- Ван, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили i розповiли нам, правильно...
      - Вважаю, так, Миколо Петровичу, - пiдтвердив Ван Лун, уже посмiхаючись.
      - Тодi... тодi все дуже просто! Ми можемо полетiти з Венери! I навiть полетiти в новий строк! Ван, ви... ви... - Микола Петрович не знаходив слiв. А я, все ще нiчого не розумiючи, поглядала то на одного, то на другого.
      - Тодi, значить, помилки немає. Якщо ви також дотримуєтеся подiбної думки, - заключне Ван Лун, задоволено беручись за люльку.
      - Та яка там помилка, Ван! - збуджено вигукнув ще раз Микола Петрович. - Вадиме, Галю, дивiться!
      Вiн узяв олiвець i знову схилився над рисунком.
      - Очевидно, - говорив Микола Петрович, показуючи олiвцем, - досить усунути оцю перепону, вашу кам'яну стiну, - вiн перекреслив накопичення скель, нарисоване Ван Луном у верхнiй частинi мiжгiр'я, - як вода з рiчки рине старим рiчищем. Вона наповнить мiжгiр'я до країв i винесе з нього наш астроплан. Корабель опиниться на морi - i ми зможемо вiльно стартувати з його поверхнi. Кращого i бажати не можна, друзi мої!
      Ван Лун мовчки кивнув головою: мабуть, вiн вважав, що сказав уже все, тепер буде вирiшувати Микола Петрович...
      Того вечора ми довго не лягали спати. В астропланi точилися нескiнченнi розмови - i про що тiльки не говорили ми, наелектризованi можливiстю швидкого повернення на Землю, що раптово вiдкрилася перед нами! Звичайно, я не можу тут записати всього; але дещо сказати необхiдно.
      Насамперед, мене дуже цiкавило, звiдки Ван Лун мiг довiдатися про рiчку, яка протiкає поруч з нашим мiжгiр'ям, про завал iз скель, що перетинав шлях рiчцi, про море, в яке впадає рiчка, - одним словом, як вiн мiг накреслити свою карту? А виявилося все дуже просто, за старим росiйським прислiв'ям "немає лиха без добра".
      Все це Ван Лун бачив згори, пiд час свого вимушеного польоту, коли його несла в кiгтях гiгантська бабка. Тодi вiн просто помiтив своєрiднi обриси рiчки, мiжгiр'я i моря, проте не мав анi часу, анi можливостi обмiрковувати i робити висновки. А наштовхнула його на щасливу думку, як це не дивно, я сама, хоча й не пiдозрювала про таке. От коли ми розмовляли з ним про другий астроплан, який мiг би прилетiти за нами на Венеру, Ван Лун сказав, що нас важкувато було б вiдшукати тут. I додав, що карти Венери ще не складенi. А сказавши це, вiн раптом замовк i замислився. Вiн згадав про свої спостереження з повiтря!
      Пам'ять Ван Луна дивовижна. Менi здається, що вiн прямо не може будь-що забути. Iнодi вiн нагадує нам про такi дрiбницi, якi менi, наприклад, навiть трудно було б взагалi згадати, хоча бачили ми їх разом з ним. Тiльки я не звернула на них нiякої уваги, а вiн усе, цiлком усе вiдзначає в своїй надзвичайнiй пам'ятi. I цього разу вийшло теж так. Ван Лун згадав про панораму, яка вiдкрилася перед нашими очима пiд час першої вилазки, коли ми опинилися на високiй скелi. I пов'язав тодiшнi враження з тим, що побачив пiд час польоту в кiгтях бабки. А тодi почав обмiрковувати: чому рiчка протiкає поруч з мiжгiр'ям? I зрештою додумався до того, що течiя цiєї багатоводної рiчки може допомогти нам визволити астроплан iз скелястого мiжгiр'я. Тепер менi страшенно хочеться стати такою самою спостережливою i кмiтливою, як товариш Ван. Втiм, це не дуже легко, як я бачу...
      Друге, що менi треба записати в щоденнику, - це про наш панорамний радiолокатор, на який Микола Петрович так покладався i який так пiдвiв нас. Адже ми весь час роздумували: як могло трапитися, що цей радiолокатор, який бездоганно дiяв на Землi, раптом тут, на Венерi, вiдмовився працювати? Що ближче астроплан пiдлiтав до Венери, то гiрше дiяв панорамний радiолокатор; а над хмарами Венери, коли його допомога була найбiльш потрiбною для благополучної посадки, вiн i зовсiм вiдмовився працювати. В чому тут рiч?
      Тепер з'ясувалося i це. В усьому винний iнфрарадiй з його мiцним випромiнюванням. На Венерi багато iнфрарадiю i його випромiнювання обгортають планету так само, як i хмарна пелена. Промiння нашого панорамного радiолокатора через це перекручувалося тим бiльше, чим ближче ми пiдлiтали до поверхнi Венери. Тому на екранi радiолокатора i з'явився той блакитнуватий мiнливий туман, який кiнець кiнцем i затягнув собою цiлком видиме зображення. Микола Петрович сказав з цього приводу:
      - Майбутнiм експедицiям на Венеру доведеться користатися для посадки мiжпланетних кораблiв не радiолокаторами, якi не можуть добре дiяти там, де багато випромiнювання iнфрарадiю. Вони, тi майбутнi експедицiї, користуватимуться замiсть радiолокаторiв приладами з iнфрачервоним промiнням, невидимим для звичайного ока. Влаштування таких приладiв нагадує роботу радiолокатора, але iнфрарадiй їм уже не завадить.
      I нарештi, треба записати ще трохи про самий iнфрарадiй i про те, як зрадiв Вадим Сергiйович.
      Уже пiзно вночi Ван Лун звернув увагу на характерне постукування, яке долинало з навiгаторської рубки. То працював автомат, що записував радiопередачi з Землi.
      - Нова радiограма!
      Скажу коротко. Земля допомогла нам i в тому, що чи не найбiльше непокоїло й хвилювало Вадима Сергiйовича. Радянськi вченi у вiдповiдь на наше прохання провели складнi теоретичнi розрахунки i сповiстили нам про те, як знешкодити вплив космiчного промiння на iнфрарадiй пiд час перельоту Венера - Земля! Виявляється, ми маємо в руках надiйний захист iнфрарадiю вiд космiчного промiння, - i зовсiм не подумали про це. Ультразолото!
      Воно ще краще вiд свинцю затримує космiчне промiння. Адже це дуже важкий елемент, непроникливий майже для будь-якого промiння, будь-яких електрочастинок, навiть найшвидших. Чим бiльше ми зможемо взяти з собою ультразолота, тим бiльше вiзьмемо i iнфрарадiю, он як виходить!
      Iнфрарадiй треба укласти так, щоб його з усiх бокiв закривав шар ультразолота, i тодi до нього не проникне нiяке космiчне промiння, ми можемо бути цiлком певнi...
      Коли б я була письменником, я, можливо, i описала б радiсть Вадима Сергiйовича в той момент, як вiн прочитав цю радiограму. Втiм, я не вмiю так барвисто писати, та й не хочу багато говорити про це. Тим бiльше, що Вадим Сергiйович мiг би й сам подумати, як менi доводиться нiяковiти через нього.
      Виходить так, що коли в нього трапляється якась радiсть, то перше, що вiн робить, це кидається мене цiлувати. Можливо, я й не говорила б нiчого, не заперечувала, бо я розумiю, як це буває, коли трапляється щось дуже приємне i просто не пам'ятаєш себе вiд радостi. Але не можна ж бути таким божевiльним, нiби вiн тiльки й чекав слушного випадку!..
      I як тут не знiяковiти (хай воно менi навiть i приємно самiй!), якщо товариш Ван пiсля таких вихваток Вадима Сергiйовича раптом говорить:
      - Iнфрарадiй - дуже добре. Пакування ультразолотом - також добре. Роблю нове наукове вiдкриття, Миколо Петровичу.
      - Яке саме, Ван? - посмiхнувся Микола Петрович, наче заздалегiдь знаючи, в чому рiч.
      - Моє вiдкриття, скажу - iнфрапоцiлунок. Не жартую. Як тiльки новини з iнфрарадiєм, Вадим радiє - цiлує Галиночку. Чому так? Чому не мене, не вас, Миколо Петровичу, а лише її? А тому, що вона вiдкрила iнфрарадiй. Значить, вiн i впливає на Вадима. Поцiлунок, отож, наслiдок впливу iнфрарадiю. Наукова назва - iнфрапоцiлунок. Запишiть моє вiдкриття до журналу, шанобливо прошу.
      Певна рiч, Микола Петрович розсмiявся. Ну, а менi як?..
      Роздiл чотирнадцятий,
      який за задумом автора мусив бути
      заключним, бо вiн описує не тiльки
      пiдготовку експедицiї до повернення на
      Землю, але й вилiт астроплана з Венери в
      зворотний шлях.
      Днi пiдготовки до зворотного шляху проходили з незбагненною швидкiстю, - мабуть, тому, що з самого ранку i до пiзньої ночi вони були сповненi напруженої як нiколи роботи. Мандрiвники знали, що за короткий строк, який залишився, їм треба не тiльки виконати все, що входило взагалi в коло їх обов'язкiв, але ще й визволити астроплан iз скель, якi мiцно тримали його на днi мiжгiр'я.
      Для того, щоб здiйснити несподiвано смiливу пропозицiю Ван Луна, треба було попередньо з'ясувати дуже багато речей. Який рiвень води в тому мiсцi рiчки, де її старе рiчище перетяте кам'яним пасмом; який характер i структура самої скелястої греблi, що мiцно стримувала натиск води; як зруйнувати цю природну греблю в потрiбний момент, щоб уся маса води стрiмливо наповнила мiжгiр'я i, виштовхнувши астроплан з пастки, створеної скелями, винесла його в море?.. Та й взагалi, чи вистачить у рiчцi, бодай i великiй, води для виконання рискованого плану? Адже ж мова йшла не про човен, не про якусь невеличку рiч, а про великий мiжпланетний корабель та ще й затиснутий скелями.
      Сприятливою була тiльки одна обставина. Скелi затискували кормову, вузькiшу частину астроплана, який лежав у мiжгiр'ї так, що його нiс був скерований у бiк моря. Якщо потiк води виявиться досить потужним, тодi, вдаривши в кормову частину корабля, вiн мусив би вiдносно легко виштовхнути астроплан iз скель i понести його мiжгiр'ям далi, до моря. Втiм, усе це поки що лишалося тiльки припущенням, яке треба було пiдкрiпити точними розрахунками. А розрахунки вимагали ретельного вивчення скелястої греблi, вимiрiв рiвня води, пiдтримуваного нею, i багатьох iнших спостережень.
      Тому в першi ж таки днi пiдготовки до верхньої частини мiжгiр'я вирушив озброєний загiн дослiдникiв у складi Вадима Сергiйовича Сокола, Ван Луна i Галини Рижко. Завдання, яке поставив перед ними академiк Риндiн, зводилося ось до чого:
      - Не вiдволiкаючись нi на якi побiчнi спостереження, вимiрити природну греблю, зробити промiри води, визначити найзручнiшi засоби висадження греблi в потрiбний, заздалегiдь призначений момент. I, звичайно, пiдготувати все для такого висадження якнайшвидше, щоб до 16 лютого корабель був уже не в мiжгiр'ї, а на поверхнi моря.
      Заклопотанiсть не сходила з обличчя Миколи Петровича протягом усiх тих днiв. Вiн ясно уявляв собi всi труднощi, якi стояли перед експедицiєю в зв'язку з новим, гранично стислим строком готування до вильоту. Турбувала його i погода, яка помiтно гiршала. Якщо пiдiйти до Венери з земними мiрками, то було дуже схоже на те, що наближався перiод злив. Небо набухало вологою, потемнiлi хмари тягнулися важкою безнастанною чередою над мiжгiр'ям - i здавалося, що з кожним днем вони нависають нижче й нижче. Кiлька разiв проходили невеликi грози - i в цьому також могла таїтися серйозна небезпека.
      - Якщо розпочнуться тривалi зливи, - дiлився своїми побоюваннями з товаришами Микола Петрович, - то ми будемо замкнутi в астропланi. Тодi нема чого й думати про роботу бiля греблi. А коли до того ж природа Венери нагородить нас ще й мiцними грозами, тодi становище, боюся, ще бiльш ускладниться. Блискавки можуть бути дуже небезпечними для нас.
      - Але ж тут, на днi мiжгiр'я, блискавки не дiстануть до корабля, Миколо Петровичу, - заперечила Галя Рижко.
      - Справа не в цьому, - вiдповiв Риндiн. - Я не боюся прямого удару блискавки в астроплан. Крiм усього iншого, ми маємо ще непоганий громовiдвiд - наш зонд-антену. Проте кожна блискавка - складне i небезпечне для нас електричне явище. Пiд час грози в повiтрi можуть з'являтися вiльнi блукаючi електричнi заряди. А хiба ж ми знаємо, як буде реагувати на них зiбраний нами докупи iнфрарадiй?
      - А наше ультразолоте панцирування? Адже воно мусить захищати iнфрарадiй вiд будь-яких стороннiх впливiв? - здивувалася Галя, якiй здавалося, що тепер про iнфрарадiй взагалi нема чого говорити.
      - Сподiваюся, що буде саме так, - пiдтвердив Риндiн. - Проте все це лише припущення, i ми мусимо до всього ставитися критично, друже мiй. Краще помiркувати i зважити заздалегiдь, нiж опинитися вiч-на-вiч з неприємною несподiванкою. В усякому разi, добре, що ми майже впоралися з пакуванням iнфрарадiю, спасибi нашому Вану!
      Справдi, Ван Лун допомiг i тут своєю новою простою й дотепною пропозицiєю. Важке ультразолото виявилося дуже м'яким металом, його можна було не лише кувати, але й легко розплющувати. Ван Лун установив бiля скелi електричний молоток, пристосувавши до нього широкий наконечник. Самородки ультразолота майже вмить розплющувалися пiд частими ударами електричного молотка i перетворювалися на тонкi аркушики, млинцi неправильної форми. Але й бiльше того: окремi такi млинцi, складенi краями, пiд ударами молотка легко зрощувалися, створюючи досить великi пластини. Такi пластини Ван Лун закрiплював уздовж стiн складу, куди зносили iнфрарадiй, вистилав ними пiдлогу, викладав стелю.
      - Ультразолота кiмната, - жартувала Галя Рижко. - Забавно: у банках звичайно золото ховають у сейфах, а ми, навпаки, робимо саме сейф з нашого ультразолота!.. Товаришу Ван, ви - великий винахiдник, слово честi!
      - Втiм, не дуже великий, - теж жартiвливо вiдповiдав Ван Лун, продовжуючи спорудження ультразолотого панцирного футляра для iнфрарадiю. Гумовi кружки на каблуках вигадав не я, зауважу. Iнший винахiдник, дуже великий. Навчав мене ходити в астропланi, так.
      - Ну от, згадали, - вiдмахнулася Галя. - Ще й глузуєте з мене! А от побачите, коли полетимо назад, знову будете ходити в свiтi без ваги за моєю системою!
      - От я й кажу: великий винахiдник не я, iнший. Несiть, до речi, iнфрарадiй, Галю. Менше розмов, бiльше дiла, нагадаю. Мерщiй закiнчувати треба, Микола Петрович квапить! Завтра зранку треба йти до греблi, забули?
      Перша ж таки вилазка до верхньої частини мiжгiр'я пiдтвердила всi передбачення Ван Луна. Справдi, велика й глибока рiчка круто завертала тут убiк. Вона розлилася широким повноводним озером, високий рiвень якого пiдтримувало титанiчне накопичення скель, що замикали мiжгiр'я.
      Навiть не маючи геологiчних знань i досвiду Сокола, можна було легко уявити собi те, що вiдбулося тут за далеких минулих часiв. Катастрофiчний землетрус зруйнував скелясту гору, ламанi обрiї якої виднiлися високо над мiжгiр'ям. Крупнi уламки, цiлi брили камiння звалилися вниз i завалили мiжгiр'я, яким колись протiкала рiчка, спинили її течiю. Створилася величезна запруда - i вода, яка зiбралася в нiй, знайшла собi зрештою iнший вихiд, проклавши нове рiчище в обхiд мiжгiр'я.
      Пiднявшись схилом мiжгiр'я на гребiнь високої природної греблi, мандрiвники мимохiдь спинилися, враженi величною панорамою, що вiдкрилася перед їх очима. Лiворуч розкинулася широка дзеркальна гладь повноводного озера, в якiй вiдбивалися важкi хмари, що низько пливли в небi. Праворуч збiгав униз крутий обрив - i високi цикадеї з червоним пiр'їстим листям, що росли бiля його пiднiжжя, здавалися звiдси, згори, малесенькими деревцями, якi нiби боязко ховалися в похмурiй глибинi мiжгiр'я. А ще далi око могло розрiзнити довгу металiчну сигарку, яка, тьмяно виблискуючи, лежала мiж високими скелями. То був затиснутий на днi мiжгiр'я астроплан "Венера-1".
      Вадим Сокiл провадив обмiри, старанно записуючи всi данi. Галя Рижко старанно допомагала йому, хоча, правду кажучи, їй здавалися навiть зайвими всi цi копiткi вимiри глибини озера, висоти скелястої греблi, ширини мiжгiр'я - та хiба мало ще промiрiв робив геолог? Галя ставила перед собою запитання: навiщо все це? Адже ж i без того ясно було, що досить знищити скелясту перегородку - i вода бурхливим, стрiмливим потоком наповнить мiжгiр'я вщерть, до самих країв. Вода величезного дзеркального озера... Як чудово було б викупатися, поплавати, похлюпатися в нiй! А мiж iншим, ця мрiя зовсiм не така вже нездiйсненна, якщо подумати. Якi-небудь десять-п'ятнадцять хвилин, потрiбнi для купання, можна було б провести i без скафандра, нiчого страшного в цьому немає...
      Ван Лун помiтив, як Галя оглянулася i, вагаючись, подивилася на нього. На здивування дiвчини, вiн, наче розумiючи, пiдморгнув їй i посмiхнувся:
      - Викупатися захотiлось, так?
      - Але як ви довiдалися? Адже ж я нiчого не говорила...
      - Не дуже трудно зрозумiти. Коли самому хочеться теж, - вiдверто вiдповiв Ван Лун.
      Очi Галi загорiлися:
      - Значить, можна, товаришу Ван?
      Ван Лун заперечливо похитав головою. Вiн уже не посмiхався, а навпаки, з докором дивився на дiвчину:
      - Помiчаю, ви забули мою розповiдь. Про те озеро в лiсi i про його мешканцiв.
      Галя здригнулася. Змiї, дивовижнi огиднi гади, п'явки... так, звичайно, нiхто не знає, якi iстоти таяться пiд зовнiшньо такою привабливою дзеркальною поверхнею цього озера... Яка шкода!
      Сокiл тим часом уже закiнчив вимiри. Хвилин десять вiн сидiв, заглибившись у розрахунки. Потiм покликав до себе Ван Луна.
      - Потрiбнi будуть три свердловини, Ван, - сказав вiн. - Давайте перфоратор, почнемо.
      - Думаю, чи не мало? Гребля, звернiть увагу, дуже велика.
      - Мiць атомiту не менша, Ван. За розрахунками вистачило б i двох свердловин. Я хочу зробити три для того, щоб уламки були дрiбнiшими. - I Вадим Сокiл рiшуче взявся за перфоратор.
      Галя здивовано спитала:
      - А чому треба, щоб уламки були дрiбнiшими? Хiба це має для нас якесь значення?
      Натискуючи на перфоратор, що пiдстрибував в його руках, геолог вiдповiв:
      - Має... i досить серйозне значення, Галиночко. Цi скелi, як бачите... дуже твердi. Перфоратор бере їх з трудом. Взагалi, це непогано. Тверде середовище вчинить бiльший опiр атомiту, вибух буде мiцнiшим. Але ж пiсля вибуху вода рине таким стрiмким потоком, що понесе з собою уламки скель. А коли крупнi брили почнуть бомбардувати астроплан, тодi що? Пробоїни! Нi, хай вже краще будуть дрiбнi уламки, атомiту в нас вистачить, можна не економити!..
      Три глибокi свердловини, зробленi у величезних скелях, що являли собою немов мiцнi пiдвалини високої греблi, були наслiдком першої вилазки.
      Друга вилазка вiдiбрала значно бiльше часу, бо мандрiвникам довелося нести з собою важкi металiчнi цилiндри з атомiтом i тому не раз зупинятися по дорозi для вiдпочинку. Проте зовсiм не вiд ваги вантажу i не вiд утоми Галя Рижко була цього разу незвично мовчазною i задумливою. I навiть на запитання товаришiв вона вiдповiдала односкладово i кволо. Їй не хотiлося признаватися в тому, що вона аж нiяк не може позбутися огидного почуття страху, - страху перед атомiтом.
      Так, звiсно, їй нiщо не загрожувало, атомiт у металiчному цилiндрi був мирним i спокiйним. Галя твердо знала, що атомiт за нормальних умов може вибухати тiльки за допомогою електричної iскри. Все це так. Але в ньому, що там не кажи, прихована така страшна, гiгантська мiць! I хто знає, всякi там випромiнювання iнфрарадiю або ще що-небудь...
      Галi й самiй було соромно, що вона мiркує, як боягуз, вона старанно вiдганяла вiд себе подiбнi думки. Втiм, вони весь час поверталися до неї. I кожного разу, коли ноги дiвчини сковзалися на кам'янистому гладкому грунтi або спотикалися об корiння дерев, яке виступало де-не-де назовнi, її серце хололо, а потiм приходив нестерпний сором за малодушнiсть, яку до того ж могли ще й помiтити супутники...
      Втiм, ось мандрiвка до греблi закiнчилася. Цилiндри з атомiтом стояли бiля свердловин, Вадим Сокiл i Ван Лун перевiряли електропроводку. Галя, вiдпочиваючи, сидiла на березi озера i лiниво поглядала на його дзеркальну мирну поверхню, в якiй, як i ранiше, вiдбивалися низькi хмари, що повiльно пливли в небi. Облямоване високими скелястими схилами, якi надавали всiй мiсцевостi дикого i суворого вигляду, озеро було напрочуд спокiйним, нiщо не турбувало його рiвну поверхню.
      Галя думала: невже ж i в цiй мирнiй, такiй прозорiй водi, пiд її чистою, свiтлою поверхнею, якої не туманили навiть найменшi жмурки,- невже й тут iснують якiсь страшнi тварини? Невже i ця дзеркальна гладiнь ховає пiд собою небачених драконiв чи iнших страховищ?
      Красивий золотавий метелик пролетiв бiля дiвчини, трiпочучи в повiтрi широкими строкатими крилами. Вiн покружляв над берегом, мов не наважуючись наблизитися до води. А потiм все ж таки полетiв над нею, часом спускаючись до самої поверхнi озера, часом пiдiймаючись вище. Метелик летiв далi й далi, виразно помiтний на сiрому тлi неба.
      Галя неуважливо стежила за ним таким самим лiнивим, поглядом. I раптом дiвчина здригнулась i випросталася. їй здалося, що там, далеко вiд берега, де пролiтав тепер золотавий метелик, на поверхнi води щось хлюпнуло. Що це?
      Розбризкуючи воду, над тихою гладiнню озера з'явилася величезна плеската голова з довгим рогом промiж очей. Вона блискавично висунулася з води, роззявила широку пащу, з якої вилетiв тонкий, мов стрiчка, звивистий язик, - i метелик зник.
      - Товаришi! - скрикнула Галя. - Дивiться!
      Через кiлька секунд обидва її супутники були вже на гребенi бiля дiвчини. Сокiл вiдстiбав кришку кобури свого пiстолета - уроки минулих пригод на Венерi не пройшли для нього даремно. В руках Ван Луна була його вiрна автоматична гвинтiвка. Ледве чутно клацнув запобiжник.
      Гiгантська iстота пливла озером. Довга гнучка шия її, розподiлена на добре помiтнi кiльця, несла на собi плескату змiїну голову з твердим рогом. Тулуб лишався схованим пiд водою. Тварина пливла вздовж берега, озираючись на всi боки опуклими блимаючими очима. Час вiд часу над водою з'являвся тонкий хвiст з двома довгими вiдростками. Та ще можна було, придивившись, помiтити широкi плавцi, що повiльно рухалися у водi.
      Гвинтiвка Ван Луна неквапливо пiдiймалася, ловлячи на мушку плескату голову тварини. Але Сокiл зробив крок уперед i схопив рукою ствол гвинтiвки Ван Луна. Той здивовано поглянув на нього:
      - Чого хочете, Вадиме? В чому рiч?
      - Не треба стрiляти, Ван, прошу вас.
      - Чому, дозволю собi спитати? - поцiкавився Ван Лун.
      - Наша робота наближається до кiнця, Ван. Хто знає, чи не викличе ваш пострiл уваги ще якихось потвор... i це завадить нам, не дасть закiнчити справу сьогоднi... Не стрiляйте, дорогий Ван, дiдько з нею, цiєю твариною, хай пливе, куди їй завгодно!
      Сокiл мав рацiю. Мандрiвникам нiщо зараз не загрожувало, тварина не збиралася нападати на них. Ван Лун опустив долу гвинтiвку i засмучено дивився, як невiдома iстота неквапливо вiдпливала далi й далi. Вперше вiн побачив тут щось нiбито придатне для полювання - i, як на зло, йому доводилося утриматися вiд пострiлу!
      Нарештi, рогата тварина зникла, сховалася за мисом. Ван Лун, наче згадавши щось, обернувся до Галi. Його очi були вже насмiшкувато примруженi.
      - Ну як, хочеться викупатися, спитаю вас? Є весела компанiя, чи не правда? - його рука зробила широкий жест у бiк озера.
      Галя сердито вiдмахнулася вiд нього: i навiщо iронiзувати?..
      Мандрiвники закiнчили заряджати свердловини. Перелитий у довгi стальнi трубки атомiт був закладений в скелi; отвори Сокiл забив металiчними пробками. Лише тонкий чорний провiд, що виходив з-пiд тих пробок, указував тепер мiсце, де були потужнi заряди атомiту, якi мусили висадити в повiтря важке кам'яне тiло греблi.
      Тонкi чорнi проводи, що виходили з свердловин, з'єднувалися разом у маленькiй круглiй коробцi - i звiдси дном мiжгiр'я помiж скелями тягнувся мiцний просмолений зверху кабель у металiчному панцирi. Цей кабель був прокладений на вiдстанi майже пiвтора кiлометра до мiжпланетного корабля. Схованi в ньому проводи сполучалися з контактним устроєм на пультi керування астропланом. Отже, роботи по пiдготовцi вирiшальної операцiї - висадження в повiтря скелястої греблi - були закiнченi.
      Ще кiлька днiв вiдняла перевiрка небезпечного вантажу корабля i його пакування. Микола Петрович власними руками промацав кожне з'єднання ультразолотих пластин, якi захищали iнфрарадiй, вимiрив дозиметром випромiнювання поза стiнами складу. Сокiл занепокоєно стежив за кожним рухом академiка, за виразом його обличчя: та невже ж Микола Петрович виявить якийсь промах, якусь неточнiсть?.. Втiм, нi, академiк Риндiн був задоволений. Зроблено все, передбачене розрахунками i точним розпорядком пiдготовки до зворотного вильоту. I Сокiл полегшено зiтхнув: експедицiя таки привезе на Землю вiдкритий нею на Венерi iнфрарадiй!
      Увечерi того ж дня Риндiн звернувся до товаришiв:
      - Друзi мої, як i ранiше, я не хочу приховувати вiд вас навiть найменших моїх побоювань. Завтра вранцi ми висаджуємо в повiтря греблю. Ми сподiваємося, що бурхливий потiк води, який рине внаслiдок цього до мiжгiр'я, виштовхне наш корабель iз скель i винесе його потiм у море. Все це так. Навiть зараз, у навантаженому станi, наш астроплан легший вiд води, вiн мусить сплисти, - якщо звiльниться iз скель. От про це саме "якщо" я й вважаю своїм обов'язком попередити вас.
      У мовчаннi вiн вiдпив води iз склянки, яка стояла перед ним, i продовжував таким самим серйозним тоном:
      - Ми сподiваємося, повторюю, що все це вiдбудеться саме так. Втiм, ви знаєте, що ми позбавленi можливостi перевiрити розрахунками те, що станеться пiсля висадження греблi. Цiлковитої певностi в тому, що потiк води звiльнить наш корабель, немає i не може бути. Не виключена, строго кажучи, i iнша перспектива, значно менш райдужна. Натиск води може бути недостатнiм для того, щоб виштовхнути астроплан iз скель. Тодi вiн, природно, не спливе. А через те, що течiя рiчки в подальшому пiде старим рiчищем, мiжгiр'ям, астроплан лишиться лежати вже на днi рiчки, пiд водою. В такому разi - ми вiдрiзаємо для себе будь-яку можливiсть зворотного старту... залишиться тiльки одне - висаджувати пiд водою скелi, якi затримують корабель. А така операцiя бiльше, нiж небезпечна... Отож я виклав вам мої побоювання. Скажiть, що ви думаєте з приводу всього цього. Ви мусите зрозумiти, що зараз нам потрiбне спiльне тверде рiшення.
      Микола Петрович замовк, чекаючи вiдповiдi. Першим вiдгукнувся Вадим Сокiл.
      - Але ж те, що ми збираємося здiйснити, Миколо Петровичу, нам так чи iнакше треба зробити? Навiть коли б ми спробували зараз висаджувати скелi, корабель все одно не зможе стартувати з мiжгiр'я, з цiєї кам'яної пастки. Значить, так чи iнакше - мiжгiр'я треба наповнити водою, щоб астроплан сплив. Я - за рiшучi дiї!
      - Гадаю, Вадим правильно сказав, - одiзвався i Ван Лун. - Можна, звiсно, спочатку висадити скелi навколо корабля. Це небезпечно, вважаю. Краще спробувати воду. А тодi, якщо буде потреба, взятися i за скелi. Моя думка така. Iнакше не можна, пiдкреслю.
      - А ви, Галю? Я хочу чути й ваш голос, - повернувся академiк Риндiн до Галi Рижко. - Ви давно вже стали повноправним членом нашої експедицiї, чому ж ви мовчите?
      - Вадим Сергiйович i товариш Ван уже все сказали, Миколо Петровичу, збентежено вiдповiла Галя. Що вона могла додати ще? Хiба тiльки одне, - що їй страшенно хотiлося якнайшвидше вирушити назад, на Землю. Втiм, це й без того всi знають...
      - Тодi - ухвалено. Завтра вранцi вирiшиться все, - заключив Риндiн. - А зараз - спати, друзi. Ранок ми мусимо зустрiти мiцними i бадьорими, попереду великi випробування!..
      Проте як могла Галина заснути, знаючи, що тiльки одна нiч вiддiляє її вiд вирiшальної подiї? Як зупинити, заспокоїти думки, якi весь час тривожно нагадують про те, що говорив Микола Петрович? Мiнливий фiолетовий присмерк глибокого мiжгiр'я, - невже ж i справдi сьогоднi вона бачить його востаннє? А якщо завтра все буде в порядку, якщо астроплан вийде на поверхню величезного моря, куди впадає рiчка, - тодi пiслязавтра буде дано зворотний старт з Венери на далеку рiдну Землю... Батькiвщина, мама, друзi - як хороше! I звичайно ж таки, Галя не помiтила, як охопив її глибокий рiвний сон. Дiвчинi здавалося, що вона лише на хвилинку заплющила очi, як одразу почула гучний голос Миколи Петровича:
      - Аргонавти Всесвiту, ранок! Вставайте! Час не жде, треба швиденько поснiдати - i до дiла. Галю, не ховатися пiд ковдру! Пiдйом!
      Снiданок Галя їла мовчки i тiльки за обов'язком: ну яка, справдi, може бути їжа, коли ось зараз вирiшуватиметься їхня доля! Вона раз у раз поглядала в iлюмiнатор, на звичнi вже гострi скелi, стрункi цикадеї з яскравим червоним листям, ажурне оранжеве листя папоротi. їй пригадувалося, як здивовано, з якою цiкавiстю вона дивилася в iлюмiнатор тодi, першого дня їх перебування на Венерi. Яким тодi все здавалося незвичайним, загадковим, страшенно цiкавим. А зараз - хоча б уже мерщiй додому, назад, на Землю... додому!
      Нарештi, Микола Петрович скомандував:
      - По гамаках, друзi! Будемо починати. I прошу прив'язатися так само мiцно, як перед справжнiм стартом. Надходять серйознi i небезпечнi хвилини.
      Вiн спинився на мить i потiм додав так м'яко i лагiдно, як мiг говорити тiльки вiн, турботливий старший друг i товариш:
      - Зараз - геть усi побоювання. Ми вiримо, твердо вiримо, що все буде гаразд. Iнакше не може бути!
      Уважний погляд Миколи Петровича перевiрив, чи все готове в центральнiй каютi, чи не залишилося щось неприбраним, забутим. Вiн iще раз подивився на товаришiв, якi опускали гамаки, задоволено кивнув головою i вийшов до навiгаторської рубки. А Галя Рижко не стрималася, пiдбiгла ще до iлюмiнатора i на хвилинку притиснулася до нього. Нi, не червонолистi пальми, не цикадеї та папороть хотiлося їй побачити наостанку! Високо в хмарному небi над краєм мiжгiр'я, мiж двома застиглими, наче вартовi, кипарисами, так само, як i ранiше, гордовито майорiв червоний прапор Радянської Батькiвщини, червоний прапор з золотим серпом i молотом!
      Пролунав легкий шум. Автоматичний механiзм засував металiчними заслiнками водночас усi iлюмiнатори центральної каюти. Одразу стало темно. Лише один великий екран перископа свiтився в центрi стелi перед очима принишклих мандрiвникiв.
      Скелi, що ясно вирiзнялися на ньому, наче самi повiльно пересувалися, вiдпливали вбiк. Микола Петрович у навiгаторськiй рубцi регулював перископ, повертав його в потрiбному напрямi. I от картина на екранi нарештi завмерла. Галя впiзнала цi могутнi, величезнi скелi. То була верхня частина мiжгiр'я, природна кам'яна гребля, що замикала його. Звiдси мусила ринути вода.
      - Увага! Включаю струм! - пролунав у каютi гучний суворий голос Риндiна.
      Рiзко задзеленчав сигнальний дзвiнок. Починається! Вибух!
      Проте тривожна тиша не порушувалася нiчим. Анi найменшого звуку, нiякого руху... Очi мандрiвникiв не вiдривалися вiд екрана. Галя мимоволi рахувала про себе:
      - Раз... два... три...
      Над скелями виникла чорна хмара. Вона швидко поширювалася в усi боки, закриваючи небо. I майже одразу серед скель, що розвалювалися, блиснула вода. Ще мить - i скель уже не було. Замiсть них виникла вертикальна свiтло-сiра водяна стiна, вiд одного схилу мiжгiр'я до другого.
      Ця стiна спочатку нiби завмерла нерухомо - i потiм цiлою своєю громадою рвонулася вперед. Вона сунула неймовiрно швидко, не зменшуючись у висотi. Галя розширеними очима дивилася на екран перископа, її серце завмирало вiд тривожного чекання.