я не бачив у вас тiєї карти.
      З мене вже було досить.
      - Прощавайте, - вклонився я пановi Анатолевi й пановi Казиковi. - Бажаю вам великої риби. Гадаю, вам полегшає на серцi, коли такий небезпечний чоловiк виїде звiдсiля.
      - Але ж я... але ж я нi в чому вас не звинувачую, - боронився пан Анатоль. - Це той Бородань так говорив. Я лише повторив його слова.
      Я крутнувся й пiшов до самохода. Мої речi вже лежали на задньому сидiннi, Бронка чекала в машинi. З похмурим обличчям сiв я за кермо, повернув ключик запалювання.
      - Скажiть, будь ласка, куди ми зараз поїдемо? - спитала Бронка.
      - Це я тебе питаю: куди? Я хочу зустрiтися з Чорним Франеком. I ти покажеш менi дорогу до нього.
      Вона занепокоїлась.
      - Я не знаю, де їхнiй новий табiр.
      - Мене цiкавить тiльки Чорний Франек. Ти вже забула нашу вранiшню розмову? Адже я не повiрив, що ти розлучилася з Франеком назавжди. Мабуть, домовились, де зустрiнетесь?
      - Вiн казав, що опiвднi буде на Буковцi, бiля ятки з пивом. Але не обiцяв напевно.
      - Це нiчого. Зачекаємо там на нього.
      Прибережною лукою я виїхав на польову дорогу, що вела до села Вепр. З того села по греблi можна було дiстатися на острiв Буковець, забудований кемпiнговими будиночками i заселений автотуристами.
      Мене не здивувало, що саме Буковець приваблює рiзних пройдисвiтiв i волоцюг. У кемпiнговi будиночки було неважко зайти, намети автотуристiв взагалi не замикались. У затоцi на причалах гойдалося багато човнiв, байдарок i моторок, де туристи звичайно залишали рiзне начиння. Одно слово, це було чудове мiсце для таких молодикiв, як Чорний Франек.
      На Буковець ми їхали повiльно, бо дорога була вибоїста, з глибокими колiями вiд селянських возiв. Я їхав на другiй швидкостi, тому мотор завивав, як несамовитий.
      - Слабенький автомобiльчик, - мовила Бронка. - Так повiльно їдемо, а вiн аж задихається з натуги. Старезний, - додала вона.
      - Не такий вiн уже старий. Тiльки негарний.
      - Кумедний автомобiльчик. Такий шарабан.
      - Гарнi автомашини призначенi для людей без уяви, - сказав я фiлософським тоном.
      Бронка розсмiялася.
      - Треба сказати це Чорному Франековi. Бо вiн гине за гарними автомобiлями. Як побачить гарну машину, то не вiдiрвеш його вiд неї. Вiн дуже хоче мати автомобiль. Ех, якби у вас був гарний лiмузин, то вiн заприятелював би з вами. А якби ви ще дозволили йому сiсти за кермо...
      - На щастя, до цього нiколи не дiйде.
      - Чому ви кажете "на щастя"?
      - На щастя для пiшоходiв i iнших водiїв. Таким людям, як Чорний Франек, я взагалi заборонив би давати дозвiл водити машини. Даючи такий дозвiл, треба думати про те, яке у водiя ставлення до життя, до суспiльства. Якщо хтось у щоденному життi зневажає права i обов'язки громадянина, то й за кермом вiн буде такий самий. Почне порушувати дорожнi правила, так, як порушує iншi. Але, повторюю, на щастя, такi хлопцi не мають автомашин. Вони можуть лише мрiяти про них. Смiшнi, зрештою, цi мрiї.
      - Чому смiшнi? Мрiї нiколи не смiшнi, - заперечила Бронка.
      - Вiн нiколи не матиме гарної автомашини, якщо не вiзьметься за науку, за наполегливу працю. Зараз може тiльки мрiяти, що в когось украде автомобiль, проїде ним клаптик дороги, а потiм або сам розiб'ється об дерево, або когось розiб'є.
      - Ех, у вас вiдразу найгiрше.
      - Адже ти знаєш Чорного Франека. Якби вiн сiв за кермо дуже швидкого автомобiля, то хiба втримався б i не помчав з найбiльшою швидкiстю? А в нього ж немає нiякого досвiду. Тi, що крадуть автомашини, як правило, потрапляють в аварiю.
      - Ви, мабуть, не боїтесь крадiжки? - пирхнула дiвчина. - Вашу автомашину можна догнати навiть на велосипедi. То вас через цей автомобiль прозвали Самоходиком? А я теж вам дивуюся. Коли з вами розмовляєш, то ви нiби серйозна людина. Але коли ви сядете у цей автомобiль, вiдразу хочеться смiятись. Хiба ви не розумiєте, що така машина ганьбить свого власника?
      Мене аж пересмикнуло з лютi.
      - Не роби головної помилки молодостi, не суди надто поспiшно про людей i речi. Можу сказати, що незабаром мiй автомобiль не здаватиметься тобi смiшним.
      Тим часом ми проминули село Вепр i виїхали на вузьку греблю, що сполучає острiв Буковець з материком. Ми побачили широку затоку з кiлькома водними причалами, де стояло на якорi кiльканадцять досить великих яхт i навiть два рiчкових катери. Я помiтив також пришвартовану до берега бiлу яхту Вацека Краватика. Що вони могли тут робити?
      Бронка вказала менi на ятку з пивом, яка стояла при в'їздi з греблi на острiв. Вiдразу ж за будкою простягся низький, невеликий лiсок. А за лiском - селище кольорових кемпiнгових будиночкiв якогось ольштинського пiдприємства.
      - Сховаю машину в лiску, - сказав я Бронцi. - Щоб Чорний Франек не злякався. Ти сядь тут недалечко i чекай на нього. Я прогулюватимусь поблизу й, коли побачу вас обох, пiдiйду.
      Надходив полудень, хмари розбiглися по небi, сонце добряче припiкало.
      Черга бiля ятки була чимала, але менi вiдразу впала у вiчi знайома постать. Бiловолоса Едiта з яхти Вацека Краватика купувала в ятцi цигарки.
      Я вирiшив розiграти випадкову зустрiч. Побiг на берег затоки i звiдти попрямував до ятки.
      Ми стрiлися на половинi дороги. Побачивши мене, Едiта впустила з рук чотири пачки цигарок.
      - Добрий день, - сказав я ввiчливо, нахиляючись i пiдбираючи їх iз землi.
      - О господи, - шепотiла вона злякано. - Ви теж тут? Це справдi ви?
      - Я, власною персоною, - вiдповiв я, знову ввiчливо кланяючись.
      Уже в першу зустрiч з нею я впевнився, що вона дуже наївна. "А що, як менi пощастить здобути в неї якусь цiнну iнформацiю?" - подумав я.
      Вона справдi перелякалася, побачивши мене, це видно було з її обличчя. Однак за мить той страх минув, поступившись мiсцем такому ж щирому гнiву.
      Вона тупнула ногою.
      - Таки Вацек правду казав: ви стежите за нами. А навiщо, скажiть, будь ласка? - вона взялася руками в боки. - Яке ви маєте право за нами стежити?
      Я безпорадно розвiв руками.
      - Присягаюся вам, що це неправда. Я опинився тут, бо розшукую на Буковцi Чорного Франека.
      - У вас щось пропало?
      - Угу, - збрехав я.
      - То вам нема чого тут робити. Ви повиннi їхати до мiлiцiї в Iлавi. Сьогоднi вранцi мiлiцiя влаштувала тут облаву на бешкетникiв та волоцюг i забрала отого Чорного Франека й Романа. Вацек i Януш теж поїхали до Iлави.
      - Яхтою? - здивувавсь я, тому що бачив яхту, пришвартовану до берега острова.
      - Нi. Вацековим автомобiлем. У селi Вепр вiн поставив свою машину у якогось селянина.
      Авжеж, це не спало менi на думку. Звичайно, Вацек Краватик мав не тiльки гарну яхту, але й автомашину.
      - Я вже знаю, чого вони поїхали до Iлави. Чорний Франек обiцяв їм знайти того, хто вкрав карту, - сказав я.
      - Нi. Вони поїхали в Романовiй справi.
      - Навiщо Вацековi Роман? - здивувавсь я.
      Тiльки тепер у нiй прокинулась пiдозрiливiсть.
      - Чого ви питаєте про це? Вацек заборонив менi розмовляти з вами. Ви нiчого не дiзнаєтесь вiд мене. Нiчого! - крикнула вона.
      - Але ж я нiчого не хочу дiзнаватись, - запевнив я її. - I повинен уже йти, вибачте.
      Кажучи це, я ввiпхнув їй до рук пачки цигарок, чемно вклонився i попрямував стежкою до ятки з пивом.
      - Їдемо, - гукнув я до Бронки i пiшов до самоходу.
      - Що сталося? - здивовано допитувалася вона, бiжучи за мною. - Ви вже не хочете зустрiтися з Франеком? Я втягнув її в машину, ввiмкнув мотор.
      - Чорний Франек в Iлавi. Його заарештувала мiлiцiя.
      Вона затулила обличчя долонями.
      - Я знала, що так скiнчиться, - промовила з розпачем. - Тепер вiн розплатиться за всi провини ватаги.
      Мене охопила злiсть.
      - Авжеж, - глузливо сказав я, - сам Франечок невинний. Це тiльки погана ватага чинила неподобства бiля озера. А це, бува, не той Чорний Франек верховодив у тiй ватазi? А тодi, коли зчиняли бешкети, забивали вiвцю на островi, крали балони з газом, то не думали про вiдповiдальнiсть перед законом?
      - То ви не допоможете йому? - Вона вiдняла руки вiд обличчя, стиснула губи.
      Я не вiдповiв. Удав, що заклопотаний їздою по грунтовiй дорозi. Попереду кiльканадцять кiлометрiв такої важкої дороги через Гублавки, Ульпiти, аж до Корчмиськ, звiдки до Iлави вело асфальтове шосе.
      - Куди ми їдемо? - спитала знову Бронка.
      - Назустрiч пригодам, - вiдповiв я безтурботно.
      - Я не хочу нiяких пригод. Не вiрю нi в якi гарнi пригоди. Я хочу повернутися додому, перепрошу батькiв i в наступному роцi вiзьмуся за науку. Коли б тiльки якось допомогти Франековi... Адже ви не кинете його? - спитала вона благально.
      - А як я допоможу йому? Скажу мiлiцiї, що злочини ватаги Чорного Франека, - вигадки? Скажу, що Чорний Франек порядний хлопець, який не верховодив у ватазi розбишак?
      - Вiн уже давно не верховодив...
      - Ну то й що? Але брав участь у багатьох бешкетах. I ти теж. Адже можна було б передбачити, що це саме так скiнчиться. I ти найкраще знала про це, тому й покинула ватагу. А я обiцяв тобi чудову пригоду й дотримаю обiцянки.
      Та її вже не цiкавила пригода. Вона думала про Чорного Франека.
      - Спiймали їх усiх чи тiльки його?
      - Звiдки менi знати? Знаю тiльки, що заарештовано й Романа.
      Вона знову затулила обличчя руками.
      - Що буде з Франеком?
      - Я хотiв йому допомогти, поки це було можливо, коли ще вiн сам з власної волi мiг кинути зграю. А тепер найбiльше, що я можу зробити, це передати йому у в'язницю трохи їжi чи ласощiв. Не забувай, що вiн уже сидiв у виправнiй колонiї. Вiн рецидивiст, i таких, як вiн, чекає сувора кара.
      Бронка розплакалась. Нi, вона не була плаксiйкою, а раптом усвiдомила, в якому безнадiйному становищi опинився Чорний Франек.
      Ми в'їхали в мiськi вулички. Iлава дуже гарна, сучаснi будинки звелися на мiсцi руїн, що лишилися пiсля вiйни. Мiстечко схоже на курорт, бо розтягається на перешийку Озерища. Поблизу озера є кемпiнговi будиночки, бари, кафе, гарний ресторан "Корморан".
      Але нiколи було роздивлятися принади Iлави. Я знайшов великий будинок окружної громадської мiлiцiї i поставив перед ним свою автомашину.
      Бронка була в такому настрої, що якби я вiдвiз її на вокзал i купив квиток до Варшави, вона покiрно сiла б у поїзд i поїхала додому. Може, я й повинен був так зробити. Проте я подумав, що вона повернулася б додому розкаяна i сповнена добрих намiрiв, але чи надовго вистачило б того каяття? Я боявся, що вона винесла з усього тiльки таку науку: людина не повинна робити нiчого поганого, бо її може заарештувати мiлiцiя. А ми ж хочемо виховати поколiння, яке не чинитиме зла не тому, що боїться вiдповiдальностi, а тому, що зло порушує порядок, який ми самi собi запровадили. Я хотiв, щоб вона сказала собi: так, навiть найнеспокiйнiший характер знайде нагоду й можливiсть жити в межах громадського порядку, нiкого не кривдити i не вступати в конфлiкт iз законом.
      - Зачекай на мене, - сказав я.
      Залишивши її у самоходi, сам пiшов до комендатури й попросив зв'язати мене з черговим офiцером.
      Молодий офiцер мiлiцiї прийняв мене в майже порожнiй кiмнатi. Крiм стола, двох стiльцiв, сейфа i великого орла на стiнi, там бiльше нiчого не було.
      Я показав йому паспорт i посвiдчення члена бригади сприяння мiлiцiї, де я був iнспектором дорожньої служби. Це посвiдчення вiдразу збудило в нього симпатiю до мене. Я теж був мiлiцiонером, тiльки служив добровiльно в запасi.
      Я спитав про Чорного Франека i Романа. Мене цiкавило, за що саме затримала їх мiлiцiя.
      - Того Франека i Романа, - вiдповiв офiцер, - ми затримали як волоцюг, хоч менi здається, що в них на сумлiннi й серйознiшi правопорушення. Цi хлопцi не мали при собi нi гроша, то з чого ж вони жили, якщо не з крадiжок? Ми вирiшили просто виселити їх з нашого району. Хочемо дати їм квитки до постiйного мiсця проживання i попередити, що коли вони ще раз з'являться тут, то стануть перед судом для неповнолiтнiх. Той Франек, прозваний Чорним Франеком, верховодив тут ватагою бешкетникiв, яку, на жаль, нам не пощастило виловити. Хлопець запевняє, нiби порвав з ватагою i надумав найнятись працювати у мiсцевих рибалок. Не знаю, чи можна йому вiрити. Але ми справдi затримали його самого. Сидiв пiд якимсь деревом на Буковцi й трусився, бо ранок був холодний. У наших районах гостра нестача робочих рук. Такий молодий хлопець мiг би працювати у якомусь селянському господарствi чи в рибальському кооперативi. Ми зовсiм не зацiкавленi в тому, щоб запроторити хлопця до виправної колонiї. Але нам потрiбна гарантiя, що вiн змiниться. Коли б хтось серйозний, вiдповiдальний пiдписав нам зобов'язання, що Франек одразу ж вiзьметься до чесної роботи, ми могли б його звiльнити.
      - А Роман? - спитав я.
      - Того вже звiльнено. Пiвгодини тому двоє туристiв пiдписали зобов'язання, що на лiто вiзьмуть його пiд свою опiку.
      - Вацек Краватик i Бородань, - вирвалось у мене.
      - Один з чоловiкiв звався Вацлав. А другий справдi був з бородою, усмiхнувся офiцер.
      Признаюсь, я нiчого не розумiв. Чому Краватик i Бородань зацiкавилися Романом? Може, вiдкрилися якiсь новi подробицi, пов'язанi з картою?
      - Перш нiж пiдписати зобов'язання, про яке ви згадували, я хотiв би поговорити з Франеком. Може, вiн не погодиться, щоб я взяв його пiд своє крильце.
      - Звичайно. Але я не дуже розумiю, навiщо ви хочете взяти на себе такий обов'язок...
      - Я трохи вивчав його. Це загалом цiкавий хлопець. Є певний шанс... Але то довга iсторiя, я знаю, що у вас обмаль часу.
      Справдi, вiн був дуже заклопотаний. Раз у раз його кликали до телефону, раз у раз до кiмнати, де ми розмовляли, зазирав якийсь мiлiцiонер.
      - Я попрошу привести сюди цього хлопця, - сказав офiцер i вийшов у коридор.
      РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
      Чому програвав Франек, або розмова про тiсне вбрання.
      Спiвробiтник музею. Чому я впустив ножа. Роман ставить свої
      умови. Де таємнича карта? Горе хвальковi! Я скидаю маску.
      Навздогiн. Що сталося з таємничою картою?
      - Впiзнаєш мене, правда ж? - спитав я Чорного Франека. Я навмисне перейшов на "ти", щоб вiн вiдчув, що я маю його за шмаркача.
      Вiн мовчки кивнув головою. Офiцер вийшов, залишивши мене вiч-на-вiч з хлопцем.
      - Я кiлька разiв запрошував тебе на розмову. Але ти щоразу бачив у цьому якийсь пiдступ. Аж ось коли ми можемо вiльно порозмовляти.
      - Чого ви хочете вiд мене? - буркнув вiн непривiтно.
      Я здивувався:
      - Ти й досi вважаєш себе великим спритником? Тебе нiчого не навчило теперiшнє твоє становище? Чи тобi не спадає на думку, що ти тiльки програєш? Подумай, будь ласка. Верховодив у ватазi й позбувся свого впливу. Тобi симпатизувала Бронка, i ти втратив її симпатiю, ти навiть повiвся, як негiдник, бо зловжив її довiр'ям. Розпочав вiйну з Капiтаном Немо й програв. Навiть зi мною тобi не пощастило, не кажучи вже про те, що в тебе вислизнула з рук рибальська карта. I ось ти пiд арештом у мiлiцiї, а Роман уже на волi.
      - Утiк? - пожвавiшав Франек.
      - Вацек Краватик i Бородань пiдписали заяву, що беруть його на своє утримання, i мiлiцiя звiльнила Романа з-пiд арешту.
      - От пройди! - вихопилось у нього.
      - Ти й сам себе пройдою вважаєш i розумахою. То чи не скажеш менi, чому ти весь час програєш?
      Вiн зневажливо махнув рукою.
      - Менi не щастить.
      - Нi, друже. Просто ти вирiс зi свого вбрання: коли зробиш рiзкий рух, воно трiщить по швах. Чому тебе скинули з ватажка?
      - Роман iнтригував проти мене.
      - Нi, голубе. Щоб верховодити ватагою бешкетникiв, треба самому бути найбiльшим бешкетником. А тобi, - не знаю вже чому, - це перестало подобатись. Ти хотiв бути на чолi ватаги, але щоб ватага не крала й не бешкетувала. Просто на тобi не твоє вбрання. Пора його, друже, змiнити на iнше.
      - Куди ви хилите?
      - Вацек Краватик i Бородань зобов'язалися взяти пiд опiку Романа. Я можу зробити це саме для тебе. Пiдпишу зобов'язання, що беру тебе на лiтнiй перiод, ну, скажiмо, своїм ад'ютантом. Я повинен у цих краях виконати певне завдання i потребую помiчникiв. Передбачається кiлька цiкавих пригод.
      - Ви з... мiлiцiї?
      - Нi, хлопче. З музею.
      Видно було, як вiн насилу стримується, щоб не зареготатись.
      - Ну, звiсно, - глузливо зiтхнув вiн. - Я повинен був здогадатися по вашому музейному автомобiлю. А може, - пожвавiшав вiн, - ви археолог? Я чув од хлопцiв, що кiлька з них працювали в археологiв на розкопках. Може, вам потрiбнi робiтники?
      - Я не археолог, а мистецтвознавець.
      Вiн знову розчарувався.
      - Ну, то як? Пiдписати зобов'язання?
      - Як хочете, - мовив поблажливо. - Краще бути вашим ад'ютантом, анiж сидiти за гратами чи повернутись до Варшави.
      - Але пам'ятай, робитимеш тiльки те, на що матимеш мiй дозвiл.
      Вiн ще раз знизав плечима.
      - Знаю. Я буду покiрний, мов ягня. Тiльки нудьги боюсь. I повчань.
      Я пустив повз вуха його шпильки i вийшов у коридор, щоб знайти офiцера.
      Офiцер виголосив перед Франеком досить довгу промову, з якої виходило, що хоча хлопець за хвилину буде на волi, але слiдство проти нього вестимуть далi, бо є пiдозра, що вiн причетний до крадiжки вiвцi, а також газової лампи та балона.
      - Вiд щирого серця раджу тобi, - закiнчив мiлiцiонер, - щоб ти вiдтепер поводився бездоганно. Буде найкраще, коли чесно працюватимеш. Твоя дальша поведiнка матиме великий вплив на хiд слiдства проти тебе.
      Через п'ять хвилин ми з Франеком iшли до самохода. Хлопець аж здригнувся, побачивши Бронку. А вона, - о диво, - замiсть страшенно зрадiти, чого можна було сподiватися, дуже холодно привiталася з хлопцем. "Розумна дiвчина, - подумав я. - Почала усвiдомлювати, що колишнє її захоплення його вчинками робило хлопця ще зухвалiшим".
      - Я пiдписав зобов'язання, що вiднинi Франек не бешкетуватиме, а допомагатиме менi. Ти не заперечуєш, щоб вiн приєднався до нас? - спитав я Бронку.
      Вона глянула на хлопця мало не з погордою.
      - Аби тiльки вiн не зловжив вашим довiр'ям, як зробив це з моїм.
      Франек спаленiв, наче йому дали ляпаса. Проте нiчого не сказав i сiв на задньому сидiннi, бо дiвчина сидiла поруч зi мною.
      - Пообiдаємо, - запропонував я.
      Пiд'їхав до ресторану "Корморан", уже майже за мiстом, поблизу кемпiнгового селища. Ресторан стоїть над озером, вiддiлений вiд води золотистим пляжем з купальнею i причалом. У великi вiкна видно було сiре плесо Озерища й бiлi трикутнички вiтрил.
      Перед "Кормораном" стояло кiльканадцять автомашин. Франек не втримався i пестливо погладив капот бiлого "Фiатика".
      - З Варшави, - сказав вiн, поглянувши на номер. - Гарний вiзок. От би менi такий! А ви не могли б собi такого придбати?
      - Мiй кращий, - вiдповiв я.
      Франек сприйняв це як жарт. Ми ввiйшли до зали й зайняли столик бiля дверей. Вiн стояв пiд стiною, яка через два метри круто завертала, вiдкриваючи простiр головної зали з паркетною пiдлогою i естрадою для оркестру.
      Ми обiдали мовчки. Мiж Бронкою i Франеком вiдчувалась вiдверта неприязнь, а я думав про свої справи. Раптом у мене аж випав з руки нiж. Вiд сусiднього столика почувся голос Вацека Краватика:
      - Бiльше я тобi пива не дам, шмаркачу. I що ти собi думаєш? Маєш нас за йолопiв? Не досить, що ми витягли тебе з в'язницi, ти ще ставиш якiсь умови? Кажи конкретно, де карта?
      - Спокiйно, спокiйно, - почув я хлоп'ячий писклявий голос.
      Я притулив палець до губiв, давши знак Бронцi й Франековi мовчати й не виказувати нашої присутностi. Певно, Вацек i Бородань, залагодивши справу в комендатурi, приїхали сюди пообiдати.
      Тепер вереснув Бородань:
      - Вацеку, тримай мене, бо як ухоплю оце щеня за карк, то переламаю йому кiстки! Що вiн собi думає? Украв у нас сумку з картою та ще й приндиться?!
      Вацек, мабуть, втихомирив приятеля, бо розмовляти стали тихiше. Але знаючи вже, хто сидiв за виступом стiни, ми вловлювали цiлi уривки розмови з тихого гомону голосiв, що сповнював ресторанну залу.
      Говорив Роман:
      - Якщо ви будете погрожувати, то ми не домовимось. Я вже вчора виклав вам свої умови. Я нiчого не знаю нi про яку сумку й карту. А якщо вам не подобається моя поведiнка, я можу повернутись до в'язницi. Що менi! Посиджу днiв два, а там вiдiшлють додому, до Варшави. Нi мiлiцiя, нi ви не пiдшиєте менi нiякого злочину. А вiч-на-вiч скажу вам таке... Я не знаю, хто вкрав ту сумку з картою. Але, мабуть, я б її знайшов. Навiть напевно, якби взявся, то знайшов би. Вам вона дуже потрiбна, я б вам це зробив, ну, звiсно, не за спасибi. Адже ви збирались дати Чорному Франековi за карту п'ять тисяч.
      - Ми хочемо побити рекорд Польщi, - буркнув Бородань.
      - Ну що ж? Менi це зовсiм байдуже. Але умова не змiнилася: дасте п'ять тисяч - i я вам скажу, де сумка з картою. Берiть її, а я втечу до Закопаного. I все буде цiлком за вашим зобов'язанням: я таки житиму на вашому утриманнi, ще й непогано поживу собi в Закопаному на вашi грошi.
      - Держи мене, бо я цьому шмаркачевi!.. - знову вереснув Бородань.
      Вацек i цього разу вгамував його.
      - Дамо три тисячi, - сказав вiн Романовi. - Але спершу ми повиннi мати карту.
      - Отакої! - засмiявся хлопець. - Я вам карту, а ви - в потилицю? Нi, я так не граюся. Грошики давайте зараз, i я скажу, де шукати сумку з картою.
      - Ти вiзьмеш грошi, а ми карти не знайдемо?
      - Грошики давайте зараз. Я покладу їх у кишеню. I поїду з вами на Буковець, де захована та сумка з картою. Згода?
      Вацековi, здається, вже набридли цi клопоти з картою.
      - Згода, - сказав вiн. - Ось грошi. Заправимось i їдьмо по карту.
      Зачовгали стiльцi. Я боявся, що Бородань i Вацек побачать нас, коли йтимуть до сходiв, але вони подалися до другого виходу, бiля естради.
      - Не симпатизую тим типам, але повинен сказати, що Роман справжнiй негiдник, - промовив я. - Це ж, мабуть, вiн украв у них сумку.
      - Погань! - буркнув Франек. - Украв сумку, а нiчого не сказав. Але чому вiн тiльки вчора зв'язався з Краватиком?
      - Не здогадуєшся? Вiн хотiв спершу тебе принизити перед ватагою. Коли йому це вдалось, вiн почав дiяти.
      Я розплатився з офiцiанткою, i ми вийшли з ресторану.
      Я хотiв знати, куди поїде Вацек Краватик. Думав, що, може, менi якось пощастить глянути на ту карту. У вухах i досi лунали слова: "Та карта поверне нам усе сторицею".
      Вiд заправної станцiї саме вiд'їжджала велика цистерна. Коли наливають пальне у великi резервуари, заборонено видавати бензин, i тому його саме тiльки почали вiдпускати.
      Коло насоса стояв чорно-бiлий "Вартбург". Вацек Краватик, Бородань i Роман вийшли з машини й чекали, поки робiтник станцiї вставить шланг у бак.
      Я зупинився за Вацековим "Вартбургом".
      - О, Чорний Франек! - перший помiтив нас Роман.
      Бородань i Вацек Краватик пiдозрiливе подивились на мене.
      А Роман, бачачи, що Франек пустив його слова повз вуха, вiв далi:
      - Ей, Франеку, ти що, збираєшся в космонавти, що їздиш такою ракетою? Тебе, мабуть, взяли пiдпихати цю машину? А може, їдете з Бронкою брати шлюб?
      Я подав Франековi знак, щоб вiн мовчав. Це пiд'юдило i Вацека Краватика.
      - Шановний добродiю, - звернувся вiн до мене з ввiчливою iронiєю, - ви наважилися вибратись аж до Iлави оцим страховиськом? А не боїтесь, що воно розлетиться по дорозi?
      Бородань кинув нiби знехочу:
      - Загадаю вам загадку. Скiльки днiв треба їхати, щоб дiстатися цiєю тачкою на Буковець?
      - Три днi, - захихотiв Роман.
      - Так, - iз серйозним обличчям погодився Бородань. - Три днi й три ночi, часто мiняючи коней.
      Навiть робiтник станцiї непомiтно посмiхнувся,
      А Роман усе намагався дошкулити Франековi:
      - Ти хотiв ту карту, Франеку? Думав на нiй заробити. Але наскочив на хитрiшого. Ти знаєш, де була карта? Тепер я можу тобi розповiсти, бо це вже не iстотно. Вона лежала в тебе пiд носом. У лисячiй норi, мiж корiнням отого сухого дерева на Буковцi, де колись був наш табiр. Це я i Лисяча Шкурка поцупили ту сумку.
      - Заткни пельку! - гримнув Бородань.
      Зляканий хлопець замовк. Вацек Краватик заплатив за бензин, вони сiли в машину й поволi рушили зi станцiї. Тепер я пiд'їхав пiд шланг.
      Франек сплюнув набiк, виявляючи таким чином свою зневагу до Романа.
      - Ех, якби у вас кращий автомобiль, - сказав, - ми б їх трохи поганяли. Добре було б таку штуку їм утнути: приїздять, а там сумки з картою немає. Ще й можна було б записку залишити їм: "Привiт, помiдори".
      Я вiдчув, що мене проймає дрож, як завжди перед новою пригодою. Я думав: "Не забиратиму в них тiєї карти, хоч вона й не їхня. Вони вкрали її в чоловiка, який сидить у в'язницi. Але я з ним не знайомий i навiть не знав би, як її йому повернути... Однак я маю право подивитися на неї".
      Скiльки ми заправлялись? Щонайбiльше три хвилини.
      - Тримайтесь! - гукнув я до Бронки й Франека.
      З заправної станцiї я вилетiв, мов iз пращi, на найшвидших обертах мотора. Шини аж вищали, коли я вискочив з-за рогу вулицi й помчав по шосе до Корчмиська.
      - А вiн непогано тягне, - зауважив Франек.
      Вацек Краватик i Бородань не сподiвалися гонитви. Я догнав їх за два кiлометри вiд Iлави.
      I тодi почалося. Краватик побачив мiй самохiд i став додавати газу. Вiсiмдесят, дев'яносто, потiм сто кiлометрiв на годину. Нарештi, вiн догнав до найвищої точки - притиснув газ до краю, мiй лiчильник показував сто двадцять кiлометрiв на годину.
      Вацек, певно, зрозумiв, що ми неспроста отак женемо. А може, й не мав нiякої пiдозри, а просто спортивний запал не давав йому пропустити вперед машину, якiй годилось їхати на Буковець "три днi й три ночi, часто мiняючи коней"?
      Сто двадцять кiлометрiв на годину, це, здається, було все, чого вiн мiг сягнути на своїй машинi. Три цилiндри "Вартбурга" давали все, що тiльки могли.
      Краватик натис педаль швидкостi до краю, i його карбюратор нагнiтав стiльки бензину, скiльки дозволяла його конструкцiя.
      А в моєму самоходi? Дванадцять цилiндрiв, великих, мов горшки, не досягли ще й половини своєї потужностi, три двоканальнi карбюратори нагнiтали в них стiльки бензину, що педаль газу була ледь притиснута. Тепер я мiг увiмкнути найбiльшу швидкiсть, себто досягти понад двiстi кiлометрiв на годину.
      Вацекiв мотор уже завивав на найшвидших обертах, увесь корпус машини, мабуть, аж двигтiв вiд величезної натуги. А мiй самохiд щойно починав "входити в норму", це була його робоча швидкiсть, при якiй вiн найменше брав бензину й найменше нагрiвався.
      - Господи... що ви робите? - радiсно зойкнув Чорний Франек, побачивши, як ми швидко наздоганяємо Вацека, хоч на лiчильнику стрiлка спiдометра досягла ста двадцяти кiлометрiв.
      Бронка тихо мовила:
      - А я таке казала про вашу машину...
      В менi буяла гордiсть. Вибачте менi цю слабiсть, але i я люблю часом похизуватись. Чи ж не заради того я спокiйно перетерпiв усi глузування з мого самохода, щоб пережити цю єдину прекрасну хвилину: показати, на що здатен мiй непоказний автомобiль?
      - Певно, ти розумiєшся на марках автомашин, - сказав я до Чорного Франека. - Ти чув про "Феррарi-410"?
      - Ну, звiсно. Це один з найшвидкiснiших туристсько-спортивних автомобiлiв, що їх роблять в Iталiї на приватнi замовлення.
      Я кивнув головою,
      - Оце, власне, i є "Феррарi-410".
      Вiд захвату хлопець тiльки зiтхнув.
      Та я не мiг як слiд навтiшатися трiумфом. Бо їхав не автострадою, а вузьким асфальтованим шосе. Навiть при ста кiлометрах на годину водiй почуває себе невпевнено, тому що може статися нещасливий випадок. По вузькому шосе ходять кури, їздять вози й мотоцикли, на шосе вибiгають дiти, а нерiдко можна зустрiти й пiдпилого велосипедиста.
      Я натиснув на клаксон, даючи знак Вацековi, щоб вiн звiльнив менi дорогу.
      Але його машина не вiдступила нi на метр. Може, Вацек Краватик ще не отямився з подиву? Чи нiяк не збагне, що та потвора, яку вiн висмiював, не тiльки догнала його, а й випереджає?
      Я знову натиснув на клаксон, цього разу довше. А сигнал у мене був потужний - спiвучий i дзвiнкий.
      - Негiдник!- буркнув Франек, бачачи, як "Вартбург" ще з'їжджає на лiвий бiк дороги, щоб його неможливо було обiгнати.
      Я мчав, натискаючи на клаксон, ревучи, мов карета швидкої допомоги, яка їде на виклик. Але Вацек Краватик не давав дороги.
      Мабуть, вiн уже зрозумiв, що ми хочемо випередити, щоб першими дiстатись до Буковця й забрати з лисячої нори сумку з картою. Отож вiн перешкоджав, як мiг. Я догадався, що коли нарештi вiн таки дасть нам проїхати, то тiльки на такiй вiдстанi вiд Корчмиська, що навiть при великiй швидкостi я вже небагато виграю в часi. Вiн прибуде на Буковець щонайбiльше через двi чи три хвилини пiсля мене. А це замало, щоб я змiг заволодiти сумкою.
      Мiй клаксон грав гучно, мов оркестр.
      - Дає дорогу! - радiсно вереснув Франек.
      Вацек давав дорогу, одночасно зменшуючи швидкiсть.
      "То якась пастка", - подумав я. I побачив застережний знак - за хвилину ми в'їдемо в крутий вiраж.
      Чи зважиться хто проїхати крутий поворот iз швидкiстю сто двадцять кiлометрiв на годину? Хiба що самогубець.
      "Вартбург" сповiльнив швидкiсть до дев'яноста, але й так вiдцентрова сила занесла його праворуч. Таким чином, у ту мить можна було проскочити лiворуч, i я зрозумiв, що мушу це зробити. Нi, я не переганятиму на поворотi, але зроблю це, коли ми, - як кажуть водiї, - почнемо виходити з вiражу. Бо тодi менi знову буде видно вiдрiзок шосе попереду.
      Я зменшив швидкiсть до ста i раптом на поворотi додав газу. Ох, тi, що так глузували з мого самохода, називаючи його "розкаряченою жабою". Якби ж вони бачили його в цю мить! При такiй величезнiй швидкостi саме завдяки "розкаряченостi" вiн чудово тримався на шосе, i вiдцентрова сила не змогла вiдiрвати його вiд асфальту.
      Тiльки всi чотири шини несамовито завищали i, мабуть, дуже обдерлися.
      Якусь хвилину ми їхали з Вацеком поряд. А потiм я ще натиснув на педаль газу i рвонув уперед. Сто двадцять, сто тридцять, сто п'ятдесят кiлометрiв на годину. "Вартбург" лишився позаду, нiби в нього не було мотора, нiби вiн був iграшковий автомобiль, що його пхають уперед, крутячи педалi.
      Уявляю, як їм було на душi, i Вацековi, i Бороданевi, i Романовi, коли вони побачили, що я все вiддаляюсь вiд них.
      Але я розумiв, що якби навiть збiльшив швидкiсть до двохсот кiлометрiв на годину, то однаково мав би перевагу на якихось кiлька хвилин. Бо до Корчмиська залишилося ледве кiлька кiлометрiв асфальту. Далi простягалась грунтова дорога, якою доведеться їхати не швидше двадцяти кiлометрiв на годину.
      "Отже, треба пiти на хитрощi", - подумав я.
      I я раптом зняв ногу з педалi газу.
      - Навiщо ви зменшуєте швидкiсть? Що сталося? Щось зiпсувалося? перелякався Чорний Франек.
      - Не бiйся, приятелю, - заспокоїв я його. - Це був тiльки перший урок для тих добродiїв. А тепер почнеться другий.
      Шосе пролягало тут через лiс, позаду залишилося село Сапи, попереду було сiльце Урове. Моя звичка вивчати напам'ять карти мiсцевостей, де я дiятиму, й цього разу витримала екзамен. Менi не треба було заглядати в карту, щоб згадати, де в будь-яку мить лiсова дорога збочить улiво.
      Я ще зменшив швидкiсть. У дзеркальцi знову побачив "Вартбург", Вацек Краватик теж, напевно, побачив мене перед собою. Мабуть, зрадiв, подумавши, що в мене зiпсувався мотор чи лопнула шина.
      Я зненацька звернув лiворуч, на лiсову дорогу i поїхав зовсiм повiльно, обминаючи товсте корiння, що стирчало з землi. У дзеркальцi побачив: "Вартбург" спинився на шосе й люди в ньому дивляться, як я заглиблююсь у лiс.
      Я знав, що стривожив їх, з'їхавши з асфальту. Уявляв навiть, як вони мiркують: "Чому вiн звернув у лiс? Хiба вiн не збирався їхати на Буковець по нашу сумку?.. А може, знає коротшу дорогу? Найкраще буде їхати за ним. Коли ж виявиться, що вiн їде не на Буковець, то спокiйно повернемо назад", I ось "Вартбург" Вацека Краватика звернув на лiсову дорогу.
      - Ну, тепер я вас провчу! - пробурмотiв я.
      Дорога ставала дедалi важча. Вже й зi швидкiстю двадцять кiлометрiв важко було їхати. Раз у раз траплялися глибокi, наповненi болотом вибоїни. З землi стирчало грубе корiння сосон i грабiв.
      Мабуть, я був перший на свiтi водiй, що радiв такiй дорозi. Подумки я вже прикидав, на скiльки забариться Вацек Краватик, вертаючись назад на асфальт. П'ятнадцять хвилин? Двадцять? Може, навiть пiвгодини.
      - Нiчого не розумiю, - покрутив головою Чорний Франек. - Адже ми мали їхати на Буковець по ту карту...
      Ох, ота моя любов до трiумфiв! Чи я вже нiколи не вилiкуюсь вiд цього? Хвалько! Та все ж не мiг утриматись, щоб не сказати:
      - Ви не чули, що мене прозивають Самоходиком? Мiй самохiд у цiй пригодi вiдiграє не останню роль. Будьте обережнi... - крикнув я.
      Лiс раптово скiнчився. Перед нами простяглася синя, трохи побрижена од вiтру водяна гладiнь. Це була Крага, довгий рукав Озерища, що врiзався в сушу аж пiд Корчмиськом, звiдки вiв канал до Мiломлина, i далi, аж до Ельблонга. Берег Краги в цьому мiсцi спускався до води, оточеної низькими лiсистими пагорбами. Другий берег лежав од нас не далi, як за п'ятсот метрiв. Водою до Буковця звiдси було кiлометрiв зо два.
      А суходолом? Треба було насамперед повернутись по вибоїстiй дорозi на асфальтове шосе, потiм кiлька кiлометрiв до Корчмиська, далi знову по вибоях грунтової дороги кiльканадцять кiлометрiв до села Вепр. I вже звiдти греблею в'їжджали на Буковець.
      Чи Вацек Краватик з Бороданем уже здогадались, що попали в пастку? Ще нi. Так само, як i Бронка з Франеком не розумiли мого маневру. Бо нiхто не здогадувався, що мiй самохiд - амфiбiя.
      - I що тепер буде? - занепокоївся Франек, дивлячись на Крагу, яка перетнула нам дорогу.
      Я спинив машину за кiлька метрiв вiд води. У задньому дзеркальцi було видно, як нас наздоганяв "Вартбург". Вацек Краватик з Бороданем уже, мабуть, побачили озеро й, певно, дуже зрадiли, що я сам себе ошукав. Хотiв скоротити дорогу до Буковця i не знав, що лiсова просiка упирається в озеро.
      - Здається менi, вони будуть на Буковцi першими, - шепнула Бронка. I, немов щоб утiшити мене, додала: - Та все одно було дуже здорово. Нiколи не забуду цiєї шаленої їзди.
      - Так, це чудова машина, - сказав Франек iз щирим захватом.
      Я непомiтно всмiхнувся:
      - Тримайтеся.
      Зачекав, поки "Вартбург" пiд'їде ближче. Потiм вихилився з вiкна, повернувшись обличчям до "Вартбурга". Весело, наче на прогулянцi, помахав рукою Вацековi та Бороданевi.
      Увiмкнув першу швидкiсть, додав газу i водночас вiдпустив зчеплення.
      Мiй самохiд скочив уперед, мов пiдострожений рисак.
      - Ой! - зойкнула перелякана Бронка.
      Нi, цього нiхто не сподiвався. Самохiд в'їхав в озеро, на мить майже весь капот опинився пiд водою. Та ще через хвилину запрацював гвинт. Самохiд поплив, з тихим шумом розбиваючи перед собою воду. Смуга бiлої пiни позначала нашу дорогу через озеро. Берег з лiсовою просiкою лишався усе далi й далi позаду.
      Я бачив у дзеркальце, що "Вартбург" спинився за метр вiд води, з нього вискочили Вацек Краватик, Бородань i Роман. Бородань щось кричав до мене, Вацек погрожував кулаком. Потiм вони швидко повернули назад.
      - Ви чудовий! - сказала Бронка, отямившись вiд подиву.
      - Такого я ще не бачив, - сказав Чорний Франек. - Це понад людське уявлення... От якби мої хлопцi побачили...
      - Ви чудовий! - повторила Бронка.
      - Це не я. Це мiй автомобiль, - сказав я скромно.
      Посипалося багато запитань. Звiдки в мене такий автомобiль? Якi пригоди я пережив з ним?
      - Чи ти втрапиш на те мiсце, де колись був ваш табiр? - спитав я Чорного Франека. - Не забувай, що в нас буде в запасi щонайбiльше чверть години. За цей час треба знайти сумку, я повинен роздивитися карту, а потiм сумку й карту треба буде покласти назад у яму. Ще нам потрiбно трохи часу, щоб утекти з Буковця. Не треба їм знати, що я бачив ту карту.
      - Чверть години? Вистачить i п'яти хвилин, - запевнив Чорний Франек.
      Коли ведеш самохiд по водi - навiть з найбiльшою швидкiстю - не потрiбно стiльки уваги, як пiд час їзди по землi. Отже, я мiг розповiсти Бронцi й Франековi iсторiю моєї машини.
      Я згадав хвилину, коли несподiвано одержав вiд адвоката повiдомлення, що мiй покiйний дядько Громiлло, вiдомий у нашiй родинi як дивак i запальний винахiдник, зоставив менi в спадок у Краковi цегляний гараж i автомашину. Той потворний шарабан так приголомшив мене, що, ще не сiвши за кермо, я вирiшив позбутися його. Лише пiд час продажу я зрозумiв, що вiн є поєднанням чудового мотора з саморобним кузовом. Звичайно, я не продав машини й постарався проникнути в її таємницю. Незабаром я знав iсторiю автомобiля, довiдався про iталiйця, який, їдучи до Закопаного автомобiлем "Феррарi-410", розбився на небезпечному поворотi. Мiй дядько купив те, що вцiлiло вiд автомобiля, тобто мотор i коробку швидкостей. Вiн зробив кузов, i так з'явилося на свiт оце чудовисько, "схрещення човна з тачкою", - як казали недобрi язики. Проте автомобiль був чудовий, я пережив iз ним багато захоплюючих пригод.
      - Про пригоди розповiм вам iншим разом, - скiнчив я.
      Перед нами вже з'явився острiв Буковець iз селищами кемпiнгових будиночкiв, причалами й наметами.
      Чорний Франек порадив пiдпливти до острова з захiдного боку, там, де Озерище глибше.
      - Бачите велике сухе дерево пiд гiркою? - показав вiн рукою. - Отам стояв наш табiр.
      - Ми не будемо виїжджати на берег. Тут повно туристiв i дачникiв. Не хотiв би привертати уваги до машини. Нехай думають, що це така собi чудернацька моторка. Причалимо до берега й вистрибнемо на мiлину.
      На захiдному березi ми побачили шеренгу байдарок, на глибшiй водi стояло кiлька моторних човнiв i невелика яхта. Останнiм часом з'явилася мода плавати на плотах, на всiляких понтонах, на човнах дивовижної конструкцiї. Тому нiкого не здивувала моторка з тупим носом i фарами.
      Не кваплячись, щоб не привертати нiчиєї уваги, ми попрямували до сухого дерева. Мiж корiнням я помiтив двi дiрки, що лишилися вiд лисячої нори.
      Чорний Франек став навколiшки i глибоко застромив руку в одну, а потiм у другу дiрку.
      - Нiчого тут немає... - сказав розчарований. - Тiльки оцей папiр.
      I подав менi великий, трохи зiм'ятий аркуш, вирваний iз блокнота. На аркушi було надряпано червоним чорнилом:
      "Романе, я забрав сумку. Як вирвешся вiд мiльтонiв, шукай мене
      на Пласкому.
      Лисяча Шкурка".
      - Гарненька iсторiя, - буркнув я. - Сховай папiр у нору, бо Вацек Краватик подумає, що я вкрав сумку. I тiкаймо звiдси, поки вони не приїхали.
      Отже, доля знову не сприяла менi. Знову не пощастило.
      - Хай йому бiс! - буркотiв я, повертаючись до машини. - I знову нiчого не вийшло. Ну, але принаймi ми знаємо, де їх шукати. На Пласкому. Хоча ти й так, мабуть, знав нову схованку ватаги?
      Франек похитав головою.
      - Нi. Навiть не здогадувався, де новий табiр. Я ж весь час вештався на Буковцi, щоб знайти карту. Навiть ночував на цьому островi. Та, зрештою, коли не вдалося спiймати Капiтана Немо, Роман скликав ватагу й вигнав мене. А потiм Роман прийшов з Лисячою Шкуркою на Буковець домовитися з Краватиком. Але саме того ранку мiлiцiя зробила облаву на Буковцi й забрала мене, Романа та ще кiлькох хлопцiв. Лисяча Шкурка, певно, вчасно шмигнув у якусь дiру, й мiлiцiя його не схопила. До речi, чому ви так цiкавитесь тiєю картою? Що в нiй є, скажiть, будь ласка?
      Я знизав плечима.
      - Правду кажучи, не знаю. Та, мабуть, щось є, коли вона така потрiбна Вацековi Краватиковi й Бороданевi. Тому я хотiв би її побачити.
      Я вже сидiв за кермом, аж раптом менi спало на думку щось важливе. Я вийняв з куртки авторучку й повернувся на пагорб, пiд сухе дерево. За мить я знову сидiв за кермом.
      - Що ви там робили?- поцiкавилася Бронка.
      - Я викреслив у листi два слова "на Пласкому". Треба Краватиковi й Бороданевi трохи ускладнити пошуки, тодi в мене буде бiльше шансiв.
      РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ
      Подив гарцерiв. План розшукiв карти i розгрому ватаги.
      Розвiдка на Пласкому озерi. Iсторiя Чорного Франека. Немо в
      скрутному становищi. На допомогу. Хто такий Немо?
      Несподiванка.
      Я поставив автомобiль на лiсовiй галявинi, залишивши в ньому Чорного Франека й Бронку, а сам пiшов до гарцерського табору i сказав вартовим, що хотiв би побачитися з Теллем. На щастя, хлопець саме був у таборi i разом з Яструбом та Баською вийшов на побачення. Ми сiли на травi пiд ворiтьми.
      Я спитав їх, як справи з ватагою.
      Яструб скривився, наче йому дали проковтнути гiрку таблетку. Баська почухав голову, а Телль зiтхнув i сказав:
      - Ми вже згаяли два днi, шукаючи ватагу Чорного Франека по всiх дiрках i закутках. Наче крiзь землю провалились. А й далi роблять своє. У лiсничого з Єжвалда вкрали металевого човна, стояв бiля лiсництва, на маленькому озерцi, сполученому каналом з Пласким озером i Озерищем. Хоч, зрештою, невiдомо, чи то справдi вони вкрали... Пiдкралися й до ятера одного рибалки з Єжвалда. Рибалка щойно поставив його, тому вони не знайшли там риби. Зозла порвали ятiр i затягли в очерет.
      Яструб спалахнув гнiвом:
      - Вони роблять шкоду. А ви й досi вважаєте, що їх треба за це гладити по головi?
      Я посмiхнувся.
      - Починаю змiнювати думку. Тi шибеники таки справдi перебрали мiру. Але я гадав, гурт хоробрих хлопцiв, - я не мiг стриматись, щоб не шпигнути їх, уже впорався з ватагою. Такий знаменитий розвiдник, як Баська, вистежив, мабуть, де табiр ватаги, а невiдступний Яструб уже спiймав ватажка.
      Телль знову зiтхнув.
      - Не можемо знайти їхнiй табiр.
      - Легко глузувати, а важче спiймати Чорного Франека, - додав Яструб.
      Я зневажливо махнув рукою.
      - Я якось дав собi з ним раду. Може, таки мої методи кращi?
      - Що ви хочете сказати? - пожвавiшав Баська.
      - Невже ви... - зацiкавився Телль.
      - Нi, ви жартуєте, - буркнув Яструб.
      Я пiдвiвся з трави й показав на автомобiль, що стояв на галявинi.
      - Там сидить Чорний Франек, - мовив я скромно.
      Всi як один подалися до машини. Але на пiвдорозi я їх зупинив.
      - Спокiйно, хлоп'ята. Я взяв Чорного Франека в полон, якщо так можна сказати, i вчиню над ним суд i визначу йому покарання. Власне, вiн не крав човна й не нищив ятера. Тодi його вже не було у ватазi. Моя розвiдка повiдомила мене, що тепер у ватазi верховодить якийсь Роман, стократ небезпечнiший за Чорного Франека. Романа можна знайти на бiлiй яхтi, що стоїть бiля острова Буковець. Яхта належить Вацековi, прозваному Краватиком, бо його мама має крамницю з краватками в павiльйонах на Маршалковськiй.
      - О господи! Ви все знаєте, - здивувався Баська.
      Телль гордо поглянув на своїх колег.
      - Я ж казав вам, що пан Самоходик незвичайна людина. Ви не дуже вiрили менi. Казали, що вiн уникає бiйки з ватагою, бо не хоче їй перешкоджати. Ну й що? Хто спiймав Чорного Франека? Хто має таку докладну iнформацiю про ватагу?
      Яструб глянув на мене захоплено, але трошки недовiрливо.
      - А може, ви знаєте також, де таємний табiр ватаги? - задав вiн каверзне запитання.
      - Напевно не знаю. Але можу визначити район.
      - А ви нам його не вкажете? - спитав Яструб, сподiваючись, що, може, я все-таки розкрию їм якийсь секрет.
      - I навiть допоможу вам вiдшукати табiр i розгромити ватагу. Проте, з певною умовою.
      Їх смутило i водночас дратувало те, що Чорний Франек сидить у моєму самоходi, їм хотiлося пiдiйти ближче до автомобiля, зачепити хлопця, може, навiть трохи подрочити його. Їм у голову не клалося, що цей їхнiй невловимий досi ворог сидiв у машинi як мiй друг.
      - Як ви його спiймали? - похмуро спитав Яструб. - Мабуть, довелося зв'язати?
      - Вiн слухняно й чемно сiв у машину.
      - Ох, пане Томашу! - тiльки й вимовив Телль. Але в цих словах звучала гордiсть, що я виявився таким, як вiн розповiдав своїм друзям гарцерам. I трохи заздрощiв, що я зробив те, чого вони не змогли.
      - Справа тiльки в методi, - скромно пояснив я. - Мiй метод переконування виявився ефективнiшим за ваш.
      А коли ми, нарештi, посiдали на траву, - хлопцi, втупившись у машину, я запитав Телля:
      - Ти не бачив Чоловiка з рубцем?
      - Нi...
      Тепер зiтхнув я, бо неприємно дiзнаватись, уже вкотре, що мудрi розрахунки i передбачення не сповнились.
      Я розповiв їм про Вацека Краватика, Бороданя, Романа, про таємничу рибальську карту. Змалював пригоду, що сталася по дорозi з Iлави й скiнчилася запискою Лисячої Шкурки.
      - Розв'язати загадку цiєї карти для мене так само важливо, як для вас упоратися з бешкетниками на Озерищi. Ви допоможете менi зазирнути в ту карту, а я допоможу вам приборкати ватагу.
      - Згода! - вигукнули вони в один голос. - Замiсть однiєї будуть двi пригоди. Може, в тiй картi справдi криється якась велика таємниця? Вони хотiли дати за неї п'ять тисяч злотих, це таки пiдозрiло.
      Телль по-дiловому спитав:
      - Яке наше конкретне завдання?
      Трохи подумавши, я вiдповiв:
      - Я приїду до вас завтра, i ми разом вирушимо на Пласке озеро.
      Ми попрощалися, сказавши: "Будь напоготовi!", i гарцери повернулися до табору, а я до самохода.
      За хвилину я плив озером до мису Судака.
      Наставав вечiр - теплий, тихий. Озеро, звичайно таке рухливе, мов живе, тепер здавалося мертве. На ньому не було й хвильки. Вода застигла, як величезна калюжа розтопленого олова, i там, де падало промiння призахiдного сонця, воно палало мов жар.
      Але до ночi було ще довго. Тому я вирiшив хоч на кiлька хвилин випливти на Пласке озеро i подивитись, який воно має вигляд. Нiколи ще я не був на ньому, знав його лише з докладної карти.
      Чому його назвали Пласким? Хiба бувають озера не пласкi, горбкуватi чи похилi? Взагалi, чому його вважали чимсь окремим, хоч воно сполучалося з Озерищем перешийком завширшки сто метрiв?
      Випливаючи з Озерища на Пласке озеро, хтось, не обiзнаний з картою, взагалi не помiтив би, що опинився на iншому озерi. Ось Озерище раптом звузилося на короткому вiдтинку, так само, як не раз звужувалося бiля Iлави, а потiм знову розливалася широка водяна гладiнь з багатьма островами й острiвцями. Може, на якомусь iз них табiр Романової ватаги?
      - Обережно, там сiтки, - сказав Чорний Франек, коли я хотiв був повернути вздовж схiдного берега. - Порвете їх або зiпсуєте гвинта.
      Це були не сiтки, а величезний ятiр. Убитi в мiлке дно гiлки зазначали його кiнцi, на водi лежало кiльканадцять буйкiв, якi утримували ятiр на певнiй глибинi.
      Я обминув пастку i звернув до перешийка. А потiм востаннє глянув на Пласке озеро. У легкiй вечiрнiй млi, зi своєю непорушною, злегка золотавою поверхнею i купами дерев на островах воно здавалося таємничим. Може, через його пустельнiсть? Нiде на озерi не видно було човна чи вiтрила, не чутно тарахкотiння моторок. Неприступнi заростi чи болотистi береги не вабили туристiв, i озеро тут було дике, чарiвне.
      Туристи з Буковця чи Сем'ян рiдко заглядали сюди.
      "Хитро зробила ватага, оселившись саме в цiй мiсцевостi", - подумав я, запливаючи в протоку, на захiдному березi якої стояв самотнiй будиночок лiсова сторожка з червоної цегли. На пiвнiч вiд сторожки, тобто вздовж Плаского озера, рiс густий лiс, що тягся до перших хат села Єжвалда. I на кiлька кiлометрiв у глиб острова земля була вкрита буйним лiсом. Цiлими годинами можна блукати в ньому, не зустрiвши людини. Там були тiльки невеличкi лiсовi озерця. Чудовий край для тих, що не хотiли здибатися зi стороннiми.
      Ми добралися до мису Судака i його пiщаної коси. Бронцi доручили готувати вечерю. Ми удвох з Чорним Франеком почали влаштовувати табiр. Спершу поставили намет для Бронки i надули для неї матрац. У мене в машинi був ще один матрац (я завжди сплю на двох, щоб не так тягло вiд землi). Отже, той другий я вiддав Франековi. Згодилась i вiйськова накидка, так званий плащ-намет; з двох таких накидок можна зробити зграбний наметик. Скориставшися накидкою i клаптем брезенту, що ним я пiд час довших зупинок накривав самохiд, Франек спорудив собi зручну оселю.
      Ми повечеряли пiдсмаженими з грудинкою яйцями та випили чаю. Поки ще не зовсiм смеркло, я походив лiсом, де був наметик таємничого Орнiтолога. Проте знайшов тiльки мiсце, де стояв його намет, витоптану траву i ямки вiд кiлочкiв для намету. Та ще на деревi залишилася намальована на сосновiй корi машкара. "Таємничий Орнiтолог таємничо зник", - подумав я.
      Бронка вiдразу ж пiсля вечерi пiшла спати в намет. Чорний Франек узявся ловити вугрiв. У нього в кишенi був гачок, волосiнь i поплавок, а вудлище вирiзав з лiщини. Однак не спiймав анi рибини, хоч просидiв аж до ночi.
      Я не лягав спати. Сидiв на високому трав'янистому березi озера й стежив за повiльною мандрiвкою мiсяця, який виплив iз-за Чаплиного острова i тепер висiв над тим мiсцем, де стояв намет пана Анатоля. Хоч мiсяць був не вповнi, нiч стояла ясна.
      Франековi набридло невдало рибалити, i вiн сiв поруч мене.
      - Хiба так не краще? Спокiйнiше, безпечнiше? - спитав я його.
      Франек не вiдповiв. Хлопцi його вiку або надто швидко й гаряче визнають свою провину i наводять на думку, що не зрозумiли до кiнця й не дуже глибоко пережили свої помилки, або з них треба обценьками витягати, що саме їх мучить. Признаюсь, я бiльше прихильний до других, а до них, мабуть, належав Чорний Франек.
      - Розкажи про себе, - попросив я. - Я питаю не знiчев'я. Може, якось допоможу тобi?
      - Не потрiбна менi нiяка допомога. Сам дам собi раду. Мабуть, якось улаштуюся, - вiдповiв вiн.
      "Ще й гороїжиться", - подумав я. А вголос мовив:
      - Ну гаразд. Але ж ти можеш щось розповiсти менi про себе? Чи твоє життя - велика таємниця?
      Вiн здвигнув плечима.
      - Адже ви знаєте, хто я такий. Мене прозивають Чорним Франеком, так, як вас - Самоходиком. Ви справдi працюєте в музеї?
      - Показати тобi посвiдчення? - засмiявся я.
      - Я хотiв би мати таку автомашину, як у вас. I взагалi хотiв би бути у вашiй шкурi, а не в своїй.
      - Що ж, ти можеш змiнити шкуру. Власне, я хотiв би допомогти тобi в цьому.
      - Ет, я дам собi раду, - махнув вiн рукою.
      - Скiльки класiв ти скiнчив?
      - Небагато. Неповну середню школу,
      - Не хотiлося вчитись.
      - Я зовсiм не ледачий, - обурився хлопець. - Це з батькової вини. Бо мої батьки розвелися. Двох сестер узяла мати, а мене - батько. Вiн удруге одружився i має в новiй сiм'ї троє дiтей. Вiн сам працював, удома були злиднi, батько трохи випиває. Тому вiн менi раз у раз казав, коли тiльки скiнчу неповну середню, щоб iшов працювати, не сидiв йому на шиї. Спочатку я був кур'єром. Це менi обридло, i я поїхав з групою хлопцiв збирати ягоди в Бескидах. Хлопцi були трохи старшi за мене, теж така собi ватага. Ми два тижнi збирали ягоди, а потiм - у "турне" по Бескидах. Обкрадали туристiв, ну, ви про це знаєте. Вiдсидiв у виправнiй колонiї. Коли вийшов звiдти, менi наказали вчитись на слюсаря. Але це не для мене, не вабить мене така робота. Менi якби якась небезпечна або якась така складна... Як це сказати... Ну, от бути моряком або працювати в мiлiцiї. Але скрiзь треба мати бiльшу освiту i чисту репутацiю. А в мене була виправна колонiя. Потiм працював у столярнiй майстернi, на будiвництвi, скрiзь по два-три мiсяцi. Але не через лiнощi кидав роботу. Просто нецiкаво, не задовольняє. Тiльки чекав лiта, щоб вирватися з роботи й майнути з хлопцями в теплi краї, на Озерище. Тут гарно.
      Вiн замовк. Ми почули шум глiсера, що наближався до нас.
      Хлопець здригнувся, схопився з землi, та вiдразу ж знову сiв. То плив його ворог, чоловiк, який перемiг його в нерiвнiй боротьбi - сам проти всiєї ватаги. Шум мотора все ближчав, здавалося, що глiсер уже поряд, хоча його ще не було видно.
      Але згодом гуркiт почав стихати. Над великим озером западала тиша, яку порушували тiльки кахкання качурiв в очеретах, поодинокi виплески риби на водi...
      - Ходiмо спати, - вирiшив я.
      Ми сказали один одному "на добранiч" i розiйшлися. Вiн до свого наметика, а я до автомашини.
      Хоч менi й дуже хотiлося спати, проте заснути не мiг. Не спала моя уява. Вона ж бо вiдiгравала неабияку роль у моїх пригодах. Я уявив собi спосiб мислення моїх ворогiв, "влазив у їхню шкуру", - так я називав це, - i передбачав їхнi дальшi вчинки, як гравець у шахи передбачає ходи свого супротивника.
      Тепер уява перенесла мене в новий табiр ватаги.
      I я схопився з постелi. Швидко натягнув светра й штани. Ввiмкнув стартер автомашини. Вже рушив з мiсця, коли Чорний Франек скочив на сидiння поруч зi мною.
      - Ви пливете на озеро поглянути на ятiр, - сказав вiн. Видно, i його уява не дрiмала цiєї ночi.
      - Не попливу, а поїду, - вiдповiв я. - Вони почули б гуркiт мотора i плюскотiння води. Ятiр у затоцi бiля того пiвострова, де й мис Судака. Дорога вздовж берега приведе нас туди...
      Ми їхали повiльно, бо хоча свiтив мiсяць, берег озера ховала тiнь молодого лiсу, i свiтло фар могло нас викрити. У якусь мить стало так темно, що Франек мусив вискочити з машини i, прикриваючи долонею засвiчений електричний лiхтарик, показував менi дорогу мiж стовбурами дерев.
      Спочатку дорога пролягала вздовж берега, потiм окреслювала невелику дугу, трохи вiддаляючись вiд нього, i знову пiдходила до озера.
      - Жахливий спуск до води, - сказав я. - Автомобiль не проїде крiзь кущi й очерет. Треба вийти з машини i знайти зручний спуск на той випадок, якщо вони намагатимуться добратись до ятера.
      Ми пройшли берегом, може, метрiв iз двiстi. Виявилось, що я помилився. Тiльки тут починалася нова затока, саме та, де стояв ятiр. Ми не помiтили його, але здогадалися, що вiн має бути там, бо... в смузi мiсячного свiтла ми побачили металевого човна з Романовими хлопчаками, який плив у тому напрямку.
      Вода доносила сплески весел i притишенi голоси.
      - Он там... Бiльше влiво... Кiлки стирчать з води... Туди пiдпливайте, хлопцi...
      Я торкнув за плече Франека й прошепотiв йому на вухо:
      - Бiжiмо по машину. Тут добрий спуск. Спiймаємо їх тодi, як вони почнуть витягати ятери з води.
      У цю мить iз сусiднього очерету розляглося ревiння глiсера. Ми аж сахнулися, так це було зненацька. Глiсер, умить опинився коло металевого човна. Постать у чорному вбраннi схопила залiзний ланцюг, який звисав з човна. Одночасно Немо збiльшив газ. Човна шарпнуло. Хлопцi, що сидiли в ньому, почали вистрибувати, мов яблука з кошика, який хтось добре струсонув.
      - Немо!.. Немо! - залунали переляканi вигуки. Не знайшлося жодного смiливця, котрий залишився б у човнi, що його тягнув на буксирi глiсер. Усi кинулися вплав на другий берег.
      Та цього разу Немо зробив помилку. Замiсть того, щоб тягти човен на буксирi на глибину, вiн зробив коло по озерi, мабуть, щоб ще бiльше настрахати хлопчакiв. Але при цьому занадто близько пiдплив до заростiв. Глiсер попав в очерет, який вкрутився йому в гребний гвинт. Мотор пирхнув раз, другий, завив... i замовк.
      На озерi настала тиша, тiльки хвилi, пiднятi глiсером, брижили поверхню води з мiсячною стежкою, яка скидалась на ясну смугу в шерстi якоїсь велетенської чорної потвори.
      - Хлопцi! Вертаймося! - почули ми крик Лисячої Шкурки. - Вiн застряг! Не втече вiд нас. Зараз ми його спiймаємо.
      Хлопцi слухняно повернулися, прямуючи до глiсера, що заплутався в очеретi. Вони зрозумiли, що Немо перестав бути грiзним, що вiн не впорається з чотирма супротивниками.
      - Я бiжу по самохiд! - гукнув я Франековi.
      Але Чорний Франек немов не чув мене. Мовчки скинув iз себе одяг i стрибнув у воду. В мене промайнула думка, що, може, вiн поспiшає на допомогу своїм колишнiм приятелям. Та на сумнiви не було часу. Я щодуху помчав по машину.
      А коли спустився до озера, перед моїми очима постала така картина.
      У струменi мiсячного свiтла виразно виднiлися голови хлопчакiв з ватаги, вони були вже дуже близько вiд глiсера. За три метри вiд Немо був i Чорний Франек, який швидко плив батерфляєм. А Капiтан Немо - хоч, напевно, добре розумiв, яка небезпека загрожує йому, i мiг кинутися вплав до берега не втiкав. Вiн стояв, випроставшись на глiсерi, в мiсячному свiтлi, немов очiкуючи, поки хлопчаки пiдпливуть ще ближче. А потiм скинув плаща з каптуром i взяв у руки спiнiнг.
      Капiтан Немо без чорного плаща й каптура. Капiтан Немо з вiдкритим обличчям!
      На глiсерi стояла невисока худенька дiвчина з довгою косою.
      Марта.
      На якусь мить хлопчаки з ватаги завмерли, Чорний Франек теж перестав пливти, їх нiби паралiзувало вiдкриття того, хто такий Немо.
      - Так, це я Капiтан Немо! - вигукнула Марта. - Це вiд мене ви стiльки разiв утiкали, наївшися страху. Це я вас стiльки разiв перемогла. I тепер я теж вас не боюся. Тiльки пiдступiть, i я пущу в роботу спiнiнг.
      Я подумав: "Немо, як завжди, полюбляє ефекти". Але цього разу я розумiв "його". Побачивши, що буде змушений скоритись бiльшiй силi, вiн волiв сам показати, хто вiн такий, анiж дозволити, щоб з нього здирали плаща й каптура. Це було б занадто принизливо.
      Чорний Франек крикнув:
      - Не бiйся їх! Я тобi допоможу...
      Кiлькома помахами рук вiн пiдплив до глiсера. За секунду вже перелiз через борт i став поряд iз дiвчиною.
      Я ввiмкнув фари, натиснув клаксон i в'їхав у воду, прямуючи до глiсера й човна.
      - Мiлiцiя! - вереснув хтось iз ватаги. Напевно, подумали на мiй самохiд, що це моторка.
      I, страшенно переполоханi, гукаючи один одного, завернули до берега, де на них чекала решта ватаги.
      - Дякую тобi, Франеку, - сказала Марта. - Тепер, може, вiддаси менi перстень?
      Чорний Франек засмiявся:
      - Ну, звичайно, я вiддам тобi його зараз. Але вiн у моїй одежi на березi. Спершу я звiльню гвинт вiд очерету.
      I вiн скочив у воду.
      Я спинив самохiд бiля борту металевого човна.
      Дiвчина накинула на себе плаща з каптуром.
      - Звiдкiля ви тут узялися?
      - Вчора ми натрапили на цей ятiр i подумали, що ватага спробує вибрати з нього рибу.
      - Це ятiр мого батька, - пояснила Марта. - Батько боявся, що його порвуть йому, як це зробили рибалцi Плитi. Вiн хотiв стерегти ятера всю нiч, але стомився б i вдень не змiг би працювати. Тому я взялася стерегти.
      - Ти дочка рибалки? - поцiкавився Чорний Франек.
      Продовження розмови я не чув, бо вiдплив до другого берега. Хотiв побачити, що робить ватага. Але хоч я i плив поволi уздовж смуги очерету, освiтлюючи берег фарами, та нiкого не помiтив. Мабуть, ватага чкурнула до свого таємного табору.
      Я повернувся назад. Гребний гвинт глiсера вже був очищений вiд очерету, мотор завiвся дуже легко, однак Марта ще не збиралася повертатись додому.
      - Певно, ватага не має чого їсти. Коли нас не буде, може, знову захочуть добратись до ятера? Зачекаймо тут до свiтанку.
      Ми пiдтягли глiсер i човен ближче до берега. Я виїхав самоходом на землю.
      Ми посiдали на травi пiд деревами.
      Мiсяць уже ховався за виднокругом, стало дуже темно, як завжди буває на короткий час перед свiтанком.
      - То що ж, Капiтане? - звернувся я до Марти. - Чи пiсля цього уроку ти й надалi збираєшся сама боротися з ватагою? А може, все-таки слiд подумати, чи не дiяти в бiльшому гуртi, з друзями?
      - Я повинна прогнати звiдси цю ватагу. Назавжди. Iнакше тут нiколи не буде спокою, - опиралася Марта. А потiм штурхнула в бiк Чорного Франека. Ну, вiддай менi персня.
      Хлопець неохоче вiддав.
      - Шкода, що ти його забираєш у мене. Це була б гарна пам'ятка про одну незвичайну дiвчину.
      Вона знизала плечима.
      - Зовсiм я не незвичайна.
      - А твiй глiсер? А те, як ти закидаєш спiнiнг! А це прiзвисько Капiтан Немо? - говорив iз захватом Чорний Франек.
      Дiвчина зневажливо махнула рукою.
      - Кажу тобi, що в цьому немає нiчого незвичайного. Мiй батько рибалка, я народилась бiля цього озера, навчилася ловити рибу й закидати спiнiнг. Батько сказав, що коли, закiнчивши школу, я складу екзамени i вивчатиму iхтiологiю, дядько зробить менi глiсера, а батько полагодить великий мотор, який випадково купив у Ольштинi. А ти повинен знати, що мiй дядько будiвельник човнiв в Острудi, а батько має кiлька човнiв, з рiзними моторами. Я склала екзамени в унiверситет, а коли скiнчу iхтiологiчний факультет, буду рибалкою, як мiй батько, тiльки освiченим, вестиму рибне господарство на озерi. А щодо мого прiзвиська, то просто моєю найулюбленiшою книжкою була "20 тисяч льє пiд водою" Жюля Верна. Дома я тiльки й говорила про капiтана Немо, i батько прозвав мене Капiтаном Немо. Я використала це у боротьбi з ватагою. Бо звичайної Марти нiхто не боявся б. А таємничий Капiтан Немо - це щось зовсiм iнше.
      Раптом вона додала тим самим тоном:
      - Увага! У кущах хтось є i пiдглядає за нами...
      РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ
      Як я спiймав пiдслухувача. У чому полягала "дрiбна
      нетактовнiсть"? Тепла компанiя дивних осiб. Хто ворог
      глiсера? Як сподобатись Мартi? Мрiї. Чи можна ловити рибу
      "на пупа"? Бунт пана Казика.
      У Марти було якесь шосте чуття. Довгi роки життя в лiсi над озером зробили її чуйною на найтихiший шелест. Але на противагу до городянина, який не вмiє спiлкуватися з природою, якому найменший шелест у лiсi чи сплеск води в озерi може видатися пiдозрiлим, вона зовсiм не реагувала на окремi нiчнi звуки. Нiби й крiзь нiчний морок бачила, що то не людина скрадається по торiшньому листi, а пробiгає миша, що то не весло хлюпнуло, а скинулася риба на озерi.
      А зараз, хоч ми нiчого не чули, вона знала, що хтось нас пiдслухує.
      - Розмовляймо далi, нiби ми нiчого не помiтили, - шепнула Марта.
      - Я на хвилину вiдiйду й спробую зайти ззаду, - теж тихо вiдповiв я. А голосно сказав:
      - Дозвольте, я погляну на другу затоку. Хтозна, чи не спробує ватага дiстатися до ятера з того боку.
      З цими словами я пiдвiвся з трави i неквапом пiшов уздовж берега.
      Чорний Франек i Капiтан Немо далi вели розмову, яку я мiг чути навiть на вiдстанi. Франек питав Немо, чи мiсцевi рибалки не потребують помiчникiв i скiльки такий помiчник заробляє. Вiдповiдi Немо я вже не розчув, бо заглибився в лiс.
      Я обережно скрадався з електричним лiхтариком у руцi. Не хотiв передчасно сполохати чоловiка, що ховався в кущах. Треба було так близько пiдiйти до нього, щоб лiхтарик освiтив його. Хоч важко йти нечутно в молодому лiсi, стiльки в ньому сухого листя, низьких i непомiтних гiлок, що шелестять вiд найменшого дотику. На кожному кроцi я зупинявся i якусь мить стояв нерухомо, щоб той хтось, почувши шелест, гадав, що то поворухнулось якесь лiсове створiння.
      Ще крок i знову зупинка. Знову крок... i довша зупинка. I знову крок...
      Недалеко вiд того мiсця, де Немо розмовляв з Чорним Франеком, я став навколiшки i поповз. Промандрував так, може, метрiв з чотири, коли праворуч, щонайдалi за три кроки вiд мене, хруснула гiлка i хтось зiтхнув.
      Я засвiтив лiхтарика й побачив Орнiтолога, вiн лежав на землi.
      - Загасiть його до бiса! - сказав вiн, затуляючи собi рукою очi.
      - Вiтаю вас, - вiдказав я, погасивши лiхтарика. - I запрошую до нашого товариства.
      Мабуть вiн був нi в сих нi в тих, бо я спiймав його на гарячому. Але вiн i знаку не подав. Пiдвiвся з землi й вийшов iз лiска з таким невинним обличчям, нiби я побачив його на лавцi десь у парку.
      - То це ви отой Немо, - сказав вiн, вiтаючись з Мартою.
      - А це Чорний Франек, - вiдрекомендував я хлопця Орнiтологовi.
      - А це Несправжнiй Орнiтолог, - вiдрекомендувала його Марта Франековi.
      Я радiсно потер руки.
      - Тепла компанiя, - мовив я. - Таємничий i грiзний Капiтан Немо, Чорний Франек, до недавнього часу ватажок зграї бешкетникiв, Несправжнiй Орнiтолог, який ховається по кущах i його треба витягати з них, мов рибу з ятера.
      - I таємничий джентльмен, прозваний Паном Самоходиком, - весело додав Орнiтолог.
      - Звiдки ви знаєте, що мене так називають?- здивувався я.
      - О, навiть дерева шумлять про ваше прiзвисько, - викрутився вiн. - А що я нишком стежив за вами, то я просто у вас вчуся. Здається, не так давно я спiймав вас на тому ж самому.
      - Ой, не будьмо надто дрiб'язковi, - сказав я. - Не варто ображатися за таку дрiбну нетактовнiсть.
      - Я не так легко ображаюсь, - мовив Орнiтолог. - Але, щиро кажучи, не дуже приємно, коли тебе називають Несправжнiм Орнiтологом. Я вже вам пояснював, - звернувся вiн до мене з докором у голосi, - що я справжнiй орнiтолог. Просто я, жартуючи, вдав, нiби спiймався на тому кiвiковi.
      Вiн пiдвiвся i пiшов у кущi, звiдки стежив за нами. За хвилину повернувся з гумовим човником, у якому лежали його дивне вбрання, фотоапарат i величезна пiдзорна труба.
      - Як завжди перед свiтанком, я вибрався на озеро, щоб стежити за птаством, коли воно прокидається. До мого слуху долетiв якийсь крик, я вирiшив спершу обстежити мiсцевiсть. От я й пiдкрався.
      - Так, проте згодом ви мали час упевнитись, що то не злодiї, а цiлком поряднi люди зiбрались над озером.
      - Авжеж, - погодився вiн. - Але я не хотiв перебивати вам розмову, - I вiн радiсно захихотiв. Видно було, що вiн каже неправду. I так само було видно, що правди ми з нього не витягнемо. Отож, краще обернути все на жарт.
      - А я вважаю вас Несправжнiм Орнiтологом i все, - заявив Капiтан Немо. - I я й далi так вас називатиму.
      - Можете вважати мене своїм ворогом, - сказав до Марти Орнiтолог. - Бо я ворог усiляких глiсерiв i галасливих моторок на озерах. Вони полохають птахiв. Це дивно, що ви так любите природу i гасаєте на цiй пекельнiй машинi.
      Капiтан Немо дуже серйозно кивнув головою.
      - Менi набрид глiсер. Я охоче скорюся законовi, що забороняє користуватися моторами на озерах. Я чула, що вiбрацiя гвинта нищить малькiв судака. Веслярство - це гарний спорт. Але я розпрощаюся з глiсером тiльки тодi, коли ми проженемо звiдси усiх цих бешкетникiв.
      Свiтало. Ми дедалi виразнiше бачили обличчя одне одного, а поверхня озера вiдсвiчувала перламутром.
      - Мабуть, уже час вiдпочити, - позiхнула Марта.
      А потiм узяла мене пiд руку й вiдвела кiлька крокiв убiк.
      - Капiтан Немо розкрив свою таємницю. А ви? Чи не пора вже менi довiдатись, чого ви сюди приїхали?
      - Пробачте, але таємниця Немо сама розкрилася.
      - Iншими словами, я сама повинна розкрити вашу таємницю?
      Вона сердито труснула головою i сказавши всiм "привiт" ввiйшла у воду. Через кiлька хвилин її глiсер несамовито заревiв i, тягнучи за собою на буксирi металевий човен, помчав у напрямi Сем'ян i Буковця.
      Ми з Франеком залишили на березi Орнiтолога i поїхали моїм самоходом.
      Спiльно пережита пригода, видно, настроїла Франека на вiдвертiсть, бо тепер вiн почав зi мною розмову.
      - Хотiв би я бути на вашому мiсцi, мати ваш самохiд, вашi таємницi, зазнавати цiкавих пригод. Ви дуже подобаєтесь Капiтановi Немо. А я? Чи й я мiг би привернути її увагу?
      - Ти переконався, що як ватажок ватаги ти їй не сподобався, - сказав я повагом. - Ти привернув її увагу, але тiльки так, що вона вирiшила прогнати тебе з озера. Вiр менi чи не вiр, але сподобатися їй ти мiг би лише одним. Якби раптом став цiлком iншою людиною. Це напевно збудило б у неї цiкавiсть до тебе. Подумай, на той рiк вона приїде сюди знову. I кого зустрiне? Чорного Франека, в майбутньому видатного рибалку, а нинi учня з цього ремесла. Може, матимеш свого вiтрильника. Адже, мешкаючи i працюючи тут, ти, мабуть, зробив би собi такий вiтрильник? А колись, може, збудуєш дiм над озером i станеш справжнiм рибалкою. Вона теж повернеться сюди пiсля навчання...
      Це були мрiї вголос. Може, несвiдомо я висловлював свою власну тугу за тим, щоб оселитися над мазурським озером, жити тут, працювати?
      Чорний Франек мовчав. Я вiдчув, що мої слова запали йому глибоко в душу. Та, мабуть, вiн був з тих хлопцiв, що соромляться пiддаватися мрiям. Це здається їм не гiдним мужчини. Але справжнiй мужчина повинен умiти мрiяти. Звичайно, не обмежуватись лише мрiями, а перетворювати їх у дiйснiсть.
      Ми розсталися мовчки, без жодного слова. Вiн пiшов до намету, а я лiг в машинi. Був уже день, але його свiтло не заважало моєму мiцному сну.
      I, мабуть, ми спали б до пiвдня, якби не Бронка. Вона й не здогадувалась про нашi нiчнi пригоди. Встала о восьмiй, скупалася в озерi й, лежачи на сонцi, чекала, поки ми прокинемось. Нарештi, схотiла їсти, заходилася готувати снiданок i, роздратована тим, що ми так довго спимо, вирiшила збудити нас. Ми прокинулись невиспанi, в поганому настрої, який минув тiльки пiсля снiданку.
      Я розповiв Бронцi про нiчнi пригоди i, звичайно, мусив вислухати докори, що ми не взяли її з собою.
      - А ти знаєш, Бронко, ким виявився Капiтан Немо? Нiколи не вiдгадаєш, похитав головою Чорний Франек.
      - Ох, Немо, - зiтхнула Бронка. - Хотiла б я ще колись побачити його.
      - Вона закохана в нього, - зареготався Чорний Франек.
      Бронка образилась. А надто, що i я пiдсмiювався з неї.
      I через цю дрiбницю ледве не зчинилася сварка, але ми почули гуркiт мотора, й на озерi з'явився човен, у якому пливла до нас Марта.
      - Про вовка помовка... - почав був я.
      I прикусив язика, тому що Бронка, невдоволено скривившись, сказала:
      - Чого вона сюди пливе? Не люблю я цiєї дiвчини. Вона пiдбурювала проти мене пана Томаша. I вважає, що зi мною не варто навiть розмовляти.
      Чорний Франек поклав на плече Бронцi руку й мовив:
      - Не мороч собi голови Капiтаном Немо. Оце вiн сам i пливе.
      Бронка занiмiла.
      - Вона? - вимовила врештi.
      - Вона, - кивнув вiн головою.
      А тим часом Капiтан Немо пiдплив човном до пiщаного мису i вимкнув мотор.
      - Вiтаю вас! - гукнула весело Марта. - Ну, що ми сьогоднi робимо? Будемо ловити рибу?
      - Менi, мабуть, треба попливти в гарцерський табiр... - сказав я нерiшуче. - Там рибальська карта...
      Я поглянув на безхмарне небо, на майже смарагдове озерне плесо, на блiду вiд сонця зелень очерету. I менi стало трохи шкода так марнувати чудову годину. Чи не краще все-таки провести цей гарячий полудень з вудкою в руцi?
      - А як з украденим човном? - спитав я Марту.
      - Уже повiдомила лiсничого. Вiн прийде по нього до мого батька.
      З-за очерету виплив човен з лицарями спiнiнгу. Вони ще не допливли до мису Судака, а вже лунав глузливий голос пана Анатоля:
      - Ви сюди переселилися? Ви пройда. Ближче до рибки? Ближче до судакiв, еге ж?
      Вони причалили до мису. Пан Анатоль вiдразу попрямував до Марти i наставив на неї вказiвний палець.
      - На що сьогоднi ловимо? - спитав вiн грiзно.
      Марта чемно вклонилась i поважно вiдповiла:
      - Сьогоднi ловимо на фокус-покус.
      Пан Анатоль заклiпав очима. Та, мабуть, вирiшив, що цього разу не дасть себе обдурити. Перед цим вона теж казала, що ловитиме "на заклинання", i спiймала великого окуня. Тому пан Анатоль лише покивав головою i самовпевнено мовив:
      - Знаю, що ви думаєте. Фокус-покус? Я чув про щось таке. Беруть шматочок червоного пластика i вмочають у риб'ячу кров, а потiм чiпляють на гачок як живу принаду.
      - А "на пупа" ви вже ловили?
      - Що? - обурився пан Анатоль. - Ви глузуєте iз старшого?
      Марта зневажливо глянула на нього.
      - Це добре, що ви не ловили "на пупа", бо то заборонений метод.
      Пан Анатоль звернувся до мене:
      - Ви не реагуєте, коли молодь так поводиться? Це образа.
      - Ви не маєте уявлення про рибальство, - сухо зауважила Марта. - Кожний рибалка знає: ловити "на пупа" означає, що гачок з принадою i волосiнню прив'язують до шматочка бiлого полiстиролу й вiльно пускають на воду. Але це заборонено, - пiдкреслила вона. - Так ловлять браконьєри, а не спортсмени.
      I дiвчина, рiзко повернувшись, пiшла до свого човна, а за нею побiг, заточуючись од смiху, Чорний Франек. Марта почала виймати з човна вудлища, по одному кожному з нас. У цю мить я аж здригнувся. Бо вперше почув голос пана Казика, який завжди ховався в тiнi свого приятеля, що цiлком придушив його. Пан Казик промовив тихенько й несмiливо:
      - Нема чого ображатись, Анатолю. Я теж чув про метод "на пупа".
      - Тихо! - тупнув ногою пан Анатоль. - Тихо, Казику! Ти рибалка-початкiвець i не забувай про це, бо я бiльше не ловитиму з тобою риби.
      Але того дня в пановi Казиковi пробудився бунтiвник:
      - Як нi, то нi. Я пiду ловити рибу з цiєю дiвчиною.
      I, закинувши на плече вудку так, наче це був карабiн, а вiн зiбрався в запеклий бiй, пан Казик пiдiйшов до Марти й чемно спитав, чи вiзьме вона його з собою рибалити.
      Пан Анатоль грiзно блиснув очима, його розпирало вiд гнiву:
      - Отже та-а-а-а-ак? - протяг вiн єхидно. - Я вже все розумiю. Та-а-а-ак...
      Його гнiв вилився на мою голову.
      - Ви що, гадаєте, що я дурень? Ви гадаєте, нiби я не маю очей i не бачу, що тут дiється? Ви пiдозрiла людина. У своєму таборi ви переховуєте дiвчину з ватаги бешкетникiв. А хто цей хлопець? Гадаєте, я не впiзнав Чорного Франека, ватажка розбишак? Я досi мовчав, але тепер, вибачайте, мушу повiдомити в мiлiцiю.
      I пан Анатоль попрямував до свого човна.
      - О господи, як я дiстануся на той берег? - злякався пан Казик. - Вiн вiдпливе без мене.
      На допомогу йому прийшла Марта, якiй бунт пана Казика справив велику приємнiсть.
      - Я привезу вас до наметiв своїм човном, - пообiцяла вона.
      Вражений до глибини душi, пан Анатоль, не оглядаючись на свого приятеля, вiдчалив вiд берега. Я бачив, як вiн поплив до Сем'ян, напевно, щоб здiйснити свою погрозу й повiдомити в мiлiцiю, що Чорний Франек у мене. Я трохи спiвчував йому. До Сем'ян озером було далеченько, бiдолаха добре помахає веслами в таку спеку. А ще ж як його розгнiвить повiдомлення, що Чорний Франек перебуває пiд моїм наглядом за згодою мiлiцiї!
      Марта, Бронка, Чорний Франек i пан Казик приготували рибальськi снастi. За Мартиною порадою вирiшили йти до затоки Красноперiв. А хтось повинен був стерегти табiр. Я охоче взяв це на себе. Саме тодi на озерi з'явилася байдарка, в якiй сидiв Телль i здалеку махав менi рукою на знак, що має повiдомити щось важливе.
      Ми всi зачекали, поки вiн пiдпливе. А Телль так поспiшав, що аж глибоко зарився носом байдарки в пiщаний мис.
      - Вони здалися! - радiсно закричав вiн. - Хлопцi переловили майже всю ватагу. Вони хотiли вдертися до нашого складу з харчами.
      - А Лисяча Шкурка з ними? - стурбовано спитав я.
      - На жаль, Лисяча Шкурка i ще двоє хлопцiв утекли десь за озеро.
      РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ
      Переможенi просять помилування. Як перемогти ватагу. Новий
      похiд. Вогнище на бiндузi. Романова зрада. Кiнець ватаги.
      Повернення переможцiв.
      У гарцерському таборi я з'явився в обiдню пору. Приплив туди своїм самоходом вiдразу пiсля того, як Телль повiдомив, що ватагу розгромлено.
      Члени ватаги справляли жалюгiдне враження. Були обшарпанi, голоднi i навiть бруднi, хоч тут води не бракувало. Казали, що вже два днi не мали нiчого гарячого в ротi. Мовляв, удень боялися виткнути носа з табору, розташованого на одному з болотяних острiвцiв Плаского озера. Вночi їм не щастило вкрасти чогось попоїсти, бо мiсцевi господарi, як i туристи, вже знали про ватагу й дуже стереглися. В одному ятерi риби не знайшли, а другий їм не дав пограбувати таємничий Капiтан Немо. Украли трохи картоплi на полi, але боялися розпалювати вогнище. Жили i все боялись, що їх викриють мiлiцiя, чи гарцери, чи грiзний Капiтан Немо. Пробували перебиватись лiсовими ягодами, сирою морквою, вкраденою на полi, але молодi шлунки не обдуриш зеленню. Спроба вдертися до гарцерського складу була виявом крайнього вiдчаю.
      Гарцери запросили їх до столу, табiрний кухар не пошкодував їм супу й картоплi з м'ясом. Гарцери погодилися зменшити свої порцiї, щоб тiльки нагодувати тих голодних, охлялих хлопцiв.
      Я спостерiгав за тим обiдом; бiля одного столу сидiли семеро зголоднiлих, вони їли жадiбно й хапливо, а бiля решти столiв - довгi ряди акуратних хлопцiв i дiвчат у гарцерському вбраннi. Обiд, за яким звичайно точилася жвава розмова, тепер минав у цiлковитому мовчаннi. Дивитися на виснажених хлопцiв було так сумно, що згасали веселi розмови, жарти, дотепи. До того ж, кожен знав, що вся iсторiя ще не скiнчилася. Адже повинна була перемогти справедливiсть, i цi семеро хлопцiв вiдповiдатимуть за те, що зарiзали вiвцю на островi, вкрали човна, подерли ятери, словом, за все, що вони накоїли протягом короткого часу.
      У лiсi, на дорозi до Сем'ян я побачив мiлiцейську автомашину, а в наметi старшого вожатого гарцерiв Гонсеровського застав офiцера мiлiцiї, з яким зустрiчався в Iлавi.
      - Як Чорний Франек? - стурбовано спитав вiн.
      - Менi здається, з ним уже не буде нiякого клопоту, - впевнено вiдповiв я.
      - Це дуже добре, - зрадiв вiн. - Та, на жаль, справа ватаги ще iснує. Я саме хотiв про це з вами поговорити, узгодити план спiльних дiй.
      - А я мiг би допомогти?
      - Звичайно. Ви ж член бригади сприяння мiлiцiї, i це входить у вашi обов'язки. Справа буде нелегка. Троє хлопцiв з ватаги ховаються в цiй мiсцевостi. Адже береги озера тягнуться, мабуть, бiльш нiж на сто кiлометрiв, тут є де чудово сховатися, стiльки закамаркiв, урочищ, заростiв, що й батальйон солдатiв не знайшов би хлопчакiв. Та чи означає це, що ми не спiймаємо їх? Запевняю вас, за якихось кiльканадцять годин вони вже опинилися б у наших автомобiлях з рацiями. Досить було б викликати загiн мiлiцiї i кiлька тренованих собак. Але ми не зробимо цього. Чому? Вiдповiдь проста: такi засоби ми застосовуємо проти вбивць, бандитiв, грабiжникiв. А тут маємо справу з купкою шiстнадцятирiчних шибеникiв i дрiбних злодюжок. Тому не будемо брати проти них собак, не влаштовуватимемо мiлiцейських облав у лiсi. Наш план такий: пошлемо в цей район бiльше патрулiв. А дачники, гарцери, туристи, коротше, населення з-понад озера, якому найбiльше обридла Романова ватага, нехай повiдомлять нас, коли бешкетники вийдуть зi своєї схованки, щоб поцупити щось iз харчiв. Ми хочемо, щоб цi юнi злочинцi вже на порозi своєї кримiнальної "кар'єри" зрозумiли: проти них уся громадськiсть.
      Менi подобались його погляди.
      - Я надумав разом з кiлькома хлопцями дослiдити Пласке озеро, - сказав я. - Може, натрапимо там на слiди ватаги. Менi здається, цю справу не слiд вiдкладати. Ситуацiя, в якiй опинилися цi хлопцi, може привести їх до якогось бiльшого злочину. Мої друзi Телль, Яструб i хлопець на прiзвисько Баська казали менi, щоб я попросив за них у старшого вожатого. Вони хочуть взяти участь у походi. Це вже великi хлопцi, i я ручусь, що вони не дозволять собi нiяких поганих вчинкiв.
      - Телль, Яструб i Баська - серйознi хлопцi, - сказав старший вожатий. Тiльки прошу, щоб на нiч вони повернулися в табiр.
      - Єсть! - вiдсалютував я по-гарцерському.
      За якийсь час Телль уже сидiв у моїй машинi, яка пливла до мису Судака. За нами прямувала гарцерська байдарка, а в нiй Яструб i Баська.
      О сiмнадцятiй нуль-нуль, як написав би кожен гарцер у своєму повiдомленнi, ми були готовi.
      Чорний Франек, що допомагав нам пiдготуватися, весь час крутився коло мене, здавалося, нiби вiн хоче сказати менi щось важливе. Нарештi, не витримав:
      - Чи... - затнувся вiн, - чи це буде зрада, якщо я... не пiду з вами?
      - Авжеж, - глузливо буркнув Яструб.
      Франек благально глянув на Марту.
      - Зрозумiйте, - шепнув вiн. - Я так не можу... То мої колеги... То я зiбрав ватагу.
      Я розумiв його. Може, навiть у ту мить вiдчув до нього нiби якусь повагу.
      - Звичайно, ти маєш рацiю, Франеку. I я так думаю. Ви з Бронкою будете тут стерегти табiр.
      Франек i Бронка з великим полегшенням прийняли це доручення. Ми рушили. Мiй самохiд тяг на буксирi байдарку й човен Капiтана Немо, бо найтихiший був мотор у самохода, а нам було дуже важливо їхати без шуму.
      Спершу я довiдався, що в затоцi спiймано кiльканадцять великих красноперiв. Пан Казик спiймав аж вiсiм рибин, це так його потiшило, що вiн голосно спiвав, коли Марта перевезла його на той бiк. Здається, пан Анатоль дуже зневажливо поставився до рибальських успiхiв приятеля, але пановi Казику це було байдуже. Товариство пана Анатоля заходилося згортати свої намети. Менi було цiкаво, навiщо й куди вони так несподiвано переселяються.
      Таємниця розкрилася сама собою.
      У протоцi ми побачили бiлу яхту Вацека Краватика, яка стояла на якорi. А на правому березi, там, куди колись пiдпливав пором, ставили новий табiр пан Анатоль, Казик та їхнi жiнки.
      - Мешкатимуть поблизу Краватика i, напевно, разом ловитимуть рибу, сказала Марта.
      Я здогадався, що пан Анатоль, пливучи на Буковець заявити в мiлiцiю про Чорного Франека, зустрiв Вацека Краватика, який розтлумачив йому безпiдставнiсть його скарги. Може, вони вдвох понарiкали на мене й це їх зблизило. А потiм Вацек Краватик виявив до пана Анатоля милiсть i дозволив йому ловити рибу поруч себе...
      З-за повороту показалася зелена, густа купа дерев - перший острiв великого архiпелагу на Пласкому озерi.
      Я спрямував свою флотилiю до розташованого лiворуч острова, який зарiс деревами й здавався неприступним. Я вже знав, що на серединi цих островiв має бути сухий, твердий грунт.
      Клаптик оточеної водою землi поволi виринав над плесом озера. Телль не вiдривав вiд очей бiнокля, шукаючи на берегах, у тiнi заростiв i дерев людськi постатi. Сусiднiй острiв теж чимраз ближчав. Обидва острови перетинала чимала затока, на нiй тут i там стирчали кущi очерету. Марта махала менi рукою, щоб я звернув у цю затоку, де на другому боцi можна зручно причалити.
      Iз затоки вже легко було роздивитися обидва острови. Той, що був праворуч, виявився досить великим, з просторою галявиною посерединi. Острiв лiворуч, менший, здавався кращим i дикiшим, хоч i на ньому була сонячна галявина, де зрiдка росли молодi сосни.
      За островами затока дедалi мiлiла, береги її здавалися дуже болотистими. I тiльки метрiв бiльш нiж за десять вiд води озеро оточувала щiльна стiна лiсу.
      З озера знялося кiльканадцять великих диких качок, з-за очерету виплив бiлий лебiдь, але, побачивши нас, велично поплив далi.
      У прибережних очеретах ми знайшли чудовий причал. То були рештки старого рибальського мiсточка, що провалився у воду. Я прив'язав до нього самохiд i по вкритих мохом, слизьких балках ми вийшли на берег.
      Дорогу нам перетнули буйнi заростi кропиви, на стовбурi зламаної вiтром тополi сидiв великий чорний крук i стежив за нами, схиливши набiк голову., Телль свиснув, i птах мовчки вiдлетiв.
      За смугою високої кропиви прослалась лука, що пiдсихала проти сонця. По нiй пролягало кiлька стежок. Ми побачили, що одна з них оперiзує весь острiв. Вона звивалася мiж стовбурами старих лип, укритих цвiтом, у якому гули бджоли. На схiдному боцi острова вiтер зламав дерево й нагнув його крону аж до води. Але дерево не вмерло, не всохло. Крона зеленiла над водою, з вигнутого дугою стовбура пострiляли вгору зеленi гiлки. Вузенька стежинка бiгла пiд дугу товстого стовбура, наче в природну браму, i стелилася далi, петляючи мiж деревами.
      - Це вiвцi протоптали! - закричав Баська, придивляючись до слiдiв на стежцi. - Тут цiле лiто пасеться отара овець, тiльки зараз вони поховалися десь у кущах. Навкруги вода, й вони бiгають уздовж берега.
      Раптом ми побачили, що на тiм боцi затоки, з гущавини на березi снується вгору пасемце диму з вогнища.
      - Ну, нарештi, - пробурмотiв Яструб. I в його обличчi промайнуло щось хиже.
      - Ото там бiндуга. Туди дроворуби звозять зрубанi стовбури дерев i роблять з них плоти, - пояснила Марта.
      - То, може, це дроворуби палять вогнище?
      - У цю пору? Коли смеркло? Та вже два роки поблизу дерев не вирубують, - вiдповiла Марта.
      Мов загiпнотизованi, дивилися ми на сиве пасемце диму, що ставало дедалi непомiтнiше на тлi вечiрнього неба. Нам треба було пересвiдчитися, хто сидить у гущавинi бiля вогнища.
      Мiсце, звiдки здiймався дим, вiддiляла вiд нас не тiльки затока озера, а й смуга очерету, болiт, а далi кущiв лози. Наша флотилiя легко перепливла б затоку, але як перебратися через болото? Я знав такi мiсця. Здалеку вони здавалися привабливими, але зблизька виявлялися безлiччю малих купин, порослих комишем. Досить було стати на купину, як вона глибоко провалювалась.
      - Треба пiдiйти з iншого боку. Бiндуга простягається аж до води i лежить на твердому грунтi, - порадила Марта. - Тiльки, може, з того боку вони поставили вартового.
      Доводилось ризикувати. Флотилiя перепливла затоку i попрямувала вздовж болота. Затока обмивала не дуже довгий пiвострiв, що закiнчувався перешийком. За ним виднiлася велика купина з деревами, яка була нiби продовженням пiвострова. З висоти пташиного лету пiвострiв мав, певно, форму лiтери "i", й купина була наче крапкою над тим "i".
      Пливли ми тихо, намагаючись якнайменше плюскотiти. Та все ж величезнi чорнi чаплi стривожено зривалися з болота, а це могло привернути увагу вартового. Ми перепливли протоку, й знову на широкому плесi озера вирiс перед нами малий зелений острiв. А далi був великий пiвострiв, де червонiли цеглянi будинки Єжвалда.
      Болото й очерет раптом скiнчились. Сухий пiщаний берег круто спускався до води. Ми побачили величезнi балки, що лежали впоперек, по них колись скочували у воду зрубанi стовбури. З озера стирчали оббитi бляхою палi, до яких прив'язували вже готовi плоти.
      На територiї бiндуги зрiдка росли кущi; заховавшись у них, вартовий чудово мiг стежити за кожним човном чи байдаркою, що наближались туди. Отже, нам не слiд випливати на вiдкритий простiр. Флотилiя в'їхала в очерет. Ми пострибали у воду, яка сягала вище колiн, i вибрели на берег.
      В кущах зробили нараду.
      - Хто вмiє добре скрадатись? Тiльки, будь ласка, кажiть правду. Вiд цього все залежить, - сказав я пошепки.
      Виявилося, що всi вважали себе чемпiонами в цiй справi.
      - Хтось повинен стерегти самохiд, човен i байдарку, - тихо пояснював я. - Лишишся ти, Басько, i якщо ватага спробує пiдiбратись до тебе, натисни клаксон, зрозумiло?
      Дим уже не здiймався в небо. Може, у вогнище пiдкинули сухого гiлля. А може, це сутiнки, що дедалi густiшали, сповивали все довкола чорним покривалом.
      - Пам'ятайте, - попереджав я хлопцiв i Марту, - пiдходимо до вогнища тiльки на таку вiдстань, щоб можна роздивитися, хто бiля нього сидить. Як побачимо, що там отаборилась ватага, вiдразу вертаймо назад. Потiм пливемо до Єжвалда, де, як видно на картi, є пошта й телефон. Дзвонимо в мiлiцiю, i на цьому наше завдання закiнчується. Хоч би там що, ми не повиннi зчиняти бiйку. Якщо нас помiтять, тiкаймо до наших кораблiв.
      Пригнувшись до землi, майже рачки, ми влiзли в густi кущi.
      Я вiв розвiдку краєм лiсу й бiндуги. Якщо ватага виставила вартового, то напевно вiн був далеко праворуч вiд нас, звiдки мiг стежити за озером. Тут, на межi лiсу й бiндуги, можна було не боятися, що хто-небудь з ватаги помiтить нас.
      Мiж кущами сутенiло, на заходi небо стало темно-червоне. Ожили комарi i з дзижчанням кусали нам обличчя, руки. Дрiбне птаство шукало вже притулку мiж гiллям кущiв i, злякавшись нас, випурхувало звiдти, шелестiло листям i лопотiло крильми.
      Ось ми вiдчули запах диму, а потiм смачний дух печеної картоплi. Ми стали ще обережнiшi. Що далi вiд берега, то бiльше було сухого моху й заростiв, i вони лунко хрускотiли в нас пiд ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.
      I зненацька, з-за стiни кущiв, до нас долинули голоси:
      - Роман гнiватиметься, що ми розпалили вогнище. Мiльтони тiльки на те й чекають...
      - А що? З голоду сконати? Вiн, певно, вже взяв грошi, купив хлiба й ковбаси в крамницi в Сем'янах. Наївся сам i не поспiшає щось принести нам.
      - Добра картопля. Найсмачнiша та, що трохи пiдгорiла. Хочеш оцю, просто з жару?
      - Я випив би пива. Як гадаєш, Роман принесе кiлька пляшок?
      - Треба вимiтатися звiдси. Найкраще автостопом до Гiжицька. Отам життя! Повно знайомих хлопцiв, багато туристiв. Тут нас уже винюхали.
      - Минулого лiта легше жилося. А цього року встряв Капiтан Немо. Це через нього всi прикрощi. Коли бiля порома одержали вiд нього записку, а потiм я побачив його глiсер, то зразу подумав, що буде казна-як.
      - Той Немо - дiвчина. Та сама, в якої Чорний Франек забрав перстень. То будемо тiкати звiдси вiд дiвчини? Вся Охота глузуватиме з нас.
      - Ти бачив, як вона закидає спiнiнг? А глiсер...
      - Мотор у глiсера можна зiпсувати.
      За нашими спинами почулося тупотiння i голосно зашелестiло листя. Хтось, не криючись, бiг сюди. Бiг просто на нас.
      - Лягайте! - шепнув я.
      Ми сховалися пiд кущами, втислися пiд гiлки. Тупотiння наближалося, ось воно вже за мною, вже бiля мене.
      Я впiзнав Лисячу Шкурку.
      - Хто там? Хто там? - почули ми голоси хлопчакiв iз ватаги.
      - Ви тут... - вiн не мiг говорити, - сидите собi... А там... Роман... тiкає з грiшми... Покинув нас, зрадив...
      Листя й гiлки заслоняли хлопцiв. Проте легко було уявити сцену бiля вогнища.
      - Кажи! Кажи все! Що ти знаєш? - вигукували вони.
      - Я вiднiс ту карту Романовi, i Вацек Краватик при менi дав йому за неї три тисячi злотих. Я думав, що ми купимо щось попоїсти в крамницi й повернемося до вас. Але Роман сказав: "А тепер чеши звiдси, хлопче". Я нагадав йому про вас. "Хочеш з ними побачитись? - засмiявся вiн. - Вiдколи я порвав з Чорним Франеком, вони не цiкавлять мене. Тiльки вiн годився менi в партнери. Привiтай хлопцiв вiд мене. Скажи, що цi грошi тiльки мої, а я змиваюсь до моря". А потiм знову засмiявся i додав: "Зрозумiй, хлопче, цих грошей для всiх замало. А для одного якраз".
      - Негiдник! Злодiй! Зрадник! Шахрай! - залунали вигуки. - I де вiн зараз? У Сем'янах?
      - Я сховався за деревом i дивився, що вiн далi робитиме. Вiн пiшов до шосе на Суш. Мабуть, надумав автостопом поїхати на Побережжя. А я прибiг до вас. Вiн, певно, ще не дiйшов до роздорiжжя, ми можемо встигнути туди й пiдстерегти його. Заберемо в нього грошi й перелiчимо йому кiстки.
      Вони довго не роздумували. Ми почули тупотiння нiг i трiск гiлля.
      Я зiрвався з землi.
      - Ми повиннi добратися до того роздорiжжя. Там буде страшенна бiйка!
      Хлопцi хотiли бiгти слiдом за ватагою, але Марта спинила їх.
      - Водою буде ближче. Попливемо на край озера, до каналу. Звiдти всього кiлька крокiв до роздорiжжя.
      Вже не ховаючись, побiгли ми через бiндугу до нашої флотилiї.
      Я ввiмкнув мотор самохода на найбiльшiй швидкостi, але ж вiн тяг човна i байдарку, тому швидкiсть здавалася нам недостатньою.
      - От якби оце мiй глiсер! - бiдкалась Марта.
      Ми проминули малий острiв. Над озером почала пiднiматись легка iмла, вiд неї стало темнiше i швидше насувалася нiч. У вiкнах хатин у Єжвалдi тут i там свiтилося. Незабаром тiльки цi маленькi вогники пiдказували нам, на якiй вiдстанi ми вiд берега. Навколо все потопало в бiлому безмежному туманi, ми пливли, наче в безкрайому морi.
      Я ввiмкнув фари автомобiля. Iмла дедалi густiшала, навiть фари не могли пробити її бiльше, нiж на кiлька метрiв. Я мусив зменшити швидкiсть, бо мало не наштовхнувся на велику палю. Обминув її в останню мить; байдарка Телля тiльки тернулася об неї.
      Але до каналу було вже близько. Ми опинилися в затоцi й побачили свiтло електричної лампи на подвiр'ї якоїсь самотньої садиби високо на косогорi. Я плив майже навмання, i самохiд ледве не вдарився об дерев'яний помiст.
      Ми пiдпливли до нього, причалили поряд з чиїмсь моторним човном. Потiм побiгли по дошках помосту, який тягся через болото i заплаву аж до сухої луки.
      Перед нами сяйнули фари автомобiля, що їхав по шосе на косогорi. Це було шосе з Єжвалда до Суша.
      Iмла висiла тiльки над озером. На вершинi косогору туман уривався, нiби вiдрiзаний ножем. Бiля асфальтового шосе було виднiше, на дорозi ще ковзали останнi темно-червонi променi сонця, що сховалося за лiсом. А поле, луки, помiст i озеро - все потонуло в мороцi. Коли ми виходили на шосе, нам здавалося, наче ми виринаємо з сiрої пiни.
      Нашi черевики загупали по бетонному мосту. Ми побачили, що шосе завертає i зникає в чорнiй стiнi лiсу.
      I зненацька в глухе гупання наших крокiв увiрвався крик. Хтось розпачливо лементував. Потiм над полями пролунав вереск кiлькох голосiв i вiдгукнувся луною в сусiдньому лiсi.
      Ми здогадалися, що це хлопцi з ватаги спiймали Романа на роздорiжжi.
      Розпачливий зойк пролунав ще раз. Хтось бiг до нас, а за ним гнався цiлий гурт пiдлiткiв. Ми не бачили їх, бо ще були за поворотом шосе. Але за мить вони вже виринули з темряви. Попереду бiг Роман. Бiг швидко, важко дихав i все повторював:
      - О господи, вони вб'ють мене.
      За ним бiгло троє хлопцiв.
      Вiдстань мiж Романом i переслiдувачами швидко скорочувалась.
      Ми поставали впоперек шосе. Поле з лiвого боку вiдгороджував колючий дрiт, бо там було пасовисько. З правого боку теж тяглася огорожа з жердин. Роман не мiг утекти вбiк, мусив попасти нам до рук.
      Вiн побачив нас. На якусь мить сповiльнив бiг, нiби вирiшуючи, що зробити. Проте гомiн гонитви за його спиною не залишав йому вибору. Тiльки в нас бачив вiн свiй порятунок.
      Спинився за три кроки вiд нас.
      - Рятуйте мене... - заскиглив вiн. - Вони мене вб'ють! Я хочу вiддатися до рук мiлiцiї.
      Вiн висмикнув з кишенi пачку асигнацiй.
      - Я вiддам грошi... Вiзьмiть, - вiн простягнув до переслiдувачiв руку з грiшми.
      Ватага спинилася за кiльканадцять крокiв од нас. Так ми стояли однi навпроти одних, а помiж нами - Роман, який трусився вiд страху й белькотiв:
      - Я хочу в мiлiцiю... Здайте мене в мiлiцiю... Вони хочуть мене вбити...
      Не можна було зволiкати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бiйка.
      - Гаразд, - сказав я Романовi. - Ми вiдведемо тебе в мiлiцiю.
      Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.
      - Ми самi здамо його в мiлiцiю, - сказав вiн, - i розповiмо все, як було. Це негiдник. Вiн усiх обдурював i обкрадав. I нас теж, своїх дружкiв.
      Iнший хлопець додав:
      - Нехай нас усiх посадять. Ми хочемо свiдчити проти нього i розповiсти, як було насправдi. Це вiн намовив нас украсти човна. Це вiн порiзав ножем ятiр на озерi...
      Я вiдчував, що в менi наростає зневага до них усiх. Жалюгiдне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби вiн прийшов з грiшми й харчами, вони вважали б його героєм i без докорiв сумлiння далi крали б i руйнували намети.
      Та все ж було щось символiчне в тому, що, власне, вони самi хотiли вiддати Романа до рук мiлiцiї.
      Я почув сповнений зневаги Мартин голос:
      - Тут поряд є лiсництво з телефоном. Нехай хтось iз вас пiде туди й заявить у мiлiцiю.
      Лисяча Шкурка вже крутнувся на п'ятi, щоб виконати наказ Капiтана Немо.
      Але це виявилося непотрiбним.
      На шосе, вiд Суша, заблищало свiтло автомобiльних фар, а за кiлька секунд бiля нас зупинилась мiлiцейська машина.
      Виявилося, що з Сем'ян хтось зателефонував у мiлiцiю i повiдомив, що в селi вештається хлопчак з ватаги. Пiзнiше було повiдомлено й про те, що той хлопчак пiшов брукiвкою в напрямку Єжвалда. I мiлiцiя приїхала схопити його на дорозi.
      Тепер по радiотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всiх хлопчакiв. Роман благав мiлiцiонерiв вiдпустити його. Присягався, що не мав нiчого спiльного з ватагою, що вiн перебуває пiд опiкою рибалок з яхти, а тут опинився зовсiм випадково.
      Нам не хотiлося слухати його брехнi. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розумiли, що подiї, якi сталися на шосе, ще не кiнець усiєї iсторiї.
      Але для нас вона вже скiнчилася.
      Ми знову пiрнули в прибережну iмлу. Насилу знайшли дерев'яний помiст через заплаву.
      - Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту... - сказав я, коли ми сiдали на нашi судна.
      Яструб поклав кiнець справi одним помахом руки.
      - Ви все про ту карту. Найважливiше, що ми розгромили ватагу i вiдтепер на озерi буде спокiй. Завтра я розповiм табiрним хронiкерам, нехай допишуть у хронiцi новий роздiл,
      - I в кожному роздiлi треба оспiвувати честь i геройство товариша Яструба, - захихотiв Баська.
      - Ти думаєш, що я роблю, це заради слави? - обурився Яструб. - Я за справедливiсть. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультетi. Буду прокурором.
      Озеро все ще було вкрите густою iмлою, яку насилу пробивало свiтло моїх фар. Потiм знявся легенький вiтер i почав розганяти iмлу. Вона збивалася в стовпи й стiни, нам iнодi здавалося, наче ми пливемо через залу в якiйсь величезнiй будiвлi. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, свiтив мiсяць, i його промiння нiби потоками ртутi стiкало по туманних стовпах i колонах.
      Повернувшись у табiр, я докладно розповiв про подорож Бронцi й Франековi. Вони вислухали мене мовчки. Тiльки пiсля вечерi Франек сiв бiля мене.
      - Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зiбрав ватагу. Я привiв їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?
      - Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потiм ти вирiшив виправитись.
      - А вони? Я не зробив нiчого, щоб їх урятувати.
      - Ти вже не мав на них впливу, - вiдповiв я. - Вони слухалися тебе тiльки тодi, коли ти заохочував їх до чогось поганого. А як спробував повестися iнакше, вони вигнали тебе з ватаги. Тому менi здається, що твої докори сумлiння безпiдставнi. Але коли ти почуваєш себе винним i вважаєш, що не можеш уникати покарання, сам визнач собi кару. Я тiльки скажу тобi, що найважче самому змiнитися.
      Гадаю, вiн зрозумiв мене, бо вже нiчого не сказав.
      - А я? - несмiливо обiзвалася Бронка.
      - Але ж ти сама знаєш, що повинна зробити. Повертайся додому.
      В той час я ще не знав, що Брончина справа вже на другий день буде розв'язана.
      Вона написала батькам, що перебуває бiля Озерища, а на листi був штамп пошти в Сем'янах. I батьки приїхали до Сем'ян, щоб розшукати дочку.
      Вони з'явилися в гарцерський табiр спитати, чи не зустрiчали гарцери де-небудь у цих мiсцях дiвчини на ймення Бронiслава. Незабаром Телль приїхав до нас байдаркою i забрав дiвчину до Сем'ян.
      Я не був при зустрiчi Бронки з батьками. Довiдався тiльки, що вони найняли кiмнату в якогось селянина у Сем'янах i вирiшили провести тут вiдпустку разом з дочкою. Пiзнiше Бронка кiлька разiв навiдувалася до нашого табору на мисi Судака, i я познайомився з її батьками.
      Отак скiнчилися пригоди, по якi вона приїхала до Озерища.
      Але мої пригоди ще не скiнчилися.
      РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
      Автомобiль на повiтрянiй подушцi й пiдводний човен. Що
      дiялося бiля перешийка. Кiлька слiв про червоних черв'якiв.
      Змагання. Хто князь, а хто королева? Зловiсна здобич.
      Розшуки Несправжнього Орнiтолога. Разюче вiдкриття.
      Звiстка про розгром ватаги вiдразу ж розiйшлася над Озерищем. Її переказували одне одному люди в туристських таборах, в селищах наметiв i кемпiнгових будиночкiв. I, як це звичайно буває з такими звiстками, вона невдовзi стала легендою, у якiй група гарцерiв, Марта i я грали не останню роль. Перебiльшено нашi пригоди, а нас надiлено незвичайними засобами пересування. У мене нiбито був автомобiль на повiтрянiй подушцi, що злiтав над водою i землею, а таємничий Капiтан Немо користувався чимось схожим на малий пiдводний човен.
      Ми смiялися, слухаючи цi розповiдi. Але водночас вони були дуже приємнi для нас. Видно було, що туристи й дачники бiля озера полегшено зiтхнули. Нарештi могли спокiйно кидати вночi на березi човни й байдарки, а, випливаючи на озеро, не тривожитись про намети з газовими плитками, постiллю i запасами харчiв. В прибережних кущах i на диких острiвцях уже не ховалися злодюжки, i це створювало гарний настрiй. Обрана з-помiж туристiв делегацiя принесла в гарцерський табiр письмову подяку й кiлька величезних пакункiв цукерок. I так, як того домагався старший вожатий Гонсеровський, моторнi байдарки гарцерських патрулiв усюди викликали симпатiю, а нерiдко туристи вiтали гарцерiв оплесками.
      Настали чудовi погожi днi. Гаряче сонце i безхмарне небо робило приємним i наше перебування на мисi Судака. Щодня зранку до нас припливала Марта на своїй старiй посудинi (вiдколи розгромлено ватагу, вона вже не плавала глiсером) i вчила Франека ловити рибу. Я не брав у цьому участi. Звичайно я або засмагав бiля води, або прогулювався в лiсi, все ще сподiваючись зустрiти Чоловiка з рубцем. Але найчастiше пiд час тих прогулянок я натрапляв на Орнiтолога, який, забравшись у прибережнi заростi, стежив через пiдзорну трубу за птахами.
      Iнодi я обходив берегом затоку Красноперiв, а там iшов зарослою дорогою, аж туди, де колись переправлялись поромом на той бiк затоки. Там тепер отаборились пан Анатоль i пан Казик зi своїми дружинами, за кiльканадцять метрiв вiд берега стояла на якорi бiла яхта Вацека Краватика. Я непомiтно сiдав на невисокому пагорбi й стежив крiзь бiнокль за життям на палубi яхти. Однак тi спостереження були нецiкавi, бо там нiчого незвичайного не вiдбувалося. Вацек Краватик i пан Анатоль з ранку до вечора ловили спiнiнгом, Бородань i Едiта засмагали на лежаках на палубi або купалися поблизу яхти. Розум пiдказував менi, що сидiти на пагорбi й стомлювати очi скельцями бiнокля немає нiякого сенсу, але iнтуїцiя шукача пригод щоранку гнала мене на пагорб, i я просиджував там годинами.
      Може, зрештою, це була не тiльки iнтуїцiя? Мене весь час гнiтило двоє нез'ясованих питань: чому Вацек Краватик, здобувши свою карту, надовго засiв у затоцi, замiсть шастати по озерi, i що криється за дружбою Вацека Краватика й пана Анатоля, до якого ранiше князь спiнiнгу ставився з поблажливою зневагою. Пан Анатоль був нестерпним навiть для друзiв, i Вацек Краватик мав би втекти вiд нього на той край озера. До того ж, як я помiтив, князевi спiнiнгу не дуже таланило в рибальствi, i ця обставина могла б пригасити захоплення пана Анатоля його свiтлiстю.
      Через кiлька днiв я сказав Мартi, щоб вона зацiкавилася паном Казиком.
      - Пан Анатоль зовсiм позбавив його своєї ласки. Не може пробачити, що Казик спiймав тодi з вами бiльше красноперiв, нiж вiн. Тепер Анатоль забрав їхнього спiльного човна i ловить з нього рибу разом з Вацеком Краватиком. А пан Казик сумно дивиться на них з берега i марно закидає свою вудку. Чи ви не могли б допомогти йому? А при нагодi спробуйте дiзнатись, що криється за раптовою дружбою Анатоля i Краватика.
      - Знову якась пiдозра? - спитала Марта.
      Але вiдразу ж засмiялася. Вона, певно, тiшилась вiд думки, що встругне щось Краватиковi й пановi Анатолю.
      - Пливiмо до затоки, - звелiла вона Чорному Франековi, який тепер був її слухняним зброєносцем.
      Обоє сiли в човен, не вмикаючи мотора. Франек узявся за весла, i вони попливли до мису Судака.
      А я, замкнувши автомобiль на ключ, поволi пiшов через лiсок, знаючи, що й так на березi затоки буду одночасно з ними.
      Уже з самого ранку було незвичайно жарко. Пан Анатоль i Казик переставили свої машини в холодок пiд дерева. Дружини лицарiв спiнiнгу засмагали на ковдрi бiля самої води, тож я мiг знову непомiтно сiсти на своєму спостережному пагорбi. Той пагорб був так близько вiд берега, що я навiть чув, як ходили на палубi яхти.
      Там, як завжди о цiй порi, вже засмагала на лежаку Едiта, а Бородань, повернувшись спиною до сонця, захопився якоюсь книжкою. Вацек Краватик сидiв на лавцi в човнi пана Анатоля i намагався натягненим на дротi сачком спiймати живця.
      Саме тодi в затоку вплив човен з Мартою i Чорним Франеком.
      Бородань кинув читати i довго приглядався до них. Пан Анатоль гнiвно пирхнув i щось буркнув пiд нiс. Вацек Краватик рвучко висмикнув сачка з води. Пересвiдчився, що в ньому немає живця, i зi злiстю викинув на берег, кажучи:
      - Як немає принади, будемо ловити спiнiнгом.
      Марта була вже дуже близько вiд яхти й почула його слова. Вдала, що дуже зрадiла:
      - Можна подивитись, як ви закидаєте?
      Не чекаючи запрошення, дiвчина пiдпливла до берега, вискочила на пiсок. Пiдiйшла до пана Казика.
      - Як ловиться? - спитала ввiчливо. - Чи ви пробували ще ловити красноперiв?
      Пан Казик безпорадно розвiв руками.
      - Намагався, але марно. У вас тодi були чудовi черв'яки. Такi рухливi, червонi, трохи iншi, нiж дощовики, яких ми тут копаємо. I я гадаю, що краснопери бiльше люблять вашу принаду, анiж мою. Чи немає у вас зараз трошки тих чудових черв'якiв?
      Пан Анатоль не втримався:
      - Таємниця рибальських успiхiв, - промовив вiн поважно, - звичайно криється у вдало пiдiбранiй принадi. Цiкаво, що то за черв'ячки?
      Марта аж здригнулася з удаваної огиди:
      - Гидкi черв'ячки. Я збираю їх у купi гною.
      Дружини лицарiв спiнiнгу запищали на своїх ковдрах:
      - Анатолю, не здумай торкатися до тих черв'якiв.
      - Казику, я втрачу апетит на цiлий день...
      Марта вийняла з човна бляшанку з черв'яками i сказала з огидою:
      - Це гнойовi черв'яки, червонi. Вiд них такий дух... Мене аж нудить, коли треба настромлювати їх на гачки.
      - Це нiчого, нiчого, - тiшився пан Казик.
      Вiн знайшов у травi свою дiряву коробочку на принаду й вiдсипав туди трохи черв'якiв з Мартиної бляшанки. Пан Анатоль хотiв зробити те саме, але його зупинив грiзний голос дружини:
      - Анатолю! Адже ти можеш закидати спiнiнг...
      Пан Анатоль завагався i не взяв черв'якiв. Не так через дружину, як тому, що приятель уже стояв з вудкою на березi, збираючись ловити рибу. Вiн не хотiв наслiдувати Казика, якого вважав новачком.
      - Справжнiй рибальський спорт, - звернувся вiн до Марти, - це лише спiнiнг. Правда, пане Вацеку?
      - Еге ж. Будемо ловити спiнiнгом, - пiдтримав його Вацек. Марта радiсно сплеснула руками.
      - У мене теж є спiнiнг. Ви дозволите менi спробувати ловити разом з вами?
      - Нi, - буркнув Анатоль.
      Але Вацек Краватик, мабуть, вразливий на дiвочу вроду, привiтно всмiхнувся.
      - Звичайно, люба панi.
      I пiсля цього настали хвилини, коли я силою волi мусив стримувати себе, щоб не зареготати.
      Спершу кiлька разiв закинув спiнiнга сам князь. Двiчi не вдалося йому, бо попадав дуже близько, за третiм разом вiн заплутав волосiнь. За четвертим закинув надто далеко й зачепив гачком за очерет. Вiн розгнiвався, шарпнув спiнiнга, i блешня обiрвалась.
      - Я хотiв попасти бiля отих водяних лiлiй, - пояснював вiн.
      - Хiба це так важко? - здивувалася Марта.
      - Ха! Ха! Ха! - зневажливо розсмiявся пан Анатоль. - Чи ви розумiєте, з ким розмовляєте? Цей пан - князь спiнiнгу, вiн закидає точно. Поцiлити на такiй вiдстанi дуже важко.
      - Ви хочете спробувати? - зацiкавився Вацек. - Застерiгаю вас, що в тому листi можна загубити якiрець.
      Марта взяла в руки свiй спiнiнг.
      - Ви бачите отой трохи пожовклий листок? - показала вона Вацековi. - Я спробую вцiлити бiля нього, а потiм почну затягати блешню.
      Вона замахнулася дуже обережно. Якiрець упав у воду за кiлька сантиметрiв вiд пожовклого листка.
      - Гм, - мгукнув Анатоль. - Як то кажуть: трапилося слiпiй курцi зерня...
      - А тепер ви, - запропонувала Марта Анатолевi. - Бачите отам лiворуч зелену галузку на водi? Притягнiть її якiрцем.
      Пан Анатоль знизав плечима.
      - Я не циркач. Я хочу ловити рибу.
      - А я притягну, - обiзвався Краватик.
      Вiн закинув спiнiнг. Але якiрець перелетiв через галузку принаймнi на пiвметра.
      А потiм свиснула Мартина блешня, i за мить дiвчина тягла по водi зелену галузку.
      З палуби яхти залунали оплески. То Бородань уже певний час спостерiгав змагання на березi й тепер аплодував Мартi.
      - Вацеку! - закричав вiн. - Тепер ти муситимеш вiддати цiй дiвчинi свiй княжий титул.
      Краватик знизав плечима.
      - Титули одержують не за точнiсть кидання, а за величину спiйманої риби. Я, - сказав вiн Мартi з гордiстю, - одержав бронзову медаль Польської спiлки рибалок.
      - Невже? Нiколи б цього не подумала, бачачи, як ви закидаєте.
      - Ви заздрiснi, - сказав пан Анатоль. - У вашому вiцi слiд бути скромнiшою. Цей пан справдi князь спiнiнгу. Його фотографiя була опублiкована в газетах.
      Марта невинно опустила очi й сказала Краватиковi:
      - Повiрте, що я не заздрю на ваш титул князя. Хiба титул королеви не вищий?
      - Що ви кажете?
      - Я маю золоту медаль, - пояснила Марта. - Дiстала її за сома вагою тридцять вiсiм кiлограмiв.
      Пан Анатоль аж занiмiв. Вацек тiльки й змiг пробелькотати:
      - Отже, це ви... та дiвчина, що спiймала на Озерищi сома?
      - Так, - сказала Марта. - Без нiякої рибальської карти.
      Мартинi слова про її золоту медаль справили велике враження не тiльки на пана Анатоля i Вацека. Чорний Франек теж пiдхопився з човна й вискочив на берег.
      - Це правда? Ти маєш золоту медаль?
      Його захоплення Мартою, здавалося, вже стало безмежне.
      А дiвчина вiдклала свiй спiнiнг i буркнула на адресу Анатоля i Краватика:
      - Цi люди тiльки полохають рибу. Iди, Франеку, до пана Казика. З нього буде колись знаменитий рибалка.
      Вона взяла в човнi звичайну вудку i хотiла йти. Але Вацек заступив їй дорогу.
      - Ви щось згадували про якусь рибальську карту? Я не дуже розумiю, що ви мали на увазi. Рибальська карта? - вiн удав, що вперше про таке чує.
      А Марта щиро вiдповiла:
      - Я згадала про карту, за якою ви божеволiли. I за яку заплатили три тисячi злотих Романовi.
      Згадка Марти про карту занепокоїла i Бороданя. Вiн стрибнув з яхти у воду й приплив до берега. Марта ще додала зневажливо:
      - Власне кажучи, мене зовсiм не обходить ваша карта. Я тiльки не розумiю, навiщо ви робите з неї таку таємницю?
      I, закинувши на плече вудку, пiшла берегом до пана Казика, що, як виявилося, без нiяких радiсних вигукiв витягав з води одного ляща за одним, та ще й чималих.
      Бородань вилiз iз озера, з нього стiкала вода. З грiзним обличчям вiн пiдiйшов до Чорного Франека.
      - Це, мабуть, ви не могли втримати язика за зубами?
      - Чого ви хочете вiд мене? Ви не сказали, що це таємниця.
      Бородань аж почервонiв вiд лютi, але Краватик поклав йому на плече руку.
      - Дай йому спокiй. Це справдi нiяка не таємниця. Хiба ми не маємо права користуватися рибальською картою?
      Франек ухопив з човна своє вудлище i побiг берегом за Мартою. Пан Анатоль теж почимчикував у той бiк, помiтивши, що Казик знову витягає з води великого ляща.
      Бородань буркнув до Краватика:
      - Вони про щось здогадуються, розумiєш? Може, що бачили?
      - Тихiше, - прошипiв Краватик. - I не панiкуй.
      Щоб думали, наче все те його не обходить, вiн знову закинув у озеро свою велику блешню. Задеркотiла котушка, i спiнiнг раптом аж вигнувся.
      - Є! - вереснув Краватик i пiдсiк якiрець.
      - Це, мабуть, тiльки зачепилося, - мовив Бородань.
      - Є! Є! Є! - верещав Вацек Краватик.
      Котушка задеркотiла щосили, це свiдчило: "щось", спiймане якiрцем, утiкає на глибину.
      Крик Вацека Краватика почув, напевно, кожний у радiусi пiвкiлометра.
      Пан Анатоль, Марта i Чорний Франек покидали свої вудки. Попiдводилися на ковдрах дружини лицарiв спiнiнгу. Навiть Едiта, ранiше байдужа до всього, що дiялось навколо неї, пiдбiгла до борту й перехилилася через нього, дивлячись у воду.
      Тiльки пан Казик спокiйнiсiнько вкладав у сiтку ще одного ляща.
      Краватик трохи попустив волосiнь на котушцi. Але за мить спробував витягти здобич. Це була, певно, якась величезна рибина, бо на серединi затоки завирувало, наче за хвилину мав виринути з води стокiлограмовий сом.
      А потiм - ми бачили це на власнi очi! - вистромилася з води людська рука, пальцi схопили волосiнь i перервали... На якусь мить пiд водою промайнула людська постать. Ще раз збурилося озеро, та вiдразу ж заспокоїлось. Можна було подумати, що це нам привидiлось...
      - Що це було? Ви бачили? - питав Краватик.
      Я не можу описати виразу безмежного подиву на його обличчi, коли вiн стояв на березi зi спiнiнгом у руцi, а волосiнь вiльно звисала й спадала на воду.
      - Ти спiймав аквалангiста, - обiзвався Бородань.
      - Так. Але хто це був? Що вiн тут робив? - белькотiв Вацек.
      - Збираймо манатки, - сказав Бородань. Вiн ухопив волосiнь, трохи натяг i звелiв Вацековi накрутити її на котушку.
      А я подумав собi: "Це, мабуть, Орнiтолог мандрує затокою зi своїм аквалангом".
      Усе товариство на березi голосно обговорювало Вацекову пригоду, висловлюючи рiзнi припущення щодо таємничого аквалангiста. Не було сумнiву, що Вацек зачепив його своїм якiрцем. Тiльки чому аквалангiст - замiсть виринути з води i зчинити бучу - хотiв зникнути, як тiльки звiльнився вiд якiрця?
      "Взагалi, я нiчого не знаю про Орнiтолога, - мiркував я. - Вiн подарував менi чудернацьку дудку, потiм допомiг Немо й менi вибратись iз скрутного становища, був веселий i викликав у мене симпатiю. Але й злочинець буває симпатичною людиною. Я шукаю Чоловiка з рубцем, а може, Орнiтолог його спiльник або найнятий аквалангiст, який шукає в озерi затонулий скарб?"
      Мої роздуми урвала розмова на березi.
      - Едiто! - пiвголосом покликав Вацек. - Зiйди на берег i походи в лiсi. Може, цей аквалангiст десь тут вийшов?
      I панна Едiта стрибнула з яхти у воду, припливла до берега й пiшла у своєму гарному купальному костюмi просто на пагорб, де я ховався. Та в останню мить я непомiтно дременув у лiсок.
      Продерся крiзь молодий сосняк i повернувся на мис Судака. Хотiв спокiйно обмiркувати все, що раптом постало передi мною у зовсiм iншому свiтлi. Я нетерпляче очiкував повернення Марти й Чорного Франека. Бо надiйшла хвилина, коли я не тiльки мiг, а вже мусив розкрити їм таємницю затонулої вантажiвки i попросити їхньої допомоги.
      Вони незабаром повернулись. А через хвилину приплив байдаркою Вiльгельм Телль разом iз Бронкою.
      Марта, не здогадуючись, що я стежив за ними з пагорба, почала розповiдати менi iсторiю з аквалангiстом, але я спинив її:
      - Я все знаю. Що ви довiдались вiд Казика?
      Однак вона небагато могла розповiсти про дивну дружбу Краватика й Анатоля.
      - Пан Казик теж не дуже розумiє, що за цим криється. Учора ввечерi вiн випадково чув розмову Краватика з Бороданем. Краватик сказав, нiби пан Анатоль допiкає йому до живого своєю самовпевненiстю. А Бородань вiдповiв: "То нiчого. Вiн може стати в пригодi як другий варiант".
      Я замислився. Знову треба було розгризти мiцний горiшок.
      Тим часом Марта й Бронка стали готувати обiд, а Чорний Франек розповiдав Теллевi, як чудово Марта закидає спiнiнг та як зловили аквалангiста.
      - То, мабуть, був Несправжнiй Орнiтолог, - сказала Марта.
      - Чому ти називаєш його несправжнiм? Вiн запевняє, що тiльки пожартував з тим кiвiком, - обiзвався я.
      - Ох, ви таки наївнi...
      А потiм ми всi разом пообiдали й за чаєм, лежачи на ковдрi у холодку пiд деревами на мисi Судака, я розповiв своїм молодим друзям про затонулу вантажiвку i про Чоловiка з рубцем.
      - Можу присягнути, що Несправжнiй Орнiтолог шукає ту вантажiвку! вигукнула Марта.
      - Але яку роль грає в цiй справi Краватик? I Бородань? - спитав я.
      - Вони не мають з ним нiчого спiльного, - рiшуче сказав Чорний Франек. - Краватик - це просто нестямний рибалка.
      Телль, який пережив зi мною не одну пригоду й мав бiльший досвiд, сказав нерiшуче:
      - Я не впевнений у цьому. Що, наприклад, мали вони на думцi, називаючи пана Анатоля їхнiм другим варiантом?
      А Марта замислено промовила:
      - Цiкаво, чому вони вирiшили покинути затоку?
      - Що таке? - занепокоївся я.
      - Коли ми вже пливли сюди, я чула, як Краватик гукав з палуби до Анатоля, що пiсля обiду вiдпливають до Iлави.
      - Це, мабуть, поява аквалангiста так вразила їх, що вони кидають затоку. - Я квапливо поставив чашку з чаєм. - Ми тут розмовляємо, а вони тiкають. Бо ж це схоже на втечу. Але що робити? Адже ми не маємо жодного приводу їх затримати.
      - Треба знайти аквалангiста й видушити з нього правду! - вигукнула Марта. - Дозвольте менi взяти в роботу Несправжнього Орнiтолога.
      - Спершу треба його знайти, - зауважив я.
      - Отже, ходiмо шукати в лiсi його намет. Вiн знову залiз у якусь гущавину. - Марта вже пiдвелася йти.
      Це була, мабуть, справдi єдина слушна думка. Ми швидко, помили в озерi посуд пiсля обiду. Зашнурували намет, я замкнув автомобiль.
      Наш загiн складався з п'яти осiб. Ми стали досить широкою лавою i подалися в лiсок, намагаючись прочесати найгустiшi заростi.
      Доброю схованкою був молодий сосняк у центрi пiвострова, бiля затоки Красноперiв. Але в сонячнi днi там стояла велика задуха, тому менi не вiрилося, що наш Орнiтолог мiг приректи себе там жити. Я припускав, що на час спеки вiн забрався в зелений тiнистий закуток серед молодих букiв, неподалiк вiд затоки. Здається, вiн i плив у той бiк, коли його зловив спiнiнгом Вацек Краватик.
      Минуло пiвгодини, поки ми опинилися поблизу того мiсця. Було дуже душно. Ми вмивалися потом, до мокрого обличчя прилипало посноване мiж гiлками павутиння.
      На хвилину я вiдлучився вiд нашого гурту й побiг на свiй спостережний пагорб коло затоки. Видно було, що на яхтi ладналися вiдпливати. На палубi з'явився Вацек Краватик, весь у мастилi чи олiї. В руцi вiн тримав французький ключ, це означало, що з мотором негаразд. За ним вийшов i Бородань, теж замащений. Напевно, обоє хотiли швидше вiдпливти, коли в таку спеку мучилися в тiсному й душному примiщеннi, де був мотор.
      Лицарi спiнiнгу теж, мабуть, збиралися їхати звiдси. Правда, намети ще стояли, але поряд на травi лежали два клумаки, певно, iз згорнутою постiллю.
      "Це схоже на втечу", - подумав я i повернувся до друзiв. I ми вiдразу ж знайшли Орнiтологове житло. Марта виявила щось подiбне до стежки вiд берега Плаского озера в гущавину молодих букiв. Захований у зеленi листя курiнь з гiлля так зливався зi своїм оточенням, що його важко було помiтити навiть за десять крокiв. Орнiтолога в куренi не було.
      - Утiк, - сказав Чорний Франек.
      Проте нiщо не свiдчило про втечу. Навпаки, ми були певнi, що господар куреня зараз повернеться, бо вiн залишив свiй акваланг, спальний мiшок, величезний рюкзак, який я колись допомiг йому нести. Не було тiльки гумового човника й пiдзорної труби.
      - Вiн на озерi, - сказав я. - Ти, Теллю, заховаєшся на березi й даси нам знати, коли вiн iтиме.
      Телль миттю слухняно побiг до озера, а я ще раз уважно обдивився курiнь.
      - Не бачу тут нiчого пiдозрiлого. Я саме так уявляв собi курiнь Орнiтолога. О, погляньте. Ось навiть книжка про птахiв.
      Марта взяла книжку, перегорнула сторiнку.
      - Вiн - Несправжнiй Орнiтолог, - сказала вона, не знаю вже вкотре. - I книжка ще бiльше переконує мене в цьому. Адже це популярна брошурка та й годi. З неї вiн черпає вiдомостi, якi виголошував нам. Справжнiй орнiтолог не брав би з собою популярної книжки про птахiв, бо сам знає про них куди бiльше.
      Знеможена спекою Бронка захотiла лягти трохи зручнiше й присунула надувний матрац Орнiтолога.
      - О боже! Яке диво! - почув я її придушений вiд захвату вигук.
      Я побачив, як вона чiпляє собi на шию прекрасне бурштинове намисто.
      - Лежало пiд матрацом, - пояснила дiвчина. - Хотiла б я знати, де вiн купив таку красу? Як ви гадаєте, воно iз справжнього бурштину?
      Я взяв намисто в руки i пильно оглянув.
      Не було сумнiву: воно оправлене в золото i дуже давньої роботи. Золото вкривав нiби налiт, щоправда, тонкий, його легко можна було зчистити навiть нiгтем.
      - Це намисто кiльканадцять рокiв пролежало в озерi... - сказав я.
      Запала така тиша, що ми чули дзижчання мух на сонячнiй галявинцi помiж молодими буками.
      ЗАКIНЧЕННЯ
      Прибiг Телль i сповiстив, що наближається Орнiтолог, - пливе гумовим човником вiд Плаского озера. Телль сказав також, що яхта Вацека Краватика вiдпливла.
      - Сховаємося? - спитала Марта.
      - А навiщо? Адже ми повиннi порозмовляти з ним. Вiн, напевно, не здогадається, що ми знайшли бурштинове намисто, - вiдповiв я. - Ми ввiчливо привiтаємося з ним i оточимо з усiх бокiв.
      Марта скрушно зiтхнула.
      - Ми вже давно могли застукати цього типа. Але вiн здавався вам симпатичним.
      Я промовчав. Ми сiли пiвколом, утворюючи прохiд вiд стежки до куреня. Орнiтолог повинен був увiйти мiж нас.
      Телль не мiг усидiти на мiсцi. Його аж смикала нетерплячка.
      - З вами, - звернувся вiн до мене, - завжди повинно щось трапитись. За хвилину спритний злочинець буде у вас в руках. Немов у телевiзiйнiй "Кобрi".
      Бронка всмiхнулася менi.
      - Ви обiцяли менi пригоду, i я вже пережила кiлька цiкавих пригод. Нiколи не забуду, як ми наздоганяли автомашину Краватика i як потiм вiн нас доганяв. А зараз? Що зараз станеться?
      Чорний Франек почав сумнiватися.
      - Бурштинове намисто? Може, вiн купив його для дружини або нареченої? На узбережжi є крамницi, де можна купити бурштинове намисто.
      - Так, - погодився я. - Але чи ти звернув увагу на ланцюжок, який з'єднує бурштин? У музеї в Е. була велика колекцiя бурштину. Там були i коштовнi прикраси, зробленi з бурштину, оправленого в золото. Окрему частину колекцiї становили художнi вироби, мiнiатюри замкiв, стародавнiх кораблiв. Чи ви бачили виставку бурштину, влаштовану в мальборському замку? Багато експонатiв для тiєї виставки ми мусили позичати за кордоном. Якби ми мали колекцiю музею в Е., то не позичали б.
      - Та колекцiя була велика? - зацiкавився Чорний Франек. - Може, Несправжнiй Орнiтолог не змiг дiстати з води все, що затонуло в вантажiвцi?
      - Я теж так гадаю, - сказав я. - У вантажiвцi вивозили багато музейних експонатiв, колекцiя бурштинiв становила тiльки частину всього вантажу. Та навiть якщо вiн украв з неї тiльки незначну кiлькiсть, хоча б частину колекцiї бурштинового намиста, оправленого в золото, й коштовне камiння, то й так здобув уже великий скарб.
      Раптом Телль приклав пальця до губiв.
      Хтось пiдходив стежкою, ми почули шелестiння листя. Чоловiк насвистував тихо, але весело.
      - Ми зiпсуємо йому гарний настрiй, - буркнув Чорний Франек.
      Орнiтолог помiтив нас в останню мить, але не вiдступив. Навiть не схоже було, що його заскочили зненацька.
      "Умiє чудово прикидатись, - подумав я. - Та, зрештою, вiн же не знає, що ми розгадали його таємницю".
      - Вiтаю вас, - сказав вiн, чемно вклонився i зняв з плеча важку пiдзорну трубу. Човна вiн, мабуть, залишив на березi, в очеретi.
      - Нежданий гiсть гiрший татарина. Чи не так казали нашi предки? спитав я ввiчливо, привiтавшись з ним за руку.
      За мною i всi почали виявляти йому велику увагу. Марта й Бронка зробили реверанс, мов маленькi дiвчатка, Телль i Франек усмiхалися з такою приязню, нiби хтозна-як йому зрадiли. "Здається, ми всi вмiємо чудово прикидатися", подумав я.
      - Я завжди радий гостям, - сказав Орнiтолог. - Може, сигаретку? запропонував вiн менi. - А може, ви всi голоднi?
      - Нi, дякую, - вiдповiв я, беручи вже на себе дальшу розмову. - Ми прийшли сюди не об'їдати вас. Скорiше, йдеться про певну iнформацiю.
      - Про птахiв?
      Марта зайшлася смiхом.
      - Ох, - зiтхнув Орнiтолог, - ви все ще думаєте, що я несправжнiй орнiтолог? Не знаю, як вас переконати, що я проник у таємницi життя птахiв.
      - Я вiрю вам, - кивнула головою дiвчина. - Книжка, яку я побачила у вашому куренi, переконала мене, що ви справдi вивчаєте птахiв. Але мене цiкавить iнша iнформацiя.
      Я вирiшив завдати йому удару. I вийняв з кишенi бурштинове намисто.
      - Чи багато ви знайшли такого? - спитав я.
      П'ять пар очей втупилося в орнiтологове обличчя. Я певний, що ми помiтили б на ньому навiть найменшу тiнь переляку чи гнiву. В цього чоловiка були залiзнi нерви. Вiн тiльки заклiпав очима, наче трошки знiяковiвши.
      - Нi, тiльки це намисто...
      - А решта? Що з нею сталося?
      Вiн з великим жалем розвiв руками.
      - Припускаю, що вона вiдпливла на яхтi Вацека Краватика.
      - Ви жартуєте! - закричав я.
      - Та нi. Хiба я насмiлився б, - вiдповiв вiн глузливо.
      Це обурило нас. Марта, сварячись пальцем, голосно сказала:
      - Ви не справжнiй орнiтолог. Ми викрили вас. Ви пiрнали в озерi, шукаючи затонулу вантажiвку.
      - Умгу, - нахабно пiдтвердив вiн.
      - Ви знайшли його! - вигукнув Чорний Франек.
      - Умгу, - погодився Орнiтолог. - Сьогоднi вранцi нарештi знайшов. Трохи запiзно, еге ж?
      - Запiзно? - обурився Телль. - Ви встигли забрати звiдти коштовне намисто.
      - Тiльки оце одне, - зауважив Орнiтолог. - Решту дiстав Вацек Краватик. У вантажiвцi залишилося ще кiльканадцять скринь, але в них переважно мiститься дуже знiвечений водою стародавнiй глиняний посуд, менi здається, що то музейнi урни. Тi скринi вже такi гнилi, що розпадуться вiд необережного дотику. Я побачив там також стародавнi меблi, з яких уже не буде нiякої користi. Вцiлiли тiльки бурштин i бурштиновi прикраси. Я неправильно висловився. Не вцiлiли. Тi речi забрав Вацек Краватик. Цього намиста вiн не помiтив. Точнiше, не вiн, а Бородань.
      - Де та вантажiвка? - перебив я його.
      - Ви не здогадуєтесь? - вдавано здивувався вiн. - В озерi. Тобто в затоцi, трохи лiворуч звiдти, де колись перепливав пором. Вацек Краватик саме над затонулою вантажiвкою поставив на якiр свою яхту.
      - Карта! - вигукнув я в розпачi. - Та карта була дуже важлива. Це на нiй зазначене мiсце, де лежить вантажiвка. Я вiдчував, що то зовсiм не рибальська карта, а ключ до таємницi.
      - Хi-хi-хi, - захихотiв Орнiтолог. - Непогано вас обдурили. Я вважав вас спритнiшим.
      - А ви? - мене роздратував його ущипливий тон. - А хто ви такий, хай вам бiс?
      Вiн лагiдно всмiхнувся.
      - Ви ще маєте ту мою свистульку?
      - Маю.
      - То засвистiть.
      - Навiщо? - я все дужче сердився, бо цей чоловiк вiдверто глузував з мене.
      - Адже вам потрiбна допомога. Ви хочете знайти колекцiю бурштину чи нi?
      - Хочу. Але та свистулька...
      - Я казав вам, що вона зачарована,
      - Ви жартуєте. А справа серйозна.
      - Ану, засвистiть, - попросив вiн,
      - Ви знаєте, що за спiвучасть у злочинi... - почав я роздратовано.
      Але вiн не вгавав:
      - Засвистiть. Це дуже заспокоює,
      Марта, Телль i Чорний Франек посмiхнулися. Що я мав робити? Вийняв з кишенi ту його чудну свистульку й свиснув щосили.
      А вiн схилив голову, нiби з насолодою слухаючи той свист, а потiм сказав:
      - Ну, гаразд. Скоро ви матимете той бурштин. Коли Вацек Краватик пливтиме яхтою до Iлави, по дорозi його перестрiне мiлiцейська моторна. Мiлiцiонери мають наказ обшукати яхту. Вацек Краватик i його приятель, мабуть, помандрують до в'язницi.
      - Ви мiльтон! - вигукнув з трiумфом Чорний Франек. Але вiдразу ж виправився: - Я хотiв сказати - мiлiцiонер.
      - Авжеж. Не бачу приводу, щоб соромитися своєї професiї, - i, примруживши праве око, по-змовницькому всмiхнувся до мене. - Але я не мiг розповiсти про це пановi Томашу, боявся, що вiн не стерпить конкуренцiї. I так, напевно, не прощає менi, що це я, а не вiн, знайшов затопленi скарби.
      Вiн правду казав. Я заздрив його успiху. Стiльки зусиль i часу змарнував я на ту справу, а вiн тим часом ранiше вiд мене напав на слiд затонулої вантажiвки.
      Мабуть, вiн зрозумiв мої почуття, бо поспiшив утiшити:
      - Однак повинен сказати, що ви безпомилково визначили дорогу, якою втiкали гiтлерiвцi з вантажiвкою. Мiж Добжиками i Єжвалдом вони звернули лiворуч на польову дорогу. Намагалися переправитись через озеро в найвужчому мiсцi, саме через оцю затоку. I тут пiд вантажiвкою проламалася крига, яку закидав бомбами радянський лiтак. Ви так докладно й переконливо описали трасу вантажiвки, що нашi начальники подумали: "Може, все-таки, слiд послати туди когось iз мiлiцiї? Може, з'явиться Чоловiк iз рубцем?"
      - Не з'явився, - похмуро буркнув я. - Тепер я вже про все здогадався. Це вiн був заплутаний у пiдробку поштових марок, i його заарештували. А Бородань украв карту в його квартирi й пiшов з нею до Вацека Краватика, якому мама весь час докоряла, що вiн стiльки грошей у неї бере, а нiчим себе не проявляє. Тому Вацек вирiшив догодити мамi, зробивши "вигiдне дiло". Припускаю, що зiзнання Вацека Краватика й Бороданя пiдтвердить мої здогади. А коли ви побачили, що Краватик дiстає скарби з вантажiвки?
      - Я стежив за всiма, хто вештався на цiй частинi озера. Зi мною була оця чудова пiдзорна труба. I я сам пiрнав, гадаючи, що, може, менi пощастить натрапити на вантажiвку. Але Вацек i Бородань чудово влаштувалися. Поставили яхту на якiр над вантажiвкою. Удосвiта Бородань з аквалангом пiрнав у воду, а Краватик спускав з борту на мотузцi кошичок. Робили вони все це з боку озера, тому нiхто з нашого берега не мiг нiчого помiтити. Треба сказати, що вони виявили величезну обережнiсть. Дiставали скарби рано-вранцi i то не довше, нiж пiвгодини щодня, коли пан Анатоль i Казик ще смачно спали в своїх наметах. Тiльки сьогоднi вдосвiта я почав стежити з другого берега. Я побачив, як Бородань пiрнає у воду, як Вацек витяг з води кошичок i понiс те, що було в ньому, пiд палубу. Я повернувся сюди по свiй акваланг, поплив пiд яхту й знайшов вантажiвку. Але коли вiдпливав пiд. водою, Краватик спiймав мене своїм спiнiнгом. Вони запiдозрили, що за ними хтось стежить i про всяк випадок вирiшили згорнути свою справу. А я принiс сюди намисто, скочив у свiй човник i з пошти в Єжвалдi зателефонував до колег у Iлавi. Краватик не запливе далеко своєю яхтою.
      - А ця свистулька? Навiщо ви дали її менi?
      Вiн засмiявся.
      - Капiтан Юзв'як сказав менi, що у вас вдача детектива. Тому здавалося ймовiрним, що вам пощастить напасти на слiд злочинця, а це могло наразити вас на небезпеку. А що ми з вами мали перебувати в одному мiсцi, то менi спало на думку подарувати вам дудку.
      - I вона знадобилася. Тiльки я, на жаль, не виявив такої спритностi, на яку ви сподiвалися.
      - Адже найважливiше було вiдшукати скарби, - сказав вiн i глянув на годинника. - Я повинен скласти речi й повернутися до Iлави. Мої колеги, вже, напевно, обшукали яхту. А вам, - звернувся вiн до мене, - раджу поїхати до Варшави. Треба повiдомити Мiнiстерство культури й мистецтва, органiзувати загiн водолазiв. Може, в тiєї вантажiвцi є ще якiсь речi, що вцiлiли.
      Дуже задоволений собою, вiн почав витягати з куреня свої речi. Книжку про птахiв простяг Мартi.
      - На згадку, - пояснив. - Шкода, що я не маю часу написати на останнiй сторiнцi кiлька слiв про кiвiка. Але ж ви знаєте краще вiд мене звички того симпатичного птаха.
      Марта з гордiстю пiдтвердила:
      - Тiльки я була певна, що ви не справжнiй орнiтолог.
      Потiм ми жартували, щось казали Бронка, Телль, Чорний Франек, але їхнi слова дедалi слабше доходили до моєї свiдомостi. У мене з'явилася думка, спершу несмiлива, а дедалi все настирливiша. Серце так закалатало в грудях, наче за мить я повинен був вiдчинити якiсь дверi, що за ними ховається велика таємниця. Раптом несподiвано мене осяяло.
      - А якщо нi?.. - спитав я тихо. - А якщо нi?
      - Що "нi"? - поцiкавився мiлiцiонер.
      - А якщо це не ви, а саме я здобуду скарби?
      Вiн поглянув на мене, мов на божевiльного. Побачив я подив i в очах своїх молодих друзiв.
      Я зiрвався з трави, схопив мiлiцiонера за руку.
      - Ходiмо! Та швидко. Ми повиннi знайти скарб, - сказав я гарячково. Бiжiмо до озера, бо за хвилину може бути пiзно! Другий варiант! - вигукнув я. - Невже ви не розумiєте, що на яхтi ви нiчого не знайдете? Я певний, що переляканi появою аквалангiста, вони вдалися до другого варiанту втечi. На яхтi немає скарбiв. Швидше! За мною! - закричав я й побiг до затоки.
      Гiлля кущiв i молодих дерев било мене по обличчi. Раз у раз я перечiплювався об корiння i провалювався в якiсь ями. Але не вiдчував подряпин. Навiть не бачив, чи бiжать за мною друзi. I тiльки на зарослiй травою дорозi, яка пролягала до колишньої переправи поромом, я на мить зупинився, усвiдомивши, що без мiлiцiонера я небагато зроблю в таборi пана Анатоля.
      А Орнiтолог - бо так я й надалi його називатиму - i мої молодi друзi все ще не розумiли, чого я помчав до затоки. Однак вони бiгли слiдом, бо в моєму голосi було щось таке, що змушувало їх бiгти.
      Ми майже одночасно вибiгли з лiска мiж автомашини пана Анатоля i пана Казика.
      Я окинув поглядом увесь їхнiй табiр. Намети були вже згорненi. Дружини лицарiв спiнiнгу вкладали пакунки в багажник, а обидва чоловiки прив'язували ременями свiй човен на причепi.
      Мабуть, у мене був страшний вигляд, бо Мишка пана Анатоля, забачивши мене, аж писнула.
      - Що сталося? Чого вам треба? - грiзно спитав пан Анатоль.
      Тiльки пан Казик зрадiв, угледiвши Марту.
      - Ви знаєте, скiльки лящiв я спiймав? Щонайменше два кiлограми.
      - Замовкни, Казику! - гримнув на нього Анатоль. - Не думай, що ти рибалка.
      - Ви вже вiд'їжджаєте? - хрипко спитав я.
      - Так, - поквапливо вiдповiв пан Казик. - Бо Анатоль каже, що тут риба не клює. Ми їдемо на Нiдське озеро.
      - Ти забагато говориш, Казику, - буркнув Анатоль. - Цього пана не повинно обходити, куди ми їдемо.
      Я похитав головою.
      - Мене цiкавить лише, де ви домовились зустрiтися з Вацеком Краватиком.
      Запала тиша.
      Пан Анатоль ще грiзнiше нахмурив лоба. Пан Казик дивився на мене здивовано.
      - Ми не домовлялися зустрiтись, - промовив вiн несмiливо.
      Пан Анатоль узявся руками в боки й, виставивши вперед праву ногу, став навпроти мене, наче вождь, який уже послав своє вiйсько в битву.
      - Замовкни, Казику! - гримнув вiн на приятеля. - Не втручайся! Це моя справа. Тiльки моя, - пiдкреслив вiн. - Я можу зустрiчатися з ким хочу й де хочу, а вас це зовсiм не обходить.
      Я показав рукою на пакунки й клумаки з постiллю, що лежали на травi.
      - Який з цих клумакiв належить Краватиковi?
      Лише тепер мої друзi зрозумiли, що означає другий варiант. З гурту молодi вийшов Орнiтолог. Вiн вийняв з кишенi своє службове посвiдчення.
      Пан Казик спитав приятеля:
      - Ти справдi умовився зустрiтись з Краватиком?
      - То нiякий не Краватик, - накинувся на нього пан Анатоль. - То князь спiнiнгу, ти, рибальська дрiбното. А ви, - звернувся вiн до Марти, фальшива королева. Це неможливо, щоб така молода дiвчина змогла зловити вудкою тридцятивосьмикiлограмового сома.
      - А ви знаєте юридичнi закони? - спитав Орнiтолог, пiдсунувши йому пiд нiс мiлiцейське посвiдчення.
      - Я поважаю правила й закон, - гордо випростався пан Анатоль.
      - Ви знаєте, яка кара чекає того, хто допомагає приховувати злочин? Ви знаєте, що в отих клумаках, якi залишив вам Вацек Краватик?
      - Нi... - збентежився пан Анатоль. - Вiн теж хоче ловити рибу на Нiдському озерi. Але яхтою туди важко добратися. Тому вiн вирiшив залишити яхту в Iлавi й доїхати до Нiдського озера автобусом. Ми забрали в нього два клумаки з речами, щоб вiн не носився з ними.
      - У нього є автомашина в Сем'янах, - втрутився я.
      - Так? - здивувався пан Анатоль. I в нього виникла пiдозра.
      - Якi це клумаки? Будь ласка, розпакуйте їх, - коротко, але категорично розпорядився Орнiтолог.
      Пан Анатоль показав на човен на причет.
      - Вони там, - сказав вiн покiрно. - Два великi й важкi пакунки.
      За мить клумаки вже лежали на травi перед нами. Незважаючи на пiдозру, пан Анатоль усе ще сумнiвався.
      - Але пан Вацек зовсiм не злочинець, - бурмотiв вiн.
      Вiн перестав бурмотiти й ремствувати, коли ми розв'язали шнурки, i з товстих ковдр, якими, здавалося, були обмотанi постiль та гумовi матраци, висипалися прегарне бурштинове намисто, браслети, бiльше десятка предметiв, зроблених iз золота. У другiй ковдрi був старовинний золотий сервiз, яким до вiйни пишався музей в Е.
      - Звiдки... вiн усе це... виловив? - простогнав пан Анатоль.
      - З озера, - вiдповiв я.
      - Спiнiнгом? - наївно спитав пан Анатоль.
      Я запам'ятав гучний регiт, яким привiтали ми слова лицаря спiнiнгу.
      ____________________________________________________________________________
      До циклу "Пригоди пана Самоходика"
      на 1 квiтня 2004 року входять такi книги:
      0. "Pozwolenie na przywoz lwa" (1961)
      a.k.a. "Pierwsza przygoda Pana Samochodzika"
      1. "Skarb Atanaryka" (1960)
      a.k.a. "Pan Samochodzik i Skarb Atanaryka"
      2. "Uroczysko" (1957)
      a.k.a. "Pan Samochodzik i swiety relikwiarz"
      3. "Pan Samochodzik i Wyspa Zloczyncow" (1964)
      4. "Pan Samochodzik i Templariusze" (1966)
      5. "Pan Samochodzik i niesamowity dwor" (1970)
      6. "Nowe przygody Pana Samochodzika" (1970)
      a.k.a. "Pan Samochodzik i Kapitan Nemo"
      7. "Pan Samochodzik i Fantomas" (1973)
      8. "Pan Samochodzik i zagadki Fromborka" (1972)
      9. "Ksiega Strachow" (1967)
      a.k.a. "Pan Samochodzik i dziwne szachownice"
      10. "Pan Samochodzik i tajemnica tajemnic (1975)
      11. "Pan Samochodzik i Winnetou" (1976)
      12. "Pan Samochodzik i Niewidzialni" (1977)
      13. "Pan Samochodzik i zlota rekawica" (1979)
      14. "Pan Samochodzik i czlowiek z UFO" (1985)
      a.k.a. "Pan Samochodzik i Niesmiertelny"
      15. "Pan Samochodzik i nieuchwytny Kolekcjoner" (1997)
      16. "Pan Samochodzik i testament rycerza Jedrzeja" (1997)
      17. "Pan Samochodzik i Kindzal Hassan-Beja" (1997)
      18. "Pan Samochodzik i Bursztynowa Komnata" (1998)
      19. "Pan Samochodzik i Zloto Inkow" (1999)
      20. "Pan Samochodzik i Arka Noego" (1999)
      21. "Pan Samochodzik i Rubinowa tiara" (1999)
      22. "Pan Samochodzik i Twierdza Boyen" (1999)
      23. "Pan Samochodzik i Floreny z Zalewa" (2000)
      24. "Pan Samochodzik i Tajemnice warszawskich fortow" (2000)
      25. "Pan Samochodzik i Skarby Wikingow" (2000)
      26. "Pan Samochodzik i Zaginiony pociag" (2000)
      27. "Pan Samochodzik i Skarb generala Samsonowa" (2000)
      28. "Pan Samochodzik i Sekret alchemika Sedziwoja" (2001)
      29. "Pan Samochodzik i Kaukaski Wilk" (2001)
      30. "Pan Samochodzik i Arsen Lupin" (2001)
      31. "Pan Samochodzik i Zaginione poselstwo" (2001)
      32. "Pan Samochodzik i Skrytka Tryzuba" (2001)
      33. "Pan Samochodzik i Lup barona Ungerna" (2001)
      34. "Pan Samochodzik i Amerykanska przygoda" (2002)
      35. "Pan Samochodzik i Europejska przygoda" (2002)
      36. "Pan Samochodzik i Zagubione miasto" (2002)
      37. "Pan Samochodzik i Wilhelm Gustloff" (2002)
      38. "Pan Samochodzik i Przemytnicy" (2002)
      39. "Pan Samochodzik i Wynalazek inzyniera Rychnowskiego" (2002)
      40. "Pan Samochodzik i Potomek szwedzkiego admirala" (2002)
      41. "Pan Samochodzik i Operacja Krolewiec" (2002)
      42. "Pan Samochodzik i Ikona z Warszawy" (2002)
      43. "Pan Samochodzik i Buzdygan hetmana Mazepy" (2002)
      44. "Pan Samochodzik i Czarny ksiaze" (2002)
      45. "Pan Samochodzik i Falszerze" (2002)
      46. "Pan Samochodzik i Bractwa rycerskie" (2002)
      47. "Pan Samochodzik i Wiezien Jasnej Gory" (2003)
      48. "Pan Samochodzik i Tajemnica kaszubskiego rodu" (2003)
      49. "Pan Samochodzik i Pruska korona" (2003)
      50. "Pan Samochodzik i Tajemnica brazowego zeszytu" (2003)
      51. "Pan Samochodzik i Krzyz lotarynski" (2003)
      52. "Pan Samochodzik i Szaman" (2003)
      53. "Pan Samochodzik i Gocki ksiaze" (2003)
      54. "Pan Samochodzik i Stara ksiega" (2003)
      55. "Pan Samochodzik i Relikwia krzyzowca" (2003)
      56. "Pan Samochodzik i Adam z Wagrowca" (2003)
      57. "Pan Samochodzik i Zloty Bafomet" (2003)
      58. "Pan Samochodzik i Baszta Nietoperzy" (2003)
      59. "Pan Samochodzik i Rodzinny talizman" (2003)
      60. "Pan Samochodzik i Pasazer "Von Steubena"" (2003)
      61. "Pan Samochodzik i Zakladnicy" (2004)
      62. "Pan Samochodzik i Zamek Czocha" (2004)
      63. "Pan Samochodzik i Mumia egipska" (2004)
      ...Пригоди пана Самоходика тривають, чекайте нових книжок!
      Примiтка:
      Збiгнєв Ненацький (Zbigniew Nienacki) сам написав лише книги 0-14 (звернiть увагу, що цi книги пронумерованi не за часом написання, а по внутрiшнiй хронологiї).
      Книги 15-16 написав Єжи Шумський (Jerzy Szumski) вже пiсля смертi Ненацького, за його чернетками (принаймi 15-ту книгу точно починав писати Ненацький, але не встиг закiнчити). Виданi цi книги були пiд iменем Ненацького. Єжи Шумський написав також пiд своїм iменем книги 17, 18 (2 томи), 19 (2 томи), та 23.
      Томаш Ольшаковський (Tomasz Olszakowski) написав книги 20, 21, 24, 26, 28, 31, 33, 36, 39, 40, 42, 44, 47, 50, 56, та 63.
      Себастьян Мерницький (Sebastian Miernicki) написав книги 22, 27 (2 томи), 29, 32, 37, 41, 43, 46, 49, 52, 53, 55, 60, та 62.
      Аркадiуш Немирський (Arkadiusz Niemirski) написав книги 25 (2 томи), 30 (2 томи), 34, 35, 38, 45, 48, 51, 54, 57, та 61.
      Яцек Мроз (Jacek Mroz) написав книгу 58.
      Йозеф Бурни (Jozef Burny) написав книгу 59.
      Видання серiї продовжується... ____________________________________________________________________________