Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

      Цупкi лапи бабки знову мiцнiше стиснули тулуб Ван Луна, пiдтягаючи його ближче до величезної голови. Ван Лун не опирався. Вiн лише уважно стежив крiзь прозоре скло шолома, як повiльно повертається до нього голова бабки. Ось вiн побачив зцiпленi твердi краї пащi хижака, широкi зуби, що кiлькома гострими лезами оточували пащу. Голова хижака нахилилась. Бабка, очевидно, бажала якнайкраще роздивитися свою незвичну здобич.
      Її лапи присунули людину вперед, ще ближче до голови. Ван Лун побачив, як повернулося до нього величезне зелене прозоре око. Вiрнiше сказати, то було не око, а безлiч маленьких опуклих очок, блискучих i прозорих, у кожному з яких вiддзеркалювався його цилiндричний шолом. Усi цi маленькi оченята, розташованi мов стiльниковi чашечки, i складали одне величезне вирячене око.
      Бабка повертала голову направо, налiво, розглядаючи Ван Луна. Можна було подумати, що вона вражена незвичним виглядом схопленої нею поживи. Та й справдi, - хiба тримали колись її лапи людину, та ще й зодягнену в скафандр з прозорим цилiндричним шоломом?..
      "Дуже не подобаєшся менi, - подумав Ван Лун, холоднокровно дивлячись прямо в очi хижака. - Якщо б я тобi також! Мабуть, не торкнулася б мене, певен!"
      Проте цим i обмежилась його реакцiя на дiї бабки. Руки i ноги Ван Луна, як i ранiше, спокiйно й нерухомо звисали вниз. Вiн вичiкував, твердо вирiшивши: нiякої боротьби в повiтрi, нiякого опору, доки є ще надiя, що бабка не збирається шкодити йому. Стара китайська приказка вiрно радила: "Не треба стрибати в воду, поки човен ще не перекинувся!"
      Величезнi сiтчастi крила хутко мелькали над ним. Бабка збiльшувала швидкiсть польоту: мабуть, у неї були якiсь свої мiркування.
      Пiд Ван Луном все так само пропливали червоний лiс, оранжевi густi заростi, де-не-де прорiзанi ручаями i невеличкими озерами. Первiсна, незаймана природа встлала всю поверхню молодої планети розкiшним килимом багатющої рослинностi. Тим незвичнiшою здалася Ван Луну дивна темна пляма, яку вiн помiтив унизу. Серед густої оранжево-червоної рослинностi Венери та коричнева, майже чорна пляма виглядала просто дивовижною, вона нагадувала згарище, випалену пожежею дiлянку лiсу. Як могла трапитися тут пожежа? Хiба що вiд блискавки...
      Проте придивившись уважнiше, Ван Лун вiдмовився i вiд такого припущення. Коли б темна пляма була б згарищем, то вона була б цiлком чорною, випаленою дотла. Мiж тим, зверху ясно було видно темно-коричневi стовбури дерев, навiть гiлки. Втiм, на деревах не було звичайного для рослинностi Венери червоного листя, вся дiлянка тому, очевидно, i набула дивного темно-коричневого кольору. Чому дерева втратили листя - i лише на однiй цiй дiлянцi?
      Ще одна незрозумiла пляма в яскравому оранжевому рослинному килимi. Це вже щось подiбне до великої галявини. Дивно само по собi: адже ж досi Ван Луну не доводилося бачити нiяких галявин, уся поверхня планети була вкрита густими заростями - крiм, мабуть, тiльки скелястих мiсць, усiяних гострим камiнням. А тут виднiлася широка свiтло-оранжева галявина, немов вкрита високою травою. Нi, не лише травою! На галявинi можна побачити якiсь окремi свiтлi плямки... наче на травi лежать купи великого круглого камiння, що їх нiби навмисно зiбрала чиясь рука. Знову нез'ясована загадка, яку Ван Лун навiть не встиг обмiркувати, бо бабка круто повернула вбiк, зробила над лiсом велике пiвколо - i почала опускатися.
      Ван Лун вiдчув, як мiцно, прискорено застугонiло його серце; наближався час вирiшальної бiйки. Вiн обережно поклав праву руку на кобуру з пiстолетом: чи не час? Проте через кiлька секунд вiн вирiшив: "Бабка, навiть дуже велика, все одно комаха. Проб'ю їй кулею голову: буде так само мiцно тримати мене лапами. Так, пам'ятаю: лапами комах керує не голова. Вони мають нервовi центри десь у грудях". Вiн не був певний цього, Ван Лун нiколи спецiально не займався комахами, втiм, десь у пам'ятi залишилися обривки давнiх, можливо, ще шкiльних, знань.
      Вiн вийняв пiстолет i переклав його до лiвої руки - Ван Лун стрiляв нею не гiрше, нiж правою. Так само обережно вiн вийняв з пiхов свiй улюблений широкий кинджал.
      Тим часом гiгантська бабка обрала для себе мiсце в лiсi. її дзижчання посилилося. Вона впевнено опускалася на верхiвку величезного старого дерева, що височiло над лiсом, наче гiгантська свiчка. Тепер Ван Луна тримали тiльки двi переднi лапи хижака. Двi заднi пари витяглися вниз, готовi ухопитися за дерево. Крила майже нерухомо застигли в повiтрi, створюючи над Ван Луном прозорий блискучий намет, на якому переливалися всi кольори райдуги.
      Приготувавшись мов для стрибка, напружуючи всi м'язи, Ван Лун чекав. Час ще не прийшов. Ясно, що хижак нiчого не зробить з ним, доки не сяде.
      I от бабка сiла на верхiвку дерева. Заднi її лапи ухопилися за гiлки. Дерево захиталося пiд вагою величезного хижака. Бабка переступила кiлька раз лапами, вмощуючись зручнiше. Верхiвка дерева все ще хиталася, але вже менше. Бабка зручно i цупко трималася за гiлки.
      Її голова знову повернулася правим оком до Ван Луна. Хижак нацiлювався на свою здобич. Зубаста паща повiльно роззявлялася. Переднi лапи, що мiцно тримали тiло Ван Луна, повернули його на бiк i почали пiдiймати вгору, шоломом до роззявленої пащi.
      Ван Лун побачив груди хижака, вкритi жовтим шаром хiтину. Окремi сегменти i пластинки хiтину з'єднувалися вузенькими смужками шкiри, якi дозволяли їм вiльно рухатися. Пiд тонкою шкiрою щось ритмiчно пульсувало, переливалося.
      Шолом Ван Луна опинився вже пiд самою пащею бабки - i лапи невблаганно пiдтягали його ближче й ближче.
      - Час настав!
      Вiдчайдушним рiзким ривком Ван Лун перевернувся в лапах хижака. Тепер вiн немовби лежав на спинi, повернувшись обличчям до вкритого хiтином тiла. Вабка, здивована несподiвано рiзким рухом своєї жертви, зiмкнула пащу, але зразу ж таки знову роззявила її i знову потягла Ван Луна до себе.
      Зморшкувата смужка шкiри мiж двома сегментами хiтину опинилася перед очима Ван Луна. Не цiлячись, вiн мiцним ударом встромив кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкiру i увiйшло глибоко в тiло хижака. Ван Лун рвучко повернув кинджал i, не виймаючи його з глибокої рани, одним крутим рухом розiтнув груди хижака вiд краю до краю. Тiєї ж митi Ван Лун вiдчув, як здригнулися лапи гiгантської бабки, що тримала його. Очевидно, йому вдалося пошкодити нервовi центри. Крила бабки шалено забилися в повiтрi, здiймаючи цiлий вихор, збиваючи листя i ламаючи тонке гiлля. Бабка пiдстрибнула, намагаючись злетiти, але не випускала людину з лап.
      - Настав час!
      Ван Лун пiдняв пiстолет i випустив пiдряд кiлька куль в хижака, в його розiтнутi груди. I кожен пострiл вiдповiдав йому коротким глухим вибухом: то розривалися в тiлi летючої потвори його кулi. Тепер Ван Лун уже нiчого не бачив. Скло його шолома було залiплене густою масою, яка вилiтала з розiрваних грудей гiгантської бабки пiсля кожного пострiлу. Проте лапи все ще цупко тримали його.
      Втiм, ось вони знову здригнулися. Одна з них безсило повисла. Тiло Ван Луна лишалося притиснутим до тулуба хижака тiльки однiєю сухою лапою. Ще секунда - i так само безсило повисла, втративши мiць, i вона. Перекидаючись в повiтрi, нiчого не бачачи, але не випускаючи з рук зброї, Ван Лун падав униз, ударяючись об гiлки дерева, якi м'яко нiби перекидали його одна на одну, нижче, нижче...
      Густий червоний морок поглинув його. Ван Лун чув трiск гiлок, що ламалися пiд вагою його тiла, вiдчував, як ударяється об них, але спинитися не мiг, не мiг нi за що ухопитися, бо його руки були зайнятi зброєю. Ще удари, вже значно м'якшi. Пролунав уже не трiск, а соковите хрумтiння, наче ламалися на шматки гарбузи чи кавуни. I нарештi Ван Лун упав на грунт, на вологе листя, що вкривало його.
      Секунду чи двi вiн лежав, збираючись з силами. Потiм трохи пiдвiвся на лiктях. Здається, все благополучно, немає нi переламiв, нi вивихiв, ноги й руки цiлi. Болiло тiльки плече - мабуть, внаслiдок удару об товсту гiлку.
      Навпомацки Ван Лун вiдшукав i зiрвав якесь широке хрумке листя i протер ним скло шолома. Тепер вiн мiг бачити.
      Невисокi густi заростi папоротi. М'який вологий грунт, укритий опалим листям. Навкруги зводяться могутнi стовбури дерев, їхнi крони тiсно переплiтаються, зливаються в одне суцiльне червоне склепiння, таке щiльне, що крiзь нього не видно неба. Поранена чи вбита гiгантська бабка залишилася десь там, угорi. Тут, унизу, було тихо i спокiйно. Ван Лун був вiльний, вiн мiг повертатися до товаришiв, до мiжпланетного корабля.
      Це було дуже легко сказати, тiльки сказати. Як повертатися, куди? Нiякий компас не мiг допомогти Ван Луну. Проклята бабка пiд час польоту кiлька разiв змiнювала напрям. Мандрiвник мiг бути зараз усього в кiлькох кiлометрах вiд мiжгiр'я, де лежав астроплан; проте ця вiдстань могла бути i вдвоє, втроє бiльшою. Втiм, не це головне, справа не у вiдстанi.
      Куди iти - от головне питання. Всюди однакова оранжева хаща, усюди лiс дерев з червоним листям, усюди заростi чагарника i папоротi. Направо, налiво, прямо, назад? Невiдомо? Зв'язатися з товаришами по радiо? Проте маленький передавач у скафандрi Ван Луна перекривав дуже невеличку вiдстань - всього бiля кiлометра. На всяк випадок, Ван Лун гранично посилив напруження передавача i голосно промовив:
      - Товаришi! Чи чуєте ви мене? Вiдгукнiться!..
      Як i слiд було чекати, вiдповiдi вiн не почув. Передавач був надто слабким.
      Притулившись до дерева, Ван Лун обмiрковував становище. Справдi, що робити? Куди б вiн не вирушив, який би напрямок не обрав, - все одно, у дев'яноста дев'яти випадках iз ста вiн не знайде мiжгiр'я i астроплана. Це все одно, що йти наослiп, без будь-яких орiєнтирiв, в невiдомому напрямi. Чекати тут? Проте - чого? Хто може вiдшукати його тут, хто мiг би вирушити за ним, хто знає, куди занесла його гiгантська бабка? Чекати, марнувати час було так само безглуздо.
      Марнувати час?.. Нова тривожна думка майнула у Ван Луна: на скiльки йому ще вистачить кисню?
      Вiн замiнив резервуари з оксилiтом сьогоднi вранцi. Пiсля того йому не довелося жодного разу навiть зняти шолом. Робота поза мiжпланетним кораблем розпочалася о десятiй ранку. Тепер - вiн поглянув на годинник, прикрiплений до рукава скафандра, - пiв на четверту. Отож, вiн витрачав кисень протягом п'яти з половиною годин. Лишалося ще шiсть з половиною годин дихання. Не багато, зовсiм не багато в його становищi.
      - Шiсть з половиною годин, потiм - кiнець, - пробурмотiв Ван Лун. Непогано б закурити.
      Становище було безнадiйним. Ван Лун стояв бiля дерева i неуважно поглядав, як погойдувалося перед ним мережане широке оранжеве листя папоротi. Усюди папороть! I в мiжгiр'ї, де лежить астроплан, його листя погойдується так само байдуже, як i тут... Нi, це остаточне безглуздя! Врятуватися вiд страшної небезпеки, визволитися з кiгтiв летючого хижака, вирватися буквально з його пащi - щоб загинути тут, у невiдомих нетрях первiсного лiсу Венери, задихнутися вiд браку кисню?.. I це тодi, коли експедицiя не тiльки виконала своє основне завдання, розшукала ультразолото, але й приготувала Батькiвщинi новий, несподiваний подарунок - вiдкрила не вiдомий досi елемент iнфрарадiй?.. Нi, з цим не можна було погодитися, все єство людини протестувало проти подiбної несправедливостi!
      Краще, нiж будь-хто iнший, Ван Лун розумiв, що подiбнi мiркування не можуть нiчого дати, вони тiльки шкодять, бо забирають дорогоцiнний час. Кожна хвилина бездiяльностi вiдбирає у нього якусь частку кисню, що лишався в запасi. I якщо вiн нiчого не робить, не береться за щось, не використовує цю хвилину розумно, свiдомо для того, щоб знайти вихiд iз становища, - вiн сам наближає неминучий кiнець.
      Так, Ван Лун розумiв усе це.
      - Стоп! - сказав вiн сам собi, стрепенувшись. - Товаришу Ван, треба дуже добре думати. Вирiшувати нарештi, що робити.
      Певна рiч, треба. Треба i думати, i вирiшувати. Проте - що саме вирiшувати? Припустiмо, людина заблукала в лiсi. Вона може все ж таки спробувати визначити, в якiй сторонi пiвнiч, пiвдень, захiд i схiд чи то по небу, чи по стовбурах дерев. Визначити бодай грубо, зробити з цього необхiднi висновки - i вирушити в якомусь певному напрямi. А що мiг зробити Ван Лун? Хiба вiн мiг хоча б приблизно уявити собi, в якому напрямi вiд нього мiститься мiжгiр'я? Нi, вiн не знав нiчого. Пiвнiч не обiцяла йому порятунку, так само як i пiвдень, як захiд i схiд. Усюди, з усiх бокiв його чекало незнайоме, загрозливе, непевне, вороже. Цi величезнi дерева з червоним листям, пальми, оранжева папороть, це безупинне дзижчання i стрекотiння незчисленних комах - все було чужим, ховало в собi незнанi небезпеки, все тiльки пiдкреслювало його вiдiрванiсть вiд товаришiв, друзiв, якi могли б йому допомогти. А головне - тiльки шiсть з половиною годин дихання... нi, вже менше на кiлька хвилин, витрачених на безплiднi мiркування.
      Великий синьо-червоний метелик покружляв над його головою i сiв на листя папоротi. Його нiжнi крильцята здригалися i трiпотiли, розписанi примхливими вiзерунками, що увiбрали в себе чи не найчудовiшi барви з багатющої палiтри природи. Метелик заклопотано пересувався широким листям, наче розшукуючи щось. Ван Лун все так само неуважно дивився на нього - i раптом здригнувся. Йому здалося, наче з-за дерева, на коричневому тлi якого яскраво вирiзнялися мереживнi барвистi крила метелика, визирнула i зразу ж сховалася якась iстота. Вiн насторожено пiдвiв пiстолет.
      Втiм, за стовбуром дерева не було нiчого. Мабуть, випадкове погойдування листя папоротi пiд рiдкими подувами вiтру, що пролинав помiж деревами, обмануло око Ван Луна. Метелик, зляканий рвучким рухом людини, спурхнув i поквапливо вiдлетiв. Ван Лун простежив за ним поглядом, доки вiн не зник за деревами, i криво усмiхнувся.
      - Нерви у вас не в порядку, товаришу Ван, - сказав вiн сам собi докiрливо. - Пустують, зауважу. Галюцинацiї - це дуже погано, коли людина сама. Коли їй треба дiяти, до того ж. Треба спокiйнiше, товаришу Ван, дуже прошу.
      Але чому йому здалося, що його iм'я пролунало збоку? Ван Лун знизав плечима. Очевидно, його нерви дiйсно втомилися... I все ж таки - вiн ясно чув:
      - Товаришу Ван!.. Товаришу Ван!..
      Нi, вiн таки марить! Адже ж це голос Галi Рижко, тривожний, квапливий, - Ван Лун упiзнав би його дзвiнкi нотки серед тисячi iнших голосiв. Звiдки може бути тут, у первiсному лiсi, далеко вiд астроплана, вiд мiжгiр'я, голос Галi, та ще звернений до нього? А голос продовжував лунати зовсiм близько, вiн кликав Ван Луна, вiн явно звертався до нього:
      - Товаришу Ван! Чи чуєте ви мене? Товаришу Ван, слухайте, слухайте! Ми дуже турбуємося за вас. Побоюємося, що вам може не вистачити кисню. Слухайте мене, товаришу Ван, iдiть до нас, я допоможу вам знайти шлях! Ми певнi, що ви врятувались, товаришу Ван, слухайте, слухайте!..
      Це був її голос, голос милої дiвчини! Як же вона...
      - Ми чекаємо вас, товаришу Ван! Пеленгуйте мої сигнали. Ми настроїли головний передавач астроплана на вашу хвилю, ми шукаємо вас по радiо, товаришу Ван! Пеленгуйте нас!
      Нi, вiн справдi чує Галю Рижко. Настроїли передавач на його хвилю? На хвилю приймача скафандра? Чудово!
      - Згадайте, товаришу Ван, ви самi пояснювали менi, як треба пеленгувати. Висувайте рамку позаду шолома. Пеленгуйте нас, я буду весь час подавати сигнали, прислухайтеся, iдiть у потрiбному напрямi! Ми ждемо вас, поспiшайте!..
      Чудесна, люба дiвчино! Ти врятовуєш Ван Луна, простягаєш йому здаля провiдну нитку, що зв'яже його з мiжпланетним кораблем, з товаришами, якi прагнуть допомогти йому, визволити його з бiди. Мила, смiшна Галя, ти нагадуєш Ван Луну, як поводитися з пеленгацiйною рамкою скафандра, нiби вiн сам прекрасно не знає цього, - вiн, який навчав тебе!
      Ван Лун випростався. Вiн висунув ззаду, з-за шолома тонкий шарнiрний стрижень, який дзвiнко клацнув i розкрився у виглядi ромба, що пiдiймався гострим кутом над його головою. Два тупi його кути були скерованi вперед i назад. Цiлком ромб нагадував вiдому коленому радiолюбителю приймальну рамку-антену, укрiплену за шоломом скафандра перпендикулярно до плечей людини. Голос Галi Рижко залунав трохи голоснiше. Так. Будемо пеленгувати!
      Обережно, уважно прислухаючись до звучання голосу дiвчини, Ван Лун почав повертатися. Голос послабшав, вiн ледве долинав. Далi, далi... Ван Лун повертався, начебто намацуючи рамкою напрям. Голос знову погучнiшав. Ще гучнiше, ще! I ось вiн, вiрний напрям! Рамка-антена повернута прямо на мiжгiр'я, на передавач астроплана, його випромiнювання пробiгають уздовж рамки i чiтко, ясно приймаються. Якщо повернутися вбiк, рамка-антена змiнить становище, стане менш чутливою до сигналiв передавача. Задача одна: рухатися вперед, стежачи весь час за потужнiстю сигналiв, що їх приймає рамка. Як тiльки сигнали послабiшають,- треба знову шукати потрiбний напрям, сигнали незмiнно вкажуть його. Вперед!
      А Галя Рижко продовжувала кликати його все тим самим стривоженим голосом, квапливо промовляючи фрази й слова:
      - Iдiть до корабля, товаришу Ван! Пеленгуйте мене! Я буду безперервно говорити. Прислухайтеся до мого голосу. Ми дуже турбуємося, що вам може не вистачити кисню, поспiшайте!..
      Вперед, до мiжгiр'я, до мiжпланетного корабля, до товаришiв! Шлях указано, треба швидко йти в напрямi провiдної нитки, другий кiнець якої тримає в своїх руках Галя Рижко. О, славна дiвчино, тодi, в печерi, Ван Лун виручив тебе,- тепер ти врятовуєш його, надiйний, добрий товариш!
      Збуджена знервованiсть зникла, наче її й не було. На змiну їй прийшов звичний для Ван Луна, такий необхiдний йому зараз спокiй. Тепер нiщо вже не спинить його!
      Широкими, впевненими кроками мандрiвник iшов туди, куди вiв його дзвiнкий дiвочий голос, який вказував вiрний шлях. Оранжево-червонi хащi Венери змикалися навколо нього, дикi цупкi рослини перетинали шлях людинi в скафандрi, незчисленнi комахи з набридливим дзижчанням налiтали на його шолом, билися об нього, папороть i повзучi лiани чiплялися за ноги в гумових чоботах, заважали йти, не пускали людину, намагались затримати його в лiсових нетрях. Проте Ван Лун впевнено йшов i йшов уперед.
      Вiн поспiшав. Вiн чув тiльки голос Галi i поспiшав до нього, намагаючись використати кожну хвилину i не ухилятися анi на сантиметр вiд правильного шляху. Адже кисню в його запасах лишалося не бiльше як на шiсть годин - i вiн не знав, яка вiдстань вiддiляє його вiд товаришiв.
      Лише одного разу Ван Лун зупинився на мить, побачивши, як повз нього пролiтає великий синьо-червоний метелик з строкатими вiзерунками на крилах. Можливо, це не той, а вже iнший метелик? Нi, вiн упiзнав його по трохи пошкодженому правому крилу. Метелик пролетiв над Ван Луном, випередив його i безтурботно сiв на оранжевий лист папоротi, що високо пiдносився над грунтом. I Ван Лун подумав:
      "Бувай здорова, грацiозна iстото! Ти про мене не згадаєш нiколи, знаю. А я пам'ятатиму тебе завжди. Дивився на тебе, - почув голос, що вказав менi путь. Прощавай, лети далi!"
      Вiн змахнув рукою. Метелик вiдлетiв, трiпочучи в повiтрi яскравими крилами.
      А Ван Лун рушив далi своєю неквапливою, проте швидкою ходою, впевнено обираючи шлях мiж розлогими кущами папоротi i стовбурами дерев.
      У його шоломi бадьоро лунав голос Галi Рижко, який безнастанно кликав його i вказував йому напрям:
      - Поспiшайте, товаришу Ван! Ми ждемо вас, ми дуже турбуємося за вас!
      Роздiл дванадцятий,
      де читач знайомиться з небезпечними
      пригодами Ван Луна пiд час його мандрiвки
      у первiсних хащах Венери i його
      зустрiчами з загадковими тваринами.
      Лiс здавався безкраїм; втiм, хiба не був вiн таким i насправдi? У цьому Ван Лун переконався ще тодi, коли його несла в своїх жилавих лапах гiгантська бабка. Але тодi цей грандiозний, безконечний оранжево-червоний лiс був для нього тiльки чимсь стороннiм, чимсь таким, що Ван Лун лише неуважно спостерiгав пiд собою. Зате тепер лiс перетворився на хитрого, пiдступного ворога, який наступав на Ван Луна одразу з усiх сторiн. Лiс стежив за ним тисячами очей своїх невидимих мешканцiв, лiс таїв у собi несподiванки й таємницi, якi чекали людину на кожному кроцi, щоб завадити їй, затримати, збити з вiрного шляху.
      Грубезнi височеннi дерева, увiнчанi густими кронами червоного листя, самi по собi мало заважали Ван Луну. Вiн легко обходив їх, безперестану перевiряючи напрям, в якому звучав голос Галi Рижко. Проте надто вже часто йому доводилося з трудом пробиратися в суцiльних заростях оранжевого чагарника i тропiчних лiан.
      Цупкi повзучi рослини переплiталися щiльним мереживом, зiтканим з мiцних живих канатiв. Такi канати звисали з великих дерев, обвивались один навколо одного, раз у раз створюючи непролазну живу завiсу. Перекидаючись з одного дерева на друге i третє, повзучi рослини сплiталися в одну суцiльну сiтку, яка тягнулася на сотнi метрiв. Обходити такi живi загородження було б надто довго, i Ван Луну доводилося вишукувати прикритi рясним оранжевим листям вузькi проходи, крiзь якi можна було з трудом протиснутися, розрубуючи тоншi рослини кинджалом, - щоб за кiлька хвилин опинятися перед новою перепоною, ще труднiшою, ще непролазнiшою.
      Справа була б значно легшою, коли б у розпорядженнi Ван Луна був електронiж, яким легко можна було б прокладати собi шлях серед найгустiших заростей. Втiм, - хiба ж мiг мисливець передбачити, що йому доведеться сьогоднi блукати в цих непрохiдних хащах, де стане в пригодi електронiж?..
      Нерiвна мiсцевiсть, перерiзана ярами, перетята горбами, то вела Ван Луна вгору, де, здавалося, пiд самими хмарами здiймалися до неба стрункi пальми i кипариси, то примушувала спускатися вниз, до густих заростей оранжевої папоротi, до грузького болота, яке засмоктувало ноги, одразу робило їх важкими, наче навiшуючи на них якийсь тягар.
      Проте зустрiчалися i легкi дiлянки, де Ван Лун швидко просувався вперед i навiть висвистував нескладну мелодiю пiсеньки, що невiдомо звiдки виникла в його пам'ятi.
      Вже не раз йому доводилося радiти, що на ньому зодягнений скафандр, який виявився рятiвним у цiй довгiй i важкiй подорожi. Так, тiльки скафандр виручав його в багатьох випадках i дозволяв порiвняно вiльно рухатися там, де без скафандра шлях був би непрохiдним.
      Уперше вiн по заслузi оцiнив мiцний i надiйний скафандр, коли вибирався з болотистої низини, ламаючи соковите величезне листя папоротi i видираючись вгору крутим схилом глибокого яру.
      Щось майнуло зненацька перед його очима, наче вертка яскраво-червона стрiчка, впало на ногу, обвило її i примусило зупинитися.
      Ван Лун насилу втримався на ногах. Це була довжелезна i тонка червона змiя. Мабуть, вiн, не пiдозрiваючи того, злякав i роздратував її своєю появою. Обвившись навколо ноги Ван Луна, змiя люто шипiла. її маленька трикутна голова припала до тканини скафандра, намагаючись прокусити її довгими витягненими зубами i змочуючи скафандр отруйною рiдиною, яка сочилася з них.
      "Якщо прокусить тканину скафандра, буде дуже погано", - подумав Ван Лун, заносячи над змiєю кинджал.
      Проте тут-таки вiн збагнув, що навiть гострим зубам плазуна не пiд силу простромити щiльну металiчну сiтку, яка вкривала зовнi гумову тканину скафандра i захищала її вiд пошкоджень. Це заспокоїло його. Нi, укуси навiть найрозлюченiшої змiї не страшнi йому! Вклавши кинджал до пiхов, Ван Лун спокiйно схопив змiю рукою в щiльнiй рукавичцi просто бiля лютої шиплячої трикутної голови, стягнув плазуна з ноги, перехопивши його в'юнке тiло ближче до хвоста, i розтрощив плескату голову об стовбур найближчого дерева.
      Удруге вiн оцiнив скафандр, коли його шлях перетяло невеличке вузьке озерце. В ньому буяло дивовижне, не схоже з земним життя. Дивнi iстоти мешкали в цьому озерi, вони вистрибували з каламутної, мулистої води одна слiдом за одною, падали назад, пiдiймаючи бризки, хлюпалися бiля берегiв. Мабуть, лише хвора фантазiя якогось божевiльного художника здатна була б вигадати такi неймовiрнi риси i сполучення властивостей тварин, якi бачив перед собою вражений Ван Лун.
      Ось пливе величезний чорний жук, за яким тягнеться довгий жовтий членистий хвiст. I цей хвiст загрозливо задертий вгору, вiн закiнчується гострим кривим жалом немов у скорпiона - i так само, як у скорпiона, це жало впивається в тiло здобичi, невидимої для Ван Луна пiд поверхнею води.
      Ось оранжева, вкрита крупними бородавками жаба завбiльшки з людську голову. Проте замiсть широкого жаб'ячого рота - в неї твердий кривий дзьоб мiж великими виряченими очима. I це робить жабу подiбною до сови. Жаба, не зсуваючись з мiсця, дiловито клюнула якусь iстоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ротом i миттю проковтнула. В її дзьобi, що розтулився на секунду, Ван Лун устиг помiтити гострi й нерiвнi зуби.
      Коричнева змiя з маленькими нiжками i високим гребенем уздовж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетiла в повiтря i стрiлою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом. Змiя тугою петлею обвила широку й товсту шию жаби i тут-таки вжалила її в спину. Жаба звалилася, судорожно сiпаючи перетинчастими лапами. Вона була ще жива, коли коричнева змiя квапливо вже почала жерти її, вiдриваючи вiд жаби шматок за шматком.
      Ван Лун на хвилинку забув навiть, що вiн не має часу для спостережень. Вiн мов застиг на березi озера i, вражений, дивився на цю люту боротьбу за iснування, на жорстоке життя, що буяло в водi. Але тут-таки вiн схаменувся: треба йти!
      Втiм, куди? Обходити озеро навкруги - надто довго, воно тяглося на добрих кiлькасот метрiв, це забере принаймнi з пiвгодини. Перейти вбрiд? Звичайно, це неважко, озеро було вузьким i мiлким. Але ж усi тi тварини, що населяли його, могли напасти на Ван Луна... от як та коричнева змiя, наприклад.
      - Е, хай спробують!
      Пiднявши лiвою рукою пiстолет, а в правiй тримаючи напоготовi кинджал, Ван Лун рiшуче ступив у воду. Грузьке дно, вкрите грубезним шаром мулу й перегнилими рослинами, не дозволяло йти швидко. Безглуздi, дивовижнi тварини вистрибували з води перед ним, шипiли й булькали, загрожували зубами i гострими жалами, проте жодна з них не насмiлилася напасти.
      Каламутна вода пiдiймалася вище й вище. Вона дiйшла вже до пояса i пiдступала до грудей. Ван Лун iшов обережно, кожного разу спочатку намацуючи надiйне мiсце, куди можна було поставити ногу. Раптом вiн вiдчув, нiби щось затримало його. Немовби чиясь мiцна рука схопила його лiву ногу i не пускала її далi. Ван Лун через силу тяг ногу пiд водою. На щастя, протилежний берег озера був уже близько.
      - Дивуюся: озеро маленьке. А схопила велика тварина. Iнакше - звiдки б така мiць? Дуже важко йти, тягне наче тягар, - бурмотiв незадоволено Ван Лун.
      Напружуючи всi сили, вiн видерся, нарештi, на берег. Його лiва нога тягла слiдом за собою якусь незграбну чорну колоду, з якої скочувалася вода. Ван Лун придивився i пiдняв кинджал.
      Чорна товста i блискуча п'явка завбiльшки з крупного сома присмокталася до його лiвої ноги. Проте присмоктувалася вона не лише своїм круглим ротом, як роблять це земнi маленькi п'явки. Цiла нижня половина її тiла була вкрита такими самими круглими присосками, кожна з яких прилипла до тканини скафандра. От чому було так важко вибиратися на берег! Бридка iстота навiть тут, на березi, не бажала вiдпустити свою жертву. Вона звивалася, притискуючись мiцнiше до ноги, намагалася пересунутися вище, щоб вiдшукати вразливе мiсце на скафандрi.
      - Не вийде, зауважу, не пробуй, - крiзь зуби процiдив Ван Лун i швидким помахом широкого кинджала розпоров п'явку вздовж її круглого тiла.
      Одна за одною вiдпали присоски - i величезна п'явка, все ще звиваючись, звалилася з ноги на берег. I одразу ж на неї накинулися iншi водянi хижаки, що тут-таки вистрибнули з води, наче вони тiльки й чекали цiєї митi.
      - Поспiшайте, товаришу Ван, ми дуже турбуємося за вас, - знову залунав у шоломi Ван Луна тривожний голос Галi Рижко. - Адже ж вам може не вистачити кисню... поспiшайте!
      Ван Лун поглянув на годинник. Кисню в резервуарах залишалося ще на три години. Чи встигне вiн за цей час добратися до мiжгiр'я, до корабля?..
      Вiн кинув останнiй погляд на озеро, в якому, як i до того, боролися за iснування великi й малi хижаки, i вирушив у дальший шлях, намагаючись робити якнайширшi кроки.
      Iти стало легше. Мiсцевiсть пiдiймалася дедалi вище, грунт сухiшав. Тут зростали тiльки крупнi старi цикадеї, якi створювали своїми кронами суцiльну червону стелю, в якiй не можна було помiтити жодного просвiту. Напiвтемрява первiсного лiсу панувала тут - i жодна рослина, крiм оранжевої папоротi, не могла витримати вiдсутностi свiтла. А папороть мало заважала Ван Луну, який швидко йшов уперед i уперед, прислухаючись машинально до голосу Галi. Три години дихання... тiльки три години! Чи вистачить їх йому!
      - Поспiшайте, поспiшайте, товаришу Ван! Ми нiчим бiльше не можемо допомогти вам. Чи чуєте ви мене? Перевiряйте напрям, не збивайтеся з шляху! - говорила i говорила Галя.
      Дiвчина, мабуть, уже страшенно втомилася: адже ж вона ось уже близько трьох годин безупинно викликає його. Близько трьох годин вона веде Ван Луна крiзь джунглi Венери, повторюючи турботливим, стривоженим голосом свої заклики. Ван Лун ясно уявляв собi те, що вiдбувається зараз в астропланi.
      Микола Петрович i Вадим Сокiл, мабуть, вивчають щойно знайдене ультразолото, не кидають роботу анi на хвилину. Звичайно, це не визначає, що вони забули про свого товариша, викраденого крилатим хижаком. Вони радi були б зробити все можливе для того, щоб допомогти йому. Проте вони безсилi, в їх розпорядженнi є тiльки радiопередавач, бiля якого чергує Галя Рижко. I обидва вони з головою занурилися в працю,- можливо, i для того також, щоб не такою вже нестерпною була тривога за Ван Луна, щоб вiдвернути увагу вiд важких думок, примусити себе не мучитися визнанням своєї безсилостi.
      А Галя Рижко сидить бiля передавача i викликає, викликає... Вона знає, що без її допомоги Ван Лун не зможе знайти дорогу до друзiв. Дiвчино, дорога Галю, Ван Лун прекрасно розумiє, як тобi важко, як це боляче - повторювати весь час одне й те ж саме, не знаючи, чи чує тебе той, кому ти прагнеш допомогти, чи ти даремно витрачаєш сили!..