Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Повiя

ModernLib.Net / Мирний Панас / Повiя - Чтение (стр. 7)
Автор: Мирний Панас
Жанр:

 

 


      У кутку на лавi лежить Христя, спить. Темна тiнь вiд неї ходе-труситься по стiнi… У Загнибiди очi заблищали, як вiн її зобачив. Тихо на пальчиках пiдiйшов вiн до неї, пiдняв свiтло угору так, щоб свiт падав саме на голову Христi… З темноти вийшло кругле покiйне лице її з чорними бровами, з закритими очима, з трохи розкритим ротом. Тихе зiтхання ледве-ледве почувається, то пiднiмає, то опускає її високi груди. Очi у Загнибiди аж засвiтили, рука злегка затiпалася… Довго вiн стояв над нею, дивився, напувався чарами красної вроди. Се… тихо послав уперед руку, подержав над нею, як держать над жаром, коли змерзне, i… тихо опустив… Христя кинулась. Свiтло в одну мить згасло… Темнота знову облягла кругом. Спросоння Христя не розiбрала, чи то їй снилося, чи справдi вона бачила свiтло. Натомлена, вона перекинулась на бiк i знову заснула. Вона не чула, як нешвидко пiсля того щось в темрявi зашамотiло; як стукнули дверi в хатинi; як Олена, прокинувшись, спитала: "Хто то?" - "Се я", - важко дишучи, одказав Загнибiда.
      - Чого ти?
      - Ходив довiдатись, чи засунено.
      Грузько вiн лiг на лiжко, аж воно зарипiло, довго ворочався, поки не заснув. Зате Олена цiлу нiч не спала.
 

III

 
      "Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!" - одно носилося, одно ходило по хатах у Загнибiди на другий день великоднiх свят.
      На сей день у Загнибiди завжди бенкет… Цiлий рiк турботи та клопоти, купування та перепродування, сварка та згоди… Три днi великоднiх свят та гри днi рiздвяних - тiльки й свята. Та й то через те, що нiхто у сi три днi не торгує. Злiсть спочинку справляються бенкети то в того, то в другого… Цiла зграя назбирається людей з близьких i далеких країв; сунуть усi до одного в господу; наб'ється - пальця просунути нiкуди; говiр-гомiн - наче вода в лотоках шумує й клекоче; спiрка i регiт; випивання та пiдкушування… Так воно здавна заведено, так i досi ведеться.
      Другий день великоднiх свят - Загнибiдин день. Про те знали i свої близькi, i стороннi, i самi хазяїни. Збиралися завгодя. Завгодя скуповувались, пекли-варили… Цiлий тиждень Христя за приводом хазяйки, наче в каторжнiй роботi, коло печi крутилася, уриваючи пiсляобiднiй зайвий час на пiдмазування, витрушування, пiдмивку-побiлку. У суботу усi хати наче в сорочки бiлi нарядилися; по кутках з-за оберемкiв роблених квiток у блискучих шатах визирають образи; обличчя святих аж усмiхаються; невеличкi лампадки крутяться перед ними на тоненьких ланцюжках; по вiкнах узорчатi запони; сонце пробивається крiзь їх невеличкi кружальця… По столах, накритих бiлими, як снiг, скатертинами, наїдкiв-напиткiв - нiжки гнуться… Всюди достаток, розкiш, багатство…
      Христю дивували такi запаси… "Господи! - думала вона. - Одному даєш он скiльки, а другому… Коли б моїй матерi хоч десята частина того, що тут е, яка б вона була щаслива!.. А то?.."
      Вона глянула кругом себе. Виходячи з села i сподiваючись на хазяйську одежу, вона свою новiшу зоставила дома. I от тепер, у чому прийшла - у тому i свято справляє… Старенька дерга - покороткувата, заяложена керсетка на плечах розлiзлася. Спечена рука не пiджила. Щоб не роз'ятрювати, Христя пов'язала її лихенькою ганчiркою; ганчiрка та коло кочерг та рогачiв замазалася, сажею взялась… I ото вона, обiрвана, обшарпана, серед такої багатої обставини! Їй самiй у вiчi б'є все те. А хазяїнам байдуже! Хазяйка якось спитала:
      - Ти не брала нової одежi з дому?
      - їй i у цiй добре, - одказав хазяїн, усмiхаючись… i бiльше нiчого. "Наймичка! Наймичка!" - думала Христя, i коло серця її як огнем пекло. Дiждали великодня. Коли б се на селi було - знала б Христя, що їй робити, куди пiти, де погуляти. А тут?.. Тиняється по двору; слухає гомону, що доноситься з улицi; вийде й за хвiртку; подивиться на людей… Розодiтi та нарядженi йдуть вони на гулянки та на колиски - її минають. А коли хто й запримiте, то хiба на те, щоб поглузувати.
      - Де се така чорногузка взялася? - пита парубок у мiщанському уборi другого, витрiщивши на неї баньки.
      - З села! не бач? - одказує його товариш.
      Христя мерщiй тiкає у двiр; а за нею слiдом погукування та вигукування…
      - А крижаста яка! Чи бач, як вивiрчує… - I несамовитий регiт несеться улицею.
      "Чужi, чужi!" -думає Христя, тiкаючи в хату. А там - тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовинi. А в селi тепер? - дiвчата гуляють, спiвають; пiдходять хлопцi, домагаються христосатись… Спiрка, жарти, регiт… Насилу дiждала вечора.
      - Лягай ранiше, висипляйся, бо завтра чи i вночi доведеться спати, - каже їй хазяйка.
      "О, добрi якi!" - думається їй. I про неї таки згадали, i її не забули! На другий день почалася збiрка з самого ранку. Першi прийшли близькi сусiди - пiдганяти хазяїнiв до церкви.
      - Пора до божого дому! - гукали, заглядаючи в хату.
      - Ще поспiємо. Заходьте! Заходьте! - запрохував Загнибiда. Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрiвав свято, як провiв перший день, що чутно по городу. Жiнки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлiбовi святому, що вiн у Олени Iванiвни завжди i пухкий i високий; розпитувалися - у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали… Звiснi празниковi речi!
      Аж ось i хазяїни зiбралися. Загнибiда нарядився у новий сукняний убiр, надiв сорочку з манжетами, пов'язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу - пан паном! Олена Iванiвна одяглась у блакитне шерстяне плаття,, покрила плечi тонким кашемiровим платком, вив'язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках - золотi перснi…
      - Готовi?
      - Готовi.
      I хазяїни, i гостi разом пiшли до церкви.
      Недавно пiшли, та швидко й вертаються: у такi днi незабарна служба… Першi хазяїни уступили у двiр, а за ними - й чужi. Чоловiки, жiнки, молодi й старi; як бочки товстi, як шила тонкi; низькi - трохи не при землi; високi, як дуби гiнкi… А убори-наряди? Червонi плаття, зеленi куцини, рябi спiдницi, жовтi шушони, блискучi ластиковi балахони, чорнi сукнянi каптани - аж у вiчi б'є! I все те суне у двiр, у хату; вiтається, зачинає розмову. По слову: десять душ - десять слiв… а то стiльки народу?.. Гомiн пiднявся у хатах, наче у жидiвськiй школi, стовпом стоїть i не вгаває, наче вода клекоче у потоках…
      А ще не всi; то той, дивись, надiйде, то другий. У хатах уже й просунутися нiкуди; кiмната й свiтлиця повним повнi: однi начiплялися на стульцях, на кроватях; другi товпляться, шукаючи мiсця. Всi позирають на столи, де рядком настановленi пляшки грають проти сонця своїми цвiтними настойками; перед пляшками на здоровенному пiдносi чорнiє печена гуска, стоїть пiджарене порося, держачи у зубах шматок хрiну; невеличке ягнятко, зiгнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рiдкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там бiлiє товсте молоде сало, жовтiє масло, червонiють крашанки; а над цим усiм в кiнцi столу, наче сторожi, стоять високi паски З бiлими головами, присипанi цвiтним горошком… Все так i бере очi на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тiльки спльовує.
      - Кого ми ще ждемо? - спитався високий огрядний чоловiк з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, пiдходячи до товстого крамаря, що сидiв у кутку, потом обливаючись. - Чи так - походимо, подивимося на оцi запаси та й додому порозходимося? - вимовив вiн далi, скрутнувши свого чорного вуса.
      - Петро Лукич! Петро Лукич! - гукнув на Загнибiду крамар.
      - А що?
      - Пора, братику. Животи пiдвело, - мовив вiн, скривившись, мов i справдi живiт у його заболiв.
      - Та… Рубець з Книшем обiцяли зайти, - сказав, чухаючи потилицю, Загнибiда.
      - А по-моєму: де два - там третього не ждуть! - одказав високий чоловiк з чорними вусами.
      - I батюшки немає, - додав Загнибiда.
      - Отi ще бородатi! - процiдив крамар.
      - I нащо тих бородатих ждати? - граючи очима, питає високий чоловiк. - Хiба ми й самi бороди не причепимо? У Олени Iванiвни, певно, завалялося де повiсмо прядива… От i борода готова!
      Кругом знявся регiт.
      - Уже Колiсник пустився на вигадки! - сказав хтось.
      - На якi там вигадки? - правувався Колiсник. - Тут голосу не одтягнеш, а вони - вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по однiй слiд пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.
      - Слiд, слiд! - хтось одказав, спльовуючи.
      - Та щось Петро Лукич не теє… - дивлячись на хазяїна, мовив Колiсник. Загнибiда мотнув головою.
      - Там, у малiй хатинi, - тихо сказав вiн, указуючи на дверi.
      Колiсник, крамар i ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.
      - Батюшка йде! - хтось крикнув у свiтлицi.
      - Батюшка! батюшка! - заходило по хатах.
      - Постiйте! Зараз батюшка буде, - гукнув Загнибiда, протовплюючись уперед стрiти батюшку.
      Колiсник з серця махнув рукою i сплюнув.
      - Утрiться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примiтив! - хтось сказав йому.
      - Утрiться! Чарка бiля рота була - i тут одняли! - мовив вiн сердито.
      - Та так тiльки й довелось подивитись?
      - Атож!
      Дехто зареготався.
      - Коло рота було, та в рот не попало.
      - Та хоч не завдавай жалю, - прохав Колiсник, чухаючи потилицю. Регiт ще дужчий знявся.
      - Тесе!.. - загуло кругом.
      Гучно i зично роздалося серед хати святе поспiв'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матiр… Молодий, бiлолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витрiщивши булькатi очi, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косi з сивого, аж жовтого, волосу, старий - аж труситься - деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звiвши до образiв очi, хрестилися; гостi з усiх бокiв навколо облiпили причет; переднi ще таки вимахували руками, зате заднi так стовпились - пальця просунути нiкуди.
      Тiльки що батюшка, проспiвавши, пiднiс хазяїнам хреста цiлувати, як у хату увiйшли два панки. Один - середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрi, як мишенята, бiгали в його то сюди, то туди. Другий - високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кiстлявих щелепiв.
      Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечi огрядних мiщан, що стовпилися ззаду. Тi, озираючись i кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.
      - Хто се? - почулося у заднiх рядах.
      - Не знаєш хiба?
      - Авжеж, не знаю.
      - Ото сухий, високий - Рубець, секретар з думи; а то червонопикий - Книш, з полiцiї.
      - Чи бач! Пiшов наш Загнибiда вгору: з панами водиться!.
      - А-а! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! - скрикнув Загнибiда, запримiтивши Рубця i Книша. - Христос воскрес!
      Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, пiдiйшов до батюшки, поцiлував хреста i щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцевi руку.
      - Несказанно радий! несказанно! - глухо бубонiв Рубець. - На мiсце отця Григорiя? Царство небесне покiйному! Приятелi з ним були.
      Батюшка стояв i, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонiв. Колiсник пiдбiг до Рубця i, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальцi. Колiсник злегка потримав їх, поступився назад i наступив дияконовi на ногу. Той з усього розгону загнав Колiсниковi кулака у бiк. Колiсник хитнувся, мов прострiлений.
      - На ногу! - гукнув йому диякон басом i, усмiхаючись, подав руку. Колiсник болiсно усмiхнувся i поступився назад.
      Поки се робилося бiля одного боку столу, на другому - Книш стояв перед хазяйкою i, граючи очима, мовив:
      - Для першого знайомства позвольте похристосатись.
      Олена Iванiвна, завжди блiда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Вiн своїм широким лицем вимахував то на тоiг бiк, то на другий, цiлуючи смачно тонкi та зблiдлi уста Олени Iванiвни своїми товстими, м'ясистими.
      - Федiр Гаврилович! Легшенько з чужими жiнками вицiловуйтесь, - мовив до його Колiсник ззаду.
      - А-а!.. - повернувся той. - Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рiк раз. Христос воскрес! - i кинувся з Колiсником христосатись.
      - Отакого б нам секретаря! Ввiчливий, обхiдчистий! - мовив Колiсник до мiщан, одiйшовши назад. - А то - гнида гнидою, а, небiйсь, добре знає хабис-гавезен!
      Кругом його знявся регiт, i вiн мерщiй удрав далi.
      - Що вiн сказав?
      - Кат його знає! по-жидiвському, чи що; тобто, бач, про хабарi.
      - От проява!
      А проява так i носилася помiж людьми. Тепер вiн стояв коло батюшки i, потираючи руки, мовив:
      - Та й заморили ви нас, отець Миколай.
      - Як саме?
      - Не повiрите, у ротi пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, - жартував вiн, весело граючи очима.
      - Що ти тут точиш?-перебив його Загнибiда. - Чесний отче! Благословiть сей хлiб-сiль.
      Отець Миколай устав i почав благословляти.
      - Починається… Чуєте! починається! - вискочивши в другу хату, гукнув Колiсник.
      - Що починається?
      - Он, - указав вiн на свiтлицю.
      Там бiля столу христосалися чарками гостi з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш… Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очi… Туди кинувся її Колiсник.
      - Просимо, добрi люди, хлiба-солi одвiдати, - запрохував З^нибiда. - Спасибi вам, що не цураєтесь, не забуваєте.
      - А ви таки наготували чимало! - мовив до нього батюшка.
      - Тiльки й нашого, отець Миколай! Тiльки й нашого… Що нам зосталося з старою? Дiтками господь не благословив… Отак добрi люди зiйдуться, погомонять… Тiльки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо - не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! Хто ж пiсля першої закушує?.. А ви чого стоїте? - гукав Загнибiда на дяка. - Гай-гай!
      Знову усi заколесили бiля столу; помiж другими й старий дяк тiпає головою.
      - А ти, гляди, менi й сьогоднi не налижись, як учора! - гарикнула до нього висока суха баба з бiлими, наче олив'яними, очима, сiпнувши так за рукав, що той аж поточився.
      - Єфросинiя Андрiївна! Єфросинiя Андрiївна! - мовив дяк тихо. - Он - чужi… он - люди…
      - А вчора бачив людей? А молодиць, небiйсь, бачив?
      - Так його, так! - умiшався Колiсник у змагання дяка з дячихою. - Одзолiть його, Єфросинiя Андрiївна! Хай не буде такий голiнний до вашого брата. А то - апостола у церквi читає, а набiк молодицям "шерденько" шепче.
      - I ви на мене! - мовив дяк, вихиливши чарку горiлки. - У мене он зубiв у ротi немає!.. - I вiн показав йому свої почорнiлi ясна.
      - А нащо тут зуби? Щоб поцiлувати та ще й укусити! - жартував Колiсник.
      Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лицi мiнилася та очима, як вiдьма, водила. Дяк мерщiй подрався помiж людьми у кухню.
      - Ви таки його стережiть, Єфросинiя Андрiївна, - цькував Колiсник. - Ви не вдаряйте на те, що зубiв у його немає. Вiн i без зубiв нiкому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!
      - Хiба я не знаю? - гримнула дячиха. - Зяяю! Прожила сорок лiт з ним - знаю! Сказано: як жеребець той!
      Крик реготу знявся кругом неї i розкотився по всiх хатах. Люди - лоском лягають, аж за животи беруться; а Колiсник - хоч би тобi моргнув - тiльки очима грає.
      - Правду, святу правду мовите, Єфросинiя Андрiївна, - клiпає вiн, - нестеменний жеребець! От i тепер: чоловiк у кухню тiкає? Знаємо ми… Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди вiн стриже!
      Дячиха аж запiнилася i, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося пiти подивитись, що буде з дяком.
      - Ходiмо! - кликали Колiсника.
      - Хан їм! - одказав той. - Почудачили - ходiмо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пiшов за Колiсником до столу, де поважно розсiлися батюшка, диякон, Рубець, Книш.
      - Що тепер наша служба? якiї нашiї доходи? - мовив батюшка до Рубця. - Як у панiв хрестяни були - ото так! Тодi - доходи! Бог дав святоЗараз i везуть тобi з економiй: той - того, той - другого… цiлими хурами… А тепер що? З отих шагiв потягнеш? Та ще й то як почнуть дiлити!
      - Господь не оску дiває в своїй милостi! - пiдводячись, гарикнув диякон i потягся до чарки.
      Молодий батюшка тiльки головою скрутнув.
      - Любимець протопопiв, так йому нiчого, - мовив тихо, зiтхнувши.
      - А вже в нас протопоп! - додав Рубець.
      - Христос воскрес! - наче з великого дзвона вдарив диякон.
      - Воiстину! - одказав Колiсник, пiдходячи до його.
      - От!-зрадiв диякон. - Оце так! А то бiдкається!.. Доходiв немає; молодiй попадi шиньйонiв справляти нi з чого, - бубонiв вiн до Колiсника буцiм тихо, а так, що усi чули. - Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, - додав i побрався геть.
      За столом почали судити протопопа. Загнибiда казав, що не любий вiн усiм парафiянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче - як не двадцять п'ять рублiв, то й не повiнчає, умирає хто - ложи десять рублiв, а хрестити - готуй три карбованцi. Рубець вичитував його провини перед покiйним отцем Григорiєм: вiн його до того довiв! вiн його у могилу вложив! Книш чудував усiх тими бумагами, якi лучалося йому стрiвати в полiцiї… Отець Миколай тiльки глибоко зiтхав.
      А в кухнi тим часом стояв несамовитий регiт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, вiн коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь i залицяється. Чи буде то стара баба, чи замiжня молодиця, - в одну шкуру - виходь та й виходь за нього замiж! У його - i хата своя, i скриня е; у скринi сувоїв З десять полотна. I землi йому з руги перепадає десятин до п'яти; з кружки доводиться рублiв п'ятдесят: та ще не без того, що й за подзвiн хто перекине. Вiн один знає, по кому i як дзвонити. Хто скiльки дасть - так i дзвониш! Даєш ти гривню - на гривню задзвоню, сорокiвку - на сорокiвку, а за карбованця - так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити - потяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзвона з невмитою пикою не йди!
      Усi знали, що вiн жонатий; один вiн не признавав, бо такий п'яний вiнчався, що й свiту не бачив. До того i жiнка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий - вiн був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу - де те i завзяття вiзьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.
      От i тепер. Чи давно вiн сидiв у кухнi на лавi самотою, звiсивши на груди свою понуру голову? Його нiхто не прохав випити-закусити, вiн нiкому нiчого не казав. Христя, стоячи коло печi i позираючи на його, думала: чого сей чоловiк сидить сам собi, не їсть, не п'є i нiхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.
      - Тимофiю! А ти чого сидиш тут, понурився, не п'єш, не їси? - i, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.
      Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофiй уже другим чоловiком: вирiвнявся-випрямився, очi грають, брови так i ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя нiяк не здержалася, щоб не засмiятися.
      - Ти чого регочеш? Ти хто така? - присiкався вiн до Христi, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не смiятися, та нiяк не здержиться.
      - Та се… - почав товстий крамар, ледве язика у ротi повертаючи, - дiвчина!
      - А коли дiвчина, то чому замiж не йдеш? - питає Тимофiй.
      - Та вона б, може, i теє… та, бач, не трапляється жениха.
      - Ху! - хукнув Тимофiй. - Якого тобi жениха треба?
      - Сватай, Тимофiю, - хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.
      - А що? Хiба не пiдеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! - скрикнув вiн, тупнувши ногою, як пiвень, i моргнув усом так, що усi аж за животи вхопилися.
      Як грiм, гуркотiв регiт по хатi, та Тимофiй на те не вдаряв. Вiн близенько пiдiйшов до Христi, почав любенько заглядати їй у вiчi. Христi спершу було смiшно, а як насунули люди дивитися, то їй i соромно стало, i страшно… Опустивши у землю очi, вона геть подалася до кочерг. Тимофiй за нею.
      - Серденько! - скрикнув вiн тонко та голосно i аж пiдскочив.
      - Чого ви пристали до мене? Гетьте! - образливо одказала Христя.
      - Панiкадило душi моєї! - гукнув вiн удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.
      Люди так i покотилися зо смiху, а Тимофiй стоїть перед Христею, б'є себе в груди та вичитує.
      - Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об'ятiя! - I, розставивши руки, уже намiрявся був обхопити Христю.
      - Тимофiю! Що се ти! - роздався ззаду його голос.
      Тимофiй озирнувся - i руки опустив: перед ним стояв батюшка.
      - Зовсiм засоромив дiвчину, - сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та макiвка, аж горiла у порога.
      Тимофiй на п'ятах поступився назад, даючи батюшцi дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гiстьми.
      - Отець Миколай! А на колiсницi хiба не треба? - мовив Заї'яибiда, приязно заглядаючи в очi.
      Отець Миколай зареготався:
      - На колiсницi? А щоб вас! Давайте вже!
      - Я вам наливочки, - турбувався Загнибiда. - Такої наливочки - губоньки злипаються! Олена Iванiвна! наливочки сюди! позаторiшньої! -гукав вiн на жiнку.
      Олена Iванiвна принесла пляшку.
      - Сама ж попотчуй. Од тебе смачнiша! - сказав Загнибiда. Олена Iванiвна налила.
      - Добра, добра! - прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.
      - А вам, отець диякон? Наливочки! - припрохує Загнибiда.
      - Ет! свинячого пiйла! - гукнув той. - Сiрка! менi - сiрка!
      - А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок - у нiмця брав.
      - Не терплю я отих загранишних пундикiв. Вiд їх тiльки в животi булькотить та голова болить. Нема кращого зiлля, як наш рiдний сiрко! Чим бiльше його п'єш, тим смачнiше здається! Так? - скрикнув вiн, ударивши Колiсника по плечi.
      - Правда ваша. Ромок до чаю - дивна штука.
      - Ото-то-то! А так, наголо - сiрка! Смикнув за хвiст - та й все! Дерзай, чадо! - гукнув вiн, перекидаючи чарку в рот, i мерщiй напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуцi, дожидався.
      - О, бодай вам щастя служило! - реготався Колiсник.
      За дияконом услiд вийшли хазяїн, хазяйка, посунув i дехто з гостей.
      - Пропустiть! пропустiть! - шамотiв беззубим ротом дяк, протискуючись помiж народом.
      - Ти ж чув, що я тобi наказувала, старий чорте! - гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.
      - Чув, чув! - вириваючись, мовив дяк i скрився в сiнях.
      - Ох ти, моя неписана! - скрикнув Тимофiй, ущипнувшiї ка виходi Христю за руку.
      Та не видержала i зо всього маху всадила кулака в Тимофiеву спину, аж по хатах загуло.
      - Ото посватала! Молодець! - хтось промовив.
      - Хто кого? - спитався Колiсник.
      - Он та дiвка Тимофiя.
      Колiсник скинув на Христю очi. Червона i гнiвна стояла вона у порога коло печi.
      - Де ти, серденько, була? - спитався вiн, пiдступаючи до неї. - Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!
      Поки Христя зiбралася, що їй одказати, як Колiсник уже й обняв її.
      - Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попiк! - гукав ззаду його товстий крамар.
      - I я не христосався! - десь вирискався гнилозубий миршавий чоловiчок i - цмок Христю в щоку.
      Товстий крамар i собi приложив жирнючi та слинявi губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, млiла. Вона не знала - чи їй плювати в очi сiй п'янiй зграї, чи лаятися, чи плакати.
      - Стiй! - гукнув Звi'чнбiда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у мiцних Колiсникових обiймах.
      - Костянтине! Що се ти? Пiдожди ж, я жiнцi похвалюся, - повернувся вiн до Колiсника.
      - Нема, братику, дома, - одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати i трохи в сiнях не збила з нiг хазяйки.
      - Куди се, як божевiльна, несешся? - спитала Олена Iванiвна.
      - Та он… вони… Хай їм! - з плачем жалiлася Христя. - Коли так, то я й кину.
      - Що там таке? - спиталася Олена Iванiвна.
      - Цссс!.. - заходило в кухнi.
      - Не руш хазяйського добра! - вийшовши серед хати, гукав Загнибiда. - Не руш.
      - Чого ти желiпаєш? - сказала вона чоловiковi. - Он - люди, он - благороднi! - I гнiвна пройшла у свiтлицю.
      - Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, - сказав Загнибiда, чухаючи потилицю.
      - Отак i в мене, - хитаючи головою, одказав Колiсник.
      - Лихо, брат, - не жiнки сi! - мовив Загнибiда.
      - Лихо, - пiдказує Колiсник.
      - А коли лихо, то його й залити, - умiшався товстий крамар.
      - А справдi! - додав Колiсник.
      - Ходiмо, - сказав Загнибiда.
      - Пiдожди. Отi пани нам! I нащо ти їх напросив до себе? - каже крамар.
      - Хiба я їх просив? Самi набилися. Не плювати ж менi їм у вiчi! Тiльки що проказав се Загнибiда, як з свiтлицi виходять Рубець i Книш.
      - Попили, поїли у вас, Петро Лукич, - сказав Рубець. - Пора й додому.
      - Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.
      - Вживали, вживали i геть-то! - простягаючи руку, мовив Книш.
      - Боже ж мiй! Та, може б, ще трошки посидiли?
      - Нi-нi! Жiнки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотнi птицi.
      - Скажи, хай не задержує, - мовив тихо товстий крамар Колiсниковi на вухо.
      - Та хоч на дорогу! - побивається Загнибiда. - Антон Петрович! Федiр Гаврилович! По однiй, наливочки. Жiнко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.
      - Од тебе не одчепишся! - сказав Рубець.
      - Звинiть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись - не пнись, а до панiв далеко. Звинiть.
      - Дай, боже, i нам те мати, що у вас! - утiшав Книш, беручи чарку наливки.
      - Бувайте ж здоровi! - привiтався Рубець. Випив, оддав чарку i, подавши на прощання одному Загнибiдi руку, мерщiй подався у сiни. Книш, прощаючись зауряд iз знайомими й незнайомими, собi похилив за ним. Загнибiда пiшов проводжати.
      - I слава богу! -легко зiтхнув товстий крамар.
      - Та вей Книш ще нiчого: обхiдчастий чоловiк, - сказав Колiсник, - а ще наш секретар - о-о! то цяця!
      Обидва одним миром мазанi! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тiльки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!
      - Випровадив, слава тобi боже! - сказав Загнибiда, вертаючись. - Ну, тепер ходiмо до столу. Тепер наша черга. А вже менi сi пани! - I всi разом повалили у свiтлицю. Там за столом сидiла вся жiноча кумпанiя.
      - Iдiть лишень до нас, - мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловiка жiнка, червона, як та наливка, що держала в руках. - Годi вам усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися! - додала вона, стрiльнувши на Колiсника своїми масляними очима.
      - З вами, кумо, випити? От добра кума! - мовив Колiсник, пiдходячи до молодицi, i опустився коло неї на лавi.
      - Та воно-то кума - кума, а христосатися з кумою й нема! - укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жiнка.
      - Чого нема? I тепер ще можна! - мовив Колiсник.
      - Огледiлись, як наїлись! - одказала, запишавшись, кума.
      - От i опiзнились! Саме тепер в смак! - виправляється жартами Колiсник.
      - Не в вашу дяку! - укоряє крамариха.
      - З наймичками йдiть спершу христосатись! - уколола дячиха, сверкнувши злими очима.
      - З наймичками буває часом краще, нiж з ким другим, - додав гнилозубий чоловiк.
      - Ще й ти туди! Ще й ти! Не гнiви вже хоч бога! - призро одказала його жiнка.
      Гнилозубий чоловiк зморщився, скривився й ще миршавiший здався, нiж був до сього.
      - Що ж я? Я нiчого. Не личком же, бач, шитий! - виправлявся вiн.
      - Коли не ликом, то валом! - скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другi жiнки теж зареготалися.
      - Коли ж так, - мовив Загнибiда, - коли вони нас не приймають, - не хочемо ж i ми бути з ними! Хай вони собi осiбно, а ми - осiбно. Ходiмо. - I, взявши за поперек гнилозубого чоловiка, Загнибiда напрямився в кухню.
      - Куди ж ви? - неспокiйно на них зиркнувши, спитала Загнибiдиха.
      - На просторе… Хай вам! - мовив Загнибiда. Олена Iванiвна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблiдло, очi похмурилися.
      - Куме! куме! - крикнула навздогiнцi крамариха i завела:
      - Ой куме, куме, Добра горiлка.
      - Випиймо, куме, для понедiлка, - товсто одказав Загнибiда, вертаючись назад до куми, котра уже й мiсце для його одiбрала. Загнибiда сiв.
      - Отак буде краще! Посiдаймо рядком та побалакаймо ладком; посiдаймо близенько та вип'ємо по чарочцi повненько! - сказала гнилозубого чоловiка жiнка, Колiсникова кума.
      - Сам бог глаголе вашими устами! - скрикнув Колiсник, опускаючись коло неї. Товстий крамар i гнилозубий чоловiк собi примостилися до гурту.
      - Жiнко-голубко! - мовив Загнибiда. - Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мiй, люблю посидiти з добрими людьми, погомонiти, поспiвати.
      - Уже ж коли спiвати, то божественної, - сказала дячиха.
      - Божественної! Божественної! - загукали кругом.
      Крамариха завела "Христос воскресе!"; другi пiдхопили. Жiночi голоси тонко-тонко виводили; чоловiчi, мов жуки, гули; один Колiсник гукав товстого баса, аж вiкна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колiсник мов i не чув тих духопеликiв - спiвав; зате на кiнцi так придавив, що кума не здержалася i з усього маху стусонула Колiсника межи плечi; той векнув. Усi зареготалися, а Колiсник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стiл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся брязкiт битого скла.
      - Стiйте! стiйте! не бийте! - хтось скрикнув.
      - Нiчого, нiчого. Де п'ють, там i б'ють! - одказав Загнибiда. - Жiнко! попотчуй ще.

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35