Голодна весна

Вирішую трохи згодом, а може, завтра ще поговорити з матір'ю про це. Відпрошусь у Павла Івановича на два дні, він відпустить. Не раз питав, що пише батько, як себе почуває.

Після того як Павло Іванович заступився за нас з матір'ю біля гамазею перед міліціонером, він ходив похмурий, мовчазний. Не жартував, як іноді бувало, не затримувався в класі після уроків. Як тільки пролунає останній дзвінок, збере книжки на столі, скаже нам «До побачення!» і поспішає додому.

Уже не один раз я збирався підійти до нього, запитати, чи нічого йому не було за те, що накричав тоді на рябого міліціонера, але боявся. І за Аполлінарія не насмілювався запитати, чи не знає, де він і що з ним? Де його поділа міліція? Забрали, і мов у воду канув чоловік. Я й батькові про Аполлінарія повідомив. Написав: «А ще в нас новина, дядечко Аполлінарій, як ото й ти, поїхав у район і досі не вернувся». Щоб догадавсь.

Сіро за вікнами хати, вітер кидає в шибки дощем, дощ торохтить по них, немов хтось добивається до нас. Немов не весна надворі, а осінь, дідько б таку погоду забрав.

Звертаюся до матері:

– А чому така несправедливість? Адже даремно засудили батька, він же не винен, що нас обікрали. І голова сільради казав, і міліціонер. А суд засудив. Неправильно це, несправедливо!

Мати прихиляє мене до свого плеча.

– Не знаю, синку. Нічого не знаю. Де та правда, де та справедливість? Виростеш, сам колись у всьому розберешся. Давай, лишень, посьорбаємо того борщу, що я зварила. Який він там удався? Бо вже давно обідня пора минула, а ти ж їсти хочеш.

Рідна моя, добра моя матуся! Як вона турбувалася за мене! Вона багато знала! І про хороше, й про погане. Про добре охоче розповідала, від поганого – оберігала. Вона відривала від свого рота останню крихту й несла мені. Жаліла, пестила, берегла. І сама від себе, як мати, і батьків наказ виконувала. Як прощалися ми з ним перед відправкою в тюрму (ледве дозволили в міліції), поцілував він нас обох, а матері наказав: «Бережи мені сина, Тетяно!»

На любов і добрість матері я теж відповідав любов'ю і добрістю. Слухався її в усьому, допомагав чим міг, жалів, коли приходила стомлена з роботи, втішав-, коли плакала. І теж ділився з нею чим міг. Ось і тепер, відколи задощило і мати вдома, їй не дають у колгоспі пайка, то я щодня приношу свою скибочку хліба зі школи. Чай випиваю так, без хліба, а хліб – додому. Мати сварить, їж, мовляв, сам, а я – ні, ділюся з нею.

Сьогодні теж приніс тоненьку скибочку і поклав під полотняною хусткою на столі. Звичайно, не наїмося ми нею, але нехай хоч запахне хлібом у хаті.

В ці дощові дні, коли мати дома, вона нашукує на городі щавлю, лободи, кропиви, кидає кілька квасолин (знайшла десь у запічку вузлик) і варить сякий-такий борщ. Власне – це не борщ, а зелений суп, і ми його їли з тією скибочкою хліба на двох. Мати каже, щоб у животі попарилося та кишки не позсихалися.

– Обідати, то й обідати, – згоджуюсь я. – А тоді «Кобзаря» почитаємо, ми вже давненько не читали.

– А чого ж, почитаємо, – підтримує мене мати і злазить із печі.

Мати в мене неписьменна, через бідність не ходила жодного дня до школи. Єдине, чого навчив її батько – це розписатись. І те вона робила з великою потугою. Але слухати, як хтось читав книжки, дуже любила. І переживала дуже, коли в книжках було комусь погано. А коли я читав їй Шевченкові «Катерину» і «Наймичку» – слухала з повними очима сліз. Тоді я переставав читати й казав: «Плачеш – більше не буду!» Мати хутенько витирала сльози кінчиком хустки й виправдовувалась: «Як воно само плачеться».

Тільки-но мати ступила на долівку, як мимо наших вікон хтось пройшов, потім рипнули сінешні двері, і в сінях загупало.

– Хто б це до нас у такий дощ? – повернулася вона до хатніх дверей.

Двері ту ж мить відчинилися і поріг переступила промокла, забрьохана старша Гальчина сестра Параска. Велика хустка – по самі очі, худа, зсутулена, не дівка, а стара жінка. Зайшла, привіталася, і в плач.

– Ой, тіточко-голубочко, мати просить прийти до нас, наш батько вмер. Поможете обмити.

У матері опустилися руки:

– Помер? Та як же це?

Параска схлипує, витирає сльози з очей.

– З голоду вмер. Він же сам нічого не їв, де що заробить – все нам приносив. Лише курив батько. Висох – одні кістки. Як він ще на ту роботу ходив – не знаю.

– Царство небесне його душі, – хреститься до ікон У кутку мати. – Гарний був чоловік, роботящий. Ех, голод, голод проклятий, всіх у могилу покладе. – Потім до Параски: – Зараз прийду.

Параска дякує і йде з хати, бо їй ще треба кликати жінок-сусідок.

За звичаєм померлу людину у нас обмивають теплою водою жінки. Обмиють, одягнуть у свіжу білизну, щоб на той світ відходила чистою.

Посьорбали ми борщу нехотя, мовчки, мати запнулася чорною хусткою й пішла, пообіцявши мені не затримуватись.

А я знову на піч, під комин, і очі у вікно напільне, чи не перестав дощ. Іде. І впертий же! Хоч би перепочив трохи, дав змогу поховати Гальчиного батька. Бо як же нести чоловіка на кладовище під дощем?

От і залишилася Галька без батька. І мені стає страшно. Адже й зі мною може таке статися й, може, сталось уже? Коли той лист був, в якому батько про свою хворість писав? Тижнів зо три тому. А це немалий час. За три тижні хвора людина може тричі вмерти.

За страхом приходить жаль, бере мене в свої обійми й поволі-поволі стискує всього. Я опираюсь, я пручаюсь, щоб вирватись, але жаль робить своє. Від його міцних обіймів у мене дере в горлі, поколює в носі, а на очі напливають сльози. Ще мить – і я б заплакав.

Та раптом відчув на собі пильний Погляд. Зводжу зволожені очі на портрет Шевченка. А-а, це ви, дядечку Тарасе? Вибачте за неувагу. І за слабкість, яку проявив. Мало не заплакав. Багато у мені жалю зібралося. І за те, що «Кобзаря» вашого не читав – вибачте. Так сталося. Іншим разом неодмінно почитаю.

Поки я подумки говорив з мовчазним Шевченком, виливав йому свої болі й жалі, хату наповнювали вечорові сутінки і повагом умощувалися по кутках на ночівлю. Вони й навіяли на мене сон, я задрімав.

Як довго спав – не знаю, але прокинувся від скрипу сінешніх дверей, і в хату зайшла мати.

– Плаче Галька? – запитав я її.

– Аякже, всі плачуть, – відказала мати, скидаючи з себе мокру хустку й сачок. – Завтра ховатимуть. Хоч би дав Бог дощ перестав.

Більше ми про це не говорили. І ні про що не говорили. Так мовчки й полягали спати під шум дощу за вікнами.

Передрімавши, я, мабуть, далеко відігнав від себе сон і тому довго не міг заснути. Лежав з розплющеними очима й дивився в стелю, чорну як ніч за хатніми вікнами. Потім заплющував їх і лягав боком. Спершу на лівий, потім на правий. Крутився, а сон не брав мене.

Чого ти там крутишся? – обізвалася крізь сон мати – Спи вже, давно пора.

Я й сам знав, що пора, але нічого з собою вдіяти не міг. Не спалося, хоч очі виколи.

Проте виколювати очей не довелося. Я таки заснув. Незчувся, як і коли. На якому боці й о котрій годині. І заснув міцно. Мати ледве добудилася мене вранці. Просто звела на постелі, притулила до комина й ну піднімати мою голову рукою за підборіддя, звертаючись:

– Синок, розплющуй же нарешті очі та подивись, хто в нас у хаті!

«Хто б це міг так рано до нас прийти? – кволо-кволо ворушиться в моїй голові сонна думка. – І чому я маю на нього дивитися?»

А слідом за цією думкою – інша: «А чого це раптом мати так ніби радо каже: подивися, хто в нас у хаті!»

Очі ж ще не розплющуються – сонні. Намагаюся розплющити, а повіки немов посклеювані чимось.

Нарешті таки пересилюю себе, підводжу голову, розплющую очі і… не вірю побаченому. Біля припічка стоїть худий, зарослий рудою щетиною, у драній, мокрій і брудній куфайці, з такою ж мокрою і брудною шапкою в руці – батько. Мій рідний батько! Стоїть і дивиться на мене добрими сіро-синіми очима, кволо, ледве-ледве всміхаючись кутиками уст.

– Та-а-а-тку-у! – кричу я з усієї сили, стрибаю з печі і висну в нього на шиї. – Ти прийшов? – й цілую, Цілую його колючі щоки, очі, лоб, стрижену голову.

Від батька пахне дощем і махоркою, кінським потом весняною землею. І ще чимось незбагненно приємним, тільки йому властивим, батьківським.

– Та-ат-ку-у… – міцно-міцно тулюся до нього і не вірю – він це чи не він, наяву це чи уві сні.

– Синок, синочок, – гаряче шепоче мені у вухо батько, цілує мене холодними губами і гладить, гладить по плечах, по спині худими, зашкарублими руками. З його очей рясно котяться сльози.

Плачу і я. Від радості.

Плаче і мати, обійнявши нас обох.

Плачемо ми всі троє. Плачемо, мов діти, не соромлячись одне одного.

А коли виплакались, перехвилювались від радісної зустрічі, мати розповіла, як знайшла батька. Так, саме знайшла. Він не прийшов сам у хату. Вона не зустріла його ні на подвір'ї, ні на сінешньому порозі. А знайшла на нашому ще невиораному і непосадженому городі.

Вранці, напнувшись від дощу стареньким мішком, вийшла з відром по воду. Дивиться, а на городі стоїть худа-худюща сіра конячина, опустивши низько до землі голову, немов розглядає щось на ній. Аж воно справді так: перед кобилою, немов складений удвоє, лежить чоловік. У матері серце так і кольнуло: невже мертвий? Хто він і як опинився на нашому городі? Поставила відро під стріху – і мерщій по грязюці до того чоловіка. І мало не вмерла, коли побачила, що то наш батько. Вона до нього, давай будити. А він спить. Ледве розбудила, звела під руки і ну вести до хати. Не йшов, а ледве ноги переставляв, так закоцюб.

Батько потер руки, вони в нього немов дерев'яні, винувато всміхнувся.

– Цілу ніч на кобилі їхав. До вас поспішав. Зі сну геть вибився і як упав з неї на городі – не пам'ятаю.

Мати витирає мокрі від сліз щоки, повертається до ікон у кутку хати й хреститься:

– Спасибі тобі, Господи! Спасибі тобі, Матір Божа! Я розумію її, це вона дякує нашим святим, Ісусу Христу й Божій Матері за те, що повернули нам батька, зберегли йому життя, не дали загинути.

Потім мати підступає до скрині, відчиняє віко, дістає з неї батькові одяг і велить йому хутко лізти на піч і переодягнутись.

За кілька хвилин ми сидимо всі троє на печі, батько ще й обіпнутий рядном, і мати просить його:

– Розкажи ж нам тепер про себе, як воно сталося,

що ти вернувся. Ми ж до тебе скоро збиралися прийти, а ти, бач, нас випередив.

Батько помовчав якусь мить, мабуть, роздумуючи, з чого почати, й нарешті заговорив:

– Я й досі не вірю, що дома, що сиджу з вами на печі, що бачу вас. – Голос у батька грубий, з хрипотою, від простуди, мабуть. – Дуже скрутно мені там було. Так скрутно, що й згадувати страшно. Колонія переповнена, в бараках тіснота, бруднота, воші та клопи поїдом їдять. їсти давали раз у день, в обід. Порція супу з буряків і капусти й пайка хліба – сто п'ятдесят грам. А вранці й увечері – чай. Брали нас на роботу в Прилуки, в села возили. Рови копали, цеглу сортували. Що найважче. Восени багато вмерло. Від дезинтерії, запалення легенів, інших хвороб. А зимою та навесні – ще й з голоду. Мене зимою взяли в столярну майстерню, в бригаду, яка робила кінні вози. Працювали там і вільнонаймані від якоїсь артілі. Іноді приносили нам, засудженим, то картоплину, то буряк, то кусень макухи якоїсь, а то й просто жменю насіння. Хто що мав і хто що міг. Та пробув я там недовго. Приїхало якесь начальство і закрило ту майстерню. Знову я в колонії. Двірником призначили. Робота ніби не важка, а день як находишся з мітлою, увечері ніг під собою не чуєш. А з їжею все гірше й гірше ставало. Хліба зменшили до ста грамів, а супи стали варити з гнилої риби. І почало валяти людей. В санчастині не вистачало місць, лежали прямо в бараках, на своїх нарах. Там і вмирали. За день по п'ять-сім чоловік. Зробили з нас, двірників, похоронну команду, ми збирали трупи по бараках і возили ховати.

– Господи, – перехрестилася мати, – сохрани й помилуй.

А у мене морозом сипнуло поза шкірою.

Батько ж розповідав далі:

– Ховали в одній великій ямі. Накидали трупів повну і вже тоді засипали землею. Я довго тримався, але теж нарешті зліг. Заболів шлунок, запекло в животі. Потрапив в санчастину і думав, що назад звідти не вийду, одвезуть і мене до ями. Та третього дня заходить до нас, хворих, сам начальник колонії. З ним лікар і ще двоє з канцелярії. Обійшов усіх, поцікавився, хто скільки лежить, як себе почуває. А потім до всіх нас звертається: «Хто з вас дійде зараз самостійно додому, підніміть руку».

Ми спершу розгубилися, думали – жартує начальник. А він удруге звертається: «Чого мовчите? Повторюю, всіх, хто відчуває в собі силу доїхати додому, завтра відпущу. Бо повмираєте тут до чортової матері, возись мені з вами, набридло вже. Отож видамо довідки і їдьте. Ось ти, звідки?» – показав на мене рукою.

Я відповів.

«Так чого ж ти мовчиш? – закричав він на мене. – Живе під колонією і не хоче додому йти! Як прізвище?»

Я назвав.

«За що строк маєш?» – питає.

Розповів.

«І судили тебе задарма. Запиши, – до одного з канцеляристів. – І готуй документи».

– Хай йому Бог здоров'я дасть, доброму чоловікові, – побажала мати й поклала на себе хрест.

Батько ж повів розповідь далі:

– На другий день, після обіду, мене викликали в канцелярію, видали довідку про дострокове звільнення, у зв'язку з тяжкою хворобою, пайку хліба і випустили за ворота. Вийшов я, і не віриться, що вільний, що можу йти додому. А на ногах ледве стою, тремтять вони в мене. Не від радості, від слабості. Проте вирішив іти, повзти, боком котитися, а додому дістатися, вас побачити…

Від колонії до Прилук доїхав попутньою підводою, взяв добрий чоловік, а від Прилук пішов пішки. Вирішив – йтиму і вночі, адже дорогу знаю. Хай і дощ, і грязь, а йтиму.

За Прилуками почало темніти, аж неподалік від дороги я ще побачив на озимині конячину, паслась. Мені й подумалось: а що як зловити та й доїхати нею додому. Добейкався до неї, а вона, як і я, немічна, худюща-прехудюща. Не тікає. Взяв її за гриву, погладив по шиї та й кажу: «Одвези мене, конячко, хоч до села». А вона тільки сумно дивиться на мене скоса. З великим трудом виліз на неї, спрямував на дорогу, і повезла вона мене, раба Божого, до рідного дому. Єдине, чого боявся, це щоб конячина не спіткнулася і я не впав з неї, бо вдруге уже б не сів, сили не вистачило. Але вона, спасибі, витримала, привезла майже до самої хати, де я й здав. Звалився знесилений і сонний, не пам'ятаю як.

Закінчив батько свою сумну розповідь, і в хаті запанувала цвинтарна тиша. Тільки чути було, як надворі йшов дощ.

Коли я зібрався йти до школи, батько попросив мене:

– Ти ж там не хвалися поки що нікому, що я вернувся. Щоб не йшли провідувати та розпитувати. Бо, бачиш, я який. Хоч одіспатись треба, відлежатись. Лише Павлові Івановичу можна сказати, потихеньку. І вітання йому моє передай.

Важко, ой, якби тільки хто знав, як важко було мені приховувати свою радість, не похвалитися хлопцям у школі, що повернувся батько. Але я мужньо витримав. Лише Павлові Івановичу сказав, і то після уроків. Наздогнав його біля самої квартири і сказав.

– От і добре, що вернувся, – задоволено мовив Павло Іванович. – Передай і йому вітання від мене. Хай одужує.

Радий поспішав я зі школи додому. Гадаю – кожен би радів на моєму місці. Якже – вернувся додому батько, і тепер я щодня бачитиму його, говоритиму з ним, зможу притулитися до нього плечем й просто посидіти мовчки.

І ще була в мене одна потреба поспішати додому: у пазусі, загорнуту в тряпочку, я ніс батькові скибочку черствого ячного хліба, свою шкільну порцію до чаю. Я вирішив віддавати йому свій хліб кожного дня, щоб скоріше видужав, швидше відновилася в нього сила.

Навіщо заховав хліб у пазуху?

Щоб не намок. Адже й того дня ішов дощ. Без перепочинку. То припускав, то стишувався. Але йшов.

Розділ дев'ятий. ЗНАХІДКА НА КЛАДОВИЩІ

Ось нарешті я й у своєму дворі, що поволі почав заростати густим споришем. Іду від хвіртки до сінешніх дверей, мокрий, забрьоханий, і бачу: на них висить наш великий поржавілий замок. Отакої! А це ж чому замкнуто? Навіщо? Ну нехай мати пішла на похорон Гальчиного батька. Так навіщо ж замкнула мого в хаті, знаючи, що я скоро прийду зі школи?

Заглядаю в одне вікно, передпічне, в друге – поряд, на хату. Ні на печі, ні на полу батька немає.

Серце моє одразу немов хто стиснув рукою, воно заболіло, а потім застукало тривожно в грудях, аж я почув його стукіт.

«Невже забрали? – вдарила у голову думка. – Хворого, немічного. Та він же й поспати, мабуть, не встиг!»

Ох ти ж горе!

Не тямлячи себе, вибігаю з двору й через дорогу поспішаю до Гальчиної хати. Грязь і вода розлітаються від мого бігу навсібіч, оббризкують мене з ніг до голови, але я не зважаю на це. Що мені те бризкання, коли немає батька, коли я не встиг на нього надивитися, не встиг наговоритися з ним. Татку ж мій, таточку!

Біжу до Гальки, може, вони щось знають, може, мати їм щось сказала. Хоч у них і в самих горе.

Хата Кулиновичів, як і наша, старенька, з маленькими вікнами, в яких жодної цілої шибки, скрипучими дверима і сіньми без стелі. І стоїть так же, як і наша, над дорогою, тільки трохи вище, на горбку, й коли іде дощ, то до порога попоковзаєшся, поки дійдеш. Проте я докарабкуюсь з розгону, захекано, і нарешті заходжу до хати.

В хаті пахне ладаном і воском. В кутку, перед іконами, жевріє слабенький вогник лампадки, а на столі горить воскова свічка в надщербленій чашці.

– Драстуйте, – тихо вітаюсь і бачу за столом кількох бабів у чорних хустках, схожих на ворон, що сидять рядочком на якійсь жердині, Параску, Гальку. Посеред столу – миска з вареною картоплею в лушпинні й миска кануну. Отже, дядька Григорія поховали і зараз поминають чим Бог послав. А послав він їм дуже мало, це, скоріше, сусіди знесли по картоплині, бо від Гальки знаю, що в них у хаті, як і в нас, давно нічого немає.

Не видно за столом тільки хазяйки хати, тітки Насті. Вона лежить на полу, вкрита стареньким ряденцем, і стиха стогне. Хвора, немічна, мабуть, наплакалась і злягла зовсім, навіть за стіл неспроможна сісти.

Я ніяковію, питаю про матір. Думав, у них, але бачу – немає. Чи не знають дівчата, де вона?

Із-за столу встає Галька, підходить до мене з картоплиною в руці, каже:

– Не хвилюйся, пішли з батьком у сільраду.

Добре мені не хвилюйся, у мене аж у душі похололо, коли почув про сільраду.

– Чого? – не зводжу з Гальки очей.

Галька тицяє мені картоплину до рук, з'їси, мовляв, за упокій батькової душі, потім відводить до самісінького порога й шепоче, кивнувши у бік матері ка полу:

– Дуже погано їй, накричалась так, що ми її й на кладовище не пустили. А ти справді не бійся, по ділу твої пішли в сільраду. Розумієш, копачі, що копали для батька яму, якраз на тому місці викопали два порожні бідони. Сповістили голові сільради. Той приїхав підводою і забрав. Параска похвалилася твоїй матері, а мати, звісно, розказала батькові. От вони й пішли в сільраду подивитись на ті бідони, чи не ті, що у вас торік украдено. Як добре, що твій батько вернувся. А мій уже не вернеться ніколи… Звідти не вертаються. – І на очах сльози.

За столом про щось тихо говорили баби з Параскою, тихо потріскувала свічка в щербатій чашці, а я став заспокоювати Гальку:

– Не треба, не плач, сльозами горю не поможеш. – А сам відступаю до дверей і, нарешті, коли відчув їх спиною, кажу: – То я побіг… Теж у сільраду… Теж хочу побачити оті бідони… – А в думці: «Будь вони тричі прокляті, як через них мого батька в тюрму посадили».

– Іди, – хитає мені на те головою Галька. Боса, ноги по кісточки в грязі, так напевне й на кладовище ходила, бо немає взуття, у старій полотняній спідничці і виношеній, невизначеного кольору хлопчачій сорочці, вона викликає у мене жаль. Бідна дівчина, як їй тепер без батька житиметься.

До сільради від хати Кулиновичів (та й нашої) недалеко, рукою подати, якраз навпроти церкви на вигоні. І сільрада, й контора колгоспу поряд, у хатах розкуркулених. Сільрада в хаті під білою черепицею – Грицька Ковальчука, а контора в хаті під бляхою – Прохора Зозулі. Батько казав, що розкуркулили їх за ці ж хати не під солому і з дощаними підлогами та за те, що в Ковальчука була своя кузня, а в Зозулі вітряк над шляхом на Стару Оржицю.

Але до сільради я не дійшов, зустрів матір з батьком на півдорозі від неї, вони поверталися додому. Мати вела батька під руку, він ледве переставляв ноги і був блідий-блідий. Блідий і худющий. Особливо це впадало в очі, бо він устиг поголитися.

Я нічого не став питати в них, узяв батька за ліву руку, й ми мовчки пішли додому втрьох. На душі в мене відлягло, немов з неї упав важкий і холодний камінь.

Одразу ж, як тільки зайшли в хату, мати звеліла мені й батькові:

– Ви роздягайтесь – і гайда на піч, а я хутенько протоплю та зварю затірки, посьорбаємо гаряченької.

Рідна, дорога моя матуся! Скільки енергії, настирливості й кмітливості проявляла вона, щоб десь заробити, позичити чи виміняти за якусь свою одежину окрайчик хліба, бурячок, десяток картоплин, жменю муки, капустину чи морквину, щоб з'їсти, не терпіти від голоду. І коли сказала тоді про затірку, я одразу догадався: зникла зі скрині або її вишита сорочка, або спідниця чи рушник. Заради батька, заради мене.

Я мовчки підійшов до неї, мовчки віддав свою пайку хліба, мовчки поцілував її в щоку і лише тоді юркнув на піч слідом за батьком.

Поки мати варила затірку з кукурудзяної муки, таки виміняної в когось за святковий материн фартух, батько розповів мені про знахідку на кладовищі та його розмову з головою сільської Ради.

Голова у нас був не сільський, а присланий з району, на прізвище Задорожний. Високий, плечистий, чорночубий і… рябий, дуже понівечений віспою. Але І батько й мати казали – не вредний чоловік. До чесних, працьовитих людей ставився прихильно, із співчуттям, допомагав кому словом, кому ділом, якщо міг.

З брехунами ж, ледарями й тими, хто плутав чуже з своїм, – не церемонився.

Так ось цей голова, коли батько несподівано з'явився в сільраді, дуже зрадів йому, привітав з поверненням і одразу ж показав знайдені бідони, які тримав у сільрадівський кладовій.

Батько одразу впізнав їх. Це були ті самісінькі бідони, що їх украли з нашої хатини, повними сливок і сиру.

Упізнав їх і голова, але вирішив не говорити про це нікому, не сповіщати в міліцію. Сам вирішив виявити злодіїв, він уже приблизно знав, через кого батько сів у тюрму.

– І не признався тобі? – не втримався я від цікавості.

Батько безпорадно розвів руками:

– Ні, адже кажуть: не спійманий на кражі – не злодій. Я теж підозрюю декого, але… – І замовк.

Більше ми про це не говорили.

Невдовзі мати подала нам на піч затірку, гарячу й таку смачнющу, що я, здається, ніколи такої не їв. їли ми її з однієї миски з батьком, їли дерев'яними ложками, які він колись сам вистругав з груші. Той, хто не знає, що таке голод, не може собі уявити смаку такої затірки, як не знає взагалі, що то за страва така – затірка.

Ех, затірка, затірка! Хай тебе й не знає ніхто сьогодні! Надто діти!

…А через кілька десятків років, як уже давно не було мого батька, ліг воїном в братську могилу на німецькій землі у Велику Вітчизняну війну, як спала вічним сном на нашому сільському кладовищі мати, я дізнався, хто обікрав нас осінньої ночі тридцять другого року. І бачив одного з них (їх було два, два брати), бо другий, молодший, на той час уже помер. Помер одразу ж по війні у злиднях і нужді. А старший вижив. Відсидів п'ятнадцять років у колоніях і повернувся в село. Одер, жав так багато, мабуть, за всі свої крадіжки, які вчинив, за спекуляцію вкраденим. Одержав, як кажуть заслужено і сповна.

Повернувся ще живим, бадьорим, одружився на вдові, теслярував у колгоспі. Казав односельчанам: «Мені не заробіток потрібний, хочу бути між людьми». Але і не сприйняли його, сторонилися. Тоді він став набиватися своїм тесляруванням сусідам, кутчанам, одиноким інвалідам. Ремонтував ворота, зруби колодязів, повітки, не беручи з господарів ніякої плати. «Навіщо мені гроші, – казав. – Я просто так, від душі». Люди ж все одно платили йому й більше не запрошували.

І вирішив він зайнятись садівництвом. Привів до ладу удовин сад, став збирати дорідні врожаї вишень, слив, яблук і груш. Роздавав своїм родичам і жінчиним, пропонував сусідам на кутку, знайомим у селі. Проте, крім родичів, ніхто садовини в нього не брав. Навіть діти.

Я не мав на нього зла, але зустрічей з ним уникав, бо він завжди, зустрічаючись, запобігав переді мною, дуже мене розхвалював і щоразу підкреслював, що добре знав мого батька і в молодості навіть дружив із ним, чим викликав у мене, відразу. І мимоволі приходив тоді мені на думку вислів якогось філософа-мудреця про несправедливість серед людей. Зміст його такий: погані люди живуть довго, а добрі, чесні – вмирають рано.

Помер батьків кривдник після вісімдесяти трьох років.

Розділ десятий. ПЛАЧ ТІТКИ СОФІЇ

З настанням весни в селі майже кожен ранок починався голосінням. Голосили жінки. То на одному, то на другому кутку. Або й на двох водночас. Це означало, що вночі когось обікрадено. Крали різними способами. Ламали замки на дверях погребів і повіток, знімали двері з завіс, робили підкопи в чулани й хатини, забирали все, що в кого було у запасі придатне для їжі. Все, як кажуть, під мітлу. Були ще деінде серед людей і такі, що якимось чудом тримали півдесятка курей, кролів чи козу. Крали і їх. З-під семи замків. Там же, на місці, душили, різали і забирали.

Так ось, того сонячного березневого ранку (нарешті знову випогодилось), йдучи до школи, я, в який уже раз, почув голосіння жінки. Прислухався: де це? На якому кутку? Дивно, долинало воно звідти, куди я йшов. Тобто – від школи. За школою жили люди, і я вирішив, що це, мабуть, там. Не що інше, як крадіжка. «І поки таке буде? ~ подумалося. – Що собі той голова сільради думає? Лише похваляється зловити злодіїв, а вони тим часом знай своє роблять».

Прискорив ходу, минаю крамницю, в якій, до речі, й досі не торгують, щоб швидше від когось довідатись, хто, де й чого голосить (школярі, сходячись до школи з усього села, все скрізь бачать і все знають), і раптом бачу через вигін на шкільному подвір'ї гурт людей, від якого й доноситься плач. Коли стало ближче, одразу ж упізнав по голосу – плакала тітка Софія, наша шкільна прибиральниця і годувальниця. Це ж вона гріла нам у своїй маленькій комірчині чай і на великій перерві роздавала по чашці разом із порцією хліба. Дивуюсь: що ж таке трапилося s нею? Чого вона голосить біля школи на все село? Красти у неї нічого, живе одна в чужих людей у хатині. Значить інша якась причина.

Вигін не переходжу, а перебігаю, і ось я на шкільному подвір'ї, біля гурту учнів і вчителів навколо тітки Софії, яка дуже чимось ображена й не перестає плакати.

Обступили тітку і заспокоюють наш учитель Павло Іванович, учителі інших класів, голова сільради Задо-рожний. Але вона ніяк не може зупинити себе, все голосить і примовляє:

– Як же далі на світі білому жити, коли в людей ні совісті, ні сорому немає, коли вже у своїх дітей почали красти, останній шматочок хліба від рота відривають?

Неподалік від учителів стоять купкою дівчатка з сусіднього класу, і серед них моя однокласниця Палажка, вони прийшли дещо раніше від мене й, напевне, знають, що трапилося. Підходжу, питаю Палажку:

– Чого тітка плаче?

Палажка пошепки відповідає:

– Її коморку обікрадено. Хтось заліз через класне вікно, відірвав замок і забрав наш хліб і цукор.

– Та невже? – не вірю я.

– А навіщо б їй вигадувати? – каже Палажка. – Прийшла вранці, школу відкрила, а двері в комірчину – навстіж. Так що будемо сьогодні без хліба і чаю.

Річ у тому, що тітка Софія щодня одержувала для нас пайок у колгоспній коморі наперед, тобто – на завтра. Хліб і цукор. Одержувала, приносила в школу і ховала на ніч у своїй комірчині. А наступного дня, подзвонивши нам на уроки, різала той хліб на рівні пайки, кип'ятила чай, і на великій перерві ми чаювали. Правильніше ж сказати – обдурювали на якусь годину голод.

І ось зараз хтось посягнув на цей наш мізерний пайок: скибку хліба та ложечку цукру до чаю.

Хто ж це міг таке зробити? Як у нього простягнулася рука за тим хлібом, який, до речі, давали тільки нам, молодшим школярам, первакам і четвертокласникам?

Я не вірив почутому. Просто не хотілося вірити. Але це було так. Був ранок, я стояв на подвір'ї школи і на власні вуха чув плач нашої доброї тітки Софії, яка на все село обурювалася цією ганебною крадіжкою. Хотілося підійти до неї, заспокоїти, але це, нарешті, зробили за мене вчителі, повели її до школи, бо на подвір'ї більшало учнів, що сходились із усіх кінців села.

До дзвінка на перший урок поміж нас тільки й розмови було, що про крадіжку хліба та цукру, про крадіжки взагалі. То в одному, то в другому гурті хлопців і дівчат чулося:

– У нас останніх курей украдено! Курку й півня!

– А у нас поза ту ніч хтось у погріб забрався, а там уже давно тільки жаби. Так воно зі злості порожню бочку з-під огірків потрощило.

– А у нашого дядька Петра козу вкрали. Мабуть, щоб не кричала, одрізали голову і залишили дядькові, а козину тушу забрали. Чи, може, роги заважали, бо коза рогата була.

Говорили так, немов про щось звичне, буденне. І ніхто про уроки чи домашні завдання. Яке там, коли в кожного на думці був украдений хліб, коли майже кожен був обікрадений дома.

Та ось зрештою й дзвінок. Подзвонила тітка Софія. Уже заспокоєна, хоч на обличчі ще лежала засмута і очі червоніли від сліз. А ми ж її звикли завжди бачити доброзичливо-усміхненою, з жвавими іскринками в чорних очах, особливо коли вона говорила зокрема нам, хлопцям: «Ану, горобці-бешкетники, киш на урок!» Ми щиро любили її, нашу циганкувату тітку Софію. І вона нас любила, неслухняних та галасливих, ми були для неї, як рідні, бо своїх дітей вона не мала.