Вадим Сергiйович провадив свої дослiдження з самого початку подорожi. Микола Петрович каже, що цi дослiдження - найважливiше його завдання на першому етапi шляху корабля, бо експедицiя мусить пролити свiтло на природу i походження загадкового космiчного промiння. Спочатку це промiння день у день ставало активнiшим. А тепер, кiлька днiв тому, воно досягло якогось максимуму. Сокiл сказав тодi:
      - Образно висловлюючись, ми летимо серед потоку космiчного промiння, який аж нiяк не слабшає. Нiколи не гадав, Що воно може досягти такої iнтенсивностi!..
      Ван Лун жартiвливо озвався:
      - Шкодую, нема парасольки вiд такого дощу. Може, треба винайти?..
      Вiн iнодi дуже смiшно говорить, професор Ван Лун. I по-нашому, i не зовсiм по-нашому. I жартує з таким серйозним виглядом, що не вiдразу зрозумiєш. Але менi вiн страшенно подобається, такий розумний, завжди серйозний i стриманий, не скаже зайвого слова.
      Так-от, Ван Лун пожартував вiдносно парасольки, якою можна було б прикритися вiд космiчного промiння; йому i на думку тодi не спадало, як нам доведеться ще згадувати його слова...
      Насамперед, космiчне промiння позбавило нас радiозв'язку з Землею i вiдрiзало астроплан вiд земних постiв керування. Сталося саме те, чого побоювався Микола Петрович, i тепер нам доводиться уважно стежити за курсом корабля i, якщо треба, то вже самим виправляти його.
      Я вже писала, що кiлька днiв тому радiозв'язок з Землею рiзко погiршав. Чiткий i ясний до того голос диктора Землi почав тонути в трiскотiннi i шумах електричних розрядiв. У мене було таке враження, нiби десь поблизу вдарила мiцна гроза, яка заважає нам чути радiопередачу з Землi. Спочатку це були окремi потрiскування й удари - як вiд гуркотiння грому. Потiм у репродукторi здiйнявся суцiльний гуркiт, голосу диктора вже не можна було чути, вiн немов з трудом пробивався крiзь хвилi того гуркоту.
      Микола Петрович спробував слухати без репродуктора, через навушники, але довелося кинути i їх. Голос диктора зник зовсiм, заглушений розрядами.
      З останнiх уривчастих фраз, якi долинули до нас, було зрозумiло, що й на Землi перестали чути нашу передачу. Тiльки там не було отих набридливих розрядiв, а просто сигнали астроплана почали слабшати, затухати - i зникли зрештою зовсiм. Ну, та це зрозумiло, адже ж наша радiостанцiя вiдносно слабенька, її потужнiсть не йде нi в яке порiвняння з потужнiстю земних передавачiв. I нашi сигнали просто заглушилися, вони не змогли пройти крiзь потiк космiчного промiння. А земнi сигнали, можливо, i проходили, але цiлком перекручувалися космiчним промiнням, i їх не можна було розiбрати.
      Так чи iнакше, радiозв'язок з Землею зник. Добре, що хоч продовжували справно працювати нашi радiолокатори, встановленi в носовiй частинi корабля для виявлення зустрiчних метеоритiв. На їх чутливих зеленуватих сяючих екранах кожен, навiть найдрiбнiший далекий ще метеорит раптом викликає скривлення яскравої лiнiї, яка перетинає екран. I тодi зразу ж таки автоматично починає дiяти той чи iнший ракетний двигун на крилах астроплана, корабель трохи повертає вбiк, скривлення лiнiї на екранi зникає, i астроплан знову, так само автоматично, лягає на правильний курс, обiйшовши метеорит. Нi, зустрiчних метеоритiв ми аж нiяк не боїмося, доки працює цей надзвичайний радiолокацiйний пристрiй, чутливiший вiд якого завгодно телескопа i дiючий, як каже Вадим Сергiйович, "швидше думки".
      Нас трохи захищає вiд космiчного промiння шар електрично обробленого свинцю, прокладений в оболонцi корабля пiд супертитаном. Проте виявилось, що цього надто мало, i скоро нам довелося переконатися в цьому.
      Вперше ми вiдчули на собi вплив загадкового космiчного промiння цiлком несподiвано, зненацька, два днi тому, на двадцять третiй день подорожi. Сталося це так.
      Ми спокiйно сидiли в центральнiй каютi пiсля вечерi i вiдпочивали. Ван Лун закурив свою люльку; вiн дуже рiдко робить це, стараючись економити повiтря. Але двi люльки на добу - його норма, дозволена Миколою Петровичем. I всi ми звикли до того, що пiсля обiду i пiсля вечерi Ван Лун урочисто закурює при допомозi Вадима Сергiйовича чи мене: адже йому надто трудно зробити це самому, бо хтось повинен обмахувати запалений сiрник, iнакше вiн . погасне. Завжди така процедура викликає веселi жарти, i ми смiємося; до того ж тютюн Ван Луна дуже приємно пахне. Одне слово, всi ми звикли, i люлька Ван Луна нiкого не дратує.
      Але цього разу, щойно голубуватий димок люльки поплив у повiтрi, Вадим Сергiйович раптом розсердився i гукнув:
      - Пiд три чорти вашу люльку, Ван! Набридла вона менi! Не хочу!
      Ми здивовано поглянули на нього: це було таким незвичним, таким дивним з боку м'якого, соромливого Вадима Сергiйовича. Проте виявилось, що несподiванки тiльки починались. Важко уявити собi, якi враженi були Микола Петрович i я, коли i професор Ван Лун, завжди такий стриманий i ввiчливий, ладний в усiх випадках пожартувати, як вiн це вмiє, тонко i дотепно,- раптом пiдвiвся з-за столу i повернув до Сокола нахмурене, роздратоване обличчя. Вiн гостро сказав:
      - Вважаю, краще замовчiть. Ви менi теж набридли.
      Сокiл спалахнув, його обличчя почервонiло. Вiн закричав:
      - Це що за брутальнiсть? Та я...
      Але Ван Лун не дав йому закiнчити фразу. Вiн уже стояв бiля Вадима Сергiйовича з занесеною рукою, великий i грiзний. Крiзь зцiпленi зуби вiн люто прошипiв:
      - Просив краще замовчати. Iнакше знiмайте окуляри. Вони можуть зараз розбитися.
      Ще мить - i Ван Лун мiг вдарити Вадима Сергiйовича. Проте цього не трапилося, бо Сокiл раптом зовсiм несподiвано заплакав... Не можна було зрозумiти, що трапилось. Я, витрiщивши очi, дивилася на обох. Сокiл дiйсно плакав; в нього на очах з'явилися сльози, вiн плакав, мов дитина. Потiм вiн опустив голову на руки i монотонно заговорив:
      - Мене ображають... загрожують... ображають...
      Вiн повторював однi й тi ж самi слова скривдженим голосом, в якому бринiли сльози. А Ван Лун стояв бiля нього з занесеним кулаком i лютим, роздратованим обличчям,- i в нього рухались м'язи на вилицях. Це було прямо страшно, i, головне, нiчого не можна було зрозумiти: за що вони розсердилися один на одного, що трапилось?..
      - Миколо Петровичу, що це таке? - спитала я. Слово честi, менi було дуже страшно.
      Микола Петрович мовчав, - i його обличчя не заспокоювало мене, на ньому було помiтне сильне напруження. Вiн лише зробив менi знак, щоб я не втручалась: нехай, мовляв, вони самi вгамуються! А потiм уже нахилився до мене i сказав:
      - У кожної людини можуть бути такi моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискають враження вiд сильних переживань i розстроюються нерви. Ми надто багато працювали останнiми днями. Це, менi здається, бурхлива нервова реакцiя.
      - Але їх треба заспокоїти! - вигукнула я. А Микола Петрович, навiть не вiдповiвши менi, з iнтересом вдивлявся в обличчя Ван Луна. I взагалi те, що вiн сказав менi, було остаточно незрозумiлим: нiколи ранiше Микола Петрович не залишився б осторонь, якщо б Сокiл i Ван Лун посварились. В цей час Ван Лун нахилився до Сокола i загрозливо сказав:
      - Менi дуже гидко дивитись на вас. Ви не чоловiк, вас треба вчити. Прошу вставати i вiдповiдати по-чоловiчому. Допоможу вам сам!
      Ван Лун схопив своєю мiцною рукою комiр пiджака Сокола i рвонув його. Вадим Сергiйович навiть не опирався. Безвiльно звiсивши голову, вiн усе ще плакав. А Ван Лун сiпав його з боку в бiк, i тiло Сокола безживно бовталося в повiтрi, як велика мертва лялька.
      Я не витримала:
      - Та що ж ви робите, товаришу Ван Лун? Киньте! Адже це божевiлля якесь!
      Але Ван Лун лише похмуро покосився на мене i так само люто процiдив крiзь зуби:
      - Мовчати, дiвчино. Коли говорять чоловiки, дiвчата - геть! Не їхня справа!
      В одчаї я кинулась до Миколи Петровича, - i остовпiла, побачивши дивний, незнайомий вираз його обличчя. Очi його горiли, губи ворушилися i брови сiпались, коли вiн, немов увi снi, говорив:
      - Зрозумiло, Ван Лун наб'є йому... Ну, давай, давай, Лун! Проте... подивимося, може, краще, щоб Вадим?.. Ану, подивимось !
      Я схопила його за руку:
      - Миколо Петровичу, що з вами? Невже i ви... так само...
      Далi я вже не змогла говорити. Ще секунда - i я сама розплакалася б, як Сокiл. До горла пiдступав щiльний клубок, стало важко дихати.
      Микола Петрович дуже уважно, нiби з трудом мiркуючи, дивився на мене. Але я бачила, що вiн опанував себе. Вiн поглянув ще раз на Вадима Сергiйовича, на Ван Луна - i, провiвши рукою по плечу, немов прокидаючись вiд важкого сну, кинувся до них:
      - Ван Лун, залиште Вадима!
      Ван Лун нiби не чув нiчого.
      - Ван, чи розумiєте ви, що я вам кажу?
      Ван Лун нарештi обернувся i якимись скляними, невиразними очима втупився в Миколу Петровича. Його залiзна рука все ще не випускала Сокола.
      - Зараз-таки облиште Вадима, Ван! Я вимагаю цього. Як ви смiєте не виконувати мого розпорядження?
      Ван Лун мовчав. Я з страхом дивилась на нього: адже так може поводитися хiба що божевiльний. Сльози пiдступали до моїх очей, я мiцно стиснула кулаки, щоб не розплакатись. Такi надзвичайнi люди - i так поводяться! Як це жахливо, цього просто не можна перенести!..
      - Ван, облиште Вадима, я наказую вам!
      Рука Ван Луна одiрвалась вiд Сокола, який так i повиснув у повiтрi, зiгнувшись у неприроднiй позi, з головою, що нiби впала на руки. I вiн все ще плакав!
      - Iдiть сюди, Ван, - голосно наказав Микола Петрович, вимовляючи слова дуже роздiльно i твердо. - Ви не маєте права торкатися Вадима. Я наказую вам, чуєте?
      - Чую, - глухо вiдповiв Ван Лун.
      - Ви обiцяєте менi?
      Мовчання.
      - Обiцяєте, Ван? - повторив Микола Петрович наполегливо.
      I тiльки тодi Ван Лун тихо, якимсь байдужим, чужим голосом обiзвався:
      - Обiцяю.
      Микола Петрович озирнувся. Його погляд спинився на циферблатах приладiв, з якими Сокiл працював перед вечерею. Вони все ще лишались невимкненими - адже записи треба було проводити безперервно, - i з автоматичного реєстратора повiльно виповзла вузенька паперова стрiчка, на якiй вiдзначалась iнтенсивнiсть космiчного промiння. Брови Миколи Петровича зсунулись. Хуткими рухами вiн наблизився до приладiв, кiлька секунд уважно вивчав показання лiчильникiв i запис на стрiчцi. Потiм так само хутко повернувся до мене:
      - Галю, як ви себе почуваєте? Добре тямите?
      Значить, вiн думав, що й я також... що й я божеволiю, як Сокiл i Ван Лун! Це було неймовiрно образливо. Адже ж я сама щойно старалась вивести його з дивного стану. Але я стрималась, хоча сльози душили мене ще бiльше вiд незаслуженої образи. Я вiдповiла:
      - Так, Миколо Петровичу. Я тiльки не розумiю, що у нас тут робиться.
      Тодi вiн ще раз позирнув на прилади, на Ван Луна, який стояв у кутку каюти i щось бурмотiв про себе, на Сокола, що, як i ранiше, висiв у неприроднiй позi в повiтрi. Потiм Микола Петрович похитав головою, обвiв поглядом каюту, мов розшукуючи щось, - i рiшуче покликав мене:
      - Ходiмо, Галю. Зараз не можна гаяти анi хвилини!
      Ми спустились у склад крiзь люк у пiдлозi каюти. Микола Петрович вiдкрив там великий ящик, вийняв звiдти два довгi рулони з щiльного сiрого i тьмяного металу i сказав:
      - Несiть до каюти. Мерщiй, мерщiй!
      Узявши ще два рулони, вiн поспiшив слiдом за мною. Ван Лун i Сокiл не рухалися з мiсця. Вони нiчого не помiчали, нi на що не звертали уваги.
      За вказiвкою Миколи Петровича я розгорнула один з рулонiв i вкрила широкою металевою смугою всю бокову стiну каюти. Сiрий метал був дуже м'яким i слухняним. Потiм поверх цього шару я поклала другий i третiй. Сiрий метал укрив усю стiну. Микола Петрович надiйно закрiпляв його. А потiм вiн розпорядився:
      - Давайте сюди Сокола, Галю!
      Немов дитину, ми перенесли безвiльне тiло Вадима Сергiйовича до вкритої металом стiни, поклали його там. Микола Петрович полегшено зiтхнув i покликав Ван Луна:
      - Ван, iдiть сюди.
      Ван Лун люто, роздратовано поглянув у наш бiк. Видно було, що вiн не хотiв iти. Але заперечувати Миколi Петровичу вiн не змiг. Повiльно, нiби через силу, вiн наблизився до нас.
      - Сiдайте тут, поговоримо,- м'яко сказав Микола Петрович, беручи його за руку.
      Ван Лун все так само неохоче сiв. Всi мовчали. Не говорив нiчого й Микола Петрович, мов чекаючи чогось. Так минула хвилина, друга... I ось Ван Лун провiв рукою по головi, струсонув нею, наче прокидаючись. Вiн здивовано подивився на Миколу Петровича:
      - Що таке? Думаю, я немов п'яний! Важка голова... Майже в ту ж мить пролунав i голос Сокола:
      - Нiсенiтниця яка, чого це в мене мокре обличчя? Що тут вiдбувалось? I свинець чомусь на стiнi, - додав вiн здивовано, оглянувши каюту.
      - Друзi мої, нам усiм треба бути обачнiшими, - вiдповiв обом вiдразу Микола Петрович. - На щастя, цього разу обiйшлося без великого лиха. Але ще кiлька хвилин - i я не знаю, чим би все це скiнчилось. Ми поводились дуже нерозумно... хоча, проте, хто мiг передбачити подiбнi явища?..
      - Але що ж трапилось? - повторив здивовано запитання Вадим Сергiйович.
      Микола Петрович пригладив своє сиве волосся, i я помiтила, як тремтiли його тонкi пальцi. Потiм вiн повiльно заговорив:
      - Наша каюта надто слабо захищена вiд космiчного промiння. Воно заливає нас своїм безперервним потоком. I, як це не сумно, впливає на нервову систему, гранично збуджує її. Я ще не уяснив собi всього цього. Але факти лишаються фактами, друзi мої! Пояснення прийдуть потiм. А зараз можна встановити тiльки ось що. Збудження позначилось найсильнiше на мiцному, дужому органiзмi Ван Луна i на нервовому, емоцiональному органiзмi Вадима. Тут дiють якiсь ще невiдомi нам закономiрностi. На Галi й менi збудження позначилось менше, хоча... хоча вiдчули й ми, правда, Галю?
      Я мовчки кивнула головою. Менi було так хороше зараз, коли минулися всi цi жахи!
      - На щастя, - вiв далi Микола Петрович, - менi спала на думку одна iдея. Ми з Галею посилили захист каюти, обклали стiну, з боку якої iде головний потiк космiчного промiння, потрiйним шаром електрично обробленого свинцю. Бачите, як вiн згодився. Свинцевi прокладки зменшують iнтенсивнiсть потоку космiчного промiння, дозволяють нам перебувати немов у тiнi - i це врятовує нас зараз, друзi!
      Я глянула на Ван Луна i сказала:
      - Парасолька вiд космiчного промiння, товаришу Ван Лун! Пам'ятаєте, ви жартували, що її треба винайти?
      Ван Лун лише стурбовано похитав головою.
      Кiлька хвилин ми знову мовчали. I тут менi спало на думку щось страшне. А що, коли б Микола Петрович не опанував себе тодi, коли вiн i сам починав уже марити? Якби вiн не встиг зрозумiти, в чому справа, i не згадав би про цей засiб захисту вiд жахливого космiчного промiння? Тодi ми всi поступово збожеволiли б... Ой, який кошмар!
      Немов вiдповiдаючи на мої думки, Микола Петрович заговорив знову:
      - Дуже прошу вас, друзi мої, якомога бiльше часу провадити пiд захистом свинцевого шару, в тiнi вiд космiчного промiння. I якщо хтось з вас помiтить у себе чи iншого найменшi ознаки збудження, - негайно ж таки йти сюди i сповiщати мене. Друзi мої, небезпека надто велика, щоб можна було не зважати на неї. А вас, Вадиме, прошу пильно вимiрити критичний порiг iнтенсивностi потоку. I, я гадаю, треба ще посилити захист...
      ...Того ж таки вечора ми використали майже весь запас листового свинцю в рулонах i вкрили стiну справа, звiдки йшов головний потiк космiчного промiння, ще кiлькома захисними шарами, знявши перед тим з цiєї стiни всi прилади.
      I я добре зрозумiла: ми врятувалися лише тому, що цей потiк лине тiльки з одного боку! Астроплан летить немов у широкому потоцi космiчного промiння. Як добре, що Микола Петрович придумав свинцеву парасольку, пiд якою ми сховалися!..
      Роздiл одинадцятий,
      де Галя Рижко, продовжуючи свiй щоденник,
      розповiдає про рiзнi припущення вчених
      вiдносно Венери, а також про власнi
      спостереження астронавтiв над цiєю
      планетою; крiм того, читачi дiзнаються з
      цього роздiлу про корисний винахiд,
      самостiйно зроблений Галею.
      Наступного дня Микола Петрович разом з Ван Луном склав ще одну карту нашого шляху в мiжпланетному просторi. На тiй картi було точно визначено становище астроплана щодо головного потоку космiчного промiння. I як ця карта допомагала нам потiм!
      Адже з того часу, як обiрвався радiозв'язок з Землею, нам довелося всi обчислення маршруту робити самим i самим виправляти курс. Це доводилося робити по зiрках - i багато разiв перевiряти такi розрахунки.
      I от виходить, що обчислення маршруту можна легше i значно простiше перевiряти за новим постiйним i незмiнним орiєнтиром - потоком космiчного випромiнювання. Тiльки менi здається, що ця зручнiсть не така вже надзвичайна, щоб через неї втрачати радiозв'язок з Землею i опинитись у небезпецi збожеволiти...
      Микола Петрович говорить, що все це буде важливо для науки, оскiльки нiхто i нiде досi не передбачав такої можливостi, щоб космiчне промiння створювало фiзiологiчний чи психiчний вплив на живi органiзми... Ну, я, мабуть, непридатна, щоб бути справжнiм вченим, я з задоволенням обiйшлась би без усiєї цiєї iсторiї, яка вiдбулася на нашому кораблi. Менi щось не подобається, коли я виконую роль морської свинки чи кроля, над яким провадять всiлякi експерименти, бодай вони й були страшенно науковими i важливими!..
      Ми з Ван Луном кiлька днiв спостерiгали Венеру,- так розпорядився Микола Петрович. Оце менi сподобалось!
      Микола Петрович сказав:
      - Протягом сорока восьми годин треба уважно стежити за найменшими змiнами на диску Венери. Прошу не зводити з планети очей! Тому я й призначаю вас обох, Ван Луна i Галю, щоб ви вартували по черзi i стежили безперервно. Особливо прошу вас вiдзначити i зразу ж таки сказати менi, якщо з'явиться блакитнувате сяйво в якiй-небудь частинi диска.
      Сам Микола Петрович не вiдривався вiд спостережень за маршрутом астроплана. Чомусь вiн узяв на себе цю додаткову роботу, хоча штурманом корабля залишався Ван Лун. Але, мабуть, так сталося тому, що треба було невiдривно стежити за Венерою. А Вадим Сергiйович у цей час провадив спостереження над поверхнею Сонця - також за вказiвкою Миколи Петровича.
      Я зазирнула якось в телескоп Сокола, коли вiн вiдiйшов для записiв. Яка прекрасна, дивна i велична картина вiдкрилася передi мною в окулярi телескопа!
      Та хiба ж це те спокiйне, м'яке i лагiдне сонечко, до якого ми звикли на Землi? Нiчого схожого! Величезний бурхливий вогняний диск. Вiн безперервно кипить, вiн викидає з себе весь час високi фонтани слiпучого рiзноколiрного полум'я. Цi фонтани злiтають угору, розсипаються, гiгантськими барвистими квiтами з примхливими широкими пелюстками - i падають назад у вогняне море. На змiну їм вибухають новi й новi стовпи полум'я, як химернi вогнянi дерева, якi вкривають бурхливу поверхню могутнього свiтила дивовижними, аж неймовiрними вiзерунками. А ось виривається велетенський вихор розпечених парiв, вiн крутиться i звивається, розриває на шмаття золоту поверхню Сонця. Темна пляма неправильної форми надовго лишається на блискучому колi, i щось клекоче в нiй, щось шалено кипить усерединi цiєї плями, немов хоче видертися з глибокої прiрви. Але не варт i пробувати розiбрати i розглянути те, що робиться там, усерединi, в глибинi сонячної плями, яка повiльно затягається хвилями вогняного моря...
      Вадим Сергiйович показав менi навiть сонячну корону. Виявляється, ми можемо спостерiгати це явище коли завгодно, i зовсiм не треба чекати, як на Землi, рiдкiсного повного сонячного -затемнення. Вiрнiше, ми можемо першої-лiпшої хвилини самi зробити таке повне сонячне затемнення.
      Сокiл вирiзав кружок цупкого паперу i закрiпив його на дротинцi, закривши цим кружком сонячний диск. I правда, сталося на вигляд майже справжнє сонячне затемнення! В обидва боки вiд чорного диска на майже такому ж чорному небозводi простяглися дивовижно красивi срiблястi широкi смуги. Вони були нiжнi-нiжнi, м'якого перлистого кольору; бiля диска вони здавалися густiшими, а далi поступово блiднули, немов танули на чорному небозводi. А навколо цих смуг яскраво горiли великi спокiйнi зiрки!
      - I зовсiм не треба поспiшати з спостереженнями, як на Землi, - сказав Вадим Сергiйович. - Там сонячну корону можна роздивлятися тiльки хвилину-двi, доки Мiсяць не почне вiдкривати сонячний диск. А ми можемо спостерiгати корону цiлими добами i тижнями, скiльки завгодно, доки будемо закривати диск Сонця екраном з паперу. I все це тому, що нам не заважає земна атмосфера, яка розсiює свiтло! Ну, Галю, можете зробити серiю фотографiй сонячної корони. Це дуже цiнно для вивчення хромосфери Сонця. Я думаю навiть ось що. Коли б нам не пощастило нiчого знайти на Венерi...
      - Та хiба таке може бути? - перебила я його.
      - Нi, я певний, що ми вiдшукаємо на Венерi ультразолото. Але навiть якщо припустити, що ми не знайшли б його, то й тодi наших спостережень у мiжпланетному просторi, фотографiй i матерiалiв кiнозйомок досить було б для того, щоб цiлком виправдати подорож. От побачите, як зустрiнуть усе це на Землi, коли ми повернемося.
      "Коли ми повернемося..." Про це, менi здається, думати ще надто рано. Перед нами ще стiльки працi! Ну от, я знову вiдхилилась вiд теми: i завжди так бувало зi мною, навiть коли я ще писала класнi твори. Недисциплiнованiсть це, чи що?
      Дуже цiкаво дивитися в телескоп Сокола i милуватися Сонцем. Але, слово честi, i в другому телескопi, бiля якого чергуємо ми з Ван Луном, видовище не менш красиве. Правда, тут немає величезних i страшних вогняних бур, у нас все значно спокiйнiше, просто-таки дуже мирне. От я спробую описати те, що ми спостерiгаємо вже другу добу (до речi, в мене є час, я зараз вiдпочиваю, а чергує бiля телескопа Ван Лун).
      В окулярi телескопа вiдкривається велике коло, нiби затягнуте найчорнiшим оксамитом. Коло спокiйне i нерухоме. Якiсь далекi-далекi iскорки горять в його глибинi. I тiльки коли уважно придивишся, бачиш, що цей чорний оксамит розстилається кудись страшно глибоко i далеко, сягає навiть за блискучi iскорки. Але це тiльки якщо придивитися. А на перший погляд - коло в окулярi немов зовсiм близько. Чорний оксамит здається розiсланий прямо перед телескопом.
      I на його непроникливiй поверхнi, як блискучий дорогоцiнний камiнь, нерухомо й спокiйно лежить Венера. її нiяк не можна назвати за земною звичкою нi вечiрньою, нi ранковою зiркою. Це - величезне небесне свiтило, яке ми зараз бачимо, на жаль, не цiлком, а тiльки у фазi. Тому воно має вигляд серпа з великими довгими рiжками, повернутими у бiк, протилежний Сонцю. Нi, я написала невiрно: ми бачимо Венеру цiлком, але яскраво освiтлений на нiй тiльки цей серп, що охоплює її злiва. Помiж краями серпа темний диск, оточений ореолом, який слабо свiтиться. Цей ореол - атмосфера Венери.
      Як давно вивчають науковцi Венеру - i як вона все Ж таки мало вивчена! Я уважно читала ще на Землi все, що можна було знайти в маминiй бiблiотецi про Венеру. А тут, в астропланi, знову передивлялася мiкрофiльмовi довiдники й книжки, слухала те, що говорили про Венеру Микола Петрович з Вадимом Сергiйовичем i Ван Луном. Тепер я могла б i сама прочитати лекцiю про Венеру, от правда! I навiть спробую записати тут те, що знаю про нашу сусiдку, проте, певна рiч, коротко. Iнакше мiй щоденник буде надто довгим. А коротенько можна, я гадаю.
      З дев'яти планет Сонячної системи Венера найближча до Землi i схожа на Землю бiльше нiж решта. її розмiр i маса тiльки трохи меншi, нiж у нашої планети. I людина мусить почувати себе на Венерi майже як вдома, майже зручно.
      Ще в 1761 роцi великий росiйський вчений М.В.Ломоносов виявив за допомогою телескопа свiтловий обiдок навколо Венери - коли вона проходила по диску Сонця. Ломоносов тодi вже зробив висновок, який свiдчив про його велику наукову передбачливiсть. Вiн пояснив це явище саме тим, що на Венерi iснує атмосфера. Справдi, коли Венера, пiдходячи до Сонця, повернута неосвiтленим боком до Землi, земний спостерiгач бачить її як темний диск, з свiтлим ореолом, який i є атмосферою планети, освiтленої Сонцем.
      Це цiкаве явище спостерiгалося астрономами останнього разу в 1882 роцi - i повторення його передбачається тiльки в 2004 роцi. Як бачите, ореол Венери можна спостерiгати з Землi дуже рiдко.
      Довгий час вченi думали, що хмари на Венерi створенi з водяної пари, яка добре вiддзеркалює сонячне промiння. Але потiм погляди на склад атмосфери Венери дуже розiйшлися. Чимало вчених вважало i вважає, що в найвищих шарах атмосфери цiєї планети немає анi водяної пари, анi кисню i що вони мiстять, головним чином, вуглекислоту. Iншi вченi твердили, що разом з вуглекислотою в атмосферi Венери є й водяна пара, i кисень. Але всi сходилися на одному, що на Венерi дуже багато вуглекислоти.
      (От тому наша експедицiя i взяла з собою скафандри. Iнакше нiхто з учасникiв, можливо, не мiг би взагалi вийти на поверхню Венери. I яка шкода, що один з них, запасний, мовби самою долею призначений для мене, виведено з ладу тим гидким метеоритом! Як я тепер виходитиму з астроплана на Венерi без скафандра?..)
      Крiм того, вченi вважають, що атмосфера Венери за своєю будовою аналогiчна земнiй, хоча, може статися, вона має бiльшу висоту, нiж земна, i її тиск у повiтрi планети може бути в два-три рази бiльший, нiж на Землi. Це якраз нам i доведеться перевiрити.
      Не встановила наука досi i перiод обертання Венери навколо своєї осi. Тут ученi все ще сперечаються. Частина астрономiв вважає, що цей перiод складає 68 годин. Iншi твердять, що день на Венерi дорiвнюється земному. А третi заперечують i тi, й iншi погляди, заявляючи, що перiод обертання Венери навколо своєї осi дорiвнюється перiоду її обертання навколо Сонця, себто - 224 добам. А хто правий, - знов-таки доведеться встановити нашiй експедицiї!
      Не прийшли вченi до спiльного висновку i про те, пiд яким кутом нахилений екватор Венери до її орбiти. А вiд цього залежать змiни довжини дня i ночi протягом року. Деякi астрономи кажуть, наприклад, що одна пiвкуля Венери постiйно освiтлена Сонцем, а зате друга так само постiйно занурена у вiчну темряву. Зовсiм так, як було пiд час польоту з нашим астропланом.
      А якщо це так, тодi виходить, на однiй половинi Венери завжди спека, а на iншiй - дуже низька температура. I лише на вузькiй напiвосвiтленiй смужцi, яка проходить мiж освiтленою i затемненою пiвкулями, клiмат Венери можна вважати помiрним.
      Наскiльки я розумiю, по-справжньому про Венеру ще нiхто нiчого не знає. Суперечок бiльше, нiж дiйсного знання, - хоча астрономи, звичайно, дуже образилися б на мене за такi непоштивi слова. Але ж я не винна. Я нiчого не вигадувала, а чесно розповiла тут все те, що твердять рiзнi вченi. I виявляються самi суперечки!..
      Що стосується вiдстанi Венери вiд Землi, то тут становище яснiше. Середня вiдстань мiж цими двома планетами дорiвнює вiдстанi Землi вiд Сонця - близько 150 мiльйонам кiлометрiв. Але iнодi вона буває майже в чотири рази меншою, а iнодi приблизно в один i три чвертi раза бiльшою.
      Хтось мiг би подумати, що наш астроплан вирушив у подорож якраз у той час, коли вiдстань мiж Венерою i Землею найкоротша, коли через це на полiт пiде менше часу? А от зовсiм i не так, а навпаки!
      Певна рiч, можна було б летiти i таким чином, за найкоротшим маршрутом, коли Венера перебуває в так званому "нижньому сполученнi" з Землею. I тодi наш астроплан був би в дорозi всього-на-всього 41 добу, а не 146 дiб, як тепер. Чому ж не взято цей короткий маршрут, а вибрано наш, довгий, який в десять разiв довший вiд найкоротшої вiдстанi мiж планетами? Правда, це здається дуже дивним?
      А якщо розiбратися, то все стає зрозумiлим. Щоб полетiти прямо на Венеру за таким коротким маршрутом, - потрiбна була б швидкiсть не 11,5 кiлометра на секунду, як у нас, коли ми весь час наче пливемо вздовж течiї земної орбiти, лише поступово вiдходячи вiд неї, а значно бiльша - 31,8 кiлометра на секунду. I скiльки б довелося витратити палива у ракетних двигунах для того, щоб розiгнати астроплан до такої швидкостi! Я не хочу пiдраховувати, але скажу тiльки, що навiть при потужностi атомiту, при швидкостi витiкання газiв 12 кiлометрiв на секунду,- таку ракету не можна було б збудувати. Ось чому для нас вибрано довгий напiвелiпсичний маршрут: на ньому астроплан не мусить погашати величезну швидкiсть руху Землi по її орбiтi навколо Сонця i дуже економить паливо.
      Ну хоча наш маршрут i довгуватий, проте астроплан справно лине до Венери, пожираючи велетенськi астрономiчнi вiдстанi i неухильно наближаючи нас до мети. I ми з Ван Луном по черзi стежимо за виглядом Венери у телескопi. Микола Петрович нагадав нам ще раз:
      - Темна частина Венери ще важливiша для спостережень, нiж освiтлена. Прошу не забувати про це.
      Ми, звичайно, не забуваємо, але досi не помiтили на тiй темнiй частинi нiчого цiкавого. Вона вся цiлком однакова, якогось невиразного попелястого кольору. Рiвна сiра поверхня - i бiльше нiчого. На яскравiй частиш Венери, на освiтленому Сонцем серпi, я справдi помiтила неясний рух. Здавалося, що там пливли якiсь ледве помiтнi тiнi. Ми з професором Ван Луном думаємо, що це пересуваються великi скупчення хмар в атмосферi Венери. Микола Петрович теж на хвилинку задумався - i погодився з нами. Але крiм цього - протягом всiєї першої доби ми не помiтили нiчогiсiнько.
      Пiсля вечерi, повернувшись до телескопа i замiнивши Ван Луна, я знову припала до окуляра, намагаючись роздивитися найменшi подробицi. I майже тiєї ж хвилини я скрикнула вiд несподiванки: та, може, менi це мариться? Нi, не мариться, не здається. Це - факт!
      На верхньому рiжку серпа Венери виникло нiжне блакитнувате сяйво. Немов тендiтна прозора квiтка з найтоншими свiтлими пелюстками розкрилася на самому кiнчиковi яскравого рiжка. Чи, можливо, це було щось подiбне до китички з тонкого шовку. Вона гойдалась, вона тремтiла на чорному тлi небозводу, вигиналася вниз, але кожного разу вiдхилялась назад, немов боялася торкнутися попелястої поверхнi темної частини Венери. Як причарована, спостерiгала я це дивне видовище... Ще кiлька секунд, - i все зникло, немов i не було цього нiжного примарного сяйва. Воно зникло так само несподiвано, як i з'явилося.