Атмосфера планети справді була набагато щільнішою від земної, вона утруднювала рух майже так само, як і вода.
— Маяки не вмикайте, — порадив з люка пілот (він залишався тут). — Горгони реагують на світло і на радіо миттєво. Напрямок запам'ятали?
— Так, дякую, — сказав Богданов. — Постараємося не встрявати у конфлікти, я триматиму вас у курсі…
— Ех, на вашому місці я б усе-таки зачекав, — сказав пілот. — Момма знову спитає за це з Дарія… — Він розвів руками і зник в отворі люка. Коротка плита пандуса лягла на місце.
— Не відставати. — Богданов оглянувся і ступив уперед, вибираючи дорогу. За ним ланцюжком вишикувалися Томах, Бруно, Лихолєтов і Гнат.
З низовини вибрели до лісу. Вітер тут стих, заплутавшись у гіллі, ступати стало трохи легше, хоч ноги й грузли по коліна в ґрунті. Зате погіршала видимість і Богданов наказав перейти на інфразір і зняти з поясів «універсали».
Те, що рятувальники сприйняли за горб метрів за сто від космодрому, виявилося живим створінням. Створіння одним махом подолало відстань до людей і завмерло, нависаючи над ними чорною масою. У напівтемряві його важко було розгледіти, Гнат бачив у цій масі лише два якихось світлих косих трикутники.
— Не стріляти! — тихо, але з притиском сказав Богданов. — Не рухатися…
Люди, затамувавши подих, дивилися на потвору. Так минула хвилина, друга.
Душі рятувальників млоїв неспокій, зринало бажання щось робити, бігти, кричати — тільки б не стояти на місці, не мовчати… Потім з'явилася байдужість до всього на світі, не хотілося ні думати, ні згадувати. Лягти б і заснути.
«Схоже, що горгони випромінюють якесь поле… — подумав Гнат. — Чому ж потвора не нападає?.. А досить їй поворушитись — і де б ми й були зі своїми «універсалами»… Що ж ця клята горгона надумала?..»
— Психоіндукція, — прошепотів Лихолєтов. — Щось близьке до хвилі «омега сімсот тридцять»: відчуття сонливості, втоми.
— Ну, довго ще отак стояти? — нетерпеливився Томах. — Треба або тікати, або…
— Стріляти?
— Не стріляти, а діяти…
Ніби у відповідь на слова Станіслава страховисько раптом витяглось угору, поточилося, аж задвигтів грунт, і з гучним бурмотінням, від якого завібрували скафандри, посунуло в темінь недалекого гірського пасма.
— Якась містика… — задумливо мовив Лихолєтов. — Дарій казав, що варто людям вийти з-під захисту, як горгони накинуться на них…
— Тут щось не те, — повернувся Томах до колег. — Та чого ви всі ніби води в рот набрали?..
— А що тут скажеш? — подав голос Гнат. — Мабуть, стріляти справді не треба. Адже горгона теж кинулася до нас, а ми не стріляли… Можливо, у працівників експедиції вже виробився стереотип: біжить до них отака озія — отже, збирається напасти…
— Чому у вас немає зв'язку з кораблем? — суворо запитав Богданов одного з тих, хто їх зустрів і супроводжував, — сутулого хлопця з вилинялою до жовтизни чуприною.
— Та-а… — хлопець почухав потилицю. — Велику антену пошкодили горгони, аеросторожа знищили диноптери, а малі ТФ-передавачі не пробивають захисну завісу.
— То вимкніть захист — і буде зв'язок, — пробурмотів Бруно. — Там же люди непокояться…
Хлопець іронічно посміхнувся.
— Вимкнути захист!.. У тім-то й річ, що ми не можемо його вимкнути. Ось тільки перед вашим приходом трохи втихомирилося, а то ці горгони дихнути не дають. Ви ще їх не знаєте…
— Вже зустрічалися, — мовив Томах. — І уявіть собі, нас потвора не зачепила, зате модуль ваш утоптала в грунт.
Хлопець здивовано глянув на Станіслава.
— Не зачепила? Не може бути! Рятувальники перезирнулись, і хлопець знітився.
— За модуль не переживайте, — сказав він. — Це просто болванка з пластика, копія… Горгони, як правило, після розправи з модулем зникають. От ми й вигадали їм забавку… А в нас у таборі зараз майже нікого немає. Загін пішов на плато Спокою. Там виявлено багато печер із слідами якихось двоногих істот. Група Шеміса вирушила туди третього дня — і ні слуху ні духу. Ну, Момма й послав усіх на пошуки. Ходімо за мною.
Хлопець завів рятувальників до кімнати, схожої на кают-компанію крейсера: гнуті янтарні стіни з іскрами, стандартні крісла, стіл з чорною матовою поверхнею, величезне вікно віома, пульт відеоселектора під стіною.
У кімнаті було двоє: червонощокий здоровань з руками, як лопати, і сивий, сухорлявий чоловік із зморшкуватим обличчям. Сивий глянув на незнайомців холодно.
— Рятувальники, — якось несміливо сказав хлопець і відійшов до столу.
— Ось уже кого не ждали, — вигукнув здоровань. — Яким побитом? Та ще й спец-сектор до того ж, га? .
— Це, очевидно, з приводу ТФ-грами мого заступника? — мовив сивий.
— Так. З приводу ТФ-грами вашого заступника з екоетики Дарія.
У сивого зметнулися вгору брови, а в очах — заклопотаність і цікавість.
— Що ж, гостям раді, проходьте. Я — Ісіро Момма, начальник експедиції «Орла». Це мій заступник з технічного оснащення груп Кузьма Зотов. — Він глянув на здорованя. — Інженер захисту Влад Гирич, — недбалий кивок у бік хлопця.
Богданов відрекомендував прибульців.
— Чудово. — Момма показав на крісла і сів сам. — Отже, чим вас зацікавило повідомлення Дарія? За яке, між іншим, він одержав прочухана… Наскільки я розумію, з доброго дива УАРС не стане ганяти крейсер у таку далечінь? На чому ви прибули?
— До Етаміна на «Шукачі», сюди на модулі.
— Модуль повернувся назад?
— Ні. Чекає на зв'язок.
Обличчя Момми похмарніло.
— Владе, — звернувся він до інженера захисту. — Зніми на хвилину енергозавісу й накажи пілоту: нехай повертається на корабель.
Влад підвівся.
— Стривайте, — мовив Богданов. — Не треба давати такої команди.
Момма ще більше насупився.
— Я знаю, що кажу. З горгонами не жартують… Йди!
— І все-таки, — незворушно сказав Богданов. — Пілот підлягає тільки мені, це раз; нашому модулю не страшні горгони, це два; і три: зв'яжіться з кораблем, люди ждуть вістей, непокояться за вас…
Момма рвучко відкинувся в кріслі, забарабанив пальцями по столу.
— Ви не знаєте особливостей Тріаса, а берете на себе відповідальність за життя людини. А що таке горгони, знаєте?
— Саме тому й беремо на себе відповідальність, що знаємо…
— Вони кажуть, що зустріли горгону поблизу бази і вона не напала, — кинув уже від дверей Влад.
— Це щось новеньке! — Момма підвівся. — Горгона побачила вас і не напала?! Нонсенс! Може, ви сплутали її з диноптером?..
— Диноптер нам теж зустрічався, — сказав Томах. — Але й він не зачепив нас.
— Тоді здаюся! — Момма розвів руками. — Світ перевернувся.
— Ми, власне, прибули на Тріас з іншого приводу: ваші дослідники виявили «дзеркала»…
— Ах, це… Через таку дрібничку!.. Вибачте, не розумію.
— І не треба. У нас свої завдання, у вас — свої. До речі, мене уповноважено розібратися в обстановці і вжити відповідних заходів.
— Яких же?
— Забезпечити експедицію необхідним обладнанням, — з іронією мовив Томах. Момма хитро посміхнувся — він зрозумів Станіслава.
— Тепер далі. — Богданов помовчав і дуже лагідно додав: — Ви все-таки сповістіть на корабель про стан справ. Там чекають на зв'язок.
— То що ви збираєтесь робити? — мовби не почувши цього, запитав Момма. — Врахуйте, машин зайвих у мене немає, людей теж. План досліджень горить, і я не можу зупинити пошукові роботи, навіть якби й захотів.
— Постараємося не тривожити вас. Єдине прохання — покажіть «дзеркала». Без проводиря, звичайно, не обійтися.
— Одного я вам дам — того хлопця, що зустрічав вас, Влада Гирича. Все?
— Поки що все. — Богданов підвівся. — Хочу, проте, запитати: чи потрібна наша допомога в пошуках групи Шеміса?
— Вже поінформовані? — буркнув Момма. — Самі дамо раду, спасибі.
— Але ми б пришвидшили пошук, — мовив Гнат. — Ваших товаришів вивільнили б для планових робіт. Досвід у нас у таких справах, насмілюсь вас запевнити, є.
— Нічого, півдня чи день ролі не відіграють, — з нетерпінням відповів Момма. З усього було видно, що він не звик змінювати своїх рішень, якщо навіть вони були й не кращими.
«Ну й норов у начальника експедиції!..» — подумав Гнат.
Розділ 10. ПРИНАДНІСТЬ НЕСПОДІВАНКИ
Влад таки зняв захист над базою, і Бруно зв'язався з «Шукачем» та з пілотом модуля, передав, яке спорядження необхідне рятувальникам на Тріасі. Після сніданку вони вже вивантажували із модуля, що прибув з орбіти, танк-лабораторію «Мастиф».
Табір бази, розташований на рівному місці, займав площу з добрий гектар. З усіх боків його оточував ліс, хоч у смузі двохсот метрів від межі табору не росло жодного дерева.
— Ви навіщо дерева біля бази повирубували? — запитав у Влада Гнат.
— Мусили вирубати, — відповів той. — Мімікрозаври…
— Про мімікрозаврів ми начулися, — втрутився у розмову Томах. — Побачити б…
— Побачите… — якось загадково відповів Влад.
За годину рятувальники об'їхали базу і виявили двоє «дзеркал». Одне було сховане на стовбурі пологого лабіринтопода, друге — в чагарнику.
Момма тільки мугикнув, вислухавши гостей, а його заступник Зотов не приховував задоволення: неподалік від табору працювати було зручніше й безпечніше.
Рятувальники вивантажили апаратуру і, розділившись на дві групи, заходилися досліджувати «дзеркала».
До вечора першого дня стало відомо, що «дзеркала» точнісінько такі ж, як і на Шемалі. ТФ-трасери двічі фіксували відлуння хвильових передач: «дзеркала» справно передавали нагромаджену інформацію невідомому Оку. Однак визначити напрямок передач не вдалося, не допомогли ні розроблені спеціалістами методи ТФ-пеленгації ні надчутливі датчики.
Гнат працював у парі з Бруно на трасерах: обидва добре розумілися на ТФ-апаратурі, знали її плюси й мінуси. Інші експерти техсектора під орудою Романенка вивчали фізичні властивості «дзеркал», спектральний розподіл випромінювань і щільність полів біля цих об'єктів.
Відколи рятувальники повернулися на базу, горгони жодного разу не турбували їх, лише якось приповз мімікрозавр, але й той, ніби засоромившись свого грізного вигляду, поволікся в хащі.
— Моторошне затишшя, — наче аж скрушно мовив Влад до Богданова. — Вимерли ці звірюки, чи що? То носа не могли виткнути через усе це відьомське поріддя, а тепер тихо, як у вусі.
Богданов подивився на бузкове, з купками хмарин небо.
— Так, — кивнув він. — Дивно.
А за кілька хвилин по тому, немов почувши цю розмову, з лісу вистрибнула горгона. Й одразу завила сирена сторожового автомата.
— Усі в танк! — наказав Влад, хапаючись за «універсал».
До зони, захищеної енергозавісою, було всього метрів двісті п'ятдесят, але ніхто з рятувальників не зрушив з місця: бачили, що Богданов не збирається тікати.
— Спокійно, хлопці, я вас прикрию, — гукнув з танка Томах. — Тільки станьте ближче один до одного.
До них позадкував і Влад, виставивши короткий ствол зброї назустріч горгоні. Тепер Гнат міг добре роздивитися незвичайну тварину. Тіло горгони не мало певної форми, воно скидалося на складчастий наплив лави, завбільшки з добру гору.
Голови в звичайному розумінні цього слова не було, замість неї на тулубі випинався нарост з двома світлими трикутниками, напевне, очима. За розмірами звір перевищував усі живі створіння, що їх будь-коли бачили рятувальники.
Страховисько майже безшумно наблизилося до вкляклих людей. Якийсь час люди й тварина розглядали одне одного.
Несподівано з бази почувся сигнал, і з дверей ангара викотилася платформа, на якій височів плазмовий розрядник.
— Не стріляйте! — нестямно заволав Богданов. — Прошу, не стріляйте! ! Але його чи не почули, чи не зрозуміли. Платформа виїхала на космодромне поле, з решітчастого кожуха розрядника вихопилася неяскрава синя блискавка і вп'ялася в бік горгони. Звір гойднувся всіма своїми брижами і наростами й кинувся до лісу, на ходу зачепивши танк Томаха.
Услід горгоні платформа викинула довгий хвіст прозоро-голубого вогню, в лісі гримнуло, і всіх накрила хвиля гуркоту, немов десь поблизу рушилися скелі.
— Пронесло! — з полегкістю сказав Влад, ховаючи «універсал».
— А що воно так грякало? — запитав його Бруно.
— Кричала горгона…
З протилежного боку галявини до них бігли Романенко та члени його групи.
— Хто скомандував стріляти? — стримуючи гнів, запитав Богданов.
— Я, звичайно, — підійшовши до розвідників, з олімпійським спокоєм сказав Момма. — Треба ж було її відігнати. Тільки плазмогармати тварюка й боїться, отож надалі неодмінно беріть цю надійну зброю з собою.
— Ви чули крик? — допитувався в нього Лихолетов.
— Чув. Ну й що?
— А те, що немає крику без болю! Ви… Ви… — Гнат застережливо стиснув лікоть лікаря, і той замовк.
— Славо, — наказав тихо Богданов Томаху, — візьми Януша й Романенка, проскочте до найближчої стоянки планетологів, поговоріть з розвідниками. Одне слово, шукайте «дзеркала».
— Куди це вони? — здивовано спитав Влад, проводжаючи поглядом танк. — Небезпечно ж!
Йому ніхто не відповів.
Увечері наприкінці третьої доби перебування на планеті група рятувальників зібралася в кают-компанії бази. Ділилися враженнями дня.
— Нічого не чути про зниклу групу? — запитав Томах Гната.
— Чому ж? Живі, слава богу. Їх завалило в одній з печер, ледве вибралися на поверхню.
— Знайшли що-небудь?
— Новий вид тварин. Схожі на двопалих кротів.
— Нападів не було?
— Не цікавився.
— Даремно. А то звернув би увагу на одну дивну річ…
У цю мить до кімнати, широко ступаючи, зайшов Момма. З офіційно-холодним виразом на обличчі зупинився перед Богдановим:
— Хто вам дав право знімати енергозавісу навколо бази?
Балачки стихли, всі глянули на Момму. Микита нерозуміюче стенув плечима.
— А хіба я вас не попереджав?
— Щось не пам'ятаю…
— По-моєму, немає сенсу вмикати завісу в нічний час. Над базою є аеросторож, він подасть сигнал тривоги, коли виникне небезпека. До того ж з'ясувалися деякі цікаві обставини.
— Мене не цікавлять обставини, які не входять у компетенцію начальника експедиції. За безпеку експедиції відповідаю я, і ваші міркування, ваші аргументи… — Момма підвищив голос. — Надалі попрошу без мого дозволу не міняти внутрішній розпорядок бази.
Богданов дістав з кишені куртки білий прямокутник.
— Ось мій сертифікат офіціала УАРС.
— Можете його сховати… Тут командую я, і тільки я маю право скасовувати власні розпорядження.
— Ваші розпорядження я не скасовую, просто захист ночами вимикали, як було передбачено давнішою програмою. А єдиноначальність керівника експедиції поширюється до певних меж. Я не був готовий до сьогоднішньої розмови, та коли ви вже почали, то вислухайте. Право виносити рішення, що стосуються, до речі, не лише дотримання режиму роботи та необхідного ступеня безпеки, а й виконання норм екоетики, мають і ваші заступники. Чому ж тоді жодна з вимог заступника з екоетики Дарія не тільки не записана до журналу розпоряджень, а й взагалі не виконується? Чому Дарій, місце якого тут, на планеті, перебуває на борту корабля? І останнє: чому ви заохочуєте, підтримуєте конфліктну ситуацію експедиції з тваринним світом Тріаса?
Богданов пригладив долонею чуба і провадив далі:
— Ви можете запитати: чому торгони не напали на нашу групу, коли ми тільки-но приземлилися? Відповідь проста: ми не випромінювали страху і зла! І не випромінюємо зараз, тому й припинилися напади на базу, хоч захист і вимкнуто. А почуття, чи, якщо хочете, інстинкт, який змусив тварин звернути увагу на людину, не що інше, як допитливість! А ви тут з перших кроків сприйняли це як вияв агресивності, гатите з усіх стволів по не таких уже й дурних створіннях.
«Дурниця», — промовляв погляд Момми, але вголос він цього не сказав.
— Хвацько! — кинув репліку Зотов. — Хвацько ви підвели базу! Одначе дозволю собі засумніватися в деяких ваших висновках. Дуже вже швидко у вас виходить: прийшов, побачив, переміг! Фактичного ж матеріалу у вас майже немає. Я маю на увазі матеріал опрацьований, а не ті фантазії, якими вас напхали ваші хлопці-молодці…
— Справді, фактів у нас мало, — мовив Богданов, — тим-то й треба все перевірити. Але я ще не згадав про головний наш доказ. Судячи з ситуації на Тріасі, «дзеркала», до яких ви ставитеся так байдуже, з'являються саме в тих місцях, де людина свідомо чи несвідомо переступає межу дозволеного, чітко визначену нормами екоетики. Вдумайтеся в це слово: екоетика! Глобальна відповідальність людини за все живе! А ви — плазмові розрядники, лазери, «універсали»!..
У кают-компанії запала тиша, порушувана тільки тоненьким писком пульта біля незрячої стіни віома.
Вранці наступного дня, що народжувався в сірому, студеному тумані, Богданов першим рейсом відіслав на крейсер непотрібну більше техніку та групу експертів на чолі з Бруно. Другим рейсом вирушали четверо: Богданов, Томах, Гнат і лікар Лихолєтов, задоволений тим, що його допомога нікому не знадобилася.
Жодне з «дзеркал» взяти з собою не вдалося: на ранок їх просто не стало.
Модуль голубою стрілою полинув у синьо-фіолетові хмари. А потім рятувальникам здалося, що він на повній швидкості наштовхнувся на кам'яний мур: удар струсонув рубку, і людей огорнула пронизливо холодна пітьма…
Розділ 11. «ЧЕРВОНА КНИГА»
Те, що рятувальники побачили за стіною, не очікував побачити ніхто з них. Вони опинилися… на Землі!
Перед очима лежало поле нескошеного жита, ліворуч понад полем тягнувся ліс, охоплений осінньою пожежею, праворуч — поле палало насправді, і пасма чорно-білого диму пливли над путівцем навздогін приземкуватим потворним машинам у камуфляжних плямах.
Здалеку гримкотіло, зблискувало, іноді гучно бухкало, і Гнат здогадався, що там точиться бій.
— За мною! — різким, зчужілим голосом наказав Богданов, і вони побігли нагинці, переметнулися через пагорок і залягли в негустому вербняку за поваленим деревом.
За ріденькими сизими пасмами диму Гнат побачив, як із знайомої їм порожнечі виходу (квадрат-тамбур) виповзло щось чудернацьке. Це щось карикатурно скидалось на людину: голова — куб, руки — паралелепіпеди, ноги й тулуб — теж куби. Ця мара хитнула головою — двічі вліво й двічі вправо, ніби роздивляючись, затим здійнялася в небо і зникла з очей.
— Хто це був? — спантеличено запитав лікар, підводячись і обтрушуючись.
— А ви не здогадались? — усміхнувся Богданов. — Глядач, як і ми з вами. Дивуюся, що ми не зіткнулися з ним раніше.
— З ним?
— Не з ним, то з іншим. Глядачів, очевидно, багато, якщо наші здогади вірогідні. Чи не для того нас перенесли сюди, щоб ми згадали, якими люди були… І чим усе кінчається для тих, хто з вогнем і мечем зазіхає на волелюбний, будівничий дух людини-творця.
З колодязя-тамбура вийшли на висоті тридцять кілометрів. Звідси планета скидалася на кольоровий стільник. Пролетіли над зеленим квадратом, потім над голубувато-фіолетовим, за ним починався зовсім сірий, голий і рівний, як стіл. Траплялися квадрати білі, й чорні, й червоні, а над жовтим Богданов навіть пригальмував модуль — у цьому квадраті теж точилася війна: видно було, як армади незвичайних на вигляд машин методично винищували одна одну.
— Та-а-ак. Усе правильно, — поворушився за пультом Богданов.
— Що значить правильно? — обурено хитнув головою лікар. — Як на мене, то все тут неправильно й навіть жахливо! Немов зумисне зібрано колекцію воєн!..
— І ти такої думки? — запитав Станіслав у Гната.
— Та як тобі сказати… Ти мені якось розповідав, що в двадцятому столітті була так звана «Червона книга», в яку записували всі види земних тварин і рослин на межі вимирання…
— Була така книга, вона й нині є як цікавий документ споживацького ставлення до природи. Ну й що?
— Мені здається, що вся ця планета — «Червона книга» гинучих цивілізацій нашої галактики. Так, саме цивілізацій. Адже ми (я маю на увазі людство) з великими труднощами вилікувались від страшної хвороби — капіталізму; війни — тільки видима сторона цієї недуги. Ось і… — Гнат зустрівся з уважним поглядом Богданова і затнувся.
— Приймай вітання, Ромашин, — кивнув Гнатові Микита. — Я дійшов майже такого ж висновку, але ти краще все це сформулював. «Червона книга» галактики… Перелік цивілізацій, котрі потребують термінової охорони генофонду чи, іншими словами, цивілізацій, котрі перебувають на обліку в якійсь вищій інстанції галактики…
Рятувальники ще не встигли визначитися в просторі, як раптова темінь упала на модуль, напливла в тіло й обірвала свідомість. Невидимий господар «Червоної книги» повернув їх назад, до людей. Він показав усе, що хотів показати.
Керрі Йос ждав їх у відділі. Разом з ним у кабінеті були Норман Спенсер, Генрі Бассард, Морозов і Тектуманідзе, який ще на порозі кинувся їх обнімати.
— Розповідайте, — коротко сказав Керрі Йос після привітання.
— Хвилинку! — Богданов дістав касети з відеозаписом, зробленим на планеті-мозаїці, і вставив у проектор.
— Справді цікаво! — мовив Керрі по закінченні демонстрування. — «Червона книга галактики»!.. І все це ви пов'язуєте з так званим Оком? Які у вас докази?
— На жаль, ніяких, — відповів Богданов. — Є лише гіпотези… та інтуїція.
— На інтуїції не побудуєш ні теорії, ні плану подальших робіт, — втрутився Бассард.
— І все ж збігів надто багато, і всі вони дуже промовисті. Ще одне свідчення того, що космічна експансія людства комусь не до душі. Точніше, не комусь, а саме Оку.
— Гаразд, нехай буде по-вашому, нас притримують. Але дозвольте запитати — чому? З якої речі? — Бассард тицьнув перед собою пальцем у повітря. — І чому саме тепер, коли ми покінчили на Землі з антагонізмом у планетарному масштабі, коли соціальна гілка еволюції досягла, зрештою, своєї вершини?
— Тому що ми, на жаль (і я вже про це казав не раз), продовжуємо експорт байдужості, — мовив Томах. — Тільки якщо раніше, сторіччя тому, все це було локально, в межах Землі, то тепер зачепили й космос…
— Поясніть докладніше, — попросив Спенсер, який досі мовчав.
— Будь ласка. Чи давно ми погодилися з тим, що космос — не звалище відходів нашої технології?
Бассард спохмурнів.
— Сказано сильно. Ми давно використовуємо безвідходну технологію. .
— Помиляєтесь! У Сонячній системі — так, використовуємо, бо це наш дім. Але безвідходна технологія із замкнутими циклами водо-, повітря– та енергопостачання дуже дорога, і ми застосовуємо її далеко не на всіх планетах обжитої зони космосу. Приклади? Шемалі, Історія, гамма Суїнберна…
— Але ж це… — спохопився Морозов. — Прошу вибачення, що перебив…
— Ви зрозуміли правильно. Саме на тих планетах, де не все гаразд з чистотою досліджень, і з'явилось Око. А порушення екоетики? Адже випадок з експедицією Момми непоодинокий! Давайте подивимося на себе збоку. Якими нас бачить Око? Що ми встигли зробити великого за двісті років з часу виходу в космос? Як на мене, найбільше — це те, що подекуди виправили свої помилки! Чи ні? Я читав твори письменників-футурологів минулого. В одному з них писалося, що всесвіт починає боротися з людством, щоб зберегти себе, щоб залишитися таким, яким він є. Щось надпесимістичие! Мати народжує дитя в надії, що воно, підрісши, буде піклуватися про неї, любити, цінувати. Ми, людство, — дитя всесвіту, дитя природи. Чому ж ми нерідко забуваємо про неї? Забуваємо настільки, що пробуджується, за висловом Гната Ромашина, «глобальна совість всесвіту», голос якої ми й чуємо не завжди. Тож давайте частіше згадувати уроки історії, краще прогнозувати наслідки своїх дій, щоб надії і сподівання Матері збулися. Інакше!.. Людина-руйнівник — як це звучить? А мабуть, саме такими постаємо ми в очах Ока!
— Вибирав би слова, — з кислою міною промовив Бассард. — 3 експедицією Момми треба ще розібратися, а то ми полюбляємо чіпляти ярлики. Порушив інструкцію — хижак! Посилив вимогливість — егоїст!
Богданов і Йос перезирнулися.
— У Станіславових словах, звичайно, чимало патетики, — сказав Морозов, підморгнувши Томаху, — але багато в чому його міркування справедливі. Отже, Бассард, на вашу думку, не має приводу для тривоги?
— Приводу нема, і він водночас є, — подумавши, сказав Керрі Йос. — Поза сумнівом, людству зовні ніщо не загрожує. Тому приводу для тривоги такого масштабу немає. Око в делікатній формі попередило нас про згубність перенесення минулого досвіду насильства над природою, згубність експорту байдужості, кажучи словами Томаха. Тут привід для тривоги вже є. Він — у нас самих, у нашому ставленні до всього, чого торкається людська рука…
Розділ 12. АВСТРАЛІЙСЬКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ
Керрі Йос вислухав диспетчера і глянув на годинник.
— За десять хвилин з'єднайте, я закінчу інструктаж.
— Земплан? — запитав Богданов.
— Земплан. А ти звідки знаєш?
— Вони дзвонили, коли тебе не було. Наш відділ за січень — лютий перевищив якісь там норми витрат матеріальних ресурсів.
— Якісь… Треба було з'єднати їх з плановим бюро і повідомити Морозова. А втім, тепер я це зроблю сам. Продовжимо. Відділ зобов'язали, вибачте за каламбур, забезпечити безпеку експерименту «Галактичне просвічування». У зв'язку з цим я перерозподілив обов'язки. Богданов і надалі вестиме роботу над «дзеркалами», в його розпорядженні залишається група Микульського. Томах з цієї хвилини займається тільки експериментом, йому на підмогу виділено групу Ромашина. Поточна робота переходить до Кротова. Запитання є?
— Хто відповідає за проведення експерименту?
— Інститут ТФ-зв'язку та Академія астрофізики. Якщо запитань більше немає, ви вільні. За винятком Томаха.
Коли керівники груп вийшли з кабінету, Керрі Йос сказав:
— Забув тебе попередити, Станіславе. Перевір розрахунки по експерименту. Експерти перевірять його зі свого боку, але…
— Вчені стверджують, що під час експерименту нічого небезпечного не повинно бути. У всякому разі, місце його проведення — далеко за межами обжитої зони Системи.
— У Дикушина щодо цього точка зору інша. Нептун, як і Сатурн, — не краще місце для експерименту такого масштабу. В тебе є ТФ-спеціалісти, той же Ромашин… Одне слово, ти мене зрозумів…
Томах кивнув.
— Перестрахуватися таки справді не завадить.
Два дні Гнат витратив на перевірку параметрів ТФ-вибуху в майбутньому експерименті «Галактичне просвічування». Підтвердилися всі висновки про те, що вибух на Тритоні, супутнику Нептуна, де вирішили проводити експеримент, ніяк не відіб'ється на поселеннях людства в Сонячній системі. В перерахунку на еквівалент старовинної ядерної зброї він рівнозначний вибуху двохсот мільярдів атомних бомб, але оскільки його задумали здійснити під поверхнею Тритона на глибині тридцять кілометрів, то жодних видимих руйнувань рельєфу планети не повинно бути: вся енергія вибуху мала передатися ТФ-випромінюванню, яке вільно пронизує вміст планет і зірок.
Доповівши про наслідки аналізу, Гнат вирушив на Меркурій, а звідти — на Плутон і Тритон: на всіх трьох планетах споруджувалися антени нового типу — кілометрові металеві голки, розраховані за його формулою. Інші три таких антени зводились у відкритому просторі: одна в поясі астероїдів, дві — над полюсами екліптики Сонячної системи. За кілька днів він повернувся в управління і доповів про хід будівництва Керрі Йосу й Томаху, а заразом передав і всі побажання будівельників.
Аларіка все ще жила на Місяці, в центрі підготовки експедиції Реброва. До старту, призначеного на двадцяте травня, лишалося всього десять днів, і вона працювала майже цілодобово. Гнат досадував, мучився, що ніяк не вдавалося зустрітися з нею. До того ж передчуття якоїсь біди не полишало його ні вдень ні вночі, тому був настільки неуважний до роботи, що здивував навіть Томаха.
Дванадцятого травня Гнат прибув на Австралійський полігон УАРС разом зі Станіславом і Керрі Йосом.
Місце для проведення малого ТФ-вибуху, чи, як його називали фізики, «експерименту пробудження», вибрали на околиці полігона. Монтували установку не під землею, як на Тритоні, а на поверхні. Вигляд вона мала солідний: стометрової висоти рупор, що розширився в небі, ажурна в'язь конструкцій.
Представників відділу безпеки зустрічав Кирило Травицький, непоспішливий і, як завжди, ніби чимось засмучений. У Гната в душі заворушилося почуття провини, але Травицький, мудрий Травицький, котрий знав його, як рідного сина, не дав йому заглибитися в хащі самоаналізу. Привітавшись з усіма, затримав Гнатову долоню в своїй і сказав:
— Ти, звичайно, хочеш попрацювати на матеріалі?
— Хоче, хоче, — мовив Томах і з удаваною безтурботністю махнув рукою. — Мені він добряче надокучив, забирайте його до себе.
— Спихаєте? — теж напівжартома сказав Травицький, дорікаючи невідомо кому, і задумався. — Угловський працює на каскаді автоматики ініціатора, візьми на себе контроль управління, якщо… не втратив навичок.
Ще один маленький докір. Ромашину-інженеру. Але Ромашин-рятувальник сприйняв його як належне. Кирило Травицький мав підстави бути невдоволеним його вибором, хоч і висловлював свої почуття дуже коректно.
Керрі Йос і Томах залишилися з керівником експерименту, а Гнат, перш ніж рушити на свою ділянку, для ознайомлення обійшов будівництво навколо. Він був в універсальному робочому костюмі — голубувато-сірій куртці й таких самих штанях з автоматичним регулюванням температури — тож перевдягтися не довелося.
Конструктори, з якими він пропрацював пліч-о-пліч шість років, прийняли його без зайвих розпитувань, і, втішений таким їхнім ставленням, Гнат з головою поринув у роботу.
Старт першої міжгалактичної експедиції, в складі якої було два космольоти, передавали по загальному інформбаченню у всі куточки Сонячної системи. Обидва кораблі (на борту першого з них — флагмана — перебував Май Ребров), на відміну від крейсерів УАРС, не призначалися для посадки на планети і своєю формою навіть віддалено не нагадували стрімкі обводи перших ракетних кораблів.
