Повiя

      На другий день вiн почав наряджатися.
      - Куди се? - спитала Христя.
      - В управу. У нас тепер наїзд. Забула?
      Довго вiн наряджався i вийшов до неї вибiлений та вичищений.
      - От що, - сказав вiн, мнучись, - не забувай свого завiту: мене не стане - помолися за мене!
      Христя скинула на його здивований погляд. Колiсник надiвав верхню одежу.
      - Ти б, може, пiшла провiдати Довбню? - спитався i пiшов.
      "А справдi? - подумала Христя. - Пiду. Чи признае-то вiн мене? Все рiвно: не признає - сама признаюся. Може, йому полегшає, коли побаче, що не всi одвертаються вiд його, як жiнка одвернулася". I Христя, прибравшись, пiшла в шпиталь.
      Їй там сказали, що ще рано. Прихожих пускають до болящих тодi тiльки, як скiнчить лiкар свої обходи. Христя пiшла в садок проходитись.
      День був ясний та тихий. Сонде привiтно свiтило i грiло, як воно завжди грiє восени. На улицi серед хмар пилу жарко, зате в холодочку та в садочку саме добре. Дерево не то що з весни зелене-зелене, як рута, а прибралося в рiзнi кольори, вiд блiдо-жовтого до жовтогарячого, - здалека здавалося, мов воно зацвiло такими квiтками.
      Христя увiйшла в садок i сiла спочити на першiй примостцi у холодочку. З глухого кiнця садка доносився гомiн, по вичищених дорiжках сновигали болящi у бiлих шликах, у жовтих балахонах. У Христi серце замлiло, дивлячись на їх блiдi замлiлi обличчя, що мовчки снували, мов тi жовтi тiнi, на сонячнiй сторонi.
      "А може, i вiн там де мiж ними?" - подумала вона i пiшла походити, заглядаючи кожному у вiчi, пiзнаючи, чи нема мiж ними Довбнi. Вона обходила увесь садок, усi дорiжки i нiгде його не стрiла. Потiм вернулася назад. З того мiсця видно усюди, видно, що робиться в садку, в дворi, коло шпиталю. Он невеличка шкiнька на лихому возi привезла до шпиталю болящого. Голова i лице його були заверненi ганчiрками, зверху прикритий вiн рядниною, а ззаду iшла похила жiноча постать. То, певно, жiнка привезла свого чоловiка. Он чотири прислужники несли на носилках шось жовте, котре так важко стогнало. Он вибiг хтось з шпиталю з мiдним тазом i линув у яму щось червоне. То кров, може? А там з глухої хвiртки, наче вiтер, вибiгла трохи не гола жiнка i, плещучи в долонi, помчалася геть за двiр. 3а нею навздогiнцi кинулося чимало прислужникiв. Хтось десь кричав: "Так ви усе дивитесь? Так глядите? Божевiльну випустили. Ловiть! Ловiть!" - i всi, аж земля гула, погналися за нею. Через скiльки часу її вели два чоловiки за руки, а вона, розпатлана, прихилялася то до того, то до другого, видно, наче кусалась або пручалася вирватись. Привiвши до хвiртки, один з чоловiкiв штовхнув її, i вона сторч пролетiла у двiр. Нестямний регiт привiтав штовхуна. А той, крякнувши, скаржився, що бiда з сими божевiльними. Так i бережися, щоб чого не нашкодили. Та здоровi, проклятi. Сказано, нечиста сила їх обуяла!
      "Так он воно чого люди розуму позбуваються! Нечиста сила його плутає. Хто ж заборонить їй напастися на кожного?" - подумала Христя. Це мiсце мученьки людської та всякої хвороби таким їй страшним здалося, що вона мала була тiкати, та згадала, що не дозналася нiчого про Довбню, пiшла знову до контори.
      - , Довбня? Довбня, - замовив смотритель. - Був такий у бiлiй гарячцi. Здається, видужав. Я зараз. - I вiн метнувся у другу хату, а звiдти вийшов, сказав, що вже третiй день, як Довбня виписався.
      "Отак же! От i зiбралася провiдати! - подумала Христя, вертаючись додому. - Де ж тепер його я стрiну? У кого спитаю?"
      Похила iшла вона улицею i думала про божевiльну жiнку. Думки її, плутаючись та нанизуючись одна на другу, черкнулися Колiсника. Чудний вiн став. Коли б ще не позбувся розуму. Он сьогоднi так їлось наплiв перед тим, як виходив. Ну що, як, не дай, боже, позбудеться? - i її наскрiзь пронизав якийсь гострий холод.
      - А-а, Христя! Здорова, чорноброва! - роздався коло неї знайомий голос. Христя пiдняла голову - перед нею стояв Проценко. На всiй улицi не було нiкого, тiльки їх двоє.
      - Де се ти була, моє давнє кохання? - питав вiн, зазираючiї у її похмурi очi.
      - Я? Була в шпиталi. Ходила провiдати Довбню.
      - Шкода, опiзнилася! Вiн уже третiй день як виписався…
      - Так менi i там сказали. Де ж вiн тепер?
      - Де? Певно, добрався до першого шинку та й засiв там. Чого ж так гостро на мене дивишся? А ти i трохи не перемiнилася. Ще мов краща стала. Ех, шельмовство! Ходiм, я тебе проведу.
      - Коли нiкого на вулицi немає, то тодi й проведу, - виступаючи вперед, ущипнула Христя.
      - Чудна ти! Був колись вiльний птах, та пообрубували крила, - одказав вiн, поспiшаючи за нею.
      - Ага, знайшлися такi! - усмiхнулася вона. Пройшли скiльки ступнiв мовчки.
      - Чого це вас нiгде не видно? То, бувало, до Костянтина Петровича забiгаєте провiдати, а тепер i ви одцуралися.
      - Мошеник твiй Костянтин Петрович! Плутяга! Он то що! - випалив вiн. Вона звела на його здивований погляд.
      - Як саме?
      - А так: накрав земських грошей, накупив собi маєткiв…
      - Яких?
      - А там Кут купив у якогось грапа, чи що. Чорт його знає! Тiльки двадцять тисяч не долiчаться. Сьогоднi там у земствi таке, що тiльки держись! Пiд суд його оддали.
      У Христi перед очима заходили зеленi кружала. Все, все їй тепер стало вiдомо - i його чуднi речi, i його запеклий сум. Так он воно що!
      Їй здавалося, що земля пiд нею колишеться i її хитає. Вона не йде, а бiжить, а їй здається, ледве ногами пересуває, вони у неї мов не свої.
      - Та чого ти летиш, як навiсна? - гука вiн до неї. Вона чує, що далi нема їй ходи, недостає чим дихати - свiт витушкою крутиться кругом неї. Вона стала пiд забором передихнути, спочити трохи.
      - Ага! - радiсно граючи очима, сказав вiн, пiдходячи до неї. - До самого живого дiйшло? Що, тепер знову на розпуття? Знаєш що? Коли не хоч пропасти, кидай мерщiй свого старого друга! Та i наймайся до моєї жiнки у горничнi. Тiльки анiчичирк! Добре буде, Христе! Я не забув давнього, - важко дишучи i метаючи очима стрiли, казав вiн. - Все я пам'ятаю, все. Менi хочеться тобi яке-небудь добро зробити.
      Перед очима її зовсiм зникнув свiт. Замiсть його темно-зелений морок клуботав кругом неї.
      - Геть вiд мене, iроде! сатано! - нестямно скрикнула вона i пустилася наче стрiла вiд його.
      Вона нiчого не бачила, не чула. Не бачила, як вiн зло подивився услiд їй, не чула, як гiрко вимовив: "Ну-у! я ж тебе доїду, шлюшище!" - i, повернувшись, пiшов далi.
      А вона не йшла - летiла. З'пiд ворiт одного дому собака гавкнула i погналася за нею. Та куди тiй собацi догнати її? На поворотi хтось толкнув. У сусiднiй улицi пiдняли регiт.
      - Що то за лисиця так тiкає? - хтось крикнув.
      - Федоре! Ану доганяй своїм жеребцем, чи доженеш? - зареготався один звошик до другого.
      - Та що воно таке? - питає той. - Видно, у добрих бувальцях була. Ач, закурiла.
      - Поїдьмо. Що воно, справдi?
      I два звощики один проти другого навперейми помчалися за нею навздогiнцi.
      Аж улиця гуде вiд їх бiгу, аж iскри сиплються з-пiд кiнських копит, а Христя байдуже - одне чеше, мов її хто ззаду пiдганяє.
      Ось уже вона i в своїй улицi, он уже i той дiм, де вона живе, видно. Ще трохи, ще - i вона до рундука добiгає.
      Дверi з улицi там завжди запертi, i, щоб увiйти, треба дзвонити. Вона забула про те i з усього розгону налягла на половинку дверей. Тi на сей раз не були запертi i з грюком розчинилися. Вона кинулась уперед: як укопана стала…
      Перед нею на пiддашковiй бантинi на товстому шнурi спокiйно е^iсiв… Колiсник. Христя хитнулася, скрикнула i з усiх чотирьох повалилася наг'знак. Пiд рундуком тiльки загуло, як вона упала.
 

XIII

 
      - Де се я? Що зо мною? - були її першi слова, коли вона прийшла до помки.
      Кругом тихо, темно. Щось шелестить пiд нею. Та се солома! збiдкiля? де вона взялася? А то що угорi, з глухого куточка сiрiє? Кругом так вогко, сумно. Се вона у льоху чи пiд землею? I то крiзь оддушину доходить неясний свiт. Господи! як вона пiймана сюди, чого i за що пiймана?
      Вона пiдвелася, сiла i почала пригадувати. Голова у неї крутилась i в ухах дзвонило, а їй здавалося, що земля пiд нею тiпається i її хитає. Вiд немочi вона знову лягла… щось пробiгло по лицi, щось укусило за шию. Вона махнула рукою i роздавила блощицю!
      Як навiсна, вона скочила - зразу усе пригадала. Так, так - вона перед собою бачить Проценка, вiн їй щось шепоче: "Добра тобi хочу - iди у наймички до моєї жiнки". Що вона сказала? Не дiждеш! Вона пам'ятає, як кинулась вiд його. Пам'ятає, як добiгла до рундука, ускочила в дверi… I перед нею зателiпався на вiрьовцi труп Колiсникiв. Серце у неї заболiло, щось важке пiдiйшло пiд горло i, наче руками, здавило. Далi все повилося забуттямтемнотою.
      То було з нею… а тепер? Де вона, чого сюди забралася? Хто її закинув сюди?
      Як не пригадує Христя, як не розкидає свою споминку - нiчого не пригадає.
      Помацки покралася вона до оддушини, що сiрiла вгорi. Стала проти неї, простягає руки, хоче пiймати, а оддушина все мов вище та вище пiдiймається… Вона аж навспинячки стає… махає рукою i об залiзну штабу торкнулася пальцями. Холодом пронизало її наскрiзь. "Та се тюрма!" - трохи не скрикнула вона. Вона у тюрмi, вона… За що? Сльози давили її. Видно, щось зробила вона, коли її вкинули у тюрму. Оце так! Ще вчора була мiж людьми, їх клопоти клопотали її, а сьогоднi одрiзалась вiд їх навiки сими чотирма стiнами. Ще вчора качалася на м'якiй перинi, панувала, а сьогоднi - на гнилiй соломi, у тюрмi. Так се та напасть, про яку плескала баба Оришка. Господи! За що ж, про що? Кому вона лихо заподiяла, кому хоч бажала чого Злого?
      Сльози градом полили з її очей, i вона, припавши лицем до колючої соломи, неутiшно плакала. Кругом неї чорна нiч i тиша незамутна, i тiльки її важке та гiрке зiтхання порушує ту нiму тишину.
      Довго вона плакала, поки знову забулась-заснула. Прокинулась - крiзь невеличке вiконечко пiд оселею, перевите залiзними штабами, пробивався ясний сонячний свiт; по жовтiй соломi стрибає вiн, наче хто iскри розсипав, а кругом морок. Стiни, покритi цвiллю та чорними плямами, здавалось їй, зступилися, намiряючи її придавити. З якогось далека доносився до неї стук, гомiн. Ось наче над її головою щось загарчало, i не примiченi нею дверi розчинилися.
      - Эй ты! Спишь там али околела! - хтось обiзвався. - По-барски почивать изволишь. Подь сюда.
      - Се я? - спитала Христя. - Да ушь не кто - ты.
      Христя пiдвелася - на дверях стояв москаль.
      - Да живей, живей! Што, словно неживая? - гукав вiн на неї. Невмита, нечесана, вона як устала, так i пiшла за ним, думаючи, на яку ж се нову муку ведуть її.
      Її увели у якусь здорову хату.
      - Посиди здесь. Паабажди, сичас пристав выйдет.
      Тодi тiльки догадалася Христя, що то вона була в чорнiй при полiцiї. I ще бiльше здивувалася, коли перед нею появився Книш.
      - Ага, се ти, прачко, се ти, спiвухо? - замовив вiн. - Що ж, ти добре виспалася у моїй панськiй опочивальнi? Опочивальня добра, i м'яка, i тиха, не то що в Колiсника на перинi.
      Христя, стоячи перед ним, заплакала.
      - Чого ж ти плачеш? Хiба я тебе б'ю? - пронизуючи її гострим поглядом, сказав вiн. - Годi ж, годi. Перестань. Скажи краще, що ти знаєш про Колiсника. Чого вiн повiсився? Може, сама i помагала?
      - Я? Я якби знала, що таке буде, то нiзащо iз дому не йшла.
      - Хiба тебе дома не було? Де ж ти була? Христя розказала все, все, як було, не втаїла i того, що Проценко нашiптував їй.
      Книш тiльки свиснув i заходив по хатi, позираючи скоса на Христю.
      - Що ж ти тепер будеш робити? - не швидко спитав вiн пiсля того, як вона замовкла.
      - Що ж менi тепер робити?
      - Станеш у горничнi до Проценка?
      - Чого я там у нього не бачила? Менi коли б вернули мою одежу.
      - Угу. Одежу? - промугикнув Книш i знову заходив по хатi. - Ти краще зостанься у мене.
      - Чого я тут зостануся? Щоб блощицi з'їли?
      - Нi, не там. Не в чорнiй. А там, на моїй половинi.
      - Та й що?
      - Та й нiчого. I одежу вiзьмеш, i оправити тебе швидше можна. А то, знаєш, поки дiло скiнчиться, то справдi блощицi попотнуть.
      У Христi голова похилилася. Он куди знову кинула її доля, он на яку стежку напрямило її безталання. А вона думала уже… Що вона думала? Нi, ще вона не пропаща, коли її врода не зносилася. I Христя так спiдлоба стрiльнула на Книша своїми чорними очима, що по його широкому обличчю наче сонце заграло.
      - Так ти… согласна? - запинаючись, спитав Книш i, пiдiйшовши, узяв її за круглу борiдку.
      Христя лукаво опустила очi.
      - Ну, глянь же! Глянь на мене! - увесь тiпаючись, зашептав вiн.
      - Я нiчого не їла. Менi їсти хочеться, - придавлюючи злегка своєю щокою його руку, мовила вона.
      Вiн, наче що опекло його, зразу висмикнув руку.
      - Iванов! - гукнув.
      Перед ним наче з-пiд землi вирiс москаль.
      - Одведи її до мене. Та дай їй їсти. Самовар готов?
      - Готов, ваше високоблагородiє! Слушаюсь, ваше вскобродiє! - i вiн повiв Христю на приставську половину.
      А ввечерi Христя удвох з Книшем уже розпивали чаї. Пляшка рому стояла на столi. Книш раз по раз пiдливав з неї у свiй i без того темний стакан. Лице його, як жар, жеврiло, а очi, наче розпаленi углi, горiли. Вiн вiв веселу розмову, щипаючи раз по раз її пухку щiчку. Христя пестилася, то опускала очi додолу, то стрiляла ними так, наче наскрiзь хотiла Книша пройняти, їй було весело. Теплий чай, привiтна розмова i грiли, i веселили її. Один раз, коли вона простягла руку до пляшки, щоб собi у чай налити, їй здалося, наче сине Колiсникове лице з зажмуреними очима виглянуло з-за пляшки. Вона струснулася i линула рому бiльше, чим треба.
      - Що ти, злякалась чого? - спитав Книш. А вона зиркнула на його. Ухопила стакан.
      - Давай пити! - скрикнула, цокнулася з ним i за одним махом не зоставила нiчого в стаканi.
      В головi у неї зашумiло, ув очах iскри зайнялися. Своєю червоною та, як огонь, гарячою щокою вона склонилася на плече до його. Перед її п'яними очима стояла її давня доля, та доля, коли вона була ще спiвачкою i вихвалялася перед людьми своєю гульнею, своїми запоями… Як тодi не гiрко було, як не тяжко щось усе ссало за серце, зате весело. Вогнi горять, музика грає, люди цiлими хвилями набiгають. Подруга шепче на вухо: "Он той чорнявий купчик задивився на тебе", або: "Он як гусарин покручує вуса i дивиться, як кiт на мишу…" А ти, наче не примiчаєш нiчого, стоїш i пiдтягуєш пiсню. Скiнчилась вона, остогидла та осточортiла, i купчик, i гусарин кидаються до тебе i наперебiй один перед другим вечерять присоглашають… А там - смачнi наїдки, добре п'яне вино… весело-весело! I Христя, стрибнувши, почала показувати Книшевi, чому її учено в арф'янках. Як i коли моргнути, що напоказ виставляти… То були п'янi заводи голосу, срамнi постанови голого жiночого тiла… Книш аж трусився, дивлячись на неї, а очi у його, як у хижого звiра, горiли.
      На другий день, коли вiн пiшов по службi, а вона зосталася сама у хатi, їй пригадалося вчорашнє, i нестямно важкi думи облягли її зачмелену голову. Хто вона й що вона? Чи давно тiшила неситу жагу одного, ще труп його не вспiв задубiти, а вона уже перед другим ламається. Що вона? Усякий товар має свою цiну, а вона, як та iграшка, переходе з рук в руки. Нiхто її не питає, що вона стоє. Стрiчне i поперiчне бере її, пограється, полюбується i кине. Доки ж i поки так буде? Поки одлетить її краса молода, її врода красна. А там?.. Прокляте життя! Собача доля! I в обiд вона знову напилася, щоб не думати, щоб забутися.
      Минув тиждень. Той тиждень тiльки i було говору та гомону по городу, що за Колiсника. Виявилось, якi порядки заведено в земствi, скiльки перейшло через Колiсниковi руки грошей, якi трати оправданi, якi нi. У наїздi пiднялася така буря, така завiрюха - свiту не видно! "То що ми одно балакаємо та балакаємо? Хто сповне крадiжку, хто верне втрати?" - спитався Лошаков. "На управу!" - кричали однi. "На того, хто неохайно дивився за громадським добром", - пiддавали другi. "Пiд суд усiх!" - гукали третi. Предсiдатель i члени.як тiнь ходили. "Оце невинне спасiння! Оце лихо! Чим ми винуватi? - оправдувалися тi. - Хто вибирав усяких плутяг та пройдисвiтiв? Казали тодi, нащо мужика пускати до такого поважного стану! Недоставало, щоб ще повибирали волосних писарiв!" Три днi йшла буча та сварка. На четвертнiї предсiдатель доложив, що Колiсник купив великий маєток на своє мення. Чи не краще попрохати уряд заарештувати все його добро? Усiм трохи полегшало. Слава богу! знайшли чим розв'язати цю каторжну зав'язку. "Прохати, прохати уряд!" - усi в один голос загомонiли. Та тут саме предсiдателя викликали. На його мення прийшла нужна бумага вiд уряду. Що то? Може, знову яка напасть? Через скiльки часу той вернувся веселий з папером в руках. "Панове! Радiсть! Велика радiсть!" - "А що таке?" - "Губернатор прислав духовне завiщанiе покiйного. Веселий Кут, на куплю котрого Колiсник узяв двадцять тисяч земських грошей, вiн передає земству". - "Ура!" - хтось гукнув. "Ура!" - пiддержали другi. "А знаєте, вiн чесний чоловiк був! Чи другий би зробив так? Нiколи! Дурний тiльки! Виявив би усе перед нами, сказав: берiть моє добро. I ми б йому простили його провиннiсть, ще 6 i на мiсцi дослужувати зоставили. А то так запакував себе! Шкода!" - i всi загомонiли про нещасну долю людську. Що таке життя чоловiче? Дим, та й годi! Б'ється-б'ється вiн, плутається - от вискоче, от вилiзе на сухе, а тут на тобi! Спiткнувся - i завис на бантинi. "Чоловiк - яко трава, днi його, яко цвiт сельний!" - проговорив Рубець. Це так подобалося всьому наїздовi, що його на мiсце Колiсника крикнули вибрати, "единогласно!" - хтось гукнув, "единогласно!" - роздалося з усiх куткiв. Та тут пiднявся один з козачих гласних у сiрiй сiрячинi. "Нi, ми не хочемо единогласно, - сказав вiн. - Ми знаємо, як пан Рубець бiгав по панах i кланявся усiм у ноги, щоб вибрати. Ми знаємо пана Рубця як колишнього секретаря у Думi, а на се мiсце треба чоловiка, тямучого у хазяйствi".
      - То, может быть, вы желаете баллотироваться? - пiдвiвшись, спитав Лошаков i додав, зло усмiхаючись: - Мы рады будем и вас избрать. Был же Колесник, а теперь вы будете.
      - Я не домагаюся панської ласки, - одказав сiряк, - а я прошу робити по закону.
      - Ну, что же, баллотировать, так баллотировать! - сказав Лошаков, дивлячись на часи. - Пора же и обедать.
      Кинули на шари i вибрали Рубця 75 голосами замiсть 5О.
      - Ну что, вы удовлетворены? - спитав Лошаков сiряка, виходячи з собранiя. - Ведь вы знали, что изберут Рубца. Не все ли равно - баллотировкою или единогласно!
      - Знав. Та не знав, скiльки з тих панiв, що кричали единогласно, самi бажали б сiсти на Колiсникове мiсце. А тепер от дiзнався. Нас, темних, усього три душi, а п'ятдесят чорних навалили. От тобi й единогласно!
      Лошаков сердито глянув на сiрого i, нiчого не сказавши, пройшов далi. А ввечерi у Лошакова на роз'їзному бенкетi була рада, як би так зробити, щоб переполовинити мужика у земствi.
      - Помилуйте! У губернському наїздi отак викрикують, а на уiздах - їх царство. Предсiдателями своїх вибирають, членами… Хiба нашого брата, бiдака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало є?
      - Да, об этом нужно будет подумать, - сказав Лошаков.
      - Постарайтеся. А ми, знаете що? Навiщо нам той Кут здався? Ззii-iатiть двадцять тисяч та й вiзьмiть собi, вiн бiльше стое.
      Лошаков нiчого на ее не сказав, а тiльки, кланяючись усiм, плескав: "Постараюся, постараюся!"
      Дещо з иього доходило i до Христi. П'яний Книш помiж розмовою доводив їй потроху, що робилось i що говорилось у мiстi. Вона слухала все те, позiхаючи. Що вона, i що їй до того земства?
      Вона знає одно: пани б'ються, а в мужикiв будуть чуби болiти! Вона тiльки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило i чи городами та ставом будуть слобожани володiти.
      - Який Кирило? Якi слобожани? - спитав Книш. Вона розказала своє життя у Кутi.
      - Ну, навряд, - сказав вiн.
      - Що ж вони зроблять з Кутом?
      - Продадуть, та й годi.
      Христi стало шкода i Колiсника, i Кирила, i слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела дiло до згоди. I от тепер її турботи, як дим, розлетiлися.
      Щоб позбутись досади, вона за обiдом наклюкалася i лягла спати.
      Увечерi Книш принiс до неї другу новину.
      - А знаєш, кого вибрали на мiсце Колiсника?
      - Кого?
      - З будяка, Рубця!
      - Рубця! - скрикнула Христя. - Я у його колись служила. Тепер тiльки дiзнався Книш, де вiн її ранiше сього бачив.
      - То ти Проценкових рук не втекла?
      - Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стрiне.
      - О, вiн вашого брата любе i спуску нiгде не дає.
      - А де тепер Довбня? - спитала, помовчавши, Христя.
      - По шинках шляється. Раз у мене в чорнiй ночував.
      - За що?
      - П'яного знайшли пiд тином.
      - Бажала б я його бачити.
      - А що, i з ним зналася?
      - Я жила у їх, як одiйшла вiд Рубця. Вiн добрий чоловiк, та його жiнка, хоч i колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забiгала до неї. У пустцi живе з москалем, i рада, що чоловiка здихалася… З чого ж вiн живе?
      - Хто?
      - Та Довбня ж.
      - А чорт його знає. Удень бiля суду швендяє. Пiймає якого мужика, настроче йому прошенiе - от i е на випивку.
      - А в нас добре, що некупована, - усмiхнулася Христя. - Пий - i п'яним нiколи не будеш.
      - О, та ти цiла шельма! - обiзвав її Книш, помiтивши лукавий посмiх у її очах.
      - Я не шельма, а я шельмочка! - пестливо одказала вона. Книш залився веселим реготом.
      - Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього мiсця на друге. Ти поїдеш зо мною?
      - Куди?
      - Не знаю ще куди. Може, i в N.
      - Туди я нiзащо не поїду.
      - Чому?
      - Там усе знайомi люди. З села наїдуть - пiзнають.
      - А тобi що?
      - Нiчого. Тiльки я не поїду туди.
      - Ну, а в друге мiсце?
      - Звiдси нiкуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.
      - Де ж я тебе пристрою?
      - У гостиницi де. Сказали якому-небудь гостинниковi, щоб дав менi хату.
      - А платити хто буде?
      - Не без добрих людей, - зiтхнувши, одказала Христя.
      - Гуляй,значить!
      - Що ж менi бiльше робити? - трохи не з плачем вимовила Христя. - Другi гiршi вiд мене, та в їх усього е. Я тiльки одна дурна така, що досi нiчого не нажила.
      Розмова на який час запнулася. Христя сидiла похнюпившись, Книш мовчки мiряв хату своїми довгими ступнями.
      - Дурне ти надумала, - сказав вiн перегодом. - Тобi зо мною краще буде. То бiганина та неспокiй, а то хазяйкою дома жила б у мене.
      - Була вже я такою хазяйкою, - знову зiтхнувши, сказала вона.
      - Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тiльки - тобi гiрше буде.
      - Уже не буде гiрше, як в.
      Того дня вони бiльше не говорили. Книш бiгав по службi, а Христя, сидячи дома, думала про свою долю. Господи! До чого вона дiйшла! До чого довели її добрi люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на неї у той час, коли вона прохала Книша помiстити її в гостиницi. Що б вона сказала? Умерла б знову i бiльше не бажала б уставати. Що ж їй робити, що їй казати? їхати з Книшем? Нiзащо! Остогидлий та осточортiлий. Коли б вона не боялася його, вона б i одного дня тут не була. А то - цiлуй його, пести п'яну пику. Хiба не гiрше їй тепер? То хоч вiльна ти, а то так i бiйся: запруть тебе у той каторжний блощичник або ще й далi завдадуть. Коли пiймалася мишка в руi?и котовi, твори його волю, тiш його серце, регочися, перекидайся" Що до того, що тобi слiзки, аби йому були смiшки! Книш прийшов перед свiтом.
      - Ну, тепер, Христе, прощайся зо мною. Iду в N.
      - Так швидко?
      - Так. Назначили помошником справника. Оце з товариством могоричували.
      - А я ж як?
      - За тебе я говорив одному чоловiковi.
      - Ну?
      - Обiцяв.
      - Добрий мiй! Любий мiй! - скрикнула вона, чiпляючись на його шиї.
      - А все тобi б краще їхати зо мною. Звiсно, не зараз. Тепер ти перейдеш у гостиницю. А я поїду - роздивлюся, квартиру найму. Чуєш?
      - Чую, чую, - одказала Христя, думаючи: "Перемiсти мене з цього пекла - довiку моя нога не буде у тебе!"
      Уже Христя цiлий мiсяць живе у гостиницi. День спить, нiч гуляє. Де сама вона не була, кого у неї не перебуло! I все те безпросипне п'яне, зачумiло завзяте, безмiрно розкидчасте. Вино - рiчкою ллється, грошi - наче полова сиплються. Скiльки їх перейшло через Христинi руки? А де вони? Тiльки й того, що пошила собi нове плаття, купила шляпку, сорочок. Останнє все до хазяїна йде. Легко сказати - за одну хату п'ятдесят рублiв у мiсяць дати! А їсти захоче вона, то беруть з неї не як з усiх голодних людей, а удвоє бiльше. Уп'ять же, прийде до неї хто - плати карбованця. Прислужники собi по полтинику правлять за те, що рають знайомим. Що вона, корова, котру безперестанно доять, щоб бiльше узяти користi? Та й корова позбудеться молока, а вона?
      Уже в неї очi вiд безсонних нiчок потускнiли, личко поблiдло-пожовкло щоб закрасити його, приходилося пiдмальовувати червцем. I вона малювала.
      Як у того душогуба з-перед очей не сходять зарiзанi душi, так у неї не сходило почуття чогось недоброго, чогось лихого. I, як той, щоб забутися, iде на нове душогубство, чужою кров'ю заливає свiй перший слизький ступiнь, так i вона, прийшовши до помки, заливала себе вином… Вiд його весело стає на душi… серце скорiше б'ється, кров шпарче бiгає по жилах… а в головi - вихор думок та гадок, легких, як тiнь, шумуючих, як вода у прiрвi… Якийсь сказ найшов на неї, якась несамовита хвиля пiдхопила її i кудись мчала… Вона не намагалася здержатися… Хай несе!
      I понесло Христю у плин за водою… Та й донесло до шпиталю. Тiло її покрилося струпом, лице услалося синiми плямами, на лобi з кулак завбiльшки вигнало гниючу гулю, горло болiло, голос, як розбитий чавун, хрипiв, а далi й зовсiм спав, не говорила вона, а щось стиха сичала.
 

XIV

 
      Надворi стояла осiння негода: дощ та грязюка, грязюка та дощ. Небо заслалося непроглядними хмарами, з землi встає важка пара i закриває вiд очей свiт бiлий, якiсь померки стоять над землею, i люди снували у тому мутному свiтi, наче непривiтнi тiнi.
      Вечорiло. Над землею розiслалася чорна нiч. По хатах запалювали свiтло, по улицях - лiхтарнi. Жовтий свiт їх мутним кружалом стояв у густому мороцi ночi i ледве-ледве освiчував те мiсце, де стояли лiхтарнi. За їх жовтим кружалом починалася непроглядна темнота. Чулося шльопання важкої ноги по невилазнiй калюцi, прокльони на дощ, на негоду. Все поспiшало додому, всяке шукало собi захисту, ховалося по хатах. Однi хурщики торохтiли по опустiлих улицях, вигукуючи охриплим вiд негоди голосом: "Давать? Давать?" Нiхто їх не кликав, луна не розносила їх глухого гуку, i вiд суму вони, знай, переїжджали з одного мiсця на друге.
      Не дивлячись на таку твань та негоду, земський наїзд не нi одного разу не був такий людний, як тепера. Земський дом, наче купа багаття, палав свiтлом вiд гори i до самого низу. По всiх хатах i проходах повно гласних, котрi то снують сюди та туди, то збираються в купи, то знову розходяться. Тут i свiтлiшi князi, i вельможнi пани, i заможнi дуки-купцi, i наш брат сiра-сiромаха… Слово по слову - цiле море слiв, гук i гам стоїть, мов у вулику перед рiйбою.
      Що ж за дiло зiбрало сих людей докупи, що за рада зiбрала їх з близьких i дальнiх країв i повiтiв?
      А ось увiйдiм, послухаймо.
      Дзвоник предсiдателя давно вже гуде i ззиває до мiсця гласних, що розтеклися по всiх усюдах, гомонiли одно з другим, гвалтуючи цiлими купами.
      - Господа! Прошу занять места! - гука предсiдатель, утомившись дзвонити. I, перегодивши, знову дзвоне.
      - Чуєте, дзвонять!.. Буде… годi! - почувається то там, то там. I поодинокi тузи, одстаючи вiд куп, простують до мiсця, тодi як юркi сухоребрики розмахують руками, щось гаряче доказуючи, сивi бороди, порозкидавшись по залi, крiзь окуляри обдивляються купи, а товстопузi купцi, стоячи пiд дверима, пихтять та втираються червоними платками. Однi сiрi-сiроманцi, скупившись у кутку пiд стiною, смиренно стоять собi, похнюпивши голову, мов винуватi, котрих зiбрались судити.
      - Господа! Прошу занять места! Еще много предстоит нам рассмотреть вопросов… - знову гука предсiдатель.
      - Чуете? Чуете? - i купи шарахнули до мiсць. Гомiн та рип чобiт, рип чобiт та гомiн… i тiльки дзвоник, мов скигля собача, голосно та тонко роздається серед того глухого гуку.
      Аж ось посiдали гласнi. Дзвоник вгаває. Тихо, хiба то пронесеться неясне шептання.
      - Господа! - почав предсiдатель. - Теперь нам предстоит вопрос о растрате бывшим членом управы Колесником двадцати тысяч земских денег. Прошу вашего внимания.. Вопрос о растрате столь значительной суммы уже сам собою представляет довольно серьезный вопрос, но серьезность его усложняется еще тем печальным обстоятельством, что, к стыду нашему, должен сознаться, представляет не единичное явление.
      - Та грошi за Колiсника заплаченi! - не то спиталася, не то прямо казала якась сiра свита.
      - Да, деньги внесены. Но я вовсе не о том говорю. Я говорю о самом явлении. Оно столь необычайно, столь часто начало повторяться в последнее время, что я просил бы вас обратить на это свое серьезное внимание и в настоящее заседание рядом мер положить раз навсегда предел такому печальному положению.
      - Який же предiл положити? Пiд суд злодiя - от увесь предiл!
      - Я прошу не перебивать меня. Слово за мною, и моя мысль впереди.
      - Послухаємо.
      - Господа! - скрикнув, червонiючи, предсiдатель. - Я того лишу слова, кто еще раз перебьет меня. - I, посовавшись на мiсцi, знову почав. Плавно i красно лилась його бурлива рiч, часами на хвилину стихаючи, видно, для передишки, бо через Другу хвилину знову знiмалася бурхливо, як вихор, котрий все ломе i змiта, грiзна, як той грiм, що розбиває всяку заборону на своєму слiду… Без жалю, немилосердно вiн катував лихую замашку до крадiжки, безчестив злодiйськi замiри, окидаючи усiх своїм поїдливим поглядом, уриваючись в кожного душу своїм дзвiнким та гудючим голосом.