Голодна весна

Як тільки голова поїхав від неї, я вийшов на дорогу, махнув Парасці рукою, запропонував:

– Може, удвох сходимо?

– Ні, ні, – заперечила Параска. – Ти хворий, а як що в дорозі трапиться? Краще пошукай дома. Походи ще на Окопі, людей спитай. А я сама швиденько збігаю. Туди й назад. Господи, хоч би знайти!

Параска перехрестилася в дорогу й подалась на Турівку.

Пішов і я шукати Гальку. Пішов Темнорядівкою на Окіп з наміром зайти до Івана Крупки й пошукати з ним на їхньому кутку, адже він його краще знає.

І мати, як ішла в поле, і бригадир Петро Басанський, що зустрівся мені на Темнорядівці на своїй сухоребрій кобилі, з якої він, здавалось, і не вставав, порадили шукати Гальку по ямах і погребах, по старих колодязях, куди вона могла необачно впасти. Більше їй нікуди було подітися, не така вона дівчина, щоб потрапити в якусь іншу халепу.

Темнорядівка – найглухіша вулиця в селі, з одним рядом хат від поля (від чого, мабуть, і назва) – була майже безлюдною. Поки пройшов її, зустрів лише одну бабу з відром води, несла від колодязя, опираючись на ціпочок. Двори й городи позаростали бур'яном, хати дивилися на дорогу вибитими вікнами. В одних люди повмирали, з інших виїхали кудись. Аж моторошно стало. На Окопі хат густіше, і то там, то там хтось з'явиться на подвір'ї. Не в кожному, але траплялися люди, й мені відлягло трохи на душі.

Ось і Иванова хата. Така ж старенька, як і в нас, під солому, з обвислою від дощів стріхою, з такими ж маленькими віконцями, заскленими битими-перебитими шибками, з таким же, як і в нас, виплетеним з лози димарем. Замість тину від вулиці кілька жердин на стовпцях, прикручених дротом, за хатою куценький, перекособочений хлівець. І все.

Іван якраз ремонтував граблі на подвір'ї, вставляв у валок нові дерев'яні зуби й, загледівши мене, радо здивувався:

– О-о, яким вітром тебе занесло?

Бачилися ми з ним давненько, і я теж зрадів зустрічі з Іваном. Хлопець він був компанійський і чесний у своїх учинках. Як тоді з Антоном учинив. І слова, свого дотримав – не ходив більше до Дроботів.

Я одразу ж розповів йому про Гальку, й Івана це дуже схвилювало.

– Де ж вона могла подітися? – насупив по дорослому густі, кущисті брови. – Ді-і-ла-а! Що ж, ходімо пошукаємо, нехай граблі підождуть. – І поставив їх під стіною хати.

Іван справді знав на своєму Окопі всі закутки, глинища, ями й старі колодязі, але де ми з ним не ходили, куди не заглядали – Гальки, звичайно, ніде не знайшли. Ми не шукали її мовчки, нарочито голосно розмовляли між собою, а над колодязями, ямами й погребами просто гукали: «Га-алько-о!»

Дарма.

Так у пошуках дійшли до крайньої від греблі хати У вербах, мимо якої не так давно ми проходили з Галькою і з якої чувся плач за померлим.

Ось тут лишилась одна тітка Наталка Рискалів -сім'я була! Дід, баба, їхній син, вона, невістка і четверо дітей – сім'я була! Дід, баба, їхній син, вона, невістка і четверо дітей. Всі померли. Залишилась одна. Від горя з глузду з їхала. Щодня стоїть годинами на воротях, жде дітей із школи. А як надворі стемніє, всю ніч у хаті голосить. Аж волосся на голові дибки стає від її голосіння. О, та он і вона з двору до воріт іде. Нас побачила, мабуть, казатиме щось.

Я глянув, справді, з глибини подвір'я поспішала до воріт невисока, запнута чорною хусткою, в старій кофті й довгій спідниці молода жінка. Я колись бачив її, здається, біля крамниці, але як звати і чия вона, – не знав, як не знав і ще багатьох людей у селі, котрі жили на далеких від нашого кутках.

Помітивши, що ми з Іваном ось-ось минемо її подвір'я, жінка замахала до нас рукою і щось загукала нерозбірливе.

– Чого їй? – зупинився Іван. І до мене: – Зайдемо?

– Як хочеш, – відказав я.

А жінка знову замахала до нас рукою і нею ж показувала, чи то в сад, чи на свій зарослий бур'яном город.

Підійшли до воріт, привітались. А жінка із запалими щоками і порожніми сірими очима показує нам рукою на забур'янений город і хрипло каже:

– Вона там… Під шовковицею… Я кликала до хати – не йде… Скажіть ви їй… Може, вас послухає…

Ми з Іваном переглянулись. У мене аж у серце кольнуло тривожно. Невже Галька? Що з нею? Чого вона тут опинилася?

Притьма перестрибуємо через перелаз біля воріт і, не звертаючи уваги на нещасну, котра продовжувала ще щось розповідати нам, біжимо подвір'ям, а далі стежкою – на город.

Шовковиця була майже в кінці городу. Стара, гілляста, уже з дуплом від землі. Але ще родила, бо вся в зеленому листі і ягодах. Стоїть, пишається собою, тягнеться гіллям до сонця.

А під шовковицею, коли ми підійшли, сиділа мертва дівчина. Може, такого віку, як ми з Іваном, чи, може, на рік старша. Боса. Ноги пухлі, сині, аж блищать. В благенькій, сірій спідничці і порваній на ліктях голубенькій хлопчачій сорочці. Простоволоса, русява. Личко чисте, гарне, маленькі губи міцно стулені, червоно-чорні, схоже, покусані. В одній руці, правій, маленький вузлик з картатої полотняної хустки, а друга, ліва, вільно відкинута на траві. Отак немов сіла собі й відпочиває під деревом у холодочку, споглядаючи все навколо широко відкритими блакитними очима.

Іван упізнав дівчину одразу.

– Це вона вчора зранку ходила у нас по кутку, просила дати хоч що-небудь з'їсти, – пояснив мені. – Не наша вона, не з нашого села. Доходилася, сердешна, бо хто що дасть, коли в самих миші в хаті з голоду видохли.

По гарному білому личку дівчини повзла велика зелена муха. Іван зі злістю прогнав її й запитав мене:

– Ти не знаєш, як їй закрити очі? Кажуть, тепер вони не закриються?

Я стенув плечима, не знаю, мовляв. Мені стало не по собі від цієї картини. Теплий сонячний день, навколо зелено, гарно, на шовковиці голосно цвірінькають горобці, а під нею сидить дівчинка – звідки? чия? – і дивиться на нас мертвими очима.

Слідом за нами підійшла тітка Наталка й знову стала просити нас:

– Скажіть, хай іде до мене в хату… Будемо удвох жити… Скажіть, може, вас послухає…

Іван повернувся до неї.

– Вона вмерла, тітко Наталко. Умерла! Ми зараз перекажемо, щоб її забрали. А ви йдіть до хати.

Тітка Наталка згодилась з Іваном.

– І я ж кажу – хай іде в хату.

– Ходімо, – бере мене за рукав Іван, – бо вона однак не зрозуміє.

Ми простуємо назад стежкою, виходимо через двір, на вулицю.

– Ну, ось бачиш, немає у нас на Окопі Гальки, – каже мені уже на вулиці Іван. – Шукай на інших кутках, а я піду шукати сьогоднішніх дядьків, що померлих на кладовище звозять, нехай заберуть ту нещасну дівчину.

І ми розійшлися. А нам услід щось гукала із-за своїх воріт збожеволіла від горя тітка Наталка. Бідна, бідна жінка!

Мене ж тим часом уже починало потроху ламати, кидало в піт. Я прискорив кроки, щоб устигнути дійти до своєї хати, поки почне лихоманити.

Ішов, а переді мною сиділа мертва дівчина з розплющеними очима і зеленою мухою на крейдяному обличчі. Дивиться на мене, немов хоче щось сказати. Звідки вона? Чия дитина? Мабуть, сирота, голод привів у чуже село. Я рішуче хитаю головою, відгоню від себе цю уяву й думаю про Гальку: де вона поділась? Може, теж, як ця дівчина, пішла в сусідні села і… Ні, ні! Не треба про таке! Вона знайдеться! Вона в Турівці, у сестри Катрі! А якщо немає? Тоді де ж?

Додому я дійти не встиг. Ледве дочвалав до баби Дуньки, вона послала мені ряднину в сінях за дверима, вкрила старим дідовим кожухом, і мною повністю заволоділа лихоманка. Там я й заснув, коли мене перетрясло. А як тільки розплющив очі, перше, що прийшло мені на пам'ять, це, коли ми верталися з Галькою після невдалого походу на Воловицю і її навіщось питала про Параску Вірка Давиденкова. Чому вона тоді цікавилася Параскою?

«Треба розказати про це Парасці», – вирішив я й кволо звівся зі своєї постелі. Ні баби, ні тітки в хаті не було, і я тихенько вийшов із сіней у двір, а з двору на вулицю й, перемагаючи слабість, почвалав на свій куток. Мені кортіло швидше довідатися, чи вернулася з Турівки Параска.

Ще від своєї хати побачив – сінешні двері в Кулиновичів були відчинені. Значить, вернулася. Може, й з Галькою?

Перейшов по гарячому від сонця піску дорогу, наближаюся до хати, а з неї мені у вуха бгається протяжне голосіння.

То голосила Параска.

«Значить, немає Гальки», – обірвалася в мене остання надія.

Параска не почула, коли я зайшов у хату. Вона лежала ниць на полу, уткнувшись головою в подушку, й ридала, нарікаючи на Бога:

– Та за віщо ж ти, Господи, покарав мене жорстоко? Та чим же я перед тобою провинилася, що забрав у мене всіх рідних? Та забери ж і мене до себе, щоб я не мучилася на цьому світі сиротою!

Багато я бачив сліз і чув голосінь жіночих, але від гіркого Паращиного плачу, від тих її причитувань мені стало моторошно.

– Параско! – гукнув від порога. – Годі, не плач!

Параска одразу стихла, повернулась до мене. Обличчя її було червоне, в сльозах, коси розпатлані, поприлипали на лобі.

– Це ти? – запитала навіщось.

– Я! – відказав.

Вона звелася, сіла на полу, звісивши ноги додолу, і сумно-сумно подивилася на мене підпухлими очима. Потім тихо мовила:

– Немає Гальки. Не було її в Катрі, не приходила.

– І я не знайшов… Ми з Іваном Крупкою шукали, весь Окіп обійшли, – винувато кажу Парасці немов у своє виправдання і розумію, що говорю дурницю, бо якби знайшов, то прийшли б удвох з Галькою.

Параска витерла заплакане обличчя хусткою.

– Пропала Галька, – зітхнула безнадійно.

І тоді я, як останню надію, розповів Парасці про Вірку Давиденкову, про те, як вона цікавилась у Гальки нею, Параскою, як казала Гальці: «Чого не заходиш? Приходь!»

Параска звела на мене округлі очі.

– Чого ж ти досі про це не сказав?

– Просто забув, – признаюся чесно. – Оце недавно лише прийшло в голову.

– І я теж якось забула про них, – ніби картає себе за докір мені Параска. – Хіба не забудеш при такому горі? Ось зараз умиюсь і сходжу городами до них, запитаю.

– Може, ходімо удвох? – пропоную.

Параска заперечує:

– Я сама. Ти он слабий який, не треба. – І далі немов сама до себе: – Хоч що та Вірка може сказати? Була – пішла. Або навпаки – не було, не бачила.

Побрів я від Параски додому, а на душі гірко-гірко. Гіркіше від хіни, про яку я думав, що гіркішого від неї немає нічого в світі. І образа ятрила серце за свою безпомічність. І ще оволоділо мною якесь дивне передчуття. Немов ще щось мало статися. Грім, дощ, пожежа.

Колись, ще зовсім малим, я отак передчув пожежу. Було це зимою. Мати гарненько натопила в печі, бо надворі стояли люті морози, заткнула у сінях димаря великою ганчіркою й злізла до мене на піч погрітися. Батько кудись пішов, а ми лузали насіння, мати розповідала мені казки. Потім вона прилягла подрімати (вставала-бо рано), а я продовжував лузати насіння й раптом відчув – стало мене щось тривожити. Спершу здалося, що ось-ось на нас із матір'ю має впасти низенька стеля над піччю, яка до того ж була нерівною, з неї випирали старі лати. Потім здалося, що зараз під нами провалиться черінь і ми впадемо в чорну, гарячу пащеку печі. Ще уявлялися мені якість страхи, і я не витримав, почав гукати до матері.

– Мамо, мамо! Мені страшно!

Мати схопилася.

– Що таке? Бог з тобою!

Я притиснувся до неї й знову кажу:

– Мені чогось страшно.

Мати погладила мене по голові, стала заспокоювати, а тим часом у сінях рипнули двері, почулося тупотіння ніг, чоловіча розмова. Ми подумали, то йде додому з кимось батько, та не вгадали. Нарешті відчинилися хатні двері, й хтось гукнув у них:

– Гей, є хто в хаті? Ви горите!

Як потім вияснилося, від сильної тяги в печі в димар, забитий чорною волохатою сажею, вилетіла іскринка, сажа затлілася, а потім від неї затлілася лоза, з якої був виплетений димар.

На наше щастя, вулицею йшли із села до крамниці чоловіки, побачили – валить із димаря чорний дим, і затурбувалися: хати в такий час уже не топлять, та й дим незвичайний. Отже – щось тут негаразд. Кинулись у сіни, під димар. Так і є, в ньому ось-ось мав спалахнути вогонь. Прибіг від сусідів батько, залізли по драбині на хату, загасили.

– На все життя запам'яталося мені те душевне передчуття біди.

Не зважаючи на набожність моєї матері, на її немалий вплив на мене, я не став ні набожним, ні віруючим у чуда, але того травневого дня, тієї тричі проклятої весни тридцять третього року я відчув своєю дитячою душею, всім єством своїм – мало статися щось неймовірне, страшне. Воно назрівало. Уже було близько, поряд. Що саме – я не знав, не міг уявити. Але відчував.

Скільки я пробув у себе в хаті, повернувшись від Параски, не знаю, пам'ятаю лише, як оте щось невідоме, що мало статися, мучило мене, не давало спокою, гнало! виштовхувало надвір: іди, біжи, не сиди каменем!

І я не витримав. Вирішив піти слідом за Параскою на сусідній куток. До тих же Давиденків. Як і Параска – городами. Щоб ближче.

Тільки замкнув двері, тільки перейшов дорогу, щоб юркнути в Паращин же двір – і стежкою, її ж городом, як звідти, куди я мав іти, від Давиденків, долинув до мене людський гамір, а затим Паращин страшний крик.

«Значить, щось є, щось там сталося», – забилася в голові думка, і водночас мені стало жаль Параски. Це ж скільки вона уже сліз своїх вилила. За батьком, за матір'ю. А тепер лила їх за Галькою.

Прискорюю кроки, зриваюсь підбігцем. А мені назустріч Паращин хриплий, уже стомлений плач і голоси чоловічі сердиті.

Нарешті я уже бачу крізь дерева над канавою, в кінці городу, гурт людей навпроти подвір'я Давиденків. Вони чогось розмахують руками й кричать. Та найдужче серед них – Параска. Вона аж захлинається від крику.

Зібравши в собі всю енергію, яка ще жевріла в моєму худющому тілі, перестрибую зарослу кропивою канаву й бачу таку картину: біля подвір'я Давиденків, неподалік від колодязя, стоять із зв'язаними за спиною руками та прив'язані віжками до тину Вірка й Михайло. Мокрі з голови до ніг, в пошматованій одежі. Голови опущені, обоє дивляться чи то в землю, чи на свої босі ноги. А перед ними, з вербовою лозинкою в руках, стоїть запилюжений, чорний від сонця, суворий польовод колгоспу, син нашого сусіда діда Йосипа Стовбуна Грицько. Він нікого не підпускає до Вірки й Михайла. До них же поривається з кулаками й сипле прокльони Параска, хочуть дістати їх рогачами літні жінки-сусідки, погрожує палицею кривий землемір дядько Лука, а кілька старших від мене хлопців жбурляють на них груддя. Обіч, біля запряженого рябою кобилою порожнього воза, стоять двоє дядьків, яких ми бачили з Галькою на кладовищі, і теж вигукують щось обурливе.

Я дивлюся на все це здивовано й не можу збагнути: що трапилось? Чому пов'язані Вірка з Михайлом? За вішо їх хочуть усі бити, а єдиний дядько Грицько не дозволяє, махає поперед себе лозиною і каже до всіх суворо:

– Не підходьте! Самосуду не дозволю! Ану назад! Кому кажу?

Підходжу ближче до розлюченого людського гурту, пробую спитати когось, що це все означає, але ніхто на мене не звертає уваги, ніби не чує.

Тоді я рішуче підступаю до Параски й сіпаю її за рукав кофти.

Параска оглядається, дивиться на мене божевільними очима і, мабуть, упізнавши, хрипло кричить:

– Подивися на них, іродів! Вони вбили Гальку! Щоб з'їсти! Людоїди-и! – І знову в істериці кидається до зв'язаних Вірки й Михайла: – Я подушу їх своїми руками! – И простягає перед собою довгі, спрацьовані руки.

Але дядько Грицько махає перед собою й Параскою лозиною, попереджає її:

– Відступи назад! Кому кажу? Самосуду не дозволю!

Те, що я почув від Параски, не вкладається у мене в голові. Що вона таке сказала? «Убили… Людоїди!…» Яке безглуздя! Навіщо говорити? Розуму позбулася?

Ловлю за руку одного з хлопчаків, Миколу Царика, що не переставали кидати груддя на Давиденків, питаю, що вона таке говорить, ота Параска, на них. Хіба то правда?

Микола, веснянкуватий і захеканий біганиною по груддя, підсмикнув штани, шморгнув носом:

– А ти що, не віриш? Вони справді Гальку зарізали, щоб з'їсти. І Параску хотіли, та дядько Грицько врятував. Пов'язав обох, припнув до тину й стереже тепер, поки голова сільради приїде, наші хлопці побігли шукати.

Тільки сказав це, як інші хлопчаки загукали дружно:

– Їде! їде голова! – й показують руками вздовж вулиці од вигону.

Всі повернули голови у той бік. Глянув і я. Вулицею справді їхала підвода, здіймаючи за собою сіру куряву.

Однак я не вірив у те, що почув від Параски й Миколи, що бачив на власні очі. Не хотів вірити. В таке важко було повірити.

Проте воно було, воно сталося. Не зважаючи на моє несприйняття такої реальності, на те, що в небі яскраво сяяло сонце, що надворі стояв гожий день, що навколо було зелено й гарно.

Голова сільради Задорожний під'їхав конем до самого людського гурту і тільки тоді різко натягнув віжки.

– Тпру-у-у!

Скочив з воза, накрутив їх на ручицю, звелів усім відійти на другий бік дороги до канави.

– І не думайте про розправу! – попередив. – Кару їм винесе суд! – кивнув на Вірку й Михайла.

Худе, подзьобане віспою, обличчя було суворе, очі під кущистими бровами горіли, мов дві жаринки.

Всі, чоловіки, жінки і ми, дітлахи, слухняно одійшли до канави, а Задорожний поговорив про щось тихо з дядьком Грицьком Стовбуном. Потім вони обидва підійшли до Вірки й Михайла. Перемовилися з ними кількома словами, одв'язали й повели до головиного воза.

– Сідайте! – звелів їм Задорожний.

Вірка й Михайло сіли рядом посеред воза, дядько Грицько й Задорожний з обох боків біля них.

– Н-но-о, пішов! – смикнув коня за віжки голова, розвернувся й, проїжджаючи мимо нас, звелів Парасці йти слідом за ними в сільську Раду.

– Зараз, – одізвалася кволим голосом Параска й так же кволо рушила за підводою.

– Бідна дівчина, стільки горя перенесла, – зітхнула котрась із жінок, проводжаючи Параску поглядом.

– Це ж треба, і її, іроди, хотіли вбити, – мовила друга. – Добре, що Грицько нагодився… їх самих, людоїдів проклятих, треба повбивати!

– І вб'ють, що ж із ними, такими, робити, – втрутилася в розмову третя жінка. – Чули ж, що голова сказав: суд покарає.

Ще якась із жінок захрестилася й заговорила:

– Боже, до чого людей голод довів. Одне одного їсти почали.

Далі я не став слухати розмови жінок, а теж тихенько пішов слідом за Параскою. Від того, про що я довідався, що побачив – ноги ледве несли мене. Я був розбитий, спустошений, безсилий.

А через хвилину чи дві почув за собою тупіт ніг. Оглянувся. То бігли дорогою хлопці. Догадався – до сільради, щоб побачити, де Задорожний з дядьком Грицьком подінуть Вірку й Михайла.

Далі ми побігли разом. Де взялася у л}ене сила – не знаю. Але і я побіг. Мабуть, додала цікавість: і де подінуть брата й сестру Давиденків, і що трапилося з Параскою у них. Я, й біжучи, ніяк не міг збагнути цієї дикої історії. Вірка й Михайло убили Гальку, щоб з'їсти. І хотіли вбити й Параску. Теж щоб з'їсти.

Ні, це не вкладалося в моїй голові. Я знав про людоїдство з казок матері, з розповідей батька (він читав десь) про дикі племена людоїдів на якихось далеких островах в океанах. Але щоб у нас, у нашому селі… Бр-р! Від жаху хололо в грудях серце, від усвідомлення цього паморочилася голова. Як це, вбити людину, щоб з'їсти її? Та ще й ту, яку знав, говорив з нею? Ні, то було понад мої сили зрозуміти таке. Мені ставало страшно. Адже після Гальки й Параски ці Давиденки могли з'їсти і мене, й ще не одного в селі.

Поки ми добігли до сільради, Задорожний з дядьком Грицьком замкнули Вірку й Михайла в сільрадівську комірчину, і голова уже телефонував у райцентр, у міліцію.

– Альо, альо, пошта! – гукав у телефонну трубку. – Дайте міліцію! Міліцію, кажу, дайте!

Ми стояли купкою на порозі відчинених дверей сільради й чекали, що він говоритиме міліції.

Але, на жаль, не почули. Як тільки міліція відповіла йому, голова сільради махнув нам рукою – вийдіть! – і кивнув головою дядькові Грицьку: зачини, мовляв, за ними двері.

– Ідіть, хлопці, додому, – порадив нам дядько Грицько і вийшов слідом за нами, відганяючи нас далі на вулицю.

На вулиці ми одразу ж обступили його, засипали запитаннями: а що Давиденковим за це буде? їх повісять чи розстріляють?

Незважаючи на нашу скупу дитячу добрість, ми ^були одностайні: їх обов'язково слід покарати якнайсуворіше.

Дядько Грицько, мабуть, збуджений цією подією не менше від нас, розводив руками:

– Не знаю, хлопчики, не знаю. Йдіть по домівках, навіщо воно вам.

Цим часом з вулиці повагом підійшла до нас Параска. Вона вже не плакала, лише тремтіла від нервового збудження.

Дядько Грицько ще раз порадив нам іти додому, взяв Параску за плечі й повів у сільраду.

Ми ж, допитливі і вперті, не послухались його поради, а посідали на вигоні перед сільрадою ждати дальших подій. Дарма що на сонці, що нам було жарко, що в кожного з нас порожній шлунок, що ми кволі й безсилі.

Події ж назрівали повагом, але такі, що нас уже, мабуть, нічиї умовляння не змусили б розійтися по домівках.

Спершу, після нас і Параски, до сільради прийшли ті жінки, сусідки Давиденків, що поривалися до них з прокльонами і рогачами. Прийшли без рогачів, але кожна з палицею в руці.

Потім прибігло кілька хлопчиків і дівчаток з Воловиці, серед яких були й ті два хлопчаки, що прогнали нещодавно нас із Галькою з шовковиці. За хлопчаками та дівчатками слідом придибало кілька бабусь, з ціпками в руках.

Прийшли три чоловіки з колгоспної майстерні.

З нашої бригади причвалав дядько Денис, конюх.

За дядьком Денисом – Антон. Після того випадку з хлібом він завжди ходив сам-один, тримався від дітей осторонь. І тоді став віддалік, худий і нещасний, з довгими, опущеними мало не до колін руками.

По одному, по двоє підходили люди з Новоселиці, Заводовщини, Гайдуківщинн.

Прийшов з двома хлопцями-сусідамн Іван Крупка з Окопу.

Поза церквою від школи прийшов і наш учитель Павло Іванович. Привітавшись біля сільради з чоловіками, він поспішно зник за її дверима.

Не раз і не двічі чув я від дорослих мудре прислів'я: земле– чутками повниться. Мабуть, наповнилась вона і того дня чуткою про дикий вчинок брата й сестри Давиденкових і передала людям цю звістку від хати до хати. Бо я не знаю, щоб хтось їздив і повідомляв їм спеціально. А вони, хто міг ходити, прийшли з усіх кутків до сільради, зосереджені й суворі, голодні й злі.

Чоловіки стали біля сільрадівської огорожі, крутили Цигарки з самосаду й, прикуривши їх, стиха гомоніли між собою, а жінки та наша братія, хлопчики з дівчатками, всілися на вигоні на висохлому від сонця моріжку й мовчки дивилися на двері сільської Ради.

Що там за ними? Про що домовився з міліцією голова сільради Задорожний? Про що він і Грицько Стовбун говорять з Параскою? А як себе поводять у коморі Вірка та Михайло Давиденки?

Мабуть, такі питання цікавили не тільки мене та хлопців, з котрими я прибіг, а й усіх, хто прийшов до сільради після нас.

Проте, думаючи так, я глибоко помилився. Дорослі люди прийшли сюди з іншою метою, яку напевне своєчасно зрозумів голова сільради Задорожний чи то йому підказав наш учитель, бо, виглянувши у відчинене вікно, він одразу ж вийшов надвір разом з ним, привітався до всіх і лагідно заговорив:

– Люди добрі! Я вас дуже прошу розійтися зараз по домівках. Нічого тут цікавого немає і не буде. Незабаром приїдуть товариші з міліції та прокуратури, розберуться в усьому, заберуть винних, і їх судитиме суд.

Та, мабуть, не треба було йому цього казати, бо якраз саме це й розбудило, розворушило досі, здавалося, спокійних жінок. Вони немов по чиїйсь команді, дружно, навперебій закричали:

– Чого ви нас додому відсилаєте?

– Ми теж голодні, але ж не їмо одне одного!

– Судити їх тут, на місці, людоїдів!

– Без слідства, що там розбиратися!

– І постріляти, як скажених собак!

– Повісити! Ось тут, серед вигону!

Великий гнів людський. Спостерігаючи за жінками, що кричали до голови, розмахуючи при цьому ціпками і просто так руками, я побачив, які в них були гнівні обличчя, як зло блищали їхні очі. Гнів перемагав голод.

Павло Іванович мовчав, суплячи брови, – йому, мабуть, було незручно перед людьми за те, що він з головою сільради затіяв цю розмову.

Задорожний знову став пояснювати жінкам, що на все, мовляв, є закон, його треба дотримуватись, і цим викликав ще більше обурення. Жінки загукали до нього:

– Закон, кажете? А по якому закону у нас хліб одібрали до зернини?

– Де написано, щоб люди з голоду вмирали? Щоб їх на кладовище, мов худобу, підводою возили?

– Навіщо нам такий закон?

Я дивився на Задорожного й помітив, як він розгубився від цих запитань жінок, його широкий, посмугований зморшками лоб вкрився краплями поту, широко відкриті очі бігали по жіночих обличчях, а тонкі губи були міцно стиснуті в білий шнурочок. Продовгувате, худе лице посіріло, і весь він, кремезний, плечистий, ніби осунувся, обм'як.

Але так тривало недовго, лише якусь мить. На Задорожного немов війнув раптом свіжий вітерець, він поглянув на Павла Івановича, випростався, розправив плечі і, витерши долонею піт з лоба, підняв догори праву руку.

– Тихо, прошу!

Жінки й баби вгомонилися. І він спокійно, лагідно продовжив:

– Добре розумію вас і розділяю ваш гнів. Тільки й ви мене зрозумійте, наді мною теж є влада, якій я мушу підкорятися. Якщо ви не бажаєте мені зла, ще раз прошу вас – розходьтеся по домівках. Мені б не хотілося, аби вас бачили тут ті, що приїдуть із району. Навіщо мати зайвий клопіт, і так маємо його вдосталь. – Обвів усіх, що зібралися біля сільради, поглядом і замовк, мабуть, сказав усе, що мав сказати.

Чоловіки біля сільради не зреагували на його прохання, продовжували смалити свої цигарки, а серед бабів і жінок знову спалахнув гомін, проте уже не такий активний, ніхто більше не вигукнув жодного злісного слова.

Хто знає, яка б розмова відбулася між головою й жінками далі, може б, у неї втрутився й Павло Іванович, але в цю мить до сільради підкотив на своїй двоколці голова колгоспу Муляренко. В пропотілій на спині й закуреній дорожною пилюкою гімнастерці, в незмінному військовому кашкеті. Він уже напевне знав про вчинок Вірки й Михайла Давиденків, бо одразу ж, прив'язавши віжками коня до загорожі й обтрусивши від куряви галіфе, кинув неприязний погляд на вчителя, кивнув Задорожному йти до сільради і сам рушив у неї перший.

Постоявши хвилину в нерішучості, Павло Іванович підійшов до нашого гурту й лагідно звернувся:

– Діти, ідіть, будь ласка, додому, не треба вам тут бути.

Сказав і одразу ж рушив стежкою через вигін у напрямку школи. Знічений, зсутулений, ніби кимось ображений.

Проте ми не послухались його. Провели пильними поглядами й залишились сидіти. Вперше не послухались свого вчителя, підкорившись упертій дитячій цікавості. Ми не зрозуміли тоді, що він хотів нам добра.

Як тільки за обома головами зачинилися сільрадівські двері, перемовляючись між собою, рушили від неї й чоловіки. Хто звідки прийшов.

За чоловіками заворушилися бабусі й жінки, перемовляючися між собою.

– Ходімо додому, Хведоро.

– Ходімо, Марусю. А ти не йдеш, Варко?

– Іду, іду, аякже.

Вставали повагом і, стогнучи та охкаючи, згадуючи Бога, розходилися з ціпками в руках, кволі та зігнуті. І не вірилося, що зовсім недавно вони жваво вигукували Задорожному гнівні слова, обурювалися. Що з ними сталося зараз? Куди поділося їхнє справедливе обурення? Чи вони прислухалися до поради Задорожного, чи злякалися появи голови колгоспу?

До мене нахилився Іван Крупка.

– Бачиш, як цього Борисовича люди бояться? Ох і вредний же чоловік! Не те, що Задорожний. Правда?

Я промовчав, хоч і був повністю згодний з Іваном. Хто-хто, а я добре знав, який чоловік Олександр Борисович. Він залишив у моїй душі спогад про себе на все життя. Як і Задорожний теж. Тільки спогади ті зовсім протилежні.

Однак розійшлися від сільради не всі. Продовжували сідити сусідки Двиденків з костурами в руках, ще кілька бабів. І, звичайно, ми, вся дітворня. Нас, мабуть, не вдалося б нікому переконати розійтися по домівках. Ми не боялися нічого і нікого.

А день уже хилився до вечора. Все нижче й нижче опускалося до обрію сонце, згасала спека, і звідкілясь повіяло прохолодою. Стало легше дихати, зашелестіло на деревах за церковною огорожею листя.

Мабуть, як і ми, зраділи передвечірній свіжості ластівки і з криком стали літати між церквою й сільрадою.

Та ось нарешті після тривалого нашого чекання з Воловиці на вигін вискочила парокінна підвода в супроводі вершника на коні й, здіймаючи за собою кучеряву куряву, підкотила до сільради. Коні були мокрі, в милі, а ті, що сиділи на возі, в куряві на спинах і плечах. А сиділо їх, крім кучера, двоє. Один у міліцейській формі, а другий у цивільному костюмі. «Слідчий з прокуратури», – сказав хтось. Цивільний був в окулярах і худий, а міліціонер на противагу йому – товстий, з чималеньким черевцем. Віком були, мабуть, однакові, і не старі, й немолоді. Середніх літ.

Вершник на змокрілому коні теж був міліціонер. З гвинтівкою за плечима й наганом при боці. В чоботях із шпорами й синьому галіфе. Молодий, хвацький.

Тільки підвода з приїжджими й вершник зупинилися і, скочивши на землю, стали обтрушуватись від куряви, як до них вийшли Задорожний з Муляренком, привіталися з усіма за руку й повели в сільраду.

Пробули там недовго. Може, з півгодини. Потім Задорожний, товстий міліціонер, той, що в окулярах, слідчий і дядько Грицько з Параскою поїхали міліцейською підводою до Давиденків.

Ми ватагою теж побігли слідом за ними побачити, що вони там робитимуть.

Але нас, звичайно, не те що до хати, а не пустили й на подвір'я (кучер-міліціонер), і ми стояли на вулиці, мовчки спостерігаючи за діями приїжджих. А ті в супроводі Задорожного, дядька Грицька й Параски походили подвір'ям, на городі, побули в старенькій повіточці Давиденків і, нарешті, зайшли до хати, яку відімкнув дядько Грицько Стовбун.