Слід босої ноги

      — Наскільки я пам'ятаю, у цих станцій багатошарова ізоляція плюс ТФ-екран. Керрі мовчки відшукав на кулі зірку, про яку вони говорили, доторкнувся в цьому
      місці кінчиком щупа: куля озвалася тихим дзвоном.
      — Але крізь ТФ-екран не може проникнути жодне матеріальне тіло!
      — Ми не можемо! — похмуро, з притиском сказав Керрі йос. — Ми! А вони, виходить, можуть.
      — Хто вони? Не дзорити ж…
      — Усі ці повідомлення ще не завадило б перевірити, — вагомо вирік Бассард. — Особисто я сумніваюся в їхній істинності. Наслідити в станціях могли й самі техніки.
      — Сто сорок три парсеки, — пробурчав Керрі Йос— До Садальмелека сто десять, до гамми Суїнберна сто вісімдесят, а до Золотоволосої з її Рицарем — Дзором сто сорок три. І всі три зірки в різних секторах, і всі три — на межі дослідженої нами зони. Про що це говорить?
      — Не знаю, — помовчавши, сказав Богданов.
      — І я поки що не знаю. А коли не знає відділ безпеки…
      — Виходить, треба оголошувати «Шторм» по управлінню!
      — Ну, «Шторм» не «Шторм», а хоча б ступінь «А»: готовність служби спостереження, косморозвідці перейти на форму «Екстра».
      — Чи не зарано? — Бассард скептично скривив губи. — Ви уявляєте наслідки тривоги?
      Вони глянули один на одного, три чоловіки, які знають ціну випадковостям.
      — Ну, Керрі, що ж ти… — дозволив собі усміхнутися Богданов. — Нас же тридцять мільярдів!
      — Заспокоїв, — сумовито похитав головою начальник відділу. — Справді, нас тридцять мільярдів, з них двадцять п'ять на Землі, решта в Системі та на інших зірках. І я подумав: а чи не забагато це для інших зірок?
      Бассард поворушив бровами.
      — Що ти хочеш цим сказати?
      Керрі Йос зиркнув на браслет відео, у квадратику якого проступили цифри часу, і стенув плечима. Мовляв, розумій, як знаєш.
 
 
      «Тіртханкар», черговий крейсер УАРС — кілометровий циліндр вийшов із власного ТФ-коридора. До найближчої зірки було трохи менше семи парсеків, мізерність щільності космічного поля тут відчувалася з особливою гостротою, тому здавалося, що станція давно покинута і не функціонує — дуже вже неефектний мала вона вигляд на тлї зіркового пилу Батиєвої Дороги, як звали Чумацький Шлях древні монголи. Саме з цієї станції і пішов у невідомому напрямку транспорт з вантажем перед тим, як диспетчери на Історії, другій планеті Садальмелека, куди адресувався вантаж, спохопившись, розгублено доповідали на Землю, що до Садальмелека долинуло тільки хвильове відлуння передачі, а сам вантаж щез у невідомості.
      Станція була автоматичною, точнісінько такою ж, як і всі проміжні ретранслятори, що посилювали стаціонарний ТФ-тунель між станціями Сонячної системи і планет інших зірок.
      Обслуговуючий персонал з'являвся тут раз на два роки — для профілактичних оглядів силових агрегатів і настроювання дубль-систем. Але зараз на ній не було жодної живої душі. Складалася вона з двох десятикілометрових решіток, що створювали приймально-передавальний об'єм, двох еміттерних воронок та енергоспоживачів, які скидалися на крила доісторичного птаха.
      Прибульців у першу чергу цікавив відсік управління, що приліпився до торця однієї з воронок.
      Гнатові було цікаво блукати в лабіринтах енерговловлювачів та антен, які обснували кілометрові тіла еміттерів, порівнювати інженерні вирішення спеціалістів Землі майже двадцятирічної давності із сучасними. Разом з ним блукав по станції і Богданов, ставлячи іноді такі ділові запитання, що Гнат тільки дивувався і якось поцікавився, чи не працював інспектор коли-небудь в Інституті ТФ-зв'язку.
      Увечері наступного дня, повертаючись з Богдановим на станцію, Гнат, піддаючись скоріше інстинкту, аніж свідомому наміру, завернув раптом до невеликого залу відпочинку крейсера, звідкіля в коридор долинали звуки музики. Хтось, очевидно, забув зачинити двері, і Гнат, перш ніж увійти, якусь хвилю розмірковував, що потягло його сюди.
      У залі панував червонуватий напівморок. Тут було порожньо, лише у віддаленому кутку, де мерехтіло створене відеопластом багаття, хтось сидів за столиком, поклавши голову на схрещені пальці рук.
      Музика стихла. Той, хто сидів, підняв руку, поворушив пальцями — залунала нова мелодія. Гнат здригнувся. Це була старовинна атонія «Знак біди». Мелодія напівзабутих літ, що нагадувала про гіркоту втрат. Вона завжди викликала у Гната лірично-сумний настрій. А що таке настрій? Клімат серця. І клімат серця у Гната після розриву з Аларікою довго мав дощовий характер. Звідки ж тут оця мелодія?..
      На душі стало так щемко, що Гнат прикусив губу, — відсутньо дивився на тріпотіння оранжевих омахів полум'я.
      Музика урвалась, людина за столом підвелася і тут же розтанула у напівмороці. Гнат раптом із забобонним острахом збагнув — жінка! Він не вірив ні в збіги, ні в містику, ні в передчуття, однак цього разу відчув у собі такий владний поклик серця, що не роздумуючи ступив до залу.
      Жінка повернула голову… Він не помилився: то була Аларіка.
      — Це ти? — сказала вона низьким спокійним голосом, ніби вони розійшлися годину тому, ніби не розділяв їх океан часу глибиною в п'ять років. — Не гадала, що зустріну тебе серед рятувальників.
      — Я всього лиш експерт ТФ-апаратури і то тимчасово. — Голос у нього виявився таким же спокійним, і він усміхнувся про себе: в глибинах пам'яті ворухнулася надія, але то була така ефемерна її тінь, що здоровий глузд легке розправився з нею. І все ж… не вмерла в душі пам'ять рук, пам'ять губ… Пам'ять голосу, руху, думки…
      — Я теж не сподівався зустріти тебе на крейсері.
      — Я, як і раніше, лікар-універсаліст, тільки працюю тепер в УАРС. Так сталося, що моє чергування збіглося з експедицією «Тіртханкара».
      — Чому ж я не бачив тебе з часу старту?
      — Ти був зайнятий і… хоча, кажу неправду. Просто не хотіла, щоб ти мене бачив.
      — Що ж змінилося сьогодні? На крейсері такого типу можна прожити рік і не зустрітися.
      Аларіка відвернулася до віому. Тріпотливе полум'я штучного багаття робило її профіль загадковим.
      — Мені розповідав про тебе друг мого чоловіка Микита Богданов… А я захоті-* ла… перевірити.
      — Розповідав Богданів? Друг чоловіка? — запитання прозвучало недостатньо природно і спокійно. Він наказав собі бути стриманішим, але в груди знову хлюпнуло хвилею смутку, і Гнат нараз уявив Аларіку в обіймах її чоловіка — абстрактної постаті, схожої на Мая Реброва. Це протверезило.
      — Так, вони певний час працювали разом. — Аларіка лишалася незворушною. — Адже він теж був рятувальникам. А ти все там же?
      Щоки у Гната спалахнули. Запитання було як незаслужений ляпас.
      — Так, усе там же, — підтвердив він майже весело. — І, як раніше, граю у волейбол, ти ж сама могла впевнитись. Я спортсмен настрою, як сказав Ребров. Я вразливий і самозакоханий, і не осуджую себе за це. Кожен з нас п'ять років тому вирішив по-своєму: під впливом емоцій — я, під тиском невідомого мені розрахунку — ти…
      — Я… — повторила вона в задумі. — Тобі не здається, що ти досить часто вживаєш займенник «я»?
      — Можливо, але ми не про це. Ти тоді мені ясно сказала, що спорт — це несерйозно, це на рік, на два, поки молодий і недосвідчений і на вершині успіху. Неправильно! Моя вершина ще попереду і з висоти п'яти літ, відколи ми не бачились, я можу лише повторити свої слова: волейбол, спорт — це на все життя! Тому що в кожному з нас живе дух змагання, а для мене волейбол — не просто гра для себе й для глядачів, це передусім школа життя, де є все: радість перемоги й гіркота поразки, шаленство атаки, і гнів від помилки, і напруженість думки, і дія, в якій викладаєшся весь, до кінця! — Гнат зупинився, перевів подих. — Ти бач, я завжди захоплююся. І в цьому я не змінився.
      Вона мовчала, згадуючи, як уперше зустріла Сергія Реброва.
      Того вечора Гнат, на свою біду, запросив її на зустріч з друзями — було свято Відкритих Кордонів, він обіцяв познайомити її з легендарними асами аварійно-рятувальної служби. Урочистості були в розпалі, коли Гнат на хвилю залишив її одну — помітив когось із знайомих, і в цей час до залу ввійшов Ребров.
      Він не був ні надто широкоплечим поміж цих дужих хлопців, ні надто вродливим, і все ж вона миттєво вирізнила його з юрми, так і не збагнувши тоді, чим же ьін змусив привернути до себе увагу. Лиш потім, через кілька днів, після двох зустрічей з ним — він тоді теж запримітив її одразу, — вона зрозуміла, чим: Сергій Ребров був урівноважений у всіх відношеннях. Такого самовладання, міцних переконань і впевненості в собі, як у нього, Аларіка не зустрічала ні в кого із своїх попередніх знайомих, і це вирішило її долю, а заразом — і долю Гната…
      — Прощавай, — сказав Гнат, ступивши крок до дверей. — На добраніч.
      — Стривай. — Вона підійшла до столика, багаття згасло, спалахнуло біле світло. Мружачись від зміни освітлення, вони розглядали одне одного. Звичайно ж, п'ять років наклали на них свій відбиток: він став мужнішим, хоча губи все ще приховували слід нерішучості, вона — жіночнішою… але чи вродливішою?
      — До побачення, — уже вільніше вимовив він. — Ти мені дуже допомогла сьогодні, дякую. Ти ще хочеш щось сказати?
      — Гаразд, нехай я помиляюсь. — В її словах почулися нотки внертості. — Але й ти в одному помилився. П'ять років тому мною керував не розрахунок, а кохання. Я любила Сергія.
      Гнат уклонився і вийшов, несучи в серці гіркоту й сум'яття. Але йому тепер, хоч як дивно — стало легше. Аларіка змінилася, однак змінився й він…
      На третій день Гнат уже міг викласти свої міркування керівництву експедиції.
      Командний зал крейсера був невеликий, але завдяки відеопласту створювалася ілюзія, ніби освітлений квадрат підлоги з кріслами і столом завис у порожнечі космосу.
      Гнат із зусиллям відірвав погляд од пильного ока якоїсь далекої голубої зірки й обернувся до рятувальників, що розсілися в кріслах.
      — Автоматика станції у повному порядку, — почав він, відчуваючи незвичну боязкість і хвилювання: як експерту йому ще не доводилося виступати. — Це, мабуть, і не підлягало сумніву, надійність станції подібного типу практично дорівнює одиниці. Щоб змінити параметри хоча б одного ланцюга, необхідно знищити всю станцію, а то не так просто. Станція працює нормально, в усякому разі наші депеші Земля одержує, як і ми відповіді звідтіля. Потрібен експеримент з передачею вантажу на Садальмелек, тільки тоді можна буде з упевненістю сказати про ефективність лінії. Ось, власне, і все.
      — Висновок зрозумілий, — мовив начальник експедиції Шалва Тектуманідзе. Зодягнений у простору білу сорочку з шнурівкою, — компенсаційний костюм рятувальника він чомусь не полюбляв, хоч той був зручний і розрахований на всі випадки життя, — сухий, жилавий, чорновусий і чорнобровий, він мав вигляд гостя, подорожнього, який випадково забрів до хижки, а опинився в технічно досконалому палаці. — Але дозвольте запитання, — вів далі Тектуманідзе. — Чи можна запеленгувати приймальну станцію, якщо при передачі вантаж знову зірветься з траси Садальмелека?
      — Ні, — поміркувавши, відповів Гнат. — Під час збудження ТФ-поля при передачі будь-якого повідомлення чи вантажу в просторі створюється хвильова луна, але тут ми стикаємося одразу з двома нерозв'язаними проблемами. Перша — принцип невизначеності: чим довша і якісніша передача, тим луна слабкіша і більша помилка у визначенні координат передавача. Друга — апаратури для точної пеленгації ТФ-передач не існує, досі вона була не потрібна. Звичайний ТФ-приймач, як і величезні трасери, не підходить. Річ у тім, що ТФ-поле — це не енергетичне поле в нашому розумінні, а властивість простору…
      Гнат замовк, інтуїтивно збагнувши, що пояснення ці зайві: хоча його й слухали, але за ледь вловимими ознаками можна було зрозуміти — людей цікавило інше…
      — А тут ще ці «дзеркала». — Начальник експедиції знову зробив паузу, чекаючи на запитання, і, не діждавшись їх, заговорив далі: — Уявіть, що на скелі, повз яку проходили раніше десятки разів, раптом починає відбивати світло одна з пласких граней! Як дзеркало! Це тим паче вражає, бо колір скель тут — самі бачили — чорний або темно-коричневий. Природно, ми зацікавилися цим явищем, виявили ще кілька «дзеркал» у різних місцях, стали вивчати і… зчинилася паніка з вантажем. А найцікавіше те, що «дзеркала» здатні переміщатися. Тобто бачити їх у момент переміщення ніхто не бачив, але досить групі змінити місце базування чи роботи, як на новому місці незабаром з'являється «дзеркало». А на старому — зникає.
      — Не дуже воно й вражає, — промовив Томах. — Схоже, ви відкрили нове фізичне явище — і тільки. З чим і вітаю. Хіба мало дивовижного в природі?
      — Хай живе скептицизм! Так, чи що?
      — Ні, але я не бачу причини, через яку нас погнали за тридев'ять земель.
      — Славо, ти просто не поінформований, — втрутився Богданов. — Річ у тім, що і на Історії, яка обертається навколо Садальмелека, виявлено «дзеркала».
      — Он як? Чому ж тоді ми не висадили десант на Садальмелеку, а одразу рушили сюди?
      — «Дзеркала» на Садальмелеку досліджують зараз інші групи відділу, — сказав Тектуманідзе. — Коли надійшов наказ рухатися до Шемалі, ще не було відомо про зникнення вантажу. А тепер зрозуміло, що «дзеркала» з'явилися не просто так і нам доведеться зайнятися ними впритул.
      Три дні провів Гнат біля таємничих «дзеркал». Йому допомагали Томах та інженери «Тіртханкара», мовчазні хлопці, які розуміли один одного з напівпогляду.
      Наприкінці другої доби зненацька спрацював один з малих ТФ-трасерів, які застосовувалися на космольотах для визначення координат виходу корабля з ТФ-каналу. Гнат наполіг узяти два апарати скоріше з упертості, аніж з необхідності, все-таки таймфагова апаратура була його уподобанням, і ось один з цих трасерів подав червоний сигнал.
      Гнат спершу не повірив очам, але гудок, що пролунав слідом за цим, змусив його кинутися до піраміди трасера.
      — Відлуння! — розгублено мовив він, помітивши запитальний погляд Томаха. — Трасер виявив хвильове відлуння у просторі! Хтось щойно провів сеанс ТФ-зв'язку!
      — Точно, — сказав один з інженерів, підходячи до трасера і нахиляючись над плечем Гната. — Трасер виявив таймфаговий слід, ще тепленький…
      — Ну й що? — сказав Томах. — «Тіртханкар» передав на Землю ТФ-граму… Або Вернигора розмовляв із Землею…
      Гнат заперечливо похитав головою.
      — Частота наших каналів ТФ-зв'язку лежить далеко від прийнятого відлуння. Та й потужність невелика… До речі, чомусь не спрацював другий трасер. Дивно…
      — Нічого дивного, — сказав інженер. — Діапазон частот другого приладу тільки для визначення фону і грубого орієнтування в евклідовому просторі.
      Гнат згадав свої дивні припущення, і серце знову тривожно стислося. Він побіжно переглянув дані, одержані за допомогою численних датчиків, вимірювачів полів та іншої апаратури і вирішив поговорити з Томахом. Але Станіслав сам підійшов до нього, якимось незбагненним чуттям уловивши його сум'яття: обличчя людей ховалися під масками, і Гнатової міміки він бачити не міг.
      — Щось трапилося?
      Гнат мимоволі поглянув на блискуче «дзеркало».
      — Відійдемо, — Томах відвів його вбік. — Ти зрозумів, що «дзеркало» — спостерігач?
      — А ти звідки це знаєш?
      — Ну, здогадатися було неважко, а от довести — складніше.
      — Чому? Є ж підтвердження.
      — Хвильове відлуння, яке виявив трасер?
      — Еге ж. Ніколи не думав, що таке можливе! Тоді виходить, що «дзеркала» — це таймфагові станції з неактивним виходом, іншими словами — пасивні передавачі зображень. Вони не мають енергосистем, але досить їх опромінити векторним ТФ-полем, як вони зразу ж віддають нагромаджену інформацію.
      Станіслав оглянувся на помічників, що засперечались, і зітхнув.
      — Учися дивуватися спокійно, експерте. Так, «дзеркала», очевидно, це пристрої для стеження. Але чиї? На Шемалі немає інтелекту, як і на Історії, між іншим. — Томах замислився. — Ти не ображайся, у твоїй компетентності ніхто не сумнівається, однак… чи не помиляєшся ти?
      Гнат усміхнувся, даючи знати, що ображатися тут нічого й треба буде не раз перевірити нові властивості «дзеркал», але Томах знову якимось шостим чуттям відгадав його думки й вдячно стиснув руку.
      — А ми тебе недаремно-таки взяли, їй-богу! Допоміг ти нам здорово! Та все ж постарайся перевірити свої висновки, га?
      — Чекатимемо на відлуння, — сказав Гнат. Йому, правду кажучи, давно остобісіли похмурі пейзажі Шемалі, що пригнічували психіку, праглося швидше на Землю, пірнути у звичну атмосферу клопотів, тренувань і творчого пошуку в ТФ-інституті, але вголос він цього не сказав.
      …«Тіртханкар» повернувся на Землю лише через два тижні після розгадки таємниці «дзеркал». Повторні вимірювання полів навколо них, а також в околицях планети, підтвердили Гнатову гіпотезу — «дзеркала» виявилися своєрідними системами стеження, встановленими невідомо ким і невідомо з якою метою. Точніше, можна було здогадатися, що мета цих невідомих допитливців, яких нарекли збірною назвою Око, — спостереження за діями дослідницьких груп на Історії та Шемалі («дзеркала» на Історії вивчали справжні експерти УАРС, про це Гнат довідався від Томаха вже на Землі), але чи так це насправді — ніхто з певністю не міг знати. На жаль, запеленгувати передачі з «дзеркал» не вдалося: по-перше, тому, що чутливість апаратури була набагато нижчою, ніж вимагалося, по-друге, «дзеркала» незабаром зникли, спочатку на Шемалі, потім на Історії. Як вони утворювалися — чи то виростали, як живі істоти, чи то передавалися по ТФ-каналу з планет Ока, — фізики встановити не змогли.
      Але спецвідділу УАРС ця обставина на перешкоді не стала, і полетіли в усі кінці контрольованого космосу, на периферію досліджуваної зони ТФ-депеші про дивні явища в прикордонних її шарах, на передньому краї незвіданого, де з'являлися поки що лише земні розвідкораблі, й напружилася в сторожкому мовчанні, чутливо вслухаючись у поля сили-силенної непізнаних просторів, гігантська захисна система людської цивілізації…

Розділ 3. ФОРМУЛА

      Перед ранком йому приснився сон, нібито він складає іспит на сертифікат працівника аварійно-рятувальної служби, і приймають цей іспит четверо: розважливий, діловитий Керрі Йос, стриманий Микита Богданов, похмурий Бассард і Аларіка… Подробиць сну Гнат не запам'ятав, лишилося відчуття якоїсь невдачі й тривоги, але тіло було легким, слухняним, хотілося дихати, рухатися, їсти і працювати, одне слово, жити.
      Він одягнув костюм, зачинив двері квартири і піднявся на дах будинку. Там викликав кіб-таксі, хоча раніше, як правило, йшов пішки до найближчої зупинки циркулера.
      Уже в повітрі, спохопившись, він спробував зв'язатись по відео з Томахом, одначе той не відгукнувся: або спав, або, навпаки, працював, а може, взагалі не був у цей час на Землі.
      «Ні, мабуть, таки працює, — подумав Гнат. — У них там тепер багато проблем: «дзеркала», зникнення вантажів, спостерігач… Та й просто оперативна робота — не позаздриш!.. Цікаво, чи задовольнила моя допомога УАРС? Тектуманідзе нібито задоволений, ну а Керрі Йос?.. І ще не забути б запитати у Славка, чи схожа емблема квартир'єрів на слід людини…
      У третій розрахунковій лабораторії працювали двоє, чоловік і жінка, але його комбайн ніхто не зайняв.
      «Чудово! Отже, Травицький на мене чекає. Де він, до речі?»
      Автомат відшукав провідного конструктора в чиїйсь порожній лабораторії біля комбайна. Той підвів голову від пульта дисплея, і погляд його потеплішав.
      — Повернувся? Усе в нормі?
      — У мене — так, у них — не знаю.
      — У них — це в Управлінні рятувальників?
      — У спецсекторі.
      — Ну, коли в них усе в нормі — не та служба… Я запитував про тебе, але ти був далеко. Якщо все гаразд, берись до роботи. Темою твоєю ніхто не займався.
      Гнат витримав його пильний і добрий погляд, тепла хвиля якоїсь сором'язливої ніжності увійшла в нього з тим поглядом і викликала таку ж ніжність і різь в очах — реакція на любов з боку цієї маленької, терплячої, чомусь завжди опечаленої людини. І раптом Гнат з докором подумав: чому він нічого, ну, нічогісінько не знає про Травицького? Може, Кирило пережив якесь горе, і воно мучить його досі? Може, у нього щось трапилося з сім'єю?.. Здавалось би, хто йому Гнат? Інженер-конструктор, підпорядкований по службі, стороння людина, яка приходить на роботу залежно від емоційного стану… Але ж ні! Чому ж тоді така ніжність в очах? І радість? Чому?..
      — Викликай, коли знадоблюсь. — Травицький погасив усмішку, кивнув і заглибився в роботу.
      Гнат вимкнув віом, поглянув на сусідів — вони напівлежали в кріслах, сховавши голови в сітках контакторів, тоді як екрани проекторів думки перед ними то вибухали потоком схем, то гасли, щоб спалахнути знову, і надягнув свій контактор. Так він сидів, аж поки на пульті спалахнуло червоне світлове табло: «Межа психонавантаження!» — спрацював таймер, і Гнат відключив його від машини. Зразу налягла втома, зашуміло у вухах, ніби дощ сипонув по сухому листю.
      Гнат відкинувся в кріслі, мимохіть спостерігши, що в лабораторії він сам: сусіди — Леонід Угловський та Лія Бексултанова, очевидно, виконали свої завдання і пішли.
      «Скільки ж часу я працював?.. Гм, всього-на-всього дві години з чвертю… і так стомився! Чи моє рішення варте того?!»
      На екрані дисплея красувалося його творіння — антена міжзоряного таймфагового зв'язку. Тільки тепер замість двох паралельних решіток вона мала вигляд тонкої голки з парасолькоподібним вушком. Згідно з формулою, виведеною Гнатом, така антена виграє в потужності і дозволяє перекидати будь-яку масу на будь-які відстані без проміжних станцій! І то ще не все: у формулі було потенційне рішення, від якого буквально перехоплювало подих, але проаналізувати його у Гната вже забракло сил.
      Він записав формулу в пам'ять машини і стер зображення антени на екрані, тоді увімкнув стандартний сигнал: «Обчислювач вільний».
      А власна пам'ять усе ще опиралася вимкненню з роботи, все ще перебирала етапи конструювання, і в Гнатовій уяві пропливали низки хитромудрих конструкцій, багатоповерхові формули різних станів вакууму, поки, зрештою, не лишилося одне видіння: крізь космос, як промінь світла, летить людина у вогненному комбінезоні з маленьким диском на пояску — це все, що зосталося від громаддя ТФ-станцій, умістившись у кількох кубічних сантиметрах ТФ-блоку… ТФ-блочок замість ТФ-станції…
      — Завтра, завтра… — пробурмотів Гнат, підвівшись і виходячи з лабораторії. — Хорошого потрошку…
      Він не помітив, як із сусідньої кімнати вийшов Травицький і провів його довгим поглядом, в якому було більше тривоги, аніж подиву…
      Удома Гнат прийняв душ, і йому закортіло в спортзал. Але поки що лише перералило за полудень, та й чи було сьогодні тренування, він не знав. Довелося набирати телекс спорткомітету і довідуватися про розклад тренувань збірної Землі. З'ясувалося, що тренування проходять у спортзалах комплексу «Перемога» в Ленінграді, через день, починаючи з понеділка, а сьогодні був четвер.
      Гнат засмутився, потім вирішив побачитись по відео з друзями і тим піднести настрій. Однак і тут на нього чекала невдача: Івара Гладишева не було вдома, як і його дружини. Солінда теж відшукати не вдалося, автомат сповістив, що той полетів кудись до зовнішніх планет і не лишив координат. Гната це здивувало — Солінд рідко покидав межі Землі, та й то тільки в тих випадках, коли відбувалися міжпланетні змагання і першості світу, як за традицією називалися першості Сонячної системи.
      І тут йому спало на думку зв'язатися з Аларікою. А чого б і ні? Що в цьому особливого? Колишній експерт УАРС хоче дізнатися, як здоров'я колишньої співробітниці, і взагалі…
      Гнат усміхнувся, але думка вже працювала, а разом з нею і серце, і він, зрештою, вирішив замість відеовізиту побачити Аларіку наяву. Хутко набрав телекс диспетчера інформаційного сектора УАРС, який дав йому Станіслав, і запитав, де можна знайти Аларіку Консолату, лікаря БМТ-патруля.
      — Ваші координати? — пожвавішав диспетчер.
      — Мої? — розгубився Гнат і збагнув: — А-а… виклик приватний, не турбуйтеся, нічого у мене не трапилося.
      Диспетчер напустив на обличчя суворості (хлопцю виповнилося від сили двадцять років, певне, стажер) і з хвилину щось шукав на пульті селектора. Затим сухо продиктував адресу Аларіки й відключився.
      — Інститут відеопластики… — пробурмотів збитий спантелику Гнат. — До чого тут відеопластика?
      Диспетчер не став пояснювати, що робить Ала;«іка на Місяці, в Геоградському інституті відеопластики, а запитувати його повторно не хотілося. Гнат знічев'я бродив кімнатами, прибрав на кухні і, затримавшись на порозі, сумовито подумав: «Правду казали мислителі минулого, ми ніколи не буваємо у себе вдома, ми завжди перебуваємо десь… І все ж дім для нас — частка нас самих, тільки для одного він дорівнює розмірам кімнати, а для другого — всієї Землі, а є, мабуть, і такі, для кого дім — космос… Дивно, але мене чомусь вабить додому саме сюди, де я виріс, а не в іншу географічну точку, де я мав би таку ж саму квартиру… Свого роду атавізм? Чи відімре він колись, чи Земля для всіх нас — дім космічного масштабу?»
      Музика у кімнаті стихла, і Гнат зачинив за собою двері, покидаючи дім, як доброго й ласкавого друга, якому належало провести до ночі час у самотині.
      Сьома ТФ-станція на Місяці була розташована на західному узбережжі Моря Ясності, а Геоград виріс на сході, в кратері Лемоньє, тому Гнатові довелося брати на стоянці вакуумщільний — здатний літати у безповітряному просторі — швидколіт і впродовж п'ятнадцяти хвилин польоту терпіти скупі «зручності» рейсу. Але цей трансперт він вибрав сам, щоб роздивитися згори древнє обличчя природного супутника Землі…
      Невдовзі швидколіт плавно пішов донизу, і Гнат побачив п'ятдесятикілометровий кратер Лемоньє, всередині якого сріблом блищав широкий десятикілометровий конус Геограда. За кратером здіймалися гори Тавр, але Гнат не встиг як слід їх розгледіти. Швидколіт пірнув до конуса, що стрімко зростав, на пульті блимнув червоний вогник — апарат минув силовий приймач-вікно в оболонці Геограда, майнули осторонь якісь конструкції, і швидколіт майже без поштовху зупинився.
      Гнат зафіксував час і поспішив до кабіни циркулера.
      Притягання у Геограді з восьмої години «ранку» до четвертої «дня» встановлювалося таким, як земне, — людський організм вимагав відпочинку.
      Порожній циркулер (у Геограді, як і всюди на Місяці та Землі, любили ходити пішки, транспортом користувалися рідко, лише в тих випадках, коли хтось кудись поспішав) доставив Гната до Інституту відеопластики, невисокої будівлі, спорудженої в стилі «мангровий ліс».
      Автоінформатор сповістив йому місцезнаходження кімнати сто п'ять, де зараз перебувала Аларіка Консолата.
      — Проходь, коли завітав, сідай. Ще кілька хвилин, і ти б мене не застав. Що сталося? — зустріла його Аларіка.
      Гнат сів навпроти, намагаючись не дивитися на спокійне вродливе обличчя жінки.
      — Нічого. Просто закортіло тебе побачити. Якщо ти поспішаєш, то я, мабуть, піду.
      Вона похитала головою, відверто розглядаючи його.
      — Не поспішаю. Просто на сьогодні свою роботу закінчила. Помовчали.
      — Ти неодружений? — нарешті поспитала вона.
      — Ні.
      — І не був одружений?
      — Не був. — Він усміхнувся. — Не через тебе…
      — Вірю.
      Знову помовчали. Потім Гнат обвів поглядом кімнату.
      — Чому ти тут?
      — Тому, що я, окрім усього іншого, художник-відеопластик. Рік тому скінчила Ленінградський інститут естетики.
      — Я не знав.
      — Ти багато чого не знаєш. Приміром…
      — Що твій чоловік, Сергій Ребров, два роки тому…
      — Не треба про це, я не те хотіла сказати, його смерть мало що змінює. Гнат змусив себе промовчати. Аларіка силкувалася вдавати з себе незалежну й щасливу, але не варто було опускатися до словесних спростувань її неправоти. П'ять років тому він занадто багато говорив… І все-таки яка ж вона вродлива! І недоступна.
      — Втомився від космічних мандрів? Усе ж незаплановані заходи. Як тобі видалася робота рятувальника?
      — По-моєму, одноманітна й стомлива.
      Аларіка знову засміялася знайомим грудним сміхом. Давно він не чув цього сміху — вічність!
      — Специфіка роботи спецсектора. Ця робота не так помітна, як робота лінійних рятувальних відділів. Сподіваюсь, із спортивної форми не вийшов? Адже ти завжди так опікувався своєю формою…
      Знайомі кпини, знайомі інтонації… Все повертається на кола свої… А чи все?
      — З форми я, звичайне, вийшов, усе-таки пропустив стільки тренувань. Надолужу.
      — Надолужиш. Май казав, що ти пікер.
      — Хто-хто?
      — Пікер, це його власний словотвір, означає — спортсмен, який залежить од збігу піків форми: фізичної, емоційної, інтелектуальної.
      Гнат з цікавістю поглянув на Аларіку.
      — Май — це Ребров? На жаль, він мені сказав, що це негативна якість для спортсмена і її треба позбуватися.
      —    А хіба в тебе інша думка?
      Тепер уже розсміявся він.
      — Ого! Ти опускаєшся до розмови про спорт! Це явний прогрес! До речі, твоя поява тоді в залі під час гри була для мене настільки несподіваною, що я мало не зійшов з дистанції.
      На мить обличчя Аларіки стало холодним, чужим.
      — Над чим працюєш? — запитав він, відчуваючи, як кудись вислизає нитка взаєморозуміння, що з'єднувала їх кілька хвилин тому. — І як тобі вдається поєднувати роботу лікаря швидкої допомоги і художника?
      — А як тл поєднуєш спорт і роботу конструктора?
      — Не знаю, — усміхнувся Гнат… «Розумниця! Як давно ми не розмовляли в такому ключі! Невинний обмін словами… який потягнув за собою серйозні наслідки. На жаль, п'ять років тому я не побачив за її зовнішністю серйозності вдумливої жінки… а тепер пізно!»
      — І все-таки? Не думав, що твої шкільні та інститутські досліди з об'ємними картинками стануть таким сильним захопленням.
 

 
      — Я теж не думала, то все Сергій… — Вона прикусила губу. — А займаюсь я практичною відеопластикою, а не тим, чим бажалося б. Як тепер кажуть: естетичним оформленням замкнутих площин. Створюю інтер'єри для робочих кабінетів, кімнат відпочинку, кают-компаній для космольотів далекої розвідки і так далі.