Бiблiйнi пригоди на небi i на землi (на украинском языке)

      - Переходь уже до заключного етапу.
      - Третiй етап починасться з бiди: термiн оголошеного кiнця свiту минас, аж гульк - нiякого лиха немас! Отут, аби нiхто не подумав, що сумирнi слуги божi - брехуни, шахрау, здирники, грабiжники, ошукувачi, пройди, мерзотники, злодiу, дармоуди...
      - Припини перелiк! - сполошився старець Авiмелех. - Кажи по сутi!
      - Отут i слiд подбати про пiдготовку докладного звiту, чому не вiдбувся кiнець свiту. Знову ж таки, це робиться згiдно мудрих настанов iнструкцiу. Мовляв, господь-бог зглянувся на щиросердне каяття грiшникiв i пересунув дату кiнця свiту на кращi часи, коли вони знову одягнуться та зароблять грошi на пристойне взуття. Бо що ти з голого та босого вiзьмеш?
      - У тебе все? - запитав украй виснажений мосю оповiддю Авiмелех.
      - Все! - збадьорився я.
      - Нарештi! - зрадiв i вiн, та все ж таки, iрод, вирiшив поставити додаткове запитання. А вiдомо: хвороблива цiкавiсть до добра не веде.
      - Що таке утопiя? - пiдступно запитав вiн.
      Зрозумiло, що таке утопiя, я не знав: бiлет складасться лише з двох запитань, а не з трьох. Та вчасно пригадав, що Авiмелех - видатний ерудит з питань потопологiу. На проблемах потопатики я й вирiшив випливти.
      - Утопiя, панотче, - зухвало вiдповiв я, - це коли потопаючий даремно сподiвасться на появу спасателя.
      - Не зовсiм точно, - суворо зауважив Авiмелех. - Не на появу спасателя, а на з'явлення Спасителя. Запам'ятай це надалi, отроче Iоно.
      - Довiку пам'ятатиму, панотче!
      Авiмелех вмочив гусяче перо в каламарик з чорнилом i тремтячою вiд скаредностi на добру оцiнку рукою вписав у мою залiкову книжку "задовiльно".
      Ху! Збувся лиха!
      А могло бути набагато гiрше, якби братiя не освятила сатанинський бiлет божим хрестиком.
      Я тодi ще нi сном нi духом не вiдав, у якiй великiй нагодi стане менi "Методика пророкування".
      5. ДУША ДУШУ ЧУр
      "Хто кого любить,
      той того чубить".
      Народне прислiв'я.
      За тиждень розпочнеться нове життя.
      За тиждень нас розподiлять по парафiях.
      Цiкаво, що менi судилося?
      Чи не ошукають?
      А поки що я вирiшив не гаяти часу даремно i здiйснити ще одне благе дiяння. Запас добрих дiл кишенi не тягне, а на терезах Добра i Зла важить.
      Неподалiк од нашого келiйного гуртожитку мешкас в окремiй iзольованiй печерi сестра Марфа, вже добре пiдтоптана непорочна дiва.
      Бачу: занепадас сестра, страждас сусiдка.
      Голос втратила, змарнiла, ледь совасться з клюкою.
      А ранiше, бувало, коли сестра Марфа жила серед комунального збiговиська, то активно втручалася у вируюче життя. Вона тодi зажила заслуженоу слави справжньоу i неперевершеноу великомученицi духовних сестер та братiв.
      Як бiйка помiж отроками - тут i вона: всiх запам'ятас, на всiх донесе.
      Як сварка помiж сестрами - вона i тут свiдок: всi плiтки пiдбере, усякий наклеп занотус.
      уу базарний альт викривав ганебнi недолiки на зборах у спiльнiй кухнi i громив недостойну поведiнку братiу на колегiях. У кожну шпаринку лихим оком зазирала. До кожноу щiлини у дверях вухо прикладала. Хто тiльки вiд неу не постраждав! Менi теж добряче перепадало...
      Одного разу зiбралися змученi Марфою брати i сестри та й одноголосне ухвалили: забезпечити великомученицю Марфу окремою, iзольованою печерою. Гуртом узяли кайла та лопати - за день у скелi печеру видовбали.
      I з того часу, як Марфу переселили в скелю, де вона й мощi своу складе, сестра наша тихо конас вiд цiлковитоу бездiяльностi. Адже наземним пацюкам та летючим мишам на уу буркотiння плювати. I доносами печерних гадiв не залякати.
      "Ех! - зажурився я. - Не можна кидати людину у бiдi! Сором забути великомученицю! Треба подати уй руку допомоги, щоб вона знову жила повноцiнним буттям. Це святий обов'язок кожного свiдомого слуги божого".
      А я слугую свiдомо.
      Сiв i написав великомученицi спiвчутливе послання.
      I ось якi зворушливо-промовистi слова знайшов я у серцi свосму:
      "Непорочна дiво Марфо, радiй!
      Не побивайся, добродiйко, даремно. Твоя страждальна душа матиме ще доволi втiхи.
      Ось передрiкаю тобi: я бачу твою тендiтну душу. Навколо полум'я i клубища диму. Навколо сновигають чорнi й рогатi людцi з вилами. Бо душа твоя спочивас не серед райських кущiв, а серед казанiв протилежного поверху потойбiчного свiту.
      Але ти не сумуй, славна великомученице!
      Не тому запроторили тебе до пекла, що ти не заслугувала раювання, а тому, що у раю з твоуми видатними талантами роботи - катма. А в пеклi працi доволi. Ось тебе й швиргонули туди для пiдсилення згуртованого навколо казанiв колективу. Мудро вирiшили сили небеснi: кращого наглядача для ув'язнених та приречених не знайти.
      Ось як високо тебе поцiнували!
      А душа твоя метлясться серед полум'я i прискiпливо позирас довкола. Усе викликас у тебе пiдозру. Усе тобi негаразд. Усе не до шмиги.
      Ото надивиться душа твоя на рiзнi неподобства досхочу, а по тому на iм'я його пекельноу Величностi шкрябас донос на березовому лубi, призначеному для розпалу вогню пiд казанами:
      "НИЗЬКО СХИЛЯЮСЯ I ДОПОВIДАЮ:
      а) старший наглядач вiддiлу переварки у киплячiй сiрцi г/д (грiшних душ) пан Хвостюк, злочинно користуючись своум службовим становищем, живе на нетрудовi доходи, бо збувас цiнну опалювальну сировину як налiво, так i направо, особливо - в зимовий сезон. У казанах його г/д буквально розкошують. Для перевiрки я занурилася в один з казанiв i навiть змерзла;
      б) майстер пiдвiддiлу розпечених сковорiдок пан Копитко влаштувався на цю вiдповiдальну посаду по блату, або, якщо висловитись по-науковому, за протекцiсю. Вiн не мас нiякоу спецiальноу освiти. Не вiдвiдував навiть курси виробничого навчання. Цей темний неук, не знаючись на справi, занедбав технологiчний процес до того, що на пательнях, якi лижуть його пiдопiчнi г/д, навiть слина не висихас;
      в) внаслiдок вищенаведених фактiв у пеклi не чути нi зойкiв, анi стогонiв, аж нудно стас, як на поганенькiй виставi з виробничою тематикою, позбавленоу напруги i драматизму. Усi цi ганебнi явища переконливо свiдчать про грубi порушення пекельного режиму, затвердженого великою печаткою та особистим пiдписом Вашоу пекельноу Величностi.
      Приймiть цi вопiющi рядки до найпильнiшоу уваги".
      А ухня Величнiсть не бюрократ, вони негайно вiдповiдають:
      "Шановна великомученице!
      За твоум листом заходiв вжито:
      а) старшому наглядачевi вiддiлу переварки у сiрцi г/д за службовi злочини поламано роги i розжалувано у рядовi грубники;
      б) майстра пiдвiддiлу розпечених сковорiдок пана Копитка надiслано на курси пiдвищення квалiфiкацiу з обов'язковими практичними заняттями лизанням пателень;
      в) за вiдсутнiсть моторошних зойкiв та потойбiчних стогонiв обслуговуючому персоналу оголошено сувору догану.
      Вельзевул".
      А твоя душа, Марфо, натхненна успiхом, - нову скаргу, третю, четверту...
      I нарештi настас знаменна мить, коли за твос нечуване сумлiння сам Князь пiтьми Вельзевул Люциперович де Лекло запропонус тобi свiй хвiст, роги i копита та й розчулено скаже:
      "Вона мене за муки полюбила,
      А я уу - за розумiння ух..."
      Словом, не журися, непорочна дiво Марфо. Побачиш, все буде так як по писаному.
      Твiй нiкчемний брат, смиренний слуга божий,
      молодший пророк IОНА".
      I що б ви думали?
      Мiй лист подiяв, як цiлющий бальзам!
      Великомучениця буквально ожила, вмить пожвавiшала, одне слово зцiлилася.
      Вчора навколо неу зiбрався на потiху розвеселий натовп, коли вона пiд вiконцем мосу келiу гучномовно волала:
      - Покидьок нещасний! Наволоч! Мерзенний прохiндей! Я до патрiарха зi скаргою на тебе дiйду, гаде!
      Отак влучно й дотепно вона перетворила мос бюрократичне скорочення "г/д" на загальновживане i дохiдливе слово "гад".
      А я, телепень убогий, до такого простого тлумачення не додумався!
      Сьогоднi вранцi я одержав офiцiйний виклик до колегiу на розгляд черговоу персональноу справи.
      Що то значить - вчасно морально пiдтримати людину, не дати уй духовно занепасти, надихнути на активну участь в громадському життi, а не скнiти в нiкчемнiй самоiзоляцiу...
      На душi - спокiйна й лагiдна благодать, хоч мене i примусять вiдстояти зайву всенощну.
      Яких лишень мук не приймеш заради ближнього свого! Як i зобов'язус мiй сан...
      6. З РОЗКОШI НЕ ЙДУТЬ У МIХОНОШI
      "Найкраща молитва:
      Подай, господи!"
      Остап ВИШНЯ.
      Братiя схвильовано товклася у коридорi перед дверима канцелярiу i чекала призначень. Кожен гадав: що ж йому бог дасть? Ех, якби посаду храмового скарбника! Або непiдзвiтного агента по продажу вiдпущень грiхiв за готiвку! Або шефкухаря якоусь тихоу, святоу обителi!
      - Подай менi, господи! - час вiд часу замрiяно зiтхав котрийсь iз братви, цокаючи, як на рахiвницi, кiсточками чоток. - Нинi i прiсно амiнь!
      А я не молив i не зiтхав. Якусь-то парафiю менi все одно дадуть. А я вже сам подбаю, щоб парафiяни сунули в храм з дарами, а поверталися з храму, як i належить, голi та босi, у праведнiй наготi своуй. А ще менi дадуть пiдйомнi i новеньку сутану на м'якiй пiдкладцi, щоб не муляла рубцями тiло, та новенькi чоботи з рипом.
      Я намагався розважити заклопотану братву, як мiг:
      - Хлопцi, послухайте лiпше розвеселу притчу! До мудрого царя Соломона приухала славетна спокусниця цариця Савська. Та от бiда - сукня до п'ят. Як своу принади царевi показати? "Царю, - грайливо каже цариця, - а я теж вчуся, щоб тобi бути до пари". - "I чого ж ти навчилася?" - спiймався Соломон на гачок. "А ось чого", - вiдповiдас вона i високо задирас спiдницю. А тодi бере з тацi волоський горiх, кладе його помiж колiнами, хрусть - i нема горiшка! Соломон вмить запалився. А цариця хрупас та хрупа$ волоськi горiхи, а сама усiм тiлом хтиво вигинасться, мов танцюс. Вже й уся пiдлога всiяна шкаралупою, а цариця все принаднiше витанцьовус. Соломон зовсiм отетерiв. А його придворнi сановники подивилися на це диво i сумно заспiвали благочестиву молитву: "Боже, борони царя!"
      I що б ви думали?
      Нiхто навiть не посмiхнувся...
      Воiстину, братiу у той день було не до смiху!
      Нарештi покликали й мене.
      Наш наставник старець Авiмелех мав такий засушений вигляд, що в гербарiй лiпших кладуть. Але, хоч i кволим голосочком, вiн здобувся на силi, щоб менi врочисто повiдомити:
      - Iоно, рабе божий, на тебе впала благодать.
      Я злякався. Коли йдеться про благодать, чекай лиха. Солодко обiцяють, та гiрко пити. Он коли на святого патрiарха Авраама впала божа благодать, вiн до того знавiснiв, що мало свого синочка Iсаака не зарiзав... Ач, i мене штовхають на слизьке! Я вам не тать з ножакою!
      Проте Авiмелех несхибно вiв далi:
      - Пiдеш, любий Iоно, у мiсто Нiневiю...
      - Ще чого, на периферiю?! - одразу став пручатися я.
      - Так це ж лише тимчасова роботка, Iоно...
      - Ха, ще й тимчасова! - обурився я.
      - Атож, бо невдовзi Нiневiю буде знищено...
      - I ви прагнете мене туди запроторити? - я ледь не захлинувся вiд гнiву. - Пiд уламки та рууни? Самi йдiть!
      - Це наказ, Iоно! - суворо гримнув Авiмелех.
      - Чий би?
      - Самого Всевишнього!
      - Ого! З небесних сфер?
      - Атож! Нiневiю спiткас доля Содома i Гоморри. А тобi випала честь пiти туди з пророчим попередженням.
      - А за що Нiневiю спопеляти?
      - Чувати, грiшникiв там забагато...
      - А де ух нема?
      - У тому й суть: усiм буде наука...
      - А пiдйомнi вже виписали? - руба запитав я, бо добре вiдав, що Авiмелех - скнара.
      - Навiщо тобi? - його аж затiпало.
      - А на якi кошти я житиму?
      - Прохарчусшся, Iоно, святою молитвою. Шлях довгий, встигнеш назбирати повну торбу доброхотних подаянь...
      - Значить, не дасте?
      - Анi копiйчини!
      - А сутану?
      - Яку ще сутану?
      - Нову! З м'якою пiдкладкою, щоб рубцями тiло не муляла.
      - Ти що, здурiв, Iоно? Який же з тебе некорисливий пророк, коли ходитимеш в розкошах? Раджу тобi якесь дрантя з першого-лiпшого жебрака зняти... От у мене попервах був халат - мав сiмдесят сiм лат! А тобi одразу подай сутану? Пiдеш опудалом, у саморобнiй власяницi...
      - Значить, не дасте? - просичав я.
      - Не дам! - прогарчав вiн.
      - А чоботи? - боровся я за свою мрiю.
      - Якi ще чоботи? - саркастично перепитав старий зануда.
      - Новi чоботи! Лискучi! З рипом!
      - Може, тобi ще райськi крильця дати, щоб нiжок не потомив? Але ти не журись, отроче Iоно, що не матимеш чобiт. Менше буде клопоту. А то ух ще мазати треба та взувати...
      - Значить, вирушати менi голим i босим?
      - Як i належить - голим i босим!
      - А я не пiду!
      - Побiйся бога, Iоно!
      - А якого лиха менi ще боятися? - остаточно сказився я. - Що з голого та босого вiзьмеш? Чим покарасш геть знедоленого?
      Я вийшов i грюкнув дверима.
      А братiя - одразу до мене:
      - Ну що?
      - Ну як?
      Я вiдповiв ум короткою, але промовистою байкою у прозi:
      - Черевик уперше за свою вiрну службу попросив кашi. I що ж? Його за це розiп'яли в шевця...
      Того ж дня я подався свiт за очi: нинi на дурняк i зозуля кувати не хоче.
      7. ВIД ОДНОГО ВТIК, А ДРУГОГО НЕ ЗДОГНАВ
      "Коли читасш бiблiю, бiльше дивусшся з
      необiзнаностi бога, анiж з його всевiдання".
      Марк ТВЕН.
      Старець Авiмелех, напевне, галасус:
      - Негiдник! Дармоуд! Невдячна тварюка! Втiк i зiрвав вiдповiдальне завдання самого Всевишнього!
      Поганi вiстi не сидять на мiсцi. Та й як йому не зарепетувати, коли не так сталось, як гадалось? Та нiчого: не щодня йому слухати бридню, деколи слiд почути й правду.
      А я що?
      Я все роблю, як того бог хоче. Адже вiдомо, що без божоу волi i волосина з голови не впаде, а як схоче господь, то впаде i з лисини. Значить, на те була воля божа, щоб я подався навпрошки до моря, а не в Нiневiю.
      Всевишнiй все наперед передбачив!
      Коли що, я й боговi скажу:
      - Всемилостивий боже, а хiба ж ти не знав, що я помiняю маршрут?
      Зрозумiло, аби не зронити свого незаперечного авторитету, Всевишнiй поблажливо скаже:
      - Ха! Звiсно знав, Iоно! Тому й вказiвку персонально на твос iм'я спустив, бо знав, що ти усяке дiло завалиш.
      - Ну, тодi моя провина не варта й печеноу цибулi! Хiба не так?
      - Так, Iоно, так! Я i то падаю, як за власну ногу перечеплюсь.
      Оцi богодухi роздуми мене вельми втiшили.
      До того ж, тiкаючи вiд старого придурка Авiмелеха, я наочно виявив повну некорисливiсть - залишив у спадок по собi пудовий хрест свiй i не взяв натiльнi кайдани для скрушення грiховноу плотi. Хай ух бере, кому забажасться! Навiть власяницю залишив у келiу на цвяшку...
      Саму Бiблiю взяв, аби скрiзь, де ступне нога моя, заохочувати до святого письма грiшникiв.
      А заохочувати с чим!
      Вiзьмемо хоча б скандальну iсторiю праотця Аврама, котрий до глибокоу старостi, до бiлоу сивизни торгував тiлом свосу дружини Сари. Навiть коли Сарi минав сьомий десяток, Аврам примудрився вигiдно збути уу якомусь хтивому фараоновi, мабуть, схильному до статевих збочень. Iнакше як це диво дивне пояснити? Адже навколо того фараона товклася цiла отара свiженьких й молоденьких красунь, навчених до усяких любовних iгрищ...
      Якого ж грiховодника, питаю я вас, ота пiкантна бувалиця не зацiкавить?
      Та вони вмить розхапають квитки i натовпом посунуть на моу лiтературнi вiдправи!
      I Всевишньому, як Авторовi Книги, буде присмно, що я привернув до його бестселера увагу найширших кiл читачiв i неписьменних слухачiв.
      А щоб не наражатися на ревнивi нарiкання Автора, слiд раз у раз невтомно пiдкреслювати незреченну мудрiсть господню. Вiд словесного фiмiаму ще нiхто не горнув носа. Хiба менi важко жонглювати словами "генiальний Автор", "сдиний у свiтi i неперевершений Творець", "глобальний твiр". Або закрутити уже зовсiм по-науковому, щоб в отих мудрагелях вже нiхто й нiчого не второпав, внаслiдок чого вiдчув свою повну розумову нiкчемнiсть.
      Я й вiршами можу ушкварити.
      Наприклад:
      Не Книга - Диво! А вiдтак
      Писань таких ми ще не знали...
      Спасибi, Автор - наш Мастак,
      Що Ви нам Книгу написали!
      Ясна рiч, вiршики поганi. На рiвнi школярського римування. Але ух неодмiнно оголосять Високою Поезiсю. Бо хто, питаю я вас, наважиться ух гудити, коли вони хвалебно оспiвують "генiального Автора" та ще й "неперевершеного Творця"? Не побоюся висловити смiливе припущення, що за це недолуге римування менi ще й лiтературну премiю господь дасть. Таке вже неоднораз траплялося! А коли що - додам солоденького фiмiаму: брехати - не цiпом махати. Що схочу, те й змолочу.
      Примiром, як восхвалити Всевишнього за те, що вiн надихнув Аврама з Сарою на ганебнi, аморальнi вчинки?
      А дуже просто!
      Сказав Наймудрiший:
      - Не будеш ти надалi називатися Аврамом. Вiднинi iм'я тобi - Авраам. А ти, жiнко, вже не зватимешся Сарою. Вiднинi iм'я твос - Сарра.
      Вiдмiннiсть лише на одну лiтеру!
      Хiба не дотепно?
      Ну, хто тепер наважиться звинувачувати архисвятого патрiарха Авраама i його цнотливу, благочестиву Сарру за грiхи якихось там блудодiйних мерзотникiв Аврама та Сари? Та якщо хтось патякатиме, Авраам з Саррою вмить притягнуть облудника до суду за образу ухнiх священних осiб!
      Отак благочестиво розмiрковуючи, я бадьоро мiряв та мiряв ногами твердь земну, неухильно наближаючись до моря.
      8. ОКО БАЧИТЬ ДАЛЕКО, А РОЗУМ ГЛИБОКО
      "Ми часто кажемо: "Його совiсть гризе..."
      Ви собi уявлясте, що було б, коли б совiсть
      справдi зуби мала?"
      Федiр МАКIВЧУК.
      Старець Авiмелех наставляв:
      - Не украдь!
      Спирасться, бувало, обiруч на бiблiйний фолiант i рече:
      - Не убiй!
      Якщо подумати, вiн недарма спирався на святе письмо. Адже Бiблiя збiрник унiкальних кримiнальних iсторiй. Суцiльний тобi детектив! З неодмiнною мораллю, як воно i годиться: злочинця настигне неминуче покарання.
      Загальна думка була проста: усi люди - грiшники, або ж, як по-сучасному, злочинцi. Така вже людська природа, i нiкуди вiд неу не втечеш. Бо ж неможливо втекти вiд самого себе! Злочин, немов тiнь, чатус за плечима кожного грiшника, а в грiшниках ходять усi посполитi.
      А з чого воно почалося?
      З грiхопадiння прабатькiв усього нещасного роду людського Адама i рви.
      А жилося ж ум: уж - не хочу, пий - не можу!
      Не знали i не вiдали, що воно таке батькувати долю у голодi i холодi.
      А все одно потягло на крадiжку!
      - Адамцю, ну-мо пiшли оту яблуньку потрусимо!
      - Та ти що?
      - Яблучко хочу!
      - Чи ти з глузду з'ухала?
      - А що такого?
      - Та ж Всевишнiй заборонив яблуню чiпати!
      - Ну й дурень!
      - Хто дурень?
      - Ти, Адамцю!
      - Я дурень?
      - А хто ж iще? Ти про кого подумав?
      - Добалакались!..
      - Бо ти - впертюх!
      - Я ще й винен?
      - Адамцю, ну, подумай сам: якщо ми з'умо по манюсiнькому яблучку, то хiба вiн збiднiс? З торбою пiде? Душу з нас за яблучко витрусить?
      - Скупому душа дешевша гроша!
      - А менi.. яблучка хочеться...
      - Ну, добре, ходiмо по яблука!..
      А йшлося зовсiм не про те, збiднiс Всевишнiй чи не збiднiс.
      Не було мови й про таку дрiбницю, пiде вiн з торбою на путiвцях старцювати чи не пiде.
      Рiч полягала у принципi - заборонi порушувати святi норми приватноу власностi.
      Але ж знов-таки сказано: не спiйманий - не злодiй.
      Та хiба прабатьки мали кримiнальний досвiд? Хiба вмiли вправно заховати слiди? Хiба мали поняття про алiбi?
      Нажерлися яблук та й полiзли спати у кущi!
      Застукав ух Всевишнiй на гарячому, а цi недотепи одразу розрюмсалися та й розкололися:
      - То вона мене на грiх звабила!..
      - А мене - яблучко...
      А Всевишнiй ум на те повчально проказус:
      - На чужий коровай рота не роззявляй!
      Перехресний допит, дiло в суд, останнс слово перед вироком i - "в дальний путь, на долгие года", туди, де i холодно, i де голодно...
      Цiкаво, що тодi було запроваджено перший у свiтi фах - професiю сторожа. Бо приставив Всевишнiй до яблунi на варту приватноу власностi херувима з вогненним мечем. Але той перший грiх глибоко закорiнився - усi хлопчаки i досi з яблунь починають.
      От Каун, той уже був тямущий мужик! Вiн постарався все обмiзкувати наперед. А коли порiшивтаки свого брата Авеля, то навiть i в думцi не мав колотися.
      Всевишнiй, що провадив слiдство у тiй найпершiй "мокрiй" справi, дуже хитро, нiби мимохiдь запитав прадавнього мордувавцю:
      - Кауне, де Авель, брат твiй?
      А Кауновi хоч би що - затявся, та й годi:
      - Запитайте у нього самого! Хiба я сторож йому? Звiдки знати менi, де вiн вештасться i байдики б'с?
      - Так уже i не знасш?
      - У мене своух справ - по саму зав'язку! Тiльки встигай повертатися...
      Якщо розiбратися, то божа Канцелярiя - це вселенський карний розшук, в якому янголи, херувими i серафими слугують судовими виконавцями. Архангели - верховна колегiя. Але всi дiла вершить премудрий Всевишнiй, сам-один у трьох лицях: бога-Слiдчого, бога-Прокурора i богаСуддi.
      Та ось що не подобасться в цiй небеснiй каральнiй установi, особливо з огляду на прийдешнiй поголовний Страшний суд ("злочинцiв буде покарано!"), це повна вiдсутнiсть хоч такоу-сякоу адвокатури. Захиститися - нiяк! То вже, знасте, не демократично...
      Але про що це я думаю?
      Геть з голови крамолу!
      Хiба не мене, смиренну овечку, обрано для втiлення у життя смертних задумiв бога-Слiдчого, бога-Прокурора i бога-Суддi? Сказано: путi господнi незвiданi. То менi тiльки здасться, що простую я навмання. Насправдi мене веде Промисл божий туди куди слiд. Вибач, о Милосердний, мимовiльний грiх мiй незумисного розумування! Адже тобi. Всевидющому, згори видко, що я прудко прошкую на завбаченому тобою шляху. А твоя путь - iстинна! Зваж, господи: не всякi жарти чогось вартi...
      Уже надвечiр я примандрував до портового мiста Iоппiу, щоб далi подорожувати морем. Головне, опинитися якнайдалi вiд приреченоу Нiневiу. Цiкаво, де тут найдешевша корчма?
      Усi лiхтарi на захланних вуличках Iоппiу були розбитi з пiдозрiлою послiдовнiстю. Та я чомусь не звернув належноу уваги на це похмуре застереження з явними вiзуальними натяками. Ковзнув бездумно очима, та й усе. А дарма.
      9. ДУМКА ДУМКУ ГОНИТЬ
      "Не той кiнь, що в болото увезе, а той, що
      з болота витягне".
      Народне прислiв'я.
      Тьмяно було в благенькiй корчмi. В одному кутку ледь блимав каганець, в другому конала тоненька свiчка. За дверима, зовсiм неподалiк, хлюпало море.
      Як на голодного, пахощi тут - запаморочливi. А в мене у кишенях - анi шеляга. Якщо мене звинуватять у тому що я на дурняк досхочу нанюхався смачненького, у мене й мiдякiв нема, щоб оплатити апетитнi пахощi дзвоном.
      Трапляються моменти, коли за шматок ковбаси чорту душу вiддаси. Без грошви закон один: уж очима, а рукам зась. А в кого в руках, у того i в зубах. Та нiчого: кмiтлива людина як не руками, то язиком вiзьме. Мошвою i дурень трусити може...
      Потроху очi призвичаулися до пiтьми. Ясна рiч, сюди позбиралися на нiчлiг рiзнi безпритульнi лобуряки. Зараз нажираються i напуваються, потiм спатимуть покотом, впритул один до одного, щоб теплiше було.
      Усе це був люд убогий: тiльки й грошви, що на полумисок юшки та келишок сивухи. Але ж юшка яка - ложка сторч стоуть! Тiльки у кутку, пiд каганцем, двос смакують не з келишкiв, а хлебчуть прямо з грубенького барильця та маслаки з чималими шматурами м'яса гризуть. Над мисюрою парус - харч свiженький, щойно з вогню...
      Один з них - довгий i худющий, мов корабельна щогла. Морда - з самого профiля. Другий - низенький i товстенький, немов дбайливо натоптана усяким добром торба. Пика - з самого кола. Обидва - у строкатих блузах, в яких полюбляють хизуватися мореходи.
      На них я й нацiлився. Тiльки чекаю слушноу нагоди.
      Чую, щогловидий поважно каже:
      - А гарно украсти i на зуб не попасти!
      Його приятель не встиг i рота розтулити, як я вже вклинцювався в розмову:
      - Пхе! Поганеньке ремесло'лiпше доброго злодiйства...
      Строкатий з профiлем одразу на мене:
      - А ти хто такий розумненький?
      Я статечно вiдповiв:
      - Без плуга - не орач, без молота - не коваль, а без Бiблiу - не оповiдач.
      - Невже Бiблiю масш? - вразився вiн.
      - Авжеж!
      - Де ж ти отакий скарб роздобув?
      - То моя справа...
      - I читати по писаному вмiсш?
      - А чого б я Бiблiю на горбi тягав?
      - То сiдай до нас, юний отче, за кумпанiю...
      Я сiв i негайно вдарився у спогад:
      - Наш пiддячий любить борщ гарячий. А як голодний, зжере i холодний.
      - Складно кажеш!
      - Слово почусш, та не зжусш.
      - То пригощайся - у нас на трьох стане!
      - Грiх непрощений - усти хлiб немащений. I усти хочу, i горло дере...
      - Та ж ось барильце!..
      I пiшло, i поухало...
      - Веселий ти хлопець, отче! Ану розкажи щось з пiсанiя, щоб нi в тин нi у ворота!
      - Можна, - кажу я. - Ось послухайте.
      Тут уже всi присутнi в корчмi присунулись ближче. Навiть корчмар залишив свос мiсце за шинквасом i завис надi мною.
      10. КОМУ СМIШКИ, А КОМУ ГОРЕ
      "Раптом на очах вiруючих з-пiд риз випала пляшка з самогоном, заткнута кукурудзяним качаном. Пiп не розгубився. Вiн суворо поглянув у бiк iкони "Тайна вечеря" i сказав:
      "Якщо вечерясте, то вечеряйте, а пляшок сюди не кидайте!"
      Федiр МАКIВЧУК.
      - Чули про Мертве море, в якому навiть жаби не живуть?
      - Та чули...
      - А чого воно мертве?
      - Та хтозна...
      - А я знаю!
      - Чому ж воно мертве?
      - А тому, що пiд водною гладiнню поховано стiльки пропащих душ, що все живе гине...
      - Невже?
      - Точно кажу! А сталося це так...
      На тому мiсцi, де тепер смердить мерцями море, колись стояли рядком два великих мiста - Содом i Гоморра. А перед тим, як погрузнути в море, обидва мiста погрузли в розпусту. У Гоморрi жiнки покинули чоловiкiв i втiшалися любов'ю помiж собою, а в Содомi все сталося навпаки - помiж собою любилися чоловiки. Уявлясте?
      Дiзнався про цi неподобства Всевишнiй i дуже розгнiвався:
      - Я що людям наказував?
      - Любитися i розмножуватися! - хором вiдповiли йому янголи.
      - А що роблять люди в Содомi та Гоморрi?
      - Любляться, але не розмножуються! - вiдповiв янгольський хор.
      - А що станеться, коли ця пошесть пошириться по всiй землi?
      - Вимруть усi люди!
      - Що ж робити?
      - А бог знас!
      Всевишнiй i справдi знав: винищити безплiдних порушникiв до ноги, та й по тому.
      А жив у Содомi праведник Лот, рiдний небiж патрiарха Авраама. Вiн дружину не покинув. Тому й двох дочок мав. Обидвi дочки - дiвки непорочнi, бо женихи мiж собою кохалися.
      Послав Всевишнiй до Лота двох янголiв з наказом:
      - Хай до ранку покине мiсто з усiм сiмейством. Хай iдуть вони свiт за очi i не озираються. Якщо озирнуться, лихо буде.
      Прийшли янголи до Лота. Та ледь переказали божий наказ, як перед Лотовою халупою зiбрався цiлий натовп розбещених содомитiв.
      - Лоте! - нахабно вимагають. - Ану, подай нам своух янголяток!
      - Та що ви, люди! - каже ум Лот. - Як вам не сором? Адже це янголи!
      - ух нам i треба!..
      - Лiпше я вам своух непорочних дочок на поталу вiддам...
      - А навiщо вони нам, коли ми вiд власних молодиць повтiкали?
      Даремно вони галасували: янголи розлютилися i дали добрячоу прочуханки усьому натовпу.
      А вранцi пiшов Лот з мiста. За ним - сiмейство. I чують: за спинами у них грiмотить, гуркоче, на всi голоси волас. Лотова жiнка озирнулася i навiки остовпiла. Лишився праведний Лот без жiнки. Поселився вiн з дочками у печерi, подалi вiд людей.
      А далi я вам прямо з Бiблiу прочитаю.
      Ось слухайте:
      "у жив Лот в печерi, i з ним двi дочки його.
      I мовила старша молодшiй: батько наш старий; i нема чоловiка на землi, який увiйшов би в нас за звичасм всiсу землi.
      Отож напоумо батька нашого вином, i переспимо з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я".
      Я навмисне зупинився на найпiкантнiшому мiсцi i зiтхнув:
      - Ех, без добавки i горiлка не смачна...
      - I справдi! - зголосився сам корчмар. - Дозволь, вчений отроче, я тебе почастую?
      - Благословляю намiр твiй! - не пручався я пiд нетерплячi вигуки слухачiв.
      - Ось тобi чарочка, юний отче, читай далi...
      "I напоули отця свого вином тiсу ночi, i пiшла старша i переспала з батьком своум; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.
      Наступного дня старша мовила молодшiй: ось, я спала вчора з батьком моум; напоумо його вином i цiсу ночi; i ти пiди, спи з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я.
      I напоули батька свого вином i цiсу ночi; i пiшла молодша, i спала з ним; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.
      I поробилися обидвi дочки Лотовi вагiтними вiд батька свого.
      I народила старша сина i нарекла його iм'ям: Моав, (кажучи: вiн вiд батька мойого). Вiн отець моавитян понинi".
      I молодша також народила сина i нарекла його iм'ям: Бен-Аммi, (кажучи: вiн син роду мойого). Вiн отець амонитян понинi.
      Аж тут низенький товстун розхвилювався:
      - А чому ж господь за отакi аморальнi вчинки не покарав старого грiховодника з молодицями? Iнших, бач, карас, а цих - нi! I невже поблизу вже й чоловiкiв не було?
      - Як не було? - загарячкував i корчмар. - А вино? Ти забув про вино! У кого ж хтивi дiвки вино купували, коли не в корчмарiв?
      Розбурхався i щогловидий:
      - Не розумiю, як це можна переспати з непорочною дiвахою i навiть не помiтити? Знову ж таки: хто йому новонародженi - сини чи онуки?
      А тодi в один голос - до мене:
      - Отче, а що ти скажеш?
      Я замислився, а потiм мудро вирiк: