Не можна сказати, що рутина, одначе… — Аларіка махнула рукою і враз пожвавішала. — Зате у вільний час ми займаємося вільною творчістю. Нині моїх колег цікавлять дві теми: одна — моделювання почуттєвого сприйняття світу, описаного в стародавніх художніх творах, друга — порівняльний пошук homo sire ira et studio — людини середньої, що жила в різні епохи. Я веду другу тему, й уже вдалося дещо розкопати. Ми з Вітторіо (це наш інженер-відеомоделіст) провели порівняльний аналіз історичних хронік і збережених художніх полотен великих майстрів минулих століть, аж до сімнадцятого. Глибше спуститися поки що не пощастило, дані про фізичне обличчя наших пращурів стають надміру скупими. До того ж справа ускладнюється яскраво вираженими національними особливостями народів, розмаїттям типів облич і методів роботи художників.
— У такому випадку ваша «людина середня» — фікція, — скептично мовив Гнат. — Навряд чи змішування типів дасть потрібне вирішення.
— На щастя, вихід знайшовся — жінка, — усміхнулась Аларіка. — Жінка — мірило краси й досконалості в усі епохи. Як кажуть індійські тантри: «Жінка — пальці природи і коштовні камінці світу».
— Але фізичне обличчя людини змінюється дуже повільно, впродовж сотень тисячоліть, а ви хочете побачити зміни через сотні років…
— Воно так, зміни в будові людського тіла майже не помітні, зате зміни в людській моралі значно разючіші, і наш метод визначення «людини середньої» — це ставлення до неї згідно з нормами моралі кожного століття.
— Тепер ясно. І що ж вийшло?
Аларіка увімкнула ряд темних екранів, схожих на стінні ніші, в них заклубочи-лась імла й розтанула, лишивши «живі» постаті людей.
— Це вісімнадцяте століття. Ліворуч — узаконений, середній тип жінки європеїдної групи, праворуч — зображення ідеалу в працях великих художників цього століття Рафаеля, Рубенса, Ван Дейка, Кареджо та інших.
— Я не скажу, що ідеал у даному випадку кращий… — гмукнув Гнат. Аларіка похитала головою.
— Зачекай, подивимось далі.
Віоми погасли, затим спалахнули знову.
— Це вже дев'ятнадцяте століття.
Гнат звів брови. У правому об'ємі відеопроектора він спостеріг знайомі риси «Дівчинки за столом» Жана Батіста Грьоза. Цей портрет він бачив у Станіслава Томаха вдома.
Аларіка помітила його подив.
— Тобі знайома ця композиція?
— Жан Батіст Грьоз, «Дівчинка за столом».
— Правильно! — Аларіка була вражена його обізнаністю в мистецтві. — Хоч і не зовсім. Ми сумістили два прототипи: один — «Дівчинка за столом» Грьоза, другий — «Дівчинка з віялом» Ренуара. Я не знала, що ти знавець живопису дев'ятнадцятого століття.
— Який там знавець… Ну, а як же в нашу освічену добу?
Аларіка збентежилась.
— Розумієш, з нашою добою все просто і все складно. Середній тип вибрати легше, тим більше що людство поступово наближається до єдиної раси, а от ідеал… Ну, про це ми поговоримо якось іншим разом. Мені пора.
Розділ 4. ДИЛЕМИ
Під час тренування Гнат познайомився з усіма членами команди, хоч із багатьма вже зустрічався в іграх чемпіонатів Землі, щоправда, як супротивник. Обняв Гладишева, зрадівши його усмішці, мов теплому весняному ранку.
У Реброва була інша тактика тренувань, ніж у Солінда. Май давав завдання й незворушно спостерігав, як воно виконується.
Гнат двічі побував у залі електронного моделювання, відпрацьовуючи імітацію нападу з третього номера, і двічі на майданчику в нього нічого не вийшло.
Ребров за звичаєм промовчав, одначе після тренувальної гри відвів похмурого Гната вбік і сказав:
— Ви відволікаєтесь, Гнате, щось заважає вам працювати в повну силу. Точніше, не працювати, а думати. У вас якісь неприємності?
— Ні. По-моєму, ні…
Тренер вдавав, що все йде нормально, а може, і не вдавав, просто був певний себе.
— Бажання грати з повною віддачею у вас, бачу, є, але водночас воно блокується не менш сильним бажанням… Яким — вам самому краще знати, я можу лише здогадуватись. І не засмучуйтесь, Гнате, у нас із вами все попереду.
Гнат з полегкістю провів очима Реброва, зустрів глузливий погляд Леона Хрустальова, та не надав йому значення. Був заклопотаний іншим.
Наступного дня він подзвонив Аларіці вранці, однак господарки вдома не виявилось, а домашній координатор не зміг відповісти, де вона. Не було її і в Інституті відеопластики, очевидно, чергувала в патрулі УАРС. Подумавши, Гнат подався на роботу.
У лабораторії зустрів Травицького. Той сидів у кріслі й роздивлявся на екрані проектора думок Гнатову конструкцію ТФ-антени. Обличчя в начальника бюро було якимось дивним, неначе він хотів засміятись і заплакати водночас. Помітивши конструктора, кивком привітав його і розглядав так довго, що у Гната виникло відчуття непоправної втрати, якоїсь трагедії, що сталася перед його приходом.
Травицький стер на екрані зображення, відтворив виведену Гнатом формулу ТФ-трансгресії і втупився в неї з тим же виразом обличчя. Потім сказав:
— Хлопчику мій, я не люблю гучних слів, як тобі відомо… Сядь і послухай. Гнат, стурбований його поведінкою, з тривогою глянув на витончену в'язь знаків
і цифр формули, потім обережно сів на краєчку дивана.
— Я знав, що ти досвідчений конструктор, що ти оволодів кількома видами синектичних аналогій у конструюванні, але… даруй мені, я не помітив, що ти виріс у синектора вищого класу! Адже те, що ти зробив, можливе лише за умов використання всіх синектичних елементів! До речі, а сам ти зрозумів, до яких наслідків веде відкриття?
— Зрозумів, учителю.
Травицький ураз посмутнів, став схожим на звичайного Травицького, що носить у собі чийсь біль, чи печаль, чи провину.
— Так, зізнаюся, це досить велике відкриття… — говорив він тихо, зовсім тихо. — Досить велике, щоб бути єдиним. Але, дай боже, аби я помилився!
Відкриття, зроблене Гнатом на стику багатьох наук фізики простору, обговорювалося на черговому засіданні Технічної Ради Землі й породило зливу захоплених відгуків нефахівців з цих питань і хвилю зауважень та експериментальних перевірок формули всіма спеціалістами з ТФ-зв'язку.
Травицького викликав до себе голова Технічної Ради Хейдо Уессон з приводу присвоєння Гнатові Ромашину звання магістра технічних наук. Проти звання Травицький не заперечував, але просив зачекати з присвоєнням місяць-два. Уессон не став розпитувати начальника бюро про мотиви його прохання, хоч і, ясна річ, здивувався, почувши, що вони досить серйозні.
— Цей Ромашин — теоретик таймфага? — запитав він.
— Ні, конструктор ТФ-апаратури, — відповів Травицький.
— Неймовірно! Для виведення формули локальної трансгресії потрібна глибока обізнаність у галузі структури простору і ТФ-поля.
— Справді, випадок унікальний. Ромашин підійшов до суто теоретичного відкритті» з протилежного боку — від конструкції, в той час як нормальним вважається зворотне — від теорії до конструкції. Що ж, іще у вузі він був відомий і як здібний математик, автор праць з підвищення інформаційної місткості ТФ-каналу.
— Тоді це прихований геній.
Млява усмішка торкнулася губ Травицького.
— Не геній, а талановитий творець. Один мій знайомий сказав би: не геній, але вже близький до божевілля. На жаль, Ромашин неврівноважений, метається, він — спортсмен високого класу, і, можливо, це заважає йому бути… генієм.
— А може, навпаки? Я думаю інакше: спорт аж ніяк не перешкоджає генію, якщо то, звичайно, геній. Спорт виховує людське в людині, мабуть, більше, ніж будь-яка наукова дисципліна.
Травицький, не бажаючи заперечувати, тільки плечима знизав, у нього була своя думка.
Після повернення з Рязані, де перебував управлінський апарат Технічної Ради, Травицький зібрав усіх працівників бюро і повідомив:
— Наш інститут буде головним розроблювачем нового типу ТФ-апаратури. Але не квапте час: ця формула поки що рай для теоретиків, а для експериментаторів і практиків — то суще пекло. Тому наші кращі математичні уми — Ільга, Гнат, Денис — займуться «приватними» висновками, а решта візьметься за деталізацію та вузлову проробку антени. Це зараз основне. Усвідомлюєте, яка тепер на вас відповідальність?
— Само собою… — почулися голоси.
— Тоді — до діла, — зітхнув Травицький. Він-бо знав, з якими труднощами доведеться зіткнутися працівникам бюро.
На долю (Гната випало продовжувати пошук оптимального обсягу ТФ-передачі, шо даватиме кожній людині можливість переміщуватися ТФ-каналами з будь-якої точки простору, не вдаючись до послуг транспорту. Всі інші конструктори почали працювати з енергетикою та автоматикою нових мікростанцій.
До кінця серпня ажіотаж навколо відкриття пішов на спад, природа не хотіла здавати свої позиції без бою. Всім було відомо, що механіка миттєвого переміщення в просторі наштовхується на здавна відомий у фізиці принцип невизначеності, за яким неможливо з граничною точністю визначити одночасно енергію тіла, імпульс і координати. Стаціонарний ТФ-зв'язок обходив цей закон тим, що переміщувані тіла жорстко «прив'язувались» до таймфагових ліній і, покидаючи передавач, фінішували в приймачі. Для індивідуального ж використання векторний зв'язок не годився, оскільки, образно кажучи, мандрівник, зникаючи в одному місці, не знав точно, коли й де він «вирине»: у повітрі, на землі чи під землею.
Гнат працював до знемоги, по шість-сім годин на день, двічі пропустив тренування, за що мав не вельми приємну розмову з Ребровим. З Аларікою бачився за цей, час лише раз, та й то випадково — у театрі мініатюр, де вона була разом з Леоном Хрустальовим, гравцем збірної. Самовдоволена фізіономія Хрустальова відбила всяке бажання підійти, і Гнат подався з театру, навіть не додивившись спектакль. Не думати про Аларіку він не міг, але якась дивна нудотна порожнеча в грудях після зустрічі надовго вивела його з рівноваги.
— Коли це сталося? — запитав Микита Богданов, трохи блідіший, ніж звичайно.
— Учора вранці, — стомлено відповів Йос.
Дві години тому каналом УАРС надійшло повідомлення із Дзора про зникнення одного з розвідників-спостерігачів на поверхні планети, Василя Богданова.
Томах мимоволі порівняв цю пригоду з недавніми подіями: появою «дзеркала», пропажею вантажів і, головне, з проникненням у наглухо закапсульовані космостанції над Дзором. Чи не є це ланки одного ланцюга?
— І ніяких припущень? — спитав він невесело. Начальник відділу безпеки похитав головою.
— Ніяких. Несправність апаратури зв'язку відпадає, ситуаційна неможливість подати сигнал теж — уже другу добу він мовчить, пропустив три сеанси.
— Хто веде розслідування? — поцікавився Богданов. Зовні він був незворушний, тільки біля губ пролягли скорботні зморшки.
— Поки що Шалва Тектуманідзе, але що він може зробити звідти, з орбіти? А інших розвідників у цьому регіоні планети в нас немає, та й завантажені вони по горло своїми справами. Треба посилати нового соціоексперта чи хоча б спостерігача.
— Я готовий, — вихопилося в Томаха.
— Ні, — коротко відповів Йос, але так твердо, що Томах зрозумів — у начальника відділу визріло своє рішення.
— Часу на навчання у нас, на жаль, немає, — неквапом вирік Богданов. — Інакше я б запропонував новенького. Рон Клітгорд, інспектор транспорту нашого сектора. Його добре знає Дикушин.
— Кандидатура Владибора у мене не викликає сумніву. — Керрі Йос підвівся, ступив до Томаха і поклав йому на плече руку. — Та й ваш друг Гнат Ромашин підійшов би тут за всіма статтями. Але, повторюю, часу на навчання у нас таки справді немає, тому доведеться посилати професіонала, відривати його від роботи. Славка я не пошлю, на вас і без того повисла справа Ока. То кого ж?
— Треба подумати, — сказав Станіслав. — Але ідея взяти Гната…
— Що, не підходить?
— Чому ж, підходить. Просто я думав… чи не рано? Ви ж пам'ятаєте відкриття, пов'язане з його іменем? Він талановитий конструктор і до того ж спортсмен високого класу…
— Еге ж, самі достоїнства, — Керрі дозволив собі пожартувати. — Саме це мені й імпонує, особливо те, що він спортсмен. Хтось із вас знає його фізичні дані?
— Я знаю, — сказав Томах, — не раз масажував його. Може, трохи запальний, але чудово розвинутий, реакція феноменального типу плюс смак до ризику.
— Останнє, очевидно, зайве, — пробубонів Керрі. — Я б волів, щоб цей смак не розвивався за експонентом.
— У Василя теж була реакція феноменального типу і відчуття небезпеки, — нагадав Богданов.
Начальник відділу в задумі пройшовся кабінетом і сказав:
— Поміркуйте до вечора, потім поговоримо. Сподіваюсь, ви усвідомлюєте важливість майбутнього завдання. Дуже вже схоже на те, що хтось недавно почав спостерігати нас, людство, спостерігати ще несміливо, на далеких підступах до нашого центру.
— Як ми Дзор? — уточнив Богданов.
Керрі Йос кинув гострий погляд на свого заступника.
— Аналогія є, проте різниця між нашим і їхнім спостереженням значно більша, ніж схожість.
— Авжеж, — погодився Томах. — При тих можливостях, які демонструє Око, — пригадайте розпечатані станції над Дзором, — він міг би стежити за нами, не відриваючись, дуже довго. У мене склалося враження, що відкрився він зумисне. Навіщо?
— Мені теж хотілося б знати, — докинув Керрі Йос. — На це запитання відповідати поки що нікому.
— А чи не перестраховуємося ми? — мовив Богданов. — Чи не видаємо бажане за дійсне? Вам не здається, що надто вже штучні наші побудови? Всі три випадки: «дзеркала», пропажа вантажів і розпечатання станцій можуть бути ще не відомими нам проявами сліпої природи і загалом не пов'язані одне з одним.
— Можуть, — погодився Керрі Йос. — Але якщо сто років тому вчені для всіх космічних явищ шукали природні пояснення, то ми зобов'язані шукати неприродні, бо за цим стоїть контакт з розумними істотами, про яких ми нічого не знаємо! Для того й створено УАРС, організацію, яка відповідає за безпеку цивілізації, за те, щоб іншим людям контакт не загрожував бідою. Непереконливо?
— Чого ж, — буркнув Томах. — Нас переконувати не треба. Хто з Ради працює зараз по «дзеркалах»?
Керрі сів у своє крісло.
— Генрі Бассард.
Томах і Богданов перезирнулись.
— А ви гадаєте, даремно я вас тут лякаю? Думка Генрі, між іншим, цілком збігається з твоєю, Микито. Словом, ось що. З розшуками Василя я впораюся сам. А вам даю два дні на архіви — пошукайте інформацію розвідників про всі явища, схожі з «дзеркалами» та іншими нашими загадками. Потім зійдемося, виробимо тактику і стратегію пошукових груп. А оскільки працювати їм випаде у прикордонних районах контрольованої нами зони космосу, то питанню відбору, психологічним якостям пошуковців приділити особливу увагу. Все зрозуміло?
— Еге ж… — іронічно мовив Томах. — Звичайна річ: піди туди, не знаю куди…
Гната Томах застав удома заглибленим, судячи з виразу обличчя, у не зовсім приємні роздуми.
— Де це ти був? Я тебе розшукую вже другий тиждень, — не відповідаючи на привітання, накинувся на нього Ромашин.
— Робота, — відбивався Станіслав. — Я був там, куди відео не дістає.
До речі, в мене народилась одна ідея. Ти бував коли-небудь на СПАСах?
— СПАСи? А-а… ці, станції аварійних… — пробурмотів Гнат.
— СПАСи — це станції прийому аварійних сигналів.
— Не доводилося.
— Я тобі влаштую екскурсію, не пошкодуєш.
— Ти вважаєш, мені це необхідно?
— Переконаний — для зміни вражень. Почну знайомити тебе зі специфікою роботи УАРС. Тим більше, що тобі доведеться попрацювати у нас.
По Гнатовому обличчю ковзнула тінь.
— Це називається вербуванням.
Томах тихо засміявся.
— А ти, бачу, пам'ятаєш, що означає цей древній термін. Наш шеф відгукнувся про тебе надзвичайно схвально і просив мене провести роботу, спрямовану на з'ясування твого ставлення до аварійно-рятувальної служби… А якщо серйозно, Керрі пропонує тобі взяти участь в операції «Око», яку ти, власне, вже почав — як експерт. Між іншим, у мене таке відчуття, що ця операція не зовсім безпечна.
Гнат довго мовчав. Нарешті запитав:
— А коли я не погоджуся?
— Погодишся, — відповів Томах. — Інакше я перекваліфікуюсь на конструктора одягу.
Розділ 5. «ШТОРМ»
Томах ступив слідом за Богдановим до кабінету начальника відділу і зупинився. Керрі Йос стояв біля стола-пульта і кашляв. З нутрощів пульта, як з печі, валив синій гіркий дим.
Апаратура інженерно-технічного забезпечення, очевидно, автоматично вимкнулась, і в кабінеті, крім стола і кількох крісел, нічого не було.
Керрі Йос угледів прибульців, витер засльозені очі.
— Слабкострумові системи!.. — пробурчав він. — Це називається слабкострумові системи! Замкнуло, а де — один дідько знає! Проходьте, чого стали. Прошу сідати.
— Викликати техніка? — запропонував Богданов.
— Прийде сам, повинна спрацювати лінія аварійного оповіщення. А поки що не будемо гаяти час. Хто доповідатиме перший?
— Підготовку інспектора для розшуку Василя Богданова на Дзорі завершено, — почав Микита Богданов. — Шалва зайнятий з ним контрактивною перевіркою на виживання.
— Рон Клітгорд… Як він тримається?
— Нормально, хоч трохи й хизується.
— Ви пропонували Ромашину стати рятувальником?
— Пропонували.
— А чи не квапимося ми? Я чув, він зробив якесь відкриття в галузі ТФ-зв'язку.
— Вивів формулу ТФ-трансгресії, за що здобув ступінь магістра технічних наук.
— Але, наскільки мені відомо, він не зміг довести роботу до кінця. «Ого! — подумав Станіслав. — Ну й обізнаність у Керрі!»
Вголос же мовив:
— Не зміг — не те слово. Просто наша земна математика поки що неспроможна осягнути всю глибину цієї проблеми. Не доросла. Гнат не захотів працювати над локальними завданнями, не охопивши всієї проблеми зразу.
— Максималізм найвищої міри! Мені це не дуже-то подобається. А що за проблема? Кажи ясніше, я не ТФ-фізик.
— У формулі Ромашина — під цією назвою вона й увійде в наукову інформатуру — закладено потенційну можливість переміщення на наддалекі відстані без великих ТФ-станцій.
— Ага, цікаво! Здібний хлопець. Можливо, йому місце не в спецсекторі, а, скажімо, в технічному центрі управління?
— Я пропонував йому альтернативу, але він обрав наш відділ.
— За правилами йому треба б пройти стажування.
— Звичайно, що він і робить. Програму стажування я склав особисто. Випадок на СПАСі, мені здається, якоюсь мірою допоміг йому визначитися. Робота в Інституті ТФ-зв'язку, та й спортивні досягнення, давалися Ромашину легко, це й породило його кредо ковзання по життю. А він самозакоханий і, спізнавши смак боротьби, багато чого доб'ється. В нашій же роботі боротьби вистачає: з часом, з простором, з обставинами, з самим собою врешті. До того ж у нього є особиста мета.
— Звучить інтригуюче.
— Ні, все просто — кохання. Хоч для нього якраз усе вже непросто. Та коли він виграє і цю битву — бути йому…
— Ким же?
— Директором управління.
Керрі Йос, гмукнувши, поглянув на Богданова.
— Твоя думка?
— Славкові видніше, — зауважив Микита. — Поживемо — побачимо. Я, наприклад, жодного разу не бачив Гната у грі, а Славко з таким захватом розповідає про нього як волейболіста, що розпалив в мені цікавість.
— Незабаром чемпіонат Системи, я тебе поведу, — пообіцяв Томах.
— Добре. — Керрі Йос склав руки на грудях. — Ми відхилилися від теми. Що іще?
— Проведено інформаційний пошук, — робив Богданов свою коротеньку доповідь. — За всю історію таймфага вантажі зникали чотири рази: два нам відомі, третій — двадцятирічної давності історія з рятувальним шлюпом і четвертий — на самому початку експлуатації таймфагових ліній.
— Уточнили, які саме вантажі не дійшли за призначенням?
— В усіх випадках, крім другого, зникло обладнання тераформістів: тунелепрохідники, лазерні комбайни, автомати гравітаційного вибуху, плазморізи і таке інше.
Помовчали.
— Факт цікавий, — мовив Керрі Йос.
— Точніше, насторожуючий, — уточнив Богданов. — Але поки що це інформація для роздумів, не більше. З висновками зачекаємо. По «дзеркалах» відомості зібрати важко, і хоч багато що зроблено, наші запити в головні інформаторії і банки даних ВКР, Академії наук та архів управління поки що, як то кажуть, залишаються відкритими. Єдина удача — щось схоже на «дзеркала» спостерігалося на Марсі близько ста років тому в ущелині Мрії, район Малого Лаокоонового Вузла.
— Я був там, — відповів Томах на запитальний погляд начальника відділу. — Зараз там нічого немає, маю на увазі «дзеркала», а взагалі ущелина Мрії — найкрасивіше місце марсіанських оаз. Добре, що пращури додумалися не чіпати ландшафти ущелини. У зв'язку з чим у мене виникла думка провести один експеримент.
— Славко багатий на божевільні ідеї, — серйозно мовив Богданов. — Хоча, не буду заперечувати, деякі з них ефективні. Сьогодні, приміром, він запропонував пошукати на Землі «дзеркала» серед НЛО.
— Що-що? — перепитав Керрі Йос.
— НЛО — непізнані літаючі об'єкти. Ті НЛО приголомшили Землю три сторіччя тому. Перші відомості про них з'явилися ще в дев'ятнадцятому столітті, найбільше суперечливої інформації припадає на двадцяте, ну а в двадцять першому — закономірний спад.
— Чому закономірний?
— Бо інформація про ці об'єкти, як правило, бездоказова, спекулятивна. Словом, дута сенсація…
— Тоді в чому ж цінність ідеї?
— У тому, що з десятків тисяч «достовірних» випадків появи НЛО можна вибрати близько десятка таких, у яких вони справді не пояснені навіть з наукової точки зору нашого століття.
— Це нічого не доводить. Можливо, через сто літ чи навіть менше й ці ваші «справді» непояснювані явища легко пояснить наука того часу. І все ж ідея досить цікава. Які ж випадки ви відібрали?
— Найцікавіші з них — трикутні «дзеркала».
— «Дзеркала»?
— Саме так. Появу цих «дзеркальних» НЛО зафіксовано в тисяча дев'ятсот сорок п'ятому році над Японією, а в тисяча дев'ятсот вісімдесят другому — над Китаєм після випробувань ядерного пристрою, в тисяча дев'ятсот дев'яносто другому — на території Сполучених Штатів Америки, в тисяча дев'ятсот дев'яносто сьомому — на Місяці. Всього відомо п'ять випадків. Природно, тоді не було такої апаратури аналізу, як тепер, і характеристики об'єктів збіднені. Але тут потрібна думка фахівця, можливо, деякі параметри «дзеркал» характерні й для наших. Пошук не закінчено, і хто знає, може, в минулому знайдуться нові сліди. От тільки — чиї?
— Так, негусто. — Йос характерним жестом погладив рубець на брові. — Головне, чого ми не знаємо, — це які наслідки несе поява «дзеркал», з чим пов'язані загадкові пропажі вантажів… Та й зникнення Василя я зараховую до розряду тих же таємничих подій… Поки ми не з'ясуємо все це, забудьте про спокійний сон. За тиждень, двадцять дев'ятого, проведемо закриту нараду сектора, до того часу ви повинні бути готові прийняти тривогу за формою «Шторм».
— Ого! — вигукнув Богданов. — Спецсектору буде дано «Шторм»?
Здивувався Микита не випадково. За формою «Шторм» уся повнота влади над діяльністю УАРС зосереджувалася в руках одного сектора чи відділу. На пам'яті Богданова ще жодного разу не застосовували форму «Шторм», навіть у недавніх подіях, пов'язаних з вибухом космотрона.
— А ти думав, проблема дріб'язкова? — примружився Керрі Йос. — Ні, колего, якщо вдуматися, то ми стоїмо на порозі кардинальних подій. Земля контролює зону простору діаметром усього близько двохсот парсеків. У цій зоні виявлено тільки дві цивілізації: нашу й дзорську. Так? І якщо «дзеркала» — суть знаряддя чужого розуму, то легкість їх появи і всюдисущість ставить творців таких апаратів на сходинку вище від нас, а то навіть і не на одну. Розгадати сенс усіх їхніх дій — отже, визначити стратегію людства в безпосередньому контакті. Зрозуміло? Звідси й «Шторм». А втім, його буде дано, мабуть, не всьому спецсектору, а лише нашому відділу громадської безпеки. Я знаю, вже багато років ми не маємо такого навантаження, як інші відділи сектора, що ж, настав час. Тільки не думайте, що я радий цьому, навпаки, я б утішався, якби й надалі відділ безпеки не мав роботи, тим паче в глибокому космосі. Слово «тривога» у спецсекторі звучить інакше, ніж в інших секторах: там рятувальники ведуть боротьбу з природними явищами, а ми змушені стикатися з розумом, частіше зі своїм власним, рідше з чужим. Тим важчий тягар відповідальності, тим вища мета, тим більше спитають з нас, якщо трапиться помилка.
Керрі замовк, у його очах стояв смуток.
— Все, хлопці. Є запитання? — Він хотів додати: «по суті», але утримався.
— Ти нам сказав не все, — почувся голос Богданова. Йос затримав на ньому погляд.
— На сьогодні я сказав усе.
Богданов кивнув і підвівся.
— Ходімо, Славо.
Начальник відділу провів їх очима і подумав, що Богданов цілком міг би замінити його на посту головного координатора відділу.
Розділ 6. СТАРИЙ ЗАВОД
…Швидколіт спікірував униз, майнули обіч якісь конструкції і зникли за старим тополиним гаєм, Гнат хвацько посадив машину на галявину біля зарослої вербняком і лозою просіки. Там, куди сягала просіка, виднілися якісь будівлі сірого кольору, чотири великих конуси з металічних ферм та плит, високі закіптюжені димарі й щогли.
Аларіка, з цікавістю роззираючись, обійшла галявину, нагнулася.
— Дивно… Чому тут не росте трава?
— Тому що під нами не земля, а бетонний майданчик. Цьому бетону вже два сторіччя, бачиш, як потемнів?
Гнат подав Аларіці руку і повів за собою до просіки, оминаючи кущі й молоді тополі. За кілька хвилин вони опинилися перед високою сіро-коричневою, в іржавих патьоках стіною одного з корпусів заводу.
У повітрі стояв незнищенний запах іржавого заліза, мазуту, асфальту б вугілля — весь комплекс заводських запахів двадцятого віку, хоч підприємство не працювало щонайменше півтора сторіччя, відтоді, як стали до ладу заводи метричної реплікації, винесені в космос. Ясна річ, людина використовувала метали й тепер, і далеко більшою мірою, але, по-перше, сучасні металургійні заводи-автомати нічим не нагадували колишні (це були самостійні комплекси з видобутку й переробки руд, установлені безпосередньо в місцях видобутку), а по-друге, метали вийшли з побуту людей — у космос, під землю, в лабораторії, їх замінили полімери й активні композитні матеріали.
Гнат і Аларіка повільно рушили вздовж заводської стіни, переступаючи або обходячи труби, що тяглися з бетонних колодязів, зазираючи в розчахнуті двері. Потім ступили на територію цеху. Цех був довгий, може, з кілометр, і в міру того, як очі звикали до його напівтемряви (світло сонця ледве просочувалося крізь запилені ряди вікон), проступали обриси машин, конструкцій, круглі туші ковшів для розливу сталі, ґратчасті прольоти кранів, колони виливниць.
— Холодно тут… і страшно.
— Не бійся. Нікого тут нема. Тільки ти та я… — сказав Гнат, обнімаючи Аларіку за плечі. Його голос лунко злітав під високе склепіння цеху.
Вони підійшли до однієї з конструкцій заввишки два десятки метрів, складеної з металевих швелерів, величезних циліндрів, труб, східців, загородок і настилів.
— Мартен, — пояснив Гнат, — для виплавлення сталі. Аларіка глянула вгору і смикнула його за рукав.
— А це, над нами?
— Це мостовий кран, бачиш гаки? На них начіплювали ківш і подавали розплавлену сталь до інших установок цеху.
З гаків звисав залізний ланцюг, Гнат відштовхнув його від себе, почувся металевий скрип.
Аларіка зіщулилася.
— У мене таке відчуття, ніби за нами хтось стежить. Гнат розсміявся, заспокоїв її:
— Нікого тут немає. Завод, як правило, відвідують тільки екскурсії, тоді буває гамірно. А зараз…
Він замовк. Угорі під стелею майнула якась тінь. Гнат хвилю прислухався до густої тиші цеху, відчуваючи тремтливий лікоть Аларіки.
— Під дахом гніздяться птахи, оце й усе.
Він пригорнув Аларіку до себе, поцілував у губи, тоді гарячково почав обсипати поцілунками плечі, шию, руки, поки вона силоміць не відштовхнула його.
— Ні!.. — і ще тихіше: — Ні, Гнате, не треба…
Він стояв, похиливши голову, і з усіх кутків гігантського приміщення відлунювало: ні, ні, ні…
Вони вийшли із сутіні цеху надвір.
— А все-таки на волі веселіше. — Аларіка на повні груди вдихнула повітря. — Було дуже цікаво! Я ніколи не бачила старих заводів. Знаєш, він не такий уже й маленький.
— Ми побачили всього один цех, а їх на підприємстві близько десятка. Та це далеко не найбільший з відомих заводів.
Раптом Гнат спантеличено зупинився.
Від торця цеху починався пустир, порослий травою і бур'янами. Гнат не раз проходив тут, але ніколи не бачив на території пустиря яскраво-синіх контейнерів, на яких стояла емблема космічних розвідників: схрещені серп і кирка в обрамленні пшеничних колосків.
Гнат обійшов кілька контейнерів, принюхався: незнайомий якийсь запах, точніше, знайомий, але чужий. Чужий цьому лісу й старому заводові.
— Мабуть, збираються щось будувати, — висловила припущення Аларіка, не розуміючи його збентеження. — От вантаж і скинули.
— Що ж тут можна споруджувати? Територія заводу не підлягає забудові. Та й емблема у будівельників інша… Не подобається мені все це.
Сонце сіло за ліс. З півночі насувалася темна дощова хмара.
— Ходімо, Гнате, — Аларіка нетерпляче переступала з ноги на ногу. — Звернися в інформцентр, вони тобі все пояснять.
— І справді, — погодився Гнат. — Ну, біжімо, а то попадемо під зливу.
Він провів рукою по шерехатій поверхні одного з контейнерів і враз аж здригнувся, побачивши на бічній стінці ще один знак: слід босої людської ноги з ледве помітною щербинкою біля пальців. Щербинка скидалася на силует метелика: Гнат бачив цей знак, не схожий на жодну з емблем космічних служб людства, за десятки парсеків од Землі… Опам'ятався лише тоді, коли Аларіка, не розуміючи, чого він гається, вперлася своїми маленькими кулачками йому в спину, штовхаючи до швидкольота.
