Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

      -- I ти сама їх придумала, Анно?
      -- Аякже! Я вишиваю тiльки за власними взiрцями.
      -- Так це ж пре-чу-дово, Анно! Ти справжня художниця!
      -- Ет, є про що говорити, -- вiдказала долiшня бабуся задоволено. -- Зробити вам лимонної шипучки?
      Я, звичайно, хотiв уже сказати "так", але прадiдусь усмiхнувся, нишком моргнув менi й заявив, що ми тiльки-но пили за снiданком какао.
      Потiм вiн знову заговорив про пре-чу-довi гаптованi квiти.
      -- Коли ти сидиш отак у своїй Пташинiй кiмнатi й вишиваєш, -сказав вiн, -- я щоразу згадую Геную, Анно! Там я бачив у однiй п'єсi славнозвiсну артистку, i в тiй п'єсi також була кiмната з опудалами пташок. Достоту як оце в тебе!
      -- Ну, ти ж i лестун, Хлопчак! -- сказала долiшня бабуся.
      Прадiдусь приклав руку до серця й мовив:
      -- Анно, я присягаюся, що не жартую. У тебе що не глянь, усе люксове. Правда ж, Хлопчачок?
      -- Атож, -- пiдтвердив я, -- у вас усе люксове, бабусю. А якi гарнi книжки! От наприклад, "Альбом з iсторiї Нiмеччини".
      -- А що це за альбом? -- удавано зацiкавився прадiдусь.
      -- Вiн зроблений зi справжнiх сигаретних рекламок, -- пояснила долiшня бабуся. -- Якоб сам їх понаклеював.
      -- Та невже, Анно! Я мушу подивитись!
      -- Тодi збiгай принеси, -- сказала менi долiшня бабуся.
      -- Та нащо, Анно! -- вигукнув прадiдусь. -- Такi старовиннi речi треба розглядати на горищi. Саме це в твоєму домi здається менi пре-чу-довим! У Пташинiй кiмнатi гаптують квiти, а на горищi розглядають старовиннi речi. Оце я називаю "люкс"! Ходiмо, Хлопчак, веди мене нагору!
      Долiшня бабуся бiльше не посмiла перечити, а тiльки з найприязнiшим обличчям назвала нас "шибениками" й вiдпустила.
      Перед дверима до горища простягся й спав сенбернар Уракс. Дуже дивно, але вiн не почув, як ми ввiйшли. Та це, мабуть, тому, що тут, нагорi, дуже гучно свистiв вiтер, стукотiли вiконницi й деренчала черешня. Уракс довго позiхав та потягався, поки нарештi пропустив нас у дверi. А потiм почав стрибати на нас, лизати нам обличчя й руки i взагалi нiзащо не хотiв вiдчепитись. Тодi ми взяли його з собою на горище, наказали "ляж" i самi сiли пiд круглим вiконцем на старому матрацi. "Альбом з iсторiї Нiмеччини" ми поклали на дошки з розiбраного лiжка.
      -- Все вийшло якнайкраще, прадiдусю! -- сказав я.
      -- Так, Хлопчак, коли хочеш чогось домогтись вiд жiнки, треба їй лестити. Але я скажу щиро: в твоєї долiшньої бабусi справдi є смак. Оця комiрчина на горищi схожа на цiлий роман. Чого лишень тут не висить, не стоїть i не лежить! Навiть мармурова голова англiйської королеви Вiкторiї!
      -- Влiтку вона завжди стоїть серед квiтiв! її взяли з англiйського судна, викинутого на берег. Портрет турецького султана, що висить у вiтальнi, теж звiдти.
      -- Добре, що ти згадав про султана, Хлопчак, менi це нагадало про ту оповiдку, що я хотiв розказати тобi сьогоднi.
      Прадiдусь уже випнув нижню губу й примружив очi, аж раптом Уракс, сенбернар, що лежав у нього бiля нiг, занепокоївся й повiльно звiвся на всi чотири.
      -- Тихо, Ураксе! Ляж! -- наказав я. -- В прадiдуся з'явилась думка!
      Але це не справило на собаку нiякого враження. Уракс щосили завиляв хвостом, уривчасто гавкнув i почав дряпати лапою дверi. В ту ж мить ми почули на сходах голоси.
      -- Це долiшня бабуся! -- гукнув я, швиденько вхопив "Альбом iз iсторiї Нiмеччини", що лежав на дошках розiбраного лiжка, i поклав собi на колiна.
      В ту хвилину ввiйшла долiшня бабуся зi срiбною тацею в руках, на якiй стояли двi склянки з шипучкою й тарiлка з накраяним медовим кексом.
      Прадiдусь, крекчучи, пiдвiвся й сказав:
      -- Який чарiвний другий снiданок, Анно! Постав тацю на санчата! Дозволь тебе запросити сiсти на оцю пре-чу-дову матроську скриню й хвилинку побути в нашому товариствi. Встань, Хлопчак, так годиться, коли до салону входять дами!
      Я слухняно пiдхопився.
      -- Нi, нi! -- гукнула долiшня бабуся. -- Сидiть, сидiть! У мене є робота в кухнi. Якоб принiс трiски. Цiлих пiввiдра. Може, й ви з нами їстимете? Я трохи зварю, а трохи засмажу. Решту можна замаринувати!
      Долiшня бабуся обережно поставила тацю на санчата, а прадiдусь уклонився й сказав:
      -- Щиро дякую, шляхетна панi, ми приймаємо ваше запрошення на обiд!
      -- Ох ти ж i жартун! -- захихотiла долiшня бабуся, поправляючи мереживний комiрець. Потiм зробила реверанс i вийшла; Уракс, який, певно ж, не цiкавився оповiдками, вийшов за нею.
      -- А що скаже горiшня бабуся, як ми не прийдемо їсти? -- нагадав я прадiдусевi.
      -- В неї доволi клопоту з моряками! Вона й не помiтить, що нас нема. А тепер їж i пий, бо у мене в головi нова оповiдка! Напрочуд цiкава, щоб ти знав!
      Ми попоїли кексу, випили шипучки й поговорили ще про те, як слiд писати добру оповiдку.
      -- В оповiдцi найважливiше -- початок! -- сказав прадiдусь. -- I це має довести тобi моя нова оповiдка. Ти вже наївся?
      -- Та ще скибочку з'їв би!
      -- Господи! Це ж страхiття, а не апетит! Їж скiльки хочеш! Але оповiдку я почну, тiльки як наїсися. Я не люблю розповiдати тому, хто жує!
      Я хутенько запхав у рот весь кекс i проковтнув по змозi швидше. Прадiдусь нажахано вiдвернувся й нiчого не сказав. Аж коли я сказав йому, що вже ситий, вiн знову обернувся i застогнав:
      -- Я завжди гадав, що людина вiдрiзняється вiд вовка добрими манерами. Але на твоєму прикладi бачу, що помилився.
      -- Я ж так запихався тiльки тому, що хотiв швидше почути оповiдку! Ви ж так гарно розповiдаєте!
      -- Ох, Хлопчак, ти вже й лестити вiд мене навчився! Який поганий приклад я тобi подаю! Але сiдай уже. Бо оповiдка рветься менi з язика.
      Я сiв на матрац, а прадiдусь -- на матроську скриню, i вiн почав:
      ОПОВIДКА ПРО ТРЬОХ ОПОВIДАЧIВ
      Колись давно в мiстi Iскiбi жило троє оповiдачiв, що сяк-так заробляли на прожиток своїм хистом. Щодня виходили вони на базар, щоб там знайти слухачiв i, може, заробити кiлька пiастрiв. Але в той час торгiвля зi Стамбулом завмерла (бо на шляху купцiв пiдстерiгала ватага розбiйникiв), отож товари подорожчали, а грошей стало обмаль, i троє оповiдачiв не знали вже, як їм прохарчувати свої родини.
      I тодi вони вирiшили, що надалi тiльки один з них лишиться оповiдачем, а двоє стануть лазниками або водоносами. I домовились, потиснувши руки, що оповiдачем лишиться той, котрий за наступнi три днi збере собi бiльше слухачiв, а розповiдатимуть тiльки оповiдки про злодiїв.
      Наступного дня перший оповiдач, якого звали Ахмед Довгобородий, пiшов на базар спробувати щастя. Вiн був утомлений i насуплений, бо цiлу нiч думав, як же почати свою оповiдку, щоб зразу принадити багато слухачiв. Аж над ранок, коли вже спiвали пiвнi, вiн придумав початок для своєї оповiдки -- дуже вдалий, як йому здавалось. Iншi два оповiдачi -- Iбрагiм Гарбузова Голова та Юсуф Багдадець -- уже були на базарi, коли Ахмед Довгобородий розпочав свою оповiдку.
      "Люди добрi! -- закричав Ахмед на всю горлянку, -- гляньте на мене, я iскiбський злодiй-мастак! Я сьогоднi вночi вкрав одному чоловiковi волосся з голови так, що вiн того й не помiтив, а зараз я вам розкажу, як я примудрився це зробити!"
      Люди на базарi, смiючись, обступили його, бо оповiдка про те, як украли в чоловiка волосся з голови, мала бути дуже смiшною. Але, на лихо, в Iскiбi саме ходила пошесть, вiд якої випадало волосся, i не один чоловiк за нiч позбувся чуприни. Всi тi безволосi, -- а їх на базарi було двадцятеро чи тридцятеро, -- повiрили, нiби Ахмед Довгобородий справдi вкрав їхнє волосся. Вони зняли жахливий галас, поскидали з голови тюрбани та фески й загорлали: "Гляньте, що вiн з нами зробив, цей паскудний злодюга, цей проклятий харцизяка! I ще смiє вихвалятися своїми паскудствами! Ловiть його, хапайте! Хай поплатиться!"
      Двадцятеро чи тридцятеро безволосих накинулись на Ахмеда, а за ними й ще багато людей -- тi з обурення, а тi просто з любовi до бiйок.
      Побачив Ахмед Довгобородий, що непереливки, та й закричав: "Стiйте! Стiйте! Я ж тiльки хотiв розказати оповiдку! Я тiльки прикинувся, нiби я злодiй!"
      "Побий його Аллах, вiн ще починає брехати! -- заревiли безволосi. -- Але, присягаємось бородою пророка, це йому не поможе!"
      Вони вхопили переляканого оповiдача й добряче налупцювали. Iбрагiм Гарбузова Голова i Юсуф Багдадець, iншi оповiдачi, спробували визволити товариша й пояснити безволосим їхню помилку. Але тим уже не було впину. Ахмеда Довгобородого змолотили на гамуз, а потiм потягли до перукаря, i той поголив йому голову. Ото смiху було в мiстi, коли потiм балакали, що бiдний Ахмед нiякий не злодiй, що вiн тiльки хотiв принадити слухачiв! Вiдтодi в Iскiбi є прислiв'я: "Коли ти вкрав волосся, то стережися лисих!"
      Та Ахмед Довгобородий пiсля пригоди на базарi став схожий на обскубаного пугача.
      Другого ранку спробував свого щастя в розповiданнi Iбрагiм Гарбузова Голова. У мiстi вже розiйшлася чутка, що три iскiбськi оповiдачi побились об заклад, i цього разу на базарi зiбралося чимало цiкавих та насмiшникiв. Iбрагiм Гарбузова Голова уночi вирiшив звернутися до слухачiв iз чемними словами, перше нiж починати оповiдку, бо вiн на прикладi Ахмеда Довгобородого побачив, як важливо здобути прихильнiсть публiки. Тому вiн почав так:
      "Аллах хай буде з вами, друзi мої! Я Iбрагiм, прозваний Гарбузова Голова, бо менi зовсiм маленькому впав на голiвку каганець!"
      "Слухайте, слухайте! -- загукали слухачi. -- Вiн розкаже нам оповiдку про гарбузову голову! Це може бути весело!"
      А Iбрагiм провадив: "Аллах великий! Вiн не тiльки дав менi гарбузову голову, а ще вдмухнув над лiвим оком, де живе уява, хист оповiдати, щоб я розважав вас на базарi, любi друзi!"
      "Що це вiн оповiдає? -- почали питати слухачi один в одного. -Куди вiн хилить? Нiчого не добереш!"
      А Iбрагiм говорив далi: "Мистецтва оповiдати я не вчивсь нiде, друзi мої. Воно впало на мене з неба".
      "Мабуть, воно було в тому каганцi!" -- закричав один слухач, i в юрбi вперше засмiялись, а Iбрагiм Гарбузова Голова дуже збентежився. Вiн вирiшив негайно починати свою оповiдку, щоб його не висмiяли ще раз. I тому швидко повiв далi:
      "Аллах великий, i Магомет пророк його! В тiй оповiдцi, що я вам сьогоднi розкажу, iдеться про незвичайного злодiя!"
      "Розкажи нам про того злодiя, що вночi крав волосся!" -- мовив хтось смiючись.
      "Аллах зi мною! -- гукнув Iбрагiм Гарбузова Голова. -- Я хочу вернутись додому живий i цiлий!"
      Тi, хто смiявся, були задоволенi. Але iншi слухачi знетерпеливились, бо й досi не почули, про якого це незвичайного злодiя їм мають розповiдати. Декотрi вже вiдiйшли, декотрi голосно балакали мiж собою про дорожнечу та безсоромних купцiв, а третi знов почали пiд'юджувати Iбрагiма.
      Один гукнув: "Розкажи нам про злодiя, що крав ногами!"
      Другий захотiв почути про злодiя, що крав вошей. Iбрагiм Гарбузова Голова вже занепокоївся. Вiн гукнув: "Я цiєї iсторiї не знаю! Але я обiцяю вам оповiдку не менш цiкаву, а то й цiкавiшу! Вона, правда, довга, але дуже гарна. Вона починається на базарi в Багдадi, де я сам був бiльш як десять рокiв тому, а кiнчається тут, в Iскiбi.
      Це Iбрагiмове оголошення розсердило людей, бо шлях iз Багдада до Iскiба дуже довгий, а таку довжелезну оповiдку неохота вислухувати стоячи.
      Тому бiльшiсть слухачiв вiдiйшли, щоб пограти в домiно за турецькою кавою. Там принаймнi можна сидiти. Тiльки нечисленнi лишились, та й то не для оповiдки, а щоб познущатися з Iбрагiма. Вони гукали: "А що ти робив у Багдадi? Купував оливу для свого каганця?"
      I знову знявся регiт, однак Iбрагiм уже розсердився.
      "Дурний набрiд! -- закричав вiн. -- Чого ви не можете спокiйно почекати, поки я почну свою оповiдку? Чи вас ваш учитель недосить шмагав? Замовкнiть нарештi й слухайте!"
      Але натомiсть зчинився справжнiй галас.
      "Ви погляньте на цю Гарбузову Голову! -- кричали люди. -- Вiн не починає своєї оповiдки, а ми ще й виннi, що вiн не почав! Де ж тут глузд?"
      На Iбрагiма по-справжньому розгнiвились, i раптом хтось пожбурив у нього динею. На лихо, Iбрагiм сидiв саме пiд майстернею мiдника, i диня, пролiтаючи, збила вивiшенi там три мiднi каганцi. Вони один по одному впали Iбрагiмовi на голову, так що в очах йому затанцювали спочатку зiрки, потiм мiсяць i нарештi тридцять сiм сонць; вiн зойкнув i почав крутитись на мiсцi.
      Тодi люди загукали: "Гарбузова Голова танцює!" -- заплескали в долонi й похапалися за животи з реготу.
      Тiльки Юсуф Багдадець, третiй оповiдач, не смiявся з усiма, а вхопив Iбрагiма, що пiдплигував та крутився, за полу й потяг його через увесь базар, крiзь розгаласовану юрбу додому.
      Вiдтодi в Iскiбi про людину, що висловлюється надто розлого, кажуть: "Йому впали на голову три свiтильники".
      А Iбрагiм ходив iз трьома гулями на головi, з яйце завбiльшки -наче гарбуз iз трьома рiжками.
      Вранцi пiсля Iбрагiмової пригоди на базар вийшов Юсуф Багдадець, щоб розважити людей злодiйською оповiдкою. Вiн не придумував нiякого особливого початку, нiякого люб'язного привiтання. Вiн хотiв принадити людей тiльки своєю оповiдкою. А що вiн точно знав, як скiнчиться та оповiдка, то йому неважко було придумати початок.
      Цього разу юрба цiкавих була, мабуть, iще бiльша, нiж напередоднi, а в одному куточку сховались Ахмед Довгобородий, обстрижений, та Iбрагiм iз гулями на своїй гарбузовiй головi.
      Юсуф Багдадець спочатку не сказав нi слова. Вiн сiв у вiкнi крамницi килимiв, схрестив руки на грудях i мовчки дивився на своїх слухачiв, аж поки весь базар притих, як мишi, й нетерпляче втупив очi в нього. I тодi вiн пiвголосом почав свою оповiдку:
      "Коли Гарун аль Рашiд, великий халiф, знову вийшов перевдягнений уночi погуляти по Багдаду, йому раптом захотiлося смажених каштанiв. Але, простуючи до одного старого продавця каштанiв, вiн раптом згадав, що забув узяти грошi. А що халiфи не звикли вiдмовлятися вiд своїх бажань, то Гарун аль Рашiд i без грошей добув собi каштанiв. Вiн пiдняв на вулицi камiнь i, проходячи повз продавця каштанiв, нишком кинув ним у чиїсь дверi. Удар гучно пролунав на нiчнiй вулицi, i продавець каштанiв злякано озирнувся. Цiєю миттю скористався халiф, щоб хутенько вкрасти жменю каштанiв. Вiн сховав їх пiд полою й спокiйнiсiнько пiшов далi, щоб не виказати себе зляканим поспiхом. Та як почав їсти каштани, то помiтив, що, крадучи їх, загубив коштовного персня, й промурмотiв: "Дорогенькi ж каштани!"
      Невдовзi халiфовi захотiлося халви, i в ту ж мить вiн побачив на розi продавчиню халви, що стояла над невеличким багаттячком.
      А що халiфи не звикли стримувати свої бажання, то Гарун аль Рашiд i без грошей доп'яв собi халви. Проходячи повз продавчиню, вiн нишком кинув у вогонь шкаралупи каштанiв, i вони затрiскотiли та зашкварчали у вогнi, так що продавчиня злякано вiдскочила i втупилась у розпломенiлий вогонь.
      Ту мить халiф використав, щоб хутенько вiдломити собi шматок халви. Вiн сховав її пiд полу й достойно попростував далi, не давши нiчого взнаки.
      Та вийнявши трохи далi халву з-пiд поли, вiн помiтив, що, крадучи її, загубив коштовного кинджала, i промурмотiв: "Дорогенька ж халва!"
      Ще трохи перегодя йому захотiлося вишень. А що халiфи не звикли стримувати свої бажання, то Гарун аль Рашiд i без грошей доп'яв свої вишнi. Вiн повiльно почовгав у темний завулок, нiби випадково пройшов попiд огорожею чийогось садка й мимохiдь нарвав з гiлки жменю вишень, їх вiн теж сховав пiд полу.
      Та коли почав їсти вишнi, то помiтив, що, крадучи їх, згубив з вуха коштовну сережку, i промурмотiв: "Дорогенькi ж вишнi!"
      Наступного дня, коли халiф у всiй пишнотi знову сидiв у своєму палацi, вiн оголосив через оповiсникiв, що загубив персня, кинджал i сережку й обiцяє велику винагороду тим, хто їх знайде. Вiн сподiвався, що прийдуть продавець каштанiв, продавчиня халви та власник садка i вiн таким чином зможе вiдшкодувати їм за вкрадене. Але нiхто з них не прийшов. А коштовностi аж через кiлька тижнiв знайшли в помешканнi одного молодого голяра, якого зразу ж привели в кайданах до халiфа.
      "Як опинились у тебе мої коштовностi?" -- загримiв халiф на голяра.
      "Простiть менi, володарю всiх правовiрних, -- вiдповiв юнак, не пiдводячи очей. -- Я взяв їх у вас для вашого ж добра".
      Почувши таку вiдповiдь, понiмiли всi придворнi, а насамперед сам халiф.
      "Поясни краще, хлопче!" -- зажадав вiн.
      "Знайте ж, великий халiфе, що персня я зняв з вашого пальця коло продавця каштанiв, щоб ви не зачепилися ним i не виказали себе!"
      I знову придворнi подивувались вiдповiдi. Тiльки халiф не здивувався. Вiн навiть усмiхнувся.
      А голяр вiв далi:
      "Кинджала, о володарю всiх правовiрних, я взяв у вас коло продавчинi халви. Як легко мiг би вiн стукнутись об залiзний столик i виказати вас!"
      "А як же було з сережкою, пане?"
      Придворнi здивувалися, що халiф назвав простого голяра паном.
      А юнак сказав:
      "Сережку, о великий халiфе, 'я мусив узяти у вас коло вишневого садка, а то ви зачепились би нею за гiлку й розiрвали б вухо".
      На тi слова придворнi зачудовано похитали головами. А Гарун аль Рашiд пiдвiвся, власноручно зняв з голяра кайдани й сказав:
      "Коли ви зробили все це задля мого добра, то ви вiльнi, майстре. Але вiдкрийте менi ще одне: як це так вийшло, що я вас не бачив?"
      "А я йшов у вашiй тiнi, о владарю! Так мене навчено. Бо нашого ремесла теж треба вчитись, i потрiбнi тривалi вправи, поки дiйдеш у тому до майстерностi!"
      "Оскiльки тої ночi я не бачив вас i не чув, то ви справдi майстер... голяр! -- гукнув халiф, зиркнувши скоса на своїх придворних. -- Тож iдiть додому й вiзьмiть мої коштовностi як подарунки. Але пильнуйте свого язика, а живiть надалi тiльки з голярства. А як менi колись буде на щось потрiбне ваше мистецтво, я згадаю про вас! Аллах нехай буде з вами!"
      "Аллах благослови Гаруна аль Рашiда, володаря всiх правовiрних!" -- швидко вклонившися, вiдповiв молодий голяр. А потiм без перешкод покинув палац, узявши з собою персня, кинджал i сережку халiфа.
      Придворнi зчудовано спитали:
      "Чому, о великий халiфе, ви явили цьому злодюжцi-голяревi таку честь?"
      "Тому що злодiй не може бути суддею над злодiєм! -- вiдказав халiф. -- I тому, що вiн має хист, який дивує мене!"
      Слухачi на iскiбському базарi анi разу не перебили оповiдача Юсуфа Багдадця, поки вiн говорив. Вони притихли, наче розбiйники в кущах, що чигають на купця. А тепер гучно заплескали в долонi й сказали:
      "Справдi, незвичайна iсторiя про злодiя! Ти чудово розважив нас!"
      I рушили геть, не давши йому жодного пiастра.
      I тодi Юсуф Багдадець вигукнув:
      "Любi друзi, коли ви не платите оповiдачевi, то йому доводиться перемiнити ремесло й стати злодiєм. Але ж хiба не шкода позбутись оповiдача -- i ваших коштовних табакерок? Тож подумайте, кого ви волiєте мати в менi: оповiдача чи злодiя?"
      I тодi багато людей справдi помiтили, що в них iз кишень викрадено розкiшно оздобленi табакерки. Вони недовiрливо перезирнулися, потiм раптом збагнули, хто їх обiкрав, i почали реготати так гучно, що смiх той долинув аж нагору, до Циганського мiста.
      "Присягаюсь Аллахом, що за хлопчина! -- гукали вони. -- Розповiдає нам таку цiкаву оповiдку про злодiя, а коли ми з цiкавостi та напруги пiдступаємо аж до нього, вiн спокiйнiсiнько цупить нашi табакерки! I жоден того не помiтив! Оце-то хлопчина!"
      Один гладкий емiр у зеленому, як трава, тюрбанi гукнув:
      "Верни нам табакерки, Юсуфе! Ти дiстанеш свою плату!"
      I тодi Юсуф Багдадець вийняв з-пiд своїх схрещених нiг двадцять чотири табакерки й повернув їх власникам. А на килимок, де вiн сидiв, посипались дощем пiастри.
      Вiдтодi в Iсхiбi ходить прислiв'я: "Де поетам платять, там злодiї стають чесними!"
      Обидва iншi оповiдачi, Ахмед Довгобородий та Iбрагiм Гарбузова Голова, пороззявляли роти з подиву над мистецтвом їхнього приятеля Юсуфа й вiдступили йому роботу базарного оповiдача. Ахмед став водоносом, а Iбрагiм став заробляти на хлiб як лазник.
      Пошли їм, Аллаху, довгого вiку. Отак.
      Прадiдусь, докiнчивши оповiдку, пiдвiвся з морської скринi, а я про всяк випадок помацав, чи мiй годинник iще в кишеньцi. Годинник був на мiсцi. Прадiдусь помiтив той рух i сказав:
      -- Не бiйся, Хлопчак! Розповiдати я вмiю, може, й не гiрше за Юсуфа. Але красти я не вчився нiколи! Ну, як тобi сподобалась оповiдка?
      Я вiдказав:
      -- Пре-чу-до-ва! I така довжелезна!
      -- Але ж мораль коротка!
      -- Так, прадiдусю. Мораль тут така: хто починає розказувати оповiдку, той не повинен ломитись у вiдчиненi дверi або йти занадто довгими манiвцями. Треба спокiйним, упевненим кроком iти до мети.
      -- Ох, Хлопчачок! -- захоплено вигукнув прадiдусь. -- Я хотiв сказати майже те самiсiньке! Справдi вже помiтно, що тобi скоро мине одинадцять рокiв!
      Я дуже запишався вiд прадiдусевої похвали. Я саме хотiв зробити надзвичайно розумне зауваження про одинадцятирiчних хлопцiв, коли хтось зашкрябався знадвору в дверi горища. То, певне, був Уракс. Я вiдчинив дверi, i сенбернар гордо ввiйшов, виляючи хвостом, стрибнув на мене, поклав менi лапи на плечi, а в зубах пiднiс до моїх очей папiрець.
      -- Куш, Ураксе! -- сказав я.
      Пес лiг, я взяв у нього з зубiв папiрець, розгорнув його й прочитав уголос написане на ньому:
      "Шановних пановiв, просять, спуститися дообiду". Прадiдусь подивився менi через плече й мовив:
      -- Твоя долiшня бабуся в одному реченнi зробила чотири помилки. Але в неї навiть помилки люксовi. Ходiмо ж на гостину!
      Поки ми спускалися двома крутими прогонами сходiв у пiдвальний поверх будинку, прадiдусь казав:
      -- Та мораль, що ти видобув з моєї оповiдки, -- це, звичайно, тiльки мораль для людей, якi розповiдають оповiдки. Iншi люди можуть вичитати з неї й iншу мораль.
      -- Звичайно! Наприклад: "Хто хоче красти, той повинен стати майстерним злодiєм! А нi, хай краще стане голярем!"
      -- Гм... -- гмукнув прадiдусь. -- Це не справжня мораль, Хлопчак, це злодiйська мораль. Я сказав би iнше: "Спритнiсть i вправнiсть рук -- дивовижнi таланти. Але хто вживає їх для крадiжки, той ганьбить свiй талант. Може, майстерний злодiй-голяр справдi був дивовижним хлопчиною. Але в мене викликає захоплення не вiн, а сам Юсуф Багдадець, що використав свою спритнiсть для повчання iскiбцiв!
      Ми вже зiйшли вниз, де смачно пахло смаженою рибою. Долiшня бабуся, що пов'язала собi квiтчастого фартуха, саме накладала в тарiлки картопляний салат, а долiшнiй дiдусь iз гарними чорними кучерями вже сидiв за столом, i перед ним стояла склянка грогу.
      -- Добридень, Якобе! -- привiтався з ним прадiдусь.
      -- Добридень, Хлопчак! Вип'єте скляночку грогу перед обiдом?
      -- Дякую, дякую, Якобе! Краще опiсля.
      Ми сiли за стiл i взяли собi що хто дужче любив: вареної трiски з петрушковою пiдливою або смаженої з розтопленим маслом. Говорили за столом мало, їсти рибу -- для цього треба чималенько уваги й спритностi.
      Пiсля їжi нам, чоловiкам, подали до Пташиної кiмнати грог i лимонад.
      Долiшня бабуся лишилась у кухнi -- помити посуд.
      Дивно, але долiшнiй дiдусь дуже зацiкавився нашими вiршами.
      Довелось розказати йому всi, якi ми пам'ятали. Вiн слухав, i його чорнi вусики аж тремтiли вiд задоволення. Довелось пообiцяти, що ми потiм прочитаємо йому всi нашi вiршi.
      Пiсля третьої склянки грогу долiшнiй дiдусь напустив на обличчя таємничий вираз i вийняв iз жардиньєрки велику порожню порцелянову вазу.
      -- У цiй вазi долiшня бабуся тримає повну збiрку моїх творiв, -мовив вiн. Потiм випустив на стiл цiлу купу згорнених дудочкою папiрцiв, перев'язаних барвистими стьожечками.
      -- Невже ви теж вiршуєте, дiдусю? -- спитав я.
      -- Так, Хлопчак, -- сказав вiн несмiливо. -- Вiршую! Але тiльки з якоїсь нагоди, розумiєш? Коли твоя долiшня бабуся розсердиться на мене, я ввечерi кладу їй на подушку вiрша. Вона це любите. Цi вiршi вона називає своїми "подушковими вiршами" й ховає їх у оцiй вазi. Але я не повинен цього знати. I ви глядiть не викажiть, що я знаю цей сховок!
      -- Слово честi! -- сказали прадiдусь i я. А тодi ми розгорнеш декотрi дудочки й прочитали вiршi.
      На першому папiрцi почерком долiшньої бабусi було написано:
      "Цього вiрша, склав Якоб коли я в ранцi на нього сердилась за те що напився грогу".
      А нижче почерком долiшнього дiдуся:
      Часом серце, люба Анно,
      Нам турбота тисне зрана.
      Треба, щоб її забути,
      Грогу доброго хильнути,
      I збагне людина вмить,
      Як їй буть i що робить.
      *Твiй Якоб*
      -- Гарний вiршик, Якобе, -- похвалив прадiдусь. -- Але мораль небезпечна.
      -- Знаю, -- зiтхнув долiшнiй дiдусь. -- Та Анна завжди каже, що краще випити трохи грогу й бути милим, нiж завжди тверезим i злим!
      Я тим часом розгорнув другу дудочку. Долiшня бабуся надряпала там угорi: "Це склав, Якоб коли я сварила його за розлиту каву".
      Дiдусiв вiрш був такий:
      Часто, люба, роблять люди
      Необачнi вчинки всюди.
      Гнiв хай тi лиш викликають,
      Що зi злостi виникають.
      Я ж зробив це ненароком -
      Тож поглянь ласкавим оком.
      -- Чу-до-во, Якобе! -- сказав прадiдусь. -- Добрий вiрш i добра мораль!
      -- Ш-ш! -- вигукнув я раптом. -- Я щось чую!
      I справдi -- зi сходiв почулась хода. Ми тремтячими руками повкидали дудочки в вазу, i, поки хтось наближався до дверей через сiни, долiшнiй дiдусь хутенько вiднiс вазу назад на жардиньєрку.
      Коли долiшня бабуся зi своїми кросенцями ввiйшла до Пташиної кiмнати, на столi лежала тiльки одна рожева стьожечка. Але бабуся начебто не помiтила її. Я спритно схопив стьожечку й нишком сховав її в кишеню.
      -- Якобе, -- сказала бабуся, -- ляж зараз поспи! Ти ж сьогоднi встав о четвертiй!
      -- Так, Анно, зараз ляжу.
      Вiн хутенько допив свiй грог i вийшов, моргнувши нам через плече.
      -- Доброго сну, -- сказали ми.
      Долiшня бабуся сiла в крiсло-гойдалку бiля вiкна -- видно, хотiла погомонiти з нами. Але я помiтив, що прадiдусь примружив очi й випнув нижню губу.
      Тому я сказав:
      -- Ох, який цiкавий той "Альбом з iсторiї Нiмеччини", бабусю! Ми його вже до половини перегорнули!
      -- Тiльки до половини? А що ж ви робили нагорi цiлий ранок?
      -- Розмовляли, Анно, -- пояснив прадiдусь. -- Коли читаєш i дивишся малюнки, зринає багато думок. А що, Хлопчак, коли ми пiдемо передивимось i другу половину?
      -- Так, так, прадiдусю! -- вигукнув я зрадiло. (Насправдi я радiв не альбомовi, а вiршуванню.)
      Ми знов виманили в долiшньої бабусi дозвiл пiти на горище й скоро, як уранцi, всiлись пiд скiсною стiною з брусiв i цегли. Але цього разу ми не розказували оповiдок, а вiршували.
      У прадiдуся виникла одна химерна думка. Вiн лукаво пiдморгнув менi й сказав:
      -- Давай спробуємо довести, що поет -- це творець! Зробiмо з нiчого щось!
      -- А як же ми це зробимо?
      -- А так, що надамо значення словам, якi нiчого не означають! Наприклад, вiзьмiмо слова "нiякий" i "нiхто" й удаваймо, нiби так звуть двох живих людей.
      -- О, як цiкаво!
      -- По-моєму, теж. Ти вже щось придумав?
      -- Придумав заголовок: "Королiвство Нiде"!
      -- Чудово! То зразу й починай!
      -- Але ж тут нема дошки!
      -- Лишенько! Кепськi справи. Але ж диви, он лежить цiла купа дощок!
      -- Так то ж дошки з лiжка!
      -- Ну то й що? Напишемо на верхньому боцi. Його так чи так прикриють матрацом! Подай-но дошку й менi! Я складу вiрша зi словами "десь так".
      Тодi я переклав "Альбом з iсторiї Нiмеччини" на стару гасову пiчку, подав верхню дошку прадiдусевi, собi взяв другу, вiдiйшов у iнший куток горища й сiв там на санчата. Того дня нам вiршувалося дуже добре. Хоча вiршування тривало й довгенько, але в ньому не було мертвої точки, й нiхто не мусив нiкого вирятовувати. Цього разу я пропустив прадiдуся читати першим, i вiн з бiчної дошки лiжка вичитав менi такi вiршi:
      Замок Десьтак
      Старенький замочок Десьтак -
      Мiж Римом i Берлiном.
      Його не видно аж нiяк:
      Кругом густi ялини.
      На вежi -- флюгер, що сяга
      Десь так пiд самi хмари.
      Зi стайнi коней вибiга
      Десь так чотири пари.
      За замком давнiй шлях iде
      Десь так за сотню гонiв.
      Десь так надвечiр чи й удень
      Бiжать по ньому конi.
      Той замочок такий старий -
      Десь так вже рокiв двiстi.
      I рокiв десь так раз на три
      Приходять звiдти вiстi.
      Там брама десь так раз на рiк
      Розчиниться зненацька,
      Й старий виходить чоловiк -
      Барон фон Дестакацький.
      Вiн володiє замком тим
      Десь так iз тридцять рокiв,
      Успадкувати разом з ним
      I вежу, й двiр широкий.
      Багато золота й срiбла
      В пiдвалах замку, тiльки
      Не знає й пан мiшкам числа:
      Десь так десяткiв кiлька.
      Всього в тiм замковi людей
      Десь так iз кiльканадцять,
      Нiхто не бачить їх нiде
      Й не хоче з ними знаться.
      Я їхав попiд замком тим
      Десь так у квiтнi -- травнi.
      Веде там iз Берлiна в Рим
      Дорога дуже давня.
      Побачить важко замок сам:
      Кругом густi ялини.
      Та знайте: вiн лежить десь там,
      Мiж Римом i Берлiном.
      -- Кумедiя! -- сказав я, -- хоч я все знаю тiльки приблизно, але про цей замок дiстав дуже добре уявлення.
      -- Я теж! Це мене й самого дивує! Власне, я хотiв довести цим вiршем, що й у вiршуваннi треба бути точним. А тепер виявив, що iнколи буває добре лишитись у славному "приблизно". Це так, як iз метеликами. Нехай вони пурхають i мерехтять. А як спiймаєш, мерехтючий пилок iз їхнiх крилець прилипне до пальцiв, їхнiй блиск пропадає, i вони вже не можуть лiтати.
      -- По-моєму, прадiдусю, в моєму вiршi те саме!
      -- Ану прочитай його!
      Я обережно встав, щоб не стукнутись головою об крокву, i прочитав:
      Королiвство Нiде
      Держава з назвою Нiде