Голодна весна

Знайшов. Узяв. Сів за свою парту. А відчуваю, ніби украв щось. Ніби комусь щось винен. Ніби вчинив непоправне. Ніби дивиться хтось на мене і ось-ось скаже голосно: «А я все бачив! А я все знаю!»

Звідки воно, це відчуття?

Нарешті догадуюсь і зводжу очі на великий портрет товариша Сталіна на стіні над класними дверима. Товариш Сталін на ньому у військовому кашкеті, без зірочки, і шинелі, без петлиць, дивиться завжди на нас, школярів, вимогливо й суворо.

Так он воно хто бачив, як я з'їв біля дошки грудочку крейди. Ту грудочку, якою ми повинні завтра розв'язувати на дошці задачі і, можливо, писати речення з його ім'ям.

Знову звів очі на портрет вождя і подумки звернувся до нього: «Пробачте мені, товаришу Сталін. Самі бачите – я не винен у тому, що з'їв грудочку крейди. Якби вона не лежала біля дошки і я не побачив її, я б нізащо не з'їв. А ще, товаришу Сталін, якби мені не хотілося так дуже їсти!»

Але Сталін мовчав, вусатий і суворий, бо був на портреті і, звісно, не міг мені нічого сказати. Тільки пропікав мене очима з-під чорних насуплених брів.

Зрештою я примусив себе взятись за ручку, вмочив перо в чорнильницю. Треба розв'язати задачі, виконати письмове завдання з граматики, поки не прийшов Павло Іванович. Та й на диво перестало смоктати під грудьми. Невже ота грудочка крейди допомогла?

Спершу виконав завдання з граматики, а потім узявся за задачі. Поринувши в їх розв'язання, я не почув, як до класу зайшов Павло Іванович.

– Ну, як ідуть наші справи? – запитав від порога. Я посунув на край парти зошити з мови і арифметики.

– Ось перевірте, все виконав.

Павло Іванович підійшов до мене, взяв зошити в обидві руки. Подивився в один, потім у другий.

– Молодець, все правильно,– похвалив. Потім поклав зошити переді мною й сів поруч за парту.– Образився, мабуть, на мене, що залишив після уроків? – глянув запитливо.

– Та ні-і, чого там,– мляво відказав я.

Але Павло Іванович не повірив.

– Не лукав, бачу, що образився,– не зводив з мене очей.– Дарма, зате маєш тепер виконані уроки і не сидітимеш над ними дома. А тепер розкажи, де вранці був, що прогуляв цілий урок? – І по-дружньому обійняв мене за плечі. Від нього пахло домашнім затишком і трішечки весняною вільгістю.

Мені стало приємно від його лагідності, я розчулився.

– Та не прогуляв я, Павле Івановичу, – відказав тихо. – Я прийшов би вчасно, якби… – І затнувся, не знаючи, з чого почати свою розповідь.

– Якби не що? – зацікавився учитель. – Розкажи, що трапилось.

По паузі я розказав. Все, як було.

Павло Іванович вислухав уважно і кілька хвилин по тому тяжко мовчав.

Мовчав і я.

Мовчав на портреті й товариш Сталін, дивлячись на нас обох суворо.

Потім Павло Іванович зітхнув. Шумно, на повні груди.

– Так он воно що? Тоді вибач, винен я перед тобою. Чому ж одразу не розповів?

Я мовчки стенув плечима.

– Гаразд, я розумію, – мовив учитель. – Можеш не пояснювати. І нікому в школі не розказуй, що бачив, як міліція забрала Аполлінарія Петровича. Не треба. Але сам запам'ятай це на все життя.

– А за що його арештували, Павле Івановичу? – раптом вирвалось у мене. – Ви знаєте?

Учитель подивився на мене довірливо.

– На жаль, не знаю, проте думаю, що там, у районі, розберуться і відпустять. Людина він чесна, порядна.

У те, що Павло Іванович не знав, за що арештували дядечка Аполлінарія, я повірив, а ось у те, що його відпустять – ні. Знав це по своєму батькові. Він теж у мене чесний, порядний, і про нього казали: у районі розберуться й відпустять. Розібрались, на п'ять років у тюрму запроторили. На п'ять років – це ж не жарт!

Немов відгадавши, що я думаю про батька, і, мабуть, щоб перевести розмову на інше, Павло Іванович запитав:

– А як батько? Часто пише? Як він там?

– Пише, що йому там так, як нам тут, – вирішив я бути відвертим з Павлом Івановичем. Саме так і написав нам у останньому листі батько.

– Розумію, – протяжно, немов сам до себе мовив учитель. І зовсім несподівано звелів мені: – Складай хутенько книжки в свою шаньку й ходімо зі мною.

Я розгубився. Куди це він хоче мене повести? Здивування, мабуть, відбилося на моєму обличчі, і Павло Іванович одразу помітив його.

– Не бійся, не коридор поведу замітати, – заспокоїв. – Підемо до нас, пообідаємо. Сіма Иванівна уже досі гаряченького супу зварила.

Я розгубився ще дужче. Як? До Павла Івановича та Сіми Йванівни обідати?

Сіма Иванівна, дружина Павла Івановича, теж учителька, часом підміняла його, коли він кудись відлучався чи хворів, і всіх у нашому класі знала поіменно, й мене, звичайно. І не з кращого боку.

Ні, ні, мені було дуже незручно йти обідати до вчителів. Адже я ще ніколи не переступав порога вчительської квартири.

Спробував тихенько відмовитись, але замість «дякую, я не голодний», у мене вирвалось невизначне й дурне:

– Та-а-а…

– Не такай, не заперечуй і не кажи, що не хочеш їсти, – перебив мене Павло Іванович. – Знаю, що хочеш, – і кинув погляд маленьких зеленкуватих очей на дошку, де недавно лежала грудочка крейди.

На лобі у мене одразу ж виступив піт, я чекав, що він скаже: «Крейду з'їв!»

Проте Павло Іванович не сказав, хоч по ньому було видно – знає, догадується, за що я йому щиро подякував подумки.

Нарешті я поскладав книжки й зошити в свою шаньку, відніс і поставив чорнильницю в куток біля дошки.

– Ходімо, – сказав мені лагідно Павло Іванович і першим вийшов з класу.

Перед тим як вийти за ним, я мимоволі звів очі на портрет товариша Сталіна, немов питаючи у нього дозволу – йти мені чи не йти обідати до вчителя.

Вождь, як завжди, суворо мовчав. Кажучи чесно, я чомусь боявся товариша Сталіна. Боявся його колючого, пронизливого погляду, його закам'янілого виразу обличчя, а найбільше – чорних вусів. Мені здавалось, що під вусами у нього ховається найбільше зла.

Може, від отієї боязні я й вагався йти на квартиру до Павла Івановича й тому не поспішав за ним.

Він це, мабуть, помітив, зупинився.

– Ходімо швидше, – мовив, – Сіма Йванівна вже чекає нас, – й поклав мені руку на плече.

Так і зайшли з ним у квартиру.

– А ось і ми, – сказав весело дружині Павло Іванович. – Хочемо їсти.

Сіма Йванівна, така ж, як і вчитель, невеличка на зріст, худорлява, з добрими, лагідними очима, зустріла нас привітно.

– От і гаразд. Мийте руки й сідайте до столу, обід уже готовий.

Тут же, у невеличкій кухні, з потрісканою від частого топіння плитою, посудником у кутку біля неї, простим дерев'яним столом і трьома табуретками біля нього, ми помили руки над відром і сіли до столу. Я сів боязко і відчув – щоки мої палають вогнем. Від того, що зайшов сюди. Від того, що Павло Іванович зливав мені на руки й подав рушника витерти їх. Від того, що мав зараз обідати у свого вчителя.

Сіма Йванівна поставила перед нами з Павлом Івановичем по тарілці гарячого супу, подала ложки, хліб, нарізаний тоненькими скибочками в лозовій хлібниці, побажала смачного апетиту.

Коли я почав їсти, мені здалося, що ніколи в житті ще не їв такого смачного супу з вівсяної крупи і такого доброго ячного хліба, від якого аж шелестіло в роті. Не помічав я й того, що суп був гарячий, і їв я його не дерев'яною, як дома, а металевою ложкою. Нахилившись над тарілкою, я, раз по раз кусаючи хліб, сьорбав і сьорбав той ріденький суп й не зоглядівся, як виїв. Виїв і зніяковів, бо Павло Іванович їв повагом, у нього було ще півтарілки.

– От молодець, – похвалила мене Сіма Йванівна. – Давай я тобі ще добавлю. – Й забрала мою тарілку.

Мені ще більше стало ніяково. Що подумають про мене вчителі. Не інакше, як обжора! «Ні, ні, годі, не буду більше їсти!» – наказав собі й став просити Сіму Йванівну:

– Не наливайте більше, я вже годі, наївся.

Та вона не послухала.

– Я небагато, – відказала.

– Наливай, наливай! – повернувся до неї Павло Іванович. А потім до мене: – Їж, їж, не соромся. Бо більше немає нічого.

Довелося з'їсти й добавку, від чого на лобі у мене виступив піт, і я витер його рукавом сорочки.

Вірив і не вірив, що так наївся за багато днів. Та ще й чого! Гарячого супу з хлібом!

І одразу ж подумав: «А як там мати? Що обідала вона? Чи дали їй сьогодні макухи, чи ні?»

Звівся з-за столу, подякував щиро господарям за обід, взяв шаньку з книжками і до порога.

– Зачекай, не спіши! – зупинив мене Павло Іванович, а потім до Сіми Иванівни: – Одріж йому трохи хліба, щоб дома було чим повечеряти з матір'ю.

Милий, добрий Павло Іванович. Він немов відгадував мої думки про матір, немов перейнявся моєю турботою про неї.

Мені було дуже незручно, я став заперечувати, не візьму, мовляв, у вас у самих мало, та вони з Сімою Иванівною наполягли на своєму і упхнули мені в шаньку чималий окраєць ячного хліба, якого, я знав, самі не пекли, а одержували пайком із колгоспної комори.

Я ще раз подякував їм за все й пішов через вигін додому. Ішов, здавалось, не торкаючись землі. Уроки були виконані, я наїдений, і тепер, поки прийде з роботи мати, можна сходити до когось із хлопців, погуляти. Я вже давно не був у Грицька, сусіда через вуличку, яка веде до моїх діда й баби, у Гальки, моєї ровесниці, через дорогу на вигін. Або можна й до баби Дуньки сходити, теж не був кілька днів. А все через негоду й грязюку. До Гальки, наприклад, треба переходити тільки через вулицю. До баби далеченько і теж грязько. Найближче – до Грицька Очколяса. Трохи попід нашим двором, через поворот у вузеньку вуличку до баби – і Грицькова хата. Як і наша – вона стоїть над самісінькою вулицею, попід нею, як і попід нашою, ходять до школи школярі, а до крамниці і в колгосп – дорослі.

Отож вирішую піти провідати дома Грицька, бо в школі ми з ним лише бачимось, а майже ні про що не говоримо. Занесу додому шаньку з книжками та окраєць хліба й піду. Швидше б уже просихало, та можна надворі погуляти, бо сидіти в хаті набридає.

Йду, розмірковую отак, а вже й крамниця, не помітив, коли й дійшов. Стоїть замкнута, і нікогісінько біля неї, як учора, позавчора, як бувало раніше, – діти бігали, галасували, щось купували жінки, а дядьки просто стояли на ґанку, курили й жваво говорили про всяку всячину.

Де то зараз дядечко Аполлінарій? Куди завезла його міліція? Коли він знову відчинить крамницю? І чи відчинить взагалі?

Щоб не вступити у непрохідну грязь, іду обережно, дивлюсь собі під ноги і не думаю, яка і з ким буде у мене зараз зустріч, чим вона закінчиться.

Ось-ось уже мав минути крамницю, біля якої ще довго буде висихати земля, як із-за неї несподівано вийшов горбатий Антон Дробот, хворобливий хлопець, що жив на нашій вулиці, тільки не од вигона, а в глиб села, від кладовища. Був він моїм однолітком, але вчився в паралельному класі. Часто гуляв з нами, кутківськими хлопцями, грав у жмурки та інші забави, а коли втомлювався бігати, ставав осторонь і спостерігав за нами. У нього ще був менший брат, котрого він глядів і водився з ним скрізь.

Жили Дроботи, як і всі ми на кутку, нужденно, а Антон ще до того й часто хворів. Надто подався він цієї весни, потерпаючи від недоїдання. Ходив блідий, з глибоко запалими очима й синіми жилками на скронях. І горб почав ніби меншати, став гострішим.

Що робив Антон за крамницею, чого шукав – не знаю, і питати не хотілося, бо його тільки зачепи, тоді не відчепишся, коли ж я до Грицька піду.

Та Антон сам зачепив мене, поцікавився, чи не знаю я, чого зачинена крамниця, чому Аполлінарій і досі не відчиняє її.

– Не знаю, – байдуже відказав, щоб він більше не питав у мене нічого.

Та Антон, мабуть, не звернув на це уваги, підступив до мене ближче і, оглядаючись довкола, чи немає поблизу нікого, таємниче заговорив до мене:

– Ех, ти! Живеш біля крамниці і нічого не знаєш. Та його ж посадили, Аполлінарія. Приїхала вночі міліція, забрала – і в тюрму.

Мене роздратувало оте його «вночі» і «в тюрму». Навіщо зайве патякати, коли не знаєш.

– Звідки ти взяв? – глянув на нього сердито.

Але Антон був спокійний.

– Від дядьків почув на бригадному дворі.

Неподалік від Антонової хати подвір'я колгоспної

бригади, де конюшня, вози, плуги та борони, куди завжди сходились на посиденьки та перекури дядьки з нашого кутка.

– І нічого твої дядьки не знають! – заперечив різко Антонові. – Не вночі Аполлінарія забрали, а вранці, і не в тюрму, а в міліцію, він їм для якогось діла потрібен, потім відпустять. – Мені справді дуже хотілось, щоб його відпустили.

Антона здивувало моє заперечення.

– А тобі звідки це відомо? – Він стояв навпроти і пильно дивився на мене запалими очима, а ніздрі його довгуватого носа роздувалися в якійсь незвичній напрузі, немов він до чогось принюхувався.

– Нізвідки! – відрізав я. – Кажу, значить знаю! Краще від тебе!

Така моя рішучість, мабуть, переконала Антона, бо він одразу ж перевів розмову на інше, запитав, чому я так пізно повертаюсь зі школи.

Сказав правду: вчитель залишав після уроків.

– За що? – поцікавився далі Антон. І занудливий же хлопець, все хоче знати.

Але тут я вже не міг сказати йому правди, збрехав, що не виконав домашнього завдання.

Антон повірив і раптом зовсім несподівано для мене запитав:

– А що у тебе в шанці? Хліб?

Я аж рота розкрив від здивування.

– З чого ти взяв? – питаю.

– Пахне, – відказав Антон. Голос його тремтів. – Я одразу почув. – І почав просити: – Дай хоч на раз укусити.

Так он воно що, он чого в Антона роздувалися ніздрі, він почув із шаньки запах хліба.

Мені стало жаль його. Адже я знав, що таке не їсти хліба, не їсти нічого взагалі. Самого звечора і сьогодні зранку доймав голод. І якби не Павло Іванович, і зараз би мучив.

Мовчки пересунув на шлейці шаньку зі спини до грудей, дістав з неї дорогоцінний ячний окраєць, щоб відламати трохи Антонові. Антон же, здалося мені, аж затремтів увесь, побачивши окраєць у моїх руках, жадібно зітхнув, переступивши з ноги на ногу в забрьоханих до халяв чоботях.

– Де взяв? – кивнув мені головою.

– Учитель дав, Павло Іванович, – признався я. – Пригостив обідом і дав цей окрайчик.

А потім… Потім сталося несподіване. Я ще не встиг відламати від окрайця шматок, як Антон з дивним,_ нерозбірливим вигуком кинувся до мене, вихопив хліб з моїх рук своїми довжелезними кістлявими руками й кинувся бігти від мене стежкою, розбризкуючи навсібіч рідку грязюку.

Я спершу розгубився, стояв якусь мить заціпеніло і не знав, що робити. Та коли раптом згадалися слова Павла Івановича, сказані ним Сімі Иванівні: «Одріж йому трохи хліба, щоб було чим повечеряти з матір'ю», – схаменувся й гукнув услід Антонові:

– Так же нечесно, Антоне.

Та на Антона це не подіяло. Він, я побачив, вкусив, біжучи, з окрайця й помітно віддалявся від мене. Біг важко, плутаючись у довгому пальті, яке теліпалося на ньому, мов на кілку.

– То ти, значить, так? – гукнув я йому вдруге. – Ну, начувайся ж!

Менший і спритніший від Антона, я одразу прикинув, що дожену його, а там… Там не знав, що з ним зроблю.

Запихаю шапку за полу свого старенького піджака, з блискучими від витирання носа рукавами, й щодуху припускаю за Антоном. «Ах ти ж безсовісний! – лаюсь подумки йому вслід. – Ах ти ж свиня така!»

Це робить мене сердитішим, я прискорюю біг.

– Стій! – гукаю Антонові. – Стій, бо гірше буде!

Антон оглядається, я бачу, як він жує на бігу хліб і старається бігти з усіх сил.

Та дарма. Я біжу швидше, віддаль між нами помітно скорочується. Я чую, як він важко дихає, бачу, як йому заважає бігти довге пальто.

Наздогнав я його якраз навпроти нашого городу, обсадженого від вулиці бузиною, вхопив за облізлий комір пальта. Антон шарпнувся, хотів вирватись, але я тримав міцно.

– Пусти! – прохрипів він, віддихуючись, а з глибоко запалих очей аж бризкають іскри.

– Не пущу, віддай хліб! – рішуче сказав я, теж захекавшись. – Навіщо ти так зробив? Я ж хотів чесно, на трьох розділити… Тобі й нам з мамою… А ти… Тепер віддай, раз так!

– Не віддам! – зло прохрипів мені в обличчя Антон, сховавши руку з окрайцем за спину. – Ти он наївся в учителя, ще й додому ніс… А я…

Мене це вразило, пригнітило. Я жалів Антона в душі. Але жаль було й матері. Вона де б що не дістала з їжі, завжди несла додому, ділила порівну, хоч у мене чомусь завжди була більшою пайка. А я не доніс сьогодні для неї шматочка хліба. Де він узявся на мою голову, цей Антон?

Кажу йому уже лагідніше:

– Гаразд, давай розділимо окраєць навпіл, порівну. Але Антон немов затявся, тримав руку з надкушеним окрайцем за спиною й знову рішуче сказав:

– Не віддам! Пусти! Мене знову бере зло.

– А я кажу – віддай!

– Не віддам, пусти! – твердить своє Антон і сіпається, щоб вирватись.

Та де там, не вирветься. Я вп'явся рукою в комір, мов кліщ.

Зрозумівши, що не відчепиться від мене, Антон удається до погрози:

– Кажу, пусти, бо вдарю!

– Ану спробуй! – ще дужче злюсь я. – Ти ба, за мій хліб, ще мене й бити!

– І спробую! – Антон. Він шарпається, щоб таки вирватись від мене, і ми обидва чуємо, як у моїй руці тріщить комір його пальта.

Мабуть, це й виводить Антона з рівноваги, він уже люто кричить:

– Ах, так! Порвав моє пальто! То на ж тобі! – Розмахується і б'є мене кулаком в обличчя.

Від його удару у мене блискає в очах, я відчуваю, що в роті посолоніло, значить – розбиті губи, побігла кров.

Це й вивело мене з рівноваги. Я розгнівився не на жарт і накинувся на Антона. Ми зчепилися за петельки, нагороджуючи один одного стусанами, потім попадали й, не зважаючи на грязь, покотилися по стежці, б'ючись і лаючись.

Розборонив нас старший брат Грицька – Микола, йшов стежкою на вигін.

– Ви це чого зчепилися, півні? – звів нас обох на ноги й став між нами, брудними й подряпаними, з виваляними в грязюці шапками в руках. – Не поділили чогось?

– Не поділили, – буркнув я.

– Чого? – поцікавився Микола.

Ми обидва промовчали. Мені було соромно признаватись. І Антонові, мабуть, теж.

– Гаразд, – не став більше допитуватись Микола – Тепер ідіть, півні, по домівках, хай вам ще дома добавлять деркачами. Он які красені. – И пішов собі далі.

Я мовчки скинув свого куценького піджака, подивився – в грязюці вся спина, рукави. Не чистішими були й штани та чоботи. Що я скажу матері, як повернеться з роботи?

Не краще від мене виглядав і Антон. Довгополе його пальто теж геть виваляне в грязюці.

Та нічого мені не було так жаль, як учительського окрайця хліба, із-за якого ми з Антоном завелися і який лежав тепер сиротою обіч стежки, викачений у грязі. Коли ми почали битися, Антон упустив його і якимось тільки дивом не був розтоптаний нами.

– Ех, ти! – дорікнув я Антонові, нахилився і взяв той окраєць у руку. Від грязі скоринка його уже почала розмокати, але серцевина – ні, скоринку можна було обрізати, а м'якуш з'їсти. – На, – простягнув окрайця Антонові, у якого темнів під оком синяк. «Невже то я?» – подумав, і мені стало його жаль, хоч у самого кровоточила нижня губа.

Антон несміливо взяв брудний окраєць, мовчки потримав у руці, пильно дивлячись на нього, і нарешті мирно мовив до мене:

– Давай розділимо.

– Ні, – заперечив я. – Залиш собі, нічого тепер там ділити. Обмиєш і з'їси, просив же.

У Антона на очах виступили сльози.

– Ні, давай поділимось, – сказав рішуче, взяв обома руками окраєць, примірився і переламав на дві рівні половинки. Одну, з надкушеним крайком, залишив собі, а другу простягнув мені: – Бери! – Довгі тонкі пальці його правої руки, якою подавав мені пів-окрайця, тремтіли.

Я зрозумів – сперечатися з Антоном неварто, і мовчки взяв свою пайку.

На тому ми мовчки й розійшлися. Антон побрів до себе додому, а я до своєї хати.

Увечері я розповів матері про те, як забирали Аполлінарія і про нашу сутичку з Антоном. Мати помовчала, вислухавши, прихилила мене до себе теплою рукою й тихим голосом, розважливо, порадила:

– Нікому більше не розказуй про це, синку. Аполлінарія жаль, добрий був чоловік. А на Антона не сердься. Він не винен, то голод проклятий затуманив йому розум.

Я послухався матері і ні про арешт дядечка Аполлінарія, ні про нашу бійку з Антоном не проговорився нікому й словом.

Розділ п'ятий. «ЩО БУДЕ ДАЛІ?»

Нарешті таки вгомонилося, перестали йти дощі, розвіялися сірі, густі тумани, настали теплі, сонячні дні. Й одразу ж у селі почали просихати стежки і вулиці, зазеленіло на деревах листя, гола земля вкрилася травицею.

З настанням тепла пожвавішало птаство, носилося зграями над селом, а в ставках і на болоті жаби вечорами влаштовували цілі концерти.

Раді були сонцю й теплу і ми з Грицьком. Адже скоро можна бігати роздягнутим і босим, бо набридли за зиму важкі чоботи й піджаки. -А там піде рости щавлик на городах, лобода, рогоза в болоті, зацвітуть квіти буциків, і ми підпасатимемось, проганятимемо голод.

Ох, цей голод, як він нам допікав! Та й не тільки нам. Вже скільки людей із села втекли. Чув я від дорослих – їхали на шахти в Донбас, на будови у великі міста. Туди, де давали хліб і сяку-таку страву. Втікали молоді, неодружені, втікали сім'ями, хто мав десь якихось родичів. Поїхав кудись і Грицьків брат Микола, що розбороняв нас з Антоном. Пообіцяв дома, як тільки влаштується десь на роботу та заробить грошей, – одразу ж вишле Грицькові й матері посилку з харчами. І я позаздрив товаришеві, бо нам з матір'ю ніхто не допомагатиме, нам би он батькові допомогти, а нічим. Мати щодня ходить у колгосп на роботу, щоб одержати на громадське харчування скибку хліба та жменьку якихось крупів на юшку. Тим і живемо. Не живемо – животіємо. Щодня тільки й думки, де б що дістати в рот укинути. А де взяти, коли з кожної оселі миші з голоду повтікали.

Невдовзі після потепління, повертаючись зі школи, Грицько раптом похвалився мені, що знає за кладовищем у канаві місце, де росте ріпа, кілька кущів, і запропонував негайно піти накопати.

– Накопаємо, наїмося досхочу, ще й додому, матерям, принесемо, – сказав обнадійливо.

Я одразу погодився, бо хіба ж можна таку нагоду пропустити. Ще й дорікнув Грицькові:

– Чого ж ти раніше не сказав?

– Забувся, – винувато мовив Грицько.

За кілька хвилин ми виходили з Грицькового двору. Він із заступом на плечі, а я з ножем у кишені. Ще в нас за полами піджаків – полотняні торбинки. Заступом ми викопуємо ріпу, ножем чистимо і їмо її досхочу, поки не понаїдаємось, а решту в торбинки й додому. Все розрахували, все продумали.

Щоб не йти через людські городи, що тягнуться до кладовища, вирішили пройти туди бригадним двором, поза конюшнею. Хоч тудою ще грязько, але ближче.

Та краще було б обминути той клятий бригадний двір, щоб не бачити того, що побачили ми там з Грицьком…

Тільки дійшли до конюшні, як з одних її дверей кілька дядьків тягнуть на вірьовках неживу кобилу. Була вона худа-худюща, одні ребра та хребет, з вишкіреними зубами і великими відкритими очима. Мені чомусь одразу здалося, то вона дивилася на дядьків і сміялася з них, що вони вп'ятьох ніяк не можуть витягнути її надвір.

А дядьки справді втомилися, перетягли кобилу до половини через поріг і стали перепочивати, розмовляючи.

З їхньої розмови ми з Грицьком довідалися, що це вже Друга за день кобила, яка загинула з голоду.

– Дохнуть наші коненята, – бідкався конюх дядько Денис із сусіднього кутка. – Що буде далі? Як тими кіньми сіяти, котрі ще живі, коли на бригаді ні віхтя сіна, ні соломинки. Куди те начальство колгоспне дивиться?

Один з дядьків штовхнув конюха ліктем, показуючи очима на нас з Грицьком, що ти, мовляв, розбалакався при дітях.

Але той махнув рукою.

– Хай слухають і знають, що таке колгосп. Ні коням нічого в жолоб покласти, ні людям нічого їсти. Дохазяйнувалися… Так і гинутимуть по черзі: то коні, то люди. Он до чого йдеться!

І вмовк. І ніхто з дядьків нічого більше не сказав. Не захотіли, мабуть, витрачати сили на розмову, бо ще мали витягати з конюшні кобилу, скочувати її на воза й везти за село, в кар'єр, куди звозили мертву худобу.

Мовчали й ми з Грицьком. Мені стало страшно від тих дядькових Денисових слів.

– Ходімо, – сіпнув я його за рукав.

І ми пішли поза конюшнею на кладовище шукати в канаві ріпу.

Кладовище у нас велике, заросле густими кущами бузку, дикими грушами, вишнями і шовковицями, глодом. Коли навесні зацвітають вишні, а потім бузок – воно стає ніби садом, вечорами над селом линуть приємні солодкі пахощі, від яких паморочиться голова. В такий час на кладовищі тиша і спокій, ніхто не ходить туди, не зламає з бузку чи з вишні ні квіточки. Вони цвітуть для покійних. Зате коли дозрівають шовковиці і вишні, там повно нашого брата, дітлахів, ягоди – для живих. Наїдаємось доволі, обмурзуємось до вух, а потім граємо в жмурки, в інші ігри. Граємо у старій частині кладовища, тій, що від поля, де вже невідомо чиї могили і хтозна-коли зникли дерев'яні хрести, бо в тій новій, ближчій до села, гратись не можна. Щоб і нових могил не порушити і спокою померлих. Так нас учили дорослі.

Все кладовище, і стара частина, й нова, обкопане глибокою канавою від худоби. Канава хоч і стара, заросла кущами бузини, шипшини, глоду, кропивою й різними бур'янами, але надійно виконувала свою службу, через неї не перестрибували ні корови, ні телята, ні коні.

Ось десь там, у старій канаві від поля, Грицько й бачив кущі ріпи, туди й вів мене, йдучи попереду з лопатою на плечі. Лопата, чіпляючись за гілля кущів, тихо дзенькала, щось говорив мені Грицько, але я ніби не чув ні того дзенькоту, ні товаришевих слів. У мене перед очима була мертва худа кобила з вишкіреними зубами та вибалушеними очима, а у вухах стриміли дядькові Денисові слова: «Що буде далі?… гинутимуть по черзі і коні, й люди…»

По спині сипнуло морозом, мені стало страшно. Невже доведеться вмерти? І тоді опинюся ось тут, на кладовищі, у холодній, сирій могилі, а в небі світитиме сонце, співатимуть пташки, мимо неї ходитимуть ось такі, як ми з Грицьком, хлопці, інші люди, й усім буде байдуже до того, що ти жив і тебе вже немає, помер голодною смертю.

Від таких думок я сердито сплюнув собі під ноги.

– Ти чого? – обернувся до мене Грицько. – Он уже канава за кущами, – показав уперед рукою.

– Бачу, – буркнув я йому в спину.

Канава справді була за колючими кущами шипшини, і ми зупинились біля неї.

– Куди ж іти? Направо чи наліво? – став пригадувати Грицько. – Мабуть, праворуч! Чи ліворуч?

Я запитав у нього, з якого боку він ішов понад канавою, коли бачив у ній ріпу, кладовищем чи від поля.

– Здається, від поля, – знову став гадати Грицько. Я розсердився на нього. Завжди він отак, треться,

мнеться, поки скаже щось. І уроки в школі отак відповідає, учитель з нього по слову витягує.

– Ходімо, – кажу йому, – на той бік канави, звідти видніше буде.

Перелізли, розгледівся він і нарешті визначив: треба йти ліворуч, до дороги в сусіднє село, до якого й виходило кладовище.

Пішли, не зводячи очей з канави, видивляючись у ній зелених, схожих на соняшникові, стебел ріпи.

– О, бачу, є! – зраділо вигукнув Грицько, коли ми минули розлогу, гіллясту грушу, й тицьнув уперед рукою.

Тицьнув і тут же різко опустив її, а на худе, бліде обличчя немов хмара насунула.

Дивлюсь уперед по канаві й одразу все розумію: хтось уже випередив нас, викопав чималий кущ ріпи, залишивши на дні зелене бадилля.

– От чортяка б його забрав! – вилаяв сердитий Грицько того, хто це зробив.

– Чи забере того чортяка, чи ні, а ріпу він викопав і з'їв, – заспокоїв я товариша. – Хто ж тобі винен, що ти так пізно про неї згадав? Усі зараз їсти хочуть.

Пожурилися ми і пішли далі понад канавою. І далі, ще у двох місцях, було викопано чималі кущі ріпи. А біля дороги ріпа в канаві не росла.

– Хто ж викопав? – продовжував обурюватися Грицько, немов це мало для нас якесь значення.

Щоб не йти знову через бригадний двір і не бачити отієї страшної картини з кіньми, пішли додому дорогою, що простелилася попід кладовищем, беручи свій початок з нашого вигону біля церкви. Так було далі до наших хат, але чого нам спішити додому, де немає нічого їсти.

Йшли мовчки, засмучені невдачею. Надто переживав Грицько, ніби був винен у тому, що хтось випередив нас з цією злощасною ріпою.

– А знаєш! – раптом звернувся він до мене, порушивши мовчанку. – Я обов'язково заведу собі ріпи на городі! Щоб росло багато-багато, щоб вистачило для себе й сусідам дати.

Мені сподобалась ця його думка.

– І я теж заведу на своєму городі, – сказав Грицькові.

Ми обидва повеселіли, а мені навіть здалося, що я зовсім не хочу зараз їсти. Ну ніскілечки!

Але так почувалося, доки не переступив поріг своєї старенької хати, у якій не було ні скоринки, ні зернинки. В хаті ж голод нагадав про себе знову.

«Чому так?» – звернувся в думці до Тараса Григоровича на портреті. Він завжди зустрічав мене допитливим поглядом.

Та Шевченко, як завжди, мовчав.

Тієї ночі я спав неспокійно. Мати казала, що стогнав і кричав уві сні, перевертався з боку на бік. Бо снився мені цілісіньку ніч страшний сон. Снилися мені мертві коні з вишкіреними зубами, які потім ожили і, торохтячи кістками, танцювали навколо мене, а та кобила, котру дядьки витягали вірьовками з бригадної конюшні, весь час чомусь намагалася вкусити мене за голову, дихаючи полум'ям. І я, звісно, кричав, просив дядька Дениса порятувати мене, бо він теж чомусь був у гурті коней і теж танцював з ними, вигукуючи: «Що буде далі? Що буде далі?»