Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

ModernLib.Net / Владко Владимир Николаевич / Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Чтение (Весь текст)
Автор: Владко Владимир Николаевич
Жанр:

 

 


Владко Владимир
Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

      Володимир Владко
      Аргонавти Всесвiту
      ЧАСТИНА ПЕРША
      Астроплан летить на Венеру
      Роздiл перший,
      який описує вилiт астроплана "Венера-1" з
      Земнi в свiтовий простiр, знайомить
      читачiв з учасниками першої радянської
      мiжпланетної експедицiї - академiком
      Риндiним, геологом Соколом i професором
      Ван Луном, а також розповiдає, як трудно
      освоїтися з неминучою пiд час космiчного
      польоту втратою ваги.
      Спираючися руками на краї верхнього люка, академiк Микола Петрович Риндiн ще раз поглянув на гiрський пейзаж, що розкинувся на сходi перед астропланом. Вiн з насолодою дихав свiжим ароматним повiтрям гiрської долини, вiдчував м'яке тепло ранкового сонця, лагiдний дотик ледве помiтного вiтерця до його сивого волосся. Iз схилiв долини до Риндiна долiтали немов навмисно приглушенi звуки, наче там глухо рокотав прибiй. Микола Петрович обернувся. Неясний шум посилився. Десятки тисяч людей, що розмiстилися по високих схилах на вiдстанi кiлометра-двох вiд ракетного корабля, помiтили в бiноклi сиву голову командира астроплана, яка показалася над люком, i дружними оплесками i вигуками вiтали його. Певна рiч, звiдси, з астроплана, не можна було розiбрати жодного слова, з схилiв долинав самий гомiн, який то наростав, то затихав. Народ прощався з вiдважними учасниками першої радянської мiжпланетної експедицiї.
      Простора широка долина з трьох бокiв замикалась крутими схилами гiр, уздовж яких збiгали вгору, сяючи iзумрудною зеленню, густi гаї, що немов умилися в недавньому ранковому дощi. I лише на сходi, куди задумливо дивився академiк Риндiн, тi крутi схили розступалися, вiдкриваючи оку далекий гiрський пейзаж, увiнчаний високою й неприступною снiговою вершиною, яка гордовито височiла в голубому небi. Гори, великi i малi, глибокi урвища i скелястi пiки, стрiмкi кручi i пологi схили в хаотичному нагромадженнi тiснилися i товпились, наче пориваючись до далекого i величного в своєму одвiчному спокої Казбеку. Це було примхливе царство зламаних, перетятих лiнiй, зигзагiв, гострих i тупих кутiв, якi застигли тут у первозданному безладдi так, як схотiлося колись природi та її стихiям, що м'яли i ламали за доiсторичних часiв покiрну земну кору.
      Тим бiльш разючою серед усього цього хаосу здавалася тонка, iдеально пряма лiнiя, прокреслена немов по лiнiйцi поверх примхливих зламiв гiрського рельєфу. Анi на мiлiметр не змiнюючи свого напряму на схiд, лiнiя виходила з глибини долини i линула в далечiнь i вище, до вершини Казбеку. Вона пробiгала понад мiжгiр'ями i урвищами, пiдтримувана стрункими, сплетеними з металiчного мережива естакадами; вона нестримно прокладала собi шлях серед величезних скель, розсуваючи їх i розкидаючи по обидва боки купами висаджених уламкiв. В далечiнь i вище, в далечiнь i вище йшла лiнiя, стаючи начебто дедалi тоншою, дедалi непомiтнiшою, аж доки погляд, нарештi, зовсiм уже не мiг розрiзняти її в серпанку, що обгортав далеку снiжно-бiлу вершину.
      I дивно було думати, що тонка лiнiя, яка простяглася на багато десяткiв кiлометрiв мiж вершиною Казбеку й долиною, яка легко перетинала мiжгiр'я глибиною в кiлькасот метрiв, - насправдi являє собою масивну дворейкову дорогу завширшки бiля десяти метрiв.
      Для чого ж призначалася ця дивовижна залiзниця, якщо промiж її рейками легко можна було поставити поперек великий вагон? Чому вона прокладена на дику й безлюдну вершину Казбеку? З якої причини ця дорога на всьому її протязi не вiдхиляється анi на йоту вiд лiнiї земної паралелi, що йде, як вiдомо, з заходу на схiд, - i разом з тим, прокладена так точно, що за кожним вiдрiзком її рейок можна було б безпомилково перевiрити компас?..
      У глибинi долини, там, де закiнчувалося полотно залiзницi, височiв величезний ангар, проте без бокових стiн. На високих пiдпорах-фермах лежало широке склепiння. Саме сюди, до вiдкритого ангара, увiходили рейки залiзницi, що простяглася до Казбеку. I пiд високим склепiнням виднiлася не менш дивовижна споруда, що нерухомо стояла на рейках.
      Вона нагадувала реактивний лiтак, але лiтак гiгантських розмiрiв i ще стрiмкiший за своїми обрисами, нiж усi лiтальнi апарати, вiдомi досi людству. Довге веретеноподiбне тiло споруди з вiдкритим нагорi люком, в якому стояв академiк Риндiн, виблискувало наче дзеркало, так бездоганно була вiдшлiфована його поверхня, на якiй не можна було вiдрiзнити навiть слiду будь-якої заклепки чи то зварки швiв. Прозорий матерiал iлюмiнаторiв у загостренiй носовiй частинi, здавалося, органiчно зливався з блiдо-рожевуватим металом корпусу. Самий корпус, загострений спереду як голка, поступово товстiшав ближче до середини, а потiм знову починав звужуватися. I в цьому мiсцi, ближче до хвоста, з корпусу виростали невеличкi, скерованi назад крила. Вони були такими малими порiвняно з розмiрами цiлого апарата, що трудно було повiрити в їх здатнiсть пiдтримувати пiд час польоту величезний металiчний корпус.
      Кожен кiнець крила нiс на собi невеличку довгасту сигарку, також загострену спереду, що закiнчувалася круглим отвором. Такий же отвiр, тiльки значно бiльших розмiрiв, був i в кормовiй частинi самого апарата, устаткованiй одним вертикальним i двома горизонтальними стабiлiзаторами. Увесь апарат, на корпусi якого було ясно видно напис "Венера-1", лежав, наче в жолобi, у широкому i масивному вiзку. Колеса цього вiзка спиралися на рейки залiзницi.
      Все це було добре видно iз зелених схилiв, де з кожною хвилиною ставало бiльше й бiльше глядачiв. Тисячi, десятки тисяч людей з'їхалися сюди в цей день, - i одразу було помiтно, що цього разу їх привабила аж нiяк не мальовнича кавказька природа.
      Спецiальнi поїзди, низки стратопланiв i лiтакiв, нескiнченнi потоки автомобiлiв привезли сюди, до цiєї гiрської долини, делегацiї робiтникiв, колгоспникiв, наукових дiячiв з усiх республiк i країв Радянського Союзу, з народно-демократичних республiк та iнших країн свiту. Схвильованi люди заповнювали схили зеленої долини наче природнi ступенi величезного гiрського амфiтеатру.
      I сам Микола Петрович Риндiн вiдчував якесь неспокiйне хвилювання, прислухаючись до далекого гомону вiтань. Через якi-небудь чверть години вiн з своїми супутниками мчатиме з неймовiрною, приголомшливою швидкiстю в мiжпланетному просторi. Ракетний корабель понесе трьох товаришiв, надовго вiдiрваних вiд Землi, у невiдомi простори космосу, далi й далi в глиб безкрайого космiчного океану. Що чекає на них там?.. Та хiба ж можуть навiть найстараннiшi, найглибшi розмiрковування передбачити те, що в дiйсностi станеться з ними? Особливо - на самiй Венерi?
      Так, на цiй молодiй планетi за аналогiєю з Землею мусить протiкати своє життя. Це зрозумiло. Але яких саме форм набуло життя на Венерi? Адже вченi могли судити тiльки з тих даних, якi давала в їх розпорядження Земля. Втiм хiба цього досить? Хiба мiг би, наприклад, художник переконливо й живо вiдобразити на своєму полотнi десяток людей, якщо б вiн знав усього лише одну-єдину людину, самого себе - i бiльш нiкого?.. Так i наука, яка знає лише земнi умови життя i бiльш нiяких, - хiба може вона бодай приблизно уявити собi форми життя на iншiй планетi, нехай навiть схожiй за зовнiшнiми, грубими ознаками з Землею? Звичайно, нi, - життя може набувати таких рiзноманiтних форм, так варiюватися, що було б наївним провадити якiсь далеко скерованi аналогiї i грубо уподiбнювати життя на Венерi - земному. Але ж тодi вiдкриваються можливостi для найнесподiванiших, найнеймовiрнiших форм життя на Венерi?.. Так, Микола Петрович думав про це не раз - i кожного разу змушений був припиняти, кидати цi мiркування, бо тут завiдомо не можна було дiйти яких-небудь, бодай вiдносно переконливих висновкiв.
      Неясний шум i гомiн, що долинав iз схилiв, посилився. Риндiн мимоволi пiднiс руку, вiдповiдаючи на вiтання. Його погляд впав на годинник. I цього було досить для того, щоб дисциплiнований i точний розум академiка Риндiна миттю повернув його до дiйсностi.
      - Одинадцять сорок п'ять... Через п'ятнадцять хвилин - старт, - вголос подумав Риндiн i, кинувши останнiй погляд на схили, рясно усiянi людьми, зiйшов гвинтовими сходами вниз, закривши за собою люк.
      Автоматичний механiзм дзвiнко клацнув, притискаючи кришку люка, кривi важелi висунулися з стiн i, увiйшовши до своїх гнiзд, герметично замкнули верхнiй люк. Микола Петрович з задоволенням вiдзначив, як бездоганно почало дiяти автоматичне обладнання астроплана. Саме так - максимум автоматизацiї! Команда корабля мусила тiльки стежити за роботою автоматiв i, в разi потреби, корегувати її, - таким було гасло учених та iнженерiв, якi конструювали i будували перший у свiтi пасажирський астроплан.
      Сходи вели нижче й нижче. Цей прохiд являв собою своєрiдний повiтряний шлюз, що замикався другим, внутрiшнiм герметичним люком. Користуючись шлюзом, можна було, наприклад, вийти iз внутрiшнiх примiщень ракетного корабля на його поверхню навiть у мiжпланетному просторi, втративши при цьому лише незначну кiлькiсть повiтря.
      Другий люк автоматично замкнувся за Миколою Петровичем. Тепер кабiни астроплана були цiлком закритi, iзольованi вiд зовнiшнього свiту. Жоден звук не долинав всередину корабля, а тим бiльше - до його центральної каюти, де чекали на Риндiна Вадим Сокiл i Ван Лун.
      - Через дванадцять хвилин вирушаємо, молодi люди, - звернувся до них Риндiн, входячи до каюти, i спинився. Його уважний погляд одразу помiтив вагання на худорлявому обличчi Сокола i насупленi брови Ван Луна. Поява Риндiна, очевидно, обiрвала їх жваву розмову.
      - Що сталося, товаришi? - спитав Риндiн, переводячи погляд з одного на другого.
      Обидва мовчали. Нарештi, Ван Лун вiдповiв:
      - Вадим не хотiв вас турбувати, Миколо Петровичу. Але думаю, треба сказати вам. Ось, подивiться!
      Вiн простягнув руку. На його смуглявiй жовтуватiй долонi лежав звичайний чорний гудзик, одiрваний вiд одягу разом з маленьким шматочком темно-синьої тканини. Риндiн здивовано поглянув на гудзик.
      - Що це значить? - спитав вiн, вагаючись.
      - Миколо Петровичу, в астропланi хтось був, - переконано вiдповiв Ван Лун. - Знайшов це сьогоднi на пiдлозi. Синя тканина - не наша. У нас немає такого одягу. Гудзик залишив хтось стороннiй. Вiн поспiшав, зачепився за щось, обiрвав гудзика. Навiть не помiтив цього. Значить, дуже поспiшав.
      Професор Ван Лун говорив з м'яким, ледве чутним акцентом, короткими, енергiйними фразами, iнодi з помiтним трудом пiдбираючи потрiбнi слова. I вiд цього його мова здавалася ще виразнiшою.
      Сокiл неуважно махнув рукою:
      - Нема про що говорити, Миколо Петровичу. Я оглянув усi примiщення корабля. Нiкого, звiсно, немає. Скорiш за все, цього гудзика загубив хтось з механiкiв чи прибиральникiв. Адже в них саме такi синi комбiнезони. А Ван завжди перебiльшує!
      Ван Лун мовчки поглянув на Сокола, i ледве помiтна iронiчна усмiшка трохи пiдняла кiнчики його повних губ. Ця посмiшка, що наче завжди ховалася у вузьких очах професора, ладна була першої-лiпшої хвилини оживити вуглуватi риси його тонкого розумного обличчя. Ван Лун рiдко посмiхався, ще рiдше смiявся; глибокi зморшки на його молодому обличчi i сиве пасмо у гладкому, блискучому чорному волоссi красномовно говорили спостережливiй людинi про суворi й важкi випробування, якi довелося йому перенести в життi.
      Микола Петрович похитав головою. Стурбоване обличчя академiка свiдчило про те, що несподiвана пригода непокоїть його. Кiлька секунд вiн також мовчав, мiркуючи, а потiм вимовив:
      - Доводиться приєднатися до вашого припущення, Вадиме. Навряд чи хтось стороннiй мiг опинитися в астропланi, та й нема йому тут чого робити.
      Ван Лун промовчав. Сокiл з готовнiстю кивнув головою.
      - А зараз - прошу по мiсцях, - продовжував Риндiн твердо. - Через десять хвилин старт. Ви прекрасно знаєте, що час нашого вильоту точно обумовлений взаємним розташуванням Землi й Венери, яке повториться не скоро. Хвилина запiзнення потягне за собою ускладнення пiд час шляху, зрив розрахункiв, змiну маршруту. Земля i Венера не ждуть, по мiсцях!
      Риндiн з задоволенням вiдзначив, як бездоганно точно, наче на тренуваннi, виконали його команду обидва помiчники, як вони спокiйно й швидко пiдiйшли до пневматичних гамакiв, уляглися в них, закрiпилися широкими ременями. Пружини й гумовi амортизатори гамакiв натяглися пiд вагою людей.
      - Ми готовi! - пролунали одночасно голоси Сокола i Ван Луна.
      - Чудово, - вiдгукнувся Риндiн i пройшов у передню, навiгаторську каюту, що мiстилася на самому носi корабля.
      Десятки тисяч бiноклiв стежили за ракетним кораблем з високих схилiв долини: кожному з людей, що зiбралися тут, хотiлося помiтити перший його рух. Проте астроплан лишався нерухомим, лежачи в жолобi ракетного вiзка, який мусив понести його на вершину Казбеку i звiдти, наче катапульта, жбурнути у простiр. I стрiлка годинника нестерпно повiльно повзла до намiченого, вiдомого кожному, строку - дванадцяти годин дня. Час завмер, час немов спинився!
      Академiк Риндiн спокiйним i зосередженим поглядом окинув ще раз таку знайому йому навiгаторську рубку. Праворуч i лiворуч крiзь два широкi круглi iлюмiнатори з товстого органiчного скла, яке не поступалося за мiцнiстю сталi, було видно чисте голубе небо. Риндiн пiдiйшов до iлюмiнатора, подивився в далечiнь. Вiн побачив рейкову злiтну дорiжку, яка йшла до Казбеку i, немов найтонша нитка, губилася далеко пiд самою вершиною гори.
      - Так, - промовив вiн, вiдходячи од iлюмiнатора.
      Широке, вигiдне крiсло прийняло його тiло в свої обiйми. У цьому крiслi не було жодного твердого виступу; м'якi, наповненi повiтрям подушки оточували Риндiна з трьох бокiв, пiдтримували його спину й голову. Здавалося, що тiло просто висить у повiтрi, не спираючись нi на що. Коли астроплан буде стрiмливо набирати швидкiсть, перевантаження тiла стане надто великим, його треба всiма засобами пом'якшити. Ван Лун i Сокiл у своїх еластичних гамаках мусили вiдчувати себе добре, незважаючи на трикратне перевантаження, кiнець кiнцем припустиме для мiцної, здорової людини. Риндiн не мiг користуватися гамаком у вiдповiдальний момент зльоту: попри цiлковиту автоматизацiю роботи двигунiв, попри телеконтроль з Землi, - вiн все ж зобов'язаний був стежити за iндикаторами i анi на хвилину не залишати прилади без догляду. Тому вiн користувався крiслом, певна рiч, не таким вигiдним, як широкий гамак, але таким, що давало можливiсть бачити прилади i в разi потреби користуватися пультом керування.
      Впевненим рухом Микола Петрович поклав руку на цей центральний пульт, включив струм до сiтки двигунiв. Спалахнула зелена контрольна лампочка маленьке очко посерединi пульта. Все було в порядку. Потiм вiн поглянув на оранжеву кнопку, яка включала ракетнi двигуни на вiзку. Щойно її буде натиснуто, - двигуни вiзка почнуть працювати i, з величезним прискоренням штовхаючи астроплан уздовж рейкової дорiжки, винесуть його на вершину Казбеку. I в той момент, коли корабель вiддiлиться од вiзка, продовжуючи за iнерцiєю свiй рух у розрiдженому повiтрi гiрських висот, автоматично включаться його власнi потужнi ракетнi двигуни, що працюють уже на атомному паливi - атомiтi. Прискорення триватиме далi й далi, аж доки астроплан не досягне космiчної швидкостi.
      I на весь цей перiод, з моменту включення двигунiв вiзка i до досягнення космiчної швидкостi, - екiпаж корабля мiг бути вiльний. Двигуни астроплана працювали автоматично, а всi корективи до їх роботи мусили вносити iнженери з поверхнi Землi, якi стежили за польотом астроплана за допомогою радiолокацiйних установок; в мiру потреби вони по радiо можуть впливати на роботу двигунiв. Цi ж самi спостерiгачi стежитимуть i за виходом астроплана на курс в земнiй iоносферi.
      Все, безсумнiвно, було в повному порядку. Микола Петрович пiдвiв угору зосереджене обличчя. Погляд його спинився на безлiчi iндикаторiв, циферблатiв i шкал, якi заповнювали собою не тiльки весь простiнок мiж iлюмiнаторами, але й стiни вище i нижче їх. Це було дуже складне господарство. Сюди сходилися проводи з усiх частин корабля, вiд усiх його автоматично працюючих приладiв. Навiгатор, сидячи в своєму крiслi, мiг бачити, як точно й справно працює кожен прилад, кожен апарат; в разi найменшої несправностi пiд циферблатом чи шкалою, якi говорили про роботу апарата, спалахувала тривожна червона лампочка.
      Прямо перед Риндiним рiвним зеленуватим свiтлом сяяв прямокутний дзеркальний екран перископа астроплана, який дозволяв навiгаторовi, знову-таки не сходячи з мiсця, бачити все, що вiдбувалося навколо корабля: йому треба було тiльки легким натиском руки повертати перископ у потрiбному напрямi. Бистрим поглядом Риндiн пробiг по циферблатах i шкалах. I тут все було в порядку. Отже...
      Годинник пiдтвердив, що до дванадцятої години лишається хвилина всього одна хвилина! Рука Риндiна наблизилася до оранжевої кнопки, яка включала допомiжнi ракетнi двигуни вiзка. Рiзкий дзвiнок попередив Сокола i Ван Луна, якi лежали в центральнiй каютi, про старт. Обличчя Риндiна набуло суворого, рiшучого виразу, очi звузилися. Ось вiн, вирiшальний, вiдповiдальний момент!
      Рука Миколи Петровича, що лежала на пультi, ледве помiтно напружилась, натискаючи оранжеву кнопку.
      I тiєї ж митi здригнулися десятки тисяч людей на високих схилах гiрської кавказької долини. Крiзь скло бiноклiв вони побачили пiд кораблем тонкi, прозорi цiвки диму. Спочатку це нагадувало всього лише звичайний димок з вихлопних труб автомобiля чи мотоцикла. Але це була тiльки одна мить. Слiдом за тим з чотирьох сопел вiзка вихопилися майже прямi туманнi струменi сiрого диму. Мiжпланетний корабель м'яко рушив уздовж рейкової дороги. Струменi диму перетворилися на скаженi вихори, що безнастанно крутилися. I астроплан, з кожною миттю прискорюючи рух, ринув уперед. Тiльки тепер до людей на схилах долинули звуки лютого шипiння, яке переходило у високий свист, наче хтось розривав величезний шмат полотна.
      Секунда, двi, три... Астроплана вже не було в долинi, вiн вилетiв на рейкову дорогу i мчав нею до Казбеку. Але його прискорення було таким швидким, рух так наростав, що вiн майже зразу ж таки зник, немов розчинився в повiтрi. Тiльки хмара сiрого диму, що повiльно розпливалася в стривоженому повiтрi, нагадувала про шлях, яким пролинув мiжпланетний корабель рейковою злiтною дорогою. Лише спостерiгачi на спецiальних вишках, де стояли стереоскопiчнi пiдзорнi труби, заздалегiдь наведенi на вершину Казбеку, вiдзначили, як в одну невловиму мить над нею промайнула крихiтна темна рисочка, що вiдiрвалася вiд рейкової дороги i зникла за обрiєм. Та ще на екранах радiолокацiйних приладiв, ледь здригаючись, позначалася свiтлова крива лiнiя польоту астроплана "Венера-1", який покидав земну атмосферу...
      У каютi корабля не було чути звукiв ракетних двигунiв вiзка. Микола Петрович вiдчув лише, як поважчало його тiло, як воно почало глибше втискуватися в еластичнi подушки крiсла. Це було тiльки початком. Потiм тiло наче налилося свинцем, подушки крiсла натиснули на нього з усiх бокiв. Напруження дедалi збiльшувалося, швидкiсть наростала. Треба терпiти, це неминуче, швидкiсть дiйде до передбаченої норми i спиниться на нiй, треба чекати i освоюватися...
      Риндiн спробував поворушити рукою. Вона майже не слухалася, обважнiла в такiй мiрi, немов на нiй повисли гирi. Перед очима пливли фiолетовi кола, переплiтаючись i розпливаючись. А як почувають себе Сокiл i Ван Лун?..
      Напружуючи всi сили, вiн дотягнувся рукою до пульта i натиснув на одну з кнопок. Спалахнуло жовте очко сигнальної лампочки: включилася гучномовна телефонна установка.
      - Як почуваєте себе, друзi? - промовив Риндiн напруженим голосом, який дивно змiнився.
      - Все гаразд, Миколо Петровичу, - почув вiн голос Ван Луна, що також змiнився i був дивно напружений. - Гадав, буде важче. Очевидно, добре допомагають гамаки. Вони прогинаються дедалi бiльше. Вiдтягуються назад.
      - Незабаром все це скiнчиться, - спробував сказати цiлком невимушено й безтурботно Риндiн. - Ми йдемо вже на наших власних двигунах. Вiдчуваєте вiбрацiю?
      - Аякже! Скiльки набрали?
      - Майже п'ять тисяч метрiв на секунду, - вiдповiв Риндiн, глянувши на шкалу покажчика. - Ну, тихо! Мовчимо!
      Швидкiсть наростала. Яка все ж таки страшна рiч це перевантаження! Якщо воно перевищить припустимi межi, то дiятиме руйнуюче на нервову i серцево-судинну системи людини, на органи слуху й зору. Академiк Риндiн знав, що перевантаження пiд час прискорення астроплана буде не бiльше як потрiйним. Але й в цьому разi пасажири змушенi деякий час вiдчувати потроєну важкiсть. Його власне тiло, яке важить за звичайних умов сiмдесят п'ять кiлограмiв, зараз, у перiод прискорення, потягнуло б на вагах цiлих двiстi двадцять п'ять кiлограмiв.
      I це вiдчувається помiтно, навiть надто помiтно!
      Серце б'ється рiзкими поштовхами, ледве справляючись з масою кровi, вiдкинутою прискоренням назад. Тiло вiдчувається, наче неймовiрно важка кам'яна брила... а прискорення все триває! Стрiлка покажчика швидкостi вже пiдходить до позначки "9,0", астроплан пронизує iоносферу... вiн поступово входить у найвищi, найрозрiдженi її шари... стрiлка наближається до позначки "10,0"... прекрасно!.. Тiльки б менше було перед очима цих набридливих фiолетових кiл, як вони заважають, дратують...
      Думки Риндiна, уривчастi й безладнi, сумбурно виникали, переганяючи одна одну. Це було схоже на гарячковий стан, коли людина не може нi на чому зосередитися. Проте в такому станi мислення буває неясним, туманним, а думки Миколи Петровича, хоча й мелькали дуже швидко й безладно, але кожна з них зокрема лишалася чiткою й ясною. I цi думки весь час поверталися до головного, - до покажчика швидкостi, яка невпинно наростала i звiльнювала астроплан вiд могутньої сили земного тяжiння. Стрiлка покажчика повiльно посувається повз позначку "11,0"... тепер лишаються тiльки десятi частки кiлометра, тiльки сотнi метрiв... Чи не уповiльниться тут прискорення?.. Нi, стрiлка рухається все так само рiвно... Позначка "11,3" пройдена... Зараз... зараз... Ось вона, вирiшальна помiтка "11,5"! Є космiчна швидкiсть, її досягнуто!
      I тiєї ж митi Риндiн вiдчув, як його тiло рвонулося вперед, затримуване тiльки широкими ременями, якими вiн був прикрiплений до крiсла. М'якi подушки нiби одразу стали бiльш пружними, наче в них звiльнилися несподiвано тугi пружини. Вони виштовхували тiло Риндiна з крiсла. Стрiлка покажчика швидкостi вже не рухалася далi праворуч. Вона завмерла на позначцi "11,5". Автоматичний устрiй працював бездоганно. Ракетнi двигуни вимкнулися. Зникла помiтна вiбрацiя, яка свiдчила досi про їх напружену працю. I все тiло звiльнилося вiд тягаря, який давив. Риндiн вiдчув, як легко й вiльно стало дихати. Вiн спробував спертися вигiднiше на ручку крiсла i вiдчув, що м'якi подушки вiдштовхнули його вгору.
      Виходить, - уже невагомiсть? Тодi треба бути дуже обережним, з нею треба освоїтися... Адже ж можуть з'явитися дуже неприємнi вiдчуття, незважаючи на велике попереднє тренування, яке проходили учасники експедицiї, незважаючи на полегшуючу дiю вжитих ними перед стартом спецiальних препаратiв...
      Микола Петрович повiльно й акуратно розстебнув замок широких ременiв, що прикрiпляли його до крiсла, i сперся на ручки. Цього руху було досить для того, щоб крiсло у вiдповiдь пiдступно вiдкинуло його вiд себе у повiтря. Вiн хотiв ухопитися за ручки i не встиг, його руки промахнулися в рiзкому русi. Крiсло раптом опинилося навiть не внизу, а десь збоку - i продовжувало вiддалятися вбiк i вгору. Каюта повiльно поверталась навколо Миколи Петровича, що висiв у повiтрi. Нi, виявляється, з усiм цим не так легко освоїтися!
      Здавалося з цiлковитою очевиднiстю, що вiн, Риндiн, абсолютно не рухається, а нерухомо висить у в'язкому i в той же час пружному повiтрi. А каюта разом з усiм обладнанням все так само повiльно повертається навколо нього, загрозливо насуваючись в той же час однiєю стiною на Миколу Петровича. Пульт керування з крiслом, що стояло перед ним, був уже збоку i внизу. Потiм вiн разом з усiєю каютою поплив убiк.
      - Нi, це просто-таки забавно! - вихопилося у Миколи Петровича.
      Певна рiч, в усьому цьому не могло бути нiчого несподiваного нi для академiка Риндiна, нi для його супутникiв. Вони були пiдготовленi до явищ невагомостi. Але одне дiло - теоретичне уявлення, i зовсiм iнше - фiзичне вiдчуття. Риндiн чудово знав - теоретично! - як буде поводитися за умов невагомостi його тiло i якою своєрiдною буде поведiнка всiх речей в кораблi. Все було саме так, як передбачалося. Проте орiєнтуватися на практицi i керувати своїми рухами виявилося неймовiрно трудно. Кожен з них тягнув за собою несподiванi наслiдки. Складнiше за все було освоїтися з парадоксальним вiдчуттям "верху" i "низу".
      "Верх" кожної митi був там, де перебувала в цю мить голова Миколи Петровича, а "низ" - там, де лишалися ноги. Позначалися земнi звички. I неможливо було примусити себе вiдчути власнi повороти i змiни пози. В усiх випадках здавалося, що тiло лишається нерухомим, а навколо обертаються i перемiщаються стiни каюти i її обладнання. Помах рукою направо - i вся каюта починала повертатися туди ж таки, а водночас на нього нiби навалювалася лiва стiна. Помах рукою в iнший бiк - i знову обертання каюти, але вже в зворотному напрямi...
      "Гаразд, починаємо освоюватись!" - вирiшив Риндiн, посмiюючись з самого себе.
      Вiн пiдтягнувся до найближчої стiни каюти (чи, вiрнiше, примусив, як здавалося, її повернутися i наблизитися до себе). Тут вiн мiцно схопився за одну з численних шкiряних петель, вроблених в нiй. Його тiло вiд рiзкого руху вдарилося об стiну, - i в цю хвилину академiк Риндiн по заслузi оцiнив передбачливiсть варшавських учених, конструкторiв внутрiшнього обладнання астроплана. Стiни й стеля каюти були оббитi м'яким, пружним матерiалом. Коли б не це, - на боцi Миколи Петровича виник би порядний синець вiд удару об стiну.
      Тепер Микола Петрович, тримаючись за петлю, легко перевернувся в повiтрi i повиснув, як здавалося, пiд пультом. Мабуть, для стороннього спостерiгача це була дуже дивовижна поза, - чи то вiн повернувся догори ногами, чи то повиснув у неприродному станi уздовж бокової стiни каюти. Проте Риндiн не помiчав цього, йому було цiлком зручно, доки не псували справу рiзкi нерозрахованi рухи.
      Вiн лежав у повiтрi цiлком вiльно, не роблячи нiяких рухiв i нi на що не опираючись. Лише однiєю рукою вiн тримався за шкiряну петлю в стiнi. Весь мiжпланетний корабель наче спинився в просторi, завмер у цiлковитому спокої, - анi найменшої вiбрацiї, вiдчуття абсолютної нерухомостi!
      Микола Петрович уперше весело посмiхнувся; невагомiсть виявлялася страшенно цiкавою! А як там товаришi? Адже вони без команди, без його розпорядження, безумовно, навiть не рушили з мiсць. Ай, вiн зовсiм забув про них, негаразд!
      Пульт керування все так само висiв над ним. Не випускаючи шкiряної петлi з лiвої руки, Риндiн потягнувся правою до пульта i включив гучномовний телефон. I зразу ж таки пульт хитнувся i поплив убiк, хоча звичайно насправдi вiдштовхнувся вiд нього сам Микола Петрович. Знову iлюзiя через невагомiсть!
      Начальник експедицiї голосно промовив:
      - Можна залишити гамаки, товаришi! Все гаразд. Ми - в мiжпланетному просторi!
      Роздiл другий,
      який обриває, на жаль, розповiдь про
      полiт астроплана для того, щоб викласти
      читачам змiст iсторичної доповiдi
      академiка Риндiна в московському Палацi
      Рад i ознайомити їх з причинами i метою
      мiжпланетної подорожi радянських вчених
      на Венеру.
      Перед тим як продовжувати розповiдь, нам доводиться повернутися на кiлька днiв назад - до того iсторичного вечора, коли вiдбувалися знаменнi збори Всесоюзного товариства мiжпланетних сполучень, якi прикували до себе увагу всього людства.
      Цього пам'ятного вечора, рiвно без чвертi вiсiм, потужна московська радiостанцiя передала в ефiр короткий сигнал, якого з нетерпiнням чекала чи не вся земна куля. I хоча радiохвилi принесли до приймачiв лише короткий рiзкий звук гонга, за яким слiдували мелодичнi переливи знайомих цiлому свiтовi срiбних дзвiночкiв, - не було, мабуть, на всiй Землi такої людини, яка, сидячи бiля приймача чи телевiзора, не сказала б собi те ж саме:
      - Ще п'ятнадцять хвилин!
      По всiх країнах свiту, по всiх мiстах i селах люди з нетерпiнням чекали цього сигналу. Тi, хто був дома, знову й знову старанно настроювали свої приймачi на хвилi московської радiостанцiї. Люди, що проходили по вулицях, шукали очима найближчий репродуктор, щоб спинитися бiля нього i слухати.
      Безсумнiвно, найщасливiшими були тi, хто мав можливiсть влитися до безперервного людського потоку, який внесе людину в гiгантський московський Палац Рад i залишить її бiля нумерованого мiсця в одному з сотень концентричних кiл-рядiв найбiльшого в свiтi головного залу Палацу.
      Хвилини протiкали нестерпно повiльно. Здавалося, вони розтягались на цiлi години. Уже не було жодного вiльного мiсця в головному залi, вiд стола президiї i до останнiх рядiв, розташованих амфiтеатром. Незвична тиша панувала в залi, хоча тут зiбралося близько ста тисяч чоловiк. Така ж сама тиша, яка панувала i бiля кожного радiоприймача, настроєного на Москву. I ось упали у вiчнiсть останнi секунди. Хвилинна стрiлка на величезному годиннику Палацу Рад вказала на цифру "12". I весь зал, весь радянський народ, все людство, що чекало бiля приймачiв, почули ще один короткий удар гонга. Останнiй сигнал!
      Слiдом за тим пробили вiсiм гучних i протяжних ударiв Кремлiвськi куранти. I ще було чутно бiй годинника, а на екранах всiх телевiзорiв вже виникли контури великого залу Палацу.
      В напруженiй тишi розтанув останнiй удар курантiв. Нiколи, мабуть, ще не вслухалася так Земля у тихе шарудiння, що долинало з репродукторiв. Ще секунда... двi... три...
      - Збори Всесоюзного товариства мiжпланетних сполучень вважаю вiдкритими. Слово має академiк Микола Петрович Риндiн!
      Буря овацiй розiрвала тишу. Люди в залi, люди у незчисленних радiоприймачiв i телевiзорiв, люди, яким досi секунди здавалися довгими й тягучими, забули про час, намагаючись нескiнченними оплесками висловити своє хвилювання i захоплення.
      У цьому шумi оплескiв потонули будь-якi iншi звуки. Люди побачили, як твердими рiшучими кроками на трибуну в центрi залу зiйшла невисока людина, як вона спинилася на трибунi i спокiйно вклонилася, поклавши руки на бар'єр.
      Майже водночас з рiзних бокiв спалахнули яскравi прожектори, їх промiння схрестилося на трибунi, залило свiтлом маленький силует людини. I раптово цей силует неймовiрно зрiс, збiльшився, перетворився на велетня, що майже сягав головою склепiння Палацу. Силует трохи вiбрував у повiтрi, вiн складався, здавалось, з якоїсь напiвпрозорої речовини, бо, придивившись, крiзь нього можна було побачити протилежнi ряди амфiтеатру i стiни, неяснi й туманнi. Це було останнє досягнення оптичної технiки: освiтленi промiнням прожекторiв дзеркала на трибунi вiдкидали вгору гiгантський свiтловий силует, рельєфне зображення промовця.
      Тепер уже кожен, незалежно од вiдстанi, ясно бачив знайомi риси обличчя академiка Риндiна, збiльшенi до величезних розмiрiв. Ось характерна шапка його сивого волосся, ось енергiйнi, трохи насупленi брови, рiвний прямий нiс, вуса, акуратно пiдстрижена борiдка. Новий вибух оплескiв пронiсся по залу.
      Академiк Риндiн пiднiс руку. Вона наче пронизала склепiння залу i зникла за ним. Риндiн закликав до тишi. Цього було досить: за кiлька секунд в залi запанувала така тиша, що можна було почути схвильоване дихання сусiдiв. Академiк зручнiше сперся на бар'єр трибуни.
      - Шановнi товаришi, дорогi друзi, - почав вiн свою промову. - Моя мiсiя сьогоднi не надто складна, i я спробую виконати її якнайшвидше. Менi доведеться стисло й ясно розповiсти вам про те, що ви всi вже неодноразово читали в газетах i журналах, - про мету нашої мiжпланетної подорожi, в яку ми вирушаємо через кiлька днiв. Сьогоднi ми зустрiчаємося з вами востаннє перед розлукою на довгий час.
      Коротка, насичена хвилюванням пауза здалася слухачам дуже значною. Незнанi небезпеки i труднощi чекають вiдважних радянських мандрiвникiв у крижаних просторах Всесвiту; перед ними - знайомство з загадковим свiтом нашої далекої срiблястої сусiдки Венерн...
      - Для чого ми залишаємо нашу Землю, навiщо надсилає нас Батькiвщина в безмежнi простори космосу? Перед нашою експедицiєю поставлено багато важливих i вiдповiдальних наукових завдань. Немає потреби та й можливостi перелiчувати їх всi перед вами. Вже самий по собi вилiт у космос першого пасажирського мiжпланетного корабля є величезною науковою подiєю. Наш астроплан являє собою цiлу лабораторiю з безлiччю приладiв для наукових дослiджень у свiтовому просторi. Що ж ми будемо дослiджувати, вивчати, спитаєте ви. Я вiдповiм вам: все, починаючи вiд астрономiчних явищ i кiнчаючи складними фiзичними проблемами, серед яких чи не найголовнiшою є перевiрка за умов космосу iснуючих гiпотез про природу та походження космiчного промiння. Це - в мiжпланетному просторi. А на самiй Венерi? Певна рiч, у першу чергу - природу i, як ми сподiваємося, найцiкавiше життя на цiй все ще загадковiй для нас молодiй планетi, яка вiчно ховає своє обличчя пiд покровом густої хмарної атмосфери.
      Як бачите, наукових завдань у нас дуже багато. Але серед них є одне, яке має, крiм усього iншого, ще й найважливiший практичний характер. Вирiшення його допоможе нам покiнчити з безжалiсним ворогом всiх металiв Землi - корозiєю. Що це означає? Як ви знаєте, корозiєю називається руйнування металу пiд рiзними фiзико-хiмiчними впливами. Iржа на залiзi, зелений окис на мiдi, матове нашарування на алюмiнiї,- все це корозiя. Це невловимий всюдисущий злодiй, який краде у нас неймовiрну кiлькiсть металiв. Людство щороку втрачає вiд корозiї близько 30 мiльйонiв тонн рiзних металiв. Ми боремося, звичайно, з корозiєю, ми винаходимо рiзнi тривкi сплави металiв, - з нiкелем, хромом, молiбденом, ванадiєм та iншими домiшками. Але всього цього надто мало. Всюдисущий злодiй продовжує красти мiльйони тонн металу з нашого господарства, вiн пiдстерiгає нас усюди. I ми хочемо остаточно i назавжди перемогти його. Як?
      Академiк Риндiн уважно подивився на притихлий зал.
      - Згадаємо вiдому перiодичну таблицю елементiв великого росiйського хiмiка Дмитра Iвановича Менделєєва, iм'ям якого пишається наш народ, як красою i славою росiйської науки. I, згадавши перiодичну систему Менделєєва, ви одразу помiтите, що вона закiнчується в її теперiшньому виглядi на елементi номер сто один, так званому менделєєвiї. Нагадаю вам, що вiдносно зовсiм недавно, ще в серединi нашого сторiччя, таблиця Менделєєва була значно коротшою, вона закiнчувалася на елементi номер дев'яносто два, на уранi. Так, так, саме уран був у таблицi останнiм елементом, який вченi до цього часу спромоглися вiдкрити i знайти в природному виглядi в корi нашої Землi, у виглядi хiмiчних сполук з iншими елементами. Але пiсля того наука просунулася вперед. Ви знаєте, що наука оволодiла розщепленням атомних ядер, звiльненням атомної енергiї i створенням нових хiмiчних елементiв. Капiталiсти й агресори намагалися використати атомну енергiю для вiйни, для руйнацiї. Наш свiт, свiт будiвництва комунiзму, - поставив атомну енергiю на службу народовi, його мирним потребам, розвитковi народного господарства. Згадайте, що саме в нашiй країнi, великому Радянському Союзi, ще в 1954 роцi вперше в свiтi була сконструйована i збудована електростанцiя, що працювала на атомнiй енергiї. Ми, радянськi люди, з гордiстю можемо сказати, що великий Радянський Союз першим у свiтi розв'язав проблему мирного використання гiгантської сили атомної енергiї. Людство пам'ятає, як вражений був капiталiстичний свiт, коли атомна енергiя почала покiрно служити нашому мирному соцiалiстичному народному господарству! Там, в капiталiстичних країнах, вченi винаходили атомнi, водневi i кобальтовi бомби та атомнi гармати, призначенi для руйнацiї i масового знищення людей. А у нас, в Радянському Союзi, наука наполегливо працювала над тим, щоб примусити атомну енергiю служити народовi, його щастю, його свiтлому майбутньому. I ми домоглися цього! Атомна енергiя працює на нас на численних енергостанцiях, якi ми широко будували, починаючи з шостої п'ятирiчки. За допомогою атомної енергiї ми провадимо велетенське перетворення природи, змiнюємо карту нашої Батькiвщини. Збудувавши потужнi атомнi електростанцiї, ми зросили мiльйони гектарiв засушливих земель. Але ви i без мене прекрасно знаєте, як використовується в Радянському Союзi i народно-демократичних республiках для мирних, творчих потреб енергiя урану i плутонiю, енергiя термоядерних реакцiй. Тому повернемося до моєї головної теми, вiд якої я дещо ухилився, прошу пробачення!
      Академiк Риндiн посмiхнувся, почувши, як вiтальним гомоном вiдповiли йому десятки тисяч слухачiв, що жадiбно ловили кожне слово його промови.
      - Так-от, щодо розширення таблицi Менделєєва. Працюючи з розпадом урану, вченi створили новi хiмiчнi елементи, невiдомi до того часу людству. Це були: нептунiй, плутонiй, америцiй, кюрiй, беркелiй, калiфорнiй, афiнiй, центурiй i, нарештi, менделєєвiй - що посiли вiдповiдно з дев'яносто третього по сто перше мiсце в таблицi великого росiйського вченого. Все це штучно створенi людиною елементи, так званi трансурановi. Дуже важливо вiдзначити, що цi вiдкриття спростували одне поширене помилкове упередження, яке довгий час панувало в науцi. Бiльшiсть учених вважала ранiше, що розширення таблицi Менделєєва за межi урану взагалi неможливе, бо, мовляв, елементи, важчi вiд урану, не можуть практично iснувати, вони були б надто нестiйкими. Розвиток науки вiдкинув такi твердження. Вiн примусив скептикiв згадати i по заслузi оцiнити пророче передбачення самого Менделєєва, який вказував, що вiн припускає можливiсть розширення його перiодичної системи в бiк важких елементiв поза ураном. Який правий був генiальний росiйський вчений, що проникав своїм гострим поглядом у далеке майбутнє! Звичайно, серед трансуранових елементiв, створених людиною, виявились i дуже нестiйкi, як, наприклад, нептунiй, перiод пiврозпаду якого складає всього два-три днi. До речi, нагадаю вам, що перiодом пiврозпаду називається час, на протязi якого розпадається половина атомiв даного елемента. Нептунiй, як бачимо, дуже нестiйкий. Але ж природний елемент радон, який займає в таблицi Менделєєва вiсiмдесят шосте мiсце й iснує в природi незалежно вiд людини, не набагато стiйкiший вiд нептунiю: його перiод пiврозпаду не досягає чотирьох днiв... А от штучно створений ученими елемент плутонiй, навпаки, вiдносно дуже стiйкий. Його перiод пiврозпаду складає двадцять чотири тисячi рокiв, - тодi як загальновiдомий природний елемент радiй, наприклад, має перiод пiврозпаду всього в тисячу п'ятсот дев'яносто рокiв! Отож, ми переконуємося, що деякi трансурановi, штучно створенi людиною елементи можуть бути i дуже стiйкими,- в усякому разi для практичних потреб людства. Думаю, ви погодитеся, що двадцять чотири тисячi рокiв для нас з вами - строк бiльше нiж достатнiй!..
      Академiк Риндiн перечекав, поки по залу прокотився легкий смiх, викликаний його жартом, i продовжував:
      - Отже, трансурановi елементи штучно створенi людиною. Чи означає це, що такi елементи нiколи не iснували ранiше в природi? Безумовно, нi. Цi елементи могли iснувати тодi, коли наша Земля була значно молодшою, коли вони не встигли ще розкластися, зруйнуватися. Запам'ятаємо це положення i перейдемо до iнших висновкiв, чи, якщо хочете, припущень. Чому не припустити, що таблицю Менделєєва можна розширити ще далi? Чому не помiркувати про можливе iснування - в штучному чи природному виглядi - не тiльки трансуранових елементiв вiд дев'яносто третього до сто першого, але й ще важчих, якi слiд було б умовно назвати надважкими елементами! Хто вiзьме на себе смiливiсть твердити, що такi надважкi елементи не iснували колись на нашiй Землi або не iснують i сьогоднi десь у природi безкрайого Всесвiту?..
      Цього твердити не зможе нiхто. Але чому ж тодi вони невiдомi науцi? Та лише тому, що подiбнi надважкi елементи або самi поступово розпадаються, як нестiйкi (це стосується радiоактивних елементiв), або, можливо, вони iснують в надто незначнiй кiлькостi, та до того ще i в неприступних для нас поки що глибоких сферах земної кулi. Погляньте на цю таблицю!
      Яскраво освiтлене зверху прожекторами, над трибуною спустилося велике полотнище, на якому кожен мiг впiзнати знайомi ряди перiодичної системи елементiв Менделєєва. Але ця таблиця мала дещо незвичний вигляд. її рiвнi ряди не закiнчувалися менделєєвiєм, елементом номер сто один. Нi, пiд першим рядом сьомого перiоду був проставлений ще додатковий ряд, клiтинки якого були заповненi умовними номерами. I один з тих номерiв сяяв яскравим червоним свiтлом: це був номер сто одинадцять. Академiк Риндiн вказував на нього:
      - Дивiться! Ми теоретично продовжили, розширили сьомий ряд таблицi Менделєєва. Якщо вiн iснує, то в ньому, як i в попередньому, мусить бути тридцять два елементи. Отож, цей перiод буде закiнчуватися елементом номер сто вiсiмнадцять, оскiльки починається цей перiод елементом номер вiсiмдесят сiм, францiєм. Зараз нас не цiкавлять тi елементи, з яких мусить складатися сьомий перiод. Проте звернiмо увагу на елемент номер сто одинадцять, мiсце якого освiтлено червоним свiтлом на таблицi. Яким мусить бути цей елемент? Подивiться на початок попереднього пiвперiоду. Там, якраз над клiтиною нашого невiдомого ще елемента номер сто одинадцять, ви побачите елемент номер сiмдесят дев'ять, давно знайоме нам золото! Але в такому разi - якi припущення можемо ми зробити вiдносно властивостей цiкавого для нас елемента номер сто одинадцять? Якщо ми знаємо основнi принципи побудови таблицi Менделєєва, то нам дозволено припустити, що невiдомий елемент номер сто одинадцять буде мати властивостi, подiбнi до властивостей елемента номер сiмдесят дев'ять - золота. До того ж цi властивостi в новому елементi можуть бути виявленi навiть значно яскравiше. Ми маємо пiдстави припускати, що елемент номер сто одинадцять буде не менш, а ще бiльш благородним металом, нiж золота. Вiн не тiльки сам не буде пiддаватися корозiї, але зможе облагороджувати й iншi метали, якщо його додавати до них бодай у незначнiй кiлькостi. Цей невiдомий ще метал може стати в наших руках чудовою зброєю проти корозiї. I ми умовно назвали цей незвичайний за своїми властивостями, поки ще iснуючий тiльки в наших припущеннях, елемент номер сто одинадцять ультразолотом!
      По залу пролинув тихий гомiн. Ультразолото! Таємничий, загадковий, невiдомий досi метал! Вiн надасть всiм iншим металам, як припускає академiк Риндiн, властивостей благородного золота не пiддаватися корозiї!..
      - Але виникає складне запитання, яке дуже трудно розв'язати: де ж вiдшукати цей уявлюваний поки що метал, це ультразолото? На Землi нам досi не пощастило знайти навiть мiзерних його слiдiв. Якщо ультразолото i є на Землi, то воно, очевидно, ховається вiд нас десь у глибинах земної кулi, в її найвiддаленiших надрах. Здобути його звiдти ми поки що не можемо, навiть озброївшися нашою могутньою сучасною технiкою.
      Академiк Риндiн зробив паузу, щоб вiдпити води з склянки, яка стояла перед ним. Гiгантський силует хитнувся над трибуною. Очi глядачiв усього свiту стежили за його рухами.
      - Дослiдникам не допомогло навiть глибоке, до десяти кiлометрiв бурiння. Та воно й зрозумiло, бо - що таке десять кiлометрiв у масштабах земної кулi? Мiзерний укол, який не досягає навiть середнiх шарiв лiтосфери! Мiж тим, намагатися вiдшукати ультразолото можливо слiд було б значно глибше, нiж розташованi в земних надрах джерела магми, що викидають вогняну лаву на поверхню Землi пiд час вулканiчних вибухiв. Доводиться визнати, що розв'язання такого смiливого завдання лежить поки що поза нашими можливостями. Що ж, визнаємо це. Гаразд, ми не можемо поки що вiдшукати i здобути дорогоцiнний елемент у глибинах нашої старої Землi, якщо вiн, звичайно, там ще зберiгся. Проте чому б тодi не спробувати вiдшукати його, цей елемент, у Всесвiтi, який оточує нас?.. Адже є планети, значно молодшi вiд нашої Землi. Цiлком можливо, що ультразолото на них не встигло зруйнуватися, воно там не залишилося тiльки в глибоких надрах. Ви пам'ятаєте, безумовно, що всi планети Сонячної системи мають спiльне походження. Хiмiчний склад їх мусить бути однаковий - чи майже однаковий, в залежностi од вiку тiєї чи iншої планети i пов'язаного з цим розпаду елементiв. Ми вважаємо, що всi елементи в їх первiсному виглядi - я маю на увазi переважно надважкi! - краще всього мусили б зберегтися на Сонцi, цьому розжареному сяючому свiтилi.
      Нове полотнище опустилося зi склепiння залу. Тепер на ньому яскраво грали кольоровi лiнiї, розташованi на довгих смужках. Вони переливалися всiма барвами райдуги.
      - Насамперед тому вченi вирiшили перевiрити свої припущення саме на Сонцi. Заново проведений найточнiший спектральний аналiз показав, що цiкавий для нас дорогоцiнний елемент - ультразолото - на Сонцi є! Це сталося майже зовсiм так, як було в свiй час з вiдкриттям елемента гелiю. Адже ви знаєте, що наука за допомогою спектрального аналiзу вiдкрила цей елемент спочатку на Сонцi, а потiм уже на Землi. Саме так астрономи Варшавської обсерваторiї за допомогою найновiших удосконалених спектроскопiв встановили, що ультразолото в газоподiбному станi є на Сонцi. Але хiба ми можемо мрiяти дiстати його звiдти? Безумовно, нi. Ми з вами - люди реального крою, ми дозволяємо собi мрiяти тiльки про те, що можна здiйснити практично, хоча б для цього i потрiбнi були найсмiливiшi спроби. Про якi ж спроби може йти мова в даному разi?.. Тодi ми задумалися над новою проблемою. Наш дорогоцiнний елемент теоретично може бути на iнших планетах; якi ж практичнi можливостi цього?..
      Академiк Риндiн знову вiдпив трохи води з склянки.
      - Стараннi спостереження показали, що ультразолото є насамперед на нашiй сусiдцi по Сонячнiй системi - Венерi. I зрозумiло, чому це так. Венера молодша вiд Землi, вона зберегла дорогоцiнний елемент у зовнiшнiх шарах своєї кори. Всi ви чули про загадкове голубувате сяйво, яке обгортає час вiд часу Венеру. Продовж столiть вченi неспроможнi були розв'язати загадку цього сяйва. Але вони не знали спектра ультразолота, який знаємо ми. I це знання допомогло нам встановити, що в голубуватому сяйвi Венери є слiди газоподiбних сполук ультразолота. Ця таємниця була розкрита талановитими вченими китайського народу, астрономами чудової Кантонської обсерваторiї. А потiм спостереження, проведенi в Кримськiй обсерваторiї, також пiдтвердили висновки китайських друзiв. I ми впевнено говоримо тепер: так, потрiбний нашому господарству надважкий елемент ультразолото є на Венерi! Тепер продовжимо нашу думку. Якщо ультразолото там є, то радянськi вченi зобов'язанi його здобути. Не може бути iншого висновку, коли ми знаємо, що ультразолото змiцнить господарство нашої країни, що його використання принесе новi блага радянському народовi, народам країн могутнього демократичного табору, та й всiм народам Землi! Радянську науку завжди вели благороднi цiлi, це її постiйний шлях!
      Цi слова академiка Риндiна викликали бурхливу хвилю оплескiв. Напруження слухачiв, наелектризованих смiливими твердженнями академiка, знайшло собi вихiд, розрядку. Перечекавши хвилину, Риндiн продовжував...
      Але ми надто вiдхилилися вiд того, що вiдбувається на мiжпланетному кораблi, який стрiмливо мчить у космосi до своєї далекої мети. Повернемося ж до наших мандрiвникiв.
      Роздiл третiй,
      який показує, що з втратою ваги освоїтися
      не легко не тiльки одному академiку
      Риндiну, а також розповiдає про перший
      снiданок експедицiї в мiжпланетному
      просторi i про несподiванi наслiдки того,
      що професор Ван Лун закурив свою улюблену
      люльку.
      ...Настала коротка пауза. I тiльки пiсля неї Микола Петрович почув дещо збентежений голос Сокола, який вiдповiдав йому:
      - Не так-то легко вилiзти з гамака, Миколо Петровичу, ременi здорово затягнулися, он яка справа...
      - Зараз, зараз я допоможу вам, - вiдгукнувся Риндiн.
      Перед тим як залишити навiгаторську рубку, академiк уважно переглянув ще раз показання приладiв. Стрiлка покажчика швидкостi вже повiльно почала посуватися назад вiд позначки "11,5", всi iншi iндикатори також говорили про правильну роботу автоматiв, що обслуговували корабель. У цю секунду спалахнула зелена лампочка радiотелефону. Риндiн швидко повернув вимикач радiоустановки. Це був сигнал Землi!
      - "Венера-1", "Венера-1", чи чуєте мене? Я Земля, я Земля, - чiтко долинуло з репродуктора.
      - Чудово чую, - вiдповiв Риндiн голосом, який перехопило вiд хвилювання.
      - Як почуваєте себе? Чи все у вас гаразд? - вiв далi голос з Землi.
      - Все в порядку. Освоюємося з невагомiстю. Прилади й апаратура дiють бездоганно. Курс ще не перевiряли, хотiв би знати вашi данi.
      - Ми тримаємо вас у полi зору ультракороткохвильових радiолокаторiв. Зараз працюють пости Iндiї, Владивостока i плавучий пост Тихого океану. Iнформуємо вас: внаслiдок невiдомої ще причини астроплан пiд час вильоту з Землi трохи ухилився вiд намiченого курсу...
      - Але як це могло трапитися? - здивовано вигукнув Риндiн. - Адже всi розрахунки...
      - Причини ще не встановленi, але так чи iнакше, астроплан ухилився вбiк. Поки що гадаємо, що це пов'язане з якоюсь неточнiстю в розрахунках потужностi двигунiв ракетного вiзка, який не досягнув потрiбного розгону. Iнакше довелося б припустити, що астроплан виявився важчим вiд його розрахункової ваги. Щойно з'ясуємо все це, повiдомимо вас. А тим часом нам довелося форсувати роботу атомiтних ракетних двигунiв самого корабля, щоб виправити курс. Тепер уже все гаразд. Лишилося тiльки одне побоювання: чи не викликала ця форсована робота ваших ракетних двигунiв перевитрати палива? Просимо перевiрити. Хоч ви i маєте значний резервний запас, все ж таки краще мати точнi вiдомостi.
      Академiк Риндiн знову здивовано знизав плечима. Дуже дивно! Як могла статися подiбна неточнiсть? Потужнiсть ракетних двигунiв вiзка перевiрялася не раз, i астроплан нiяк не мiг раптом поважчати проти розрахункової ваги. Як же розумiти все це? Вiн голосно вiдповiв у мiкрофон:
      - Єсть, буде зроблено, перевiримо.
      - Земля надсилає вам палкий привiт i побажання успiху. Будемо викликати вас через нашi потужнi передавачi й далi. До побачення, товаришу Риндiн! До побачення, "Венера-1"!
      - До побачення, Земле!
      Зелена лампочка погасла. Так, дивно... "Важче вiд розрахункової ваги..." Хм! Проте зараз треба допомогти Ван Луну i Соколу...
      Микола Петрович почав пересуватися до центральної каюти; вiн, усе ще тримаючись однiєю рукою за шкiряну петлю в стiнi, пiдтягнувся до дальшої, таких петель було багато на всiх стiнах i стелi каюти,- ухопився за неї i знову пiдтягнувся далi. Це було схоже на рухи плавця, який пливе вздовж берега, перехоплюючи руками прибережне камiння i пiдтягуючись до нього.
      Опинившись бiля дверей, Риндiн випустив з рук останню петлю i взявся за притолоку, зробив руками широкий плавний рух i вiльно виплив у повiтрi до центральної каюти. Вже добре орiєнтуючись i враховуючи кожен рух тiла, Микола Петрович без особливих труднощiв iмiтував все тi ж самi жести плавця. Пружне повiтря дозволяло пливти в ньому, як у водi, приблизно так, як робить людина, що пiрнула у воду.
      - А знаєте, Миколо Петровичу, це навiть красиво! - вигукнув зацiкавлений Сокiл. - Ви встигли здорово освоїтися. Ну, я не вiдстану вiд вас, от побачите!
      Вiн лежав на гамаку - саме на гамаку, а не в ньому. Здавалося, що еластичний гамак вiдштовхував вiд себе тiло геолога. Микола Петрович посмiхнувся, звернувши на це увагу:
      - Цiлком зрозумiле явище. Так само i мене виштовхнуло моє крiсло. Ну, ви можете розстебнути ременi, чи допомогти вам?
      - Та вже, здається, можу. Адже я також поступово освоююсь, - вiдповiв упевнено Сокiл. - Заждiть, Ван, давайте по черзi. Я вже приготувався, а ви використаєте мiй досвiд.
      - Гаразд, гаразд, пiдожду, - вiдгукнувся Ван Лун.
      Сокiл iз зусиллям вiдстебнув тугий замок ременiв, якi прикрiпляли його до гамака. Замок клацнув, ремiнь вiдлетiв убiк. Пружний гамак наче тiльки чекав цього. Вiн буквально вiджбурнув Сокола вiд себе. Вадим Сокiл вiдлетiв по косiй лiнiї, немов снаряд. Вiн пролетiв через усю каюту, безпорадно розмахуючи руками i ногами, i вдарився об протилежну стiну пiд самою стелею.
      - Ох, хай йому чорт! - гукнув вiн.
      - Хапайтеся за петлi, за петлi! - пiдбадьорив його Риндiн, ледве стримуючи смiх. - I не робiть рiзких рухiв, легше!
      Але було вже пiзно. Енергiйному Соколовi трудно було одразу перейти до уповiльнених, плавних рухiв. Ударившись об стiну, вiн вмить одлетiв вiд неї в протилежний бiк, не встигнувши вхопитися за петлi. А рiзкий рух, яким вiн хотiв досягти найближчої петлi, примусив його тiло перевернутися. Вiн летiв назад, знову до гамака, але на цей раз повiльно перекидаючись в повiтрi. Пiдлетiвши до свого гамака, вiн устиг схопитися за нього i затриматися, хитаючись, немов човен на бурхливих хвилях.
      Вадим Сокiл уже не посмiхався. На його худорлявому обличчi з великими свiтлими, трохи опуклими короткозорими очима, що здавалися ще бiльшими пiд круглими окулярами, було помiтно явне роздратування. Завжди неслухняне бiляве i кучеряве його волосся було скуйовджене. Микола Петрович, згадуючи свою першу подорож по навiгаторськiй рубцi, мiг тiльки поспiвчувати геологовi. Зате Ван Лун широко посмiхався, стежачи з свого гамака за товаришем.
      - Дуже цiкаве видовище, - добродушно промовляв вiн. - Вiдомий геолог Вадим Сергiйович Сокiл оволодiває новою стихiєю. Як це треба сказати боротьба з невагомiстю? Або - що таке рiвновага? Вадиме, тримайтеся мiцнiше, це дуже-дуже iсторична мить!
      - Гаразд, гаразд, - промурмотiв у вiдповiдь Сокiл. - Вилiзайте самi, шановний товаришу, подивимося, як це вийде у вас.
      - Зважимо на ваш досвiд, дорогий друже, зважимо! Адже ви самi радили менi.
      Справдi, Ван Лун не повторив помилок свого друга. Вiн, вiдстiбуючи ременi, мiцно тримався за гамак. I коли той спробував вiдкинути його, Ван Лун встояв, ухопившися за край гамака, наче за гриву здибленого коня. Потiм вiн навмисно уповiльненим рухом простягнув руку до найближчої шкiряної петлi на стiнi каюти, пiдтягнувся до неї i звiдти скромно поглянув на Сокола, який все ще сердився:
      - Роблю висновок. У таких справах надмiр енергiї - не перший помiчник. Це добре, дуже добре, коли багато енергiї. Тiльки не тут. Гадаю, тут краще трохи аналiтичного мислення. А також робити вiрнi висновки з явищ, так, Вадиме?
      - Прибережiть дотепи до кращого випадку, - огризнувся Сокiл. Подивився б я на вас, коли б ви вилiзали з гамака першим!
      - Юпiтер, ти гнiваєшся, отож ти неправий! - все так само добродушно вiдгукнувся Ван Лун.
      - Нiчого, нiчого, Вадиме, - втiшно зауважив Риндiн, - у мене також було щось подiбне, коли я вiдстебнув ременi крiсла. Побачите, це тiльки перший раз так. Звикнете, освоїтеся. От i я також, весь час придивляюсь i пiдмiчаю правильнi i неправильнi рухи у вас. I це допомагає. Головне, як я бачу, повiльнiсть i плавнiсть рухiв.
      Микола Петрович простягнув руку i взявся за тонкий стояк, який з'єднував пiдлогу i стелю каюти. Таких стоякiв було тут кiлька - спецiально з розрахунком на життя за умов невагомостi. Легко пiдтягнувшись до стояка, Риндiн опинився майже бiля стiни. Уздовж неї, як i вздовж iнших стiн, тяглося поруччя. Тримаючись за нього, можна було легко пересуватися в потрiбному напрямi. Стоячи бiля стiни, Риндiн сказав:
      - Бачите, як зрештою все це просто? Тепер, друзi мої, звикайте, а я знову вирушаю до навiгаторської. Погляну ще раз на прилади, зорiєнтуюся по них. З Землi повiдомили, що їм довелося форсувати роботу ракетних двигунiв. Треба перевiрити, в чому тут рiч. Це забере, гадаю, з пiвгодини. А ви подумайте про снiданок, Ван Лун. Та посмачнiше. Таку знаменну подiю, як втрата ваги, можна й вiдсвяткувати. Згода?
      - Правильно, Миколо Петровичу, снiдати! Втративши вагу, слiд поповнити бодай масу, - вже весело пiдхопив Сокiл. Природжене почуття гумору перемогло його роздратованiсть; та й взагалi геолог не вмiв довго сердитися. - А як гадає наш шеф-повар?
      - Шеф-повар думає: перший снiданок в астропланi - це також iсторична подiя, - повчально вимовив Ван Лун у вiдповiдь.
      Пересуваючись уздовж поруччя, Микола Петрович перейшов до навiгаторської рубки.
      Сокiл доброзичливо поглянув на Ван Луна:
      - Ну, Ван, давайте практикуватися в пересуваннi. I я не я буду, якщо ви не залишитеся в хвостi! А тим часом можете жартувати, скiльки вам завгодно. Все одно, я беру на себе першi спроби, а ви лише повторюєте зроблене мною. Ага, уразив?
      Намагаючись не робити жодного зайвого або рiзкого руху, Сокiл розпочав мандрування по каютi. Тепер i вiн мав цiлковиту можливiсть переконатися в тому, як дотепно була обладнана каюта, як хороше попрацювали польськi вченi, конструктори внутрiшнiх примiщень корабля. Поруччя, що простяглося вздовж стiн, шкiрянi петлi в стiнах i стелi, плескатi металiчнi держаки, поставленi в рiзноманiтних мiсцях, стояки, що з'єднували пiдлогу i стелю каюти, - все це давало можливiсть дуже легко рухатися в усiх напрямах, переходячи вiд однiєї надiйної опори до iншої.
      Щоб перевiрити себе, Сокiл спробував нi за що не триматися i стати на ноги. Вiдразу ж таки вiн вiдчув, що каюта повiльно повертається навколо нього. Вона хитнулася в один бiк, в другий, спинилась i знову попливла, аж доки не опинилась у явно перекинутому станi. Дурна картина! I Ван Лун чомусь стоїть догори ногами i, здається, посмiхається лукавими очима...
      Сокiл знову схопився за поруччя. Здавалося, що вiн з величезною силою повернув навколо себе каюту i так само рiшуче спинив її, коли помiтив, що Ван Лун зайняв нормальне становище, вниз ногами. Так, усе гаразд!
      - Це наче в цирку, - озвався Ван Лун. - Проте дуже сумно бачити, як твiй товариш увесь час стає догори ногами...
      - Тiльки з вашого погляду, Ван, з вашої точки зору. А з моєї - ви поводитеся просто непристойно. Варт менi на хвилинку вiдвести од вас очi, як ви одразу використовуєте це i стаєте на голову або приймаєте ще яку-небудь безглузду позу. Вчений, серйозна доросла людина, професор iз свiтовим iм'ям,- i раптом отакi трюки! До речi, будь ласка, складiть гамаки, вам до них ближче.
      - Єсть скласти гамаки.
      Ван Лун, який весь час уважно стежив за рухами Сокола, очевидно, робив з них для себе певнi висновки. I цього разу вiн також обiйшовся без будь-яких ускладнень. Впевнено рухаючись уздовж стiни, вiн дiстався до важельного пристрою бiля гамакiв. Не випускаючи з лiвої руки поруччя, Ван Лун правою з силою вiдвiв важiль униз. Обидва гамаки слухняно поповзли вгору. Система тросiв i амортизаторiв пiдтягла їх до стелi. В каютi одразу стало просторiше.
      - Ну, як? - запитав Ван Лун Сокола.
      Але Вадим не вiдповiдав. Вiн помiтив, що опинився бiля iлюмiнатора i з iнтересом зазирнув у нього. Нiчого не видно... Чому б це? Зрозумiло, адже вiн чудово знав, що перед стартом усi iлюмiнатори було закрито внутрiшнiми вiконницями, металiчними заслiнками, якi всувалися помiж двома шарами товстого органiчного скла. З якого боку мусить бути Сонце? Звичайно, з правого, адже вони вилiтали на схiд. Значить, з цього, лiвого, можна вiдчинити вiконницю.
      - Ван, вимкнiть свiтло!
      Пролунало характерне клацання вимикача. В каютi стало зовсiм темно, коли не зважати на свiтло, що пробивалося з дверей навiгаторської рубки. Сокiл намацав важiль вiконницi i кiлькома обертами опустив заслiнку, як опускають скло в автомобiлi.
      - Надзвичайно! - вигукнув за його спиною Ван Лун.
      Вони обидва прилинули до скла iлюмiнатора. Перед ними вiдкривалася гiдна подиву в своїй величностi картина Великого Всесвiту. Це була глибока нiч - i разом з тим нiч, сяюча блиском незчисленних далеких вогнiв, холодних i в той же час палаючих. Незмiрно вiддалений небозвiд немов був засланий чорним оксамитом. I на ньому, розкиданi примхливими i складними вiзерунками, виблискували мiрiади яскравих зiрок - бiлих, оранжевих, червоних, зелених, голубих. Нiколи нiхто з жителiв Землi не бачив подiбного видовища! Вражала не тiльки надзвичайна яснiсть, з якою око без найменших труднощiв розрiзняло першу-лiпшу зiрку - вiд крупної i слiпучої до найменшої, яка здавалася крихiтною iскоркою, що несмiливо виглядала з глибокої складки небесної чорної оксамитної завiси. Найбiльш вражаючим було те, що жодна з зiрок не мерехтiла, не переливалася, то пригасаючи, то знову стаючи яскравою, як було це звичним для жителiв Землi. Нi, кожна iз зiрок, велика чи дрiбна, палала неослабним далеким, але рiвним свiтлом, яке лилося з глибини матового чорного фону.
      I Сокiл, i Ван Лун були враженi виглядом знайомих їм з дитинства сузiр'їв. Та й справдi, - хiба перед ними зараз були тi нескладнi комбiнацiї з кiлькох зiрок, до яких звикло людство, завжди наглухо вiдокремлене вiд чудесної картини Всесвiту товстою пеленою земної атмосфери, що безжалiсно гасила барви й яскравi кольори! Тi великi мерехтливi зiрки були всього лише грубою канвою сузiр'їв, дивовижних виблискуючих вiзерункiв великого космосу. Тiльки тепер Ван Лун i Сокiл бачили по-справжньому, з яким невичерпним багатством фантазiї гаптувала природа цi небеснi вiзерунки. Вони вiдрiзнялися вiд бачених з Землi знайомих сузiр'їв не менш, нiж багатобарвна талановита картина вiдрiзняється вiд сухого i кволого малюнка олiвцем.
      Враженим поглядом мандрiвники знаходили i в думках вiдзначали цi забарвленi незчисленними кольорами небеснi вiзерунки. Ось виразний хрест Лебедя, ось недалеко вiд нього неправильний чотирикутник Лiри. Ще далi вигнутий, наче готовий до стрибка Дракон, а бiля нього, майже в згибi його тiла, починається така знайома ще з дитинства витягнена каструлька Малої Ведмедицi...
      - Ми з вами щасливцi, Ван, - захоплено промовив Вадим Сокiл. - Заради цього чудового видовища варто було перенести всю нашу важку пiдготовку й витерпiти перевантаження пiд час прискорення руху астроплана! Та невже ж ви не вiдчуваєте поетичностi цiєї незрiвнянної картини?
      Ван Лун скоса подивився на свого експансивного друга. Вiн лукаво примружив очi:
      - Сперечатися не можу, поезiя - дуже добре, i космiчне небо - також. Але Микола Петрович прийде i спитає: де снiданок? Вам можна займатися поезiєю. Шеф-повар мусить подумати про прозу. А щоб готувати снiданок, потрiбне свiтло. Значить, i вам доведеться зробити певну поетичну паузу...
      - Сухар! Безнадiйний сухар!
      - Дуже приємно. Проте небо, гадаю, не змiниться, поки ми поснiдаємо, лагiдно втiшив Вадима Ван Лун, вмикаючи свiтло в каютi. - А як дiятиме невагома автоматика?
      Вiн уже встиг перейти - чи може правильнiше було б сказати "перепливти" - до протилежної стiни каюти, i цього разу уникнувши будь-яких ускладнень. Вiдiрвавшися вiд видовища космiчного неба, Вадим Сокiл стежив за дiями друга.
      Ван Лун повернув рукоятку, влаштовану в стiнi. Вiд стiни вiдокремилася невеличка квадратна панель i плавно опустилася вниз на колiнчастих пiдставках, перетворившись на стiл. В отворi стiни, який вiдкрився за нею, виявилися полицi укладистого буфета, уставленi посудом незвичної форми, консервними бляшанками, дивовижними скляними пляшками, сплюснутими, як фляжки; плескатi боки цих пляшок були гумовими. Ван Лун упевненими рухами знiмав з полиць посуд, що стояв у пружинних затискувачах, i ставив його на столi також у затискувачi, кожен з яких вiдповiдав тiй чи iншiй формi посуду. Розставивши все на столi в iдеальному порядку, Ван Лун задоволено посмiхнувся:
      - Зовсiм як в кращому, зразковому ресторанi! Тепер ще серветки. I можна приступати до їжi.
      - Без чаю, без гарячого? - розчаровано вiдзначив Сокiл.
      - Дуже-дуже шкодую. Зате одержите склянку вина, доброго вина, - втiшив його Ван Лун. - Якщо, звiсно, Микола Петрович дозволить...
      - А чому б йому i не дозволити? - пролунав веселий голос Риндiна, який з'явився в дверях каюти. - Навпаки, вiн цiлком пiдтримує вашу iдею, Ван. Сьогоднi - особливий день, велике свято для кожного з нас. Склянка вина сьогоднi - це добре!
      - Тiльки дивно якось, що немає стiльцiв. Здається нiби все не так, нарiкав Сокiл, наближаючись до стола.
      - Обiйдемося, Вадиме! А потiм, повiрте менi, що повiтря за наших умов краще вiд найвигiднiшого стiльця. Не забудьте лише закрiпитися пружинами бiля стола. Почнемо, друзi!
      Риндiн першим "сiв" бiля стола, прийнявши звичайну позу людини, що сидить. Цьому допомогло й те, що вiн защепнув навколо кожної ноги пiд столом пружиннi кiльця, пристосованi пiд квадратною панеллю. Його приклад наслiдували й iншi. Тепер кожен був наче прикрiплений до стола вище колiн, не доводилося побоюватися, що необережний рiзкий рух вiдштовхне людину вiд стола i винесе її на середину каюти.
      Навколо стола в повiтрi сидiли три мандрiвники в космосi. Вони посмiхалися, поглядаючи один на одного. Справдi, вигляд людини, яка по сутi нi на чому не сидить, незважаючи на схожу позу, а просто висить у повiтрi, був досить кумедним. Втiм, таке вiдчуття тривало дуже недовго. Вже через хвилину-двi члени експедицiї забули про це. Риндiн все ж таки попередив ще раз:
      - Без рiзких рухiв, друзi! Iнакше й пружиннi кiльця не врятують. Пам'ятайте золоте правило: дiя дорiвнюється протидiї. Якщо ви натискуєте на якусь рiч, ви з такою самою силою вiдштовхуєтеся вiд неї.
      - Як Вадим вiд стiнки, - пiдморгнув Ван Лун.
      Сокiл i собi посмiхнувся, згадавши, як його кидало вiд одної стiни каюти до другої.
      - Ну, почнемо ж таки!
      Микола Петрович узяв одну з пляшок, вийняв з неї корок i перевернув пляшку шийкою вниз. Як i слiд було чекати, з неї не вилилося анi краплини. Тодi Риндiн пiднiс пляшку до своєї чашки - також незвичайної форми: вона звужувалася вгору. Вiн устромив шийку пляшки у верхню частину чашки i злегка натиснув на гумовi стiнки. З шийки повiльно виповзла велика червона краплина вина. Вона також явно, не бажала вiдокремлюватися вiд пляшки; незважаючи на її досить великий розмiр, ця краплина зразу ж таки ховалася назад , у пляшку, варт було тiльки зменшити тиск на гумовi стiнки.
      Риндiн трохи струсонув пляшку:
      - Ну, вiдокремлюйся!
      Велика краплина вина вiдiрвалася вiд шийки i залишилася в чашцi.
      - Перший бокал готовий! Давайте вашi!
      В такий же спосiб Риндiн наповнив чашки товаришiв, поставив пляшку назад у затискувач на столi i пiднiс свою чашку:
      - Наш перший тост - за велику Радянську Батькiвщину, за радянський народ, за успiх того, що доручено нам Батькiвщиною! - урочисто вимовив вiн.
      Кожен узяв по тонкiй склянiй трубочцi i через неї випив вино. Першим вiдiрвався вiд чашки Сокiл.
      - Чудове вино, - сказав вiн. - Нiколи ще не пив такого!
      - Скажу, воно ж таки космiчне, - вiдгукнувся Ван Лун.
      - Але трубочка страшенно заважає, - вiв далi Сокiл. - Куди краще й приємнiше було б пити без неї, прямо з чашки.
      - А ви спробуйте, якщо для вас замало добре вiдомих усiм нам теоретичних даних, - хитро пiдморгнув Ван Луну Риндiн.
      - Та нi, я розумiю, що це необхiдно. А все ж таки цiкаво спробувати. Невже не впораюся, навiть якщо буду дуже обережним? - заявив Сокiл.
      Геолог випустив трубочку iз пальцiв: вона не залишилася висiти в повiтрi, а повiльно попливла до столу. Ван Лун з цiкавiстю стежив за Соколом, який пiднiс чашку до рота, спробував потягти з неї вино.
      - Так, так, невгамовний ви експериментатор, - жартiвливо пiдохотив Сокола Риндiн. - Енергiйнiше!
      Рука Вадима Сокола здригнулась, чашка хитнулася. I тiєї ж секунди з неї вилетiла велика куляста краплина вина завбiльшки з яблуко. Гойдаючись у повiтрi i виблискуючи круглими боками, вона пролетiла повз голову Сокола i линула далi вздовж каюти.
      - Ловiть, ловiть! - вигукнув Ван Лун. - Вино вiдлiтає!
      Краплина пливла в повiтрi далi й далi.
      - I справдi, доведеться вам ловити цю краплину, адже iнакше вона розтечеться по першiй же речi, з якою зiткнеться, - перемагаючи смiх, сказав Микола Петрович.
      Сконфужений Сокiл висмикнув ноги з пружинних кiлець пiд столом i кинувся навздогiн за краплиною. Але спiймати її було нелегкою справою. Вiд найменшого коливання повiтря кругла краплина зразу ж таки вiдхилялася вбiк, змiнюючи свiй напрям. Сокiл наполегливо переслiдував її, перехоплюючи руками петлi в стiнах, стояки й поруччя. Проте краплина, наче жива iстота, кожного разу ухилялася вiд нього, пiдштовхувана коливаннями повiтря, якi мимоволi робив своїми рухами Сокiл.
      - Мабуть, доведеться ловити прямо в рот. Руки дуже-дуже зайнятi! незворушно зауважив Ван Лун, стежачи за намаганнями Вадима.
      Сокiл видимо розгубився. Рiзким рухом витягненої вперед руки вiн спробував настигнути краплину i схопити її, забувши, що це рiдина. Йому пощастило таки зачепити краплину рукою - i одразу ж вона зникла. Червоне вино миттю облiпило руку Сокола, хутко розтеклося по пальцях i далi пiд рукав. На манжетi сорочки Вадима з'явилася яскраво-червона пляма. I цiла кисть начебто одяглася в червону рукавичку: вино тонким шаром вкрило її.
      Риндiн i Ван Лун дружно смiялися, поки Сокiл, повернувшися до столу, збентежено витирав руку серветкою.
      - Ну, жертва цiкавостi, переконалися тепер, що з трубочкою зручнiше й безпечнiше? I що взагалi, мабуть, не варт ревiзувати данi нашої пiдготовки? - поцiкавився Микола Петрович.
      Сокiл мовчки кивнув головою. Так, очевидно, цей експеримент був зайвим...
      Ван Лун вiдкрив бляшанку консервiв i розклав її по тарiлках. Кожен добре пам'ятав теоретичну пiдготовку до умов життя без ваги i їв обережними, уповiльненими рухами. Сокiл вiдзначив про себе, що найважчим було освоїтися з цiлковитою вiдсутнiстю ваги у шматочкiв їжi. Щоразу рука, пiдкоряючись багаторiчнiй звичцi до земних умов, наче сама намагалася з силою пiднiмати шматки їжi. I якщо б постiйним контролем не вдавалося її стримувати, кожного разу їжа вiдлiтала б до стелi каюти.
      Навiть кожен шматочок хлiба вимагав особливої уваги. Покладений на стiл, вiн немовби просто не хотiв спокiйно лежати на ньому, а вперто вiдпливав убiк, наче живий. Сокiл зiтхнув:
      - Пояснити все це, певна рiч, дуже просто: найменший поштовх, ба й дотик пальця - уже достатнiй для того, щоб цей шматок хлiба поплив у повiтрi. Але ж як незручно!..
      - Звикати, звикати треба, Вадиме, - поставив крапку на висловлюваннях незадоволеного Сокола Микола Петрович.
      Нарештi, снiданок був закiнчений.
      Ван Лун вийняв з кишенi свою улюблену люльку i набив її тютюном. Узявши трубку в рот, вiн вийняв сiрники.
      - Ван, дорогий, а ви пам'ятаєте нашу умову? - спинив його Риндiн. - Не бiльше двох люльок на добу. Ми не можемо витрачати дорогоцiнне повiтря на вашу погану звичку!
      - Миколо Петровичу, - жалiбно заблагав Ван Лун, - дозволю собi заперечити. Це всього лише перша. Принаймнi - в астропланi!
      - Ну, гаразд, - махнув рукою Риндiн. - I все ж таки куди краще б вам взагалi кинути курити... а, та хiба ж вас переконаєш, такого завзятого курця!
      Ван Лун запалив сiрника, як завжди вичiкуючи, доки згорить його головка. Але сiрник майже одразу згас, хоч на нього нiхто не дмухав. Ван Лун запалив другий. Проте й цей згас так само швидко. Сокiл запитливо поглянув на Риндiна i помiтив на його обличчi лукаву посмiшку.
      - В чому тут рiч, Миколо Петровичу? - спитав вiн.
      Риндiн розсмiявся:
      - Та нема тут нiчого особливого, друже мiй. Ван Лун також, видимо, експериментує. Чи просто забув одну з деталей нашої передпольотної пiдготовки. А мусив пам'ятати, особливо, якщо йому вже так кортить i надалi отруювати себе курiнням. Абсолютно природна рiч для нашого невагомого свiту. Сiрник за звичайних умов горить лише тому, що нагрiте його полум'ям повiтря пiдiймається вгору. Воно розширюється вiд нагрiвання, стає бiльш легким - i його витискують оточуючi шари повiтря, холоднi i тому важчi. Значить, на Землi повiтря весь час надходить до полум'я, пiдтримує його горiння. А тут...
      - Розумiю, розумiю i пам'ятаю, - перебив його Сокiл. - Тут немає ваги, тому нагрiте повiтря не стає легшим, воно лишається бiля сiрника i не допускає до полум'я свiжого кисню. Сiрник згасає. Все це так. Значить...
      - Значить, треба легенько обдувати запалений сiрник, щоб видаляти продукти горiння i доставляти новий кисень для полум'я, - закiнчив Риндiн. Що ми зараз i спробуємо зробити для Ван Луна. Зважте, Ван, на що здатна дружба, на яке самопожертвування! До речi, з усього цього з'ясовується, що ви без сторонньої допомоги не можете запалити сiрника. Прекрасно, є надiйний засiб контролювати ваше курiння!
      Ван Лун, який весь час терпляче слухав, запалив третього сiрника. Полум'я розгорiлося. Ван Лун обережно розпалив люльку i з насолодою затягнувся пахучим димом.
      Сивi цiвки диму повисли в повiтрi коло Ван Луна. У каютi запанувала тиша. Кожен думав про своє. I раптом Сокiл закашлявся, ковтнувши диму, i навiть чхнув. Ван Лун трохи винувато поглянув на нього.
      - Будьте здоровi, Вадиме, - почав вiн i одразу спинився. Його вразила незвичайна луна: здавалося, що бiля протилежної стiни теж чхнув хтось. Що то за чортiвня?.. Ван Лун вийняв люльку з рота i здивовано спитав:
      - Гадаю, акустичнi ефекти не можуть виникати через втрату ваги? Звiдки така гучна луна?
      Йому вiдповiдали не менш здивованi погляди Риндiна i Сокола: певна рiч, втрата ваги нiякого вiдношення до луни не має!
      Ван Лун хотiв покласти люльку на стiл, але, не зробивши цього, просто залишив її в повiтрi, де вона й попливла, трохи погойдуючись i все ще випускаючи з себе тонесеньку цiвку диму. Потому вiн виразно приклав пальця до губiв i тихо вирушив уздовж стiни туди, звiдки почулася дивна луна.
      Там, у стiнi, мiстилося кiлька високих нiш, закритих зверху донизу рухомими шторними кришками, якi бувають на конторських столах. Усi знали: у тих нiшах стояли вдосконаленi легкi скафандри з апаратами для дихання. В астропланi було всього чотири такi скафандри: три в нiшах центральної каюти i один запасний на складi. Вони могли дуже придатися в разi потреби працювати на Венерi у водi чи в атмосферi, непридатнiй для дихання людини. При крайнiй потребi в цих скафандрах можна було навiть вийти з корабля в мiжпланетному просторi: вони були досить пружними, незважаючи на свою легкiсть, i обiгрiвалися зсередини електрикою.
      Ван Лун наблизився до крайньої нiшi, звiдки, як йому здавалося, долинула незвичайна луна. Вiн знову прислухався. Тиша. Двi пари очей, Риндiна i Сокола, уважно стежили за його дiями. Сокiл пiдвiвся з-за столу:
      - Що ви хочете робити, Ван?
      Ван Лун спинив його помахом руки. В нього були свої власнi мiркування. Притримуючися за шкiряну петлю, вiн натиснув кнопку в стiнi. Шторна кришка сковзнула вниз, вiдкриваючи нiшу.
      В нiй, як i слiд було чекати, стояв скафандр, прикрiплений до стiни затискувачами. Сiро-зелений еластичний, змiцнений металiчною сiткою, гумовий костюм з прозорим закругленим зверху цилiндром з найтривкiшого органiчного скла. Цилiндр-шолом тьмяно поблискував, вiддзеркалюючи свiтло з каюти. Крiм скафандра, в нiшi не було нiчого.
      Проте Ван Лун i не шукав у нiй нiчого. Вiн натиснув ще одну кнопку в стiнi. Яскраве свiтло внутрiшньої електричної лампочки залляло нiшу.
      I команда астроплана побачила в прозорому цилiндрi-шо-ломi чиєсь молоде обличчя. На Ван Луна розгублено дивилися широко вiдкритi очi невiдомої людини, що була в скафандрi.
      Роздiл четвертий,
      в якому автор знову змушений перервати
      свою розповiдь про подiї в мiжпланетному
      кораблi для того, щоб читачi,
      ознайомившися з закiнченням доповiдi
      академiка Риндiна на зборах Товариства
      мiжпланетних сполучень у Москвi, дiстали
      цiлковиту уяву про те, як був
      пiдготовлений полiт на Венеру.
      Отож, академiк Риндiн продовжував свою доповiдь, яку слухав весь свiт.
      - I справдi, - сказав вiн, - радянська наука останнiми роками впритул пiдiйшла до здiйснення космiчного перельоту на найближчу планету. Адже у нас є такий надзвичайний засiб пересування в просторi, як ракетнi кораблi, створенi за генiальною iдеєю великого росiйського вченого i винахiдника Костянтина Едуардовича Цiолковського. Саме вiн, наш славетний спiввiтчизник, протягом всього свого життя наполегливо привертав увагу науки до створення проектiв мiжпланетних ракетних кораблiв. Всi подальшi успiхи багатьох вiтчизняних i зарубiжних учених в цiй галузi,- всi вони стали можливими завдяки генiальнiй роботi основоположника теорiї мiжпланетних сполучень Цiолковського. Озброєнi автоматикою, електронiкою та iншими блискучими досягненнями науки, ми можемо тепер здiйснити те, що лише кiлька десяткiв рокiв тому здавалося красивою, але нездiйсненною фантастикою. Всього десять рокiв тому радянськi вченi створили перший постiйний штучний супутник Землi - вiн i досi обертається навколо нашої планети разом з другим, майже таким самим супутником, створеним американськими вченими. Як ви пам'ятаєте, цей перший ракетний корабель з установленими на ньому довгодiючими автоматичними приладами i радiоапаратурою був закинутий десять рокiв тому на висоту 265 кiлометрiв над поверхнею Землi. Вiн був розрахований так, щоб робити повне обертання навколо Землi за 90 зоряних хвилин. Отож, протягом однiєї зоряної доби вiн робить 16 обертiв навколо Землi. I за цей час давно знайомий вам супутник нашої планети "Диск-1" встигає повернутися до мiсцевостi, над якою вiн пролiтав рiвно добу тому. Ось чому ви так регулярно бачите супутник "Диск-1" у небi нашої Батькiвщини в перший-лiпший телескоп. Ще один постiйний штучний супутник "Диск-2" був створений в Китаї через три роки пiсля першого. Це завдання було вже складнiшим. Другий, вже китайський мiжпланетний апарат, був закинутий з Тiбетського плоскогiр'я уже на висоту тридцять п'ять тисяч вiсiмсот кiлометрiв над Землею. Цим китайськi вченi досягли того, що супутник "Диск-2" видно з рiзних точок Землi щодня в певному напрямi в той же самий час. Регулярно о восьмiй годинi вечора, наприклад, вiн опиняється над Москвою. Звичайно, спостерiгати цей супутник можна тiльки в умовах обсерваторiї, бо для такої великої вiдстанi, яка вiддiляє його вiд Землi, "Диск-2" вiдносно дуже малий. Але разом iз своїм братом, "Диском-1", вiн вiрно служить науцi i щовечора нагадує нам про наших друзiв - учених китайського народу. За допомогою штучних супутникiв ми уточнюємо метеорологiчнi спостереження, зокрема вивчаємо поширення i характер хмарного покрову Землi; супутники допомагають нам стежити за рухом криги в Арктицi i Антарктидi, а також у сумiжних з ними океанських смугах; автоматично дiючi на штучних супутниках радiоустановки попереджають нас про виникнення лiсових пожеж у малонаселених мiсцевостях. Нарештi, супутник "Диск-2" служить ще й ретрансляцiйною станцiєю для ультракороткохвильових радiопередач: за його допомогою вечiрнi передачi московського телецентру бачить уся наша величезна країна i разом з нею - цiла Європа. Зокрема i зараз моя доповiдь передається по Радянському Союзу за допомогою "Диска-2", отже, витвiр наших китайських друзiв i тут виявився корисним для спiльної справи!
      Усiх оплескiв, якi спалахнули пiсля цiєї фрази, академiк Риндiн не чув, бо зараз аплодували сотнi тисяч i мiльйони телеглядачiв, якi належно оцiнили це його нагадування.
      - П'ять рокiв тому ми вiдрядили перший радянський ракетний корабель на Мiсяць. Певна рiч, вiн летiв без пасажирiв. Корабель "Мiсяць-1" мусив послужити лише практичнiй перевiрцi наших складних розрахункiв. У носовiй частинi цього корабля був вибуховий пристрiй, своєрiдна бомба. Природно, вибух цiєї бомби не мiг нiкому пошкодити, бо вже давно було встановлено, що на Мiсяцi немає нiякого життя. Що ж, "Мiсяць-1" виправдав усi сподiвання, що покладалися на нього, блискуче ствердив нашi розрахунки. Точно в передбачений час ракетний снаряд досягнув Мiсяця i впав на нього: астрономи бачили у своїх телескопах блискавичний вибух на Мiсяцi. То вибухнув на споконвiчному супутнику Землi наш перший корабель-снаряд, подавши тим самим урочистий сигнал: мiжпланетне сполучення вiдкрите!
      Знову буря оплескiв пролинула по залу.
      - Два роки тому з Землi вилетiв другий ракетний мiжпланетний корабель "Мiсяць-2". Уряд i Комунiстична партiя наполягли на тому, щоб i цей полiт вiдбувся без пасажирiв. У першому експериментальному перельотi Земля-Мiсяць-Земля, що був генеральним iспитом автоматичних приладiв керування, не можна ще було рискувати життям учених. Астроплан "Мiсяць-2" був обладнаний найсучаснiшими автоматичними установками, сконструйованими в наукових iнститутах Москви, Ленiнграда, Києва, Пекiна, Шанхая, Варшави, Будапешта, Праги i Софiї. Цi установки керували двигунами i рулями астроплана, приймаючи радiоiмпульси з Землi. Вченi стежили з Землi за польотом корабля i вивчали данi, якi передавалися з мiжпланетного корабля автоматично по радiо. Своєрiдна мiжпланетна мандрiвка автоматичних установок пройшла блискуче! Керований по радiо з Землi астроплан облетiв навколо Мiсяця i, повернувшись на Землю, благополучно знизився на Азовському морi. Ви всi знаєте про це. Ви бачили чудовi фотографiї, зробленi автоматичними апаратами, що були на цьому кораблi. Вперше в iсторiї науки ми зазирнули на той бiк Мiсяця, який нiколи не був видний з Землi, i встановили, до речi, що вiн нiчим iстотним не вiдрiзняється вiд давно уже вiдомого нам. Але, ясно, не тiльки заради цих цiкавих фотографiй "Мiсяць-2" був вiдправлений у мiжпланетний перелiт. Ця подорож автоматичних установок, апаратiв i приладiв пiдтвердила можливiсть пасажирських польотiв у свiтовому просторi! Тепер радянська наука має практичний досвiд зореплавання, астронавiгацiї. Ми маємо право тепер здiйснити полiт на Венеру! радянський уряд i Комунiстична партiя дали згоду на те, щоб Радянськi вченi здiйснили мiжпланетну подорож, а водночас i спробували вiдшукати на Венерi ультразолото. Ось чому величезний колектив наукових iнститутiв Радянського Союзу, Китаю i народно-демократичних республiк наполегливо працював усi останнi роки над тим, щоб всебiчно пiдготувати нашу подорож, забезпечити її успiх. Конструювання астроплана i його будiвництво проведеш Московським i Пекiнським iнститутами мiжпланетних сполучень. Нове атомне паливо для наших ракетних двигунiв - атомiт, - створене в спiвдружностi Ленiнградським i Київським iнститутами фiзичної хiмiї. Оптичнi прилади астроплана виготовленi Празьким iнститутом експериментальної оптики. Складна система здобування пiд час шляху електричної енергiї розроблена i здiйснена вченими Шанхайського iнституту енергетичних проблем. Внутрiшнє обладнання астроплана створене на дослiдних заводах Варшавського iнституту гiгiєни. Свою долю участi внесли також науковi iнститути Будапешта, Кантона, Софiї, Берлiна. Як бачите, наш астроплан "Венера-1" створений дiйсно зусиллями вчених i iнженерiв усього великого демократичного табору народiв свiту! Вченi розрахували все, зважили всi можливостi, якi тiльки можна було передбачити. I я тепер смiливо можу заявити: ми озброєнi знанням, досвiдом, натхненi довiр'ям до нас з боку великої радянської Батькiвщини i дружнiх народiв демократичного табору i зробимо все для того, щоб виконати нашi завдання!..
      Виразним жестом академiк Риндiн спинив оплески.
      - Друзi i товаришi, не поспiшайте. Прибережiть оплески до нашого повернення. Перед нами - велика, важка i тривала подорож по незнаному океану Всесвiту. З цього приводу менi згадується красива стародавня казка, вiдомий поетичний грецький мiф про аргонавтiв. Пам'ятаєте його? Цей мiф розповiдає про вiдважних казкових героїв, старогрецьких морякiв, якi на малесенькому кораблику вирушили в далеку подорож на розшуки золотого руна, шкури чудесного барана, яка мала, як вони вiрили, чарiвнi властивостi. На своєму маленькому кораблi, що називався "Арго", моряки подолали Егейське море, подолали невiдоме їм до того часу грiзне Чорне море, яке здавалося мандрiвникам загадковим, таким, що ховає в собi невiдомi небезпеки. Древнiй мiф розповiдає, як вiдважнi моряки вийшли переможцями з смiливого поєдинку з грiзними силами природи i знайшли своє золоте руно в Колхiдi, як називалося тодi наше Закавказзя. Героїчнi мандрiвники на кораблi "Арго", славнi аргонавти перемогли! Думаючи про нашу подорож, я завжди згадую цю красиву i наївну казку... Я думаю: адже й ми, подiбно старогрецьким аргонавтам, попливемо по невiдомому безкрайому океану Всесвiту, долаючи його бурхливi ефiрнi хвилi, можливi, хоча й не знанi нами ще бурi й шторми, борючися з могутнiми силами космiчних стихiй i намагаючись вiдшукати наше золоте руно, наше ультразолото... Сучаснi аргонавти Всесвiту сподiваються досягти не менших успiхiв, нiж стародавнi аргонавти грецького мiфу!
      Академiк Риндiн спинився схвильований. Потiм вiн пiдвiв руку, наче заспокоюючи i себе, i слухачiв:
      - А проте - це, звичайно, тiльки поетичне порiвняння. Друзi мої, пробачте менi його; повiрте, вченi також дуже люблять поезiю! Отже, сьогоднi, дорогi товаришi, ми надовго прощаємося з вами. Як ви вже знаєте, через кiлька дiб ми вилiтаємо з першої в iсторiї людства мiжпланетної станцiї бiля пiднiжжя Казбеку. Чому обране це мiсце для старту нашого корабля? Ви знаєте, що для вильоту в свiтовий простiр, у космос, астроплан мусить розвинути так звану космiчну швидкiсть, - для Венери вона дорiвнюється одинадцяти i п'яти десятим кiлометра на секунду. Це величезна швидкiсть, а розвинути її треба надзвичайно хутко, витративши при цьому дуже багато палива. I ось ми насамперед використали швидкiсть обертання самої Землi з заходу на схiд. Астроплан стартує в районi Центрального Кавказу на сорок третiм градусi пiвнiчної широти. Швидкiсть обертання Землi на цьому градусi складає близько трьохсот сорока метрiв на секунду. Можна вважати, що цi триста сорок метрiв на секунду є нашим прямим виграшем, чи не так? Адже ми полетимо в напрямi з заходу на схiд, себто використаємо цю готову швидкiсть. Далi, ми розгонимо астроплан уздовж злiтної рейкової дорiжки, яка веде на вершину Казбеку i там обривається. Що це дає нам? Астроплан аж до кiнця злiтної дорiжки не витратить жодного грама власного палива: його потягне за собою ракетний вiзок. Ракетнi двигуни вiзка швидко розгонять астроплан i виведуть його на вершину Казбеку, на висоту близько п'яти кiлометрiв, де опiр повiтря майже вдвоє нижче, нiж на рiвнi моря. Це буде тривати всього двадцять п'ять секунд, але за цей час астроплан дiстане швидкiсть шiстсот метрiв на секунду, як бачите, дуже чималу. На вершинi Казбеку, де обривається злiтна рейкова дорiжка, вiзок скотиться по рейках назад, униз, витративши цiлком свiй запас палива. А звiльнений астроплан полетить далi, продовжуючи прискорювати полiт, бо в той момент, як вiн вiддiлиться вiд вiзка, почнуть працювати його власнi ракетнi двигуни.
      Академiк Риндiн знову зробив паузу. I тепер, коли вiн заговорив пiсля неї, голос його зазвучав м'яко i проникливо: так говорять про друзiв, про справжнiх, випробуваних товаришiв.
      - Три чоловiки будуть пасажирами астроплана "Вене-ра-1". На мене покладене керiвництво експедицiєю, моїми товаришами є вiдомий геолог i хiмiк Вадим Сергiйович Сокiл i визначний китайський вчений енергетик товариш Ван Лун, професор Шанхайського iнституту. Нас, як бачите, дуже мало. Тому кожному з нас доведеться виконувати цiлий комплекс обов'язкiв. З цiєї причини нам довелось всерйоз вивчити й новi спецiальностi - в додаток до тих, якими ми володiли ранiше. Професор Ван Лун несе додатково обов'язки штурмана нашого корабля, радиста, фото- i кiнооператора. Крiм того, на нього покладенi фiзiологiчнi дослiдження пiд час польоту, а також вiдповiдальнiсть за наш побут, яку вiн подiляє з Вадимом Сергiйовичем Соколом: обидва вони позмiнно виконуватимуть ще й обов'язки повара астроплана. Правда, керiвництво в цьому важливому дiлi належить товаришевi Ван Луну як бiльш досвiдченому мандрiвниковi, нiж товариш Сокiл, але про це я скажу пiзнiше. Так чи iнакше навантаження товариша Ван Луна - не з малих. Вадим Сергiйович Сокiл, природно, буде зайнятий фiзичними i хiмiчними дослiдами i бiологiчними дослiдженнями, збиранням мiнералогiчних i петрографiчних зразкiв; на ньому ж лежать метеорологiчнi спостереження - i вiн таки є запасним водiєм астроплана. Втiм, товариш Ван Лун теж зумiє в разi потреби зайняти мiсце за пультом керування: адже ми понад рiк займалися тренуванням i пiдготовкою до польоту. До речi, я хотiв би тут-таки вiдзначити одну, хоча й випадкову, але дуже важливу для нас обставину, яка виявилася виключно позитивною для експедицiї. Радянський уряд з радiстю включив до складу експедицiї представника китайського народу, нашого друга професора Ван Луна. Пiд його керiвництвом Шанхайський iнститут енергетичних проблем розробив i створив для астроплана "Венера-1" дотепну, цiлком оригiнальну й цiнну систему здобування електроенергiї протягом всього перельоту. Ця блискуча конструкцiя товариша Ван Луна радикально розв'язала одне з найважливiших питань, яке стояло перед конструкторами астроплана. Ми з надмiром забезпеченi тепер електроенергiєю з моменту вильоту корабля i до його повернення на Землю,- ось що дав нам науковий i технiчний талант професора Ван Луна! Але крiм того, виявилося, що цей видатний китайський вчений, який увiйшов до складу нашої експедицiї, є в той же час i досвiдченим мандрiвником i пристрасним мисливцем на крупного звiра. Досить сказати, що професор Ван Лун об'їздив весь Китай, Сибiр, Iндiю i Iндокитай, беручи участь i керуючи деякими дослiдницькими експедицiями Всекитайського географiчного товариства. Ви, звичайно, чули й читали, що на Венерi нашiй експедицiї доведеться, можливо, зустрiтися з небезпечними i численними хижими тваринами. Ми мусимо бути готовими до всього - навiть до зустрiчi з доiсторичними потворами, якi можуть виявитися на Венерi. Ця молода планета, як ви знаєте, значно молодша вiд Землi, там не може ще бути людей. Проте на Венерi можуть бути невiдомi нам тварини, можливо, - хижаки. Якщо це так, товариш Ван Лун буде нашим надiйним захисником. Його досвiд мандрiвника i мисливця дуже згодиться експедицiї. Ну, звiсно, ми можемо тiльки пошкодувати, що наш астроплан не в змозi вмiстити в собi бодай одного з представникiв тваринного свiту Венери, бо товариш Ван Лун напевно допомiг би нам спiймати, привезти на Землю й показати вам як зразок хоча б одного з них!
      Микола Петрович Риндiн знову перечекав, поки уляжеться в залi смiх, викликаний його жартiвливим жалкуванням, i закiнчив:
      - Всi ми, члени команди астроплана "Венера-1", добре встигли узнати один одного за час пiдготовки. Ми маємо все необхiдне для далекої подорожi, - для наших запасiв використана вся корисна площа корабля. Через сто сорок шiсть днiв пiсля вильоту з Землi ми опинимося на Венерi, де за умовами астронавiгацiї нам доведеться пробути досить довго - чотириста шiстдесят сiм днiв: ранiше вилетiти на Землю ми не зможемо. За цей час експедицiя в мiру можливостi вивчить незнану планету, спробує вiдшукати ультразолото - i привезе його на Землю в подарунок любимiй Батькiвщинi. Збувається давня мрiя людства, що вiками здавалася красивою, але нездiйсненною казкою. Ще зовсiм недавно, у п'ятдесятих роках нашого сторiччя, мiжпланетна подорож лишалася практично неможливою, хоча свiтова наука вже оволодiвала атомною енергiєю. Тодi, як i ранiше, Радянському Союзовi i його друзям доводилося витрачати надто багато сил на оборону. Цей трудний перiод - позаду. Переставши побоюватися нападу, нашi народи цiлком вiддали всi свої сили мирному будiвництву, розвитковi науки й технiки. Минуло всього кiлька десятирiч, i людство бачить, як могутня атомна енергiя, яка служить не справi вiйни, а справi миру, дає нашим народам можливiсть здiйснити вiкову мрiю, перетворює подорож до iншої планети в реальнiсть. Тому й прикутi зараз до нашої країни, великого Радянського Союзу, погляди, думки й почуття всiх людей земної кулi: Радянська країна вперше в свiтi втiлила в життя давню мрiю кращих умiв людства i починає оволодiвати свiтовим простором! Менi хочеться сказати вам лише одне. Учасники першої мiжпланетної експедицiї безмежно вдячнi Батькiвщинi за довiр'я i переконанi, що виправдають його. До побачення, дорогi друзi i товаришi, до побачення! Через чотири днi - старт нашого астроплана "Венера-1". У недiлю, о дванадцятiй годинi дня ми вилiтаємо у свiтовий простiр. До побачення, друзi i товаришi!
      I знову нескiнченнi овацiї бурею пронеслися по всiй Землi. Академiк Риндiн сходив з трибуни. Його гiгантський силует, здавалося, сходив разом з ним, повiльно розпливаючись у повiтрi. Величезний зал зборiв Палацу Рад захоплено аплодував керiвниковi першої мiжпланетної подорожi i його товаришам, аплодував аргонавтам Всесвiту.
      I так само аплодували люди в усьому свiтi, все ще прислухаючись до радiоприймачiв, звiдки щойно лунав мужнiй голос академiка. Уже згасли екрани телевiзорiв, уже давно змовкли радiоприймачi, а люди все ще сидiли й сидiли бiля них, охопленi хвилюванням.
      Лише чотири днi вiддiляли людство вiд великої подiї, яка все ще здавалася багатьом фантастичною, - вiдльоту радянського астроплана з трьома членами його екiпажу на Венеру, на подолання невiдомих небезпек i труднощiв, для оволодiння дорогоцiнним новим елементом - ультразолотом!..
      Роздiл п'ятий,
      який повертає нарештi, читачiв, - тепер
      уже надовго! - до подiй, що розгорнулися
      в астропланi, i знайомить їх (так само,
      як i мандрiвникiв у космосi, - мабуть,
      лише за винятком одного Вадима Сокола) з
      четвертим пасажиром мiжпланетного
      корабля.
      - Що це? - голосно скрикнув вражений появою незнайомця Вадим Сокiл. Вiд несподiванки вiн пiдскочив i його одразу вiдкинуло вгору, до стелi. Вдарившись головою об крiплення, вiн ледве встиг вхопитися за рятiвнi петлi в стелi. Але його очi не вiдривалися вiд обличчя незнайомця, що також дивився вже на нього, втiм, не так розгублено, як на Ван Луна.
      Микола Петрович Риндiн зосереджено похитав головою: ось вона, невiдома досi причина зайвої ваги астроплана!.. I тiльки Ван Лун, один з усiх, лишався спокiйним i незворушним - принаймнi зовнi. Вiн упевненою рукою торкнувся нижньої частини прозорого цилiндра-шолома, яка з'єднувалася вигнутим металiчним кiльцем з плечима й груддю скафандра, i, переконавшись, що шолом не закрiплений на скафандрi, з особливою ввiчливiстю промовив:
      - Прошу, шановний товаришу, прошу! Виходьте без церемонiй. Будьмо знайомi.
      Лише Риндiн помiтив, як права рука Ван Луна стиснулася в кулак, нiби вiн вважав, що тут можна було побоюватися нових ускладнень. Але незнайомець не примусив себе чекати. Вiн, слухняно пiдпорюючись, вiдкинув прозорий шолом назад, узявся руками за металiчне наплечне кiльце i з помiтними труднощами викарабкався назовнi. Проте, вилiзаючи iз скафандра i зiскакуючи на пiдлогу, вiн, природно, не розрахував руху i несподiвано для себе полетiв вiд скафандра вздовж каюти до протилежної стiни.
      - Що це? - злякано вигукнув незнайомець свiжим дзвiнким голосом, нiби копiюючи попереднiй вигук Сокола, який все ще спантеличено дивився на нього. Вiн безпорадно борсався в повiтрi, не знаючи, як спинитися в каютi, що крутилася навколо нього, доки мiцна рука Ван Луна не схопила його за плече i утримала на мiсцi.
      - Вважаю, що треба познайомитися, юний товаришу. Хто ви? Навiщо опинилися тут? - все так само сухо i ввiчливо спитав Ван Лун, вдивляючись холодно примруженими очима в обличчя невiдомого. - Втiм, ви, якщо не помиляюся, дiвчина?..
      Навiть у незворушному голосi Ван Луна пролунала нотка здивування. Чорти його знають, що таке! Невiдома особа в астропланi, та ще - дiвчина. Втiм, це було саме так.
      "Невiдома особа" була зодягнута в темно-синiй комбiнезон механiка з великими кишенями на грудях i шароварах. Пiд широкими складками комбiнезона вгадувалася струнка дiвоча постать. Тонке, дуже блiде обличчя дiвчини з крутим упертим пiдборiддям, свiтло-карими очима, пухнастими вигнутими бровами i задерикуватим коротким носиком було розгублене.
      Але, як вiдзначив спостережливий Ван Лун про себе, це не мало нiчого спiльного з розгубленiстю людини, що була захоплена зненацька. Дiвчина, очевидно, вiдчула себе недобре, i їй, крiм того, було трудно й незвично за умов невагомостi. Нарештi, вона мiцно схопилася за найближчий стояк. Здавалося, тепер вона почувала себе певнiше, хоч її обличчя лишалося блiдим. На вигляд дiвчинi було не бiльш, як сiмнадцять-вiсiмнадцять рокiв. I Ван Лун на довершення всього готовий був присягтися, що на обличчi її, десь у куточках пухких, стражденно скривлених губ i в свiтлих блискучих очах був якийсь задерикуватий вираз упевненостi в собi, щось на зразок "а от ви нiчого зi мною i не зробите!".
      - Гадаю, десь навiть бачив вас, - промовив Ван Лун, знову опанувавши себе. - Де це було? Гм... зараз, зараз!
      За гострими очима мандрiвника Ван Луна наче була схована найчутливiша фотоплiвка, на якiй його надзвичайна пам'ять автоматично вiдзначала все, на що бодай випадково натрапляв його погляд. I тепер ця плiвка хутко розкручувалася в зворотному напрямi, кадр за кадром. У Китаї, пiд час подорожей?.. Нi, не годиться, дiвчина надто молода. Астроплан, пiдготовка, Кавказ, долина... Нi, теж не те, хоча вже ближче. Москва... Так, ще, ще! Єсть!
      Ван Лун зовнiшньо все так само спокiйно поцiкавився:
      - Ваш iнтерес до географiї дуже похвальний, люба дiвчино. Але навiщо ви тут? Ми на Венерi не збираємося полювати на тигрiв. Пам'ятаю, вони цiкавили вас найбiльше.
      Дiвчина розгублено поглянула на нього:
      - Як? Ви пам'ятаєте це, товаришу Ван Лун? Але ж нас було багато, i запитували всi...
      Не вiдповiдаючи їй, Ван Лун обернувся до Риндiна:
      - Ця молода особа була з екскурсiєю в географiчному музеї Академiї наук, у Москвi, коли оглядав його i я. Дуже сильно цiкавилася тиграми. Розпитувала мене наполегливо, скiльки менi пощастило вбити смугастих звiркiв. Не думав, що буду бесiдувати з нею в ракетному кораблi. Але й тодi, дозволю собi зауважити, - вiв далi вiн, знову звертаючись до дiвчини, - мене також не цiкавили зайцi. Навiть мiжпланетнi.
      Дiвчина зблiдла ще бiльше. I вiд цього в неї на лобi пiд сплутаним темним волоссям яскравiше позначилося багрове свiже садно, з якого сочилася кров. Це помiтив i Сокiл, який раптом вигукнув:
      - Галю, ви сильно розбилися об стiнку! Треба промити!
      Остаточно спантеличений Риндiн запитливо подивився на геолога, який почервонiв у свою чергу. Ван Лун хитро присвиснув:
      - Дуже-дуже цiкаво! Нашу дiвчину знає й Вадим. Вважаю, значно краще за мене! Тодi прошу вас, друже, з'ясуйте, в чому тут рiч?
      Сокiл сердито вiдмахнувся вiд нього:
      - Нiчого я не можу з'ясувати. Для мене це така ж несподiванка, як i для вас.
      - Проте ви її знаєте? - заперечив Риндiн.
      - Знаю, - неохоче погодився Сокiл. - Це Галина Рижко, студентка полiтехнiчного iнституту. Я читав там лекцiї, i вона не раз розпитувала мене про подорож на Венеру i говорила, що їй страшенно хотiлося б взяти в нiй участь. Але я нiколи не думав...
      - Що вона з'явиться тут, наче... як це?.. Як мiжпланетний заєць? безжалiсно закiнчив за нього Ван Лун. - Розумiю... - Вiн обернувся до дiвчини: - Це, сподiваюсь, ваша маленька рiч?
      На його простягнутiй руцi лежав знайдений в каютi гудзик з обривком темно-синьої тканини, - тiєї самої тканини, з якої був пошитий комбiнезон дiвчини.
      - Дiрку бачу на вашому лiвому рукавi, - продовжував Ван Лун. - Гадаю, вiдiрвався, коли ви поспiшали туди, в скафандр. Так? Гудзик легко пришивається. Легковажний вчинок не легко кiнчається.
      Дiвчина опустила очi долу. Глузливо суворий тон Ван Луна впливав на неї, немов холодний душ. Але Ван Луна трудно було розжалобити. Вiн так само суворо продовжував:
      - Так, розумiю, ви вирiшили взяти участь у нашiй подорожi? Дуже-дуже похвально. А хто вас запрошував? Мiжпланетний корабель - не трамвай, не автобус. Там завжди може бути зайвий пасажир. Тут - нi! Ви сподiвалися, що вас не викинуть з астроплана? Дуже даремно, дiвчино.
      - Заждiть, Ван Лун, - спинив його Микола Петрович Риндiн, який весь час мовчав i тiльки уважно слухав. - Ви зовсiм перелякаєте її. Вiдповiдайте, дiвчино, адже тепер приховувати вже нема чого. Та й боятися також пiзно, треба вiдповiдати.
      Дiвчина рвучко пiдвела голову. На її очах виблискували сльози, але вона рiшуче й смiливо сказала:
      - Я нiчого не боюсь. I приховувати менi нiчого. Менi соромно, що вам доводиться так менi дорiкати. I справедливо дорiкати! I хай товариш Ван Лун робить, як хоче, якщо... i зрештою ви маєте право, я не повинна була... я все розумiю! Тiльки це не так, я доведу, я все розрахувала... i просто не могла... от, коли побачила, як випробовували корабель, нiчого вже не могла зробити з собою, вирiшила, що також полечу... ой!
      Вона змовкла, нiби збираючись з силою. Вiльною рукою вона торкнулася садна на лобi, зморщилася вiд болю i непевно знизала плечима, немовби намагаючись звiльнитися вiд якоїсь ваги. Обличчя її зблiдло ще бiльше, вона безпорадно прикрила очi i похитнулась. Ван Лун пiдхопив її своєю мiцною рукою.
      - Що таке?
      - Мабуть, дуже розхвилювалася, - сказав Сокiл, спiвчутливо поглядаючи на бiле, мов крейда, обличчя дiвчини.
      - Нi... це не тому, - вiдповiла вона, ледве вимовляючи слова. Просто... мене дуже сильно кидало... i стискало там... у скафандрi... i я ослабла... мабуть, уся в синцях... менi дуже соромно, що я не витримала як слiд... i ось зараз...
      Голова її впала на груди, вона змовкла, важко дихаючи.
      - Вадиме, скорiше дайте їй вина! - стурбовано сказав Микола Петрович. Друзi мої, дiвчина перенесла прискорення i величезне перевантаження без будь-яких полегшуючих пристроїв. Ви тiльки подумайте, ви були в пружних гамаках, я в м'якому крiслi, а вона - в жорсткому скафандрi, у цiй темнiй нiшi... Страшно подумати, що їй довелося зазнати! - Вiн згадав про свiй стан в той час, коли астроплан шалено прискорював рух, спочатку на злiтнiй рейковiй дорiжцi, а потiм пiд впливом своїх потужних ракетних двигунiв.
      Вадим Сокiл вже подавав дiвчинi чашку з вином i трубочку. Вона вiдпила трохи. На її щоках з'явився слабкий рум'янець. Вона знiяковiло глянула на Ван Луна, потiм на Риндiна i сказала все ще кволим голосом:
      - Я, звичайно, дуже винна перед вами, Миколо Петровичу, але я не могла iнакше...
      - Зовсiм добра знайома! Прямо по iменi i по батьковi звертається! пiдхопив Ван Лун. - Але справдi, чого вам тут треба? Що ви тут хочете робити, в нашому астропланi?
      - Летiти на Венеру, допомагати вам i повернутися з вами назад на Землю, - незворушно вiдповiла дiвчина.
      Риндiн знизав плечима.
      - Цiлком зрозумiло, що летiти. Адже ж не викинемо ми вас тепер дiйсно за борт корабля. Проте...
      - От i я сподiваюсь, що не викинете, - вже лукаво пiдтвердила вона.
      Риндiн, вагаючись, розвiв руками.
      - Послухайте, мила дiвчино... здається, Галя? Це прекрасно, що у вас стiльки мужностi i смiливостi. Проте невже ви справдi не розумiєте, що ви наробили? Ви перевантажили астроплан - i це вже вiдбилося на нашому курсi. На щастя, пости керування на Землi помiтили це i своєчасно виправили курс. Через це ми тепер маємо перевитрату палива. Але далi: чи подумали ви про тi труднощi й небезпеки, якi чекають нас? Чи уявляєте ви собi, як може вiдбитися i в подальшому на спiльнiй долi експедицiї ваша несподiвана поява тут? Адже професор Ван Лун по сутi має цiлковиту рацiю!
      - Гадаю, так, - пiдтвердив той.
      - Наш корабель розрахований тiльки на трьох пасажирiв, на трьох розрахованi i всi нашi запаси. Чим, наприклад, нам годувати вас, а?
      - Я, Миколо Петровичу, звикла їсти дуже мало. Весь останнiй мiсяць я привчала себе до цього. Менi вистачить найменшої крихiтки, - переконливо вiдповiла Галина Рижко.
      Риндiн не змiг стримати посмiшки: доводилося визнати, що йому починало щось подобатися в цiй дiвчинi, яка вперто трималася свого i на все знаходила вiдповiдь, бодай i наївну. Чого, наприклад, варта ця простодушна, майже дитяча вiдповiдь: "Я звикла їсти дуже мало"!
      - Ну, про це потiм, - сказав вiн по можливостi суворо. - Хто ви, скiльки вам рокiв?
      - Мене зовуть Галиною Рижко. Менi дев'ятнадцять рокiв. Студентка другого курсу полiтехнiчного iнституту. Комсомолка.
      - I все ж таки наважилися на такий недисциплiнований вчинок - потай забратися в астроплан? Поставити пiд загрозу успiх нашої експедицiї? - з докором вимовив Риндiн.
      Галина Рижко збентежилась - чи не в перший раз:
      - Миколо Петровичу, я розумiю, з цього погляду я зробила негiдний вчинок. I, мабуть, дiстану покарання... коли повернуся на Землю. Адже ж тут комсомольської органiзацiї немає.
      - Мда... - погодився Риндiн, погладжуючи свою сиву борiдку i скоса поглядаючи на супутникiв. Нi, вона навiть кмiтлива й дотепна, ця дiвчинка!
      - Але в мене справдi не було iншого виходу, - продовжувала Галина. Адже я твердо вирiшила, що мушу летiти! Я писала вам, просила взяти мене з собою, доводила, що пiдготувалася i стану вам у пригодi.
      - Писали менi?
      - Так, писала, i не один раз. I завжди одержувала вiдмову. Правда, не вiд вас особисто, а вiд вашого секретаря. Ну чого можна чекати вiд бездушного секретаря? Бюрократ, i все тут!
      - Це чому ж, дозвольте спитати? - насторожено промовив Риндiн, згадавши свого старанного i нiбито дуже чутливого секретаря. - Я, знаєте, щось не помiчав.
      - Так то ви, а то я, - переконано вiдповiла Галя. - Як же не бюрократ, коли на всi листи, навiть найдоказовiшi, завжди вiдповiдає одне й те ж саме: "Задовольнити ваше прохання неможливо". Твердить одне й те ж, наче зазубрив. I не звертає нiякої уваги на докази. Типовий бюрократ!
      - Та-ак, - розумiюче кивнув головою Риндiн. - I його вiдповiдi вас не переконали?
      - Звичайно, нi! Правда, спочатку я розгубилася...
      - Такого не може бути! - переконано перервав її Ван Лун.
      - Чому? Звичайно, розгубилась, - простодушно подивилася на нього Галя. - Все ж таки вiдповiдь вiд iменi академiка Риндiна. А потiм я подумала: адже це вiдповiдає не сам академiк Риндiн, в нього, мабуть, немає навiть часу прочитати мої листи, вiн такий зайнятий! А от, коли б вiн прочитав, було б iнакше. I тодi я вирiшила сама все розрахувати, перевiрити.
      - I що ж?
      - I виявилося, що секретар - бюрократ. Мене можна було взяти. I я остаточно вирiшила, що полечу з вами на Венеру i назад.
      - Нi, ви чуєте? - сплеснув руками Риндiн. - Навiть i назад! Ну, далi?
      - I в мене не було iншого засобу, крiм того, щоб потай пробратися на корабель. Це було дуже трудно, знаєте.
      - Ще б пак! - пiдтвердив Риндiн. - Лишається тiльки дивуватися, як можна було це зробити при такiй охоронi.
      Галина посмiхнулась - задерикувато й весело:
      - Ну, якщо хочеш, то перехитрити завжди можна. Особливо - дiвчинi. Треба дуже захотiти. Менi допомiг мiй комбiнезон механiка. От я i пробралась. Залiзла в скафандр. А товариш Ван Лун знайшов мене... на щастя, вже тепер, коли корабель летить.
      Риндiн багатозначно переглянувся з товаришами. Становище й справдi було своєрiдне: адже дiйсно, нi в космiчний простiр дiвчину не викинеш, нi на Землю звiдси не повернеш.
      Галя Рижко тим часом задумливо крутила в руках гудзик вiд комбiнезона, який вона одержала вiд Ван Луна. Пiдвiвши голову, вона помiтила погляд Риндiна i цiлком спокiйно пояснила:
      - Це коли я лiзла в скафандр, так, правда, дуже поспiшала, щоб встигнути. Боялася, що ви повернетесь. Зачепилася рукавом i вiдiрвала гудзик. Вiн вiдскочив i покотився. А менi вже нiколи було вилазити за ним. Ну, нiчого, я пришию.
      Дiвчина розмовляла так невимушено, наче й справдi вона не вчинила нiчого особливого. Ну, їхала, скажiмо, в тролейбусi зайцем. Контролер виявив, примусив купити квиток, i все тут. Можна їхати далi, дiло закiнчено, слiд подумати i про те, щоб пришити гудзик, який вiдiрвався пiд час посадки, добро - вiн знайшовся. Саме так подумав Сокiл. Вiн скоса поглянув на дiвчину:
      - Слухайте, Галю, ви, очевидно, не розумiєте все ж таки, що ви накоїли. Адже я вам не раз пояснював всю неможливiсть, всю безглуздiсть вашого наполегливого прагнення вирушити з нашою експедицiєю...
      - I зовсiм не так! - палко вигукнула вона. - Ви, звичайно, заперечували. А пам'ятаєте, як ви сказали, що самi особисто були б радi, коли б я полетiла з вами? Пам'ятаєте? Нi, скажiть, ви пам'ятаєте?
      Сокiл безпорадно розвiв руками. Нiяково вiдповiв:
      - Проте я говорив все це зовсiм в iншому планi... так сказати, в особистому.
      - А особисте завжди невiддiльне вiд загального i навпаки, - трiумфуюче заявила Галя. - I я тодi ж таки зрозумiла, що коли б не офiцiальна заборона взяти ще кого-небудь, то й ви б погодилися... може статися, навiть скорiше вiд iнших, - додала вона, потупивши очi i ледве помiтно всмiхаючись.
      - Прямо дивно! - тепер уже цiлком щиро обурився Ван Лун. - Ви вважаєте, все дiло в офiцiальнiй заборонi? Отак: заборонено, i все? А дозволю собi спитати, - продукти? Ваша, пробачте, вага? I де користь вiд вас, вибачте, в чому?
      - Даремно ви сердитеся, товаришу Ван Лун, - простодушно вiдповiла дiвчина. - Їсти я буду дуже мало, адже ж я вже говорила, що спецiально тренувалася, i не обтяжу вас. Вага у мене маленька-маленька, всього п'ятдесят шiсть кiло. I за час подорожi я навiть ще бiльше схудну, от побачите. I до подорожi я пiдготувалася. Можу, Миколо Петровичу, допомагати вам в роботi з приладами. Спецiально навчалася в обсерваторiї.
      - Що?
      - Моя мама працює в Кримськiй астрономiчнiй обсерваторiї. I я завжди дуже цiкавилася астрономiєю, допомагала їй i ранiше. Потiм, коли вирiшила летiти, ще бiльше пiдучилася у мами. Ну, звичайно, я їй нiчого не казала про свої плани. Бо мами - вони ще гiршi вiд бюрократiв-секретарiв, їх нiколи нi в чому не можна переконати, вiчно вважають тебе за дiвчисько, наче нiколи не були самi молодими. От вам, Вадиме Сергiйовичу, допомагатиму шукати на Венерi ультразолото. Завжди дуже любила хiмiю i геологiю. I можу також взяти на себе готування їжi на кораблi, адже це жiноча справа, - закiнчила вона, скоса глянувши на Ван Луна. Помiтивши, що вiн з цiкавiстю подивився на неї, Галя додала: - Ще вмiю трохи стрiляти. Мене хвалили в нашому гуртку. Звичайно, не те, щоб по-справжньому, як ви, товаришу Ван Лун, але трохи можу.
      Ван Лун розшукав свою люльку, яка за цей час встигла перепливти до протилежної стiнки, з трудом знову розпалив її. Метка дiвчина, нiчого не скажеш. Вона на все має вiдповiдь. А щодо готування їжi, це, звiсно, iдея, хм... дуже-дуже нудне заняття для чоловiка, що там не кажи...
      Галя Рижко вже помiтила роздум Ван Луна i поквапилася додати ще, ледь-ледь посмiхаючись:
      - I я не курю, значить, не буду витрачати на себе повiтря. Бачите, все зовсiм не так погано, як вам здалося.
      - Та що це справдi, Миколо Петровичу, - майже добродушним тоном поскаржився Ван Лун, вiдвертаючись од Галi, щоб вона не помiтила усмiшки, яка мимоволi з'явилася на його обличчi, - вона, зауважу, дозволяє собi вже жартувати зi мною.
      - Та заждiть, Ван, - вiдповiв Риндiн, - все це надто серйозна справа. Адже її треба буде годувати, розумiєте? Де ми вiзьмемо для неї їжу?
      Але замiсть Ван Луна вiдповiла сама Галя:
      - Астроплан летiтиме до Венери, я пам'ятаю, сто сорок шiсть днiв. На спуск на Венеру потрiбно буде, припустiмо, ще кiлька днiв. Я пам'ятаю всi розрахунки i цифри в статтях i доповiдях, особливо - ваших, Миколо Петровичу. Я їх чи не напам'ять заучувала. От взагалi це виходить близько ста шiстдесяти днiв. На зворотний шлях будемо рахувати стiльки ж таки. Всього - триста двадцять. Перебування на Венерi - ще майже п'ятсот днiв. А продуктiв взято набагато бiльше, крiм того, є ще й резервний запас. Значить, вистачить i на мене, от!
      Сокiл, який почував себе трохи незручно, - особливо тому, що вiн так несвоєчасно i зрадницьки почервонiв (i чого б це, власне кажучи?), вирiшив, що час i йому подати голос. Вiн вiдкашлявся i сказав:
      - Все це гаразд, Галю, припустiмо. А от уявiть собi, що нам не доведеться поповнити нашi запаси на Венерi. Що буде тодi?
      - Нiяк не можу уявити собi такого, - рiшуче вiдповiла дiвчина, продовжуючи невинно дивитися на Миколу Петровича, немовби це вiн поставив їй запитання, а не Сокiл. - Нiяк не можу! Вадим Сергiйович стiльки розповiдав менi про рiзних дивовижних тварин, яких нам доведеться зустрiти на Венерi. I говорив, що коли б я полетiла, то вiн переконав би товариша Ван Луна спецiально пiдстрелити там молоденького iгуанодона i почастувати мене Запевняв, що це буде схоже на телячу вiдбивну, тiльки ще нiжнiше. Вiн дуже красиво тодi розповiдав. I я завжди вiрила йому, Миколо Петровичу.
      Сокiл бурхливо розкашлявся - певна рiч, зовсiм не для того, щоб замаскувати цим своє збентеження i зрадницький рум'янець, який знову розливався по його обличчю. Потiм довелося протирати окуляри, тим бiльше, що Риндiн розсмiявся i навiть Ван Лун широко посмiхнувся.
      - Нi, таки й справдi її нiчим не проймеш, цю дiвчину, - сказав нарештi Риндiн. - Вперта, i за словом в кишеню не лазить. Товаришi, у мене є пропозицiя.
      - Яка?
      - За її словами, вона знає досить багато. Але це тiльки за її словами. Давайте перевiримо, з ким ми маємо справу в дiйсностi. Хай кожен з нас поставить їй кiлька запитань по своїй спецiальностi, а вона вiдповiсть на них. Чи доведе наша нова знайома свою пiдготованiсть до подорожi? Я навiть можу почати.
      Йому не заперечував нiхто. Микола Петрович задумливо кашлянув, зiбрав у жменю свою борiдку, подивився скоса на Галю Рижко i спитав:
      - Ви згоднi, дiвчино?
      - Згодна, Миколо Петровичу, - не замислюючись анi на мить вiдповiла Галя.
      - Так. Е... скажiть нам, будь ласка, яка вiдстань вiд Землi до Венери?
      - Пiд час так званої сполуки, себто коли вiдстань мiж цими планетами найкоротша, - тридцять дев'ять мiльйонiв кiлометрiв, - одним духом випалила Галя.
      - Гм... а вiрно, знаєте, так-так!
      Микола Петрович перевiв погляд на Ван Луна, немов демонструючи йому своє здивування з приводу такої точної вiдповiдi. Потiм знову подивився на Галю: вона впевнено i незалежно пiдвела голову, короткий її носик виглядав ще задерикуватiше.
      - Так-так, - повторив Риндiн. - Тепер скажiть, що таке альбедо?
      - Це - кiлькiсть вiдбитого планетою свiтла!
      - Чому дорiвнюється альбедо Венери?
      - П'ятдесят дев'ять процентiв.
      - А Мiсяця?
      - Сiм i три десятих процента.
      - Який висновок з цього ви зробите?
      - На Мiсяцi немає атмосфери, а на Венерi є, i вона дуже щiльна, бо вiдбиває багато свiтла!
      Запитання i вiдповiдi слiдували без найменшої затримки, наче пострiли з скорострiльної гармати. Риндiн розвiв руками:
      - Гм... так-так, - кивнув вiн схвально головою. - Вона мене, знаєте, переконала, друзi мої. Ану перевiрте, Вадиме, тепер ви. I, знаєте, без усяких знижок на знайомство, гм!
      Вадим Сокiл ображено знизав плечима. З незалежним виглядом вiн енергiйно поправив окуляри, якi i без того цiлком правильно сидiли на носi.
      - Ну от, ви згадали про атмосферу Венери. Що ви ще пам'ятаєте про це? Хоча б у загальних рисах, якщо не зовсiм точно.
      - А точних вiдомостей про атмосферу Венери взагалi ще немає, як ви самi менi сказали. - Галя Рижко цього разу дивилася прямо у вiчi Соколу. Це був не iронiчний погляд, але здавалося, що десь у глибинi її очей ледве помiтно спалахують i зразу ж таки згасають насмiшкуватi вогники. - За неповними даними, якi нам доведеться перевiрити, атмосфера Венери значно щiльнiша вiд земної.
      Риндiн посмiхнувся. Просто молодець ця дiвчина! Звiдки в неї стiльки смiливостi i незалежностi? Тим часом Сокiл продовжував запитувати, чомусь дивлячись убiк:
      - Яка атомна вага радiю?
      - Двiстi двадцять шiсть цiлих i п'ять десятих. Навiть дивлячись у книгу, не можна було вiдповiсти швидше!
      - Який геологiчний перiод ви знаєте мiж трiасовим i крейдяним?
      - Юрський геологiчний перiод, - випалила Галя.
      Сокiл подивився на Риндiна. Той махнув рукою.
      - Вистачить! З хiмiї i геологiї вона дещо знає. Ван, ваша черга!
      Проте Ван Лун, посмоктуючи люльку, лише усмiхнувся:
      - В мене немає запитань. Тiльки одна маленька перевiрка.
      - Це вiдносно готування їжi? - пожартував Риндiн.
      - Вважаю, серйознiше. Чи знаєте ви, що це таке?
      Вiн вийняв з кишенi досить великий чорний пiстолет з тонким дулом i високою мушкою. Галя Рижко уважно подивилася на нього i вiдповiла:
      - Схоже на пневматичний пiстолет.
      - Так, схоже. Електричний тренувальний пiстолет. Буду просити вас зараз...
      - Хвилинку, Ван, - перервав його Сокiл. - Навiщо вам цей пiстолет в астропланi?
      - Дозволю собi поспитати також: навiщо у нас в астропланi б мiкрофiльмова бiблiотечка з рiзними довiдниками?
      - Ну, це зрозумiло. Нам завжди може бути потрiбна та чи iнша довiдка. Порiвняли!
      - Вважаю, правильно порiвняв. Бо пiстолет так само необхiдний, як i довiдник. Справжнiй стрiлець завжди тренується: треба, щоб рука тримала зброю твердо, добре. Вас з Миколою Петровичем теж проситиму полюбити пiстолет. Це стане в пригодi, - багатозначно пообiцяв Ван Лун. - Дiвчино, будь ласка, ось цiль.
      Вiн перевернув металiчний щит з супертитану, який стояв бiля стiни. На його зворотному боцi була прикрiплена паперова мiшень.
      - А я все забував спитати, навiщо тут, у каютi, цей аркуш супертитану! - засмiявся Риндiн.
      - Вирiшив, так буде краще. Не пошкодиться оббивка каюти, - незворушно вiдповiв Ван Лун. - Так, стрiляйте, дiвчино. Десять пострiлiв. Звiдси, вiд цiєї стiни, - вимiрив, п'ять метрiв. Прошу, покажiть, який з вас стрiлець.
      Галя взяла пiстолет. Ван Лун з iнтересом стежив за її рiшучими жестами. Здавалось, i тепер дiвчина не вiдчувала анi тiнi збентеження, немов все вiдбувалося саме так, як вона й передбачала. Вона стала на вказане їй мiсце, ще раз уважно оглянула пiстолет. Звела погляд на Ван Луна.
      - А ви його пристрiлювали, товаришу Ван Лун? Адже це дуже рисковано складати iспит з пiстолетом, який вперше взятий в руки.
      - Дуже прошу не думати так, - заспокоїв її Ван Лун. - Запевняю: якщо не влучите, пiстолетовi не докоряйте. Пристрiляний правильно.
      Галя неквапно, старанно прицiлилась. Всi уважно стежили за нею.
      Пострiл - сухий i ледь чутний. Маленька куля врiзалась у чорне яблучко мiшенi. Але тiєї ж секунди i сама Галя Рижко похитнулась i ледве втрималася на мiсцi, схопившись за поруччя.
      - Ой! - вигукнула вона. - Яка мiцна вiддача! Ну i штовхнуло мене!
      Риндiн розсмiявся.
      - Ну, ось вам ще одне завдання: що треба зробити, щоб уникнути в подальшому таких неприємностей? Покажiть кмiтливiсть, Галю!
      Дiвчина замислилась, опустивши пiстолет дулом униз.
      - А справдi, що зробити? - повторив Сокiл.- Ван, як ви гадаєте?
      Втiм, Галя уже придумала вихiд сама:
      - Треба добре спертися спиною об стояк. I все.
      Так вона й зробила. I знову пiдвела пiстолет.
      Пострiли залунали один за одним. А коли дiвчина закiнчила стрiляти, Ван Лун пiдiйшов до стiни, взяв мiшень i уважно оглянув її. Потiм вiн подивився на Галю Рижко з помiтним iнтересом, наче вiдкрив у нiй новi, досi невiдомi йому риси.
      - Так... дайте руку, дiвчино. Це дуже-дуже добре, - сказав вiн зовсiм iншим тоном, в якому не було й вiдтiнку iронiї. I Галя Рижко збентежено i радiсно почервонiла: вона зрозумiла, що завоювала симпатiї Ван Луна, найсуворiшого з трьох членiв експедицiї.
      А вiн уже говорив Риндiну i Соколу:
      - Дуже буду радий, якщо й ви доб'єтеся таких наслiдкiв. Мабуть, доведеться добре попрацювати. Такi успiхи приходять не одразу. Ця дiвчина...
      Ван Лун ще раз подивився на розчервонiлу, задоволену Галю.
      - Ця дiвчина послала всi десять куль в яблучко. Немає жодного промаху, немає жодного бокового влучення! Вважаю, вона може називатися снайпером!
      Роздiл шостий,
      де читач, якщо вiн справдi цiкавиться
      астронавiгацiєю i не боїться цифр i
      розрахункiв, може при бажаннi дiстати
      уявлення про складний, на перший погляд,
      небесний маршрут астроплана i, крiм того,
      довiдатися, як виглядають Земля i Мiсяць
      з каюти мiжпланетного корабля.
      До вечора (звичайно, тiльки умовного вечора, бо ракетний корабель, природно, не знав анi дня, анi ночi) Галина Рижко остаточно завоювала симпатiї всього екiпажу астроплана. Що стосується Ван Луна, то пiсля стрiльби з електричного пiстолета, Галя остаточно i беззастережно перемогла його серце, рiшуче взявши в свої руки також i обов'язки повара на кораблi. Микола Петрович в свою чергу здався, побачивши, з якою готовнiстю дiвчина намагається бути корисною кожному в першiй-лiпшiй справi. Дещо натягнутими i дивними залишалися тiльки взаємини мiж Галею i Соколом. Геолог помiтно конфузився i уникав розмов; Галя ж, здавалося, просто не помiчала цього i поводилася з Вадимом пiдкреслено байдуже.
      Вечеряли всi разом. Галя спробувала чесно виконувати взятi на себе зобов'язання i їсти "найменшу крихiтку". Але Риндiн поставив перед нею велику бляшанку консервiв i багатозначно сказав:
      - Ану, їжте, дiвчино! У нас тут треба добре годуватися. Ми мусимо прибути на Венеру мiцними i здоровими. А тому - щоб я бiльше не чув цих ваших розмов про "голодне тренування", зрозумiло?
      - Це розпорядження чи побажання, Миколо Петровичу? - цiлком серйозно спитала Галя.
      - Звичайно, розпорядження. А що?
      - Ну, коли розпорядження, то я, як дисциплiнований член екiпажу, не маю права сперечатися. А коли б не розпорядження, тодi...
      Втiм, Галя не закiнчила, зануривши кирпатий нiс до бляшанки: консерви так чудово пахли, особливо для дiвчини, яка нiчого не їла майже цiлу добу.
      Умовна нiч минула швидко. Втомленi незвичними вiдчуттями, мандрiвники спали мiцно; Риндiн, Сокiл i Ван Лун у своїх гамаках, а Галина Рижко - на найм'якшiй з перин, прямо в повiтрi, прив'язавшися до стiни. Лягаючи, вона ще спитала:
      - Кiнець кiнцем, навiщо зараз оцi гамаки? Адже в повiтрi спати аж нiяк не гiрше.
      - Не гiрше, але незручно. Найменший рух повiтря, який спричиняє наша потужна вентиляцiя, понесе вас по каютi. Отож, краще прив'яжiться мiцнiше, вiдповiв їй Риндiн. Проте Галя не вiдгукнулась. Вона вже спала.
      Микола Петрович прокинувся першим. Вiн розклав у навiгаторськiй рубцi рисунки i схеми, включив прилади, щоб ще раз перевiрити курс корабля. Власне, цим мусив займатися, як штурман астроплана, Ван Лун. Але Микола Петрович не хотiв будити товариша: хай молодь добре вiдпочине! Адже ж i Ван Лун, i Сокiл несли сьогоднi по черзi першу нiчну вахту на астропланi.
      Вiн включив екран перископа, який дозволяв за допомогою системи дзеркал оглядати весь небозвiд, i насамперед скерував перископ назад, туди, де в мiжпланетному просторi залишилася планета Земля. На великому чотирикутному екранi перед ним чiтко вималювалася казкова картина.
      Чорне бездонне небо, всипане яскравими iскрами зiрок. I на ньому величезний, трохи щербатий з одного боку блакитнувато-зеленуватий диск, вкритий великими бiлими, неправильної, примхливої форми плямами. Цi плями повiльно, ледве помiтно пересувалися по диску, то ховаючи за собою деяку його частину, то, навпаки, дозволяючи бачити окремi дiлянки. I тодi ставали видимими знайомi обриси суходолiв i океанiв... Так, це була мила, рiдна Земля, вiд якої астроплан вiдлiтав все далi й далi, линучи до Венери.
      Дивне видовище, в реальнiсть якого трудно було повiрити! Ось вiдкрилися на мить i знову затяглися хмарами глибоко порiзанi обриси Європи. Пiренейський пiвострiв... Британськi острови... Хмари весь час заважали, як щiльно вони обгортають Землю! Ось Апеннiнський пiвострiв... Але головне: де ж наш великий Радянський Союз?.. Де ти, Батькiвщино, до якої весь час прагнуть думки i почуття твоїх вiрних синiв, що летять у космосi?.. I раптом бiлi хмари розсунулися, вiдкриваючи за собою виразнi обриси Кримського пiвострова, який гострокiнцевим ромбом врiзався в темне тло Чорного моря. Батькiвщино! Радянська країно!
      Хмари пливли й пливли, дозволяючи поглядовi лише зрiдка зазирнути за їх густу завiсу. Наче на великому глобусi, ставали чiтко видимими срiблястi ниточки рiчок, звивистi лiнiї морських заток на пiвночi й пiвднi... Земле, чи ж скоро доведеться знову зустрiтися з тобою нам, кого ти надiслала в довгу i трудну подорож у мiжпланетному просторi?
      Зображення на екранi весь час трохи здригалося, коливалося. Риндiн знову взявся за рукоятки, що встановлювали оптичний фокус. Зображення прояснилося. Веселий свiжий голос проговорив за спиною академiка:
      - А як же красиво, Миколо Петровичу! Прямо наче в казцi! Адже ж це Земля?
      - Так, Галю, так! - вiдповiв Риндiн, не зводячи погляду з свiтлого диска. - Наша мила Земля, обгорнена хмарами, вiддаляється вiд нас - чи ми вiдлiтаємо вiд неї, хiба не все одно! Одразу впiзнали стару знайому?
      - Аякже! Коли б не хмари, - зовсiм схоже з величезним глобусом... Я вам не заважаю, Миколо Петровичу?
      - Нi, нi, дивiться. Менi так чи iнакше треба братися за дiло.
      Перевiряючи свої обчислення за записами автоматичних приладiв i стрiчок, на яких фiксувалися повiдомлення земних пунктiв керування астропланом, Риндiн упевненою рукою викреслював на зорянiй картi шлях мiжпланетного корабля. Отак, звiдси вiн почався, цей шлях, з цiєї точки земної орбiти. Тепер - полога спiраль майже навколо Землi, вiдрив, полiт у мiжпланетний простiр... так! Лiнiя польоту вигинається лiворуч, немовби тяжiючи до Сонця...
      Галина Рижко давно вже кинула дивитися на екран перископа. З непiдробним захопленням, напiввiдкривши пухкi губи, вона стежила за олiвцем Риндiна. Кiлька разiв вона вiдкривала рот, щоб щось сказати, i все не наважувалася. Нарештi, вона набралася духу:
      - Миколо Петровичу! - в її голосi звучало благання.
      - Що, Галю?
      - Миколо Петровичу... ох, як менi хочеться попросити вас про щось!
      - То кажiть, я слухаю.
      - А що, коли б ви зараз думали трохи вголос... щоб i я чула! Адже це й вам допомогло б... я завжди, коли що-не-будь складне вираховую, обов'язково думаю вголос. Це ж так сильно допомагає, нiколи не помиляєшся, просто надзвичайно корисно!
      Риндiн не стримав посмiшки: лукавiй дiвчинi, справдi, важко було вiдмовити!
      - Гаразд, - вiдповiв вiн, - вже якщо ви так пiклуєтеся про мене, спробую думати вголос. Проте, коли так, тодi включайтеся i ви до працi, Галю. Будете перевiряти мене, згода?
      - Ой, та я!.. - у Галини Рижко перехопило подих, їй бракувало слiв для висловлення почуттiв. Вона - i раптом допомагати академiку Риндiну, та ще й перевiряти!
      - Отже, почнемо, - дiловитим тоном сказав Риндiн. - Що ви можете сказати про цей рисунок?
      Галя знову уважно придивилася. Два великi елiпси, суцiльнi й пунктирнi лiнiї... Ага!
      - Посерединi, - стараючись не поспiшати, заговорила вона, - мабуть, Сонце. I цей кружечок позначений лiтерою "С", - значить, Сонце. Перший вiд нього, ну, внутрiшнiй елiпс - орбiта Венери, правда? Зовнiшнiй, великий елiпс - орбiта Землi. Кружечок унизу, на великому елiпсi, iз позначкою "З1" - мабуть, Земля. Так, Миколо Петровичу? А тодi кружечок на меншому елiпсi з позначкою "В0"-мусить бути Венерою. Але чому на кожнiй орбiтi по два й по три кружечки?..
      Вона замислилася. Микола Петрович охоче допомiг їй:
      - Нижнiй кружечок, позначений "З1", - це Земля в той момент, коли з неї вилетiла наша ракета. "В1" -Венера в той самий момент на її орбiтi. Бачите шлях нашого астроплана? Вiн помiчений пунктирною лiнiєю i з'єднується з орбiтою Венери в точцi "В2" - отут, вище. Зрозумiло? Ну, а тепер я вже сам починаю думати вголос, щоб не помилитися. А ви перевiряйте мене.
      Галя розгублено поглянула на Риндiна: легко сказати, "перевiряйте"! А раптом усе буде таким складним, що вона нiчого не зрозумiє? Що робити? Втiм, Микола Петрович, помiтивши її збентеження, виручив дiвчину:
      - Нi, все ж таки спочатку треба як слiд пояснити вам.
      Схематичний рисунок космiчного шляху астроплана "Венера-1".
      Галя Рижко полегшено зiтхнула. А Риндiн уже взяв олiвця:
      - Слухайте уважно. Ви, мабуть, уже здогадалися, чому ми обрали такий довгий, на перший погляд, шлях вiд Землi до Венери, чому ми летимо не по прямiй лiнiї, яка з'єднала б "З1" i, припустiмо, "В0", а вздовж довгого пiвелiпса, який позначений тут пунктиром i з'єднує кружечки "З1" i "В2". Це цiлком зрозумiло. Обравши перший, зовнiшньо "короткий" шлях, ми змушенi були б витратити надто багато палива. А тут, на другому шляху, ми весь час використовуємо силу тяжiння Сонця, яка, немов надпотужний двигун, мчить нас уздовж пiвелiпса, як астероїд, з кожною секундою наближаючи астроплан до його мети. Пiдкоряючись тяжiнню Сонця, ми летимо зараз у мiжпланетному просторi, не включаючи зовсiм ракетнi двигуни. Розумiєте, скiльки ми заощаджуємо палива? Отже, з того моменту, як ми вилетiли з земної орбiти, наш астроплан сам немовби перетворився на маленький астероїд, який лине вздовж пiвелiпса "З1"-"В2", неухильно наближаючись до орбiти Венери... Що вам неясно, Галю? - спинився Риндiн, помiтивши нерiшучий рух дiвчини.
      - Те, що ви кажете, все ясно, Миколо Петровичу. Але як можна було з такою точнiстю вилетiти з Землi, щоб одразу опинитися на правильному шляху, летiти до Венери наче до цiлi?
      - А хто ж вам говорив вiдносно того, щоб "одразу опинитися на правильному шляху"? Це - нiсенiтниця, ось що! При всiй точностi розрахункiв i попередньої пiдготовки просто смiшно думати про те, щоб отак - раз, два i готово! - правильно лягти на курс. Насамперед, майже неможливо заздалегiдь врахувати наймiзернiшi вiдхилення вiд заданої швидкостi в одинадцять тисяч п'ятсот метрiв на секунду. А коли змiнити її бодай на який-небудь метр на секунду, - тодi радiус дiї корабля зменшиться чи збiльшиться на десятки й сотнi тисяч кiлометрiв! Розумiєте, що це означає? Припустiмо, що на астропланi виявилося трохи бiльше чи менше вантажу, - i його швидкiсть одразу змiниться, доведеться робити значну поправку до розрахункiв. Втiм, навiщо припускати щось таке, коли нам уже довелося вiдчути це в зв'язку з деякими необдуманими i легковажними вчинками? Адже земним постам керування довелося чимало попрацювати для того, щоб виправити курс астроплана, який змiнився через раптову добавку вантажу на нашому кораблi...
      На щоках Галi спалахнув рум'янець збентеження: вона добре зрозумiла, що мав на увазi Микола Петрович. А вiн, мовби нiчого не помiчаючи, продовжував:
      - Це - щодо швидкостi. А напрям? Та досить вiдхилитися пiд час вильоту вiд курсу лише на одну дугову хвилину, лише на одну шiстдесяту частку градуса, щоб ця малесенька невiдповiднiсть зросла на вiдстанi Марса до шiстдесяти шести тисяч кiлометрiв. А ви говорите - "одразу"! Не можна так легковажно кидати слова, мила дiвчино. Тут потрiбна найскладнiша i найточнiша праця всiх земних постiв керування нашим астропланом - i в Радянському Союзi, i в Китаї, i в Iндiї, - i плавучих океанських постiв. В роботi їм допомагають десятки електронних обчислювальних машин. Бо iнакше, без таких машин, нiхто на Землi не встиг би нiчого пiдрахувати. А електроннi машини дають наслiдки своїх обчислень майже вмить - i так само раптово радiоiмпульси, якi надсилаються з земних постiв керування, виправляють курс астроплана, включають у дiю його ракетнi двигуни. Це зовсiм не так просто, як може декому здатися... Вся радянська наука допомагає нам i технiкою, i розрахунками, i невсипущим турботливим спостереженням за нами в космосi. Ось що!
      Микола Петрович скоса подивився на Галю: здається, дiвчина зрозумiла, що сказала нiсенiтницю.
      - Зараз ми, звичайно, як говорять штурмани, вже "лягли на правильний курс", - примирливо продовжував вiн, - але коштувало це величезної роботи там, на Землi... Так... Ну, перейдемо до найпростiших розрахункiв, пов'язаних з нашим маршрутом. Продовжуючи летiти з такою самою швидкiстю, астроплан опише в мiжпланетному просторi цей пiвелiпс протягом ста сорока шести днiв i опиниться на орбiтi Венери. Але де перебуватиме в цей час сама Венера? Чи потрапимо ми на неї, як куля влучає в цiль?.. Це залежить, головним чином, вiд того, в якому мiсцi своєї орбiти була Венера в момент нашого вильоту з Землi. Припустiмо, що вона перебувала в цей час у точцi "В0". Що тодi? Адже ж Земля рухається по своїй орбiтi навколо Сонця повiльнiше, нiж Венера. Наша планета обертається навколо Сонця за триста шiстдесят п'ять днiв, а Венера...
      - За двiстi двадцять чотири днi, - закiнчила Галя. Це вона знала добре!
      - Так, - пiдтвердив Риндiн. - Яку вiдстань у дугових градусах пролетить у свiтовому просторi по своїй орбiтi Земля за 146 днiв? Щодня вона пролiтає... запишемо, щоб було яснiше. Так, щодня вона пролiтає 360/365 = 0,987°. Отже, за 146 днiв Земля пролетить 0,987°, взятi 146 разiв, що складає 144°. А Венера? Щодня вона пролiтає 360/224 = 1,607°. Таким чином, за 146 днiв Венера пролетить 1,607° x 146=234,5°. Iнакше кажучи, якщо в момент нашого вильоту з Землi Венера буде на своїй орбiтi в точцi "В0", то ми вже не знайдемо її в точцi "В2", долетiвши до цiєї точки її орбiти. Венера випередить, за час нашого польоту Землю, вона опиниться вже в точцi "Вx", перегнавши Землю в своєму русi по орбiтi...
      - На 234,5° мiнус 144°, себто, на 90,5°, - наче вiдповiла Галя, зрозумiвши паузу Риндiна як запитання, звернене до неї. - I ми не потрапимо на Венеру, - додала вона. - От неприємнiсть яка! I вся подорож пiшла б нанiвець. Астроплан буде в точцi "В2", а Венера - вже в точцi "Вx"... Що ж робити, Миколо Петровичу?
      Риндiн посмiхнувся: його потiшила юна запальнiсть дiвчини.
      - Нiчого, єсть вихiд iз становища. Щоб потрапити на Венеру за нашим маршрутом, треба вилiтати з Землi дещо ранiше, тодi, коли Венера буде ще в точцi "В1". Це визначає - тодi, коли Венера на своїй орбiтi буде позаду Землi на 234,5° мiнус 180°, себто - на 54,5°, рахуючи в напрямi руху обох планет по їх орбiтах. I тодi за сто сорок шiсть днiв Венера, переганяючи Землю, долетить саме до точки "В2", куди тим часом примчить i наш астроплан, як це показує пунктирна лiнiя, що з'єднує пiвелiпсом обидвi орбiти. А Земля за той же самий час вiдстане, вона долетить по своїй орбiтi тiльки до точки "З2". Зрозумiло? Земля вiдстане вiд Венери на 36°. Уявляєте собi все це, Галю?
      - Дуже ясно, Миколо Петровичу. Ми вилетiли з Землi в той самий день, годину i хвилину, коли Венера вiдстала вiд Землi на 54,5°, i рисунок показує це: в момент вiдльоту астроплана Земля була в точцi "З1", а Венера - в точцi "В1". Все в порядку. Спiймаємо Венеру в просторi!
      Галя дзвiнко розсмiялася: такою веселою здалася їй думка про полювання на Венеру в свiтовому просторi! Але зразу ж вона додала:
      - Ми летимо наче комета. Здорово! Шкода тiльки, що в астроплана немає такого красивого хвоста, який буває у комет. Було б на що помилуватися з Землi.
      Академiк Риндiн втiшив її:
      - На нашому небозводi є й без того чимало чудесного, не баченого нами досi. Ось - хiба не чарiвне видовище?
      I вiн указав рукою на екран перископа. Галя знову поглянула - i в неї перехопило подих вiд феєричної картини, яка вiдкрилася перед її очима.
      З-за величезного блакитнувато-зеленуватого, вкритого блискучою бiлою пеленою хмар диска Землi, що сяяв на непроникливо чорному небозводi, починала випливати невеличка срiбна куля. Щойно було видно лише її краї,- i ось вона випливла вже наполовину. Срiбна куля поспiшала, немов прагнучи вiдiрватися вiд величезного диска Землi. I на тiй кулi чiтко розрiзнялися примхливi вiзерунки, знайомi кожнiй людинi, яка бодай один раз пiднiмала очi до неба в мiсячну нiч.
      - Мiсяць! - радiсно скрикнула Галя.
      - Так, старий, незмiнний Мiсяць, - прошепотiв Риндiн: вiн також вiдчув хвилювання.
      Споконвiчний супутник Землi, що ховався досi за нею, плив в холодному похмурому космiчному просторi. Ось Мiсяць немовби зовсiм одiрвався вiд Землi i почав вiддалятися вiд неї. Так здавалося спостерiгачам на космiчному кораблi... Звичайно, це був цiлком природний рух Мiсяця по його орбiтi навколо Землi. Проте не можна було позбутися дивного враження, наче Мiсяць вирiшив, нарештi, залишити свiй звичний шлях, вiдiрватися зовсiм од Землi i втекти вiд неї в безмежнi простори Всесвiту.
      Мов зачарована, дивилася Галя Рижко на екран. їй не хотiлося говорити. Виникали спогади дитячих рокiв, - коли вона, ще школярка, годинами просиджувала бiля маленького телескопа в обсерваторiї, де працювала її мати. Як подобалося їй бачити те, що вiдкривалося перед нею в маленькому очку окуляра! I бiльш за все любила вона без кiнця роздивлятися Мiсяць. Зiрки, планети - все це було таке крихiтне, схоже одне на одне. Зате на Мiсяцi все чисто рельєфне, все яскраве! Чiтко окресленi обриси його гiр i долин, уславлених "морiв", кратерiв, що ховалися в густих чорних тiнях. Галя пам'ятала, як потiм вона з неменшою цiкавiстю розглядала фотографiї, зробленi ракетним кораблем "Мiсяць-2", який облетiв навколо Мiсяця i повернувся на Землю. Найдивнiшим за все для неї в цих фотографiях було те, що знiмки протилежного боку Мiсяця виявилися схожими на звичний вигляд мiсячної поверхнi, завжди вiдкритої для Землi. Ну, трохи iнший малюнок, дещо iншi вiзерунки; але й там - тi ж самi гори, рiзкi тiнi, кратери... а вона ж мрiяла, що мiжпланетний корабель привезе щось зовсiм iнше, нове, незвичайне... Фотографiї розчарували дiвчину, хоча вони були на свiй лад дуже красивими i ефектними.
      Але нiколи ранiше нi на фотографiях, нi навiть у найбiльшому телескопi Кримської обсерваторiї, куди час вiд часу дозволяла їй зазирнути мати, Галi не доводилося бачити срiбний Мiсяць таким прекрасним, яким був вiн зараз! У телескопi Мiсяць завжди нерухомо i мертво висiв мiж мерехтливими зiрками на синьому фонi неба. Iнодi здавалося, що вiн ледве здригався, - i Галя знала: це пояснюється коливаннями повiтря в земнiй атмосферi, це тiльки здається так... А насправдi - Мiсяць зовсiм-зовсiм мертвий, на його срiбних горах i чорних долинах немає й не може бути нiякого життя. Мiсяць завжди справляв на Галю враження холодної, наскрiзь промерзлої скляної кулi, яка навiть порепалася вiд лютого морозу.
      Зараз Мiсяць чомусь виглядав по-iншому. Щоправда, вiн такий самий холодний, але не мертвий. Мабуть, таке враження складалося вiд того, що на екранi перископа Мiсяць рухався, був зовсiм близько вiд Землi i не висiв самiтно на пустинному небозводi. А може бути - там все-таки є що-не-будь живе?
      Але ось Мiсяць якось зразу майже перестав вiддалятися вiд Землi, видимий рух його уповiльнився, вiн уже не намагався вiдiрватися i пiти в простiр. Так буває i на Землi, пiд час сходу Мiсяця, коли вiн, щойно показавшись над обрiєм, спочатку пiдiймається швидко-швидко, а потiм уповiльнює рух по небу i пливе вгору вже ледве помiтно.
      Академiк Риндiн щось записував у книзi спостережень. Вчений знав, якими важливими i цiнними згодом можуть виявитися навiть найдрiбнiшi деталi його спостережень у польотi. Тому вiн не пропускав нагоди заглибитися в такi записи. Втiм, на цей раз навiть не вченому, а й звичайному спостерiгачевi було б що записати, i досить докладно: вперше в iсторiї людства люди спостерiгали не з Землi, а з космосу, як сходить Мiсяць, схований доти за величезним диском нашої планети.
      Галя Рижко бачила, як на сторiнках грубого зошита, що лежав перед Риндiним, один за одним виникають чiткi рядки записiв. Вона думала: з яким iнтересом вивчатимуть цi записи на Землi, коли астроплан повернеться з подорожi! I яка шкода, що вченi на Землi не зможуть на власнi очi побачити те, що вона з Миколою Петровичем щойно спостерiгала на екранi перископа!
      Немовби вгадавши її думки, Риндiн вiдiрвався од записiв i сказав:
      - До речi, треба замiнити плiвку в фотоавтоматi. Галю, стежте уважно, як я це робитиму. У подальшому такою замiною будете займатися ви, а не Ван Лун. Це ввiйде до ваших обов'язкiв.
      У Галi знову перехопило подих вiд радостi.
      - Мої обов'язки? - не вiрячи своїм вухам, перепитала вона.
      - Так, звичайно, - незворушно пiдтвердив Риндiн. - I у вас таких обов'язкiв буде чимало. Якщо ви вже опинилися тут, будемо навантажувати, аж доки не почнете скаржитися.
      - Скарг нiколи не буде, Миколо Петровичу, - переконано вiдповiла Галя. Здiйснюються найзаповiтнiшi її мрiї: вона братиме участь у науковiй роботi експедицiї! Ох, мамо, мамо, якби ти тiльки знала!
      Микола Петрович помiтив, яка радiсть освiтила обличчя дiвчини.
      - Гаразд, гаразд, там подивимося, - буркнув вiн. - От як завалимо вас роботою, тодi й перевiримо, чи не поскаржитеся ви! А поки що - знайомтеся з фотоавтоматом. Вiн установлений паралельно з перископом i включається повертанням цiєї рукоятки.
      У кiлькох словах Риндiн пояснив Галi, як замiнювати касети з плiвками, якими заряджався апарат. I правда, це було зовсiм просто, дiвчина засвоїла пояснення вiдразу.
      - Миколо Петровичу, це значить, що автомат сфотографував i вихiд Мiсяця з-за Землi, яким ми милувалися? - спитала вона, коли Риндiн закiнчив свої пояснення.
      - Звичайно. Я включив його зразу ж, тiльки-но почався вихiд. I автомат акуратно робив своє дiло. А для того, щоб докладнiше зафiксувати це iнтересне явище, я навiть прискорив його дiю, автомат робив вдвоє бiльше знiмкiв на хвилину, нiж звичайно. I тепер тут, у цiй алюмiнiєвiй коробцi, лежать наслiдки його роботи: двадцять п'ять метрiв знятої плiвки, наполовину присвяченi виходу Мiсяця з-за Землi. Це буде непогана частина великої серiї фотографiй, зроблених за час нашої космiчної подорожi. Буде чим зацiкавитися i вченим, i широкiй публiцi, коли ми повернемося на Землю. До речi, друже мiй, що скажуть рiднi, довiдавшися про ваше зникнення?
      Запитання Миколи Петровича торкнулося найболючiшого мiсця Галиної душi. Це було саме те, що мучило її бiльш за все. Одна справа - зважитися на щось, навiть найвiдчайдушнiше: тодi зопалу все iнше здається неважливим, другорядним. Зате потiм, коли все вже зроблене, коли вiдрiзанi всi шляхи назад, - тодi зовсiм iнше дiло. Тодi починають мучити iншi думки, якi ти ранiше навмисно вiдганяла вiд себе. Рiднi... це значить - мама, мила, турботлива, яка не раз тривожно казала їй: "Ой Галинко, бережись, палка ти голово! Не доведуть тебе до добра твої божевiльнi захоплення то одним, то iншим!"
      - Бачте, Галю, - продовжував Риндiн лагiдно, - я уявляю собi, як хвилювався б я сам, коли б раптом отак зненацька зникла моя дочка. Невже рiднi абсолютно нiчого не знали про вашi намiри?
      - Я розкажу вам, Миколо Петровичу! - Галя вирiшила не приховувати нiчого. - Моя мама трошечки знала... я багато говорила з нею про те, як менi хочеться полетiти з вами. Ну, звiсно, вона тiльки смiялася, вiдповiдала, що це, мовляв, дитячi вигадки. Хiба її переконаєш? А вiд'їжджаючи, я залишила листа, в якому написала, що обов'язково полечу. Вона, я гадаю, все одно не повiрила, мабуть. А тепер... тепер вона, звiсно, ще теж нiчого не знає, думає, що я в iнститутi.
      Микола Петрович пiдвiвся.
      - Нi, вона вже не думає так, Галю, - сказав вiн твердо.
      - Що? - дiвчина спантеличено поглянула на нього.
      - Вона вже не думає так, - повторив Риндiн. - Ще ввечерi, коли ви з Ван Луном були зайнятi готуванням вечерi, я в черговiй розмовi з Землею, з центральним постом керування, розповiв про вашу появу у нас. I просив сповiстити вашу матiр про це. Крiм того, я вiд iменi всiх членiв експедицiї передав наполегливу вимогу, щоб ваша мати приготувала до нашого повернення для вас добрячу порцiю березової кашi... чули, що це таке - березова каша? Ах, не доводилося? Шкода, шкода! Знаєте, дивлячись на вас, менi хочеться змiнити деякi мої старi-старi переконання. Я завжди вважав так званi тiлеснi покарання варварством. Але зараз менi чомусь здається, що хороша порцiя березової кашi була б для вас корисною... певна рiч, не тепер, а значно ранiше. Але, може статися, ваша мати задовольнить наше прохання, як ви гадаєте, громадянко?
      У жартiвливому тонi Миколи Петровича Галя ясно вiдчула i серйознi нотки. Вона схилила голову: виправдовуватися, захищатися було нi до чого. I Микола Петрович так лагiдно докоряв їй, що чимсь нагадував Галi маму.
      - Проте досить з цим, - раптом змiнив свiй тон Риндiн. - Будемо сподiватися, що все обiйдеться. А тепер ось що. Iдiть, друже мiй, до каюти. Якщо Ван Лун i Сокiл ще не прокинулися, будiть їх, досить потурати їм. Поснiдаємо - i до працi. Та й ви, мабуть, хочете їсти, чи не так? Зголоднiли трохи?
      I звiдки вiн усе знає? Адже Галя, прокинувшись, вирiшила було продовжувати своє голодне тренування. А зараз - так хочеться їсти, так хочеться!
      - Iдiть, iдiть. Як буде готово, покличте мене, я теж їсти хочу.
      А коли Галина Рижко зникла за дверима рубки, Микола Петрович подивився їй услiд, похитав головою:
      - Хороша дiвчина, але треба тримати її в руках. Хе-хе, голодне тренування, що ти скажеш?
      I вiн знову заглибився в свої записи.
      Роздiл сьомий,
      який говорить про обов'язки учасникiв
      експедицiї, про те, чому на Венерi, на
      думку Вадима Сокола, повиннi iснувати
      мегалозаври i археоптерикси, а також про
      те, що навiть у мiжпланетному просторi
      можуть траплятися зiткнення.
      Незабаром у ракетному кораблi закипiла робота. Сокiл i Ван Лун почували себе нiяково, коли довiдалися, прокинувшись, що академiк пiдвiвся значно ранiше вiд них i давно вже зайнятий дiлом. Адже i в них так само було чимало роботи.
      Як ми вже знаємо, кожен учасник експедицiї мав своє коло обов'язкiв, заздалегiдь розроблене пiд час пiдготовки подорожi. Але в першi ж таки днi польоту дещо змiнилося - насамперед через появу Галини Рижко, яка не тiльки з готовнiстю бралася за першу-лiпшу працю, аби бути корисною, але й старанно, точно її виконувала.
      Найскладнiшою справою для Ван Луна були обов'язки штурмана астроплана, пов'язанi з копiткими обчисленнями: вони забирали найбiльшу частину його часу. Безумовно, саме в першому перiодi польоту Ван Лун мiг би займатися штурманською справою менше, нiж будь-коли в iнший час. Адже астроплан з початку польоту перебував пiд постiйним наглядом земних постiв керування. Зiркими очима радiолокаторiв цi пости стежили за польотом астроплана, вiдзначали на зоряних картах його шлях, провадили перевiрочнi обчислення курсу i з допомогою потужних радiоiмпульсiв примушували ракетнi двигуни корабля виправляти найменшу неточнiсть у напрямi. Та пiсля двох-трьох днiв польоту i виправляти вже не було чого. Астроплан лiг на бездоганно правильний курс, з якого вiн без якоїсь особливої причини вже не мiг збитися. Цей курс мусив з точнiстю годинникового механiзму привести його через сто сорок шiсть днiв до тiєї точки свiтового простору, де в цей час опиниться на своїй орбiтi Венера. Що ж тут робити штурмановi?
      Але Микола Петрович Риндiн дотримувався iншого погляду. Вiн говорив:
      - Все це дуже добре, Ван. Але треба врахувати кiлька можливостей. В першу чергу, ми не можемо знати, на якiй вiдстанi вiд Землi радiоiмпульси постiв керування почнуть слабшати i, внаслiдок цього, не зможуть впливати на нашi приймальнi пристрої. Мене, зокрема, непокоїть космiчне промiння - чи не завадить воно прийомовi радiоiмпульсiв? А тодi нам доведеться справлятися власними силами, без допомоги земних постiв керування. Це перше. Далi, хто знає, чи не з'явиться якась зовнiшня причина, яка вплине на наш курс?
      - Але яка саме, хотiв би я знати, Миколо Петровичу? - запитав Ван Лун.
      - Ви не знаєте? I я також не знаю, - спокiйно вiдповiдав Риндiн. Втiм, нi ви, нi я не можемо поручитися, що така причина не виникне. I ми зобов'язанi бути готовими до подiбної можливостi. I, нарештi, третє. Я сумнiваюся, щоб земнi пости керування могли тримати нас на повiдку пiд час вiдльоту з Венери. Далекувато, знаєте, i знов-таки нам невiдомо, як будуть дiяти радiоiмпульси на такiй величезнiй вiдстанi. Значить, тодi нам доведеться розраховувати тiльки на себе. Тому давайте тепер же працювати на повний хiд - так, наче земних постiв керування взагалi не iснує. Тренування, висловлюючись вашою мовою, тут просто необхiдне, i я буду з задоволенням допомагати вам, дорогий мiй! До речi, Галя де вiд чого звiльнила вас, чи не так?
      Таким чином Ван Лун разом з Риндiним виконував штурманськi обов'язки паралельно з земними постами керування. Порiвняно з цiєю складною роботою йому здавалися вiдпочинком кiнозйомки у космосi; та й було їх зовсiм небагато.
      Вадим Сокiл займався насамперед дослiдженням космiчного промiння одного з найменш вивчених фiзичних явищ.
      Слiд визнати, що природа цього загадкового випромiнювання, надзвичайно жорсткого, - воно пронизує на своєму шляху майже всi перепони, - лишалася i досi не вивченою наукою. Вiдомо було, що випромiнювання виникає десь у бездонних глибинах Всесвiту - i, мабуть, це все. Розвиток науки i технiки за останнi роки допомiг людинi оволодiти великими висотами. Прекраснi радянськi ракетоплани пiдiймалися до найвищих шарiв стратосфери i починали вже штурмувати iоносферу. Але й вони не допомогли науцi розгадати основнi таємницi космiчного промiння. Безсилими виявились також не лише радiозонди, але й штучнi супутники Землi; навiть корабель "Мiсяць-2", автоматичнi апарати якого зафiксували активнiсть космiчного випромiнювання на всiй вiдстанi мiж Землею i Мiсяцем, не внiс нiчого вирiшально нового в це питання. Встановлено було тiльки одне: що вище над Землею, що далi вiд Землi провадити спостереження, то активнiша дiя космiчного промiння.
      Вченi сподiвалися, що тепер астроплан академiка Риндiна допоможе, нарештi, з'ясувати природу загадкового випромiнювання. Щоправда, дехто з учених висловлював побоювання, що космiчне промiння в глибинах мiжпланетного простору може вплинути погано не тiльки на прилади, а й на органiзм учасникiв експедицiї. В якiй мiрi обгрунтованими були такi побоювання, нiхто, природно, сказати не мiг, тим бiльше, що iншi вченi заперечували цю можливiсть. Все ж таки Ленiнградський iнститут фiзичних проблем настояв на тому, щоб в астроплан були взятi запаси листового свинцю. Космiчне промiння в певнiй мiрi затримується свинцем, - в усякому разi, бiльше нiж iншими матерiалами. Iнститут фiзичних проблем вважав, що в разi потреби апарати i люди можуть бути захищенi такими свинцевими аркушами.
      Так чи iнакше, але досi нiхто з учасникiв експедицiї не помiчав нiяких змiн, не вiдчував нiякого впливу космiчного промiння на свiй органiзм, хоч астроплан давно вже перебував у мiжпланетному просторi.
      Сокiл наполегливо провадив свої дослiдження, вимiрюючи iнтенсивнiсть i напрям потокiв космiчного випромiнювання. Вiн працював iз складними приладами, i Галя Рижко з повагою поглядала на їх циферблати. Чутливi стрiлки, здригаючись, вiдзначали iнтенсивнiсть космiчного промiння, яке пронизувало весь астроплан. Iншi прилади дозволяли встановити напрям, за яким промiння поширювалося у Всесвiтi. Справа була в тому, що чимало вчених взагалi заперечували думку про якийсь переважний напрям потокiв цього промiння. Дослiдження Сокола мали за мету перевiрити всi такi догадки i встановити iстину.
      Нiкого, крiм Риндiна, Сокiл не знайомив з наслiдками своїх спостережень i висновками. Тiльки Микола Петрович, керiвник експедицiї, мав право коли завгодно пiдходити до Вадима пiд час його роботи i переглядати розрахунки i записи. Одного разу Галина Рижко випадково почула коротку розмову:
      - Чи певнi ви, що головний потiк iде саме з боку крабовидної туманностi Тельця? - запитував стурбованим тоном Риндiн.
      Сокiл вiдповiв, дещо вагаючись:
      - Поки що всi данi говорять саме так, Миколо Петровичу. Але ось пiвгодини тому гамма-прилад показав, що напрям змiнився на шiсть градусiв. Може статися, якраз у цей час пости керування вiдхилили курс ракети?
      - Сумнiваюсь. Вони попередили б мене або принаймнi сповiстили б про це потiм. Треба перевiрити. Цiкавiше за все, що в такому разi головний напрям космiчного промiння збiгається з одним з головних потокiв радiовипромiнювання. Ви пам'ятаєте, їх три, такi потоки: вiд дзети Тельця, вiд "наднової" зiрки в сузiр'ї Кассiопеї i вiд тiєї точки в сузiр'ї Лебедя, де, як твердять, зiткнулися двi галактики. Перевiряйте, перевiряйте, Вадиме! Це надзвичайно важливо. Невже центри виявляться спiльними i для космiчного промiння, i для радiовипромiнювання?..
      I Риндiн повернувся до себе в навiгаторську рубку, а Сокiл з головою занурився в свої розрахунки.
      Галя Рижко зрозумiла в усiй цiй розмовi мало що. Тут було страшенно багато темного й незрозумiлого, в цiй заплутанiй астрономiї! З часом вона безумовно зрозумiє все, цього Галя була певна. I якщо б вона не вирiшила нi про що не запитувати Вадима Сергiйовича, доки вiн не перестане офiцiальничати, - звiсно, можна було б дуже швидко довiдатися, в чому тут рiч. Але Сокiл мовчав - чи то вiд збентеження, чи чомусь ще... А сама Галя починати не могла: тут уже було питання самолюбства!
      Бiльш за все подобалося Галi допомагати Ван Луновi. Щодо готування їжi i господарських справ, то все це Галя, як ми пам'ятаємо, взяла в свої руки з першого ж таки дня. До речi, Ван Лун аж нiяк не заперечував. У нього лишалося чимало дiла. Крiм обов'язкiв штурмана, про якi ми вже говорили, вiн стежив за роботою численних приладiв, що автоматично очищували повiтря в астропланi, видаляли з нього вуглекислоту, додавали свiжого кисню i регулювали вологiсть повiтря. Схвально поглядаючи на Галю, яка допомагала йому, Ван Лун промовляв:
      - Дуже, дуже добре, дiвчино! Ще трохи - i Микола Петрович, вважаю, дозволить передати вам все господарство. Шанобливо прошу - придивляйтеся, вивчайте. Воно взагалi дуже iнтересно.
      Втiм, Галинi Рижко здавалося неймовiрно цiкавим буквально все. Микола Петрович заохочував iнтерес дiвчини до справ експедицiї. Посмiюючись, вiн казав:
      - Ви, Галю, можете принести нам велику користь. Навiть не нам, а всiй науцi. Подумайте тiльки: все, що ви вiзьмете на себе, розвантажить Ван Луна i Вадима. У них залишиться бiльше часу для головних справ. А вiд цього, безумовно, виграє наука. Звичайно, тут, як i всюди, треба знати мiру. Якщо, наприклад, забрати надто багато обов'язкiв у Ван Луна, то вiн почне витрачати весь час на тренувальну стрiльбу. А це для науки, гм, не найкориснiше.
      - Вважаю скромно: все ж таки кориснiше, нiж лiричнi вправи для геолога, - ущипливо вiдповiв Ван Лун, покосившися в бiк Сокола.
      Дiло вiдбувалося пiд час обiду. Сокiл, мабуть, не розчув фрази Ван Луна, занурений у власнi думки. Iнакше вiн обов'язково вiдповiв би аналогiчною шпилькою на адресу Вана. Такими вже були звичнi стосунки двох друзiв.
      На загальне здивування Сокiл раптом палко заявив, немовби пiдбиваючи пiдсумок своїм мiркуванням:
      - Археоптерикс мусить бути! Неодмiнно мусить бути.
      Сенс цього вигуку зрозумiв тiльки Ван Лун, який зразу ж таки охоче пiдтримав розмову:
      - Це, роблю висновок, нове вiяння в науцi? Дуже цiкаво. Згадую: вчора один мiй добрий друг наполегливо запевняв, що ми не зустрiнемо археоптериксiв. Боюся помилитись, але вiн нiбито доводив, що розвиток фауни на Венерi ще не дiйшов до них.
      - Я не говорив так, - ображено заперечив Сокiл.
      - Попереджав, боюся помилитись, - ввiчливо нагадав Ван Лун, посмiхаючись.
      - Киньте, Ван! Тут справа не в жартах, та ще сумнiвного характеру! Так, я вчора ще не вирiшив для себе цього питання. А сьогоднi прийшов до певних висновкiв. На жаль, для вас усе це не дуже важливо.
      - Дозволю собi спитати: чому? - насторожено примружив очi Ван Лун.
      - А що являє собою для вас цей самий археоптерикс? У кращому разi чергову цiль для пострiлу, i все.
      - Можна й так. Вважаю, ваш археоптерикс мене цiкавить менше, нiж iншi тварини. Як мисливця, пiдкреслюю.
      - А iнакше ставитися до нього ви й не можете. Тим часом для геолога чи палеонтолога це питання надзвичайно важливе. Його правильне розв'язання може багато на що пролити свiтло. Що таке, кiнець кiнцем, археоптерикс? Ну, скажiть, Ван!
      Ван Лун не любив запитань "з пiдковиркою", якi охоче ставив перед ним Вадим Сокiл. Однак палеонтологiєю вiн у свiй час трохи цiкавився: тут нiбито не було нiчого пiдступного. Презирливо скрививши губи, Ван Лун вiдповiв:
      - Хм... думаю - такий птах... з рiзних ваших потвор однiєї з ер... як це?.. мезозойської чи плезозойської?
      - Ха-ха-ха! - розреготався геолог, переможно поглянувши на Риндiна i Галю. - Як ви зволили сказати? "Плезозойської" ери? Ой, не можу! Ха-ха-ха! Дорогий Ван... ой, не можу! Ха-ха-ха! Ви, мабуть, вважаєте, що назва ери походить вiд найменування тварини плезiозавра? "Плезозойська"! От насмiшив!
      Ван Лун помiтно образився, хоча голос його звучав, як i ранiше, урiвноважено:
      - Дозволю собi зауважити: нiколи не вважав себе знавцем палеонтологiї, - сухо вiдповiв вiн. - Моя спецiальнiсть - енергетика, i ще трохи подорожi та полювання. Назви ер пам'ятаю не дуже, можу помилитися. Сподiваюсь, коли вашi звiрi з'являться, знайду для них пiдходящу кулю. А вам можна буде спокiйно працювати, сподiваюсь також. I сказати потiм, яка тварина, яка саме ера. I пiдкреслюю: не дуже добре володiю вашою мовою. Можу iнодi помилятися. Пробачте!
      Микола Петрович вирiшив, що йому слiд втрутитися в розмову, яка набула дещо гострого характеру. Вiн м'яко зауважив примирливим тоном:
      - На вашому мiсцi, Вадиме, я не звертав би уваги на випадкову обмовку. Цiлком ясно, що Ван Лун просто помилився на словi. Зрозумiло, що вiн хотiв сказати не "плезозойська" ера, а "палеозойська", чи не так, Ван?
      - Вадим мiг зрозумiти одразу, - стримано i все ще трохи ображено пiдтвердив Ван Лун.
      Микола Петрович так само примирливо закiнчив:
      - А вам, Вадиме, не завадило б щиро визнати, що ви й досi не взялися як слiд за тренувальну стрiльбу. Нiби ви не знаєте, що це - ваше слабке мiсце. Ви зобов'язанi оволодiти пiстолетом i гвинтiвкою не гiрше вiд нашої Галi. Ви йому допоможете, дiвчино? У Ван Луна щось нiчого не виходить з його другом.
      Галина Рижко, зашарiвшись (i коли вже вона вiдучиться вiд цiєї поганої звички?..), мовчки кивнула головою. Сокiл покосився на неї i покiрливо вiдповiв:
      - Завтра ж таки почну, Миколо Петровичу. Визнаю, що вiдстав.
      - То ж бо й є. I ось що я думаю, Вадиме. Питання про археоптерикса досить цiкаве, а менi, на жаль, не довелося чути вашi мiркування на цю тему. Чи не погодитеся ви з'ясувати нам вашi погляди? Час зараз є. Це буде корисно нам усiм i, зокрема, нашому молодшому товаришевi.- Вiн указав на Галю.
      - Наш молодший товариш, Миколо Петровичу, - вiдповiв Сокiл, протираючи окуляри, - обiзнаний на цьому дещо бiльше i глибше, нiж дехто iз старших...
      - Вадиме! - докiрливо перестерiг його Риндiн.
      - Та нi, я, право ж таки, нiчого не хотiв сказати такого. Ви в цьому переконаєтеся самi. Ми чимало розмовляли з Галею на теми геологiї i палеонтологiї... ще там, на Землi, - додав вiн. - I якщо мова зайшла про лекцiю, то дозвольте перше слово надати товаришцi Рижко. Вона впорається з цим, запевняю вас.
      Микола Петрович помiтно зацiкавився:
      - Ви так вважаєте, Вадиме? Ану, прошу вас, Галю. Ми слухаємо.
      Галя безпорадно подивилася на Риндiна, на Сокола, який тримався так, нiби все це його зовсiм не обходило, на Ван Луна, що спiвчутливо дивився на неї. Виходить, як на iспитi. Там теж люблять отак запрошувати: "Прошу вас, ми слухаємо..." Ну, гаразд, якщо слухаєте, то слухайте! Галина Рижко нiколи не ухилялася вiд бою. Будь ласка!
      - А про що я мушу розповiсти? - вже задерикувато спитала вона саме Сокола.
      - Ну... про геологiчнi перiоди, чи що.
      Галя набрала повнi груди повiтря i хутко заговорила:
      - Iсторiю Землi подiляють на два часи: догеологiчний - це неймовiрно довгий перiод космiчного розвитку нашої планети, - i геологiчний. Цей останнiй подiляється на ери, а ери на перiоди. Перiоди - на епохи. Найстародавнiшi ери - архейська i еозойська. Вони не залишили нам майже нiяких ознак життя тварин i рослин. Нашi знання про розвиток життя починаються з палеозойської ери, з першого її перiоду - кембрiйського. За ним iшли девонський, кам'яновугiльний i пермський перiоди цiєї ж самої палеозойської ери. Пiсля цього почалася мезозойська ера з її перiодами: трiасовим, юрським i крейдяним. Далi - кайнозойська ера. Це вже наша ера. її перiоди - третинний i четвертинний. Все!
      Вона спинилася, захекавшись, наче пiсля доброї пробiжки на сто метрiв. Сокiл демонстративно зааплодував:
      - Ну, що я вам казав, Миколо Петровичу? Хiба не зразкове знання теми? Стисло, конкретно i без помилок. А тепер можу дещо додати i я. Мiж iншим, це, зокрема, може бути корисним i для Вана.
      Ван Лун виразно пихкнув люлькою.
      - Нi, я зовсiм про iнше, - мирно пояснив Сокiл. - Я про свої думки. Ви прекрасно знаєте, Ван, що Венера настiльки молодша вiд Землi, що там тепер мусить проходити ера, подiбна до земної мезозойської. Чому це так - цiлком ясно. Всi спостереження, якi провадилися досi з метою вивчити атмосферу Венери, показали, що наша сусiдка завжди огорнена суцiльною пеленою густих хмар - вiд полюса до полюса. Це свiдчить про бурхливе паростворення на її поверхнi. Далi, останнi дослiдження складу її атмосфери показали дуже своєрiдну картину. Я нагадаю вам про це, Миколо Петровичу, це я про нашу бесiду з Акiмовим, пам'ятаєте?
      - Звичайно, - пiдтвердив Риндiн. - Професор Московського унiверситету.
      - Саме так. Я прочитаю вам висновки цього солiдного вченого. Я тодi записав їх. Ось вони.
      Сокiл перегорнув кiлька сторiнок своєї записної книжки i прочитав уголос:
      - "Незвичайно щiльна атмосфера Венери помiтна, як вiдомо, у формi обiдочка в перiод проходження планети по сонячному диску. Я порiвнював темнi лiнiї в спектрi Венери з лiнiями вуглекислого газу в лабораторiї. I змушений констатувати, що обидва ряди лiнiй майже збiглися. Таким чином, можна твердити, що в атмосферi Венери дуже багато вуглекислоти. Без побоювань помилитися, я вважаю, що в повiтрi Венери вуглекислого газу майже в десять тисяч разiв бiльше, нiж в атмосферi Землi. Ось чому я дуже радив би вам узяти з собою досить великий запас кисню..." Ну, далi йдуть деякi спецiальнi висновки. Проте i прочитаного цiлком досить.
      - Так, вважаю, досить, - серйозно погодився Ван Лун. - В десять тисяч разiв бiльше? Цiкавлюсь: чим же дихають там вашi археоптерикси i бронтозаври?
      - Все це доведеться з'ясувати саме нам, - тихо вимовив Риндiн.
      - Важкувато нам доведеться на Венерi, - сказала стурбовано Галя.
      - Ми маємо скафандри. Це буде, звичайно, важкувато, але що ж поробиш? А може статися, цi припущення виявляться i перебiльшеними.
      - От, от ми все це i перевiримо, - заговорив знову Сокiл. - Але я особисто надаю вирiшального значення твердженням професора Акiмова. Це виключно серйозний науковий працiвник. Ви пам'ятаєте, Миколо Петровичу, як вiн спецiально прийшов до нас, щоб розказати про наслiдки своїх спостережень i попередити нас?.. Так-от, хай Акiмов навiть дещо перебiльшує, хай на Венерi не так багато вуглекислоти, як вважає вiн. Все одно, цього також цiлком досить для моїх висновкiв. Будь ласка, Миколо Петровичу, ось об'єктивнi данi про умови життя на Венерi. Виключна вологiсть атмосфери, суцiльнi хмари, середня температура досить стала i без великих коливань, приблизно близько 40 градусiв вище нуля, значно збiльшений процент вмiсту вуглекислоти в атмосферi. Все це свiдчить про те, що на Венерi нинi продовжується не тiльки мезозойська ера взагалi, але навiть точнiше юрський її перiод.
      - А поправки на самобутнiсть i своєрiднiсть розвитку форм життя на Венерi? - запитливо зауважив Риндiн, який слухав Сокола з великою цiкавiстю.
      - Втiм, Миколо Петровичу, адже ж це само собою мається на увазi, трохи ображено вiдповiв Сокiл. - Я просто вживаю звичнi для нас термiни.
      Галина Рижко захоплено слухала геолога. Перед її очима, що враз заблищали, вже виникали дивнi, розкiшнi картини життя на Венерi. Буйнi лiси невиданих рослин - гiгантських пальм, папоротi, примхливих хвойних дерев... i серед цих хащ - неймовiрнi напiвфантастичнi страховища, потвори, якi так вражали її уяву ще в дитинствi, на сторiнках пiдручникiв i популярних книжок з геологiї... Брр!.. i страшно, i неймовiрно цiкаво!
      - Дозволю собi утруднити вас: чому цi умови характернi тiльки для юрського перiоду? - поцiкавився Ван Лун.
      - Можу пояснити, Ван, - поблажливо зауважив Сокiл. - Перший-лiпший пiдручник з геологiї розкаже вам, що для юрського перiоду на Землi були типовими саме пiдвищена вологiсть атмосфери i пiдвищена середня температура. Це загальновiдомо. А якщо додати до цього ще значно збiльшений процент вуглекислого газу в повiтрi, то стає остаточно неминучим саме такий висновок. Бо вуглекислота, себто сполука вуглецю з киснем, дає рослинам у надмiрi необхiдний їм матерiал для побудови клiтин. I саме надмiр вуглекислоти в оточуючому середовищi за певних вiдомих умов може виявитися дуже корисним для розвитку рослин.
      - Розумiю, - погодився Ван Лун. - А далi? Нагадаю: археоптерикс?
      - А справа ось у чому. Якщо ми зробимо висновок, що на Венерi зараз триває перiод, аналогiчний земному юрському, то мусимо неминуче пов'язати рослинний свiт цього перiоду з його тваринним свiтом. Iншими словами, на Венерi мусять тепер iснувати тварини, аналогiчнi тим, якi населяли Землю в юрський перiод. Справдi, хiба можна заперечувати взаємозв'язки фауни i флори у першому-лiпшому геологiчному перiодi? Певна рiч, нi! А коли так, то виходить, що на Венерi ми зустрiнемося з динозаврами, бронтозаврами, атлантозаврами, диплодоками з категорiї...
      - Рептилiй, - вставила i своє слово Галя Рижко. Вона вiдчувала, як розповiдь Сокола дедалi бiльше захоплює її. Ах, якi надзвичайнi справи чекають їх на Венерi. Скорiше б уже опинитися там! Вона не зводила палаючих вiд збудження очей з Сокола, який продовжував:
      - Далi, ми, очевидно, натрапимо на Венерi на хижакiв типу...
      - Цератозаврiв! - знову не витримала Галя. О, вона чудово пам'ятала малюнки, якi зображали цих доiсторичних велетнiв. Та що там малюнки! Дiвчина вже нiби на власнi очi бачила цих потвор - з довгими шиями, зубастими пащами i величезними гребiнцями на спинах. Ось вони виповзають на товстих кривих лапах з лiсу, вони наступають на вiдважних мандрiвникiв, якi вийшли з ракетного корабля в своїх скафандрах, - без скафандрiв, звичайно, не можна, атмосфера Венери непридатна для дихання людини... Лютi хижаки загрозливо роззявляють пащi... але вперед виходить смiливий мисливець Ван Лун! Вiн спокiйно прицiлюється... бац! Один з страшних велетнiв падає, корчиться, загрiбає лапами землю, ламає дерева. Але друга потвора тим часом кидається на Ван Луна з iншого боку. А вiн - вiн не помiчає цього. "Товаришу Ван, небезпека!" - кричить йому Галя. Проте Ван Лун не чує. Потвора наближається до нього, вона уже ось-ось схопить його, розiрве на шматки. I тодi Галина Рижко блискавично дiє. Так, прийшла її черга показати, на що вона здатна! Вона прикладає гвинтiвку до плеча. Лунає пострiл, влучний пострiл юного снайпера, який безстрашно зустрiв небезпеку. Куля з гвинтiвки Галi Рижко вбиває хижака. Як i перша потвора, вiн падає, звивається в корчах, з нього юшить густа кров... Ван Лун дякує Галi, а вона вiдповiдає йому: "Нiчого, це дрiбницi!" - i спокiйно йде далi, її пильнi очi вже шукають iншу цiль... Ех, оце життя!
      Захоплена яскравими картинами, якi малювала їй уява, Галя забула на мить, що вона перебуває поки що не на Венерi, а все ще в астропланi. Давай далi, давай! I вона з силою вдарила кулаком по столу, бiля якого вiдбувалася бесiда.
      I зразу ж таки дiвчина злетiла вгору, пiд стелю, вiдштовхнута власним ударом. Чашка з водою, яку тримала Галя, полетiла, перекидаючись в повiтрi, в один бiк, виделка в iнший. А сама Галя, хапаючись за шкiрянi петлi в стiнi, з усiх сил брикала ногами, щоб повернути тiлу нормальне становище. Вона чула гучний смiх товаришiв, але не наважувалася навiть поглянути в їх бiк: такий сором, така ганьба! Досi не звикнути до умов життя в невагомому свiтi! "Юний снайпер", "вiдважний стрiлець"... просто дурне дiвчисько, що не вмiє тримати себе в руках, ось вона хто!
      Спритним рухом Ван Лун спiймав чашку, яка все ще перекидалася в повiтрi, i поставив її на стiл, закрiпивши в пружинному затискувачi. Ще через секунду повернулася з повiтря i виделка. Цiлком спокiйно, наче сталося саме те, що й мусило статися, Ван Лун сказав:
      - Шкодую, Iнститут мiжпланетних сполучень не передбачив мiцнiших затискувачiв, щоб добре утримувати на мiсцi експансивних пасажирiв. Галю, треба помiркувати. Ременi чи шнурки зав'язувати. Стелю головою пробивати не треба!
      Не пiдводячи очей, знiяковiла Галя Рижко знову примостилася бiля столу. Цього разу вона не знайшла слiв для вiдповiдi. Якi там слова! Ще хвилина - i вона могла б розплакатися з досади на саму себе! Втiм, тут, як завжди, доброзичливо вiдгукнувся Микола Петрович.
      - Досить, досить, друзi! Менi здається, що Вадим не закiнчив своєї розповiдi. Ви спинилися на цератозаврi?..
      - Правда, Галю, адже ви самi можете доповнити мене, - приєднався до нього Сокiл, бажаючи розсiяти засмученiсть дiвчини.- Ми не згадали кiлькох рептилiй того ж таки перiоду. Пам'ятаєте, з тих, що пристосувалися до життя в повiтрi? Галя потроху опановувала себе.
      - Птеродактилi i рамфорiнхи, - вiдповiла вона коротко, все ще втупившись у стiл.
      - Так, - пiдтвердив Сокiл. - Отже, я закiнчую. Ми, очевидно, зустрiнемося на Венерi з iхтiозавром, рептилiєю, яка пристосувалася до життя у водi, забавною такою напiврибиною. I зрештою я певен, що ми знайдемо там i живих археоптериксiв - цих дивних напiвплазунiв, напiвптахiв. У мене, каюся, є навiть своя мрiя...
      Вiн спинився на кiлька секунд, нiби обмiрковуючи.
      - Яка мрiя?
      - Привезти назад на Землю, як зразок, одного живого археоптерикса. Адже ж вiн, слово честi, дуже малесенький, i важить мало, i мiсця займе зовсiм небагато. Миколо Петровичу, адже ж археоптерикс за розмiром не бiльший вiд звичайної нашої ворони, - з благанням додав Сокiл, поглянувши на Риндiна.
      - Мабуть, поки що про це говорити ранувато, - вiдповiв той. - Спочатку знайдiть вашого археоптерикса, а тодi вже обговоримо, як бути з ним.
      - Вiзьму смiливiсть заперечити, - втрутився в розмову Ван Лун, зберiгаючи незворушно серйозний вигляд.- Навiщо, вважаю, везти на Землю таку дрiбницю? Це не фауна Венери, це просто як ворона... як це?.. Так, обскубана ворона! Нi, нi, - рiшуче продовжував вiн, нiби не помiчаючи того, що Сокiл ось-ось готовий був вибухнути вiд обурення, - пропоную краще дещо переконливiше. - Вiн виразно приклацнув пальцями. - Наприклад, можна бронтозаврика... поменше розмiром, щоб помiстився в кораблi. Вважаю, можна тримати його на ланцюжку для безпеки. I привчити їсти з рук... а?
      Дружнiй смiх зустрiв пропозицiю Ван Луна. Дiйсно, це була кумедна думка: везти в астропланi на Землю, та ще привчати їсти з рук "невеличку" тварину - метрiв щось вiсiмнадцять завдовжки!
      - Менi здається, ви забуваєте, Ван, що у вас всього-на-всього астроплан, а не океанський пароплав, - зауважив, смiючись, Риндiн.
      - Дозволю собi з'ясувати: не забув. Пропоную не багато рiзних зразкiв, - наполягав Ван Лун, не змiнюючи тону, - тiльки один бронтозаврик, Миколо Петровичу! Щонайменшу, як це?.. бронтозаврячу дитинку. Вона, мабуть, трошки пiдросте в дорозi. Прилетить на Землю дуже симпатична!
      Певна рiч, Ван Лун вiдверто жартував. Але людина, незнайома з його манерою жартувати, наприклад, Галина Рижко, легко могла б подумати, що вiн говорить цiлком серйозно. Жоден мускул не здригнувся на його незворушному вилицюватому обличчi, не пiдвелися навiть краєчки його повних губ. Тiльки гострi сiрi очi, здавалося, примружилися трохи бiльше.
      - Гаразд, гаразд, - вiдповiв Риндiн. - Подивимося, виберемо там. У нас попереду ще багато часу для мiркувань. У крайньому разi кожен вiзьме те, що буде йому до смаку. Вам, Ван Лун, - бронтозавряче дитинчатко, Соколовi археоптерикс, ну, а ми з Галею на мiсцi подивимося. Життя на Венерi, як я собi уявляю, таке рiзноманiтне i химерне, що...
      Вiн не закiнчив. Його голос раптом потонув у гулi i гуркотi. Дзвiнко загув метал, астроплан здригнувся, наче вiд мiцного удару.
      I зразу пiсля того стало чути, як щось напружено i пронизливо свистiло. Свист був монотонний, вiн не припинявся анi на мить, вiн долинав немовби звiдкись зверху... Що це таке? Що трапилося?
      Зблiдла Галя Рижко запитувально дивилася на вчених. Чому вони мовчать? Чому Ван Лун стиснув у кулацi свою люльку, а в Сокола таке стривожене обличчя i тонкi пальцi нервово перебирають край пiджака? Чому Риндiн нахмурився так, що його кошлатi брови майже зiйшлися на перенiссi?..
      А свист не змовкав. Галя глибоко зiтхнула, їй раптом здалося, що стало важко дихати. I тут-таки вона помiтила, що i Сокiл дихає так само. Що ж це?..
      Риндiн кинувся до панелей з кнопками i рукоятками, якi керували апаратами для очищення повiтря. Вiн повернув одну рукоятку, другу, придивився до циферблатiв. Свист не змовкав. Микола Петрович обернувся до товаришiв. Його слова лунали, як рiшучий наказ:
      - Негайно одягти скафандри! Галя зодягне мiй. Оскiльки четвертий скафандр на складi, я зачинюся в навiгаторськiй рубцi. Ван Лун, ви будете керувати роботою. В борту астроплана пробоїна. I крiзь неї в простiр виходить наше дорогоцiнне повiтря. Одягти скафандри! Хутко!
      Монотонний свист не стихав. Риндiн, швидко перебираючи петлi в стiнi, пересувався до навiгаторської рубки, але ще перед тим, як зачинити за собою наглухо дверi, вiн на секунду спинився i додав:
      - Я думаю, що це - метеорит. Будемо сподiватися, що вiн був один. До роботи, Ван Лун!
      Дверi м'яко зачинилися за ним. Метеорит?.. Метеорит пробив стiну астроплана?.. Але тодi ж це означає, що все повiтря з мiжпланетного корабля вийде в простiр. Це означає, що... Галя Рижко нервово стиснула кулаки. На хвилину вона зовсiм розгубилася. Думки не слухалися її, вона перестала володiти собою. Що може зробити Ван Лун, якщо стiну астроплана пробито?
      Астроплан здригнувся ще раз. Це був ще один удар, не такий мiцний, як перший, але все ж таки вiдчутний. I цей другий удар був немовби сигналом: по металiчних стiнках корпусу астроплана забарабанив цiлий дощ, град дрiбних вiдривчастих ударiв. Всi вони йшли з одного боку - злiва i зверху.
      Галя завмерла, жах охопив її.
      Метеорит був не один!..
      Роздiл восьмий,
      де розповiдається про те, як Ван Лун i
      Вадим Сокiл лiквiдували наслiдки
      зiткнення астроплана з метеоритом, а Галя
      Рижко тим часом знайомилася з скафандром.
      Соромно було признатися, проте Галя Рижко вiдчула неприємну слабкiсть в ногах. Вона збентежено закусила губу i подивилася в бiк Ван Луна i Сокола. Тi були вже в скафандрах i надiвали шоломи. А вона все ще стоїть, мов скам'янiла!.. Швидше, швидше!
      - Галю, чи не треба вам допомогти? - почула вона голос Сокола, який долинав до неї чомусь глухо, немов крiзь вату.
      - Нi, нi, я сама впораюсь, - крикнула вона у вiдповiдь.
      Як дивно: варто людинi, хоч би як вона розгубилася, почати щось робити,- i вона дуже швидко опановує себе! Галя Рижко влiзла в скафандр. Пальцi в щiльних рукавичках робили спочатку якiсь незграбнi рухи. Але все ж таки вони без особливих утруднень вiдстебнули пряжки ременiв, якi прикрiплювали скафандр до нiши, де вiн стояв. Тепер шолом! Галя опустила на голову прозорий закруглений зверху цилiндр, який сам щiльно лiг своєю нижньою частиною на наплечне вигнуте кiльце. Дiвчина зсередини замкнула замки. Готово! Цилiндричний шолом наглухо iзолював її голову. А дихати як? Але все було передбачено. Замки шолома, закриваючись, самi привели в дiю повiтряний апарат. Тепер треба було тiльки повернути зсередини оцю рукоятку, як навчав її Ван Лун, вiдрегулювати приток повiтря. Єсть! До цилiндра шолома почав поступати кисень з резервуарiв на спинi скафандра, заряджених оксилiтом. Так називалася чудесна хiмiчна речовина, розроблена в Iндiйському iнститутi пiдводних дослiджень. Вона поглинала з повiтря в шоломi вуглекислоту i шкiдливi продукти дихання людини i замiсть них подавала свiжий кисень.
      Галя Рижко виступила з нiшi. Вона стояла, намагаючись не рухатися, щоб звикнути до скафандра, i тiльки обережно пiднiмала i опускала руку. Крiзь мiцне й iдеально прозоре органiчне скло шолома-цилiндра було добре видно, як Ван Лун наблизився до панелi керування повiтряними приладами i виключив їх один за одним. Здивована Галя почула його спокiйний голос; вiн здавався зараз навiть чiткiшим, нiж хвилину тому. Хiба шолом пропускає звуки?.. Ван Лун говорив нiби про себе:
      - Навiщо дарма витрачати повiтря? Все одно його висмоктує з каюти простiр! Тиск дуже-дуже впав.
      Галя пiдiйшла до барометра-анероїда, прикрiпленого до стiни. Його маленька тремтлива стрiлка, яка показувала тиск повiтря в каютi, повiльно пересувалася лiворуч... Вона вже давно залишила позаду червону риску з цифрою 760 i тепер пiдходила до 740... Ось уже 739... 736... 720... Це означало, що в каютi весь час зменшується тиск повiтря. Воно виходило в простiр крiзь пробоїну в стiнi астроплана. Ось стрiлка барометра пройшла повз цифру 700, - i продовжувала повзти лiворуч.
      Скафандр Галi Рижко трохи роздувся зсередини, його рукава й шаровари нагадували величезнi сосиски, перехопленi металiчними кiльцями, якi не давали тканинi розтягатися надмiру. Так само роздулися i скафандри Сокола i Ван Луна. Галя розумiла: це тому, що всерединi скафандра тиск повiтря лишався нормальним, а зовнi вiн дуже впав. З мимовiльним вiдчуттям побоювання Галя Рижко помацала пальцями в рукавичках тканину, з якої був зроблений скафандр: а що, як раптом вона не витримає, лусне, що тодi? Одразу кiнець! Проте тканина, товста i пружна, навiть не згиналася в складки. Це було щось подiбне до надзвичайно мiцної гуми.
      Знову залунав голос Ван Луна:
      - Дуже раджу товаришам включити електричнi грiлки. В каютi вже стало холодно. Галю, ви пам'ятаєте, як включати електрогрiлку?
      - Так, так, пам'ятаю, спасибi.
      - Все ж таки нагадую: навпроти пiдборiддя, в нижнiй частинi шолома, є маленька рукоятка. Повертати треба праворуч. Не швидко. Краще повiльно. Не так, як їхати на цератозаврi, а? Але включайте, щоб не замерзнути.
      Справдi, ртутний стовпчик термометра опускався дедалi нижче. Жах який! I повiтря виходить, i ще температура падає! По спинi дiвчини пробiгли холоднi мурашки, i вона негайно повернула рукоятку електрогрiлки. Приємне тепло почало розливатися всерединi скафандра. I знову Галя подумала: але як же вона чує голос Ван Луна, а вiн - її вiдповiдi? Адже справа не лише в тому, що їх роздiляють тонкi прозорi стiнки шоломiв. Якщо крикнути гучно, то звук, можливо, проникатиме крiзь них. Але, крiм того, в каютi лишається дедалi менше повiтря, а саме ним передаються звуковi хвилi. Мало повiтря значить i звуки вже поширюватися не можуть... як же, справдi...
      Але тут в її вухах пролунав голос Риндiна:
      - Ну як, друзi? Знайшли? Де пробоїна?
      На голос академiка озвався Сокiл:
      - Шукаємо, Миколо Петровичу. Я - у лiвому вiдсiку.
      Сокола пiдтримав Ван Лун:
      - Я - у правому. Зараз знайдемо.
      Галя озирнулася. Анi Сокола, анi Ван Луна не було в каютi. "Можливо, Ван Луну або Соколу потрiбна моя допомога?" - майнуло в головi дiвчини. Швидко перебираючи руками металiчнi стояки й шкiрянi петлi, вона рушила до дверей.
      - Залиштеся! - почула вона наказ Риндiна. - Там i без вас упораються. Стежте за приладами. Що з тиском? Яка температура?
      Галя повернулася назад. Маленька стрiлка анероїда невблаганно посувалася лiворуч.
      - Шiстсот двадцять три, Миколо Петровичу... Нi, вже шiстсот... п'ятсот вiсiмдесят... п'ятсот шiстдесят... п'ятсот...
      - Температура?
      - Мiнус двадцять вiсiм... двадцять дев'ять... Тридцять!
      - А ви спокiйнiше, дiвчинко. Не хвилюйтеся.
      - Слухаю, Миколо Петровичу, - прошепотiла Галя, не зводячи очей з стрiлки, яка, здригаючись, повзла далi й далi лiворуч.
      Може статися, академiк Риндiн i справдi має рацiю - чого вже тут хвилюватися: ще кiлька хвилин, i в каютi, де щойно точилася весела, жвава бесiда, не залишиться навiть ковтка повiтря... а потiм, потiм...
      - Ну, чого ж ви мовчите, Галю? - запитував Риндiн. - Вiзьмiть себе в руки!
      - Гаразд, Миколо Петровичу, - намагаючись говорити впевненiше, вiдповiла Галя. - Тиск чотириста десять... вiсiм... сiм... Температура мiнус тридцять три...
      Ця невесела розмова лунала i у вухах Сокола. Посуваючись темним коридором, вiн гарячково шукав пробоїну. Яскравий промiнь електричного прожектора, що висiв на грудях Вадима, промацував кожен сантиметр корпусу астроплана.
      - Як у вас, Ван Лун? Знайшли? - спитав вiн неголосно, проте його перебило гостре запитання Риндiна:
      - Як ви там, Галю? Тримаєтеся? Що нового?
      - Триста шiстдесят, Миколо Петровичу, - вiдповiла Галя. - Нiчого, тримаюся... триста сорок п'ять... Температура...
      Ван Лун, зцiпивши зуби, вдивлявся в металiчнi аркушi обшивки астроплана, освiтленi його прожектором. Вiн добре знав влаштування астроплана, знав, що назустрiч йому з протилежного боку посувається Сокiл. Вiн знав, яка вдосконалена конструкцiя корпусу мiжпланетного корабля. Мабуть, навряд чи комусь спало б на думку вважати Ван Луна, вiдомого мандрiвника i мисливця, боязкою людиною. I все ж таки саме тут, у цьому вузькому коридорi, Ван Лун явно вiдчув щось подiбне до страху. Звiдки взялося це вiдчуття?
      Ось тут, налiво, поза супертитановою стiнкою мiститься їх центральна каюта. Дещо далi починається навiгаторська рубка. Там чекає повiдомлень вiд нього Риндiн. А в загальнiй каютi - ця мила експансивна дiвчина Галина Рижко. Там, в обох каютах, рiвно горить електрика. В центральнiй каютi, хоча й замало повiтря, але все ж таки там - життя. А направо?.. Направо, поза двома щiльними шарами мiнеральної шерстi i гуми, поза зовнiшнiм шаром вiдшлiфованого до слiпучого блиску супертитану, - там мертва космiчна безодня. Мiльйони i мiльйони мiльйонiв кiлометрiв, свiтлових рокiв, ще яких завгодно одиниць, якими Людство умовилося вимiрювати вiдстань. Але суть всього цього нагромадження вимiрювальних одиниць зводиться до одного: там страхiтлива порожнеча, невiдома i безконечна порожнеча космосу, крiзь яку лине, падає по iнерцiї їх астроплан. Як це любив говорити Микола Петрович? "Аргонавти Всесвiту"? Так, схоже, схоже...
      Раптом Ван Лун спинився. Хутким рухом вiн виключив прожектор. Так, ось вона, пробоїна! Крiзь неї рiвним незгасаючим свiтлом сяє яскрава жовтувата зiрка. Чудове, взагалi кажучи, видовище: чорний небозвiд, i на ньому ця зiрка, наче крупний дiамант. Ван Лун наблизився до пробоїни, нахилився i зазирнув у чорну безодню. Його прозорий шолом-цилiндр притиснувся до пробоїни в стiнi, пiдтягнувся сам до неї, нiби на нього хтось натискував ззаду.
      "Так, розумiю, розумiю, - усмiхнувся Ван Лун. - Присмоктує порожнеча!.."
      Дивна зв'язанiсть власних рухiв вразила його, немовби вiн iнстинктивно побоювався зробити зайвий крок. Його обличчя вiддiлялося вiд мiжпланетного простору тiльки товстим органiчним склом шолома-цилiндра. Дивно i страшно було думати, що тут-таки, за цим прозорим склом, - температура абсолютного нуля, нiщо, таємнича порожнеча Всесвiту. I вiн, з трудом стримуючи хвилювання, дивився у пробоїну.
      Тепер Ван Лун бачив не одну лише крупну жовтувату зiрку, яку помiтив спочатку. Чорна безконечна глибина була, здавалося, геть уся рясно засипана iскрами й вогниками. Це були зовсiм не такi зiрки, до яких звик погляд людини на Землi! Вони палали кожна сама по собi, сплiтаючись при тому в барвистi чарiвнi вiзерунки; погляд пробiгав по них, мимоволi затримуючись на величезних слiпучих зiрках, якi палахкотiли незгасним яскравим свiтлом далеких гiгантських свiтил.
      Але зараз був не час для спостережень.
      - Триста двадцять, п'ятнадцять, одинадцять, - лунав у його навушниках голос Галi.
      - Миколо Петровичу, - закричав Ван Лун, - дозвольте сказати, пробоїну знайдено!
      - Дуже добре, Ван, - почув вiн у вiдповiдь нетерплячий голос Риндiна. Чи легко полагодити це?
      - Зараз почну. Гадаю, заварю швидко. Незабаром все буде в порядку... Вадиме, прошу вас, iдiть до мене, в сектор...- вiн оглядiвся, ввiмкнув прожектор. А, ось вони, умовнi позначення переходiв i вiдсiкiв астроплана! В сектор К-14! Iнструменти! Одразу!
      - Єсть!
      Ван Лун знову схилився до пробоїни. Що ж, все ж таки попрацювати доведеться. Оплавленi краї пробоїни свiдчили про величезну силу, з якою вдарив невеличкий метеорит. Очевидно, сам вiн вибухнув пiд час удару, перетворився на газ.
      - Вадиме, довго чекати вас доводиться!
      - А я вже тут, Ван!
      З темряви з'явився силует Сокола, вiрнiше - його скафандра. Бiле промiння прожектора прорiзало пiтьму i схрестилося з промiнням прожектора Ван Луна. Фантастичнi постатi двох мандрiвникiв у Всесвiтi схилилися коло пробоїни, пильно розглядаючи її. Метеорит, очевидно, ударив з величезною силою. Вiн пробив, як той снаряд, оболонку астроплана, та до того ще й крiплення переборки.
      - М-да... - пробурмотiв Сокiл. - Оце так удар! Мабуть, нам ще пощастило, що в цьому мiсцi було крiплення переборки. Воно прийняло на себе частину удару, iнакше метеорит мiг би пробити i внутрiшню стiнку, врiзатися в каюту... Гаразд, але чому не спрацювали радiолокацiйнi шукачi?.. Це не просто цiкаво, але й тривожно, Ван. Це визначає, що i надалi...
      - Про "надалi", вважаю, встигнемо поговорити, - сухо вiдгукнувся Ван Лун. - Давайте працювати, прошу.
      Вiн акуратно вимiряв дiаметр пробоїни. Потiм промiння його прожектора освiтило принесений Соколом ящик з iнструментами. Ван Лун вiдшукав у ньому щось схоже на плескату пробку i вимiряв її.
      - Нi, треба ширше. Вiн узяв iншу.
      - Ця пiдiйде.
      Пробка мала конiчну форму. Ван Лун устромив її тоншим кiнцем у пробоїну - i вона зразу ж таки втиснулася в неї сама майже на третину. Ван Лун задоволено зауважив:
      - Отак присмоктувало до отвору i мiй шолом.
      - Вплив порожнечi, - озвався Сокiл. - Вона висмоктує з нашого корабля повiтря.
      За ящиком, який принiс Сокiл, тягнувся гнучкий електричний кабель. Сокiл вийняв з ящика невеличкий апарат, з'єднаний шнуром з корпусом ящика, приставив його до пробки i повернув вимикач. Одразу iз приладу висунувся масивний металiчний стрижень, який дрiбними сильними ударами бив по пробцi. Це був електричний молоток. Частими ударами вiн забивав пробку в пробоїну. Вже через пiвхвилини Сокiл виключив молоток. Пробка мiцно увiйшла в пробоїну, щiльно закривши отвiр.
      - Тепер заваримо краї!
      У руках Ван Луна був уже iнший апарат. Вiн нагадував знайомий кожному виробничнику прилад для електрозварювання, тiльки портативнiший. Ван Лун включив його. Спалахнула слiпуча, яскрава дуга полум'я. Легкими рухами Ван Лун проводив кiнчиком приладу по краях пробоїни. I там, де вогняна дуга з'єднувала корпус астроплана, крiплення переборки i пробку, - метал пробки зразу розплавлявся i заливав стiнку ракети, розпливаючись по нiй. Пробка зварювалася з металiчною стiнкою i крiпленням переборки. Ця операцiя забрала теж небагато часу.
      I нарештi Галя Рижко, яка уважно прислухалася до голосiв Ван Луна i Сокола, почула радiсний вигук геолога:
      - Миколо Петровичу, можна включати повiтрянi апарати. Пробоїну закрито!
      Проте Риндiн заперечив:
      - Рано ще, Вадиме! Дверi в коридор вiдчиненi, та й ви ще будете повертатися, повiтря даремно виходитиме у вiдсiки. Йдiть до каюти, iзолюйте її, а тодi вже i включайте апарати постачання повiтря.
      - Єсть!
      Тим часом Галя Рижко, яка остаточно заспокоїлася, з iнтересом вивчала свiй скафандр. Зроблений вiн був продумано i дуже дотепно. Товстий шар якоїсь невiдомої Галi тканини, мiцної й пружної, немов насиченої гумою, вкривав усе тiло; з неї ж були зробленi шаровари й рукава. Зовнi ця пружна товста тканина була вкрита ще й тонкою металiчною сiткою, яка, мабуть, призначена була захищати тканину вiд ударiв, пошкоджень i подряпин i не давати їй роздуватися зсередини. Для цього ж таки в рукава й шаровари були вставленi металiчнi кiльця.
      Високий цилiндричний закруглений зверху шолом з прозорого матерiалу мiцно закрiплювався на наплечному вигнутому кiльцi з блискучого металу. Це кiльце зручно лежало на плечах людини, не заважаючи їй рухатися, i разом з тим надiйно прикрiплювало цилiндричний шолом. Кiлька гнучких трубок в металiчних спiралях з'єднували нижню частину шолома з апаратами для дихання, якi мiстилися за спиною, нагадуючи ранець.
      Потужний прожектор, закрiплений на грудях скафандра, давав слiпуче бiле промiння. Галя кiлька разiв вмикала i вимикала його, знайшовши кнопку керування.
      Виявилося, що руки рухаються в рукавах скафандра зовсiм легко - так само, як i пальцi в товстих рукавичках. Вiдчуття зв'язаностi i незграбностi, яке було у Галi перший час, виникало тiльки спочатку, доки вона не звикла до скафандра. А потiм все йшло добре i без найменшої незручностi.
      Взагалi в цьому надзвичайному скафандрi була безлiч дотепних пристосувань. Галя дуже легко навчилася керувати обiгрiванням. Вона зразу ж намацала маленьку рукоятку в нижнiй частинi шолома, про яку їй сказав Ван Лун, i знайшла потрiбний для неї стан. Електрогрiлка була, мабуть, десь у тканинi костюма, а можливо, нагрiвалася та сама металiчна сiтка, яка вкривала скафандр... В усякому разi, вiд цiєї грiлки розливалося приємне тепло, яке рiвномiрно зiгрiвало все тiло, вiд кiнчикiв пальцiв на руках до нiгтiв на пальцях нiг.
      Галi дуже кортiло вiдшукати в скафандрi мiнiатюрну радiоустановку, яка дозволяла переговорюватися з товаришами i навiть чути всi звуки, що лунали зовнi, поза скафандром. Адже для цього треба, щоб у шоломi був свiй власний мiкрофон i репродуктор i, крiм того, окремий мiкрофон, виведений назовнi. Галя чудово розумiла все це, недарма вона завжди цiкавилася радiотехнiкою. Але виявити щось у шоломi чи бiля нього їй не вдалося: мабуть, i мiкрофон, i телефон були дуже маленькими.
      Шукаючи радiоустановку, Галя обмацала вже всю верхню частину скафандра, коли прочинилися зовнiшнi дверi каюти i ввiйшли в своєму фантастичному для незвичного ока одязi Сокiл i Ван Лун. Останнiй зачинив за собою дверi, перевiрив, чи досить мiцно прихопили її кривi важелi, що висунулися з стiни, чи не залишилося десь щiлини. Потiм вiн повернувся до Галi:
      - Нудьгуєте, дiвчино, так? - лагiдно, хоча, як i звичайно, трохи насмiшкувато пролунав його голос. - Нiчого, нiчого, вже кiнець. Прошу стежити за барометром, включаю постачання повiтря.
      - Та я зовсiм i не нудьгувала, а слухала, як ви розмовляли, - вiдповiла Галя. - I потiм зайнята була скафандром. Я нiколи не думала, що вiн так складно влаштований.
      - А що, важко справлятися? - спитав Сокiл.
      - Нi, зовсiм не так! Вiн складний, а виходить, що вся ця складнiсть допомагає людинi вiдчувати себе зручно й легко.
      - Ото ж воно й є, - задоволено сказав Сокiл. - У нас на астропланi все так! Ну, незабаром почнемо дихати нормальним повiтрям, товаришi. Ван Лун уже включив!
      З вихiдної трубки балона iз стислим повiтрям лився потiк прозорого газу. Стрiлка барометра анероїда повiльно поверталась назад, до показникiв нормального тиску. I знову вона не квапилася, а повiльно просувалась по циферблату, обережно проходячи повз кожну цифру.
      - Скiльки вже? - почула Галя голос Риндiна.
      - Шiстдесят, Миколо Петровичу.
      - Значить, трохи згодом можна вже йти до вас, а то у мене в рубцi повiтря наче на Гiмалаях...
      Серце Галi тривожно стислося. Як вона могла забути про це!.. В астропланi, очевидно, було тiльки три скафандри. I Микола Петрович вiддав їй свiй... Ой, як страшно думати про те, що могло б статися!.. А що ж буде пiсля того, як вони прилетять на Венеру? Невже ж такi передбачливi люди, як Риндiн i Ван Лун, не захопили з собою запасного скафандра? А якщо один з апаратiв вийде з ладу?..
      Наче у вiдповiдь її думкам пролунав знову голос Риндiна:
      - Ван Лун, як ви могли забути про резервний скафандр? Його давно вже слiд було перенести до каюти.
      У Галi вiдлягло вiд серця: значить, усе гаразд.
      - Шкодую дуже, Миколо Петровичу, - вiдповiв Ван Лун. - Дуже-дуже шкодую. Це лише моя провина.
      Галя, вагаючись, подивилася на Сокола. Помiтивши це, вiн спитав:
      - Що, знову якесь нерозв'язне питання, Галю?
      - Так, - сказала вона, - не розумiю однiєї речi.
      - Якої?
      - Ось, внутрiшнє примiщення астроплана немовби герметично вiддiлене вiд тих коридорiв, якi проходять мiж зовнiшньою i внутрiшньою стiнами астроплана, правда?
      - Правда.
      - А метеорит пробив тiльки зовнiшню стiну?
      - Ну i що ж?
      - Значить, крiзь отвiр у цiй зовнiшнiй стiнi могло вийти тiльки те повiтря, яке було в коридорах... А з внутрiшнiх примiщень воно не мусило вийти. Втiм, повiтря весь час виходило, i свистiло... Як же це так?
      - А от погляньте сюди, Галю, - вiдповiв Сокiл, вказуючи в куток каюти.
      Там, у кiлькох сантиметрах вiд пiдлоги, косим зигзагом змiїлася трiщина. Вона була досить великою, над нею навiть луснула м'яка тканина, що вкривала стiну в цьому мiсцi.
      - Вiд мiцного удару метеорита трiснула стiна каюти, - пояснив Сокiл враженiй Галинi. - Крiзь цю трiщину i виходило у вiдсiки повiтря. Воно й свистiло, як ви помiтили. Але все обiйшлося благополучно, тепер ми з Ваном заваримо i цю трiщину. А ви, Галиночко, в свою чергу, зашиєте i тканину пiсля того, щоб усе було красиво... А ось i Микола Петрович!
      Дверi навiгаторської рубки вiдчинилися. На порозi стояв Риндiн. Обличчя його було похмурим. Жестом вiн показав: зняти скафандри!
      Це було виконано одразу. Мандрiвники зняли шоломи i з насолодою, на повнi груди вдихнули свiже, холодне повiтря. У каютi було холодно, мабуть, усього градусiв з десять вище нуля: опалення, ввiмкнене Ван Луном водночас з апаратом повiтропостачання, не встигло ще пiдняти температуру до норми.
      - Щось трапилося, Миколо Петровичу? - стривожено запитав Сокiл.
      Голос Риндiна звучав дуже спокiйно, так пiдкреслено спокiйно, як звучить голос вiдважної людини пiд час очевидної небезпеки. Академiк пощипував вуса.
      - Метеорит трохи змiнив наш курс, - сказав вiн.
      Три пари очей занепокоєно дивилися на нього. Риндiн, усе так само пощипуючи вуса, говорив далi:
      - Ви цiкавилися, Вадиме, чому не спрацювали нашi радiолокацiйнi установки? Це дуже просто. Вони промацують простiр попереду i дещо з бокiв, щоб в разi появи в їх полi зору метеоритiв, негайно автоматично змiнити курс астроплана i уникнути зiткнення. Так воно й було весь час. А цього разу радiолокацiйнi установки не могли помiтити метеорит, бо вiн летiв не назустрiч нам, а ззаду, наздоганяв нас. I наздогнав. Швидкiсть нашу вiн майже не змiнив: його маса замала для цього, та i його власна швидкiсть, хоча й дуже велика, все ж була в значнiй мiрi погашена тим, що ми вiддалялися вiд нього. Але курс вiн все ж таки дещо змiнив, цей мiжпланетний снаряд... Земнi пости керування вже вiдзначили неприємну пригоду, запитували мене. Я розповiв те, що знав i що мiг виснувати. На Землi вже вирахували наше вiдхилення i зараз почнуть виправляти курс. Але це може спричинитися до затримки... можливо, доведеться знову включати нашi двигуни. А поки що ми летимо вбiк, трохи ухиляючись в глибину Сонячної системи.
      - Але ж це означає... - нерiшуче сказав Сокiл.
      - Нiчого ще не означає, - вiдрубав Риндiн. - Якщо б не iснувало земних постiв керування, нам було б значно важче. А зараз... Ван Лун, ходiмо до карт. Ми мусимо самi точно встановити вiдхилення i допомогти Землi виправити наш курс. Дорога кожна секунда!..
      Роздiл дев'ятий,
      що являє собою щоденник Галини Рижко, в
      якому вона розповiдає про обладнання
      мiжпланетного корабля, про те, чому в
      подорож можна було взяти дуже мало води,
      про мiнiакумулятори i здобуття енергiї за
      рахунок Сонця - i про багато iнших
      важливих речей.
      ...Чому я вирiшила вести щоденник? Не знаю й сама. Може, вплинуло зауваження Миколи Петровича. Вчора, вiдiрвавшись вiд своїх обчислень i протираючи запаленi, почервонiлi повiки, вiн сказав менi:
      - А шкода, що нiхто на астропланi не веде свого особистого щоденника. Звичайно, особливих пригод у нас не дуже багато, якщо не зважати на головне - удар метеорита, з наслiдками якого ми нiяк не справимося. Так, пригод у нас ще менше, нiж у звичайного корабля, який пливе десь у Атлантичному чи Тихому океанi, анi бур, анi штормiв... I все ж таки непогано було б потiм, у майбутньому, повернувшись додому, на Землю, почитати такий щоденник. Одне дiло - офiцiальний службовий журнал з його записами, i зовсiм iнше - записи особистi, вiд душi, з iндивiдуальними враженнями. Як ви гадаєте, Галю?
      Проте, моєї вiдповiдi Микола Петрович i не чекав, а тут-таки знову заглибився в обчислення. Ось уже третю добу вiн майже не спить, як i товариш Ван Лун. Вони перевiряють курс, побоюючись найменшої помилки в розрахунках. Це все пiсля зустрiчi з гидким метеоритом, про який я не можу думати без лютi. Стiльки накоїти! Микола Петрович i Ван Лун вiдриваються вiд працi тiльки на лiченi хвилини, щоб поснiдати i пообiдати.
      Яка вiн надзвичайна людина, наш Микола Петрович, i як я люблю його! Я все ладна зробити для нього, - рiшуче все, тiльки б вiн посмiхнувся в свої короткi сивi вуса, у нього така лагiдна, добра посмiшка! I як це вiн може бути завжди турботливим, як знаходить час навiть думати про наш настрiй, жартує, вигадує всякi речi. Наприклад, учора вiн запропонував нам влаштувати змагання, турнiр стрiльцiв з електричного пiстолета. "Переможець, - сказав вiн, - дiстане звання кращого снайпера астроплана i цiлої Венери, оскiльки, - засмiявся вiн, - ми навряд чи зустрiнемо там когось, хто спробував би вiдвойовувати таке звання". Мiж iншим, по-справжньому змагатися доведеться тiльки менi i товаришу Ван Луну (я нiяк не звикну називати його просто Ваном, як iншi, вiн такий завжди глузливий, хоча теж дуже хороший i пiклується про мене). На решту зважати не доводиться, особливо на Вадима Сергiйовича, який, на мою думку, зовсiм не вмiє стрiляти. А проте Ван Лун iронiчно зауважив, що Вадим Сергiйович все ж таки може сподiватися потрапити до кращої четвiрки стрiльцiв астроплана! Ну, втiм, зараз не до жартiв.
      Всi ми дуже занепокоєнi. Земнi пости керування нiяк не виведуть наш астроплан на точний курс. Щось заважає. Микола Петрович побоюється, що це трапляється через перекручення радiосигналiв, якi ми одержуємо. Щось, пов'язане з космiчним промiнням, а що саме, я ще не зрозумiла. Як зрозумiю обов'язково запишу. А поки що знаю тiльки, що з кожним днем радiозв'язок з Землею стає гiршим i гiршим. Слова ледве чутнi, такий гуркiт у репродукторi. А тут iще це вiдхилення вiд курсу!..
      В усьому винний, певна рiч, метеорит, який пробив стiну корабля i вплинув своїм ударом на наш напрямок. Як це могло трапитися? Як могла статися така неприємнiсть?
      Адже кожному вiдомо, що такий випадок пiд час мiжпланетної подорожi взагалi є винятковим. Науковi працiвники в переважнiй бiльшостi вважали, що при розрахунках подорожi на небезпеку зiткнення з метеоритом можна просто не зважати. Ми розмовляли про цей самий наш метеорит з Вадимом Сергiйовичем i з Ваном (нарештi я назвала товариша Ван Луна, як i всi!). Ось як проходила наша бесiда.
      - Пам'ятаю таке: тiльки одного разу пiд час обговорень майбутнього польоту ми натрапили на одного чи двох песимiстiв, - похмуро зауважив Ван, якi мiркували про метеоритну небезпеку. I як їх тодi розгромили! Особливо того маленького кандидата наук, як його?.. Та ви його знаєте, Вадиме!
      - Так, так, - озвався Вадим Сергiйович, - маленький, худорлявий, в старомодному пенсне. Як же! Вiн ще сипав цифрами про середню кiлькiсть метеоритiв, яку щосекунди викидає космос на Землю. А що ж, i вiд нього була користь. Адже це пiсля тих суперечок Iнститут мiжпланетних сполучень та Iнститут радiозв'язку вже остаточно вирiшили обладнати астроплан протиметеоритними радiолокацiйними установками. I дуже добре зробили!
      - Так... i незважаючи на тi установки, метеорит все ж таки врiзався в нас, - так само похмуро додав Ван.
      - Вiд цього також є користь. У подальшому астроплани будуть обладнанi круговими радiолокацiйними установками, от побачите! - закiнчив свої заперечення Сокiл.
      Скажу просто - нам здорово не пощастило. Наскочити в свiтовому просторi на метеорит вважається майже неможливим. За пiдрахунками астрономiв навiть у найгустiших метеоритних потоках, так званих Леонiдах, найближчi твердi частки потоку вiддаленi одна вiд одної на сто десять кiлометрiв!
      Бiльше того, я пам'ятаю навiть таку фразу з однiєї астрономiчної книжки в маминiй бiблiотецi: "Кожен метеорит у звичайному потоцi вiддалений вiд свого сусiди вiдстанню принаймнi в п'ятсот кiлометрiв". I це ж - у потоцi!
      У мiкрофiльмовiй бiблiотецi нашого корабля, у книжцi професора Оберта я знайшла такi слова:
      "Ракета мусить мандрувати по Всесвiту принаймнi п'ятсот тридцять рокiв, доки зустрiнеться бодай з одним метеоритом. У цьому розумiннi мандрiвка в мiжпланетному кораблi в усякому разi менш небезпечна, нiж, наприклад, поїздка в звичайному автомобiлi. Доводячи це, вченi вирахували навiть, що можливiсть зустрiчi ракети з метеоритом пiд час подорожi Земля - Мiсяць обчислюється спiввiдношенням 1:100 000 000".
      Одна можливiсть на сто мiльйонiв, один шанс iз ста мiльйонiв - i цей єдиний шанс випав на нашу долю. От уже справдi надзвичайне "щастя"!
      Ну, взагалi все обiйшлося благополучно, якщо не зважати на те, що астроплан вiдхилився вiд свого курсу. Проте й це незабаром лiквiдується, так обiцяє Микола Петрович. Я буду дуже рада, вiн хоч вiдпочине трохи.
      За цi три доби я ще краще познайомилася з нашим чудовим мiжпланетним кораблем, яким не втомлююся захоплюватись. I тiльки тепер я зрозумiла, який величезний труд багатьох i багатьох наукових iнститутiв потрiбний був для його створення. Скiльки вчених працювало над його конструюванням, як сумлiнно i продумано зробленi всi його деталi, все обладнання!
      Спробую стисло описати тут астроплан i його конструкцiю так, як я встигла зрозумiти.
      "Венера-1" - гiгантська блискуча, загострена спереду "сигара". Завдовжки вона має понад тридцять метрiв, а в дiаметрi, в найширшiй її частинi, - бiля семи метрiв. З обох бокiв астроплана мiстяться маленькi крильцята, а на них по невеличкому ракетному двигуну. На хвостi астроплана три стабiлiзатори, схожi на плавцi риби; мiж ними розташований отвiр головного ракетного двигуна, так зване сопло.
      Оболонка корабля зроблена з найлегшого сплаву металiв - супертитану; вiн легкий, проте дуже мiцний i твердий. Шлiфований супертитан вкриває весь корпус астроплана. А вiдшлiфований вiн для того, щоб зменшити тертя астроплана в атмосферi пiд час польоту чи зниження. Пiд шаром супертитану прокладенi ще два шари - штучної мiнеральної шерстi i гуми. Це - теплова iзоляцiя, бо пiд час польоту в атмосферi астроплан страшенно нагрiвається вiд тертя. А пiд час польоту в мiжпланетному просторi - ще важче: з одного боку, освiтленого Сонцем, астроплан дуже нагрiвається, а з iншого, тiньового, навпаки, сильно охолоджується. I, мабуть, гума ще може i пом'якшити удар, коли ми пiд час посадки вдаримося об щось. Не знаю, це я сама придумала...
      Ну, пiд усiм цим є ще шар свинцю. Вiн якось особливо електрично оброблений, щоб пропускати менше космiчного випромiнювання. Микола Петрович говорив менi, що вiн довго заперечував проти свинцю, адже це дуже збiльшило вагу корабля. Проте нiчого не можна було зробити, i вiн зрештою погодився, бо космiчне промiння може виявитися в просторi небезпечним ворогом.
      Така зовнiшня оболонка астроплана. На вiдстанi бiля пiвметра вiд неї iде внутрiшня стiнка корабля - друга оболонка. Цi двi оболонки з'єднанi мiцними переборками: так роблять на морських кораблях i пiдводних човнах, щоб було мiцнiше. I виходить, нiби два кораблi встромленi один в другий. Це також важливо на випадок аварiї. Тiльки уявити собi, що могло статися, коли б на астропланi не було внутрiшньої оболонки, зробленої, до речi, також з мiцного й твердого супертитану!.. Метеорит пробив би тодi обидвi стiнки корабля, з каюти одразу ж таки вийшло б усе повiтря, i ми задихнулися б, навiть не встигнувши одягти нашi скафандри. Страшно i подумати про таке! Тепер у свiтовому просторi летiв би мертвий, освiтлений зсередини астроплан, а в ньому, за пробитими стiнами, лежали б замерзлi трупи мандрiвникiв... Фу, навiть думати про таке не хочу!
      За внутрiшньою супертитановою стiнкою починаються нашi володiння. Мiж iншим, двi каюти - загальна i навiгаторська рубка - займають на астропланi найменше мiсця. Потiм я поясню, чому це так. Обидвi каюти розмiщенi в носовiй частинi зверху (я вживаю цей неточний вислiв "зверху" тiльки за звичкою). їх з'єднують широкi дверi, якi можна герметично зачиняти. Круглий люк у пiдлозi загальної каюти веде вниз (знову неточний вислiв!), до примiщення, де зберiгаються запаси їжi, води, стисненого повiтря i таке iнше. Цi складськi примiщення куди бiльшi вiд обох кают. А ще далi, до центра корабля, - запаси вибухового атомного матерiалу. Вiн служить для роботи реактивних двигунiв, вiн-таки може стати нам у пригодi пiд час шукань ультразолота на Венерi. Поблизу зберiгаються iнструменти i запаснi прилади. Поруч - кладова непорушного харчового запасу.
      Ще далi, в нижнiй частинi корабля, розмiщено машинний вiддiл. Там стоять машини, якi перероблюють зiпсоване повiтря. Вони забирають з нього вуглекислоту i шкiдливi гази, якi видiляє людина пiд час дихання, i збагачують повiтря свiжим киснем. До речi, це надзвичайнi прилади, вперше застосованi на нашому астропланi! Особливо вражаючим є те, що вони дозволили нам взяти з собою неймовiрно мало води. Я спочатку навiть не повiрила, що таке може бути.
      Тiльки уявити собi: людинi треба на добу близько двох з половиною кiлограмiв води! Скiльки ж це треба було б узяти в подорож води на три чоловiки на сто сорок шiсть днiв, не кажучи вже про зворотний шлях i про непорушний аварiйний запас! Та цiлi цистерни! А в наших баках - тiльки аварiйнi запаси: нам вода не потрiбна! Як так? А отак! Та нашi апарати, виявляється, можуть ще й самi здобувати воду... ну, не самi, але начебто самi. Це страшенно цiкаво i дуже дотепно.
      Особливi прилади, конденсатори, виловлюють з повiтря ту вологу, яка випаровується нашими тiлами пiд час дихання чи крiзь пори тiла. Потiм ця волога насичується повiтрям, до неї додаються деякi необхiднi органiзмовi солi - i виходить чудова смачна вода. її кiлькостi цiлком вистачає для того, щоб, як говорить Вадим Сергiйович, "задовольнити добову потребу людини у водi". Кожному з нас треба на добу, примiром, два з половиною лiтри води, як я вже сказала; а конденсатори могли б дати навiть бiльше - чи не три лiтри на добу.
      I тут немає нiякої помилки в цифрах! Я й сама страшенно здивувалася i вирiшила, що не розчула, коли Ван пояснював менi це. Я, вагаючись, спитала його:
      - Товаришу Ван Лун, тут якась помилка. Ви самi сказали, що кожен з нас одержує на добу два з половиною лiтри води. Як же конденсатори могли б виловлювати з повiтря i давати нам близько трьох лiтрiв? Адже не може бути, щоб органiзми видiляли вологи бiльше, нiж одержують її?..
      Мабуть, у мене був дуже дурний, спантеличений вигляд, бо Ван Лун розсмiявся. Вiн вiдповiв менi (я не вмiю передати його особливу манеру говорити, запишу по-своєму):
      - Саме так, Галю! Людина взагалi видiляє бiльше води, нiж поглинає її з питвом та їжею. Бачте, в надрах органiзму вiдбувається весь час хiмiчне створення води. Деяка частина кисню, який ми вдихаємо з повiтрям, i деяка частина водню, який мiститься в їжi, сполучаються i створюють воду. В цiлому в органiзмi щодоби синтезується таким чином близько чотирьохсот грамiв води. I конденсатори можуть уловлювати її. Зрозумiло?
      Звiсно, я зрозумiла, чого ж тут не розумiти! I все ж таки це дуже дивно. Я знала досi про колообiг води в природi, а виходить, що такий самий колообiг вiдбувається i в нашому тiлi. Та ще й з хiмiчним додатком!
      Признаюся, спочатку, коли я про все це довiдалася, менi було трошечки огидно: як же це - пити ту ж саму воду, яка вже пройшла крiзь органiзм, таку, яка, так би мовити, уже була у вжитку? Як не очищуй її, все одно вона нiби якась не така, не свiжа... А потiм я збагнула: адже i в природi точнiсiнько так само, вода ж до нас повертається знову i знову та сама, яка вже побувала в органiзмах людей i тварин. Крiм того, наша вода з конденсаторiв - свiжа, прохолодна i кришталево чиста, - менi дуже подобається.
      Так чи iнакше, а водою ми забезпеченi вдосталь. Нiхто з нас її не економить, та цього й не потрiбно, хоча на кораблi немає великих i важких бакiв з запасною водою.
      Не менш смачне в астропланi i повiтря. I я не випадково написала слово "смачне". Адже кожен знає, як легко i приємно дихається в лiсi чи в полi пiсля грози! Повiтря тодi буває особливо свiжим, навiть трошечки гостреньким, з якимсь незвичайним присмаком. Це тому, що пiд час грози повiтря насичується озоном. Апарати для очищення повiтря в каютах додають не лише кисень, але й озон. Тому наше повiтря завжди свiже i приємне. А крiм того, озон вбиває всякi бактерiї - теж непогано!
      Щоб покiнчити з повiтрям i водою, розповiм ще, як ми вмиваємося. Це дуже кумедно, хоча до нашого вмивання слiд звикати. Справа в тому, що вмиватися, як на Землi, в астропланi не можна: вода просто не литиметься з крана, адже вона невагома. Звiсно, її можна було б примусити бити вгору чи вниз фонтанчиком пiд тиском. Але тодi вона негайно полетить у повiтря великими круглими краплинами, - спробуй спiймай її там!
      Тому я, як i всi iншi, користуюся губкою. Я стискаю губку, занурюю її у воду в тазику i там вiдпускаю. Вода зразу ж таки втягується в губку: адже тиск повiтря в каютi нормальний! Тодi я виймаю губку разом з водою, яка набралася в неї, i умиваюся губкою, а потiм витираюся рушником. От до чого доводиться додумуватися за умов невагомостi!
      Умивання - єдине, мабуть, що у нас не автоматизоване, тут нiчого не поробиш.
      Ой, зовсiм забула, треба ще розповiсти про те, як менi доводиться кип'ятити воду! Це теж дуже iнтересно i знову стосується тiєї ж самої невагомостi в астропланi.
      Що вийде, коли в астропланi взяти електричний чайник i спробувати закип'ятити в ньому воду, налити окрiп у чашку, ну, скажiмо, чай, щоб потiм пити його? Нiбито просто? А насправдi нiчого б з цього не вийшло.
      Неприємностi почалися б з того, що вода в чайнику не захоче кипiти. Ось, дно чайника нагрiвається, вода бiля нього вже кипить, - а вище залишається зовсiм холодною. Дивно? А все чому? Та тому, що вода в чайнику невагома, нижня її частина, яка прилягає до дна чайника, не стає легшою, хоча й нагрiлася, не пiдiймається вгору. А холодна, навпаки, не опускається вниз, щоб у свою чергу зiгрiтися бiля дна чайника, як це буває за звичайних земних умов. I щоб закип'ятити воду в астропланi - треба було б весь час енергiйно перемiшувати воду в чайнику, анi на хвилинку не спиняючись. Веселе заняття?
      Але ось, припустiмо, вода все ж таки закипiла. Як налити чай з чайника в чашку? Та вiн просто не захоче литися з носика, - адже вiн такий самий невагомий, наш чай! Можна струсонути чайник, виштовхнути з нього воду, але тодi окрiп великою краплиною вилетить з носика i полине повiтрям вздовж каюти. Летючий окрiп - теж не дуже приємна рiч! Спiймати його в повiтрi i не обваритися при цьому - я особисто не берусь.
      Тому у нас заведено суцiльну механiзацiю. Наш електричний чайник, в якому я щодня кип'ячу воду, не потребує допомоги, в ньому не треба перемiшувати воду i не треба витряхати її з носика. В ньому влаштований маленький моторчик з лопатями, що обертаються у водi. Щойно я включаю чайник, наливши в нього воду, вмикається i моторчик. Лопатi весь час крутяться i перемiшують воду. Вона швидко обертається в чайнику, а це створює вiдцентрову силу. I коли я потiм нахиляю чайник, - вiдцентрова сила витискує воду з носика: тут уже треба спритно пiдiбрати її в чашку, а потiм пити крiзь трубочку, що не дуже приємно, але нiчого не зробиш, iншого виходу немає...
      Суп я варю також в особливому казанчику з мотором. Тiльки в ньому немає лопатей (адже вони перетворили б на кришиво все те, що я кладу в суп), а замiсть того обертається весь казанчик. Ось як трудно бути домашньою господаркою чи поваром у невагомому свiтi!
      ...Здається, я дуже багато написала тут про нашу кухню. Але все це таке незвичайне i дивовижне, що я просто не могла стриматися. Зате тепер розповiм про серйознi речi.
      Всi нашi машини, все чисто автоматичне обладнання - все електричне. Електрика - душа астроплана. I яка я рада, що опинилася тут, все побачила на власнi очi, про все дiзналася!
      Спочатку я тiльки й робила, що дивувалась. Адже всi цi машини, автомати i рiзнi прилади забирають страшенно багато енергiї. Звiдки взяти стiльки енергiї, щоб її вистачило на всю подорож з Землi на Венеру i назад, та ще й на весь час життя на Венерi? Я й спитала про це Вана (адже саме вiн вiдає всiм господарством корабля). А вiн вiдповiв менi, та ще й пiдморгнув:
      - Чого-чого, а електрики в нас досить! Що до цього можете не турбуватися, дiвчино.
      Чомусь вiн дуже любить називати мене "дiвчино", каже, що звик так звертатися до студенток, якi працювали з ним у рiзних експедицiях. Ну i хай, менi однаково!
      Насамперед вiн показав менi акумуляторне вiддiлення. Ох, як там багато цих самих акумуляторiв, цiлi шафи понаставленi, тiльки не таких, як ми звикли, а зовсiм малесеньких. Вони звуться - мiнiакумулятори, їх сконструювали в Iнститутi електропроблем всього кiлька рокiв тому. Я думаю навiть, що, коли б не було мiнiакумуляторiв, навряд чи можна було б так здорово, дотепно i економно налагодити все наше електричне господарство. Втiм, треба спочатку розказати, що це таке.
      Рiзнi акумулятори вiдрiзняються своєю ємкiстю, величиною свого електричного заряду. Це зрозумiло кожному школяревi. Але досi у вжитку були тiльки незграбнi великi акумулятори старого типу. Вони були дуже незручними, з мiзерною ємкiстю. I от, ще на початку нашого столiття, радянський академiк Йоффе теоретично передбачив, що можуть iснувати акумулятори й iншого типу. А потiм ученi розробили його теорiю i створили мiнiакумулятори.
      Вони завбiльшки всього з сiрникову коробочку, зовсiм малесенькi. А ємкiсть мiнi акумулятор а така, що вiн може живити своєю електрикою машину на двадцять п'ять кiнських сил протягом цiлих ста годин! Як саме вiн влаштований, я не можу розказати. Знаю тiльки, що в ньому вiдбуваються якiсь складнi хiмiчнi процеси, якi й дозволяють мiнiакумулятору зберiгати в собi такий великий електричний заряд. Ван Лун почав був пояснювати менi, але тут-таки й кинув, сказав, що це з галузi електрохiмiї i що для мене це не важливо. Ну й гаразд, буде час - сама розберуся.
      Так-от, цiлi шафи таких мiнiакумуляторiв стоять у нас в особливому примiщеннi. Щойно працюючий акумулятор розряджується, автоматичнi прилади виключають його i включають свiжий. Таким чином, машини й апарати спиняються лише тодi, коли виснажиться останнiй мiнiакумулятор. А коли ж це трапиться? Адже так чи iнакше, яким велетенським не був би загальний заряд усiх мiнiакумуляторiв, все одно його не може вистачити на весь час подорожi. Значить, їх треба заряджати. А за рахунок чого? Звiдки взяти потрiбну для цього енергiю?
      Звичайно, можна було б одержувати енергiю вiд електрогенераторiв, якi працюють на якомусь паливi. Але для цього потрiбнi i самi генератори, i паливо для них. А все це зайвий вантаж для астроплана. I отут я розповiм про найвидатнiший винахiд, зроблений вченими Шанхайського iнституту енергетичних проблем, яким керує професор Ван Лун. Цей винахiд зроблений був спецiально для нашого мiжпланетного корабля!
      Китайськi вченi розробили новий, оригiнальний i абсолютно надiйний засiб постiйно одержувати все нову i нову енергiю протягом всiєї подорожi, всього перебування експедицiї в мiжпланетному просторi. Це прямо генiально по простотi i дотепностi: ми дiстаємо енергiю без будь-яких витрат i зусиль, автоматично! I все це зроблено за iдеєю i пiд керiвництвом нашого професора Ван Луна. Як я його поважаю!
      Уже давно вченi мрiяли про те, щоб запровадити безпосереднє перетворення променевої енергiї Сонця на електрику. Саме безпосереднє, а не за допомогою якихось промiжних процесiв, громiздких i незручних. Справдi, було вiдносно легко збудувати потужне велике дзеркало, яке збирало б у фокус сонячне промiння i нагрiвало ним котел з водою. Вода, перетворена на пару, могла б рухати генератор i давати електроенергiю. Такi установки широко створювалися в першiй половинi нашого сторiччя i навiть давали деяку користь. Але вони всi були громiздкими, малопотужними - i головне, сонячна енергiя в них використовувалася тiльки на якихось 5-10 процентiв. Мiзерна кiлькiсть! I легко зрозумiти чому. Адже ж у тих установках променева енергiя Сонця спочатку перетворювалася на теплову, потiм на механiчну, а вже по тому й на електричну.
      А от коли б перетворювати променеву енергiю безпосередньо в електричну, без неминучих у промiжних перетвореннях втрат, тодi й процент використання обов'язково пiдвищився б. Втiм, як здiйснити отаке безпосереднє перетворення?..
      Щоправда, наука знала своєрiднi речовини, якi пiд впливом свiтла давали так званий фотоефект, викидали з себе електрони, отже - давали електричний струм. їх використовували вже досить давно для влаштування фотоелементiв,найбiльше елемент селен. Проте такi пристрої не вирiшували справи, бо вони давали ще менший коефiцiєнт корисної дiї, перетворювали на електричну енергiю зовсiм мало променевої енергiї Сонця, - якихось 1-1,5 процента.
      Отак було довгий час - аж доки наука не вiдкрила чудеснi якостi так званих напiвпровiдникiв. Саме вони, цi напiвпровiдники, якi досi, здавалося, взагалi були нi до чого в електротехнiцi, - поклали початок нової ери у використаннi променевої енергiї Сонця!
      Професор Ван Лун пояснив це менi так:
      - Виявилося, люба Галю, що напiвпровiдники мають надзвичайну цiннiсть. Чи уявляєте ви собi, що це таке взагалi? Ну от, є вiдомi вам провiдники, найчастiше - метали. Якщо ми замкнемо батарейку вiд кишенькового лiхтарика мiдною, наприклад, дротинкою, то тiєю дротинкою пiде струм i нагрiє її. А що буде, коли ми замкнемо ту ж батарейку дротинкою, скажiмо, з скла чи гуми?
      - Та нiчого й не буде, - вiдповiла я, - Нiякий струм по нiй не пiде.
      - Цiлком вiрно. Бо i скло, i гума - не провiдники, а iзолятори, як i багато iнших речовин, подiбних до них. Але є такi речовини, якi й струм проводять погано, i в iзолятори не придатнi, наприклад, елементи германiй, селен, кремнiй, закис мiдi й iншi. Вони називаються напiвпровiдниками. До речi, вони мають ще одну цiкаву властивiсть. Якщо їх заморозити, - вони стають добрими iзоляторами; а якщо, навпаки, нагрiти, то вони стають такими ж добрими провiдниками, як i метали.
      - Та як же це може бути? - здивувалася я. - Виходить одна й та ж сама речовина може бути i iзолятором, i провiдником?
      - Все залежить вiд умов, Галю, - посмiхнувся Ван Лун i почав менi пояснювати, в чому тут рiч. Ну, все це дуже й дуже складно, так складно, що я не беруся тут переказати все те, що менi розповiв професор Ван Лун. Тому одразу перейду до головного.
      Отi самi напiвпровiдники, якщо їх освiтлювати, теж викидають з себе електрони (яких вони мають дуже великий запас!) i дають електричний струм. Спочатку такi напiвпровiдниковi фотоелементи перетворювали на електричну енергiю тiльки 10 процентiв променевої сонячної (хоч i це було чимало порiвняно з первiсними, селеновими). А потiм їх дуже удосконалили - i вони почали перетворювати аж 20 процентiв! Це вже зовсiм iнша справа!
      Отже, професор Ван Лун вирiшив:
      - Хто заважає нам використати напiвпровiдниковi фотоелементи для того, щоб одержувати електроенергiю пiд час мiжпланетної подорожi? Адже стiнка астроплана, повернута до Сонця, весь час буде освiтлена його яскравим промiнням. I це освiтлення буде цiлком постiйним, бо за весь час подорожi жодна хмаринка не закриє вiд астроплана могутнє сяюче Сонце! Значить, якщо вмонтувати в стiнки корпусу астроплана напiвпровiдниковi фотоелементи, вони весь час даватимуть нам електроенергiю, бо весь час на них впливатиме сонячне свiтло, весь час вони перетворюватимуть променеву енергiю Сонця на потрiбну нам електричну. Ось де джерело енергiї для живлення цiлого господарства мiжпланетного корабля!
      Може, професор Ван Лун говорив i не зовсiм так, а бiльш по-науковому, але я записала по-своєму, як зрозумiла i як умiю. Вiн каже, що в основному все вiрно; ну, а вже вiн у цiй галузi все знає!
      I от виявилося, що такi розрахунки були правильними.
      У зовнiшнiх стiнках нашого астроплана вмонтованi малесенькi напiвпровiдниковi фотоелементи. їх безлiч, просто навiть неймовiрна кiлькiсть. Всi вони з'єднанi групами послiдовно, щоб дiстати вiд них потрiбну нам напругу. А групи вже з'єднанi паралельно, - щоб одержуваний струм був потрiбної потужностi. Нiбито просто, - а як трудно було конструкторам розмiстити i розподiлити всi тi незчисленнi фотоелементи, та ще й так, щоб вони не зменшили мiцностi супертитанової оболонки астроплана!
      Так чи iнакше, Сонце сяє в мiжпланетному просторi цiлком справно i так само справно працюють нашi напiвпровiдниковi фотобатареї, що являють собою цiлу фотоелектростанцiю. Струм, який ми постiйно одержуємо вiд неї, весь час заряджає мiнiакумулятори - i ми не вiдчуваємо анi найменшої нестачi електроенергiї, яка надходить до нас постiйно i безкоштовно без будь-яких зусиль з нашого боку. Як у чарiвнiй казцi!
      Микола Петрович якось сказав:
      - Наша енергосистема мусить працювати абсолютно невiдмовно, ще точнiше, нiж людське серце!
      I я розумiю, що це саме так. Адже вiд нашої фотоелектростанцiї, вiд незчисленних напiвпровiдникових батарейок, що заряджають величезну кiлькiсть мiнiакумуляторiв, - цiлком залежить робота всiх чисто механiзмiв i автоматичних приладiв астроплана. А це - цiле складне господарство.
      Ось я виписала тут стовпчиком перелiк - з чого складається робота нашого машинного господарства (пiд диктовку професора Ван Луна):
      1. Очищення повiтря, конденсацiя води i вентиляцiя всiх примiщень астроплана.
      2. Освiтлення i опалення корабля.
      3. Робота всiх допомiжних механiзмiв - автоматичних запорiв, дверей, гамакiв, люкiв, шаф, буфета... та тут усього i не перелiчиш.
      4. Робота всiх автоматичних приладiв i апаратiв, пов'язаних з керуванням астропланом.
      5. I нарештi, автоматична дiя механiзмiв, якi керують ракетними двигунами, подають до них рiдке паливо - атомiт.
      Втiм, про це слiд поговорити окремо. I це я знаю вже не з слiв Ван Луна, а з розповiдi самого Миколи Петровича.
      Спочатку менi, признаюся, було страшно уявити собi, що тут-таки, за нашими спинами, за тонкими супертитановими переборками астроплана, - лежить багатотонний запас атомiту, нової атомної вибухової речовини величезної сили. Динамiт, пiроксилiн, нiтроглiцерин, тринiтротолуол,- всi цi вибуховi речовини не можуть iти в порiвняння з атомiтом. Ця нова речовина була виготовлена тiльки два роки тому Ленiнградським i Київським iнститутами фiзичної хiмiї - спецiально для нашого астроплана. I, як каже Микола Петрович, тiльки це дало можливiсть здiйснити мiжпланетну подорож на такому порiвняно маленькому кораблi. Микола Петрович пояснив це так:
      - От ви вже знаєте, Галю, що без нашої фотоелектростанцiї i мiнiакумуляторiв ми не могли б забезпечити астроплан потрiбною кiлькiстю електроенергiї. Без автоматичних механiзмiв керування i без зiрких земних постiв, без радiолокаторiв i допомоги швидкiсних електронних лiчильних машин - ми не могли б летiти так певно й надiйно, як це вiдбувається тепер. Але головне все ж таки - атомiт. Послухайте мене уважно, i ви зрозумiєте, в чому тут рiч.
      Виявляється, що наука i технiка до останнього часу не могли здiйснити пасажирську мiжпланетну подорож тiльки тому, що не iснувало вiдповiдного палива для ракетних двигунiв. Можна було збудувати i вiдрядити снаряд "Мiсяць-1" i навiть корабель "Мiсяць-2", який облетiв навколо Мiсяця i повернувся на Землю. Але пасажирський мiжпланетний корабель - зовсiм iнше дiло.
      Адже кожен пасажир - це не лише його власна вага, проте ще й вага продуктiв харчування i численних апаратiв, якi мусять обслуговувати людину в дорозi. Кожному пасажировi треба на день аж нiяк не менше вiд 600 грамiв їжi - це остаточний мiнiмум. Отож скiльки їжi доводиться везти з собою в астропланi трьом пасажирам, що летять на Венеру i назад?.. Який це велетенський вантаж!
      Тепер далi. Скiльки ж палива мусить витратити корабель, навантажений в такий спосiб? Адже астроплан має не тiльки пiднятися з Землi i розвинути космiчну швидкiсть, але потiм ще й вдруге злетiти - з поверхнi Венери. I тут створюється щось дуже подiбне до зачарованого кола.
      Мiжпланетний корабель мусить везти в своїх баках дуже багато палива - i тому його загальна вага стає бiльшою. Але тодi для його розгону треба витрачати також бiльше палива, i тому знову збiльшувати ємкiсть бакiв. А чим бiльшi баки, тим бiльше треба палива для розгону корабля. I так без кiнця! Виходить, що за рахунок палива вага корабля стає неймовiрно великою - i головна частина цього палива потрiбна тiльки для того, щоб розiгнати до великої швидкостi те ж саме паливо. Де ж вихiд? Як зменшити запас палива, потрiбного для польоту? Це й було головним завданням багатьох учених i конструкторiв упродовж десяткiв рокiв.
      - Певна рiч, вони мали свою провiдну зiрку, - сказав Микола Петрович, розповiдаючи менi про все це. - Великий основоположник реактивної технiки i зореплавання Цiолковський залишив науцi свою знамениту формулу, за якою можна визначити запас потрiбного для мiжпланетного корабля палива. За цiєю формулою кiнцева швидкiсть всякої ракети (отож, i астроплана, який користується ракетними двигунами) залежить вiд тiєї швидкостi, з якою продукти згоряння, гази, витiкають з двигуна, i вiд того, яку частину загальної ваги корабля пiд час зльоту складає вага палива. Чим бiльша швидкiсть витiкання газiв, тим менше можна взяти палива.
      Таким чином, вагу палива можна було визначити за формулою Цiолковського, - але вiд того конструкторам не ставало легше.
      - Я на їх мiсцi давно вже вдалася б у вiдчай i кинула цю справу, чесно призналась я Миколi Петровичу, слухаючи його.
      - Це вiд того, люба Галю, - вiдповiв вiн, - що ви не маєте потрiбної для вченого наполегливостi i терпiння.
      Наполегливiсть i терпiння! Звучить це дуже красиво, проте... нi, варт записати, в чому тут справа, якi труднощi стояли перед конструкторами!
      Щоб перемогти земне тяжiння i вирушити в полiт на Венеру - астроплан мусить розвинути колосальну швидкiсть - 11,5 кiлометра на секунду. Це знають всi. Якщо перекласти цi цифри на бiльш зрозумiлу мову, то вийде, що астроплан мусить летiти з швидкiстю понад 40 000 кiлометрiв на годину, отже, вiн може за одну лише таку годину облетiти навколо Землi по екватору.
      Втiм, виявляється, що коли б робити розрахунки тiльки по самiй цiй швидкостi, то з подорожi нiчого б не вийшло. I от чому.
      Злiтаючи з Землi, корабель мусить подолати опiр повiтря i витратити на це додаткове паливо - це раз. Паливо необхiдне i для гальмування астроплана пiд час посадки на Венеру, iнакше вiн просто розiб'ється - це два. Другий злiт, уже з поверхнi Венери, знову паливо - це три. Гальмування пiд час посадки на Землю - ще паливо - це чотири. Ну, i деякий запас палива на непередбаченi випадки, як-от наше зiткнення з метеоритом - це п'ять.
      Коли б усе паливо, яке астроплан мусить мати в своїх баках, використати на розгiн корабля в безповiтряному просторi, де немає опору повiтря, - тодi мiжпланетний корабель розвинув би так звану "iдеальну швидкiсть". Не 11,5 кiлометра на секунду, а близько 30 кiлометрiв на секунду. Таку швидкiсть i брали в основу своїх обчислень i розрахункiв конструктори.
      - I багато з них, як i ви, Галю, у вiдчаї хапались за голови: становище здавалося безвихiдним, - додав, посмiхаючись, Микола Петрович. - Зрозумiло, що ще в п'ятдесятих роках нашого сторiччя пасажирська мiжпланетна подорож була нездiйсненною...
      Ускладнення полягало в тому, що за тих часiв швидкiсть витiкання газiв з рiдинних ракетних двигунiв не перебiльшувала трьох кiлометрiв на секунду. А за таких умов, як показує все та ж сама знаменита формула Цiолковського, для досягнення швидкостi астроплана в 30 кiлометрiв на секунду - потрiбний був зовсiм фантастичний запас палива. I сказати дивно: вага палива пiд час зльоту мусила перебiльшувати вагу самого астроплана в... 5900 разiв! Ясно, що тодi це було абсолютно нездiйсненно, просто немислимо.
      Конструктори вигадували хтозна-скiльки обхiдних шляхiв, щоб зменшити запас палива пiд час зльоту. Ще сам великий Цiолковський висував iдею про злiт астроплана не з Землi, а з її штучного супутника - як-от нашi "Диск-1" або "Диск-2". Якщо астроплан злiтав би з такого штучного супутника, йому не треба було б долати опiр повiтря. Та й земне тяжiння значно зменшилось би. Отож, можна було б зменшити i запас палива. А головне - можна було б використати велику власну швидкiсть супутника. Але поки що така iдея лишається також нездiйсненною. Штучнi супутники Землi ще надто маленькi, вони непридатнi для ролi мiжпланетних вокзалiв...
      Була й iнша iдея, - створення ракетних поїздiв, складених ракет. У такому поїздi задня ракета служить тiльки для зльоту в земнiй атмосферi. Вона штовхає передню ракету, двигуни якої поки що не працюють, розгонить її. А потiм, коли ця задня ракета витратить запас свого палива, вона вiдпадає вiд передньої ракети i падає назад, на Землю. Тим часом перша летить далi: вона дiстала вже певну швидкiсть, пройшла крiзь щiльнi шари атмосфери - i її ракетним двигунам доводиться розгонитися вже майже в умовах безповiтряного простору. Але й ця iдея виявилася досi практично майже нездiйсненною, хоча в нашому астропланi є дещо вiд неї. Я маю на увазi ракетний вiзок, який винiс наш мiжпланетний корабель у розрiдженi верхнi шари атмосфери пiд час старту з Землi.
      Всi отi iдеї не були повним розв'язанням питання. Лишався тiльки один реальний шлях: шукати паливо, в якого швидкiсть витiкання газiв була б значно бiльшою. Над цим конструктори та винахiдники й билися багато рокiв.
      - Що ж, вони досягли великих успiхiв, але всього цього було замало для мiжпланетної подорожi, - задумливо похитав головою Микола Петрович. - Для земних перельотiв новi види палива прислужилися добре, а для космiчних вони лишалися все ще слабкими...
      Ну, щодо земних перельотiв, то тут все гаразд, це я сама знаю. Тепер ракетоплани i стратоплани лiтають з такою швидкiстю, яка й не снилась у п'ятдесятих роках. Пасажирський ракетоплан за маршрутом Москва-Пекiн, наприклад, покриває весь шлях усього за пiвгодини!
      Я сказала про це Миколi Петровичу. Вiн ствердив:
      - Так, так, це вiрно. Швидкiсть витiкання газiв у ракетопланi пiдвищилася до 4-5 кiлометрiв на секунду. Це велике досягнення технiки. Але - хiба така швидкiсть може задовольнити конструкторiв мiжпланетного корабля? Звичайно, нi.
      I от, коли, здавалось, були вичерпанi вже всi можливостi, коли вченi переконались, що iз звичайного палива не можна вижати бiльшої швидкостi витiкання газiв, - на допомогу прийшла радянська атомна технiка! Два науково-дослiдних iнститути, Ленiнградський i Київський iнститути фiзичної хiмiї, майже водночас розробили новi типи атомного палива. Один з них, атомiт, вивiв конструкторiв з безнадiйного до того часу стану. Мiжпланетна подорож стала реальнiстю!
      Нове дивовижне атомне паливо дало можливiсть сконструювати ракетнi двигуни, з яких гази витiкали з швидкiстю 12 кiлометрiв на секунду. Атомiт став чарiвним ключем до дверей в мiжпланетний простiр (це не я вигадала таке красиве порiвняння, так сказав Микола Петрович!).
      На нашому астропланi "Венера-1" встановленi саме такi ракетнi двигуни. Що це дало?
      Ранiше, при старому ракетному паливi, його вага мусила б перевищувати вагу корабля в 5900 разiв (навiть писати не хочеться такi неймовiрнi цифри!). А при атомiтi - вага палива перевищує вагу самого корабля тiльки в 12 разiв.
      Певна рiч, це величезне, вирiшальне досягнення технiки. Втiм, не слiд думати, що конструкторам нашого астроплана було дуже легко. Спiввiдношення 1:12 зовсiм не схоже з колишнiм, цiлком божевiльним 1:5900, але й воно практично досить складне. Микола Петрович пояснив менi так - i я одразу зрозумiла, як важко доводилося конструкторам астроплана.
      - Чи тримали ви коли-небудь в руках, Галю, звичайну, найпростiшу залiзну садову поливальницю?
      - I навiть воду в нiй носила, поливала грядки на нашому городi дома, здивовано вiдповiла я. - Але при чому тут поливальниця ?
      - А от при чому. Звичайнiсiнька поливальниця важить усього лише в сiм разiв менше, нiж вода, яка в неї налита. Поливальниця й вода дають спiввiдношення 1:7. У нас, в нашому кораблi, спiввiдношення мiж вагою складного астроплана з усiма його механiзмами, устаткуванням, пасажирами i вагою запасу палива досягає 1:12. По вiдношенню до ваги взятого палива астроплан мусить бути легшим, нiж поливальниця по вiдношенню до налитої в неї води. Розумiєте ?
      - Але як же цього можна було досягти? - ще бiльше вразилась я.
      Микола Петрович знизав плечима:
      - Конструктори виконали своє завдання, тiльки й всього. Труднощi, бачте, iснують, на мою думку, лише для того, щоб їх перемагати. Цим самим зайнятi, мiж iншим, i ми з вами...
      Роздiл десятий,
      в якому Галина Рижко продовжує свiй
      щоденник i закiнчує розповiдь про
      влаштування астроплана "Венера-1"; у
      цьому роздiлi також йдеться про те, яким
      пiдступним i небезпечним ворогом може
      виявитися в мiжпланетному просторi
      загадкове космiчне промiння.
      ...Кiлька днiв я не бралась за щоденник - було дуже багато важливих справ. Зате тепер, коли життя в астропланi увiйшло, як кажуть, до звичної колiї, - хочу швиденько надолужити прогаяне. Тим бiльше, що Микола Петрович, довiдавшись про мiй щоденник (я, звiсно, сказала йому, що пишу), зауважив:
      - Дуже добре, Галю. Досi вашi обов'язки на кораблi були дещо не визначеними. Нi, нi, - поспiшив вiн мене заспокоїти, бо я вже вiдкрила рота, щоб заперечити, - я знаю, ви робите чимало корисного i важливого. I їжу готуєте, i господарство ведете, i допомагаєте Ван Луновi стежити за приладами повiтроочищувальної системи, i стали непоганим фотооператором... Але тепер я вважатиму вашим головним обов'язком - вести докладний щоденник. Ви ж розумiєте: потiм, коли ми повернемося, можна буде об'єднати мої службовi записи i ваш щоденник. Хiба це не буде цiкавим? Пишiть, Галю, записуйте все!
      Так-от, спочатку про найголовнiше: ми знову летимо вiрним напрямом, правильним курсом. Микола Петрович i професор Ван Лун розрахували i вивiрили все. А земнi пости керування пiдтвердили їх розрахунки. Потiм ракетнi двигуни виправили курс. Тепер все в порядку, метеоритовi не вдалося збити нас з шляху! I у всiх нас дуже добрий настрiй, хоча виявилося, що метеорит зробив нам ще одну значну неприємнiсть, на жаль, непоправну.
      Саме в тому мiсцi, де вiн пробив зовнiшню стiнку астроплана, в однiй з шаф зберiгався запасний четвертий скафандр. Метеорит пробив його навскоси, починаючи з прозорого шолома. Скафандр безнадiйно вийшов з ладу - i навiть полагодити його за допомогою запасних частин, якi є в головному складi, теж неможливо. Тепер, коли ми будемо працювати на Венерi, з астроплана не можна буде виходити всiм одразу, бо нас четверо, а скафандрiв лишилося тiльки три... А може статися, що на Венерi i не так вже багато вуглекислоти в атмосферi, як пророкував професор Акiмов?.. Не знаю, побачимо...
      Минулого разу я не закiнчила розповiдь про астроплан i його двигуни. Доведеться дописати про це, спробую по-коротше.
      Я спинилась на спiввiдношеннi ваги астроплана з вагою атомiтного палива - 1:12.
      Навiть за умов найбiльшої економiї палива - злiт з рейкової дорiжки за допомогою вiзка з додатковими ракетними двигунами, початок роботи наших власних двигунiв у розрiдженому повiтрi вершини Казбеку, використання швидкостi обертання Землi i багато чого iншого - астроплан довелося завантажити дуже великою кiлькiстю палива. Iнакше не можна було!
      При зльотi з Землi корабель важив близько 650 тонн. З них - не слiд лякатись, адже ж я все пояснила ранiше - паливо займає 600 тонн, а з 50 тонн, що залишилися, - близько 40 тонн важить корпус астроплана, двигуни i примiщення для атомi ту. I тiльки 10 тонн є дiйсно корисним вантажем. Ось з чого вiн складається (це все без мене, я в розрахунки не входила. Ну, зараз це не важливо, бо все обiйшлося), - щоб було яснiше, випишу стовпчиком, так буде зрозумiлiше.
      1. Три пасажири 210 кiлограмiв.
      2. Запас продуктiв (туди i назад для округлення по 200 днiв, а всього на дорогу - 400 днiв; перебування на Венерi - 465 днiв; усього продуктiв на 3 чоловiки по 1 кiлограму на день - 2 тисячi 595 кiлограмiв та ще резервний запас їжi - 405 кiлограмiв) - усього продуктiв 3000 кiлограмiв.
      3. Вода 1000 кiлограмiв (от як мало води: проте я ранiше докладно розповiла про роботу конденсаторiв, якi повертають назад воду, видiлену нашими органiзмами у виглядi пари).
      4. Рiдкий кисень 500 кiлограмiв (адже й кисень також повертається нам назад з продуктiв дихання, отож нам потрiбний дуже маленький додаток).
      Усього: 4710 кiлограмiв.
      До цього треба додати ще дуже багато: запас рiдкого повiтря, установки для того, щоб очищувати й переробляти повiтря, прилади опалення, охолодження, конденсатори води, енергетична система в стiнках корабля, одяг, скафандри, посуд, аптечка, рiзнi iнструменти i апарати, радiостанцiя, радiолокатори, кiно- i фотокамери, рiзнi прилади, зброя та припаси до неї, мiкрофiльмова бiблiотечка, поштовi ракети (про них я розповiм згодом) i ще всiляке дрiбне обладнання. Все це важить понад 5 тонн - дуже мало, якщо врахувати скiльки всього необхiдно взяти пасажирам для тривалої мiжпланетної подорожi. Ну, i ще я. В менi ваги тiльки 56 кiлограмiв, зовсiм дрiбниця. Звiсно, продукти доводиться витрачати й на мене... проте це я вже про iнше заговорила.
      Отож, 10 тонн корисного вантажу при 40 тоннах ваги самого корабля i 600 тоннах ваги палива - це, кожен погодиться, не дуже вигiдне спiввiдношення. Ми немовби мандруємо на величезнiй цистернi з паливом, у верхню частину якої вбудованi двi порiвняно малесенькi каютки!.. Але й таке спiввiдношення було нездiйсненним для людей, якi жили ще в п'ятдесятих роках нашого сторiччя, коли не був винайдений атомiт.
      Так, тепер ще про атомiт i нашi двигуни, щоб покiнчити з усiм цим.
      Уся центральна i задня частини астроплана являють собою величезний склад нового атомного палива, атомiту. Це - темно-бура масляниста рiдина, яка не замерзає навiть пiд впливом найнижчих температур. I ще вона майже зовсiм позбавлена в'язкостi: атомiт надтекучий, вiн вiльно просочується крiзь найщiльнiшi фiльтри, якими б дрiбними не були їхнi пори. Це дуже важливо!
      Атомiт зберiгається в баках, з яких тонкими трубками надходить пiд тиском до камери згоряння. їх у нас три: одна, центральна, в хвостовiй частинi астроплана, i двi маленькi на кiнцях крил. Центральна камера потужний двигун, який розгонить корабель, а двi маленькi служать для керування, для поворотiв i маневрування в мiжпланетному просторi.
      В атмосферi й стратосферi керувати астропланом можна за допомогою стабiлiзаторiв - це такi крильцята на взiрець плавцiв на хвостовiй частинi корабля, вони дiють зовсiм не так, як кермо на водi. Але ними користуватися можна лише там, де є атмосфера, - над Землею чи над Венерою. А в мiжпланетному просторi стабiлiзатори безсилi. Тут кораблем керують за допомогою маленьких ракетних двигунiв.
      Припустiмо, нам треба повернути праворуч. Якщо б ми знаходилися в човнi, звичайному рiчковому човнi, то для цього досить було б мiцнiше натиснути на лiве весло - i човен, пiдштовхнутий злiва, поверне направо. Примiрно так i з нашими маленькими ракетними двигунами, вони нiби замiнюють нам весла. Якщо ми хочемо повернути ракетний корабель направо, то приводимо в дiю лiвий двигун. Вiн пiдштовхує лiву частину корабля - i повертає його направо. Дуже просто!
      Значно складнiше влаштований самий ракетний двигун. Тут конструктори зiткнулися з дуже високою температурою вибухiв атомiту. Вона досягає 4000 градусiв. Такої температури неспроможнi були витримати жоднi старi вогнетривкi матерiали, вони плавилися - i двигун виходив з ладу. Тому довелось створити нову жаростiйку речовину, особливу пористу керамiку. З неї i зробленi камери згоряння двигунiв.
      Атомiт просочується крiзь найдрiбнiшi пори в керамiчних стiнках камери i при цьому додатково охолоджує їх. Всерединi камер вiн вибухає з величезною силою i виштовхує з сопла ракети назовнi продукти вибуху у виглядi слiпучо сяючих газiв iз швидкiстю близько 12 кiлометрiв на секунду. Ось що таке атомiт!
      ...Я дуже втомилась вiд докладних технiчних описiв! Мабуть, я ще чимало пропустила, i тi, хто читатиме колись мiй щоденник, ще чого доброго скажуть, що їм не все тут зрозумiло. Але я не можу краще розповiсти про астроплан i його обладнання, я й так старалася з усiх сил. Попрошу Миколу Петровича передивитися цi сторiнки, може, я десь наплутала...
      А поки що розкажу про iнше. Як я вже писала, астроплан знову лiг на правильний курс. Виявилось, що вiд удару метеорита вiн вiдхилився на кiлька градусiв усередину вiд його напiвелiптичної орбiти. Адже тут не можна говорити - на пiвдень чи на пiвнiч, на схiд чи на захiд. У нас немає сторiн свiту. Весь час величезне слiпуче Сонце заливає нас своїм гарячим промiнням злiва, з одного боку, не змiнюючи свого положення на небозводi, чорному, як вугiлля. Далеко позаду од нас ми бачимо нашу любиму Землю, вона весь час зменшується в розмiрах i тепер уже перетворилась на спокiйну далеку зеленувату планету. Менi дуже хотiлось побачити фази Землi - адже вона також, як i Мiсяць, проходить через рiзнi фази. Але для цього треба було б летiти навколо Землi. А нам вона здається весь час майже повним диском, хоча Микола Петрович i каже, що цей диск мусить потроху ущерблятися, бо ми переганяємо Землю в її русi по орбiтi. Але я цього не помiчала, хоч як приглядалась.
      I пiвнiчне, i пiвденне небо, вживаючи земнi вислови, завжди перед нами. Повертаючи дзеркала перископа, ми можемо бачити на небi перше-лiпше сузiр'я в будь-який час: адже нас не вiдгороджує вiд половини неба обрiй Землi. А сузiр'я ми бачимо з такою яснiстю, з якою їх не доводилось бачити жодному астрономовi з Землi. I це зрозумiло: адже нам не заважає земна атмосфера. Тому ми зробили безлiч цiкавих фотознiмкiв зоряного неба. Цим займалась я сама як фотооператор астроплана "Венера-1".
      Проте в нас є один ворог, з яким на Землi не доводиться зустрiчатись, принаймнi так щiльно, як доводиться нам. Це - космiчне промiння, яке пронизує майже все на своєму шляху i йде звiдкись з глибин Всесвiту. Вадим Сергiйович встановив, що головний потiк космiчного промiння йде з боку крабовидної туманностi Тельця, але вiн не певний, що немає ще й iнших напрямiв. Цей потiк дедалi посилюється i нинi спричиняє безлiч неприємностей для нас.
      Вадим Сергiйович провадив свої дослiдження з самого початку подорожi. Микола Петрович каже, що цi дослiдження - найважливiше його завдання на першому етапi шляху корабля, бо експедицiя мусить пролити свiтло на природу i походження загадкового космiчного промiння. Спочатку це промiння день у день ставало активнiшим. А тепер, кiлька днiв тому, воно досягло якогось максимуму. Сокiл сказав тодi:
      - Образно висловлюючись, ми летимо серед потоку космiчного промiння, який аж нiяк не слабшає. Нiколи не гадав, Що воно може досягти такої iнтенсивностi!..
      Ван Лун жартiвливо озвався:
      - Шкодую, нема парасольки вiд такого дощу. Може, треба винайти?..
      Вiн iнодi дуже смiшно говорить, професор Ван Лун. I по-нашому, i не зовсiм по-нашому. I жартує з таким серйозним виглядом, що не вiдразу зрозумiєш. Але менi вiн страшенно подобається, такий розумний, завжди серйозний i стриманий, не скаже зайвого слова.
      Так-от, Ван Лун пожартував вiдносно парасольки, якою можна було б прикритися вiд космiчного промiння; йому i на думку тодi не спадало, як нам доведеться ще згадувати його слова...
      Насамперед, космiчне промiння позбавило нас радiозв'язку з Землею i вiдрiзало астроплан вiд земних постiв керування. Сталося саме те, чого побоювався Микола Петрович, i тепер нам доводиться уважно стежити за курсом корабля i, якщо треба, то вже самим виправляти його.
      Я вже писала, що кiлька днiв тому радiозв'язок з Землею рiзко погiршав. Чiткий i ясний до того голос диктора Землi почав тонути в трiскотiннi i шумах електричних розрядiв. У мене було таке враження, нiби десь поблизу вдарила мiцна гроза, яка заважає нам чути радiопередачу з Землi. Спочатку це були окремi потрiскування й удари - як вiд гуркотiння грому. Потiм у репродукторi здiйнявся суцiльний гуркiт, голосу диктора вже не можна було чути, вiн немов з трудом пробивався крiзь хвилi того гуркоту.
      Микола Петрович спробував слухати без репродуктора, через навушники, але довелося кинути i їх. Голос диктора зник зовсiм, заглушений розрядами.
      З останнiх уривчастих фраз, якi долинули до нас, було зрозумiло, що й на Землi перестали чути нашу передачу. Тiльки там не було отих набридливих розрядiв, а просто сигнали астроплана почали слабшати, затухати - i зникли зрештою зовсiм. Ну, та це зрозумiло, адже ж наша радiостанцiя вiдносно слабенька, її потужнiсть не йде нi в яке порiвняння з потужнiстю земних передавачiв. I нашi сигнали просто заглушилися, вони не змогли пройти крiзь потiк космiчного промiння. А земнi сигнали, можливо, i проходили, але цiлком перекручувалися космiчним промiнням, i їх не можна було розiбрати.
      Так чи iнакше, радiозв'язок з Землею зник. Добре, що хоч продовжували справно працювати нашi радiолокатори, встановленi в носовiй частинi корабля для виявлення зустрiчних метеоритiв. На їх чутливих зеленуватих сяючих екранах кожен, навiть найдрiбнiший далекий ще метеорит раптом викликає скривлення яскравої лiнiї, яка перетинає екран. I тодi зразу ж таки автоматично починає дiяти той чи iнший ракетний двигун на крилах астроплана, корабель трохи повертає вбiк, скривлення лiнiї на екранi зникає, i астроплан знову, так само автоматично, лягає на правильний курс, обiйшовши метеорит. Нi, зустрiчних метеоритiв ми аж нiяк не боїмося, доки працює цей надзвичайний радiолокацiйний пристрiй, чутливiший вiд якого завгодно телескопа i дiючий, як каже Вадим Сергiйович, "швидше думки".
      Нас трохи захищає вiд космiчного промiння шар електрично обробленого свинцю, прокладений в оболонцi корабля пiд супертитаном. Проте виявилось, що цього надто мало, i скоро нам довелося переконатися в цьому.
      Вперше ми вiдчули на собi вплив загадкового космiчного промiння цiлком несподiвано, зненацька, два днi тому, на двадцять третiй день подорожi. Сталося це так.
      Ми спокiйно сидiли в центральнiй каютi пiсля вечерi i вiдпочивали. Ван Лун закурив свою люльку; вiн дуже рiдко робить це, стараючись економити повiтря. Але двi люльки на добу - його норма, дозволена Миколою Петровичем. I всi ми звикли до того, що пiсля обiду i пiсля вечерi Ван Лун урочисто закурює при допомозi Вадима Сергiйовича чи мене: адже йому надто трудно зробити це самому, бо хтось повинен обмахувати запалений сiрник, iнакше вiн . погасне. Завжди така процедура викликає веселi жарти, i ми смiємося; до того ж тютюн Ван Луна дуже приємно пахне. Одне слово, всi ми звикли, i люлька Ван Луна нiкого не дратує.
      Але цього разу, щойно голубуватий димок люльки поплив у повiтрi, Вадим Сергiйович раптом розсердився i гукнув:
      - Пiд три чорти вашу люльку, Ван! Набридла вона менi! Не хочу!
      Ми здивовано поглянули на нього: це було таким незвичним, таким дивним з боку м'якого, соромливого Вадима Сергiйовича. Проте виявилось, що несподiванки тiльки починались. Важко уявити собi, якi враженi були Микола Петрович i я, коли i професор Ван Лун, завжди такий стриманий i ввiчливий, ладний в усiх випадках пожартувати, як вiн це вмiє, тонко i дотепно,- раптом пiдвiвся з-за столу i повернув до Сокола нахмурене, роздратоване обличчя. Вiн гостро сказав:
      - Вважаю, краще замовчiть. Ви менi теж набридли.
      Сокiл спалахнув, його обличчя почервонiло. Вiн закричав:
      - Це що за брутальнiсть? Та я...
      Але Ван Лун не дав йому закiнчити фразу. Вiн уже стояв бiля Вадима Сергiйовича з занесеною рукою, великий i грiзний. Крiзь зцiпленi зуби вiн люто прошипiв:
      - Просив краще замовчати. Iнакше знiмайте окуляри. Вони можуть зараз розбитися.
      Ще мить - i Ван Лун мiг вдарити Вадима Сергiйовича. Проте цього не трапилося, бо Сокiл раптом зовсiм несподiвано заплакав... Не можна було зрозумiти, що трапилось. Я, витрiщивши очi, дивилася на обох. Сокiл дiйсно плакав; в нього на очах з'явилися сльози, вiн плакав, мов дитина. Потiм вiн опустив голову на руки i монотонно заговорив:
      - Мене ображають... загрожують... ображають...
      Вiн повторював однi й тi ж самi слова скривдженим голосом, в якому бринiли сльози. А Ван Лун стояв бiля нього з занесеним кулаком i лютим, роздратованим обличчям,- i в нього рухались м'язи на вилицях. Це було прямо страшно, i, головне, нiчого не можна було зрозумiти: за що вони розсердилися один на одного, що трапилось?..
      - Миколо Петровичу, що це таке? - спитала я. Слово честi, менi було дуже страшно.
      Микола Петрович мовчав, - i його обличчя не заспокоювало мене, на ньому було помiтне сильне напруження. Вiн лише зробив менi знак, щоб я не втручалась: нехай, мовляв, вони самi вгамуються! А потiм уже нахилився до мене i сказав:
      - У кожної людини можуть бути такi моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискають враження вiд сильних переживань i розстроюються нерви. Ми надто багато працювали останнiми днями. Це, менi здається, бурхлива нервова реакцiя.
      - Але їх треба заспокоїти! - вигукнула я. А Микола Петрович, навiть не вiдповiвши менi, з iнтересом вдивлявся в обличчя Ван Луна. I взагалi те, що вiн сказав менi, було остаточно незрозумiлим: нiколи ранiше Микола Петрович не залишився б осторонь, якщо б Сокiл i Ван Лун посварились. В цей час Ван Лун нахилився до Сокола i загрозливо сказав:
      - Менi дуже гидко дивитись на вас. Ви не чоловiк, вас треба вчити. Прошу вставати i вiдповiдати по-чоловiчому. Допоможу вам сам!
      Ван Лун схопив своєю мiцною рукою комiр пiджака Сокола i рвонув його. Вадим Сергiйович навiть не опирався. Безвiльно звiсивши голову, вiн усе ще плакав. А Ван Лун сiпав його з боку в бiк, i тiло Сокола безживно бовталося в повiтрi, як велика мертва лялька.
      Я не витримала:
      - Та що ж ви робите, товаришу Ван Лун? Киньте! Адже це божевiлля якесь!
      Але Ван Лун лише похмуро покосився на мене i так само люто процiдив крiзь зуби:
      - Мовчати, дiвчино. Коли говорять чоловiки, дiвчата - геть! Не їхня справа!
      В одчаї я кинулась до Миколи Петровича, - i остовпiла, побачивши дивний, незнайомий вираз його обличчя. Очi його горiли, губи ворушилися i брови сiпались, коли вiн, немов увi снi, говорив:
      - Зрозумiло, Ван Лун наб'є йому... Ну, давай, давай, Лун! Проте... подивимося, може, краще, щоб Вадим?.. Ану, подивимось !
      Я схопила його за руку:
      - Миколо Петровичу, що з вами? Невже i ви... так само...
      Далi я вже не змогла говорити. Ще секунда - i я сама розплакалася б, як Сокiл. До горла пiдступав щiльний клубок, стало важко дихати.
      Микола Петрович дуже уважно, нiби з трудом мiркуючи, дивився на мене. Але я бачила, що вiн опанував себе. Вiн поглянув ще раз на Вадима Сергiйовича, на Ван Луна - i, провiвши рукою по плечу, немов прокидаючись вiд важкого сну, кинувся до них:
      - Ван Лун, залиште Вадима!
      Ван Лун нiби не чув нiчого.
      - Ван, чи розумiєте ви, що я вам кажу?
      Ван Лун нарештi обернувся i якимись скляними, невиразними очима втупився в Миколу Петровича. Його залiзна рука все ще не випускала Сокола.
      - Зараз-таки облиште Вадима, Ван! Я вимагаю цього. Як ви смiєте не виконувати мого розпорядження?
      Ван Лун мовчав. Я з страхом дивилась на нього: адже так може поводитися хiба що божевiльний. Сльози пiдступали до моїх очей, я мiцно стиснула кулаки, щоб не розплакатись. Такi надзвичайнi люди - i так поводяться! Як це жахливо, цього просто не можна перенести!..
      - Ван, облиште Вадима, я наказую вам!
      Рука Ван Луна одiрвалась вiд Сокола, який так i повиснув у повiтрi, зiгнувшись у неприроднiй позi, з головою, що нiби впала на руки. I вiн все ще плакав!
      - Iдiть сюди, Ван, - голосно наказав Микола Петрович, вимовляючи слова дуже роздiльно i твердо. - Ви не маєте права торкатися Вадима. Я наказую вам, чуєте?
      - Чую, - глухо вiдповiв Ван Лун.
      - Ви обiцяєте менi?
      Мовчання.
      - Обiцяєте, Ван? - повторив Микола Петрович наполегливо.
      I тiльки тодi Ван Лун тихо, якимсь байдужим, чужим голосом обiзвався:
      - Обiцяю.
      Микола Петрович озирнувся. Його погляд спинився на циферблатах приладiв, з якими Сокiл працював перед вечерею. Вони все ще лишались невимкненими - адже записи треба було проводити безперервно, - i з автоматичного реєстратора повiльно виповзла вузенька паперова стрiчка, на якiй вiдзначалась iнтенсивнiсть космiчного промiння. Брови Миколи Петровича зсунулись. Хуткими рухами вiн наблизився до приладiв, кiлька секунд уважно вивчав показання лiчильникiв i запис на стрiчцi. Потiм так само хутко повернувся до мене:
      - Галю, як ви себе почуваєте? Добре тямите?
      Значить, вiн думав, що й я також... що й я божеволiю, як Сокiл i Ван Лун! Це було неймовiрно образливо. Адже ж я сама щойно старалась вивести його з дивного стану. Але я стрималась, хоча сльози душили мене ще бiльше вiд незаслуженої образи. Я вiдповiла:
      - Так, Миколо Петровичу. Я тiльки не розумiю, що у нас тут робиться.
      Тодi вiн ще раз позирнув на прилади, на Ван Луна, який стояв у кутку каюти i щось бурмотiв про себе, на Сокола, що, як i ранiше, висiв у неприроднiй позi в повiтрi. Потiм Микола Петрович похитав головою, обвiв поглядом каюту, мов розшукуючи щось, - i рiшуче покликав мене:
      - Ходiмо, Галю. Зараз не можна гаяти анi хвилини!
      Ми спустились у склад крiзь люк у пiдлозi каюти. Микола Петрович вiдкрив там великий ящик, вийняв звiдти два довгi рулони з щiльного сiрого i тьмяного металу i сказав:
      - Несiть до каюти. Мерщiй, мерщiй!
      Узявши ще два рулони, вiн поспiшив слiдом за мною. Ван Лун i Сокiл не рухалися з мiсця. Вони нiчого не помiчали, нi на що не звертали уваги.
      За вказiвкою Миколи Петровича я розгорнула один з рулонiв i вкрила широкою металевою смугою всю бокову стiну каюти. Сiрий метал був дуже м'яким i слухняним. Потiм поверх цього шару я поклала другий i третiй. Сiрий метал укрив усю стiну. Микола Петрович надiйно закрiпляв його. А потiм вiн розпорядився:
      - Давайте сюди Сокола, Галю!
      Немов дитину, ми перенесли безвiльне тiло Вадима Сергiйовича до вкритої металом стiни, поклали його там. Микола Петрович полегшено зiтхнув i покликав Ван Луна:
      - Ван, iдiть сюди.
      Ван Лун люто, роздратовано поглянув у наш бiк. Видно було, що вiн не хотiв iти. Але заперечувати Миколi Петровичу вiн не змiг. Повiльно, нiби через силу, вiн наблизився до нас.
      - Сiдайте тут, поговоримо,- м'яко сказав Микола Петрович, беручи його за руку.
      Ван Лун все так само неохоче сiв. Всi мовчали. Не говорив нiчого й Микола Петрович, мов чекаючи чогось. Так минула хвилина, друга... I ось Ван Лун провiв рукою по головi, струсонув нею, наче прокидаючись. Вiн здивовано подивився на Миколу Петровича:
      - Що таке? Думаю, я немов п'яний! Важка голова... Майже в ту ж мить пролунав i голос Сокола:
      - Нiсенiтниця яка, чого це в мене мокре обличчя? Що тут вiдбувалось? I свинець чомусь на стiнi, - додав вiн здивовано, оглянувши каюту.
      - Друзi мої, нам усiм треба бути обачнiшими, - вiдповiв обом вiдразу Микола Петрович. - На щастя, цього разу обiйшлося без великого лиха. Але ще кiлька хвилин - i я не знаю, чим би все це скiнчилось. Ми поводились дуже нерозумно... хоча, проте, хто мiг передбачити подiбнi явища?..
      - Але що ж трапилось? - повторив здивовано запитання Вадим Сергiйович.
      Микола Петрович пригладив своє сиве волосся, i я помiтила, як тремтiли його тонкi пальцi. Потiм вiн повiльно заговорив:
      - Наша каюта надто слабо захищена вiд космiчного промiння. Воно заливає нас своїм безперервним потоком. I, як це не сумно, впливає на нервову систему, гранично збуджує її. Я ще не уяснив собi всього цього. Але факти лишаються фактами, друзi мої! Пояснення прийдуть потiм. А зараз можна встановити тiльки ось що. Збудження позначилось найсильнiше на мiцному, дужому органiзмi Ван Луна i на нервовому, емоцiональному органiзмi Вадима. Тут дiють якiсь ще невiдомi нам закономiрностi. На Галi й менi збудження позначилось менше, хоча... хоча вiдчули й ми, правда, Галю?
      Я мовчки кивнула головою. Менi було так хороше зараз, коли минулися всi цi жахи!
      - На щастя, - вiв далi Микола Петрович, - менi спала на думку одна iдея. Ми з Галею посилили захист каюти, обклали стiну, з боку якої iде головний потiк космiчного промiння, потрiйним шаром електрично обробленого свинцю. Бачите, як вiн згодився. Свинцевi прокладки зменшують iнтенсивнiсть потоку космiчного промiння, дозволяють нам перебувати немов у тiнi - i це врятовує нас зараз, друзi!
      Я глянула на Ван Луна i сказала:
      - Парасолька вiд космiчного промiння, товаришу Ван Лун! Пам'ятаєте, ви жартували, що її треба винайти?
      Ван Лун лише стурбовано похитав головою.
      Кiлька хвилин ми знову мовчали. I тут менi спало на думку щось страшне. А що, коли б Микола Петрович не опанував себе тодi, коли вiн i сам починав уже марити? Якби вiн не встиг зрозумiти, в чому справа, i не згадав би про цей засiб захисту вiд жахливого космiчного промiння? Тодi ми всi поступово збожеволiли б... Ой, який кошмар!
      Немов вiдповiдаючи на мої думки, Микола Петрович заговорив знову:
      - Дуже прошу вас, друзi мої, якомога бiльше часу провадити пiд захистом свинцевого шару, в тiнi вiд космiчного промiння. I якщо хтось з вас помiтить у себе чи iншого найменшi ознаки збудження, - негайно ж таки йти сюди i сповiщати мене. Друзi мої, небезпека надто велика, щоб можна було не зважати на неї. А вас, Вадиме, прошу пильно вимiрити критичний порiг iнтенсивностi потоку. I, я гадаю, треба ще посилити захист...
      ...Того ж таки вечора ми використали майже весь запас листового свинцю в рулонах i вкрили стiну справа, звiдки йшов головний потiк космiчного промiння, ще кiлькома захисними шарами, знявши перед тим з цiєї стiни всi прилади.
      I я добре зрозумiла: ми врятувалися лише тому, що цей потiк лине тiльки з одного боку! Астроплан летить немов у широкому потоцi космiчного промiння. Як добре, що Микола Петрович придумав свинцеву парасольку, пiд якою ми сховалися!..
      Роздiл одинадцятий,
      де Галя Рижко, продовжуючи свiй щоденник,
      розповiдає про рiзнi припущення вчених
      вiдносно Венери, а також про власнi
      спостереження астронавтiв над цiєю
      планетою; крiм того, читачi дiзнаються з
      цього роздiлу про корисний винахiд,
      самостiйно зроблений Галею.
      Наступного дня Микола Петрович разом з Ван Луном склав ще одну карту нашого шляху в мiжпланетному просторi. На тiй картi було точно визначено становище астроплана щодо головного потоку космiчного промiння. I як ця карта допомагала нам потiм!
      Адже з того часу, як обiрвався радiозв'язок з Землею, нам довелося всi обчислення маршруту робити самим i самим виправляти курс. Це доводилося робити по зiрках - i багато разiв перевiряти такi розрахунки.
      I от виходить, що обчислення маршруту можна легше i значно простiше перевiряти за новим постiйним i незмiнним орiєнтиром - потоком космiчного випромiнювання. Тiльки менi здається, що ця зручнiсть не така вже надзвичайна, щоб через неї втрачати радiозв'язок з Землею i опинитись у небезпецi збожеволiти...
      Микола Петрович говорить, що все це буде важливо для науки, оскiльки нiхто i нiде досi не передбачав такої можливостi, щоб космiчне промiння створювало фiзiологiчний чи психiчний вплив на живi органiзми... Ну, я, мабуть, непридатна, щоб бути справжнiм вченим, я з задоволенням обiйшлась би без усiєї цiєї iсторiї, яка вiдбулася на нашому кораблi. Менi щось не подобається, коли я виконую роль морської свинки чи кроля, над яким провадять всiлякi експерименти, бодай вони й були страшенно науковими i важливими!..
      Ми з Ван Луном кiлька днiв спостерiгали Венеру,- так розпорядився Микола Петрович. Оце менi сподобалось!
      Микола Петрович сказав:
      - Протягом сорока восьми годин треба уважно стежити за найменшими змiнами на диску Венери. Прошу не зводити з планети очей! Тому я й призначаю вас обох, Ван Луна i Галю, щоб ви вартували по черзi i стежили безперервно. Особливо прошу вас вiдзначити i зразу ж таки сказати менi, якщо з'явиться блакитнувате сяйво в якiй-небудь частинi диска.
      Сам Микола Петрович не вiдривався вiд спостережень за маршрутом астроплана. Чомусь вiн узяв на себе цю додаткову роботу, хоча штурманом корабля залишався Ван Лун. Але, мабуть, так сталося тому, що треба було невiдривно стежити за Венерою. А Вадим Сергiйович у цей час провадив спостереження над поверхнею Сонця - також за вказiвкою Миколи Петровича.
      Я зазирнула якось в телескоп Сокола, коли вiн вiдiйшов для записiв. Яка прекрасна, дивна i велична картина вiдкрилася передi мною в окулярi телескопа!
      Та хiба ж це те спокiйне, м'яке i лагiдне сонечко, до якого ми звикли на Землi? Нiчого схожого! Величезний бурхливий вогняний диск. Вiн безперервно кипить, вiн викидає з себе весь час високi фонтани слiпучого рiзноколiрного полум'я. Цi фонтани злiтають угору, розсипаються, гiгантськими барвистими квiтами з примхливими широкими пелюстками - i падають назад у вогняне море. На змiну їм вибухають новi й новi стовпи полум'я, як химернi вогнянi дерева, якi вкривають бурхливу поверхню могутнього свiтила дивовижними, аж неймовiрними вiзерунками. А ось виривається велетенський вихор розпечених парiв, вiн крутиться i звивається, розриває на шмаття золоту поверхню Сонця. Темна пляма неправильної форми надовго лишається на блискучому колi, i щось клекоче в нiй, щось шалено кипить усерединi цiєї плями, немов хоче видертися з глибокої прiрви. Але не варт i пробувати розiбрати i розглянути те, що робиться там, усерединi, в глибинi сонячної плями, яка повiльно затягається хвилями вогняного моря...
      Вадим Сергiйович показав менi навiть сонячну корону. Виявляється, ми можемо спостерiгати це явище коли завгодно, i зовсiм не треба чекати, як на Землi, рiдкiсного повного сонячного -затемнення. Вiрнiше, ми можемо першої-лiпшої хвилини самi зробити таке повне сонячне затемнення.
      Сокiл вирiзав кружок цупкого паперу i закрiпив його на дротинцi, закривши цим кружком сонячний диск. I правда, сталося на вигляд майже справжнє сонячне затемнення! В обидва боки вiд чорного диска на майже такому ж чорному небозводi простяглися дивовижно красивi срiблястi широкi смуги. Вони були нiжнi-нiжнi, м'якого перлистого кольору; бiля диска вони здавалися густiшими, а далi поступово блiднули, немов танули на чорному небозводi. А навколо цих смуг яскраво горiли великi спокiйнi зiрки!
      - I зовсiм не треба поспiшати з спостереженнями, як на Землi, - сказав Вадим Сергiйович. - Там сонячну корону можна роздивлятися тiльки хвилину-двi, доки Мiсяць не почне вiдкривати сонячний диск. А ми можемо спостерiгати корону цiлими добами i тижнями, скiльки завгодно, доки будемо закривати диск Сонця екраном з паперу. I все це тому, що нам не заважає земна атмосфера, яка розсiює свiтло! Ну, Галю, можете зробити серiю фотографiй сонячної корони. Це дуже цiнно для вивчення хромосфери Сонця. Я думаю навiть ось що. Коли б нам не пощастило нiчого знайти на Венерi...
      - Та хiба таке може бути? - перебила я його.
      - Нi, я певний, що ми вiдшукаємо на Венерi ультразолото. Але навiть якщо припустити, що ми не знайшли б його, то й тодi наших спостережень у мiжпланетному просторi, фотографiй i матерiалiв кiнозйомок досить було б для того, щоб цiлком виправдати подорож. От побачите, як зустрiнуть усе це на Землi, коли ми повернемося.
      "Коли ми повернемося..." Про це, менi здається, думати ще надто рано. Перед нами ще стiльки працi! Ну от, я знову вiдхилилась вiд теми: i завжди так бувало зi мною, навiть коли я ще писала класнi твори. Недисциплiнованiсть це, чи що?
      Дуже цiкаво дивитися в телескоп Сокола i милуватися Сонцем. Але, слово честi, i в другому телескопi, бiля якого чергуємо ми з Ван Луном, видовище не менш красиве. Правда, тут немає величезних i страшних вогняних бур, у нас все значно спокiйнiше, просто-таки дуже мирне. От я спробую описати те, що ми спостерiгаємо вже другу добу (до речi, в мене є час, я зараз вiдпочиваю, а чергує бiля телескопа Ван Лун).
      В окулярi телескопа вiдкривається велике коло, нiби затягнуте найчорнiшим оксамитом. Коло спокiйне i нерухоме. Якiсь далекi-далекi iскорки горять в його глибинi. I тiльки коли уважно придивишся, бачиш, що цей чорний оксамит розстилається кудись страшно глибоко i далеко, сягає навiть за блискучi iскорки. Але це тiльки якщо придивитися. А на перший погляд - коло в окулярi немов зовсiм близько. Чорний оксамит здається розiсланий прямо перед телескопом.
      I на його непроникливiй поверхнi, як блискучий дорогоцiнний камiнь, нерухомо й спокiйно лежить Венера. її нiяк не можна назвати за земною звичкою нi вечiрньою, нi ранковою зiркою. Це - величезне небесне свiтило, яке ми зараз бачимо, на жаль, не цiлком, а тiльки у фазi. Тому воно має вигляд серпа з великими довгими рiжками, повернутими у бiк, протилежний Сонцю. Нi, я написала невiрно: ми бачимо Венеру цiлком, але яскраво освiтлений на нiй тiльки цей серп, що охоплює її злiва. Помiж краями серпа темний диск, оточений ореолом, який слабо свiтиться. Цей ореол - атмосфера Венери.
      Як давно вивчають науковцi Венеру - i як вона все Ж таки мало вивчена! Я уважно читала ще на Землi все, що можна було знайти в маминiй бiблiотецi про Венеру. А тут, в астропланi, знову передивлялася мiкрофiльмовi довiдники й книжки, слухала те, що говорили про Венеру Микола Петрович з Вадимом Сергiйовичем i Ван Луном. Тепер я могла б i сама прочитати лекцiю про Венеру, от правда! I навiть спробую записати тут те, що знаю про нашу сусiдку, проте, певна рiч, коротко. Iнакше мiй щоденник буде надто довгим. А коротенько можна, я гадаю.
      З дев'яти планет Сонячної системи Венера найближча до Землi i схожа на Землю бiльше нiж решта. її розмiр i маса тiльки трохи меншi, нiж у нашої планети. I людина мусить почувати себе на Венерi майже як вдома, майже зручно.
      Ще в 1761 роцi великий росiйський вчений М.В.Ломоносов виявив за допомогою телескопа свiтловий обiдок навколо Венери - коли вона проходила по диску Сонця. Ломоносов тодi вже зробив висновок, який свiдчив про його велику наукову передбачливiсть. Вiн пояснив це явище саме тим, що на Венерi iснує атмосфера. Справдi, коли Венера, пiдходячи до Сонця, повернута неосвiтленим боком до Землi, земний спостерiгач бачить її як темний диск, з свiтлим ореолом, який i є атмосферою планети, освiтленої Сонцем.
      Це цiкаве явище спостерiгалося астрономами останнього разу в 1882 роцi - i повторення його передбачається тiльки в 2004 роцi. Як бачите, ореол Венери можна спостерiгати з Землi дуже рiдко.
      Довгий час вченi думали, що хмари на Венерi створенi з водяної пари, яка добре вiддзеркалює сонячне промiння. Але потiм погляди на склад атмосфери Венери дуже розiйшлися. Чимало вчених вважало i вважає, що в найвищих шарах атмосфери цiєї планети немає анi водяної пари, анi кисню i що вони мiстять, головним чином, вуглекислоту. Iншi вченi твердили, що разом з вуглекислотою в атмосферi Венери є й водяна пара, i кисень. Але всi сходилися на одному, що на Венерi дуже багато вуглекислоти.
      (От тому наша експедицiя i взяла з собою скафандри. Iнакше нiхто з учасникiв, можливо, не мiг би взагалi вийти на поверхню Венери. I яка шкода, що один з них, запасний, мовби самою долею призначений для мене, виведено з ладу тим гидким метеоритом! Як я тепер виходитиму з астроплана на Венерi без скафандра?..)
      Крiм того, вченi вважають, що атмосфера Венери за своєю будовою аналогiчна земнiй, хоча, може статися, вона має бiльшу висоту, нiж земна, i її тиск у повiтрi планети може бути в два-три рази бiльший, нiж на Землi. Це якраз нам i доведеться перевiрити.
      Не встановила наука досi i перiод обертання Венери навколо своєї осi. Тут ученi все ще сперечаються. Частина астрономiв вважає, що цей перiод складає 68 годин. Iншi твердять, що день на Венерi дорiвнюється земному. А третi заперечують i тi, й iншi погляди, заявляючи, що перiод обертання Венери навколо своєї осi дорiвнюється перiоду її обертання навколо Сонця, себто - 224 добам. А хто правий, - знов-таки доведеться встановити нашiй експедицiї!
      Не прийшли вченi до спiльного висновку i про те, пiд яким кутом нахилений екватор Венери до її орбiти. А вiд цього залежать змiни довжини дня i ночi протягом року. Деякi астрономи кажуть, наприклад, що одна пiвкуля Венери постiйно освiтлена Сонцем, а зате друга так само постiйно занурена у вiчну темряву. Зовсiм так, як було пiд час польоту з нашим астропланом.
      А якщо це так, тодi виходить, на однiй половинi Венери завжди спека, а на iншiй - дуже низька температура. I лише на вузькiй напiвосвiтленiй смужцi, яка проходить мiж освiтленою i затемненою пiвкулями, клiмат Венери можна вважати помiрним.
      Наскiльки я розумiю, по-справжньому про Венеру ще нiхто нiчого не знає. Суперечок бiльше, нiж дiйсного знання, - хоча астрономи, звичайно, дуже образилися б на мене за такi непоштивi слова. Але ж я не винна. Я нiчого не вигадувала, а чесно розповiла тут все те, що твердять рiзнi вченi. I виявляються самi суперечки!..
      Що стосується вiдстанi Венери вiд Землi, то тут становище яснiше. Середня вiдстань мiж цими двома планетами дорiвнює вiдстанi Землi вiд Сонця - близько 150 мiльйонам кiлометрiв. Але iнодi вона буває майже в чотири рази меншою, а iнодi приблизно в один i три чвертi раза бiльшою.
      Хтось мiг би подумати, що наш астроплан вирушив у подорож якраз у той час, коли вiдстань мiж Венерою i Землею найкоротша, коли через це на полiт пiде менше часу? А от зовсiм i не так, а навпаки!
      Певна рiч, можна було б летiти i таким чином, за найкоротшим маршрутом, коли Венера перебуває в так званому "нижньому сполученнi" з Землею. I тодi наш астроплан був би в дорозi всього-на-всього 41 добу, а не 146 дiб, як тепер. Чому ж не взято цей короткий маршрут, а вибрано наш, довгий, який в десять разiв довший вiд найкоротшої вiдстанi мiж планетами? Правда, це здається дуже дивним?
      А якщо розiбратися, то все стає зрозумiлим. Щоб полетiти прямо на Венеру за таким коротким маршрутом, - потрiбна була б швидкiсть не 11,5 кiлометра на секунду, як у нас, коли ми весь час наче пливемо вздовж течiї земної орбiти, лише поступово вiдходячи вiд неї, а значно бiльша - 31,8 кiлометра на секунду. I скiльки б довелося витратити палива у ракетних двигунах для того, щоб розiгнати астроплан до такої швидкостi! Я не хочу пiдраховувати, але скажу тiльки, що навiть при потужностi атомiту, при швидкостi витiкання газiв 12 кiлометрiв на секунду,- таку ракету не можна було б збудувати. Ось чому для нас вибрано довгий напiвелiпсичний маршрут: на ньому астроплан не мусить погашати величезну швидкiсть руху Землi по її орбiтi навколо Сонця i дуже економить паливо.
      Ну хоча наш маршрут i довгуватий, проте астроплан справно лине до Венери, пожираючи велетенськi астрономiчнi вiдстанi i неухильно наближаючи нас до мети. I ми з Ван Луном по черзi стежимо за виглядом Венери у телескопi. Микола Петрович нагадав нам ще раз:
      - Темна частина Венери ще важливiша для спостережень, нiж освiтлена. Прошу не забувати про це.
      Ми, звичайно, не забуваємо, але досi не помiтили на тiй темнiй частинi нiчого цiкавого. Вона вся цiлком однакова, якогось невиразного попелястого кольору. Рiвна сiра поверхня - i бiльше нiчого. На яскравiй частиш Венери, на освiтленому Сонцем серпi, я справдi помiтила неясний рух. Здавалося, що там пливли якiсь ледве помiтнi тiнi. Ми з професором Ван Луном думаємо, що це пересуваються великi скупчення хмар в атмосферi Венери. Микола Петрович теж на хвилинку задумався - i погодився з нами. Але крiм цього - протягом всiєї першої доби ми не помiтили нiчогiсiнько.
      Пiсля вечерi, повернувшись до телескопа i замiнивши Ван Луна, я знову припала до окуляра, намагаючись роздивитися найменшi подробицi. I майже тiєї ж хвилини я скрикнула вiд несподiванки: та, може, менi це мариться? Нi, не мариться, не здається. Це - факт!
      На верхньому рiжку серпа Венери виникло нiжне блакитнувате сяйво. Немов тендiтна прозора квiтка з найтоншими свiтлими пелюстками розкрилася на самому кiнчиковi яскравого рiжка. Чи, можливо, це було щось подiбне до китички з тонкого шовку. Вона гойдалась, вона тремтiла на чорному тлi небозводу, вигиналася вниз, але кожного разу вiдхилялась назад, немов боялася торкнутися попелястої поверхнi темної частини Венери. Як причарована, спостерiгала я це дивне видовище... Ще кiлька секунд, - i все зникло, немов i не було цього нiжного примарного сяйва. Воно зникло так само несподiвано, як i з'явилося.
      Я хотiла було бiгти до Миколи Петровича, щоб розповiсти йому про загадкове явище, але згадала, як вiн попереджав, що пiд час чергування вiд телескопа вiдходити нi в якому разi не можна, коли немає замiни.
      - Ви стоїте на науковiй вахтi, - говорив вiн, - i кожна секунда спостереження може несподiвано виявитися найцiннiшою !
      Який вiн був правий! Як хороше, що я згадала про його попередження!
      Минуло не бiльше пiвхвилини - i в мене знову перехопило подих вiд хвилювання. Внизу, праворуч, бiля самого краю темної попелястої поверхнi Венери, з боку, полярно протилежного тому, де нещодавно виникло i зникло перше сяйво, щось почало свiтитися. Спочатку я побачила, як пiд сiрим попелом зажеврiла тьмяна червонувата цятка, як то буває у згаслому вогнищi, коли пiд попелом лишаються жеврiючi вуглинки. Потiм на сiрiй поверхнi ясно позначилася свiтла червона плямка. Вона свiтилася зсередини, наче просвiчувала крiзь попiл. Потому плямка зробилася яскравiшою i розширилась, посерединi її спалахнув зовсiм яскравий червоний вогник. I пiсля цього пляма вже не яскравiшала далi. Лишаючись все такою самою, вона наче переливалася хвилями, по нiй пробiгали темнi тiнi i свiтлi вiдблиски, як буває це у загравi вiд пожежi.
      Не вiдриваючись вiд окуляра, я закричала:
      - Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Iдiть сюди!
      - Що трапилось? - почула я бiля себе його стурбований голос.
      - Дивiться!
      Микола Петрович кiлька хвилин уважно вдивлявся, поправляючи наводку окуляра. Я помiтила, як нервово стискували його пальцi бронзове кiльце окуляра.
      - Що це, Миколо Петровичу?
      Бiля нас уже стояли зацiкавленi Ван Лун i Сокiл. Микола Петрович з ваганням знизав плечима:
      - Не знаю, що й думати... Досi нiхто нiчого подiбного на Венерi не спостерiгав. Схоже, нiби на поверхнi планети вiдбувається вибух вулкана - i ми бачимо його вiдблиски крiзь густу атмосферу Венери, крiзь хмари. Це єдине, що я можу припустити. Спробуємо перевiрити. Вадиме, включiть панорамний радiолокатор!
      Я розумiла, чого хоче Микола Петрович. Чудовий прилад, що називався панорамним радiолокатором, давав можливiсть бачити вiддаленi речi, навiть наглухо схованi вiд спостерiгача пiд густими хмарами, пеленою пари чи туману. Але цей прилад добре дiяв тiльки на якiйсь певнiй, не надто великiй вiдстанi. З Землi, наприклад, Венеру за його допомогою спостерiгати було неможливо. Значить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми вже значно наблизилися до Венери, панорамний радiолокатор дiятиме i допоможе нам побачити, що саме вiдбувається пiд суцiльними хмарами.
      Але цi сподiвання не виправдались. Хоч як ми всi вдивлялися в зображення Венери на екранi панорамного радiолокатора, - нам не пощастило побачити нiчого нового. Мабуть, планета була ще надто далеко, прилад не допомагав, - хiба що яскравiшою стала освiтлена пляма, от i все. Це було дуже прикро, принаймнi для мене: адже менi страшенно хотiлось, щоб загадкове явище, яке менi вдалося помiтити, тут-таки дiстало своє наукове пояснення. Тодi я знала б, що саме вiдкрила на Венерi! А так - виходило зовсiм не наукове вiдкриття, а просто якесь випадкове спостереження...
      Мабуть, Микола Петрович помiтив, що я засмутилась. Вiн лагiдно торкнувся мого плеча i сказав:
      - Нiчого, Галю, я думаю, що не помилився. Iншого пояснення не може бути. Так я i запишу в нашому журналi спостережень. Ви можете вважати, що вам належить честь бути першою людиною, якiй пощастило спостерiгати вибух вулкана на Венерi!
      - I коли-небудь люди, вивчаючи iсторiю Венери, будуть з пошаною читати в астрономiчних книжках: "Уперше це явище було помiчене в такому-то роцi молодим, але талановитим науковим працiвником Галиною Рижко", - пiдхопив насмiшкувато Сокiл.
      От який вiн! Обов'язково йому треба пустити шпильку. Це, певна рiч, тому, що не вiн, а я помiтила вибух вулкана. Зовсiм iнша людина - професор Ван Лун. Адже саме йому могло б i справдi стати неприємно: скiльки вiн перед тим стежив за Венерою i нiчого не виявив. А менi пощастило. I все ж таки Ван Лун нiчого такого не сказав, а лише потиснув менi руку. Я навiть зашарiлася вiд несподiванки - нiяк не вiдучусь вiд цiєї дурної звички!
      А зате в мене є така iдея, така iдея, що... Проте не буду зараз говорити. Спочатку зроблю, перевiрю, а тодi вже... Ну, тримайтеся, Вадиме Сергiйовичу!..
      ...Два днi пiдряд я вигадувала час, щоб перевiрити свої думки, оту iдею. Дуже важко що-небудь робити по секрету в загальнiй каютi. Обов'язково зацiкавляться i почнуть приставати з запитаннями - не той, так iнший:
      - Що це ви майструєте, Галю?
      - Це що, новий винахiд, Галю?
      - Товаришi, готується сенсацiйне наукове вiдкриття в галузi гумової промисловостi!
      Звичайно, цю останню фразу сказав Вадим Сергiйович. I знов-таки гадає, що дуже дотепно!
      Але я нiкому нiчого не пояснила, а продовжувала робити своє дiло. Зараз розповiм, яке саме.
      Склянки й чашки в нашому буфетi стоять у спецiальних гнiздах, у пружних затискувачах. Це для того, щоб вони не розбилися при поштовхах - ну, зрозумiло, не пiд час польоту, коли все спокiйне i навiть не гойднеться, а, наприклад, при зльотi чи посадцi. I в тих гнiздах є цупкi гумовi прокладки. Вони круглi, з одного боку плескатi, а з другого - вдавленi, як маленькi блюдечка, щоб склянка або чашка мiцнiше трималась у гнiздi. От я i взяла два таких гумових кружки i почала робити з ними дослiди, щоб перевiрити мою iдею. Певна рiч, нiхто не розумiв, у чому справа. А я не пояснювала. Всi мої припущення виявились правильними! Тодi я розшукала кiлька шурупiв та викрутку i приховала їх до ночi. А вночi я закiнчила свою роботу i перевiрила мiй винахiд уже в дiї. Здорово вийшло! Прямо краще й не треба! Можна було спокiйно лягати спати, хоча, правду кажучи, менi страшенно важко було дочекатися ранку: хотiлося одразу розбудити всiх i показати. Але я, зрозумiло, стрималась.
      Зате ранком я пiдвелась ранiше вiд усiх, зодяглась i трохи ще попрактикувалась, щоб вiдчувати себе певнiше. I якраз, коли я вирiшила, що можна будити товаришiв, - Ван Лун прокинувся сам. Вiн сiв у гамаку i побачив мене бiля дверей. Нi, Ван Лун нiчого не сказав, хоч я й помiтила, що вiн дуже здивувався. А я спокiйно, немов нi на що не звертаючи уваги, зробила ще крок, другий, третiй... Ван Лун простягнув руку i штовхнув Сокола, який усе ще спав у сусiдньому гамаку:
      - Вадиме, тут якесь чудо! Мабуть, менi сниться. Погляньте, уклiнно прошу!
      Вадим Сергiйович, протираючи окуляри, подивився в мiй бiк. А я незворушно йшла по пiдлозi каюти, роблячи широкi кроки. Дiйшла до однiєї стiни, повернула назад - i знову пiшла по пiдлозi. I навiть жодного разу не посмiхнулась, i взагалi не дивилась в їх бiк, хоч i боялась, що ось-ось пирсну зо смiху.
      Вадим Сергiйович надiв окуляри i здивовано вигукнув:
      - Та що це, насправдi? Скiнчилася невагомiсть, чи що? Галю, як це ви умудряєтеся ходити по пiдлозi? Ван, ви що-небудь розумiєте?
      - Нi, - вiдповiв Ван Лун. - Прошу вас пояснити.
      - Що пояснювати, коли я сам нiчого не розумiю? Дивiться, iде немов по Землi! Хода, правда, трохи дивнувата, так ходять, кажуть, кавалеристи, похитуючись i широко розставляючи ноги, але все ж таки вона йде! Миколо Петровичу, дивiться, що наша Галя робить!
      - Справдi, Галю, як це у вас виходить? - здивувався розбуджений голосами товаришiв Микола Петрович.
      - Нiчого особливого, Миколо Петровичу, - скромно вiдповiла я. Маленький пристрiй, навiть не вартий уваги.
      - Оце ловко! - шумно обурився Сокiл. - Винайшла спосiб ходити по пiдлозi в невагомому свiтi i каже, що не варто уваги.
      - У вас, Галю, вважаю, талант винахiдника, - сказав Ван Лун, знизуючи плечима.
      - Але скажiть все ж таки, як ви влаштували це, Галю? - повторив Микола Петрович. - Навчiть i нас.
      - Дуже просто, Миколо Петровичу. Ось, будь ласка. Я взяла два гумовi кружки з гнiзд для склянок. Вибрала такi, якi пiдiйшли менi за розмiром. I пригвинтила їх до каблукiв.
      - I що ж?
      - I ходжу, як бачите.
      - Товаришi, вона глузує з нас! - вже зовсiм обурився Вадим Сергiйович. - При чому тут гумовi кружки на каблуках? Що у нас, липуча пiдлога, чи що?
      - Стривайте, стривайте, Вадиме, - спинив його Микола Петрович. - Я, здається, починаю догадуватись. Ван, ви розумiєте ?
      - Ледь-ледь. Треба ще послухати Галю, - озвався той.
      - Галю, ану, пройдiться ще! - розпорядився Микола Петрович. - I скажiть яснiше, в чому тут рiч. Присоски?
      Дивно, як швидко вiн умiє в усьому чисто розiбратись! Я зробила ще кiлька крокiв i вiдповiла:
      - Звичайно, присоски, Миколо Петровичу. Пiдлога в каютi рiвна, гумова. Я натискую однiєю ногою, тримаючись за стояк. Кружок сплющується, видавлює повiтря мiж своєю ввiгнутою поверхнею i пiдлогою. А тодi зовнiшнiй тиск притискує мою ногу до пiдлоги. Я ставлю другу ногу, притискую її вже без стояка, тримаючись на однiй, першiй, нозi. Вона теж немов прилипає до пiдлоги. Тодi я трошечки вiдхиляю вбiк першу ногу, краєчок гумового кружка вiдстає, мiж ним i пiдлогою входить повiтря - i нога вiдклеїлась, можна робити дальший крок. Ну, звiсно, треба трохи попрактикуватися. Але все дуже просто.
      - Втiм, як ви додумалися до цього, дiвчинко? - все ще здивовано допитувався Микола Петрович. - Адже це страшенно дотепно - i розв'язує проблему ходiння за умов невагомостi.
      - Я згадала недавно, коли ми з товаришем Ван Луном стрiляли в цiль, про одну напiвзабуту рiч. Менi стало шкода кульок, якi ми витрачаємо пiд час стрiльби в цiль, i я згадала, як у мене в дитинствi був iграшковий пiстолетик з присоском. Вiн стрiляв дерев'яною паличкою з плескатим гумовим кружком на кiнцi. Той кружок прилипав до стiни, i паличкою можна було стрiляти скiльки завгодно. От я й подумала, що...
      - Молодець, Галю! Це чудова iдея, яка чомусь не спала на думку жодному з iнженерiв, що займались устаткуванням нашого корабля, - засмiявся Микола Петрович. - Надзвичайно простий i дотепний винахiд!
      - Думаю, тi iнженери були надто дорослими. Забули про дитячi iграшки. А треба пам'ятати. Корисно iнодi, - висловив свою думку Ван Лун. - Проситиму Галю навчити мене теж, будь ласка.
      I навiть Вадим Сергiйович цього разу не вiдпустив нiякої шпильки. Вiн похитав головою i просто сказав:
      - Так, Галю, це ви дiйсно здорово вигадали. Доведеться нам усiм повчитися у вас. Навчите, Галиночко?
      Я кивнула головою. Оце зовсiм iнша справа! Коли Вадим Сергiйович не глузує, я ладна його слухати цiлий день: вiн одразу стає таким милим, гарним... I хай навiть говорить про своє улюблене "особисте", гаразд...
      Того ж таки дня гумовi кружки були пригвинченi до каблукiв усiх нас. I тепер ми ходимо по пiдлозi каюти майже так само вiльно, як ходили на Землi. А я вiдкрила ще одну рiч.
      Виявляється, що в астропланi за допомогою тих гумових кружкiв на каблуках можна ходити не тiльки по пiдлозi, а й по стiнах i по стелi, звiсно, там, де вони не оббитi м'якою тканиною, а твердi i рiвнi. Зовсiм так, як мухи ходять, смiшно, але цiкаво! Втiм, це я так записала, мiж iншим, нам ходити по стiнах i по стелi нi до чого.
      А винахiд все ж таки у мене вийшов!
      Роздiл дванадцятий,
      що розповiдає про те, як астронавти
      вiдряджали на Землю поштову ракету i якi
      пiсля того в них виникли думки, пов'язанi
      з мiжпланетними подорожами взагалi;
      цим-таки роздiлом закiнчуються уривки з
      щоденника Галини Рижко.
      ...Дуже нам погано без радiозв'язку з рiдною Землею!
      Спочатку Ван Лун (вiн краще вiд усiх знає радiо) сподiвався, що потiк космiчного промiння не лишатиметься весь час таким рiвним i мiцним. I якщо ми пролетимо крiзь його головне рiчище, то потiм, може статися, радiозв'язок поновиться. Проте цi сподiвання не справдились. Потiк лишається i далi все таким же мiцним, iнтенсивним.
      Через те, що нам доводиться час вiд часу виходити з-за свинцевого укриття, кожен змушений уважно стежити за своїм станом. I коли помiчає, що вiдчуває себе неспокiйно, наче щось починає роздратовувати його,- доводиться одразу кидати справи i ховатися знову пiд свинцевими аркушами. Гамаки, в яких ми спимо, давно вже перевiшенi також пiд ту стiну, яка вкрита свинцем. Космiчне промiння - дуже небезпечний i пiдступний ворог, про нього весь час треба пам'ятати!
      З усiм цим ми вже освоїлись i навчились бути обережними. Астроплан летить правильним курсом, це стверджують щоденнi перевiрки, якi робить Ван Лун (Микола Петрович тепер не бере участi в цьому, переконавшись, що вiн точно й акуратно провадить усi обчислення). Значить, не доводиться включати ракетнi двигуни.
      Але з того часу, як обiрвався радiозв'язок з Землею, ми вiдчули себе значно далi вiд Батькiвщини. Адже ранiше кожного дня, та й по кiлька разiв на день, ми чули голос Землi, знали, що за нами турботливо стежать i завжди в разi потреби допоможуть. А тепер зовсiм iнше...
      У репродукторi чути саме набридливе трiскотiння i гуркiт розрядiв: або немов цiлий десяток барабанщикiв безладно б'є в сухi оглушливi барабани, або немов прокочуються суцiльнi удари грому. Репродуктор ми тепер навiть не пробуємо включати.
      Ван Лун - дуже наполеглива людина. Вiн усе ж таки щодня пробує розшукати що-небудь у гуркотi розрядiв, хоча репродуктором також не користується, а включає навушники. Звичайно, йому не щастить нiчого почути, крiм трiскотiння i шумiв космiчного промiння, але вiн настiйливо знову й знову включає радiоустановку.
      I вiн не лише слухає, а й пробує кожного дня передавати донесення на Землю!
      - Навiщо ви робите це, Ван? - поцiкавився Вадим Сергiйович. - Адже ясно, що Земля все одно не почує нас. Якщо до нас не доходять сигнали потужних земних радiопередавачiв, то як можна сподiватися, що до Землi дiйдуть сигнали нашої слабенької радiоустановки? Даремна праця!
      Ван Лун незворушно вiдповiв:
      - Я маю час. Там, на Землi, вдень i вночi вслухаються, чекають. Може, гадаю, бодай на кiлька секунд почують нас. Уже добре. Там турбуються. Нам не треба турбуватися: Земля в порядку. Ми знаємо це навiть без її сигналiв. Земля ж не знає, що з нами. Турбується дедалi бiльше. Вважаю, слiд пробувати.
      - Так, ви маєте рацiю, - погодився Сокiл. - Навiть одне-два слова, якi на Землi почули б вiд нас, заспокоїли б Батькiвщину. Правильно, Ван, пробачте, не додумав!
      Це буває дуже рiдко, щоб Вадим Сергiйович отак мирно i покiрливо погодився, коли чує заперечення. Але Ван Лун, певна рiч, мiркує вiрно.
      А Микола Петрович - залiзна людина! Я б на його мiсцi давно вже не витримала. Проте я ще не писала нiчого про це.
      Зараз поясню все.
      Ми маємо ще один спосiб дати про себе звiстку на далеку рiдну Землю. Я вже згадувала, що на астропланi є малесенькi поштовi ракети. За планом роботи експедицiї - першу поштову ракету ми мусимо вiдправити з документами, фото-i кiноплiвкою, записами й листами на Землю на сотий день подорожi. I Микола Петрович нiзащо не хоче порушити цей план. А як же на Землi зрадiли б нашiй поштовiй ракетi! Особливо тепер, пiсля того, як обiрвався радiозв'язок i його нiяк не щастить поновити...
      Коли я довiдалась про поштовi ракети, то дуже здивувалась. Справдi, як це можна так нацiлити маленьку ракетку, вiдправлену з астроплана, щоб вона знайшла в мiжпланетному просторi далеку Землю, яка наче загубилася у великому Всесвiтi?.. Адже ми не зможемо виправляти її курс на вiдстанi, в нас немає таких складних приладiв. Та й з Землi її не побачиш, вона крихiтна, всього близько трьох метрiв завдовжки. Мабуть, поштову ракету могли б намацати у просторi радiолокатори,- але цьому напевно завадить усе той самий набридливий потiк космiчного промiння...
      Я подiлилася своїми побоюваннями з Вадимом Сергiйовичем. Сокiл пояснив менi:
      - Природно, Галиночко, тут є велика доля риску. Але я особисто певний, що поштова ракета долетить до Землi.
      - Чому?
      - Та ось чому. Насамперед, їй буде наданий по можливостi найточнiший напрямок. Це зробити не важко. Потiм, ракета полетить не довгим елiпсом, а значно коротшим маршрутом, майже прямо на Землю. її маса невеличка, вона може витрачати вiдносно мало палива. Швидкiсть її, зрозумiло, буде також дуже малою, бо вона полетить у бiк, протилежний нашому руховi. Але щойно вона вiдiрветься вiд нас, щойно пролетить невеличку частину шляху, - ракета потрапить до зони притягання Землi, i це буде скеровувати її подальший полiт. А як тiльки ракета вийде за межi потужного потоку космiчного промiння, її зразу ж таки намацають земнi радiолокатори i почнуть нею керувати так, щоб вона потрапила саме туди, де на неї чекатимуть. Навiть бiльше того, її направлять, наскiльки я пам'ятаю, у Чорне море, щоб опiр води загальмував її швидкiсть i щоб ракета не розбилась об поверхню Землi. А з моря вона завжди вирине, бо пiсля того, як буде витрачене її паливо, вона стане втроє легшою вiд води. Розумiєте?
      Мабуть, усе це так. Втiм, коли я думаю про величезну вiдстань, яку мусить пролетiти малесенька ракета, щоб досягти Землi, - в мене якось паморочиться в головi i я нiчого вже не можу уявити собi ясно...
      Так-от, Микола Петрович категорично вiдмовився вiдправляти першу поштову ракету ранiше намiченого за планом строку. Тут нiчого не поробиш, вiн керiвник експедицiї, його слово - закон. I ми терпляче чекаємо, тим бiльше що й взагалi до пуску першої ракети за планом тепер уже лишилося небагато часу, всього кiлька днiв. Перший етап нашого шляху кiнчається.
      Венера сяє на чорному небозводi як нiколи ранiше. Вибух вулкана давно вже закiнчився - i вся поверхня темної частини планети знову стала однаково попелястою. Чекаючи дня пуску першої поштової ракети, ми весь час повертаємось до однiєї найпекучiшої теми розмов - вiдсутностi радiозв'язку з Землею.
      Сьогоднi пiсля снiданку Ван Лун вирiшив провести ще один експеримент з радiоустановкою астроплана, яка мiститься в навiгаторськiй рубцi. Вiн попросив мене взяти запасний радiоприймач (такий самий, як i в радiоустановцi) i розташуватися з ним бiля самої задньої стiнки центральної каюти. Я мусила уважно слухати передачу Ван Луна i вiдзначати змiни чутностi. А вiн буде поступово зменшувати потужнiсть передавача - з тим щоб встановити, коли ця сама потужнiсть так зменшиться, що я перестану чути його передачу на цiй маленькiй вiдстанi. Шляхом якихось складних i малозрозумiлих менi обчислень Ван Лун потiм встановить, як далеко можуть поширюватися сигнали нашого передавача в мiжпланетному просторi, аж доки їх не заглушить i остаточно не викривить потiк космiчного промiння.
      Ми взяли запасний приймач на складi, i я влаштувалася з ним у центральнiй каютi. Ван Лун подався в навiгаторську рубку до передавача, а я настроїла приймач якнайточнiше на його хвилю, - ту саму, до речi, на якiй працювала завжди i Земля, надсилаючи нам свої сигнали. Тiльки тепер вони не доходили до нас, застрявали у павутиннi космiчних променiв.
      Спочатку я добре чула голос Ван Луна, хоч i на такiй мiзернiй вiдстанi в навушниках сильно трiщало. Потiм Ван Лун почав зменшувати потужнiсть передавача. I одразу його голос почав слабшати: менi здавалося, що вiн тонув у трiскотiннi розрядiв. Я акуратно вiдзначала за секундомiром, як слабшала чутнiсть. Ось голос Ван Луна вже ледь-ледь долинає до мене в навушниках, я насилу можу розiбрати окремi слова. Мабуть, далi немає рацiї слухати.
      Все ж таки я ще раз пiдправила верньєри настроювання, щоб воно було якомога точнiшим, i вирiшила слухати доти, доки голос Ван Луна не зникне остаточно. А вiн терпляче подавав сигнали, повторюючи однi й тi ж самi слова, якi ледве чутно долинали до мене в навушниках:
      - Алло... алло... говорить... "Венера-1"... слухайте... алло... алло... говорить... "Венера-1"... слухайте...
      Цей голос то зовсiм зникав, то слабо-слабо виникав знову, немов проштовхуючись крiзь трiскотiння космiчних променiв.
      - Алло... алло... слухайте... слухайте... слухайте нас, "Венера-1"... слухайте, слухайте... "Венера-1", говорить Земля... слухайте... слухайте нас...
      Що за дивнi жарти? Чому це Ван Лун заговорив так, немов це слова Землi? I чому його голос почав звучати по-iншому, немов став зовсiм не тим? Так, так, голос дуже змiнився, це добре помiтно, незважаючи навiть на гуркiт розрядiв. Що таке?..
      - Слухайте, слухайте, "Венера-1", говорить Земля... Говорить Земля!.. Алло, Земля викликає "Венеру-1"!..
      Ой, чи не збожеволiла я? Може статися, це знову якийсь пiдступний вплив космiчного промiння, адже я зараз не в тiнi, не лiд укриттям з свинцевих аркушiв. Але це ж не голос Ван Луна, а зовсiм iнший, невже... невже це Земля?
      - Галю, люба, що з вами? Ви раптом так зблiдли. Прямо на себе не схожi! Що таке?
      До мене пiдiйшов стурбований Микола Петрович. Вiд хвилювання в мене наче язик вiдняло, я нiчого не могла вiдповiсти. Замiсть того я подала йому другу пару навушникiв вiд приймача. Микола Петрович поглянув на мене здивовано i навiть з якимсь побоюванням: мабуть, вiн i справдi подумав, що я марю пiд впливом космiчного промiння! Але вiн узяв навушники i одягнув їх, прислухався. Тепер уже я дивилася на нього зi страхом: а що, коли менi й справдi тiльки почувся голос Землi? Що, коли дiйсно це наслiдок якогось нервового збудження через космiчне промiння?..
      Але ось на напруженому обличчi Миколи Петровича з'явився вираз безмежного здивування. Обома руками вiн щiльнiше притиснув до голови навушники. Вiн жадiбно слухав. Значить, менi не здалось, що я чула Землю?.. Нi, звичайно, нi! От я i зараз чую:
      - Слухайте, слухайте нас, "Венера-1"! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте нас, слухайте нас! Дуже турбуємося про вас. Пiсля обриву радiозв'язку деякий час тримали вас у полi зору радiолокаторiв... Слухайте нас, "Венера-1"! Потiм вiдмовили й радiолокатори. Намагання вiдшукати вас за допомогою потужних телескопiв не дали успiху. Слухайте нас, "Венера-1"! Сповiстiть про ваш стан, самопочуття, курс. Говорить круглодобовий потужний передавач "Земля"! Чи чуєте нас, "Венера-1"?.. Якщо чуєте, вiдправляйте поштову ракету на Землю з докладним повiдомленням про вашi справи. Слухайте, слухайте нас, "Венера-1"! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте, слухайте, вiдповiдайте! Дуже турбуємося про вас...
      Передавач Землi повторював весь час одне й те ж саме повiдомлення. Адже там, на Батькiвщинi, не знали, чи почули ми його. I диктор повторював без кiнця тi ж самi слова заклику до нас. Турботлива, рiдна радянська Батькiвщина не забувала про нас! А ми з Миколою Петровичем не вiдривалися вiд навушникiв i слухали, слухали, як причарованi, милий голос Землi. Тепер нам було однаково, що саме вiн говорив, важливо було слухати, слухати далеку i в той же час таку близьку нашому серцю Землю!..
      - Що слухаєте? Зрозумiти не можна! Давно вже виключив передавач, нагадаю, - здивовано сказав Ван Лун, з'являючись у каютi i наближаючись до нас.
      Замiсть вiдповiдi Микола Петрович зняв навушники i простягнув їх Ван Луновi. Той недовiрливо взяв, одягнув i... Я нiколи ще не бачила Ван Луна таким збентеженим i зрадiлим. Вiн вiдкрив рот i знову закрив його, конвульсивно ковтнув i застиг на мiсцi, почувши голос Землi. Його рука схопила моє плече i стиснула його.
      - Ой, товаришу Ван Лун, менi боляче!
      Ван Лун не чув мене. А Микола Петрович уже наказував:
      - Вадиме, Ван Лун, готуйте листи i матерiали! Я зараз зберу записи i закiнчу коротку доповiдь. За годину будемо вiдправляти поштову ракету.
      Яке це щастя, яка радiсть - слухати далекий голос рiдної Радянської країни! Батькiвщино, дорога наша Батькiвщино! Чи знаєш ти, як ми любимо тебе? Чи знаєш ти, якими мiцними, енергiйними, такими, що не бояться нiкого й нiчого, стали ми одразу, щойно почули твiй турботливий голос?.. Твiй голос - це значить, що ми знову разом з тобою, ми не вiдiрванi вiд тебе, рiдна! Говори, говори ще далi, милий голос Землi! Говори, ми готовi слухати без кiнця!
      А голос у навушниках повторював все одне й те ж саме повiдомлення. Вiн звучав нiби спокiйно, розмiрено; але в цьому спокiйному i чiткому голосi вiдчувалася тривога. Та й як не тривожитися, якщо там, на Землi, вже стiльки часу нiчого не знають про нас. Говори, рiдний, милий голос Землi, говори, голос Батькiвщини!..
      Ван Лун, Сокiл i я пройшли до складу, де лежала поштова ракета. Це була блискуча металева сигара три метри завдовжки, зроблена з того ж самого супертитану, як i вест наш астроплан. Та вона i за формою нагадувала його: така ж довга, витягнута, гостроноса, з маленькими крильцята ми в заднiй частинi корпусу. Але на її крильцятах не булi додаткових ракетних двигунiв. Поштова ракета мала тiльки один, центральний, двигун з отвором на хвостi. Вона була повнiстю заряджена атомiтом, лишалося тiльки вкласти в неї вантаж i вiдправити.
      Вадим Сергiйович викрутив гвинти на боцi ракети i вiдкрив невеличкi дверцята:
      - Готово, Миколо Петровичу!
      Уважний i зосереджений Микола Петрович, який приєднався тим часом до нас, принiс з собою великий пакет: адже записи i донесення на Землю давно вже були готовi! Вiн пильно оглянув ракету: все було в порядку. I тут я наважилася на те, про що давно хотiла попросити.
      - Миколо Петровичу, - звернулась я до нього, - дозвольте менi...
      - Що саме, Галю?
      - Вiдправити i мого листа також... вiн маленький... менi дуже хочеться заспокоїти маму...
      Лагiдна посмiшка освiтила обличчя Миколи Петровича.
      - А я вже дивувався: i чому це Галя нiчого не говорить про лист додому? Почав було думати, що ви забули про маму.
      - Ой, Миколо Петровичу, що ви кажете! Значить, можна? Я зараз!
      Звичайно, мiй лист також був давно готовий. От що я написала в ньому:
      "Мила моя, дорога мамусю! Не сердься на свою навiжену
      дочку! Я знаю i розумiю, що зробила дуже погано, приховавши вiд
      тебе свої намiри. Мамуню, прости мене! Адже ж тепер все
      благополучно, i ми незабаром долетимо до Венери. I ще, мила
      мамусю, знай, що всi в астропланi до мене дуже добре ставляться
      i я намагаюсь бути корисною. В мене вже є свої обов'язки, i я
      навiть зробила деякi маленькi вiдкриття. Тобi не доведеться
      червонiти за мене, мамуню! А з Венери я привезу тобi
      надзвичайнi подарунки, ось побачиш. Ще раз, не сердься, мамусю,
      а частiше дивися на Венеру в твiй великий телескоп. Коли ти
      одержиш цього листа, Галинка буде вже на нiй. Мiцно-мiцно тебе
      цiлую.
      Твоя Галя".
      Мого листа було покладено разом з великим пакетом i iншими листами на Землю. Вадим Сергiйович знову пригвинтив дверцята поштової ракети.
      - Ну, будемо вiдправляти, - розпорядився Микола Петрович. - Одягаймося, Вадиме!
      Вони одягли скафандри. А тодi Микола Петрович натиснув кнопку керування пiдйомником, на якому лежала поштова ракета, - i металева платформа з нею повiльно почала пiдiйматися вгору через великий люк, що вiдчинявся перед нею в стелi складу.
      Микола Петрович, простеживши, як дверi люка знову зачинилися, подав знак Вадимовi Сергiйовичу - i вони обидва вирушили назовнi, як звичайно, через шлюзовi люки.
      А ще за кiлька хвилин ми з Ван Луном вiдчули ледве помiтний поштовх. Поштова ракета вiдiрвалася вiд астроплана i полинула на Землю.
      Дзеркало телескопа у нас уже було повернуте туди, куди мусив летiти космiчний листоноша. I ми з Ван Луном побачили вогняну хмарку, що швидко вiддалялась вiд нас: це працював ракетний двигун нашого листоношi. Лише кiлька секунд - i хмаринка зникла, розтанула. Все! I тiльки голос диктора Землi в навушниках все ще нагадував нам про надзвичайну подiю. Iнодi цей голос майже зникав, iнодi його було чути краще. Ми слухали все тi ж самi слова i радiсно поглядали один на одного.
      ...Вже вкладаючись спати (я, як i ранiше, сплю прямо в повiтрi, тiльки прив'язуюсь до стiнки пiд свинцевими аркушами, - i це дуже зручно!), я спитала Сокола, який цiєї ночi вiдбував вахту:
      - Вадиме Сергiйовичу, розкажiть, будь ласка, як ви вiдправляли поштову ракету i як ви самi не вiдiрвалися вiд корабля: адже один лише крок... брр, менi страшно думати, що можна було залишитися там, зовнi, у холодному, мертвому просторi... а наш астроплан мчить так швидко, хiба його потiм доженеш? Розкажiть про вiдправлення ракети!
      У нашiй каютi панувала сутiнь, але з тону, яким вiдповiдав менi Сокiл, я зрозумiла, що вiн посмiхається.
      - Нiчого особливого, Галю. Коли ми вийшли на палубу астроплана, поштова ракета вже лежала там, на своїй платформi, мiж розчиненими дверима вантажного люка, наче в колисцi. Ну, ми встановили її в потрiбному напрямi, як показав Микола Петрович. Потiм включили її двигун, а самi вiдiйшли вбiк. I вона майже одразу рвонулася i полетiла назад, до Землi. Тiльки i всього.
      Я була незадоволена. Така важлива подiя - а вiн так сухо розповiв про неї! Проте Вадим Сергiйович, трохи помовчавши, додав, нiби розмiрковуючи вголос:
      - Нi, мабуть, не все. Мушу сказати, Галиночко, що менi й справдi стало не по собi, коли поштова ракета викинула з своєї дюзи розпечену хмарку газiв. Ми стояли, як я вже сказав, осторонь. I все ж таки мене трохи штовхнуло. Я вiдчув, що мене вiдносить вбiк вiд астроплана. Немов щось тягне в простiр. I не те, щоб я падав, нi, не так. А немовби вiдпливаю, вiдносить мене повiльною, проте мiцною течiєю... i схопитися нема за що, i пливти нема в чому... це тобi не вода, а порожнеча! Це було, правда, страшнувате вiдчуття. Власне кажучи, нiчого небезпечного, - вiв вiн далi, нiби виправдовуючись, - адже ми з Миколою Петровичем зачепилися тонкими тросами за гачки бiля верхнього люка, отож нам нiщо не загрожувало. Та, крiм того, мусило вплинути i власне притягнення астроплана, яке обов'язково потягло б мене назад, до корпусу астроплана. Все це я розумiв. Але, як я тепер добре бачу, можна ясно розумiти розумом i все ж таки пiддаватися емоцiйним вiдчуттям, особливо, коли вони незвичнi... Так, мабуть, я довго пам'ятатиму цю хвилину!
      Дивно, але цього разу навiть насмiшкуватий Ван Лун не вiдгукнувся яким-небудь жартом. Вiн задумливо сказав:
      - Думаю, це правда. Людина - жива, вона багато вiдчуває. Розум не завжди зверху. Машина нiколи не боїться, людина може хвилюватися. Це так.
      Всi змовкли. А я уявила собi, що стою на корпусi астроплана, в темнiй порожнечi... навколо тiльки далекi холоднi зiрки... i от мене вiдносить убiк, i трос вiдчепився... i я лечу в чорний, безконечний простiр... i астроплан все далi й далi вiд мене... i я залишаюсь сама в цiй порожнечi... Нi, це надто страшно! Навiть пiт на лобi виступив! Краще думати про щось iнше. I я спитала Ван Луна:
      - А чому все ж таки ми почули сьогоднi Землю, товаришу Ван Лун? Чому космiчне промiння пропустило до нас передачу Землi, а не заглушило її, як ранiше?
      Ван Лун, мабуть, знизав плечима.
      - Це дуже важко сказати. Вважаю, можливо, Микола Петрович пояснить. Сам не знаю. Тiльки якщо Микола Петрович не спить.
      Голос Миколи Петровича звучав мрiйно, коли вiн вiдповiв:
      - Нi, Ван, я не сплю. Але думаю не про те, про що ви запитували. Мене, мабуть, дуже схвилював голос нашої рiдної Землi, який ми так хотiли почути, так чекали весь час. I ось ми почули його, - турботливий, стривожений... Менi згадалися нашi розмови перед стартом: це коли ви, Вадиме, говорили про те, що ми надовго прощаємося з Землею, вiдриваємося вiд неї. Пам'ятаєте?
      - Так, пам'ятаю, - трохи сконфужено вiдгукнувся Сокiл.
      - Як бачите, ви були не правi, Вадиме. Ми не вiдiрвалися вiд Землi, вона з нами завжди й всюди, наша Батькiвщина. Навiть у безмежних просторах Всесвiту. Де б ми не опинились, наш народ i Батькiвщина думають i пiклуються про нас. Як це прекрасно, друзi мої! Яке щастя бути сином радянської Вiтчизни!..
      Вiн замовк. Нiхто з нас не насмiлювався порушити мовчання, завадити думкам Миколи Петровича. Та й самi ми були також схвильованi його словами, теплими й зворушливими.
      Але от Микола Петрович заговорив знову:
      - Тепер вiдносно вашого запитання, Галю. Вiдповiдь на нього може бути зовсiм не такою складною, як вам здається.
      - Та що ви!
      - Ось послухайте. Це, звичайно, тiльки попереднi думки, вони ще потребують перевiрки. Проте справа уявляється менi такою. Потужний потiк космiчного промiння, до якого ми потрапили незабаром пiсля вильоту з Землi, має свої межi. Можливо, що космiчне промiння поширюється не суцiльно, а окремими потоками, такими широкими рукавами. Довгий час ми летiли, прорiзаючи один з подiбних потужних потокiв, який, судячи з спостережень Вадима, iде з боку крабовидної туманностi Тельця. I цей потiк заглушав усi радiосигнали. А тепер, як менi здається, ми вилетiли з того потоку, принаймнi з найбiльш iнтенсивної його частини. Тут, у цьому районi космiчного простору, в якому ми перебуваємо тепер, потiк промiння слабший, вiн менше викривлює i заглушає радiосигнали. Хоча в навушниках i тривають трiскотiння i гуркiт, але, як ви помiтили самi, вони стали значно слабшими. I ми дiстали можливiсть розбирати сигнали з Землi. Ну, можливо також, що й у нас на Землi збiльшили потужнiсть передавача, точнiше його скерували в наш бiк... Повторюю, все це тiльки мої здогадки: хiба можна сказати зараз щось певне? От завтра Вадим проведе новi спостереження, вимiрить iнтенсивнiсть, силу потоку космiчного промiння. I, може статися, наслiдки цих нових спостережень ствердять мої думки. Довiдаємося завтра.
      - Ще одна загадка, - вставив Вадим Сергiйович.
      - Назвемо це краще ще одним завданням, яке нам доведеться розв'язати, поправив його Микола Петрович.
      - Будь ласка, хай буде завдання, - погодився Сокiл. - Перед нами їх стiльки, що й не злiчити... i одне важливiше за iнше.
      - Вважаю, це дуже добре, - втрутився Ван Лун. - А то навiщо б нам летiти на Венеру? Туристи подорожують без дiла, нам треба працювати, розв'язувати завдання.
      - Та хiба я сперечаюсь? - жваво озвався Сокiл. - Це само собою зрозумiло, Ван. В мене були зовсiм iншi думки, i ви їх пiдкрiпили своїм зауваженням, дорогий друже.
      - Якi думки? Скажiть, прошу.
      - Уявiть собi, про фантастику.
      - Про яку фантастику? - в один голос здивовано поцiкавилися i Ван Лун, i Микола Петрович. Вражена була й я.
      - А от про яку, - раптом захоплено заговорив Сокiл. - Ось ми з вами летимо в мiжпланетному просторi, летимо на Венеру. Це безумовний факт - i разом з тим, з погляду людей, якi жили ще в недалекому минулому, ну, скажiмо, у п'ятдесятих роках нашого сторiччя,- це така ж безумовна фантастика.
      - При чому тут п'ятдесятi роки нашого сторiччя? - заперечила я. - Вони минулися, тi роки, i нiякої фантастики в нашiй подорожi немає.
      - Правильно, правильно, Галиночко, i я ж так кажу. Але ось я згадую, як описували в минулому мiжпланетнi подорожi. I дивуюсь. Менi довелося прочитати чимало науково-фантастичних романiв на цю тему - i я завжди дивувався.
      - З чого?
      - А з того, що коли судити за цими романами, то мiжпланетнi подорожi завжди виникали i здiйснювалися випадково, без всякої потреби. Отак, вирiшили - i полетiли. А навiщо? З якою метою? Невiдомо. За словами Ван Луна - як туристи.
      - Та про що ви, Вадиме? - вже нетерпляче спитав Микола Петрович.
      - Зараз усе поясню. Ось я нагадаю вам кiлька найпопулярнiших у свiй час науково-фантастичних романiв про мiжпланетнi подорожi, звичайно. Почнемо з уславленого романа прекрасного письменника Жюля Берна "З Землi на Мiсяць". Чудовий роман, ним зачитувалися цiлi поколiння людей! I можна тiльки захоплюватися розмахом смiливої фантазiї Жюля Берна. Але...
      - Ви що, хочете нагадати про науковi неточностi Жюля Берна? поцiкавився Микола Петрович.
      - Зовсiм нi. Якщо пригадати, що цей роман написаний ще в дев'ятнадцятому столiттi, то, навпаки, можна дивуватися, як Жюль Берн спромiгся припустити так мало неточностей. Адже тодi навiть нiхто i не думав ще розроблювати питання про мiжпланетнi подорожi з науковою метою. Нi, я не про те, Миколо Петровичу. От що я маю на увазi: чому герої Жюля Берна полетiли на Мiсяць? Та просто тому, що артилерiйському клубовi, членами якого вони були, стало нiчого робити пiсля закiнчення вiйни мiж Пiвднем i Пiвнiччю Америки. А коли нема чого робити, - давай, мовляв, вигадувати заняття! I вигадали: збудуємо велетенську гармату, з якої i надiшлемо на Мiсяць ядро. От i все. Не було чого робити, ну й полетiли, чи не так?
      - Правда, - змушенi були погодитись ми.
      - Вiзьмемо iнший роман, "Першi люди на Мiсяцi" Герберта Уелса. Чому його герой Кевор полетiв на Мiсяць? Та лише тому, що йому спало на думку саме так використати винайдений ним непроникливий для земного тяжiння матерiал (я зараз нiчого не кажу про неможливiсть такого матерiалу з наукового погляду, зараз не в цьому рiч). Теж не мали чого робити, так?
      - Дiйсно, мети не було, - ствердив Микола Петрович.
      - I в жодному науково-фантастичному романi минулого менi не вдалося знайти такої мети, такої потреби, причини, завдання, якi б довели менi: так, мiжпланетна подорож необхiдна. Я не хочу перераховувати iншi романи. Але мене дивує: чому автори науково-фантастичних романiв про мiжпланетнi подорожi завжди уникали наводити реальнi, переконливi причини i завдання таких подорожей? Адже це дуже невiрно. Ми з вами летимо на Венеру, це нiяка не фантастика, - i ми летимо з певними серйозними завданнями. А там знiчев'я, без будь-якої мети i причин. Ось що я хотiв сказати, - закiнчив Сокiл свою несподiвану для нас промову.
      - Менi здається, Вадиме, що ви самi вже вiдповiли собi на ваше запитання, - вимовив м'яко Микола Петрович.
      - Як? Коли? - щиро здивувався Вадим Сергiйович.
      - У тi роки, коли писалися згаданi вами романи, мiжпланетна подорож була не реальнiстю, а тiльки красивою мрiєю.
      - Так що з того?
      - А те, що мiжпланетна подорож у тi роки не могла бути здiйсненою, як ви знаєте, тому що для цього наука i технiка ще не доросли. Не було анi розрахункiв, анi теорiї, анi матерiалiв, анi потрiбного палива.
      - Не розумiю, Миколо Петровичу.
      - Ви вважаєте, що в тi роки можна було здiйснити мiжпланетну подорож?
      - Нi, звичайно, не можна було. Але я не розумiю, яке це має вiдношення до мого запитання?
      - Пряме, Вадиме. Кожен винахiд чи вiдкриття - i вам слiд було б про це пам'ятати! - виникає не випадково. Вони завжди обумовленi розвитком суспiльства, його соцiальних сил, його науки i технiки. Мрiя може iснувати в усякi часи; але її здiйснення може вiдбутися тiльки тодi, коли для цього будуть певнi умови в розвитку суспiльства i його сил. Тодi мрiя стає реальнiстю. Хiба можна уявити собi швидкiсний лiтак, навiть не сучасний ракетний, а старий, з мотором i пропелером, до того часу, як наука i технiка розробили двигуни внутрiшнього згоряння? Певна рiч, нi. Хiба могли б ми здiйснити нашу подорож, коли б наука не оволодiла атомною енергiєю, коли б вченi не створили для нашого корабля атомiт? Також нi. Але розвиток суспiльства, його науки i технiки водночас iдуть в усiх напрямах. I виникають тi самi причини i завдання, про якi ви говорили. Вони пiдштовхують науку i технiку далi й далi. Розвиток науки про атом дозволив нам розширити таблицю Менделєєва - i ми задумалися вiдносно ультразолота. Це примусило нас думати i про шукання його на Венерi. Життя висунуло реальну iдею про потребу нашої мiжпланетної подорожi i примусило науку посилено шукати шляхiв i засобiв її здiйснення. Все пов'язане, все обумовлене, все переплiтається у взаємнiй залежностi. I це називається, як ви знаєте, - дiалектикою. Так, Вадиме? Я думаю, що ви й без моєї допомоги могли б отак помiркувати, чи не правда?
      - Мiг, Миколо Петровичу, - вже сконфужено вiдповiв Сокiл.
      - А доки немає умов, - мрiя лишається тiльки мрiєю. От тому автори романiв, про якi ви говорили, просто позбавленi були можливостi знайти реальнi причини для своїх фантастичних мiжпланетних подорожей, що про них вони мрiяли. Тепер створенi такi умови. I мрiя стала реальнiстю. Доказом чого i є наша з вами розмова в мiжпланетному астропланi, друзi мої! Ну, а тепер - спати, спати негайно. Ми й так надто забалакались. Завтра - чимало роботи, як i завжди. Спати! - рiшуче закiнчив Микола Петрович.
      Але я ще довго не могла заснути. Менi хотiлося думати далi й далi, уявляти собi, як розвиватимуться наука i технiка в майбутньому i яка мрiя тодi здiйсниться. Проте я так i не додумалась. Мабуть, тому, що в мене ще немає потрiбних умов розвитку, як казав Микола Петрович... Мама також говорила, що менi ще багато треба працювати над собою. Доведеться...
      ...Знову я дуже довго не бралася за щоденник. Мабуть, це тому, що нiчого особливо цiкавого не траплялось. Всi були зайнятi своїми звичайними справами. I тiльки сьогоднi вранцi все змiнилося. Ось як це було.
      Рано-вранцi (звичайно, тiльки за годинником, адже в нас i ранок, i день, i вечiр, i нiч - умовнi) ми почули веселий голос Миколи Петровича, який, як це частенько трапляється, пiднявся ранiш за всiх.
      - Досить спати, друзi мої! Вставайте, мерщiй, мерщiй! Ось вона, наша красуня Венера! Сьогоднi вона вiдкрила нам своє обличчя. Можете по черзi пiдходити до телескопа, знайомитися з нею. Я включив панорамний радiолокатор, - i вiн дiє. Не дуже добре чомусь, але все ж таки дiє. Можна роздивитися величезний океан на Венерi. А кому не терпиться, - дивiться прямо в iлюмiнатор у навiгаторськiй рубцi. Аргонавти Всесвiту, перший етап нашої подорожi закiнчується!
      Аргонавти (це значить - ми!) хутко одяглися. Певна рiч, ранiш за всiх встиг Вадим Сергiйович; вiн i захопив першим екран панорамного радiолокатора. А ми з Ван Луном пiшли до навiгаторської рубки, до iлюмiнатора.
      Велетенська Венера стояла прямо перед нами за прозорим склом. Майже третина її диска, що закривав весь чисто iлюмiнатор, сяяла яскравим бiлим свiтлом, наче вкрита суцiльною снiжною завiсою. Так було з лiвого боку. А двi третини диска Венери мали зовсiм iнший вигляд. Тут пливли непроникливi темнi хмари, не освiтленi Сонцем, похмурi, важкi i безрадiснi. Що ховається пiд ними? Якi несподiванки готує нам планета, на яку нам доведеться опускатися?
      Микола Петрович покликав мене:
      - Галю, ваша черга до екрана локатора!
      Признаюся, я була розчарована, коли подивилася на екран! Менi думалось, що панорамний радiолокатор одразу ж таки вiдкриє менi всi захованi таємницi Венери. А насправдi було зовсiм не так.
      Правда, я майже зразу ж таки знайшла на екранi той великий океан, про який говорив Микола Петрович. Але це була просто величезна темна пляма неправильної форми. Видно було й iншi плями, меншого розмiру. I бiльше нiчого я не могла розглядiти. Та й над плямами також пливли хмари, звичайно, вже не такi щiльнi, як це здавалось неозброєному оку, але досить густi, наче сiрий туман. Так ось вiн, океан Венери! От зазирнути б поближче, поглибше, роздивитися, що в цьому океанi! Або на суходолi, по берегах океану...
      Але це було неможливо, наш панорамний радiолокатор з якоїсь невiдомої причини працював погано. А мiж тим, мабуть, i зараз пiд цим сiрим туманом блукають якiсь тварини, незнанi нами потвори. Вони i не пiдозрюють, що до них наближаються люди з далекої Землi... Якi вони, цi потвори?..
      I мимоволi перед моїми очима виникали химернi силуети дивних потвор доiсторичних часiв, про якi менi розповiдав ще на Землi Вадим Сергiйович,про яких ми стiльки говорили вже тут, в астропланi. Iгуанодони, бронтозаври, птеродактилi... археоптерикси... Ах, до чого ж хочеться бодай на хвилинку зазирнути туди, на Венеру, хоча б одним оком подивитися, що чекає нас там!
      Але панорамний радiолокатор допомагає мало. Суцiльною завiсою пливуть над загадковою поверхнею Венери густi хмари, не лишаючи нiде навiть найменшого просвiту. I даремно ми намагаємось роздивитися щось на екранi локатора. Нiчого, крiм тих самих темних плям, розпливчастих, неправильної форми... Наш астроплан, як i ранiше, лине вперед i вперед. Скiльки ж часу нам ще летiти до Венери?..
      Микола Петрович покликав Ван Луна до навiгаторської рубки. Вони пробули там досить довго, щось обчислювали i записували, перевiряючи за приладами i записами. А потiм Микола Петрович урочисто оголосив:
      - Починається новий етап польоту, друзi мої! Ми вже в зонi реального притягання Венери!
      Притягання - отож, буде й вага?.. Навiть дивно, що доведеться знову вiдчувати її. Не можна буде перелетiти одним махом з одного кiнця каюти до iншого, доведеться робити зусилля, щоб пiдняти важку рiч, просити кого-небудь допомогти...
      Микола Петрович скомандував:
      - По гамаках, друзi! Ви, Галю, лягайте в мiй, я буду в крiслi навiгаторської рубки. I не забудьте добре закрiпити запобiжнi ременi!
      Немов я сама не розумiю... навiть образливо!
      Ми залишили навiгаторську рубку. Я виходила останньою i, озирнувшись, побачила, як Микола Петрович поклав руки на пульт керування. Вiн сидiв у крiслi впевнено i спокiйно.
      I я мимоволi позаздрила його самовладанню, його спокоєвi. Яка вiн надзвичайна людина, наш Микола Петрович! Ми троє були зараз тiльки пасажирами мiжпланетного корабля. Нам лишалось тiльки чекати, доки астроплан опиниться на Венерi. А вiн, Микола Петрович, вiв корабель. В його руках була доля i наша, i цiлої експедицiї.
      Я знала, що в разi потреби за пульт керування могли б сiсти i Сокiл, i Ван Лун: вони спецiально навчалися керувати астропланом. Проте, я думаю, навряд чи хтось з них мiг би залишатися таким спокiйним i стриманим бiля пульта мiжпланетного корабля пiд час наближення до Венери, наближення часу посадки, одного з найнебезпечнiших етапiв нашої подорожi. Так, навряд чи в цьому я була певна...
      Микола Петрович тримав у своїх спокiйних руках, що лежали на пультi, нашу долю. Починався спуск на Венеру!
      Роздiл тринадцятий,
      що описує круговий полiт мiжпланетного
      корабля навколо Венери i великi труднощi,
      якi виникли перед астронавтами пiд час
      спуску на вкриту непроникливою завiсою
      хмар планету.
      Якщо б хтось мiг збоку спостерiгати наближення мiжпланетного корабля до Венери, вiн побачив би своєрiдну, дивовижну картину.
      Холодний, прозорий, наче кришталь, простiр. Порожнеча без кiнця i краю. Тiльки простiр, тiльки безмежний простiр в усiх напрямах, який сягає в безконечну чорну глибину, у далеке чорне тло, на якому розкиданi незчисленнi яскравi дiаманти, багатобарвнi самоцвiти Всесвiту, зiрки.
      Буйно розливає своє слiпуче промiння гiгантське Сонце - i не можна зрозумiти, чи стоїть на мiсцi ця вiбруюча вогняна куля, чи мчить кудись у невiдомому просторi.
      А в потоках гарячого сонячного промiння з вражаючою швидкiстю мчить у просторi друга, ще бiльша, як здається звiдси, куля. Але вона темна, обгорнута в щiльнi хмари, наче в непроникливий одяг. Куля повiльно обертається навколо своєї осi i мчить у невiдомiсть, мчить безнастанно, пролiтаючи кожної секунди близько тридцяти п'яти кiлометрiв. Це - Венера. Загадкова планета, що сховала свої таємницi пiд густою пеленою хмар.
      А недалеко вiд величезної планети, наче намагаючись перехопити Венеру в її безупинному русi, лине блискуча крихiтна порошинка. Вона виблискує в промiннi Сонця, мов iскорка, вона явно хоче наздогнати Венеру, перетяти її шлях. Де тобi, мiзерна металiчна порошинко, i не намагайся! Ти така малесенька, - гiгантська планета, неквапно обертаючись в просторi, розчавить тебе своєю масою, знищить, навiть не помiтивши цього! Але металiчна порошинка все так само летить i летить, наближаючись навскоси до орбiти Венери.
      Мiльярди зiрок здивовано поглядають на дивну, вiдважну порошинку; навiть Сонце, могутнє блискуче Сонце, здається, з цiкавiстю позирає сюди.
      А порошинка лине далi й далi - впевнено i прямо. Нею керує людський розум. Маленька, ледве помiтна металiчна рисочка, схожа на крихiтну сигарку,- вона вперто летить своїм шляхом.
      I ось з одного її боку виникає ледве помiтна хмаринка диму, що повiльно тане в холодному просторi.
      Академiк Микола Петрович Риндiн, прицiлюючись всiм корпусом астроплана, не зводячи напруженого погляду з величезного диска планети, пересунув рукоятку керування ракетними двигунами. Заряд атомiту вибухнув; вогонь i розпеченi гази вилетiли iз сопла ракети на правому крилi. Астроплан здригнувся - i ледве помiтно змiнив напрям убiк.
      Хмаринка диму розтанула в просторi. її вже немає. Металiчна сигарка майже не змiнила свого шляху. Вона все так само вперто лине до обгорненої хмарами планети.
      Над гамаками центральної каюти свiтився великий чотирикутний екран перископа. На ньому яскраво позначався величезний свiтло-сiрий диск Венери. Погляди трьох мандрiвникiв, пасажирiв загальної каюти, не вiдривались вiд нього. Диск збiльшувався, вже ледве вмiщуючись в рамках екрана. Сiрий загадковий диск, затягнутий суцiльною пеленою хмар.
      Вiдстань мiж планетою i блискучою сигаркою зменшувалась. Здавалось, вони ось-ось зiткнуться. Ще мить - i астроплан розiб'ється, перетвориться на порох, на нiщо... Але саме в цю секунду з його правого боку з'явилась iще одна хмаринка диму.
      Академiк Риндiн вiдчув, як краплини поту скотилися по його лобi. Вирiшальний момент наближався. Ось сюди, сюди треба скерувати корабель, щоб вiн пролетiв якраз над густими хмарами, не вище, але й не нижче, щоб вiд тертя в атмосферi Венери почалося гальмування. Iнакше благополучна посадка буде неможливою. Сюди, сюди... Рукоятка керування двигунами знову легко зсунулась. Вибух атомiтного заряду знов штовхнув астроплан. На мить академiк Риндiн мимоволi заплющив очi: зараз з'ясується все!
      Металiчна сигарка з льоту ринула до туманної пелени, що обгортала гiгантську планету. Ринула - i сховалась в тiй пеленi. Далекi зiрки на чорному небозводi, здавалось, здригнулися, затремтiли...
      На великий екран перископа в центральнiй каютi астроплана насунулись сiрi хмари. Мерехтливими прозорими струменями вони з блискавичною швидкiстю промайнули перед очима мандрiвникiв... I через якусь долю секунди вони вже зникли. I - дивно! - диск Венери наче повiльно повертався перед схвильованими спостерiгачами в каютi, вiдкриваючи їх очам новi й новi шари сiрих i бiлих хмар.
      Нi, величезна куля планети не розчавила, не знищила астроплан! Блискуча сигарка проскочила над тiєю кулею, ледве торкнувшись хмарної пелени. I там, де вона пролетiла, в туманi, що коливався над хмарами, лишилась пряма тонка смужка - слiд мiжпланетного корабля. А сам корабель уже линув далi, вздовж елiпса навколо планети, яка захопила його силою свого тяжiння. Венера несла тепер з собою в космосi корабель аргонавтiв Всесвiту, що почав обертатися навколо неї, мов її супутник.
      У центральнiй каютi астроплана гучно й радiсно пролунав голос Миколи Петровича Риндiна, посилений репродуктором:
      - Друзi, гiпербола нашого польоту перетворилася на елiпс! Ми летимо навколо Венери! Ми вступили в перший елiпс. Десять годин i п'ятдесят чотири хвилини триватиме наш полiт навколо Венери цим елiпсом, - доки ми не опинимося на тому ж самому мiсцi, де вперше влетiли в атмосферу планети. Розрахунки вiрнi! Можна вийти з гамакiв!
      Дружнi вiтальнi вигуки були йому вiдповiддю. Сокiл збуджено потиснув руку Ван Луновi: перемога, атмосфера Венери гальмує астроплан, все в порядку!
      Кiлька_годин мiжпланетний корабель мчав навколо Венери по елiпсу, нiби намагаючись вiдiрватися вiд планети, знову вихопитися до безкраїх просторiв Всесвiту. Але саме тодi, коли астроплан досяг, здавалося, найбiльшої вiдстанi, коли Венера лишалась уже далеко позаду, - її тяжiння почало з невблаганною силою дедалi бiльше вигинати цей елiпс. Астроплан плавно закругляв свiй шлях, описуючи широку криву, яка мусила знову привести його до Венери, до пелени її хмар. Перший елiпс закiнчувався. Мiжпланетний корабель повертався до тiєї самої точки над хмарами Венери, де вiн пролiтав першого разу.
      Академiк Риндiн знову сидiв перед пультом керування, чекаючи потрiбної митi, щоб знову включити ракетнi двигуни, якщо це виявиться необхiдним. Так, уже перший елiпс показав, що розрахунки маршруту були вiрними, - iнакше астроплан не перейшов би з гiперболи на елiпс. Усе це так. Але треба бути напоготовi до несподiванок: хiба не довелось мандрiвникам уже кiлька разiв стикатися з ними по дорозi на Венеру?.. Людина, яка тримає в своїх руках кермо астроплана пiд час спуску на чужу планету, зобов'язана бути готовою до всього.
      I в центральнiй каютi астроплана знову настала тиша. Одна думка володiла всiма: наближається другий вирiшальний момент! Мiжпланетний корабель ще раз рине в атмосферу Венери, виникне нове гальмування вiд тертя в атмосферi, елiпс зменшиться... Так передбачено, так було розраховано, i все ж таки... ах, скорiше б, скорiше!
      Астроплан пролинув над густими шарами хмар з такою ж самою блискавичною швидкiстю, як i ранiше, - принаймнi так здалося всiм. I потiм хмари знову почали вiддалятися. Риндiн стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, який вiдмiчав, як змiнюється температура корпусу ракети зовнi. Так, як i слiд було чекати, супертитанова оболонка трохи розiгрiлась. Але поки що немає нiчого загрозливого. Це - нормальне пiдвищення температури для тiла, яке з величезною швидкiстю пронеслося крiзь шари атмосфери зi швидкiстю близько десяти кiлометрiв на секунду. А тепер ця швидкiсть ще зменшилась внаслiдок другого гальмування, тертя в атмосферi.
      Все вiдбувається правильно.
      Риндiн сповiстив супутникiв:
      - Вступили в другий елiпс. Швидкiсть - дев'ять з половиною кiлометрiв на секунду. Тривалiсть польоту по другому елiпсу - чотири з половиною години.
      - Це виходить, що другий елiпс удвоє менший вiд першого? - запитала Галя Рижко, яка бажала знати абсолютно все.
      - Нi, Галиночко, навiть менше нiж вдвоє, - вiдповiв Сокiл, - бо ми летимо тепер значно повiльнiше. Незабаром доведеться шукати мiсце для посадки!
      - Зовсiм незабаром. Тiльки три елiпси, дуже трошечки, - стримано пожартував Ван Лун. - Тодi шукатимемо рiвний аеродром.
      Шукати? Аеродром? Та ще й рiвний?.. Справдi, це звучало як насмiшка.
      Та й взагалi, як це "шукати мiсце для посадки" на обгорнутiй хмарами Венерi?
      Скiльки сягало око, поверхня планети була вкрита все такими ж самими непроникливими хмарами. Вони клубились одна над одною, сходились i розходились, наче велетенськi хвилi перекочувалися в сiрому хмарному океанi. I хоч би це був тiльки один густий прошарок хмар! Нi, хмари йшли в кiлька рядiв. I коли у верхньому шарi створювався розрив, в який з напруженою увагою вдивлялися чотири пари очей, - там виднiлися знову хмари, ще густiшi, ще непроникливiшi...
      - А панорамний радiолокатор? Хiба вiн не допоможе? - вголос подумала Галя Рижко. - Адже вiн мусить вiдкрити нам те, що дiється за хмарами, на самiй поверхнi Венери!
      Сокiл безнадiйно махнув рукою: погано i з локатором! Галя зразу ж сама побачила це.
      Так, навiть з цiєї, вже зовсiм невеличкої за астрономiчними масштабами вiдстанi, панорамний радiолокатор допомагав мало. Все було таким самим, як i перед початком гальмування. Ось на екранi великий океан, вiн немовби збiльшився в розмiрах. Можна яснiше роздивитись нерiвнi береги, мов порiзанi глибокими язиками заток. Ось посеред океану свiтла пляма,- мабуть, острiв. А злiва, на суходолi, - розпливчаста звивиста лiнiя: чи не рiчка?.. Але добре роздивитись нiчого не можна. Правда, як i ранiше, на екранi локатора оку не заважають густi хмари, вони наче розтанули. Але замiсть них сiрими струменями пливе нерiвний туман. Iнодi вiн стає прозорiшим, тодi можна бачити i острiв, i рiчку. А потiм знову набiгає щiльна хвиля туману - i все зникає за його тремтячою димкою. Панорамний радiолокатор допомагає дуже погано. Чому вiн кепсько дiє?
      На це запитання не мiг вiдповiсти нiхто.
      - Ще одна загадка? - сумно спитала Галя Сокола. Той похмуро кивнув головою.
      Отже, розраховувати на допомогу панорамного радiолокатора для вибору мiсця посадки не доводилось. Це було серйозним ускладненням, небезпечною загрозою. Незабаром астроплан почне описувати рiвнi кола над Венерою. Тодi треба сiдати. Куди?..
      Ось тут i мусив показати себе радiолокатор, випробуваний i перевiрений на Землi. В земних умовах з його допомогою погляд легко проникав крiзь найгустiшi хмари - i поверхня Землi виглядала для спостерiгача ясною й чiткою, можна було роздивитись найменшi деталi. I Риндiн, i конструктори корабля вважали, що панорамний радiолокатор буде так само дiяти i на Венерi, дасть можливiсть роздивитися її поверхню незалежно вiд хмарної пелени i вибрати мiсце посадки. Локатор чомусь вiдмовив. Що робити тепер? Адже не можна знижуватись наослiп, прямо в густi хмари. Хто знає, що ховається за ними - гори, скелi, урвища... Щаслива посадка за таких умов була б рiдкiсним випадком.
      Зосереджене, нахмурене обличчя академiка Риндiна свiдчило про тривогу, яку вiн вiдчував. Це розумiли всi - i бачили в той же час, що Микола Петрович старається не виявляти цiєї тривоги, ховаючи її за звичайними дiловими зауваженнями. Але навiть самий голос зраджував його, коли вiн, лишаючись зовнi цiлком спокiйним, говорив:
      - Ван Лун, Галю, уважно спостерiгайте за екраном перископа. Можливо, що в просвiтi мiж хмарами вам пощастить помiтити щось. Вадиме, перевiрте ще раз напруження на панорамному радiолокаторi. Може, щось там з контактами... або замало обертiв у генераторi?
      Сокiл слухняно виконував розпорядження Миколи Петровича, перевiряв ще й ще раз. Все було в порядку, але радiолокатор вiдмовлявся працювати. Бiльше того, вiн працював гiрше, нiж спочатку, перед першим гальмуванням. I це було найдивнiшим.
      Виходило так, що на досить великiй вiдстанi панорамний радiолокатор дiяв, хоча i зовсiм не так бездоганно, як на Землi i як сподiвались його конструктори. Все ж таки вiн давав можливiсть розрiзняти на поверхнi Венери деякi крупнi об'єкти. Проте що бiльше астроплан наближався до планети, то гiрше поводився радiолокатор. Зараз, у кiнцi другого елiпса, на його екранi не можна було роздивитися навiть тiєї звивистої розпливчастої лiнiї, яку мандрiвники вважали рiчкою на суходолi. Все сховали пiд собою нерiвнi, тремтливi струменi туману, який затягнув весь чисто екран. Галя Рижко тихо спитала похмурого, стурбованого Сокола:
      - Чому це могло трапитись, що локатор працює дедалi гiрше? Хiба ультракороткi хвилi не всюди однаковi?
      Сокiл роздратовано знизав плечима.
      - Хвилi-то однаковi, та хто ж його знає, що тут вiдбувається? Можливо, щось зiпсувалось в апаратi, хоча я й не можу виявити найменшої несправностi в схемi. Може статися, поверхня Венери чомусь взагалi погано вiдбиває ультракороткi хвилi...
      - Гаразд, але чому ж тодi ранiше було видно краще, а тепер значно гiрше?
      - Чорти його знають! А звiдки нам вiдомо, може, тут є ще якесь невiдоме випромiнювання, яке шкiдливо впливає на дiю локатора? Хiба можна сказати щось певне? Так чи iнакше, вiд панорамного радiолокатора користi зараз мало, ось що!
      Галя Рижко не стала бiльше розпитувати. Вона перейшла до екрана перископа в навiгаторську рубку. Але ж i тут не було нiчого видно, - крiм тих самих непроникливих хмар. Галя засмутилася. Правда, що ховається пiд ними, тими хмарами? Куди доведеться скеровувати астроплан Миколi Петровичу?
      Лише на одну коротку мить Галi раптом здалося, що вона помiтила мiж хмарами щось дивовижно червоне. Великий розрив мiж хмарами верхнього шару вiдкрив другий нижнiй шар. I в ньому майнув просвiт яскраво-яскраво-червоний! Чому саме червоний, а не якийсь iнший, скажiмо зелений?.. Проте це тривало тiльки одну мить - i просвiт знову зник. Та невже ж це тiльки здалося? Нi, було, було щось червоне, Галi варт лише примружити очi - i цiлком чiтко воскресає яскраво-червоний просвiт!
      Вона з боязким сподiванням озирнулася на супутникiв. Сокiл лишався в центральнiй каютi, вiн усе ще пробував розшукати уявлювану несправнiсть у схемi панорамного радiолокатора. Микола Петрович якраз цiєї митi заглибився в розрахунки. Але Ван Лун!.. Ван Лун чомусь не менш запитливо дивився на Галю, немов чекав, що вона скаже. Помiтивши, що Галя вагається, Ван Лун нахилився до неї i тихо прошепотiв:
      - Що побачили, дiвчино? Скажiть, прошу.
      Галя все ще не наважувалася: а якщо їй тiльки здалося?
      - Дуже прошу, скажiть, - наполягав Ван Лун. - Важливо!
      - Я не знаю... здається, побачила там, пiд хмарами...
      - Червоне? Так?
      Галя навiть здригнулася вiд несподiванки: невже Ван Лун також бачив цей дивний колiр?
      - Так, червоне. Не знаю, що це було. Може, якiсь гори... Адже ж тiльки на одну секундочку!
      - Нi, це не гори, Галю. Вважаю, треба сказати Миколi Петровичу. Мої очi теж бачили червоне. Виходить, що...
      Що саме "виходить"? Невiдомо... Галя побачила, як Ван Лун пiдiйшов до Миколи Петровича i почав розповiдати йому. Риндiн дуже зацiкавлено прислухався до його слiв. Потiм Галя почула голос Миколи Петровича:
      - Звичайно, це дуже цiкаво, дорогий Ван. I ви певнi, що то був не якийсь гiрський рельєф, а рослиннiсть?
      - Саме так, Миколо Петровичу, - переконано вiдповiв Ван Лун. - Знаєте, враження таке, як вiд пишного оксамитного килима. Безумовно, рослиннiсть. Проте червона. А мiсцями - оранжева.
      Значить, зiркi очi Ван Луна встигли за цю мить щось роздивитися! А перед Галею тiльки нiби щось майнуло - i все...
      - Тодi доводиться визнати, що наш радянський астроном Тихов мав цiлковиту рацiю, - промовив Микола Петрович, машинально пощипуючи свою борiдку. - Пам'ятаєте, Ван, уже досить давно, ще в сорокових роках нашого сторiччя, вiн висловив думку про те, що колiр рослинностi на Венерi мусить бути вiдмiнним вiд земного. Внаслiдок жаркого клiмату, твердив Тихов, рослини Венери мусять вiдбивати оранжеве i червоне промiння Сонця. Адже саме це промiння дає зайвий для них запас теплової енергiї... Цiкаво, дуже цiкаво!..
      Вiн ще на хвилинку замислився - i потому знову засмучено махнув рукою:
      - Цiкаво, звiсно... Але чому це може допомогти, Ван, у нашому становищi? - гiрко спитав вiн. - Припустiмо, що ви з Галею не помилилися, що рослиннiсть на Венерi має оранжево-червоний колiр. Гаразд. Припустiмо, що ви бачили лiс, або луки, або джунглi. Що з того? Навiть коли б ми вирiшили спускатися на них - i це, певна рiч, полегшило б наше завдання - навiть тодi, - де шукати це ваше "червоне", якщо все знову затяглося хмарами? Спасибi, що сказали, Ван, але це не допомагає зараз. - I вiн рiшуче заглибився в обчислення.
      Так минали години. Академiк Риндiн не вiдходив вiд пульта керування. Коли Галя несмiливо нагадала йому про обiд, вiн тiльки коротко, але виразно буркнув:
      - Не до того!
      Про який обiд мiг вiн зараз думати? Астроплан наближався до мети складного i трудного польоту. Пройдено весь довгий i небезпечний шлях у мiжпланетному просторi. Ось вона, Венера, з її оранжево-червоною, а не зеленою, як на Землi, рослиннiстю, ось, рукою подати! Лишається тiльки зробити посадку. А як її зробити? Куди? Де шукати мiсце для неї?
      Астроплан, пiдкорюючись тяжiнню Венери, плавно пройшов другий елiпс. Наближалося третє гальмування. Воно вже не було новиною, Микола Петрович знав, що все йде гаразд, - принаймнi в цьому розумiннi. А далi?.. В усякому разi, вiн вiдчував, що думки i надiї його супутникiв зверненi до нього: саме вiн, керiвник експедицiї, мусить приймати рiшення, якi усунуть небезпеку. Проте рiшення можна було прийняти тiльки одне.
      - Третє гальмування, - глухо промовив Ван Лун, дивлячись разом з Галиною Рижко на екран перископа.
      У лiченi секунди астроплан промайнув над скупченими щiльними хмарами i знову почав вiддалятися вiд них. Термометр показував, що оболонка корпусу розiгрiлася тепер значно менше, нiж пiд час двох перших гальмувань. Це також свiдчило про помiтне уповiльнення швидкостi мiжпланетного корабля.
      Галя помiтила, що пiсля третього польоту над хмарами, астроплан, хоч i вiддалявся вiд них, але дуже недалеко. їй здавалося, що корабель описує вже не елiпс, а рiвне коло. Але все ж таки це був елiпс, помiтно укорочений, такий, що наближався до кола, але все ще елiпс...
      Академiк Риндiн вiдзначив:
      - До четвертого гальмування лишається двi години п'ятдесят чотири хвилини. А тодi...
      Що тодi? Невже зниження, посадка? Куди?.. Галя вiдчувала, що в неї злипаються очi. Нервове напруження переросло у важку втому - i не лише в неї. Рухи Сокола i Ван Луна стали також кволими, уповiльненими. А ще Галя помiтила, що варт їй поглянути на сiре безконечне море хмар, яке заповнювало весь екран перископа, як її нездоланно охоплює сонливiсть. Зусиллям волi вона вiдганяла сон, збентежено поглядаючи на Риндiна: тiльки на ньому не була помiтна втома, його рухи були такими ж енергiйними i рiшучими, як i ранiше. Сонливiсть охоплювала Галю дедалi мiцнiше, її очi мимоволi заплющувалися - "просто хоч сiрниками повiки пiдпирай", як скаржилася вона колись мамi ще маленьким дiвчиськом... I нарештi її голова важко впала на руки. Одразу майнула тривожна думка: не можна спати, не можна! I нiби в ту ж саму хвилину Галя знову пiдвела голову i озирнулася. Що сталось?
      На екранi перископа те ж саме море хмар, сiре, похмуре, - жодних змiн. Але чому таке стурбоване обличчя Ван Луна, чому вiн раз у раз стискає зуби, не кажучи анi слова? Чому Вадим Сергiйович безнастанно нервово поправляє окуляри? Що сталось? I в каютi немов стало жарко, навiть руки спiтнiли...
      - Вадиме Сергiйовичу, скажiть, що вiдбувається? - розгублено спитала Галя.
      - Закiнчилось четверте гальмування. Ми знижуємось.
      - Як знижуємось, куди?
      Замiсть вiдповiдi Сокiл тiльки знизав плечима. Що вiн мiг вiдповiсти, якщо пiд астропланом була та ж сама сiра пелена хмар?..
      Академiк Риндiн прийняв рiшення.
      - По гамаках, товаришi, - голосно наказав вiн. - Надiйно закрiпiть запобiжнi ременi! Негайно!
      За хвилину-пiвтори вiн почув голос Сокола:
      - Єсть, Миколо Петровичу. Виконано!
      Риндiн глибоко уривчасто зiтхнув. Вiн розумiв усю небезпеку становища, в якому перебував астроплан.
      Подальше зниження швидкостi на круговому польотi було надто рискованим. Корабель першої-лiпшої хвилини мiг втратити кiлькасот метрiв висоти i заритися в хмари. I коли там, у хмарах, на його шляху опиниться висока гора, то... Пiсля четвертого гальмування астроплан летiв зi швидкiстю семи з половиною кiлометрiв на секунду. Це значне зменшення швидкостi, безумовно, проте...
      Цифри говорили самi за себе. Лiтак на Землi робить посадку iз швидкiстю не менш як сто кiлометрiв на годину. На годину! I це вважають дуже великою посадочною швидкiстю. Адже приземлення - найнебезпечнiший момент польоту.
      Астроплан летить зi швидкiстю семи з половиною кiлометрiв на секунду. Значить, вiн робить зараз двадцять сiм тисяч кiлометрiв на годину, летить у двiстi сiмдесят разiв швидше, нiж лiтак, що приземляється. Останнiй елiпс навколо Венери вiн пролетiв за годину тридцять шiсть хвилин.
      Треба рiзко, всiма засобами зменшити швидкiсть. Iншого виходу немає. Панорамний радiолокатор не дiє внаслiдок якоїсь загадкової причини. Вiн не допоможе вибрати мiсце посадки. Значить, для посадки треба щось побачити на власнi очi. Так, iншого виходу немає!
      Рука академiка Риндiна рiшуче пересунула важiль на боковiй стiнцi пульта керування. Пронизливий тривожний дзвiнок пролунав у центральнiй каютi: увага, увага, будьте напоготовi!
      I майже слiдом за тим тiло Риндiна рiзко рвонулося вперед. Його стримали тiльки широкi запобiжнi ременi крiсла. Вони врiзались у тiло до болю, але не випустили його.
      Боковi двигуни на кiнцях крил астроплана повернулися на сто вiсiмдесят градусiв, їх сопла скерувалися вже не назад, а вперед. I з них вихопилися хмарки розпечених газiв. Вибухи палива в цих двигунах штовхали астроплан назад, гальмували його рух, уповiльнювали швидкiсть. Астроплан сiпнуло назад, швидкiсть стрiмко падала. Мiжпланетний корабель iшов уже понад самими хмарами.
      Микола Петрович перевiв боковий важiль ще далi. Знову тривожний дзвiнок, знову рiзкий поштовх, який кинув тiло вперед. Боковi двигуни дали ще кiлька гальмуючих вибухiв.
      Покажчик швидкостi хутко мiняв показання. Ось щойно було шiсть кiлометрiв на секунду, i вже п'ять... чотири... вже три...
      Зблiдлий Сокiл мовчав. Обличчя Ван Луна було майже визивно незворушним. Галя Рижко вiдчувала, як стукотить її серце, i похололi пальцi мимоволi чiплялися за краї гамака кожного разу, як астроплан сiпало назад.
      Мозок академiка Риндiна працював, як точний механiзм, майже автоматично. Микола Петрович уважно стежив за стрiлкою покажчика швидкостi це було зараз найголовнiше. Три кiлометри... два кiлометри... один кiлометр на секунду! Треба менше, значно менше, але це не в його силах, доки корабель летить носом уперед. Треба змiнювати стан, не можна гаяти часу! Вiн енергiйно потягнув на себе руль висоти, який приводив у дiю закрилки на горизонтальних стабiлiзаторах.
      Описуючи плавну криву, астроплан почав набирати висоту. Його загострений нiс пiдводився вище i вище до неба: так лiтак переходить звичайно з горизонтального польоту в мертву петлю, стаючи при цьому майже вертикально. От астроплан задрав нiс майже до зенiту. Ще трохи - i вiн почне перекидатися в зворотний бiк. Але ж не хоче Риндiн примусити свiй корабель робити мертву петлю?..
      Звичайно, нi! Микола Петрович вiдвiв руль висоти в попереднiй стан. Астроплан по вертикалi йшов вгору вiд хмарної пелени, з кожною секундою втрачаючи швидкiсть. Вiн iшов тiльки за iнерцiєю, яку швидко гасило тяжiння Венери. Повiльнiше i повiльнiше стає рух астроплана вгору... ще секунда, двi, три - i швидкiсть згасла зовсiм. Астроплан, що застиг було на якусь мить у повiтрi, почав падати по вертикалi хвостовою частиною вниз.
      I так само, як на шляху до зенiту, вгору, його швидкiсть з кожною секундою зменшувалась, так зараз швидкiсть падiння з кожною секундою збiльшувалась. Якщо її не уповiльнити, - астроплан прорiже хмари, що ховають поверхню Венери, i вщент розiб'ється об неї! Треба включати ракетнi двигуни, треба гальмувати ними!
      Iз сопел обох двигунiв на крилах астроплана вихопились струменi розпеченого газу, скерованi вниз, до сiрих хмар. Швидкiсть падiння уповiльнилась, але ж зразу-таки почала наростати знову. Хмари наближались. Астроплан падав на них кормою вниз.
      Академiк Риндiн включив автомат бокових двигунiв. Вiн подавав до камер згоряння невеличкi заряди атомiту, вибухи вiдбувалися один за одним, слабшi, але частiшi. Цi вибухи затримували падiння корабля, нейтралiзували тяжiння Венери: астроплан сковзався вниз з невеличкою вiдносно швидкiстю. Хмари ближче, ближче... I раптом екран перископа став сiрим: корабель занурився в щiльнi хмари, прорiзаючи їх по вертикалi вниз.
      Тепер усе залежало вiд того, яка поверхня Венери, що на неї впаде астроплан. Риндiн розумiв це, але бiльше вiн нiчого зробити не мiг. Панорамний радiолокатор не дiяв, знижуватися на горизонтальному польотi вiн не мав можливостi. Лишалось тiльки гальмувати вертикальне падiння, гальмувати всiма засобами... Що внизу?
      I раптом екран перископа прояснився. Астроплан пролетiв крiзь товстий шар хмар, лишивши їх вгорi за собою. Вигук здивування вихопився у Галини Рижко. Ось воно, те червоне, яке вона на мить побачила в просвiтi мiж хмарами ще тодi, пiд час кругового польоту!
      Яскраво-червона ковдра буйної рослинностi вкривала поверхню Венери. Звiдси, з висоти понад кiлометр, не можна було одразу зрозумiти, трава, чи чагарник, чи хащi химерно забарвлених первiсних лiсiв виднiлися пiд астропланом. Але червона ковдра застилала собою все, всю нерiвну горбкувату поверхню, скiльки сягало око. Он срiблiє вода. I скелi, гострi скелi пiдносять вгору свої верхiвки з густої оранжево-червоної рослинностi. Але як швидко все це наближається, зростає. Астроплан падає надто стрiмко!
      Микола Петрович вирiшив включити водночас i центральний двигун. Це було дуже рисковано. Навiть малi заряди атомiту в центральному двигунi могли своїми вибухами нахилити корпус астроплана, тодi гальмування взагалi стане неможливим... Втiм, на все це доводилося йти. Три вибухи в центральному двигунi примусили астроплан майже пiдстрибнути вгору. I знову почалося стрiмке зниження. Пружинна стальна спiраль висунулася з кормової частини корабля. Вона була готова прийняти на себе перший удар об поверхню планети. I все ж таки швидкiсть падiння надто небезпечна...
      Гострi верхiвки скель унизу наче летiли назустрiч кораблю, готовi простромити його корпус. Астроплан здригався вiд вибухiв атомiту в камерах згоряння, гальмував своє падiння,- i нiчого не допомагало. Корабель падав.
      Микола Петрович вiдкинувся на спинку крiсла. Вiн вiдчув неймовiрну втому. Тепер уже навiть вiн не мiг допомогти справi нiчим. Ще лишалася пружна стальна спiраль. Думки стрибали, перебиваючи одна одну. Спiраль допоможе, якщо корабель упаде кормою вниз. А якщо пiд кутом?.. I якщо скелi врiжуться в корпус?.. Треба чекати. Зроблено все, що було в його можливостях. Все чисто!
      Рiзкий мiцний поштовх струсонув корабель. Все всерединi задзвенiло й загуло. В каютi упало щось скляне, розбилося. Гамак, в якому лежала Галя, прогнувся вниз i знову мiцно, рвучко пiдштовхнув її вгору. Астроплан упав на поверхню Венери,- на щастя, не на скелi, а в гущавину первiсного лiсу. Стальна спiраль прийняла на себе частину удару, стислася, наче пружинна ресора, трохи пiдкинула корабель угору. Вiн хитнувся - i з розмаху звалився боком на високi гiллястi дерева.
      Тi дерева ламалися пiд його вагою, наче тонесенькi палички, астроплан своїм корпусом приминав їх; немов жива iстота, вiн хотiв умоститися серед них, зупинитися в своєму русi. Але опiр дерев був надто слабким, щоб затримати величезний корабель, який упав на пологий схил.
      Ламаючи далi й далi дерева, астроплан спочатку сковзався вниз тим схилом, а потiм i зовсiм покотився пiд укiс. Тепер уже в центральнiй каютi не можна було зрозумiти нiчого.
      На екранi перископа все стрибало, крутилося, миготiло. Астроплан котився кудись униз, перекидаючись i зрiдка вдаряючись об камiння. Гуркiт i дзвiн, глухий гул не припинялися.
      Все переплуталося, перемiшалося у свiдомостi Галi Рижко. Не було вже анi верху, анi низу; пiдлога, стеля i стiни каюти крутилися навколо неї. Гамак то вiдкидав тiло вiд себе, то глибоко прогинався пiд ним. На екранi перископа мелькало небо, грунт, вкритий химерним мережаним чагарником, червонi дерева, скелi,- все мчало в скаженiй скачцi. Галя почула, як скрикнув Сокiл. I ось астроплан наче рвучко спинився, вiбруючи цiлим корпусом. Вiд цiєї вiбрацiї гостро дзвенiло в головi, на свiдомiсть навалювалася якась невиразна нездоланна втома, важкiсть, немовби все навколо обгорталося в сiру непроникливу ковдру.
      Бiльше Галя Рижко не пам'ятала нiчого...
      ЧАСТИНА ДРУГА
      Першi люди на Венерi
      Роздiл перший,
      що розповiдає про дивовижного дракона,
      який заглядав у iлюмiнатор корабля, про
      сумнiви Вадима Сокола i про те, чому
      мандрiвники можуть виходити з астроплана
      на Венерi тiльки в скафандрах з приладами
      для дихання.
      Блiде фiолетувате свiтло пробивалося крiзь товсте скло iлюмiнатора центральної каюти астроплана. У напiвтемрявi перед очима Галi повiльно пропливали химернi голубi, червонi i зеленi неспокiйнi хвилi. Страшенно болiла голова.
      Що трапилось? Чому так темно?
      Галя Рижко напружено пригадувала. Так, здається, вона тодi знепритомнiла. Був гуркiт, пронизливе рипiння, все гуло вiд ударiв. Але ж пiсля того вона ще щось бачила? Значить, свiдомiсть поверталась до неї? Чи це тiльки марилось, як буває в кошмарному снi?
      Нi, вона добре пам'ятає, надто добре. Було так: вона розплющила очi, i дивна тиша, дивний пiсля гулу i гуркоту, пiсля ударiв i штовханiв спокiй вразили її. Здається, в каютi тодi було свiтлiше... Так, адже ж Галя ще подивилась: як почувають себе товаришi? Але вона не встигла побачити нiкого.
      Її погляд упав на великий екран перископа. А на ньому...
      Екран був освiтлений, на ньому погойдувались червонi верхiвки дивовижних величезних рослин, схожих на пальми, - нiби вiтер гойдав їх. Пальми на Венерi? Проте Галя не встигла вiдповiсти на це запитання, як її очi широко розкрилися вiд здивування, i вона застигла, вчепившись руками в краї гамака.
      З-за густого оранжево-червоного листя небачених рослин з'явилась голова якоїсь потвори. Наче величезний казковий дракон плазував хащею, пiдводячи над верхiвками дерев свою вугласту хижу голову. Круглi i застиглi тупi очi вдивлялися чи то в Галю, чи то кудись ще повз неї. Гiгантськi вигнутi щелепи рухалися пiд цими тьмяними очима, змикалися й розмикалися, мов широкi кривi шаблi. Потвора наближалась до корабля, пiдминаючи дерева своїм блискучим жовто-коричневим тiлом. I раптом - вона немов кинулась вбiк. Усе зникло, тiльки великi червонолистi дерева погойдувались на екранi.
      А може, нiчого i не зникало, може, це Галя сама опустила втомлену голову, ховаючись вiд страшного видiння? Приснилось? Адже зараз на екранi перископа немає зовсiм нiчого, навiть червоних дерев. Усе затягнуте фiолетуватою напiвтемрявою, дивною i неприродною, наче вiд штучного освiтлення. I по екрану тiльки неясно пропливають свiтлi i темнi хвилi, розпливчастi смуги.
      Чи бачила Галя справдi цю потвору, чи тiльки примарилась вона їй вiд збудження i втоми? Дiвчина пiдвела руку - i її вразило незвичне вiдчуття ваги. Рука немовби налита свинцем, її прямо тягло вниз. Ага, значить, все приходить в норму, i насамперед вага. Будемо знову звикати до неї! Цiкаво!
      Вона слабко посмiхнулась, але зразу ж таки спiймала себе на тому, що її погляд весь час повертається до екрана перископа: а чи не з'явиться раптом знову та потвора? Нi, екран порожнiй, тiльки темнi i свiтлi смуги, як i ранiше, пробiгають по ньому. I це теж дивно: що то за смуги?
      У тишi Галя ясно почула далекий стогiн. Вона швидко сiла, прислухалась. Хто це стогне? Та як же вона зразу не згадала, не подумала про товаришiв? Може, кому-небудь з них погано?
      В сутiнках вона розглядiла Сокола i Ван Луна. Обидва лежали в своїх гамаках. Сплять? I стогiн долинав звiдкись здаля, а не звiдси. Тодi значить...
      Невже Микола Петрович? Ой, не може бути, не можна, щоб з Миколою Петровичем трапилось щось погане!
      Дiвчина хутко розстебнула пряжки запобiжних ременiв, що прикрiпляли її до гамака, i зiскочила на пiдлогу. Як трудно вiдразу звикати до ваги! Вона iз зусиллям, непевно переступала з ноги на ногу: тiло, яке звикло за час довгої мiжпланетної подорожi до невагомостi, до вражаючої легкостi рухiв, тепер було неслухняним, обважнiлим, незграбним. Але все це дрiбницi! Мерщiй, мерщiй до Миколи Петровича!
      Тут, у навiгаторськiй рубцi, було трохи свiтлiше. I Галя Рижко з жахом побачила, що Микола Петрович лежить на боцi, перегнувшись через пульт керування. Руки його безживно звисли. I час вiд часу Микола Петрович тихо стогнав.
      Галя зблiдла. В неї затремтiли руки й ноги. Нещастя, яке нещастя!
      - Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? - ледве чутно сказала вона, обережно торкаючись плеча Риндiна.
      Академiк тихо простогнав:
      - Води...
      Дивно, але почувши голос Миколи Петровича, Галя миттю опанувала себе: адже ж треба було негайно дiяти, допомагати дорогому, надзвичайному, любимому Миколi Петровичу!
      Дуже обережно, напружуючи всi сили, вона трохи пiдняла важке, ослабле тiло Риндiна i посадила його в крiсло. Голова Миколи Петровича безсило вiдкинулась на м'яку спинку. На високому чолi закипiла кров, глибокий порiз перетинав його злiва направо. Галя з тривогою дивилася на блiде обличчя Риндiна. Але ось його очi трохи розплющились. Непевний погляд спинився на дiвчинi. Губи поворушились.
      - Води, Галю... - знов почула дiвчина.
      Вона кинулася до центральної каюти, налила чашку води i принесла її Риндiну. Микола Петрович припав до чашки губами i жадiбно осушив її. Тепер вiн дихав рiвнiше i не стогнав. З радiстю Галя бачила, як Микола Петрович потроху оживає. Вiн напружено дивився на неї i, здається, хотiв щось запитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Галя зрозумiла, що турбувало Миколу Петровича, як тiльки вiн почав:
      - А як...
      - Нiбито все в порядку, Миколо Петровичу, - швидко вiдповiла дiвчина. Зараз я вам все розкажу. Всi живi i здоровi. Тiльки мiцно сплять. Зараз, зараз, я в одну мить!
      Вона знову побiгла до центральної каюти. Уже в дверях Гала побачила, що Ван Лун вилiз з гамака i стоїть посеред каюти, розминаючи руки.
      - Товаришу Ван Лун, - заговорила Галя. - З Миколою Петровичем негаразд. Вiн поранений. I запитує, що з вами i Вадимом Сергiйовичем.
      - Зi мною все гаразд, - почула вона голос Сокола. - Ось тiльки дуже ослаб, ледве рухаюсь.
      - Гадаю, нема коли розмовляти, - перебив його Ван Лун. - Треба дiяти. Ходiмо до Миколи Петровича!
      Через кiлька хвилин все з'ясувалось. Ще слабким, але вже рiвним голосом Риндiн розповiв товаришам, що сталося з ним.
      Академiк анi на мить не кидав свого поста бiля пульта керування кораблем. В один з моментiв, коли астроплан котився вниз, ударяючись об дерева i ламаючи їх, Риндiна викинуло з крiсла й жбурнуло на пульт, на важелi. Вдарившись об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але про це думати було нiколи. Навпомацки Риндiн виключив головний рубильник електросистеми, щоб випадкове замикання, випадкове натиснення на важiль чи кнопку пульта не наробили лиха. Астроплан в цей час жорстоко кидало з боку на бiк. Потiм, вiдчувши, що корабель перестав котитися i спинився, що вiн лежить нерухомо, Риндiн хотiв пiдвестися, стати на ноги. Але не змiг. Його охопило нездоланне зацiпенiння. Здається, потiм вiн знепритомнiв, вiн не пам'ятає. Скiльки часу вiн пролежав, вiн також не може сказати.
      - Щось я пам'ятаю, нiби хронометр показував пiд час нашого, так би мовити, приземлення, тридцять чотири хвилини на першу. А скiльки тепер? спитав Риндiн.
      Погляди його товаришiв спинились на циферблатi хронометра. I спiльний вигук здивування вихопився в них: хронометр показував чверть на десяту!
      - Вважаю, тут щось не так, - похмуро сказав Ван Лун. - Не вiрю, що так багато. Якщо правда, тодi виходить, ми спали бiля дев'яти годин. Або лежали непритомнi.
      - А мiж тим це саме так, - вiдгукнувся Сокiл. - Мiй годинник показує стiльки ж. Дивно лише, що ми знепритомнiли всi водночас. А потiм - прийшли до свiдомостi також майже разом, нiби змовившись...
      Риндiн задумливо мовчав. Нарештi вiн сказав:
      - Так чи iнакше, але хронометровi доводиться вiрити. Ми всi лежали непритомнi чи скутi виключно глибоким сном близько дев'яти годин. Як пояснити це? Поки що я можу припустити тiльки одне... - Вiн спинився, роздумуючи.
      - Реакцiя на нервове збудження, яке було в нас пiд час зниження астроплана? - жваво озвався Сокiл.
      - Можливо, i це мало своє значення, - вiдповiв Риндiн. - Але головне, менi здається, - реакцiя людського органiзму на стрiмке повернення ваги.
      - Ваги?
      - Так. Мабуть, це найголовнiше. Майже раптове виникнення ваги - дуже серйозний фактор. Я й зараз ще вiдчуваю незвичну розслабленiсть, кволiсть. Трудно поворушитися, зробити рух... А втiм, перевiрити таке припущення ми поки що не можемо. Доведеться вiдкласти перевiрку до повернення на Землю. Тодi, пiд час другого зниження, все з'ясується.
      - А, та це коли ще станеться, - стрепенулася Галя Рижко. - До повернення на Землю мине стiльки часу! А тепер, зараз - ми на Венерi, i все в порядку, ура, ура, ура! - Вона вiдступила на крок назад, пiдвела руку i тоном справжнього промовця урочисто заговорила: - Дозвольте вiтати вас, дорогi товаришi, з iсторичною подiєю. Першi люди прибули на Венеру! Невiдома планета, правду сказати, прийняла нас у свої обiйми дещо негостинно. Але ми не звертатимемо на це уваги. Я, звiсно, мушу висловити жаль з приводу того, що нас не зустрiли анi делегацiї, анi окремi представники населення цiєї планети...
      Вона раптом змовкла, нiби вражена чимось. На обличчi дiвчини з'явився вираз розгубленостi.
      - Що таке, Галю, чому обiрвалася ваша промова? - поцiкавився, посмiхаючись, Микола Петрович. - Такий пишний, урочистий початок - i несподiвана зупинка. В чому рiч? Ми чекаємо продовження, товаришу промовець!
      Але Галi вже не хотiлося жартувати. Вона згадала про те, що їй довелося побачити: наяву чи увi снi? Вона не знала цього. Проте бридка голова фантастичного дракона так ясно вималювалася перед її очима, що дiвчина здригнулася. Сокiл помiтив це.
      - Галю, ви нездужаєте? - турботливо спитав вiн. - Сiдайте, заспокойтеся, ми всi надто багато пережили протягом цiєї останньої доби. Я зараз принесу вам води, гаразд?
      - Нi, дякую, не треба, - вiдповiла Галя, опановуючи себе. - Спасибi, Вадиме Сергiйовичу, я хочу... я хочу розповiсти про одну рiч. Тiльки не смiйтеся, будь ласка!
      Вона стисло розповiла про те, що бачила на екранi перископа, описала вигляд потвори, її голову, що визирала з-за червоних верхiвок дерев, не забула навiть про вiтер. Всi слухали її уважно - i нiхто не смiявся. Коли Галя закiнчила, Сокiл запитав:
      - Ви певнi, що бачили вигнутi, кривi щелепи?
      - Безумовно, певна. Це був гидкий дракон!
      Сокiл розвiв руками:
      - Тварини з такими прикметами невiдомi науцi. Те, що ви розповiли, Галиночко, не нагадує жодної з iстот юрського перiоду.
      - А якщо не юрського? - втрутився Ван Лун. - Дозволю собi висловити подив. Палеонтологiї, припустiмо, невiдомий такий дракон: погоджуюся, ви добре знаєте це. Палеонтологiя - це ще не Венера. Чому не може бути подiбного дракона на Венерi?
      - Я не казав такого, - запротестував Сокiл. - Я сказав тiльки, що описаної Галею тварини не може бути серед ящерiв, характерних для юрського перiоду. Не може бути її i серед гiгантських ссавцiв.
      - Чому? - наполягав Ван Лун.
      - Голова, яку так виразно намалювала Галя, могла б належати хiба що якомусь представниковi комах. Так, так, не дивуйтеся! Саме для них характернi подiбнi вигнутi, кривi щелепи.
      - Виходить, ви гадаєте, що то була комаха? - iронiчно спитав Ван Лун.
      - I цього я також не говорив. А якщо ви бажаєте знати мою думку, то я скажу ось що. Це була не комаха, проте й не ящiр, а також i не ссавець...
      Сокiл витримав ефектну паузу пiд нетерплячими поглядами товаришiв i насмiшкувато закiнчив:
      - Це був плiд буйної фантазiї нашої експансивної Галиночки! Цiкаве сновидiння, не бiльше того. - Вiн продовжував, не дивлячись у бiк Галi, яка вже знищувала його обуреним, палаючим поглядом. - Певна рiч, дуже цiкаво простежити з психологiчного погляду - як саме створюється в уявi людини, що спить, фантастичний образ, складений з рiзнорiдних, цiлком не пов'язаних мiж собою рисочок. Мабуть, колись на Галиночку справив велике враження вигляд якоїсь комахи пiд збiльшувальним склом.
      Отож виходить, що Вадим Сергiйович вирiшив знову глузувати з неї? Ну, гаразд, Галина Рижко навiть не покаже вигляду, що це впливає на неї. Побачимо, в кого бiльше витримки! I Галя цiлком незалежно вiдповiла:
      - Не знаю, не пам'ятаю такого випадку. I взагалi не люблю комах.
      Сокiл запитливо подивився на неї:
      - Таким чином, ви наполягаєте на тому, що описану вами потвору ви бачили насправдi? Доведеться записати до анналiв науки нове вiдкриття, зроблене молодою, але талановитою...
      Його насмiшкувату реплiку раптово перебив серйозний, без натяку на iронiю голос Ван Луна:
      - Квапитися не треба, Вадиме. Можу трошки додати вiд себе. Побоююся здивувати вас, проте менi також... ну, скажiмо, приснився такий звiр. Разом з Галею приснився. Цiлком такий самий. Що скажете, цiкавлюся?
      Тепер був спантеличений Сокiл. Вiн з ваганням дивився на Ван Луна: чи не жартує той, як це частенько бувало? Але серйознiсть Ван Луна не лишала мiсця для сумнiвiв. I Вадимовi довелося чесно признатися:
      - Тодi я просто не знаю, що вам сказати. Дуже дивно... Можливо, Микола Петрович висловить свою думку?
      Втiм, i Риндiн лише розвiв руками:
      - А що ж я можу сказати, друже мiй? Очевидно, доводиться погодитись, що страховище не приснилося нашiй Галi, якщо його бачив також i Ван Лун. Сперечатися зараз безглуздо. Можу зробити тiльки один висновок: нас чекає тут ще багато несподiванок, багато загадок, якi потребуватимуть розв'язання. Поживемо - побачимо. Тим часом чи не пора братися за дiло? Ми щось надто забалакалися з вами. Звичайно, зараз, як ми бачимо, нiч, i виходити з астроплана навряд чи варт, - особливо пiсля розповiдi Галi. Але ми можемо, не вiдкладаючи, встановити, наприклад, чим дихає на Венерi ота потвора та iншi тварини, яких тут, мабуть, чимало. Вадиме, прошу вас, дослiдiть склад повiтря зовнi, чи придатне воно для нас, чи зможемо ми безперешкодно виходити з корабля... хоч я заздалегiдь сумнiваюся в цьому, - додав вiн невесело.
      - Єсть, Миколо Петровичу, - вiдгукнувся Сокiл. Вiн вийшов до центральної каюти.
      Риндiн через силу пiдвiвся з крiсла i непевними ще кроками пiшов слiдом за ним, тихо сказавши про себе:
      - Мабуть, це зараз найголовнiше для нас...
      Ван Лун пiдiйшов до Галi, лагiдно обiйняв її за плечi i незвичайно тепло промовив:
      - Дiвчино, все цiлком ясно. То був не сон. Той звiр був-таки поза стiнами корабля. Справдi, дуже подiбний до дракона.
      - I ви бачили його? I те, як вiн лiз мiж деревами?
      - Так, бачив. Потiм знову заснув. Мабуть, дуже сильно втомився, вважаю.
      - А який же вiн величезний! Ви ж бачили? - наполягала Галя, якiй дуже хотiлося почути ще щось про дракона саме вiд Ван Луна. Але вiн ухилився вiд дальшої розмови на цю тему.
      - Микола Петрович сказав: ще багато побачимо. Гадаю одне: треба добрi нерви й витримку. Вiдзначу: радий, що ви влучно стрiляєте, дiвчино. Вам i менi буде чимало дiла. Ходiмо, довiдаємось, як з повiтрям. Також дуже цiкаво i важливо.
      У центральнiй каютi Сокiл зосереджено працював бiля невеличкого приладу, вигнутi трубки якого зникали в стiнi. Автоматичний насос нагнiтав повiтря до дослiдних резервуарiв у каютi крiзь крани в зовнiшнiй стiнцi астроплана. Геолог навiть не озирнувся в бiк Галi i Ван Луна, що увiйшли. Побачивши, що Риндiн перев'язує рану на лобi, Галя пiдбiгла до нього:
      - Дайте, я забинтую, Миколо Петровичу! Адже менi зручнiше, нiж вам!
      - Тихше, тихше, Галю, - спинив її Риндiн. - Якщо хочете, будь ласка, менi таки й справдi незручно бинтувати самому. Тiльки не заважайте Вадимовi, не вiдвертайте його увагу, це дуже серйозне дослiдження.
      Проте аналiз повiтря Венери вiдiбрав зовсiм не так багато часу. Галя ледве встигла закiнчити перев'язку, зроблену за всiма правилами швидкої медичної допомоги, як Сокiл уже виключив прилад. Вiн мовчки подав Риндiну аркушик паперу з своїми висновками. Микола Петрович так само мовчки продивився тi висновки. Галя i Ван Лун з нетерпiнням дивилися на нього. Втiм, нахмурене обличчя академiка не обiцяло нiяких радiсних новин. Вiн перечитав чiткi рядки, написанi Соколом, ще раз i пiдвiв на товаришiв занепокоєний погляд. Галя вся зiщулилася вiд тривожного чекання.
      - Аналiз, певна рiч, дуже приблизний, - сказав нарештi Риндiн. - У деталях ми його ще уточнимо. Але, друзi мої, вже тепер ясно одне. Не можу вас порадувати. З астроплана можна буде виходити тiльки в скафандрах!
      Вiн трохи помовчав, в роздумi покусуючи губи, i закiнчив:
      - За цими попереднiми даними - в атмосферi Венери й справдi надто багато вуглекислоти. Не якiсь там частки процента, як на Землi, а близько п'ятнадцяти процентiв! I це створює для нас дуже утрудненi умови, друзi мої. Для нас це забагато. Людина не може дихати таким повiтрям. Добре ще, що ми маємо скафандри... хоча їх i залишилося всього три...
      Важке мовчання товаришiв було йому вiдповiддю. П'ятнадцять процентiв вуглекислоти! Скафандри, без яких не можна виходити назовнi, лише три скафандри на чотирьох... Але як же трудно тодi провадити вивчення Венери! Як трудно буде шукати ультразолото!
      - Може, це ще не зовсiм так? - несмiливо, з прихованою надiєю припустила Галя. - Може, ще раз перевiрити?
      Нiхто не вiдповiв їй, та вона й сама одразу зрозумiла, що це прозвучало несерйозно: хiба ж мiг би отак грубо помилитися в своєму аналiзi досвiдчений вчений Сокiл?..
      Ван Лун сердито проговорив:
      - Гадаю, все одно зробимо своє дiло. - Вiн хотiв продовжувати, але тут-таки спинився i прислухався разом з усiма.
      Пролунало глухе рипiння, наче хтось ззовнi шкрябав металiчний корпус корабля. Астроплан здригнувся, гойднувся. Передня його частина трохи пiднялась i потiм знову стала на своє мiсце. Здавалося, що якийсь велетень намагається перевернути корабель на бiк. Корпус астроплана був надто важким i не пiддавався, хоча поштовхи були дуже вiдчутними. Галя бачила зблiдле обличчя Сокола, нахмуренi брови Риндi-на. Ван Лун мiцно тримався за поруччя бiля стiни каюти i оглядався, наче шукав щось. I раптом вiн указав мовчки на iлюмiнатор. Галя глянула - i, скрикнувши вiд несподiванки, схопила Миколу Петровича за руку.
      Неясна, туманна тiнь заслонила собою весь iлюмiнатор, в якому ще за мить до того можна було роздивитися розпливчастi обриси незнаних рослин. Потiм тiнь зникла. Потому величезна лапа шкрябнула по товстому склу. А ще через мить за iлюмiнатором розлилося примарне блакитнувате свiтло, мiнливе, невiрне. Воно наближалося, посилювалося, це свiтло!
      Круглi, мов тарiлки, зеленкуватi витрiщенi очi невiдомої тварини тупо дивилися в iлюмiнатор. Не видно було анi носа, анi чогось iншого, - крiм отих очей та ще зморшкуватого великого рота, оточеного твердими наростами. Блакитнувате свiтло розливалося саме вiд цього рота. Широко розмикалися i змикалися кривi зубчастi щелепи, схожi на вигнутi шаблi.
      Це тривало всього кiлька секунд. Потiм усе зникло.
      Невiдома гiгантська тварина наче розчинилася у фiолетових сутiнках за iлюмiнатором, - сутiнках, що ховали в собi таємницi загадкового свiту Венери.
      Роздiл другий,
      де мова йде про радянський прапор на
      Венерi, першу вилазку академiка Риндiна i
      професора Ван Луна на поверхню дивної
      планети, а також про те, як у каютi
      астроплана з'явилися клiщi-кровососи.
      Двоє людей в скафандрах з закругленими зверху прозорими цилiндричними шоломами вийшли iз зовнiшнього люка астроплана. Слiдом за ними висунулась легка пересувна металiчна драбинка - i люк одразу зачинився. Люди в скафандрах установили драбинку так, що її нижнiй кiнець уперся в грунт, i спустилися з астроплана. Це були Риндiн i Ван Лун; перший нiс якусь довгасту загорнену в тканину рiч, другий тримав у руцi коротку автоматичну гвинтiвку.
      Микола Петрович першим зiскочив з драбинки на грунт - грунт Венери, на який ще не ставала нiколи нога людини. Вiн оглянувся.
      Дивний, незвичайний ранок зустрiчав їх на чужiй планетi. Вони стояли в мiжгiр'ї. Гострокiнцевi скелi, величезнi брили бурого камiння здiймалися праворуч i лiворуч з густої оранжево-червоної рослинностi. Високо над скелями повiльно пливли важкi сiрi хмари, одна за одною, одна за одною. Сонце, мабуть, нiколи не пробивало своїм промiнням щiльний хмарний покров планети. Але свiтла було багато навiть у глибокому мiжгiр'ї, де лежав астроплан.
      Ван Лун уважно оглядав скелi. Пiсля нiчної пригоди з невiдомою гiгантською твариною вiн не довiряв Венерi. Хто знає, чи не висунеться з-за першої-лiпшої скелi якесь страховище? Треба було бути готовому до всього. Автоматична гвинтiвка на взводi, в нiй тридцять надiйних розривних куль; електричний, вже не тренувальний, а бойовий пiстолет при боцi, пiд лiвою рукою; двi атомiтнi гранати на поясi; запаснi обойми з патронами для гвинтiвки - в кишенi. Що ж, Ван Лун готовий до якої завгодно зустрiчi!
      Риндiн дивився на верхiв'я скель, на хмари, що повiльно пливли в небi. Ван Лун почув його схвильований голос:
      - Здрастуй, невiдома плането! - урочисто говорив академiк, простигши вперед руки. - Здрастуй, Венеро, загадкова плането таємниць i несподiванок, на яку досi ще не ступала нога людини! Ми прийшли сюди - i ми вiдкриємо твої таємницi, хоча б як негостинно ти зустрiла нас!
      Вiн обернувся. Його сиву голову було напрочуд добре видно в прозорому шоломi: часом здавалося, що й шолома взагалi нiякого немає, а лише навколо голови переливаються сяючi блiки.
      - Так, я схвильований, Ван, - промовив Риндiн, побачивши, як уважно дивиться на нього Ван Лун. - Схвильований цiєю хвилиною, якої ми так довго чекали, до якої ми так наполегливо, незважаючи нi на що, готувалися роками. Ми з вами - першi люди на Венерi! Ван, та висловте ж ви бодай як-небудь вашi почуття! Зараз ваша прославлена стриманiсть просто протиприродна. Ну, Ван!
      Ван Лун сконфужено розвiв руками:
      - Не вмiю, Миколо Петровичу, - вiдверто признався вiн. - Всерединi дуже багато. Зовнi нiчого немає. Всерединi кипить, зовнi спокiйно. Така погана вдача, Миколо Петровичу, - засмiявся Ван Лун, - навiть батько з матiр'ю так казали. Але нiчого, ви хвилюйтеся, я буду спокiйним. Разом складемо, подiлимо на два, гаразд?
      - Добре, добре, Ван, - також смiючись, вiдповiв Риндiн. - Вже з вашого незвично довгого монологу бачу, що й ви зараз не такий спокiйний, як здається з першого погляду. Гаразд, ходiмо, друже мiй. Он та висока скеля, по-моєму, краще вiд iнших пiдходить для нашої мети.
      Швидкими, легкими кроками Микола Петрович вирушив до скелi, на яку вказав. Ван Лун iшов за ним слiдом, уважний i весь зiбраний. Вiн зiрко оглядався на всi боки, не пропускаючи жодного пiдозрiлого мiсця. Академiк Риндiн перебував пiд надiйним захистом!
      Вадим Сокiл i Галя Рижко стежили за обома дослiдниками крiзь боковий iлюмiнатор каюти. Вони щиро заздрили Риндiну i Ван Луну, особливо Галя: дiвчинi так хотiлося скорiше вийти з мiжпланетного корабля i опинитися на Венерi, власними ногами ступити на неї. Проте вона розумiла, що саме Миколi Петровичу Риндiну, керiвниковi експедицiї, належить честь першому розпочати вивчення планети. А Ван Лун зобов'язаний був супроводжувати Риндiна в першiй вилазцi i охороняти його.
      Певна рiч, на астропланi був ще один вiльний скафандр, - з трьох, що лишилися непошкодженими. Втiм, i тут Галя зрозумiла, - ще один учасник першого виходу до невiдомого свiту Венери був би зайвим тягарем для Ван Луна, якому довелося б думати не про самого Миколу Петровича, а вiдразу про двох пiдопiчних. Тут нiчого не вдiєш! Лишалося тiльки терпляче чекати своєї черги, тим бiльше, що Риндiн перед виходом з корабля сказав пiдбадьорююче:
      - Ви самi розумiєте, друзi, що корабель не можна залишати всiм, навiть коли б у нас було i чотири справних скафандри. Зате обiцяю вам, що наступного разу в астропланi зостануся я сам, а ви всi пiдете в колективну розвiдку.
      Це було сказано так тепло, так по-дружньому, що i Галя, i Сокiл примирилися з своєю долею. I тепер вони, не вiдриваючи очей, стежили за Риндiним i Ван Луном, якi пiдiймалися схилом мiжгiр'я.
      Микола Петрович раптом спинився. Вiн нахилився i подивився собi пiд ноги.
      - Чи доводилося вам бачити щось подiбне, Ван? - спитав вiн голосом, в якому звучав явний подив.
      - Нi, - коротко вiдповiв Ван Лун, вiдступивши на крок.
      Частина схилу перед ними була вкрита мiрiадами комах. Iстоти найрiзноманiтнiших форм - довгi, короткi, круглi, плескатi, з шiстьма, десятьма i сотнями нiг, рiзнi завбiльшки, розмiром з муху i величезнi, мов гiгантськi жуки-рогачi, - комахи рухались одним суцiльним потоком вздовж улоговини, на краю якої опинилися мандрiвники. Цей живий потiк спускався з одного схилу, перетинав улоговину i потiм пiдiймався на другий схил. Комахи рухалися кiлькома шарами, один над одним; вони квапилися, переганяли одна одну, немов хтось їх гнав. I жодна з iстот не ухилялася вбiк, усi трималися в одному рiчищi, наповненому до країв.
      Ван Лун обережно опустив ногу в гумовому чоботi скафандра в цей живий потiк. Вiн вiдчув, як пiд його пiдошвою хрумкотять сотнi комах. Але потiк не спинявся, вiн обтiкав ногу i продовжував свiй рух.
      - Дуже дивне явище, мушу сказати, - з неприязню процiдив Ван Лун. Однак можна йти далi, Миколо Петровичу.
      I вiн кiлькома кроками перейшов через живу рiчку, занурюючись майже по колiно. Риндiн iшов слiдом за ним.
      Група високих дерев, що нагадували пальми з широкими вiялами довгастого червоного листя, перетинала їх шлях. Микола Петрович показав на неї Ван Луну:
      - Як бачите, Ван, Сокiл мав рацiю, коли запевняв нас, що на Венерi ми зустрiнемо рослиннiсть, схожу з флорою нашого земного юрського перiоду. Цi дерева немов i справдi нагадують рослиннiсть юрського перiоду.
      - Щодо рослин - сперечатися не можу, хоча вони й оранжево-червоного кольору, - озвався Ван Лун. - Зате тварини тут, зауважу, iншi. Не такi, як красномовно описував Вадим. Ось, зверну вашу увагу, чудовий зразок!
      Рука Ван Луна вказувала кудись мiж стовбурами дерев. Тепер побачив i Риндiн. На грубезних блискучих нитках величезного павутиння, яке густою сiткою простяглася мiж двома високими деревами, сидiв великий ситий кошлатий павук. Вiн був завбiльшки з голову людини або навiть бiльший. Павук уже помiтив людей, що наближалися, його маленькi оченята люто втупилися в них, довгi кривi лапи збуджено переступали по павутинню. I не можна було зрозумiти, чи хоче вiн утекти, зляканий незвичними пришельцями, чи, навпаки, готовий кинутися на них.
      - Як вiн вам подобається? - спитав Ван Лун Риндiна, звiвши на всяк випадок вгору гвинтiвку.
      - Досить огидна iстота, - пробурмотiв Микола Петрович. - Проте, Ван, зустрiч з цим. як ви висловилися, "чудовим зразком" аж нiяк не спростовує припущень Вадима. Цiлком можливо, що павуки iснували i серед земних юрських тварин. Нашi зустрiчi ще не розбивають теорiї Вадима, знаєте...
      - Дозволю собi спитати: а як з тiєю тваринкою, що заглядала вночi до iлюмiнатора? - скромно, але досить iронiчно спитав Ван Лун.
      - Так, це поки що лишається загадковим, - визнав Риндiн. Справдi, нiчний вiдвiдувач нiчим не нагадував iстот земного юрського перiоду, навiть сам Сокiл змушений був погодитися з цим.
      - А ось iще приємна компанiя! - вигукнув Ван Лун, оглядаючись. - Нi, Миколо Петровичу, тут iнша фауна!
      З-за великої скелi назустрiч їм вилетiла цiла хмара крилатих iстот. Великi, розмiром з долоню комахи пронизливо дзижчали, облiплюючи шоломи й скафандри мандрiвникiв. Ван Лун бачив, як вони звивалися, чiпляючись за складки скафандра i намагаючись ужалити товсте скло шоломiв; бачив, як згиналися гострi жала, ковзаючи по склу, як виступали з жал маленькi краплинки каламутної жовтуватої рiдини. На щастя, навiть цi гострi жала нездатнi були пошкодити скафандри, вкритi поверх гумової тканини ще й густою металiчною сiткою.
      Вiдмахуючись вiд настирливих комах вiльною рукою i гвинтiвкою, Ван Лун виступив з тiнi, яку вiдкидала скеля, на свiтло. I вiдразу комахи зникли, вiдлетiли вiд нього. Зацiкавлений Ван Лун знову увiйшов в тiнь скелi - i комахи знову люто накинулися на нього.
      - Миколо Петровичу, - крикнув Ван Лун Риндiну, який все ще вiдмахувався вiд невгамовних крилатих ворогiв, - iдiть сюди, прошу! Вони не люблять свiтла. Нападають тiльки в тiнi!
      Вiн продемонстрував Риндiну ще раз, як хижi комахи облiплюють його в тiнi i як негайно зникають, вiдлiтаючи з освiтленого мiсця.
      - Цiкавий приклад свiтобоязнi в комах, - зробив висновок Микола Петрович, стоячи на свiтлi. - Гаразд, Ван, усе це дуже добре...
      - Дозволю собi не погодитися, - заперечив Ван Лун. - Менi не дуже подобається. Не дуже добре - цi комахи.
      - Так, так, це я сказав машинально, що, мовляв, добре, - погодився Риндiн. - Скорiше, зовсiм недобре, ви маєте рацiю, Ван. Проте все ж таки, як нам рушати далi? Тут, у проходi мiж скелями, цi лютi комахи. Там, мiж деревами, той павук. А бiльше проходiв угору я не бачу. А, Ван?
      - Цiлком просто, Миколо Петровичу. Можна йти куди завгодно. Комахи тiльки дзижчать i нападають. Не страшно. Можемо не звертати уваги, вони не пошкодять. Скафандри досить мiцнi. Але мiж деревами ближче. Вважаю, знiму павука, i пiдемо там.
      I, не вiдкладаючи дiла, Ван Лун пiдвiв автоматичну гвинтiвку. Втiм, Риндiн спинив його.
      - Заждiть хвилинку, Ван, - сказав вiн. - Це поки що дуже рiдкiсний екземпляр. Якщо вже знiмати, як ви сказали, то краще спочатку знiму його я, а вже потiм ви, гаразд?
      Вiн вийняв свiй малесенький фотоапарат i сфотографував величезного павука, який все ще неспокiйно перебирав лапами.
      - Тепер дiло за вами, Ван!
      Сухий звук пострiлу розiрвав повiтря. Павук пiдскочив i впав на вологий грунт. Власне кажучи, впав уже не павук, а тiльки окремi шматки його кошлатого тiла. Струс повiтря порвав павутиння, яке звисало тепер клоччям з дерев, вiдкриваючи прохiд.
      Шлях був вiльний. Мандрiвники пройшли мiж деревами i опинилися бiля пiднiжжя скелi, до якої вони простували. Ще кiлька хвилин - i обидва мандрiвники стояли на її вершинi. Звiдси вiдкривалася значно ширша панорама, нiж знизу.
      Мiжпланетний корабель лежав у вузькому мiжгiр'ї серед скель. Це мiжгiр'я, завглибшки метрiв п'ятдесят, нагадувало рiчище висохлої рiчки; подекуди воно було усiяне крупним камiнням, принесеним сюди, мабуть, бурхливою водою. Але якщо тут колись i протiкала рiчка, то це було дуже давно, бо тепер мiжгiр'я густо заросло деревами, якi пiдносили свої стрункi глянсуватi стовбури мiж камiнням i скелями. Дивнi, незвичайнi дерева! Вони були схожi водночас i на пальми, i на гiгантську папороть. Деякi з них високо здiймали свої червонi вiялоподiбнi верхiвки, iншi, навпаки, були скривленими i приземкуватими, наче плазували по грунту, обвиваючись навколо скель...
      Микола Петрович Риндiн засмучено похитав головою:
      - Поганувате мiсце ми обрали для посадки астроплана, Ван! Ну як вибиратися звiдси? Адже корабель так застряг, що не можуть допомогти навiть його колеса... вони не пiдуть по тому величезному камiнню. А стартувати за допомогою ракетних двигунiв прямо з цього вузького мiжгiр'я також неможливо. I скель, скель як багато! Нi, поганеньке мiсце ми обрали!
      - Зауважу: не пам'ятаю, щоб нам довелося вибирати його, - незворушно озвався Ван Лун.
      - Ну це, звичайно, так, проте... Втiм, гаразд. Про старт з Венери думати ще ранувато.
      - Вважаю, так. Ще встигнемо помiркувати.
      - А як ви гадаєте, Ван, товаришi бачать нас тут?
      Ван Лун посмiхнувся:
      - Ми ж бачимо астроплан. Значить, вони також бачать нас. - I вiн зробив вiтальний жест рукою в бiк астроплана, який тьмяно виблискував шлiфованим корпусом в глибинi мiжгiр'я.
      Справдi, Вадим Сокiл i Галя Рижко бачили все. Лише на кiлька хвилин Риндiн i Ван Лун зникли з їх очей, - тодi, коли на людей в скафандрах в тiнi скель нападали розлюченi хижi комахи. Потiм Сокiл i Галя бачили, як Ван Лун кудись стрiляв.
      - Ось Ван уже й тiшиться, - весело, хоча й з ноткою заздростi в голосi сказав Вадим. - Бачите, полює!
      - Здорово, Вадиме Сергiйовичу, - вiдгукнулася Галя, пильно дивлячись в iлюмiнатор. - А раптом - щось схоже з оленем або зайцем? От буде смачний обiд! I як же менi набридли консерви та морожене м'ясо, так уже хочеться свiженької їжi!..
      - Не думаю, - заперечив Сокiл. - Анi олень, анi заєць не пiдходять для юрського перiоду, i ви це добре знаєте, Галю.
      - Ну, хай тодi буде молодий iгуанодон. Як ви казали менi колись: "засмажимо фiле молодого iгуанодона"?
      Сокiл тiльки вiдмахнувся:
      - Чи довго ще ви згадуватимете про те, що я говорив жартуючи? Ну й характер у вас, Галю! Хоча... - замислився вiн, - хоча... хто знає, може статися, що iгуанодони i їстiвнi, це питання палеонтологiєю не розроблювалося. Власне кажучи, в цьому немає нiчого неймовiрного... Проте вони вже забралися на гору, дивiться!
      Тепер було чiтко видно: Риндiн i Ван Лун стояли на вершинi скелi, яка панувала над мiжгiр'ям. їх силуети рiзко вирiзнялися на тлi неба. Ван Лун з силою бив по скелi своєю похiдною киркою, Микола Петрович розгортав принесену ним довгасту рiч. Через кiлька хвилин Риндiн установив на вершинi скелi якийсь широкий товстий стрижень. Вiд нього вiдходили мiцнi стальнi вiдтяжки. Ван Лун укрiплював їх на вбитих в скелю кiлках.
      Ось Микола Петрович обернувся до астроплана i помахав рукою, наче закликаючи до уваги товаришiв, якi залишилися в мiжпланетному кораблi. Ван Лун також дивився в їх бiк.
      - Та бачимо, бачимо! - нетерпляче вигукнула Галя. - Давайте вже мерщiй!
      Микола Петрович нахилився, Вiн щось робив iз товстим стрижнем, укрiпленим вертикально в скелi. I раптом стрижень почав зростати! Здавалося, вiн витягався вгору, як пiдзорна труба, одне колiно за одним. Так воно було i в дiйсностi. Стрижень зростав, пiдiймався вгору, дедалi тоншаючи. Але найвища його частина все ще залишалася товстою, широкою. Ось мачта, на яку поступово перетворився стрижень, досягла заввишки метрiв п'ять-шiсть - i на мить застигла так. I тодi раптом на її верхiвцi розкрився великий червоний прапор! Прапор рiдного Радянського Союзу, тонкий шовковий яскраво-червоний прапор з золотим серпом i молотом у лiвому горiшньому кутi! Мачта трохи погойдувалася в повiтрi, пiдтримувана стальними вiдтяжками.
      Радянський червоний прапор, прапор любимої Радянської Батькiвщини маяв на високiй скелi Венери!.. Над ним у небi пливли важкi сiрi хмари, внизу i навколо нього розливалося оранжево-червоне море примхливої рослинностi невiдомої планети, - але прапор Батькiвщини гордовито майорiв у цьому новому свiтi, куди прилетiли вiдважнi посланцi радянського народу!
      Урочисто i нерухомо, як у почеснiй вартi, застигли бiля прапора на скелi Риндiн i Ван Лун. Галя Рижко схвильовано схопила руку Сокола. Вона вигукнула:
      - Як чудово! Наш, радянський прапор на Венерi, Вадиме Сергiйовичу!
      Сокiл мовчки палко потиснув її руку. I вони заспiвали могутнiй, урочистий Гiмн Радянського Союзу. Вони спiвали його голосно i радiсно, випроставшись на весь зрiст, з сяючими очима. Гiмн лунав у каютi астроплана, проте їм здавалося, що його мелодiя охопила цiле мiжгiр'я, що разом з ними спiває все: i скелi, i дерева, i густий оранжевий чагарник, вся Венера, увiнчана гордовитим червоним прапором...
      Вiдлунали останнi слова Гiмну. Галя вiдчувала, як прискорено стугонить її серце. Як усе прекрасно! I Вадим Сергiйович такий милий, хороший, близький! їй не хотiлося говорити, хотiлося ще довго-довго переживати цi надзвичайнi хвилини, неповторнi хвилини радостi й щастя.
      Але ось Сокiл першим порушив мовчання. Вiн стурбовано дивився в iлюмiнатор, а потiм обернувся до Галi.
      - Мабуть, буде сильний дощ, Галю. Погляньте, яка насувається важка чорна хмара!
      Справдi, з-за гори випливала величезна важка хмара синьо-чорного кольору. Вона насувалася дедалi ближче, опускаючись нижче й нижче, майже торкаючись верхiвок дерев, якi затрiпотiли й забилися пiд поривами вiтру.
      Наближення дощу помiтили i Риндiн з Ван Луном. Хутко перевiривши наостанку крiплення мачти, вони поспiшили зi скелi вниз. Хмара закривала вже майже все небо.
      Важко впали першi великi краплини. Вони скотилися по склу iлюмiнатора, лишаючи на ньому широкi мокрi смуги. I тодi майже одразу ринув заливний дощ. В його потоках уже не можна було розгледiти окремих краплин чи навiть струменiв. Здавалося, що це й не дощ зовсiм: з низького почорнiлого неба лилися суцiльнi потоки води, наче хтось там, угорi, перегортав один за одним величезнi баки, наповненi вщерть пiнявою водою. Бурхливi потоки ринули мiж скелями вздовж схилiв мiжгiр'я.
      - Нелегко буде нашим добиратися до корабля пiд такою неймовiрною зливою, - iз спiвчуттям промовив Сокiл. Галя, не вiдповiдаючи йому, прислухалася: їй здалося, нiби вона чує, як вiдчиняється верхнiй шлюзовий люк. Так, так, вона чує!
      - Iдуть, iдуть! - радiсно закричала дiвчина.
      Справдi, за хвилину вiдчинилися дверi каюти, i на порозi з'явилися Ван Лун i Риндiн. Вода ручаями збiгала на пiдлогу з їх скафандрiв. Галя кинулася до Миколи Петровича i допомогла йому зняти шолом.
      - А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, - збуджено примовляла вона, - така жахлива злива, я нiколи не бачила нiчого подiбного!
      - Ага, прямо-таки тропiчна, - вiдповiв їй, посмiхаючись, Риндiн. - Яка ваша думка, Ван?
      - Вважаю, навiть понадтропiчна. Гадав ранiше, у нас, на пiвднi Китаю, сильнi дощi. В Iндокитаї ще сильнiшi. Цей дощ - найсильнiший. Добре, встигли дiйти. Iнакше було б важкувато, - сказав Ван Лун, указуючи на iлюмiнатор. Дивитися звiдси добре, iти там погано.
      Схили мiжгiр'я перетворилися на суцiльнi кипучi водоспади. Разом iз шаленою водою, що ринула вниз, неслося, перекидаючись, крупне камiння, вивернутi з корiнням дерева. I по дну мiжгiр'я бурлила i клекотiла гiрська рiчка, яка створилася тут за час зливи.
      - Може статися, потiк води мiг би винести нас звiдси? - промовив задумливо Риндiн, але тут-таки безнадiйно вiдкинув це припущення: - Куди там! Корабель затиснутий мiж скелями, та й важить вiн стiльки, що вода зможе пiдняти його лише в тому разi, якщо заповнить цiле мiжгiр'я аж до країв...
      Галя прилинула до товстого скла iлюмiнатора. Якщо навiть Ван Лун, який об'їздив пiвсвiту, не бачив нiколи ранiше такої страшної зливи, то що ж було сказати їй! Анi в тропiках, анi в субтропiках Галина Рижко не була, якщо не зважати на Чорноморське узбережжя на Кавказi. Але хiба там може бути що-небудь подiбне? Ой яка жахлива, неймовiрна злива! Вiд самого вигляду тих безнастанних потокiв клекочучої води вже ставало холодно. Так холодно, що по спинi забiгали мурашки i навiть задубiли кiнчики пальцiв на ногах. Це, певна рiч, тiльки здається, адже в каютi, як i ранiше, тепло. Але чому в Галi неприємно затерпла лiва нога, наче вона її пересидiла? Що то за дурнi новини?
      Мимоволi Галя помацала ногу бiля колiна, де вона нiбито трошки навiть опухла, - i скрикнула вiд несподiванки. її пальцi наштовхнулися на якусь гулю завбiльшки з кулак.
      - Ой! - пролунав її зляканий голос.
      - Що трапилося, Галю?
      Дiвчина мовчки дивилася на свою лiву ногу. Бiля колiна на нiй сидiла дивна незграбна iстота. Вона була кругла, наче булька, але темно-червоного, навiть вишневого кольору, що рiзко вирiзнявся на синiй тканинi її шаровар. Iстота сидiла нерухомо, її короткi товстi лапи вп'ялися в тканину.
      - Струсонiть ногою, Галю, звалиться! - крикнув Сокiл, пiдбiгаючи до неї.
      Нi, це не допомогло: огидна iстота цупко трималася на нозi. Ван Лун узяв шомпол, яким чистив гвинтiвку, i спробував зiштовхнути неприємного гостя з ноги. З цього також нiчого не вийшло. Але Ван Лун за цей час устиг роздивитися шестиногого незнайомця.
      - Вважаю, це клiщ,- спокiйно промовив вiн. - Насмоктався кровi, дуже роздувся. Галю, прошу, не хвилюйтеся. Зараз усе зроблю.
      Шомполом вiн пiдчепив i вiдiрвав вiд тканини шаровар одну лапу клiща, потiм другу, третю, не даючи їм знову вчепитися. Нарештi, клiщ упав на пiдлогу, безпорадно перебираючи в повiтрi лапами. Блiда, наче крейда, Галя нервово i злякано терла ногу обома руками: як же вона не почула, коли клiщ почав кусати її?..
      Ван Лун вмiлими спритними рухами закотив шаровари на лiвiй нозi дiвчини. Ось вона, малесенька ранка бiля колiна! Звiдси клiщ смоктав кров.
      - I ви не вiдчували нiчого, Галю? - здивовано спитав Микола Петрович.
      Галя сердито трусонула головою: коли б то вона вiдчувала!
      - Немає нiчого дивного, - заспокiйливо промовив Сокiл. Вiн уже взяв з аптечки дезинфiкуючу рiдину i обмивав нею ранку на нозi Галi. - Цiлком можливо, що ця порода клiщiв насамперед випускає якийсь сiк, видiлення своїх залоз. Такий сiк анестезує тiло в мiсцi укусу, робить його нечутливим до болю. Свого роду пристосування органiзму...
      Вiн говорив веселим, життєрадiсним тоном, мабуть, бажаючи заспокоїти Галю, вiдвернути увагу дiвчини, яка дуже розхвилювалася. Галина розумiла це: звичайно, Вадим Сергiйович дуже дбайливий i милий!
      - Я i потiм також не помiтила б, - сказала вона збентежено, - коли б не затерпла нога. От тодi я й звернула увагу... А вiн не отруйний, цей клiщ?
      - Нi, нi, що ви! - заспокоював її Сокiл, залiплюючи ранку пластирем. От i все, для хвилювання вже немає причин. Звичайно, клiщ не отруйний. Згадується менi, в природi взагалi не iснує отруйних клiщiв... на Землi, я маю на увазi. Але й тут, мабуть, також немає. А от як ця погань з'явилася тут в каютi? Адже не з Землi ми його привезли?
      - Можливо, пробрався крiзь люк, коли ми з Ваном виходили чи поверталися, - висловив припущення Риндiн.
      - Хм... трудно уявити собi, адже клiщi дуже малорухливi iстоти, заперечив Сокiл. - Ну, Галиночко, розвеселiться, люба! Зрозумiйте, нiчого особливого по сутi не сталося. Трохи вкусив вас клiщ. Ван зняв його. Ранку промито, залiплено. I все, бiльше нема чого думати. У життi й не таке трапляється. Навiщо звертати увагу на такi дрiбницi? Та я на вашому мiсцi вже забув би про все. Подумаєш, вкусив якийсь мiзерний клiщ! Дрiбниця!
      - Дозволю собi зауважити: ще одна така дрiбниця сидить на вашiй власнiй нозi, Вадиме, - пролунав незворушний голос Ван Луна, який спокiйно закурював свою улюблену люльку, тепер уже без сторонньої допомоги.
      - Де? Де? От мерзота! - аж пiдскочив стривожений Сокiл. Вiн люто вдарив себе рукою по нозi. Обличчя його перекосилося вiд гримаси огиди. З-пiд руки бризнула кров. Рiзкий удар роздавив клiща, який сидiв на нозi. Вадим заметушився: - Де дезинфекцiя? Куди я поставив пляшку? Мерщiй треба промити! Чорти ж його знають, що то за клiщi... насправдi, як неприємно, бридко...
      - Гадаю, не варт звертати увагу, друже, - попихкуючи люлькою, так само спокiйно говорив Ван Лун, явно копiюючи попередню мову Сокола, звернену до Галi. - Трохи вкусив вас клiщ, трохи ви вбили його. Дрiбницi. Зовсiм, гм, дурниця, чи не так?
      Сокiл сердито поглянув на Ван Луна, проте змовчав. Зате Галя смiялася на весь голос. Вона розумiла чудово, що не має права смiятися, адже Вадим Сергiйович говорив тодi все це, щоб заспокоїти її, пiдбадьорити... Але вже надто смiшно вiн одразу змiнився, коли дiло торкнулося його самого. А тут iще Ван Лун глузує з таким страшенно серйозним виглядом... I ось веде ще й далi, хоча б на хвилинку посмiхнувся: як вiн може так - жартувати i оком не моргнути!
      - Клiщ не дуже юрська iстота нiбито. Нiчого, ще побачимо багато. Будемо вивчати. Два дослiди є: Галя i Вадим. Цiлком добре, можна перевiряти враження, чи не так, Вадиме? Проте вважаю, клiщi не самi залiзли до нас, Миколо Петровичу, - звернувся Ван Лун до Риндiна. - Скорiше, ми принесли їх сюди. Зараз перевiримо.
      Уважний огляд скафандрiв довiв, що Ван Лун мав рацiю. На одному скафандрi, причаївшися, сидiло три клiщi, на другому - один. Вони неспокiйно ворушилися, сухi i плескатi, чуючи запахи живих iстот, кров'ю яких могли заспокоїти голод. Всi непроханi гостi були зараз же знищенi.
      Злива за iлюмiнатором вщухала. Але про вихiд з астроплана годi було й думати. Бурхливi водоспади все ще линули по схилах мiжгiр'я, хоча й не так нестримно, як ранiше. Рiчка, що створилася внизу, навпаки, помiтно збiльшувалася, її потоки перекочували важке камiння i кружляли його у коловоротах. Микола Петрович вiдiйшов од iлюмiнатора, пощипуючи борiдку, що завжди говорило про його стурбованiсть.
      - Слухайте, друзi мої, - сказав вiн, звертаючись до всiх разом. - Нам слiд обмiркувати, як поводитися далi. Якi першочерговi завдання стоять перед нами? Насамперед, треба встановити: чи зможемо ми якимсь чином витягти звiдси наш астроплан? Ми знаємо вже, що вiн лежить мiнi скелями. Умови для зворотного старту майже неможливi. Але як мiцно тримають його скелi? Чи не зможе потiк води, скажiмо, вiд такої зливи, визволити його? Ясна рiч, якщо ми перед тим вживемо певних допомiжних заходiв... Це перше завдання, яке пiдлягає вивченню i розв'язанню, тим бiльше, що заливнi дощi тут вiдбуваються, очевидно, нерiдко. Друге завдання - вивчити найближчий до нас район Венери, його геологiчнi особливостi, його рослинний i тваринний свiт. Я вирiшив зробити ось як. Щойно зiйде вода, Вадим i Ван Лун вийдуть... так, так, i ви, Галю, можете вирушати з ними, - поквапливо додав Риндiн, помiтивши, як стрепенулася засмучена дiвчина. - Ви оглянете астроплан, вивчите, як саме вiн лежить. Потiм, якщо залишиться час, Вадим накреслить геологiчну схему мiжгiр'я. З цього ми й почнемо. Це буде першою нашою серйозною розвiдкою, чи не так?
      - Можна збиратися, Миколо Петровичу? - запитала Галя. Вона вже горiла вiд нетерпiння. Риндiн мимоволi розсмiявся:
      - Нi, Галю, на жаль, доведеться трохи зачекати, не поспiшайте. Я бачу, ви ладнi вибiгти просто пiд зливу? Така прогулянка не дасть потрiбних нам наслiдкiв.
      - Та ж злива вже вщухла, Миколо Петровичу, - упиралася Галя, якiй таки й справдi дуже хотiлося вийти якнайшвидше.
      - Навiть тодi, коли вона зовсiм вщухне, коли зiйде вся цiлком вода з мiжгiр'я, i тодi треба буде спочатку придивитися. Адже ми ще не знаємо й приблизно, яка тривалiсть дня на Венерi. Чи ви бажаєте вирушити в подорож, так би мовити, проти ночi, прямо на побачення з нашим нiчним вiдвiдувачем?
      Певна рiч, Микола Петрович мав рацiю. I дощ ще не припинився, i вода ще сходитиме довго, i, можливо, вже наближається вечiр, таємнича нiч Венери з її неприродним для людей Землi фiолетуватим присмерком. Нiч Венери з блукаючими серед примхливих жовтогарячих i червоних рослин дивними i страшними потворними тваринами... брр, i згадувати про них неприємно!
      Галя Рижко мовчки зiтхнула. Доводиться чекати!
      Роздiл третiй,
      який описує подорож Вадима Сокола, Галi
      Рижко i Ван Луна по нетрях Венери,
      знайомство мандрiвникiв з химерним
      рослинним свiтом планети i закiнчується
      тривожними сигналами, якi подає академiк
      Риндiн, що залишався в астропланi.
      - Астроплан застряв кормовою частиною!
      - Стабiлiзатори цiлi й непошкодженi!
      - У правого сопла пом'ятий край!
      - З правого ж таки боку в корпусi кiлька вм'ятин!
      Галя Рижко виголошувала цi уривчастi фрази, кожного разу повертаючи перед тим маленький вимикач на грудях скафандра. Цим вона включала переносну радiоустановку, прикрiплену ременями в неї на спинi. Радiохвилi несли її повiдомлення до мiжпланетного корабля, де до них уважно прислухався Микола Петрович. Вiн вiдзначав на схемi астроплана, що лежала перед ним, тi пошкодження, про якi сповiщала йому Галя.
      Звичайно, можна було б i не вдаватися до переносної радiоустановки, бо на такiй маленькiй вiдстанi досить було б i постiйного передавача, вмонтованого в скафандрi. Але мандрiвники мали на увазi пiсля огляду астроплана зробити вилазку за мiжгiр'я. А звiдти доповiдати Риндiну можна було вже тiльки за допомогою значно потужнiшої переносної радiоустановки, бо передавач скафандра не перекрив би велику вiдстань.
      Огляд астроплана не приносив нiчого втiшного. Мiжпланетний корабель, упавши на поверхню Венери, котився, очевидно, вниз, у мiжгiр'я, - про це свiдчили глибокi вм'ятини в його металiчному корпусi. Добре ще, хоч обiйшлося без пробоїн i серйозних пошкоджень. Але годi було й думати про легке визволення мiжпланетного корабля iз скель, якi оточували його.
      Повернення на Землю ставало складною, трудною проблемою. Розв'язати її, мабуть, буде значно важче, нiж навiть вiдшукати на Венерi мету їх прильоту ультразолото.
      Троє людей у скафандрах пильно оглядали астроплан i вивчали його стан мiж скелями. Вiрнiше сказати, оглядало двоє, Сокiл i Галя Рижко, бо Ван Лун весь час роздивлявся навколо, промацуючи своїми зiркими примруженими очима мiсцевiсть: адже зараз пiд його охороною перебувало вже двоє товаришiв. Обидва вони, i Галя, i Вадим, були, за вимогою Ван Луна, озброєнi скорострiльними електричними пiстолетами. Але якщо на Галю ще можна було в якiйсь мiрi покластися як на стрiльця, то думка про Вадима примушувала Ван Луна тiльки оглядатися пильнiше.
      Ще перед виходом з корабля Ван Лун розповiв товаришам про зустрiч з летючими хижими комахами i павуком. Згадав вiн i про живий потiк з рiзноманiтних комах. Тепер Галя i Вадим мали можливiсть самi переконатися, що поверхня Венери густо заселена комахами найдивовижнiших типiв i видiв. Вони аж кишiли, роїлися буквально всюди.
      - А може, в нашому мiжгiр'ї iснують якiсь особливi умови? - висловив догадку Сокiл. - Раптом виявиться, що це - чомусь улюблена ними дiлянка? Адже ж iнакше трудно пояснити таку кiлькiсть комах в одному мiсцi.
      Ван Лун знизав плечима i нiчого не вiдповiв. Йому таке припущення здавалося сумнiвним. Втiм, мабуть, усе поступово з'ясується. А поки що треба бути обачливими. В усякому разi, досвiд нiчної пригоди i денних зустрiчей Ван Луна з комахами пiд час першої вилазки з Риндiним не минув дарма. Перед тим як вирушити далi за межi скелястого мiжгiр'я, Галя Рижко за пропозицiєю Ван Луна повернулася до астроплана i взяла з собою також скорострiльну гвинтiвку в додаток до її пiстолета. Попри всю повагу до новiтнiх зразкiв зброї, Ван Лун все ж таки покладався бiльше на випробувану автоматичну тридцятизарядну гвинтiвку тульської роботи.
      Обережний Микола Петрович вирiшив був спочатку, що мандрiвники для першого разу мусять обмежитися тiльки оглядом астроплана. Але потiм вiн зважив на прохання Сокола, який палко доводив, що пiсля зливи слiд, не вiдкладаючи, вивчити намиви, створенi водоспадами, i породи схилiв мiжгiр'я, що оголилися пiд потоками води.
      - Гаразд, iдiть, - погодився академiк i додав: - Але пам'ятайте, що радiопередавач астроплана пiд час падiння пошкодився, i ми його ще не полагодили. Значить, я буду вас тiльки чути, бо ж Галя бере переносну радiоустановку, а вiдповiдати вам нiчого не зможу. I умовимося так: якщо потрiбне буде ваше термiнове повернення, - я подам вам сигнал двома маленькими вибухами з ракетного двигуна. Сподiваюся, що цього робити не доведеться, але на всяк випадок - пам'ятайте: почувши звуки вибухiв, негайно повертайтеся! А тепер вирушайте. Бажаю успiху!
      Тiльки вiдiйшовши од астроплана i скель, серед яких вiн лежав, тiльки ступивши на вогкi ще вiд дощу схили мiжгiр'я, мандрiвники на мить спинилися, враженi дивовижним пейзажем. Спинився навiть Ван Лун, який уже був знайомий з ландшафтом Венери. Нi, пiд час першої його вилазки з Риндiним картина була далеко не такою!
      Злива освiжила, оновила рослиннiсть - i вона сяяла тепер соковитими рiзноманiтними барвами. Очi мандрiвникiв, звиклi до сутiнi, що панувала в каютi корабля, до тьмяного сiруватого кольору всього, що було з ними в астропланi, мимоволi жмурилися вiд яскравих тонiв, майже заслiпленi фантастичною квiтчастiстю незайманої дикої природи. Те, що вони бачили зараз, не йшло нi в яке порiвняння з баченим будь-коли ранiше. Венера являла собою велетенську вологу теплицю пiд непроникливим хмарним покровом!
      Гiгантськi стрункi дерева, схожi на араукарiї, пiдносили високо вгору широкi крони свого вiття, яке погойдувалося пiд поривами вiтру. Здавалося, було виразно чути, як шелестiло їх крупне лускоподiбне червоне листя, серед якого виднiлися величезнi шишки завбiльшки з двi-три людськi голови. Ось з ближньої араукарiї зiрвалася одна з таких шишок. Важка коричнева куля пролетiла в повiтрi, ламаючи на своєму шляху гiлки, i покотилася униз, до астроплана.
      Галя Рижко мимоволi вiдступила на крок i оглянулася: чи не готує ще якесь з дерев отакий несподiваний подарунок, спроможний вбити на мiсцi необережного перехожого?..
      Безкраїй первiсний лiс оточував мiжгiр'я i тягнувся аж до самого обрiю. Де-не-де понад лiсом височiли червонi кошлатi шапки велетенських араукарiй на довгих струнких стовбурах. I ще високо пiдiймалися яскравi витягненi конуси якихось рiдних братiв земних кипарисiв. Мiж ними око вiдзначало ще одного цiкавого представника флори Венери: на хмарному тлi неба маяли, гойдаючися в прозорому повiтрi, широкi лапчастi вiяла листя своєрiдного i красивого дерева, що нагадувало рiдкiсне на Землi дерево гiнкго. Високi стовбури араукарiй стояли вiддалiк один вiд одного, а весь грунт мiж ними був укритий густими, непролазними хащами рослин, якi майже нiчим не вiдрiзнялися вiд пальм, - хiба що тiльки червоним кольором листя.
      Це були справжнi цикадеї з їх товстими приземкуватими стовбурами, усипаними крупною лускою. Прямо з стовбурiв цикадей пишними розкидистими волотями в усi боки розходилося довге пiрчасте червоне листя, переплiтаючись з сусiднiм, ледве вiдшукуючи собi серед нього хоч скiльки-небудь вiльне мiсце. Через якийсь час звиклий погляд мандрiвникiв вже почав розрiзняти цикадеї вiд їх сусiдiв - доiсторичних бенетитiв, проте з листям iнодi пiрчастим, як у самих цикадей, iнодi прямим i рiвним.
      Ще нижче, пiд широкими пiрчастими волотями цикадей, у густому вологому присмерку розросталися хащi оранжевої папоротi найрiзноманiтнiших форм. Це був нижнiй поверх рослинностi Венери: пiд широким узорчатим листям папоротi не росло вже нiчого, бо воно вiдкидало на грунт глибоку темну тiнь, не пропускаючи, здавалося, анi найменших за1 лишкiв розсiяного сонячного свiтла, яке лилося з хмарного неба.
      Проте й тут, у глибокому присмерку, кипiло буйне i жорстоке життя. Мiрiади рiзних комах метушилися, кидалися одна на одну, пожирали одна одну. Галя Рижко iз задоволенням подивилася на мiцнi гумовi чоботи свого скафандра, вкритi густою металiчною сiткою, на щiльнi непроникливi рукавички, на весь надiйний скафандр. Так, без нього тут не можна було б i кроку ступити! Тiльки вiн захищав людину вiд бридких, як на її погляд, ненажерливих комах, що ними були переповненi й чагарник, i листя дерев, i всi звивини i заглиблення грунту, i навiть саме повiтря. Навiть увi снi Галi не доводилося бачити щось схоже з цим перенаселеним Царством комах.
      Але ось нетрi, якими пробиралися мандрiвники, стали остаточно непролазними. Ван Лун дедалi частiше вживав своєрiдний електричний iнструмент, електронiж, який вiн передбачливо взяв з собою в похiд. Це був держак з пластмаси, який роздвоювався на кiнцi. I там була натягнута груба дротина, крiзь яку Ван Лун, натискуючи пальцем на кнопку, пропускав електричний струм. Дротина розжарювалась вмить до бiлого i, немов найгострiший нiж, розрiзала те, до чого доторкувалась, навiть цiлi стовбури тонких дерев. Ван Лун наче пiдсiкав тим електроножем повiтряне корiння дерев, що переплiталося мiж собою, прокладаючи вузеньку стежку, якою слiдом за ним пробиралися Сокiл i Галя Рижко.
      - Так ми далеко не пiдемо, якщо кожен крок доводиться брати з бою, поскаржилася, нарештi, дiвчина.
      Ван Лун обернувся до неї:
      - Незабаром, гадаю, кiнець цьому скрабу. Нiчого!
      - Якому скрабу? Що це означає?
      - Пробачте, забув, що ви не знаєте цього. Поясню. Такi непрохiднi хащi бачив колись в Австралiї,- охоче розповiв Ван Лун.- Щоправда, рослини там iншi, однак iти так само важко. Дуже дикi хащi, густий чагарник. Називається в Австралiї - скраб. Новаковi самому ходити до скрабу не можна. Обов'язково заблукає.
      Голос Ван Луна звучав цiлком природно - i навiть трудно було уявити собi, що цей знайомий до найменшої iнтонацiї голос спочатку перетворювався мiнiатюрною радiоустановкою скафандра на електромагнiтнi коливання, а потiм приймався такою ж самою установкою в скафандрi Галi. Здавалося, що вiн долинає прямо вiд Ван Луна, наче й не було на ньому нiякого непроникливого шолома.
      - А незабаром кiнець, тому що кiнчається схил. Далi, пам'ятаю, кам'янисте плато. Бачив, коли ходив з Миколою Петровичем, - закiнчив Ван Лун свiй незвично довгий монолог.
      Справдi, заростi порiдшали, щойно закiнчився положистий схил, яким пiдiймалися мандрiвники. Вони вийшли на скелястий майданчик i полегшено зiтхнули.
      Не далi нiж у кiлометрi вiд них лiворуч починався знову густий лiс, мабуть, ще бiльш непрохiдний порiвняно з заростями, якi вони тiльки-но пройшли. Цей лiс тягнувся суцiльною оранжево-червоною смугою вiд одного краю обрiю до другого. Праворуч iшло вниз мiжгiр'я, а за ним - знову лiс, такий самий могутнiй, такий самий первiсний. Чи ж не вкрита лiсами i вся поверхня Венери?..
      Заростi звiдси, вiд кам'янистого майданчика, спускалися схилом униз, до дна мiжгiр'я, де лежав мiжпланетний корабель. Тепер згори можна було переконатися, що мiжгiр'я дiйсно являло собою рiчище рiчки, яка зникла. З одного боку воно круто вигиналося, наче обходячи мiцну перепону з гiгантських скель. Зате з другого боку, куди був скерований гострий нiс мiжпланетного корабля, мiжгiр'я розширювалося i вже не робило поворотiв. Зi схилiв мiжгiр'я над астропланом нависали великi скелi, що висовували свої поламанi верхiвки з червоного моря густих заростей, якi оточували їх. I що нижче опускалися схили мiжгiр'я, то менше залишалося на них дерев. Унизу цикадеї створювали тiльки окремi невеличкi групи: дно мiжгiр'я, вогке й темне, вкривала сама густа папороть.
      Астроплан, певно, впав на один iз схилiв i вже потiм скотився вниз, ламаючи на своєму шляху дерева. Слiди цього було виразно видно: зламанi пальми, кiлька розщеплених кипарисiв - i маса розчавленої папоротi, яка тiльки тепер починала знову пiдiймати вгору своє узорчате, освiжене зливою листя.
      Мiжпланетний корабель лежав затиснутий двома скелями на самому днi мiжгiр'я. Двi масивнi скелi височiли там, нахиленi пiд кутом одна до одної, - i астроплан наче навмисно втиснувся мiж ними своєю кормовою частиною. На його корпусi, що потьмянiв вiд нагрiвання в атмосферi Венери, були ясно помiтнi блискучi подряпини - слiди ударiв пiд час падiння.
      - Так, здорово застряли, - висловив спiльну думку Вадим Сокiл, засмучено похитуючи головою. - I трудно навiть уявити собi, як нам доведеться вибиратися...
      Ван Лун промовчав, не зводячи погляду з астроплана, який здавався звiдси, з висоти бiля кiлометра, зовсiм iграшковим. Звичайно, становище було незавидне.
      - Важка, очевидно, буде справа, - продовжував Вадим Сокiл. - Єдиний, на мою думку, вихiд - це висадити в повiтря скелi... не одразу, звiсно, а частинами. Проте i тодi невiдомо, що робити далi. Мiжгiр'я глибоко завалене камiнням, наше колiсне шасi не допоможе... От задача!
      Вiн машинально зробив такий жест, наче хотiв за звичкою скуйовдити своє кучеряве волосся, - i вiдсмикнув руку, натрапивши на товсте скло цилiндричного шолома.
      I раптом Галя Рижко радiсно вигукнула:
      - Товаришi! Що я вам скажу!
      Обидва її супутники запитально глянули на неї: що вона ще вигадала, ця експансивна дiвчина? Але Галя вже вела далi:
      - Можна зовсiм по-iншому, не висаджуючи скелi! I взагалi, навiть без утруднень стартувати звiдси!
      - Новий винахiд, Галиночко? Що ж, послухаємо, - недовiрливо озвався Сокiл.
      - I нiякий не винахiд, - палко заперечила ображена його недовiр'ям дiвчина. - Погляньте самi: куди скерований нiс астроплана? I в якому вiн станi?
      Два прозорих шоломи повернулися в бiк астроплана. Нижня частина його корми лежала мiж скелями. Весь мiжпланетний корабель перебував у похилому станi, його нiс був пiдведений вгору. Ну, так що ж з того? Що надумала Галя Рижко?
      Але дiвчина не чекала вiдповiдi на свої запитання. Вона вже говорила далi - пристрасно й переконливо:
      - Хiба це не нагадує вам трамплiн? Ну от, звичайний трамплiн, якi бувають по гiмнастичних залах. Скiльки разiв я стрибала з нього! Та ви просто не хочете помiркувати, слово честi! А це так легко уявити собi. Адже ж астроплан всiм своїм корпусом скерований пiд кутом угору, вздовж мiжгiр'я. I нiчого бiльше не треба. Якщо Микола Петрович дасть iз ракетних двигунiв вибухи потрiбної сили, пiдряд кiлька вибухiв, - тодi наш корабель полетить уперед i вгору. Адже скель прямо перед ним немає, так? А по дотичнiй лiнiї, скерованiй туди, куди дивиться нiс астроплана. вiн вилетить угору, i схили мiжгiр'я йому не завадять. По дотичнiй, все одно немов по естакадi!
      Бачачи серйознi погляди товаришiв, бачачи їх роздуми, Галя знiяковiла. її збудження рантом згасло: що, як все, що вона зараз наговорила, - дурницi? А коли це неможливо?..
      Ван Лун i Сокiл ще раз подивилися в бiк астроплана, потiм перевели погляди на схили вздовж мiжгiр'я, наче перевiряючи можливий полiт астроплана по дотичнiй.
      - Та скажiть уже нарештi, що ви про це думаєте, - вже жалiсно промовила розгублена Галя.
      Ван Лун поклав їй руку на плече:
      - Думаю, дiвчино, у вас добра голова. Не знаю, як буде з перевантаженням. Втiм, думка вiрна. Визнаю: радiю, що ви опинилися в нашому кораблi.
      - Так, Галиночко, це цiкiва думка, - жваво озвався i Вадим Сокiл. Звичайно, потрiбнi будуть ще складнi розрахунки вiдносно перевантаження: адже початковий поштовх мусить бути дуже мiцним. Але в основi iдея вiрна.
      От тепер Галя Рижко по-справжньому розгубилася. Вона вiдчула, як рум'янець заливає все її обличчя.
      Проте коли хто з товаришiв i помiтив щось, все одно нiчого не сказав з цього приводу.
      - Пiшли далi? - коротко запропонував Ван Лун.
      - Звичайно, - в один голос вiдгукнулися Сокiл i Галя.
      Одне за одним вони вирушили до лiсу мiж вогкими ще вiд учорашньої зливи скелями. Кам'янисте плато майже одразу поступилося мiсцем долинi, вкритiй низькою папороттю. Галя здивовано вiдзначила про себе: як раптово змiнюється характер грунту на Венерi, та й рослиннiсть також! Щойно був сухий кам'янистий грунт, - i ось уже її гумовi чоботи ступають по соковитому оранжевому листi густої папоротi i навiть час вiд часу загрузають у товстому шарi вiдмерлих рослин, який устилав вогкий i м'який грунт.
      - Хотiв би показати вам, як рухається рiчка з комах, - промовив засмучено Ван Лун. - Але тепер нiде такого немає.
      - Нiчого, Ван, немає живої рiчки, зате комах узагалi досить i тут, вiдiзвався Сокiл.
      Мабуть, навiть за умов Венери живий потiк комах, який бачили пiд час першої вилазки Риндiн i Ван Лун, був не частим явищем. Можливо, комахи переселялися перед зливою? Хто знає: нашi мандрiвники лише починали своє ознайомлення з природою невiдомої планети. Проте Сокiл не помилявся: комах було досить усюди - i навiть значно бiльше нiж досить. Вони повзали, бiгали i лiтали цiлими хмарами. I часом їх дзижчання, свистiння, скрекiт i безлiч iнших пронизливих звукiв буквально оглушали i робилися нестерпними.
      Попереду, як i ранiше, швидкими i розмiреними кроками iшов Ван Лун. I так само, як i ранiше, вiн тримав напоготовi автоматичну гвинтiвку i уважно оглядався на всi боки. Ван Лун вибирав шлях мiж рiдким чагарником, iнодi вiдламував гiлки i складав їх хрестом. Галя розумiла, що вiн робить це для того, щоб легше було знайти шлях назад. Вона почула голос Ван Луна, який звертався до Сокола:
      - Не знаю, чому не зустрiчається нiяких iнших тварин юрського перiоду? Що скажете, друже? Якщо палеонтологи на Землi мали рацiю... не кажучи вже про вас самого, тодi нам давно вже час зустрiти ваших страховищ. Iгуанодонiв i мегалозаврiв, наприклад. Втiм, їх немає. Лише комахи, павуки, клiщi. Не можу зрозумiти чому.
      Дивно: в його тонi Галя Рижко не помiчала звичайних iронiчних ноток. Та й Сокiл вiдповiдав йому так само серйозно:
      - Рiшуче нiчого не можу сказати, Ван. Я подумав ось про що. Можливо, крупнi тварини на Венерi не люблять денного свiтла, як отi хижi комахи, про яких ви розповiдали, i з'являються тiльки вночi? Проте - навряд чи це так... Як ви гадаєте, Ван?
      Вiдповiдi вiн не почув, бо Ван Лун раптом спинився i пiдвiв гвинтiвку. Вiн прислухався,- як i решта.
      Десь далеко пролунав низький дивний гул. Вiн нагадував гул лiтака такий самий розмiрений, рiвний, на дуже низьких нотах. Цей гул ставав дедалi гучнiшим,- i потiм так само поступово почав стихати. Ось вiн майже завмер i зник зовсiм. Трудно було позбутися враження, нiби десь поблизу пролетiв великий багатомоторний лiтак. Ван Лун запитально поглянув на супутникiв:
      - Що думаєте?
      Певна рiч, думати можна було все що завгодно, проте вiдповiдi не мiг дати нiхто. Перший могутнiй звук, який почули мандрiвники на Венерi, лишався для них загадкою, - як i багато дечого iншого.
      Ван Лун вiв товаришiв до високої i широкої скелi, яка височiла на пiвдорозi до величезного лiсу. Без особливих утруднень всi вибралися на неї. Нiхто не запитував, навiщо Ван Лун привiв їх сюди: було ясно, що з цiєї скелi вiдкривався найбiльш широкий краєвид.
      Так i було насправдi. Але мандрiвникам i звiдси не вдалося побачити нiчого дiйсно нового, якщо не зважати на те, що за оранжевою смугою лiсу, над яким здiймалися де-не-де гордовитi вершини велетнiв араукарiй i бенетитiв, вони помiтили далеку срiблясту стрiчку великої рiки. Вона ясно вирiзнялася серед червоного моря первiсного лiсу, що простягся аж до самого обрiю. Сокiл засмучено зiтхнув:
      - Скiльки води! Як хороше, як чудово було б нам знизитися там. Адже ж з водної поверхнi можна стартувати цiлком безпечно.
      - I до того ж ця рiчка зовсiм недалеко, - додала Галя. - Усього кiлометрiв п'ять чи десять, правда, Вадиме Сергiйовичу?
      - Так, по прямiй - кiлометрiв вiсiм. Проте нам вiд цього не легше, - ще раз зiтхнув Сокiл. - Астроплан туди не перетягнеш!
      - А це що таке? - тривожно скинув до плеча гвинтiвку Ван Лун.
      Галя одразу зробила те ж саме, намагаючись не видати свого хвилювання.
      Понад лiсом, не бiльше як в кiлькох сотнях метрiв вiд них над самими верхiвками дерев летiла якась дивовижна iстота. В неї був довгий тулуб, величезнi крила, якi здавалися прозорими - чи то iстота так хутко махала ними?.. Вона летiла швидко, але нерiвно, немов кидаючись з боку в бiк. I тому її нiяк не можна було добре роздивитися. Так чи iнакше, дивна iстота була, очевидно, зайнята своїми власними справами, мандрiвники не привертали її уваги, вона вiдлiтала далi й далi.
      Швидким рухом Ван Лун опустив гвинтiвку i пiднiс до очей бiнокль. Втiм, щоб користуватися ним крiзь прозоре скло шолома, треба було старанно навести фокус. Тим часом дивовижний крилатий незнайомець нiби поринув униз i зник за верхiвками дерев.
      Ван Лун не стримав досади:
      - Не встиг роздивитися. Що це було, хотiв би знати
      - В усякому разi, не лiтак, - вiдповiла Галя.
      - Летучий ящiр, - висловив припущення Сокiл.
      Як бачимо, дискусiя з цього приводу не обiцяла успiху.
      Ван Лун запропонував:
      - Далi заглиблюватися, вважаю, не варто. Час повертатися. Давно вже ходимо.
      - А чи не зайдемо ми на зворотному шляху на те мiсце, де ви з Миколою Петровичем встановлювали прапор? - чи то спитала, чи то попросила Галя Рижко. Їй дуже хотiлося побувати бiля прапора Батькiвщини, який майорiв над Венерою.
      - Це можна, - погодився Ван Лун. - Скеля по дорозi. Тодi - пiшли.
      Зворотний шлях здавався значно легшим. Та це було так i насправдi, бо тепер не доводилося витрачати час i сили на розчищування дороги. Не минуло й пiвгодини, як мандрiвники опинилися на скелi, яка панувала над мiжгiр'ям i була увiнчана червоним прапором. Сокола i Галю знову охопило хвилювання,- як тодi, коли вони дивилися з астроплана на Риндiна i Ван Луна.
      На невеличкiй дiлянцi поверхнi Венери наче навмисно зiбралися докупи представники рiзних i дуже вiддалених епох розвитку живої природи!
      Навколо мандрiвникiв простягався густий лiс, незайманi оранжево-червонi хащi юрського перiоду, де привiльно зростали i пишно квiтували рослини, яких уже не бачить i нiколи не побачить Земля. Там, на Землi, вони давно вимерли, поступилися мiсцем iншим видам, знайомим людству. А в Цих первiсних хащах ховаються небаченi тварини, невiдомi звiрi, потворнi iстоти, схожi на драконiв, летучих ящерiв, зубатих птахiв. Десь там, у непрохiдних нетрях, вони причаїлися, щоб пiд покровом ночi вийти на розшуки здобичi.
      Стрiмкi скелястi схили вели звiдси вниз, до дна мiжгiр'я. I на скелi, яка пiдносилася вище iнших, пiд великим маючим червоним прапором з золотими серпом i молотом - стояло троє людей у скафандрах. М'якi вiдблиски свiтла грали на товстому органiчному склi їхнiх цилiндричних шоломiв, тьмяно вiдсвiчували темнi металiчнi прилади на скафандрах.
      А ще нижче, на днi мiжгiр'я, серед скель нерухомо лежав мiжпланетний корабель аргонавтiв Всесвiту, - найостаннiше досягнення людського розуму i винахiдливостi, астроплан "Венера-1".
      Араукарiї, цикадеї, бенетити - i вдосконаленi скафандри з радiоустановками. Доiсторичнi потвори, дракони, ящери - i ракетний мiжпланетний корабель!
      Кожен з трьох товаришiв, що стояли на скелi, вiдчував незвичайнiсть, напiвфантастичнiсть цього контрастного становища. I нi Ван Лун, нi Галя не здивувалися, почувши пiднесений голос Вадима Сокола:
      - Бракує слiв, щоб сказати про те, що переповнює душу! Наче у фантастичнiй машинi часу ми досягли далекого минулого природи - i тепер спостерiгаємо те, чого не бачила нiколи ранiше жодна людина. Дикий, надзвичайний, нi з чим незрiвнянний пейзаж! Але як вiн приваблює погляд саме цiєю своєю дикою своєрiднiстю...
      Раптом вiн замовк, не зводячи широко вiдкритих очей з астроплана, що лежав на вiдстанi близько кiлометра вiд них. З бокових сопел корабля вихопилися двi хмарки розпечених газiв. А за кiлька секунд з'явилися ще двi таких самих хмарки. I вже потому до товаришiв долинули гучнi звуки двох вибухiв.
      Мандрiвники на мить завмерли. Невже це сигнал небезпеки? Два вибухи один за одним збирався зробити Микола Петрович в разi небезпеки, в разi, коли його супутникам треба буде негайно повертатися. Що ж сталося?..
      - Погляньте! - вигукнула Галя, вказуючи на астроплан.
      Ван Лун i Сокiл побачили, як бiля корми мiжпланетного корабля майнув серед скель величезний темний силует. Майнув - i зник.
      - Униз, за мною! - скомандував Ван Лун i кинувся бiгти.
      Перестрибуючи велике камiння, ламаючи на шляху соковите листя папоротi, товаришi бiгли вниз, до астроплана, куди їх кликали тривожнi сигнали Миколи Петровича Риндiна.
      Роздiл четвертий,
      де пояснюється причина тривожних сигналiв
      академiка Миколи Петровича Риндiна, якi
      вiн подавав з астроплана, але виникає
      серйозне занепокоєння за долю Галини
      Рижко, мiсцеперебування якої стає
      остаточно невiдомим.
      Залишившись в астропланi, Микола Петрович уважно слухав усе, що Галя розповiдала йому за допомогою свого переносного радiопередавача. Вiн наносив на аркуш паперу, де була накреслена схема корабля, акуратнi помiтки про пошкодження: хоча про старт з Венери, звичайно, поки що не могло бути й мови, проте академiку хотiлося мати точне уявлення про стан астроплана i умови, в яких вiн лежав на днi скелястого мiжгiр'я.
      Потiм розвiдники подалися вгору, схилом до лiсу. Спочатку Галя ще сповiщала Миколу Петровича короткими фразами про свої враження, але потiм, захопившись дивовижними картинами, що вiдкривалися перед її очима, просто забула про обiцянку. Микола Петрович тiльки посмiхнувся. Вiн не сердився. Академiк подумав: яка надзвичайна пора життя - бадьора, схильна захоплюватися юнiсть! Вiк, коли все навколо людини спiває, грає i смiється, коли все здається зовсiм не таким, яким бачить це людина потiм, у зрiлому вiцi, - не кажучи вже про похилi роки, про старiсть...
      У Миколи Петровича все ще трохи болiла голова. Рiзкий удар об пульт пiд час падiння астроплана на Венеру давався взнаки. Риндiн поправив пов'язку на головi. Нiчого, ще доба-двi, i все буде гаразд. До речi, виявляється, на Венерi можна говорити "доба" в тому ж розумiннi, що й на Землi: тривалiсть дня i ночi тут практично дорiвнювалася земнiй.
      Ось чому така незначна рiзниця температур мiж освiтленим i неосвiтленим Сонцем боками Венери, що завжди дивувало астрономiв! Справдi, температура освiтленої сторони Венери не пiдiймалася, як давно вже встановили вченi, вище плюс 50-60 градусiв. Зате й температура тiньової сторони нiколи не була нижче мiнус 25 градусiв. Причини цього, як виявлялося, простi: час обертання Венери навколо своєї осi не перебiльшував, як i на Землi, однiєї доби - 24 годин. Але на вiдмiну вiд земної, - атмосфера Венери, а тим бiльше її поверхня, схована густою пеленою хмар, не встигала анi дуже нагрiтися, анi дуже охолонути. Це було цiлком природним.
      Так, чим же зайнятися зараз? Адже Галя Рижко мовчить i нi про що не повiдомляє...
      Бiльш за все Миколу Петровича непокоїв склад повiтря на Венерi. Чи не сталося все ж таки якоїсь помилки пiд час аналiзу? П'ятнадцять процентiв вуглекислоти в атмосферi - надзвичайно важлива обставина, яка гранично ускладнює експедицiї всю її роботу на Венерi. Що ж, поки є вiльний час, треба повторити аналiз.
      Це зайняло в академiка Риндiна бiля пiвгодини напруженої працi. Закiнчивши аналiз, Микола Петрович вiдкинувся на спинку крiсла i задумливо постукав пальцями по столу. Нiчого втiшного, аж нiчогiсiнько!
      Щоправда, у повiтрi Венери не виявилося нiяких особливих домiшок порiвняно з земним. Тi ж самi, що i в атмосферi Землi, кисень, вуглекислота, азот, дуже незначнi домiшки аргону, неону, криптону. Нiчого нового, все цiлком знайоме. Але вуглекислота! Кiлькiсть вуглекислоти!
      Повiтря Землi має в своєму складi тiльки 0,03 процента вуглекислого газу. Три сотих... А в повiтрi Венери, як остаточно встановив Риндiн, вуглекислоти було 15,5 процента! Жахлива кiлькiсть, яка перевищує всi припущення.
      Хоча, з iншого боку, хто знає: може, за доiсторичних часiв i в атмосферi Землi було не менше вуглекислоти? Геологи i палеонтологи, очевидно, мають рацiю, коли твердять, що в атмосферi Землi в епоху зародження i первiсного розвитку живих iстот вуглекислого газу було значно бiльше, нiж тепер. Протягом багатьох десяткiв i сотень тисячолiть рослини поступово поглинали вуглекислоту з повiтря i, навпаки, збагачували його киснем, доки не встановився сучасний, звичний для людини склад атмосфери. Чи не так само вiдбувається i на Венерi? Кiнець кiнцем, можливо, що все це цiлком закономiрний процес у гiгантськiй природнiй хiмiчнiй лабораторiї живих iстот, якою є молода планета.
      Гаразд, хай усе це буде так. Проте як бути людям? Людина може дихати таким повiтрям тiльки дуже обмежений час. Явища мусять розвиватися таким чином.
      Дихаючи повiтрям Венери, людина весь час буде вiдчувати гострий брак кисню. Вона робитиме глибокi, майже конвульсiйнi вдихи i видихи. Так може тривати, скажiмо, хвилин п'ятнадцять. А потiм... потiм органiзм людини, якому хронiчно бракує кисню, почне проявляти ознаки отруєння вуглекислотою. Виникне так звана асфiксiя - задушення. Спочатку затуманиться розум, притупиться чутливiсть, погаснуть рефлекси, припиниться дихання, i, нарештi, припиниться й дiяльнiсть серця. От i все.
      Схиливши голову на руки i неуважно поглядаючи в iлюмiнатор, Риндiн напружено розмiрковував. Звичайно, взагалi з астроплана без скафандра вийти можна, - якщо на короткий час. Людинi буде лише важко дихати. Втiм, тiльки на десять-п'ятнадцять хвилин, не бiльше. Бо тодi почнуть наближатися i невблаганно прогресувати явища страшної асфiксiї. Отож, всi роботи поза стiнками астроплана доведеться провадити в скафандрах, - незважаючи на всю незручнiсть цього. Природно, така система дуже ускладнить розшуки ультразолота.
      Думки академiка Риндiна йшли далi й далi. Так, Сокiл не помилявся, коли рiшуче наполягав, що на Венерi мусить протiкати перiод розвитку життя, аналогiчний земному юрському. Рослиннiсть Венери, як можна було з'ясувати за час першої вилазки, майже така ж сама, яка була на Землi в цей геологiчний перiод, якщо не зважати на її фантастичний колiр. Що ж до фауни, до тваринного свiту - тут справа дещо iнакша. Земна палеонтологiя не має даних про такий неймовiрний розвиток свiту комах пiд час юрського перiоду на Землi. Хоча, з iншого боку, вiдсутнiсть даних ще нiколи не правила за доказ того, що явища взагалi не могло бути. Данi могли й не зберегтися продовж мiльйонiв рокiв.
      - Так чи iнакше, - мiркував Риндiн уголос, - тут, на Венерi, комах аж надто багато. Чи можна припустити, що надмiр вуглекислоти в атмосферi планети вiдбивається i на розвитковi тваринного свiту? Безумовно, можна. Тварини дихають тим повiтрям. Отож, їх органiзми, пристосовуючись до нього протягом тисячолiть, мусили в якiйсь мiрi видозмiнитися. I як наслiдок цього вони набули форм, вiдмiнних вiд земних. Хiба не є доказом цього вигляд того нiчного дракона, який заглядав в iлюмiнатор астроплана? Пам'ятається, вiн виглядав просто дико, аж безглуздо потворно з земної точки зору. I це ж тiльки один якийсь вид з багатьох i багатьох, якi живуть на Венерi, iнакше-бо й не може бути...
      Втiм, що це? Невже природа Венери вирiшила познайомити його ще з одним зразком своєї химерної, божевiльної фауни?.. Академiк Риндiн мимоволi одсахнувся вiд iлюмiнатора.
      Розсуваючи гiлля дерев, безжалiсно ламаючи на своєму шляху оранжеву папороть i низькорослi пальми, схилом мiжгiр'я посувалася величезна дивовижна тварина. Передня її половина, коричнева i глянсувата, нагадувала величезного рака. Довгi тонкi вуса-щупальцi неспокiйно звивалися в повiтрi. Блискучi чорнi очi озиралися на всi боки. Вони сидiли у заглибленнях твердого панцира, який вкривав голову i всю передню частину тулуба тварини. Панцерник з головою рака - ось на що була схожа ця дивна iстота!
      Широкi переднi лапи, наче потворнi гребiнцi, намагалися прочесати чагарник, вони вивертались кожна в свiй бiк, глибоко борознячи грунт i вириваючи з нього рослини. Заднi лапи були значно меншими, їх було ледве видно пiд довгастим грубезним тулубом. Потвора рушила прямо вниз, до астроплана.
      Схопившись руками за краї стола, Риндiн напружено стежив за рухами тварини. Вона була вдвоє бiльшою нiж найкрупнiший слон.
      "Метрiв дванадцять завдовжки", - вiдзначив Риндiн машинально.
      Потвора наближалась. Вона безумовно шукала чогось. її довгi вуса-щупальцi не припиняли хутких рухiв i крутилися в повiтрi, немов тонкi гнучки гадюки. Торкнувшись чогось, вони зразу ж таки вiдсувалися вiд речi i знову звивалися, шукаючи. Ось одне з щупальцiв торкнулося корпусу астроплана - i вiдсахнулося. Тварина одразу змiнила напрям, метнулася вправо. Ще секунда - i вона зникла з поля зору, яке вiдкривалося в iлюмiнаторi.
      Риндiн перебiг до пульта керування i включив екран перископа. I тiльки вiн устиг зробити це, як мiцний поштовх жбурнув його вбiк. Корабель здригнувся, рiзко похитнувся пiд тим важким ударом, вiд якого загула металiчна оболонка. Потiм удари пiшли вже один за одним. I пiсля кожного такого удару нiс астроплана опускався нижче й нижче.
      Вiдкинутий вбiк Риндiн бачив на екранi перископа, як роздратована чимсь тварина била лапами по хвостовiй частинi корабля. Що робити? Потвора може пошкодити кормове оперення, зiгнути або навiть зламати стабiлiзатори...
      До Риндiна повертався спокiй. Ледве утримуючись на ногах, хапаючись за шкiрянi петлi в стiнi навiгаторської рубки, вiн знову добрався до пульта керування. Кiлька швидких рухiв, поворотiв рукояток... Включено електросiтку, поданi маленькi заряди атомiту до бокових ракет. Ще мить - i два вибухи один за одним стрясли корабель. I зразу стало тихо.
      Риндiн пильно подивився на екран.
      Потвора була вже далеко вiд астроплана. Перелякана, мабуть, вибухами, вона квапливо пiдiймалася схилом, намагаючись утекти подалi вiд металiчної сигари, яка викидала з себе вогонь. Одна iз заднiх лап тварини безпорадно волочилася по грунту, правий бiк її глянсуватого коричневого тулуба почорнiв. Полум'я i розпеченi гази, якi вихопилися з сопел астроплана, обпалили тварину i поранили її. Ще кiлька секунд - i потворна тварина зникла в заростях папоротей i пальм. Тiльки поламанi молодi дерева вказували напрям, в якому вона втекла.
      Микола Петрович полегшено зiтхнув. Вiн оглядiвся: чи не пошкодили важкi удари чогось у каютi? Тiльки тепер Риндiн помiтив, що мiжпланетний корабель змiнив своє положення. Ранiше його нiс був пiдведений вгору, а корма опущена, Тепер стало навпаки: корма трохи пiднялася, а нiс опустився. Пiдлога каюти була нахилена вперед, i ходити по нiй стало труднiше. Удари, яких завдала астроплану роздратована чимсь потвора, були причиною цiєї змiни.
      - Так, - пробурмотiв Риндiн. - Здивуються ж товаришi, коли повернуться на корабель... але надто мало приємного зможу я розповiсти їм, надто мало...
      I раптом вiн спинився. Адже ж цими двома вибухами вiн викликав товаришiв назад! Два вибухи один за одним - сигнал небезпеки, так вони умовилися перед вилазкою. А що, коли його молодi друзi, поспiшаючи назад, зiткнуться по дорозi до астроплана з розлютованим страховищем? Звичайно, з ними Ван Лун, вiн зможе захистити товаришiв. Та й ця дiвчина, Галя, також, здається, не дасть себе скривдити. Крiм того, слiд звикати до зустрiчей з досить непривабливими мешканцями Венери... Що ж, поки мандрiвники повернуться, вiн встигне перевiрити, чи не пошкодила тварина механiзми астроплана.
      Проте Риндiн не встиг нiчого перевiрити. Вiн почув, як вiдчиняються шлюзовi люки.
      Незабаром широко розчинилися внутрiшнi дверi, i до каюти ввiйшли розвiдники.
      Але чому їх тiльки двоє?
      А де ж Галя Рижко?
      Ван Лун щось швидко говорив - це було видно крiзь прозорий шолом.
      - Та не кажiть поки що нiчого, Ван, - спинив його Риндiн. - Ви знову забули, що я все одно нiчого не почую, поки ви не знiмете шолом. Ви чуєте мене добре, чи не так? Ну звичайно, адже в вашому шоломi є зовнiшнiй мiкрофон. А зовнiшнього репродуктора на ньому, як ви знаєте, немає. Отже, не трудiться, послухайте краще мене. Нiчого страшного не сталося. На астроплан накинулася якась потвора. Нi, не така, як ми бачили ранiше, а iншого виду, проте аж нiяк не привабливiшого. Через те що тварина намагалася пошкодити корабель, менi довелося вжити своїх заходiв, зробити два вибухи, щоб одiгнати її. Але я не врахував, що тими ж таки вибухами я викличу вас. Менi й на думку цього не спало. А де ж Галя? Чому вона залишилася назовнi?
      Ван Лун i Сокiл перезирнулися. А тодi Ван Лун щось сказав. Сокiл кивнув головою i почав знiмати шолом. Мiж тим Ван Лун, не гаючи нi хвилини, повернувся i вийшов з каюти, старанно зачинивши за собою дверi.
      - Та що ж трапилося? - вже стурбовано спитав знову Риндiн. - Де Галя? Вадиме, в чому рiч? I куди пiшов Ван Лун?
      Сокiл зняв, нарештi, шолом. Його кучеряве волосся було скуйовджене i вогке. Вiн протер окуляри, дещо розгублено кашлянув i нервово пригладив волосся.
      - Досить приготувань, Вадиме! Що сталося? - наполегливо зажадав пояснень Риндiн.
      - Миколо Петровичу, ми дуже поспiшали, почувши ваш виклик. Звiсно, ми найменшого уявлення не мали, що тут трапилося, думали, що ви в небезпецi. Очевидно, Соколу було трудно сказати найголовнiше, вiн м'явся i надто докладно пояснював. - Бiгли дуже швидко. Там, знаєте, скелi, велике камiння, i корiння переплелося, чiпляється за ноги... i де-не-де ще слизько вiд тiєї зливи...
      - Та не тягнiть, Вадиме! Говорiть коротко й ясно!
      - Схил спускався дуже круто, Миколо Петровичу. Галя бiгла слiдом за Ван Луном, передо мною. I зненацька вона впала - мабуть, спiткнулася. Саме на цьому крутому мiсцi. I покотилася прямо вниз, до астроплана. Я бачив, як вона впала i покотилася... а коли ми з Ван Луном збiгли вниз, то її вже там не було...
      - Далi?
      - Ми вирiшили спочатку довiдатися, що трапилося з вами, чи не потрiбна вам негайна допомога... адже ми чули вашi тривожнi сигнали, Миколо Петровичу, ми не знали, що цi вибухи сталися з iншої причини! А зараз Ван Лун пiшов шукати Галю. Вiн знайде її, Миколо Петровичу, ви не турбуйтеся, все буде гаразд! Просто, ми надто поспiшали сюди. Можливо, Галя, впавши, трохи забилася i знепритомнiла... i я сам тепер хочу пiти допомогти Ван Луну розшукувати її. Ми так з ним i домовилися, що я розповiм вам i пiду.
      Микола Петрович не став бiльше затримувати Сокола. Та й про що ще можна було запитувати? Вадим помiтно хвилювався й сам. Одягаючи знову шолом, вiн нервувався, робив невiрнi рухи...
      Вадим Сокiл поквапливо вийшов. Микола Петрович, залишившись наодинцi, спробував розiбратися в тому, що трапилося. Певна рiч, треба було поспiшати. Якщо дiвчина пiд час падiння пошкодила шолом, якщо в його органiчному склi утворився отвiр, щiлина або трiщина,- це могло закiнчитися погано. Галi доведеться дихати повiтрям Венери, перенасиченим вуглекислотою... адже кисень з шолома тодi буде виходити назовнi... i через п'ятнадцять хвилин асфiксiя!
      Риндiн важко опустився в крiсло. Вiн вiдчув досадну кволiсть. Скiльки неприємностей за такий короткий час! Кожна година перебування на Венерi приносила новi й новi ускладнення, - починаючи з самого спуску на її поверхню. Треба берегтися на кожному кроцi, життя на чужiй планетi сповнене несподiваних небезпек, якi не можна передбачити...
      Вадим Сокiл, тiльки вийшовши з корабля, за його екрануючи металiчнi стiнки, почув голос Ван Луна, який повторював:
      - Галю! Де ви? Вiдгукнiться! Галю!..
      Але все навколо мовчало. Було чути лише, як шелестiло червоне листя на деревах, та дзижчали, посвистували i стрекотiли мiрiади комах. Чому мовчить Галя Рижко?
      - Галю! Вiдгукнiться! - лунав у шоломi Сокола голос Ван Луна. Здавалося, вiн долинав злiва. Вадим зробив кiлька крокiв у цьому напрямi - i зразу ж таки збагнув: та не можна ж орiєнтуватися в такий спосiб! Адже ж вiн чує голос Ван Луна з репродуктора гучномовного телефону. Куди б вiн не повернув, голос буде чутний так само добре. Тому Сокiл гукнув:
      - Ван, я вийшов! Де знайти вас?
      - Не мене, Галю треба шукати, - пролунала вiдповiдь. - Мене не треба знаходити, я тут.
      Справдi, з-за великої папоротi з'явилася висока постать Ван Луна.
      - Не знайшли ще? - коротко спитав Сокiл.
      - Нi, - похмуро вiдповiв Ван Лун. - Будемо шукати всюди. Тепер удвох. Вважаю, вже знаю мiсце, де вона впала.
      - Яким чином?
      - Поламана папороть, - усе так само коротко пояснив Ван Лун. - Iдiть, побачите самi.
      Це мiсце було всього в кiлькох десятках крокiв. Поламане i зiм'яте листя папоротi стверджувало припущення Ван Луна: Галя котилася вниз схилом мiжгiр'я, потiм, падаючи з плескатої скелi, важко впала на папороть. Густе листя пом'якшило удар. Проте де ж вона? Чому її нiде не видно?
      - Якщо вона впала тут, забилася, знепритомнiла, тодi, гадаю, лишалася б лежати, - мiркував уголос Ван Лун. - Але її тут немає... Значить, вважаю, вона не забилася, не знепритомнiла. Вона пiдвелася i кудись пiшла. Куди? Чому не до астроплана? Чому в iнший бiк?
      Вiн уважно оглядав поламанi i прим'ятi рослини, якi красномовно розповiдали досвiдченому мисливцевi про те, що вiдбувалося тут.
      - Галя пiшла сюди!
      Ван Лун рушив уздовж схилу, пильно вдивляючись у найменшi слiди i не обминаючи жодного сантиметра без вивчення.
      - Тут Галя вiдступала спиною вперед... бачите, слiди? Вони наче оберненi до нас. Втiм, слiди носкiв глибше вдавленi. Вiдбитки каблукiв менше. Чому вона йшла спиною вперед? - Ван Лун вимовляв Цi короткi уривчастi фрази немовби думаючи вголос. Його зiркi очi промацували кожну рослину. Тепер вона вже побiгла. Вiдбитки нiг на бiльшiй вiдстанi. Глибоко вдавленi. Вона бiгла. Ясно: грунт м'який, видно добре. Чому бiгла вiд астроплана, а не до нього? От сюди, за кущi бiгла... Стривайте, а це що?
      Ван Лун спинився, вражений. Не менш здивований був i Сокiл, який iшов за ним.
      Слiди Галi привели їх до невеличкої галявини, зарослої папороттю. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Нiби важкий трактор пройшов по галявинi, ламаючи i нищачи все на своєму шляху. Слiди Галi, досi яснi i виразнi, зникли пiд покалiченими, розчавленими рослинами, втоптаними в сирий грунт.
      Одна й та ж сама думка промайнула водночас у обох мандрiвникiв: це був слiд потвори, яка нападала на мiжпланетний корабель! Злякана вибухами, якими вiдiгнав її вiд астроплана Риндiн, вона пробиралася тут, ламаючи i давлячи рослини своїм важким тiлом. I в цьому ж таки мiсцi закiнчувалися i слiди Галi Рижко: їх не можна було розшукати нi з одного, нi з другого краю галявини.
      Сокiл мовчки дивився на грунт, вкритий знiвеченими, переламаними рослинами. Вузькi енергiйнi очi Ван Луна недобре виблискували, вiн мiцнiше стискав свою автоматичну гвинтiвку. О, коли б йому довелося бути тут тодi, як Галя Рижко зiткнулася з розлютованою твариною, дiло закiнчилося б зовсiм по-iншому! Але Галя була тодi сама. I що сталося з нею?
      Вадим Сокiл боявся висловити те, що мучило його. Вiн переводив нерiшучий погляд з покалiчених рослин на товариша, знову оглядався на всi боки - i не наважувався заговорити. Невже, невже?.. Ван Лун трусонув головою, наче вiдганяючи якусь думку. А може, й вiн думає те ж саме? Сокiл не витримав:
      - Ван, дорогий, адже ви не...
      I вiн знову спинився: надто жахливою здавалася йому така догадка, вiн не насмiлювався її навiть висловити! Проте Ван Лун подивився йому прямо у вiчi i суворо сказав:
      - I я теж вважав так. Думав, тварина могла схопити Галю. Значить, вона забрала дiвчину? Iнакше - куди б вона зникла? Тодi чому тут нiчого не залишилося? Наприклад, гвинтiвка. Або що-небудь iнше. Втiм, нiчого немає. Виходить, теж не так. Щось ще.
      - Що ж саме, Ван?
      - Не знаю.
      - Але ви все ж таки щось гадаєте?
      - Щоб гадати, треба щось знати. Поки нiчого не знаю. Треба, вважаю, ще дивитися, ще шукати. Може, не Галю, тодi гвинтiвку чи якусь ще рiч. Будемо шукати.
      Вони оглянули ще раз галявину, обiйшли її з усiх бокiв. Нi, вiд неї тягнувся далi й далi тiльки широкий слiд невiдомої тварини, який iшов уздовж мiжгiр'я. Анi найменшого слiду Галi Рижко виявити не вдалося.
      Ван Лун зупинився i сперся на гвинтiвку. Вiн поглянув угору, на хмарне непроникливе небо, начебто обмiрковуючи щось.
      - Що, Ван? - нетерпляче спитав Сокiл.
      - Нiчого не дають розшуки. Треба повертатися до Миколи Петровича. Вирiшити, як бути далi. Вiн хвилюється.
      - Хiба ж ми заспокоїмо його тим, що повернемося з порожнiми руками?
      - Нi, не заспокоїмо. Проте вирiшимо. Не можна далi, доки Микола Петрович не знає. I включити передавач. Ходiмо!
      Розмова з Риндiним дала небагато. У вiдповiдь на запитання Ван Луна Микола Петрович мiг розповiсти тiльки, як виглядала тварина, як поквапливо тiкала вона вiд астроплана, злякана вибухами, як тягла за собою пошкоджену задню лапу. Ван Лун мовчки слухав, не вставляючи жодного слова. Коли ж Микола Петрович закiнчив розповiдь, Ван Лун сказав упевнено й твердо:
      - Не припускаю, щоб тварина схопила Галю. Вона тiкала сама Якщо злякана тварина бiжить, їй нема коли думати про те, щоб схопити. Вона тiкає, рятується.
      - Проте ж потвора, крiм того, була дуже розлючена?
      - Значить, вона могла вбити дiвчину на мiсцi. Якщо Галя заважала їй. Але не забрати з собою. Таке неможливо. Зляканi тварини так не роблять.
      - Тодi де ж Галя, якщо ця проклята тварина не забрала її з собою? наполягав збуджений i нетерплячий Сокiл.
      - Не знаю. Знаю тiльки, де вона впала. Знаю також, там немає слiдiв кровi, немає нiяких залишкiв, нiяких речей. Галя сама пiшла з того мiсця. Вона задкувала, потiм побiгла.
      - I що ж далi?
      - Далi слiди знову зникли. Все розчавлене твариною. Втiм, речей також немає. Кровi теж немає.
      - Але ж не можемо ми припустити, що це страховище... - Сокiл знову спинився. Ван Лун пiдвiв на нього холодний погляд:
      - Припустити, що тварина зжерла Галю? Чому боїтеся говорити, Вадиме? Треба говорити все, iнакше трудно думати, вирiшувати. Припустити таке можна, погодитися з цим не можна. Думав, вирiшив вiдкинути.
      - Чому? - в Сокола перехопило подих.
      - Тому, що запах скафандра - не запах живої iстоти. Тигр не буде жерти гуму, для нього вона погано пахне. I для iнших тварин також. Навiть дуже голодних.
      Можна було тiльки вражатися спокоєм, з яким Ван Лун говорив усе це: наче мова йшла про щось зовсiм стороннє, а не про славну, життєрадiсну Галю Рижко, яку всi вони встигли щиро полюбити! Втiм, кожен розумiв, що тут справа полягає зовсiм не в черствостi або байдужостi: Ван Лун, мiркуючи i обдумуючи, перетворювався немов на точний, безпомилково працюючий механiзм, який не мiг вiдхилятися на емоцiйнi переживання, бо вони тiльки заважали б йому i його бездоганнiй логiцi, його точним висновкам. Але саме в них i полягало зараз найголовнiше!
      Ван Лун вiв далi таким самим спокiйним тоном:
      - Припускаю, мiг помилитися. Припустимо, тварина могла зжерти Галю. Тодi там залишилося б що-небудь. Речi, кров. Втiм, не знайшли нiчого. Значить, треба вiдкинути.
      - Але що ж тодi можна припустити?
      - Можу тiльки одне. Галя жива i неушкоджена. Де - не знаю. Нiхто поки не знає. Треба знайти, допомогти, виручити. Миколо Петровичу, Галя пiшла у вашому скафандрi, так?
      - Так, Ван.
      - Ви перезаряджували цилiндр з оксилiтом?
      - Звичайно. Щойно повернувся разом з вами, зразу ж таки й перезарядив. Це ви вiдносно того, скiльки вона ще зможе користуватися приладом для дихання? Повний, повний заряд! Ви ходили щось iз...
      - Двi з половиною години, - пiдказав Сокiл.
      - З того часу минуло ще близько пiвгодини. Значить, Галi вистачить заряду ще годин на вiсiм-дев'ять, - зробив висновок Микола Петрович. Проте... - i вiн спинився.
      - Що, Миколо Петровичу? - стрепенувся Ван Лун.
      - Нiчого, нiчого, Ван. Я подумав про iнше. Iдiть, друзi мої, на розшуки! Iдiть, не гайте часу!
      Сокiл i Ван Лун закрiпили шоломи i вийшли.
      Риндiн поглянув їм услiд i з тривогою похитав головою. Звичайно, розрахунки були правильними, заряду оксилiту в резервуарах скафандра мусило вистачити Галi ще годин на вiсiм-дев'ять. Проте... проте в академiка було все те ж саме побоювання, яке вiн не хотiв висловлювати товаришам. Навiщо? Якщо так, тодi анi вони, анi вiн сам нiчим уже не могли допомогти. Адже ж якщо Галя Рижко пiд час падiння пошкодила шолом, тодi... тодi справа дуже погана. Це побоювання виникло в Риндiна одразу, коли вiн уперше почув розповiдь сокола про те, що трапилося з Галею. Тепер лишалося тiльки чекати.
      Микола Петрович хотiв вiдвернутися вiд тривожних думок роботою, але все валилося в нього з рук. Мила славна дiвчина, така весела, така завжди життєрадiсна! Вiн ходив по каютi, неуважно поглядаючи на прилади. Його погляд весь час спинявся на великому циферблатi хронометра: як обурливо повiльно, неможливо повiльно тягнеться час!
      Хвилинна стрiлка ще не встигла перейти на друге коло, як Риндiн почув, що вiдчиняється зовнiшнiй шлюзовий люк. Вiн кинувся до дверей:
      - Ну? Що? Знайшли?..
      Дверi повiльно вiдчинилися. I на порозi з'явилися знову тiльки Ван Лун i Сокiл. Вони повернулися без Галi.
      Сокiл обережно поставив на стiл принесений ним невеличкий прилад. Риндiн упiзнав його одразу: це був переносний радiопередавач, який Галя взяла з собою, виходячи з астроплана в розвiдку. Передавач, за допомогою якого дiвчина обiцяла розповiдати Миколi Петровичу про все побачене нею. Але це означає...
      Риндiн боявся запитувати. Вiн мовчки виразно дивився на товаришiв. До його горла пiдступав клубок, щось заважало дихати...
      Ван Лун повiльно знiмав шолом. Потiм вiн повернувся до Миколи Петровича. I знову одвернувся - йому також трудно було говорити. Вiн вийняв з кишенi люльку, тютюн. I вже набиваючи її, проговорив крiзь зцiпленi зуби, важко й утруднено:
      - Це все, що нам пощастило знайти. Передавач лежав на краю глибокої печери. Нi, не печери, а скорiше провалля. Там закiнчувалися i зникали слiди тварини. Ременi передавача вiдiрванi!
      Роздiл п'ятий,
      в якому Галя Рижко, рятуючись вiд
      потвори, що гналася за нею, опиняється в
      глибокiй пiдземнiй печерi iз загадковими
      свiтними камiнцями.
      Але що ж сталося з Галею Рижко?
      Спiткнувшись об вузлувате корiння, вона дiйсно втратила рiвновагу, впала i покотилася вниз схилом мiжгiр'я. Вона летiла повз пальми i папороть, перекидаючись i даремно намагаючись ухопитися за якусь рослину, щоб затриматися. Все мелькало перед нею: папороть, скелi, пальми. Але ось Галя з силою вдарилася об грунт - i все навколо спинилося.
      Вона лежала на зiм'ятому, поламаному папоротевому листi. Над дiвчиною схилялося широке мережане листя, ховаючи її пiд собою. Ледве зводячи дух, Галя Рижко спробувала поворушити рукою, ногою. Нi, вона немовби нiчого не пошкодила! Щоправда, нила i щемiла лiва нога, - мабуть, на нiй садно. Проте це, звiсно, зовсiм неважливо.
      - Де ж це я опинилася? - подумала вголос Галя.
      Мабуть, вона скотилася пiд кручу, випередивши в такий спосiб товаришiв. Треба скорiше вiдшукати їх, щоб вони не турбувалися, i поспiшати до астроплана. Адже всi чули сигнальнi вибухи, з Миколою Петровичем щось трапилося, йому потрiбна допомога.
      Галя трохи пiдвелася, потiм стала на рiвнi ноги, зробила кiлька крокiв убiк, але тiєї ж хвилини знову сховалася пiд широким листям оранжевої папоротi. її вразили дивнi звуки, що немов наближалися до неї. Було чути гучне сопiння, сухо трiщали гiлки дерев, нiби хтось iз силою ламав їх. Цi звуки посилювалися, наближалися. Причаївшись пiд кущами папоротi, дiвчина визирнула з-за них - i завмерла вiд несподiванки.
      На вiдстанi метрiв iз сто вона побачила величезну коричневу тварину, яка хутко наближалася, плазувала сюди. Тварина квапилася, вона люто розкидала в обидва боки рослини, що ламалися пiд її вагою. Широкi її лапи, наче потворнi гребiнцi, розчiсували хрустку папороть. Довгi тонкi вуса звивалися в повiтрi, нi до чого не торкаючись. Тварина плазувала прямо на дiвчину, але нiбито не бачила її. А може, й бачила - i тому саме прямувала сюди?
      Галя здригнулася: потворне страховище було надто гидким. Руки дiвчини стиснули гвинтiвку. Стрiляти? Проте що могла вдiяти гвинтiвка проти величезної потвори? Хiба що тiльки бiльш розлютити! Треба вiдiйти з дороги, убiк, убiк! Галя швидко пробiгла кiлька крокiв направо. I - який жах! тварина також змiнила напрям у той самий бiк, немовби зрозумiвши її маневр.
      Тодi треба виграти час, бiгти, вiдступати i знову спробувати укритися за деревами або чагарником! А може, потвора i сама зверне кудись, якщо вона не помiчає її.
      Галя побiгла вздовж мiжгiр'я. Озирнувшись, вона побачила, що величезна тварина раптом спинилася. Нi, не спинилася, почала рухатися повiльнiше, їй у цьому мiсцi заважала група молодих бенетитiв, крiзь яку потворi було важко пробиратися. Страховище незадоволено загарчало: очевидно, перепона дратувала його. Треба використати час, мерщiй, мерщiй геть! Галя круто повернула й рвонулася лiворуч, до густих заростей цикадей.
      - Ой! - скрикнула вона, знову втративши рiвновагу. Здавалося, перед нею i пiд нею вiдкрилася безодня, грунт зник з-пiд нiг, що послизнулися. Дiвчина вдарилася спиною об камiння i полетiла вниз, у темряву. Щось трiснуло в неї за спиною, наче обiрвалося. Що саме, - Галя не знала, та й думати про це було нiколи. Вона летiла вниз дедалi швидше й швидше. Свiтле небо, густа оранжево-червона рослиннiсть, жовтi скелi - все лишилося позаду, нагорi. Галя стрiмливо падала вниз i вниз, судорожно стискаючи гвинтiвку.
      М'який удар спинив її падiння. Похиле дно безоднi було вкрите товстим шаром пухкого грунту - тiло дiвчини майже загрузло в ньому, потiм прокотилося кiлька метрiв i залишилося нерухомим. Галя навiть не вiдчула болю, лише скрикнула вiд несподiваного поштовху: вона впала начебто на м'який похилий матрац з пухкого грунту. Тепер вона лежала на цьому грунтi, не знаючи, де вона i куди потрапила.
      Непрониклива темрява оточувала її. Тiльки далеко вгорi виднiвся маленький свiтлий отвiр: очевидно, звiдти вона i звалилася вниз. Так. А що ж робити далi?.. Галя обережно пiдвелася трохи й сiла. Гвинтiвка з нею, ось вона. Шолом... чи не пошкодився вiн? Нi, немовби все в порядку. Слово честi, пощастило! Природна життєрадiснiсть дiвчини взяла верх над переляком. Галя, посмiхаючись, подумала: "Мабуть, я починаю вже звикати до того, щоб падати i не розбиватися. Це ж тiльки сказати комусь: два рази за кiлька хвилин зiрватися вниз, пролетiти, перекидаючись, добрий десяток метрiв - i щоб усе було гаразд! Ну й Галинка, ну й щастить тобi! Буде що записати до щоденника... коли виберуся звiдси i повернуся до товаришiв, звичайно. А от як звiдси вибратися - це задача. До печери я потрапила, чи що?"
      Вона пiдвелася на ноги, обмацала стiни навколо себе. Вони оточували її з трьох бокiв. Знову нахилилася i спробувала, який пiд нею грунт. Пухка, трохи волога земля, кiлька камiнцiв. Певна рiч, печера! От тiльки надто темно. Може, включити нагрудний прожектор? Втiм, трохи заждемо. Чомусь стало трохи свiтлiше, мов темрява стає не такою вже непроникливою. Можливо, це очi звикають до мороку? Хтозна, але вона й справдi бачить значно краще, чимало розрiзняє навколо себе. Дивна рiч!
      Вражена Галя озирнулася. Дiйсно, чому вона тепер бачить так, як це буває в сутiнках? Що сталося? Звiдки взялося це блакитнувате освiтлення, диве примарне сяйво, що наповнює печеру ?
      Нерiвнi землянi стiни пiдносилися круто вгору з трьох сторiн. На похилому грунтi перед нею - уламки гiлок, опале листя: все це, мабуть, звалилося згори, можливо, разом з нею самою. А прямо перед Галею - широкий прохiд у землi, схожий на круглий тунель, що веде кудись у надра Венери. Блакитнувате сяйво розливалося вiд стiн тунелю. Здавалося, що це сяйво ллється вiд камiнцiв, де-не-де повкраплюваних у стiни i грунт. Вони мерехтiли, мов свiтляки. Якесь казкове, незрозумiле освiтлення...
      Галя Рижко ще раз подивилася вгору. Не можна було й думати про те, щоб повернутися на поверхню Венери тим шляхом, яким вона потрапила сюди! Крутi стiни сходилися вгорi; колодязь, в який вона впала, розширювався донизу. Значить, лишається тiльки одне - iти уздовж тунелю, куди б вiн не привiв.
      Обережно, легко ступаючи, дiвчина вирушила вперед. Прожектора вона не включала, в цьому не було потреби: чи то її очi цiлком освоїлися з тьмяним освiтленням пiдземелля, чи то загадкове блакитнувате сяйво ще бiльше посилилося, але бачила Галя перед собою досить добре.
      Тунель iшов майже прямо, без помiтних поворотiв. Вiн лишався все таким же широким, як i ранiше, спочатку; тiльки в окремих мiсцях його стiни сходилися трохи ближче, проте i в таких мiсцях ширини вистачило б на те, щоб тунелем мiг проїхати маленький легковий автомобiль.
      "Хто викопав його, цей тунель? - мiркувала Галя Рижко. - Адже ж не мiг такий широкий пiдземний хiд виникнути сам по собi. I грунт тут пухкий, легко осипається. А може, я йду норою чи пiдземним ходом якоїсь величезної тварини. Ох, чи не потраплю я так прямо до її барлога!.."
      На якусь мить вона навiть зупинилася, стискаючи гвинтiвку. Втiм iншого шляху не було, лишалося тiльки йти вперед i вперед. I гаяти час також не можна: заряд оксилiту в резервуарах на спинi скафандра повiльно, але невблаганно виснажувався.
      Тунель повернув убiк - i тут-таки, за поворотом, роздвоївся. Одне його колiно йшло праворуч i вниз, друге - лiворуч i помiтно вгору. Куди йти? Галя розмiрковувала недовго, їй треба було вибиратися на поверхню, вивчення надр Венери зараз аж нiяк не цiкавило її. Значить - лiворуч i вгору!
      Тепер тунель значно частiше повертав убiк. I кожного разу вiн обходив твердi скелястi перепони, вiдступав вiд кам'янистих порiд i заглиблювався в пухкий грунт. Проте ширина його лишалася незмiнною; i таким самим незмiнним було блакитнувате сяйво, що наповнювало його. I Галя вже остаточно зрозумiла: так, це справдi свiтилися невеличкi камiнцi, часто вкрапленi в стiни, склепiння i грунт пiдземелля.
      Не спиняючись, дiвчина вийняла з пухкої, крихкої стiни кiлька таких камiнцiв i з цiкавiстю оглянула їх. Нiчого особливого, хiба що свiтяться яскравiше, нiж звичайна гнилушка. Гаразд, потiм роздивимося, покажемо Вадимовi Сергiйовичу, Миколi Петровичу... якщо пощастить вибратися з цього пiдземного ходу, звичайно! Галя поклала камiнцi в похiдну сумку, яка висiла в неї при боцi. I зразу ж таки її обпекла тривожна думка: чому вона не вiдчуває ваги переносного радiопередавача, який був прикрiплений ремiнцями за спиною? Похололою рукою Галя спробувала намацати його ззаду. Передавача не було.
      Тiльки тепер Галя по-справжньому злякалася, по-справжньому вiдчула небезпеку свого становища. Адже ж без передавача вона не зможе зв'язатися з товаришами, покликати їх на допомогу. I друга думка, ще досаднiша: чому вона зразу ж таки, впавши у це провалля, не скористалася з передавача? Так просто було: покликати на допомогу, розповiсти про те, що трапилося... Ван Лун, напевно, вiдразу ж таки вiдшукав би провалля, спустив униз мотузку чи щось ще, можна було б вибратися нагору... i нiкуди не треба було йти з провалля, треба було сидiти там, викликати допомогу по радiо! А вона вирушила в непотрiбну мандрiвку, невiдомо куди, невiдомо навiщо... I тепер Галя десь пiд поверхнею Венери. Товаришi, мабуть, шукають її там, нагорi, а передавач лежить у проваллi, i вона нiчого не може сповiстити про себе... Яка дурниця, яка необачнiсть!
      Ну що ж, ще не пiзно. Треба якнайшвидше повертатися назад, до передавача. Вiн лежить у проваллi, вiн зiрвався пiд час падiння. Ясно, вона не могла загубити його в тунелi, вона вiдчула б, як передавач падає. Вiн там, там, у тому мiсцi, звiдки почалася її мандрiвка тунелем! Назад, Галинко, мерщiй! Дорогу вона пам'ятає, тунель роздвоювався тiльки один раз, заблукати не можна, це ж бо зовсiм не лабiринт якийсь.
      Але цiєї митi тишу, яка досi панувала в тунелi, порушили далекi загрозливi звуки. Вони долинали звiдти, звiдки прийшла Галя Рижко. Дiвчина тривожно прислухалася. Так, сумнiвiв бути не могло! Вона чула люте сопiння потвори, вiд якої тiкала там, на поверхнi. Цi звуки долинали поки що здаля, але з кожною хвилиною ставали гучнiшими. Тварина наближалася сюди! Шлях до радiопередавача був вiдрiзаний! I залишатися тут також не можна, в тунелi немає де сховатися. Треба тiкати. Куди? Чи не все одно? Головне - уникнути зустрiчi з потворою!
      Галя кинулася бiгти вздовж тунелю. Ноги її спотикалися об камiння i корiння, що виступало з грунту, кiлька разiв вона майже впала. Проте дiвчина бiгла далi й далi, на мить зупиняючись тiльки для того, щоб прислухатися, чи не доганяє її потвора з лапами-гребiнцями.
      I щоразу вона чула тi ж самi звуки - тепер вони не наближалися, хоча й не вiддалялися. Вiдстань мiж нею i твариною не змiнювалася. Потвора не вiдставала, хоч Галя тiкала вiд неї що було сили. Може, тварина чула її здаля? Може, вона переслiдувала дiвчину? А може - i це також було цiлком можливим! - просто поспiшала норою до свого лiгва? Хто мiг знати це? Галi лишалося тiльки бiгти й бiгти: можливо, що десь виявиться вузьке вiдгалуження чи бокова печера, тодi можна буде сховатися, а потвора проскочить повз неї... чи лягти за крупним камiнням, якщо воно попадеться по дорозi... а якщо заритися в пухкий грунт?.. нi, вона не встигне, не встигне!..
      Тисячi думок мелькали в головi Галi, одна фантастичнiша за другу; проте всi цi думки були нездiйсненними. Сховатися, причаїтися в тунелi не було де; рятуватися без кiнця, тiкаючи, дiвчина також не могла, в неї вже пiдломлювалися ноги вiд утоми, вона прискорено дихала широко вiдкритим ротом. Уже кiлька разiв Галя спинялася i вiдпочивала, притулившись до стiни. I кожного разу вона з жахом помiчала, що вiдстань, яка вiддiляла її вiд потвори, зменшувалася: хрипле сопiння тварини стало гучнiшим. Галя кидалася знову бiгти, але сил залишалося дедалi менше й менше. Автоматична гвинтiвка в її руцi помiтно поважчала, її вже тяжко було нести. Але хiба ж можна було кинути її, єдиний захист? Звiсно, нi. I, стискаючи гвинтiвку, дiвчина бiгла далi, вже нерiвними кроками, раз у раз спотикаючись.
      Сяючi камiнцi пробiгали повз неї назад, то зливаючись у довгi свiтлi смужки, коли Галя, напружуючи останнi сили, прискорювала бiг, то блимаючи нерухомими свiтляками, коли вона, знеможена, ледве пересувала ноги. Тунель весь час робив повороти, - можливо, тiльки це й рятувало дiвчину, бо цi крутi повороти затримували тварину, яка переслiдувала її. I зненацька тунель цiлком несподiвано обiрвався.
      З усього розгону Галя вбiгла до великої печери, яка вiдкрилася перед нею за останнiм поворотом. Ця печера була розташована нижче тунелю i спочатку здалася Галi глибоким проваллям. Тут панувало таке ж саме тьмяне освiтлення, так само розливалося од стiн блакитнувате сяйво. Що ближче до середини печери, то важче було щось роздивитися. А в центрi печери було, здавалося, вже й цiлком темно. I все ж таки широко розкритi очi дiвчини розрiзняли там якийсь рух. Немов у центрi печери хтось ворушився, вовтузився... нi, навiть не один хтось, кiлька невеличких темних тварин.
      А ззаду, чи не за тим останнiм поворотом тунелю, вже чути було те ж саме хрипке сопiння: потвора поспiшала до печери...
      Мiркувати не було часу. Галя побiгла лiворуч, уздовж стiни печери. Крупне камiння i купи пухкого, наче щойно скопаного грунту заважали їй. Бiгти було вже неможливо, ноги майже по колiно вгрузали в цей пухкий грунт. Iз зусиллям роблячи кожен крок, Галя посувалася далi й далi, вона пригиналася i намагалася ховатися за камiнням i купами грунту. Важливо встигнути якнайдалi вiдiйти вiд виходу з тунелю! Ось велика плеската скеля. За нею можна добре вкритися, якщо спритно примоститися на землi. Сюди, сюди!
      I щойно Галя встигла втиснутися в пухкий вологий грунт за плескатою скелею, як гучне ревiння пролунало пiд склепiнням печери: потвора, яка переслiдувала її, вилiзла з тунелю. А у вiдповiдь на її гучне ревiння пролунало тонке гавкаюче скавчання невеличких тварин, що вовтузилися в центрi печери.
      Галя вiдчувала, що їй бракує дихання, що серце стугонить конвульсiйними поштовхами, кожен з яких голосно вiддається в її вухах. Але все це - тiльки вiд швидкої бiганини, вiд утоми. Незабаром неприємнi явища зникнуть. Зате думки Дiвчини пропливали тепер значно спокiйнiше, вона хвилювалася менше.
      Обережно, щоб не виказати себе, Галя визирнула з-за скелi: вона ж мусила знати, що робиться в печерi. Як це не Дивно, проте зараз Галя почувала себе певнiше, вона поступово опановувала себе. I гвинтiвка здавалася їй надiйним помiчником, з яким не варт було, соромно було б розгублюватися. Адже тридцять патронiв в її магазинi що-небудь таки важили!
      Потвора добралася тепер до середини печери i чимсь зайнялася там. Чим саме - Галя розгледiти не могла: синiй туман закривав вiд її погляду центр печери. Хоча чому вона називає це туманом? Не те, не те! Так тiльки здається, бо блакитнувате сяйво не поширюється далеко вiд стiн i склепiння печери, її середина занурена в темряву - i можна хiба що здогадуватися про те, що дiється там. Ось ворушиться щось величезне - це сама потвора. I бiля неї вовтузяться якiсь невеличкi тварини, їх кiлька. Це вони скавчать i видають пронизливi гавкаючi звуки, метушаться бiля потвори.
      "Я потрапила до лiгва цiєї тварини, - остаточно вирiшила Галя. - А маленькi - її дитинчата. Ну й матiнку вони обрали собi, нiвроку, надзвичайно симпатичну!"
      Поступово становище прояснювалося. Величезна тварина, мабуть, i пiдозри не мала про iснування Галi. Вона просто поспiшала до своїх малят тим самим пiдземним ходом, яким попереду неї бiгла Галя. I тепер вона так само не помiчала її присутностi у печерi. Але що все це обiцяло Галi? Нiчого гарного... В неї лишалася одна надiя на порятунок - дочекатися, доки гiгантська тварина засне чи знову вирушить на поверхню Венери. Якщо вона засне, можна буде спробувати обережно вибратися з печери в тунель, щоб пiти звiдси. Так, проте коли ж ця тварина засне? Та чи й засне взагалi? I як Галя зможе довiдатися про це?
      Чекати, поки тварина знову пiде на поверхню? А коли це може статися? Теж невiдомо. Тваринi можна лежати тут, у печерi, скiльки їй завгодно, їй немає куди поспiшати. Iнша справа у Галi: її час обмежений запасами оксилiту, що дає дiвчинi дорогоцiнний кисень для дихання. На скiльки ж часу їй ще вистачить кисню?
      Галя спробувала пiдрахувати, не вiдриваючи погляду вiд неясних тiней, що вовтузилися всерединi печери. Вони всi разом, з Ван Луном i Соколом, подорожували по Венерi близько двох годин. Потiм бiгли до астроплана на заклик Миколи Петровича. Вона впала, покотилася схилом мiжгiр'я. Далi зустрiч з цiєю твариною. Друге падiння. I бiг уздовж тунелю. Все це разом тривало не менше години. Значить, вона дихає киснем з приладiв уже години три-три з половиною. Заряд оксилiту, як говорив Ван Лун, розрахований на дванадцять годин. У неї попереду ще бiля восьми годин дихання... Нi, менше! Адже ж коли вона бiгла тунелем, дихання було прискореним, п легенi поглинали значно бiльше кисню, нiж звичайно. Це також треба врахувати. Тодi запас виявляється значно меншим. Мабуть, тiльки годин на п'ять.
      Якщо їй не пощастить через шiсть годин повернутися на астроплан, кiнець. Втiм, тодi не можна займатися пасивним чеканням, треба щось робити, дiяти. Що? Галя гарячково мiркувала, але, як i ранiше, нiчого не могла придумати.
      Спробувати зараз пробратися до виходу з тунелю, ховаючись за камiнням i купами грунту? Нi, тварина легко може помiтити її. Вбити потвору? Але для цього треба насамперед добре знати, куди саме стрiляти. Та й невiдомо, чи допоможуть вiдносно маленькi кулi автоматичної гвинтiвки або електричного пiстолета проти такої велетенської тварини... I де, до речi, розташованi її життєвi центри? У головi чи в серцi?.. Нi, все це не пiдходить, не годиться! Ах, як могла вона так легковажно зробити, коли, забувши про радiопередавач, необачно вирушила в цю безглузду подорож уздовж пiдземного ходу! I взагалi, як то можна було не помiтити одразу, що передавач зiрвався зi спини вiд час падiння! Тепер уже не можна розраховувати на допомогу товаришiв, - хiба ж можуть вони розшукати її тут, у далекiй печерi пiд поверхнею Венери?.. Думки стрибали, змiнювали одна одну в безладдi, i тiльки одна з них, найтривожнiша, постiйно поверталася i подавляла решту:
      "А час минає, час минає, кисню лишається менше й менше..."
      Мама, мила мама, вона вже, напевно, одержала листа вiд Галi. I якщо вона навiть сердилася, докоряла своїй доньцi за те, що Галинка наперекiр усьому потай забралася до астроплана i вирушила в мiжпланетну подорож, то, напевно, тепер уже давно простила їй. I коли Галя потай готувалася до польоту i старанно вивчала все, що стосувалося Венери i iнших планет, - мама повiрила, що її донька справдi вирiшила стати астрономом, i охоче допомагала їй знайомитися з iнструментами i складними приладами обсерваторiї. Бо мама завжди дуже любила свою доньку i прощала їй рiзнi витiвки. I, одержавши листа, також простила. I тепер навiть, можливо, пишалася нею: Галинка учасник мiжпланетної подорожi, її хвалить сам академiк Риндiн. Галя пише, що допомагає академiку Риндiну в його науковiй роботi i всi в астропланi задоволенi нею... Так, задоволенi, куди там! Зараз ось розшукують її, турбуються - замiсть того, щоб працювати... А вона лежить тут, i час минає, час минає, кисню стає менше й менше!
      Микола Петрович, мабуть, також дуже незадоволеннi!, вiн сердиться... А що трапилося з ним самим в астропланi? Навiщо вiн викликав їх вибухами? Ах, як погано все це сталося, яких дурниць вона наробила! Замiсть того щоб допомогти милому, доброму Миколi Петровичу в якiйсь бiдi, вона сама ще полiзла в небезпеку, примусила всiх турбуватися про себе... i час минає, час минає, незабаром не буде чим дихати...
      Зрозумiло, i Вадим Сергiйович, i Ван Лун розшукують її - i не можуть знайти. Вадим Сергiйович хвилюється, куйовдить волосся - вiн завжди запускає руку у волосся, коли починає хвилюватися. Звичайно, Вадим Сергiйович частенько говорить їй неприємнi речi, пускає рiзнi шпильки, але Галя чудово знає: вiн робить усе це тiльки тому, що хоче приховати вiд iнших, як ставиться до неї насправдi. Вона добре це знає, ще на Землi знала, коли Вадим Сергiйович говорив з нею про "особисте", i завжди затинався при цьому, i так смiшно, зворушливо червонiв. Неможливо зрозумiти, чому вiн, вiдомий вчений, так ставиться до неї, звичайної студентки. Ну, те, що їй вiн подобається, в цьому немає нiчого дивного: вiн такий розумний, надзвичайний дослiдник, не кажучи вже про те, якi в нього вдумливi очi i м'яке, лагiдне обличчя. А от що вiн знайшов у нiй?.. Просто жах, про що вона думає зараз, коли час минає й минає i запас оксилiту дедалi бiльше виснажується...
      А Ван Луна вона завжди трошки боялася, ранiше бiльше, а тепер менше, але все одно ще боїться. Вiн такий серйозний i насмiшкуватий, не такий, як Вадим Сергiйович, той наче сiрник: спалахнув, покричав, посердився трохи - i заспокоївся одразу. Ван Лун зовсiм не такий. Вiн дуже рiдко сердиться, але тодi Галя не наважиться бодай словом заперечити йому. I дуже рiдко також смiється, тому вона цiнує кожну його посмiшку. А коли б Ван Лун знав, де вона зараз, вiн обов'язково врятував би її, вже давно допомiг би їй, i не доводилося б думати, що час минає i витрачається дорогоцiнний кисень...
      I нiхто не довiдається, що сталося з нею i як вона потрапила сюди, бiдолашна Галинка, i що то за дивнi, незрозумiлi камiнцi, якi весь час свiтяться! Таких на Землi немає, навiть сам Вадим Сергiйович не визначив би, що це таке. Дивовижнi камiнцi!
      Рука Галi намацала бiля себе один з них. Дiвчина пiднесла камiнець ближче до очей, стиснула пальцями в товстiй гумовiй рукавичцi. Не дуже мiцний камiнець, навiть трошки кришиться пiд натиском. I свiтиться. I, здається, навiть ледь-ледь теплий - чи це тiльки враження таке, а не насправдi? Ну, звичайно, адже ж пальцi не вiдчувають нiякого тепла. Чому ж вона раптом вирiшила, що камiнець теплий?
      Галя збагнула: дивне вiдчуття тепла, яке немов випромiнює камiнець, виникає тодi, коли вона пiдносить його зовсiм близько до очей. Тодi здається, що прямо в очi ллється тонке, приємне тепло. Дивовижнi камiнцi! Треба буде обов'язково показати їх Миколi Петровичу i Вадиму Сергiйовичу... так, показати, а от як це зробити? I час минає, час минає... от, якщо б вона не загубила радiопередавач, тодi так легко було б покликати на допомогу...
      Цiкаво, чи ж далеко вона зараз перебуває вiд астроплана? А може, хтось iз товаришiв ходить, розшукуючи її, поверхнею Венери, там, нагорi, прямо над нею... Стоп! Чому вона ранiше про це не подумала? Адже Галя прекрасно пам'ятає, як добре вона чула пiд час вилазки в лiсi i Сокола, i Ван Луна на досить великiй вiдстанi. А тодi ж вона не включала переносного радiопередавача, вони обходилися маленькими, вмонтованими в скафандри... Значить, тi маленькi радiоустановки в скафандрах дiють не тiльки зовсiм зблизька... а тодi... тодi, виходить... ну, ясно, чому б їй не спробувати покликати товаришiв? Може, вони почують її, якщо перебувають десь недалеко! Особливо коли пiдвищити напругу в радiоустановцi - вона пам'ятала, як говорив їй Ван Лун:
      "Якщо чомусь стане погано чути, Галю, це означає, що зменшилася напруга вiд мiнiакумуляторiв. Тодi треба її пiдвищити. Ось тут, бiля пояса, прикрита клапаном, є маленька ручка. Переведiть її направо - i напруга пiдвищиться. До речi, таке пiдвищення збiльшує й радiус дiї установки".
      Уникаючи робити зайвi чи рiзкi рухи, Галя вiдшукала цю ручку i перевела її до краю направо. Скавчання дитинчат тварини всерединi печери зробилося майже одразу гучнiшим. Ага, це при пiдвищенiй напрузi приймач у скафандрi бiльше посилює звуки. Все правильно. До речi, як добре, що звуки її голосу не вийдуть з шолома - потвора нiчого не почує, адже ж у неї немає приймача!..
      - Товаришi, чи чуєте ви мене? - голосно вимовила Галя, вкладаючи в цi простi слова всi свої надiї. - Товаришi, це я, Галина, - продовжувала вона i враз спинилася, до краю вражена.
      Мiнливе, але яскраве блакитнувате свiтло раптом залляло всю печеру. Кожен камiнець, який до того вилучав рiвне i спокiйне слабке сяйво, тепер видавав яскравi пульсуючi хвилi блакитнуватого свiтла. Це свiтло тремтiло, змiнювало свою силу, то пригасаючи, то знову спалахуючи, воно наче вiдповiдало своїми коливаннями на слова дiвчини. Кожне її слово викликало новi й новi свiтловi хвилi. Щойно Галя змовкла - камiнцi в стiнах i склепiннi печери, незчисленнi блакитнi лiхтарики, одразу заспокоїлися, пригасли i знову лише м'яко миготiли в темрявi, немов крупнi свiтляки.
      Зацiкавлена Галя повторила ще кiлька разiв одне й те ж саме слово:
      - Товаришi!.. Товаришi!..
      Камiнцi знову спалахнули, хвилi блакитнуватого свiтла линули вiд стiн i склепiння, вихопивши з мороку найдальшi кутки печери. I Галя виразно побачила на мить те, що дiялося посерединi її.
      Там лежала величезна тварина, та, яка бiгла слiдом за нею вздовж пiдземного ходу. Вона повiльно ворушила в повiтрi своїми довгими i тонкими вусами-щупальцями. А бiля неї копирсалося iз десяток маленьких тварин завбiльшки з крупного собаку. Вони трохи нагадували ведмежат, - такi ж самi жовто-бурi, круглi, незграбнi. Проте загадковi хвилi свiтла, що залляли печеру, зникли так само раптово, як i з'явилися. Вусата потвора разом зi своєю родиною знову занурилась в темряву, ще непроникливiшу пiсля яскравого свiтла.
      - Товаришi! - ще раз голосно мовила Галя. Вона так зацiкавилася дивовижним свiтловим явищем, що навiть на час забула про небезпеку, яка загрожувала їй.
      Знову яскравi блакитнуватi хвилi свiтла прокотилися по всiй печерi - i знову згасли. Проте Галя цього разу встигла помiтити, як занепокоєна незвичним мiнливим свiтлом потвора тривожно заворушилася. її довгi щупальцi збуджено звились у повiтрi. Дiвчина почула, як загрозливо заревiла потвора, як вона пiдвела голову, озираючись.
      - Е нi, досить експериментiв, - уже тихо проговорила Галя Рижко. Втiм, i цi неголосно вимовленi слова вчинили той же самий чарiвний ефект. Незчисленнi камiнцi в стiнах i склепiннi яскраво спалахнули, вилучаючи хвилi блакитного свiтла. I тепер Галя встигла помiтити, що камiнцi свiтилися не всi разом, а якось по черзi, теж хвилями, як ото хвилями хилиться долу од вiтру висока стигла пшениця в полi.
      Але не на чудеснi камiнцi дивилася зараз, затамувавши подих, дiвчина. Вона з жахом побачила, як вусата потвора з грiзним ревiнням пiднялася i огледiлася. Потiм тварина повiльно повернулася i так само повiльно поплазувала вздовж печери. I хоча блакитнувате свiтло вже згасло, Галя ясно бачила в сутiнках, як потвора, дiставшись однiєї iз стiн, рушила вздовж неї, обмацуючи стiну вусами. її широкi лапи-гребiнцi прочiсували пухкий грунт, вiдкидаючи вбiк крупне камiння, наче пiщинки. Одна з заднiх лап потвори безсило звисала i тяглася за тулубом: тварина не користувалася нею.
      Вона рухалася пiд стiною, повз вихiд з пiдземного ходу, далi, далi в напрямi до застиглої в нервовому напруженнi дiвчини, яка нерухомо лежала за плескатою скелею, мiцно стискаючи в руках свою останню надiю - гвинтiвку. Становище було безвихiдним, потвора в своєму русi попiд стiною вiдрiзала єдиний шлях вiдступу до пiдземного ходу. Ще кiлька хвилин - i вона опиниться тут, вона помiтить дiвчину, i тодi...
      Дивно, непояснимо, - проте Галя раптом вiдчула, що вона бiльше не хвилюється, що страх, який був охопив її, кудись зник. На змiну йому прийшло напружене збудження людини, яка добре розумiє, що допомоги чекати немає звiдки, що вона повинна покладатись лише на власнi сили. Ну що ж, якщо так, то Галина Рижко не вiддасть дешево своє життя! Якщо треба боротися, - будемо боротися!
      Неквапливо i обережно - мабуть, так поводився б i незворушний Ван Лун! - Галя поклала зручнiше свою автоматичну гвинтiвку i взяла потвору на прицiл. Вона цiлилася старанно, як у тирi, але поки що не для того, щоб одразу стрiляти. Нi, хай краще потвора пiдповзе ближче, тодi буде вiрнiше. Куди ж скерувати першу кулю з тридцяти, якi були в її розпорядженнi? Де життєвi центри тварини?..
      А страховище все наближалося. Здавалося, що потвора почала чути недалеко вiд себе незнайому, чужу iстоту, ворога, її щупальцi мелькали, наче блискавки, лапи ще ширше загрiбали грунт, камiння вiдлiтало в сторони, наче снаряди, вдаряючись iз гуркотом об скелi.
      "Припустити, щоб ця мерзенна потвора схопила мене i вбила? Нi, не бувати такому!"
      Галя прицiлилася якнайкраще. Вона обрала надiйну цiль - у верхнiй частинi голови тварини, мiж лютими її очима. Дiвчина пам'ятала, що рани в голову звичайно бувають найсмертельнiшими для тварин. Крiм того, при такому прицiлi вона встигне за кiлька секунд випустити з гвинтiвки в цю точку не менше десятка куль. Не промахнеться ж вона з такої невеличкої вiдстанi!..
      Потвора наближалася, її вiддаляло вiд дiвчини не бiльше як метрiв п'ятнадцять-двадцять. Галя завмерла. її примружене праве око знайшло i тримало пряму лiнiю, що з'єднувала мушку на стволi гвинтiвки i обрану нею точку на головi тварини мiж очима. Тепер хай стане трохи свiтлiше, перед пострiлом треба краще бачити...
      - Стiй, огидне страховище! - голосно крикнула дiвчина. Яскравi хвилi свiтла слухняно попливли печерою. Так, цiль узято вiрно. Все добре видно.
      Немов пiд час учбової стрiльби, Галя акуратно натиснула на курок. Сухий пострiл пролунав коротко й чiтко - i вiдгукнувся довгою завмираючою луною в глибинi печери. Щось ударилося об скелю, за якою лежала дiвчина, впало бiля неї разом з вiдбитими скалками камiння.
      Галя глянула - i похолола. Це була її куля! Деформована, сплющена, проте це була вона. Значить, куля з гвинтiвки не пробила череп потвори, вiдскочила вiд нього?.. Потвора зодягнена в панцир?..
      Гаразд, нехай буде, що буде! В магазинi є ще чимало куль, Галя знайде мiсце, куди їх всадити, в око, чи що... Не може бути такого, щоб ця потворна тварина була цiлком вкрита невразливим панциром!
      Пострiли з автоматичної гвинтiвки лунали один за одним, як короткi кулеметнi черги. Галя вцiляла вище i нижче, лiвiше i правiше. Мусить же, мусить нарештi знайтися вразливе мiсце на тiлi потвори!
      Проте кулi й далi все так само вiдлiтали назад, рикошетували, вiдбивали кам'янi бризки вiд скель печери. А розлютована тварина з гучним ревiнням посувалася вперед, роздратована ударами куль об її панцир. Щупальцi звивалися в повiтрi, наче довгi батоги, лапи з силою врiзувалися в грунт. Ось потвора вже всього в п'яти-шести метрах вiд дiвчини, яка лежить за плескатою скелею...
      Одна з широких лап, наче закутих у панцир, злетiла високо вгору, замахуючись майже над Галею. Ще мить...
      Руки дiвчини похололи. Гвинтiвка здавалася неймовiрно важкою, такою важкою, що Галя вже не в силах була пiдвести її i знову стрiляти. її нерви здали: це було надто жахливо! Потвора зодягнена в панцир, який не можуть пробити кулi!..
      Знесилена Галя в одчаї опустила голову в шоломi на руки, на непотрiбну тепер гвинтiвку. Глухий стогiн вихопився в неї.
      I немов вiдповiдаючи на нього, загадковi камiнцi в стiнах i склепiннi печери спалахнули неспокiйним, хвилястим свiтлом, яке залляло нерухому постать дiвчини в скафандрi i занесену над нею зодягнену в панцир лапу потвори.
      Роздiл шостий,
      присвячений описовi подорожi в надрах
      Венери, куди вирушив Ван Лун у розшуках
      Галi Рижко, а також тим труднощам, якi
      зустрiв мандрiвник пiд час цiєї подорожi.
      Ван Лун у роздумi стояв перед круглим проваллям. Сюди чи не сюди? Вiн оглянувся. В кiлькох метрах виднiлося друге провалля, теж кругле, теж глибоке. Обидва вони вели кудись у надра Венери. Обидва, здавалося, були не природного походження, а зробленi живими iстотами, як величезнi нори. Та й Сокiл пiдтвердив це припущення, коли вони разом з ним знайшли тут переносний радiопередавач Галi Рижко:
      - Безумовно, якiсь нори невiдомих страховищ. Ван, це не природнi печери! Дивiться, стiнки пухкi, легко осипаються. Я певен, що цими норами користуються тварини - i весь час пiдновлюють їх, розчищають.
      Так, припустимо, що обидва круглi отвори в грунтi є початками пiдземних ходiв. Проте в який з них спускатися? Де розшукувати Галю?
      Розмовляючи з товаришами, Ван Лун намагався втiшити їх, заспокоїти їх, вселити певнiсть, що Галя жива й неушкоджена, що вона тепер чекає на допомогу. Можливо, мовляв, вона ховається вiд якоїсь небезпеки, можливо, в неї бракує сил повернутися без допомоги товаришiв. Так говорив Риндi-ну i Соколу Ван Лун, так думав i вiн сам, доки не знайшов бiля одного з цих отворiв переносного радiопередавача Галi. А тодi напрям думок Ван Луна змiнився, хоча вiн i не сказав про це жодного слова товаришам. Навiщо?
      Якщо Микола Петрович просто дуже турбувався про Галю, яку вiн встиг щиро полюбити за її моторнiсть, веселий характер, кмiтливiсть i безпосереднiсть, то Вадим Сокiл буквально не знаходив собi мiсця. Ван Лун ясно розумiв: це була не тiльки тривога за товариша, який потрапив у небезпеку. Це було щось бiльше. I хоч би як приховував Сокiл свої почуття до дiвчини, вони проривалися i в його збуджених запитаннях, якими вiн засипав Ван Луна, i в лагiдних словах, якими вiн згадував про Галю. Сказати Вадиму, що у самого Ван Луна лишалося дуже мало надiй, - означало завдати йому глибокого суму.
      Нi, поки ще можна на щось сподiватися, - говорити Соколовi про тривогу Ван Луна було не слiд. Досить i того, що Ван Луну з великим трудом i лише за допомогою Миколи Петровича вдалося вiдговорити Сокола вiд його настiйливого намiру вирушити разом на розшуки дiвчини. Знервований експансивний геолог не розумiв, що вiн буде тiльки зайвим тягарем для Ван Луна, якому пiд час розшукiв довелося б водночас i пiклуватися про товариша, - до речi, дуже мало пристосованого для небезпечних подорожей.
      Так, у Ван Луна лишалося не дуже багато надiй.
      Галя впала в одне з цих проваль, - тут сумнiвiв не було. Де ж вона могла бути пiсля цього? Якщо вона розбилася пiд час падiння, тодi було б знайдене її тiло. Якщо падiння не завдало шкоди їй, тодi Галя вiдгукнулася б на крики Ван Луна i Сокола, почувши їх. Проте дiвчина не озивалася, i тiла її в проваллях також не було, - Ван Лун пильно оглянув дно обох нiр, освiтлюючи їх промiнням свого прожектора. Що ж тодi лишається?
      Ван Лун згадав, як Сокiл висловив припущення вiдносно потвори, що нападала на мiжпланетний корабель пiд час їх вилазки. Так, Галя впала сюди, на днi проваль її немає, - лишається припустити, що її схопила i забрала з собою та велетенська тварина, яку описав йому Риндiн. Адже ж i слiди потвори зникали також тут, бiля проваль, куди приводили ряди поламаних молодих дерев i розчавленої оранжевої папоротi. А коли тварина схопила Галю, - як можна сподiватися врятувати її?
      Тривога дедалi бiльше охоплювала Ван Луна. Досаднiше за все було те, що ця тривога заважала спокiйно думати, зважувати, мiркувати. Треба було опанувати себе. Вiн ще нiчого як слiд не знає, все це самi догадки, припущення. Зараз вони здаються похмурими мов нiч; трохи згодом - можуть змiнитися, поступитися мiсцем для iнших, бадьорiших. Як це говориться в старiй китайськiй пiсеньцi:
      Обiрвалась дорога, зник твiй шлях,
      Але поглянь, - знов стежечка з'явилась;
      Коли й до дна ти вичерпав всю воду,
      З глибин проб'ється нове джерело!
      Треба шукати таку нову стежечку надiї, треба шукати нове джерело сподiванок! Перевiримо ще раз.
      Переносний радiопередавач знайдений тут, бiля цього провалля. Але ця нора не така глибока, як друга. I слiди тварини зникали не тут, а саме бiля другого провалля. А може, потвора рушила цiєю другою норою, не тiєю, куди звалилася Галя? Може, дiвчина, впавши, вiдкотилася вбiк i згори її важко помiтити, а сама вона знепритомнiла i тому не вiдповiдає?.. Все може бути. Треба спробувати ще покликати її: а що, коли за цей час вона вже опритомнiла?
      Нахилившись над проваллям, Ван Лун гукнув:
      - Галю! Вiдгукнiться, Галю!
      Мовчання. Як i ранiше, чути лише дзижчання i невгамовне стрекотiння незчисленних комах. Галя не озивається. Так, будемо перевiряти далi.
      Яскраве промiння нагрудного прожектора Ван Луна освiтило темне дно першого провалля, - того, бiля якого був знайдений передавач. Нi, нiчого не видно, крiм... крiм округлої ямки в пухкому грунтi на днi. Вона нагадує слiд людського тiла. Можливо, це вiдбиток тiла дiвчини, що впала туди згори? Але куди ж тодi вона зникла? Адже слiди потвори губилися не тут, а бiля другого провалля!
      Ось вона, нова стежечка надiї. Звичайно, вiдсутнiсть Галi лишалася поки нерозв'язною загадкою; проте вiдпадало iнше, найстрашнiше припущення, що дiвчину схопила потвора. Так, тепер можна було дiяти.
      Ван Лун навмисне особливо пильно перевiрив своє спорядження: коли хочеться поспiшати, треба робити все повiльно i акуратно. Китайська приказка говорить: "Якщо тричi не обмiркуєш вчинок свiй, потiм завжди шкодуватимеш!"
      Автоматична гвинтiвка з розривними кулями - є. Запасний резервуар з Оксилiтом прив'язаний на спинi. В основному резервуарi запасу оксилiту вистачить на дванадцять годин дихання; запасний дасть iще шiсть годин, - не для нього самого, а для Галi, в якої заряд оксилiту вже виснажувався. На спинi - переносний радiопередавач. Вiн добре укрiплений ремiнцями. Три атомiтнi гранати на поясi - є. Запаснi обойми з патронами - в сумцi на боцi. Всi прилади дiють бездоганно, все в порядку. Можна вирушати.
      Ван Лун включив переносний радiопередавач i чiтко, твердо промовив:
      - Товаришi, вирушаю на розшуки вниз, у провалля. Не знаю, чи будете чути мене далi. Грунт може гасити сигнали. Втiм, не турбуйтеся. Все буде гаразд. Пiдтвердiть, що чули мене, прошу!
      Наступної ж таки митi вiн почув короткий хрипкий звук. Один, другий... Так, Риндiн i Сокiл вiдповiдають йому.
      Ван Лун знав, з якою тривогою чекають його повiдомлень Риндiн i Сокiл, якi залишилися в астропланi. Яка шкода, що радiоустановка корабля зiпсувалася пiд час падiння астроплана i струсiв, яких завдала ця проклята тварина, коли вона нападала на корабель! I не було часу полагодити пошкодження, тому вiн i не може почути голоси товаришiв. Добре, що хоч в них працює радiоприймач, який приймає його сигнали. А передавач може надсилати йому у вiдповiдь тiльки оцi хрипкi звуки. Так, у путь!
      Ван Лун прив'язав надiйним вузлом до найближчої стрункої цикадеї мiцний капроновий канатик з вплетеними до нього дерев'яними перекладинками i опустив його кiнець в провалля. Канатика цiлком вистачило до самого дна. Включивши нагрудний прожектор, Ван Лун почав спускатися.
      Ось воно, пухке, вкрите опалим листям i уламками гiлок дно. Ось округла ямка в ньому. А чи немає ще слiдiв? Яскраве промiння прожектора освiтлювало кожну вм'ятину, кожен камiнець. Слiди, де ж слiди Галi, якщо це справдi вiдбиток її тiла?..
      Є! Ось вони!
      У пухкому грунтi виднiлися слiди гумових чобiт з їх характерними металiчними пiдкiвками. Дiвчина пiшла в широкий пiдземний хiд, вона йшла легко, вiльними кроками: значить, обидва падiння не завдали їй шкоди. Гаразд, але навiщо вона вирушила в цей тунель, чому не залишилася на днi провалля чекати допомоги?
      Пiдземний хiд не заглиблювався далеко. Мабуть, вiн тягнувся весь час метрах у п'яти-шести пiд поверхнею Венери, не глибше. Про це свiдчив i пухкий вологий грунт, i численне корiння дерев, що звисало зверху i з стiн тунелю.
      Слiди Галi було виразно видно протягом метрiв двохсот, до мiсця, де тунель роздвоювався. Тут вони одразу зникали. Даремно Ван Лун намагався вiдшукати бодай один вiдбиток гумового чобота: все було немов заметено широкими смугами, наче величезна мiтла пройшлася пiдземним ходом. Ця мiтла знищила всi дрiбнi слiди. Ван Лун зазирнув у одне розгалуження, в друге... Його спостережливе око вiдзначало всi особливостi, всi деталi. I вiн немовби бачив на власнi очi те, що тут вiдбувалося.
      Галя швидкими кроками йшла тунелем до його розгалуження. Тут вона зупинилася в роздумi, - мабуть, мiркувала, куди саме їй iти далi. Пiшла вона нiбито налiво, - сюди скерований останнiй вiдбиток чобота. А з правого вiдгалуження виповзла якась велика тварина, яка важко тягла свiй тулуб пухким грунтом. Тому слiдiв Галi бiльше не видно, тварина повзла тим самим ходом.
      Усе це зрозумiло. Неясно одне: чи пощастило дiвчинi уникнути зустрiчi з твариною, чи вона зiткнулася з нею? Чи, може, вона тiкала, а тварина наздогнала її? Знову тривожнi, невтiшнi догадки, що аж нiяк не радують... Втiм, вiдповiдь на це можна дiстати тiльки в тому разi, якщо йти далi слiдами цього пiдземного велетня, який плазував уздовж тунелю. Так, а що ж, до речi, являє собою цей тунель? Очевидно, вiн також не може бути природним.
      "Вважаю, нора крупної тварини, - знову подумав Ван Лун. - Чи не тiєї, про яку розповiдав Микола Петрович?.."
      Вiн iшов уздовж пiдземного ходу швидкими, хоча й зовсiм неквапними, розмiреними кроками. Це була звична хода досвiдченого мандрiвника, який давно оволодiв майстернiстю багато ходити, не витрачаючи при цьому анi крихiтки зайвої енергiї. Якщо б хтось iнший спробував iти поруч з Ван Луном, то дуже швидко вiдстав би вiд нього або змушений був би раз у раз переходити на прискорений крок. Спокiйна, розмiрена хода Ван Луна не заважала йому в той же час уважно розглядати все на своєму шляху, помiчати найменшi подробицi, якi випали б з уваги iншої людини.
      Ось вiн на секунду спинився i пiдiйшов до товстелезного обривка корiння, що звисав зi стiни. Корiння було розсотане, перетерте, наче жорнами, хоча досягало впоперек чвертi метра. Ван Лун несхвально похитав головою:
      - Втiм, у цiєї тваринки досить мiцнi щелепи. Такого звiра треба зустрiчати обережно.
      За кiлька хвилин Ван Лун знову спинився. Його увагу привернули дивнi свiтнi камiнцi в стiнах пiдземного ходу. Вiн виключив прожектор i присiв бiля тих камiнцiв, пильно їх розглядаючи.
      - Еге, дуже цiкавi свiтляки. Подумав був, що живi. Нi, камiнчики. Таких досi не бачив.
      Але вiн не мав часу для роздумiв про свiтнi камiнцi. I, включивши знову прожектор, Ван Лун рушив далi.
      Його насторожений слух вiдзначив би навiть найслабiшi, далекi звуки. Але чуйний мiкрофон на його шоломi не мiг спiймати нiчого, крiм шуму крокiв самого мандрiвника.
      Бiльш за все непокоїла Ван Луна вiдсутнiсть слiдiв Галi. Припустимо, що дiвчина тiкала вiд тварини, яка переслiдувала її. Але, тiкаючи, вона бодай час вiд часу мусила наближатися до стiн, залишати бiля них слiди. I Ван Лун тодi помiтив би їх, адже ж вiн дуже добре бачив вiдбитки своїх нiг на пухкому грунтi. Одне з двох: або тварина була такою великою i широкою, що буквально протискувалася в пiдземному ходi i справдi стирала своїм важким тiлом всi слiди на грунтi i навiть на стiнах, або... або вона наздогнала-таки дiвчину, схопила її i понесла з собою. I знову Ван Лун зусиллям волi вiдiгнав вiд себе це сумне припущення.
      Хiд здавався безконечним. Уже двiчi Ван Лун поглядав на годинник. Подорож пiд поверхнею Венери тривала понад годину, проте виявити нiчого нового не вдавалося.
      Тi ж самi стiни i склепiння з пухкого грунту, що осипався пiд найменшим дотиком; у них повкраплюванi у великiй кiлькостi свiтнi камiнцi. Таке ж саме корiння дерев, що переплiтається iнодi в примхливе мереживо. I нiяких слiдiв, крiм тих, якi залишила гiгантська тварина, що рухалася пiдземним ходом якийсь час тим самим напрямом, що й Ван Лун. Двiчi йому зустрiчалися розгалуження, i щоразу мандрiвник обирав той хiд, яким ранiше проплазувала тварина: на превеликий жаль Ван Луна, в жодному з розгалужень йому не пощастило помiтити слiдiв дiвчини...
      Раптом Ван Лун зупинився i прислухався. Його увагу привернули неяснi, тихi звуки. Немов хтось у вiддаленнi пересипав грунт безперервною шиплячою цiвкою. Ось упало кiлька каменiв, вони покотилися, вдаряючись один об один. Кожен звук окремо був би дивним i незрозумiлим, але, доповнюючись взаємно, всi вони разом малювали в уявi Ван Луна цiлком певну картину. Ван Лун мiркував:
      "Гадаю, по норi десь попереду мене повзе невiдома iстота. Це не та величезна тварина, яка пройшла ранiше, бо повзе вона дуже тихо й обережно. Невiдомо, куди вона рухається, вiд мене чи до мене: звуки чомусь не слабiшають, проте й не посилюються. Втiм, не може ж вона повзти, лишаючись на одному мiсцi? I все ж таки, судячи по звуках, так воно i виходить. Дивно..."
      Ван Лун виключив прожектор i, користуючись тiльки невiрним освiтленням, яке створювали загадковi свiтнi камiнцi, ще обережнiше вирушив уперед, тримаючи гвинтiвку напоготовi. Мандрiвник наче забув одразу про свою звичну манеру ходити швидкими розмiреними кроками. Вiн повiльно пробирався бiля стiни, затримуючись перед кожним поворотом i пильно вдивляючись у темряву. Втiм, у такiй повiльностi не було нiчого дивного: Ван Лун зобов'язаний був знайти i врятувати Галю Рижко - i тому йому доводилося бути гранично обережним i не припускати непотрiбного риску.
      Крок за кроком вiн просувався вперед. Загадковi звуки все так само не зникали, але й не посилювалися, вони стали, мабуть, тiльки значно яснiшими i виразнiшими, бо мандрiвник, безсумнiвно, наблизився до мiсця їх виникнення. Незрозумiла тварина i справдi немовби лишалась на одному мiсцi - та й характер звукiв, якi вона видавала, не змiнювався. Ось ще раз чути, як впали i покотилися кiлька каменiв. I знову пересипається земля... Та що ж це таке?
      Ще один поворот пiдземного ходу - i Ван Лун, нарештi, помiтив попереду якесь велике тiло, що перетинало тунель. Вiн зупинився. Вказiвний палець його правої руки легко торкався спуска гвинтiвки. Примруженi очi вивчали iстоту холодним спокiйним поглядом.
      Її округле темне тiло безнастанно ворушилося. Вже здаля можна було розрiзнити на ньому окремi опуклi кiльця, якi створювали враження темних i свiтлих поперечних смуг. Цi смуги зближувалися i вiддалялися, безперервно рухаючись. Все тiло було схоже на обрубок грубезної колоди, вкопаної в стiни поперек пiдземного ходу. Проте цей обрубок весь час рухався, вiн був живий, вiн невтомно вiбрував своїми темними i свiтлими кiльцями. I вiд цього руху зi стiни тунелю зривалися i падали дрiбнi i великi каменi, осипався грунт.
      Погляд Ван Луна не вiдривався вiд дивної iстоти. Що вона робить? Що то за дивовижне положення - впоперек пiдземного ходу? Мандрiвник зробив ще кiлька крокiв, трохи наближаючись до живої загадки. Тепер йому здавалося, що свiтлi i темнi кiльця висувалися одне слiдом за одним з правої стiни тунелю i так само повiльно входили в лiву стiну. Втiм, може, це тiльки своєрiдна iлюзiя?
      Проте мандрiвник помiтив на боцi незрозумiлої iстоти невеличку чорну пляму. Та пляма повiльно просувалася справа налiво. Ось вона наблизилася до лiвої стiни, мов торкнулася її - i зникла, сховалася в стiнi. Виходить, не iлюзiя, не омана зору! Ван Лун бачив перед собою лише частину довгої, немов гiгантська змiя, iстоти, що переповзала тунель, вилiзаючи з одної його стiни i зникаючи в другiй. Кiльчасте тiло було, дуже довгим: кiльця з'являлися i зникали, з'являлися i зникали, але тунель все ще був перегороджений.
      Ван Лун опустив дуло гвинтiвки i включив прожектор. Слiпуче бiле свiтло залляло дивовижну iстоту, вiрнiше, ту її частину, яка цiєї митi проповзала крiзь тунель. Ось вони, поперечнi кiльця, їх тепер виразно видно, вони темнi на червонувато-коричневому тлi цiлого тiла. Але темнi не вони самi.
      Очевидно, нiякої небезпеки ця змiєвидна iстота не являла, до неї можна було пiдiйти ближче. Ван Лун з цiкавiстю розглядав зблизька те, що здавалося таким загадковим здаля.
      М'яке напiвпрозоре, червонуватого забарвлення тiло. Воно безнастанно пульсувало, пересуваючись, i з помiтними зусиллями пiдтягало свої кiльця. А всерединi того тiла, у зворотному напрямi, рухалася якась темна маса. Чи нi, та маса не рухалася, вона немовби лишалася на тому ж самому мiсцi, а напiвпрозоре тiло пересувалося по нiй, нiби сковзалося вздовж темного стрижня, на який було натягнуте.
      Ван Лун торкнувся дулом гвинтiвки до одного з кiлець. Воно здригнулося, червонуватим тiлом пробiгла пульсуюча хвиля - i кiльця одне за одним почали хуткiше, квапливiше з'являтися з правої стiни i зникати в лiвiй. Ван Лун вiдступив на крок, мiркуючи.
      Справдi, фауна Венери щогодини пiдносила мандрiвникам новi й новi несподiванки, нерозв'язнi загадки. Досi їм не вдавалося зустрiти жодної тварини, вид якої можна було б одразу i безпомилково визначити. Комахи i павуки не беруться до уваги, хоча вони i набули на Венерi незвичайних, фантасмагоричних форм. А крупнiшi тварини, цi потвори з вусами-щупальцями, шаблевидними щелепами... всi вони явно не мали нiякого вiдношення до фауни земного юрського перiоду. Тепер ось iще ця жива напiвпрозора колода з її кiльчастим пульсуючим безконечним тiлом - завдовжки очевидно, десятки метрiв - адже ж їй не видно нi кiнця нi краю, вона тягнеться справа налiво ось уже скiльки часу!
      I раптом Ван Лун задоволено присвиснув. Вiн збагнув, що це за iстота! Легким дотиком вiн ще раз торкнувся червонуватого тiла стволом гвинтiвки. I знову вздовж нього пробiгла неспокiйна хвиля, кiльця почали рухатися швидше, iстота наче намагалася ухилитися вiд дотику. Ван Лун посмiхнувся: неймовiрно, але це було саме так, немає нiяких сумнiвiв.
      - Знаю, хто ти, - сказав вiн, звертаючись до безмовного вiбруючого тiла - i власний голос здався йому хрипким i неприродним вiд збудження. Ти, втiм, черв'як. Ти - дощовик, ось хто ти! I тiкай геть з дороги, менi не до тебе!
      Ван Лун з силою вдарив червонувате тiло прикладом гвинтiвки. I воно поспiшило, заквапилося ще бiльше; кiльця, скорочуючись i розправляючись, сковзалися вiд стiни до стiни дедалi швидше, нiби намагаючись якнайскорiше сховатися в грунтi.
      - Та пролiзай, пролiзай, не заважай менi, - пробурмотiв Ван Лун, - не затримуй. Дощовик... скiльки часу вiн ще буде загороджувати менi путь?
      Гiгантське червонувате тiло, здавалося, було й справдi безконечним. А головне - воно перегороджувало мандрiвниковi дальший шлях тунелем, промiж ним i склепiнням лишалося не бiльш як пiвметра вiльного простору. Треба було щось робити.
      Ван Лун вiдступив ще трохи назад, скинув гвинтiвку i, не прицiлюючись, натиснув спуск. Короткий звук пострiлу розтанув у повiтрi, поглинутий вологим грунтом. Куля пронизала тiло гiгантського дощовика. Проте на ньому залишилася малесенька темна крапка - i це було все, всi наслiдки пострiлу. Пульсуючi кiльця навiть не прискорили свого руху. Ван Лун спантеличено поглянув на гвинтiвку.
      "Може, я помилився? - подумав вiн. - Може, це була не розривна куля?"
      Вiн перевiрив магазин. Нi, вiн був заряджений розривними кулями. Що ж трапилося? Чому куля не розiрвалася, а пронизала тiло дощовика, не завдавши йому нiякої шкоди?.. Ах, так, зрозумiло, - i як вiн не передбачив цього заздалегiдь? Куля не зустрiла достатнього опору, вона пройшла нiби крiзь рiдкий холодець...
      Ван Лун вiдчув, як у ньому скипає лють. Йому треба поспiшати, кожна хвилина затримки може коштувати Галi Рижко життя, а вiн примушений стояти тут i чекати, доки пiде з його шляху ця мiзерна, хоча й величезна iстота! Розрубати її, чи що, знищити? Рука мандрiвника вже потягнулася до рукоятки короткого кинджала, який, як i завжди, висiв на поясi скафандра. Але Ван Лун роздумав:
      "Припускаю, розрубаю дощовика пополам. Але це ж - черв'як! Все одно, його тiло не спиниться, буде й далi виповзати з стiни, ще бiльше загороджуючи шлях. Нi, рубати не можна!"
      Лишався тiльки один вихiд - перелiзти через пульсуюче тiло, протиснутися мiж ним i склепiнням тунелю. Ван Лун розбiгся i стрибнув. Його руки охопили кругле м'яке тiло, яке здавалося слизьким i непiддатливим. Дiючи руками i ногами, Ван Лун видряпувався на спину дощовику, який напружено сiпався пiд ним, немов намагаючись скинути мандрiвника з себе.
      Але Ван Лун уже сидiв на ньому верхи. Ще мить - i вiн легко, пружно зiскочив з другого боку, протиснувшись пiд склепiнням тунелю. Не оглядаючись, Ван Лун швидко пiшов уперед: йому довелося витратити тут надто багато часу!
      I майже одразу новi звуки, значно гучнiшi i загрозливiшi, оволодiли його увагою. Здаля долинало густе ревiння, хрипке й люте. Йому вiдповiдали верескливi, гавкаючi голоси, немовби збуджено скавучали цуценята. Ван Лун рвонувся вперед. Ревiння посилювалося. Так мiг ревiти тiльки великий розлючений звiр, нападаючи на ворога.
      "Мерщiй, мерщiй! - пiдганяв себе Ван Лун. - Проклятий дощовик! Затримав як... мерщiй, мерщiй!"
      Удалинi пролунав пострiл. Йому вiдповiла луна. Значить, Галя стрiляє не в пiдземному ходi?.. Ревiння стало ще гучнiшим, лютiшим. Ван Лун мчав тунелем, який зробив ще один поворот i несподiвано обiрвався. Перед мандрiвником вiдкрилася величезна темна печера. Промiння його прожектора потонуло в її темнiй глибинi. Де ж Галя?
      Один за одним пролунало ще кiлька пострiлiв. Потiм пострiли злилися в коротку автоматну чергу. її вкрило все те ж саме розлючене хрипке ревiння.
      I потiм Ван Лун почув глухий стогiн. Це стогнала Галя Рижко, то був її голос! Ван Лун уже вбiгав у печеру, яка чорним проваллям лежала значно нижче пiдземного ходу. Наче у вiдповiдь на стогiн дiвчини, величезна печера наповнилася мiнливим, хвилястим блакитнуватим свiтлом. Промiння прожектора Ван Луна вихоплювало з невiрного присмерку окремi скелi, купи грунту, якихось тварин, що вовтузилися посерединi печери. I нарештi Ван Лун побачив те, що шукав.
      На вiдстанi метрiв п'ятнадцяти-двадцяти вiд нього, внизу, бiля стiни печери, за плескатою скелею лежала людина в скафандрi. Вона безсило опустила голову в прозорому шоломi на руки, поряд лежала гвинтiвка. Людина в скафандрi була нерухома, наче мертва. Галя!
      I вздовж тiєї самої стiни до дiвчини пiдповзала величезна потвора. Довгi тонкi вуса-щупальцi звивалися в повiтрi над Галею. Ось пiдвелася передня лапа тварини, вкрита гострими зубцями, схожа на велетенську гребiнку.
      Щупальце торкнулося нерухомої постатi в скафандрi. I широка гребеневидна лапа з блискавичною швидкiстю замахнулася над головою в прозорому шоломi, що лежала на плескатiй скелi...
      Роздiл сьомий,
      де розповiдається, як академiк Риндiн i
      Вадим Сокiл випускали за хмари Венери
      зонд-антену для встановлення радiозв'язку
      з землею, а також про напад на
      мандрiвникiв хижого павука.
      Микола Петрович Риндiн вiдiрвався, нарештi, вiд складного рисунка, який вiн довго i старанно викреслював на паперi. Вадим Сокiл, що уважно стежив за рухами руки Риндiна, запитально поглянув на академiка.
      - Отож, - нерiшуче промовив вiн, - виходить, що...
      Риндiн перевiв погляд на нього, потiм поглянув iще на рисунок. I тiльки пiсля того повiльно вiдповiв:
      - Нiчого втiшного поки не виходить, дорогий Вадиме. Нiчого втiшного!
      Вiн неуважливо провiв олiвцем по краю паперу кiлька широких рисочок, мов пробуючи графiт. I продовжував, нiби пiдкреслюючи такими самими штрихами кожне своє слово:
      - Висновки ось якi. Дiйсно, астроплан лежав ранiше в станi, при якому зворотний старт був можливим. Трудним, рискованим стартом був вiн, але можливим. Галя... - вiн стримав мимовiльне зiтхання, - Галя подала правильну iдею. Вона дуже кмiтлива, мила дiвчина! Поштовх, певна рiч, був би дуже мiцним, заперечувати не можна. Проте ми пiшли б на нього, бо iншого виходу не лишалося. Кiлька добрячих вибухiв з усiх трьох двигунiв - i астроплан, рвонувшись уперед, вилетiв би з мiжгiр'я. Ну, а там ми вже думали б i про те, щоб установити правильний курс i лягти на нього. Все це було можливим аж до вiзиту вусатої потвори, яка чомусь вирiшила побавитися астропланом... Пiд ударами її важких лап наш корабель змiнив свiй стан. Змiнив кардинально. Тепер вгору задралася корма, а носова частина, навпаки, втупилася в грунт. Сопла двигунiв дивляться в небо. Робити вибухи - значить застрягнути ще бiльше. Тепер зворотний старт неможливий,- в усякому разi, до того часу, як нам удасться змiнити положення корабля. I от, всi мої спроби вжити заходiв для цього, як бачите, лишаються безуспiшними. - Вiн указав на свiй рисунок. - Як змiнити положення астроплана?..
      Змiнити стан астроплана! I Сокiл, i Риндiн чудово розумiли, що зсунути з мiсця багатотонний мiжпланетний корабель, опустити його корму i пiдняти носову частину можна тiльки за допомогою потужного пiдйомного устрою. А його на кораблi не було. Такi допомiжнi устрої, хоч i не дуже складнi, але потужнi,- їх, очевидно, треба було б спорудити самим. Але як, з чого?.. Наявнi на астропланi домкрати були надто слабкими для такої операцiї... Де ж вихiд?..
      - Звичайно, всi цi нашi розмови мають лише попереднiй характер, продовжував задумливо Риндiн. - Про зворотнiй шлях нам думати рано. Поки ми ще нiчого не знайшли на Венерi... якщо не загубили. Так, друже мiй, треба тверезо дивитися на речi.
      Сокiл схилив голову i нiчого не вiдповiв. Риндiн розумiв, як важко його молодому товаришевi. Можливо, його вiдверне вiд сумних думок жарт? I Микола Петрович заговорив знову:
      - Кожен день приносить нам стiльки несподiванок, любий Вадиме, що перед нами раптово можуть вiдкритися новi можливостi. От уявiть собi, що наш вусатий знайомець, ця сама величезна потвора, знову повернеться сюди. Припустiмо, що астроплан справив на неї назабутнє враження. Тварина знову вирiшить побавитися - i в процесi своєї розваги так штовхоне корабель, що вiн знову стане в таке саме положення, як i ранiше. Уявляєте собi? I тодi ми зможемо без особливих перешкод вилетiти в зворотний шлях. Як вам подобається така перспектива?
      Втiм, Сокiл, як i ранiше, не вiдповiдав. Вiн сидiв навпроти Миколи Петровича, пригнiчений i похмурий,- такий, яким був весь цей час, з того моменту, як Ван Лун пiшов на розшуки Галi Рижко. Риндiн бачив, як Сокiл з безнадiйним виглядом куйовдить своє кучеряве волосся, як вiн знiмає i в котрий раз протирає окуляри, думаючи про одне й те ж саме - про долю Галини.
      - Послухайте мене, Вадиме, - серйозно промовив Риндiн. - Я розумiю, в чому рiч. Розумiю, що вам важко. Але ж i я також повний тривоги за Галю. Втiм, хiба ж ми допоможемо справi, якщо будемо сидiти i роз'ятрювати себе? Ви поводитеся неправильно, друже мiй! Треба намагатися вiдвертати увагу вiд цього, зайнятися чимсь, зрозумiйте! Ми зробили все, що могли. Ван Лун вирушив на розшуки. Ви чули, вiн спустився до цього пiдземного ходу. Нiхто з нас не може бути бiльш корисним зараз у розшуках Галi, нiж Ван. Так, дуже погано, що ми не можемо далi чути його: мабуть, грубезний шар грунту гасить радiосигнали. Що вдiєш? Отож, нам лишається тiльки чекати i тримати себе в руках.
      - Чекати! Тримати себе в руках! - глухо повторив Сокiл. Вiн пiдвiв голову i подивився на Риндiна очима, якi дивно виблискували. Його голос тремтiв i уривався вiд хвилювання. - Чекати! Тримати себе в руках! Миколо Петровичу, не можу я! Якби ви знали... Скiльки разiв я вже проклинав себе за те, що тодi, одразу пiсля того, як побачив, що вона впала i покотилася пiд укiс, не кинувся слiдом за нею i не допомiг їй... Адже ж тодi нiчого б не трапилося, все було б гаразд!..
      - Проте цими розмовами справi не допоможеш, Вадиме!
      - Я знаю, я все розумiю, Миколо Петровичу. Але не можу позбутися цих думок! Ви кажете, що сповненi тривоги за Галю. Вiрно, але не так, як я! Миколо Петровичу, ви знаєте, що я не можу нiчого приховувати вiд вас, я надто поважаю вас, ваш свiтлий розум. I зараз я також мушу сказати вам щиро, Миколо Петровичу, адже я люблю Галю!
      - Знаю, Вадиме, - тихо й лагiдно озвався Риндiн. - I вона, менi здається, теж...
      - Не знаю, нiчого не знаю! - палко перебив його Сокiл. - Я нiколи не запитував її про це, i сам також не говорив їй, що люблю. Не вмiю говорити про таке! Але люблю давно, з того самого часу, як уперше побачив її, почув її голос i одразу вiдчув, що для мене вона єдина дiвчина на цiлiй землi. I часом менi важко було думати про те, що я полечу з вами, а вона залишиться... мабуть, тому я й говорив їй про те, як хотiв би, щоб i вона полетiла з нами... я жартував тодi, звичайно, я нiколи й на думцi не мав, не мiг навiть уявити собi, що Галя зробить так, адже ви вiрите менi, Миколо Петровичу?
      - Вiрю, звiсно, вiрю, Вадиме.
      - Ну, а потiм... коли вона з'явилася в астропланi, менi було i радiсно, i важко. Радiсно, - адже ж вона була з нами, зi мною. Важко, - адже ж я розумiв, що попереду багато небезпеки... нi, не тiльки це! Я розумiв, що не матиму тепер права говорити Галi про те, що люблю її, i не дозволяв собi навiть думати про таке. I нiкому не казав, приховував вiд усiх... i вiд вас теж...
      Риндiн стримав усмiшку: так, Вадим приховував, правда. Проте хiба можна приховати глибоке, мiцне почуття, яке прозирає з усього? Наївний Вадим, вiн певен, що нiхто не помiчав цього!..
      - Я розумiв вiдповiдальнiсть, яка лежала на менi, як i на всiх нас, пристрасно продовжував Сокiл. - Вiдповiдальнiсть i святий обов'язок перед Батькiвщиною, якiй ми мусили вiддати всi свої сили, всi знання. Я не мав права думати про любов. I не мав права користуватися з того, що був єдиним близьким знайомим Галi серед нас. Це було б нечесно, я не мiг так, ви розумiєте, Миколо Петровичу? I я мiцно тримав себе в руках. Жодного слова про любов я не сказав Галi з того часу, як побачив її в астропланi... навiть iз тих небагатьох, якi наважувався говорити їй на Землi, ранiше. Це було трудно, але iнакше я не мiг. А тепер... тепер, коли вона в такiй небезпецi... якщо вона ще жива... я теж не можу... не можу справитися з собою, не можу! Адже я люблю Галю, Миколо Петровичу! - з одчаєм вигукнув Сокiл.
      Риндiн поклав йому на плече руку: Вадимовi треба було допомогти, заспокоїти його.
      - Я все розумiю, любий Вадиме, - сказав Риндiн тихо й переконливо. Те, що ви розповiли, не такий вже секрет для мене. Так, так, не дивуйтеся! Я давно вже помiтив те, що ви почуваєте до Галi. I схвалював вашу стриманiсть. Та iнакше й бути не могло, - пiдкреслив вiн упевнено. - Я знаю вас, Вадиме. Ви хороша, чесна людина - i за це я люблю вас так само, як поважаю за ваш талант ученого i дослiдника. I Галю я полюбив за час нашої подорожi. Слово честi, я був навiть радий, що вона опинилася разом з нами, хоча її поява i мала дещо, гм, своєрiдний характер. I знаєте що, Вадиме? Ми ще погуляємо на вашому весiллi, друже мiй! Ви вiрите менi?
      - Так, Миколо Петровичу, завжди, всiєю душею, ви знаєте це без моїх слiв!
      - Так-от, заявляю вам твердо: я певен, що Ван Лун через деякий час приведе до нас сюди вашу Галю, живу, неушкоджену i таку ж точнiсiнько життєрадiсну, як i ранiше. I вона обов'язково розповiсть нам про якiсь свої вiдкриття, зробленi нею в той час, коли ми отак турбувалися про неї. I вам, друже мiй, доведеться знову приховувати вiд неї вашi почуття, якщо зможете, певна рiч. А пiсля повернення на Землю вам доведеться запросити мене на весiлля, нiчого не поробиш, Вадиме, цього я також певен!
      - Ви втiшаєте мене, Миколо Петровичу. Але ж ви не маєте пiдстав для такої певностi. Ви не знаєте, що саме думає Галя... i як вона поставиться, коли довiдається, що я...
      Риндiн голосно розсмiявся:
      - Ну, Вадиме, я бачу, що все в порядку! У вас лишилися тiльки однi сумнiви - вiдносно того, як саме вiдповiсть вам Галя. А щодо її благополучного повернення з Ван Луном - ви вже погодилися зi мною. Не вiдмовляйтеся, не сперечайтеся: ви знаєте, що я не люблю, коли менi заперечують без достатнiх пiдстав.
      - Миколо Петровичу, та я...
      - Мовчiть, мовчiть! I давайте зразу ж таки обговоримо одну рiч, яка спала менi на думку. Вадиме Сергiйовичу, ви прекрасно розумiєте, який потрiбний нам зв'язок з Землею! Пам'ятаєте, ще задовго до старту ми мiркували: чи зможе Земля зв'язуватися з нами на Венерi по радiо? Професор Власов - пригадуєте? - висловлював побоювання, що ми можемо опинитися на тiй половинi Венери, яка, сказати б, вiдвернута вiд Землi. Зрозумiло, це в тому разi, як вiн казав, коли перiод обертання Венери навколо її осi дуже довгочасний. А ви й тодi йому заперечували...
      - Так, бо за всiх умов Венера не може бути завжди обернена до Землi тiльки одним боком, - пiдтвердив Сокiл. - В своєму русi по орбiтi вона...
      - От-от! - пiдхопив жваво Риндiн. - Навiть у цьому разi побоювання Власова були надто песимiстичними. Природно, у тi перiоди, коли той бiк Венери, на якому перебуваємо ми, дивиться в напрямi, протилежному Землi, ми не можемо анi чути Землю, анi самi подавати їй сигнали. Радiоiмпульси будуть поглинатися масою планети. Це так. Але ж ми тепер знаємо, що перiод обертання Венери майже цiлком такий самий, як i Землi. Одна доба, всього-на-всього. Отже, Венера кожної доби деякий певний час обернена до Землi саме тим боком, на якому перебуваємо ми. А звiдси один висновок...
      - Зв'язок з Землею можливий, ви маєте цiлковиту рацiю, Миколо Петровичу, - закiнчив за нього вже зацiкавлений Вадим Сокiл.
      - I я так гадаю. Передавач наш усе ще несправний, ми не можемо користуватися ним, доки не полагодимо. В наших силах подавати за його допомогою тiльки отi умовнi хрипкi сигнали, якими ми вiдповiдали Ван Луну. Проте приймати радiопередачi з Землi ми могли б, це в наших силах. Чому ж ми їх не чуємо? Адже ж пробували робити це вже не раз.
      - Ай правда, чому? - замислився Сокiл. - Може статися, ми пробували приймати саме тодi, коли Земля була схована вiд нас цiлою товщею Венери?
      - Нi, ми пробували в рiзний час, i завжди, на жаль, безрезультатно. А трапляється так, на мою думку, тому, що ми намагаємося приймати на нашу звичайну маленьку антену. Цього не досить, вона надто малочутлива для слабких радiоiмпульсiв, якi можуть дiйти до неї на величезнiй вiдстанi, що вiддiляє нас вiд Землi. Крiм того, на послабленнi сигналiв може позначитися ще й вiдомий нам ворог, те ж саме космiчне промiння.
      - Якщо це так, Миколо Петровичу, - заговорив уже захоплений мiркуваннями Сокiл, - то ми маємо добрий засiб посилити чутливiсть нашого приймача. Наш радiозонд...
      - Саме про це я й подумав, Вадиме. Радий, що нашi погляди збiглися. I тому я хочу зараз-таки, не вiдкладаючи, привести зонд у дiю... якщо ви не заперечуєте, а?
      - Звичайно, Миколо Петровичу, це страшенно цiкаво! I раптом ми почнемо регулярно приймати сигнали Землi!
      - Певен цього, друже мiй. Отже, до дiла. Я беру на себе зонд, ви - трос i водневу установку. Залазьте в скафандр.
      - А ви як же, Миколо Петровичу? - вагаючись, спитав Сокiл. - Хiба ж ви маєте на увазi вийти з астроплана без скафандра? Дихати вуглекислотою?
      - Не перебiльшуйте, мiй друже! Будь ласка, не хвилюйтеся, я знаю, що роблю. Навiть при тих п'ятнадцяти процентах вуглекислоти в атмосферi я вiльно i без будь-якої шкоди для здоров'я можу провести зовнi хвилин принаймнi десять. Ну, буду трохи глибше й важче дихати, тiльки й усього. Почнемо роботу разом, адже ви самi не впораєтеся. А коли закрiпимо трос i зонд наповниться воднем, - я повернуся в астроплан, а ви закiнчите справу. Одягайте скафандр, Вадиме! Шкода лише, що я не зможу вас чути. Ви будете чути мене, а я вас - нi. Ну, нiчого, як-небудь порозумiємося. Одягайтеся!
      - А якщо нападуть якiсь хижi комахи? - висловив ще одне побоювання Сокiл.
      - Цього не трапиться. Ми знаємо, що вони нападають тiльки в тiнi, а зараз - свiтлий день. Та не гайте часу, одягайтеся ж!
      Сокiл не пробував заперечувати далi. Якщо Микола Петрович вирiшив, треба було виконувати. I вiн слухняно влiз у скафандр, закрiпив шолом i вирушив з каюти, щоб узяти пристрiй для наповнення зонда воднем.
      Риндiн провiв Сокола до дверей каюти i напутив його, поплескуючи по плечу:
      - Я вийду слiдом за вами, Вадиме. Готуйтеся поки що. Та не забувайте прислухатися до моїх слiв, пам'ятайте, що я не можу вас почути.
      Залишившись на самотi, Микола Петрович полегшено зiтхнув. Дуже добре, що Сокiл, нарештi, висловився, вилив те, що зiбралося в нього на душi. I дуже добре також, що Риндiну спало на думку зайнятися радiозондом, вдалося зацiкавити Вадима. Тепер найголовнiше - не давати йому можливостi знову зануритися у важкi думки про Галю, не залишати його самого, примушувати працювати, дiяти. Тому Микола Петрович i вирiшив вийти разом з ним, хоча в цьому не було великої потреби, Сокiл упорався б i сам з запуском зонда.
      Ех, коли б сам Микола Петрович був такий внутрiшньо впевнений у щасливому, благополучному поверненнi дiвчини, як доводив вiн Соколу! Але мiркувати про це зараз було нiколи, треба виходити, у Вадима надто нестiйкий нервовий стан.
      Риндiн зайшов до комори, взяв оболонку зонда, що лежала в запобiжному конвертi, котушку з найтоншим капроновим тросом, до якого була вплетена ще тонша мiдна жилка. Вона здавалася просто павутинкою, ця тонесенька дротинка! Далi вiн захопив ще невеличкий причiпний пристрiй зонда i вийшов слiдом за Вадимом.
      Вiн пройшов шлюзовим люком назовнi - i мимоволi зупинився бiля драбинки, що вела вниз, на грунт. Яке чудове, напоєне пахощами, незнайомими ароматами повiтря! Вологе, тепле - трудно повiрити, що воно приховує в собi грiзну небезпеку, що воно по сутi отруєне надмiром вуглекислоти. А ландшафт! Надзвичайне багатство небачених оранжево-червоних барв i вiдтiнкiв, чудесна пишна рослиннiсть, мальовничi густi заростi... так, але i в них, як у повiтрi Венери, як у всьому цьому сповненому несподiванок свiтi, також таяться, пiдступно пiдстерiгають мандрiвникiв незнанi небезпеки!..
      Свiжий вiтерець ворушив його сиве волосся, трохи пiдiймав поли легкого пiджака. Нi, все ж таки неймовiрно красивi ландшафти Венери, особливо отi заростi папоротi й цикадей, що розляглися по схилах мiжгiр'я! Проте дихати таки важкувато, доводиться весь час робити глибокi вдихи i видихи: повiтря здається разом i густим, щiльним, i дивно порожнiм. Бракує кисню!
      Риндiн зiйшов униз, до Сокола, який встиг уже вбити в грунт мiцнi металiчнi кiлки i поставив бiля них балон iз стисненим воднем.
      - Починаймо, Вадиме, - бадьоро окликнув його Микола Петрович, складаючи свiй вантаж.
      Вiн акуратно розправив з допомогою Сокола i розклав на грунтi дуже мiцну оболонку кулi-зонда, вийняту з запобiжного конверта, з'єднав її шлангом з балоном. Потiм вони прикрiпили до оболонки зонда причiпний пристрiй, який замкнувся пряжками, i кiнець капронового троса.
      - Редуктор включили, Вадиме? Так, добре, перевiрте ще, щоб водень, виходячи пiд великим тиском, не пошкодив оболонку.
      Другий кiнець капронового троса, виведений з котушки назовнi, був укрiплений на iзоляторах стяжки, яка зв'язувала вбитi в грунт кiлки.
      - Включайте балон!
      Почулося легке шипiння. Водень виходив з балона пiд сильним тиском, який гасився редуктором, i поступово наповнював оболонку кулi-зонда. Вона наче жива заворушилася на грунтi i почала роздуватися. Спочатку це було щось безформне, схоже на плескатий i широкий розкинутий на грунтi гриб. Потiм шляпка гриба зросла i пiднялася над грунтом. А тодi вже оболонка почала набувати форми кулi.
      Звичайно, радiозондом цей дотепний прилад називали тiльки за звичкою, бо вiн був далеким родичем, праправнуком куль-радiозондiв, якi випускалися у верхнi шари атмосфери Землi ще в сорокових i п'ятдесятих роках нашого сторiччя. Тi зонди являли собою пристрої, якi вiльно плавали в повiтрi i пiдiймалися на тридцять-сорок кiлометрiв. Вони автоматично передавали вниз по радiо данi про температуру, розрiдженiсть повiтря i рух горiшнiх шарiв земної атмосфери. За цим основним зразком був сконструйований i зонд астроплана "Венера-1", але з iншими завданнями i особливостями.
      Наповнений воднем, зонд легко пiдiймався на висоту в двадцять кiлометрiв, але лишався з'єднаним з поверхнею Венери найтоншим капроновим тросом. Цей трос, незважаючи на вплетену до нього мiдну павутинку-жилку, важив мiзерно мало. Проте вiн не дозволяв зонду пiти вище i разом з тим служив надiйною антеною, яка ловила радiоiмпульси в горiшнiх шарах атмосфери i передавала їх униз, до чутливого приймача астроплана. Природно, слабкi iмпульси не могли пошкодити павутинну мiцну жилку.
      Дотепно сконструйований причiпний пристрiй зонда автоматично регулював тиск водню в оболонцi кулi. Якщо куля нагрiвалася i тиск посилювався, водень витискувався з неї крiзь клапан i надходив до хiмiчного приладу, який i поглинав його. Коли ж куля охолоджувалася i тиск зменшувався, водень так само автоматично видiлявся з хiмiчного приладу i надходив до оболонки. Таким чином, куля-зонд могла плавати в верхнiх шарах атмосфери невизначено довго, змiни температури повiтря i тиску водню всерединi не могли пошкодити оболонку. А капроновий трос був досить мiцним, щоб протистояти навiть поривам сильного вiтру.
      Куля поступово наповнювалася воднем. Вона трохи округлилася, але не цiлком, оболонка ще звисала по боках довгими складками: нагорi тиск буде значно меншим, там водень розшириться, заповнить оболонку вкрай, i вона набуде форми правильної кулi. Зонд погойдувався в повiтрi, стримуваний тросом.
      - Досить водню, Вадиме. Вiдключайте балон, - розпорядився Риндiн.
      Ще кiлька перевiрочних операцiй - i котушка з тросом почала швидко обертатися, вiдпускаючи зонд. Куля пiшла вгору, до хмар.
      - Яка шкода, що ми не маємо можливостi стежити за зондом, - зiтхнув Риндiн, - зараз вiн сховається!
      Куля торкнулася нижнього шару хмар i зразу зникла в ньому. I тiльки котушка, що швидко оберталася, та тонкий трос, що безнастанно линув угору, свiдчили про те, що зонд нестримно пiдiймався крiзь хмари, вище й вище.
      Дивно, але Микола Петрович майже освоївся, як йому здавалося, з перенасиченим вуглекислотою повiтрям Венери. Щоправда, вiн дихав глибоко й сильно, але почував себе добре, не помiчаючи нiяких ускладнень. Тому вiн i не поспiшав повертатися до астроплана: адже його вiддаляло вiд корабля всього кiлька метрiв, можна було завжди встигнути. Помiтивши запитальнi погляди, якi кидав на нього Сокiл, Риндiн заспокоїв його:
      - Я чудово почуваю себе, Вадиме. Повiрте, я стежу за собою i не затримаюсь анi на жодну зайву хвилину. Не турбуйтеся, все гаразд.
      Котушка оберталася дуже швидко, дедалi тоншала. Ось вона почала уповiльнювати обертання: це дiяв ще один автоматичний пристрiй. Капроновий трос розмотався майже цiлком, i. щоб уникнути рiзкого ривка, котушка сама уповiльнила обертання i, нарештi, спинилася зовсiм. Усе! Куля-антена пiднялася на всю довжину троса, на двадцять кiлометрiв. Антена була готова до приймання сигналiв з Землi. Сокiл знову запитально подивився на Риндiна: було видно, як ворушилися його губи.
      - Нi, нi, Вадиме, - посмiхнувся Микола Петрович, - ще не час. Менi хочеться на Власнi очi переконатися, як змiнилося положення астроплана. Це займе всього кiлька хвилин, а тодi вже повернемося. Пройдемо швиденько до корми!
      Сокiл стурбовано похитав головою, але пiдкорився.
      Вони йшли поряд - Вадим Сокiл у непроникному скафандрi, який закiнчувався зверху прозорим цилiндричним шоломом, i в тому шоломi було напрочуд ясно видно його голову, i академiк Риндiн iз схвильованим вiд незвичних вражень обличчям. Та й сказати тiльки, вiн був першою людиною, яка дихала на повнi груди, хоча й трохи утруднено, ароматним повiтрям Венери!
      Сокiл i Риндiн обiйшли навколо астроплана. Висновки Миколи Петровича були правильними, на жаль. Корабель майже занурився носом у скелястий грунт, пiдвiвши корму. Сопла дивилися пiд кутом у небо. I неможливо було уявити собi зараз, яким чином мандрiвникам пощастить вирiвняти астроплан.
      Вадим Сокiл уважно стежив за рухами Риндiна: вiн був помiтно занепокоєний. Минуло вже двадцять хвилин, а Микола Петрович усе ще не виявляв намiру повертатися до астроплана. Проте Риндiн нiби не помiчав занепокоєння свого супутника. Вiн пiдiйшов ближче до корпусу корабля i погладив рукою глибокi шкрябини на супертитановiй його оболонцi :
      - Якщо це не слiди ударiв об скелi, Вадиме, то доводиться визнати, що в тiєї тварини досить мiцнi пазури, - сказав вiн. - Та досить вам тривожно поглядати на мене! Зараз будемо повертатися. А що це за цiкава порода? Вiдбийте вашою киркою шматок для зразка. В каютi роздивимося.
      Риндiн указував на велику скелю, яка нависала над корпусом астроплана. Мiж кораблем i скелею лишався тiльки вузький прохiд. Сокiл слухняно вдарив по краю скелi киркою i пiдняв з грунту скалку, що грала на зламi рiзнокольоровими блискiтками.
      - Так, цiкавий зразок, - повторив Риндiн, розглядаючи скалку. - Не знаєте, що це таке, Вадиме, а? I ще кажуть, що ви досвiдчений геолог! Ну, ховайте цей уламок, i ходiмо вже до астроплана. Менi справдi стало важкувато. Стисло груди, рухи поважчали... нi, досить, повертаємося!
      I вiн рiшуче протиснувся мiж скелею i корпусом астроплана. Сокiл перечекав, доки Риндiн звiльнить прохiд, щоб iти слiдом за ним,- i почув вражений, майже зляканий вигук Миколи Петровича:
      - Що це за чудисько? Вадиме, сюди!
      Сокiл кинувся в прохiд. Його кирка, зачепившись за виступ скелi, впала, i геолог не встиг пiдiбрати її. Вiн глянув туди, куди дивився Риндiн, i також не стримався:
      - Яка огидна iстота!
      На металiчнiй драбинцi, яка вела до шлюзового люка астроплана, сидiло невидане страховище, схоже не гiгантського павука. Воно було завбiльшки з велику вiвцю. Округле кошлате його тiло було вкрите чорною жорсткою шерстю, крiзь яку проступали бiлi й жовтi смуги. Скерована вперед кошлата голова страховища не зводила з мандрiвникiв насторожених лютих очей. Щось подiбне на два кривi дзьоби, що злилися в одну хижу пащу, прикрашало нижню частину голови. Ця паща загрозливо ощерювалася, трохи вiдкриваючи свої зубчастi краї. Величезний чорний павук мiцно сидiв на драбинцi, тримаючись за її перекладини п'ятьма парами кривих товстих лап. Так, ця iстота була павуком, неймовiрно великою, кошмарною подобою павука! Вiн люто дивився на людей. Його товстi лапи переступали з перекладини на перекладину. Здавалося, вiн першої-лiпшої митi готовий був кинутися на мандрiвникiв.
      - Бридка iстота... i менi погано... - почув Сокiл голос Риндiна, слабiючий i уривчастий.
      Микола Петрович ледве знаходив у собi сили, щоб говорити. Вiн задихався: отруєне вуглекислотою повiтря Венери, впливу якого вiн довго не помiчав, тепер гостро давалося взнаки. Академiк хитався. Його обличчя, перед тим розчервонiле, набуло зловiсного синюватого вiдтiнку. Сокiл розумiв: Риндiну нема чим дихати, вiн отруюється вуглекислотою. Потрiбне хороше, багате киснем повiтря! Проте що ж робити? Прокляття, знову винний вiн, Сокiл! Адже ж вiн порушив сувору i обгрунтовану вимогу Ван Луна - i вийшов з астроплана, забувши про потребу взяти з собою зброю!..
      Коли б у нього був бодай пiстолет, не кажучи вже про гвинтiвку!
      Риндiн, напружуючи останнi сили, промовив:
      - Вадиме... женiть його геть... цього павука... проте обережно... вiн може бути отруйний...
      Навiть у цю мить, задихаючись, Микола Петрович думав про товариша!
      Сокiл розгублено дивився на павука, який все ще сидiв нерухомо на драбинцi, втупившись у людину в скафандрi, мов вивчаючи сили противника. Але ось його кривi лапи напружилися i мiцнiше вчепилися в перекладини драбинки. Подвiйний дзьоб загрозливо розтулився. Голова глибше втяглася в тулуб. Павук приймав свою застрашливу бойову позу, вирiшивши, мабуть, що перед ним якась чергова пожива, ще незнайома йому, але все ж таки пожива.
      "Треба спробувати його налякати, - подумав Сокiл. - Адже ж нам тiльки й треба, щоб вiн покинув драбинку".
      Не зводячи очей з павука, щоб не бути захопленим зненацька, бо страховище ось-ось могло само кинутися вперед, Сокiл зробив крок назад, до проходу мiж скелею i корпусом астроплана. На щастя, йому вдалося зразу ж таки намацати позаду себе кирку, яку вiн упустив перед тим. Це була зараз його єдина зброя. Чекати допомоги вiн не мiг нi вiд кого, треба було дiяти, iнакше загине, задихнеться Микола Петрович.
      Зiбравши всi сили, Сокiл з несамовитим вигуком кинувся до драбинки, замахуючись киркою: геолог забув, що павук все одно не почує його.
      А проте чудисько вiдступило, присiло нижче на товстi лапи. Але воно не зсунулося з мiсця, продовжуючи вперто сидiти на драбинцi. З роззявленого подвiйного дзьоба пролунало загрозливе шипiння. Довга чорна шерсть на тулубi здибилася. Павук не здавав позицiй, вiн готувався до бiйки.
      Сокiл оглянувся на Риндiна. Академiк насилу стояв, спершися об скелю, i судорожно хапав повiтря широко вiдкритим ротом. Очi його безсило приплющилися, груди важко пiдiймалися i опускалися. На лобi виблискували великi краплини поту. Вiн знемагав.
      Не пам'ятаючи себе вiд лютi, Сокiл схопив з землi великий гострий камiнь i з силою жбурнув його в павука. Камiнь влучив у голову потвори вище дзьобiв, вiдскочив i впав. Над дзьобами виступила краплина густої бiлої рiдини. Чудисько було поранене.
      Стиснувши похолодiлими руками кирку, Сокiл бачив, як павук загрозливо пiдвiв пару переднiх лап i на останнiх чотирьох парах почав спускатися драбинкою. Кривi, вкритi рiдкою шерстю лапи з гострими кiгтями на кiнцях мелькали в повiтрi, готуючись схопити противника i пiдтягти його до роззявленої пащi.
      Сокiл забув про страх. Проте потвора була такою гидкою, що вiн проти волi вiдступив на крок. Вiн вiдчув, як його лоб вкривається потом, як пальцi рук стають вологими й липучими. А павук, розраховуючи кожен рух, сунув уперед, тримаючи переднi лапи напоготовi.
      Слабкий стогiн долинув до Вадима Сокола. Микола Петрович упав. Мабуть, павук теж почув цей стогiн: вiн рвучко повернувся до Риндiна, заносячи вже над ним, над його безсилим тiлом свої кiгтистi лапи.
      Тодi Сокiл забув i про огиду, яку викликав у нього величезний павук. Вигукуючи щось безладне, зцiпивши зуби, вiн кинувся на страховище, замахуючись киркою. Павук зупинився. Кривi лапи простягнулися знову до геолога, намагаючись схопити його. Дзьобоподiбна паща клацнула, по її краях з'явилися тьмянi жовтуватi згустки.
      "Мабуть, отрута, - встиг подумати Сокiл. - Ну й дiдько з нею!"
      Що було сили вiн ударив павука киркою по головi. I тiєї ж митi вiдчув, як кривi переднi лапи чудиська ухопили його тiло з обох бокiв нижче грудної клiтки, потягнули до себе. Сокiл спробував вистромити кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застряла i не пiддавалася. Лапи павука стискали тiло Вадима i повiльно, проте наполегливо пiдтягували його до дзьобiв роззявленої пащi.
      Сокiл вiдчув, як його ноги вiдриваються вiд землi. Вiн висiв у повiтрi, затиснутий лапами страховища. I все ж таки вiн не випускав рукоятки кирки i намагався вистромити її. Перед його очима, вiддiлений вiд них тiльки прозорим склом шолома, майнув гострий дзьоб. Павуку вдалося пiдтягти геолога до пащi. Дзьоби роззявилися ще ширше i охопили шолом. Пролунало скреготiння. Гострi краї дзьобiв сковзалися по рiвнiй, гладкiй поверхнi товстого скла.
      - Тiльки б витримало скло, тiльки б воно витримало, - шепотiли побiлiлi губи Сокола.
      Скреготiння посилилося. Павук намагався розгризти шолом. Жовтi цiвки густої рiдини поповзли склом: мабуть, це й справдi була отрута, яку випускали iз дзьобiв отруйнi залози чудиська.
      Тепер Вадим опинився в iще гiршому станi: вiн позбавлений був можливостi що-небудь бачити крiзь забруднене скло шолома. Ще раз вiн спробував витягти кирку. Вона похитнулася, але не вистромилась.
      I раптом скреготiння припинилося. З трiском дзьоб врiзався в тканину. У нiздрi Сокола вдарив огидний сморiд, - такий гострий, що вiд нього засльозилися очi.
      "Розiрвалися трубки кисневого приладу!" - з одчаєм вирiшив Сокiл. Зiбравши всi сили, вiн ще раз шарпнув рукоятку кирки. О радiсть! Вона пiддалася. Ще одне шалене зусилля - i вiн висмикнув кирку. Тодi, вигинаючись у мiцних лапах павука, Сокiл почав бити киркою куди доведеться, майже нiчого не бачачи перед собою i тiльки мимоволi вiдзначаючи, що кожного разу кирка впиналася в м'яке тiло потвори.
      Скiльки ударiв вiн завдав, Сокiл не пам'ятав. Але ось лапи павука враз ослабли. Секунда, друга - i Сокiл вiдчув, що вiн звiльнився. Вiн упав на вологий грунт, на сире листя папоротi. Геолог сидiв на грунтi i протирав скло шолома рукою в рукавичцi. Блискучими вiд радостi очима вiн бачив, як павук повiльно вiдповзає вбiк, вiддаляється вiд астроплана. Вiн припадав на кривi лапи, з численних ран на його кошлатому тулубi витiкала густа бiла рiдина.
      "А Микола Петрович?" - згадав зразу ж таки Сокiл.
      Риндiн лежав бiля скелi. Вiн не ворушився. Синi його губи безсило напiввiдкрилися, груди не пiдiймалися. Вiн був або непритомний, або...
      Сокiл скочив на ноги. Гострий бiль у боцi примусив його вiдразу зiгнутися. Проте що там бiль, треба рятувати Миколу Петровича! Пересилюючи цей гострий пекучий бiль, вiн обхопив тiло Риндiна впоперек тулуба, пiдняв його i понiс до драбинки. Тiльки тут Сокiл знову похитнувся: наче розпечене залiзо вп'ялося йому в бiк. Втiм, вiн втягнув тiло Риндiна драбинкою до люка, вiдчинив його i важко звалився разом iз своєю ношею всередину шлюзової камери.
      Пiдвестися у нього вже не вистачило сил. Вiн дотягнувся до кнопки керування люком, натиснув її: люк за ним зачинився. Тодi Сокiл поплазував на боцi до внутрiшнiх дверей, тягнучи за собою непритомне тiло Риндiна. Сантиметр за сантиметром вiн просувався вперед, доки не добрався до внутрiшнiх дверей, якi вели до центральної каюти. Останнiм вiдчайдушним зусиллям Сокiл вiдчинив цi дверi, вповз до каюти i втягнув за собою тiло Миколи Петровича.
      Дверi з м'яким шумом автоматично зачинилися за ним.
      Тремтячими руками Сокiл вiдкинув шолом з голови. Не знiмаючи скафандра - чи ж до цього було йому зараз?.. - вiн нахилився над Риндiним, що лежав на пiдлозi.
      У нерухомому тiлi Миколи Петровича не можна було помiтити анi найменшої ознаки життя. Вiн не дихав. Анi кровинки не залишилося на його блiдому, знеможеному обличчi. Посинiле i враз змарнiле, воно байдуже дивилося в стелю своїми напiввiдкритими затуманеними очима.
      - Миколо Петровичу!.. Миколо Петровичу!.. - в одчаї торсаючи Риндiна, кликав Сокiл.
      Мовчання.
      - Миколо Петровичу!.. - ще раз скрикнув Сокiл, пiднiмаючи голову академiка i з останньою надiєю заглядаючи в його безживнi очi.
      Риндiн нерухомо лежав на пiдлозi, не вiдповiдаючи Вадиму Соколу анi жестом, анi словом, анi диханням.
      Роздiл восьмий,
      що розповiдає про дальшi подiї в печерi,
      де опиналися Галя Рижко i вiдважний Ван
      Лун, який все ж таки не може нi
      розв'язати загадку свiтних камiнцiв, нi
      з'ясувати причини дивної хвороби Галi.
      Галя ясно вiдчувала, як в її лiвiй скронi поквапливо стукотiв малесенький гострий молоточок: тук-тук-тук... тук-тук-тук... Вкрите потом чоло торкалося холодного скла шолома. Дiвчина знала: ось iще секунда - i кiнець. Грiзне рикання нависло над нею. I пiднята лапа з широкими зубцями... та невже ж це - останнє, що їй доводиться почути й побачити в її короткому життi?..
      Наче розiрванi шматки довгої кiнострiчки пробiгали, мелькали перед її очима. Уривки цi на мить зупинялися, затримувалися, спалахували яскравими образами - i потiм знову зникали, поступаючись мiсцем для iнших. Скiльки людина може згадати протягом лiчених секунд, коли над нею нависла страшна, неминуча небезпека, коли, здається, прийшов усьому край? Протягом цих кiлькох секунд Галя встигла згадати чи не все своє життя, побачити його з сторони так виразно, нiби воно стояло прямо перед її очима.
      Ось вона, Галинка, зовсiм маленька, залiзла до старої шафи, де зберiгалися завiтнi i пам'ятнi для всiєї родини релiквiї, що залишилися вiд сивого дiдуся, якого Галя знала лише за вигорiлими фотографiями, її прадiда, учасника далекої, овiяної легендами громадянської вiйни. Нiхто не помiтив, як це трапилося, але, на здивування всiх, Галинка раптом з'явилася перед рiдними у високiй будьонiвцi з великою червоною зiркою; через плече в неї була надiта шабля, яка волочилася слiдом за дiвчинкою по пiдлозi. I як гiрко плакала Галя, коли в неї безжально вiдiбрали цi надзвичайнi речi!
      А ось iспити в школi. Галина - вiдмiнниця, вона завжди дуже добре вчилася, i мама пишалася нею. I от, вiдповiдаючи на iспитах, вона раптом забула... найпростiшу формулу води! Смiшно, безглуздо, проте забула зовсiм, остаточно, немов нiколи й не знала. I не могла згадати, ковтала сльози, доки вчитель, зрозумiвши хвилювання дiвчини, не вiдпустив її на мiсце на хвилинку: "Пiдiть заспокойтеся, Рижко!" А через хвилину-двi Галина продовжувала вiдповiдати - i блискуче довела свої вiдмiннi знання.
      Школа... iнститут... лекцiї Вадима Сергiйовича... все ж таки, напевно, вiн любить її, милий Вадим Сергiйович з вiчно скуйовдженим волоссям, хоча за весь час подорожi вiн не сказав їй про це жодного слова, зовсiм не так, як було це там, на далекiй Землi...
      Всього кiлька секунд - i як багато спогадiв, думок про минуле, дороге, близьке! Воно зникало назавжди, це безповоротне миле минуле, воно тонуло в страшному ревiннi розлюченої потвори, яка зараз настигне її.
      I раптом крiзь це ревiння прорiзався сухий трiск. Що це, пострiл? Нi, не може бути, звiдки?
      Втiм, слiдом за тим уже зовсiм близько, чи не над самою головою дiвчини пролунав другий пострiл, гучнiший, розкотистий, схожий на вибух. I страшна тварина оглушливо завила.
      Допомога? Звiдки? Хто?
      Галя поривчасто пiдвела голову, але тут-таки й опустила її, почувши твердий, наполегливий голос Ван Луна:
      - Дiвчино, лежати, не ворушитися! Нiяких рухiв, прошу. Стрiляю розривними кулями. Можуть пошкодити. Не заважайте менi.
      Ван Лун стояв на виступi скелi, яка звисала з верхньої частини печери, поблизу отвору пiдземного ходу. В його руцi була автоматична гвинтiвка, з дула якої тягнулася тоненька цiвка диму, помiтна в промiннi нагрудного прожектора, що прорiзувало темряву печери. Ван Лун вглядався в те, що освiтлював на днi печери його прожектор.
      Величезне страховище, яке вже занесло було над Галею широку зубчасту лапу, тепер шалено розмахувало нею в повiтрi. Влучний пострiл Ван Луна, який протягом долi секунди встиг прицiлитися й вистрiлити, розтрощив цю лапу. Розривна куля його гвинтiвки показала, на що здатнi цi малесенькi снаряди. Твердий панцир лапи луснув, наче яєчна шкаралупа, м'ясо в мiсцi розриву розлетiлося на шмаття - i лапа трималася тепер тiльки на вцiлiлих сухожиллях. Тварина вже не ревiла, а дико вила, повiльно й незграбно повертаючись назад. Вона нiби тупо мiркувала: ось, тiльки що ворог, який стрiляв, лежав перед нею, вiн був прирече ний - i зненацька звуки пострiлiв лунають з iншого боку. Тварина оглядалася, шукаючи другого противника. Довгi її вуса промацували повiтря. Потвора забула про Галю. Саме цього i хотiв Ван Лун.
      - Дивись сюди, будь ласка, - бурмотiв вiн, тримаючи голову тварини на прицiлi. - Чекаю на тебе отут. Пiдходь поближче, прошу. Дуже прошу!
      Легким рухом корпуса вiн скерував промiння нагрудного прожектора прямо в очi тваринi. Вона шалено заревiла i, остаточно забувши про Галю, рвонулася на промiння, що дратувало її. Проте рухатися потвора могла тiльки повiльно, їй заважали пораненi лани. Втупивши в яскраве промiння дурнi очi, тварина повзла на нього, тягнучи по землi важкий, неповороткий тулуб.
      - Правильно, сюди, - нiби заохочував її Ван Лун. - Галю, вважаю, вам не треба бiльше боятися. Можете пiдвестися, якщо хочете. Як почуваєте себе? вiн говорив таким спокiйним тоном, нiби нiякої небезпеки взагалi не iснувало, нiби не до нього наближалася розлючена тварина. I його напружений стан видавала хiба що особлива уповiльненiсть, розмiренiсть мови. Здавалося, Ван Лун старанно пiдбирав кожне слово i надто вже чiтко вимовляв його.
      Галя пiдвела голову. Вона побачила яскравий, гострий, наче нiж, промiнь прожектора, що прорiзав морок печери. Цей слiпучий промiнь з'єднував темну постать людини в скафандрi на високому виступi скелi i гiгантське страховище, яке з ревiнням плазувало до неї.
      - Чому не вiдповiдаєте, Галю? - як i ранiше, спокiйно й розмiрено продовжував Ван Лун. - Як почуваєте себе, питаю? Надто довго мовчали? Побоююся, розучилися говорити, так?
      Слово честi, це було надзвичайно! Галя з захопленням дивилася на темний силует на скелi: до Ван Луна пiдповзає ця страшна потвора, вона ось зараз кинеться на нього, - а вiн ще жартує!
      - Все в порядку, товаришу Ван, - обiзвалася дiвчина якомога веселiше, найбадьорiшим тоном, на який тiльки вона була здатна. їй страшенно хотiлося й самiй говорити так безтурботно, як звертався до неї Ван Лун.- Трошки втомилася. Надто вже приставала до мене ця тварина.
      - Втiм, нiчого. Ми зараз поставимо на нiй крапку.
      - Тiльки ви обережнiше, товаришу Ван! Вона може зненацька кинутися. I потiм вона панцирна. Кулi її не беруть, адже я багато стрiляла.
      - Це яка куля, думаю... Дуже повiльно повзеш ти!
      Останнi слова Ван Луна стосувалися, зрозумiло, тварини, яка доповзла до стiни i наче в нерiшучостi спинилася. Де ворог? Виступ скелi закрив вiд неї постать людини в скафандрi. Вуса потвори вперто шукали в повiтрi противника, обмацували стiну, пiднiжжя скелi. Мабуть, тварина чула, що ворог десь нагорi. Вона з силою шкрябала стiну, вириваючи з неї велике камiння i вiдкидаючи його вбiк. Страховисько збиралося пiдвестися на заднi лапи i лiзти вгору.
      - Е нi, так незручно, - процiдив Ван Лун, з поля зору якого також зникла голова тварини. Вiн пересунувся ближче до краю виступу. - Отак, вважаю, буде краще. - 3 цими словами вiн звiв гвинтiвку i, майже не прицiлюючись, натиснув на курок. Знову пролунав сухий пострiл, що вiдгукнувся луною в печерi. Проте значно гучнiше, нiж луна, струсонув повiтря короткий вибух: це розiрвалася в тiлi тварини куля.
      Її було б досить для того, щоб покласти на мiсцi першого-лiпшого крупного звiра на Землi. Але потвори Венери були влаштованi по-iншому. Заревiвши вiд болю, величезна тварина кинулася вгору, чiпляючись лапами i щелепами за виступ скелi i дряпаючись туди, звiдки стрiляв Ван Лун. Шалене ревiння наповнило печеру, часом воно переходило в пронизливе виття - i тодi було чути, як унизу, всерединi печери несамовито верещали переляканi дитинчата.
      Галя зблiдла. А що, коли потвора встигне кинутися на Ван Луна?.. Але тут-таки вона побачила, як Ван Лун спокiйно вiдклав убiк гвинтiвку, зняв з пояса одну з атомiтних гранат, повернув на нiй запобiжник i замахнувся.
      - Галю, сховайтеся, кидаю! - почула дiвчина його застережливий голос.
      Рука мисливця майнула в повiтрi. I тiєї ж митi вiн зник за виступом скелi. А граната, мов невразливий маленький камiнець, полетiла вниз. Галя припала до скелi.
      Великий сiрий клуб диму, прорiзаний гострими язиками слiпучого полум'я, виник над головою тварини. Люте ревiння раптом потонуло в оглушливому гуркотi вибуху. Зверху, з склепiння печери, посипалися каменi, збитi повiтряною хвилею, яка вiдчутно штовхнула i Галю.
      За кiлька секунд голова Ван Луна показалася над виступом скелi. Вiн уважно дивився вниз.
      Гiгантський тулуб його ворога важко осiв на грунт пiд скелею. Широкi лапи судорожно сiпалися. Два довгi вiдростки на кiнцях тулуба розсувалися i знову сходилися, наче леза величезних ножиць. Ось тулуб завмер - i лише час вiд часу уздовж нього пробiгали конвульсiї, якi трохи пiдiймали то одну, то iншу частину панцира. Хмари сiрого диму розходилися широкими клубами пiд склепiнням печери. Вони розпливалися в повiтрi i осiдали на стiни й грунт.
      - Втiм, крапку ми все ж таки поставили, так, Галю? - промовив Ван Лун. - Як вважаєте?
      Так, Галя бачила жахливi наслiдки дiї атомiтної гранати. Там, де щойно височiла грiзна панцирна голова потвори, - тепер були безформнi скалки грубезного панцира, розворочене м'ясо, якась перемiшана каша. Потвора перестала бути небезпечною.
      - Нiколи не думала, що атомiтна граната така мiцна, - чесно призналася Галя. - Наче снаряд!
      - Так, сила є, - незворушно погодився Ван Лун. - Вважаю, тепер треба повертатися додому, до товаришiв. Вони дуже турбуються, майте на увазi. Нiчого не знають про вас. Втiм, тепер i про мене теж. А як вам перебратися до мене? Дуже далеко ви забiгли вiд тунелю... Ага. Ось так, заждiть трохи.
      Вiн зручнiше влаштувався на своєму виступi скелi i зняв моток капронового канатика, перекинутий через плече. Досвiдченим поглядом Ван Лун змiрив вiдстань, яка вiддiляла його вiд дiвчини, i спритним, вмiлим кидком жбурнув моток в її бiк. Розгортаючись у повiтрi, моток пролетiв над нерухомою твариною до Галi.
      - Ловiть!
      Проте ловити не довелося. Рештка мотка м'яко впала на плескату скелю перед Галею - i їй лишалося тiльки простягнути руку, щоб узяти канатик. Тонкий канатик з'єднував тепер її з Ван Луном, який тримав у руцi другий кiнець.
      - Дуже добре, - задоволено промовив мандрiвник, побачивши, як Галя взяла кiнець канатика. - Тепер обв'яжiть себе як поясом. Треба мiцним вузлом. Вмiєте?
      - Ще б пак! - радiсно вiдгукнулася дiвчина, зав'язуючи канатик потрiйним вузлом.
      - Дуже добре, - повторив Ван Лун. - А як тi, iншi тварини, вони небезпечнi? Дуже багато верещать. Це дитинчата?
      - Так, товаришу Ван. Менi здається, вони не можуть пошкодити. Схожi на ведмежат, тiльки крупнiшi. А що менi тепер робити?
      - Iти сюди. Тримайтеся за канатик.
      Ван Лун хутко перебирав руками, пiдтягаючи до себе канатиком Галю, яка широкими кроками майже бiгла до нього, балансуючи руками; в однiй з них вона тримала свою гвинтiвку. На ходу дiвчина спитала:
      - Товаришу Ван, чи помiтили ви, як вiдповiдають нам, коли ми говоримо, оцi дивнi камiнцi? Тiльки щось скажеш, вони одразу свiтяться. Та ви подивiться самi. От виключiть на хвилину прожектор i побачите.
      - Спочатку вiдзначу, що ви в порядку. Дуже добре йдете. Значить, нiчого не пошкодили, правда?
      - Так, так, товаришу Ван, зi мною все гаразд!
      - Тодi можна говорити також i про камiнцi. Як ви сказали, вони вiдповiдають на розмову? Втiм, iнтересно...
      Вiн виключив прожектор. Печеру наповнювала блакитнувата пiвтемрява.
      - Дивiться, - голосно сказала Галя, заздалегiдь насолоджуючись ефектом, який мусив викликати її вигук.
      I дiйсно, вкрапленi в стiни камiнцi слухняно вiдповiли їй яскравим блакитнуватим сяйвом, яке переливалося неспокiйними хвилями.
      - Дуже-дуже iнтересно, - озвався Ван Лун, оглядаючись по сторонах. - I кожного разу так? Менi не було видно через свiтло прожектора, мабуть?
      Кожна його фраза викликала новi й новi хвилi блакитного свiтла, що починалися бiля нього i котилися далi, в глиб печери, i завмирали там.
      - Так, красиво, - пiдтвердив Ван Лун. - Втiм, зараз мало часу розважатися. Iдiть мерщiй, Галю, треба повертатись.
      Ближче до середини печери шлях Галi став труднiшим. їй перетинали дорогу купи вогкого грунту i велике камiння, мiж якими дiвчина пробиралася вже значно повiльнiше. А далi на її шляху копирсалися схожi на ведмежат кошлатi тварини. Мабуть, вони також помiтили наближення Галi Рижко, бо злякано заверещали i почали задкувати вiд неї. Дiвчина замахнулась на них гвинтiвкою - i дитинчата потвори слухняно поповзли вбiк. Вони не визначалися такою войовничiстю, як їх мати.
      - Гаразд, женiть їх, - схвалив Ван Лун, який зiрко стежив згори за рухами Галi. - А от далi вам буде складнiше, зауважу.
      Мiж дiвчиною i високою скелею, на якiй чекав її Ван Лун, лежало величезне тiло тварини. У свiтлi прожекторного промiння, що освiтлювало Галi дорогу, було видно, що життя ще не покинуло це потворне тiло. Воно все ще час вiд часу здригалося i повiльно ворушило вцiлiлими лапами. Галя розгублено зупинилася, не знаючи, як бути далi. Проте голос Ван Луна твердо сказав:
      - На обходи немає часу, Галю. Прямо по тiлу пiдiймайтеся. Воно не пошкодить. Звичайно, треба подалi вiд лап. Щоб випадково не зачепили. Буду пiдтримувати вас. Смiливiше!
      Справдi, iншого виходу не лишалося, обходити було б надто далеко. Тiло тварини являло собою зараз немовби крутий схил високої скелi. Не вагаючись, зiбравши всю рiшучiсть, дiвчина стрибнула на тiло потвори. їй здалося, що воно здригнулося пiд її ногами. Проте Ван Лун вже енергiйно пiдтягував Галю до себе, допомагаючи їй пiдiйматися по кошлатому тiлу. Ноги її сковзалися i плуталися в густiй шерстi, що покривала тварину. Але Галя йшла, зцiпивши зуби i думаючи тiльки про одне - щоб не ухилитися вбiк i не опинитися в небезпечнiй близькостi вiд величезних i широких лап, якi все ще ворушилися.
      - Добре, добре, Галю, - пiдбадьорював її Ван Лун. - Вже залишилося зовсiм трошки. Ледь-ледь направо... так! - Вiн стежив за кожним її кроком.
      Останнiм стрибком Галя опинилася пiд самою скелею. Ван Лун мiцнiше сперся ногами об камiння i сильно потягнув до себе канатик, який напнувся, як струна.
      - Вгору, Галю!
      Майже лежачи спиною на петлi канатика, Галя переступала ногами по стiнi, що круто пiдiймалася вгору. Вище, вище! Вона вiдчувала, як канатик пiдтягує її; дiвчинi залишалося тiльки допомагати Ван Луновi, який швидкими, сильними рухами тягнув її до себе. Нарештi, Галя ухопилася за верхнiй край скелi.
      - Так, дуже добре, - зауважив Ван Лун голосом, який змiнився вiд напруження.
      За кiлька секунд Галя стояла поруч з ним. Вона мiцно стискувала великi й сильнi руки Ван Луна, який врятував їй життя: без його допомоги вона давно б загинула. Дiвчина гарячково шукала якiсь особливi слова, що могли б висловити її вдячнiсть. Проте як на зло всi слова, що спадали їй на думку, здавалися кволими, безбарвними, невиразними! Ван Лун широко посмiхався, дивлячись їй прямо в очi. I, бачачи його енергiйне, мужнє, немовби вирiзане з каменю обличчя з примруженими лагiдними очима, вiдчуваючи потиск руки Ван Луна, - Галя зрозумiла, що нiяких слiв подяки i не треба, що Ван Лун зробив так, як зробила б на його мiсцi й вона сама, прагнучи допомогти другу й товаришу, що потрапив у небезпеку. Тому вона тiльки ще мiцнiше стиснула руки Ван Луна, намагаючись вкласти в цей потиск всю свою подяку i повагу до нього. I тiєї ж секунди Галя сконфужено вiдвернулася: як несвоєчасно i невiдомо навiщо виступають на очi непроханi зрадницькi сльози!..
      Ван Лун з дружньою лагiднiстю обiйняв її плечi:
      - Це зовсiм нiчого, Галю, нiчого! Коли людина багато пережила, нерви трохи не витримують. Потiм людина ледь-ледь вiдпочиває, все стає хороше, весело. Дуже цiкавлюся: як ви потрапили сюди? Думав, думав, не можу зрозумiти. Розкажiть, прошу.
      Спочатку вагаючись i сконфужено, потiм дедалi вiльнiше й веселiше, Галя коротко розповiла про свої пригоди пiсля того, як вона впала з схилу мiжгiр'я. Ван Лун уважно слухав, похитуючи головою. Вiн поглядав то на дiвчину, яка нiчого не приховувала в своєму оповiданнi, то на чарiвнi камiнцi в стiнах i склепiннi печери. Цi камiнцi весь час то яскраво спалахували, коли Галя говорила швидко, то пригасали пiд час пауз, коли дiвчина запиналася i знижувала голос, говорячи про свої необдуманi вчинки. А вислухавши Галю до кiнця, Ван Лун сказав без тiнi посмiшки:
      - Завжди людина робить сама собi труднiше. Загубили передавач - погано. Пiшли в тунель - ще гiрше. Чому не зачекали? Давно було б все добре. Тепер теж добре, нiчого,- поспiшив вiн додати, помiтивши, що Галя знову засмутилася: звичайно, їй було i прикро, i соромно думати про те, скiльки вона завдала тривоги товаришам.
      - Товаришу Ван, я... - почала було Галя. Але Ван Лун не дав їй закiнчити:
      - Дуже розумiю все. Ще розповiдатимете Миколi Петровичу i Вадиму Сергiйовичу. Менi вже не треба. А ваш передавач у мене, - вказав вiн собi за спину. - Зараз ще спробую сказати товаришам, що вiдшукав вас. Якщо вони почують, дадуть вiдповiдь.
      - Як? - здивувалася Галя. - Адже передавач астроплана пошкоджений.
      - Так, пошкоджений, - погодився Ван Лун. - Говорити не можна, подавати короткi радiоiмпульси можна. Микола Петрович обiцяв вiдповiдати менi так. Вiн натискає на ключ - у мене сильно гуде. Ви теж почуєте. Спробуємо, як це виходить.
      Вiн включив передавач i голосно, чiтко промовив:
      - Миколо Петровичу! Ми повертаємося. Галя тут, зi мною. Все гаразд. Прошу, пiдтвердить, що чуєте!
      Обидва напружено вслухалися, чекаючи вiдповiдi. Мовчання. Секунда минала за секундою. Вiдповiдi не було. Галя подивилася на Ван Луна:
      - Мабуть, не чують, товаришу Ван?
      - Мабуть, - похмуро погодився Ван Лун. - Тодi нам треба мерщiй iти туди. Не люблю, коли довго не знаю, що там. Ходiмо, Галю. - I вiн швидко рушив до входу в тунель.
      Дiвчина слухняно пiшла слiдом за Ван Луном - i зразу ж таки скрикнула. Гострий бiль наче ножем полоснув їй ногу.
      - Що таке? - оглянувся Ван Лун.
      - Не знаю... дуже болить нога... пече вогнем.
      - Де? - Ван Лун був уже бiля неї.
      Галя вказала на лiве стегно.
      - Може, ви вдарилися цим мiсцем?
      - Нi... але дуже пече.
      - А як же ви щойно йшли, викараскувалися вгору?
      - Не знаю. Тодi не болiло. А зараз... ой!
      Ван Лун задумався. Швидкими, впевненими рухами вiн промацав ногу Галi, перевiрив, чи вiльно вона згинається в суглобах. Дiвчина з трудом стримувалася, щоб не застогнати, коли рука Ван Луна торкалася її стегна.
      - Всерединi нiчого не болить, товаришу Ван, - сказала вона. - Це зверху... ну, нiбито я обпекла ногу.
      - Дивуюся, зауважу. А як же бути? Чи можете ви все ж таки йти? Спробуйте!
      - Я постараюся, - вiдповiла Галя. Вона зробила кiлька крокiв. - Так, можу. Боляче, коли тканина тре ногу. Але нiчого, я йду.
      Вони вже вийшли з печери, коли Ван Лун, який пiдтримував Галю, спитав у неї:
      - Можливо, це той клiщ? Куди вiн укусив вас, прошу?
      - От сюди, - вказала Галя на колiно.
      - А болить де?
      - Значно вище. I зовнi.
      - Хм... якщо клiщ був отруйний, чому отрута пiшла вгору? Чому тiльки вгору?
      Вони йшли тунелем. Галя шкутильгала на лiву ногу; сильний пекучий бiль не зникав, а часом навiть збiльшувався. Ван Лун пiдтримував дiвчину пiд руку. Тепер вiн змушений був вiдмовитися вiд своєї звичної швидкої i легкої ходи.
      Галя з усiх сил намагалася стримуватись, не давати прориватися болiсному стогоновi. I все ж таки iнодi вона, стискаючи зуби, глухо стогнала. Тодi Ван Лун мiцнiше пiдтримував її i лагiдно говорив:
      - Тримайтеся, тримайтеся, дiвчино. Нам уже недалеко. А якщо стане зовсiм погано, донесу вас. Гаразд?
      - Ой, що ви, товаришу Ван! Цього ще не вистачало! Я стiльки завдала вам клопоту, та ще нести! Нi, нi, я дiйду сама!
      Проте йти їй було дуже, дуже важко. Галя крокувала повiльно i з напругою, кожен рух мов обпiкав їй ногу. I кожен крок здавався їй нестерпною мукою. Але вона йшла i йшла вздовж безконечного пiдземного ходу.
      А навколо блакитнуватим сяйвом свiтилися, спалахували i згасали дивнi камiнцi в стiнах - ще одна загадка таємничої природи невiдомої планети, яка приносила мандрiвникам новi й новi несподiванки.
      Роздiл дев'ятий,
      який, нарештi, проливає свiтло на
      вiдкриття Галi Рижко в надрах Венери i
      пояснює читачам, що являє собою
      iнфрарадiй - невiдомий хiмiчний елемент,
      який є потужним джерелом невичерпної
      енергiї.
      Все пливло i гойдалося перед стомленими очима Миколи Петровича Риндiна. Здається, вiн у астропланi, здається, бiля нього Сокiл, який чомусь тривожно заглядає йому в очi. I Ван Лун... Проте - що робить заклопотаний Ван, навiщо тут лежать подушки з киснем?.. А ось i Галя тут! Значить, усе благополучно, вона повернулася. Але тодi знову питання: чому дiвчина лежить у гамаку, чому вона має теж стривожений вигляд, як i решта?
      - Заждiть, - слабким, непевним голосом промовив Риндiн. - Що тут вiдбувається?
      Вiн спробував пiдвести голову. Дуже трудно... Погляд його знову спинився на Галi Рижко. Дiвчина слабко посмiхалася.
      - Галю, дiвонька моя люба, - заговорив лагiдно Риндiн, - ви тут? Як прекрасно, адже ми так хвилювалися! Чудово!
      Вiн знову заплющив очi. В усьому тiлi вiдчувалася втома, така втома, яка буває хiба що пiсля тяжкої хвороби.
      - Все дуже-дуже добре, Миколо Петровичу, - заспокiйливо заговорив Ван Лун. - Ми з Галею щойно повернулися. Зустрiв її в однiй печерi, куди вона впала.
      - А чому ж так довго? - ледве чутно спитав Риндiн.
      Ван Лун посмiхнувся:
      - Були маленькi неприємностi. Трохи сперечалися з однiєю твариною. Не зiйшлися характерами з нею. їй сподобалася Галя, i вона не хотiла вiдпускати нашу дiвчину додому. Нiчого, погодилася потiм. Все в порядку, Миколо Петровичу.
      Риндiн поворушив кiнчиками пальцiв. На його обличчi з'явилася лагiдна задоволена посмiшка.
      - I в нас з Вадимом, знаєте, Ван, була також пригода. Мабуть, вiн уже розповiв вам про неї... про павука... така безглузда iстота, з дзьобами... дуже неприємна...
      Галя Рижко вперше бачила Миколу Петровича в такому станi, - змученого, слабкого, вкрай стомленого. Гаряча хвиля спiвчуття сколихнула її душу. Дiвчина забула про пекучий, гострий бiль, що мучив її, вона через силу стримувала себе, щоб не кинутися до Риндiна, - так хотiлося їй допомогти Миколi Петровичу, приголубитися до нього, щось зробити, щоб вiн швидше одужав, став таким, яким був завжди! Але Галя пам'ятала, як суворо попереджав її Ван Лун:
      - Микола Петрович дуже втомлений. Розумiєте? Вiн опритомнiє, - треба тодi говорити добре, весело. Нiби нiчого не сталося, запам'ятайте, прошу.
      Так говорив Ван Лун ще тодi, коли енергiйно розтирав нерухоме тiло Миколи Петровича, в якому стали помiтнi першi слабкi ознаки життя. Галя пам'ятала тремтячi руки Вадима Сергiйовича, який подавав подушки з киснем i скеровував цiвку животворного газу до напiввiдкритих закипiлих губ Риндiна. Тiльки зрiдка Ван Лун промовляв крiзь зуби:
      - Ще кисню, Вадиме. Так. Ще, прошу. Натискувати треба мiцнiше. Бiльше кисню!
      А коли Вадим Сергiйович забарився, Ван Лун ущипливо зауважив:
      - Треба було одразу зрозумiти. Просив вас не виходити назовнi без пiстолета чи гвинтiвки?.. Бiльше кисню!
      I Сокiл, бiдолашний, нiчого не вiдповiдав, а тiльки намагався якнайшвидше виконувати все, що вимагав вiд нього Ван Лун. Галi було дуже шкода Вадима Сергiйовича, шкода любого Миколу Петровича - i, звичайно, Ван Лун мав рацiю, йому нiчого не можна заперечити...
      Наполеглива, вперта боротьба за життя Миколи Петровича тривала безконечно, - так здавалося Галi. Одна подушка з киснем замiняла iншу, Ван Лун розмiреними рухами пiдiймав i опускав безживнi руки Риндiна, зрiдка долонею струшуючи пiт з свого чола. Всi мовчали. Галя боялася поворушитися. В неї завмирало серце, коли вона поглядала на посинiле блiде обличчя Миколи Петровича. I навiть власний гострий бiль у стегнi вiдчувався менше, Галя забувала про нього. Та й що там її бiль, коли перед нею без ознак життя лежав сам Микола Петрович!
      Галя пам'ятала ще, як раптом їй довелося напружити всi сили, щоб стримати судорожне здригання губiв i не дати ринути потоковi шалених слiз... Зате потiм! Як невтримно хотiлося дiвчинi стрибати, танцювати й спiвати, коли з обличчя Миколи Петровича поступово почала сходити зловiсна синява, коли вперше знову поворушилися його напiввiдкритi губи, ледве помiтно затремтiли повiки... Микола Петрович оживає, вiн житиме, житиме!
      I нарештi - радiсна мить, коли Ван Лун полегшено зiтхнув i коротко розпорядився:
      - Досить кисню! Вистачить!
      Вони напружено чекали кiлька хвилин. I от Микола Петрович вiдкрив очi i заговорив! Вiн запитує, вiн говорить не про себе, а про неї, про Галю! I знову сльози готовi були ринути з очей дiвчини: вона завдала стiльки тривоги i смути Миколi Петровичу, золотому, надзвичайному Миколi Петровичу!
      На змарнiлому обличчi Риндiна грала щаслива стомлена посмiшка. Все було гаразд! Всi живi, здоровi, всi знов зiбралися тут, у центральнiй каютi астроплана. I головне - дiвчину врятовано...
      - Ага, Ван. - сказав вiн раптом, наче згадавши, - чи знаєте ви, що я майже задихнувся тут без вас? Звичайно, винуватити я можу тiльки самого себе: не треба було рискувати i лишатися довго поза кораблем без скафандра. Проте, як бачите, все обiйшлося...
      Ван Лун через силу стримав посмiшку. "Майже задихнувся"! I це говорить людина, якiй мало не годину робили штучне дихання! Проте хай Риндiн гадає зараз, що в нього була тiльки коротка непритомнiсть.
      - Зате тепер, зауважу, все йде прекрасно, Миколо Петровичу, - озвався вiн безтурботно. I спинився, замислившись: про що б це поговорити з Риндiним, що не хвилювало б його, а навпаки, вiдвернуло, примусило забути про пережитi небезпеки ?
      Ван Лун неуважливим жестом вийняв з кишенi свою улюблену коротеньку люльку, набив її тютюном i закурив. Дим здався йому зараз надзвичайно смачним i приємним. Втiм, чого ж тут дивуватися: адже ж вiн дуже давно не курив. Спочатку було взагалi не до курiння, коли зникла Галя; потiм подорож в надра Венери, пригоди в примарному свiтлi тих загадкових, сяючих блакитнуватим свiтлом камiнцiв... Ага, ось вона, тема для розмови з Миколою Петровичем! Напевно, вона його зацiкавить.
      - Миколо Петровичу, - почав Ван Лун, з насолодою випускаючи клуби ароматного диму, - є одна пригода. Хотiв би розповiсти, якщо дозволите. Не знаю тiльки: думаю, чи не: втомлю вас? I ще: навiщо це я закурив? Адже ж...
      - Нi, нi, Ван, курiть, будь ласка. Менi навiть приємно вiдчувати запах вашого тютюну, вiн такий ароматний. - Микола Петрович знову посмiхнувся: справдi, в нього зараз напрочуд добрий настрiй, якщо не зважати на втому. А Ван все ж таки гасить люльку, боїться пошкодити йому... - Ну, якщо не хочете курити, тодi розповiдайте, що там у вас за пригода? Я охоче послухаю.
      - Хотiв би знати вашу думку, Миколо Петровичу, - почав Ван Лун, ховаючи люльку. - У надрах, у печерi виявилося зовсiм не темно. Там своє освiтлення, не жартую. - Вiн iз задоволенням помiтив вираз великої зацiкавленостi, що враз з'явився на обличчi Риндiна. - У стiнах, у склепiннi печери - всюди маленькi камiнцi. I вони свiтяться. Гадав ранiше, на пiвднi Китаю найяскравiшi свiтляки. Нi, це камiння яскравiше. Можна добре бачити, коли воно свiтиться.
      - Флуоресценцiя, - вставив Риндiн. - Таке явище вiдоме й на Землi.
      - Не думаю, Миколо Петровичу, - вiв далi Ван Лун. - Спочатку теж так вирiшив. Втiм, Галя помiтила iнше...
      - Знову Галина Рижко робить вiдкриття, - весело озвався Риндiн. Йому схотiлося побачити, як дiвчина бентежиться, - i дiйсно, Галя враз почервонiла, густо залилася рум'янцем.
      - Вважаю, правда, вiдкриття, - серйозно пiдтвердив Ван Лун, примусивши цим Риндiна знову увалено прислухатися. - Камiння це дуже чутливе.
      - Що ви хочете сказати, Ван? Як це - чутливе камiння? - вже зовсiм здивовано спитав Риндiн. - Ви чуєте, Вадиме? Це щось цiлком нове в галузi мiнералогiї!
      - Не розумiю, - вставив свою першу реплiку в розмову Сокiл, який до того мовчав. - Мабуть, Ван пояснить, що саме вiн має на увазi?
      - Зараз поясню, - незворушно вiв далi Ван Лун. - Камiнцi весь час трохи свiтяться...
      - Флуоресцiюють, - повторив Риндiн.
      - Гаразд, хай флуоресцiюють. Але коли ми говорили, камiнцi чули. Одразу яскравiшали. Спалахували, так скажу.
      - Камiння, що чує? - недовiрливо посмiхнувся Сокiл. Галя ображено поглянула на нього, але промовчала: хай говорить Ван Лун!
      - Так, пiдкреслюю, чує. Тiльки не голос, а радiохвилi, - пояснив так само спокiйно Ван Лун.
      - Ви забули, Вадиме, що вони обидва були в скафандрах, - додав Риндiн. - Отож, в печерi голосiв не було чути, а випромiнювалися радiохвилi.
      Тепер промовчав Сокiл.
      - Коли ми розмовляли, - розповiдав далi Ван Лун, - тодi камiнцi свiтилися яскраво. Уздовж печери йшли свiтлi хвилi. Ми говоримо - камiння свiтиться. Ми мовчимо - воно трошки мерехтить, наче свiтляки. Не можна зрозумiти. Навiть Галя не пояснила, що це таке, - закiнчив вiн як звичайно жартом.
      - Правда, Миколо Петровичу, все було саме так! - пiдтвердила Галя. - Ще одна загадка Венери, як ви кажете.
      Риндiн з цiкавiстю дивився на неї i на Ван Луна. Втiм, не менше був зацiкавлений i Вадим Сокiл: подiбних явищ земна мiнералогiя дiйсно не знала!
      - Ви кажете - яскравiше свiтилися пiд час розмови? - в роздумi перепитав Риндiн. - Так, це явище дуже незвичайне. Отже...
      Вiн замислився. Камiнцi свiтилися iнтенсивнiше тодi, коли Ван Лун i Галя розмовляли. Отож, камiнцi реагували на радiовипромiнювання, на радiохвилi. Проте потужнiсть радiохвилi не залежить вiд того, чи несе вона на собi модуляцiю, чи нi. Значить, справа не в потужностi. Так, так... Що не тодi? Передавачi в скафандрах, та й переносний також, ультракороткохвильовi, вони дiють на частотнiй модуляцiї. Передаючи звуки, цi передавачi весь час змiнюють частоту коливань. Висновок один: загадковi камiнцi реагують на ту чи iншу частоту коливань... навiть, правильнiше сказати, на змiну частот. Саме так: вони реагують активним свiтловим випромiнюванням на швидку змiну частот. Гм! Це щось цiлком нове. Радiоактивнiсть? Нi, треба ще помiркувати...
      Риндiн неуважно обвiв поглядом каюту. Ага, а чому це Галя весь час лежить у гамаку? Неймовiрно: при її експансивностi - вона жодного разу не встала. Що це може означати? Чи не занедужала дiвчина внаслiдок своєї подорожi в надрах Венери? Та й вигляд у неї якийсь кволий, незвичний.
      - Галю, в чому рiч? Чого ви весь час лежите? Захворiли, чи що? спiвчутливо звернувся до неї Микола Петрович.
      Ван Лун стривожено глянув на Галю, на Риндiна: ну от, i не вийшла спокiйна бесiда! Микола Петрович не заспокоїться, доки не довiдається про все. А тодi напевно буде хвилюватися. Що сказати йому? Втiм, Галя заговорила сама. Нiчого, вона дасть собi раду!
      - Трошки болить бiк, - сказала вона найбезтурботнiшим тоном, нiби про щось не варте уваги, - не знаю, з якої причини. Шкiра припухла i почервонiла, тiльки й усього. Не турбуйтеся, це дрiбницi,- додала вона самовiддано: адже ж вся верхня частина лiвої ноги горiла в неї наче у вогнi.
      - Нi, ви скажiть точнiше, - наполягав Микола Петрович. - Ви, мабуть, забилися пiд час падiння?
      Ван Лун вирiшив втрутитися:
      - Вважаю, не те, Миколо Петровичу, - сказав вiн. - Тодi був би, скажу, синець або ушиб. Гадаю, це iнше. Галю вкусив клiщ, пам'ятаєте? Може, вiн був отруйний. Тепер отрута вiд укусу розiйшлася по нозi. Яка ваша думка?
      Не вiдповiдаючи йому, Риндiн перевiв погляд на Сокола.
      - А як у вас, Вадиме? - спитав вiн. - Адже ж вас також укусив клiщ. Як ви себе почуваєте? Чи є симптоми, схожi з тим, що вiдбувається з Галею?
      - Нi, Миколо Петровичу, - вiдповiв Сокiл. - Нiчого схожого. Спочатку мiсце укусу свербiло. А тепер я й думати про це кинув. Тут щось iнше, менi здається.
      - Ви помиляєтесь, - серйозно звернувся Микола Петрович до Ван Луна, який, вагаючись, розвiв руками. - Клiщ тут нi до чого. Дивно, в чому ж тодi справа? Галю, - звернувся вiн до дiвчини, - iдiть-но сюди. Молодi люди, ви можете зайнятися чимось, поки ми з Галею побесiдуємо. Зрозумiло? Прошу вас пройти до навiгаторської рубки, наприклад, i зачинити за собою дверi. Подiлитися там враженнями про вашi пригоди. А ми з Галею займемося тут однiєю справою.
      Коли Сокiл i Ван Лун вийшли, Риндiн лагiдно, проте наполегливо сказав:
      - Згадаймо, Галиночко, старий звичай. Вiн стосується, правда, морських кораблiв, але ж i ми з вами - на кораблi? I на кораблi такого далекого плавання, яке й не снилося звичайним морякам, чи не так? Ви, напевно, пам'ятаєте, що капiтан корабля в разi потреби завжди виконує обов'язки лiкаря. Ану, покажiть каштановi мiжпланетного корабля, що i де саме у вас болить?
      Галя з трудом вилiзла з гамака i, шкутильгаючи, наблизилася до Риндiна. Вона насилу стримувала себе, щоб не застогнати: гострий бiль у нозi розтiкався ширше й ширше, наче шкiру обпалювало розпечене вугiлля.
      Риндiн уважно й зосереджено оглянув її ногу. Справдi, шкiра припухла i багрово почервонiла. Але, крiм тiєї припухлостi i почервонiння, не можна було встановити нiчого.
      - Болить лише зовнi, Миколо Петровичу, - поскаржилася Галя. - Всерединi я не вiдчуваю нiякого болю.
      - Так, нагадує свiжий опiк. I чималий, - похитав занепокоєно головою академiк. - Чи добре ви пам'ятаєте, друже мiй, що не забилися, падаючи? Особливо - цим мiсцем ноги?
      - Не забилася, Миколо Петровичу, дуже добре пам'ятаю.
      - А куди вкусив вас клiщ?
      - Ось, - указала Галя.
      На мiсцi укусу бiля колiна лишалася тiльки маленька червона крапка з затвердiлим струпиком. Не можна було й думати про зв'язок цiєї крихiтної невинної крапки з великим червоним опухом, розташованим значно вище на нозi, з зовнiшнього її боку. Що то за дивне запалення - i таке сильне ?
      - Ван! - покликав Риндiн, коли Галя одяглася i, припадаючи на лiву ногу, добралася до свого гамака. - Iдiть-но сюди!
      - Слухаю, Миколо Петровичу, - вiдгукнувся Ван Лун, входячи до каюти.
      - Може, Галя забула? Скажiть, чи не пам'ятаєте ви якогось удару, який вона, можливо, зазнала там, у печерi?
      - Нi, Миколо Петровичу. - Ван Лун бачив, який стурбований Риндiн, i це було йому дуже не до вподоби: академiковi потрiбний зараз цiлковитий спокiй. Тому вiн вирiшив ще раз спробувати вiдвернути його увагу: - Галя, взагалi, пiдкреслюю, поводилася надзвичайно. Дуже мужня дiвчина. Таких бачив рiдко. Може бути справжнiм вiдважним мандрiвником. Навiть, скажу, дослiдником.
      - Товаришу Ван, не треба, - знiяковiла Галя.
      - Чому не треба? Дуже треба, - впевнено вiдповiв той. - Вона, Миколо Петровичу, поводилася як справжнiй вчений. Небезпечно, страшно, а Галя тим часом зiбрала для вас принаймнi з десяток тих свiтних камiнцiв. Принесла сюди. Коли йшли назад, шкутильгала, було їй важко. Втiм, не кинула камiнцi, а донесла. Хотiла показати вам. Казала, буде iнтересно вам i Вадимовi.
      - Ну й дiвчина, - вражено обiзвався Риндiн, - прямо герой! Це тi самi камiнцi, чутливi, Ван, як ви кажете?
      - От-от! Гадаю, Галя вважає, що зробила нове вiдкриття. Тому й хотiла продемонструвати вам одразу. Що ж, може, й справдi вiдкриття. Камiнцi, на мою думку, дуже дивнi. Зараз покажу вам. Вадиме, iдiть сюди й ви, прошу.
      Втiм, Сокiл був уже тут. Його як геолога i мiнералога й справдi дуже цiкавили загадковi камiнцi. Але Риндiн цього разу реагував зовсiм не так, як бажано було Ван Луну. Вiн запитливо подивився на Галю i коротко спитав:
      - Ви несли тi камiнцi з собою в сумцi?
      - Так, Миколо Петровичу.
      - I сумка, як звичайно, висiла на лiвому боцi?
      - Так.
      Риндiн повiльно пiдвiвся, сiв, важко спираючись на руки. Обличчя його було дуже серйозним i стурбованим, Коли вiн заговорив:
      - Галиночко, друже мiй, ось i розв'язання справи з вашою загадковою хворобою. Ваш бiль є наслiдком опiку вiд радiоактивної речовини. Очевидно, камiнцi, принесенi вами, дуже радiоактивнi. Перебуваючи довгий час у сумцi, пiдвiшенiй бiля стегна, вони обпекли ногу. Будемо сподiватися, що це тiльки поверхнева реакцiя...
      Ван Лун тихо присвиснув: он як обертається справа! Галя здивовано поглядала на Миколу Петровича, який продовжував:
      - I справдi, за зовнiшнiм виглядом це нагадує такi опiки. Добре принаймнi, що камiнцi опинилися ближче всього до ноги, а не до грудей або живота, де багато внутрiшнiх органiв. Камiння безумовно радiоактивне! I якось по-особливому радiоактивне, якщо iнтенсивно реагує на змiну частот радiоколивань. А воно ж саме так, коли вiрно те, що ви розповiдали про нього, Ван.
      Ван Лун знизав плечима: адже ж вiн просто розповiв те, що бачив на власнi очi.
      I саме цiєї хвилини пролунав незвично напружений, схвильований голос Вадима Сокола:
      - Миколо Петровичу, невже це може бути... та нi, я не можу повiрити! I все ж таки...
      - Що ви хочете сказати, Вадиме? - здивовано спитав Риндiн.
      - Я боюся навiть припустити, Миколо Петровичу... все це так неймовiрно! Але разом з тим... а що, коли це - iнфрарадiй?
      Галина Рижко нiчого не розумiла. Iнфрарадiй? А що це таке? Проте вона бачила, як Риндiн вiдкинувся назад, вражений тим, що сказав Вадим Сергiйович, як Ван Лун вийняв з рота свою люльку i з цiкавiстю дивився на геолога. Обидва вони були явно враженi, але зовсiм не так, як Галя. Якщо дiвчину дивувало те, що Сокiл так схвильовано заговорив раптом про якийсь невiдомий iнфрарадiй, про який вона нiколи нiчого не чула, то Риндiн i Ван Лун, здавалося, зосереджено зважували, в якiй мiрi Сокiл мiг мати рацiю. Очевидно, мова йшла про щось, хоча й суперечливе, але цiлком зрозумiле i добре вiдоме обом. Страшенно погано вiдчувати, що ти знаєш значно менше вiд iнших!..
      А Вадим Сокiл так само збуджено, як i ранiше, доводив:
      - Справдi, Миколо Петровичу, з якої речi вперто сумнiватися в iснуваннi сто двадцятого, коли вважати реальним iснування сто одинадцятого? А сто одинадцятий iснує ж, i ми незабаром вiдшукаємо його тут, на Венерi, я певен цього! Адже ж усi данi говорять про це - i навiть першi зразки порiд-супутникiв пiдтверджують, що ультразолото близько. Ви самi бачили тi зразки, я показував вам. Чому ж не бути сто двадцятому?
      - Ви не лише зараз, а й ранiше завжди були палким прихильником цiєї гiпотези, - вставив Риндiн. - Пам'ятаєте, Ван, дебати на президiї хiмiчного товариства?
      Ван Лун мовчки кивнув головою.
      - Це не гiпотеза, - запротестував Сокiл з ще бiльшою запальнiстю, - а цiлком обгрунтована iдея. В усякому разi, не менш обгрунтована, нiж була свого часу теорiя iснування ультразолота. А зараз, Миколо Петровичу, прийшов час, коли й теоретизувати нема чого. Треба просто як слiд перевiрити з допомогою точного аналiзу. Адже ж ви самi погоджуєтеся, що жоден мiнерал, жоден елемент на Землi - природний чи штучний - не має таких властивостей активiзацiї, як цi зразки, принесенi Галею?
      - Так, - задумливо погодився Риндiн, - явище цiлком незвичайне... Що ж, давайте перевiримо, як ви гадаєте, Ван? Хтозна, можливо, ми привеземо на Землю в подарунок нашiй Батькiвщинi i те, чого там зовсiм не чекають. Певна рiч, це було б надзвичайно! Рушайте до лабораторiї. Вадиме, перевiрте. Де ж вашi камiнцi, Галю?
      Галя хотiла пiдвестися, щоб подати Риндiну свою сумку, яка лежала в кутку каюти, проте Ван Лун випередив її.
      - Лежiть, дiвчино, буду ходити за вами, - сказав вiн, прямуючи до сумки. - Ось, Миколо Петровичу, ось вони.
      На його долонi лежали невеличкi зеленувато-сiрi камiнцi неправильної форми, схожi, як з прикрiстю подумала Галя, всього лише на маленькi картоплинки. I нiчого надзвичайного, нiчого вражаючого не було в їх виглядi. Чому ж навколо тих камiнцiв стiльки хвилювання?
      Дивно, але й сам Микола Петрович помiтно хвилювався. Вiн розглядав камiнцi, повертав то одним, то другим боком.
      - I вага досить солiдна, - промовив вiн нарештi. - Так, перевiрте, Вадиме. Зробiть розрiз, проаналiзуйте. I якщо...
      Сокiл уже не слухав. Захопивши з собою кiлька камiнцiв, вiн хутко вийшов. Риндiн задумливо подивився йому вслiд i потiм повернувся до Галi, яка все ще нiчого не розумiла:
      - Якщо це так, якщо Вадим має рацiю... Галю, це буде виключним за важливiстю вiдкриттям у науцi! I честь того вiдкриття за правом належатиме вам, мила дiвчинко. Та не бентежтеся ви, адже ж це саме так. Адже ж не хтось iнший, а саме ви знайшли в надрах Венери цей мiнерал.
      - Ми разом з товаришем Ваном, - сконфужено вiдповiла Галя: вона нiяк не наважувалася думати, що Микола Петрович говорить серйозно.
      - О нi, - рiшуче спростував її слова Ван Лун, - вiдкриття зроблене нею самою, Миколо Петровичу, свiдчу найурочистiше! Я тiльки потiм помiтив. Iнфрарадiй на Венерi - вiдкриття Галини Рижко. Дуже-дуже здорово!
      - Миколо Петровичу, а що таке iнфрарадiй? - боязко спитала Галя. - Ви всi розмовляєте про нього, а я нiчого не розумiю, - додала вона, червонiючи.
      - Це дуже цiкаво! - розсмiявся Риндiн. - А й справдi, оригiнальна картина, Ван. Дiвчина зробила, може статися, найважливiше вiдкриття i не знає, в чому справа. Що ж, доведеться вам пояснити. Понудьгуйте трохи, Ван, або займiться чимсь поки що: адже для вас у моїй розповiдi не буде нiчого нового, чи не правда? Ага, ось що. Покопайтеся краще в нашому радiопередавачi, може, пошкодження в ньому i не такi вже складнi. I перевiрте, чи не вiдзначив автомат яких-небудь iмпульсiв з Землi. Тепер, коли в нас дiє зонд-антена, можна сподiватися, що зв'язок з Землею поновиться.
      - Єсть, Миколо Петровичу, - озвався Ван Лун i вирушив до навiгаторської рубки.
      - Отже, що таке iнфрарадiй, Галю? - Риндiн влаштувався зручнiше в гамаку. - Щоб вiдповiсти на ваше запитання, треба пригадати таблицю елементiв Менделєєва. Як ви, пам'ятаєте її?
      - Звичайно, Миколо Петровичу! I навiть можу, заплющивши очi, побачити перед собою всi її рядки, - переконано вiдповiла Галя.
      - Чудово. Ви знаєте, що ми прагнемо вiдшукати на Венерi ультразолото. А як ми дiйшли до самої думки про його iснування взагалi? Це ви знаєте?
      - Продовжили перiодичну систему Менделєєва i вирiшили, що в другiй половинi сьомого перiоду мусить бути елемент номер сто одинадцять, який повторить властивостi золота, - без запинки вiдповiла Галина Рижко.
      - Прекрасно пам'ятаєте, дiвчино! Так-от, коли спектральний аналiз допомiг нам встановити, що ультразолото дiйсно iснує, наприклад на Сонцi, деякi вченi, пiдбадьоренi таким пiдтвердженням їх теорiї, висунули ще одну, навiть смiливiшу гiпотезу. До речi, палким її захисником був наш Вадим Сергiйович, - додав Риндiн, посмiхаючись. - Тому вiн так пристрастно i доводив нам зараз, що ви знайшли саме iнфрарадiй... Так, отже, в чому тут рiч? Як би це розповiсти вам коротше, але так, щоб ви все зрозумiли?
      Риндiн на мить задумався, потiм ляснув пальцями i заговорив далi:
      - От, насамперед - взагалi про енергiю, люба моя Галю. Людство витрачає величезну кiлькiсть енергiї - i вченi давно вже замислювалися над загрозою її недостачi. Вугiлля, нафта, торф та iншi види палива - все це конденсована енергiя, яку ми безжалiсно витрачаємо сторiччями. Правда, ми дедалi бiльше користуємося й iншими видами енергiї, одержуваної не вiд горiння. Ви, певна рiч, знаєте про бiле вугiлля - енергiю води, блакитне вугiлля - енергiю вiтру, жовте вугiлля - енергiю сонячного промiння. А протягом останнiх десятирiч людство навчилося широко вживати атомну енергiю, яка покiрно працює на нас у котлах атомних електричних станцiй та iнших промислових установок. I все ж таки - вченi продовжують думати про новi й новi джерела енергiї.
      - Наче мало їм атомної енергiї, - заперечила Галя. - Адже ж це така мiць, така мiць!
      - Звичайно, атомна енергiя дала i ще дасть людству дуже багато. Недаремно нашу епоху називають вiком атомної енергiї, - погодився Риндiн. Але доводиться визнати, що i атомна енергiя має свої недолiки. Енергiя урану i плутонiю, яку ми використовуємо в нашому народному господарствi, не кажучи вже про енергiю термоядерних реакцiй,- потребує великих i складних промислових влаштувань, в яких ми розщеплюємо атомнi ядра або створюємо новi. Мiж тим - як надзвичайно зручно було б використовувати енергiю якогось радiоактивного елемента, що сам, без нашого втручання, постiйно випромiнює її! Ну от, скажiмо, коли б ми навчилися користуватися з енергiї чудесного елемента радiю. Якщо зiбрати все випромiнювання, яке дає безперервно радiй, то вийде, що один - тiльки один! - грам радiю випромiнює за 6 дiб тепло, достатнє для того, щоб скип'ятити склянку води. Всього один грам радiю, Галю! I отак, безперестанно розпадаючись, наш грам радiю буде випромiнювати з себе енергiю понад 16 тисяч рокiв, доки не залишиться вiд нього мiзерна порошинка, менше однiєї тисячної частки. За цей час наш грам радiю вилучить iз себе 2,8 мiльярда малих калорiй, якщо всю його енергiю перевести на тепло. Це стiльки ж тепла, скiльки дають при спалюваннi 425 кiлограмiв найкращого кам'яного вугiлля. Ось що таке радiй, Галю, i прихована в ньому енергiя!
      Галя кивнула головою: це вона знала, хоча й не так точно.
      - Проте ви знаєте також, що радiй розкладається надзвичайно повiльно, i наука не знає засобiв прискорити такий розпад, - продовжував академiк Риндiн. - I тому ми не можемо практично використати його енергiю. Наука навчилася користуватися нею тiльки для медичних потреб,- до речi, i ми маємо в астропланi маленьку пробiрку з слiдами солей радiю. I от - виникає питання: чи не може бути в природi якогось подiбного до радiю елемента, що мiг би розкладатися теж сам по собi, як радiй, проте значно швидше? А коли це можливо, то де шукати такий елемент?
      Галя слухала з цiкавiстю, яка дедалi зростала: Микола Петрович мав хист розповiдати про найскладнiшi речi надзвичайно просто, зрозумiло - i разом з тим дуже цiкаво!
      - Тут ми й наближаємося до тiєї гiпотези, пристрасним захисником якої є наш друг Вадим, - говорив Риндiн. - Вiн i його однодумцi з Всесоюзного хiмiчного товариства мiркували так. Якщо ми припустили iснування елемента номер сто одинадцять, ультразолота, розширивши для цього перiодичну таблицю елементiв Менделєєва, а експерименти i спектральний аналiз довели правильнiсть такого припущення, - то чому не пiти ще далi? Чому не розширити таблицю Менделєєва за межi iснуючого сьомого ряду i не припустити iснування восьмого перiоду, пiдкореного тим самим законам, якi дiють у вже вiдомих нам семи перiодах? Треба визнати, що ця гiпотеза, хоч i дуже смiлива, не така вже неймовiрна - особливо пiсля того, як дослiднi данi пiдтвердили iснування гiпотетичного закiнчення сьомого перiоду з його ультразолотом... Все розумiєте, Галю?
      - Так, Миколо Петровичу, - пiдтвердила дiвчина, не зводячи захоплених очей з Риндiна. Проте вона була захоплена, якщо сказати правду, ще й iншим. Перед нею в новому свiтлi вималювався Вадим Сергiйович Сокiл - смiливий вчений, який, не боячись сперечань з противниками, висував свої науковi гiпотези i наполегливо захищав їх. Для цього, мабуть, треба страшенно багато знати i розумiти все-все, не так, як розумiє зараз Галя, саму тiльки верхiвочку, та й то лише пiсля того, як Микола Петрович докладно з'ясував їй все... а треба знати все чисто, вiд початку й до кiнця - i вмiти самiй придумувати новi теорiї... Нi, Галина Рижко обов'язково мусить стати такою самою вченою, щоб i вона могла не тiльки випадково щось збагнути, а крок за кроком, обгрунтовано i розумно вiдкривати нове в науцi, доводити свою правоту i свої гiпотези.
      - Миколо Петровичу, - спитала вона, - а з Вадимом Сергiйовичем iншi вченi не погоджувалися, сперечались?
      - Ого, будьте певнi, суперечок було вдосталь, - посмiхнувся Риндiн. Новi теорiї i гiпотези завжди викликають опiр тих, хто звик iти уторованими стежками, це загальновiдомо, люба моя дiвчинко, хоча й досить сумно. Але Вадим, як ви знаєте, має досить твердий характер i переконання, вiн легко не здається, - за що я його, до речi, особливо люблю. I вiн наполегливо доводив, що восьмий перiод таблицi Менделєєва можливий, що не слiд спинятися на пiвдорозi, а треба смiливо просувати науку далi й далi. За його гiпотезою виходило, що коли припустити iснування восьмого перiоду таблицi Менделєєва, то iснуючий в ньому елемент номер сто двадцять може повторити властивостi вже вiдомого нам радiю, виявитися найближчим його родичем, проте вже iз значно яскравiше виявленими особливостями радiоактивностi. Такий новий уявлюваний елемент Вадим i його однодумцi умовно назвали iнфрарадiєм. I твердили, що цей ще не вiдкритий елемент, iнфрарадiй, буде потужним джерелом енергiї. Iнфрарадiй, як припускав Вадим, буде випромiнювати енергiю в мiльйони разiв повiльнiше, нiж ядра урану чи плутонiю, якi розщеплюються в цепнiй реакцiї. Бо там ми маємо справу з вибухом, а не з розпадом, який протiкає постiйно i планомiрно. Втiм, енергiя iнфрарадiю мусить, за iдеєю Сокола, випромiнюватися в сотнi тисяч разiв активнiше, нiж енергiя знайомого нам звичайного радiю. Ви розумiєте, Галю, яким зручним i корисним джерелом енергiї мiг би бути такий елемент, як iнфрарадiй?
      - I Вадим Сергiйович гадає тепер, що... - Галя Рижко не наважувалася закiнчити своє запитання: надто вже все це було важливим i серйозним, щоб її зеленувато-сiрi камiнцi, такi непривабливi на вигляд, могли бути могутнiм iнфрарадiєм!
      - Так, вiн гадає, що ви вiдкрили на Венерi iнфрарадiй... вiрнiше сказати, якiсь солi iнфрарадiю. I дуже добре, що тiльки солi, iнакше ви не вiдбулися б тiльки опiком, - закiнчив Микола Петрович. Вiн знову взяв у руки один з камiнцiв, принесених Галею, i пiднiс його до очей, уважно розглядаючи.
      - А на Землi немає iнфрарадiю? - спитала ще Галя.
      - Це невiдомо, - неуважливо обiзвався Риндiн, зосереджено розглядаючи камiнець. - Якщо вiн i є на нашiй старенькiй, якщо не розклався за мiльярди рокiв її iснування цiлком, то, певна рiч, ховається вiд нас де-небудь у найглибших надрах Землi. I в такому разi - чи не його енергiя розiгрiває вогнища магми в цих надрах i викидає вогняну лаву на поверхню Землi пiд час вулканiчних вибухiв?.. Ми не знаємо цього, Галю. I - знаєте що? Давайте, вiдкладемо подалi вбiк цi камiнцi. Важко сказати, чи мають вони вiдношення до iнфрарадiю. Це встановить Вадим. Проте вони дуже активнi. Менi от зараз здалося, що поверхнею камiнця пробiгають крихiтнi золотi iскорки... i тiльки потiм я збагнув, що насправдi це - роздратування сiтчатки в моїх очах. А тепер от, як бачите, ще й сльози виступили! Нi, вiдкладемо вашi камiнцi. Це - небезпечнi iграшки, i нам треба бути дуже обережними з ними... Що таке, Ван? Якiсь новини? - одразу пожвавiшав Риндiн, побачивши Ван Луна, який хутко увiйшов до каюти, тримаючи в руцi аркушик паперу.
      - Дуже важливi новини, Миколо Петровичу, - промовив Ван Лун. - Сигнали з Землi!
      Риндiн радiсно простягнув до нього руки:
      - Дорогий Ван! Значить, зонд-антена дала свої наслiдки. Якi ж сигнали, що говорить Земля? Ви добре чули?
      - Так, тiльки не мову, а радiограму. На Землi не певнi, що ми можемо вiльно прийняти радiотелефонну передачу. I Земля подає сигнали за абеткою Морзе. Ось, автомат записав, прошу. - I вiн простягнув Риндiну принесений аркуш паперу.
      - "Венера-1", "Венера-1", слухайте нас, говорить Земля, - читав голосно Микола Петрович. Його голос уривався, академiк був не в силах справитися з радiсним хвилюванням. - Пiсля одержання поштової ракети - знову не маємо вiд вас нiяких вiдомостей. Безперервно намагаємося зв'язатися з вами. Слухайте нас, "Венера-1"! Перейшли на азбуку Морзе, бо немає певностi, що простiр не перекручує хвилi радiотелефону. Передавайте вiдповiднi сигнали на повнiй потужностi вашого передавача, також за азбукою Морзе. Щойно одержимо ваше пiдтвердження, зразу ж таки сповiстимо вам про новi важливi данi вiдносно вашого зворотного старту з Венери. З'ясовано можливiсть значного прискорення вашого вiдльоту. Передавайте вiдповiднi сигнали, чекаємо! "Венера-1", вiдповiдайте! Будемо знову викликати вас, як i ранiше, через кожну годину. "Венера-1", вiдповiдайте Землi!"
      Риндiн пiдвiв очi на Ван Луна:
      - Якi ж це можуть бути новi данi про вiдлiт, Ван? Ви не здогадуєтеся ?
      - Нi, Миколо Петровичу. Важко сказати, вважаю.
      - Втiм, навiщо я запитую? Зараз треба думати про iнше. Ви перевiрили, що саме пошкоджене в нашому передавачi?
      - Перевiряв, ще не знайшов, шкодую. Буду шукати, доки не знайду. Полагоджу, Миколо Петровичу, обiцяю.
      - Треба поспiшати, Ван. Земля чекає нашої вiдповiдi. I надзвичайно цiкаво, що то за новi данi?.. А що там Вадим? Усе ще зайнятий аналiзом?
      - Я зараз пiду довiдаюся, - трохи пiдвелася Галя. їй так хотiлося бути знову корисною! Проте Риндiн суворо спинив її:
      - Нiкуди ви не пiдете, люба моя. Лежiть у своєму гамаку i не думайте вставати. Ранiше нiж через доби двi-три я не дозволю вам рухатися.
      - Ой! - незадоволено озвалася Галя. - Аж двi-три доби!
      - Так, якщо не бiльше. Ми не знаємо ступеня активностi цього мiнералу. Треба буде ще вимiрити, якщо Вадим не зробив уже цього. Так чи iнакше, але ваше щастя, Галю, що ви були в скафандрi, коли несли зразки. Металева сiтка, яка вкриває гумову тканину скафандра, дещо нейтралiзувала радiоактивний вплив мiнералу. Iнакше було б значно гiрше. Отож, лежiть i мовчiть. Вам прописаний постiльний режим!.. А, Вадиме! Нарештi! Якi наслiдки?
      Втiм, навряд чи треба було запитувати Сокола про наслiдки його дослiджень. Геолог не увiйшов, а влетiв до каюти. Потiм вiн проробив кiлька неймовiрних танцювальних рухiв, що закiнчилися стрибком чи не пiд саму стелю. Його очi сяяли, нiс i одна щока були заплямованi чорнилом i якимсь червоним хiмiчним реактивом. Захлинаючись вiд збудження, Сокiл вигукнув:
      - Це iнфрарадiй, Миколо Петровичу! Сумнiвiв немає! Вага, величезна радiоактивнiсть, всi iншi показники говорять про одне й те ж саме: Галя знайшла солi iнфрарадiю! Галиночко, чи ж розумiєте ви, що це означає? А, та що там казати!
      Вiн кинувся до Галi i розцiлував її. Розгублена дiвчина тiльки руками змахнула:
      - Вадиме Сергiйовичу, що ви робите! Ой Вадиме Сергiйовичу !
      Втiм, Сокiл не бачив i не чув нiчого. Вiн пiдбiг до Риндiна, який вже весело смiявся, i так само мiцно розцiлував його. Потiм спинився перед Ван Луном, хотiв було обiйняти i його, але тут-таки махнув безнадiйно рукою:
      - Все одно, Ван, ви нiчого не розумiєте в емоцiях. Нi, менi треба заспокоїтися, залишитися на самотi!
      Вiн вибiг за дверi, в коридор - i звiдти до товаришiв долинули його переможнi вигуки:
      - Є iнфрарадiй! Ура, є iнфрарадiй! Ура!
      Роздiл десятий,
      що описує дослiди з iнфрарадiєм i
      небезпечний стан, в якому опинився Вадим
      Сокiл, що так i не навчився добре
      стрiляти; крiм того, роздiл розповiдає,
      як було знайдено ультразолото i як був
      викрадений Ван Лун.
      Галi Рижко довелося пролежати не двi-три, а цiлих п'ять довгих дiб: червоний опух спадав дуже повiльно, а головне - не стихав гострий бiль. Увечерi в дiвчини пiднiмалася температура, i бiля неї по черзi вартували Риндiн i Ван Лун. Сокiл не виходив з лабораторiї, вкрай зайнятий складними дослiдженнями властивостей i особливостей iнфрарадiю. Лише iнодi, коли в лабораторiї протiкали довготривалi реакцiї, якi не потребували спостереження, вiн сiдав коло Галi i з захопленням розповiдав товаришам про хiд своїх дослiджень.
      Доводиться визнати, що дiвчина багато чого не розумiла в тих розповiдях. Мова йшла про нейтрони i фотони, про альфа-, бета- i гамма-частинки, про одиницi вимiру радiоактивностi, якi називалися кюрi i рентгенами. Мова сучасної фiзичної хiмiї виявлялася надто складною для Галини Рижко, яка звикла була пишатися своїми знаннями.
      Та й взагалi, правду сказати, розмови про iнфрарадiй викликали в неї деяку досаду. Адже ж це вiн, знайдений нею в печерi мiнерал, наче щоб вiдомстити, примусив її лежати без руху в той час, як усi учасники експедицiї були зайнятi напруженою працею. А Галi доводилося додержуватися постiльного режиму - не можна було й думати про те, щоб порушити розпорядження Миколи Петровича...
      Ван Лун налагодив, нарештi, великий радiопередавач астроплана. I тепер регулярно через кожнi двi години вiн вистукував ключем кiлька разiв одну й ту ж саму радiограму, адресовану далекiй Землi:
      - "Говорить "Венера-1", говорить "Венера-1". Слухайте нас, Земля! Вашу радiограму прийняли. У нас усе в порядку. Розшуки ультразолота тривають. Знайдений новий елемент номер сто двадцять - iнфрарадiй. Обмiрковується засiб його доставки на Землю, оскiльки це утруднюється сильною радiоактивнiстю нового елемента. Чекаємо ваших повiдомлень. Палкий привiт рiднiй Землi!"
      Це тривало вже кiлька днiв, але сигнали з Венери, очевидно, не доходили до Землi. Вiдповiдi на радiограму не було. Земля все ще наполегливо передавала той самий заклик до експедицiї Риндiна, який вперше прийняв Ван Лун того пам'ятного дня, коли мандрiвники знову зiбралися в каютi пiсля небезпечних пригод Галi i Миколи Петровича. Тим упертiше Ван Лун продовжував передавати свою радiограму Землi: адже Батькiвщина турбувалася за долю аргонавтiв Всесвiту.
      Крiм того, перед мандрiвниками постало кiлька нових завдань, у розв'язаннi яких могла допомогти тiльки Земля. Насамперед - як везти назад, на Землю, iнфрарадiй, який за всiма ознаками був дуже небезпечним вантажем. Адже ж нiхто не мiг сказати наперед, як саме буде впливати на новий елемент пiдступне космiчне промiння, крiзь потужний потiк якого доведеться пролiтати мiжпланетному кораблю по дорозi на Землю.
      А в тому, що iнфрарадiй надзвичайно небезпечний, - Галя переконалася на власнi очi. Це трапилося наступного ж дня пiсля того, як було встановлено, що знайдений нею мiнерал дiйсно має в собi солi iнфрарадiю.
      Дiвчинi дуже трудно було уявити собi, що в сiро-зелених непоказних камiнцях справдi може ховатися ота величезна кiлькiсть енергiї, про яку твердив Сокiл. Як та енергiя може вийти назовнi, привести щось у дiю, дати мiць машинам чи котлам?.. I Галя чесно розповiла про свої сумнiви товаришам, сконфужено потупивши, правда, очi: їй самiй було дещо соромно вiд того, що вона не може уявити собi речей, якi цiлком яснi для решти.
      Сокiл усмiхнувся. Вислухавши дiвчину, вiн поглянув на Риндiна i вiдповiв стримано:
      - Якщо Микола Петрович дозволить, я проведу малесенький експеримент, який покаже Галi, з чим ми маємо справу. Дозвольте, Миколо Петровичу! Хай Галиночка довiдається, яку величезну мiць їй пощастило вiдкрити в її печерi.
      - А що саме ви хочете зробити, Вадиме? - спитав Риндiн.
      - Маленьку активiзацiю мiлiграма солей iнфрарадiю. Адже я казав вам, що менi таки пощастило встановити таку можливiсть. Наштовхнуло мене на думку те, що iнфрарадiй активiзується змiною частот радiоколивань. I я переконався, що альфа-частинки чинять на нього ще бiльший вплив, ще бурхливiший. Якщо ви дозволите, я продемонструю це.
      Риндiн погодився. Сокiл принiс з лабораторiї тоненьку пробiрку з слiдами радiю, якою вiн користувався пiд час вивчення iнтенсивностi космiчного промiння. Потiм вiн вiдокремив крихiтний шматочок, крупинку вiд одного iз зеленувато-сiрих камiнцiв, принесених Галею з печери, i поклав її посеред великої грубої дошки з твердої пластмаси, легкої, проте мiцної i щiльної, як той мармур.
      - Ван, вам не буде шкода, якщо я трошки зiпсую один з ваших шомполiв, якими ви чистите гвинтiвки? - звернувся вiн до свого друга.
      Дiставши дозвiл вiд зацiкавленого, як i решта, Ван Луна, Сокiл узяв тонкий мiдний шомпол i дiловитим тоном промовив :
      - Зараз я активiзую цю маленьку частку солей iнфрарадiю, яка лежить на дошцi. Менi допоможуть слiди радiю, що є в цiй пробiрцi. Уважно дивiться, Галиночко. Це досить рiдкiсне явище,- в усякому разi, його ще нiхто на Землi нiколи не спостерiгав.
      Вiн на мить занурив кiнець шомпола до скляної пробiрки i зразу ж таки вийняв його.
      - Вважаю, цього буде досить. Iнфрарадiй мусить реагувати дуже активно. Проте - доведеться хвилинку заждати. Я не хочу лишати пробiрку в небезпечному сусiдствi.
      Сокiл вiднiс пробiрку назад до лабораторiї. Повернувшись, вiн перенiс грубу дошку з пластмаси разом з часткою мiнералу до дальньої стiни каюти:
      - Так буде безпечнiше!
      Потiм Вадим Сергiйович вiдiйшов вiд дошки якнайдалi, скiльки дозволяла довжина шомпола i його витягненої руки.
      - Увага, товаришi, починаю!
      Вiн простягнув шомпол до бiлої дошки i пiднiс його кiнчик до крупинки мiнералу.
      Вражена Галя прикрила заслiпленi очi рукою. На дошцi раптово спалахнуло неймовiрно яскраве свiтло, наче на нiй загорiвся шматок Сонця. Це було яскравiшим вiд вольтової дуги, яскравiшим вiд якого завгодно потужного спалаху! Сухий спопеляючий жар, нiби вiд розтопленого чавуну, поширився по каютi.
      - Досить, Вадиме, досить! - вигукнув Риндiн.
      Пролунав сухий трiск: то луснула грубезна дошка з пластмаси, не витримавши жару. Вiд неї пiдiймалася сiра цiвка диму. Вогнетривка пластмаса починала горiти.
      Швидким рухом руки Сокiл вiдсмикнув шомпол. Слiпуче свiтло згасло так само раптово, як i виникло. Здавалося, що в каютi одразу стало темно. Тiльки свiтився розпечений до бiлого кiнчик мiдного шомпола, з якого повiльно падали на пiдлогу краплини розплавленого металу, та дошка, що дуже розiгрiлася, вилучала все такий самий сухий жар.
      - Скажу, добра температура, - пробурмотiв Ван Лун, не зводячи погляду з дошки. - Вiдзначаю, що цей шматочок цiлий, не згорiв! Лежить на дошцi. Дивно, як це може бути, Вадиме ?
      Сокiл задумливо скуйовдив своє кучеряве волосся:
      - Важко сказати поки що, Ван, - вiдповiв вiн. - Очевидно, тут вiдбуваються цiлком iншi процеси, якi не мають нiчого спiльного з горiнням, про яке ви говорите. Я навiть не думаю, що iнфрарадiй розiгрiвається сам пiд час активiзацiї. Можливо, вiн лишається холодним - i нагрiвається тiльки механiчно вiд речей, що знаходяться поблизу нього.
      - Як лишається холодним? - здивувалася Галя. - А цей жар, вiд якого розтоплюється мiдь? А свiтло?
      - Все це - наслiдок звiльнення енергiї iнфрарадiю. Пiд впливом випромiнювань радiю вiн починає розпадатися значно активнiше. Може статися, коли б ми наблизили до нього не мiзернi слiди радiю, а бiльше, - тодi виник би значно сильнiший ефект. Мабуть, небезпечний для нас. А за таких умов...Вiн замислився.- За таких умов, як я вважаю, ця крупинка iнфрарадiю сяяла б безнастанно i випромiнювала тепло на протязi десяткiв рокiв. Ось вам i енергiя iнфрарадiю, Галиночко. Тепер переконалися? Бачите, що це за мiнерал?
      Галя мовчала. Вона була вражена. Замiсть неї заговорив Риндiн - в його голосi бринiли нотки занепокоєностi.
      - Вадиме, ваш експеримент навiв мене на деякi роздуми, - сказав вiн. Насамперед, заберiть залишки мiнералу. I зберiгайте їх з цiєї хвилини не iнакше, як у свинцевiй шафi. Так буде безпечнiше. Не треба рискувати. Неприємнi й опiки, як отi, що їх дiстала Галя; але можуть бути i ще неприємнiшi ускладнення. Виникають ще й iншi труднощi. Певна рiч, ми мусимо привезти на Землю iнфрарадiй, i по можливостi якнайбiльше, чи не так?
      - Ще б пак! - палко вiдгукнувся Сокiл.
      - Отож доведеться зробити кiлька вилазок по цей мiнерал до печери. Але сумний досвiд Галi показує нам, що тут також потрiбнi серйознi запобiжнi заходи, якi утруднять роботу. Почнемо з того, що переносити мiнерал доведеться в свинцевих сумках...
      - Їх можна зробити з наших свинцевих аркушiв, - вставив Вадим Сокiл.
      - Правильно. Але цього замало. Свинцевi сумки нейтралiзують вплив мiнералу пiд час переноски. Втiм, збирання його також небезпечне. Органiчне скло шоломiв наших скафандрiв має домiшок свинцю, правда, дуже маленький, але я гадаю, його вистачить. Не треба тiльки близько нахилятися до мiнералу. Ви говорили, Вадиме, що iнфрарадiй випромiнює найбiльше альфа- i бета-частинок, а гамма-частинок вiдносно дуже мало?
      - Так, Миколо Петровичу. I альфа-частинок лише трохи бiльше, нiж гамма. Це одна з дивних його властивостей.
      - Нам зараз це на руку. Альфа- i бета-частинки мають дуже невеличку проникливу властивiсть - у вiдмiну вiд гамма-частинок. Отже, буде досить захисту з свинцевих сумок i домiшку свинцю в склi шоломiв. Звичайно, важкi свинцевi сумки дуже утруднять роботу i не дадуть можливостi скоротити кiлькiсть вилазок до печери. Проте iншого виходу я не бачу. Так, це питання ясне, хоча, зрозумiло, вам, Вадиме, доведеться ще раз пильно вимiрити активнiсть випромiнювання мiнералу, особливо - в печерi. Вiд цього, як ви розумiєте, залежатиме тривалiсть перебування в надрах. Далi, скафандри доведеться тримати не в каютi, а в одному з шлюзiв астроплана. Їх зовнiшня поверхня пiд впливом альфа- i бета-частинок може стати радiоактивною i теж небезпечною для нас.
      - Правильно, Миколо Петровичу, - погодився Сокiл. - Треба буде регулярно перевiряти i скафандри.
      - То ж воно й є. Я зовсiм не хотiв би, щоб хтось з вас занедужав на променеву хворобу... Тепер далi. Зберiгати iнфрарадiй поки що краще всього назовнi. В нашому мiжгiр'ї є чимало невеличких печер. Подивимося, як вiн поводитиметься, коли його зiбрати докупи: це також нез'ясоване питання. А от як везти iнфрарадiй на Землю - остаточно не знаю, - засмучено сказав Риндiн. - Космiчне промiння може влаштувати нам таку реакцiю, таку активiзацiю iнфрарадiю, що ми з вами i кiсток не зберемо... Судячи по вашому експерименту, Вадиме, можна чекати, що космiчне промiння буде активiзувати iнфрарадiй ще дужче.
      - Цiлком можливо. А коли захистити мiнерал на час польоту свинцевими аркушами? - висловив припущення Сокiл.
      - Ви забуваєте, що вони знадобляться нам самим, дорогий мiй, спростував його Риндiн. - Свинцевих аркушiв у нас не так уже багато. Нi, це не пiдходить... Проте що можна вигадати ще? Не знаю... Можу сказати тiльки одне: якщо нам не пощастить знайти захист iнфрарадiю вiд космiчного промiння - доведеться вiдмовитися взагалi вiд думки везти його на Землю. Так, так, Вадиме, я розумiю, що вам неприємно чути таке. Але ми не можемо рискувати долею цiлої експедицiї! - твердо закiнчив Риндiн.
      - Гадаю, слово "рискувати" тут надто делiкатне, - озвався Ван Лун. Вважаю, ми просто вибухнемо по дорозi. Якщо не упакуємо iнфрарадiй дуже-дуже добре.
      Сокiл мовчав. З його засмученого обличчя було видно, що йому важко примиритися з думкою про неможливiсть привезти дорогоцiнний мiнерал, реальне ствердження його теоретичних мiркувань, на Землю. Але вiн навiть краще за iнших розумiв, що Риндiн має цiлковиту рацiю. Треба будь-що знайти, винайти засiб захистити iнфрарадiй вiд впливу космiчного промiння. Втiм, де той засiб? У чому вiн полягає? Як його знайти?..
      Того вечора Галя Рижко довго не могла заснути. Вона лежала в гамаку i мiркувала. Яка страшна сила таїться в iнфрарадiї! I як дивно, що вiн такий простенький, непоказний зовнi! Якiсь камiнцi. Ну, свiтяться в темрявi, велике дiло! Звiсно, забавно, втiм... Нi, це просто досадно: якщо б камiнцi не свiтилися, вона, напевно, пройшла б повз них i не звернула анi найменшої уваги. Невже i ультразолото буде таким самим непомiтним? Нi, нi, такого не може бути! Адже ж сама назва яка приваблива: ультразолото! Цiкаво, як воно виглядає? I хто з них його вiдшукає? Мабуть, Вадим Сергiйович, вiн спецiально ж розшукує його, те ультразолото. I навiть каже, що воно мусить бути десь поблизу...
      Фантазiя дiвчини розпалювалася. А чому не може трапитися так, що ультразолото знайде також вона? Скажiмо, це може вiдбуватися так...
      Вони довго, цiлий мiсяць копають глибоку шахту. Вадим Сергiйович палко доводить, що ультразолото незабаром з'явиться, а проте його все немає й немає. Вони в скафандрах спускаються в шахту i шукають глибше й глибше. Складнi прилади пiдтверджують слова Вадима Сергiйовича: так, шукачi ультразолота на вiрному шляху! Дедалi бiльше пiдвищується температура в шахтi. Ось уже майже неможливо працювати, така жара. Мабуть, шукачi наблизилися до пiдземних вогнищ, де створюється магма. Так, певна рiч, тiльки там можна ще знайти дорогоцiнний благородний метал, тiльки там, у глибоких надрах Венери, збереглися його запаси. I жара, задушлива жара!.. Хтось падає непритомний. Його виносять з шахти, але Галя не кидає роботи. Вона знає, що саме їй треба бути попереду, завжди попереду! Галя обливається потом, вона вже через силу може дихати, в головi стоїть важкий гул, але вона вперто працює. Потiм ще хтось непритомнiє. Проте не вона! Вона лишається сама. На нiй лежить уся вiдповiдальнiсть, вiд неї залежить успiх дiла! Галя знає це - i працює. I ось лунає грiм! Все навколо гуркотить i здригається, це дуже страшно, - але iз отвору, який пробила останнiм ударом Галя, вже ллється потiк вогняного, слiпуче яскравого, дорогоцiнного розплавленого ультразолота! I тодi втомлена вкрай, але безмежно щаслива Галя пiдiймається на поверхню i скромно доповiдає Миколi Петровичу: ультразолото знайдене!..
      Або нi, навiть не так. Адже ж ультразолото зовсiм не обов'язково мусить бути розплавленим. I перед очима збудженої дiвчини вже виникала iнша, не менш фантастична приваблива картина...
      Знову праця в шахтi. Обов'язково в шахтi, бо таємниче ультразолото мусить знаходитися десь глибоко пiд поверхнею Венери, адже ж це всiм вiдомо. I знову товаришi один за одним змушенi кинути роботу. їм треба вiдпочити, їм бракує сил. Нiхто не може бути таким наполегливим i самовiдданим, як вона, цього Галя певна, хоча, звiсно, нiколи й нiкому про це не скаже. I, звичайно, вона знову робить останнiй удар киркою. Перед нею вiдкривається величезна печера. Зрозумiло, ця печера аж нiяк не така похмура, як та, з потворою... Вона залита яскравим свiтлом. Посерединi неї, наче неймовiрний велетенський самоцвiт, в якому виблискує золоте полум'я, граючи всiма барвами райдуги, - лежить блискуча багатогранна брила ультразолота! До неї навiть не можна наблизитися, така вона сяюча, вона заслiплює очi, вiд неї в усi боки розлiтаються блискавки, синi, зеленi, червонi холоднi блискавки... Ось воно яке, ультразолото! I Галя приводить Миколу Петровича до цiєї печери, показує йому: будь ласка, ультразолото знайдене, все в порядку!..
      Легко зрозумiти, як страждала Галя Рижко протягом цих злощасних п'яти дiб, якi їй довелося провести в каютi, доки не зник бiль i не спав опух. Адже решта працювали, тiльки вона сама лежала, нiчого не роблячи, i навiть заважала товаришам, якi змушенi були ходити бiля неї. Втiм, усе минає,минула i хвороба. Галя взяла, нарештi, участь в спiльнiй роботi.
      Вона допомагала Соколовi, який наполегливо шукав ультразолото, але нiколи не розповiдала Вадиму Сергiйовичу про свої мрiї, пов'язанi з цим таємничим елементом, що досi вперто ховався вiд них. За дорученням Миколи Петровича Галя збирала гербарiй зразкiв рослинностi Венери - i це було дуже цiкаво. Колекцiя рослин юрського перiоду! Кожен зразок, який Галя додавала до гербарiю, збагачував не лише ботанiку, а й палеоботанiку - науку про найстародавнiшi, доiсторичнi рослини. Адже досi наука мала справу тiльки з скам'янiлими рештками подiбних рослин або їх вiдбитками, що збереглися в нашаруваннях земної кори. А тепер ученi побачать справжнi рослини юрського перiоду, зiрванi Галею власноручно на Венерi, справжнi оранжево-червонi паростки, бруньки, рiзнобарвнi квiти! Наукову цiннiсть такого гербарiю не можна було порiвняти нi з чим. Галя чудово розумiла це - iз захопленням збирала рослини, щиро радiючи, коли Микола Петрович хвалив її за який-небудь рiдкiсний екземпляр.
      Але найчастiше вона подорожувала вдвох з Ван Луном до "печери потвори", як називали вони мiсце пiдземної бiйки з гiгантською вусатою твариною. Побоюючись повторення такої бiйки, Ван Лун пiд час першого ж таки походу по iнфрарадiй знищив дитинчат тварини, якi залишалися в печерi.
      - Могли зрости. Тепер безпечно, - лаконiчно повiдомив вiн Галi пiсля того.
      Цi подорожi були дуже втомлюючими. Обережний Ван Лун стежив за тим, щоб вони швидко збирали мiнерал, як розпорядився Риндiн, i без затримки переносили його до мiжгiр'я. Академiк побоювався впливу iнфрарадiю на органiзми людей. Iнодi Ван Лун буркотiв:
      - Носимо, не знаю, для чого. Забрати з собою на Землю не можна, тiльки кладемо й кладемо. Для радостi Вадима, мабуть.
      Втiм, таке було розпорядження Риндiна, який сподiвався все ж таки знайти спосiб захисту iнфрарадiю вiд космiчного промiння.
      Думки про iнфрарадiй не давали Галi спокою. її захопило одне цiкаве питання, пов'язане з цим дивовижним елементом.
      Iнфрарадiй сильно обпiк їй ногу. В його активностi дiвчина переконалася на власному досвiдi. Але ж вона зазнавала дiї iнфрарадiю дуже недовго. Тодi як же та потвора i її дитинчата? Адже ж вони жили в печерi постiйно, хоч та печера була вкрай насичена випромiнюванням iнфрарадiю. I вiн нiяк не впливав на них. Чому? Потвора не лише не зазнавала шкоди вiд випромiнювання, але навiть, думала Галя, не помiчала його. Iнакше хiба ж вибрала б вона цю печеру для свого лiгва? А її дитинчата? Припустiмо, що iнфрарадiй не впливав на дорослу потвору, тому що на нiй був товстий панцир: хто його знає, може, той панцир так само затримував випромiнювання, як свинець, Галя не знала цього. Проте на дитинчатах панцира ще не було, їх укривала тiльки кошлата шерсть. Чому ж iнфрарадiй не впливав i на них?..
      Галя подiлилася своїми думками з Ван Луном i Соколом.
      - Гадаю, тварини пристосувалися, - вiдповiв перший. - На Землi теж так, згадайте. Тигр боїться води, бобер не може жити без води, наприклад.
      - Так то тигр, а то бобер, - заперечила Галя. - Цiлком рiзнi тварини.
      - Нагадаю: обидва, як це сказати?.. А, ссавцi! Тодi можна iнший приклад. Бурий ведмiдь живе в лiсi, бiлий - у водi. Обидва ведмедi. Пристосувалися до умов.
      Дiвчина була незадоволена з такої вiдповiдi. Певна рiч, умови багато значать, це вiрно. Але дiя iнфрарадiю, який, наче вогонь, обпiкає шкiру, якi вже тут умови!
      Мiж тим, Сокiл пiдтримав Ван Луна. Вiн додав:
      - Менi здається, ви маєте рацiю, Ван. Закон пристосування, добору дiє всюди, i тут, на Венерi, також. Тiльки, Галиночко, це не можна розумiти, як, скажiмо, просту звичку. Мовляв, потрапила якась тварина до певних умов, до нової для неї обстановки, - i пристосувалася. Це звучало б надто наївно, спрощено. У нових, незвичних для неї умовах тварина найчастiше просто гине, не встигнувши звикнути i пристосуватися. Пристосування до умов життя справа дуже довгого часу, багатьох поколiнь. З роду в рiд бiльшiсть тварин не витримувала якихось умов, гинула. Лишалися в живих тiльки наймiцнiшi окремi екземпляри. Вони давали потомство - iз нього також вимирала бiльшiсть. Так тривало тисячi й мiльйони рокiв. А внаслiдок такого жорстокого добору i залишилися тiльки тi тварини, тi види, якi пристосувалися до трудних умов. I тi, що лишилися, пристосованi, почувають себе за цих умов, за яких гинули мiльярди їхнiх предкiв, дуже непогано.
      - Чого доброго, ви скажете ще, що тим вусатим потворам було навiть приємно в iнфрарадiєвiй печерi? - спитала недовiрливо Галя.
      - Певен, що i зручно, i приємно, якщо вiдносно них можна вживати такi вислови, - пiдтвердив цiлком серйозно Сокiл. - I навiть бiльше того, Галиночко. Можливо, цi тварини на сучаснiй стадiї їх розвитку навiть потребують того, щоб тепло, яке випромiнює iнфрарадiй, постiйно пiдiгрiвало їх або їхнiх дитинчат. А коли б примусово перевести їх до iншої печери, без iнфрарадiю, без додаткового опалення, можливо, цi тварини, а особливо їхнi дитинчата, не витримали б нових для них умов, загинули б.
      - Одному добре, iншому погано, - глибокодумно сформулював короткий висновок Ван Лун.
      Галi Рижко лишалося тiльки прийняти таке пояснення: iншого ж не було. Та й Микола Петрович також пiдтвердив мiркування Сокола, хоча й розсмiявся добродушно, коли Ван Лун несподiвано почав з незадоволеним виглядом розвивати щойно зроблений ним висновок:
      - Одному добре - це Вадимовi мiркувати. Iншому погано - це менi займатися тут тваринами.
      - Але чому, Ван? Ви нiбито вдосталь полюєте...
      - "Полюю"? Таке слово звучить тут як насмiшка. Тут, на Венерi, пiдкреслю. Де iнтереснi, красивi бронтозаври, iгуанодони, яких менi обiцяв Вадим? Де справжнi теплокровнi тварини, на яких приємно полювати?
      - Ну, як на мою думку, то бронтозаврiв i iгуанодонiв навряд чи можна було б вважати красивими, Ван, - насмiшкувато зауважив Сокiл. - До того ж, вони аж нiяк i не теплокровнi.
      - Все одно, - наполягав Ван Лун, - вони схожi на справжнiх тварин. Чому обманули, Вадиме? Бачу на Венерi тiльки всiляких комах, павукiв та черв'якiв. Дуже погана фауна! Якщо б знав таке ранiше...
      - То не полетiли б, Ван? Лишилися б на Землi?
      - Нi, такого не говорив. Проте взяв би з собою хiмiчнi порошки або рiдину для ваших комах. На них, дозволю собi зауважити, шкода витрачати чеснi кулi. Так!
      - Втiм, товаришу Ван, хiба не стали в пригодi вашi кулi там, у печерi? - вставила Галя Рижко. - Хiба та потвора не страшнiша вiд тигра чи якогось iншого крупного хижака?
      Ван Лун зневажливо махнув рукою:
      - Дiвчина не здатна зрозумiти красоти полювання! Порiвнює: благородний тигр, смугаста блискавка, - i незграбна тварюка, що плазує на кошлатому черевi. Мисливцевi соромно слухати такi слова. Тигр - красень; тварюка в печерi - кошлата гидота з кривими лапами. Мисливцевi Ван Луну дуже неприємно, дуже погано...
      А проте дисциплiнований Ван Лун акуратно виконував одержане ним розпорядження Риндiна i сумлiнно збирав колекцiї комах - представникiв своєрiдної фауни Венери, хоча й морщився виразно щоразу, демонструючи товаришам новi зразки. Його колекцiя була чи не багатшою вiд гербарiю Галини Рижко.
      Втiм, не менш цiкавою була й третя колекцiя, яку старанно збирав Вадим Сокiл, - мiнералогiчнi зразки найрiзноманiтнiших порiд, щедро представлених у мiжгiр'ї, де лежав астроплан. Сокiл охоче пояснював Галинi:
      - Справдi, менi пощастило! Навiть не треба шукати i вiдправлятися в розвiдки. Наше мiжгiр'я само по собi є величезним зiбранням всiляких порiд i було б просто соромно не зайнятися їх класифiкацiєю. Микола Петрович мав рацiю, як i завжди. Адже ж вiн одразу, пiсля першої ж таки вилазки, зробив висновок, що це мiжгiр'я виникло внаслiдок якоїсь великої сейсмiчної катастрофи. Нашарування кори Венери зсунулися, наче хтось спецiально для нас ножем зрiзав їх. Як у музеї - пiдходь i вивчай будову кори! А пам'ятаєте, як старий найточнiше визначив з першого погляду напрямок порiд-супутникiв ультразолота? Я, досвiдчений геолог, мiг тiльки позаздрити йому. Нi, в Миколи Петровича безумовно є якась гостра iнтуїцiя, яка допомагає йому розбиратися в найскладнiших питаннях швидше вiд нас усiх, разом узятих! Надзвичайно свiтла голова!
      Галя й сама давно вже переконалася в цьому. Вона завжди, мов зачарована, слухала розповiдi i пояснення академiка, який умiв про все говорити просто i страшенно цiкаво. Для неї Микола Петрович був чимсь на взiрець доброго, лагiдного чарiвника, який розкривав перед нею невичерпнi багатства науки, показував шлях розв'язання найскладнiших i найзаплутанiших задач i загадок, що раз у раз поставали перед мандрiвниками. Перше-лiпше явище, першу-лiпшу подiю Микола Петрович умiв поставити на належне, немовби призначене їм мiсце в ланцюгу iнших явищ i подiй. I виходило, що в усьому тому не було нiчого загадкового або таємничого, що рiшуче все було пов'язане з попереднiми явищами i фактами, обумовлювалося ними - i навiть просто не могло не вiдбутися! Треба було завжди тiльки зрозумiти, врахувати, зважити. А тодi - передбачати, бути напоготовi до подальшого, хоча б воно i вiщувало новi й новi нiбито несподiванки. Це правило, це гасло академiка Риндiна нiде не могло бути бiльш дiйовим i вiрним, нiж в складних умовах їх життя на незнанiй планетi.
      - А для того, щоб бути до всього готовими, треба прагнути кожної хвилини поповнювати свої знання, нiчого не пропускати, все враховувати i науково аналiзувати, - пiдкреслював завжди Микола Петрович.
      Ще кiлька днiв тому академiк Риндiн сказав пiсля вечерi, коли мандрiвники за звичкою обмiнювалися перед сном своїми думками i враженнями:
      - Ми, друзi мої, як на мою думку, маємо тепер всi пiдстави припускати, що ультразолото знаходиться десь зовсiм близько. Зразки порiд-супутникiв, а особливо тi, якi Вадим принiс сьогоднi, - всi цi зразки, починаючи з того, який був здобутий в день бiйки з дзьобастим павуком, свiдчать про близькiсть ультразолота. Немає лиха без добра! Ми вже не раз скаржилися i сумували з приводу того, що доля закинула нас до цього дикого мiжгiр'я з його скелями й урвищами. А мiж тим - саме тут нам найлегше вiдшукати ультразолото, бо природа Венери приготувала нам тут глибокi зрiзи порiд, чи не так, Вадиме? Пам'ятаєте, Галю, дитячу казочку про те, як колобок закотився за скриньку, лежить там i смiється: я тут, я близько, ану, вiдшукайте мене!.. От i наше ультразолото зараз ховається вiд нас, наче отакий чарiвний казковий колобок. Вадиме, на вашому мiсцi я не дозволяв би навiть ультразолоту смiятися з нас, а мерщiй вiдшукав би його!
      Вадим Сокiл сконфужено заклiпав короткозорими добродушними очима: слово честi, вiн докладав усiх зусиль до того, щоб його розшуки увiнчалися успiхом. Протягом минулих тижнiв вiн склав докладний план залягання порiд у мiжгiр'ї, простежив виходи жил-супутникiв, що красномовно говорили про близькiсть ультразолота. Втiм, дорогоцiнний елемент усе ще ховався вiд геолога. Вiн був десь тут - це ясно. Але де саме?..
      Iнодi з астроплана виходив i сам Микола Петрович, хоча здебiльшого вiн весь час сидiв, занурений в розрахунки, в навiгаторськiй рубцi, намагаючись знайти розв'язання найважчого завдання - зворотного вильоту на Землю. Проте воно тiкало вiд Риндiна так само, як ультразолото вiд Сокола. Жартуючи, академiк говорив, що вiн усе ж таки має виправдання: адже у геолога були принаймнi жили-супутники, за якими той мiг визначити потрiбний напрямок розшукiв, тодi як у Миколи Петровича - самi скелi, серед яких на днi мiжгiр'я лежав мiжпланетний корабель.
      Пiсля пам'ятної пригоди з велетенським павуком навiть Сокiл, що не дуже любив зброю, яка обтяжувала його i заважала працювати, - навiть вiн виходив з корабля не iнакше, як захопивши з собою великий автоматичний пiстолет з розривними кулями. Такий самий пiстолет брав з собою, виходячи назовнi, i Микола Петрович. Грiзна зброя висiла на поясi Риндiна i, як здавалося Галi, зовсiм не гармонiювала з мирним виглядом академiка, з його добрим усмiхненим обличчям, його лагiдною, м'якою манерою говорити. Але - що поробиш? Життя на Венерi насичене небезпеками, це розумiв кожен. Коли завгодно, першої-лiпшої хвилини з густих оранжевих заростей, що оточували астроплан, могла з'явитися якась нова потвора, - хiба мало було їх на цiй чужiй i загадковiй планетi?..
      Ось чому Вадим Сокiл, навiть захопившись працею, раз у раз тривожно оглядався на всi боки. I почував себе найкраще тодi, коли поблизу вiд нього був хтось з товаришiв.
      Незабаром пiсля снiданку Микола Петрович визирнув з верхнього люка астроплана, побачив недалеко Сокола, який з захопленням працював киркою, i гукнув йому:
      - Вадиме, я вирушаю до складу. А Ван Лун i Галя незабаром мусять повернутися з печери з iнфрарадiєм. Може, ви зробите невеличку перерву, вiдпочинете? Не люблю я, коли ви лишаєтесь самi.
      Вадим Сокiл обернувся в бiк Риндiна i замiсть вiдповiдi показав на свiй заряджений пiстолет: не турбуйтеся, мовляв, усе буде в порядку!
      - Ну, гаразд, дивiться!
      Геолог почув, як захлопнувся за Миколою Петровичем люк, i знову взявся за роботу. Сьогоднi, як йому здавалося, вiн майже зовсiм "спiймав за хвiст" таємниче ультразолото. Воно було близько, воно знаходилося буквально в кiлькох кроках вiд Сокола, - так говорили всi ознаки. Жила породи-супутника певно вказувала на величезну кам'яну брилу, що звисала над схилом мiжгiр'я. Саме тут, пiд цiєю брилою, мусило ховатися ультразолото!
      Сокiл на мить замислився. Звичайно, легше за все було б висадити в повiтря цю важку брилу i не копатися пiд нею. Але пiд час вибуху скали могли пошкодити стiнки мiжпланетного корабля. Не годиться! Можна було б iще зробити серiю дрiбних вибухiв, руйнувати брилу по частинах. Але це забрало б силу-силенну часу; крiм того, невiдомо, на якiй глибинi, з якого боку брили ховається ультразолото, що вперто тiкало вiд геолога.
      Зiтхнувши, Сокiл знову взявся за кирку. Треба спробувати з боку жили-супутника. Якщо його припущення здiйснюватимуться, тодi можна буде вжити електричний перфоратор, вiн допоможе. А коли брила виявиться надто твердою, тодi вже доведеться обмiркувати з товаришами, як розподiлити дрiбнi вибухи. А раптом йому пощастить - i самородки ультразолота виявляться саме в цьому мiсцi? Те, що ультразолото мусить бути в цiй системi порiд саме у виглядi самородкiв, Сокiл вирiшив давно, так пiдказував йому весь досвiд бувалого геолога-розвiдника.
      Вiн встиг зробити пiсля вiдходу Риндiна всього лише кiлька енергiйних ударiв киркою, як у нього виникло неприємне вiдчуття незручностi. Воно зв'язувало його рухи. Соколовi здавалося, що позаду хтось стоїть i уважно, набридливо вдивляється йому в спину. Це вiдчуття було таким реальним, що вiн вирiшив: повернувся хтось з товаришiв. Не оглядаючись, вiн роздратовано сказав:
      - Що то за дурна манера - пiдiйти ззаду i мовчки стояти.
      I зразу ж таки вiн збагнув: таж не могли ще Ван Лун i Галя так швидко повернутися з печери! Дурниця яка, ясно, чому нiхто йому не вiдповiдає. Сокiл нервово обернувся - i зацiпенiв.
      Дивна, незграбна i огидна iстота наближалася до нього знизу. Геолог мимоволi вiдсахнувся до кам'яної брили, яка височiла за ним. В нього втупилися холоднi прозорi очi, наче вдавленi в коричневий панцир голови. З обох її бокiв повiльно, вигинаючись у повiтрi, рухалися довгi жовтi щупальцi. Величезнi, розташованi горизонтально щелепи, схожi на кривi гострi шаблi, розсувалися дедалi ширше, готовi схопити, розсiкти надвоє свою здобич.
      Сокiл здригнувся: та чи не той це фантастичний дракон, про появу якого так наполегливо розповiдала Галя, коли вони опритомнiли пiсля падiння на поверхню Венери?..
      Правда, правда, нiколи й нiде земна палеонтологiя не знаходила в шарах юрського перiоду решток, якi бодай вiддалено нагадували таку тварину. Втiм, - хiба хоча б одна з зустрiнутих мандрiвниками на Венерi потвор, включаючи сюди i гiгантського павука, була знайома земнiй палеонтологiї?
      Звiдки взявся тут цей дракон? Мiркувати про це довго не доводилося: напрям, в якому вiн рухався, сам давав вiдповiдь на запитання. Очевидно, вiн виповз iз заростей внизу, приваблений чимсь у мiжгiр'ї. Виповз обережно i безшумно, як хижак, що пiдкрадається.
      На добрий десяток метрiв тягнулося тiло дракона, розподiлене на безлiч сегментiв. Воно звивалося, пiдтримуване великою кiлькiстю дрiбних, хутких нiжок, i повiльно посувалося вперед, немовби пливло на тих нiжках. Щупальцi дедалi неспокiйнiше ворушилися в повiтрi, i роззявленi щелепи нацiлювалися на здобич.
      Якiсь нечiткi, неяснi спогади пролинали в головi похололого вiд жаху Сокола, Де вiн бачив щось подiбне? Коли це було? Таке - i разом з тим не таке, iнше?..
      Нарештi, геолог згадав. Неслухняними пальцями вiн вiдстiбав кришку кобури, в якiй був автоматичний пiстолет, i нечутно, тремтячими губами шепотiв:
      - Сколопендра... гiгантська сколопендра!
      Так, цей дракон був би дуже схожим на земну хижу багатонiжку, якщо б її збiльшити в сотнi разiв! А земна сколопендра - найнебезпечнiша iстота, яка, вкусивши людину, вбиває її своєю отрутою! Так от яке чудисько бачили Галя Рижко i Ван Лун в iлюмiнаторi астроплана першої ночi їх перебування на Венерi, ось який дракон заглядав тодi всередину мiжпланетного корабля...
      Сколопендра наближалася до Сокола, якого вона, очевидно, давно вже обрала собi жертвою i тепер не сумнiвалася в успiху. Вона невмолимо насувалася, не зводячи з нього гiпнотизуючого погляду холодних безжалiсних очей. Нарештi, Соколу вдалося вихопити пiстолет.
      Притулившись спиною до кам'яної брили, яка не дозволяла йому вiдступати, геолог спробував прицiлитися прямо в голову сколопендри, мiж її немигаючими очима. Проте нiколи в своєму життi Вадим Сокiл не був хоча скiльки-небудь вмiлим стрiльцем, нiколи не приваблювали його анi полювання, анi спортивна стрiльба. Не зайнявся вiн учбовою стрiльбою i пiд час польоту в мiжпланетному просторi, хоча Ван Лун не раз нагадував йому про це. Тим бiльше непридатний вiн був на роль стрiльця тепер, коли заважало хвилювання i ствол пiстолета стрибав перед його очима.
      Геолог перехопив праву руку лiвою, щоб спинити тремтiння. Це не допомогло, пiстолет i далi стрибав у руцi. Тодi вiн, уже не намагаючись цiлитися, з одчаєм натиснув на спуск пiстолета. Вiн забув, що автоматична зброя стрiляє, як кулемет, випускає кулi одну за одною, якщо натиснуто її спуск.
      Частий дрiб пострiлiв пролунав у мiжгiр'ї i змовк. Сокiл опам'ятався тiльки тодi, коли пiстолет перестав стрiляти, хоча геолог все ще одчайдушно натискував на спуск.
      "Що ж я наробив!.. Адже ж магазин пiстолета спорожнiв!" - прорiзала свiдомiсть Сокола страшна думка.
      Пiстолет тепер не мiг допомогти: Вадим Сокiл навiть не захопив з собою з астроплана запасних обойм з патронами.
      Геолог безпорадно озирнувся. Вiдступати немає куди. Велика кам'яна брила перегороджувала шлях. Вона з трьох бокiв замкнула Сокола своєю вдавленою холодною поверхнею. Тiльки внизу, промiж брилою i вологим грунтом лишалася вузька щiлина, куди можна було б втиснутися. Але - хiба не знайдуть його i там довгi щелепи дракона?
      Потвора повiльно, неквапливо наближалася. її кругле блискуче тiло звивалося, уздовж нього пробiгали внутрiшнi хвилi, якi пiдiймали по черзi твердi сегменти - вiд хвоста, що закiнчувався двома вигнутими вiдростками, до широкої плескатої голови з страшними щелепами. Холоднi безжалiснi очi не вiдривалися вiд людини в скафандрi, що причаїлася, завмерши, бiля кам'яної брили, вони все ще гiпнотизували її своїм немигаючим пильним поглядом. Так робить беззахисною свою жертву удав перед тим, як схопити її.
      Сокiл притиснувся до кам'яної брили. Вiн вiдчув, як товсте скло його шолома треться об камiння. I тiєї ж митi вiн побачив, як усього метрах у двох вiд нього зiмкнулися в повiтрi щелепи дракона.
      - Що робити? Що робити?.. - несвiдомо шепотiв Сокiл, стискаючи єдину зброю, яка залишалася в нього, - кирку.
      Проте якщо вона могла ще допомогти йому в боротьбi проти гiгантського павука з його м'яким тiлом, то нащо придатна була кирка проти велетенської сколопендри з її закутим у панцир тулубом?
      Геолог ще раз озирнувся, безнадiйно подивився вгору. Над ним нависала кам'яна брила, висока i гладка, без будь-яких виступiв, по яких можна було б видертися нагору. I раптом Сокiл, не вiрячи очам, побачив угорi, високо над собою, постать людини в скафандрi. Людина ця стояла на краю скелi, вона немовби замахувалася правою рукою. Хто це?
      - Лягайте! Лягайте, Вадиме Сергiйовичу! - почув геолог дзвiнкий, напружений голос Галi Рижко.
      Навiщо лягати?.. Втiм, роздумувати було нiколи. Сокiл кинувся на грунт i протиснувся до вузької щiлини мiж брилою i грунтом.
      Секунда загрозливої, тривожної тишi - i заглушливий гуркiт вибуху струсонув його тiло. I знову стало тихо, тiльки осипалося десь зовсiм близько вiд нього дрiбне камiння, стривожене вибухом. Порятунок? Нi! Ось ще ближче, нiж камiння, що осипається, сухо клацнули щелепи сколопендри. Значить, її не вбито, зараз вона дотягнеться до нього, нiщо вже не допоможе, не врятує...
      "Кiнець!" - майнуло в головi Сокола.
      Проте минула секунда, друга, третя - i нiчого не вiдбувалося. В шоломi знову залунав голос Галi Рижко - тепер уже зовсiм iнший, радiсно схвильований:
      - Кiнець! Вилазьте, Вадиме Сергiйовичу! Вилазьте! Кiнець!
      I зразу потому - знову звук щелеп, що зiмкнулися. Сокiл нiчого не розумiв: ось бiля самої його голови паща сколопендри, а Галя кричить-"вилазьте"!.. Куди?
      А дiвчина кликала його й далi:
      - Та вилазьте нарештi, Вадиме Сергiйовичу! Що ви, знепритомнiли, чи що?
      Зусиллям волi Сокiл примусив себе трохи пiдвести голову i визирнути iз щiлини. I зразу ж таки вiн здригнувся. Прямо перед ним була роззявлена паща сколопендри, живої i, як i ранiше, грiзної. Її щелепи судорожно змикалися i розмикалися. Але, як це не дивно, голова потвори не посувалася до нього. I холоднi немигаючi очi втупилися вже не в нього, а кудись убiк.
      Обережно, крадькома, щоб рухливi гострi щелепи не зачепили його, Сокiл видряпався з вузької щiлини, пiдвiвся на ноги, все ще притримуючись за кам'яну брилу.
      Бiля самої скелi корчилося гiгантське тiло в блискучому панцирi, але на мiсцi голови на тулубi була широка рвана рана. Вiдiрвана голова була вiдкинута вибухом гранати. Потвора не вмерла одразу. Тулуб з незчисленними маленькими нiжками жив iще своїм власним життям. Продовжувала жити i вiдiрвана голова. Вона все ще ворушила щелепами, немов i зараз намагалася схопити, вбити i розтрощити на шмаття здобич, на яку полювала тiльки хвилину тому.
      - От живуча голова! - пролунав голос Галi Рижко, яка хутко спускалася схилом мiжгiр'я до Сокола. - Дивiться, Вадиме Сергiйовичу, їй вiдiрвало голову, а вона все ще живе! Обережнiше, Вадиме Сергiйовичу, не пiдходьте близько, бо вона зненацька може зачепити вас... Треба сфотографувати цю штуку, адже ж це буде прекрасний зразок для колекцiї Ван Луна. От шкода, що не було часу сфотографувати її живою i непошкодженою! Втiм, i так непогано. Ну й дракон, ну й страховисько!
      Дiвчина явно наслiдувала в поведiнцi манери її кумира в мистецтвi полювання i влучної стрiльби, безстрашного Ван Луна. Вона робила вигляд, нiби взагалi не трапилося нiчого, вартого уваги: так, мовляв, дрiбничка, маленький випадковий епiзод, тiльки i всього...
      Але Сокiл уже не слухав її. Та вiн i нездатний був зараз взагалi нiчого почути. Вiн дивився на кам'яну брилу, пiд якою щойно ховався. Вiд вибуху атомiтної гранати брила луснула, розсiлася на двi частини. А шматок її бiля самого пiднiжжя розсипався великими i дрiбними уламками. I серед тих уламкiв тьмяно, металiчно виблискували якiсь округлi камiнцi. Скалок було багато, вони рясно вкривали грунт, вони розкотилися в усi боки. I всюди в них виблискували свiтло-жовтi металiчнi вкраплення!
      Забувши про сколопендру, про її грiзнi щелепи, якi все ще рухалися, про все, що зараз трапилося, не чуючи Галi, Вадим Сокiл кинувся знову до брили: вiн бачив i усвiдомлював тiльки тi вкраплення.
      - Обережнiш, Вадиме Сергiйовичу... голова! - вигукнула Галя, яка вже збиралася фотографувати свого дракона.
      Голова сколопендри, немов роблячи останнє зусилля, сiпнулася назустрiч Соколу, що пробiгав повз неї. Геолог не бачив i цього. Вiн нахилився над виблискуючими самородками. Паща зiмкнулася над його шоломом - i встигла схопити пiднесену кирку, яку тримав у руцi Сокiл.
      Пролунав сухий i рiзкий трiск. Щелепи миттю перетерли мов сiрник дубову рукоятку кирки - i пiсля того бiльше вже не рухалися, витративши останнi сили. Сокiл неуважно поглянув туди, звiдки долинув трiск. Вiн дивився на голову сколопендри, на свою покалiчену кирку, наче щось пригадуючи. Але ось погляд його знову впав на металiчнi самородки. Тодi вiн роздратовано вигукнув:
      - Моя кирка! Адже ж вона менi зараз необхiдна!
      Вiн нахилився до величезної голови, вихопив з її щелеп кирку з вiдламаною рукояткою. Не звертаючи бiльше нi на що уваги, геолог знову схилився над шматком брили, вiдбиваючи вiд неї киркою вкрапленi самородки.
      - Та що там у вас трапилося, Вадиме Сергiйовичу? - дивувалася Галя Рижко.
      Сокiл, як i ранiше, нiчого не чув. Вiн обтирав тремтячими пальцями шматок свiтло-жовтого металу, зчищав з нього порох, перекладав з руки на руку, мов живу iстоту, нiжно й любовно. Ось вiн повернувся до свiтла i почав ще уважнiше розглядати цей шматок металу, що виблискував тепер уже яскравiше.
      - Вадиме, що сталося? Начебто, зауважу, був вибух, - почула спантеличена Галя голос Ван Луна. Мисливець спускався сюди до неї, несучи важку свинцеву сумку з iнфрарадiєм.
      Вiн зняв сумку, з полегшенням поклав її на грунт. Потiм окинув швидким поглядом убиту потвору, в якої все ще ворушилися, - правда зовсiм кволо, незчисленнi нiжки, Вадима Сокола, який не звернув i на нього уваги, поглянув на пояс Галi Рижко, де звисала порожня петля вiд атомiтної гранати, i задоволено вимовив:
      - Вiдзначу: хороша робота, дiвчино. Вiдмiнно випробували гранату. Iнтересно: знову зустрiли вашого дракона? Дуже-дуже добре. Вадим, гадаю, тепер не буде сперечатися: чи був, чи не був тодi дракон?.. Тисну руку, дiвчино. Прекрасно зроблено, повторю ще раз. Так!
      I вiн урочисто потиснув маленьку руку Галi своєю великою рукою, що здавалася ще бiльшою в товстiй гумовiй рукавичцi скафандра. Галя не могла приховати щасливої посмiшки: це ж не хто-небудь, а сам Ван Лун хвалив i поздоровляв її. Тут уже не приховаєш збудження пiд незалежним, зовнi байдужим виглядом!
      Добре хоч, що їй не довелося мiркувати над вiдповiддю Ван Луну, її виручив Сокiл. Вiн побачив Риндiна, який вийшов знову з люка астроплана. Академiк також здивовано оглядався. Вибуху атомiтної гранати вiн, iзольований стiнками мiжпланетного корабля, не чув, проте бачив зараз збудженого геолога i хотiв довiдатися, в чому полягає причина такого збудження. Вадим Сокiл кинувся до нього:
      - Миколо Петровичу, слухайте! Миколо Петровичу! - кричав вiн, зовсiм забувши про те, що Риндiн не зможе все одно почути його. - Ультразолото! Воно знайшлося! Ось воно! Я певен, що це воно! Дивiться!
      Геолог згарячу дiйсно забув, забув про все, що передувало його знахiдцi. Вiн перестрибнув через голову сколопендри, з розбiгу перескочив i через її круглий тулуб, i пiдбiг до Риндiна, простягаючи йому один iз свiтло-жовтих самородкiв. Микола Петрович, втiм, i не потребував пояснень, хоча, певна рiч, вiн не чув нiчого iз схвильованих вигукiв Сокола. Вiн спустився драбинкою вниз i взяв самородок. Двi голови схилилися над дорогоцiнним шматком металу - одна в прозорому шоломi i друга, непокрита, з шапкою сивого волосся, що розвiвалося по вiтру. Обидва щось говорили, перебиваючи один одного. Риндiн поплескав Сокола по плечу скафандра, геолог блаженно i радiсно посмiхався.
      Ван Лун виразно поглянув на Галю, пiдморгнув їй:
      - Новина, зауважу, дуже iнтересна. Хочу подивитися теж, а? Коли сфотографуєте цю милу тваринку, Галю, приходьте. А сумка хай поки що полежить тут.
      - Гаразд, гаразд, - вiдповiла Галя, готуючи фотоапарат.
      Ван Лун рушив до астроплана. А Галя лишилася бiля вбитої потвори, зайнята фотографуванням. I в той же час вона чула схвильований голос Сокола, який не кидав доводити Риндiну, хоча академiк зовсiм нiчого й не заперечував, тим бiльше, що вiн не чув жодного слова геолога:
      - Адже ж це самородок, Миколо Петровичу! I ясно, що це не звичайне золото. Та й який же ще метал мiг би мати такий вигляд? Спробуйте, наскiльки вiн важчий вiд звичайного золота! Воно, наше ультразолото, тут, пiд цiєю брилою, як ми й гадали. Я ще вранцi остаточно визначив напрямок жил-супутникiв. Зараз я побiжу до лабораторiї, проаналiзую, хоча й без того знаю, - сумнiву бути не може.
      I раптом Галя Рижко стривожено пiдвела голову. їй здалося, що десь поза скелями, що оточували мiжгiр'я, знову лунає той самий дивний гул, який вони чули пiд час першої великої вилазки, першого дня їх знайомства з природою Венери, там, у густих хащах, де вони пробиралися, прокладаючи собi шлях електроножем. Дивний гул, - нiби низько пролiтав лiтак...
      Цей гул долинав з-за скель, вiн дедалi гучнiшав, наче й справдi з боку лiсу летiв великий лiтак.
      Галя не встигла навiть зiбратися з думками, як над високими скелями з'явилося щось велике й довге, оточене переливчастим срiблястим сяйвом. У тому сяйвi око ледве розрiзняло швидкий рух мелькаючих прозорих крил. Дивовижна iстота пролетiла понад скелями i повисла майже нерухомо в повiтрi над астропланом. Все наповнилося низьким тремтячим гулом, немов над мiжгiр'ям безнастанно гудiла одна, найтовстiша струна величезного контрабаса. Iстота висiла в повiтрi над мiжпланетним кораблем, вона мала довге кругле тiло, велику голову з величезними виряченими очима - i широкi прозорi сiтчастi крила, якi з неймовiрною швидкiстю мелькали над нею, зливаючись в одне срiблясте блимаюче сяйво.
      - Бабка! Гiгантська бабка! - закричала Галя Рижко.
      Iз заглушливим дзижчанням бабка рвонулася вбiк. Мандрiвники завмерли вiд несподiванки. Довге тiло бабки досягало не менше як п'ять-шiсть метрiв. Мiцнi сухi її лапи з гострими кiгтями були пiдiбганi.
      Бабка пролетiла зовсiм низько над Галею Рижко, обдавши її поривом вiтру вiд блискучих прозорих крил. Дiвчина вiдсахнулася i схопилася за гвинтiвку. Проте бабка вже пролинула над нею. Вона летiла знову до астроплана, описуючи широке коло. Галя Рижко прицiлилася, але бабка знову рвонулася вбiк.
      Нарештi Галя вистрiлила. Промах!.. Ще пострiл, ще! Бабка, не зменшуючи швидкостi польоту, зненацька впала наче камiнь кудись униз. Її низьке уривчасте дзижчання заглушило всi iншi звуки. В Галi завмерло серце.
      - Невже влучила? - вона машинально опустила гвинтiвку.
      Падаючи вниз, бабка випустила свої довгi лапи. Тiльки тепер Галя збагнула, що вона падає прямо на Ван Луна, який бiг до товаришiв.
      - Товаришу Ван, бережiться! Вона падає на вас! - закричала на весь голос Галя. Але було вже пiзно.
      Бабка наче шулiка впала вниз. Вона не була поранена, вона падала не тому, що в неї влучили кулi Галi Рижко. Бабка кинулася вниз на здобич, обравши своєю жертвою самотню постать людини, що бiгла мiжгiр'ям.
      Упавши зверху на Ван Луна, бабка схопила його своїми мiцними сухими лапами впоперек тулуба, пiдтягла до себе i блискавично знялася знову в повiтря, несучи мандрiвника з собою i наповнюючи повiтря нестерпним для людського вуха пронизливим переможним дзижчанням.
      Галя скинула гвинтiвку до плеча. Стрiляти? Проте це було неможливо, куля могла влучити у Ван Луна, який висiв пiд тулубом бабки.
      - А, проклята! - з безсилою люттю застогнала дiвчина, опускаючи гвинтiвку.
      Широко вiдкритими очима, застигнувши на мiсцi, люди в мiжгiр'ї дивилися на небо. Бабка поступово перетворювалася на маленьку чорну крапку. Ще кiлька секунд - i вона зникла за скелями над густими червоними заростями. I тiльки її могутнє переможне дзижчання лунало ще довго-довго.
      Нарештi, затихло i воно.
      Роздiл одинадцятий,
      який розповiдає про вимушений полiт Ван
      Луна в кiгтях велетенської бабки, про те,
      як вiн врятувався вiд крилатого хижака,
      але втратив можливiсть знайти зворотний
      шлях до товаришiв, i як йому допомогла
      Галя Рижко.
      "Гвинтiвка... моя гвинтiвка лишилася внизу, в мiжгiр'ї!"
      Це було першим, про що подумав Ван Лун. Так, вiн упустив гвинтiвку вiд рiзкого поштовху i не мiг пробачити собi цього.
      Схоплений мiцними жилавими лапами впоперек тулуба, Ван Лун висiв пiд тiлом гiгантської бабки. Руки й ноги його лишалися вiльними, вiн мiг рухати ними, - як мiг би робити це чоловiк, причеплений за пояс до стелi. Ван Лун помiтив, що вiн мимоволi розмахує руками й ногами, машинально намагаючись зберегти рiвновагу. Дурне, навiщо? Адже бабка i без того мiцно тримала його i не збиралася випускати.
      Як сталося, що вiн потрапив у таке становище? Як вiн дозволив бабцi схопити себе? Ван Луну доводилося признатися, що вiн менш за все чекав нападу летючого хижака. Йому думалося тодi, що бабка пролетить над мiжгiр'ям - i зникне. Потiм вiн почув пострiли Галi i вирiшив, що дiвчина пiдбила бабку i хижак, поранений, падає вниз.
      А вийшло зовсiм, зовсiм не так!
      Його рвонуло вгору, вiн випустив вiд несподiванки гвинтiвку i спочатку не мiг збагнути, що сталося. Ясно зрозумiв вiн те, що трапилося, лише тодi, коли вже згори побачив мiжпланетний корабель, який вiддалявся вiд нього, товаришiв, мiжгiр'я, що одразу немов розсунулося i стало довгим i широким, i червоний прапор, який так само спокiйно майорiв на високiй скелi. Вiтер линув йому назустрiч, вiн розумiв це, чуючи безнастанне свистiння в мiкрофонi шолома, свистiння, яке змiшувалося з набридливим низьким дзижчанням бабки. Хижак був задоволений, вiн наче спiвав якусь, лише йому самому зрозумiлу пiсню перемоги.
      Все це трапилося так блискавично, так несподiвано... Удар по плечах, ривок угору - i все.
      Ван Луна охопила лють. Його, досвiдченого, бувалого мандрiвника i мисливця схопила гiгантська бабка, як хапає сова маленьке мишенятко! Та хай вона хоч яка величезна, все одно, це тiльки бабка, якась комаха! I вона несе зараз його кудись в повiтрi, бажає ним поснiдати, чи що?.. Все це вiдбулося на очах товаришiв, яких саме вiн, Ван Лун, зобов'язаний був оберiгати вiд небезпеки... Уберiг, нема чого сказати! Ганьба! Що ж робити тепер?
      Пересилюючи лють, опановуючи себе, вiн перевiрив зброю, яка лишилася при ньому. З ним був кинджал, його улюблений короткий широкий кинджал у пiхвах. На поясi висiли двi атомiтнi гранати. I в кобурi - невеличкий автоматичний пiстолет з розривними кулями. Не дуже багато, особливо для такого випадку, але все ж таки...
      Швидким рухом Ван Лун вийняв з кобури пiстолет. Перше, що спало йому на думку, було - випустити кiлька куль у тiло бабки i в її голову. Але тут-таки вiн збагнув, що це було б рiвнозначно самогубству. Вбити бабку легко; якщо навiть не вбити, то принаймнi поранити, налякати пострiлами. Тодi вона, звичайно, випустить його iз своїх цупких лап. Втiм...
      Вiн подивився вниз. Пiд ним повiльно пропливали верхiвки високих дерев, непрохiднi заростi тропiчних рослин. Он з оранжево-червоного листя виглядає гостра скеля, ще, ще... можна подумати, що такi скелi розкиданi всюди, по всiй поверхнi Венери! Бабка летiла на височинi метрiв двiстi. Падати з такої височини на верхiвки дерев, на скелi, - нi, на таке Ван Лун не згодний!
      Лють поступово вщухала, замiсть неї виникав холодний спокiй, який завжди був властивий Ван Луну в хвилини серйозної небезпеки. Розум працював чiтко i ясно, автоматично вiдзначаючи найменшi змiни в станi тiла, найнепомiтнiшi рухи хижака.
      Мисливець виразно вiдчував, як час вiд часу лапи гiгантської бабки мiцнiше стискають його, - нiби хижак перевiряв, чи цiла його здобич. Нiчого не вдiєш, хай перевiряє. Лишається тiльки чекати. Головне, щоб бабка не надто цiкавилася ним пiд час польоту, - проте й не губила iнтересу зовсiм, не випустила його з лап. Адже ж коли-небудь вона сяде! Тодi... о, тодi Ван Лун не упустить можливостi поговорити з нею як слiд. А поки що треба зберiгати цiлковитий спокiй, не дратувати хижака, не опиратися жодним рухом.
      Ван Лун зовсiм ослабив м'язи, дав вiльно повиснути i рукам, i ногам. Вiн не ворушився. Вся його енергiя переключилася на роботу мозку.
      Хотiлося ще хоча б раз поглянути на астроплан, на товаришiв, якi лишилися далеко внизу. Проте мiжпланетного корабля вже не було видно, вiн зник за скелями. Тим бiльше не було видно людей. Тiльки червона крапка прапора на жовтiй скелi ще виднiлася далеко позаду.
      Зате тепер Ван Лун дуже добре бачив все мiжгiр'я. Воно розкинулося неправильною дугою. Нагромадження високих скель закривало вихiд з мiжгiр'я з одного боку. За ними яскравим срiблом виблискувала широка рiчка - чи не її мандрiвники бачили здаля в день першої вилазки?.. Ця рiчка протiкала майже поряд з мiжгiр'ям. Далi праворуч вона впадала до величезного моря, береги якого ледве вирiзнялися на обрiї. I до моря спускалися крутi схили мiжгiр'я, що й справдi здавалося звiдси старим руслом рiчки, яка чомусь змiнила свою течiю.
      Цупкi лапи бабки знову мiцнiше стиснули тулуб Ван Луна, пiдтягаючи його ближче до величезної голови. Ван Лун не опирався. Вiн лише уважно стежив крiзь прозоре скло шолома, як повiльно повертається до нього голова бабки. Ось вiн побачив зцiпленi твердi краї пащi хижака, широкi зуби, що кiлькома гострими лезами оточували пащу. Голова хижака нахилилась. Бабка, очевидно, бажала якнайкраще роздивитися свою незвичну здобич.
      Її лапи присунули людину вперед, ще ближче до голови. Ван Лун побачив, як повернулося до нього величезне зелене прозоре око. Вiрнiше сказати, то було не око, а безлiч маленьких опуклих очок, блискучих i прозорих, у кожному з яких вiддзеркалювався його цилiндричний шолом. Усi цi маленькi оченята, розташованi мов стiльниковi чашечки, i складали одне величезне вирячене око.
      Бабка повертала голову направо, налiво, розглядаючи Ван Луна. Можна було подумати, що вона вражена незвичним виглядом схопленої нею поживи. Та й справдi, - хiба тримали колись її лапи людину, та ще й зодягнену в скафандр з прозорим цилiндричним шоломом?..
      "Дуже не подобаєшся менi, - подумав Ван Лун, холоднокровно дивлячись прямо в очi хижака. - Якщо б я тобi також! Мабуть, не торкнулася б мене, певен!"
      Проте цим i обмежилась його реакцiя на дiї бабки. Руки i ноги Ван Луна, як i ранiше, спокiйно й нерухомо звисали вниз. Вiн вичiкував, твердо вирiшивши: нiякої боротьби в повiтрi, нiякого опору, доки є ще надiя, що бабка не збирається шкодити йому. Стара китайська приказка вiрно радила: "Не треба стрибати в воду, поки човен ще не перекинувся!"
      Величезнi сiтчастi крила хутко мелькали над ним. Бабка збiльшувала швидкiсть польоту: мабуть, у неї були якiсь свої мiркування.
      Пiд Ван Луном все так само пропливали червоний лiс, оранжевi густi заростi, де-не-де прорiзанi ручаями i невеличкими озерами. Первiсна, незаймана природа встлала всю поверхню молодої планети розкiшним килимом багатющої рослинностi. Тим незвичнiшою здалася Ван Луну дивна темна пляма, яку вiн помiтив унизу. Серед густої оранжево-червоної рослинностi Венери та коричнева, майже чорна пляма виглядала просто дивовижною, вона нагадувала згарище, випалену пожежею дiлянку лiсу. Як могла трапитися тут пожежа? Хiба що вiд блискавки...
      Проте придивившись уважнiше, Ван Лун вiдмовився i вiд такого припущення. Коли б темна пляма була б згарищем, то вона була б цiлком чорною, випаленою дотла. Мiж тим, зверху ясно було видно темно-коричневi стовбури дерев, навiть гiлки. Втiм, на деревах не було звичайного для рослинностi Венери червоного листя, вся дiлянка тому, очевидно, i набула дивного темно-коричневого кольору. Чому дерева втратили листя - i лише на однiй цiй дiлянцi?
      Ще одна незрозумiла пляма в яскравому оранжевому рослинному килимi. Це вже щось подiбне до великої галявини. Дивно само по собi: адже ж досi Ван Луну не доводилося бачити нiяких галявин, уся поверхня планети була вкрита густими заростями - крiм, мабуть, тiльки скелястих мiсць, усiяних гострим камiнням. А тут виднiлася широка свiтло-оранжева галявина, немов вкрита високою травою. Нi, не лише травою! На галявинi можна побачити якiсь окремi свiтлi плямки... наче на травi лежать купи великого круглого камiння, що їх нiби навмисно зiбрала чиясь рука. Знову нез'ясована загадка, яку Ван Лун навiть не встиг обмiркувати, бо бабка круто повернула вбiк, зробила над лiсом велике пiвколо - i почала опускатися.
      Ван Лун вiдчув, як мiцно, прискорено застугонiло його серце; наближався час вирiшальної бiйки. Вiн обережно поклав праву руку на кобуру з пiстолетом: чи не час? Проте через кiлька секунд вiн вирiшив: "Бабка, навiть дуже велика, все одно комаха. Проб'ю їй кулею голову: буде так само мiцно тримати мене лапами. Так, пам'ятаю: лапами комах керує не голова. Вони мають нервовi центри десь у грудях". Вiн не був певний цього, Ван Лун нiколи спецiально не займався комахами, втiм, десь у пам'ятi залишилися обривки давнiх, можливо, ще шкiльних, знань.
      Вiн вийняв пiстолет i переклав його до лiвої руки - Ван Лун стрiляв нею не гiрше, нiж правою. Так само обережно вiн вийняв з пiхов свiй улюблений широкий кинджал.
      Тим часом гiгантська бабка обрала для себе мiсце в лiсi. її дзижчання посилилося. Вона впевнено опускалася на верхiвку величезного старого дерева, що височiло над лiсом, наче гiгантська свiчка. Тепер Ван Луна тримали тiльки двi переднi лапи хижака. Двi заднi пари витяглися вниз, готовi ухопитися за дерево. Крила майже нерухомо застигли в повiтрi, створюючи над Ван Луном прозорий блискучий намет, на якому переливалися всi кольори райдуги.
      Приготувавшись мов для стрибка, напружуючи всi м'язи, Ван Лун чекав. Час ще не прийшов. Ясно, що хижак нiчого не зробить з ним, доки не сяде.
      I от бабка сiла на верхiвку дерева. Заднi її лапи ухопилися за гiлки. Дерево захиталося пiд вагою величезного хижака. Бабка переступила кiлька раз лапами, вмощуючись зручнiше. Верхiвка дерева все ще хиталася, але вже менше. Бабка зручно i цупко трималася за гiлки.
      Її голова знову повернулася правим оком до Ван Луна. Хижак нацiлювався на свою здобич. Зубаста паща повiльно роззявлялася. Переднi лапи, що мiцно тримали тiло Ван Луна, повернули його на бiк i почали пiдiймати вгору, шоломом до роззявленої пащi.
      Ван Лун побачив груди хижака, вкритi жовтим шаром хiтину. Окремi сегменти i пластинки хiтину з'єднувалися вузенькими смужками шкiри, якi дозволяли їм вiльно рухатися. Пiд тонкою шкiрою щось ритмiчно пульсувало, переливалося.
      Шолом Ван Луна опинився вже пiд самою пащею бабки - i лапи невблаганно пiдтягали його ближче й ближче.
      - Час настав!
      Вiдчайдушним рiзким ривком Ван Лун перевернувся в лапах хижака. Тепер вiн немовби лежав на спинi, повернувшись обличчям до вкритого хiтином тiла. Вабка, здивована несподiвано рiзким рухом своєї жертви, зiмкнула пащу, але зразу ж таки знову роззявила її i знову потягла Ван Луна до себе.
      Зморшкувата смужка шкiри мiж двома сегментами хiтину опинилася перед очима Ван Луна. Не цiлячись, вiн мiцним ударом встромив кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкiру i увiйшло глибоко в тiло хижака. Ван Лун рвучко повернув кинджал i, не виймаючи його з глибокої рани, одним крутим рухом розiтнув груди хижака вiд краю до краю. Тiєї ж митi Ван Лун вiдчув, як здригнулися лапи гiгантської бабки, що тримала його. Очевидно, йому вдалося пошкодити нервовi центри. Крила бабки шалено забилися в повiтрi, здiймаючи цiлий вихор, збиваючи листя i ламаючи тонке гiлля. Бабка пiдстрибнула, намагаючись злетiти, але не випускала людину з лап.
      - Настав час!
      Ван Лун пiдняв пiстолет i випустив пiдряд кiлька куль в хижака, в його розiтнутi груди. I кожен пострiл вiдповiдав йому коротким глухим вибухом: то розривалися в тiлi летючої потвори його кулi. Тепер Ван Лун уже нiчого не бачив. Скло його шолома було залiплене густою масою, яка вилiтала з розiрваних грудей гiгантської бабки пiсля кожного пострiлу. Проте лапи все ще цупко тримали його.
      Втiм, ось вони знову здригнулися. Одна з них безсило повисла. Тiло Ван Луна лишалося притиснутим до тулуба хижака тiльки однiєю сухою лапою. Ще секунда - i так само безсило повисла, втративши мiць, i вона. Перекидаючись в повiтрi, нiчого не бачачи, але не випускаючи з рук зброї, Ван Лун падав униз, ударяючись об гiлки дерева, якi м'яко нiби перекидали його одна на одну, нижче, нижче...
      Густий червоний морок поглинув його. Ван Лун чув трiск гiлок, що ламалися пiд вагою його тiла, вiдчував, як ударяється об них, але спинитися не мiг, не мiг нi за що ухопитися, бо його руки були зайнятi зброєю. Ще удари, вже значно м'якшi. Пролунав уже не трiск, а соковите хрумтiння, наче ламалися на шматки гарбузи чи кавуни. I нарештi Ван Лун упав на грунт, на вологе листя, що вкривало його.
      Секунду чи двi вiн лежав, збираючись з силами. Потiм трохи пiдвiвся на лiктях. Здається, все благополучно, немає нi переламiв, нi вивихiв, ноги й руки цiлi. Болiло тiльки плече - мабуть, внаслiдок удару об товсту гiлку.
      Навпомацки Ван Лун вiдшукав i зiрвав якесь широке хрумке листя i протер ним скло шолома. Тепер вiн мiг бачити.
      Невисокi густi заростi папоротi. М'який вологий грунт, укритий опалим листям. Навкруги зводяться могутнi стовбури дерев, їхнi крони тiсно переплiтаються, зливаються в одне суцiльне червоне склепiння, таке щiльне, що крiзь нього не видно неба. Поранена чи вбита гiгантська бабка залишилася десь там, угорi. Тут, унизу, було тихо i спокiйно. Ван Лун був вiльний, вiн мiг повертатися до товаришiв, до мiжпланетного корабля.
      Це було дуже легко сказати, тiльки сказати. Як повертатися, куди? Нiякий компас не мiг допомогти Ван Луну. Проклята бабка пiд час польоту кiлька разiв змiнювала напрям. Мандрiвник мiг бути зараз усього в кiлькох кiлометрах вiд мiжгiр'я, де лежав астроплан; проте ця вiдстань могла бути i вдвоє, втроє бiльшою. Втiм, не це головне, справа не у вiдстанi.
      Куди iти - от головне питання. Всюди однакова оранжева хаща, усюди лiс дерев з червоним листям, усюди заростi чагарника i папоротi. Направо, налiво, прямо, назад? Невiдомо? Зв'язатися з товаришами по радiо? Проте маленький передавач у скафандрi Ван Луна перекривав дуже невеличку вiдстань - всього бiля кiлометра. На всяк випадок, Ван Лун гранично посилив напруження передавача i голосно промовив:
      - Товаришi! Чи чуєте ви мене? Вiдгукнiться!..
      Як i слiд було чекати, вiдповiдi вiн не почув. Передавач був надто слабким.
      Притулившись до дерева, Ван Лун обмiрковував становище. Справдi, що робити? Куди б вiн не вирушив, який би напрямок не обрав, - все одно, у дев'яноста дев'яти випадках iз ста вiн не знайде мiжгiр'я i астроплана. Це все одно, що йти наослiп, без будь-яких орiєнтирiв, в невiдомому напрямi. Чекати тут? Проте - чого? Хто може вiдшукати його тут, хто мiг би вирушити за ним, хто знає, куди занесла його гiгантська бабка? Чекати, марнувати час було так само безглуздо.
      Марнувати час?.. Нова тривожна думка майнула у Ван Луна: на скiльки йому ще вистачить кисню?
      Вiн замiнив резервуари з оксилiтом сьогоднi вранцi. Пiсля того йому не довелося жодного разу навiть зняти шолом. Робота поза мiжпланетним кораблем розпочалася о десятiй ранку. Тепер - вiн поглянув на годинник, прикрiплений до рукава скафандра, - пiв на четверту. Отож, вiн витрачав кисень протягом п'яти з половиною годин. Лишалося ще шiсть з половиною годин дихання. Не багато, зовсiм не багато в його становищi.
      - Шiсть з половиною годин, потiм - кiнець, - пробурмотiв Ван Лун. Непогано б закурити.
      Становище було безнадiйним. Ван Лун стояв бiля дерева i неуважно поглядав, як погойдувалося перед ним мережане широке оранжеве листя папоротi. Усюди папороть! I в мiжгiр'ї, де лежить астроплан, його листя погойдується так само байдуже, як i тут... Нi, це остаточне безглуздя! Врятуватися вiд страшної небезпеки, визволитися з кiгтiв летючого хижака, вирватися буквально з його пащi - щоб загинути тут, у невiдомих нетрях первiсного лiсу Венери, задихнутися вiд браку кисню?.. I це тодi, коли експедицiя не тiльки виконала своє основне завдання, розшукала ультразолото, але й приготувала Батькiвщинi новий, несподiваний подарунок - вiдкрила не вiдомий досi елемент iнфрарадiй?.. Нi, з цим не можна було погодитися, все єство людини протестувало проти подiбної несправедливостi!
      Краще, нiж будь-хто iнший, Ван Лун розумiв, що подiбнi мiркування не можуть нiчого дати, вони тiльки шкодять, бо забирають дорогоцiнний час. Кожна хвилина бездiяльностi вiдбирає у нього якусь частку кисню, що лишався в запасi. I якщо вiн нiчого не робить, не береться за щось, не використовує цю хвилину розумно, свiдомо для того, щоб знайти вихiд iз становища, - вiн сам наближає неминучий кiнець.
      Так, Ван Лун розумiв усе це.
      - Стоп! - сказав вiн сам собi, стрепенувшись. - Товаришу Ван, треба дуже добре думати. Вирiшувати нарештi, що робити.
      Певна рiч, треба. Треба i думати, i вирiшувати. Проте - що саме вирiшувати? Припустiмо, людина заблукала в лiсi. Вона може все ж таки спробувати визначити, в якiй сторонi пiвнiч, пiвдень, захiд i схiд чи то по небу, чи по стовбурах дерев. Визначити бодай грубо, зробити з цього необхiднi висновки - i вирушити в якомусь певному напрямi. А що мiг зробити Ван Лун? Хiба вiн мiг хоча б приблизно уявити собi, в якому напрямi вiд нього мiститься мiжгiр'я? Нi, вiн не знав нiчого. Пiвнiч не обiцяла йому порятунку, так само як i пiвдень, як захiд i схiд. Усюди, з усiх бокiв його чекало незнайоме, загрозливе, непевне, вороже. Цi величезнi дерева з червоним листям, пальми, оранжева папороть, це безупинне дзижчання i стрекотiння незчисленних комах - все було чужим, ховало в собi незнанi небезпеки, все тiльки пiдкреслювало його вiдiрванiсть вiд товаришiв, друзiв, якi могли б йому допомогти. А головне - тiльки шiсть з половиною годин дихання... нi, вже менше на кiлька хвилин, витрачених на безплiднi мiркування.
      Великий синьо-червоний метелик покружляв над його головою i сiв на листя папоротi. Його нiжнi крильцята здригалися i трiпотiли, розписанi примхливими вiзерунками, що увiбрали в себе чи не найчудовiшi барви з багатющої палiтри природи. Метелик заклопотано пересувався широким листям, наче розшукуючи щось. Ван Лун все так само неуважно дивився на нього - i раптом здригнувся. Йому здалося, наче з-за дерева, на коричневому тлi якого яскраво вирiзнялися мереживнi барвистi крила метелика, визирнула i зразу ж сховалася якась iстота. Вiн насторожено пiдвiв пiстолет.
      Втiм, за стовбуром дерева не було нiчого. Мабуть, випадкове погойдування листя папоротi пiд рiдкими подувами вiтру, що пролинав помiж деревами, обмануло око Ван Луна. Метелик, зляканий рвучким рухом людини, спурхнув i поквапливо вiдлетiв. Ван Лун простежив за ним поглядом, доки вiн не зник за деревами, i криво усмiхнувся.
      - Нерви у вас не в порядку, товаришу Ван, - сказав вiн сам собi докiрливо. - Пустують, зауважу. Галюцинацiї - це дуже погано, коли людина сама. Коли їй треба дiяти, до того ж. Треба спокiйнiше, товаришу Ван, дуже прошу.
      Але чому йому здалося, що його iм'я пролунало збоку? Ван Лун знизав плечима. Очевидно, його нерви дiйсно втомилися... I все ж таки - вiн ясно чув:
      - Товаришу Ван!.. Товаришу Ван!..
      Нi, вiн таки марить! Адже ж це голос Галi Рижко, тривожний, квапливий, - Ван Лун упiзнав би його дзвiнкi нотки серед тисячi iнших голосiв. Звiдки може бути тут, у первiсному лiсi, далеко вiд астроплана, вiд мiжгiр'я, голос Галi, та ще звернений до нього? А голос продовжував лунати зовсiм близько, вiн кликав Ван Луна, вiн явно звертався до нього:
      - Товаришу Ван! Чи чуєте ви мене? Товаришу Ван, слухайте, слухайте! Ми дуже турбуємося за вас. Побоюємося, що вам може не вистачити кисню. Слухайте мене, товаришу Ван, iдiть до нас, я допоможу вам знайти шлях! Ми певнi, що ви врятувались, товаришу Ван, слухайте, слухайте!..
      Це був її голос, голос милої дiвчини! Як же вона...
      - Ми чекаємо вас, товаришу Ван! Пеленгуйте мої сигнали. Ми настроїли головний передавач астроплана на вашу хвилю, ми шукаємо вас по радiо, товаришу Ван! Пеленгуйте нас!
      Нi, вiн справдi чує Галю Рижко. Настроїли передавач на його хвилю? На хвилю приймача скафандра? Чудово!
      - Згадайте, товаришу Ван, ви самi пояснювали менi, як треба пеленгувати. Висувайте рамку позаду шолома. Пеленгуйте нас, я буду весь час подавати сигнали, прислухайтеся, iдiть у потрiбному напрямi! Ми ждемо вас, поспiшайте!..
      Чудесна, люба дiвчино! Ти врятовуєш Ван Луна, простягаєш йому здаля провiдну нитку, що зв'яже його з мiжпланетним кораблем, з товаришами, якi прагнуть допомогти йому, визволити його з бiди. Мила, смiшна Галя, ти нагадуєш Ван Луну, як поводитися з пеленгацiйною рамкою скафандра, нiби вiн сам прекрасно не знає цього, - вiн, який навчав тебе!
      Ван Лун випростався. Вiн висунув ззаду, з-за шолома тонкий шарнiрний стрижень, який дзвiнко клацнув i розкрився у виглядi ромба, що пiдiймався гострим кутом над його головою. Два тупi його кути були скерованi вперед i назад. Цiлком ромб нагадував вiдому коленому радiолюбителю приймальну рамку-антену, укрiплену за шоломом скафандра перпендикулярно до плечей людини. Голос Галi Рижко залунав трохи голоснiше. Так. Будемо пеленгувати!
      Обережно, уважно прислухаючись до звучання голосу дiвчини, Ван Лун почав повертатися. Голос послабшав, вiн ледве долинав. Далi, далi... Ван Лун повертався, начебто намацуючи рамкою напрям. Голос знову погучнiшав. Ще гучнiше, ще! I ось вiн, вiрний напрям! Рамка-антена повернута прямо на мiжгiр'я, на передавач астроплана, його випромiнювання пробiгають уздовж рамки i чiтко, ясно приймаються. Якщо повернутися вбiк, рамка-антена змiнить становище, стане менш чутливою до сигналiв передавача. Задача одна: рухатися вперед, стежачи весь час за потужнiстю сигналiв, що їх приймає рамка. Як тiльки сигнали послабiшають,- треба знову шукати потрiбний напрям, сигнали незмiнно вкажуть його. Вперед!
      А Галя Рижко продовжувала кликати його все тим самим стривоженим голосом, квапливо промовляючи фрази й слова:
      - Iдiть до корабля, товаришу Ван! Пеленгуйте мене! Я буду безперервно говорити. Прислухайтеся до мого голосу. Ми дуже турбуємося, що вам може не вистачити кисню, поспiшайте!..
      Вперед, до мiжгiр'я, до мiжпланетного корабля, до товаришiв! Шлях указано, треба швидко йти в напрямi провiдної нитки, другий кiнець якої тримає в своїх руках Галя Рижко. О, славна дiвчино, тодi, в печерi, Ван Лун виручив тебе,- тепер ти врятовуєш його, надiйний, добрий товариш!
      Збуджена знервованiсть зникла, наче її й не було. На змiну їй прийшов звичний для Ван Луна, такий необхiдний йому зараз спокiй. Тепер нiщо вже не спинить його!
      Широкими, впевненими кроками мандрiвник iшов туди, куди вiв його дзвiнкий дiвочий голос, який вказував вiрний шлях. Оранжево-червонi хащi Венери змикалися навколо нього, дикi цупкi рослини перетинали шлях людинi в скафандрi, незчисленнi комахи з набридливим дзижчанням налiтали на його шолом, билися об нього, папороть i повзучi лiани чiплялися за ноги в гумових чоботах, заважали йти, не пускали людину, намагались затримати його в лiсових нетрях. Проте Ван Лун впевнено йшов i йшов уперед.
      Вiн поспiшав. Вiн чув тiльки голос Галi i поспiшав до нього, намагаючись використати кожну хвилину i не ухилятися анi на сантиметр вiд правильного шляху. Адже кисню в його запасах лишалося не бiльше як на шiсть годин - i вiн не знав, яка вiдстань вiддiляє його вiд товаришiв.
      Лише одного разу Ван Лун зупинився на мить, побачивши, як повз нього пролiтає великий синьо-червоний метелик з строкатими вiзерунками на крилах. Можливо, це не той, а вже iнший метелик? Нi, вiн упiзнав його по трохи пошкодженому правому крилу. Метелик пролетiв над Ван Луном, випередив його i безтурботно сiв на оранжевий лист папоротi, що високо пiдносився над грунтом. I Ван Лун подумав:
      "Бувай здорова, грацiозна iстото! Ти про мене не згадаєш нiколи, знаю. А я пам'ятатиму тебе завжди. Дивився на тебе, - почув голос, що вказав менi путь. Прощавай, лети далi!"
      Вiн змахнув рукою. Метелик вiдлетiв, трiпочучи в повiтрi яскравими крилами.
      А Ван Лун рушив далi своєю неквапливою, проте швидкою ходою, впевнено обираючи шлях мiж розлогими кущами папоротi i стовбурами дерев.
      У його шоломi бадьоро лунав голос Галi Рижко, який безнастанно кликав його i вказував йому напрям:
      - Поспiшайте, товаришу Ван! Ми ждемо вас, ми дуже турбуємося за вас!
      Роздiл дванадцятий,
      де читач знайомиться з небезпечними
      пригодами Ван Луна пiд час його мандрiвки
      у первiсних хащах Венери i його
      зустрiчами з загадковими тваринами.
      Лiс здавався безкраїм; втiм, хiба не був вiн таким i насправдi? У цьому Ван Лун переконався ще тодi, коли його несла в своїх жилавих лапах гiгантська бабка. Але тодi цей грандiозний, безконечний оранжево-червоний лiс був для нього тiльки чимсь стороннiм, чимсь таким, що Ван Лун лише неуважно спостерiгав пiд собою. Зате тепер лiс перетворився на хитрого, пiдступного ворога, який наступав на Ван Луна одразу з усiх сторiн. Лiс стежив за ним тисячами очей своїх невидимих мешканцiв, лiс таїв у собi несподiванки й таємницi, якi чекали людину на кожному кроцi, щоб завадити їй, затримати, збити з вiрного шляху.
      Грубезнi височеннi дерева, увiнчанi густими кронами червоного листя, самi по собi мало заважали Ван Луну. Вiн легко обходив їх, безперестану перевiряючи напрям, в якому звучав голос Галi Рижко. Проте надто вже часто йому доводилося з трудом пробиратися в суцiльних заростях оранжевого чагарника i тропiчних лiан.
      Цупкi повзучi рослини переплiталися щiльним мереживом, зiтканим з мiцних живих канатiв. Такi канати звисали з великих дерев, обвивались один навколо одного, раз у раз створюючи непролазну живу завiсу. Перекидаючись з одного дерева на друге i третє, повзучi рослини сплiталися в одну суцiльну сiтку, яка тягнулася на сотнi метрiв. Обходити такi живi загородження було б надто довго, i Ван Луну доводилося вишукувати прикритi рясним оранжевим листям вузькi проходи, крiзь якi можна було з трудом протиснутися, розрубуючи тоншi рослини кинджалом, - щоб за кiлька хвилин опинятися перед новою перепоною, ще труднiшою, ще непролазнiшою.
      Справа була б значно легшою, коли б у розпорядженнi Ван Луна був електронiж, яким легко можна було б прокладати собi шлях серед найгустiших заростей. Втiм, - хiба ж мiг мисливець передбачити, що йому доведеться сьогоднi блукати в цих непрохiдних хащах, де стане в пригодi електронiж?..
      Нерiвна мiсцевiсть, перерiзана ярами, перетята горбами, то вела Ван Луна вгору, де, здавалося, пiд самими хмарами здiймалися до неба стрункi пальми i кипариси, то примушувала спускатися вниз, до густих заростей оранжевої папоротi, до грузького болота, яке засмоктувало ноги, одразу робило їх важкими, наче навiшуючи на них якийсь тягар.
      Проте зустрiчалися i легкi дiлянки, де Ван Лун швидко просувався вперед i навiть висвистував нескладну мелодiю пiсеньки, що невiдомо звiдки виникла в його пам'ятi.
      Вже не раз йому доводилося радiти, що на ньому зодягнений скафандр, який виявився рятiвним у цiй довгiй i важкiй подорожi. Так, тiльки скафандр виручав його в багатьох випадках i дозволяв порiвняно вiльно рухатися там, де без скафандра шлях був би непрохiдним.
      Уперше вiн по заслузi оцiнив мiцний i надiйний скафандр, коли вибирався з болотистої низини, ламаючи соковите величезне листя папоротi i видираючись вгору крутим схилом глибокого яру.
      Щось майнуло зненацька перед його очима, наче вертка яскраво-червона стрiчка, впало на ногу, обвило її i примусило зупинитися.
      Ван Лун насилу втримався на ногах. Це була довжелезна i тонка червона змiя. Мабуть, вiн, не пiдозрiваючи того, злякав i роздратував її своєю появою. Обвившись навколо ноги Ван Луна, змiя люто шипiла. її маленька трикутна голова припала до тканини скафандра, намагаючись прокусити її довгими витягненими зубами i змочуючи скафандр отруйною рiдиною, яка сочилася з них.
      "Якщо прокусить тканину скафандра, буде дуже погано", - подумав Ван Лун, заносячи над змiєю кинджал.
      Проте тут-таки вiн збагнув, що навiть гострим зубам плазуна не пiд силу простромити щiльну металiчну сiтку, яка вкривала зовнi гумову тканину скафандра i захищала її вiд пошкоджень. Це заспокоїло його. Нi, укуси навiть найрозлюченiшої змiї не страшнi йому! Вклавши кинджал до пiхов, Ван Лун спокiйно схопив змiю рукою в щiльнiй рукавичцi просто бiля лютої шиплячої трикутної голови, стягнув плазуна з ноги, перехопивши його в'юнке тiло ближче до хвоста, i розтрощив плескату голову об стовбур найближчого дерева.
      Удруге вiн оцiнив скафандр, коли його шлях перетяло невеличке вузьке озерце. В ньому буяло дивовижне, не схоже з земним життя. Дивнi iстоти мешкали в цьому озерi, вони вистрибували з каламутної, мулистої води одна слiдом за одною, падали назад, пiдiймаючи бризки, хлюпалися бiля берегiв. Мабуть, лише хвора фантазiя якогось божевiльного художника здатна була б вигадати такi неймовiрнi риси i сполучення властивостей тварин, якi бачив перед собою вражений Ван Лун.
      Ось пливе величезний чорний жук, за яким тягнеться довгий жовтий членистий хвiст. I цей хвiст загрозливо задертий вгору, вiн закiнчується гострим кривим жалом немов у скорпiона - i так само, як у скорпiона, це жало впивається в тiло здобичi, невидимої для Ван Луна пiд поверхнею води.
      Ось оранжева, вкрита крупними бородавками жаба завбiльшки з людську голову. Проте замiсть широкого жаб'ячого рота - в неї твердий кривий дзьоб мiж великими виряченими очима. I це робить жабу подiбною до сови. Жаба, не зсуваючись з мiсця, дiловито клюнула якусь iстоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ротом i миттю проковтнула. В її дзьобi, що розтулився на секунду, Ван Лун устиг помiтити гострi й нерiвнi зуби.
      Коричнева змiя з маленькими нiжками i високим гребенем уздовж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетiла в повiтря i стрiлою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом. Змiя тугою петлею обвила широку й товсту шию жаби i тут-таки вжалила її в спину. Жаба звалилася, судорожно сiпаючи перетинчастими лапами. Вона була ще жива, коли коричнева змiя квапливо вже почала жерти її, вiдриваючи вiд жаби шматок за шматком.
      Ван Лун на хвилинку забув навiть, що вiн не має часу для спостережень. Вiн мов застиг на березi озера i, вражений, дивився на цю люту боротьбу за iснування, на жорстоке життя, що буяло в водi. Але тут-таки вiн схаменувся: треба йти!
      Втiм, куди? Обходити озеро навкруги - надто довго, воно тяглося на добрих кiлькасот метрiв, це забере принаймнi з пiвгодини. Перейти вбрiд? Звичайно, це неважко, озеро було вузьким i мiлким. Але ж усi тi тварини, що населяли його, могли напасти на Ван Луна... от як та коричнева змiя, наприклад.
      - Е, хай спробують!
      Пiднявши лiвою рукою пiстолет, а в правiй тримаючи напоготовi кинджал, Ван Лун рiшуче ступив у воду. Грузьке дно, вкрите грубезним шаром мулу й перегнилими рослинами, не дозволяло йти швидко. Безглуздi, дивовижнi тварини вистрибували з води перед ним, шипiли й булькали, загрожували зубами i гострими жалами, проте жодна з них не насмiлилася напасти.
      Каламутна вода пiдiймалася вище й вище. Вона дiйшла вже до пояса i пiдступала до грудей. Ван Лун iшов обережно, кожного разу спочатку намацуючи надiйне мiсце, куди можна було поставити ногу. Раптом вiн вiдчув, нiби щось затримало його. Немовби чиясь мiцна рука схопила його лiву ногу i не пускала її далi. Ван Лун через силу тяг ногу пiд водою. На щастя, протилежний берег озера був уже близько.
      - Дивуюся: озеро маленьке. А схопила велика тварина. Iнакше - звiдки б така мiць? Дуже важко йти, тягне наче тягар, - бурмотiв незадоволено Ван Лун.
      Напружуючи всi сили, вiн видерся, нарештi, на берег. Його лiва нога тягла слiдом за собою якусь незграбну чорну колоду, з якої скочувалася вода. Ван Лун придивився i пiдняв кинджал.
      Чорна товста i блискуча п'явка завбiльшки з крупного сома присмокталася до його лiвої ноги. Проте присмоктувалася вона не лише своїм круглим ротом, як роблять це земнi маленькi п'явки. Цiла нижня половина її тiла була вкрита такими самими круглими присосками, кожна з яких прилипла до тканини скафандра. От чому було так важко вибиратися на берег! Бридка iстота навiть тут, на березi, не бажала вiдпустити свою жертву. Вона звивалася, притискуючись мiцнiше до ноги, намагалася пересунутися вище, щоб вiдшукати вразливе мiсце на скафандрi.
      - Не вийде, зауважу, не пробуй, - крiзь зуби процiдив Ван Лун i швидким помахом широкого кинджала розпоров п'явку вздовж її круглого тiла.
      Одна за одною вiдпали присоски - i величезна п'явка, все ще звиваючись, звалилася з ноги на берег. I одразу ж на неї накинулися iншi водянi хижаки, що тут-таки вистрибнули з води, наче вони тiльки й чекали цiєї митi.
      - Поспiшайте, товаришу Ван, ми дуже турбуємося за вас, - знову залунав у шоломi Ван Луна тривожний голос Галi Рижко. - Адже ж вам може не вистачити кисню... поспiшайте!
      Ван Лун поглянув на годинник. Кисню в резервуарах залишалося ще на три години. Чи встигне вiн за цей час добратися до мiжгiр'я, до корабля?..
      Вiн кинув останнiй погляд на озеро, в якому, як i до того, боролися за iснування великi й малi хижаки, i вирушив у дальший шлях, намагаючись робити якнайширшi кроки.
      Iти стало легше. Мiсцевiсть пiдiймалася дедалi вище, грунт сухiшав. Тут зростали тiльки крупнi старi цикадеї, якi створювали своїми кронами суцiльну червону стелю, в якiй не можна було помiтити жодного просвiту. Напiвтемрява первiсного лiсу панувала тут - i жодна рослина, крiм оранжевої папоротi, не могла витримати вiдсутностi свiтла. А папороть мало заважала Ван Луну, який швидко йшов уперед i уперед, прислухаючись машинально до голосу Галi. Три години дихання... тiльки три години! Чи вистачить їх йому!
      - Поспiшайте, поспiшайте, товаришу Ван! Ми нiчим бiльше не можемо допомогти вам. Чи чуєте ви мене? Перевiряйте напрям, не збивайтеся з шляху! - говорила i говорила Галя.
      Дiвчина, мабуть, уже страшенно втомилася: адже ж вона ось уже близько трьох годин безупинно викликає його. Близько трьох годин вона веде Ван Луна крiзь джунглi Венери, повторюючи турботливим, стривоженим голосом свої заклики. Ван Лун ясно уявляв собi те, що вiдбувається зараз в астропланi.
      Микола Петрович i Вадим Сокiл, мабуть, вивчають щойно знайдене ультразолото, не кидають роботу анi на хвилину. Звичайно, це не визначає, що вони забули про свого товариша, викраденого крилатим хижаком. Вони радi були б зробити все можливе для того, щоб допомогти йому. Проте вони безсилi, в їх розпорядженнi є тiльки радiопередавач, бiля якого чергує Галя Рижко. I обидва вони з головою занурилися в працю,- можливо, i для того також, щоб не такою вже нестерпною була тривога за Ван Луна, щоб вiдвернути увагу вiд важких думок, примусити себе не мучитися визнанням своєї безсилостi.
      А Галя Рижко сидить бiля передавача i викликає, викликає... Вона знає, що без її допомоги Ван Лун не зможе знайти дорогу до друзiв. Дiвчино, дорога Галю, Ван Лун прекрасно розумiє, як тобi важко, як це боляче - повторювати весь час одне й те ж саме, не знаючи, чи чує тебе той, кому ти прагнеш допомогти, чи ти даремно витрачаєш сили!..
      Ван Лун не помилявся, гадаючи так. Галя Рижко й справдi не вiдходила вiд апарата. Вона сидiла бiля нього, втомлена i блiда, змiнюючи час вiд часу тiльки руку, на яку опиралася її голова. Не зводячи очей з мiкрофона, вона повторювала:
      - Пеленгуйте нас, товаришу Ван, пеленгуйте!.. Чи чуєте ви мене? Ми дуже турбуємося за вас, поспiшайте!
      Якщо Ван Лун врятувався i почув її,- вона не мала права припиняти сигнали анi на хвилину, iнакше вiн зiб'ється з шляху, загубить напрямок. I Галя кликала, кликала голосом, повним надiї...
      Цей призивний голос весь час звучав у шоломi Ван Луна, який прокладав собi шлях в оранжево-червоних нетрях джунглiв Венери. Вiн звик уже швидкими й точними ударами кинджала перерубувати товстi й липучi нитки павутиння, яке, наче навмисно, простягали на його шляху величезнi кошлатi павуки, рiднi брати злобної iстоти, вбитої ним ще першого дня їх перебування на Венерi. Вiн звик за невловимими ознаками вiдшукувати непомiтнi проходи в оранжевих стiнах повзучих рослин, що переплiталися мiж собою. Звик навiть не звертати уваги на безлiч змiй, якi з шипiнням вiдповзали вбiк, побачивши людину, або навпаки, люто кидалися на неї. Все це було вже знайомим, все це не лякало його.
      Тiльки одного побоювався Ван Лун - зустрiчi з яким-не-будь страховищем на зразок дракона-сколопендри або панцирного страховища, яке напало на мiжпланетний корабель. Та хiба ж тваринний свiт, свiт крупних хижакiв Венери обмежувався лише тими двома гiгантськими виродками? Безумовно, нi: кожної хвилини Ван Лун мiг зустрiти ще якусь не вiдому йому неймовiрну iстоту!
      У великiй сибiрськiй тайзi, у жарких джунглях Iндiї Ван Лун почував би себе спокiйнiше, впевненiше. Адже ж там вiн заздалегiдь знав би, яких саме хижакiв, нехай навiть найнебезпечнiших, може зустрiти на своєму шляху. Кiнець кiнцем, для досвiдченого мисливця немає нiчого особливо страшного навiть у великому тигрi-людожерi, якщо знати його звички, засоби нападати, властивi йому повадки. Але як готуватися до зустрiчi з не вiдомою тобi потворою, яку ти навiть уявити собi не можеш? До того ж, хiба ж можна вважати за надiйну зброю при таких зустрiчах пiстолет, бодай i заряджений розривними кулями, або короткий кинджал? Щоправда, були ще двi атомiтнi гранати, втiм, - тiльки двi. А найголовнiше, Ван Лун не мав при собi його звичної i по-справжньому надiйної скорострiльної автоматичної гвинтiвки, яка залишилася там, бiля астроплана...
      Ще один невеличкий пiдйом мiж гiгантськими деревами, що нагадували земнi кипариси.
      Швидкими кроками Ван Лун пiдiймався схилом, поглядаючи на хмарне небо, яке виднiлося тут у просвiтах мiж високими стрункими деревами, що росли окремими групами. Його турбувала ще одна думка: чи не наближаються сутiнки? Звичайно, прожектор на грудях Ван Луна працював бездоганно, а радiохвилi, за якими вiн орiєнтувався, поширюються однаково i вдень, i вночi. Проте - все ж таки краще йти цим дивовижним оранжево-червоним лiсом при денному свiтлi. Адже в темрявi побачиш лише те, на що падає яскравий промiнь прожектора; а по контрасту, з тим - навколо все стає ще темнiшим. Крiм того, це яскраве промiння може вночi привертати увагу хижакiв...
      Отже, про сутiнки. День на Венерi майже дорiвнюється земному лiтньому. Зараз - близько семи годин. Сутiнки настануть ще не скоро. Втiм, чи не почне тут, у лiсi, темнiшати ранiше?.. Зараз Ван Лун готовий був пошкодувати, що на дiлi не ствердилися припущення частини земних астрономiв, прихильникiв теорiї про повiльне обертання Венери навколо її осi. Тодi б тут темнiшало не близько дев'яти годин вечора, а значно пiзнiше... i це було б йому на руку...
      Пiдйом скiнчився. Ван Лун зробив кiлька останнiх крокiв вгору схилом i помiтив, що за крайнiми цикадеями значно бiльше свiтла, наче лiс там взагалi обривався. Невже це та простора галявина, яку вiн бачив зверху, висячи в жилавих лапах гiгантської бабки? Ще кiлька десяткiв метрiв - i Ван Лун побачив.
      Нi, це не просто галявина, а велике просторе плато: тодi згори вiн не мiг уявити собi його справжнiх розмiрiв. Тут справдi не було жодного дерева. Лiс вiдступав направо i налiво, до самого обрiю. Тiльки трава, висока i густа свiтло-оранжева трава вкривала тут грунт; не було видно навiть звичної на Венерi всюдисущої папоротi. Але не це вражало.
      Дивнi, фантастичнi споруди, безформнi купи виднiлися там i тут, вони пiдiймалися з густої трави, - незграбнi, незрозумiлi, рiзнi за кольором: жовтi, коричневi, сiрi, рожевi. I всi вони рухалися! Так, вони не лишалися на одному мiсцi, вони повiльно пересувалися, наближались одна до одної, розходилися, розпадалися на частини i знову зросталися. Це було щось цiлком незбагненне, нi на що не схоже, неймовiрне!
      - Може, я сплю на ходу? I це сниться? - проговорив вражений Ван Лун.
      Дивнi споруди коливалися, вони прямо на очах змiнювали свої форми. Немовби вони складалися з окремих найпростiших геометричних тiл - куль, цилiндрiв з круглими обрисами. I кожна така куля, кожен цилiндр рухався, перекочувався, наче прилипаючи до iнших i потiм знову вiдпадаючи. Ось - Ван Лун ясно бачить це недалеко вiд себе! -жовто-золотава висока конiчна купа довгастих м'яких тiл, подiбних до товстих напiвпрозорих ковбас. Купа цих тiл лежить на травi. I вона ворушиться, вона пересувається кудись убiк, стикається з iншими купами, що складенi з свiтло-зелених пульсуючих куль, зроблених немов з м'якого холодцю. Кулi значно меншi вiд ковбас. Перша купа перекидається, падає на другу, накриває її, i обидвi розсипаються, перекочуються в високiй травi. А за кiлька секунд на цьому мiсцi знову виникає конiчна купа округлих цилiндрiв. Вони, здається, стали бiльшими, нiби потовстiшали. А свiтло-зелених куль уже немає, вони безслiдно зникли.
      "Тварини?.. Тодi чому вони нагромаджуються одна на одну? Комахи? Зовсiм не схоже, - вагався Ван Лун, остерiгаючись вийти на загадкове плато. - Але, скажу, теж хижаки. Думаю, кулi не зникли. їх пожерли тi жовтi ковбаси. Напали i пожерли. А як? Не розумiю..."
      Рух на просторому i широкому плато не припинявся анi на хвилину. Тепер Ван Луну здавалося, що всi цi кулi й цилiндри були дуже легкими, немовби наповненими повiтрям: чи ж не вiтер переносить їх з мiсця на мiсце? Але тодi в них немає нiякої небезпеки для нього, немає рацiї витрачати час на їх розглядання.
      - Поспiшайте, товаришу Ван, поспiшайте! Ми чекаємо вас i дуже турбуємося, - повторював тривожний голос Галi Рижко. - Чи не збилися ви з вiрного напряму? Пеленгуйте нас!..
      Цей вiрний напрям пролягає прямо через широке плато, вiд краю до краю заселене незнаними дивовижними живими iстотами. Обходити плато - ого, це, мабуть, кiлька зайвих кiлометрiв, не годиться! У Ван Луна надто мало кисню, надто мало часу. Треба йти навпростець. Хiба тiльки скласти, сховати висувну рамку антени: хоч цi iстоти i здаються легкими, але - хто їх знає? А якщо раптом налетять на нього i пошкодять рамку? Нi, обачливiсть не завадить.
      Ван Лун намiтив точний напрямок через плато - по прямiй лiнiї до далекого старого кипариса на тому боцi: цей орiєнтир буде добре видно з першої-лiпшої точки плато. Голос Галi Рижко послабшав i тепер був ледве чутний, хоч як не повертався Ван Лун.
      "Нiчого, Галю, на рiвному плато не зiб'юся з шляху. Потiм знову перевiрю. Вперед!"
      Дивнi iстоти не звертали нiякої уваги на людину в скафандрi, що наближалася до них. Вони все так само рухалися i перекочувалися по травi. Ван Лун прискорив кроки, здивовано поглядаючи на незрозумiлi iстоти, повз якi вiн швидко проходив. Що ж це таке, зрештою?
      Драглистi, пульсуючi тiла їх були зодягненi у зморшкувату щiльну плiвку, часом блискучу, часом тьмяну. Вони не мали анi голiв, анi кiнцiвок i все ж таки вони поводилися, наче живi iстоти, жодної митi не лишаючись нерухомими. Наче великi пухкi пузирi, вони накочувалися одна на одну, обмiнювалися мiсцями, горiшнi зiсковзували з нижнiх, знову нагромаджувалися в купи. Очевидно, саме так вони й пересувалися по плато.
      Здалеку їх купи здавалися невеличкими. А тепер Ван Лун бачив, що найменша з тих куп сягала йому по плече. Вiдстань мiж окремими купами то збiльшувалася, то зменшувалась, i тодi мiж ними лишалися дуже вузькi проходи. Що далi йшов Ван Лун, то бiльше зустрiчав таких куп - i час вiд часу вiн змушений був квапливо пробiгати в проходах мiж ними, поки вони не зiмкнулися.
      Ван Лун уже не йшов, а бiг: вiдшукувати проходи ставало дедалi труднiше, треба було раз у раз звертати налiво чи направо, стежачи за рухом куп. Ось вiн не розрахував напряму - i велике скупчення блiдо-рожевих куль штовхнуло його в бiк.
      - Ого! - вражено вигукнув Ван Лун, насилу зберiгши рiвновагу.
      Незрозумiлi iстоти виявилися зовсiм не такими легкими i повiтряними, як це здавалося здаля. Навпаки, кожна з них мала досить значну вагу, немовби тi пухирi були наповненi водою. I вiдштовхнути вiд себе купу, що рухалася, не змiг би навiть силач.
      На щастя, блiдо-рожеве скупчення лише трохи натиснуло на Ван Луна, який вiдскочив i побiг далi, стараючись не ухилятися вiд намiченої ним лiнiї - до далекого кипариса на тому боцi плато. Проте вiн встиг помiтити, що купи дивних iстот чомусь почали пересуватися хуткiше. Вони поквапливо перекочувалися по травi, стикалися i вiдповзали вбiк, наче щось шукали на плато.
      Iншим часом Ван Лун спинився б i, вiдiйшовши подалi, з цiкавiстю спостерiгав би це надзвичайне видовище. Дивнi iстоти виявляли всi ознаки збудження, їх забарвлення змiнювалося, переходило з одного блiдого вiдтiнку в iнший. Вони метушилися, перекидалися, падали, знову наповзали одна на одну. Кiлька невеличких куп поблизу вiд Ван Луна зiткнулися, з'єдналися в одну величезну, i так само швидко та нова купа розпалася, розсипалася на дрiбнiшi.
      Втiм, зараз у Ван Луна не було часу для спостережень. Його значно бiльше непокоїло, що проходи мiж купами дедалi вужчали, йому доводилося насилу протискуватися ними. Складалося враження, що кожна з куп тiльки й чекала наближення Ван Луна, щоб перекинутися на нього усiєю своєю вагою. Вже два чи три рази йому ледве удавалося проскочити повз них, високi купи перекинулися не далi як за пiвметра вiд нього, розсипавшись м'якими важкими кулями.
      - Зауважу, ролi перемiнилися, - пробурмотiв Ван Лун, криво усмiхаючись. - Полюю вже не я. Вони полюють на мене, чорти їх забирай!
      Так, було схоже, що Ван Лун не помилявся. Дивовижнi iстоти наче вiдчували його наближення, їх скупчення намагалися перетяти йому шлях, заплутати його. Вони насувалися на людину з усiх бокiв, вони метушилися бiльше й бiльше. Щойно Ван Лун вiдшукував прохiд i кидався в нього, як цей прохiд раптом зникав: назустрiч Ван Луну лавиною котилися кулi й округлi цилiндри. Вiн вiдбiгав убiк, до iншого проходу, проте й цей замикався перед ним, i знову на мандрiвника наповзали драглистi кулi й цилiндри, нагромаджуючись суцiльною рухливою стiною.
      Ван Лун на мить зупинився. Це набувало загрозливого характеру. Ось уже добрих чверть години вiн змарнував на некорисну бiганину мiж купами, анi на метр не наблизившись до своєї мети, далекого кипариса на тому боцi плато.
      Що ж робити? Стрiляти? Втiм, їх всiх не перестрiляєш, тут не вистачить нiяких патронiв. Пробиватися за допомогою кинджала? Теж безнадiйна iдея, їх надто багато. Кулi й цилiндри котилися на нього важкими хвилями, якщо вони наваляться, то задушать його, вiн не встигне навiть ворухнути рукою. Пробити собi шлях гранатою? Але ж у Ван Луна були всього двi атомiтнi гранати. I витрачати цей маленький запас йому дуже не хотiлося.
      Мiж тим, вiдстань мiж ним i хвилею збуджених драглистих iстот, що насувалися на нього, дедалi скорочувалась. Вони котилися на Ван Луна широким фронтом. Ван подивився направо, налiво - i звiдти йшов такий самий наступ. Назад? Нi, рухливi купи замкнулися навколо, вiдступати нема куди... i не можна вже вiдшукати мiж ними жодного проходу, вони злилися в суцiльну непрохiдну перепону.
      I раптом найближча велика, вища вiд людського зросту купа розсипалася. Крупнi синюватi кулi покотилися по травi пiд ноги Ван Луна. Ще, ще... Вони котилися напрочуд швидко, вдарялися, штовхали його з усiх бокiв, збивали з нiг. Зблiдлий Ван Лун, зцiпивши зуби, вiдбивався з усiєї сили, завдаючи кулям удари ногами, руками, розбиваючи їх. Вони лускалися пiд його ударами, вкриваючи траву i скафандр в'язкою драглистою речовиною, якою були наповненi їх зморшкуватi оболонки. Боротьба тривала лише кiлька секунд, сили були надто нерiвними. Посковзнувшись на мокрiй травi, залiпленiй драглистою речовиною, Ван Лун упав, змахнувши руками.
      Десятки, сотнi важких м'яких куль i цилiндрiв навалилися на нього зверху. Ван Лун не припиняв опору. Вiн розривав щiльнi оболонки руками, краяв їх кинджалом. Вiн був уже цiлком з голови до нiг залитий тiєю драглистою речовиною, яка заважала рухатися, заслiплювала його,- i все ж таки рубав i розривав на шмаття незчисленних ворогiв. Проте на змiну знищеним навалювалися новi й новi десятки. Ван Лун зрозумiв нарештi, що подальша боротьба стає безглуздою: ворогiв було надто багато, не було рацiї даремно витрачати сили... Не опираючись далi, вiн лежав на слизькiй травi, гарячково мiркуючи: що ж буде вiдбуватися тепер? Чого треба вiд нього цим недоладним кулям i цилiндрам? Зжерти його вони не можуть,- цього Ван Лун був певен, вiн був занадто непридатною їжею для них. Але що ж тодi?
      Тiло Ван Луна було придавлене величезною вагою сотень пульсуючих куль i цилiндрiв, якi нагромаджувалися на ньому. Тепер вiн не мiг навiть поворухнутися. Нема чого й думати, щоб пробитися назовнi, визволитися, спробувати проповзти по травi пiд цiєю вагою, яка невпинно збiльшувалася, дедалi мiцнiше натискувала на нього. Ставало важко дихати.
      "Погано. Вони можуть задушити мене", - майнуло в головi Ван Луна.
      Йому здалося, що вiн крiзь скафандр вiдчуває холод, нiби вороги, якi навалилися на нього, були холодними, мов крига. I вага давила дедалi бiльше.
      "Задавлять, проклятi!"
      I саме цiєї секунди, коли в нього вже майже перехоплювало дихання, майнула несподiвана думка. Грiлка! Електрична грiлка, яка звичайно зiгрiває скафандр! Якщо дати на неї велику напругу, вона нагрiватиметься дедалi мiцнiше. У мiжпланетному просторi тепла цiєї потужної грiлки вистачало навiть на те, щоб перемогти космiчний холод. Значить, тут...
      З величезним зусиллям, вiдвойовуючи мiлiметр за мiлiметром, рука Ван Луна дотяглася до маленької рукоятки, яка включала електрогрiлку i регулювала її нагрiв, i повернула її вкрай направо. Майже зразу ж таки рiвномiрне тепло поширилося по всьому його тiлу. Певна рiч, така раптова дiя пояснювалася тим, що на грiлку було подано найбiльше напруження. Скафандр швидко нагрiвався. Ось уже стало жарко. На лобi Ван Луна виступили краплини поту.
      "Схоже, наче в лазнi, - через силу посмiхнувся вiн. - Гаразд. Буду терпiти. А як вони?.."
      Скафандр розiгрiвався, немов електрична пiчка. Ван Лун вiдчував, як мiцними i рвучкими поштовхами б'ється його серце. Нi, це вже не схоже на лазню, вiн буквально пiдсмажується! Втiм, не можна анi зменшувати нагрiв, анi, тим бiльше, виключати грiлку. Вона мусить зробити своє дiло!
      Єсть! Ван Лун вiдчув рiзкий поштовх. Слiдом за ним другий, третiй... Шари й кулi, що навалювалися зверху, почали енергiйно рухатися, вони штовхали його з усiх бокiв - чи, може, навпаки, намагалися вiдштовхнутися вiд нього?
      Бiльш за все тканина скафандра обпiкала руки - мабуть тому, що рукавички були найтоншими i крiзь них проходило найбiльше тепла вiд металiчної сiтки, яка вкривала весь скафандр i, нагрiваючись, служила грiлкою.
      "Спалю руки, надто пече", - сердито думав Ван Лун, стараючись витягти пальцi з рукавичок, придавлених вагою живих пузирiв, що неспокiйно рухалися. Раптом вiн помiтив, що пальцi легко звiльнилися.
      Крiзь залiплене драглистою масою скло шолома пробилося свiтло. I стало легко, можна було вже не тiльки зiтхнути на повнi груди, але й рухатися. Поквапливим рухом руки Ван Лун протер скло шолома. Так, пульсуючi кулi й цилiндри вiдкотилися вiд нього! Вони не витримали, розпечена металiчна сiтка скафандра вiдстрашила їх. Мабуть, не тiльки вiдстрашила: он на травi лежить кiлька тих неподобних iстот, вони вже не рухаються, на їх зморшкуватiй оболонцi помiтнi бурi плями - слiди опiкiв. Прекрасно, Ван Луну вдалася його витiвка. Вони вiдступили, вони вiдкочуються далi й далi, наче переляканi!
      З полегшенням Ван Лун повернув рукоятку грiлки назад, украй налiво. Вiн ледве дихав, обливаючись потом. Тепловий захист чимало коштував йому самому. Зняти б розпечений скафандр, освiжитися, вiдпочити... Втiм, про це не могло бути й мови. Вiн пiдвiвся, безуспiшно спробував прочистити скло шолома. Нi, присохлу драглисту масу треба буде старанно вiдмивати потiм, а зараз доведеться миритися з брудним склом; добре, хоч що-небудь видно. Отже, де намiчений високий кипарис? Он вiн - далеко ще, далеко!.. Мерщiй вперед, там можна буде знову точно орiєнтуватися!
      Не лише бiгти, але й просто швидко йти було дуже важко: жара в розпеченому скафандрi заважала дихати, а охолоджувався вiн дуже повiльно. Вперед, вперед, поки є ще сили!..
      До кипариса лишалося вже зовсiм недалеко, коли Ван Лун почув за собою легкий шум, нiби од вiтру, що пролинув по високiй травi. Вiн хутко озирнувся. Знову те ж саме!
      Сотнi й тисячi пухких рiзнобарвних куль i цилiндрiв котилися слiдом за ним, вони майже наздоганяли його. Як вони можуть так швидко пересуватися, навiть пiдстрибуючи на травi? Втiм, зараз не в цьому справа, зараз не до мiркувань. Ван Лун поглянув на кипарис: нi, вiн не встигне добiгти до нього, набридливi iстоти доженуть його. А боротися з ними заново, вiдбиватися вiд куп живих важких пузирiв, що навалюються,- нi, на це не вистачить сил. Гаразд, вiн спинить цю рухливу хвилю. Але поки що треба виграти ще трохи вiдстанi.
      Зiбравши всю енергiю, Ван Лун побiг до кипариса, час вiд часу оглядаючись: чи не пора вже? До кипариса лишалося тiльки метрiв iз двадцять, коли переднi драглистi кулi почали наздоганяти Ван Луна, немов прагнучи знову звалити його. Нi, нi, цього вiн не припустить, стоп!
      Ван Лун спинився i повернувся лицем до живої хвилi, що насувалася на нього. Як i минулого разу, кулi й цилiндрики рухалися широким фронтом, а частина їх вiдкочувалася налiво i направо, нiби намагаючись замкнути його з флангiв.
      - Наступають, наче армiя, - бурмотiв Ван Лун. Примруженими очима вiн вимiряв вiдстань до перших рядiв незвичайного противника. - Пiдходьте, пiдходьте. Мало грiлки, буде iнша закуска! - Вiн вичiкував, щоб завдати вирiшального удару. - Втiм, наполегливi ви, пузирi! Звiдки взялися такi? Нiколи не думав, що таке може бути... нiколи не бачив навiть схожих...
      Нiколи? Чи ж так?.. У пам'ятi Ван Луна, бездоганно чiткiй пам'ятi, якою вiн завжди славився, виникло невеличке яскраво освiтлене коло на темному фонi. I в тому колi повiльно пропливали, рухалися такi ж самi кульки, округлi цилiндрики, товстi палички й ковбаски. Де й коли це було? Так, тепер вiн ясно згадав: таку картину вiн бачив пiд мiкроскопом, розглядаючи культури мiкробiв. Там вони збиралися купками, ланцюжками, в яскравому свiтлому колi окуляра... Так що ж це виходить? Це також бактерiї? Безглуздо, неймовiрно, нiхто нiколи не чув про подiбне явище, не уявляв собi, що можуть iснувати гiгантськi бактерiї... Нi, нi, це щось iнше!
      А жива хвиля куль i цилiндрiв, наповнених переливчастою драглистою речовиною, все наближалася. До неї лишалось не бiльше десяти метрiв... Пора!
      - Ну, тримайтеся!
      Спритним помахом Ван Лун жбурнув у гущу хвилi заздалегiдь приготовану атомiтну гранату - i одразу впав на землю. Граната описала в повiтрi широку дугу i зникла посеред загадкових iстот. Наступної митi вгору звилася сiра хмара диму. Вона виникла величезним грибом з товщi живої хвилi - i разом з нею злетiли в повiтря кулi й цилiндри, що лускалися й розривалися на шмаття. Гуркiт вибуху струсонув повiтря, заглушив Ван Луна, який навiть не став дивитися на наслiдки дiї гранати, а скочив i побiг до кипариса. Геть з цього плато, геть!
      Позаду нього щось лускалося, трiщало, гудiло. Але вiн бiг, не оглядаючись. Ось вiн, високий кипарис, оточений iншими деревами! Треба ще далi, до чагарникових хащ, там можна буде нарештi уповiльнити кроки...
      Рятiвна сутiнь оранжевого лiсу поглинула Ван Луна, плато з його огидними мешканцями лишилося позаду. Ван обливався потом. Його погляд упав на годинник - i вiн зрозумiв, що не може затримуватися нi на хвилину: попереду лишалася тiльки одна година дихання. Рамка-антена, яку вiн висунув знову, одразу допомогла зорiєнтуватися, почути стурбований, як i ранiше, вже дуже стомлений голос Галi Рижко. Дiвчина не припиняла кликати свого товариша, який потрапив у бiду...
      I знову почалася безконечна мандрiвка лiсом. Тепер Ван Лун свiдомо намагався не звертати уваги нi на що. Його життя залежало вiд того, чи встигне вiн протягом короткої години, що залишилася, дiстатися до астроплана. Час вiд часу, там, де дозволяли умови, вiн переходив на бiг. Це, певна рiч, збiльшувало витрату кисню, а проте компенсувалося швидкiстю, з якою вiн перебiгав легкi дiлянки. Так, тепер Ван Лун був певний, що пiд час польоту в кiгтях гiгантської бабки вiн бачив згори саме те плато, яке уявлялося йому тодi мирною тихою оранжевою галявиною з купами камiння на травi. А виявилося... Що ж ще чекає його попереду в нетрях первiсного лiсу?
      Вiн збiг з горба вниз. Потiм, перестрибнувши через мулясту канаву, знову почав вибиратися вгору. Тут лiс був значно рiдкiший, у далечинi можна було бачити вже темнiюче небо. I на його свiтлому тлi Ван Лун помiтив раптом мережаний вiзерунок голих, позбавлених листя гiлок. Невже ж це та сама дiлянка темно-коричневого, наче обпаленого лiсу, яку вiн також бачив пiд час вимушеного польоту? Гаразд, хай буде так, на цiй дiлянцi його не може чекати нiчого небезпечного, навпаки, там легше йти, нiщо не завадить.
      Проте вже через кiлька хвилин Ван Лун переконався, що на дивовижнiй дiлянцi вiн не помiчає аж нiяких слiдiв пожежi. Правда, на деревах не було листя, та й на грунтi не лишалося нiяких оранжевих рослин, жодного куща папоротi: голi коричневi стовбури похмуро зводилися з такого ж голого бугристого грунту, усипаного сухими гiлками, що впали згори. Мертва дiлянка, така незвичайна серед пишної оранжево-червоної природи Венери. Що трапилося тут?
      Хоча Ван Лун i не спинявся, його спостережливий погляд помiтив рух угорi, на голому вiттi дерев. Там перелiтали якiсь iстоти. Та невже ж на Венерi можна все-таки зустрiти птахiв? Тодi це будуть першi теплокровнi тварини серед усiєї фауни, з якою йому довелося тут стикатися.
      На стовбурах дерев Ван Лун побачив також величезних гусениць - кошлатих i товстих. Вони повiльно повзали вгору i вниз, не звертаючи нiякої уваги на людину,- i це було дуже добре, бо зiткнення з ними, великими, наче тi колоди, забрало б чимало дорогоцiнного часу. А Ван Лун поспiшав, поспiшав, лк нiколи!
      Його втомленi ноги спотикалися i сковзалися - чого з ним не траплялося ранiше навiть за дуже трудних умов. Ось вiн ще раз спiткнувся об камiння i схопився за найближче дерево, щоб утриматися на ногах. Дерево здригнулося, захиталося - i Ван Лун вiдсахнувся вiд нього: йому здалося, що сухий стовбур загудiв як бджолиний рiй. Знову якесь чортовиння?..
      То гудiв не стовбур. З принизливим писклявим дзижчанням з голих гiлок дерева злетiло кiлька iстот, яких Ван до цього часу вважав за птахiв. Вони були рiзними за величиною - вiд маленьких, з кулак, до дуже крупних, довжиною близько пiвметра. Вони дзижчали i лiтали, розмахуючи крилами, над головою Ван Луна.
      - Знову проклятi комахи! - не стримав роздратованого вигуку Ван Лун. Ну i чорт з ними, менi нiколи. Поспiшаю!
      Втiм, крилатi iстоти не вiдставали вiд нього. Наповнюючи повiтря пронизливим писком i дзижчанням, вони кружляли над ним дедалi нижче й нижче, нiби збиралися напасти. їх ситi тулуби з довгими вiдростками позаду, великi м'якi крила, членистi ноги, як у коникiв, мелькали перед Ван Луном, i все це не викликало у нього нiякого страху. Але голови, голови примушували його кидатися вбiк кожного разу, як проносилися в повiтрi перед склом шолома!
      По два вигнутi роги з кривими вiдростками стирчало на кожнiй такiй головi. Двi пари щупальцiв пiд палаючими люттю червоними очима наче батоги розсiкали повiтря, звивалися навколо гострих серповидних зазубрених щелеп. I до всього того - пронизливий писк, з яким чудиська металися над ним.
      Ван Лун розумiв, що для нього зараз небезпечний не стiльки самий напад лютих комах, якi все одно не змогли б пошкодити щiльну тканину скафандра, скiльки витрата часу, затримка в дорозi. Лишалися лiченi хвилини, кисень кiнчався.
      Ховаючись за товстими стовбурами дерев, перебiгаючи з мiсця на мiсце, вiн змушений був посуватися в потрiбному напрямi зигзагами, раз у раз витрачаючи час на орiєнтацiю. I разом з тим, Ван Лун свiдомо уникав зiткнення з комахами. Вiн не мiг витрачати на це час. Проте крилатi вороги не бажали вiдставати. Одна з крупних комах зненацька впала на шолом i вчепилася в антену кiгтями. Ван Лун вiдчув, як вона сiпає, намагається розiрвати дротяну рамку.
      - Нi, це не годиться! Геть! Забирайся!
      Вiн змахнув над головою кинджалом, щоб скинути комаху з шолома. Секундної затримки було досить для того, щоб його буквально облiпили iншi комахи. Вони насiдали на нього, впивалися у тканину скафандра гострими кiгтями, їх м'якi крила билися об скло шолома, не даючи Ван Луну нiчого бачити навколо. Гострий кинджал мандрiвника мелькав у повiтрi, завдавав удар за ударом, вбивав набридливих ворогiв. Наштовхуючись на стовбури, Ван Лун все ще бiг, вiдбиваючись у той же час вiд комах. Становище ставало дедалi загрозливiшим.
      Двi крупнi комахи з силою вдарилися зверху об його шолом, майже збивши Ван Луна з нiг. А якщо й справдi зiб'ють?.. Напад робився жорстокiшим, кинджал уже не допомагав, - треба було принаймнi звiльнитися вiд найкрупнiших ворогiв, якi могли звалити його на грунт. Ван Лун зупинився. Вiн обперся спиною об стовбур дерева i вийняв пiстолет:
      - Ну, гаразд, отримуйте - i мерщiй!
      Обравши цiль, вiн натиснув на спуск. Звук пострiлу заглушив на мить огидний писк. Одна з найкрупнiших комах завдовжки мало не пiвметра впала на грунт. Ще пострiл... ще... три великих крилатих хижаки билися в судорогах серед сухого гiлля, що встеляло грунт. Безпосередня небезпека була лiквiдована. Можна було бiгти далi, у повiтрi зараз мелькали тiльки меншi комахи, це не так страшно.
      Далеко за голими коричневими деревами вiдкривався знову яскравий оранжево-червоний ландшафт. Що це? Та невже ж i насправдi Ван Лун бачить там, у далечинi, над лiсом високу жовту скелю i маленький червоний прапор, який майорить над нею?.. Мiжгiр'я, астроплан, товаришi! Прапор виглядав звiдси зовсiм маленьким, крихiтним, але то був вiн!
      А дихати ставало дедалi важче й важче. А що як раптом не вистачить кисню вже перед самим мiжгiр'ям i вiн впаде, не добiгши до товаришiв? Мерщiй, мерщiй!
      Новий удар в спину. Ван Лун iз злiстю оглянувся. Ще двi величезнi комахи напали на нього ззаду. Прокляття! Вони затримують його, а кисню майже немає!
      Два пострiли пролунали один за одним. Тiльки тепер Ван Лун зрозумiв, як вiн втомився, як бракує його легеням свiжого повiтря i як виснажилися його сили. Так, вiн збив тiльки одну комаху, яка звалилася на грунт. У другу вiн навiть не влучив, - вiн уславлений, вправний стрiлець!
      - Так ось тобi, ось, ось!
      Три пострiли пiдряд звалили люту комаху.
      - Товаришу Ван, поспiшайте! Ми ждемо вас, - лунав у шоломi голос Галi Рижко. Проте тепер вiн доходив до вух Ван Луна наче крiзь товстий шар вати. Голова налилася свинцем, кров стугонить у скронях. Нi, не може, не може бути, щоб вiн упав, знеможений, тут, бачачи рiдний червоний прапор! Уперед! Хай спотикаються ноги, хай безпорадно виснуть обважнiлi руки, хай безсило схиляється голова, все одно - вперед!
      Хитаючись, хапаючись руками за гiлки, кволо вiдмахуючись вiд комах, Ван Лун, напружуючи останнi сили, iшов далi. Вiн не чув уже голосу Галi, не чув писку розлючених комах, не бачив нiчого, крiм маленького червоного прапора попереду. Червона крапка дедалi збiльшувалася, вона кликала його до себе, притягала, примушувала забувати про втому. До неї, до неї!..
      Ван Лун повiльно, ледве пересуваючи ноги, брiв уперед. Кинджал випав з його руки - i вiн не пiдняв його, вiн не мiг нахилитися. Спотикаючись, майже падаючи на кожному кроцi, вiн йшов i йшов до мiжгiр'я, до товаришiв, не зводячи очей з червоного прапора на високiй жовтiй скелi.
      Роздiл тринадцятий,
      який являє собою знову щоденник Галi
      Рижко, де розповiдається не тiльки про
      одержання мандрiвниками нового маршруту з
      Землi, але й про надзвичайну пропозицiю
      Ван Луна, який знайшов засiб визволити
      астроплан iз скель; крiм того, в цьому
      роздiлi з'ясовуються рiзнi загадки, якi
      виникали ще перед експедицiєю.
      Тепер, коли все, пов'язане з гiгантською бабкою, вже лишилося позаду, я знову можу взятися за щоденник. А записати менi треба дуже багато, i не тiльки дiлового, а й особистого.
      Насамперед, про те, як повернувся товариш Ван.
      Не буду розповiдати, як ми хвилювалися весь цей день до самого вечора. Повернувшись до астроплана, Микола Петрович (я нiколи ще не бачила його таким похмурим i засмученим) сказав нам - i я помiтила, що йому було дуже важко говорити:
      - Немає рацiї, друзi мої, втiшати себе наївними надiями. Не знаю, не уявляю собi, яким чином мiг би врятуватися Ван...
      - I все одно вiн врятується i повернеться до нас! - не стрималася я. Адже ж товариш Ван...
      - Заждiть, Галю, i не перебивайте мене, - суворо заперечив Микола Петрович. - Я, мабуть, не гiрше вiд вас знаю, на що здатний Ван Лун з його вiдвагою, розсудливiстю i досвiдом. Проте зараз не треба обманюватися. Вiн перебуває в страшному, неймовiрному станi... якщо вiн ще живий. Ми нiчим, зовсiм нiчим не можемо допомогти йому, - принаймнi доти, доки Вану не пощастить якимсь не вiдомим нам засобом врятуватися i звiльнитися з кiгтiв хижака. Я хочу вiрити, друзi мої, що йому пощастить це зробити, я був би безконечно радий, готовий був би на все, аби допомогти йому... як i ви всi, звичайно, я знаю це, - додав вiн пiсля тяжкої паузи. - Проте такої можливостi немає анi в мене, анi у вас. Ми можемо тiльки сподiватися, що вiн врятується сам. Надiя ця не згасає в мене, хоч я й розумiю, що для неї є надто мало пiдстав. I все ж таки - я вiрю у вiдвагу i кмiтливiсть нашого Вана, - так, Галю, вiрю не менше, нiж ви або Вадим. Втiм, якщо навiть Ван Лун врятується вiд тiєї жахливої бабки, - чи подумали ви про те, як може вiн повернутися до нас? У нього лишилося мало кисню: я пiдрахував, не бiльше, як на шiсть-сiм годин. I вiн не знає, куди йти, де знаходиться наш корабель.
      Менi стало страшно: про це я й не подумала!
      - I якщо ми не можемо нiчим допомогти Ван Луну, доки вiн перебуває в кiгтях крилатого хижака, - тим бiльше ми зобов'язанi допомогти, коли вiн звiльниться вiд нього... адже ж ми вiримо, що звiльниться, правда?
      - Вiримо! - палко вiдгукнулися ми з Вадимом Сергiйовичем.
      - Тому треба негайно настроїти наш передавач на хвилю його приймача. I розпочати подавати йому сигнали. Вiн добре умiє пеленгувати з допомогою рамочної антени в скафандрi. Ми допоможемо нашому Вану повернутися до нас... якщо вiн дiстане змогу почути нас...
      Через десять-п'ятнадцять хвилин, щойно великий радiопередавач астроплана був настроєний на потрiбну хвилю, Микола Петрович вимовив першi слова заклику до товариша Вана. Але його голос уривався, хвилювання не давало йому говорити. I тому Микола Петрович одразу ж таки дозволив менi замiнити його бiля мiкрофона. Спочатку менi було також дуже важко, i я насилу не заплакала: я кличу Ван Луна, розповiдаю йому, як знайти шлях до нас, а вiн, можливо, чує мене i не може рушити з мiсця, як я тодi, в печерi... або зовсiм уже не чує... Нi, нi, смiливий Ван Лун обов'язково врятується - i я допоможу йому повернутися!
      Що робили Микола Петрович i Вадим Сергiйович весь цей час - я навiть як слiд не знала, я могла думати тiльки про товариша Вана. Сидячи бiля великого iлюмiнатора центральної каюти, звiдки було видно весь схил мiжгiр'я, за яким зникла огидна бабка, я кликала Ван Луна i дивилася, дивилася - чи не з'явиться вiн?.. Минали хвилини, десятки хвилин, години, проте товариша Вана не було, а я все кликала (я забула сказати, що Микола Петрович дозволив менi перенести мiкрофон на довжелезному шнурi вiд передавача до iлюмiнатора, щоб я могла дивитися назовнi).
      I от уже почали спускатися сутiнки. Вони тут зовсiм не такi, як на Землi. Свiтлi сiрi хмари поза мiжгiр'ям починають укриватися фiолетуватою димкою - i чомусь усi червонi дерева, оранжева папороть, жовтi скелi вимальовуються тодi рiзкiше, яскравiше, нiж удень. Наче їх хтось навмисно пiдфарбував. Так триває бiля пiвгодини, в повiтрi пропливають свiтлi й темнi тiнi, нiби вiд хмар, що швидко линуть у небi. А видно все так само прекрасно. Втiм, тiней стає дедалi бiльше й бiльше, вони пробiгають частiше. I коли вони бiжать уже зовсiм одна за одною, - небо раптом одразу темнiшає, i все навколо поринає в дивнi фiолетовi присмерки. Це також iще не нiч, але щойно створилися тi присмерки, - уже нiчого не побачиш i в десяти кроках, усi контури стають розпливчастими, туманними й неясними.
      Так-от, вже зовсiм починали спускатися присмерки. Я розумiла: ще пiвгодини - i Ван Луну буде дуже важко знайти наш корабель навiть за допомогою безнастанних радiосигналiв. I я вже хотiла попросити Вадима Сергiйовича включити зовнiшнiй прожектор, щоб товариш Ван бачив здаля корабель, коли все навколо зануриться в фiолетовий туман, але не встигла.
      Менi здалося, що на далекому схилi мiжгiр'я, на горi, бiля того мiсця, де на скелi майорiв наш червоний прапор, я побачила постать, яка рухалася. Я затиснула рот рукою, щоб не закричати, я боялася, що це менi тiльки здалося, що я даремно примушу Миколу Петровича хвилюватися ще бiльше. Проте нi, це був Ван Лун! Тодi я закричала що було сили:
      - Ван iде! Ван iде! Я бачу його! Миколо Петровичу, Вадиме Сергiйовичу, Ван iде, дивiться!
      Вже не пам'ятаю, що саме я кричала ще. Микола Петрович дивився в iлюмiнатор тiльки хвилинку. I одразу ж таки вiн скомандував:
      - Вадиме, скафандри! Йому погано, вiн, мабуть, задихається.
      I знову я спочатку не зрозумiла, що саме хоче робити Микола Петрович, а потiм було вже пiзно. Вiн i Вадим Сергiйович швидко одягли скафандри i пiшли назустрiч Ван Луну. Якби я зрозумiла одразу, тодi замiсть Миколи Петровича пiшла б я: звичайно, неправильно, що вони залишили мене в каютi! Проте я не встигла нiчого сказати... це було дуже досадно!
      Товариш Ван був iще далеко, але я чiтко бачила його силует на фiолетовому тлi хмар. Вiн живий, вiн повертається, наш вiдважний, надзвичайний Ван Лун! Та хiба ж я бодай на хвилинку могла сумнiватися в тому, що вiн повернеться? I сльози чомусь котилися в мене по щоках, хоч я тодi зовсiм не вiдчувала їх, а тiльки згодом помiтила, що обличчя в мене мокре... Як дивно: людина радiє, вона стрибає i смiється, а з очей котяться сльози, цього нiяк не можна зрозумiти!
      Силует Ван Луна все наближався, вiн уже спускався схилом. Проте чому вiн хитається, спотикається, хапається руками за дерева? Так утомився?.. Звичайно, втомився; але головне - йому вже бракує кисню, вiн задихається. Ой, вiн майже впав! Утримався на ногах, зробив кiлька крокiв i знову захитався... Упав! Сперся на руки на грунтi, сiв, намагається пiдвестися - i знову падає! Жах, вiн не може навiть сидiти, вiн весь час хилиться набiк...
      - Ван задихається! Треба поспiшати йому на допомогу, вiн не може сам дiйти! - кричала я невiдомо кому, бо в кораблi ж не було нiкого.
      Знизу повiльно-повiльно (чи то лише здавалося менi так звiдси?) до Ван Луна пiдiймався схилом хтось у скафандрi, - я, звичайно, не могла розiбрати, хто саме. Проте потiм збагнула, що це Вадим Сергiйович: адже Микола Петрович не мiг би так енергiйно злiзати на скелi, щоб скоротити шлях. Молодець Вадим Сергiйович, вiн пiдiймається не обхiдною легкою стежкою, а навпростець, кручею! А позаду, слiдом за ним поспiшає i Микола Петрович. Ох, хоч би вони встигли, адже до Ван Луна ще далеко!
      Я побачила, що товариш Ван знову впав - i знову трохи пiдвiвся на руках, зiгнувшись, наче шолом став йому страшенно важким. I вiн уже не йшов далi, а повз на колiнах, спираючись на руки. Вiн уже бiля найкрутiшого мiсця схилу... Що вiн робить? Сидячи на грунтi, притулившись до скелi, вiн знiмає шолом. Що це означає? Навiщо? I майже зразу ж таки я зрозумiла:
      "В шоломi дихати вже майже зовсiм нема чим. Ван Лун вирiшив зняти його, бо навiть насичене вуглекислотою повiтря Венери зараз для нього краще, нiж отруєне повiтря в шоломi!"
      Ось вiн зняв шолом i безсило опустив його на грунт. Мабуть, Ван Лун побачив товаришiв, якi поспiшали до нього знизу. Вiн слабко махнув рукою i неначе хотiв щось гукнути. Навiщо, навiщо витрачати сили, товаришу Ван! Краще вже спускайтеся мерщiй!
      Немов почувши мої думки, Ван Лун пiдвiвся на ноги, залишивши шолом бiля скелi. Вiн усе ще хитався, проте почав спускатися назустрiч Вадиму Сергiйовичу. Нi, краще б вiн лишався на мiсцi! Ван не втримався на крутому схилi, змахнув руками i упав. На щастя, вiн не покотився вниз по гострому камiнню, яке могло б поранити його не захищену тепер голову. Мабуть, вiн уже не мiг бiльше рухатися. Йому потрiбне було свiже повiтря, а не вуглекислота Венери, потрiбний був кисень. Вiн лежав нерухомо, голова його звисала набiк. Якщо вiн поворухнеться, - то може скотитися вниз, розбитися... Вадиме Сергiйовичу, мерщiй! Ван Лун, мабуть, зовсiм задихається! I темнi тiнi пробiгають дедалi частiше, зараз стане темно!
      I от Вадим Сергiйович був уже бiля Ван Луна, що лежав без найменших ознак життя. Вiн нахилився, трохи пiдняв голову Вана. Потiм почав стягувати його тiло вниз, не чекаючи наближення Миколи Петровича. У цей момент небо, як i завжди тут на Венерi, майже вмить потемнiшало, i все чисто вкрилося фiолетовим туманом. I я вже бiльше нiчого не могла бачити. Проте все це неважливо, хай, зараз Вадим Сергiйович i Микола Петрович принесуть сюди Ван Луна, все буде гаразд, треба тiльки освiтити їм шлях.
      Я включила зовнiшнiй прожектор. Скерувати його до них я не вмiла, але ж головне полягало в тому, щоб вони виразно бачили, де корабель. Потiм я швидко наповнила киснем з балона двi гумовi подушки (я добре запам'ятала, як робив це Вадим Сергiйович, коли Ван Лун лiкував Миколу Петровича!), приготувала води, розiслала на пiдлозi килим i поклала м'яку подушку. Менi здавалося, що все це я зробила дуже швидко, але щойно я скiнчила, як почула важкi кроки на сходах. Iдуть!
      - Мерщiй, мерщiй, я приготувала все, що треба!
      Микола Петрович i Вадим Сергiйович внесли Ван Луна. Вiн був непритомний. Менi було страшно дивитися на його посинiле обличчя, напiввiдкритi закипiлi губи. Микола Петрович побачив подушки з киснем i, не знiмаючи шолома, приклав наконечник до губiв Вана. А Вадим Сергiйович тим часом уже пiдiймав i опускав його руки, - вiн теж добре пам'ятав, як Ван Лун тодi рятував Миколу Петровича.
      Проте зараз штучне дихання не було потрiбне. Ван Лун спочатку тихо, а потiм глибоко зiтхнув i поворушився. А через кiлька секунд вiн уже жадiбно й прискорено вдихав на повнi груди кисень з подушки, яка швидко худiшала. Я тримала напоготовi другу. Обличчя Ван Луна прояснювалося, з нього почала сходити синява. Очi вiдкрилися. I от на губах навiть з'явилася якась слабка тiнь посмiшки. Вiн зробив iще кiлька глибоких вдихiв, а коли я хотiла замiнити подушку з киснем, вiдсторонив її i рiшуче сказав ще кволим голосом:
      - Вважаю, не треба. Вже гаразд. Коли навколо друзi, це також кисень. Друзi - це дуже добре.
      Спираючись на руки, вiн трохи пiдвiвся i сiв. Микола Петрович, який уже зняв шолом, злякано скрикнув:
      - Ван, обережнiше! Не треба сiдати. Ви ще надто слабкi, вiдпочиньте!
      Втiм, Ван тiльки посмiхнувся. Вiн уже сидiв i дивився на нас очима, що дивно виблискували. Ось його погляд спинився на менi. I мене вразила надзвичайна теплота, з якою вiн дивився на мене, якийсь зовсiм-зовсiм незнайомий вираз його обличчя.
      - Дiвчино... Галинко, спасибi, - сказав вiн повiльно i простягнув менi руку. - Не вмiю багато... говорити. Врятували мене... спасибi! Все.
      Слово честi, ще трошечки - i я розревiлася б, бачачи, що Ван Лун, завжди такий стриманий i незворушний, навiть суворий, зараз хвилюється i затинається. Я стискала руку Вана, дивилася в його розумнi блискучi очi i мовчала, не знаючи, що сказати. А вiн трохи згодом промовив:
      - З лiсу вивели, добре. Тепер допоможiть iще встати.
      Вiн сперся на мою руку i пiдвiвся на ноги. Зробив два-три кроки каютою. Сили поверталися до нього з кожним новим вдихом чистого повiтря, з кожною хвилиною.
      - Трохи хочеться обiдати, - сказав вiн, посмiхаючись. - Чи вечеряти, все одно.
      Ой, адже ж Ван Лун не їв нiчого з самiсiнького ранку! Як це я не подумала сама!
      Через кiлька хвилин вiн уже сидiв за столом i з апетитом вечеряв. А коли Ван, вiдсунувши тарiлку, оглянувся на всi боки, наче розшукуючи щось, Вадим Сергiйович уже подавав йому набиту люльку, а я пiдносила запалений сiрник. Микола Петрович розсмiявся:
      - Мабуть, є рацiя перетерпiти деякi небезпеки, щоб за тобою потiм отак ходили, а, Ван?
      Ван Лун також засмiявся i, з помiтною насолодою випускаючи клуби диму, вiдповiв:
      - Самi вирiшите, Миколо Петровичу. Розповiм - дiзнаєтеся. Було iнодi не дуже весело.
      Вiн стисло розповiв нам про те, що вiдбулося з ним, як йому вдалося врятуватися вiд гiгантської бабки i як вiн добирався до нас. Я не пишу тут про все те, бо розповiдь Ван Луна записана Миколою Петровичем у його журналi. Можу сказати тiльки ось що: я певна, що нiхто з нас не витримав би такого напруження, як вiдважний товариш Ван! А вiн спокiйно закiнчив, немов iшлося не про нього, не про страшнi небезпеки, якi вiн щойно перенiс, а про якiсь звичайнi спостереження:
      - Лишилися два питання. Думав, сам не вирiшив. Цi живi кулi й цилiндри - що це таке? Може, гiпертрофованi бактерiї? Пожирають одна одну, живуть купами. Дуже дивно. Як гадаєте, Миколо Петровичу?
      - Що ж я можу вам сказати, Ван? - задумливо озвався Микола Петрович. Вагаюся так само, як i ви. Коли б я почув подiбну розповiдь на Землi, то, каюся, просто не повiрив би. Адже ж з нашого звичайного погляду не можна уявити собi бактерiї, цю нижчу форму живого iснування у виглядi таких великих iстот. Та ще таких, що дiють отак активно, як ви описали. Втiм, тут, на Венерi, пiсля всього, що нам довелося побачити... життя набуло тут таких своєрiдних форм, що важко наполягати на чомусь, висловлювати певну думку. Прийде час, коли слiдом за нами тут з'являться iншi дослiдники - в даному разi, спецiалiсти-бiологи, - вони зберуть бiльше матерiалу для висновкiв. А ми не будемо квапитися, обмежимося в цiй галузi тими фактами, якi нам довелося спостерiгати на власнi очi. Що iще, Ван?
      - Друге, - це лiс без листя. Теж не розумiю. Чому такий голий? Якщо б пожежа, тодi було б ясно. Але то не пожежа. I папоротi також не залишилося. Чому так, запитаю?
      - Ну, це значно простiше, Ван, - вiдгукнувся Вадим Сергiйович. - Адже ви самi казали, що бачили гусениць?
      - Так, бачив. Величезнi, повзали по деревах.
      - I хмари комах, якi нападали на вас?
      - Теж бачив. I вiдчув, пiдкреслю, - погодився Ван.
      - Найприроднiше припустити, що то був перiод, коли гусеницi перетворювалися на дорослих комах. Вони об'їли все листя на тiй дiлянцi лiсу, пожерли всю папороть. Бiльшiсть з них уже перетворилася на великих комах, а деяка частина ще не встигла.
      Ван Лун замислився.
      - Мабуть, так, - вiдповiв вiн нарештi. - Поспiшав, не здогадався сам. Не було часу думати. Шкодую, що утруднив вас таким простим питанням.
      Менi здалося, начебто Ван Луну справдi трохи досадно, що вiн не змiг сам пояснити це явище. Але я не встигла помiркувати над цим, бо Вадим Сергiйович уже продовжував. I те, що вiн сказав, буквально вразило мене не менше, нiж Ван Луна.
      - Дорогий Ван, - заговорив вiн радiсно, - зате ми з Миколою Петровичем приготували вам такий подарунок, що ви ахнете! Ну, як ви гадаєте, що саме?
      Ван Лун знизав плечима:
      - Як я можу знати? Прошу, скажiть.
      - Ось, читайте! - I Вадим Сергiйович урочисто подав йому списаний з верху до низу аркуш паперу. Ван Лун почав читати - i справдi, ахнув. Недовiрливо поглянув на Вадима Сергiйовича, перевiв погляд на Миколу Петровича. Той стверджувально кивнув головою:
      - Так, Ван, радiограма з Землi. I дуже важлива. Читайте!
      Виявляється, в той час, коли я сидiла бiля мiкрофона i кликала товариша Вана, радiоавтомат астроплана записав нову велику радiограму з Землi. I я нiчого про це не знала! А радiограма, дiйсно, була дуже важлива. Вона змiнювала плани й розрахунки нашого зворотного вильоту. Втiм, про це треба розповiсти докладнiше, щоб усе стало зрозумiлим. Тут двома словами не обiйдешся, бо справа стосується астронавiгацiї, складної науки про зореплавання. Менi самiй довелося довго слухати пояснення Миколи Петровича i товариша Вана для того, щоб зрозумiти. Не знаю, як у мене тут вийде, але я спробую викласти все ясно i коротко.
      Наша експедицiя за всiма розрахунками мусила провести на Венерi рiвно 467 днiв за земним обчисленням (яке збiглося, як ми встановили, з обчисленням часу й на Венерi). Чому саме стiльки, а не на кiлька днiв бiльше чи менше?
      Микола Петрович нагадав, як вiн розказував менi про небесний маршрут нашого астроплана. Ми вилетiли з Землi в той самий момент, коли Венера вiдстала по своїй орбiтi вiд Землi на 54,5 градуса. Це було зроблене тому, що Венера рухається по своїй орбiтi швидше вiд Землi. I поки ми вздовж нашого напiвелiптичного маршруту долетiли до орбiти Венери,- вона якраз встигла до цього моменту опинитися на тiй точцi орбiти, куди домчав наш астроплан. А Земля тим часом вiдстала вiд Венери на власнiй орбiтi на 36 градусiв.
      Ми залишилися на Венерi. А Земля, яка рухається по своїй орбiтi повiльнiше вiд Венери, продовжувала вiдставати вiд неї дедалi бiльше.
      Як же нам бути, якщо ми хочемо вирушити з Венери назад на Землю за таким самим напiвелiптичним маршрутом, - до речi, єдино можливим для нашого мiжпланетного корабля з його обмеженими запасами палива? Адже за час нашого нового перельоту Земля ще бiльше вiдiйде вiд Венери, ми не знайдемо нашу рiдну планету в тiй точцi її орбiти, куди нас приведе напiвелiпс. Вихiд є тiльки один. Нам треба чекати на Венерi до того часу, коли Земля в своєму русi не опиниться попереду Венери на тi ж самi 36 градусiв. Тодi ми, описуючи напiвелiпс, встигнемо якраз наздогнати її. А коли ж це станеться, коли Венера вiдiйде вiд Землi на 36 градусiв?
      Для цього за точними розрахунками мусить минути рiвно 467 днiв. I саме через 467 днiв пiсля того, як ми прилетiли на Венеру, анi на один день не пiзнiше, так само, як нi на один день не ранiше, - астроплан мусить вилетiти у зворотний шлях. Iнакше, якщо порушити план, не витримати термiн, - ми загубимося в мiжпланетному просторi, i нам не вистачить нiяких запасiв палива; щоб добратися до Землi, розшукуючи її на орбiтi.
      Значить, цi 467 днiв були для нас твердим i непорушним строком. На такий саме строк були розрахованi i продукти, взятi експедицiєю, i всi iншi запаси (не рахуючи, певна рiч, непорушного, аварiйного резерву).
      Проте ми пробули на Венерi тiльки два з половиною мiсяцi (точнiше, 82 днi) - i нам пощастило вiдшукати ультразолото, та ще до того вiдкрити iнфрарадiй. Звичайно, в цьому розумiннi нам дуже пощастило. Адже коли б астроплан не опинився в цьому мiжгiр'ї, де ультразолото вийшло майже на поверхню Венери, - нам, можливо, не вистачило б для його розшукiв i всiх 467 днiв. А з другого боку, нам дуже не пощастило, бо астроплан застряв у скелях мiжгiр'я - i тепер невiдомо, як ми виберемося з них. Принаймнi Микола Петрович все ще не розв'язав цього складного питання... Втiм, зараз не про це мова.
      Так-от, розшукавши ультразолото (не кажучи вже про iнфрарадiй), експедицiя могла б вирушати назад. Але нiхто не може прискорити рух Венери по її орбiтi, i тому термiн зворотного вильоту експедицiї також не можна змiнити, не можна вiдлетiти з Венери ранiше, нiж через 467 днiв. А що нам тут робити далi? Тiльки й лишається, що шукати засiб вибратися з скель... Безумовно, для науки дуже цiкаво i важливо вивчати оранжево-червону флору i божевiльно-комашину фауну Венери, я розумiю це. Втiм, щодо мене, то я вже досхочу сита зустрiчами з отими гiгантськими комахами i павуками, що населяють цю планету. Навiть Микола Петрович, i той якось сказав:
      - Дивовижний, чужий для нас свiт ми зустрiли на Венерi. Нiяк не можу звикнути до нього. I що скорiше ми могли б полетiти звiдси, то бiльше я був би радий... Вся ця сила-силенна комах, цi кошлатi й крилатi страховища, мабуть, дуже зацiкавили б iнсектологiв. Їм, як кажуть, тут були б i карти в руки... Але я в основному фiзик i охоче поступлюся мiсцем, вiддам дослiдницьку роботу в цiй галузi спецiалiстам...
      До речi, ми вже не раз сперечалися з приводу того, чому на Венерi (чи, в усякому разi, на тiй її частинi, куди ми потрапили) немає нiяких тварин типу iгуанодонiв i мегалозаврiв, а самi тiльки комахи й павуки, та ще гiгантськi. Пiсля багатьох розмов i припущень Вадим Сергiйович пояснив це так (Микола Петрович також погодився з цим поясненням, тому я його i записала):
      - Як вiдомо, на Землi пiд час юрського перiоду також було чимало комах i взагалi членистоногих. Чому вони були такими численними? Можливо, тому, що для їх iснування був сприятливим пiдвищений процент вуглекислоти в повiтрi юрського перiоду. Те ж саме вiдбувається i тут, на Венерi. Це стосується взагалi великої кiлькостi комах i членистоногих. Проте на Венерi вуглекислого газу набагато бiльше, нiж було його в атмосферi Землi за часiв юрського перiоду. Така кiлькiсть вуглекислоти несприятлива для всiх тварин, крiм членистоногих. I от у процесi боротьби за iснування членистоногi на Венерi перемогли всiх iнших тварин, витiснили їх. А дiставши можливiсть розвиватися без завад з боку iнших тварин, деяка частина членистоногих набула навiть гiгантських форм. Яка частина, якi саме членистоногi й таке iнше - це встановлять дослiдники-спецiалiсти в цiй галузi. Але загальний шлях розвитку фауни на Венерi менi уявляється саме таким.
      Як я вже сказала, Микола Петрович погодився з такою теорiєю Вадима Сергiйовича. А Ван Лун додав:
      - Дуже сумно. Були гарнi тварини, зникли всi цiлком. Лишилися самi гадини. Погана фауна, мисливцi сюди не їздитимуть. А якщо вже треба вбивати цих тварюк, тодi iншими засобами. Не розривними кулями.
      - А якими ж? - поцiкавився Микола Петрович.
      - З хiмiчним порошком для комах. Дустом, чи що. Не знаю, яким саме, незворушно роз'яснив свою думку Ван Лун.
      Ну, я вiдхилилася вiд основної моєї мети - про термiн вильоту з Венери назад на Землю. Повертаюся до неї.
      На Землi вже знають, що нам вдалося розшукати ультразолото. Вони прийняли одну з радiограм Ван Луна. I там продовжують турбуватися про нас. Тому Земля сповiстила про важливе астрономiчне явище, яке може дуже прискорити наш вилiт додому, - якщо, звичайно, ми впораємося до того часу з роботою (а ми з нею вже впоралися, лишилося тiльки знайти засiб вибратися iз скель!). I це прямо надзвичайно цiкаво: начебто сам Всесвiт вирiшив допомагати нам!
      Справа ось яка. Ще перед нашим вильотом з Землi астрономи вiдкрили нову велику комету, яка наближалася до Сонячної системи. Я пам'ятаю, як мама розповiдала менi про це i казала, що в нової комети незвично велика маса, i що тому вона дуже й дуже вiдрiзняється вiд усiх iнших комет, досi вiдомих науцi. Проте тодi орбiта нової комети ще не була обчислена, що, мiж iншим, аж нiяк не заважало їй з великою швидкiстю наближатися до Сонячної системи. А тепер усе вже з'ясоване.
      Виявилося, що нова комета проходить дуже близько (за астрономiчними масштабами, певна рiч!) до Сонця, якраз мiж орбiтою Венери i Сонцем. А потiм шлях нової комети перетинається з орбiтами Венери i Землi i йде далi до невiдомих просторiв Всесвiту. Куди там нова комета полетить потiм, я не знаю, та й самi астрономи, я певна, не знають також. Втiм, наш астроплан, як виявляється, може скористатися з її сили тяжiння так само, як i з сили, тяжiння Сонця, якою ми користалися пiд час польоту на Венеру i збираємося користатися також i на зворотному шляху.
      Нова комета перетне орбiти Венери i Землi незадовго до того, як обидвi цi планети проходитимуть через точку такого пересiчення, Венера ранiше, а Земля пiзнiше. Мабуть, сила тяжiння комети якось вплине i на рух Венери i Землi, вiдбудуться якiсь збурення, не знаю, це стосується тiльки астрономiв; на Землi, крiм них, нiхто i не помiтить отих збурень. Але найголовнiше полягає в тому, що комета своїм тяжiнням може вплинути на шлях нашого астроплана, якщо ми своєчасно опинимося в потрiбнiй точцi простору. Адже ж наш корабель зовсiм не те, що велика планета, вiн неймовiрно маленький порiвняно з крупними небесними тiлами, i маса комети буде сильно впливати на нього.
      На Землi все точно обчислили i сповiстили нас радiограмою ось про що.
      Якщо ми зможемо вилетiти з Венери точно о 12 годинi дня 16 лютого (за земним обчисленням), себто рiвно через сорок два днi з моменту одержання нами радiограми, - то нова комета, пересiкаючи орбiти Венери i Землi, перерiже також i витягнений напiвелiпс, яким летiтиме наш корабель. I пересiче його на якийсь строк пiзнiше, нiж у тiй точцi напiвелiпса опиниться астроплан. Iншими словами, ми будемо в однiй точцi напiвелiпса, попереду, а комета пройде в iншiй точцi напiвелiпса, позаду нас. Он як точно все зважили i розрахували земнi астрономи!
      А тодi комета своїм тяжiнням, по-перше, уповiльнить нашу швидкiсть у просторi (адже ж вона буде позаду астроплана!) i, по-друге, вiдхилить наш курс у бiк земної орбiти, намагаючись потягти астроплан за собою. Тут довелося провести дуже складнi розрахунки: треба було встановити, що вийде внаслiдок складання рiзних швидкостей, тяжiнь i напрямiв руху. Це все так складно, що я не можу навiть розповiдати про таке, бо й сама як слiд не розiбралася. Пам'ятаю лише, що тут на астроплан мусять взаємно впливати: його власна швидкiсть, тяжiння Сонця, тяжiння нової комети i тяжiння Землi. Внаслiдок усього цього астроплан так змiнить свiй курс i швидкiсть, що вздовж якоїсь складної дуги на протязi вiсiмнадцяти днiв буде наближатися прямо до земної орбiти i опиниться на нiй якраз тодi, коли в тiй точцi буде й сама Земля. Мiжпланетному кораблю лишиться тiльки акуратно знизитися на Землi!
      Я спитала у Ван Луна, який пояснював менi все це:
      - Ну, а коли щось вийде не так, коли астроплан, наприклад, полетить вбiк, пролине мимо Землi? Припустiмо, Земля не встигне ще опинитися в тому мiсцi своєї орбiти або пройде по нiй, навпаки, ранiше за нас, - тодi як?
      Проте Ван Лун заспокоїв мене:
      - Забули, Галю, одразу кiлька речей. Нашi астрономи дуже добре лiчать. Це раз.
      - I все ж таки хiба вони не можуть хоча б раз помилитися?
      - Тодi все виправлять земнi пости керування. Це два. Ми будемо близько вiд Землi, вони вiдшукають астроплан у просторi. I допоможуть нам. Це три. Четвертого вже, може, не треба, а? Досить i трьох, Галю?
      - А є ще й четверте, що я забула?
      - Четверте - це ми самi. Ми теж вмiємо лiчити i керувати астропланом. Думаю, у вас мало поваги...
      - До кого? - здивувалася я.
      - До штурмана i капiтана астроплана. Значить, до мене i до Миколи Петровича, пiдкреслю.
      Тут менi вже зовсiм не було чого заперечити...
      I от виходить, що, коли ми зможемо вилетiти з Венери о 12 годинi 16 лютого, через сорок два днi, - термiн нашого перебування тут скоротиться в чотири рази! I ми повернемося на Землю несподiвано швидко, хiба це не чудово?
      Так, усе це дуже добре. Свої завдання експедицiя перевиконала (я маю на увазi знайдений нами iнфрарадiй). Ми можемо вирушати в зворотний шлях у призначений Землею новий строк - i в той же час не можемо. Адже ж астроплан лежить у мiжгiр'ї, в скелях. I якщо ми не знайдемо засобу витягти його з тих скель, тодi не вилетимо звiдси анi 16 лютого, анi в старий строк - через 467 днiв...
      Написала я це - i дуже засмутилася. Що ж нам робити? Якщо вже Микола Петрович досi нiчого не вигадав, то навряд чи тут взагалi можна допомогти справi. В мене є, правда, одна думка, тiльки вона дуже складна, навiть надто складна. Я подумала: а що, коли Земля надiшле слiдом за нами другий астроплан сюди, на Венеру? Адже вiн може спецiально взяти з собою пiдйомнi устрої або, в крайньому разi, просто забрати нас звiдси?
      Втiм, коли я наважилася сказати про це Ван Луну, вiн одразу вiдповiв менi:
      - Не годиться.
      - Але чому? - наполягала я.
      - Треба надто довго чекати. Доки Венера знову не буде позаду Землi на п'ятдесят чотири з половиною градуси. Тiльки тодi зможе полетiти другий астроплан. Знову забули небесну механiку, дiвчино?
      - А не може допомогти ще якась комета?
      - Перше: комети проходять крiзь Сонячну систему не дуже часто. А в потрiбному напрямi ще рiдше. Скажу, разiв у тисячу рiдше. Можу додати ще й друге. Якщо прилетить, скажiмо, другий астроплан, де вiн шукатиме нас? Венера - це не мiсто, де є вулицi й номери будинкiв. Комахи не скажуть, де ми, в якому саме мiжгiр'ї. Карт тут теж немає. Не встигли скласти. I потiм...
      Чомусь Ван Лун одразу обiрвав розмову, наче про щось раптом згадав. I пiшов, навiть забувши запалити люльку, яку вiн щойно набив тютюном. Я нiчого не могла зрозумiти: це вперше вiн обiрвав розмову зi мною так несподiвано рiзко. А головне, потiм, на протязi цiлого вечора Ван Лун не сказав i нiкому iншому жодного слова. Вiн ходив по каютi i щось бурмотiв про себе, вiдмахуючись вiд будь-яких запитань. Навiть Миколi Петровичу вiн коротко вiдповiв:
      - Хочу трошки подумати. Згадую одну рiч. Потiм скажу, пробачте.
      А вже перед самим сном Ван Лун пiшов до навiгаторської рубки i хвилин десять сидiв там. Ми вже лягали спати, коли вiн хуткими кроками вийшов звiдти i сказав якось особливо значуще:
      - Миколо Петровичу, чи не можна трохи зачекати спати? Маленька думка, пробачте. Трудно вiдкласти на ранок, ледь-ледь хвилююся, знаєте...
      Як тут було не зацiкавитися? Ван Лун - i раптом говорить сам про себе, що хвилюється, хоча й "ледь-ледь"!
      - Слухаю, Ван, - вiдповiв Микола Петрович. - У чому рiч?
      - Може бути, дуже помиляюся. Не знаю. Прошу подивитися. Ось на це. Вiн поклав на стiл папiр, на якому був накреслений якийсь план.
      - Схоже на грубу карту, - проронив Микола Петрович. - Втiм, що на нiй зображено? Пояснiть, Ван.
      I Вадим Сергiйович, i я уже вп'ялися в принесений Ван Луном план. Що ж справдi на ньому?
      - Це от - наше мiжгiр'я, - заговорив Ван Лун, показуючи пальцем. Пробачте, поспiшав, вийшло не дуже чiтко. Мiжгiр'я iде пiвколом сюди й сюди. З цього боку - багато скель. Бачите, гадаю? З iншого боку воно робить ще два, як це сказати?.. Так, два колiна. I тут протiкає ручай. Все це недалеко. Гадаю, кiлометри два-три вiд астроплана. Ручай впадає в море. Тут показано. Тiльки воно дуже велике, це море, не влiзло на рисунок. Йде за обрiй, таке велике.
      Не лише Микола Петрович i Вадим Сергiйович, але навiть i я дивилася на рисунок з ваганням. Це було майже як карта. Але звiдки Ван Лун мiг довiдатися про всi тi ручаї, скелi, море? Як вiн мiг накреслити цю карту? А вiн вiв далi:
      - Ще не все про море, зауважу. У нього впадає не тiльки ручай з мiжгiр'я. Оця рiчка також. Широка, багато води. Мiжгiр'я йде пiвколом, рiчка також. Прямо поряд. Багато думав, чому так? Весь час думав, знаєте.
      - I що ж, Ван? Що ви надумали? Чому це так вас зацiкавило? - спитав здивований Микола Петрович.
      - Дуже важливо, Миколо Петровичу. Якщо не помиляюся, не знаю, звичайно. Тут, з одного боку мiжгiр'я, сказав уже, багато великих скель. Наче вiд землетрусу, скажiмо. Висока стiна з скель. А злiва вiд неї - мiжгiр'я. А справа - та велика рiчка. Гадаю, рiчка ранiше, дуже давно протiкала нашим мiжгiр'ям. Потiм стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони перегородили шлях рiчцi. Як гребля. Тодi рiчка потекла iншим рiчищем, поряд. Отут. I прийшла, як i ранiше, до моря. Пробачте, дуже багато говорю... - Ван Лун перевiв дух.
      Вiн уже збирався продовжувати, але Микола Петрович, який слухав Ван Луна дедалi уважнiше й уважнiше, раптом широко розкритими очима подивився на нього i вигукнув:
      - Ван, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили i розповiли нам, правильно...
      - Вважаю, так, Миколо Петровичу, - пiдтвердив Ван Лун, уже посмiхаючись.
      - Тодi... тодi все дуже просто! Ми можемо полетiти з Венери! I навiть полетiти в новий строк! Ван, ви... ви... - Микола Петрович не знаходив слiв. А я, все ще нiчого не розумiючи, поглядала то на одного, то на другого.
      - Тодi, значить, помилки немає. Якщо ви також дотримуєтеся подiбної думки, - заключне Ван Лун, задоволено беручись за люльку.
      - Та яка там помилка, Ван! - збуджено вигукнув ще раз Микола Петрович. - Вадиме, Галю, дивiться!
      Вiн узяв олiвець i знову схилився над рисунком.
      - Очевидно, - говорив Микола Петрович, показуючи олiвцем, - досить усунути оцю перепону, вашу кам'яну стiну, - вiн перекреслив накопичення скель, нарисоване Ван Луном у верхнiй частинi мiжгiр'я, - як вода з рiчки рине старим рiчищем. Вона наповнить мiжгiр'я до країв i винесе з нього наш астроплан. Корабель опиниться на морi - i ми зможемо вiльно стартувати з його поверхнi. Кращого i бажати не можна, друзi мої!
      Ван Лун мовчки кивнув головою: мабуть, вiн вважав, що сказав уже все, тепер буде вирiшувати Микола Петрович...
      Того вечора ми довго не лягали спати. В астропланi точилися нескiнченнi розмови - i про що тiльки не говорили ми, наелектризованi можливiстю швидкого повернення на Землю, що раптово вiдкрилася перед нами! Звичайно, я не можу тут записати всього; але дещо сказати необхiдно.
      Насамперед, мене дуже цiкавило, звiдки Ван Лун мiг довiдатися про рiчку, яка протiкає поруч з нашим мiжгiр'ям, про завал iз скель, що перетинав шлях рiчцi, про море, в яке впадає рiчка, - одним словом, як вiн мiг накреслити свою карту? А виявилося все дуже просто, за старим росiйським прислiв'ям "немає лиха без добра".
      Все це Ван Лун бачив згори, пiд час свого вимушеного польоту, коли його несла в кiгтях гiгантська бабка. Тодi вiн просто помiтив своєрiднi обриси рiчки, мiжгiр'я i моря, проте не мав анi часу, анi можливостi обмiрковувати i робити висновки. А наштовхнула його на щасливу думку, як це не дивно, я сама, хоча й не пiдозрювала про таке. От коли ми розмовляли з ним про другий астроплан, який мiг би прилетiти за нами на Венеру, Ван Лун сказав, що нас важкувато було б вiдшукати тут. I додав, що карти Венери ще не складенi. А сказавши це, вiн раптом замовк i замислився. Вiн згадав про свої спостереження з повiтря!
      Пам'ять Ван Луна дивовижна. Менi здається, що вiн прямо не може будь-що забути. Iнодi вiн нагадує нам про такi дрiбницi, якi менi, наприклад, навiть трудно було б взагалi згадати, хоча бачили ми їх разом з ним. Тiльки я не звернула на них нiякої уваги, а вiн усе, цiлком усе вiдзначає в своїй надзвичайнiй пам'ятi. I цього разу вийшло теж так. Ван Лун згадав про панораму, яка вiдкрилася перед нашими очима пiд час першої вилазки, коли ми опинилися на високiй скелi. I пов'язав тодiшнi враження з тим, що побачив пiд час польоту в кiгтях бабки. А тодi почав обмiрковувати: чому рiчка протiкає поруч з мiжгiр'ям? I зрештою додумався до того, що течiя цiєї багатоводної рiчки може допомогти нам визволити астроплан iз скелястого мiжгiр'я. Тепер менi страшенно хочеться стати такою самою спостережливою i кмiтливою, як товариш Ван. Втiм, це не дуже легко, як я бачу...
      Друге, що менi треба записати в щоденнику, - це про наш панорамний радiолокатор, на який Микола Петрович так покладався i який так пiдвiв нас. Адже ми весь час роздумували: як могло трапитися, що цей радiолокатор, який бездоганно дiяв на Землi, раптом тут, на Венерi, вiдмовився працювати? Що ближче астроплан пiдлiтав до Венери, то гiрше дiяв панорамний радiолокатор; а над хмарами Венери, коли його допомога була найбiльш потрiбною для благополучної посадки, вiн i зовсiм вiдмовився працювати. В чому тут рiч?
      Тепер з'ясувалося i це. В усьому винний iнфрарадiй з його мiцним випромiнюванням. На Венерi багато iнфрарадiю i його випромiнювання обгортають планету так само, як i хмарна пелена. Промiння нашого панорамного радiолокатора через це перекручувалося тим бiльше, чим ближче ми пiдлiтали до поверхнi Венери. Тому на екранi радiолокатора i з'явився той блакитнуватий мiнливий туман, який кiнець кiнцем i затягнув собою цiлком видиме зображення. Микола Петрович сказав з цього приводу:
      - Майбутнiм експедицiям на Венеру доведеться користатися для посадки мiжпланетних кораблiв не радiолокаторами, якi не можуть добре дiяти там, де багато випромiнювання iнфрарадiю. Вони, тi майбутнi експедицiї, користуватимуться замiсть радiолокаторiв приладами з iнфрачервоним промiнням, невидимим для звичайного ока. Влаштування таких приладiв нагадує роботу радiолокатора, але iнфрарадiй їм уже не завадить.
      I нарештi, треба записати ще трохи про самий iнфрарадiй i про те, як зрадiв Вадим Сергiйович.
      Уже пiзно вночi Ван Лун звернув увагу на характерне постукування, яке долинало з навiгаторської рубки. То працював автомат, що записував радiопередачi з Землi.
      - Нова радiограма!
      Скажу коротко. Земля допомогла нам i в тому, що чи не найбiльше непокоїло й хвилювало Вадима Сергiйовича. Радянськi вченi у вiдповiдь на наше прохання провели складнi теоретичнi розрахунки i сповiстили нам про те, як знешкодити вплив космiчного промiння на iнфрарадiй пiд час перельоту Венера - Земля! Виявляється, ми маємо в руках надiйний захист iнфрарадiю вiд космiчного промiння, - i зовсiм не подумали про це. Ультразолото!
      Воно ще краще вiд свинцю затримує космiчне промiння. Адже це дуже важкий елемент, непроникливий майже для будь-якого промiння, будь-яких електрочастинок, навiть найшвидших. Чим бiльше ми зможемо взяти з собою ультразолота, тим бiльше вiзьмемо i iнфрарадiю, он як виходить!
      Iнфрарадiй треба укласти так, щоб його з усiх бокiв закривав шар ультразолота, i тодi до нього не проникне нiяке космiчне промiння, ми можемо бути цiлком певнi...
      Коли б я була письменником, я, можливо, i описала б радiсть Вадима Сергiйовича в той момент, як вiн прочитав цю радiограму. Втiм, я не вмiю так барвисто писати, та й не хочу багато говорити про це. Тим бiльше, що Вадим Сергiйович мiг би й сам подумати, як менi доводиться нiяковiти через нього.
      Виходить так, що коли в нього трапляється якась радiсть, то перше, що вiн робить, це кидається мене цiлувати. Можливо, я й не говорила б нiчого, не заперечувала, бо я розумiю, як це буває, коли трапляється щось дуже приємне i просто не пам'ятаєш себе вiд радостi. Але не можна ж бути таким божевiльним, нiби вiн тiльки й чекав слушного випадку!..
      I як тут не знiяковiти (хай воно менi навiть i приємно самiй!), якщо товариш Ван пiсля таких вихваток Вадима Сергiйовича раптом говорить:
      - Iнфрарадiй - дуже добре. Пакування ультразолотом - також добре. Роблю нове наукове вiдкриття, Миколо Петровичу.
      - Яке саме, Ван? - посмiхнувся Микола Петрович, наче заздалегiдь знаючи, в чому рiч.
      - Моє вiдкриття, скажу - iнфрапоцiлунок. Не жартую. Як тiльки новини з iнфрарадiєм, Вадим радiє - цiлує Галиночку. Чому так? Чому не мене, не вас, Миколо Петровичу, а лише її? А тому, що вона вiдкрила iнфрарадiй. Значить, вiн i впливає на Вадима. Поцiлунок, отож, наслiдок впливу iнфрарадiю. Наукова назва - iнфрапоцiлунок. Запишiть моє вiдкриття до журналу, шанобливо прошу.
      Певна рiч, Микола Петрович розсмiявся. Ну, а менi як?..
      Роздiл чотирнадцятий,
      який за задумом автора мусив бути
      заключним, бо вiн описує не тiльки
      пiдготовку експедицiї до повернення на
      Землю, але й вилiт астроплана з Венери в
      зворотний шлях.
      Днi пiдготовки до зворотного шляху проходили з незбагненною швидкiстю, - мабуть, тому, що з самого ранку i до пiзньої ночi вони були сповненi напруженої як нiколи роботи. Мандрiвники знали, що за короткий строк, який залишився, їм треба не тiльки виконати все, що входило взагалi в коло їх обов'язкiв, але ще й визволити астроплан iз скель, якi мiцно тримали його на днi мiжгiр'я.
      Для того, щоб здiйснити несподiвано смiливу пропозицiю Ван Луна, треба було попередньо з'ясувати дуже багато речей. Який рiвень води в тому мiсцi рiчки, де її старе рiчище перетяте кам'яним пасмом; який характер i структура самої скелястої греблi, що мiцно стримувала натиск води; як зруйнувати цю природну греблю в потрiбний момент, щоб уся маса води стрiмливо наповнила мiжгiр'я i, виштовхнувши астроплан з пастки, створеної скелями, винесла його в море?.. Та й взагалi, чи вистачить у рiчцi, бодай i великiй, води для виконання рискованого плану? Адже ж мова йшла не про човен, не про якусь невеличку рiч, а про великий мiжпланетний корабель та ще й затиснутий скелями.
      Сприятливою була тiльки одна обставина. Скелi затискували кормову, вузькiшу частину астроплана, який лежав у мiжгiр'ї так, що його нiс був скерований у бiк моря. Якщо потiк води виявиться досить потужним, тодi, вдаривши в кормову частину корабля, вiн мусив би вiдносно легко виштовхнути астроплан iз скель i понести його мiжгiр'ям далi, до моря. Втiм, усе це поки що лишалося тiльки припущенням, яке треба було пiдкрiпити точними розрахунками. А розрахунки вимагали ретельного вивчення скелястої греблi, вимiрiв рiвня води, пiдтримуваного нею, i багатьох iнших спостережень.
      Тому в першi ж таки днi пiдготовки до верхньої частини мiжгiр'я вирушив озброєний загiн дослiдникiв у складi Вадима Сергiйовича Сокола, Ван Луна i Галини Рижко. Завдання, яке поставив перед ними академiк Риндiн, зводилося ось до чого:
      - Не вiдволiкаючись нi на якi побiчнi спостереження, вимiрити природну греблю, зробити промiри води, визначити найзручнiшi засоби висадження греблi в потрiбний, заздалегiдь призначений момент. I, звичайно, пiдготувати все для такого висадження якнайшвидше, щоб до 16 лютого корабель був уже не в мiжгiр'ї, а на поверхнi моря.
      Заклопотанiсть не сходила з обличчя Миколи Петровича протягом усiх тих днiв. Вiн ясно уявляв собi всi труднощi, якi стояли перед експедицiєю в зв'язку з новим, гранично стислим строком готування до вильоту. Турбувала його i погода, яка помiтно гiршала. Якщо пiдiйти до Венери з земними мiрками, то було дуже схоже на те, що наближався перiод злив. Небо набухало вологою, потемнiлi хмари тягнулися важкою безнастанною чередою над мiжгiр'ям - i здавалося, що з кожним днем вони нависають нижче й нижче. Кiлька разiв проходили невеликi грози - i в цьому також могла таїтися серйозна небезпека.
      - Якщо розпочнуться тривалi зливи, - дiлився своїми побоюваннями з товаришами Микола Петрович, - то ми будемо замкнутi в астропланi. Тодi нема чого й думати про роботу бiля греблi. А коли до того ж природа Венери нагородить нас ще й мiцними грозами, тодi становище, боюся, ще бiльш ускладниться. Блискавки можуть бути дуже небезпечними для нас.
      - Але ж тут, на днi мiжгiр'я, блискавки не дiстануть до корабля, Миколо Петровичу, - заперечила Галя Рижко.
      - Справа не в цьому, - вiдповiв Риндiн. - Я не боюся прямого удару блискавки в астроплан. Крiм усього iншого, ми маємо ще непоганий громовiдвiд - наш зонд-антену. Проте кожна блискавка - складне i небезпечне для нас електричне явище. Пiд час грози в повiтрi можуть з'являтися вiльнi блукаючi електричнi заряди. А хiба ж ми знаємо, як буде реагувати на них зiбраний нами докупи iнфрарадiй?
      - А наше ультразолоте панцирування? Адже воно мусить захищати iнфрарадiй вiд будь-яких стороннiх впливiв? - здивувалася Галя, якiй здавалося, що тепер про iнфрарадiй взагалi нема чого говорити.
      - Сподiваюся, що буде саме так, - пiдтвердив Риндiн. - Проте все це лише припущення, i ми мусимо до всього ставитися критично, друже мiй. Краще помiркувати i зважити заздалегiдь, нiж опинитися вiч-на-вiч з неприємною несподiванкою. В усякому разi, добре, що ми майже впоралися з пакуванням iнфрарадiю, спасибi нашому Вану!
      Справдi, Ван Лун допомiг i тут своєю новою простою й дотепною пропозицiєю. Важке ультразолото виявилося дуже м'яким металом, його можна було не лише кувати, але й легко розплющувати. Ван Лун установив бiля скелi електричний молоток, пристосувавши до нього широкий наконечник. Самородки ультразолота майже вмить розплющувалися пiд частими ударами електричного молотка i перетворювалися на тонкi аркушики, млинцi неправильної форми. Але й бiльше того: окремi такi млинцi, складенi краями, пiд ударами молотка легко зрощувалися, створюючи досить великi пластини. Такi пластини Ван Лун закрiплював уздовж стiн складу, куди зносили iнфрарадiй, вистилав ними пiдлогу, викладав стелю.
      - Ультразолота кiмната, - жартувала Галя Рижко. - Забавно: у банках звичайно золото ховають у сейфах, а ми, навпаки, робимо саме сейф з нашого ультразолота!.. Товаришу Ван, ви - великий винахiдник, слово честi!
      - Втiм, не дуже великий, - теж жартiвливо вiдповiдав Ван Лун, продовжуючи спорудження ультразолотого панцирного футляра для iнфрарадiю. Гумовi кружки на каблуках вигадав не я, зауважу. Iнший винахiдник, дуже великий. Навчав мене ходити в астропланi, так.
      - Ну от, згадали, - вiдмахнулася Галя. - Ще й глузуєте з мене! А от побачите, коли полетимо назад, знову будете ходити в свiтi без ваги за моєю системою!
      - От я й кажу: великий винахiдник не я, iнший. Несiть, до речi, iнфрарадiй, Галю. Менше розмов, бiльше дiла, нагадаю. Мерщiй закiнчувати треба, Микола Петрович квапить! Завтра зранку треба йти до греблi, забули?
      Перша ж таки вилазка до верхньої частини мiжгiр'я пiдтвердила всi передбачення Ван Луна. Справдi, велика й глибока рiчка круто завертала тут убiк. Вона розлилася широким повноводним озером, високий рiвень якого пiдтримувало титанiчне накопичення скель, що замикали мiжгiр'я.
      Навiть не маючи геологiчних знань i досвiду Сокола, можна було легко уявити собi те, що вiдбулося тут за далеких минулих часiв. Катастрофiчний землетрус зруйнував скелясту гору, ламанi обрiї якої виднiлися високо над мiжгiр'ям. Крупнi уламки, цiлi брили камiння звалилися вниз i завалили мiжгiр'я, яким колись протiкала рiчка, спинили її течiю. Створилася величезна запруда - i вода, яка зiбралася в нiй, знайшла собi зрештою iнший вихiд, проклавши нове рiчище в обхiд мiжгiр'я.
      Пiднявшись схилом мiжгiр'я на гребiнь високої природної греблi, мандрiвники мимохiдь спинилися, враженi величною панорамою, що вiдкрилася перед їх очима. Лiворуч розкинулася широка дзеркальна гладь повноводного озера, в якiй вiдбивалися важкi хмари, що низько пливли в небi. Праворуч збiгав униз крутий обрив - i високi цикадеї з червоним пiр'їстим листям, що росли бiля його пiднiжжя, здавалися звiдси, згори, малесенькими деревцями, якi нiби боязко ховалися в похмурiй глибинi мiжгiр'я. А ще далi око могло розрiзнити довгу металiчну сигарку, яка, тьмяно виблискуючи, лежала мiж високими скелями. То був затиснутий на днi мiжгiр'я астроплан "Венера-1".
      Вадим Сокiл провадив обмiри, старанно записуючи всi данi. Галя Рижко старанно допомагала йому, хоча, правду кажучи, їй здавалися навiть зайвими всi цi копiткi вимiри глибини озера, висоти скелястої греблi, ширини мiжгiр'я - та хiба мало ще промiрiв робив геолог? Галя ставила перед собою запитання: навiщо все це? Адже ж i без того ясно було, що досить знищити скелясту перегородку - i вода бурхливим, стрiмливим потоком наповнить мiжгiр'я вщерть, до самих країв. Вода величезного дзеркального озера... Як чудово було б викупатися, поплавати, похлюпатися в нiй! А мiж iншим, ця мрiя зовсiм не така вже нездiйсненна, якщо подумати. Якi-небудь десять-п'ятнадцять хвилин, потрiбнi для купання, можна було б провести i без скафандра, нiчого страшного в цьому немає...
      Ван Лун помiтив, як Галя оглянулася i, вагаючись, подивилася на нього. На здивування дiвчини, вiн, наче розумiючи, пiдморгнув їй i посмiхнувся:
      - Викупатися захотiлось, так?
      - Але як ви довiдалися? Адже ж я нiчого не говорила...
      - Не дуже трудно зрозумiти. Коли самому хочеться теж, - вiдверто вiдповiв Ван Лун.
      Очi Галi загорiлися:
      - Значить, можна, товаришу Ван?
      Ван Лун заперечливо похитав головою. Вiн уже не посмiхався, а навпаки, з докором дивився на дiвчину:
      - Помiчаю, ви забули мою розповiдь. Про те озеро в лiсi i про його мешканцiв.
      Галя здригнулася. Змiї, дивовижнi огиднi гади, п'явки... так, звичайно, нiхто не знає, якi iстоти таяться пiд зовнiшньо такою привабливою дзеркальною поверхнею цього озера... Яка шкода!
      Сокiл тим часом уже закiнчив вимiри. Хвилин десять вiн сидiв, заглибившись у розрахунки. Потiм покликав до себе Ван Луна.
      - Потрiбнi будуть три свердловини, Ван, - сказав вiн. - Давайте перфоратор, почнемо.
      - Думаю, чи не мало? Гребля, звернiть увагу, дуже велика.
      - Мiць атомiту не менша, Ван. За розрахунками вистачило б i двох свердловин. Я хочу зробити три для того, щоб уламки були дрiбнiшими. - I Вадим Сокiл рiшуче взявся за перфоратор.
      Галя здивовано спитала:
      - А чому треба, щоб уламки були дрiбнiшими? Хiба це має для нас якесь значення?
      Натискуючи на перфоратор, що пiдстрибував в його руках, геолог вiдповiв:
      - Має... i досить серйозне значення, Галиночко. Цi скелi, як бачите... дуже твердi. Перфоратор бере їх з трудом. Взагалi, це непогано. Тверде середовище вчинить бiльший опiр атомiту, вибух буде мiцнiшим. Але ж пiсля вибуху вода рине таким стрiмким потоком, що понесе з собою уламки скель. А коли крупнi брили почнуть бомбардувати астроплан, тодi що? Пробоїни! Нi, хай вже краще будуть дрiбнi уламки, атомiту в нас вистачить, можна не економити!..
      Три глибокi свердловини, зробленi у величезних скелях, що являли собою немов мiцнi пiдвалини високої греблi, були наслiдком першої вилазки.
      Друга вилазка вiдiбрала значно бiльше часу, бо мандрiвникам довелося нести з собою важкi металiчнi цилiндри з атомiтом i тому не раз зупинятися по дорозi для вiдпочинку. Проте зовсiм не вiд ваги вантажу i не вiд утоми Галя Рижко була цього разу незвично мовчазною i задумливою. I навiть на запитання товаришiв вона вiдповiдала односкладово i кволо. Їй не хотiлося признаватися в тому, що вона аж нiяк не може позбутися огидного почуття страху, - страху перед атомiтом.
      Так, звiсно, їй нiщо не загрожувало, атомiт у металiчному цилiндрi був мирним i спокiйним. Галя твердо знала, що атомiт за нормальних умов може вибухати тiльки за допомогою електричної iскри. Все це так. Але в ньому, що там не кажи, прихована така страшна, гiгантська мiць! I хто знає, всякi там випромiнювання iнфрарадiю або ще що-небудь...
      Галi й самiй було соромно, що вона мiркує, як боягуз, вона старанно вiдганяла вiд себе подiбнi думки. Втiм, вони весь час поверталися до неї. I кожного разу, коли ноги дiвчини сковзалися на кам'янистому гладкому грунтi або спотикалися об корiння дерев, яке виступало де-не-де назовнi, її серце хололо, а потiм приходив нестерпний сором за малодушнiсть, яку до того ж могли ще й помiтити супутники...
      Втiм, ось мандрiвка до греблi закiнчилася. Цилiндри з атомiтом стояли бiля свердловин, Вадим Сокiл i Ван Лун перевiряли електропроводку. Галя, вiдпочиваючи, сидiла на березi озера i лiниво поглядала на його дзеркальну мирну поверхню, в якiй, як i ранiше, вiдбивалися низькi хмари, що повiльно пливли в небi. Облямоване високими скелястими схилами, якi надавали всiй мiсцевостi дикого i суворого вигляду, озеро було напрочуд спокiйним, нiщо не турбувало його рiвну поверхню.
      Галя думала: невже ж i в цiй мирнiй, такiй прозорiй водi, пiд її чистою, свiтлою поверхнею, якої не туманили навiть найменшi жмурки,- невже й тут iснують якiсь страшнi тварини? Невже i ця дзеркальна гладiнь ховає пiд собою небачених драконiв чи iнших страховищ?
      Красивий золотавий метелик пролетiв бiля дiвчини, трiпочучи в повiтрi широкими строкатими крилами. Вiн покружляв над берегом, мов не наважуючись наблизитися до води. А потiм все ж таки полетiв над нею, часом спускаючись до самої поверхнi озера, часом пiдiймаючись вище. Метелик летiв далi й далi, виразно помiтний на сiрому тлi неба.
      Галя неуважливо стежила за ним таким самим лiнивим, поглядом. I раптом дiвчина здригнулась i випросталася. їй здалося, що там, далеко вiд берега, де пролiтав тепер золотавий метелик, на поверхнi води щось хлюпнуло. Що це?
      Розбризкуючи воду, над тихою гладiнню озера з'явилася величезна плеската голова з довгим рогом промiж очей. Вона блискавично висунулася з води, роззявила широку пащу, з якої вилетiв тонкий, мов стрiчка, звивистий язик, - i метелик зник.
      - Товаришi! - скрикнула Галя. - Дивiться!
      Через кiлька секунд обидва її супутники були вже на гребенi бiля дiвчини. Сокiл вiдстiбав кришку кобури свого пiстолета - уроки минулих пригод на Венерi не пройшли для нього даремно. В руках Ван Луна була його вiрна автоматична гвинтiвка. Ледве чутно клацнув запобiжник.
      Гiгантська iстота пливла озером. Довга гнучка шия її, розподiлена на добре помiтнi кiльця, несла на собi плескату змiїну голову з твердим рогом. Тулуб лишався схованим пiд водою. Тварина пливла вздовж берега, озираючись на всi боки опуклими блимаючими очима. Час вiд часу над водою з'являвся тонкий хвiст з двома довгими вiдростками. Та ще можна було, придивившись, помiтити широкi плавцi, що повiльно рухалися у водi.
      Гвинтiвка Ван Луна неквапливо пiдiймалася, ловлячи на мушку плескату голову тварини. Але Сокiл зробив крок уперед i схопив рукою ствол гвинтiвки Ван Луна. Той здивовано поглянув на нього:
      - Чого хочете, Вадиме? В чому рiч?
      - Не треба стрiляти, Ван, прошу вас.
      - Чому, дозволю собi спитати? - поцiкавився Ван Лун.
      - Наша робота наближається до кiнця, Ван. Хто знає, чи не викличе ваш пострiл уваги ще якихось потвор... i це завадить нам, не дасть закiнчити справу сьогоднi... Не стрiляйте, дорогий Ван, дiдько з нею, цiєю твариною, хай пливе, куди їй завгодно!
      Сокiл мав рацiю. Мандрiвникам нiщо зараз не загрожувало, тварина не збиралася нападати на них. Ван Лун опустив долу гвинтiвку i засмучено дивився, як невiдома iстота неквапливо вiдпливала далi й далi. Вперше вiн побачив тут щось нiбито придатне для полювання - i, як на зло, йому доводилося утриматися вiд пострiлу!
      Нарештi, рогата тварина зникла, сховалася за мисом. Ван Лун, наче згадавши щось, обернувся до Галi. Його очi були вже насмiшкувато примруженi.
      - Ну як, хочеться викупатися, спитаю вас? Є весела компанiя, чи не правда? - його рука зробила широкий жест у бiк озера.
      Галя сердито вiдмахнулася вiд нього: i навiщо iронiзувати?..
      Мандрiвники закiнчили заряджати свердловини. Перелитий у довгi стальнi трубки атомiт був закладений в скелi; отвори Сокiл забив металiчними пробками. Лише тонкий чорний провiд, що виходив з-пiд тих пробок, указував тепер мiсце, де були потужнi заряди атомiту, якi мусили висадити в повiтря важке кам'яне тiло греблi.
      Тонкi чорнi проводи, що виходили з свердловин, з'єднувалися разом у маленькiй круглiй коробцi - i звiдси дном мiжгiр'я помiж скелями тягнувся мiцний просмолений зверху кабель у металiчному панцирi. Цей кабель був прокладений на вiдстанi майже пiвтора кiлометра до мiжпланетного корабля. Схованi в ньому проводи сполучалися з контактним устроєм на пультi керування астропланом. Отже, роботи по пiдготовцi вирiшальної операцiї - висадження в повiтря скелястої греблi - були закiнченi.
      Ще кiлька днiв вiдняла перевiрка небезпечного вантажу корабля i його пакування. Микола Петрович власними руками промацав кожне з'єднання ультразолотих пластин, якi захищали iнфрарадiй, вимiрив дозиметром випромiнювання поза стiнами складу. Сокiл занепокоєно стежив за кожним рухом академiка, за виразом його обличчя: та невже ж Микола Петрович виявить якийсь промах, якусь неточнiсть?.. Втiм, нi, академiк Риндiн був задоволений. Зроблено все, передбачене розрахунками i точним розпорядком пiдготовки до зворотного вильоту. I Сокiл полегшено зiтхнув: експедицiя таки привезе на Землю вiдкритий нею на Венерi iнфрарадiй!
      Увечерi того ж дня Риндiн звернувся до товаришiв:
      - Друзi мої, як i ранiше, я не хочу приховувати вiд вас навiть найменших моїх побоювань. Завтра вранцi ми висаджуємо в повiтря греблю. Ми сподiваємося, що бурхливий потiк води, який рине внаслiдок цього до мiжгiр'я, виштовхне наш корабель iз скель i винесе його потiм у море. Все це так. Навiть зараз, у навантаженому станi, наш астроплан легший вiд води, вiн мусить сплисти, - якщо звiльниться iз скель. От про це саме "якщо" я й вважаю своїм обов'язком попередити вас.
      У мовчаннi вiн вiдпив води iз склянки, яка стояла перед ним, i продовжував таким самим серйозним тоном:
      - Ми сподiваємося, повторюю, що все це вiдбудеться саме так. Втiм, ви знаєте, що ми позбавленi можливостi перевiрити розрахунками те, що станеться пiсля висадження греблi. Цiлковитої певностi в тому, що потiк води звiльнить наш корабель, немає i не може бути. Не виключена, строго кажучи, i iнша перспектива, значно менш райдужна. Натиск води може бути недостатнiм для того, щоб виштовхнути астроплан iз скель. Тодi вiн, природно, не спливе. А через те, що течiя рiчки в подальшому пiде старим рiчищем, мiжгiр'ям, астроплан лишиться лежати вже на днi рiчки, пiд водою. В такому разi - ми вiдрiзаємо для себе будь-яку можливiсть зворотного старту... залишиться тiльки одне - висаджувати пiд водою скелi, якi затримують корабель. А така операцiя бiльше, нiж небезпечна... Отож я виклав вам мої побоювання. Скажiть, що ви думаєте з приводу всього цього. Ви мусите зрозумiти, що зараз нам потрiбне спiльне тверде рiшення.
      Микола Петрович замовк, чекаючи вiдповiдi. Першим вiдгукнувся Вадим Сокiл.
      - Але ж те, що ми збираємося здiйснити, Миколо Петровичу, нам так чи iнакше треба зробити? Навiть коли б ми спробували зараз висаджувати скелi, корабель все одно не зможе стартувати з мiжгiр'я, з цiєї кам'яної пастки. Значить, так чи iнакше - мiжгiр'я треба наповнити водою, щоб астроплан сплив. Я - за рiшучi дiї!
      - Гадаю, Вадим правильно сказав, - одiзвався i Ван Лун. - Можна, звiсно, спочатку висадити скелi навколо корабля. Це небезпечно, вважаю. Краще спробувати воду. А тодi, якщо буде потреба, взятися i за скелi. Моя думка така. Iнакше не можна, пiдкреслю.
      - А ви, Галю? Я хочу чути й ваш голос, - повернувся академiк Риндiн до Галi Рижко. - Ви давно вже стали повноправним членом нашої експедицiї, чому ж ви мовчите?
      - Вадим Сергiйович i товариш Ван уже все сказали, Миколо Петровичу, збентежено вiдповiла Галя. Що вона могла додати ще? Хiба тiльки одне, - що їй страшенно хотiлося якнайшвидше вирушити назад, на Землю. Втiм, це й без того всi знають...
      - Тодi - ухвалено. Завтра вранцi вирiшиться все, - заключив Риндiн. - А зараз - спати, друзi. Ранок ми мусимо зустрiти мiцними i бадьорими, попереду великi випробування!..
      Проте як могла Галина заснути, знаючи, що тiльки одна нiч вiддiляє її вiд вирiшальної подiї? Як зупинити, заспокоїти думки, якi весь час тривожно нагадують про те, що говорив Микола Петрович? Мiнливий фiолетовий присмерк глибокого мiжгiр'я, - невже ж i справдi сьогоднi вона бачить його востаннє? А якщо завтра все буде в порядку, якщо астроплан вийде на поверхню величезного моря, куди впадає рiчка, - тодi пiслязавтра буде дано зворотний старт з Венери на далеку рiдну Землю... Батькiвщина, мама, друзi - як хороше! I звичайно ж таки, Галя не помiтила, як охопив її глибокий рiвний сон. Дiвчинi здавалося, що вона лише на хвилинку заплющила очi, як одразу почула гучний голос Миколи Петровича:
      - Аргонавти Всесвiту, ранок! Вставайте! Час не жде, треба швиденько поснiдати - i до дiла. Галю, не ховатися пiд ковдру! Пiдйом!
      Снiданок Галя їла мовчки i тiльки за обов'язком: ну яка, справдi, може бути їжа, коли ось зараз вирiшуватиметься їхня доля! Вона раз у раз поглядала в iлюмiнатор, на звичнi вже гострi скелi, стрункi цикадеї з яскравим червоним листям, ажурне оранжеве листя папоротi. їй пригадувалося, як здивовано, з якою цiкавiстю вона дивилася в iлюмiнатор тодi, першого дня їх перебування на Венерi. Яким тодi все здавалося незвичайним, загадковим, страшенно цiкавим. А зараз - хоча б уже мерщiй додому, назад, на Землю... додому!
      Нарештi, Микола Петрович скомандував:
      - По гамаках, друзi! Будемо починати. I прошу прив'язатися так само мiцно, як перед справжнiм стартом. Надходять серйознi i небезпечнi хвилини.
      Вiн спинився на мить i потiм додав так м'яко i лагiдно, як мiг говорити тiльки вiн, турботливий старший друг i товариш:
      - Зараз - геть усi побоювання. Ми вiримо, твердо вiримо, що все буде гаразд. Iнакше не може бути!
      Уважний погляд Миколи Петровича перевiрив, чи все готове в центральнiй каютi, чи не залишилося щось неприбраним, забутим. Вiн iще раз подивився на товаришiв, якi опускали гамаки, задоволено кивнув головою i вийшов до навiгаторської рубки. А Галя Рижко не стрималася, пiдбiгла ще до iлюмiнатора i на хвилинку притиснулася до нього. Нi, не червонолистi пальми, не цикадеї та папороть хотiлося їй побачити наостанку! Високо в хмарному небi над краєм мiжгiр'я, мiж двома застиглими, наче вартовi, кипарисами, так само, як i ранiше, гордовито майорiв червоний прапор Радянської Батькiвщини, червоний прапор з золотим серпом i молотом!
      Пролунав легкий шум. Автоматичний механiзм засував металiчними заслiнками водночас усi iлюмiнатори центральної каюти. Одразу стало темно. Лише один великий екран перископа свiтився в центрi стелi перед очима принишклих мандрiвникiв.
      Скелi, що ясно вирiзнялися на ньому, наче самi повiльно пересувалися, вiдпливали вбiк. Микола Петрович у навiгаторськiй рубцi регулював перископ, повертав його в потрiбному напрямi. I от картина на екранi нарештi завмерла. Галя впiзнала цi могутнi, величезнi скелi. То була верхня частина мiжгiр'я, природна кам'яна гребля, що замикала його. Звiдси мусила ринути вода.
      - Увага! Включаю струм! - пролунав у каютi гучний суворий голос Риндiна.
      Рiзко задзеленчав сигнальний дзвiнок. Починається! Вибух!
      Проте тривожна тиша не порушувалася нiчим. Анi найменшого звуку, нiякого руху... Очi мандрiвникiв не вiдривалися вiд екрана. Галя мимоволi рахувала про себе:
      - Раз... два... три...
      Над скелями виникла чорна хмара. Вона швидко поширювалася в усi боки, закриваючи небо. I майже одразу серед скель, що розвалювалися, блиснула вода. Ще мить - i скель уже не було. Замiсть них виникла вертикальна свiтло-сiра водяна стiна, вiд одного схилу мiжгiр'я до другого.
      Ця стiна спочатку нiби завмерла нерухомо - i потiм цiлою своєю громадою рвонулася вперед. Вона сунула неймовiрно швидко, не зменшуючись у висотi. Галя розширеними очима дивилася на екран перископа, її серце завмирало вiд тривожного чекання.
      Ось верхня частина водяної стiни, яка досягала у висоту не менш двадцяти-двадцяти п'яти метрiв, наче обвалилася кип'ячим бурхливим водоспадом. Проте не встигла ще ця хвиля водоспаду впасти i до половини стiни, як цiла маса води з новою силою ринула вперед, обвалюючися на скелi i зриваючи їх з мiсця. Здавалося, зараз вона всiєю своєю вагою перекинеться на корабель.
      - Ох! - не стримала вигуку Галя.
      Потужний удар струсонув астроплан. I зразу-таки на екранi все зникло, згасло в сiрому туманi. Корабель здригнувся, захитався. Його кормова частина трохи пiднялася - i знову впала назад. Новий удар!
      Астроплан тремтiв i сiпався. Гумовi троси, на яких висiли гамаки, грубезнi амортизатори розтягувалися i знову скорочувалися. Гамаки виписували в повiтрi нерiвнi кривi. З буфета в стiнi випала i покотилася пляшка. А корабель важко розхитувався, задираючи i опускаючи корму, немовби намагаючись протаранити скелi.
      - Та невже ж не виштовхне його? - прошепотiла Галя.
      Пролунав глухий, неприємний скрегiт. Астроплан повiльно зсунувся вперед. Вiн терся боками супертитанового корпусу об скелi, вiн продирався мiж ними, захоплений потужним потоком води. Судорожно, ривками, раз у раз зупиняючись i завмираючи, корабель повз по дну мiжгiр'я. Тепер уже не було поштовхiв ззаду: навпаки, вiдчувалося, як корпус астроплана переборює численнi перепони на своєму шляху.
      I раптом корабель зупинився. Глухе скреготiння перетворилося на дивний дзвiнкий гул. Астроплан не посувався далi, вiн уперся в якусь мiцну перепону. Все його металiчне тiло напружено тремтiло, ця вiбрацiя i створювала гул, вiд якого дзвенiло у вухах. I так само вiбрували й дзвенiли всi чисто речi в каютi. Корабель не рухався! Водяний потiк не виштовхнув його, астроплан знову лежав на днi мiжгiр'я, затиснутий скелями.
      "Пiд водою... пiд водою..." - стукотiло серце Галi Рижко.
      I знову пролунав короткий мiцний удар. Щось загуркотiло, перекочуючись по зовнiшнiй стiнцi астроплана бiля корми. Цей удар одiзвався дзвоном по всiй каютi, наче весь корпус астроплана застогнав вiд болю.
      Галя почула, як Сокiл крикнув, пересилюючи гул:
      - Все ж таки вдарив якийсь уламок скелi!
      Астроплан ще раз мiцно гойднуло. Чи не той удар допомiг йому зсунутися?.. Знову почалися поштовхи ззаду, нерiвнi, судорожнi. Корабель сiпався вперед, зупинявся, знову рухався, вiн повз уперед, наче жива iстота, наослiп намацуючи собi шлях мiж скелями в каламутнiй бурхливiй водi. Хотiлося пiдштовхнути його руками, допомогти йому вибратися з цупких скель. I от, нiби звiльнившись, астроплан з силою рвонувся вперед i вгору! Вiн повернувся набiк, каюта немов сказилася. її стеля зненацька опинилася внизу, гамак, в якому лежала Галя, жбурнуло вбiк, потiм вiн повиснув сторчма, поставивши дiвчину вниз головою. Корабель перевертався кормою вгору... Секунду чи двi вiн стояв у водi на носi, потiм повiльно почав опускати корму, розгойдуючись з боку на бiк. Але вiн плив, плив!
      На екранi перископа майнуло свiтло.
      - Небо! Небо! - радiсно закричала Галя.
      Так, на екранi показалося сiре, хмарне небо Венери. З важких темних хмар кожної хвилини готовий був ринути дощ. Безрадiсне, низьке, присмеркове, - проте все ж таки небо! I навколо астроплана вже не було видно високих схилiв скелястого мiжгiр'я. Вiн плив по бурхливiй рiчцi, вiн плив кормою вперед, захоплений потоком води, яка заповнила мiжгiр'я.
      - Ура! Ура! - кричала, забувши все на свiтi, Галя Рижко, яка тепер уже знову нiчого не боялася. - Пливемо по рiчцi, по рiчцi! Ура!
      Вадим Сокiл i Ван Лун схвильовано потискували один одному руки i посмiхалися, поглядаючи на дiвчину, яка не пам'ятала себе вiд радостi.
      Погойдування астроплана зменшувалося. Його величезний корпус поступово заспокоювався на поверхнi води, що несла корабель далi й далi до моря. Галя вiдчувала, що вона не може бiльше залишатися на одному мiсцi. Треба було щось робити, знайти вихiд щастю, яке переповнювало її! I вона нарештi не витримала.
      Забувши про суворi розпорядження Риндiна, про непорушну дисциплiну екiпажу астроплана, Галя вiдстебнула пряжки запобiжних ременiв, зiскочила з гамака на пiдлогу i, з трудом зберiгаючи рiвновагу на незвично хиткiй пiдлозi, кинулася до навiгаторської рубки все з тим же самим переможним вигуком "ура!".
      Услiд їй линули здивованi голоси Сокола i Ван Луна:
      - Галиночко, куди ви? Не можна!
      - Галю, порядку немає! Буде погано!
      Але вона не чула нiчого.
      Наче куля, влетiла вона до навiгаторської рубки, пiдбiгла до здивованого, враженого Риндiна i, нiби не помiчаючи суворого виразу його нахмуреного обличчя, обхопила з розбiгу шию академiка i дзвiнко поцiлувала його:
      - Ой, Миколо Петровичу, дорогий, золотий, яка я щаслива! Миколо Петровичу, як хороше жити на свiтi! Як я люблю вас!
      Риндiн навiть не намагався зберегти суворого виразу. Похитуючи докiрливо головою, вiн посмiхався i повторював:
      - Ай, пустунка! Ай, не дисциплiноване дiвчисько! Та хiба ж можна так? От я вам задам!..
      Але Галя бачила, що його очi зволожилися, пiдозрiло заблищали. Академiк обiйняв однiєю рукою дiвчину за плечi i повчально промовив:
      - I, будь ласка, не здумайте продовжувати... А то ще, чого доброго, вiд хвилювання хлюпати почнете, знаю я вас... Стривайте, менi якась смiтинка в око потрапила, треба прочистити. Де моя носова хустинка, а?..
      Притиснувшись щокою до плеча Миколи Петровича, Галя дивилася разом з ним на екран перископа, на якому швидко пропливали незнайомi крутi береги, увiнчанi червоними кронами цикадей i кипарисiв, зарослi густим оранжевим чагарником. Цi береги вiдступали далi й далi, поверхня пiнявої води ставала ширшою й ширшою, заповнюючи собою весь чисто виднокруг.
      Астроплан випливав у море, величезне море, тьмяне срiбло якого зливалося з сiрим обрiєм. Хвилi м'яко погойдували мiжпланетний корабель, до половини занурений у воду. Сопла його ракетних двигунiв дивилися пiд кутом униз, нiс був трохи пiдведений. Рух корабля поступово уповiльнювався - i нарештi корабель спинився зовсiм.
      Риндiн обома руками повернув до себе схвильоване обличчя Галi, нiжно поцiлував її в чоло i сказав:
      - Iдiть, дiвчинко моя. Щастя не зрадило нас, - чи не ваша це щаслива зiрка виручає нас, а?.. Iдiть, скажiть Вадиму i Ван Луну, що я прошу їх негайно взятися за ретельний огляд всiх чисто примiщень корабля. Треба перевiрити всi його куточки, всi чисто механiзми, - чи не пошкодилося щось через цi пiдводнi штовхани й удари, яких зазнавав астроплан. Адже ж завтра ми вилiтаємо в зворотний шлях, треба встигнути все зробити. Iдiть, iдiть, Галю. I не забувайте про дисциплiну. Дивiться, щоб бiльше не траплялося таких витiвок, як от сьогоднi. Чуєте, розбишако?
      Це прозвучало суворо - i очi Миколи Петровича дивилися на Галю з-пiд насуплених брiв теж дуже суворо. Втiм, скiльки б цього дня погляд тих очей не спинявся на життєрадiсному, веселому обличчi дiвчини, - в них свiтилася ласка, а голос академiка мимохiть лагiднiшав. Звичайно, розбишака, навiжене дiвчисько, яке треба тримати в руках, усе це так. I Вадиму часом доведеться лише над силу справлятися з її експансивнiстю, це також вiрно. Але Микола Петрович тепер ще бiльше розумiв молодого геолога i радiв за нього...
      А наступного дня, 16 лютого, точно виконуючи вказiвки Землi, експедицiя була напоготовi до вильоту в зворотну мiжпланетну подорож. За кiлька хвилин до пiвдня Галя Рижко, як i її товаришi, вже лежала в своєму гамаку, мiцно закрiпивши пряжки запобiжних ременiв.
      В iлюмiнатори центральної каюти лилося фiолетувате свiтло Венери примарне тьмяне свiтло планети, населеної дивовижними потворними iстотами, планети, яка ховала в своїх нетрях i печерах дорогоцiннi iнфрарадiй i ультразолото. З м'яким шумом засунулися металiчнi заслiнки iлюмiнаторiв, ховаючи за собою те примарне фiолетувате свiтло i далекi береги, вкритi пишною оранжево-червоною рослиннiстю.
      У каютi пролунав голос Риндiна:
      - Увага! За хвилину даю старт.
      - I не попрощалися як слiд з Венерою, - сказала засмучено Галя. - Вчора нiколи було, i сьогоднi не встигли... Бiльше уже не побачимо її. - Вона сказала це тихо, про себе. Але Риндiн почув її.
      - Не побачимо ми, побачать iншi, - вiдповiв вiн твердо. - Наша подорож сюди не остання, Галю, а перша. На планетi майорить наш рiдний радянський прапор. Шлях на Венеру вiдкрито нашою експедицiєю - i тим шляхом полетять десятки iнших мiжпланетних кораблiв. Увага, товаришi, увага!
      Руки академiка Риндiна лежали на пультi керування. Микола Петрович поглянув на екран перископа, на сiрi хмари неба Венери, якi пливли по ньому, на циферблат годинника. Дванадцять!
      - Даю старт!
      ...Стривожена громоподiбними вибухами, якi гуркотiли над морем, занепокоєна хвилями, якi бурхливо набiгали на береги, над червоними верхiвками струнких цикадей, над незайманими нетрями Венери пiдвелася плеската голова невiдомої потвори.
      Величезними виряченими очима голова подивилася на море, безглуздо втупилася в небо, побачила там малесеньку темну рисочку, яка блискавично майнула пiд свинцевими хмарами i зникла в їх густiй товщi, - i, нiчого не зрозумiвши, сховалася знову за червоно-оранжевими деревами, в гущавину i присмерк вологого первiсного лiсу...
      Епiлог,
      написаний автором за вимогами читачiв,
      якi бажали довiдатися, як мiжпланетний
      корабель "Венера-1" повернувся на Землю.
      Земля чекала.
      Увага всього людства була зосереджена на одному: експедицiя академiка Риндiна, успiшно виконавши завдання, залишила Венеру i летить у мiжпланетному просторi, повертається на Батькiвщину. Так сповiщало урядове повiдомлення, передане всiма радiостанцiями, опублiковане всiма газетами свiту. Астроплан "Венера-1" перебував на шляху додому, на Землю.
      Це знали всi, про це сповiщала i коротенька радiограма з борту "Венери-1", вiдправлена ще пам'ятного дня 16 лютого. Проте нею i обмежувалися вiдомостi про астроплан. Ця радiограма виявилася останньою, яку вдалося прийняти радiостанцiям Землi. З цього моменту зв'язок з астропланом обiрвався знову.
      Могло статися, що експедицiя Риндiна i чула радiосигнали, якi безперервно надсилали в мiжпланетний простiр потужнi радiостанцiї Землi; можливо також, що й передавач астроплана акуратно вiдповiдав на цi сигнали. Проте вiдповiдi експедицiї Риндiна не досягали Землi, - очевидно, заглушенi потоками космiчного промiння, в сферi якого пролiтав мiжпланетний корабель. Операторам Землi не могли допомогти тут навiть найчутливiшi приймачi.
      Повторювалося те ж саме, що вiдбувалося пiд час польоту астроплана з Землi на Венеру, кали радiозв'язок з експедицiєю також надовго обривався через неподоланнi космiчнi перешкоди. Але тепер становище було значно тривожнiшим.
      Тодi астроплан летiв за найпростiшим маршрутом, який був розроблений ще першими ентузiастами мiжпланетних подорожей на початку нашого вiку. То був час, коли польоти в свiтовий простiр вiдбувалися хiба що в науково-фантастичних романах, а вченi, якi виношували цю смiливу iдею в тишi своїх кабiнетiв, примушенi були задовольнятися лише теоретичними розрахунками. Такi розрахунки дуже прислужилися в подальшому.
      Напiвелiптичний маршрут польоту Земля-Венера, наприклад, логiчно витiкав iз взаємного розташування орбiт цих планет, iдея його була цiлком правильною, як довели всi подальшi перевiрки. Мiжпланетний корабель, вилетiвши за цим маршрутом i встановивши правильний курс у Всесвiтi, обов'язково мусив досягти Венери.. I завадити йому, привести до iншої точки мiжпланетного простору могла б тiльки виключна, катастрофiчна причина..
      Зовсiм iншою була картина тепер.
      До споконвiчної схеми i спiввiдношення небесних свiтил втрутилася нова сила - комета, яка пролiтала крiзь Сонячну систему. Астроплан, вилетiвши з Венери, потрапляв до сфери її тяжiння i мусив описати в просторi складну криву яка кiнець кiнцем приведе його на Землю. Докладнi розрахунки, проведенi найновiшими швидкiсними електронними обчислювальними машинами, говорили саме так. Астрономи на пiдставi таких розрахункiв розробили для експедицiї академiка Риндiна новi строки вильоту з Венери i новий курс. Зрозумiло, як важливо було б тепер стежити за польотом астроплана за тим новим маршрутом!
      Втiм, через те, що мiжпланетний корабель академiка Риндiна залишався невловимим навiть, для найпотужнiших земних телескопiв i радiолокацiйних установок, астрономи могли б стежити за його польотом виключно за радiограмами з астроплана. Мiж тим, цей зв'язок обiрвався, i тепер нiхто на Землi не знав про дiйсне становище i мiсцеперебування корабля.
      Грунтуючись на розрахунках, астрономи, певна рiч, могли першого-лiпшого дня i першої-лiпшої секунди визначити на небеснiй картi ту точку, в якiй мусив перебувати мiжпланетний корабель. Але все це були тiльки теоретичнi розрахунки. I хоч би якими точними i переконливими вони були, все одно вони не могли замiнити собою практичних вiдомостей, реальних повiдомлень про долю живих людей, перших вiдважних посланцiв Землi в мiжпланетний простiр!
      Людство хвилювалося з кожним днем бiльше. Астрономи не виходили з обсерваторiй. Вони вiдривалися вiд телескопiв лише для того, щоб у тисячний раз знову зануритися в перевiрку обчислень, i припиняли обчислення тiльки для того, щоб знову припасти до окулярiв телескопiв. Оператори провадили безперервнi чергування бiля радiолокаторiв i найчутливiших радiоприймальних устроїв. Астроплан лишався невидимим i нечутним. Мiж тим, наближався вже час, коли можна було б сподiватися помiтити його на небозводi у виглядi найдрiбнiшої виблискуючої iскорки, принаймнi у найпотужнiшi земнi телескопи Кримської i Кантонської обсерваторiй.
      I ще одне питання хвилювало Землю: де спуститься мiжпланетний корабель? Московський i Пекiнський iнститути мiжпланетних сполучень опублiкували спiльне комюнiке, в якому говорилося, що мiсце спуску остаточно ще не визначено. Могли бути два варiанти.
      Якщо академiку Риндiну вдасться загальмувати рух астроплана, спуск буде можливим на Азовському морi. Коли ж гальмування буде утруднене, тодi посадочна швидкiсть буде надто великою i для зниження доведеться обрати океанськi простори. Все це з'ясується тодi, коли поновиться радiозв'язок з "Венерою-1", коли астроплан опиниться у безпосереднiй близькостi до Землi.
      Людство чекало...
      I в цьому напруженому чеканнi Землю наче блискавка облетiло перше повiдомлення, передане потужною московською радiостанцiєю, яке сповiщало:
      - Кримська обсерваторiя виявила в просторi мiжпланетний корабель "Венера-1"! Астроплан наближається до Землi! За обчисленнями обсерваторiї вiн через дванадцять днiв зможе розпочати кругове гальмування, облiтаючи Землю по елiпсах!
      I на протязi всiх тих дванадцяти дiб не було на земнiй кулi людини, яка не вдивлялася б ночами в зоряне небо, намагаючись вiдшукати там нову крихiтну iскорку - корабель академiка Риндiна. Втiм, природно, всi такi намагання були даремними, побачити астроплан неозброєним оком було неможливо. Це знали всi - i все ж таки наполегливо вдивлялися в небо: а може, пощастить помiтити?..
      Минали днi й ночi. Московське радiо передавало тепер короткi бюлетенi:
      - Мiжпланетний корабель "Венера-1" наближається. Його можна спостерiгати вже через звичайнi телескопи!
      - Вiд експедицiї одержано першу пiсля обриву радiозв'язку радiограму. Академiк Риндiн сповiщає, що екiпаж астроплана почуває себе добре. Ультразолоте вкриття iнфрарадiю вiд впливу космiчного промiння цiлком виправдало себе!
      - Земнi пости керування встановили контроль над двигунами астроплана. Академiку Риндiну лишається тепер тiльки керувати пiд час спуску парашутним устроєм!
      - Провiдний астроном Кримської обсерваторiї, доктор математичних наук Олена Костянтинiвна Рижко, яка провадить постiйнi спостереження за рухом "Венери-1", висловлює припущення, що астроплан зможе погасити швидкiсть у достатнiй мiрi для того, щоб знизитися на Азовському морi!
      У цьому комюнiке була одна особливiсть, зрозумiла всiм: за наближенням мiжпланетного корабля стежила з допомогою потужного телескопа матiр тiєї самої дiвчини, яка несподiвано появилася в астропланi. А хiба ж не про Галину Рижко було стiльки безконечних розмов i сперечань з того самого моменту, коли на Землi стало вiдомо з радiограми академiка Риндiна про її появу, яка так вразила експедицiю?..
      Нове повiдомлення:
      - Астроплан "Венера-1" перебуває поблизу Землi! Вiн розпочав гальмування i робить тепер перший елiпс навколо земної кулi, гальмуючи швидкiсть за допомогою тертя в земнiй атмосферi. Мiжпланетний корабель можна бачити, користуючись найпростiшими приладами, як, наприклад, добрий бiнокль, - у нiчний час у такi години...
      Радiо сповiщало про години, коли астроплан наближався до Землi, описуючи навколо неї елiпси. Тепер "Венеру-1" бачили десятки й сотнi тисяч спостерiгачiв.
      Далеко-далеко в небi, серед мерехтливих зiрок, рухалася блискуча iскорка. Вона повiльно пропливала небозводом. Поблизу обрiю її помiтити було майже неможливо. Потiм вона починала пiдiйматися - i ставала дедалi яскравiшою. А потiм крихiтна iскорка опускалася в протилежнiй сторонi небозводу, поступово меркла i, гублячися в димцi, зникала зовсiм перед тим, як сховатися за лiнiєю обрiю аж до наступного свого з'явлення.
      Мiжпланетний корабель зменшував швидкiсть. Його елiпси скорочувалися. I настав день, коли радiо сповiстило:
      - "Венера-1", керована академiком Риндiним, погасила швидкiсть до потрiбних норм. Остаточно вирiшено, що астроплан знизиться на Азовському морi. Урочиста зустрiч експедицiї академiка Риндiна вiдбудеться в Ахтарському лиманi, трохи вище сорок шостої паралелi, вздовж якої буде знижуватися корабель, у середу, об одинадцятiй годинi ранку!
      Анi поїзди, анi гiгантськi експреснi ракетоплани не в змозi були вмiстити тисячi й тисячi захоплених людей, якi поспiшали до середи опинитися якщо не в самому мiстечку Приморсько-Ахтарському, куди мусив пiдiйти астроплан, то бодай в районi Ахтарського лиману, звiдки можна було спостерiгати наближення астроплана. Шляхи були вкритi безперервними потоками автомобiлiв. Здавалося, вся радянська країна прийшла в рух i прямувала до тихих берегiв лиману. Люди мчали сюди з усiх кiнцiв.
      Своїх представникiв надсилали Сибiр, Середня Азiя, Хабаровськ i Камчатка. Стратосфернi ракетоплани привозили гостей з Китаю, Кореї, Iндiї, Югославiї, Польщi, Чехословаччини, Нiмеччини, Угорщини. їхали вченi й журналiсти з країн Європи, Азiї, Америки, Африки i Австралiї, якi поспiшали, щоб бути присутнiми пiд час подiї, яка хвилювала весь свiт.
      Ранкове сонце, визирнувши з-за моря, здивувалося: нiколи ще не доводилося йому бачити на спокiйних i тихих берегах Ахтарського лиману такого пожвавлення! Береги змiнили свiй звичайний вигляд. Не було видно анi золотавого пiску, анi зеленої трави,- безкраї натовпи людей закрили все.
      У чистому синьому небi не залишилося жодної хмаринки, - свiжий вiтер вiдiгнав їх вночi на пiвдень. Сяюче радiсне сонце неквапливо пiдiймалося вище й вище над срiблястою поверхнею моря. Заспокоївся i вiтер; хвилi з легким шумом косою чередою набiгали на берег i залишали на пiску вологi широкi слiди.
      Усi знали, що астроплан уже розпочав зниження. Але де ж вiн? "Венера-1" мала показатися iз захiдної сторони небозводу, з боку далекого, схованого за обрiєм Сиваша. Десятки тисяч бiноклiв жадiбно вдивлялися в голубий небосхил.
      Втiм, у прозорому небi не було видно нiчого.
      - Де ж астроплан?..
      Крiзь гул багатотисячного натовпу долинув звук сирени, встановленої на вишцi в Приморсько-Ахтарському. Цей довгожданий сигнал був зрозумiлий всiм: мiжпланетний корабель помiчений в небi!
      - Де ж вiн? Де?
      Минуло лише кiлька секунд - i бiля самого обрiю, далеко-далеко в небi з'явилася ледве помiтна темна рисочка. Вона наче повисла в прозорiй синявi на якусь мить - i враз почала пiдiйматися. Вище й вище, нiби сковзалася по прозорiй перекинутiй чашi неба. Здавалося, що ця малесенька рисочка ось-ось зникне, розчиниться в сяючiй синявi. Проте нi, вона помiтно збiльшувалася, вона наближалася!
      Рисочка завершила свiй уявлюваний пiдйом небозводом. Вона тепер явно змiнила напрям i мчала немовби пiд кутом, вниз до поверхнi моря. От уже видно, що це не рисочка, а загострена сигарка. Астроплан, астроплан, це вiн!
      I слiдом за ним тягнуться кiлька зовсiм маленьких темних трикутничкiв. Так, це - викинутi астропланом конiчнi парашути, за їх допомогою корабель уповiльнює свою швидкiсть, гальмує в повiтрi.
      Астроплан зростав прямо на очах. Ще мить - i вiн косо промайнув у повiтрi i зарився носом у хвилi, зник пiд поверхнею моря, як стрiла, випущена з лука. Високi сплески вказували мiсце, в якому мiжпланетний корабель поринув у море.
      Цi сплески вiдвернули увагу спостерiгачiв, - а астроплан тим часом встиг уже знову виринути з-пiд води i швидко плив в напрямi до берега, погойдуючись на хвилях. Вiд нього здiймалися хмари бiлої пари, вiн цiлком був оповитий ними. Вода скипала навколо його металiчного корпусу, який розжарився вiд тертя в атмосферi.
      Астроплан описував на поверхнi моря широке пiвколо, весь час уповiльнюючи свою швидкiсть. Вiн наближався до Приморсько-Ахтарського, пропливаючи повз усiянi людьми береги. Повiльнiше, повiльнiше - i ось вiн зовсiм спинився. Його вiддiляло вiд берега не бiльше ста метрiв.
      Гримнула музика. Проте її звуки заглушила буря радiсних вигукiв, привiтань, оплескiв, якими люди зустрiчали перший в свiтi пасажирський космiчний корабель, що повернувся з далекої подорожi.
      У верхнiй частинi астроплана вiдчинився люк. Зараз, зараз з нього вийдуть учасники експедицiї!
      Втiм, з люка нiхто не з'являвся. Люди на березi завмерли в напруженому чеканнi. Одразу стало так тихо, що звуки оркестру здалися вже неймовiрно гучними. Лише хвилi плюскотiли бiля величезного металiчного тiла астроплана. Чому нiхто не виходить з корабля?..
      Проте ось з вiдчиненого люка астроплана висунулася тонка мачта. Вона пiдносилася вище й вище. Широке червоне полотнище повiльно пропливло вгору вздовж мачти. Над астропланом розгорнувся червоний прапор з золотими серпом i молотом. Вiн переможно маяв у повiтрi як вiтання Батькiвщинi вiд мандрiвникiв, що повернулися з глибин свiтового океану.
      Над люком з'явилася сива голова Миколи Петровича Риндiна. Академiк вийшов на верхнiй мiсток астроплана, вiн простягав до берега, до рiдної землi руки, немов прагнучи обiйняти всiх, хто зустрiчав експедицiю. А слiдом за ним виходили вже його супутники - Вадим Сокiл, який надаремно намагався приховати своє хвилювання, стриманий, проте цього разу усмiхнений Ван Лун i розчервонiла, радiсна Галя Рижко.
      I тепер уже справдi не можна було почути нiчого: анi музики, яка марно намагалася прорватися крiзь ураган вiтальних вигукiв i оплескiв, анi самих вiтань, - нiчого! Все чисто змiшалося, все злилося в один радiсний гул, який, не припиняючись анi на секунду, об'єднував почуття десяткiв i сотень тисяч людей.
      Радянська країна зустрiчала своїх героїв, вiдважних переможцiв свiтового простору, перших людей, якi побували на далекiй Венерi, смiливих i безстрашних аргонавтiв Всесвiту!
      1935-1955

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26