Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

      Але вона мовила це трохи збентежено, i я здогадувався чому. Та не сказав нiчого, а слухняно понiс миску з картоплею в лушпайках до вiтальнi.
      Потiм ми пообiдали.
      Пiсля обiду прадiдусь лiг поспати. В такому вiцi складний вiрш, мабуть, утомив його. А я скористався цiєю нагодою, щоб провiдати своїх хворих сестричок Аннекен i Йоганнекен.
      Зайти до них я не мiг, бо кiр -- хвороба заразна. Тому я засвистiв на вулицi, а вони пiдбiгли до вiкна й хихотiли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькi дiвчатка. Дивилися собi на кiнчик носа, щоб очi сходились докупи, або начiсували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.
      З пiвгодини я витримував усе це й дивився з вулицi на них. Та коли нагодився Джоннi-Свистун i почав реготати до слiз iз моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вiкна. I вони справдi щезли. Але спочатку висолопили язики.
      Джоннi-Свистун сказав:
      -- Дiвчиська всi дурнi. Ходiмо на берег, пограємось у краб'ячi перегони.
      Я залюбки погодився й пiшов iз Джоннi вузенькими вулочками горiшнього селища до сходiв, що зигзагами спускались у дiл попiд червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залiзничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге -- цiкавiше.
      В долiшньому селищi ми пiшли не завулочками, а широкою Кайзерiвською вулицею, що веде до причалiв. Там уже висiли на каштанах маленькi зеленi їжачки. Але Джоннi сказав, що каштани ще не достигли. Вiн завжди знав такi речi. А ще вiн знав, що каштановi дерева бувають дуже старi, й розповiв менi, нiби в Iталiї є одне таке дерево, що стовбур його має в обводi шiстдесят метрiв.
      -- Те дерево росло ще за часiв Нерона! -- докинув Джоннi.
      -- Невже? -- здивувався я.
      -- Точно! Менi вчитель розказував, -- вiдповiв Джоннi.
      Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерiвською вулицею, менi не сходило з думки те дерево.
      I раптом Джоннi спитав:
      -- Хлопчак, чому ти примружуєш очi й випинаєш нижню губу?
      -- Хiба?
      -- Тепер уже нi, але щойно так робив.
      -- Ой, Джоннi, це означає, що в мене є якась думка! Менi треба чимскорiш до моєї долiшньої бабусi! А в краб'ячi перегони пограємося завтра!
      I я побiг. Джоннi-Свистун зовсiм сторопiв i гукнув менi навздогiн, що так робити нечесно, а завтра вiн не схоче гратися. Та менi було байдуже. Менi спало на думку, як скласти оповiдку про каштанове дерево. I я хотiв записати оповiдку.
      Долiшня бабуся жила в великому жовтому будинку, перед яким росли три могутнi каштани. Вона була куди веселiша за горiшню бабусю. Крiм того, в неї був собака -- сенбернар Уракс.
      Коли я прийшов, Уракс лежав у сiнях i куняв. Та як тiльки побачив мене, то завиляв хвостом, стрибнув до мене й поклав переднi лапи менi на плечi, мало не поваливши мене.
      -- Молодець, молодець, Ураксе! -- гукнув я. -- Тiльки не заважай менi. У мене є одна думка.
      Собака зрозумiв мене вмить. Вiдчепився вiд мене й тiльки тихенько прослизнув у дверi вслiд за мною, коли я зайшов до пташиної кiмнати.
      Там стояли пiд скляними ковпаками набитi тирсою птахи: кулички, чайки, горобцi, одна вивiльга й двi морськi чайки. Серед тих птахiв сидiла моя долiшня бабуся й гаптувала подушку.
      -- Добридень, бабусю! Менi треба паперу й олiвця! -- вигукнув я.
      -- Ти що, знов хочеш вiршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний бiль на все життя. Нездорово в такi юнi лiта вiршувати.
      -- Та нi, бабусю, я тiльки хочу записати одну оповiдку, що почув вiд Джоннi-Свистуна! -- гукнув я.
      -- Джоннi-Свистун тобi не товариш! Учора вiн вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острiв знає.
      -- Так боцман iз причалу сам лається негарними словами! -вiдказав я. -- Хiба вiн має право так лаяти Джоннi?
      -- А якими ж словами лаявся боцман?
      -- Як дасте паперу й олiвця, я напишу.
      -- Ну гаразд, вiзьми в секретерi паперу й олiвець.
      Я шаснув до секретера, i Уракс услiд за мною; взяв кiлька аркушiв паперу та довгого олiвця й написав на маленькому папiрчику тi негарнi слова, що ними лаявся боцман з причалу.
      Долiшню бабусю глибоко обурили цi слова. З обурення вона навiть уколола голкою великого пальця.
      А я побiг iз папером та олiвцем на горище й зачинив дверi перед носом в Уракса. Коли записуєш оповiдки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти -- нi.)
      Коло невеличкого круглого вiконця на горищi я вмостивсь на старому матрацi, поклав на колiна альбом "З iсторiї Нiмеччини" й почав писати оповiдку про каштанове дерево. Час вiд часу я розгортав альбом i списував з нього те, що менi пiдходило.
      Коли вже смеркло i я майже дописав свою оповiдку, на горище прийшов мiй долiшнiй дiдусь i сказав, що я зiпсую тут собi очi, та вже й годi вiршувати. Уракс, що ввiйшов за ним, гавкнув i, як звичайно, поклав менi на плечi переднi лапи, так що списанi аркушi посунулися з моїх колiн i розсипались по пiдлозi. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долiшнiй дiдусь сказав, що Уракс не хотiв зробити шкоду, а коли його бити, вiн почне боятись людських рук.
      -- Твої аркушi можна розiбрати внизу, в кiмнатi, -- сказав вiн. -Ти зразу й прочитаєш менi свою оповiдку?
      -- Так вона ж iще не готова, дiдусю! -- вiдказав я.
      -- Тим лiпше, Хлопчак, тодi я допоможу тобi докiнчити її.
      Я зрадiв, зiбрав аркушi, поклав альбом "З iсторiї Нiмеччини" на матрац i спустився з дiдусем та Ураксом у пташину кiмнату.
      Мiй долiшнiй дiдусь мав чорного кучерявого чуба, нiби негр. Напомацки той чуб був схожий на овечий смушок. Вiн любив грог i був дуже добродушний.
      Моя оповiдка сподобалась йому. Але не вся. Тому ми вдвох виправили її i вдвох-таки придумали для неї кiнець. Уракс стояв поруч i завзято молов хвостом, нiби й вiн щось тямив у складаннi оповiдок.
      Коли ми нарештi впорались, бабуся принесла дiдовi грогу, а менi -тришаровий пудинг.
      Цей пудинг мав такi кольори, як прапор нашого острова. Долiшня бабуся сама придумала його рецепт якось уночi, в лiжку. Тому пудинг i називався "Анна". Зiсподу вiн був зелений вiд маренки, посерединi червоний вiд полуниць, а зверху бiлий вiд збитого бiлка. Того вечора я з'їв його повну миску. Бо писання нагонить апетит.
      Потiм я, скрутивши свою оповiдку дудочкою, взяв її пiд пахву й побiг скiльки духу в горiшнє селище. I все ж я запiзнився на вечерю. Горiшня бабуся страшенно насварила мене.
      Коли я сказав їй, що вже з'їв у долiшньої бабусi цiлу миску пудингу, вона розсердилася ще дужче.
      -- Ну як можна робити отакi дурницi -- давати дитинi цiлу миску пудингу! -- закричала вона. -- Цього ж вистачило б сiмдесятьом сiмом домовикам! I що собi думає та долiшня бабуся? Куди це годиться! Скажи й ти щось, тату! Невже я сама мушу всьому давати лад?
      -- Так, так, -- пробурчав прадiдусь iз-пiд вусiв. -- Цiла миска пудингу -- це трохи забагато для дитини, правда, правда!
      -- От бач! -- переможно вигукнула горiшня бабуся. -- Твiй прадiдусь теж сварить тебе!
      -- Ну що ти, Маргарето, я зовсiм не сварив його! Я тiльки сказав...
      -- I досить! Не захищай хлопця! А тепер, Хлопчачок, у лiжко! I щоб зразу вимкнув свiтло! Та не бери з собою "Моряцького щорiчника"! Ну, гайда!
      Я вирiшив, що краще послухатись, бо горiшня бабуся аж кипiла. Сказав "добранiч усiм", збiг нагору, роздягнувся й заснув так швидко, що зовсiм забув ще раз перечитати свою оповiдку.
      ДЕНЬ ТРЕТIЙ,
      у який трохи докладнiше розказано
      про Джоннi-Свистуна.
      Тут-таки з'ясовано, як змiнюються мови
      i чому теля "воно", а не "вiн" i не "вона".
      Наведено вiрша про "вiн-вона-воно"
      й опис майже справжньої аварiї.
      Пояснено, чому коробки з-пiд капелюшкiв,
      повнi дiамантiв, не слiд брати в рятувальнi човни
      i чому ми з прадiдусем лаццаронi й туттi-фруттi.
      Коли вранцi прадiдусь зайшов до мене в спальню, я був уже вмитий i одягнений, бо менi кортiло швидше прочитати йому свою оповiдку. З нетерплячки я за снiданком з'їв тiльки три булочки з маслом, i горiшня бабуся дуже здивувалася.
      -- Це через оте дурне об'їдання пудингом учора ввечерi, -- бурчала вона. -- Твоя долiшня бабуся -- нерозумна жiнка. Так i скажи їй, коли знову пiдеш до неї.
      -- Ну що ти, Маргарето, -- докiрливо мовив прадiдусь. -- Хiба так можна? Хлопчак, ходiмо в наш Содом i Гоморру!
      -- Можна, можна! Так i перекажи їй, як я сказала! -- гукнула горiшня бабуся навздогiн нам. -- Це їй тiльки на користь буде, як трохи проти шерстi погладити.
      -- Жiнки не можуть без сварнi! -- промурмотiв прадiдусь крiзь зуби, а потiм ми пiшли через вулицю до рибальської комори. У вершiвнi я зразу вийняв з кишенi свої аркушi й сказав:
      -- Моя оповiдка називається "Старе дерево в далекiй долинi".
      -- Помалу, помалу, не квапся так! -- гукнув прадiдусь. -- Коли щось розповiдаєш або читаєш, не можна так накидатись на слухача, треба це робити поволеньки. Сядь як слiд на корок! Отак, а тепер починай!
      I я повiльно прочитав прадiдовi ту оповiдку, що її написав удвох iз долiшнiм дiдусем.
      СТАРЕ ДЕРЕВО В ДАЛЕКIЙ ДОЛИНI
      В однiй далекiй, вiдлюднiй долинi стоїть старе-престаре дерево, таке грубе, що чотири чоловiки насилу обхопили б його стовбур. Листя на тому деревi розчепiрене, нiби п'ять пальцiв на людськiй руцi, а пишна крона навеснi вкривається бiлими свiчками суцвiть. Потiм замiсть них виростають схожi на їжачкiв зеленi плоди.
      У сиву давнину, коли дерево ще було молоде, до тiєї вiдлюдної долини якось заблукали, полюючи на ведмедя, двоє людей -- батько й син. Батько, одягнений у ведмежу шкуру, звався Уракс. А син, що мав на собi гарненьку курточку з козячого хутра, мав iм'я Урасик. Осiннiй день був сонячний, i обидва лягли спочити в холодку пiд деревом. Та ледве-но вони заплющили очi, як довкола щось почало загрозливо стукати й трiскати. Уракс, батько, вмить зiрвався на ноги й ухопився за важезний кий. Вiн подумав, що десь поблизу суне ведмiдь або вовк. Урасик також пiдскочив i вхопив товсту ломаку, що лежала на землi.
      Та роззирнувшись навкруги, вони не побачили нiякого небезпечного звiра. Зелена долина мирно дрiмала пiд сонечком. Але стук i трiскiт не стихали. То стукне лiворуч, то лусне праворуч...
      Уракс i Урасик повертали голови з боку в бiк, нiби сарни, що зачули небезпеку, i їм уже стало трохи моторошно.
      Та зненацька Урасик вигукнув: "Та! Та! Тук! Тук!" -- тобто: "Тату, тату! Диви, диви!"
      Старий могутнiй Уракс у ведмежiй шкурi, що стояв, зiпершись на кий, глянув туди, куди показував пальцем син, i побачив, як з гiлля дерева падають шипуватi зеленi плоди, стукають об землю i з лускотом розбиваються.
      Тодi Уракс iз Урасиком засмiялись, i хлопчик у козячому хутрi побiг збирати блискучi темно-брунатнi кульки, що випадали з розтрiснутих зелених шкаралупок.
      "Крак! Крак! -- сказав Урасик, показавши на тi кульки.
      Тато Уракс кивнув головою, показав на дерево й сказав: "Крак-древо", -- тобто трiскуче дерево. Коли обидва надвечiр рушили додому, Урасик мав у кишенях своєї козячої куртки темно-брунатнi кульки. В їхнiй лiсовiй печерi вiн показав тi кульки своїй матерi Урiанi й сестричцi Урусi й сказав: "Та, та, тук, тук, крак-древо!" -тобто: "Гляньте, гляньте, оце впало з трiскучого дерева!"
      Вiдтодi дерево в долинi називали "крак-древом", i всi дiти, що жили в печерах по довколишньому лiсi, восени збирали брунатнi кульки та бавились ними.
      Багато часу минуло -- цiла тисяча рокiв. Люди покинули печери й побудували собi дерев'янi хати. Про дерево в далекiй долинi вже нiхто й не згадував.
      Та одного дня на початку листопада через ту далеку долину їхала в запряженому волами вiзку жiнка з дочкою. Мати, вдягнена у вовняну сукню й пiдперезана поясом з великою золотою пряжкою, звалась Туснельда. Донька в червоному плащику з овечої шкури -- Туся. Вони їхали вже багато днiв i поїли всi свої припаси. Було холодно, в гiллi дерева свистiв листопадовий вiтер.
      Мати зупинила волiв, зсадила з вiзка Тусю й сiла з нею в захистку пiд стовбуром, що став уже грубезний, могутнiй. Вони хотiли трохи перепочити вiд труського вiзка та завивання вiтру.
      Туся сказала: "Глад!" Це означало: "Я голодна!"
      Але мати, на жаль, не могла дати їй нiчого, навiть жменьки проса, щоб пожувати. Аби забавити доньку, вона показала на брунатнi кульки, рясно розсипанi в травi, й почала качати їх, як крем'яхи.
      "Це кракси!" -- сказала вона, бо пригадала, що колись вичитала таке слово в списаному шкiряному сувої прапрапрапрапрабаби. Туся, що думала тiльки про їжу, зразу вхопила одну кульку, а побачивши, що пiд трiснутою кулькою бiлiє щось схоже на зерня з горiха, зразу обчистила шкаралупку й укинула бiле ядерце в рот.
      Туснельда перелякалась: а що як донечка отруїться? Та не встигла нагримати на малу, як сталося щось куди страшнiше. До дерева пiдбiг страшелезний дикий кабан iз гострими iклами. В матерi з переляку аж серце спинилось.
      Але кабан, що в цих вiдлюдних краях ще не бачив людини, поводився зовсiм мирно. Обнюхав Туснельдину пелену i вдоволено засопiв, коли Туся почухала йому в щетинi.
      Здоровезний звiр заходився вишукувати своїм рилом брунатнi кульки та смачно хрупати їх. Аж за годину -- видно, наситившись, -- вiн подрiботiв геть.
      У Туснельди камiнь вiдпав вiд серця, i не тiльки тому, що минулась небезпека. Тепер можна було не боятись i голоду: вона знала, що брунатнi кульки в зелених шипуватих шкаралупах можна їсти. Вона пригорщами наносила їх у вiзок, i, їдучи далi, мати i донька чистили тi кульки i їли досхочу. А ввечерi, приїхавши додому, розповiли Тусиному татовi й братам про свою пригоду, показали плоди того дерева й пiдсмажили їх на вогнищi в хатинi.
      За тисячу рокiв людський розум, звичайно, став тонший, а мова -точнiша. Тисячу рокiв тому казали просто -- "крак". Тепер же один плiд називали "кракс", а багато -- "кракси". Краксом називали й саме дерево, i всi дiтлахи, що жили в дерев'яних хатинах на околицi, восени збирали кракси й ласували ними.
      Минуло багато часу -- ще цiла тисяча рокiв. Люди покинули дерев'янi хатини й побудували на горах кам'янi замки. Про дерево в далекiй долинi вже нiхто не пам'ятав. I ось одного дня пiд кiнець жовтня через ту вiдлюдну долину проїздив верхи один рицар зi своїм сином. Рицар, що мав на собi блискучий срiбний обладунок, звався Вольфгард фон Бальдевайн, а його синок у брязкучiй кольчузi -Вольфик. Тато Вольфгард, що навчив свого сина не тiльки їздити верхи, фехтувати, стрiляти з лука та полювати з соколом, а ще й римувати, користався цiєю поїздкою, щоб утовкмачувати синовi прекрасне мистецтво вiршування.
      Вольфик саме почав складати вiрша. Почав зi слiв:
      Як ми ганяли коней пасти...
      Тодi став пiдшукувати риму, i погляд його впав на дерево, що за двi тисячi рокiв виросло в справжнього велетня. Вiн спитав у тата, як те дерево називається. Але рицар не знав того; раптом вiн пригадав один пергамент свого прапрапрапрадiда, де згадувалося про дерево з пальчастим листям i зеленими шипуватими плодами. Той прапрапрапрадiд згадував у пергаментi й назву дерева, але рицар Вольфгард фон Бальдевайн уже не пам'ятав її точно. Вiн думав, думав, бо назва крутилась на язицi, але так i не мiг згадати. Аж через пiвгодини пригадалась йому та назва. Та що синок недавно питав у нього риму до слова "пасти", вiн переплутав одне й друге i назвав плоди того дерева не "кракси", а "касти". Так вiн i сказав синковi.
      "Ой! -- вигукнув Вольфик. -- Який чудовий випадок! Тепер я маю прегарну риму до "пасти"!"
      I, їдучи далi, докiнчив свого вiршика:
      Як ми ганяли коней пасти,
      То бачили великi касти...
      Тато Вольфгард був дуже задоволений сином. Коли вони надвечiр приїхали до замку й сiли в великiй рицарськiй залi за вечерю, Вольфиковi довелося проспiвати свого вiршика пiд звуки лютнi, i йому завзято плескали в долонi не лише дами та пани, а й служники та служницi.
      Вiд того дня дерево в долинi називали вже не "крак" i не "кракс", а "каста", бо завдяки рицарському вихованню розум людський став витонченiший i мова теж. Слово "кракс" не тiшило слуху спiвцiв.
      Воно здавалося грубим, неоковирним. А от "каста" -- тонше, милозвучнiше, його легше проспiвати. Отож вiдтодi почали казати "каста", i всi дiти, що жили в замках на довколишнiх горах, часто восени їздили верхи в долину та спiвали пiд розлогим деревом.
      Минуло багато часу -- цiла тисяча рокiв. Люди покинули замки, побудували собi кам'янi мiста. Про дерево в далекiй долинi вже нiхто й не згадував.
      Але одного дня, теплого осiннього дня, якась дама, гуляючи з донечкою по тiй далекiй долинi, з подивом побачила старезне, велетенське дерево. Дама, що носила пишну, схожу на дзвiн сукню, напнуту на обручах, звалась Лаура. А донечка в шовковiй кофточцi та довгiй спiдничцi з тафти -- Лаурiночка. Обидвi мали в правiй руцi уквiтчаний вiвчарський цiпочок, а в лiвiй -- вiяло.
      Сiвши спочити пiд деревом, вони побачили в травi шипуватi зеленi плоди, в яких ховалися брунатнi кульки.
      "Ой, якi чарiвнi!" -- прощебетала Лаурiночка.
      "Справдi чарiвнi", -- погодилась панi Лаура.
      Обидвi поклали свої цiпочки та вiяла й почали кидати одна однiй брунатнi кульки.
      Лаурiночка спитала матiр, як називаються цi плоди. Та панi Лаура не могла пригадати зразу, їй тiльки згадалось, що вона натрапляла на їхню назву в однiй книжцi своєї прапрапрапрабабусi. Згадалось їй i те, що такi дерева ростуть десь у Гюлiстанi, тобто в Туреччинi. А що панi Лаура любила говорити в риму, то сказала:
      Вони ростуть у Гюлiстанi
      I називаються кас...тани.
      "Ох, каштани! Яка мила назва! -- вигукнула Лаурiночка, бо вона була трохи шепелява. -- Дожвольте менi, матушю, нажбирати їх i вжяти додому -- гратишя! Каштани!"
      "Назбирай, пташечко моя", -- вiдповiла панi Лаура.
      Отак i вийшло, що Лаурiночка принесла додому в кишенях шовкової кофточки чотири брунатнi кульки. I всiм розповiла, що вони називаються "каштани".
      Сестричкам та гувернантцi-француженцi тi каштани дуже сподобались, i вони всi поїхали в далеку долину та назбирали їх повний кошик.
      Вiд того дня старезне дерево почали називати каштаном. I всi дерева, що мають листя, розчепiрене, нiби пальцi на руцi, називаються так.
      Отже, назва дерева за три тисячi рокiв чотири рази змiнилась. Але саме дерево в далекiй долинi росте й досi, воно тiльки стало ще вище й грубше.
      Коли я дочитав свою оповiдку, прадiдусь вигукнув:
      -- Ого, та й складна ж оповiдка! Ти справдi написав її сам?
      Я признався, що деякi мiсця списав iз альбома "З iсторiї Нiмеччини" i що менi допомагав долiшнiй дiдусь.
      -- Але придумував оповiдку я сам!
      -- Так, це легко помiтити. Бо ти уявляєш собi розвиток мови занадто просто. Насправдi вона розвивалася куди повiльнiше й спокiйнiше. Мов рiчка, до якої звiдусюди стiкаються струмки, ручаї та потiчки. Але до одного ти додумався слушно: що кожна доба живе по-iншому, по-iншому думає й по-iншому говорить, нiж попередня! Та, звичайно, люди не вигадують слiв навмання. Кожна рiч потребує такого слова, що пiдходило б до неї. Гном має одне iм'я, квiтка -- iнше, а трава -- ще iнше. Це доводить мiй вiрш про долину Сiмземель.
      -- А який це вiрш, прадiдусю?
      -- Слухай! Зараз розкажу.
      Я зручненько сiв i почав слухати вiрша, якого ще не чув.
      Долина Сiмземель
      В краю, де гори синi,
      Долина є мiж скель.
      Стоять у тiй долинi
      Сто гномiвських осель.
      А гномiв звуть Посiймачок,
      Котигорошок, Пiвгачок,
      Гора найвища -- Стрiмчачок,
      Долина -- Сiмземель.
      В тiй Сiмземелi пишнiй,
      Найкращiй iз долин,
      Один є сад розкiшний,
      Увесь у квiтах вiн.
      Тi квiти звуться Мовпушок,
      I Вiдкомах, i Вiдкiшок,
      I Барвиквiт, i Конюшок,
      А садiвник -- Мовдзвiн.
      У нього дiло -- квiти,
      Насаджуй та плекай,
      А в гномiв -- боронити
      Вiд вiтру весь той рай.
      Вiтри там звуться Невгавай,
      I Дминестiй, i Вдудуграй,
      А найбуйнiший -- Вивертай,
      Синок Мовдзвонiв -- Кай.
      В долинi тiй веселiй
      Гуляє вiн щодень,
      Збирає всякi зела,
      Якi є там лишень.
      Тi зела звуться Деньудень,
      I Стулигуб, i Нiтелень,
      I Ледвеледь, i Живлишень,
      I Дiньбомдзеньдзелень.
      Хто хоче разом з Каєм
      Долину обiйти,
      Хай чобiтки взуває
      Й бере з собою тих
      Дiтей, що звуться Топтунець,
      I Смiюнець, i Кректунець,
      I Дрiбудрiбудрiбунець,
      А може, й так, як ти.
      -- От бач, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- слова, що мають пiдходити до якоїсь речi, треба добре обдумувати. Наприклад, нашої Шкiряної Лiзбет нiяк не могли називати Регiною. Це iм'я просто не пiдходило б їй. А коли ти почуєш слово "Пiвгачок", то зразу здогадаєшся, що це назва чогось маленького, грайливого, тобто гномика. А слово "Мовпушок", наприклад, звучить зовсiм iнакше. Його треба вимовляти з надутими щоками: "Мов-пу-шок!" Чуєш? Звук округлий, повний, доспiлий, мов велика пишна квiтка. Правда?
      -- Так, прадiдусю! Але скажiть: хто придумав усi слова, якi є на свiтi?
      -- Ха-ха, Хлопчак! їх не придумував хтось один, їх придумували всi люди. Мова -- це скарбниця народу. В нiй зберiгаються всi спогади i весь досвiд за багато тисяч рокiв. А скарбники, що охороняють тi скарби, та ведуть їм лiк, та змiтають з них пилюку, -- то вченi, мовознавцi, дослiдники мови! Вони позбирали всi слова й упорядкували їх, як колись на рiчцi Євфратi в хить-хить-хатках.
      -- У хить-хить-хатках? А що це таке?
      -- Ну, це нелегко пояснити. Дуже довга iсторiя. Чи вистачить нам часу до обiду?
      -- Мабуть, вистачить.
      -- Гаразд, тодi я розкажу тобi все достоту! Сiдай на корок та наставляй вуха, бо ця оповiдка зовсiм непроста!
      Я сiв на корковi пластини й уважно вислухав прадiдусеву оповiдку.
      ХИТЬ-ХИТЬ-ХАТКИ
      Колись давно -- сто чи, може, й двiстi рокiв тому -- по рiчцi Євфрату плив за водою корабель, на якому була цiла компанiя вчених-мовознавцiв. Цi вченi подорожували вже три роки, дослiджуючи всi мови свiту, щоб скласти словник кожної мови й гарненько впорядкувати їх усi. I ось, пропливаючи попiд тим берегом, де колись стояло мiсто Вавiлон, вони побачили щось дуже дивне.
      На березi височiв чималий пагорб, а впоперек його гребеня лежали довгi колоди, що вистромлялись далеко на обидва боки й скидались на величезну гойдалку. Але найчуднiше було те, що на самих кiнцях тих колод стояли двi невисокi хатки, збудованi з камiння, i що тi хатки справдi легенько хитались пiд вiтром угору-вниз, як дiти на гойдалцi.
      "Що це таке?" -- в один голос вигукнули вченi.
      "Це останнi рештки Вавiлонської вежi, -- пояснив капiтан судна -старий араб. -- Вона стояла тут".
      "А що це таке -- Вавiлонська вежа?" -- спитав учений-китаєць.
      Капiтан пояснив йому:
      "Коли люди будували Вавiлонську вежу, що мала сягати неба, бог нiбито розгнiвився на таке зухвальство. I за нiч повкладав їм у голови рiзнi мови, так що вони бiльше не могли зрозумiти один одного й у страшенному переполоху розбiглись на всi боки".
      "Так-так, -- сказав китаєць. -- Я вже пригадав цю iсторiю. Про неї розказано в Бiблiї. Але що ж сталося з вежею?"
      "А з вежею сталося таке, -- пояснив старий араб. -- Коли люди розбiглись, то вежа -- i цеглянi мури, i риштовання, й драбини -лишилась у безлюдному Вавiлонi. Налiтали вiтри, дощi, пiщанi бурi, смерчi, за спекотними днями йшли холоднi ночi. Дерев'яне риштовання струхло, мури завалились, недалека пустеля засипала рештки вежi пiском та землею, i врештi вона обернулась в оцей положистий пагорб. Тiльки одну частину вежi пощадили вiтри, сонце й пустеля. То були десять довгих колод iз чорного дерева, що лежали на самому вершечку, мiцно позв'язуванi ликом. Спочатку то була пiдлога восьмого поверху вежi, їхнє дерево тверде й тривке, i вони витримали все, не згнили й не поламались".
      "А що ж то за хатки на кiнцях колод?"
      "Тi цеглянi будиночки з пласкою покрiвлею колись були сторожками на восьмому поверсi".
      "Цiкаво, цiкаво!" -- загукали вченi хором i, хитаючи головами, задивились на ту велетенську гойдалку: пагорб, через нього перевисають колоди з червоного дерева, а на їхнiх кiнцях, наче дiтлахи на гойдалцi, стоять два цеглянi будиночки й тихо погойдуються вгору-вниз пiд вiтром.
      "Каравани, що проходять мимо, називають їх хить-хить-хатками, -сказав капiтан. -- I всi кораблi, що пропливають рiчкою, тричi трохи спускають вимпел на щоглi, коли минають пагорб".
      "Дивний збiг, -- сказали вченi. -- Саме в цьому мiсцi людей нiбито надiлено рiзними мовами, i саме повз це мiсце пропливаємо ми, шукаючи, де б упорядкувати всi численнi мови".
      "А може, це й є те мiсце, якого ми шукаємо!" -- вигукнув один з учених, англiйський лорд.
      "Безперечно! -- хором загукали всi вченi. -- Це те мiсце, якого ми шукаємо! Пане капiтане, ми тут зiйдемо на берег!"
      Корабель пристав до берега, вченi зiйшли з нього, рушили до пагорба, пiднялись на вершину i, балансуючи руками, пробралися по колодах до цегляних будиночкiв. Iшли по двоє: один лiворуч, другий праворуч, -- щоб не порушувати рiвноваги тiєї гойдалки. Невдовзi половина вчених уже сидiла в лiвiй, а друга половина -- в правiй хить-хить-хатцi.
      "Ну от, -- сказав найстарший з учених. -- Зараз почнемо наводити лад у рiзних мовах свiту. Ми сидимо в цих хатках нiби на терезах, i це допоможе нам точно виважити закони мови".
      I вченi розпочали нараду, перемовляючись iз хатки в хатку.
      Коли вони не могли погодитись на чомусь i той чи той сердито рушав, балансуючи руками, до вершини пагорба, хить-хить-хатки починали рiзко хитатись, i всi вченi скрикували зi страху, що вони впадуть i повбиваються. Тому розсерджений учений негайно вертався до своєї хатки, вiдновлював рiвновагу гойдалки й кiнець кiнцем погоджувався з iншими.
      Пiд час цiєї наради мовознавцi харчувалися судновими запасами, що їх приносили на берег матроси, а вони пiдтягували їх до хаток на довгих мотузках. Звичайно, i тодi треба було дбати про рiвновагу. Коли в лiвий будиночок пiднiмали п'ятдесят фунтiв в'яленої баранини, то в правий пiдтягували кошика з пiвсотнею фунтiв оливок. А коли праворуч пiднiмали тридцятикiлограмове барильце вина, то лiворуч тягли тридцятикiлограмовий мiшок кукурудзяних коржикiв.
      Коли минув отаким чином тиждень, усiм мовам бiльш-менш дали лад. Пiд кiнець iще треба було порадитись, якi iменники мають бути чоловiчого, якi жiночого i якi середнього роду. Це було нелегке дiло.
      Англiйцi не бачили тут нiчого складного. "Ми, англiйцi, -пояснював худющий лорд iз довгою конячою головою, -- вважаємо, всi слова, якi не позначають живих iстот, -- середнього роду. Тож нам i нема потреби сперечатись, якого роду яке слово. Будь-який неживий предмет у нас не "вiн" i не "вона", а "воно". I готово! О'кей!"
      Отак упорядкували англiйську мову, i кощавий лорд, балансуючи, пройшов з лiвого будиночка на гребiнь пагорба, а з правого так само пройшов плечистий американець iз широким пiдборiддям, аби не порушилась рiвновага хить-хить-хаток.
      Китайськi вченi зробили ще хитрiше. Вони лишили iменники такими, як є: мовляв, розумнi люди самi розберуть, котрий iменник якого роду.
      "Вiзьмiть, наприклад, слово "чi", -- сказав учений у жовтому шовковому халатi й показав павука, що бiг по колодi. -- Слово "чi" має два значення: "павук" i "сокира". Коли ми маємо на увазi павука, то згадуємо, що вiн тче павутиння, а ткачами звичайно бувають чоловiки. Тому павук -- чоловiчого роду. А сокира буває гостра, мов язик у жiнки. Отже, вона -- жiночого роду. Все!"
      Таким мудрим способом умить навели лад серед китайських iменникiв, i з обох хаток пройшли до вершини пагорба по одному вченому в шовковому халатi. Iншi вченi, що розв'язали справу так само, як китайцi, подалися за ними.
      Французи, iталiйцi, iспанцi погодились на тому, щоб iменники були тiльки чоловiчого та жiночого роду. Один чорнявий, кучерявий молодий учений з Неаполя сказав: "Наше слово "бамбiно" означає "дитя". Дитя -це морока для матерi, але радiсть для батька. Отже, "бамбiно" -чоловiчого роду. А слово "страда" означає "вулиця". На вулицi смiються, плачуть, теревенять -- i все це iнколи одночасно. Чисто по-жiночому. Отже, "страда" у нас -- жiночого роду".
      Так без великих труднощiв дiйшли згоди iталiйцi, французи, iспанцi та португальцi. Злiва й справа по четверо темнооких учених пройшли по колодах до вершини пагорба, i в хить-хить-хатках зосталися тiльки росiяни, голландцi, нiмцi та деякi iншi вченi.
      Голландцi домовилися першi. Вони подiлили свої iменники теж на двi купи, але не так, як iталiйцi. Оскiльки вони держалися думки, що чоловiк i жiнка живуть разом; то й об'єднали чоловiчий i жiночий рiд докупи. А решту слiв вiднесли до середнього роду. Дитя чи курча -- це середнiй рiд. Готово! Klaar! In orde! [1] Отаким практичним способом домовились голландцi, i їхнiй подiл прийняло ще багато вчених, що пройшли справа й злiва на вершину пагорба. ------[1] "Ясно! В порядку!" (Голландське) ------
      Настала черга росiян. Вони подiлили iменники гарненько на чоловiчий, жiночий та середнiй рiд, а розрiзняти їх вирiшили по закiнченню. Коли слово кiнчається на приголосну -- це здебiльшого чоловiчий рiд, коли лiтерою "а" чи "я" -- здебiльшого жiночий, коли "е" чи "о" -- середнiй. Наприклад: "хлiб" -- чоловiчий, "вода" -жiночий, "море" i "небо" -- середнiй. Хорошо! Точка!
      Минув якийсь час, поки росiяни подiлили свої слова. Але зрештою впорались i з цим, i бiльшiсть учених, якi ще сидiли в цегляних хатках, зробили за прикладом росiян i, зберiгаючи рiвновагу, пройшли справа та злiва на середину пагорба, а потiм iз полегкiстю спустились у дiл.
      Тепер нагорi, в хить-хить-хатках, зосталися тiльки тi вченi, котрi говорили по-нiмецькому: нiмцi, австрiйцi та швейцарцi, по троє в лiвiй i правiй хатцi.
      На превеликий жаль, цi шестеро вчених нiяк не могли дiйти згоди. Майже через кожне третє слово виникали суперечки, i не раз гойдалка з колод починала так сильно хитатися, що обидвi хатки аж з мiсця зсовувались, i тi вченi, котрi вже стояли пiд горою, перелякано розбiгались, бо думали, що вони впадуть.