Повiя

      Усi аж витрiщилися, слухаючи таку смiлу рiч Колiсникову. А вiн хоч би тобi оком моргнув: щебече, наче соловей повеснi у садочку. Це приткнувся до Лошакова i тихо почав:
      - Ваше превосходительство! Я до вас маю просьбу маленьку.
      - Какую? С удовольствием, чем могу - рад служить… Колiсник зам'явся. Лошаков поняв, що Колiсник сам-на-сам хоче щось сказати, i, узявши Колiсника пiд руку, геть пiшов з ним у глухий куток хати.
      - Ваше превосходительство! - почав Колiсник. - Ми вас не тiльки поважаємо, ми вас любимо. Нам доводиться не раз бачити вас у земськiм собранiї як гласного, як члена земства, котрий перший указував то на нашi помилки, то на нашi ще новi нужди. Тепер, коли ви станете губернським предводителем, ви будете предсiдателем на наших з'їздах. Велике це дiло! Уже вам не стане часу першому зачинати тi бої, котрi велися так талановито вами. Через се ми несемо велику утрату. I от, як колишнього земського водителя, ми тепер хотiли б почтити вас обiдом. Приймiть нашi зазовини. Не яко Iуда, но яко розбiйник просимо вас на наш невеличкий бенкет. Тут будуть нашi члени, дехто З предводителiв, дехто з наших землякiв, бiльше свої люди. Просимо вас, - вклоняючись низько, казав Колiсник.
      Лошаков, правда, згорда, звисока прийняв тi зазовини. Дякуючи за несподiвану честь, вiн казав, що i не дума занехаяти працi на користь земству; що праця його тепер ще бiльшає, стає труднiша, бо треба буде помирити iнтереси дворянства з iнтересами земства, i вiн рад буде навiть поступитися чим-небудь, аби привести дiло до кiнця. I, ще раз подякувавши, вiн подав Колiсниковi руку. Колiсник, низько вклонившись, повернувся i вийшов з хати.
      - Замечательное соединение простоты с трезвым и здравым умом! - сказав Лошаков, вирядивши Колiсника, повертаючись до громади.
      - О, Колiсник мае думки погануватi, - хтось обiзвавсь з громади.
      - Да, он не без лукавства, - одказав Лошаков. - Но такие люди необходимы для земства.
      Всi промовчали на те, чи то згоджуючись з своїм предводителем, чи то щоб не перечити йому. Незабаром розмова їх перейшла на другi речi, черкнулася других, iнших, не земських дiл. Лошаков, видно, радий, граючи весело очима, ходив по хатi i заговорював то з тим, то з другим iз дворян.
      А Колiсник? Колiсник, котячи у штучнiй таратайцi на своєму семисотному жеребцi, все, знай, натягував вожжинку та прицмокував, кажучи: ну, ну, вивозь, вивозь, жеребчику! Не вiвса тобi - самого золота засиплю, коли вивезеш. А жеребець, понуривши голову i ободом вигинаючи переднi ноги, як муха, мчав Колiсника городом.
      - Швидше! Швидше! Бо багато ще клопоту, немало роботи! -одно прицмокував Колiсник.
      I справдi, йому не мало було у той день бiганини. Вiд Лошакова вiн побiг до свого предсiдателя. Сказав йому, що був оце у Лошакова, поздравляв його. Потiм здалека натякнув, що, певно, дворянство буде давати обiд, варт би i земству почтити такого чоловiка. Предсiдатель тiльки пiдлакував. Треба б, треба б. Тiльки на чий же щот? На щот земства якось не теє.
      - Чого там на щот земства? Йому i без цього багато утрат. А от я б що сказав, коли моє слово у лад. Недавнечко я прикинув собi земельки - так хуторок! I хотiлося б менi ту земельку збризнути. От би пiд видом земського обiду - я б уже не пошкодував сотнею-другою.
      - Так чого ж? - спитався Предсiдатель. - Готовтесь.
      - То ви согласнi? Я i Лошакова запрохував. Попросiть iще й ви вiд себе. Кажiть тiльки, що це вiд земства честь.
      - Гаразд, гаразд! Да ви просто генiальна голова, - скрикнув Предсiдатель.
      - Була колись, - одказав Колiсник. - А тепер, що дедалi, все дурнiша робиться.
      Вiд предсiдателя знову махнув Колiсник до членiв. Там уже просто сказав, що Предсiдатель велiв йому зготовити обiд для Лошакова i запрохував на той обiд.
      Вiд них поїхав до лавок справитися з цiнами, зробити деякi закупки, надавати закази. Зчайомий крамар похвалився, що недавнечко перед ним уже в його цiлу волову хуру забрали усякого краму.
      - Навiщо?
      - Дворянство дає обiд Лошакову. На обiд усе.
      - А коли той обiд?
      - У суботу.
      А Колiсниковi того тiльки й треба. Вiн тiльки вийшов вiд Лошакова, то зараз почав думати, коли б краще той обiд готувати. "Тепер четвер ще, - думав Колiсник, - п'ятниця… у суботу обiд дворянський. Ну, а в недiлю i наш… Поспiль один за другим. Гаразд. Iде".
      I Колiсник теж немалу хуру наробив заказiв. Звiдтiм вiн поїхав по вина, брав щонайдорожчi, шонайстарiшi i горiлки усякої як двойної i аглицької, адмiральської, желiзнодорожної, у пляшках i ведмедях, у кухликах i графинах, рому, коньяку… "Затоплю бiсових синiв, - думав вiн, вичитуючи чималий список усякого трунку. - Це на те й вийде: карай свого ворога хлiбом-сiллю". I вiн почув, якась завина ухопила його за серце вiд тих згадок, якась пекуча згага запекла. Йому шкода стало грошей, що вiн тратить оце. "Подумай тiльки - триста карбованцiв, а дай, боже, щоб була половина. А що ж, як обдурить бiсiв пан, не приїде? Краще не думати, нехай йому! Уже ж зав'язалося - чимсь треба розв'язувати".
      I вiн мерщiй повернув коня вiд лавки. Ще не мало йому приходилося у той день бiгати. До хлiбника, до рiзникiв, повара найняти та й не абиякого, а такого, що знає усi панськi витребеньки. Трохи не до вечора ганяв Колiсник по городу, а смуток все дедалi обгортав та обгортав його.
      - Де ее так довго забарився, папаша? - стрiла його Христя на порозi, так пишно розряджена у новий одяг: бiлi рукава сорочки, хороше вицяцькуванi квiтками, червоно-гаряча спiдниця як не займеться, одна корсетка з дорогого оксамиту не горiла, та й на тiй, спускаючись з шиї, густо послалися золотi дукачi i рiзних кольорiв намисто. Заквiтчана квiтками пополам з хрещатим барвiнком, бiлолиця, рум'яна, вона так привiтно виглядала своїми чорними очима, що й кам'яне серце трiпнулося б, уздрiвши таку красуню. А хiба ж воно у Колiсника скам'янiло?
      Уздрiвши її, вiн аж струснувся. Де й дiвся його недавнiй смуток, ув очах зажеврiли iскорки одради, похмуре лице освiтила легенька усмiшка.
      - Та, та, та… он як моя доня нарядилася, - засмiявся вiн швидко та весело. - А я, як дурний, бiгаю по всiх усюдах та морю мою донечку голодом. - I, пiдiйшовши, вiн смачно цмокнувся з Христею.
      - Де був? Кажи, де був? До других бiгав? Кращих шукав? - в'ючись хмелиною кругом його i усмiхаючись рожевою квiточкою, допитувалася вона його.
      - Грошi розтринькував, дурний! Не знав їх де дiвати, то по городу трохи не стрiчному i поперечному роздавав.
      - Нащо? Краще б ти донi хатку купив. Невеличку хатку з садочком. I твоя доня, як мала пташка канареечка, сидiла б там та пiсень щебетала, ждучи свого батенька сивенького.
      - А справдi? - подумав вiн. - Куплю, куплю, тiльки не зараз. Дай трошки хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром бенкет буде.
      - Який бенкет?
      Колiсник розказав усе Христi. Потiм, граючи очима, почав:
      - Ти у мене гарна доня, слухняна, послухаєш мене. Лошаков той великий пан - багато зможе i давно чортом на мене дивиться. От, як буде вiн, перетягни його на мою руч. Перетягнеш - штучну тобi хатину куплю, i не З одним, а аж з двома садками.
      - Руку! - скрикнула вона, випрямляючись на увесь рiст. Очi її грали, лице усмiхалося, з хвилини на хвилину вона робилась все краща та краща, мов пишалася: дивися, мов, любуйся… є такий у свiтi чоловiк, котрий устояв би проти моєї красної вроди?.. Хiба твiй Лошаков вистоє?
      У недiлю коло Колiсникової квартири, знай, спинялися карети, коляски та фаетони, з їх виходило усяке панство i прямiсiнько простувало у параднi дверi, перед котрими (досi ще не видане диво у городi) стояв страшного росту швейцар iз здоровенною булавою, у парчевому картузi, в каптанi, облямованiм Золотим позументом. Перед кожним ухожим вiн витягався у струну, щось вихитував булавою - тобто честь робив, i пропускав у розчиненi дверi. Народу Зiбралося на те диво подивитися - уся вулиця з обох бокiв запруджене людем, так що пройти трудно.
      - Побий тебе сила божа! Що то вiн виробляє? - дивувалися робочi, дивлячись на тi затiйливi вимахи швейцарової булави. - Помаха, помаха пiд носом, та тодi й пускає.
      - То вiн дає: понюхай, мов, чим пахне! - вiдказав хтось, i чимала купа пiдняла регiт.
      - От церемонiя, так так. Це не по-нашому. Так тiльки у Москвi буває. От i пiди з Колiсником. Первий вiн чоловiк на увесь город, - казали заможнi хазяїни-ремiсники, вийшовши назнарошно подивитися на церемонiю.
      - Ну, якого ви бiсового сина зiбралися сюди, очi повитрiщали? - почули вони у розчинене вiкно Колiсникової квартири. - Iдiть собi, поти не порозганяли.
      - Сам каже. Сам. Бачили? Бачили? Червонопикий та сердитий який.
      - Хто сам?
      - Та вже не хто - Колiсник.
      - Еге. А давно ти рибою та дохлим м'ясом баришував?
      - Пiди ж ти. Забулося. Начальство, бач.
      - А знаєте що? Щоб не було напастi якої, краще розiйтись. Чого ми будемо дивитися, як пани дурiють.
      - Коли тобi не хочеться, то йди. А ми хоч раз на вiку побачимо на панський бенкет.
      - Побачите, поти очi заплюють.
      - Та вже ж.
      Декiлька пiшло, а на їх мiсце присунуло ще бiльше. Народ запрудив усю вулицю - проїхати з трудом можна.
      - Розходьтеся! Розходьтеся! - десь не взялися полiцейськi i почали розпихати людей.
      - Чого розходьтеся? - деякi з пообiдавших i хильнувших почали одмагаться. - Iди собi, коли тобi треба.
      Полiцейськi начали силувати - народ не слухавсь. Почалося змагання. Коли це де не взялася пожарна з того i з другого боку улицi i ну з двох труб кропити людей. Усi так i кинулись врозтiч. Через пiвгодини хоч би тобi жива людина показалася на вулицi. Нiхто тепер не заглядав у вiкна, нiхто не перечив бенкетовi нi лихим, нi добрим поглядом.
      А бенкет розвернувся на всi боки. На здоровенних столах - напиткгв та наїдкiв. Першi стояли у затiйливих пляшках, кухлях, графинах, i сонячне промiння переливалось рiзними цвiтами у їх чистих трунках, другi - на срiбних тарiлках; з-пiд скляних покришок так привiтно усмiхалися до кожного. Пани снували вiд одного столу до другого, цокались чарками, дзенькали тарiлками, стукали ножами, виделками; настала ротам та зубам робота: хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачнi хрящi смаженої риби, там базiкали, все вище та вище пiднiмаючи голос, там реготалися. Панства було повнi хати: усi предводителi з Лошаковим в галовi, всi члени земства, чимало губернських гласних i Рубець мiж ними. Проценка Колiсник, уздрiвши, теж запросив, i Проценко прийшов. Бенкет вийшов на славу: земськi стовпи зiйшлися з дворянськими стовпами празникувати свято єднання, згоди. Про це в широких красномовних речах говорили то однi, то другi. Лошаков перший пiдняв чарку за земство, за земських робiтникiв, предсiдатель другою чаркою випив за здоров'я дорогих гостей дворян, найщирiших Земських робiтникiв. Колiсник вилив за згоду, за поєднання земства з дворянством. Його проста невеличка рiч подобалася усiм найбiльше, всi закричали: "Ура-ура! за згоду, за згоду!" Пiшли пожадання успiху тим i другим, цокання, цмокання, братання. Полилися трунки рiкою.
      То було перед обiдом, за закускою. А що то було за обiдом? Кругом довгого столу усiлися усi, на почетному мiсцi - Лошаков, по праву руч його усi предводителi, по лiву - земцi. Колiсник примостився якраз на кiнцi проти Лошакова. Як хазяїновi i порядниковi, йому часом приходилося схоплюватися, вибiгати, через це вiн i зайняв те мiсце. Лакеї у бiлих поручниках цiлою ордою розносили пахучу смачну страву. Перед кожним по двi пляшки старого дорогого вина, їжi - хоч розпережися, пий - скiльки схочеш. Уже ж i пили усi, i їли! Гомiн не вгавав нi на хвилину, пожадання сипались снопами. Нащо Рубець несмiлий, тихий, i той за обiдом, цокнувшись з Колiсником, випив за здоров'я земляка-упорядчика. Усi пiдхопили. Колiсник, радий, почервонiвши, мов несмiла засватана дiвка, цокався з кожним, дякував, низько кланяючись, та прохав його вибачити.
      - Перше ж зроду довелося менi вiтати таких дорогих гостей. Перше зроду, - i аж сльози зронив вiд радостi.
      - По обiдi на ура Колiсника! - шепталися за столом, як вiн вибiг у другу хату за чимсь.
      - Iде. Iде. На ура!
      Ось вiн знову появився. За ним на страшенному срiбному блюдi несли, наче гору височенну, виробку з мороженого. Вилитi з паленого сахару два герби, дворянський i земський, красувалися зверху, сповитi докупи цiлим оберемком квiток, у ногах тих гербiв розкиданi снопи жита, пшеницi, горами лежать яблука, грушi, цвiти польовi, огородня i садова овощ. Пiд ними Золотий напис: "Не зменшай, боже!" Угорi царський вiнець блистить, як сонце, з-пiд його випливала стьожка з написом: "Боже, царя храни!" Зввр^ вiнця сiянiє, на гострих шпилечках котрого золота наковка: "Земство - дворянству!" То було диво з чуд кухарського майстерства. Уся губернська земська управа видумувала його, яку 6 найкращу i найвиразнiшу ознаку дати тому обiдовi. I рiшили закiнчити його тiєю горою з мороженого. Найкращий городський повар мусувався два днi, поти вилiпив те диво. Та й учистив же на славу! Тепер на те диво усi аж витрiщились, дивились. Коли поставили його на столi i пiднесли шампанське, Лошаков перший устав i почав рiч. Квiтчастою мовою вiн вiд усього дворянства дякував земцiв за ту честь, якою вiтали їх.
      - Дай, боже, щоб жадання з'єднати земство з дворянством на славу свого краю, на дивовижу руської землi не зосталося одним жаданням, а щоб воно справдилось в найскорший час, повiдало мировi мудрi дiла мудрих мужей. Ура-а!
      - Урра-а-а-а! - загуло кругом, мов хто випалив з пушки. Лошаков хлиснув з чарки i ждав, поти кругом утихне. Дiждавшись, вiн Знову почав.
      - Ваше превосходительство! - гукнув з другого краю Колiсник. - Хiба в нас шампанського не стане? Хiба ваша заздравиця не варт того, щоб її смачнiш примочити? Великi слова - святi слова, а ви тiльки хлиснули за їх. За такi речi по вiдровi, а не пс чарцi. Ура!
      - Правда! правда! - загукали кругом. - Ура-а-а!
      Чарки несамовито перекинулись у роти. Усi випили. Випив i Лошаков. Пiднесли другi чарки. На сей раз пiдвiвся предсiдатель управи i, дякуючи дорогих гостей, випив за здоров'я Лошакова. А там ще хтось пiднявся. Зисву випили. Ще i ще. Зяграло шампанське у головах, як грало воно i в горлах. Полилися вiтання одно перед другим. Спершу держалися черги, а далi i чергу погубили. В однiм кiнцi пили за одно, а в другiм кричали пити за друге. Хтось чарку впустив i розбив, там тарiлку звалили з столу, i вона з грюком полетiла додолу. Гомiн, регiт стоїть у хатi, наче у жидiвськiй школi.
      - Вибачайте, панове! -гукнув Колiсник, низько вклоняючись i даючи ознаку, що обiд скiнчився. - Може, що не так було, як слiд. Може, кому не вгодив чим. Вибачте, спасибi вам!
      Стульцi загурчали. Всi пiднялися i кинулися дякувати Колiсника. Хто таки вимовляв виразно дяку, у других язик не повертався, i вони дякували поцiлунками, третi тiльки хиталися, трiпаючи за руку.
      - Попрошу вас, панове, поти приберуть тут, у другу хату покурити.
      Друга хата, простора, як i столова, з м'якою мебеллю, привiтно усмiхнулася до гостей, коли туди розчинили дверi. Туди перейшли усi i кинулись на папiроси, цигарки, що у штучних ящиках стояли на столi. Усi усiлися i задимiли. Через хвилину вiд диму вiкон не стало видно, серед тих хмар чувся прихильний гомiн, регiт, а з столової доносилося гарчання столiв, брязкiт посуди, що убирали лакеї.
      - Може, хто пулечку зiб'є або на потуху стаканчик-другий пуншу вип'є? - спитався Колiсник.
      Багато зразу схопилося i закричали:
      - У єралаш! преферанс! вiнт! бакара! - Столи знову загули, i гостi, розбившись на невеличкi купки, розсiлися рiзатись у карти. Лошаков зiбрався додому.
      - Ваше превосходительство! А може б, i ви у карточки? - спитав Колiсник.
      - Вы же знаете, что я враг картам. Я чувствую усталость, - сказав Лошаков, прощаючись, i пiшов.
      Колiсник потягся за ним, щось на ходу говорячи. У коридорi вiн зостановив Лошакова.
      - Ваше превосходительство! - обiзвав вiн знову його. - А може б, ви трохи спочили? Та тодi вже i вечорок з нами провели. Я вам хатку таку прибрав - i муха там не замутить спокою.
      Лошаков постояв, подумав.
      - Нет, - одказав вiн.
      - Ну, хоч подивiться. Ваше превосходительство! На одну хвилину. Подивиться ж можна, у грiх не впадете. Тiльки подивиться.
      I трохи пiдпившого Лошакова вiн узяв пiд руку i повiв коридором. Аж на самому кiнцi, геть у глухому кутку вiн ткнув ногою у дверi й увiв Лошакова у невеличку пишно нарядну хату. Вiкна її виходили якраз у садок, i широколистi кленки та пишнi липи заглядали трохи не в розчиненi шибки. Тихий вiтерок ходив по хатi, прохолода зеленою тiнню окривала її. Невеличка хаточка розбита була надвоє зеленим пологом. Колiсник пiдвiв Лошакова i Зразу одкрив полог. Звiдти, неначе ласочка, випурхнула пишно розряджена Христя i мала була проскочити.
      - Стой! - гукнув Лошаков, запопавши її у свої обiйми.. Колiсник закрив полог i на пальчиках вийшов з хати, зачинивши за собою дверi.
      Сонце було на взаходi. Його яснi стяги, розiславшись по землi, обливали її рожевим сяйвом. У хатi не сидiлося. Тягло у садок, на свiжу прохолоду. Колiсниковi гостi все один по одному розходилися. Хто додому спочити, хто прогулятися. Зостався тiльки Проценко та Рубець. З ними, як з давнiми своїми знайомими, сидiв Колiсник i кружав. Проценко потягував старе смаковите винце, Рубець смакував крутий та солодкий чай, як звав Колiсник пунш, а сам хазяїн тяг сiрка за хвiст. Проценко був, як стiна, бiлий i божевiльне розводив по боках очима. Вiн то починав звисока розмову, то, зразу рвучи її, переводив на жарти. Рубець, увесь у плямах, червоних з бiлими, махав рукою та хитав головою. Колiсник, червоний, як стиглий кавун або печений рак, Знай, пришивав квiтки то тому, то другому, перекидаючи чарку за чаркою. Вiн пив i за здоров'я гостей, i за здоров'я жiнок їх i малої дiтвори. Здається, не було кiнця-краю тим здравицям, не було кiнця-краю випиванню.
      - Ох-хо-хо, - якось натрапивши хвилину, коли умовк Колiсник, зiтхнув Проценко. - Ось незабаром i собранiе.
      - Начхати на його! - крикнув Колiсник. - Хочете, я вам звiрка покажу?
      - Якого звiрка?
      - Самого як е заморського. Ходiмо.
      I вiн, забравши пiд руки Проценка i Рубця, потяг їх за собою.
      Не сама ж я йду,
      А ведуть мене…
      Приспiвуючи, iшов Колiсник коридором. Ось вiн пхнув однi дверi, котрi З грюком розчинилися до п'ятки, далi другi i одним махом упхнув Проценка i Рубця у невеличку хатину. Сонце, прокравшись крiзь густу листву золотими вiхтями, розстелилося на стiнах, по долiвцi. Ясна довга стяга трiпалася над пом'ятою кроваттю, полог над котрою був вiдкинутий. Постiль зiм'ята, а на постелi в одних сорочках лежали Лошаков i Христя. Вiн гостро дивився на незнайомих, а вона, пригорнувшись до Лошакова, лукаво зорила своїми ясними очима.
      - Что вам? Чего вы? - гукнув Лошаков, дивлячись, що увiйшовшi, мов укопанi, стояли у порога.
      Вiд Лошакового крику вони були подалися назад до дверей. Дверi зачиненi, i хтось їх придержував. Проценко постукав.
      - А що, бачили? Вiдчиняти дверi? - сказав Колiсник. Очi його стрiлися З гострим поглядом Лошакова.
      - Ох, вибачте, ваше превосходительство! Це ми прийшли подивитися, чи вам добре спати. Це мої хорошi знайомi, земляки, не бiйтеся нiчого, - додавав вiн, указуючи на Проценка i Рубця, котрi, мов зайцi, метнулися чимдуж у розчиненi дверi. - Вибачте, бога ради! - уклонившись, сказав вiн, виходячи i зачиняючи за собою дверi.
      - А шо, бачили звiра?- спитав Колiсник.
      - Ох! Костянтин Петрович, Костянтин Петрович! Грiха ти не боїшся, - казав, хитаючи головою, Рубець.
      - Який там грiх, Антон Петрович. А ще i в вiсiмдесят…
      - А то що за звiрок з ясними очима? - перебив його Проценко.
      - Не пiзнали? Лисиця! настояща лисиця! Ось постiйте, вирядить вона вовчика-братика, сама прийде сюди.
      - А Лошаков сей бiдовий! - одно дивується Рубець. - Який замолоду був, i на старостi лiт не покаявся. Жiнка… дiти… От i хоти ти добра.
      - А ти, земляче, не каркай, як та ворона. Наша хата скраю: чув - не. чув, бачив - не бачив, - остерiгав його Колiсник.
      - Та я не те. Я не того, - правувався Рубець. - А те, що тобi, Косте, не минути пекла: на все ти пiдоб'єш, до всього призведеш.
      - Треба ж чимсь горлатому пановi пельку заткнути.
      - Ой i голова ж твоя лиха! Не минути їй Сибiру.
      - I там люди! - одказав Колiсник i, махнувши рукою, додав: - Давай краще вип'ємо! Вип'ємо за здоров'я наших молодих! Ура! - i, випиваючи, вiн гуконув на всi хати.
      - Та хто то така? - допитувався Проценко.
      - Ат, нетерплячий! Пiдожди - сам побачиш. Своїми очима уздриш. О! Уже пан i поїхав! - скрикнув вiн, дивлячись у вiкно, проз котре промчався на звощиковi Лошаков.
      - Ага, знає кiшка, чиє сало з'їла. Удираєш? Не втечеш моїх рук! - посварився вiн йому услiд кулаком. Потiм повернувся, постояв, хитаючись, i гукнув на усi хати: "Доню-ю! донечко!"
      - Чого, папаша? - одгукнувся чийсь здалека тонкий жiночий голосок.
      - Ходи до мене! Ходи, моя дитино! - знову гукнув на всю хату Колiсник.
      - Чого, папаша? - обiзвалась на порозi у пишному народному уборi молода i хороша дiвчина i, забачивши чужих, потупилась, почервонiла.
      - Бачив, Антоне, Христю, що в тебе колись служила? Бачили її? - повернувшись до Проценка, спитав Колiсник.
      I той, i другий, вилупивши баньки, дивились на вродливу дiвчину. А вона тiльки кинула на їх лукавий палючий погляд, сплеснула у долошки, скрикнула: "О моя матiнко!" - i чимдуж вискочила з хати.
      На третiй день по городу ходила чутка про обiд Лошакову. Перешiптувались люди, хто що їв, скiльки хто випив. Кого з панiв п'яного додому одвезли, хто сам рачки плазував, а згадуючи про Лошакова, тiльки похитували головами. Не бiсовий Колiсник - i такого пана осiдлав! От ти й знай!
      - Та то брехня! - не вiрили другi. - Лошаков давно на його зуби гострить. Постойте! Одкриється собранiє, вiн його з кiстками глитоне.
      Одкрилося i собранiє, i недовiрки своїми очима побачили, як Лошаков падав коло Колiсника, руку йому подавав не згорда, як пан, а по-приятельськiй заговорював з ним, шуткував, хоч Колiсник по-давньому був низькопоклонний i ввiчливий.
      Коли прийшлося судити про справу управи i коли другi почали були потрiпувати потроху членiв, Лошаков мовчав. Коли ж пристали до його, вiн нехотя якось одказав: "Ми хоч i не бачили досi нiякого великого дiла вiд їх, оже не вiрити своїм виборцям теж не варт". I цим словом закував усiм роти.
      - А що, покурили? - спитався над ухо Колiсник Рубця, ударивши його по плечi.
      Той, дивуючись, подивився на Колiсника, i, жахаючись, геть одсунувся, наче од сатани.
 

IV

 
      Всього в семи верстах вiд Мар'янiвки примостився Веселий Кут, невеличка слобода з великим панським двором на горi, низкою людських хаток, котрi, мов сторожi, оповили його з одного боку, заглядаючи в темнi води чималого ставка. На другий бiк з гори збiгав густий садок i слався всюди по долинi ген аж до буйного лiсу. Столiтнi дуб'я, височеннi осокори, широколистi кленки та темно-зеленi пахучi липи, мов зачарованi лицарi, стояли в тiм лiсi, розпускаючи кругом себе широченне гiлля, покрите густою непроглядною листвою. Помiж ними то там, то там тяглися з землi молодi паростi, тонкi та гнучкi, чекаючи простору та сонячного свiту, щоб i собi убратися у силу i буйнути навперейми з своїми дiдами. По широких полянах. кущi калини та орiшнику порозпускали тонкi гiлки аж додолу. Березка, хмiль укривали їх своїми довгими батогами, прикро позираючи угору на столiтнiх лицарiв i шукаючи поблизу гiлки, щоб, стрибнувши, подратися по стовбуру ген-ген до тiї кучерявої шапки, на котрiй звели гнiздо орли-клекоти.
      Буйний та чудовий лiс! Кругом його i поверх його ходить-вiється вiтер поволi, сонце пригрiває зверху, а всерединi - завжди тихо, завжди тiнь зелена та прохолода темна. Там, у гущавинi молодого гiлля, цiла орда усякої пташнi Завелася: чижi, кропив'янки розсипають своє цьомкання, горлицi туркочуть журливу пiсню, лiсовi кiшки перегукуються, зозуля кує лiта, горобцi несамовито жирують, а солов'ї розлягаються на увесь лiс заливним щебетанням. Здалека чується - клекоче орел, лопотить своїм носом бушель, сова стогне божевiльним реготом, кряче ворон; а кiбцi, мов метелики, в'ються понад гiллям, випискуючи жалiбно-голодну пiсню… Лiс гомонить, мов живий, на тисячу ладiв, на тисячу голосiв.
      Весела, чудова мiсцина! Кращої i прикладнiшої назви, як Веселий Кут, не можна було пригадати їй. Колись княжеське гнiздо, в котрому вигодувалось i вилетiло в свiт чимало нових князiв, з крiпацькою волею почало осуватися - пустiти. Старий Баратов, склепивши свої уста i очi, кинув його на утiху молодих синiв, котрi i сiли i пали у столицях. Тихий простiр i незамутна тиша, видно, не дуже-то тягли до себе молодих баратинят, i вони, поховавши батька, розлетiлися швидко туди, звiдки знову прилинули. Веселий Кут осиротiв. Без догляду, без призору почав пустiти та осуватися. Колись битi каменем та устеленi пiсочком стежечки позаростали споришем; перед палацом, де штучними кружками розстилалися ще штучнiшi квiтки, порiс бур'ян та чорнобиль, заглядаючи у дзеркалевi вiкна палацу, з половини перебитi. Непогода, дощi та вiтри буйнi пошпучували самий палац; ознака давньої розкошi та крiпацького лиха, стояв вiн на горi та лякав дiтей з слободи своїм страшенним видом. Уночi сови та сичi покрикували у йому на всю околицю, а люди казали - то куцi, мiж ними заходили страшеннi перекази про чортовину, вiдьом, вовкулакiв та другу нечисть.
      Не злякався всього того Колiсник, купуючи Веселий Кут у Баратових. Правду кажучи, його вабив не розкiшний палац, а столiтнi дуби в лiсi, котрi вiн мав повернути на земську потребу i тим окупити тi п'ятсот десятин поля, котрi навкруги облягали дворище. "Маєток стое тридцять тисяч, - думав вiн. - Земля там добра, родюча. Земля тепер в цiнi - по п'ятдесят карбованцiв десятину не купиш, а коли й по п'ятдесят, то сама земля двадцять п'ять тисяч. На лiс та дворище п'ять тисяч зостається. З одного палацу, коли його розiбрати, цегли тисяч на три дiстанеш, а крiм же його хата для управителя зовсiм ще нова, кухнi, конюшнi, теплицi, комори, i все те камiнне… Лiс iде за дурницю. А за його, коли тiльки з розумом продавати, не двадцять вибереш. Дiстається маєток в десять. Це по двадцять рублiв десятина. Дiй його честi!" - крикнув з радощiв Колiсник i не побоявся заплатити Баратову за Веселий Кут земськi грошi. Вiн боявся тiльки одного, щоб не обплутали, бува, вороги його на земському з'їздi. Поговiр про ту куплю все рiс та ширився. Всi кричали: он як з земськими грошима шикують. Колiсник не раз тяжко та важко Задумувався. Тепер, коли з'їзд минув благополучно, коли, дякуючи обiдовi та Христi, Лошаков не замовив слова про ту куплю, Колiсник знову ожив, наче на бiлий свiт народився.
      - Моя пташечко канарочко, - лащився вiн до Христi. - Дiждемо лiта, я тебе у таку сторону завезу, у яку тобi i не снилося. Пригадай тiльки: оце тобi гора, на горi у гущавинi садка хата, по один бiк пiд горою став, по другий - лiс. Лiс - як бiр, просторий та буйний. Ув однiй льолi, а то i голiсiнька бiгай по йому - нiхто тебе не побаче, хiба спiвучi пташки привiтають тебе.
      - А соловейки там е? - спиталася пестливо Христя.
      - I соловейки, й зозулi, й чижi. Якої то пташнi немає? Христя, як навiсна, схопилася з мiсця i, плещучи в долошки, забiгала по всiх хатах.
      - Боже, боже! - гукала вона. - Приспи мене на всю осiнь i зиму, щоб я i незчулася, коли весна настане. Щоб прокинулася я - а надворi весна. Або поверни осiнь у весну. А то ще довго так дожидати. Господи, як довго. Пiдуть дощi осiннi, розквасять усю землю. Туман оповиє увесь свiт - дихати нiчим. Сиди в хатi та скнiй. А там ще зима: снiг, морози. I знову сиди в хатi, не потикай носа надвiр, бо вiдморозиш. I тодi тiльки весна. О господи, як довго!
      - Дурочко моя! Бiльше ждали - менше зосталося.
      - Де ж той рай? Як вiн зветься? - попитала, заспокоюючись, Христя.
      - Веселий Кут зоветься.
      - Веселий Кут? Веселий Кут. Це бiля Мар'янiвки?
      - Вiн самий. Знаєш?
      - Чула про його. Там палац е. У Мар'янiвцi такого страховища нагово^ рили про той палац.
      - Чого не набрешуть. Звiсно, пустує дворище. Без призору валиться.
      - Ти мене i в Мар'янiвку повезеш?
      - Повезу, доню.
      - Яв церкву туди поїду. У церквi застану усiх своїх знайомих. Вони не пiзнають мене. А я кожного пiзнаю. Ото буде радiсть! А що, як твоя жiнка та приїде туди i накриє мене з тобою? Чого ти, скаже, сяка-така? Та й остриже мою голову, оцi кучерi шовковi?
      - I пригадуєш ти все таке нелюдське. Не приїде вона без мого дозволу. Не посмiє. Заживемо ми з тобою там, як першi люди жили. Знаєш, як Адам з Євою? Голiсiнькi… - I в Колiсника, як угiль, загорiлися очi.
      - О-о, старi, старi, з вас усе лихо встає! - лукаво посварилася Христя.
      Колiсник притис її до себе i своїми товстими губами смачно цмокнув в почервонiлу щiчку…
      Настала осiнь: дощi, тумани, калюка невилазна. Христя за всю осiнь з хати не виходила: сидiла та вiд нудьги вишивала сорочки. Намережала та нацяцькувала i собi, i Колiсниковi. Та хоч би тобi прийшов хто, обiзвався живим словом. Якось раз забiг Проценко до Колiсника по дiлу. Христя сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навiть аж гарячився.
      "Вiн, здається, ще бiльше покращав", - думала Христя, дивлячись крiзь дверi у щiлинку.
      Увечерi до чаю вийшла i Христя, сам Колiсник покликав. Чай пили купно. За чаєм Проценко розбрехався - все такi смiшнi побрехеньки вигадував: Христя так реготалася, а Колiсник тiльки понуро поглядав на неї.
      - Ти щось дуже сьогоднi реготалася, - сказав вiн їй, коли пiшов Проценко.
      - А що?
      - Нiчого. Чи не захотiлося старого замiнити молодим? То гляди!
      Христя нiчого на те не одказала, тiльки дала собi слово бiльше не виходити нiколи, коли Проценко буде. Так вона i робила.
      Раз Колiсник сам кликав, та вона не вийшла, сказала - недужа. Колiсник радiв. "Видно, молодчики далися узнаки", - думав вiн.
      Христя дiждала недiлi, убралася якнайкраще i пiшла. Там на улицях люду-народу, як черва, та так i в'ється, так i снує.