Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

Крюс Джеймс
Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

      Джеймс КРЮС
      МIЙ ПРАДIДУСЬ I Я,
      або ж
      ВЕЛИКИЙ ХЛОПЧАК I МАЛИЙ ХЛОПЧАК
      Вельми повчальнi й кориснi пригоди,
      розказанi Шкiрянiй Лизбет
      у рибальськiй коморi на островi Гельголандi,
      прикрашенi вiршами мого дiдуся i моїми
      i старанно викладенi на паперi для дiтей будь-якого вiку
      ______________________________________________________________________
      Автор цих двох повiстей -- видатний дитячий письменник iз ФРН, лауреат Мiжнародної премiї iм. Г.К.Андерсена. Його юний герой на прiзвисько Хлопчак, спiлкуючись iз прадiдусем, пiзнає багатство i складнiсть навколишнього свiту. ______________________________________________________________________
      Переклад з нiмецької Лiсняка Юрiя Яковича
      ЗМIСТ
      ДЕНЬ ПЕРШИЙ
      Кульгавий Йонатан
      Жiноча абетка
      Чоловiча абетка
      "Сi" та "Йо", або Чудовi днi Неаполя
      Розумна панi Януцiс
      ДЕНЬ ДРУГИЙ
      Байбачок Максик
      Глофпофтамп!
      Абетка звiрiв
      Морська яхта
      ДЕНЬ ТРЕТIЙ
      Старе дерево в далекiй долинi
      Долина Сiмземель
      Хить-хить-хатки
      Цiсар Целестiн
      Химерний шпак
      ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
      Веселий капiтан порту
      Хатка мишенятка
      Стоножич i жук-скарабей
      Чаклун Корiлло
      ДЕНЬ П'ЯТИЙ
      Оповiдка про трьох оповiдачiв
      Замок Десьтак
      Королiвство Нiде
      ДЕНЬ ШОСТИЙ
      Прiзвиська пана Зiнгера
      Старий дивак
      Жук-поет
      ДЕНЬ СЬОМИЙ
      Павiльйон iз порцеляни
      Повчальна абетка
      Лiсова абетка
      Прадiдусева абетка ______________________________________________________________________
      ДЕНЬ ПЕРШИЙ,
      у який я познайомлю вас iз своїми сестричками Аннекен
      та Йоганнекен, горiшньою бабусею, прадiдусем та собою.
      Цього дня показано, як складаються абетковi вiршi,
      й наведено два приклади.
      Висловлено також кориснi вiдомостi про абетку,
      про те, як ми говоримо, та про швидку допомогу
      зламаному пiдборовi.
      Мiй прадiдусь був дуже розумний. Доживши до шiстдесяти п'яти рокiв, вiн витяг на берег човна й вершi, якими все життя ловив морських ракiв-омарiв, i заходився майструвати. Вiн майстрував для дiтей дзиги й вiршi, а це, погодьтеся, дуже розумне дiло.
      Коли менi було десять рокiв, прадiдусевi було вже вiсiмдесят чотири. Але вiн iще майстрував -- правда, частiше вiршi, нiж дзиги.
      Жив вiн на островi Гельголандi, нагорi, у своєї дочки, а моєї бабусi. Я називав її горiшньою бабусею, бо дiм її стояв високо, на скелях Гельголанду.
      Другу свою бабусю, що жила внизу, на березi бiля пiднiжжя скель, я називав долiшньою бабусею, але про неї мова буде згодом. Зараз я розповiдатиму про горiшню бабусю, що в неї жив прадiдусь. Вони мали свiй будинок на Трафальгарськiй вулицi, нагорi. Але прадiдусь майже щодня з ранку до вечора порався в рибальськiй коморi, що стояла навпроти будинку по другий бiк вулицi. Я навiдував його там, коли тiльки мiг. Ми майстрували вдвох, але не дзиги, а вiршi..
      Якось мої сестрички Аннекен i Йоганнекен захворiли на кiр. Звiсно, це прикра хвороба, але температура в них швидко спала, нiчого не болiло, i вони були навiть радi, що хворiють. До школи ходити не треба, можна цiлий день гратись у ляльки, а до того ж iще й сусiди та родичi приносять усякi ласощi.
      Та найбiльшу вигоду з того кору мав я. Адже це заразна хвороба, тож мене вирядили геть iз дому. Послали на Трафальгарську вулицю до горiшньої бабусi та прадiдуся.
      -- Здоров, Хлопчак! -- гукнув прадiдусь, коли я прийшов з усiм своїм манаттям. -- Що, хочеш помiняти судно?
      -- Так, капiтане! -- вiдповiв я й пiднiс лiву руку до плетеної шапочки. Хлопчак, або Хлопчачок, -- це так мене прозивають.
      -- Салютують правою рукою, -- сказав прадiдусь. -- Крiм того, я не капiтан. Капiтан стоїть онде на дверях! -- i показав на горiшню бабусю, але та тiльки невдоволено похитала головою й буркнула: "Казна-що".
      Моя горiшня бабуся, що жила нагорi, на скелях острова, була дуже поважна жiнка. А вiдколи її чоловiк, мiй дiд, купив справжнього катера з мотором i почав плавати на ньому з острова до материка й назад, вона стала ще поважнiша.
      -- Той катер скоро нас iз торбами пустить, -- сказала вона, коли ми якось по обiдi сидiли в кухнi. -- Досi, поки мали тiльки шлюпку, щороку вистачало мотка мотузки, кiлькох дощок, двох вiдер фарби та латки-другої на вiтрило. А тепер стiльки всього треба, господи, щомiсяця витрачаємо цiлий капiтал!
      -- Зате ж i заробляємо вп'ятеро бiльше, -- засмiявся прадiдусь.
      -- Заробляємо? -- закричала горiшня бабуся. -- Ти це називаєш заробляти? Та я кожну марку, що вiн приносить, мушу зразу потратити на харчi! Цiкаво менi знати, хто їх поїдає на катерi, отi гори провiзiї! Ними б можна прогодувати сiмдесятьох сiмох голодних домовикiв!
      -- Ой лихо, -- шепнув менi прадiдусь. -- Як вона почала про домовикiв, то не змовкне до страшного суду. Тiкаймо!
      Вiн пiдвiвся й сказав:
      -- Я йду до майстернi, Маргарето, i малого вiзьму з собою.
      -- Авжеж, хочете вшитись i зоставити мене саму з моїми клопотами! -- вигукнула бабуся. -- Чисто по-чоловiчому! I хлопця до цього привчаєте, щоб iз нього виросло таке саме ледащо, як i ви.
      Я нiколи не втручався в суперечки старших. Я тiльки сказав: "Бувайте, бабусю!" -- i вслiд за прадiдусем вислизнув iз кухнi.
      -- Коли захочете кави з гарячими булочками, вертайтесь о четвертiй!-- пролунало нам навздогiн. -- Бо я до ваших Содома й Гоморри анi ногою!
      -- А що таке Содом i Гоморра?
      -- То були такi двоє мiст, де весь час панував розгардiяш. Про це можна прочитати в бiблiї.
      -- А чого це бабуся раптом згадала тi Содом i Гоморру? -допитувався я.
      -- Та то ж вона мою майстерню так називає. Ну, надягай шапку. Зараз пiдемо через вулицю.
      На островi завжди вiяв вiтер, а в Трафальгарську вулицю вiн удирався просто з моря. Восени, коли над островом завивали пiвнiчно-схiднi вiтри, на вулицях так дуло, що малому хлопцевi, як-от я, можна було зiпертись на вiтер, мов на стiну, i не впасти.
      Правда, того дня -- хоча вже був кiнець вересня -- погода була непогана. Та все ж поки я, ступнувши чотири кроки, перетнув вулицю й разом iз прадiдусем увiйшов до рибальської комори, щоки мої вiд вiтру встигли почервонiти.
      Я зразу кинувся до драбини й подерся нагору, до прадiдусевої майстернi, де стояла токарня. Але прадiдусь гукнув:
      -- Назад, Хлопчак! Ми будемо внизу.
      -- Та я тiльки вiзьму одну чи двi дзиги -- погратись! -- вiдповiв я й подерся драбиною далi.
      -- Стережися! Там, нагорi, Шкiряна Лiзбет!
      -- Шкiряна Лiзбет? -- злякано скрикнув я. I помаленьку почав спускатись.
      -- Ти ж знаєш, що наша рибальська шлюпка лежить на березi, -сказав прадiдусь. -- А коли шлюпка не на водi, Шкiряну Лiзбет заносять до комори. Адже так?
      -- А справдi! -- погодився я й швиденько спустився з останнiх щаблiв.
      Шкiряна Лiзбет була, власне, не якась там лиха жiнка. То була шкiряна лялька з людину завбiльшки; колись прадiдусь заплатив за неї в Гамбурзi на ярмарку великi грошi. Вона вже багато-багато рокiв лежала в невеличкiй каютi нашої рибальської шлюпки, що, звичайно, так i називалася -- "Шкiряна Лiзбет". Та лялька була нiби талiсманом, що захищав шлюпку, i тому її дуже шанували. Але дорослi часто розказували нам, дiтям, такi страхи про неї, що ми трохи побоювалися її. Тiльки прадiдусь нiяких страхiв не розповiдав. Вiн казав: "То все дурнi вигадки. Просто шкiряна лялька, та й годi. I крапка!"
      I все ж, коли я полiз на драбину, вiн захотiв трохи наполохати мене. Але я добре знав чому: прадiдусь хотiв заманити мене у вершiвню. Бо як я вже заб'юсь нагору, в токарню, витягти мене звiдти не так легко. Тож я пiшов за ним до вершiвнi, де стояли круглi й чотирикутнi кошики з дерева та мотузяної сiтки, що тодi сягали менi до грудей. То й були вершi, в якi ловлять омарiв, їх опускають на довгих мотузках на морське дно й лишають там на цiлу нiч. Мотузки прив'язують до довгої линви, внизаної корковими поплавцями, i по тiй линвi вранцi знаходять, бо вона плаває на поверхнi, схожа на величезний разок намиста iз кминових перепiчок. На кiнцi в неї -- великий поплавець iз барвистим прапорцем. Мiй прадiдусь за свiй вiк зробив дуже багато верш. Вiн часто й лагодив їх, коли якi пошкодить буря. Майстерня, де вiн їх робив чи лагодив, називалась вершiвнею; ото там ми з ним i розмiстилися вигiдненько.
      -- Сiдай на корки! -- мовив прадiдусь.
      Я сiв на стосик довгастих коркових пластин, iз яких вирiзають кминовi перепiчки для линви з вершами. Прадiдусь узяв у руки одну таку пластину, що стояла коло стiни, вийняв короткого широкого ножа й почав вирiзати поплавцi та кидати в кошик для бiлизни.
      -- Я обiцяв Крiшоновi Кульзi повний кошик поплавцiв, -- сказав вiн. -- А заразом можна розмовляти й навiть, коли хочеш, вiршувати!
      -- Так, так, давайте звiршуємо щось! -- зрадiв я.
      -- Спершу я розкажу тобi одну оповiдку. А тодi для розваги трохи повiршуємо. Ну як, хочеш послухати оповiдку?
      Ще б пак я не хотiв! Прадiдусь умiв дуже гарно розповiдати. Вiн спочатку спитав мене, як по-справжньому звуть Крiшона Кульгу. Але я того не вiдав. Майже всiх на нашому невеликому островi я знав тiльки на прiзвисько.
      -- Насправдi Крiшона Кульгу звуть Крiстiан Бродерс. Але всю їхню родину вже рокiв зо сто прозивають Кульгами. I знаєш чому?
      -- Не знаю.
      -- Ну що ж, дiзнаєшся з моєї оповiдки.
      I прадiдусь розповiв менi таке.
      КУЛЬГАВИЙ ЙОНАТАН
      Йонатан Бродерс був рибалка; правда, ловив вiн не рибу, а омарiв. Вiн трохи накульгував та ще й заїкався, а тому не любив бувати на людях, волiв лишатись на самотi зi своїм човном.
      Якось у травнi, потрусивши поставленi на нiч вершi, вiн вертався з уловом на Гельголанд. I раптом йому почувся з моря чийсь жалiбний крик. Вiн приклав руку дашком до очей, бо сонце слiпило, i побачив удалинi якусь чорну рисочку на водi. Та рисочка не була схожа на людину -- скорше вже на морську змiю. Але Йонатан не вiрив у морських змiй. Тому вiн, не довго думаючи, рiшуче повернув човен i поплив до чорної рисочки.
      Йонатан швидко розгледiв, що то просто колода, i дуже зрадiв, бо на островi Гельголандi дерева обмаль i воно дуже дороге.
      Та що ближче пiдпливав Йонатан до тiєї колоди, то виразнiше чув -знову й знову -- жалiбне волання. Озирнувся ще раз -- адже за веслами вiн сидiв обличчям до корми -- i жахнувся, побачивши, як з води виринула голова й двi тонкi бiлi руки вхопилися за колоду, а вона перевернулась i вислизнула з тих рук.
      Тодi Йонатан налiг на весла щосили i гребкiв за сотню доплив до колоди. А людина, що була в водi, виринала чимраз рiдше. Саме коли вiн укинув весла в шлюпку, голова знову з'явилась над водою. Йонатан правою рукою вхопив її просто за волосся, тодi перехилився через борт, лiвою рукою пiдхопив людину пiд пахву, а потiм правою -- пiд другу i насилу-насилу, геть засапавшись, утяг до човна дiвчину. Вона розтулила рота, хотiла щось промовити, але тiльки застогнала.
      "Н-н-не г-г-говорiть! -- затинаючись, сказав Йонатан. -- Це д-д-ду-же стомлює!"
      Дiвчина, хоч була ледь притомна, неначе всмiхнулася з Йонатанового заїкання, i рибалка це добре помiтив. Вiн почервонiв i не сказав бiльше нi слова. Мовчки скинув iз себе товсту куртку, згорнув її, пiдклав дiвчинi пiд голову, а цератяним плащем укрив її.
      Потiм вiн перейшов на нiс човна, вийняв з-пiд лавки мотузку, зробив на нiй зашморг, накинув на колоду, туго затяг, через обидвi лавки та через дiвчину перелiз у корму й там прив'язав морським вузлом другий кiнець мотузки.
      Дiвчина, блiда на виду, весь час стежила за ним великими очима, а коли його погляд падав на неї, ледь помiтно всмiхалась. Але Йонатан, що майже не знався з жiнками, вiд збентеження тiльки супився й був радий, коли нарештi сiв за весла спиною до дiвчини.
      Рiвномiрними змахами, вкладаючи в них усю силу, вiн погрiб до острова. Пливти довелось добрячих три години -- адже вiн тяг на буксирi важелезну колоду. Iнколи вiн крадькома озирався на свою дивну пасажирку. Але дiвчина вже заплющила очi. Вона заснула.
      Коли аж надвечiр шлюпка зарипiла днищем по пiску коло берега, врятована вiд поштовху прокинулась, розплющила очi й кволим голосом промовила:
      "Д-д-дякую в-вам!"
      Йонатан спантеличено обернувся.
      "Що в-ви с-с-сказали?" -- швидко спитав вiн.
      "Я... я... я с-сказала: "Д-дуже д-д-дякую!" -- вiдповiла дiвчина. А потiм, видно, її знову здолала млiсть: вона заплющила очi й довго не розплющувала їх.
      Але рибалка вiдтодi дивився на неї зовсiм iншими очима, її заїкання звучало для нього райською музикою. Бо на всьому островi нiхто, крiм нього, не заїкався, а тепер доля принесла йому на хвилях вродливу дiвчину, що заїкалась точнiсiнько як i вiн. I це страшенно схвилювало його. Серце в нього шалено закалатало, руки затрусились. Вiн узяв непритомну дiвчину на руки, широко розставляючи ноги, переступив через борт на берег i вiднiс мокру незнайомку до свого домочка, що стояв на пiвнiчному кiнцi острова бiля пiднiжжя високої скелi. Всiм людям, яких зустрiчав дорогою, вiн гукав:
      "У мо-мо-морi врятував!"
      Йонатанiв будиночок був бiлий, з зеленими дверима та вiконницями i з яскраво-червоним черепичним дахом. Йонатан жив там iз своєю сестрою Гiнтьє. Та аж очi вирячила з подиву, коли брат внiс у дiм мокру непритомну дiвчину.
      "Що це таке?" -- злякано вигукнула вона.
      "У мо-мо-морi врятував! -- вiдповiв Йонатан i обережно поклав дiвчину на канапу. А тодi потягся й радесенько додав: -- В-в-вона теж за-заїкається!"
      "Що? -- спантеличено перепитала Гiнтьє. -- Заїкається? Тобто як? Вона ж напiвмертва! Ти її з води витяг?"
      Йонатан кивнув головою.
      "А де омари?"
      "В ч-ч-човнi".
      "Ну, то йди принеси! -- наказала Гiнтьє. -- А я тим часом подбаю про цю бiдолашечку!"
      Йонатан слухняно вийшов, але на порозi ще раз оглянувся на врятовану й зiткнувся з двома сусiдками, що вже бiгли до них iз укривалами, подушками та лiками.
      "От телепень!" -- сердито гукнули обидвi. А потiм шуснули повз Йонатана до кiмнати й пошепки сказали Гiнтьє, що про врятовану вже говорить весь острiв. Йонатан за подушками, укривалами та спiдницями нiчого не бачив; вiн зiтхнув i пiшов. Подався назад на берег, щоб витягти з води колоду й забрати омарiв.
      За кiлька днiв дiвчина помалу оклигала й розповiла, що вона живе на сусiдньому островi. Вона з братом пливла в човнi, й погода була по-весняному чудова, -- коли раптом де не взялась пiдступна хвиля й перекинула човен. Що сталося з братом, вона не знала, бо коли човен тонув, її затягло пiд воду. Аж за кiлька хвилин вона виринула, ледве притомна, i чiплялась за плавучу колоду, поки зовсiм знесилилась. А тодi, на щастя, нагодився Йонатан.
      Слухаючи дiвчину, всi переконалися, що вона справдi заїкається, а крiм того -- що вона вподобала Йонатана, бо щоразу, як вiн входив, вона жвавiшала й ставала балакучою.
      Сусiдок це дивувало.
      "Вона ще, мабуть, не отямилась як слiд", -- казала та сусiдка, що з лiвого боку.
      "А то невже б вона вподобала кульгавого заїку!" -- додавала та, що з правого.
      "А втiм -- хтозна, може, вона й сама кульгава!" -- хихотiла лiва сусiдка.
      I справдi: коли врятована дiвчина уперше встала, всi побачили, що вона трохи накульгує.
      "Я ж казала!" -- засмiялась лiва сусiдка.
      А права зашепотiла, прикриваючи рота рукою:
      "Яке брело, таке й стрiло!"
      Насправдi врятована дiвчина доти не кульгала й не заїкалась; i те, й те почалось у неї тiльки пiсля пригоди в морi. I тому вона з усiєї сили намагалась позбутися обох цих вад. Насамперед спробувала вiдучити себе вiд заїкання. Говорила тiльки зовсiм повiльно, а часом, узявши в рот камiнець, ставала над морем, де шум хвиль заглушував її голос, i проказувала довгi вiршi.
      На це лiкування вона часто брала з собою i Йонатана. Вона казала собi: "Хай i вiн разом зi мною вiдучується заїкатись. За одним заходом!"
      I Йонатан, хоч вiн усе життя думав, що заїкатиметься вже довiку, несмiливий кульгавий Йонатан раптом справдi твердо повiрив, що може вiдвикнути вiд заїкання. Взагалi його не можна було впiзнати. Вiн жартував, хоч доти з ним такого не бувало; вiн смiявся в вiчi Гiнтьє, коли та за звичкою починала бурчати, i попiдруч водив дiвчину, що вже дозволяла йому називати її просто на iм'я -- Перке, по всьому острову, бо ходити сама вона через кволiсть iще не могла.
      Обидвi сусiдки день у день перетирали на зубах їх обох. Але не могли заперечувати, що Перке i Йонатан заїкаються щодень менше. До початку червня вони вже заїкалися тiльки тодi, коли дуже хвилювались, а до кiнця мiсяця й зовсiм перестали заїкатись.
      Але найдивовижнiше було те, що разом iз заїканням припинилося й кульгання. Обом сусiдкам це просто в головi не помiщалось.
      "Якiсь чари!" -- казали вони.
      Але на їхнi теревенi не зважав нiхто -- навiть забобонна Йонатанова сестра Гiнтьє, i сусiдки невдовзi навiки посварилися з нею.
      Поки Перке видужувала, надiйшла звiстка з її острова, що брат її живий. Коли вони перекинулись, вiн спромiгся доплисти до берега, а сестру мав за неживу, бо сам бачив, як її затягло пiд воду. А дiзнавшись про її чудесне врятування, одного дня в серединi липня приплив по неї вiтрильним човном.
      Йонатана, що вже звик до веселої дiвчини, це засмутило. Його сестра Гiнтьє також бурчала, бо вона, щиро кажучи, була трохи ледача й нехлюйна, а тому Перке помалу взяла на себе ледь не всю роботу в домi.
      "Але вiльному воля", -- сказали обоє, i Перке попливла з братом додому, хоча обличчя в неї було дуже невеселе.
      "От i нема її", -- зiтхнув Йонатан, сидячи в кухнi з сестрою пiсля прощання.
      "А сумна була, -- буркнула Гiнтьє. -- По-моєму, навiть плакала".
      "То чому ж не зосталася?" -- спитав Йонатан.
      "Бо так не годиться, -- вiдповiла Гiнтьє. -- Якби вона була твоєю дружиною, тодi б могла й зостатись, а так..."
      "То, може, вона б i захотiла стати моєю дружиною?" -- вигукнув Йонатан спантеличено.
      "А ти хiба не питав її про це?
      "Нi, Гiнтьє, нi!"
      "Ох, дурню! Швидше наздожени її та спитай! Позич у швагра човна з вiтрилом! Баран, недотепа, телепень!"
      Поки Гiнтьє за звичкою бурчала, Йонатан збiгав до швагра, взяв у нього ключа вiд повiтки, побiг туди й узяв там стерно вiд човна, прибiг на берег i сам зiпхнув важкого човна у воду. Потiм пiдняв усi вiтрила й поплив навздогiн за Перке та її братом.
      Десь через годину вiн побачив їхнього човна, а через двi години й вони помiтили його в зорову трубу i спустили вiтрила. А ще за пiвгодини Йонатанiв човен iз хлюпотом пiдплив борт у борт до їхнього i вони зчалили обидва човни линвами.
      I зразу Йонатан перестрибнув до їхнього човна й спитав, вiд хвилювання знову заїкаючись:
      "П-п-перке, т-ти п-пiдеш за мене за-за-за-замiж?"
      Дiвчина побiлiла на обличчi, як вiтрило їхнього човна, й вiдповiла, на жаль, теж почавши заїкатись:
      "П-п-пiду, Йо-йо-йонатане!"
      Брат Перке реготав до слiз, дивлячись на те заїкувате сватання. Але їм обом це не вадило.
      Згодом, одружившись, вони бiльше нiколи не заїкались i не кульгали, й дiти їхнi, семеро хлопцiв та чотири дiвчини, теж усi були здоровi й дужi. Тiльки прiзвисько "Кульги" лишилось на островi за всiєю родиною, хоча по-справжньому вони Бродерси!
      Прадiдусь трохи помовчав, уважно дивлячись на мене, i нарештi сказав:
      -- Тепер ти знаєш, чому Крiшон, що для нього я оце вирiзаю поплавцi, прозивається Кульга: по своєму дiдовi Йонатановi.
      -- А чому Йонатан, переставши заїкатись, перестав i кульгати?
      -- Розумне запитання, Хлопчачок! -- сказав прадiдусь. -- У ньому -- вся мораль моєї оповiдки.
      -- А чому?
      -- Бо ти з неї можеш збагнути, що людина завжди буває така, як вона говорить, ходить i взагалi поводиться. Спочатку Йонатан був несмiливий та сором'язливий i тiльки через це кульгав та заїкався. А коли вiн позбувся несмiливостi, то воднораз позбувся й заїкання та кульгання, бо ноги мав здоровi. В тому, як ми говоримо, виявляються риси нашої вдачi. У кожного своя мова, так, як i погляд та хода. Оце i є мораль нашої оповiдки.
      -- Прадiдусю! Може, тепер повiршуємо? -- спитав я.
      -- Давай повiршуємо. Але в мене зринула одна думка. Iсторiя з Йонатаном, як щойно пояснив я тобi, стосується мови. Що, коли ми весь цей тиждень, поки ти житимеш у нас, оповiдатимемо оповiдки й складатимемо вiршi тiльки про мову?
      -- О-о-ох! -- зiтхнув я. -- Так це ж нудота. Як граматика в школi.
      -- Чого б то? Невже оповiдка про Йонатана Бродерса була нудна?
      -- Нi, прадiдусю, нi!
      -- От бач, про що ж тодi суперечка? То вирiшили: про мову?
      -- Вирiшено! -- погодивсь я.
      I ми почали готуватися до складання вiршiв. Тобто пiднялися в токарню, до Шкiряної Лiзбет, узяли по сосновiй дошцi й по товстому теслярському олiвцю i сiли в рiзних кутках, щоб не пiдглядати один у одного.
      -- Якi вiршi складатимемо? -- спитав зi свого кутка прадiдусь.
      -- Абетковi, -- зразу вiдповiв я.
      Вiн погодився, бо абетка стосується мови. Адже абетка -- це нiби коробка iграшкових кубикiв, iз яких складаються слова. Тому якраз до речi було на початку тижня складати абетковi вiршi.
      Такi вiршi ми вже складали частенько. Тому тепер нам треба було тiльки придумати назву: про що будуть вiршi.
      Прадiдусь сказав:
      -- Я звiршую "Чоловiчу абетку" на хитромудрий лад.
      -- Гаразд, -- вiдповiв я. -- А я -- "Жiночу абетку", але на простий лад.
      -- Згода!
      I ми заходилися вiршувати.
      Прадiдусь умiв це робити краще за мене. Та вiн узявся за вiрш на хитромудрий лад, а я -- на простий, i впорались ми майже одночасно.
      Кинули жеребок, кому читати першому, i я виграв. Отож я й прочитав iз соснової дошки свою "Жiночу абетку".
      Жiноча абетка
      А, Бе, Ве -- прекраснi дами,
      Гарне в кожної iм'я.
      Цiлий вiк у дружбi з нами
      Вся абетка з А до Я.
      Альма, Берта, Вiолета,
      Як ви знаєте, мабуть, -
      Доньки славного поета,
      Що у Гамбурзi живуть.
      Гертi, Дорi, Ельзi, Євi,
      Жаннi, Зельмi та Iнгрiд
      Личать кофточки рожевi,
      Ще й пошитi так, як слiд.
      А Йоганна, Клара, Лотта,
      Магда, Неллi вже давно
      У недiлю та в суботу
      Ходять в гостi чи в кiно.
      Ольга, Паулiна, Рута
      Люблять коржики пекти,
      А Сузанна, Теа, Ута -
      Марципани та торти.
      Фаннi, Хельга, Цiлла, Чiта,
      Шейла, Ютта -- досi в нас,
      А Ядвiга на край свiта
      Перебралась у свiй час.
      А, Бе, Ве -- прекраснi дами,
      Гарне в кожної iм'я.
      От якби ще стiльки саме
      Мати лiтер пiсля Я!
      -- Чудово, Хлопчак! -- сказав прадiдусь. -- Цього разу ти змайстрував кращого вiрша, нiж я.
      Я запишався, хоча й не дуже повiрив. Адже я склав усього-на-всього простого абеткового вiрша. А прадiдусь обрав собi хитромудрий лад. Тобто вiн мав гарненько перелiчити за абеткою чоловiкiв, якi справдi жили на свiтi або були в книжках, а це нелегке дiло.
      Але для мого прадiдуся то була дурничка. Вiн трохи вiдсунув дошку вiд очей, бо був далекозорий, i повiльно прочитав свою "Чоловiчу абетку".
      Чоловiча абетка
      Ахiлл -- то був герой колись,
      Герої не перевелись.
      Брут тиранiї не любив,
      Тому вiн Цезаря убив.
      Веласкес малювать умiв
      Не лиш iспанських королiв.
      Геракл великий був силач,
      Але й його здолали, бач.
      Дефо недарма в свiтi жив,
      Нам Робiнзона залишив.
      Ейнштейн був фiзики знавець
      I грав на скрипцi, як митець.
      Жавер -- ви знаєте його?
      Про нього написав Гюго.
      Єнс Єнсен -- швед; чув часто я
      У Швецiї таке iм'я.
      Зевес -- так бога звали греки
      Колись, у давнинi далекiй.
      Iван -- був цар у росiян,
      Ще звався Грiзним той Iван.
      Йоганнес Кеплер був вiдомим
      На всю Європу астрономом.
      Кант був фiлософ знаменитий,
      Шанований у всьому свiтi.
      Лаокоон жив не тепер,
      У Трої жив, за Трою вмер.
      Марат, революцiонер,
      Колись вiд рук убивцi вмер.
      Наполеон здобув пiвсвiту,
      Та росiян не змiг скорити.
      Омар Хайям рядки свої
      Назвав по-перськи "рубаї".
      Перро-француз писав казки,
      Їх досi люблять малюки.
      Ростан Едмон, окрiм "Орляти",
      Ще й iнших п'єс створив багато.
      Сiндбад, що плавав довго в морi,
      Зазнав пригод багато й горя.
      Тутанхамон був фараон,
      В Єгиптi мав державу й трон.
      Улiсс (чи Одiссей), згадай,
      Старим вернувся в рiдний край.
      Франклiн уславивсь на весь свiт -
      Придумав вiн громовiдвiд.
      Харон, як вiрити поету,
      Возив померлих через Лету.
      Церера -- то була богиня,
      Вона -- мала планета нинi.
      Чайковський музику писав,
      Та музика -- сама краса!
      Шаляпiну, спiвцю й артисту,
      Всi знають, вистачає хисту.
      Юпiтера за бога мали,
      Планету потiм так назвали.
      Ягайло був литовський князь,
      Що в битвах побував не раз.
      Я вже хотiв заплескати в долонi, коли ми почули знадвору:
      -- Кава холоне!
      -- Бабуся кличе! -- сказав прадiдусь. -- Вона дожидає нас iз гарячими булочками. Ходiмо!
      Ми взяли кожен свою дошку пiд пахву, понадягали шапки, щоб перейти через вулицю, чемненько сказали Шкiрянiй Лiзбет "до побачення" й пiшли в дiм, де горiшня бабуся на мою честь подала каву в кiмнатi. Гарячi булочки пахли розкiшно. Та перше нiж допастися до них, я прочитав бабусi обидва вiршi й пояснив їй, чому такi абетковi вiршi особливо важкi для складання. Та вона тiльки сказала:
      -- Їж i пий, а то булочки вихолонуть.
      А тодi обережно взяла обидвi дошки й винесла в сiни.
      -- Розумiєш, -- сказав прадiдусь, -- вона зовсiм не знається на поезiї. Я завжди це казав, хоч вона й моя дочка.
      -- Нiчого, ще навчиться, -- заспокоїв я його й заходився їсти.
      Пiсля кави, коли горiшня бабуся пiшла до себе в кухню, ми взяли дошки пiд пахви, гукнули бабусi, що булочки були дуже смачнi, й потюпали через вулицю назад до рибальської комори. Дорогою прадiдусь був дивно мовчазний. Крiм того, вiн примружував очi та випинав нижню губу. З цього я побачив, що вiн придумує якусь нову оповiдку. I справдi -- тiльки-но ми зайшли до вершiвнi, як вiн сказав:
      -- Сiдай. Зараз я тобi розкажу ще одну оповiдку. Я сiв на корковi пластини, а прадiдусь примостився на вершi й почав таку оповiдку:
      "СI" та "ЙО",
      або ЧУДОВI ДНI НЕАПОЛЯ
      Ця пригода сталася понад сто рокiв тому. Отже, вона, мабуть, правдива. Крiм того, розповiдав її моряк. А моряки, як вiдомо, не брешуть нiколи чи майже нiколи.
      Отже: понад сто рокiв тому жив у Гамбурзi хлопець на iм'я Андреас. Вiн був великий мастак латати вiтрила, найкращий в усьому портовому мiстi. Тому його залюбки брали в плавання на великi трищогловi кораблi. На тих кораблях вiн не мав iншої роботи, як латати вiтрила, а коли корабель розвантажувався тиждень й бiльше в чужоземнiй гаванi, Андреас мiг сходити на берег i роздивлятись там усе досхочу.
      Якось вiн поплив на вiтрильнику "Любонька" до Неаполя. Вiтер був ходовий, днi погожi. Тiльки на широтi Бiскайської затоки попали в шторм, i Андреаса вдарило об гострий край даху рубки, вiд чого в нього лишився шрам на лiвiй щоцi.
      Коли вони через тиждень увiйшли до неапольської гаванi, капiтан Карстен Петерсен сказав молодому латальниковi вiтрил:
      "Ми простоїмо тут два тижнi, Андреасе. Коли хочеш, можеш трохи повештатись по Неаполiтанському королiвству".
      "Гаразд!" -- вiдповiв Андреас, узяв свою матроську торбу, в якiй зберiгав сувенiри з багатьох рейсiв, i зiйшов на берег.
      Коли вiн вийшов на площу, яка називається П'яцца Вiтторiя, то побачив там силу людей, що, за iталiйським звичаєм, дуже галасували. На п'єдесталi богинi квiтiв Флори стояв якийсь чоловiк у розкiшному барвистому мундирi й щось кричав до тих людей по-iталiйському.
      Андреас пропхався крiзь натовп аж до статуї, бо хотiв краще роздивитися пишно вбраного чоловiка. Ну, й випробувати, чи зрозумiють його самого, коли вiн заговорить по-iталiйському. Бо вiн знав двоє iталiйських слiв. Одне слово -- "сi", що означає "так", а друге -"йо", що означає "я".
      Андреас дочекався слушної митi, й коли чоловiк на п'єдесталi неначе запитав щось таке, на що нiхто не мiг вiдповiсти, голосно гукнув: "Йо!"
      А вся рiч була в тому, що неаполiтанський король помер, i його син, принц Анджело, вже два тижнi як десь пропав. Нiхто не знав, де його шукати. Тому окликач питав людей, чи не знає хто, де принц. I коли Андреас вигукнув: "Йо!" -- кожен подумав, що цей юний моряк знає, де можна знайти принца.
      "Вiн у Неаполi?" -- спитав окликач.
      Андреас вiдповiв: "Сi!" А це означає: "Так!"
      Окликач дуже здивувався й спитав: "Може, вiн тут, на майданi?"
      "Сi!" -- гукнув Андреас.
      "Але хто ж тут принц?" -- почали питати люди й стали оглядатись на всi боки, шукаючи його.
      "Йо!" -- гукнув Андреас. А це означає: "Я!"
      Юрба здивувалась i спершу не повiрила. Проте пишно вбраний окликач спустився з п'єдесталу, пiдiйшов до Андреаса, обдивився його з усiх бокiв i сказав: "Чорнявi кучерi зробились бiлявими. Дивно! Але в нього на щоцi довгий шрам, достоту як у нашого королевича. Отже, це напевне принц Анджело!"
      "Сi!" -- вiдказав юний моряк, бо розiбрав тiльки iм'я "Анджело" й вирiшив, що так буде "Андреас" по-iталiйському.
      А люди вже тиснулися з усiх бокiв, щоб роздивитись вiднайденого принца зблизька. Андреас подумав, що неаполiтанцям просто цiкаво подивитись на матроса-чужоземця. Тому вiн казав то "сi", то "йо", потiм розв'язав свою матроську торбу й став показувати всiм сувенiри, якi привозив з кожного рейсу.