Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

      Я пiдвiвся з купи стружок i почав подавати таблички прадiдусевi, а той запихав їх за шафку. За роботою ми розмовляли про дядька Арнольда та його фрази.
      -- А як ти гадаєш, -- спитав прадiдусь, -- якого буксира найчастiш уживав дядько Арнольд складати фрази?
      -- Мабуть, буксира "I"!
      -- Точно! А як ти вгадав?
      -- Бо наш учитель каже, що ми вживаємо це слово в. шкiльних творах надто часто.
      -- А чому, як ти гадаєш?
      -- Бо воно всюди пiдходить!
      -- Звичайно, пiдходить. I я тобi поясню чому: бо словом "i" можна поєднати найнеймовiрнiшi речi. Наприклад, можна спокiйно сказати: "Корона i маринований оселедець". Або: "Комар i носорiг". Або: "Парасолька й сiм омарiв". А спробуй-но те саме iз словом "або". Звучатиме зовсiм не так: "Корона або маринований оселедець". Так нiхто не скаже. Та й "Парасолька або сiм омарiв" -- теж не звучить. Тiльки слiвце "i" може з'єднати що завгодно й з чим завгодно. Iншi маленькi слiвця -- вужчi фахiвцi. Однi стосуються тiльки часу, як наприклад, "поки" чи "коли", iншi -- мiсця, як-от: "тут", або "там", або "сюди" чи "туди". А декотрi наводять причину.
      Прадiдусь уже запхав за шафку табличку й випростався, закректавши.
      -- В моїх лiтах навiть нахилятись важко, -- зауважив вiн. -Сядьмо тепер та повiршуймо трохи.
      -- Добре, прадiдусю! Може, про всiлякi слова, якi є на свiтi?
      -- Згода, Хлопчак, -- сказав прадiдусь i, випнувши нижню губу та примруживши очi, взяв чисту дошку.
      Я не хотiв перебивати йому думок, а тому навшпиньки пiдiйшов до стосика чистих дощок. Та раптом вiн вигукнув:
      -- У мене є двi думки! Одна для себе, а друга для тебе!
      -- Якi ж це думки, прадiдусю?
      -- Слухай уважно: я складу вiрша про три країни. В однiй можна говорити самими iменниками, в другiй -- самими дiєсловами, а в третiй -- самими сполучниками.
      -- Чудово! А якого ж вiрша маю скласти я?
      -- Дуже довгого! Вiзьми якусь фразу -- наприклад: "Хатка мишенятка", -- i додавай до неї по кiлька слiв, щоб урештi вийшла дуже довга фраза!
      -- Так хiба ж вона заримується, прадiдусю?
      -- Коли почнеш розумно, то заримуєш! Можна скласти вiрша iз запитань i вiдповiдей. Тодi рими наче самi приходять!
      -- Ну гаразд, прадiдусю, я спробую!
      Ми сiли кожен у своєму кутку з дошкою та теслярським олiвцем i заходились вiршувати.
      Спочатку все йшло чудово. Але потiм вiршування пiшло важко. У прадiдуся теж, здається, були свої труднощi. Вiн пiдвiвся й почав ходити туди й сюди, а коли помiтив, що i я затнувся, то раптом спинивсь передi мною й сказав:
      -- Ох, Хлопчачок, ми, здається, заблудились у наших вiршах. I тепер за деревами не бачимо лiсу. Може, помiняємося? Ти допишеш мого вiрша, а я -- твого.
      -- От добре! Я згоден!
      Ми помiнялись мiсцями, кожен перечитав чужого вiрша, а тодi взялись дописувати їх так завзято, що менш як за десять хвилин упорались.
      -- Розумiєш, -- сказав прадiдусь, -- у вiршуваннi не можна напружено вимудровувати рядки, як робили ми в першiй половинi своїх вiршiв. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.
      -- Кому починати? -- спитав я.
      -- Сьогоднi тобi, Хлопчак!
      I я прочитав нашого спiльного вiрша про три країни:
      А
      В А-ландiї жив Адерах,
      Король народу азiв,
      Що мали перснi на руках
      I намиста з топазiв.
      Пекли з картоплi деруни
      Й варили юшку з кiльки,
      А розмовляли всi вони
      Iменниками тiльки.
      Бувало, аз кричить: "Мороз!",
      "Спекота!" -- нарiкає,
      Та ще не чули, нiби хтось
      Там "мерзне" чи "впрiває".
      Б
      В Бе-ландiї жив Бердомах,
      Владар народу брорiв;
      Вони ходили в ковпаках
      I в капцях без пiдборiв.
      Тi брори, як то вже бува,
      Також свiй клопiт мали:
      Вони самi дiєслова
      В розмовi уживали.
      "Мороз" чи "спека" -- слiв таких
      В тiм краї не водилось,
      "Замерз", "упрiв" -- отак у них
      Одвiку говорилось.
      В
      В Ве-ландiї жив Вiзорах,
      Великий герцог ведiв,
      Що всi держали у клiтках
      Приручених ведмедiв.
      Усе було у них чудне,
      Й химерну мали мову:
      Займенник -- слово головне,
      Прийменник -- додаткове.
      В тепло кричали всi: "Я -- за!"
      В холодний день: "Я -- проти!"
      I жоден схвально не казав
      Про суш, вiтри та сльоти.
      Та сталась в мiсяцi маю
      Пригода нещаслива:
      Пройшла у кожному краю
      Страшенна з громом злива.
      I азiв сiк густенний град,
      А брорiв громом било,
      А ведiв ледь не всiх пiдряд
      В калюжах притопило.
      А пiсля тої бурi три
      Змiшалися народи,
      I де ранiше жив котрий,
      Тепер добрати годi.
      До азiв веди враз прийшли,
      До ведiв збiглись брори,
      Зате вже ази зайняли
      В Бе-ландiї всi гори.
      Всi три народи почали
      Кордони геть стирати,
      А потiм за мету взяли -
      Слова трьох мов змiшати.
      Вiдтодi в краї завели
      Такий звичай здоровий:
      Вживають i старi й малi
      Усi частини мови.
      Яку ж науку цi рядки
      Нам можуть пiдказати?
      Без дружби всi ми -- черепки
      З розбитого горняти.
      -- Чудово ти довiв до кiнця мого вiрша! -- сказав прадiдусь. -Нiчого не треба й пояснювати, кожен зразу помiтить, що всi слова у фразi важливi -- i малi, й великi.
      -- А тепер прочитайте, як ви дописали мого мишачого вiрша, прадiдусю!
      -- Зараз прочитаю.
      Прадiдусь трохи вiдсунув дошку вiд очей, примружив їх i прочитав:
      Хатка мишенятка
      Я знаю мишенятко,
      Є в мишенятка хатка.
      Така гарненька хатка
      В малого мишенятка.
      Ви хочете спитати,
      Яка завбiльшки хата?
      Та хатка невеличка -
      З гнiздо перепелички.
      Така гарненька хатка
      В малого мишенятка,
      Та хатка невеличка -
      З гнiздо перепелички.
      Ви хочете спитати,
      Iз чого тая хата?
      Вся хатка дерев'яна,
      Покрiвля череп'яна.
      Така гарненька хатка
      В малого мишенятка,
      Вся хатка дерев'яна,
      Покрiвля череп'яна,
      Та хатка невеличка -
      З гнiздо перепелички.
      Ви хочете спитати:
      А де стоїть та хата?
      Стоїть вона на полi,
      Де пашi є доволi.
      Така гарненька хатка
      В малого мишенятка,
      Стоїть вона на полi,
      Де пашi є доволi,
      Вся хатка дерев'яна,
      Покрiвля череп'яна,
      Та хатка невеличка -
      З гнiздо перепелички.
      Ви хочете спитати,
      Де поле те шукати?
      За лiсом, коло рiчки,
      Там, де ростуть порiчки.
      Така маленька хатка
      В малого мишенятка,
      Стоїть вона на полi,
      Де пашi є доволi,
      За лiсом коло рiчки,
      Там, де ростуть порiчки,
      Вся хатка дерев'яна,
      Покрiвля череп'яна,
      Та хатка невеличка -
      З гнiздо перепелички.
      Що ж видно з тої хати
      Малому мишенятi?
      Iз хати видно луки,
      Дуби, ялини й буки.
      Така гарненька хатка
      В малого мишенятка,
      Стоїть вона на полi,
      Де пашi є доволi,
      За лiсом коло рiчки,
      Там, де ростуть порiчки,
      Iз хатки видно луки,
      Дуби, ялини й буки,
      Вся хатка дерев'яна,
      Покрiвля череп'яна,
      Та хатка невеличка -
      З гнiздо перепелички.
      А вам цiкаво знати,
      Як мишенятко звати?
      Звуть мишенятко Томом,
      Воно зве хатку домом.
      Така гарненька хатка
      В малого мишенятка,
      Стоїть вона на полi,
      Де пашi є доволi,
      За лiсом коло рiчки,
      Там, де ростуть порiчки,
      Iз хатки видно луки,
      Дуби, ялини й буки,
      Звуть мишенятко Томом,
      Воно зве хатку домом,
      Вся хатка дерев'яна,
      Покрiвля череп'яна,
      Та хатка невеличка -
      З гнiздо перепелички.
      -- Ой лишенько, прадiдусю! -- вигукнув я. -- Фраза вийшла така довга, як морська змiя.
      -- Але, щиро кажучи, таких довгих фраз в оповiдках не повинно бути. Бо це вийде так, нiби ти на невеличкий човник наклав вантаж цiлого пароплава. Тож човник, ясна рiч, потоне. Так не годиться. Котра година?
      -- Скоро дванадцята!
      -- Час обiдати! Бери свою дошку, ходiмо додому.
      Вдома, у горiшньої бабусi, пахло гороховою юшкою, i це менi не сподобалось. Бо я не люблю горохової юшки. Я зайшов з обома дошками в кухню, приставив їх до буфета й невесело принюхався до плити. Виявилося, що на закуску буде фруктовий пудинг, i це трохи заспокоїло мене.
      Бабуся через плече спитала, якi вiршi ми складали, i я розповiв їй, що ми вiршували вдвох -- один починав, другий кiнчав.
      -- А хiба можна й так? -- здивувалась горiшня бабуся, мiшаючи горохову юшку.
      -- Ще й як можна, бабусю! Бачте, поет часом може заблудитись у власних вiршах. Тодi вiн починає напружено вимудровувати рядки, а це недобре. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.
      -- Щира правда, -- зiтхнула горiшня бабуся. -- Це я добре знаю.
      -- А, то ви теж вiршуєте? -- спитав я.
      -- Таке вигадав! Хто ж мовить про вiршування? Я говорю про куховарство! Йди до вiтальнi, обiд зараз буде готовий.
      Я вийшов з кухнi набурмосений, i зразу по тому горiшня бабуся подала до вiтальнi обiд.
      Я давився гороховою юшкою, а щоб бабуся цього не помiтила, говорив про вiршування. Прадiдусь теж пiдтримував розмову з усiєї сили, бо вiн хотiв вивiдати, чи бабуся щось тямить у вiршах.
      -- Нашою мовою трохи легше вiршувати, нiж iншими! -- зауважив вiн.
      -- Чому це? -- спитала горiшня бабуся.
      -- Бо в нашiй мовi слова можна переставляти на всякi лади.
      -- Не розумiю, -- буркнула бабуся.
      -- А ось ми зараз випробуємо! Вiзьмiть, наприклад, таку фразу: "Горохова юшка -- дуже поживна їжа для родини".
      -- Щира правда! -- погодилась бабуся i скоса зиркнула на мене. Я примусив себе хутенько проковтнути три ложки юшки. А прадiдусь сказав:
      -- Спробуймо змiнювати фразу, переставляти слова!
      Поки прадiдусь i горiшня бабуся набирали собi по другiй тарiлцi юшки, я, зiтхнувши з полегкiстю, поклав ложку й почав перебудовувати речення:
      -- Горохова юшка -- поживна їжа для родини. Горохова юшка для родини -- поживна їжа. Горохова юшка -- поживна родинна їжа. Поживна їжа для родини -- горохова юшка. Для родини горохова юшка -- поживна їжа. Для родини...
      -- Годi, а то вiдiб'єш менi апетит! -- гукнула горiшня бабуся. -Вже кишки в животi перевертаються. I взагалi за столом щоб нi слова про вiршування. I щоб юшку виїв до дна, а то солодкого не дiстанеш!
      Довелося знову брати ложку й давитися юшкою. А прадiдусь зловтiшне поглядав на мене. По-перше, тому, що я мусив доїдати юшку, а по-друге -- бо тепер мав за доведене, що горiшня бабуся не знається на вiршуваннi.
      Але щодо цього я мав iншу думку. За пудингом виявилося, що я не помилився. Бо прадiдусь сказав:
      -- Фруктовий пудинг -- дуже смачний. Але для вiршiв вiн не годиться.
      I тодi горiшня бабуся здивувала його, вiдповiвши:
      -- А я читала в "Гамбурзькому листку для чужоземцiв" вiрша нижньонiмецькою говiркою, що так i називається: "Фруктовий пудинг"!
      -- Шкода, що ти не знаєш його напам'ять, -- насмiшкувато сказав прадiдусь.
      -- Чом не знаю? Знаю! -- гукнула бабуся. I справдi -- проказала напам'ять довгого вiрша, в якому раз у раз повторювалися слова: "Фруктовий пудинг, фруктовий пудинг!"
      Поки вона декламувала того вiрша, прадiдусь весь час держав перед собою наповнену ложку, не пiдносячи її до рота.
      Горiшня бабуся, звичайно, помiтила це -- i, тiльки-но доказавши вiрша, сказала:
      -- Та їж, нарештi, пудинг! Ти менi зовсiм голову заморочив! Вiдколи ви з Хлопчаком вiршуєте, то почали жахливо поводитись за столом. Вiд завтра щоб за їжею нi слова! Затямте! Добру їжу треба шанувати так само, як вiрша.
      -- Ох ти господи! -- вигукнув прадiдусь. -- Якi розумнi речi говоряться часом у цьому домi!
      Вiн важко встав з-за столу, i обiд скiнчився.
      Я хотiв був допомогти бабусi прибрати зi столу, але вона погнала нас, чоловiкiв, назад до нашого Содому i Гоморри, бо в кухнi волiла бути сама.
      Прадiдуся так здивувала її поведiнка, що вiн забув узяти нашi дошки. I я теж забув. Але я забув навмисне, бо хутенько прослизнув до кухнi й глянув, чи не поставлено ще оцiнок.
      У коморi прадiдусь сказав:
      -- Я вже шiстдесят два роки знаю твою горiшню бабусю, Хлопчак, але що вона знає напам'ять вiршi з "Гамбурзького вiсника для чужоземцiв", сьогоднi довiдався вперше!
      Похитавши головою, вiн сiв на ослiнчик, пiдтяг до себе старого кошика для бiлизни, взяв у руку широкого короткого ножа i заходився вирiзати корковi поплавцi для Крiшона Кульги. I зразу примружив очi й випнув нижню губу. Тому я тихенько сiв на стосик коркових плиток i став чекати оповiдки.
      I прадiдусь почав, без довгого вступу, нову оповiдку. Вона називалася:
      СТОНОЖИЧ I ЖУК-СКАРАБЕЙ
      У вогкому закутку садка, де ростуть мокрець та незабудки, жив самотнiй стоножич на iм'я Томас. Жуки, черв'яки, слимаки та iнша жива дрiбнота в околицi дуже шанували його, бо вiн мав добре серце, прегарнi манери й чарiвну ходу. Годi описати словами, як легко й грацiйно Томас переставляв свої дев'яносто шiсть нiг. (Чотири ноги вiн, на жаль, утратив невiдомо де.) Здалека й зблизька збiгалась та дрiбнота подивитись, як вiн вiдбуває свою славнозвiсну ранкову прогулянку мiж своєю нiркою в землi та молоденькою берiзкою.
      Томас не дрiботiв, не виступав, не марширував i не плазував. Вiн нiби котився на оксамитових колiщатках -- така плавка, тиха й грацiйна була його хода.
      Одного дня в садку з'явився жук-скарабей, що мав звичку лiчити, вираховувати, дослiджувати та вимiряти. Коли Томас вийшов на свою прогулянку, той скарабей бiг за ним на вiдстанi трьох своїх довжин аж до берiзки й назад до нiрки, потiм сховався пiд грибом i на цiлих три днi заглибився в надзвичайно складнi обрахунки.
      На третiй день жук закiнчив тi обрахунки i негайно подався до Томаса, щоб сказати йому результат.
      "Шановний пане стоножичу, -- сказав вiн. -- Ви знаєте, що ваша хода славиться серед живої дрiбноти?"
      "Це в мене спадкове, -- скромно вiдповiв Томас. -- Мiй батько був вiдомий скороход, а мати -- директриса комарячої балетної трупи. Моя хода -- це просто успадкований хист".
      "Помиляєтесь, -- вiдказав скарабей. -- Ваша хода, любий мiй, -- це шедевр розрахунку. Вона тому така гармонiйна, що вам бракує чотирьох нiжок".
      "Тобто як?" -- здивувався Томас.
      "А ось послухайте. Це дуже проста рiч. Звичайна стонога спочатку переставляє нiжки вiд першої до шостої, потiм вiд сьомої до дванадцятої, потiм вiд тринадцятої до вiсiмнадцятої, потiм вiд дев'ятнадцятої до двадцять четвертої, потiм вiд двадцять п'ятої до тридцятої, потiм... Але ви вже зрозумiли, правда?"
      Томас кивнув головою трохи розгублено, бо вiн, щиро кажучи, не зрозумiв нi слова.
      "А останнi нiжки, вiд дев'яносто сьомої до сотої, -- провадив жук, -- цi останнi нiжки звичайна стонога тягне, бо чотири не дiлиться на шiсть. Адже рух нiжок стоноги -- це є практичне застосування подiльностi на шiсть. I тому набути гарної ходи може тiльки та стонога, нiжки котрої дiляться на шiсть. Розумiєте, правда?"
      Томас кволо, безтямно кивнув головою.
      "Рух ваших нiжок, -- сказав жук, -- рух ваших нiжок -- це шедевр математики. Бо ви спочатку переставляєте нiжки вiд першої до третьої. Дуже розумно: адже дев'яносто шiсть дiлиться на три. Ви мене розумiєте, правда ж?"
      Томас ледве спромiгся кивнути, так спантеличився.
      "Таким чином ви переставляєте чотирнадцять разiв по три нiжки, далi двiчi по шiсть i нарештi знову чотирнадцять разiв по три. Це такий дивний, надзвичайний спосiб, що я негайно мушу повiдомити про нього вчених жукiв. Бувайте здоровi!"
      Скарабей побiг собi, а стоножич Томас лишився з очманiлою головою в своїй нiрцi. Вiн мурмотiв: "Тричi по чотирнадцять... Нi, чотирнадцять разiв по три, шiсть разiв по двi... нi, двiчi по шiсть... чи все-таки шiсть разiв по двi? Що вiн сказав? Як же це?"
      Сердешний стоножич зовсiм збився з пантелику. Вiн сидiв удома й мурмотiв числа до полудня, марно намагався перелiчити власнi ноги, позбувся апетиту i аж надвечiр наважився вийти на свiже повiтря.
      Та що це, господи боже? Iдучи, Томас перевалювався з боку на бiк, шкутильгав, спотикався, волочив нiжки i, пройшовши ледве пiвметра, вже так утомився, що не мiг iти далi й насилу залiз у свою нiрку. Весь цей час вiн думав про скарабеєвi обрахунки, почав рахувати свої нiжки й стежити за їхнiм рухом, а ходити зовсiм розучився.
      Звiстка про нещастя iз стоножичем зi швидкiстю вiтру розiйшлася серед живої дрiбноти. Жуки, слимаки та черв'яки приходили втiшати його й радити, як вилiкуватись. Та нi сiк iз молочаю, нi пилок iз мокрецю, нi чебрець, нi крiп не допомогли Томасовi.
      Його дев'яносто шiсть нiжок, що на них вiн досi так грацiйно ковзав по землi, раптом стали для нього проблемою. Вони переплутувались i зачiпались одна за одну при кожному кроцi, i врештi вiн, зовсiм занедужавши, перестав виходити надвiр. Лежав сумний у своїй нiрцi, i вся дрiбнота гадала, що близький його кiнець.
      Та одного ранку, коли Томас виповз iз нiрки на сонечко, вiн побачив мiж незабудками молоденьку стонiжку, що рухалась майже так само грацiйно, як вiн у найкращу свою пору. I в ритмi своєї ходи прегарно спiвала таку пiсеньку:
      Три по шiсть -- це вiсiмнадцять!
      Треба день у день вправляться,
      Поки виробиш ходу.
      П'ять по шiсть -- це буде тридцять,
      На травi роса iскриться,
      Глянь -- по квiтах як я йду!
      При звуках цiєї пiсеньки серце стоножича аж застрибало в грудях. Стежачи очима за прекрасною стонiжкою, вiн теж почав вихилятись у ритмi пiснi, i несподiвано стоножич Томас став легконоге ковзати по землi, як у найкращi свої днi. Тiльки хода його була тепер iще грацiйнiша, нiж доти. Вiн просто-таки плив над землею -- такi плавнi були його рухи. Поплив поруч прекрасної стонiжки, чемно вiдрекомендувався їй i почав пiдспiвувати:
      П'ять по вiсiм буде сорок,
      Ми зумiли дуже скоро
      Нашу пiсеньку знайти.
      Шiсть по вiсiм -- сорок вiсiм,
      Вдвох iдiмо лугом, лiсом,
      Ми до пари -- я i ти!
      Двi з половиною години стоножич iз стонiжкою кружляли, спiваючи, по садку, i вся жива дрiбнота в околицi захоплено дивилась на них. Тiльки скарабей-математик сердито ворушив рогами, бо тепер Томас переставляв нiжки зовсiм не так, а куди складнiшим способом. I тому жук попросив стоножича рухатися трохи повiльнiше, щоб можна було краще спостерiгати їхнiй рух. Але Томас вiдказав: "Я не маю часу на математику. Я щойно заручився!" I поплив зi своєю стонiжкою далi, а врештi одружився з нею пiд червоно-бiлою парасолькою мухомора.
      Докiнчивши оповiдку, прадiдусь уже мовчки вирiзав далi корковi поплавцi.
      Нарештi вiн поклав ножа в кошик i сказав:
      -- Мораль у цiєї оповiдки досить дивна: "Вчись, як треба писати. Та коли пишеш, забудь про цю науку!"
      -- Це ж так, як у плаваннi, прадiдусю: спочатку треба навчитись, як рухати руками й ногами, але потiм ними треба рухати не думаючи! А то марна буде наука. Пливтимеш погано й можеш потонути. Хiба ж нi?
      -- Добре порiвняння! I коли ходиш, i коли пливеш, i коли пишеш -завжди те саме: спочатку навчись, а потiм наважся, i все пiде добре!
      -- А хiба цього не доводить i ваш вiрш про чаклуна Корiлло, прадiдусю?
      -- Нi, Хлопчак, цим вiршем я доводжу щось зовсiм iнше. Але воно теж стосується сюди. Ану прокажи вiрша! Ти ж пам'ятаєш його?
      -- Аякже! Вiд початку до кiнця.
      I я почав:
      Чаклун Корiлло
      На свiтi жив один чаклун -
      Корi, Кора, Корiлло.
      Вiн у чорнильницi сидiв
      I чаклував з чорнилом.
      Коли ним хтось писав листа
      Злости, злоста, злостиво,
      Перо виводило не те,
      Що думав вiн у гнiвi.
      Писав до сина чоловiк
      З Тiльзi, з Тiльза, з Тiльзiта:
      "Гультяю, довго будеш ти
      Ганьбу менi робити?"
      Перо ж виводило у ту
      Хвили, хвала, хвилину
      Такi примирливi слова;
      "Ти молодець, мiй сину!"
      Тодi всмiхнувся наш чаклун
      Корi, Кора, Корiлло.
      Чорнильницю вiн переплив,
      Сьорбнув ковток чорнила.
      А то писав один поет
      В столи, в стола, в столицi,
      Якi у нашому краю
      В троянд рожевi лиця.
      Такий вiн захват виливав
      У слi, у сла, у словi!
      Готова ж пiсенька була -
      Про буряки столовi.
      Тодi всмiхнувся наш чаклун
      Корi, Кора, Корiлло,
      Чорнильницю вiн переплив,
      Сьорбнув ковток чорнила.
      Декрет почав один король
      Складi, складу, складати:
      "Того, хто з мене кепкував,
      Укинути за грати!"
      А потiм сам же прочитав
      Декрi, декра, декрета:
      "Того, хто з мене кепкував,
      Я маю за поета!"
      Тодi всмiхнувся наш чаклун
      Корi, Кора, Корiлло,
      Чорнильницю вiн переплив,
      Сьорбнув ковток чорнила.
      Як ти не вiриш, що таке
      Бува, бувi, буває,
      То спробуй сам; i, може, це
      Тебе переконає.
      -- Ну, Хлопчачок, ти втямив, хто такий чаклун Корiлло?
      -- Чортик iз чорнильницi!
      -- Так, звичайно, вiн! Але, власне, це й щось iнше, а саме: добрий дух нашого розумiння й помiркованостi.
      -- Тобто як, прадiдусю?
      -- А подумай сам: ось наш чоловiк iз Тiльзiта. Вiн розсердився на свого сина. I хоче написати йому гнiвного листа. Але, взявши перо в руку, раптом збагнув, що син, власне, не зробив нiчого страшного, вiн просто дуже молодий, а взагалi славний хлопець. Враз виринає Корiлло, дух розумiння та помiркованостi, i замiсть гнiвного листа виходить приязний iз легеньким дружнiм докором.
      Або вiзьми поета. Вiн хотiв написати чудесного вiрша про трояндовi личка та лiлейнi коси. Але, вiршуючи, помiтив, що багато краще знає бокатi, поживнi буряки...
      На жаль, прадiдусь не змiг говорити далi, бо дверi до комори несподiвано рипнули i ввiйшов Крiшон Кульга. Вiн спитав, чи готовi його поплавцi, й розповiв, що в морi вже видно наш моторний катер i ввечерi вiн прибуде до гаванi.
      То була велика новина. Я зразу побiг без шапки й шарфа до горiшньої бабусi, сповiстити її. I застав її на тому, як вона ставила пiд вiршем про мишку п'ятiрку. Але я вдав, нiби нiчого не помiтив, i горiшня бабуся сказала:
      -- Я виправила тiльки одне слово, написане з помилкою. Що там сталось? Чого ти так захекався?
      -- Катера вже видно, бабусю!
      -- Ой лишенько! Знову треба буде грiшми трусити! Вже прибули? Ти сам їх бачив?
      -- Нi, я чув вiд Крiшона Кульги! Катер прибуде ввечерi!
      -- Ой лишенько! Раз у раз несподiванки! Повiднось менi зараз оцi дурнi дошки в комору! Тепер не до жартикiв! I зразу бiжи принеси вiд пекаря Люрса тридцять гарячих булочок! А тодi йди до Ганса-Брикетника, скажи йому, що катер везе для нього вугiлля! Та купи менi три пачки прального порошку! А прадiдовi скажи, хай швидше йде сюди! Та...
      Що бабуся хотiла сказати ще, не знаю. Коли прибував наш катер, вона метушилась, як горобець у бурю. Тому я чимшвидше вибiг, принiс тридцять гарячих булочок, а тодi гайнув на берег, щоб устигнути до причалу, поки прибуде катер.
      Катер, що крiм мотора мав iще й вiтрила, з попутним вiтром уже о п'ятiй годинi пополуднi ввiйшов у гавань. Коли вiн iз приглушеним мотором запливав у промiжок мiж двома причалами, я, стоячи на кiнцi захiдного причалу, широко розкинув руки й закричав:
      -- З прибуттям вас! Гарячi булочки чекають!
      Мої дядьки Гаррi та Яспер, що стояли на палубi, засмiялись. Горiшнiй дiдусь, що в товстiй зеленiй куртцi стояв за стерном, тiльки кивнув головою. Дядько Гаррi тримав у руках якусь чотирикутну скляну посудину. Тiльки як катер пiдплив зовсiм близько, я розгледiв, що то маленький акварiум, у якому плавали чотири золотi рибки.
      -- Це для твоїх сестричок! -- гукнув Гаррi. Але, на жаль, у ту ж мить ступив крок уперед, не дивлячись пiд ноги, перечепився через линву, похитнувся i впустив акварiума. Вiн гупнув на палубу, забряжчало скло. Акварiум розлетiвся на тисячу скалок, i на слизьких планках палуби застрибали чотири золотi рибки.
      -- Рятуйте! -- закричав я на всю горлянку. -- Лови рибок, Гаррi! А то попадають у море!
      Дядько Гаррi почав хапати руками рибок, урiзався об скляну скалку, крикнув: "Ой!" -- але досить швидко половив усiх рибок i поклав у кишеню. Коли катер пiдплив до самого причалу, вiн перестрибнув iз поруччя на причальний трап, видерся до мене нагору, гукнув: "Бiжiмо!" -- i помчав на своїх лелечих ногах до шинку "Джерело", що стояв недалеко вiд причалу. Я схвильовано хекав услiд за ним. У шинку Гаррi гукнув:
      -- Пуншеву вазу! Швидше! Швидше! Налийте води! Ну, живо, живо, хлопцi! У мене в кишенi чотири золотi рибки!
      Пiт Джерело, шинкар, зрозумiв, чого хоче дядько Гаррi. За хвильку вiн винiс велику кулясту скляну вазу, в якiй звичайно робив пунш, але тепер наповнив її дощовою водою. Поставив вазу на стiл, i дядько Гаррi видобув по однiй iз кишенi всiх чотирьох рибок i повкидав їх -- плюсь, плюсь, плюсь, плюсь -- у вазу. Слава богу -- рибки були ще живiсiнькi! Вони спершу заметались у водi туди й сюди, та хутко заспокоїлись i почали плавати колами та хапати хлiбнi крихти, що їх кришив у воду Пiт Джерело.
      -- Урятували! -- зiтхнув дядько Гаррi й замовив мiцного грогу для себе та лимонаду для мене, а тодi розказав людям, що зацiкавлено позводилися з-за столикiв, про свою пригоду з акварiумом.
      Усi засмiялись.
      Те нове прiзвисько -- "Гаррi Золота Рибка" -- надзвичайно сподобалося всiм. Ще того ж вечора i прiзвисько, i всю пригоду з рибками вже знали в багатьох оселях нашого острова. Коли я з горiшнiм дiдусем та обома дядьками прийшов на Трафальгарську вулицю в горiшньому селищi, сусiди вже почули про все, i горiшня бабуся, що зустрiла нас на дверях, почала нарiкати:
      -- Ой лишенько, я вже чула вiд Поя Сливки, що сталося! Ти поранився, Гаррi? Як можна бути таким необережним?
      Але враз вона побачила пуншеву вазу iз золотими рибками, що її нiс дядько Яспер, i вигукнула:
      -- Таж акварiум цiлий! Що тi люди плещуть?!
      -- Люба моя Маргарето, -- зауважив прадiдусь, що саме з'явився в сiнях за її спиною, -- це ж не акварiум, а пуншева ваза! Мабуть, у Пiта Джерела позичили хлопцi.
      Горiшнiй дiдусь i обидва дядьки кивнули головами i повз бабусю, що не переставала нарiкати, ввiйшли в будинок.
      Вечеря того дня була така ситна, що нею могли б наїстися сiмдесят семеро голодних домовикiв. Дядько Яспер з'їв яєчню з шiстьох яєць iз салом, а горiшнiй дiдусь висьорбав повну миску молочної юшки. Ми з прадiдусем їли всього потрошку, бо коли катер прибував iз материка, на столi бувало багато всяких лагомин. А насамкiнець ми з'їли всi тридцять гарячих булочок, i обидва дядьки пили чорний китайський чай iз великих глибоких блюдець, що їх пiдносили до рота обома руками. Потiм вони розповiли про гамбурзький ярмарок i повиймали з матроських торб плюшевих ведмедикiв та надувних гумових звiряток, що їх виграли в тирi та киданням кiльця. Я одержав гумового слона, прадiдусь -ведмедика завбiльшки з половину мене, а горiшня бабуся -- рожевий вовняний шарф, що звисав їй iз шиї аж до п'ят.
      -- Ой лишенько, скiльки ж на це знову грошей пiшло! -- сказала вона. Та дядько Гаррi вiдповiв:
      -- Якi там грошi, мамо, це все вигране!
      Прадiдусь тiльки єхидно кахикнув: вiн знав, скiльки грошей мусить програти моряк, щоб виграти пiвторби таких витребеньок. Але вiн розважливо змовчав, аби не хвилювати горiшньої бабусi. Бо вона й так уже сидiла схилена над рахунками, хитала головою й раз у раз ойкала: "Ой лишенько!"
      Привезли й новий "Моряцький щорiчник". Його я зразу захопив у свої руки, щоб узяти з собою в лiжко, й раненько подався з ним нагору до спальнi, в якiй мав тепер спати вдвох Iз дядьком Гаррi. Я сподiвався, що вiн скоро прийде й розкаже менi про якiсь пригоди в морi. Але, на жаль, вiн Iще пiшов провiдати свою дiвчину, Президентову Хельгу, а коли прийшов пiзно вночi додому, я вже давно спав.
      ДЕНЬ П'ЯТИЙ,
      у який я радо познайомлю вас
      iз Президентовою Хельгою.
      В цей день показано лихi наслiдки
      недоладно початих оповiдок.
      I те, як треба лестити жiнкам.
      Докладно змальовано пре-чу-дову комiрчину на горищi
      i з подивом з'ясовано, що мiй долiшнiй дiд також вiршує.
      А закiнчується день приємним почуттям,
      що я -- багата людина.
      Наступний день знову був вiтряний, навiть дуже вiтряний. Тому вугiлля нашого катера можна було вивантажувати лише на третiй день, i моя горiшня бабуся та дядьки Яспер i Гаррi використали вiльний день, щоб полагодити маленьку шлюпку з катера, бо вона почала протiкати. На жаль, для цього їм доводилось цiлi години товктись у рибальськiй коморi, а це зовсiм не подобалось менi й прадiдусевi. Бо хiба можна розказувати оповiдки й складати вiршi, коли тобi заважають стук молоткiв, диркання пилки та шурхiт рашпилiв.
      -- А знаєш що? --- сказав прадiдусь. -- Ходiм у долiшнє селище, будемо розказувати оповiдки на горищi в твоєї долiшньої бабусi. Там спокiйнiше!
      -- Але ж долiшня бабуся не любить вiршування!
      -- А нащо казати їй, що ми хочемо вiршувати? Ходiмо!
      Ми обмотали шиї шарфами, надiли свої синi шапки й потупали проти вiтру вниз, у долiшнє селище. Про всяк випадок ми взяли з собою два теслярськi олiвцi. Долiшня бабуся, як завжди, сидiла в Пташинiй кiмнатi над кросенцями й дуже здивувалася раннiм гостям.
      -- Чому завдячую таку честь, панове? -- спитала вона.
      -- Ми втекли вiд вiтру, Анно, -- сказав прадiдусь. -- Сьогоднi дме, як скажений. Що це за прегарний взiрець ти гаптуєш?
      -- Квiти, Хлопчак! -- вiдповiла вона.
      (Мого прадiдуся теж, як i мене, прозивають Хлопчаком. Тiльки вiн Великий Хлопчак, а я -- Малий Хлопчак, або Хлопчачок.)