Бiблiйнi пригоди на небi i на землi (на украинском языке)

      А сини його, преподобнi Офнi та Фiнесс?
      Таких лиходiув, як вони с, не знайти не тiльки в мiстi нашому Сiломi, а по всiй землi Iзраулевiй, вiд Дана до Беер-Себи!
      З вигляду вони - дикi. Пиками - вельми нахабнi. Беззахисних прочан вони грабують навiть на папертi i не соромляться трусити кишенi жебракiв, забираючи у них доброхотнi подаяння. I нiхто не може врятувати вiруючих вiд буйних синiв Iлiсвих, що рискають, аки вовки, на шляху овечок божих.
      Сини Iлiу, хоч i попи вони, знати не хочуть нiякого Сундука i чути не хочуть про святi обов'язки своу. Коли хто приносить смачну й поживну жертву Сундуковi та його односундучанам, Офнi та Фiнесс закачують рукави риз своух, непристойно оголяючи рудi й волохатi, як у катiв, руки, опускають довгi шпичаки i гострi виделки в казан, де вариться м'ясо, або в каструлю, або у сковороду, або в горщик i, що зачепить шпичак або настромить виделка, те й поудають. I нiякого жаху перед киплячим уством не виявляють, а тiльки неприборкану жадiбнiсть i природжену ненажерливiсть.
      А мене, вбогого, Офнi та Фiнесс женуть вiд трапез своух, бо з мене волосся сиплеться як зi старого матраца, хоч за вiком я ще отрок. А волосся мос ламасться й сиплеться тому, що татусь мiй Елкана (та й чи батько вiн менi?) i мати моя Анна дали обiтницю боговi, що лезо нiколи не торкнеться чола мого i обличчя мого. I нинi вигляд я маю потворний.
      Вже всi звикли до того, що я скрiзь сiю волосся свос. I коли навiть не я, а хтось iнший необережно загубить волос свiй i його знайдуть у казанi, або в каструлi, або в горщику, а то й в коритi для худоби, негайно шукають мене i бичами бичують нещадно.
      Воiстину деякi батьки нерозумними й поспiшними посвятами дiтей позбавляють чад своух ухнiх радощiв i хлiба насущного i прирiкають на жалюгiдне iснування.
      Я мовчки сiдаю в темний куток Скинiу, смиренно гризу суху скоринку i спостерiгаю, як Офнi та Фiнесс безсоромно обжирають Сундука i весь безтiлесний почт його. I Сундук теж мовчить, i сидить тихо, як миша, бо лютi до харчiв сини Iлiу носять кулацюри по пiвпуда кожний.
      I ще негiдники цi завели сустний звичай: насмокчуться вина або перегону вiд скажених корiвок (щоб вони пекельноу смоли насмокталися!), одягаються з варварською розкiшшю у заморськi шати i йдуть до жiнок, що збираються у Скинiу. I грайливо горнуться нiкчемнi пастирi цi до гарненьких i молоденьких овечок божих...
      А батько мерзотникiв, верховний жрець Iлiй, дивиться на безбожнi неподобства розбещених грiховодникiв цих крiзь персти своу i тiльки заздрiсне плямкас:
      - Ех, менi б роботку отаку!
      А на ранок Офнi та Фiнесс виходять перед вiвтарем у золотому вбраннi, поважнi й неприступнi, чадять кадилами перед суворими iконописними личками праведникiв i воскурюють фiмiам самi собi.
      I читають баранам, що чомусь звуться чоловiками, збезчещених i занепащених перед очима господа овечок, гарненьких i молоденьких, заповiдi господнi. А потiм ревуть святих пiсень, аж у вухах закладас. I нехитрi штуки цi так захоплюють паству, що замiсть узяти киу та поламати ух на гладких спинах нахаб, барани з овечками стоять з роззявленими пельками, наче i не в храмi вони, а в балаганi ярмаркових лицедiув.
      Та, якщо подумати, хiба не так було споконвiку?
      Хiба не про попiв сказано: "Бреше, як пiп у церквi"?
      I ще: "Пiп з богом говорить, а сам на чорта дивиться ".
      А коли вiдправ нема, Офнi та Фiнесс цiлими днями тиняються без дiла i, щоб не вмерти з нудьги, кличуть для потiхи мене:
      - Гей ти, йолопе, йди-но сюди! Не цурайся товариства, довгоносику!
      Нiс мiй - це хрест мiй.
      Всi знущаються з носа мого, навiть Офнi та Фiнесс, хоч у самих в них носи, як гаки. Але мiй нiс - найдовший з усiх вiдомих носiв, на пiвлiктя довжиною, i гострий та кривий, як кинджал халдеув.
      Нахабно кличуть Офнi та Фiнесс мене, щоб поглумитися з мене:
      - Вiзьми свiй нiс, бовдуре, i поголися!
      - Тiльки ж обережно, кретине! Бо й без ножа зарiжеш себе!
      Iржуть вони, як ситi конi, отак глузуючи. I зупиняють прочан, хапають ух за поли, i говорять ум, що носяра мiй для ратноу працi дуже зручний. I що, коли буде нова брань з нечестивими, мене, шмаркача, навмисне вiзьмуть у вiйсько, щоб носом своум я добивав повалених у прах ворогiв наших.
      - Усiх воякiв заклюс!
      А по вiйнi, переможнiй для мого носа, не треба буде перековувати мечi на рала, бо носом моум можна виорати всi землi вiд Дана до Беер-Себи. I велика радiсть буде в народi i свято на вулицi. I кожен прочанин на честь мого звитяжного носа поставить у храмi товсту свiчку...
      Знущання цi краяли серце мос i принижували гiднiсть мою гiрше, нiж чорна робота.
      I тодi звернувся я до Всевишнього з гарячим молiнням, уклiнно прохаючи, щоб вiн допомiг менi пiднятися на iсрархiчних сходах i випередити цих преподобних бузувiрiв хоч на нiс, щоб вони йшли за мною i дивилися шанобливо на мою потилицю. I господь напоумив мене.
      Уночi, коли верховний жрець Iлiй почав на всi заставки висвистувати, я збудив його й смиренно повiдомив:
      - Отче, ось я.
      Вiн гнiвно просичав:
      - Та я тебе, iдiота, i не кликав!
      I вiн знову впав на пуховi подушки своу, бо понад усе по хирлявостi своуй любить солодко поспати.
      Але за годину я не полiнувався знову штрикнути його межи ребра своум твердим, як цвях, перстом:
      - Отче, ось я.
      - Господи, де ти знайшов такого бовдура? - скинувся Iлiй i затремтiв од безсилоу лютi. - Геть iз очей моух, кретине! Не кликав я тебе!
      Я слухняно вiдiйшов i лiг у кам'яне ложе свос.
      Але тiльки-но Iлiй захропiв, як я ще раз пiдкрався до нього i знову штрикнув перстом своум мiж ребра його:
      - Отче, ось я.
      Вузенькi плечi його пiднялися над лiжком i затремтiли в нiмих риданнях, i по бiлiй бородi його заструменiли сльози.
      - Самууле, я не кликав тебе, - нарештi жалiбно заскиглив Iлiй. - Ти, отроче, не мiй глас чусш...
      - Тут бiльше нiкого нема.
      - Кажу тобi: не я тебе кликав...
      - А хто ж?
      I тодi нарештi я почув бажану вiдповiдь:
      - Ти, Самууле, чусш глас божий!.. Iди, хлопче, з богом до бога i слухай зречене слово його... А мене залиш, немiчного... Благаю...
      Та хiба не знав я, що пiдступний i мстивий старець хитрус, аби спокiйно доспати нiч?
      Бо хто i коли чув, щоб Сундук подав голос зi свосу схованки?
      Але я покiрливо вiдповiв Iлiу:
      - Слухаюсь, отче, i за твоум велiнням йду на глас божий. Розверз господь вуста у недостойнi вуха моу!
      А ранком покликав Iлiй синiв своух Офнi та Фiнесса, бо в них кулацюри по пiвпуда.
      I усю паству покликав верховний жрець - баранiв та овечечок божих, щоб привселюдно покарати мене за мос нiчне зухвальство.
      I коли Офнi та Фiнесс почали кропити оцтом гнучкi рiзки, покликав Iлiй ще й мене:
      - Самууле, де ти?
      Я смиренно вийшов з натовпу i озвався, як уночi:
      - Отче, ось я.
      Iлiю аж пересмикнуло.
      - Що робив ти уночi? - гнiвно стуливши брови, почав допит владика.
      Я вiдповiв тихо, але не так тихо, щоб нiхто не почув.
      - Бога слухав.
      А коли вiд подиву роззявили роти барани та овечки, додав уже гучнiше:
      - Розверз господь вуста своу у недостойнi вуха моу i говорив зi мною, найнижчим з рабiв своух.
      - Що ж сказав тобi Сунд... - тьху! - Всевишнiй, хай славиться у вiках iм'я його? - суворо запитав старець Iлiй.
      - Страшне слово його! - з удаваним жахом вiдповiв я i похнюпився.
      - Кажи, Самууле! - мимоволi вихопилося у цього недотепи.
      Слова цього лише i чекав я.
      Хiба мiг передбачити цей темний неук задум людини з тонким розумом?
      Голос мiй задзвенiв, як тятива, що спрямувала несхибну стрiлу у ворога:
      - Слухай, Iлiй! Слухайте, люди! Слухай, ЕресIсраель! Ось що сталося уночi!
      А тодi розповiв усе так, як записав i до Бiблiу в першiй книзi царювань:
      "I сталося в той час, коли Iлiй лежав на свосму мiсцi, - очi ж його почали слiпнути, i вiн не мiг бачити, - i свiтильник божий ще не згас, i Самуул лежав у храмi господньому, де кiвот божий;
      Закликав господь до Самуула: (Самууле, Самууле!). I вiдповiв вiн: ось я!
      I прибiг до Iлiу, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той сказав: я не кликав тебе; пiди назад, лягай. I вiн пiшов i лiг.
      Але господь вдруге закликав Самуула: (Самууле, Самууле!). Вiн звiвся i прийшов до Iлiу вдруге, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Але той вiдповiв: я не кликав тебе, сину мiй; пiди назад, лягай.
      Самуул ще не знав тодi _гласу_ божого, бо ще не вiдкривалося йому до того слово господнс.
      I закликав господь Самуула ще втретс. Вiн звiвся, i прийшов до Iлiу, i мовив: ось я! Ти кликав мене. Тодi зрозумiв Iлiй, що то бог кличе отрока.
      I наказав Iлiй Самуулу: пiди назад i лягай, i коли глас покличе тебе, ти озовися: "кажи, господи, бо чус раб твiй". I пiшов Самуул, i лiг на мiсцi свосму".
      - Чи так все було, отче? - запитав я Iлiю.
      - А так, а так! - ствердно похитав вiн головою.
      Моя божеська оповiдь уже всю паству тримала в уважнiй напрузi.
      I лише тодi, коли Iлiй своум пастирським словом скрiпив мою оповiдь, я нарештi завдав нищiвного удару:
      - Слухайте, люди! Слухай, Iлiй! Сказав менi Всемилостивий: "Ось я зроблю дiло в Iзраулi, про яке, хто почус, у того дзвони загудуть в обох вухах. У той день я викiнчу над Iлiсм усе те, що я казав про дiм його; я почну й покiнчу з ним". Кiнець дому Iлiу!
      Верховний владика пополотнiв од лютi.
      А сини його Офнi та Фiнесс кинулися до мене, щоб пiвпудовими кулацюрами своуми зробити з плотi мосу криваве мiсиво або принаймнi вiдбивну котлету. Вирок цей ясно можна було прочитати на неголених пиках ухнiх.
      Але було вже пiзно: барани та овечки з баранятами заступили звiдусiль мене, свого нового пастиря, щоб краще почути слово боже. А я словом божим добивав iсрархiчних суперникiв моух:
      - I сказав цар небесний: "Я оголосив йому, що я скараю дiм його навiки за ту провину, що вiн знав, як сини його безчинствують, i не вгамував ух". Засудив господь мерзотникiв!
      Радiсними зойками зустрiла уся паства пророчi слова цi. Кричали прочани, пограбованi синами Iлiсвими, кричали зубожiлi жебраки, обiдранi неситими вовками цими, кричали гарненькi й молоденькi овечечки, збезчещенi тими козлами в золотих ризах, i ревли, мов бики, ошуканi барани ухнi.
      - Хай живе Всевишнiй i Самуул, великий пророк його! - кричали усi вони.
      Отак за якусь мить я здобув високе й недоторкане звання пророка на цьому свiтi i нiмб святого на тому. Земля стане менi пухом. Рiки для мене потечуть млеком та медом. Небеса вiдчинять менi сяючi врата раю.
      - Де б менi знайти роботу отаку? - заздро совався в сидiннi свосму Iлiй.
      А я дивився на темних людей цих, якi навкарачки сунули до мене, щоб поцiлувати бруднi поли руб'я мого, просякнутого стiйким букетом помиув.
      Якi марновiрнi й нехитрi вони!
      ух нiчого не варто обдурити!
      В урочистi хвилини цi я пригадав бiблiйнi подвиги найбiльших брехунiв, якi поставали нинi предтечами моуми.
      Перед внутрiшнiм зором моум з'явився блаженний Валаам, син Веора, i його уславлена побожнiстю ослиця, на якiй вiн ухав iз мiста Пефор гостювати до царя моавитян Валака.
      Спокiйно ухав вiн, i раптом посеред мiськоу брами ослиця почала впиратися i не захотiла йти далi. Мабуть, пiдвратна темрява лякала уу. А голодного Валаама вже чекали за столом царя Валака з вишуканими стравами та напоями, i блаженний прочанин знав про це.
      Жорстоко й нещадно вiдлупцював дрючком ослицю свою праведний Валаам. Але, як це вiдомо споконвiку, побоу впертiй ослячiй породi не допомагають. I люди почали смiятися з кумедноу халепи невдахи-мандрiвника, i почала танути його слава провiсника i заклинателя долi.
      Але не розгубив Валаам розум свiй. Поважно пояснив вiн вуличним гаволовам, що то янгол небесний заступив шлях ослицi його. I що благочестива ослиця його усе небесне шанус, а тим паче янголiв - посланцiв божих.
      I що ж?
      Хоч нiхто не бачив нiякого янгола, всi повiрили Валаамовi та його ослицi!
      I слава його пророча змiцнiла.
      А ще я побачив перед внутрiшнiм зором кудлатого, як i я, здичавiлого розбишаку Самсона, прославленого казками сина Маноя.
      Десь волочився Самсон тиждень чи два, а потiм повернувся додому, i соромно йому стало перед батьками i родичами його. Тодi запевнив ух Самсон, що вiн байдики не бив i часу не марнував даремно, а звичайною ослячою щелепою побив сам-один тисячу озбросних фiлiстимлян.
      - Невже? - запитали його з недовiрою.
      - А ось вам! - мовив у вiдповiдь Самсон i сунув, щоб довести свос, на очi усiх оту ослячу щелепу.
      Воiстину треба бути ослом, щоб повiрити в цi ослячi вигадки!
      Того ж дня я зазирнув нарештi пiд дашок сундука. Як i слiд було чекати, вiн виявився порожнiм. Та це не завадило менi вперше з насолодою скуштувати нових пiльг й привiлеув моух, гiдних високого звання пророка, i душевно втiшитися ними.
      Я недбало вiдштовхнув вiд казанiв ненажер Офнi та Фiнесса i почав сумлiнно виловлювати шпичаком та виделкою найнiжнiшi шматки м'яса. I в каструлi совав ух, i в сковороди, i в горщики богомольцiв. I не виявляв нiякого жаху перед киплячою ужею цiсю, а тiльки задоволення i радiсть.
      А ввечерi взяв вино в Офнi та Фiнесса, взяв варварськi шати ухнi, одяг ними плоть мою i пiшов наставляти на путь iстинну гарненьких i молоденьких богомолочок.
      Та, видно, у лиху годину я пiшов. Тiльки завернув за рiг, як нiчнi татi накинули на голову мою смердючий мiшок i заходилися молотити пiвпудовими кулацюрами ребра моу, намагаючись зробити з мене рагу або принаймнi вiдбивну котлету. А потiм, важко сопучи, невiдомi татi ще довго i старанно затоптували мене в прах товстими, як у слонiв, ножиськами.
      I невиразно вчувався менi крiзь смердючий мiшок ще й заздрiсний голос Iлiу:
      - Ех, менi б роботку отаку!
      Вiн дзвенiв у вухах моух, поки я пiд ножиськами, як у слона, не знепритомнiв.
      Але людина з тонким розумом з усього мас вигоду свою i користь навiть в бiдi знайде. Ранком пошкандибав я на милицях до лiкарiв, усiх знахарiв та костоправiв обiйшов, щоб усi побачили i дiзналися про численнi калiцтва моу. Вiднинi нiхто не примусить мене орати землi вiд Дана до Беер-Себи!
      ЗШИТОК ДРУГИЙ
      Усе повертасться на коло свос.
      Тiльки наблизиться старiсть, а вже сунуть до тебе:
      - Отче, вiддай владу!
      Я кажу ум усiм:
      - Влада - вiд бога.
      Та хiба допомагас?
      У храмi недалеко вiд входу височить над усiм сидiння суддiвське, бо звання мос нинi у сумiсництвi з пророчим - Суддя Ерес-Iсраелю. Я тлумачу закони старi i виголошую настанови новi. Карний кодекс Моiсея за словом моум переслiдус лиходiув, крадiув, розпусникiв, грабiжникiв та убивць вiд Дана до Беер-Себи. Повсюдно панус Закон.
      Суддя - найвища влада пiсля влади Всевишнього. Бо якщо iншi народи, що звiдусiль оточують обранцiв божих, мають на чолi царiв, царкiв або царят, то богообранцi живуть без царя в головi. А до мене сунуть нерозумнi:
      - Отче, вiддай владу царевi!
      Прислужус менi тоненький, як хворостинка, i тихенький, як лякливий подих, хлопчик, за великими очима якого i худенького личка його не видно. Шелестить руб'ям своум, мов янгол безтiлесний крильцями. Вiн втiшас душу мою вже одним своум iснуванням в прислужниках, бо походить з осоружного колiна Iлiсвого.
      Звуть його - Ахiя. Вiн - меншенький син Ахiтува, брата Iохаведа, сина Фiнесса, брата Офнi, сина Iлiсвого. Колiнологiя тут точна - менший йде за старшим. Бо iнодi посилаються лише на батька свого, минаючи старшого брата. А це у свою чергу порушус принцип першородностi, що завжди важить у найбiльш поширених справах - чварах мiж родичами за полишене у спадок майно. Бувас, за якусь ганчiрку рiднi брати ладнi повбивати один одного. Траплясться, нiж кривавить мотлох, мiсце якому на смiтнику. Як не зараз, то потiм.
      Я сиджу i дивлюся на Ахiю. Дивлюся й розмiрковую: а чи не вiддасть вiн раптом душу господу? Бо ж такий некорисливий, аж не вiд свiту цього, - все вiддасть.
      - Ахiя? - кличу я.
      - Отче, ось я, - виникав передi мною тихо, наче з небуття.
      - На тобi сухарик, отроче.
      - Дякую, отче.
      - Не ховай його, а з'уж.
      - Слухаюсь, отче.
      - уж тут, щоб я бачив.
      - Зараз, отче.
      Надто хирлявенький хлопчик, заморений. Кожен з синiв моух суне його за пасок й не помiтить.
      Сини моу - преподобнi Iовiль та Авiй - здирники, яких бiлий свiт ще не бачив. Лиха слава йде про них вiд Дана до Беер-Себи. Хабарi вони деруть з кожного, хто приходить по слово мос. Сидять бiля входу до храма, мов хижаки неситi, i обдирають геть усiх без винятку. Бiльшiсть з прочан Iоiль та Авiй роздягають удень, гарненьких та молоденьких прочаночок - уночi. Iнакше шлях до мене у дверi храму для них зачинений.
      А я на безчинства ухнi дивлюся крiзь персти моу та ще й примруженим оком своум.
      А чому?
      Хiба я не в силi приборкати лиходiув цих?
      Хiба я не можу закликати ух до покути?
      I в силi я, i можу я.
      Але я свiдомо не роблю цього, бо каральнi дiяння цi зашкодять менi самому. Чорнi дiла синiв моух Iовiля та Авiя роблять славу мою бiлiшою i свiтлiшою.
      - Пророк Самуул - воiстину святий, - кажуть прочани, повертаючись додому. - Божа благодать почис на ньому. Суддя наш - сама чистота. От сини його - не приведи господи!
      Справдi так: свiтле на темному ще свiтлiше, бiле на чорному ще бiлiше, а хула робить хвалу ще славнiшою. А усяка влада одвiку живиться славослов'ям.
      Одного дня прийшов люд цiлим натовпом i не дав синам моум i дещицi. До храму не увiйшли, на дворi волали:
      - Самууле, Самууле, де ти?
      Глас народу - глас господа.
      Вийшов я на поклик його до отари овечок божих i мовив:
      - Раби божi, ось я.
      - Самууле, скажи присуд свiй!
      - Про що?
      - Царя хочемо!
      - У нас один цар - небесний. Навiщо вам iнший? Цар земний - тимчасовий, бо вiн - смертний. А цар небесний сидить на престолi вiчно.
      - Хочемо земного царя! - затялася i ревом реве отара.
      - А чи не пожалкусте?
      Запитав я ух, а сам у розпачi розмiрковую: як опаскудити того, кого ще й нема?
      Аж тут зiйшов у думки моу дух святий i осяяв помисли ще не зреченою мудрiстю, яку я i мусив зректи. Дух пiдказав менi: сдиний досвiд владарювання - мiй власний. То хiба не вiдаю я, як сам владарюю? А хiба не можна звинуватити майбутнього царя у тому, в чому я звинуватив би себе самого? Шкоди менi це не завдасть. Адже я не викриватиму теперiшнс, а пророкуватиму прийдешнс. Усе погане - ще тiльки попереду.
      - Слухайте слово мос! - гукнув я щосили. - Слухайте, бо йде воно не вiд мене, малого й убогого, а вiд самого бога - царя небесного! I це не я кажу, а моуми недостойними вустами глаголить сам Всевишнiй владар твердi небесноу i земноу!
      Замовкла отара, дослухаючись до слова божого, бо всi думки своу я некорисливе вiддав господу нашому.
      - Знайте: царевi багато треба - прислужникiв i жiнок для двору, воякiв i рабiв. А де вiн ух вiзьме? У вас вiзьме! Цар даруватиме сановникам своум для прожитку мiста i села, угiддя i лани. А де вiзьме? У вас вiзьме! Вiн накладе на вас незчисленнi податки, i добра у вас стане, що прийде голий, покладе його за пазуху та й понесе. Вiд усього вiн у вас вiзьме - вiд ланiв, вiд угiдь, вiд лiсiв, вiд виноградникiв, вiд худоби, вiд ремесел, вiд торгiв i навiть вiд синiв i дочок ваших.
      В отарi стривожено зашепотiлися.
      - Цар пiде шукати собi бранноу слави, а ви згубите синiв своух. Цар загарбас чужi скарби, а ви ух омисте слiзьми своуми. Цар триматиме сановникiв у розкошах, а ви ходитимете у вошах. Цар дармоудiв своух сито годуватиме, а заморенi дiти вашi голодуватимуть. Цього хочете? Оберемо царя - утiхи на годину, а бiди до смертi. То невже вам гнобителя забаглося?
      Але з дурнями i розумному погано: дай дурням макогiн, то вони собi й лоби поб'ють. Так i тут:
      - А ти, Самууле, дай нам добросердного царя!
      Сказано: дурням i бог не противиться. Тому i я наважився:
      - Бог творив свiт шiсть днiв. От i менi удiлiть такий строк. На шостий день я назву царя вам за божим велiнням.
      - Згода, Самууле!
      Дух святий вдруге зiйшов у думки моу i вдруге осяяв мудрiстю: можна дати царя, а можна - назву.
      Царя шукати не треба - вiн сам прийде. Лишасться чекати i до прибульцiв придивлятися: хто з них на царя годящий?
      Ось прийшов один: ноги в кiзяках, голова в реп'яхах. Сорочка зотлiла, штани ледь тримаються. Молоденький, полохливо очима лупас. Чим не цар для дурнiв?
      - Отче! - впав вiн навколiшки i заблагав: - Ти - пророк! Вiдкрий очi моу!
      - На що? - питаю поблажливо.
      - Де ослицi моу?
      - Щось не схоже, щоб ти ослиць мав...
      Вiн вражено втупився у мене:
      - А звiдки ти знасш, отче, що не маю?
      - На те й пророк, щоб знати, - кажу йому лагiдно. - То були ослицi чи ти ух вигадав?
      - Були, отче. Ослицi - мого татечка, а я випасаю ух. Та прилiг було пiд копою, а тварюки цi кудись подалися. Тепер не знаю, де й шукати. Якщо без ослиць повернуся, тато мене вiдбатожить так, що й на стульчак не сiсти...
      - Як тебе звати, отроче?
      - Савл, отче.
      - А хто батько твiй, що так гарно тебе виховус?
      - Кiс, син Авiула, з колiна бен-амiнового.
      Аж тут мене обсiли сумнiви: не могли сини моу Iовiль та Авiй пропустити на очi моу заледве не безштанька.
      - Савле, скажи менi: як це ти, отакий убогий, та в храм пройшов, коли вiдправи нема?
      - А в мене за щокою монета була.
      - Де ж монета твоя?
      - Та двос лобуряк при входi уу прямо з рота видерли...
      Правду каже отрок цей, нема брехнi в словах його. Цiкаво: прийшов до Суддi, щоб минути кари.
      - Значить, ослиць шукасш? - зичливо мовив я. - Це добре...
      Так, добре це, бо з ослами завжди були пов'язанi найсвятiшi думки моу. О праведна ослице блаженного Валаама! О щелепо осла в руках волоцюги Самсона! Воiстину: де осел, там i промисл божий. У святому письмi тих ослiв - цiла череда, куди бiльше, нiж випасас зашморганий отрок цей.
      - Савле, а ти чув, що люди царя хочуть?
      - Та нiби й казали щось таке...
      - Господь обрав на царя тебе, Савле!
      - Мене? - вразився вiн.
      - Так, за монету, що видерли в тебе з рота, ти придбав цiле царство. Ось помащу тебе мирою або слесм, i ти - вже цар! Тiльки нiкому не кажи.
      - Само собою, - розсудливо погодився отрок, - бо хто ж повiрить?
      - Я сам назву тебе царем, Савле, коли надiйде час. А зараз ступай додому.
      - Не можу, отче...
      - Чому?
      - Бо татусь у мене такий: цар не цар, а штани знiме...
      - Ах, так! Я й забув про ослиць твоух. Та ось предрiкаю тобi: надвечiр ух приведе до ясел ухнiх незримий янгол небесний. А ти йди, заховайся у кущах та й чекай собi дива господнього. Я тобi чудо це твердо обiцяю!
      На шостий день знову зiбралася галаслива й вередлива отара овечок божих з усiх колiн iзраулевих.
      Запитав я ух:
      - Досi царя хочете?
      - Ой, хочемо, Самууле!
      - Iстинно кажу: господь обрав вам царя.
      - Хто ж вiн, Самууле?
      - Цар ваш - отрок Савл, син Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина Бехорафа, сина Афiя, з колiна бен-амiнова, людина шляхетна!
      - А де ж вiн сам?
      I справдi: де Савл?
      Гукнув я в натовп, нишпорячи очима:
      - Царю Савле, де ти?
      Нiхто не вiдгукнувся. У натовпi почали перезиратися. Тодi я вдруге закликав, ще гучнiше:
      - Царю Савле, де ти?
      У вiдповiдь - мовчанка. Куди ж це недолугий миропомазаник подiвся? Ну й недотепа! Простотаки - рiдкiсний.
      - Царю Савле, де ти? - утретс покликав я.
      I тодi з натовпу хтось озвався:
      - Нiби я бачив цього хлопака...
      - Де бачив?
      - Та нiби вiн в обозi за риночком на гарбi з сiном спить...
      Одразу побiгли охочi по царя, хутко привели спанька пiд ручки. Ну й обранець! Не лише ослиць, а й царство ладен проспати. Ноги в кiзяках, голова в реп'яхах. Очi й досi соннi. Чим не цар для дурнiв?
      I проголосив я урочисто:
      - Iм'ям господнiм я, слуга божий, нарiкаю царем нашим тебе, Савле, сина Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина Бехорафа, сина Афiя, з колiна бен-амiнова, людину шляхетну!
      - I це все, отче? - запитав Савл.
      - Все, царю!
      - То менi вже можна вертатися додому? А то татусь мiй лаштусться зранку на оранку. А менi ще воликiв годувати. Та й батько в мене такий: цар не цар, а штани знiме...
      - Можна й додому, царю. Йди собi з богом до воликiв та ослиць своух.
      I дивувалися люди царевi вiд Дана до Беер-Себи!
      КНИГА ЧЕТВЕРТА. В'ЯЗЕНЬ ЛЕВIАФАНА
      "Щоб нi люди, нi худоба, нi воли, нi вiвцi нiчого не ули, не ходили на пасовисько i води не пили. I щоб вкритi були руб'ям люди i худоба, i крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний вiдвернув вiд злоу путi свосу i вiд насильства рук своух".
      IОНА, розд.3. ст.7.
      "I побачив бог дiла ух, що вони вiдвернули вiд злоу путi свосу, i пошкодував бог про лихо, про яке мовив, що наведе на них, i не навiв".
      IОНА, розд.З, ст.10.
      ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ВИДАВЦЯ
      Рукопис бiблiйного пророка Iони з "Вступним словом" невiдомого Автора потрапив до наших рук випадково - ми придбали його на базарi. На жаль, ми дещо спiзнились: перекупка не зналася на справжнiх скарбах i збувала дорогоцiннi сторiнки прадавнiх мемуарiв легендарного мандрiвника Iони з богодухою передмовою загадкового Анонiма по копiйцi за штуку, аби масовий споживач мав у що загорнути тихоокеанськi оселедцi. Це варварство тривало вже днiв зо два, i тому немас нiчого дивного, що в сучасному виданнi бiблiйнi подiу виглядатимуть дещо фрагментарне. Адже на тихоокеанськi хвости явно пiшла кiнцiвка вiкопомного твору. Повнiстю! I ми тепер не знасмо, як пройда Iона потрапив на сьоме небо. Але не бiда: ми знасмо вiн там!
      Зрозумiло, стародавнiй манускрипт потребус багатотомних коментарiв i тлумачень. Але оскiльки видавець не женеться за науковою славою, вiн обмежився одним - подбав, щоб кожному роздiловi передував путящий заголовок i вiдповiдний епiграф, якi розкривали б усю його суть.
      ПЕКЕЛЬНI ПОДIт У РАЮ
      Вступне слово Анонiма
      "Людина, котра на Землi не спiвала, там спiвас; людина, котра на Землi не вмiла спiвати, там набувас цiсу властивостi. I цей вселенський спiв тривас постiйно, безперервно, не вгаваючи й на хвилину".
      Марк ТВЕН
      "Бог християн - це батько, який надзвичайно цiнус своу яблука i дуже мало дорожить своуми дiтьми".
      Денi ДIДРО
      На сьомому небi, у райських кущах, безтiлеснi вiдчайдухи шепотiлися:
      - Праведники осатанiли...
      - Архангели учадiли вiд фiмiаму...
      - А сам Всевишнiй...
      - Тс-с-с!..
      А лихо сталося тому, що в раю було запроваджено режим максимального забезпечення блаженством.
      Iдеалу досягли просто.
      "Головблажзабез" не шкодував витрат - скрiзь виставили бочки з нектаром та ночви з амброзiсю. Солодкий фiмiам здiймався вулканiчними вибухами. В очах паморочилося. Голова йшла обертом.
      Швидко було з'ясовано: надуживання мiцним нектаром дозволяс вiзуально, неозбросним окулярами оком бачити сдиного в своуй сутi господа одразу в трьох личинах - бога-батька, бога-сина i бога-духа святого.
      Благодать...
      То вам не грiшна Земля!
      Там, унизу, на твердi, вiд мiцних напоув, бувас, в очах подвоюсться. Усi знають: траплясться таке.
      Але щоб потроювалося?
      Щось про таке не чувати...
      Та й подумати: хiба можна огидну сивуху порiвнювати з небесним нектаром? Не той напiй! Не тiсу чудодiйноу якостi! Самi знасте, самогон будь-який волоцюга залюбки хлеще, а нектаром дозволено упиватися лише блаженним.
      А на небесi святi та божi (усi поголовне - у бiлих хiтонах) обсiли бочки з нектаром, весело й завзято здiймали кухлi з божеським напосм до осяйного сьомого неба, натхненно скубли струни арф i в один голос вдячно ревли:
      - Хвала тобi, господи!
      - Хай уславлясться iм'я твос!
      - Осанна! Осанна! Осанна!
      У бога щодня - свято...
      Вiд цього блаженного ревища аж у вухах лящало. Не рятувала нiяка звукоiзоляцiя. Здригалося повiтря. Гуляли страхiтливi протяги. Туди-сюди неорганiзованим натовпом шугали циклони та антициклони. Атмосферний стовп ледь тримався пiд натиском ураганних тайфунiв. Усi пророкування синоптикiв були приреченi на безсоромну брехню.
      Янголи, змученi неугавним славоспiвом, мрiйно згадували старi часи:
      - От колись було!
      - Пам'ятасте, у раю тiльки й було народонаселення, що Адамчик з рвонькою.
      - Еге ж, бува, призначав Адам побачення рвi пiд чарiвним Древом Пiзнання...
      - Тихенько й сумирно чекав свою чарiвницю з букетиком квiтiв...
      - Або нишком ворожив на королицi, аби дiзнатися, любить вона його чи не любить...
      - Ой, таки було ж!
      - А коли рва приходила на побачення, то хiба ж молодята ревли, як бугау?
      - Е, нi! Шепотiлися собi про щось у святому невiданнi...
      - Аж не вiриться...
      - Ех, було та й загуло!
      Вiд чарiвних спогадiв янголiв огортала чорна туга по свiтлiй минувшинi. Та цю поодиноку критику надiйно глушило згуртоване навколо бочок з нектаром славоспiвне сонмище.
      - Хвала тобi, господи!
      - Усi вказiвки Згори - генiальнi!
      - Осанна! Осанна! Осанна!
      Iнодi повз хмари пролiтас по дорозi в раймаг необережний янгол i нараз штопором тiадас, завихрений надпотужною "осанною".
      - А щоб ви сiрки напилися! - безсило ласться янгол, пiрнаючи в стратосферу.
      - А щоб вам смолою пельки позалiплювало! - свариться вiн.
      - А щоб ви завили вiд мук пекельних! - бажас бiдолаха вiд щироу душi, тяжко гепаючись на твердь земну i ламаючи крила внаслiдок невдалоу вимушеноу посадки.
      Контингент падших янголiв неухильно збiльшувався. А серед земних богодухих створiнь поширились реальнi уявлення про iстинне раювання. Бiля бочок з пивом одразу побiльшало нероб. Вони швидко опанували високе мистецтво славословити того, хто ух частус...