Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Повiя

ModernLib.Net / Мирний Панас / Повiя - Чтение (стр. 34)
Автор: Мирний Панас
Жанр:

 

 


      - Що ж менi робити на свiтi? - безнадiйно спитала вона.
      - Що ж робити? Нiчого вже не вдiєш.
      I Марина, i Христя - обидвi задумалися… Перед Христею стояло безнадiйне скитания - вiдплата за тi розкошi, якi приходилося пережити, голод i холод далекого шляху, а бог знає - може, де i смерть нагла пiд тином… Марина бачила Христину долю i собi рiдну, почувала, що i її життя напрямилося по тому слизькому шляху… Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе, що так спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.
      - Так нiчого, кажеш? - позеленiвши, спитала Христя.
      - Нiчого… Отак, як бач!
      I знову обидвi задумалися… Сiрий ранок пробивався крiзь намерзлi шибки у хату, свiтло почало тусквiти… Христя пiдвелася i почала одягатись. Марина сидiла, мов скам'янiла або у неї рiч одняло. Христя закуталася, перекинула через плече за спину свою в'язку.
      - Прощай, Марино, спасибi, що перегрiла.
      - Прощай, Христе! Поклонися рiднiй сторонi.
      Привiталися, i Христя пiшла. Марина не виходила проводити, не вставала. Вона наче приросла до мiсця, або хто її прибив. Уже зовсiм розсвiло, свiт бiлий носиться по хатi, а Марина сидить коло свiтла i не примiчає, що воно вже не свiтить їй, а бiльше чадить. Чи не од того чаду заболiла у Марини так дуже голова? Вона дмухнула на свiтло, погасила i побралася на пiч спати, мов уночi не доспала.
      А Христя пiшла i пiшла, не озираючись, не оглядаючись на те мiсто, що пiдняло було високо угору та разом спустило так низько, що їй уже нiзащо не викарабкатись. Вона бiльше думала про Мар'янiвку, коли i як вона до тьопається до неї i чи знайде хоч там захист. Перед нею степ i степ - скiльки оком скинеш, покритий бiлим снiгом, i тiльки шлях перетинає його надвоє та де-не-де стрiнеться висока бурта, полога долина або невеличкий прилiсок, у котрому i гiлля не знать - гайвороння. Недалеко вiд сiл стрiвалися i люди: той iде з мiста, той - до млина, а мине село - знову степ рiвний та довгий, голий, як пустиня, по котрому один вiтер безперестанно гуляє та часом чорний крук закряче на буртi i, пiднявшись угору, полетить геть.
      Вона йшла стовповим шляхом, щоб не заблудитися, та по йому i людей бiльше осiло, - дивись, то село стрiнеться, то деревня, то хутори манячать. Коли вже невидержка, то зайти хоч е куди. А їй аби добитися до N, звiдти вона уже знає тропу до Мар'янiвки. Звiдси довго, а там - рукою подати. I їй пригадалося, як вона уперше з Кирилом простувала у N, пригадалося, як той шубовснув у протiчок, як лаявся, витрушувався, їй аж смiшно стало. Коли то було, а от мов воно учора дiялось.
      Кожний випадок нагадував їй то тим, то другим Мар'янiвку. Коли упрохувалась вона до людей переночувати, їй i снилася Мар'янiвка. Наче хто гвiздочки забив їй у голову її. I не диво: всi надiї Христя тiльки й покладала на неї. Усе чуже, нерiдне, непривiтне, одна вона на всьому свiтi, одна i порада, i утiха. Коли судити, хай вона суде, карати - хай i карає. Там вона спокутує свої грiхи тяжкi, там вона зложе свої кiстки грiшнi… Все брехня, одна вона - правда!
      Христя якомога поспiшала. Мерзла, голодувала, пiдбивалася… Там перегрiється, там Христа ради випросе попоїсти, там перепочине - i знову йде.
      На п'ятий день добилася до N. Зизйомi мiсця, улицi, котрi мiряли її босi ноги, хати, де вона жила, - все-все нагадало їй давне. Он Загнибiдина хата - i досi пустує, валиться. Там вона уперше побачила людську неправду, уперше дозналася i горя, i напастi. Звiдти почалося її лихо… А он i та хата, де Рубець жив. Яка була, така i досi е, як стояла, так i стоїть. I те вiкно, у котре вона уперше побачила Проценка. Там, за тим вiкном, була її перша радiсть i перша мука. Звiдти вона зробила той перший ступiнь на слизький шлях, котрий тепер веде її… куди i наздо? Вона зна, що в Мар'янiвку, а нащо - нiхто не вгадає. Що судиться, те й буде!
      На самому краю мiста у кривобоку хатину вона упрохалася пiдночувати, щоб на завтра, чуть свiт уставши, потягти на Мар'янiвку. їй уже почувся i гар диму її, убачалися кривi улицi, знайомi люди. Чи живий там ще Супруненко, чи доїхала його Ївга? А Федiр, Горпина? Здори… до їх би поки що упрохатися, та запанiли вони. Не пiду до їх. Де то тепер Кирило з Оришкою? Вона таки у його вiдьма, i люди кажуть, що вона така. Та чого люди? Хiба i менi не напророкувала Оришка сього лиха… Тодi ж, у Федора як були… Смiялись чогось. А вона: "Не смiйся, не смiйся, тебе лихо жде". Як ув око влiпила! З того часу все пiшло - як з гори посунулося…
      До самого бiлого ранку Христя не спала, перегадуючи всяку всячину за Мар'янiвку, не минаючи i самого малого випадку. Любi їй спомини i разом гiркi, їй прийшла невесела думка: що тепер вона застане, що стрiне її там?
      По знайомому шляху пустилася Христя додому. Покрите хмарами сонце на сей день вибилося з неволi, червоно пiднялося з-за гори i, блискуче та ясне, поплило по чистому небi. Свiт його, падаючи на бiлий снiг, вiдбивався, двоївся, троївся, пiднiмався вгору, падав знову на землю. Його було такого багато, що аж дивитися боляче: золотi зайчики так i носилися в морозному повiтрi. А й мороз прижарив - аж скалки скачуть, аж кипить! Вiн наче змагався з сонцем: де воно взялося непрошене-несподiване? Кликав на помiч свого непосидючого брата-вiтра i лютує, що той десь забарився з своїми хмарами-запонами, покотив туманом землю, чiплявся iнеєм по лiсах, вигонив шишаки iз стрiх, малював усякi вiзерунки по шибках… Ще Христi не доводилося бути на такому морозi - крiзь її лати вiн добрався до тiла, то там, то там гризучи та щипаючи, сплющував очi докупи льодяними сосульками, видавлював з очей сльози. Христя нi на хвилину не зостановлювалася, було так, що приходилося i танцювати по шляху, щоб хоч трохи нагрiти задубiлi ноги. Христя i танцювала, i пускалася сама з собою наввипередки, i, затомившись, ледве-ледве чапала. А все чапала далi та далi. Тиха надiя пiд латками у серцi пiдганяла її уперед, манила у Мар'янiвку: тут i голод, i холод, i страждання далекого шляху, зате там на добрi та в теплi…
      Була обiдня пора. Иосипенковi хутори забовванiли здалi, обставленi кругом ожередами соломи. Чи то Мар'я дома живе, чи спитається по свiту? Зайти перегрiтись. Коли Мар'я дома, то їй радо стрiнутися з давньою знайомою. Вона така була добра до неї i тепер, певно, перегрiє i нагодує. А Христi вже хочеться їсти; не снiдавши вона вийшла, та нiчого було й снiдати. Христя приспiчила чимдуж: i голод, i холод, i нетерплячка бачити Мар'ю пiдганяли її. Вона ближче до Мар'янiвки, вона розкаже їй, що про неї чутно. Швидше, швидше! Он щось за огрядна молодиця, не дивлячись на холод, у легенькiй юпчинi тягне воду з колодязя… Скрипить i гуде журавель, пiдiймаючи угору своє пiвколесо та чималу довбню пiд напором дебелої руки на ключину. Ось i пiднявся угору i знову опускається униз. Швидше! Червоними, наче буряки, руками вже скидає молодиця дужку з тибля i не забариться сховатися в хату. А хто ж її вiд собак проведе?.. Тут собаки такi злi! Швидше, швидше!
      Христя добiгає до тину. Ось з-за перелазу блиснуло i лице молодицi, бiлебiле, з чорними очима, бровами. Та се ж Мар'я! Сам господь її наносить на мене.
      - Map'е, здорова була! - крикнула Христя у той саме час, коли Мар'я, перегнувшись трохи набiк, повернула з повним вiдром до хати.
      - Мар'е! Не чуєш?! - гукнула удруге Христя. Мар'я зостановилася, озирнулася назад.
      - Пiдожди! Проведи вiд собаки!
      Мар'я поставила вiдро на снiгу i, наставивши руки над очима, дивуючись, дивилась на обiрвану старчиху, що гукала її.
      - Здорова, кажу, була. Не пiзнаєш? - пiдходячи до Мар'ї, каже Христя. Та придивилася, здвигнула плечима.
      - Не пiзнаю, - одказала. - Хто ж ви така будете?
      - Не диво. Мене увесь свiт не пiзнає. Пусти, бога ради, перегрiтись у хату та там i побачиш.
      - Iдiть. Чого ж? Мiсце не засядете, - каже Мар'я, здiймаючи вiдро, мов iграшку.
      Разом увiйшли у сiни, у хату. Чисто всюди, прибрано - гарно очам дивитися, а теплинь у хатi - ай дзвонко!
      - Здорова у хатi, - привiталася Христя.
      - Здоровi, - одказала Мар'я.
      - Хто там такий? Свої чи чужi? - обiзвався з печi чоловiчий голос.
      - Та бог його знає, Сидоре, чи свої, чи чужi. Якась жiнка чи дiвка мене пiзнає, а я нiяк не пригадаю хто. Проситься перегрiтися.
      - Що ж, можна. У хатi тепло. На печi зовсiм душно, хай йому всячина, - спускаючись з печi, каже Сидiр.
      - Було б довше лежати, - регочеться Мар'я.
      - А чого ти, як тебе звати, стоїш у порога? - повернувся Сидiр до Христi. - Роздягайся та, коли змерзла, лiзь на пiч.
      Христя не знає, що їй робити. Чи скинути ряднину, якою зап'яла вона себе по самi очi, чи нi? Як його показати людям свiй покалiчений вид!
      - Не пiзнаєте, поки сама не признаюся, - несмiло мовить Христя, скидаючи рядно.
      - Ото! - скрикнув Сидiр. - А нiс то одморозила чи хто одкусив?
      - Одморозила, - хрипко крiзь сльози одказала Христя. Сидiр замовк, Мар'я уп'ялася очима - як не продивиться.
      - Оже ти менi по знаку, - замовила вона. - I голос знайомий, десь я чула i саму десь бачила, та не пiзнаю.
      - Рубця знаєте?
      - Ну?
      - Ми служили у його.
      - Христя?! - скрикнула Мар'я. Христя, мов винувата, похнюпилася.
      - Боже ж мiй! Де ж се ти була? Вiдкiля й куди простуєш? Христя мовчала.
      - Яка ж се Христя? - поспитався Сидiр.
      - Та ти не знаєш. З Мар'янiвки. Давно се було, ще твоя мати жива була, вона йшла у город з Кирилом та заходила перегрiватись.
      - За царя Гороха, значить? - чухаючись, одказав Сидiр.
      - За царя Гороха. Iди, лишень, скотину напувать, бо час i обiдати.
      - Та се ж i збираюся, - тягнучи кожух з жердки, одказує Сидiр. Сидiр не забарився вдягтися i вийшов. Мар'я i Христя зосталися самi. Христя присiла на полу коло печi, похнюпилася. Вона боялася пiдвести голову, показати Мар'i своє обличчя. Колись воно яке було, а тепер?.. Мар'я собi вряди-годи скине на Христю здивований погляд та зразу i одвернеться: кругле Христине лице з дiркою посеред носа i крайком невеличкої кульки на кiнцi так її непривiтно вражає. Вона догадується, вiд чого то, та боїться поспитатися.
      - Куди ж се тебе бог несе? - перемогла себе Мар'я.
      - Додому.
      - До якого дому! У Мар'янiвку?
      - Еге ж.
      I знову помовкли.
      - Хто ж там, рiд який зостався? - не скоро знову пита Мар'я.
      - Не знаю, чи рiд є який. Хата батькiвська зосталася. Розмова знову загнулася.
      - Де, значить, не була, де не ходила, а дома найкраще. - Христя мовчала. - Так оце й я. Спасибi боговi, що прибрав свекруху. Тепер у нас i мир, i лад. От уже третiй год живемо - лайки не почуєш.
      - Старе забулося? - тихо поспиталася Христя.
      - Нехай йому! Не згадуй. Самiй страшно, як здумаєш. Не до часу, Христе. От би i ти, додому iдеш, а, певне, за собою несеш багато споминок.
      - Ох, багато! - зiтхнула Христя.
      - Не веселi, значить, що так важко зiтхаєш?
      Христя тiльки махнула рукою. Тут увiйшов Сидiр i перевiв розмову на iншi речi, жалiвся на холод, дивувався, як Христя iшла по такому морозу, турбував Мар'ю скорiше давати обiдати, хоч живiт гарячою стравою попогрiти.
      Мар'я витягла борщ i, становлячи на стiл, присогласила Христю пiдкрiпитись. Мовчки Христя присiла i, хоч їсти їй страшенно хотiлося, не багато їла, - чогось їй смачна страва оцих добрих людей становилась руба у горлi, думка про своє калiчество не виходила з голови, i вона боялася глянути на Сидора та Мар'ю.
      Пообiдавши i подякувавши, вона мерщiй почала збиратися в дорогу.
      - Куди ж се? - спитав Сидiр. - По такому холоду?
      - Тут недалеко, в Мар'янiвку.
      - Сподiвайся, ночi захопиш у дорозi.
      - Та вже ж хоч уночi.
      - А де ж там нiч перебудеш? - умiшалася Мар'я.
      - Та вже ж десь перебуду.
      I, подякувавши, пiшла з хати. Мар'я проводила за двiр i довго дивилась услiд Христi, як та, накутавши на себе всякого дрантя, коливалася шляхом.
      - Пiшла? - спитав Сидiр, як Мар'я вернулась у хату.
      - Пiшла.
      - Добiгалася, поки й носа збулася! - додав вiн, та Мар'я мовчала, її чогось така завiйна за серце вхопила!
      Полегшало i Христi, як одiйшла вона геть вiд хуторiв. Холодна й безлюдна польова пустиня їй здалася куди милiшою i рiднiшою вiд теплої хати, де недавно вона грiлася. Привiтлива розмова Мар'їна, ввiчливi її заходеньки, жалiсливi погляди, тепла хата - все-все здавалося Христi таким гiрким та неодрадним. Нащо їй усе те, їй, одринутiй людинi? Щоб почувати, як своїм безносим обличчям мутить покiй добрих людей, будить їх гидування? Бог З ними, з їх жалощами! Нiма пустиня не погнiтить душi, як хатня тiснота, не поспитає, як i де свого лиха добулася, куди з ним неслася, тiкала?..
      I Христя все йшла та йшла, не думаючи, що iде вона до тих же людей, не гадаючи, що вся Мар'янiвка витрiщиться на неї бiльше, нiж Мар'я витрiщилася, ув один голос поспитає: чого до нас притьопалася?
      Короткий зимнiй день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де снували легенькi хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт. Було сумно i тихо, мороз дужчав. Христi тодi тiльки ударила в голову думка, що вона iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування: вiдкiля, чого? У неї на душi похолонуло, на серцi повернулося так, мов хто гострий нiж, угородивши у його, повернув. Вона стала, безнадiйно дивлячись уперед, де безкрає поле сходилось з безкраїм небом, де чорнiла якась попружка, може, i сама Мар'янiвка. "Ну, чого я туди пiду? чого?" - допитувалася вона сама себе i повернулася назад. Iти?.. Нi. Вона й так не мало увiйшла. Той один переход вiд губернiї по холоду i по голоду чогось та стое. А й там що їй було?
      Жид вигнав, насмiявся; не набреди на Маринину хату - певне, прийшлося б десь пiд тином або серед поля ночувати… Христя повернулася i знову пiшла шляхом на Мар'янiвку все тихше та тихше, мов її що зупиняло або хто придержував, не пускав. А тим часом сонце зовсiм окрилося, зоря почала жовтiти, погасати, над землею розстилалася нiч, окриваючи темнотою дальнi поляни, на небi схоплювалися зорi; блискучi i яснi, вони так i вистилали все небо, мов хто висипав їх з коша.
      Христя додала ходи. Тепер нiч, нiхто її не побаче, не зупинить, не почне розпитувати. Незабаром усi обляжуть, бо завтра свято - недiля, нiхто нiчого звечора не робить. От хiба тiльки молодеча збереться у досвiтчаної матерi погуляти. Христя згадала вечорницi своєї молодої пори, згадала подруг-дiвчат, згадала хлопцiв, хто за ким припадав-побивався… Все те перед нею, мов живе, встало тут перед очима, так i майорить, вона чує знайомi голоси, жарти, регiт… Вона не примiчала того, куди i як вона iде, їй здається, що вона на досвiтки бiжить. I вона все скорiше та скорiше ступає… рипотять її ступнi по мерзлому шляху, кров приливає до серця, розходиться по всьому тiлу, грiє… думки здiймаються в головi, все то веселi та безжурнi, легкi та одраднi. А нiч спускається на землю все бiльше та бiльше, мороком кругом окриває бiлi поля, темнота застилає дальнi краї. Бiлий шлях лежить, мов льодина, синiє, а кругом по полю блищать, наче квiточки усякi, iскорки: i жовтi, i синi, i зеленi. То зорi виграють своїм свiтом по снiгу - Христя не йде, а бiжить. Рип за рипом рип, рип i рип!.. I зливається той рип ув один неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випале, трiсне земля вiд морозу i роздається той гук у холодному повiтрi. Христя кинеться i знову йде.
      Довго їй прийшлося iти, поки зачула вона дальнi заводи собак. О слава богу, коли не Мар'янiвка, то людське житво. Упрошуся хоч переночувати. Вона чула, що ноги її немилосердно нили, а за пальцi кусався мороз. З зводи собачi все ближче та ближче. Ось i хату видно. Темно усюди, нiгде не свiтнеться, а заводи чуються далi. Певно, це хтось виселивсь на край i Христя минула хату. Ось щось зачорнiло перед нею, високо здiймаючись угору. Що воно? Христя придивилася. Та се ж церква. Мар'янiвська церква! Слава богу! Сюди через майдан по лiву руч i їх хата стояла, тепер шинок жидiв. Христя перехрестилася i пiшла.
      Видно, було вже пiзно, бо нiгде по хатах не свiтилося. Христю бiля огородiв, де вона проходила, тiльки стрiвали i проводили однi собаки. Як усе перемiнилося. Колись це голий був майдан, а от тепер застроїлося, улицi стали. Чи пiзна, лиш, вона своє мiсце? "Та се ж i воно!" - скрикнула, зостановившись перед довгою-довгою хатою по один бiк з людським житвом, по другий - з крамницею. "Бач, бiсiв жид, чого тут не набудував на чужому добрi!" - думала вона, радiючи i сподiваючись, що це все незабаром її буде.
      Вона пiдiйшла пiд вiкно i постукала. Брязкiт намерзлої шибки гулко роздався в морозному повiтрi, собаки, зачувши, завалували. - Хто там? - донiсся з хати голос.
      - Пустiть.
      - Кого пусти? Чого? - чується жидiвський голос. Аж ось щось десь рипнуло, щось загарчало. Дверi на улицю розчинилися, i в їх чорну прорiху просунулася жидiвська борода.
      - Пустiть переночувати, - проситься Христя.
      - Яке тут ночувати? Тут не постоялий. Iди собi далi! - скрикнув жид i засунув перед нею дверi.
      Христя зосталася надворi. "Куди ж далi? - думалося їй. - Куди далi, коли се моя хата, моє добро? Чого я до чужого пiду?" I вона знову постукала у вiкно. Тихо - не чутно нiкого. Переждавши, знову стука.
      - Та пустiть, а то околiю! - гукає.
      - Iди, iди, поки не дали втришия! - одгукуе з хати.
      "Чого доброго!" - подумала Христя i напрямилася улицею далi. Собаки З сусiднiх дворiв кинулися до ворiт. Христя повернула назад. "Ще собаки розiрвуть. Краще отам, пiд крамницею, сяду - все ж затишок. До свiту перебуду, а там ми i на жида знайдемо управу. Ти, бiсова невiро, не пустив переночувати, я ж тебе серед зими випру з своєї хати!" - гострила вона зуби, умощуючись на лавочцi у закапелку, де здалося їй затишнiше. А в закапелку справдi добре, широка i довга лавка вподовж стiни - утомившись, i прилягти можна. I Христя, присунувшись до стiни, сiла. От тiльки холодно, немилосердно холодно та спати хочеться, аж хилить. Христя, пiдобгавши пiд себе ноги, прищулилася до стiни. Спершу її зло брало на жида, що не пустив ночувати. Розкоренилося гаспидське насiння не тiльки по городах - i в села налiзло та й дуре нашого брата… Трохи згодом зло почало улягатись. Думки перейшли на iншi речi, стали спокiйнiшi, рiвнiшi. Вона пiде завтра у волость - хай вертають їй її добро. Що ж вона буде робити? Що? Пустить кого у сусiди, крамницю найме. Аби зиму перебути, а святе лiтечко їй не завгорить. По теплу та по добру вона роздивиться, як i що повернути… Вона загадалася про те, забуваючи про все на свiтi. Сон колише її, наганяє ще бiльше забуття. Це Зразу наче що по зашийку її трiснуло, аж кинулася вона, посипали iскри з очей - i… диво… перед нею лiто. Гаряче iскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зеленi поля пiд тим сонячним свiтом, пташки спiвають, летючi метелики в'ються перед очима, у повiтрi пахощi. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без мiри, без краю, вiтер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться вiд лану до лану. "Чиє се поле?" - пита вона прохожого шляхом чоловiка. "Христине поле", - каже той, скидаючи перед нею шапку. "Якої Христi?" - "А от, коли знаєте, з Мар'янiвки. Бiдного батька i матерi була дочка i хороша з себе, та пiшла у найми, не звiсно де швендяла по свiту, а вернулася у село калiкою. Та вже, видно, за муки тяжкi бог їй талан послав - розбагатiла. Оце скiльки оком не скинеш - все поле її. Там i лiс столiтнiй, а в Мар'янiвцi - дом панський. На всю Мар'янiвку дом! I в йому повно дiвчат та покриток. Оце яка прошпетиться - вона зараз до себе й переманює. Грамоти вчить, майстерству научає. Школу таку вiдкрила. I дивно: зовсiм непутяще що запопаде, а, дивись, год другий побула - такою невсипущою хазяйкою робиться: i усе знає, i все вмiє. зеiдти, коли схоче, i замiж виходе, а не схоче - довiку там живе. Спершу люди сторонилися її, а як розчовпали, то i хазяїни своїх дочок почали їй у науку давати. Добра душа, багато добра робить! Не то що другi: як розбагатiло - забуло i бога, i людей. А Христя нi - все для людей. За їх, каже, лихо я їм добром оддячу!" - закiнчив чоловiк i не знать де скрився. "Де наша мати? Де наша мати?" - доносився до неї стоголосий клекiт. I от з усiх сторiн, З усiх країв, з-за густої пшеницi i високого жита почали витикатися дiвочi i жiночi голови, гладенько причесанi, гарно заквiтчанi. Личка у їх рум'янi, очi яснi та тихi… I всi кинулися до неї. "Ось наша мати! Ось наша мати! Пiдтомилася, бiдна. Вiзьмемо її та донесемо до хати". I, пiднявши на руки, молодi та дужi, понесли її полем. Широким шатром розстилається над нею небо сине, по йому нi плямочки, нi хмарочки, хiба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пiсню на землю. Пiд нею - буйна рослина чiпляється своїм колосом об неї, стиха лоскоче, а кругом - неугавний клекiт молодих та дзвiнких голосiв… Любо Христi так i легко - сон колише, очi стуляються, тихе забуття в'ється над нею. Все дужче та дужче, так, наче вона застигає, замирає…
      На другий день чуть зорюшка - жид, озираючи своє добро, наткнувся пiд крамницею на щось темне.
      - Хто там? - скрикнув жид, пiдходячи.
      Крiзь сiрий свiт зимнього ранку виднiлася темна купа. Жид протяг руку i, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного, як лiд, обличчя.
      - Гивалт! Гивалт! - загукав вiн, кинувшись у хату.
      Незабаром вiн знову вийшов, за ним висунулась жидiвка. Жид щось кричав їй, тикаючи рукою на крамницю. З^пане, невмите лице жидiвки напрямило туди свої чорнi очi.
      - А що там тобi, Лейбо, бог дав? - гукнув до жида з сусiднього двору чоловiк.
      - Сцо дав? Напасть дав! Якась зла лицина пiд лавкою змерзла.
      - Що ж воно? Чоловiк, жiнка?
      - А цорт його батька зна, сцо воно. Не знайшло другого мiсця, забралося пiд лавку!
      Чоловiк, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий нiс скотовi, почвалав до крамницi. За ним i жид, i жидiвка.
      - А нiхто до тебе на нiч не просився? - спитав чоловiк.
      - Нi, не просився, - одказав жид, дивлячись на жидiвку.
      - А я чув серед ночi - собаки валували i хтось десь у вiкно стукав.
      - Не знаю, мозе, i стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю? - повернувся жид до жидiвки.
      - Нi, не цула, - одказала та.
      Чоловiк пiдiйшов до купи ганчiр'я i полапав за голову.
      - Чоловiк, так i є, - сказав вiн.
      - Що ж тепер, Лейбо, будеш робити? - спитався трохи згодом,
      - Сцо ж робити? вiзьму одкину посеред сляху!
      - Нi, так не можна, щоб не було напастi. Треба у волость дати звiстку. Жид, щось заджерготавши до жидiвки, кинувся у вулицю. Жидiвка пiшла у хату. Чоловiк, постоявши, i собi пiшов до своєї.
      - Остапе! - гукнув вiн через тин до другого сусiди. - Чи чув, пiд Лейбоною лавкою щось замерзло?
      - Ну?
      - Он лежить! - ткнув чоловiк рукою. Остап пiдтюпцем побiг до лавки.
      - А що там? - чується здаля третiй голос.
      - Та хтось коло жида змерз!
      I третiй показавсь чоловiк. За иим незабаром жiнка, далi друга, третя. Зiбралася купка людей, почувся гомiн. Хто такий? Вiдкiля? Чого у село забрело?
      Свiт бiльшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, бiг iз дальнiх куткiв, бозна з яких улиць. Зiбрався коло шинку трохи не ярмарок, усiм таке чудо, така дивовижа!
      Аж ось показався i жид, ведучи за собою двох чоловiкiв. Один старенький, згорблений, ледве поспiшав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.
      - Ось з волостi йдуть! Пiдождiмо, що воно таке? - гомонiли у купi, переходячи з мiсця на мiсце.
      - Пропустiть, пропустiть! - гукає жид, розпихаючи народ. Пiдiйшли. Тiльки що пiдняли платок, як ударили у церквi в дзвона. Зично роздався в морозному повiтрi гудючий поклик. Старий, що пiдiймав платок, кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.
      - Злякавсь, дядьку! - гукнув хтось.
      - Чого злякавсь! Не первина! - одказав той i скинув платок геть з голови. На свiт показалося широке жiноче лице, побiлене на щоках морозом, З дiркою замiсть носа.
      Народ затовпився, одно на другого лiзе - подивитись.
      - Отака ловись! Що то, нiс одмерз?
      - Одмерз! Його й зовсiм не було.
      - Як, без носа?
      - Атож.
      - Хто ж воно: чоловiк, жiнка?
      - Впадає бути жiнцi.
      Волоснi стояли i понуро дивилися на мерзлу. Найпильнiше старичок - вiн наче бачив де таке обличчя i тепер пiзнавав. Аж ось приїхав i старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пiшов прямо до крамницi.
      - А що, Кириле, задивився так? Пiзнаєш?
      - Пiзнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, - одказав той, одступаючи назад.
      - А ось ми довiдаємося, що воно. Треба обiськати, може, при їй грошi є, бомага яка. Та й огида ж яка! - сказав вiн, глянувши, i плюнув.
      - Берiть, лиш, на сани та одвезiть у волость, - додав далi.
      - Нi, так не приходиться, - повернувсь писар. - А може, вона не змерзла. Може… Треба станового дожидати.
      - А справдi, мабуть, так.
      - Так, так, - загукав жид. - А хто менi заплате за те, сцо я не буду торгувати?
      - Чому не будеш? Хiба вона тобi ход зайняла?
      - Ну, то сцо, сцо не ход? А хто пiде у лавку? Ну? - гукав жид.
      - А чого ж ти вистроїв такий затишок. Думала, бач, нiч у йому пересидiти, та не видержала! - хтось жартував до жида.
      Жид, плюючись, побiг у хату. Народ гомонiв, вештався, однi одходили, другi надходили, переходили з мiсця на мiсце, товпились, дивувались, хто воно, вiдкiля.
      - Та вже ж у грiх не впадемо, коли обшукаємо! - сказав старшина i послав руку пiд ганчiр'я. Вiн довгенько рився i витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. Розгорнув - шматок паперу. Писар так i вп'явся очима. "Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина".
      - Христя! - скрикнув Кирило. - Вона, вона! За батьком пiшла. I батько змерз, i її не минула та ж доля.
      - Христя? Це та, що в Колiсника була?.. На хуторi проживала? - заголосили люди.
      - Вона ж.
      - Та ж була з носом, а ця без носа.
      - Мало чого що без носа. Зяте, бач, у городi весело жила, - пiдхопили на зубок жiнки.
      - Довiялася!
      - Отак усiм тим повiям буде!
      I жiнки почали розходитись. За ними чоловiки. Людей порiдшало, хто пiшов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кириловi сторожити. Той сiв по другий бiк лавки i сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей пiдходив, питався у його, хто такий, i, почувши, мерщiй iшов далi.
      Аж ось здалi почулося: "Цоб! цоб! цоб!" - доносився скрип, гомiн. Незабаром з вулицi виткнулась одна паровиця волiв, далi друга, третя, четверта. Сани широкi, повно навантаженi лантухами.
      - Здоров, Кириле! - обiзвався перший чоловiк, зостановивши волiв.
      - Здоров.
      - А що се тут сидиш?
      - Сторожу он мерзлу…
      - Кого?
      - Христю знав?
      - Яку?
      - А що в Колiсника жила.
      - Аякже! - скрикнув чоловiк. - Добра душа була.
      - Ото ж вона!
      Чоловiк пiдiйшов подивитись. За ним i другi погоничi. Вийшов i жид, певно, того, чи не вiзьмуть проїжджi пiвкварти. Почався гомiн, споминки. Згадали Колiсника, згадали й Христю.
      - Лихий вiн був, та вона здержувала, - казав Кирило.
      - Уже який вiн не лихий був, а все кращий, нiж тепер настало, - хвалився один з погоничiв. I почав розказувати, як Лошаков, купивши землю, здав її у оренду Кравченковi. А се - пропасть не чоловiк! I пiд землею знає, що робиться. Чи давно погорiв, а от як розжився, тисячами ворочав. Оде його пшеницю веземо у город.
      - У город! - глухо забубонiв Кирило. - Все у город, все у город! Ту ненажерливу прiрву нiчим не загатиш: скiльки не давай, усе мало, все переведе. Оце, бач, що зробив город, - указав вiн на Христю, - що за дiвка була - i здорова, i красива. А запопала у город - висмоктав все з неї, що можна було висмоктати, та й викинув калiку у село змерзати!
      - Сцо ти, Кирило, плетеш дурне? - умiшався жид. - А що б воно було, якби городу не було? Де б ви дiвали свiй хлiб? На те i село, щоб хлiб робити, а город буде купувати. У селi робота, а в городi - комерцiя.
      - Ох, чую я, - зiтхнувши, мовив Кирило, - незабаром твоя комерцiя цiлком нас проглине з душами!
      Погоничi, слухаючи ту розмову, задумалися… Перед ними стояла гiрка селянська доля… б'єшся-б'єшся, а городська комерцiя все переведе!
      - Ну, чого, дядьки, задумалися? Час уже погрiтися, а то ще померзнете. Нуте, лиш, усиплю пiвкварти. За провоз пшеницi, певно, добрi грошi забрали.
      Дядьки понуро подивилися на жида, зiтхнули i пiшли до своїх саней. Вони везли пшеницю у город не за грошi, а за одробiток. Кравченко здавав їм землю по десять рублiв за десятину i по тижню роботи.
      Тiльки через тиждень Христю поховали. Поки виїхав становий, поки слiдствiє зробив, днiв п'ять увiйшло. А там знову затяглiїся… Як i де ховати? Становий сказав - по-християнськiй, та батюшка не рiшився без бумаги. Поки бумага прийшла - i тиждень минув. Поховали її по-християнськiй у самому глухому кутку кладовища, бiля рову, вiд дороги. О6 тiм уже бiльш усього Федiр старався. Вiн правив за батюшку i бiгав по селу збирати на похорони. Хто що дасть - хто лиху сорочечку, юпчину, хто коряк якого хлiба. Карпо Здiр розщедрився i, перехрестившись, аж два карбованцi викинув. Люди казали, що не зiгнувся б Карпо i десять викинути, - вiн з Притичиного добра розжився. На тi зiбранi грошi Федiр i хрест поставив, i повеснi вишню посадив. Чорна Ївга, гуляючи по шинках, смiялася, що Федiр, знать, не забув першого кохання. Горпина лаялась.
      - Чудна ти! Се ж не для себе, се для душi, християнської душi, - умовляв вiн жiнку.
      - Дурний, лапсай ти! Правду казав покiйний батько, що вона тебе кошачим мозком напоїла. I напоїла!
      Федiр мовчки робив своє. Вiн пiсля Грицькової смертi наслiдував його добро i зовсiм би заможним зробився, коли б пильнував одного. А то на всi сторони кидається, то шевцем би вiн зробився, то столяром би став. Накупе струменту, поб'ється тиждень-другий та й кине. Одного тiльки - церкви не кидавсь та паламарства. Ще до того з Христиною смертю став мов щирiший.

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35