Голодна весна

Відтоді минуло багато літ, а я часто згадував той страшний сон. Такі події і сни не забуваються.

Розділ шостий. ОБРАЗА

Цю новину ми почули з Грицьком по дорозі до школи. Від Антона. Тільки одійшли від нашого подвір'я, як він гукнув нам:

– Хлопці, заждіть!

Зачекали. Підбігає, захеканий, до нас.

– Чули? Гамазей обікрали! Кажуть – цілий засік ячменю виточили!

– Як? – ми з Грицьком.

Очі в Антона загадково блищать, вилицювате обличчя зосереджене. Пояснює нам:

– Хтось підліз уночі під гамазей, просвердлив у підлозі дві дірки і… наточив зерна… Може, мішок, може, два. А потім дірки забив дерев'яними чопками.

– Звідки знаєш? – поцікавився я, бо це таки справді було цікаво. Так придумати! І додумався ж хтось. Голод примусив.

Антон розказав. Його батько чергував уночі в сільраді й почув від голови, той прибіг рано й дзвонив по телефону в міліцію, щоб негайно приїхали. А голові гамазейщик повідомив, прийшов уранці в гамазей і побачив, що в закромі з ячменем посередині впадина чимала, зерно кудись висипалось. Він з гамазею, заглянув під нього, а там сліди від чобіт і ячмінь розсипаний. Догадався одразу – кража, і до голови додому.

– Перепаде сторожу, – зітхнув Грицько.

– І батько так каже, – мовив Антон. – Якщо швидко не знайдуть злодіїв, його посадять, скажуть – нарочито десь подівся, щоб крадіям посприяти.

Грицько безнадійно махнув рукою:

– Якже, знайдуть. Он їх обікрали, – показав на мене очима, – і що. Злодії сливки та сир поїли, а дядька Івана в тюрму посадили.

Я з вдячністю подивився на Грицька. Он він який, мій сусід і товариш. Спасибі йому.

Антон також із співчуттям подивився на мене.

– Авжеж, куди це годиться. Треба міліції краще тих злодіїв шукати.

Розмовляючи про крадіжку зерна з гамазею, ми прийшли до такої думки: злодіїв треба обов'язково зловити й віддати до суду, щоб іншим теж не закортіло красти. Бо куди ж це діло годиться: одні крадуть та їдять і горя не знають, а інші від голоду потерпають, крихті хліба раді. І засудити тих злодіїв по саму зав'язку! Адже вони на посівне зерно зазіхнули, щоб нічим сіяти було, щоб і далі нам хліба не мати!

З одного боку ми були праві: так, красти негарно. Чесності й порядності нас учили дома батьки, а в школі – учителі. І ми це добре усвідомлювали.

З другого ж боку – ми були неправі. Красти тоді (в ті роки) людей змушував голод, страх перед смертю. Вони не витримували й ставали злодіями. Не всі, звичайно, але ставали. А ось цього ми не розуміли, не усвідомлювали. Це було вище нашого дитячого розуму.

В школі теж тільки й розмов було, що про крадіжку. Особливо серед хлопців. Знайшлися такі, що невідомо звідки все знали, розповідали подробиці, сперечалися між собою. Деякі старшокласники збиралися побігти на великій перерві до гамазею подивитися, як там і що. Хтось пустив чутку, що міліція приїде з собакою-шукачем, і він одразу знайде злодіїв.

Ніхто з нас, звичайно, не бачив собаки-шукача та як він шукає, і тому ми з хлопцями теж вирішили побігти за старшокласниками.

Але перед дзвінком на велику перерву учитель Павло Іванович сказав:

– Попереджаю всіх хлопців – до гамазею не бігти! Вам немає там чого робити! Хто не послухає – залишу після уроків і поставлю «ензе» за поведінку.

Попередження було суворе, одержати в Павла Івановича незадовільно за поведінку значно гірше, ніж отримати його за невивчений урок.

І я не зважився на порушення. Та ще після обіду в нього.

Проте біля гамазею я таки того дня побув. Хоч не по своїй волі.

Приходжу зі школи додому, а в нас у дворі міліція, голова сільради, сільські комсомольці-активісти. Никають подвір'ям, заглядають у всі закутки поза сараєм, сажиком, у погребицю.

«Що таке? – дивуюсь. – Що вони шукають? Невже… батько втік? – І одразу ж відкинув цю думку. Батько цього не зробить. – Значить зерно! – вирішую. – Але звідки воно у нас? Уже ж все забрали!»

На сінешньому порозі стоїть заплакана мати, витирає кінцем хустки виплакані очі. Підходжу до неї, питаю:

– Що трапилось, мамо?

Мати знову в сльози.

– Ячменю шукають. Кажуть – я там робила, видивилась усе, а тоді пішли з тобою вночі і… вкрали…

– Та хто ж це таке вигадав? Та як вони сміють на нас таке казати? – не тямлячи себе від образи, вигукнув я. Кулаки мої стиснулись, серце застукало в грудях, мов від шаленого бігу.

Не знаю, куди б я побіг, кому б що сказав, сіпнувшись від матері, якби вона не втримала мене за плече.

– Стій і мовчи, – звеліла.

А тим часом, побачивши мене, до нас із матір'ю підійшов один з міліціонерів. Літній, натоптуватий. Подзьобаний віспою. Обтягнутий портупеєю. З великою кобурою при боці. Зміряв мене з голови до ніг булькатими, прискіпливими очима:

– Із школи, значить, прийшов? – кивнув до мене головою, на якій насунуто на самі брови вилинялий військовий кашкет з великою червоною зіркою над блискучим козирком.

– Прийшов! – буркнув я йому сердито, а мати мене за плече рукою стискує, не їжачся, мовляв.

Той же віспуватий, прокурений, із запахом самогону, не зводить з мене булькатих очей і веде далі:

– Тоді покажи нам, де ви заховали ячмінь.

– Який ячмінь? – костричусь я.

– А той, що ви вдвох украли, – киває головою на матір.

– Ми не злодії! – кидаю йому сердито. – Ми чесні люди! Крадіжками не займаємось!

Булькаті очі віспуватого, здається, просвердлять мене наскрізь. Потім він мружить їх і цідить крізь зуби:

– Чесні, кажеш? А батько в тюрмі за що сидить? Не пам'ятаю, як я не кинувся на нього з кулаками.

Мабуть, утримала мати. Але я закричав йому в рябе лице:

– Не смійте так говорити про мого батька! Чуєте! Не смійте!

– О, то ти ще й кричати вмієш, шмаркач? – просичав на те рябий.

– Бо навіщо ж ви таке кажете? – заступилася за мене мати. – Шукайте справжніх злодіїв, чого до нас прийшли?

– А ви, значить, не справжні? – уколов її булькатий. – Прості, значить?

Чим би скінчилась наша суперечка – не знаю, коли б до нас не підійшов голова сільради Задорожний і не зашепотів рябому щось на вухо.

Той вислухав його мовчки, покліпав рудими віями й звелів міліціонерам і комсомольцям припинити обшук.

– Але експеримент проведемо! – сказав твердо голові. – Согласно інструкції. – І звернувся до нас з матір'ю: – Підете з нами!

Ми з матір'ю здивовано переглянулись, бо не знали, що таке «експеримент», куди йти і навіщо.

Заспокоїв нас Задорожний:

Не бійтесь. Це до гамазею… Ненадовго… – І потім посварився на мене пальцем: – А ти старшим не переч! Іч який! Старших треба слухати! – й підморгнув мені хитро: зрозумів?

Я зрозумів. І мати догадалась. Голова нам вірив, але не хотів суперечити міліції, діло, мовляв, саме покаже, як і що.

В супроводі міліціонерів, голови и комсомольщв-активістів ми з матір'ю пішли до гамазею. Мимо ще й досі закритої крамниці (не було продавця), мимо церкви і школи.

Незважаючи на те, що їх кілька разів завертали назад рябий міліціонер і голова, за нами слідом ішли Грицько, сусідка Галька (через дорогу) й ще кілька хлопчаків. їм також, мабуть, було цікаво, який-то з нами мала провести «експеримент» міліція «согласно інструкції».

Нарешті ми біля гамазею, де нас зустрів ще один міліціонер, який вартував тут, щоб допитливі хлопчаки не затоптали слідів злодіїв і не заглядали під нього, як же хтось просвердлив підлогу та вкрав зерно.

– Ну, як тут, усе гаразд? – запитав міліціонера рябий.

– Так точно, все гаразд, товаришу начальник! – відрапортував міліціонер. Придивившись ближче, я одразу впізнав його: це він приїздив нещодавно за дядечком Аполлінарієм і погрожував почастувати мене батогом.

Я одразу ж сховався за матір, щоб не впізнав часом і не причепився.

Але, на щастя, мій старий знайомий попросився в начальника навідатись до коней, і той відпустив його. Десь, мабуть, їхні коні стояли на колгоспному подвір'ї.

«Експеримент» узявся провести сам «товариш начальник», тобто г – рябий міліціонер, на петлицях у якого я аж тепер розгледів по три червоні трикутнички.

Перше, що він зробив, це – поміряв сліди від наших із матір'ю чобіт з тими, що виднілися біля гамазею, тобто – слідами злодіїв! Не зійшлись. І мої й материні були менші.

Потім він дав мені порожній мішок і звелів полізти з ним під гамазей від того місця, де ми стояли, до того, де було просвердлено в підлозі дірки.

– А далеко це? – запитав я. Рябий пильно– подивився на мене:

– Там побачиш! – І пояснив, що мені робити далі. Я мав знайти просвердлене місце в підлозі, підставити під нього мішок, щоб у нього немовби насипалось зерно, і вилізти з ним назад. А він спостерігатиме за мною.

Під гамазеєм я, звичайно, лазив з хлопцями влітку не раз. Він стояв на шістнадцяти дубових колодах, за якими можна вільно сховатися, граючи в жмурки чи ще в якусь гру, або просто полежати в холодку, обіпершись на лікоть. Сидіти там не можна було, тільки лежати.

Але одне діло лазити під зерносховищем добровільно, зі свого інтересу, і зовсім інше, коли тебе примушують туди лізти, та ще й робити те, чого ти ніколи не робив.

Помітивши, що я вагаюсь, голова сільради взяв мене за лікоть, нахилився й сказав:

– Лізь, дірки тут недалечко, скраю.

І я поліз. Поліз боком, опираючись на лікоть правої руки, бо в лівій тримав мішок. Побачив неподалік у підлозі два дерев'яні чопки, котрими крадії зерна заткнули просвердлені дірки. Побачив і одразу зміркував: просвердлити їх можна було тільки лежачи на спині і зробити це міг тільки дорослий. Такому, як я, нізащо не справитись, бо дошки в закромах гамазею були дубові, товсті. Окрім того, я побачив, що на піску під тим місцем, Де свердлили, лежав не один чоловік, а Два, були відбитки двох спин і чотирьох ніг. Один із чоловіків узутий в чоботи, другий – у валянки з гумовими калошами. Хіба міліція цього не бачила? Адже хтось із них повинен би підлізти сюди?

А втім, яке моє діло до того: бачив чи не бачив. Я зробив усе так, як звелів мені начальник із міліції, і поповз назад, прямо на нього, адже він весь час, поки я лазив під гамазеєм, спостерігав за мною, сидячи навпочіпки і нагнувши голову майже до землі.

Тільки я виповз, звівся на ноги й став обтрушуватись, як із-за рогу гамазею вийшов наш учитель Павло Іванович і в одну мить опинився біля нашого гурту. В стареньких, виношених чоботях, благенькому пальті, з витертим коміром, у сірому картузі з великим козирком, насунутим на брови. Від швидкої ходи – часто дихав.

– Добрий день! – сказав усім і, не чекаючи відповіді, звернувся до рябого міліціонера, що стояв поруч мене та голови сільради: – Ви що тут робите? Хто вам дав право проводити такі експерименти з дітьми? Це порушення закону, антипедагогічно! Це приниження людської гідності! Зараз же відпустіть його! – кивнув на мене. І додав: – Його й матір!

– А ви… Ви хто такий будете? – закліпав рудими віями віспуватий, хоч, мабуть, уже догадався, хто перед ним.

– Це учитель нашої школи, – поспішив пояснити йому голова сільради і тут же перевів погляд на нас із матір'ю: – Ви справді йдіть додому. Уже все. І ви всі йдіть звідси! – повернувся до гурту дітлахів, що назбігалися звідусіль, немов їм хто загадав. – Ідіть! – ще й рукою махнув.

Я бачив, яке сердите було обличчя в Павла Івановича й отупіле в рябого міліціонера. Вони стояли один проти одного й, мабуть, чекали, поки ми підемо, щоб продовжити розмову. Мене цікавило, що мав сказати Павлові Івановичу рябий, але мати взяла за руку й потягнула від них.

Слідом за нами пішли Грицько, Галька, усі, хто прийшов чи прибіг до гамазею подивитись на «експеримент» міліції.

Я йшов і думав про Павла Івановича: хто ж це сповістив йому про нас з матір'ю? І якою буде його подальша розмова з тим рябим міліціонером та головою сільради? Чи не дістанеться йому від них за його заступництво?

Поки ми йшли додому, мати мовчала, міцно стиснувши губи. А як переступила поріг хати – розплакалась, заголосила.

– Та за що ж на нас напасть отака, гірка образа? Та де ж тая правдонька в світі, чому від нас одвернулася? Чим же ми завинили перед нею?

Мені стало сумно від її плачу, аж морозом поза шкірою сипнуло. Я взяв її за руку, став заспокоювати:

– Мамо, годі, не треба плакати.

– Як же його не плакати, синку, як воно само плачеться! – відказала мати, схлипуючи – Від образи гіркої…

Каганця того вечора ми не світили, так і спати полягали, в темряві. Та й навіщо було світити, все одно вечеряти нічого.

…Через багато-багато літ я випадково довідався, хто тоді так придумав украсти зерна ячменю в нашому гамазеї, із-за кого впала підозра на нас із матір'ю.

Вчинив ту крадіжку із сусідом дещо старший від мене мій односельчанин, який жив там же, поряд із гамазеєм.

– Голод примусив, – зізнався він мені. – У мене мати хвора і менші брат із сестрою, і в сусіда – четверо малих. А в хатах – ні зернини. От ми й наважились. Зарили потім той ячмінь уночі в чавунцях, щоб ніхто не бачив, і їли вночі. Знаю, злочин це – красти. Але і вмирати не хотілося. Після того я й трактористом став, щоб землю орати і хліб сіяти, щоб вистачало його всім людям, щоб ніколи не було більше голоду. Чесно трудився, від душі, спокутував свій гріх. Гадаю, що за сорок п'ять років роботи на тракторах люди уже простили мені.

Справді, всю свою силу і вміння, всього себе віддав мій односельчанин праці на землі, зорав її тисячі гектарів, зібрав з неї тисячі тонн зерна. Будучи не просто сумлінним трактористом, а й трактористом-інвалідом, у нього від народження деформована права нога. Отож він ще й мужня людина.

І я теж пробачив йому за ту образу, якої зазнав з матір'ю із-за нього. Він у цьому не винний. То був проклятий час!

Розділ сьомий. СУМНО

Сидимо з сусідкою Галькою в нашій хаті й сумуємо. Надворі весна в розпалі, тепло, сонячно, гарно, а нас не вабить на вулицю. Не хочеться не те, що побігати десь, з хати вийти немає бажання.

Я нещодавно прийшов від Грицька й розказав Гальці: погано йому, не легшає.

– Треба в лікарню б його, в Турівку, – гаряче говорить вона. – Чого мати не везе?

Пояснюю їй:

– Ходила до нашого бригадира, а той руками розвів: ви ж не колгоспники, не маю права підводи дати.

– Зараза він! – лається Галька. – Повбивати їх усіх! Не колгоспники-и… І чого Грицькова мати в колгосп не вступила? – зводить на мене очі. Я стенаю плечима:

– Не знаю…

Серед дівчат, своїх ровесниць, на нашому кутку Галька одна дружить з нами, хлопцями. Мабуть, тому, що сама більше схожа на хлопця, ніж на дівчину. Завжди стрижена, ходить широко, твердо ступаючи ногами по землі. Руки довгі, завжди стиснуті в кулаки. Обличчя теж хлоп'яче. Кругле, з кирпатим носом посередині, в ластовинні. Очі жваві, блискучі, з зеленим відтінком. А про голос і говорити нічого: грубий, ніби простуджений. Поміж нами, хлопцями, ми називаємо її – Галь.

Я не зовсім погоджуюсь з Галькою, що треба всіх начальників у колгоспі повбивати. Але що бригадира – згоден, він таки негідник, коли не дав підводи повезти нашого хворого товариша в лікарню.

Грицько захворів кілька днів тому. Лежить дома, навіть до школи не ходить. А захворів від млинців з гни лої картоплі. Знайшов у себе в старій ямі хтозна колишню. Мати його, тітка Пріська, перемила ту гниль водою і спекла на олійній гущі. Гарячі – казав Грицько – млинці були смачні, й він їх з жадністю наївся. Наївся зранку, а по обіді, вернувшись зі школи, й захворів. Почалися розлад шлунка, блювота, висока температура. Мати заварила якихось трав, напувала. Не допомогло. Покликала бабу-знахарку з сусіднього кутка. Та чаклувала над ним, напувала свяченою водою, ще якимось відваром. Дарма. Пожовтів Грицько, очі позападали.

– Мабуть, я вмру, – кволо сказав мені, коли я приніс йому дві скибки хліба зі школи. Павло Іванович розпорядився, коли довідався, що Грицько захворів.

– Не говори дурниць! – розсердився я на Грицька. – Ось з'їж хліба, і тобі одразу полегшає.

Але що там того хліба, дві тоненькі скибочки, не полегшало йому від них.

Сидимо ми з Галькою, журимось, думаємо, чим би таким Грицька підгодувати, щоб одужав. Та й де його взяти? Самі ж бо голодуємо. Я жду не діждуся з поля матері. Відколи в колгоспі почалася посівна, вона працює біля сівалок і щовечора приносить мені загорнуту в чисту хустинку, мов куряче яйце, гречану галушку, їм варять на обід суп з галушками, по дві на душу, то одну з'їдає вона, а другу – віддає мені. А сьогодні я вирішую віднести цю галушку Грицькові.

– Правильно, – згоджується зі мною Галька, а сама дивиться на мене такими голодними очима, що мені аж моторошно стає.

У Гальчиних батьків більша сім'я, і Галька, звісно, недоїдає більше ніж я. Хіба це не сумно?

Велика зажура бере мене й за батька. Три дні тому одержали від нього листа, в якому він поскаржився, що занедужав. Болить шлунок, живіт. Дуже охляв. «Якби ви зараз мене побачили, – написав, – то й не впізнали б, одні кістки та шкіра». Мати плакала, коли я читав, і сказала, як тільки одсіються в колгоспі, продасть на базарі в Згурівці щось із своєї одежі, купимо дещо з їжі й провідаємо батька. За два дні справимось, дорога вже підсохла.

– І наш батько слабий, – журно каже Галька. – В грудях болить, дуже кашляє. І ноги почали пухнути. Як прийде увечері з роботи, мов понадувані, аж сині. За ніч відійдуть, на вечір знову пухлі.

– То, мабуть, від того, що він багато ходить, – намагаюсь заспокоїти Гальку. – А кашляє, бо багато курить.

Галька знову дивиться на мене пильно, не кліпаючи віями, й каже тривожно:

– Не від ходіння то – від голоду ноги пухнуть. – И зітхає важко, на повні груди.

Мені стає страшно. Від Гальчиного зітхання. Від того, що вона сказала. Про пухлі батькові ноги. Це ж можуть опухнути ноги і в моєї матері, і в нас із Галькою. А тоді що?

Із задуми мене виводить Галька.

– Ти вже повчив уроки? – питає.

– Повчив, – відказую і тут же цікавлюсь: – А що? Галька зіскакує з лави, на якій сиділа, звісивши босі ноги, й пропонує:

– Давай гайнемо на кладовище й полазимо по вишнях, пошукаємо клею. Я вже на своїх домашніх увесь обдерла. Від нього не так хочеться їсти. А як з'їсти чимало, то й зовсім перехочеться. І ще, кажуть, можна їсти пуп'яночки з бузку. Вони, правда, гіркі, але дарма. Ходімо?

Я не мав бажання йти на кладовище й лазити там по вишнях. Не тому, що не хотілося їсти, а тому, що не любив кладовища, воно завжди навіювало на мене сум. Мені здавалося, що, ходячи по ньому, ми ходимо по тих людях, які там поховані, їм важко від того, але сказати нам вони не можуть. Проте й не міг відмовити Гальці, бо розумів – дівчину доймає голод. Якби у мене було чим пригостити її, я б, звичайно, це зробив. Але…

До речі, коли в нас у хаті не стало нічогісінько з їжі, наш сірий кіт, переловивши всіх мишей, поголодував кілька днів і зійшов із дому. Пішов і не вернувся. Мати пожурилася за ним і сказала, що це погана прикмета.

– Ходімо! – кажу Гальці і встаю із-за столу, за яким готував уроки. – І Грицькові надеремо клею, кажуть, він лікувальний. – Власне, ця думка хоч чимось допомогти товаришеві й примусила мене подолати своє вагання.

У Гальки ту ж мить зник нездоровий блиск в очах, вони в неї одразу ж проясніли, стали лагідними й добрими. Великі зеленаві Гальчині очі.

– Авжеж і йому! – згодилась. – А там скоро акація віте, рогоза в болоті появиться. Заживемо! – Й закрутилася по хаті. Сказано – дівчина.

Вийшли з хати, а надворі день – мов казка. Сонячно, тепло, зелено, в повітрі ластівки літають, цвірінькають на старій груші горобці, пахне молодим вербовим листям і дерезою на нашій канаві від вулиці.

І раптом цю казку, цю сонячну весняну тишу порушує шалений тупіт кінських копит і дикий, несамовитий, аж душу роздирало навпіл, людський крик: а-а-а-а-а-а-а-а-а!

– Що це? – хапає злякано мене за руку Галька, й ми біжимо до хвіртки, щоб виглянути на вже давно висохлу од грязі вулицю, в'їжджену возами.

Виглядаємо й бачимо страшну картину: вулицею з вигона до нашої бригади шаленим галопом мчить молодий кінь, а на поводі від вуздечки тягнеться по землі хлопець, перевертається на всі боки, і, як тільки може кричати людина, кричить.

– Ой! – вигукує перелякана Галька, тулить до грудей стиснуті в кулаки руки, і очі її скляніють від жаху. – Когось кінь носить!

А кінь уже минув Гальчину хату, хату діда Йосипа Стовбуна й схарапуджено мчить серединою вулиці мимо нас. Він аж хропе, у нього від бігу кавкає в боках.

Ми не впізнаємо того хлопця, що волочиться за конем, бо був він чорний від куряви і весь час крутився на поводі, але гукаємо йому вслід:

– Кидай повід! Кидай повід!

Та хлопець, певна річ, не почув нашої поради, і кінь помчав з ним далі, тягнучи його за собою. Його і хлопцеве несамовите: «А-а-а-а-а-а-а-а!»

Не змовляючись, ми з Галькою в одну мить вискочили на вулицю й щодуху подалися вслід за конем. Нам було добре видно, як біля бригади троє конюхів вибігли назустріч коневі, простягнувши уперед руки, щоб перепинити його, вхопити за вуздечку чи за гриву.

Але кінь за кілька кроків від них круто розвернувся й помчав назад, тепер уже на нас із Галькою.

– Тіка-а-а-й-й-те-е! – закричали нам від бригади конюхи.

Я вхопив Гальку за руку. Справді, треба звернути убік, притиснутись до тину, бо переляканий кінь може збити нас, затоптати.

Проте Галька, мабуть, зрозуміла, що це нам треба переймати коня, і продовжувала бігти йому назустріч, гукаючи «Стій, стій!» і махаючи правою вільною рукою. І я теж разом з нею загукав коневі «стій!» і замахав лівою рукою.

Кінь, мабуть, розгубився, побачивши нас, стишив біг і, розвернувшись, подався назад, у бригаду.

Там його і зловили віжками конюхи.

Поки ми з Галькою добігли, вони вже відчепили хлопця, а запирханого коня коротко, щоб не одірвався, прив'язали до старого воза біля стайні.

Хлопець лежав горілиць посеред подвір'я понівечений, закривавлений, чорний. Голова схилена набік, права рука зігнута в лікті, а ліва дивно закинута за голову, мабуть, нею тримався за повід і її вивернуло. Біля розтуленого рота червоною стрічкою загусла кров. Був босий і голомозий, у полотняних штанях і висмикнутій із них невизначеного кольору забрудненій сорочці.

І був уже мертвий.

Від несподіваності, від пережитого страху я не впізнав хлопця, зате Галька впізнала одразу:

– Боже, та це ж Володька Давиденків! Як же це він?… – І звела на конюха дядька Дениса здивовано-округлі очі.

Дядько Денис помовчав, пошкріб правицею давно небриту бороду, зітхнув глибоко, аж хлипнуло в грудях, і лише тоді тихо заговорив, дивлячись собі під ноги:

– Він водив коней у сівалці… Перед обідом одна з них упала прямо на ріллі… й більше не встала… Бригадир і прислав Володьку взяти ось цього на заміну, необ'їждженого… Я ще й попередив, дивись, кажу, Володько, щоб не поносив… А він: «Не поносить, дядьку!» Скочив верхи й подався… Тепер ось маєш… – показав чорною, зашкарублою рукою на мертвого Володьку. – Півгодини, мабуть, не минуло – і немає хлопця. Ось тобі й не поносив… Як сталось, що він за руку повід прив'язав?…

– Треба Вірці переказати, – ні до кого не звертаючись, прошепотіла Галька. – Я побіжу через кладовище…

Володька із старшим братом Михайлом і молодшою сестрою Віркою жили навпроти кладовища, на вулиці, що виходила із села. їхня хата стояла другою від поля. Старі батько й мати у них померли напровесні. Спершу мати, а через тиждень батько. Й залишились вони утрьох. Хлопці працювали в колгоспі, а Вірка, яку за гострий язик називали бритвою, – хазяйнувала дома, була їм за матір. Я її не раз бачив у Гальки вдома, з нею дружила старша Гальчина сестра Параска.

Проте бігти до Вірки Давиденкової Гальці не довелося. Десь, може, від Гальчиної хати чи нашої до бригади долинуло її розпачливе голосіння, а невдовзі ми побачили її саму. Вірка бігла серединою вулиці, простягнувши поперед себе руки, і кричала щось нерозбірливе й дике.

Ось вона все ближче й ближче, вже побачила нас на подвір'ї бригади, мабуть, зрозуміла все й закричала ще голосніше, ще надривніше, з усієї сили. Від того дикого її крику у мене аж похололо в душі, а поза шкірою полізли мурашки.

– Ой, де ж він, братик мій? Ой, де ж рідненький? – вбігла вона – розпатлана, з мокрим від сліз обличчям – на подвір'я й, побачивши розпростертого на землі Володьку, впала йому на груди, забилася в риданні: – Та я ж казала тобі, та я ж говорила – прив'яжи коня до тину, а ти й не послухав! Та будь же вона проклята, ота сівба, як вона тебе від нас забрала! Ой, братику мін рідненький, братику мій дорогенький, забери й мене з собою, бо як же я без тебе житиму!…

Її плач, її примовляння брали за серце, вивертали душу. Я відчув, як у мене набігали сльози на очі. Поруч схлипнула Галька. Дядько Денис теж витер шкарубкою рукою сльози з очей.

Жаль було Володьки. Малий же ще, а сіяв у полі, сподівався, що на зароблені трудодні колись дадуть хліба.

Коли Вірка виплакалась і викричалась, дядько Денис взяв її за плечі, допоміг звестися на ноги, погладив долонею по розпатланих косах.

– Годі, дочко, плачем горю не поможеш, Володьки не вернеш. Як воно сталося, розкажи.

Все ще схлипуючи, витираючи сльози на щоках, Вірка розповіла.

З бригади Володька заїхав додому, взяти махорки. Попросив її винести жменю. Вона саме йшла від колодязя до хати, воду несла. Кінь побачив і потягнувся до відра. Володька зіскочив з нього і до Вірки: давай, мовляв, я напою його, а ти біжи по махорку. Зробив з повіддя петлю, накинув на ліву руку, а правою – за відро. Вірка зауважила йому: прив'язав би коня до тину та й напоїв. А Володька: іди швидко по махорку, бо я й так запізнююсь, мене у полі чекають. Вірка в хату, а Володька коня напувати. А цим часом машина легкова, начальницька, з поля у вулицю вскочила і з гуркотом мимо Володьки з конем, тільки курява вихором услід. Кінь схарапудився, став дибки і понісся. Поки Вірка вискочила з двору, тільки слід на піщаній дорозі від Володьки залишився. Кінь поволік його в село, і Вірка побігла за ним.

– Бодай та машина провалилася! – закінчила розповідати Вірка й. знову заголосила: – Ой, братику мій рідненький, братику дорогенький! Та ти ж і голодний був, та ти ж і холодн-и-й бу-у-у-в!…

Ми з Галькою тихенько пішли з бригади, забувши про те, куди збиралися, що хотіли робити. Пішли додому…

Не знаю, як у Гальки, а в мене було гірко на душі, адже майже на наших очах загинув хлопець. Переді мною стояла страшна, вразлива картина: вороний коник волочить на повідді обіч себе курною вулицею Володьку.

А з колгоспної бригади нам услід чулося відчайдушне Вірчине голосіння.

Та нарешті воно затихло, і через деякий час на вулиці з'явилася підвода. Ось вона ближче, ближче, і ми з Галькою побачили, що поряд худющої конячини, яка ледве тягнула воза, йшов дядько Денис, тримаючи в руках віжки, а біля воза, держачись за ручицю, – Вірка з похиленою головою.

Вони везли додому мертвого Володьку.

Проїжджаючи мимо нашого двору, Вірка мовчки поглянула на нас з Галькою і так же мовчки пішла далі.

– Бідна Вірка, – прошепотіла Галька. – Як мені жаль її.

Не знала тоді вона і в голові не покладала, яку без-жалість проявить до неї Вірка. Дику жорстокість.

Але про це попереду. А тоді ми стояли з Галькою у нашому дворі, поки дядько Денис з підводою і Вірка не завернули ліворуч, у вулицю, на якій жили Давиденки.

– Ось так, був Володька і немає, – тихо мовила, зітхнувши, Галька й пішла через дорогу до своєї хати.

– Ось так, дядечку Тарасе, – звернувся я до Шевченка на портреті, переступивши поріг своєї. – Сумно стало жити в нашому селі.

Як завжди, Тарас Григорович промовчав, пильно-пильно дивлячись на мене своїми добрими-предобрими очима.

Я часто дякував подумки оржицькому дядькові Степану за портрет Шевченка, адже у важкі хвилини самотності я мав з ким поговорити, вилити біль душі. А самотнім я був часто і подовгу.

Іноді цілими днями.

Розділ восьмий. ІШОВ ДОЩ

Треба ж так – днів із десять підряд стояла тепла, сонячна погода, в колгоспі ось-ось мали завершити сівбу ранніх зернових, і раптом знову задощило. Дощ почався вночі і йшов з короткими перепочинками цілим тиждень. Знову розквасило землю, нашу вулицю, знову у нас під хатою утворилась калюжа, яку не обійти, а тільки перебродити. Ми сидимо з матір'ю на ледве-ледве теплій печі (топити зовсім нічим), і мати в який уже

раз журиться:

– Господи, хоч би він уже перестав, бо ще покрівлю нашу промочить, стара вже, трухлява. Що тоді робитимемо? І полатати нічим, жодного кулика, та й нікому.

Я згоджуюсь з матір'ю і на знак згоди мовчки хитаю головою.

Мати ж, помовчавши хвилинку-другу, журиться далі:

– Дав би вже досіяти та сходити нам до батька.

– До батька можна й під дощем іти, – кажу я. – Понапинаємось мішками, я холоші штанів підкачаю – і до самих Прилук…

Мати кладе мені руку на голову, гладить.

– Е-е, синку, дощ холодний, промокнемо до кісток, застудитися можна. Треба ждати потепління…

Ждати потепління… Коли то воно знову настане? А мені так уже хочеться побачити батька, так хочеться, що терпіння не вистачає. Я щодня думаю про нього: як він там? Як йому живеться? Голодує, як і ми… Але ж ми хоч вільні… Куди хочеш – іди. А він?

Ні, треба будь-що умовити матір не ждати погоди.

Не з глини, не розмокнемо. А коли йти, воно й не холодно буде.