.. як i ви всi, звичайно, я знаю це, - додав вiн пiсля тяжкої паузи. - Проте такої можливостi немає анi в мене, анi у вас. Ми можемо тiльки сподiватися, що вiн врятується сам. Надiя ця не згасає в мене, хоч я й розумiю, що для неї є надто мало пiдстав. I все ж таки - я вiрю у вiдвагу i кмiтливiсть нашого Вана, - так, Галю, вiрю не менше, нiж ви або Вадим. Втiм, якщо навiть Ван Лун врятується вiд тiєї жахливої бабки, - чи подумали ви про те, як може вiн повернутися до нас? У нього лишилося мало кисню: я пiдрахував, не бiльше, як на шiсть-сiм годин. I вiн не знає, куди йти, де знаходиться наш корабель.
      Менi стало страшно: про це я й не подумала!
      - I якщо ми не можемо нiчим допомогти Ван Луну, доки вiн перебуває в кiгтях крилатого хижака, - тим бiльше ми зобов'язанi допомогти, коли вiн звiльниться вiд нього... адже ж ми вiримо, що звiльниться, правда?
      - Вiримо! - палко вiдгукнулися ми з Вадимом Сергiйовичем.
      - Тому треба негайно настроїти наш передавач на хвилю його приймача. I розпочати подавати йому сигнали. Вiн добре умiє пеленгувати з допомогою рамочної антени в скафандрi. Ми допоможемо нашому Вану повернутися до нас... якщо вiн дiстане змогу почути нас...
      Через десять-п'ятнадцять хвилин, щойно великий радiопередавач астроплана був настроєний на потрiбну хвилю, Микола Петрович вимовив першi слова заклику до товариша Вана. Але його голос уривався, хвилювання не давало йому говорити. I тому Микола Петрович одразу ж таки дозволив менi замiнити його бiля мiкрофона. Спочатку менi було також дуже важко, i я насилу не заплакала: я кличу Ван Луна, розповiдаю йому, як знайти шлях до нас, а вiн, можливо, чує мене i не може рушити з мiсця, як я тодi, в печерi... або зовсiм уже не чує... Нi, нi, смiливий Ван Лун обов'язково врятується - i я допоможу йому повернутися!
      Що робили Микола Петрович i Вадим Сергiйович весь цей час - я навiть як слiд не знала, я могла думати тiльки про товариша Вана. Сидячи бiля великого iлюмiнатора центральної каюти, звiдки було видно весь схил мiжгiр'я, за яким зникла огидна бабка, я кликала Ван Луна i дивилася, дивилася - чи не з'явиться вiн?.. Минали хвилини, десятки хвилин, години, проте товариша Вана не було, а я все кликала (я забула сказати, що Микола Петрович дозволив менi перенести мiкрофон на довжелезному шнурi вiд передавача до iлюмiнатора, щоб я могла дивитися назовнi).
      I от уже почали спускатися сутiнки. Вони тут зовсiм не такi, як на Землi. Свiтлi сiрi хмари поза мiжгiр'ям починають укриватися фiолетуватою димкою - i чомусь усi червонi дерева, оранжева папороть, жовтi скелi вимальовуються тодi рiзкiше, яскравiше, нiж удень. Наче їх хтось навмисно пiдфарбував. Так триває бiля пiвгодини, в повiтрi пропливають свiтлi й темнi тiнi, нiби вiд хмар, що швидко линуть у небi. А видно все так само прекрасно. Втiм, тiней стає дедалi бiльше й бiльше, вони пробiгають частiше. I коли вони бiжать уже зовсiм одна за одною, - небо раптом одразу темнiшає, i все навколо поринає в дивнi фiолетовi присмерки. Це також iще не нiч, але щойно створилися тi присмерки, - уже нiчого не побачиш i в десяти кроках, усi контури стають розпливчастими, туманними й неясними.
      Так-от, вже зовсiм починали спускатися присмерки. Я розумiла: ще пiвгодини - i Ван Луну буде дуже важко знайти наш корабель навiть за допомогою безнастанних радiосигналiв. I я вже хотiла попросити Вадима Сергiйовича включити зовнiшнiй прожектор, щоб товариш Ван бачив здаля корабель, коли все навколо зануриться в фiолетовий туман, але не встигла.
      Менi здалося, що на далекому схилi мiжгiр'я, на горi, бiля того мiсця, де на скелi майорiв наш червоний прапор, я побачила постать, яка рухалася. Я затиснула рот рукою, щоб не закричати, я боялася, що це менi тiльки здалося, що я даремно примушу Миколу Петровича хвилюватися ще бiльше. Проте нi, це був Ван Лун! Тодi я закричала що було сили:
      - Ван iде! Ван iде! Я бачу його! Миколо Петровичу, Вадиме Сергiйовичу, Ван iде, дивiться!
      Вже не пам'ятаю, що саме я кричала ще. Микола Петрович дивився в iлюмiнатор тiльки хвилинку. I одразу ж таки вiн скомандував:
      - Вадиме, скафандри! Йому погано, вiн, мабуть, задихається.
      I знову я спочатку не зрозумiла, що саме хоче робити Микола Петрович, а потiм було вже пiзно. Вiн i Вадим Сергiйович швидко одягли скафандри i пiшли назустрiч Ван Луну. Якби я зрозумiла одразу, тодi замiсть Миколи Петровича пiшла б я: звичайно, неправильно, що вони залишили мене в каютi! Проте я не встигла нiчого сказати... це було дуже досадно!
      Товариш Ван був iще далеко, але я чiтко бачила його силует на фiолетовому тлi хмар. Вiн живий, вiн повертається, наш вiдважний, надзвичайний Ван Лун! Та хiба ж я бодай на хвилинку могла сумнiватися в тому, що вiн повернеться? I сльози чомусь котилися в мене по щоках, хоч я тодi зовсiм не вiдчувала їх, а тiльки згодом помiтила, що обличчя в мене мокре... Як дивно: людина радiє, вона стрибає i смiється, а з очей котяться сльози, цього нiяк не можна зрозумiти!
      Силует Ван Луна все наближався, вiн уже спускався схилом. Проте чому вiн хитається, спотикається, хапається руками за дерева? Так утомився?.. Звичайно, втомився; але головне - йому вже бракує кисню, вiн задихається. Ой, вiн майже впав! Утримався на ногах, зробив кiлька крокiв i знову захитався... Упав! Сперся на руки на грунтi, сiв, намагається пiдвестися - i знову падає! Жах, вiн не може навiть сидiти, вiн весь час хилиться набiк...
      - Ван задихається! Треба поспiшати йому на допомогу, вiн не може сам дiйти! - кричала я невiдомо кому, бо в кораблi ж не було нiкого.
      Знизу повiльно-повiльно (чи то лише здавалося менi так звiдси?) до Ван Луна пiдiймався схилом хтось у скафандрi, - я, звичайно, не могла розiбрати, хто саме. Проте потiм збагнула, що це Вадим Сергiйович: адже Микола Петрович не мiг би так енергiйно злiзати на скелi, щоб скоротити шлях. Молодець Вадим Сергiйович, вiн пiдiймається не обхiдною легкою стежкою, а навпростець, кручею! А позаду, слiдом за ним поспiшає i Микола Петрович. Ох, хоч би вони встигли, адже до Ван Луна ще далеко!
      Я побачила, що товариш Ван знову впав - i знову трохи пiдвiвся на руках, зiгнувшись, наче шолом став йому страшенно важким. I вiн уже не йшов далi, а повз на колiнах, спираючись на руки. Вiн уже бiля найкрутiшого мiсця схилу... Що вiн робить? Сидячи на грунтi, притулившись до скелi, вiн знiмає шолом. Що це означає? Навiщо? I майже зразу ж таки я зрозумiла:
      "В шоломi дихати вже майже зовсiм нема чим. Ван Лун вирiшив зняти його, бо навiть насичене вуглекислотою повiтря Венери зараз для нього краще, нiж отруєне повiтря в шоломi!"
      Ось вiн зняв шолом i безсило опустив його на грунт. Мабуть, Ван Лун побачив товаришiв, якi поспiшали до нього знизу. Вiн слабко махнув рукою i неначе хотiв щось гукнути. Навiщо, навiщо витрачати сили, товаришу Ван! Краще вже спускайтеся мерщiй!
      Немов почувши мої думки, Ван Лун пiдвiвся на ноги, залишивши шолом бiля скелi. Вiн усе ще хитався, проте почав спускатися назустрiч Вадиму Сергiйовичу. Нi, краще б вiн лишався на мiсцi! Ван не втримався на крутому схилi, змахнув руками i упав. На щастя, вiн не покотився вниз по гострому камiнню, яке могло б поранити його не захищену тепер голову. Мабуть, вiн уже не мiг бiльше рухатися. Йому потрiбне було свiже повiтря, а не вуглекислота Венери, потрiбний був кисень. Вiн лежав нерухомо, голова його звисала набiк. Якщо вiн поворухнеться, - то може скотитися вниз, розбитися... Вадиме Сергiйовичу, мерщiй! Ван Лун, мабуть, зовсiм задихається! I темнi тiнi пробiгають дедалi частiше, зараз стане темно!
      I от Вадим Сергiйович був уже бiля Ван Луна, що лежав без найменших ознак життя. Вiн нахилився, трохи пiдняв голову Вана. Потiм почав стягувати його тiло вниз, не чекаючи наближення Миколи Петровича. У цей момент небо, як i завжди тут на Венерi, майже вмить потемнiшало, i все чисто вкрилося фiолетовим туманом. I я вже бiльше нiчого не могла бачити. Проте все це неважливо, хай, зараз Вадим Сергiйович i Микола Петрович принесуть сюди Ван Луна, все буде гаразд, треба тiльки освiтити їм шлях.
      Я включила зовнiшнiй прожектор. Скерувати його до них я не вмiла, але ж головне полягало в тому, щоб вони виразно бачили, де корабель. Потiм я швидко наповнила киснем з балона двi гумовi подушки (я добре запам'ятала, як робив це Вадим Сергiйович, коли Ван Лун лiкував Миколу Петровича!), приготувала води, розiслала на пiдлозi килим i поклала м'яку подушку. Менi здавалося, що все це я зробила дуже швидко, але щойно я скiнчила, як почула важкi кроки на сходах. Iдуть!
      - Мерщiй, мерщiй, я приготувала все, що треба!
      Микола Петрович i Вадим Сергiйович внесли Ван Луна. Вiн був непритомний. Менi було страшно дивитися на його посинiле обличчя, напiввiдкритi закипiлi губи. Микола Петрович побачив подушки з киснем i, не знiмаючи шолома, приклав наконечник до губiв Вана. А Вадим Сергiйович тим часом уже пiдiймав i опускав його руки, - вiн теж добре пам'ятав, як Ван Лун тодi рятував Миколу Петровича.
      Проте зараз штучне дихання не було потрiбне. Ван Лун спочатку тихо, а потiм глибоко зiтхнув i поворушився. А через кiлька секунд вiн уже жадiбно й прискорено вдихав на повнi груди кисень з подушки, яка швидко худiшала. Я тримала напоготовi другу. Обличчя Ван Луна прояснювалося, з нього почала сходити синява. Очi вiдкрилися. I от на губах навiть з'явилася якась слабка тiнь посмiшки. Вiн зробив iще кiлька глибоких вдихiв, а коли я хотiла замiнити подушку з киснем, вiдсторонив її i рiшуче сказав ще кволим голосом:
      - Вважаю, не треба. Вже гаразд. Коли навколо друзi, це також кисень. Друзi - це дуже добре.
      Спираючись на руки, вiн трохи пiдвiвся i сiв. Микола Петрович, який уже зняв шолом, злякано скрикнув:
      - Ван, обережнiше! Не треба сiдати. Ви ще надто слабкi, вiдпочиньте!
      Втiм, Ван тiльки посмiхнувся. Вiн уже сидiв i дивився на нас очима, що дивно виблискували. Ось його погляд спинився на менi. I мене вразила надзвичайна теплота, з якою вiн дивився на мене, якийсь зовсiм-зовсiм незнайомий вираз його обличчя.
      - Дiвчино... Галинко, спасибi, - сказав вiн повiльно i простягнув менi руку. - Не вмiю багато... говорити. Врятували мене... спасибi! Все.
      Слово честi, ще трошечки - i я розревiлася б, бачачи, що Ван Лун, завжди такий стриманий i незворушний, навiть суворий, зараз хвилюється i затинається. Я стискала руку Вана, дивилася в його розумнi блискучi очi i мовчала, не знаючи, що сказати. А вiн трохи згодом промовив:
      - З лiсу вивели, добре. Тепер допоможiть iще встати.
      Вiн сперся на мою руку i пiдвiвся на ноги. Зробив два-три кроки каютою. Сили поверталися до нього з кожним новим вдихом чистого повiтря, з кожною хвилиною.
      - Трохи хочеться обiдати, - сказав вiн, посмiхаючись. - Чи вечеряти, все одно.
      Ой, адже ж Ван Лун не їв нiчого з самiсiнького ранку! Як це я не подумала сама!
      Через кiлька хвилин вiн уже сидiв за столом i з апетитом вечеряв. А коли Ван, вiдсунувши тарiлку, оглянувся на всi боки, наче розшукуючи щось, Вадим Сергiйович уже подавав йому набиту люльку, а я пiдносила запалений сiрник. Микола Петрович розсмiявся:
      - Мабуть, є рацiя перетерпiти деякi небезпеки, щоб за тобою потiм отак ходили, а, Ван?
      Ван Лун також засмiявся i, з помiтною насолодою випускаючи клуби диму, вiдповiв:
      - Самi вирiшите, Миколо Петровичу. Розповiм - дiзнаєтеся. Було iнодi не дуже весело.
      Вiн стисло розповiв нам про те, що вiдбулося з ним, як йому вдалося врятуватися вiд гiгантської бабки i як вiн добирався до нас. Я не пишу тут про все те, бо розповiдь Ван Луна записана Миколою Петровичем у його журналi. Можу сказати тiльки ось що: я певна, що нiхто з нас не витримав би такого напруження, як вiдважний товариш Ван! А вiн спокiйно закiнчив, немов iшлося не про нього, не про страшнi небезпеки, якi вiн щойно перенiс, а про якiсь звичайнi спостереження:
      - Лишилися два питання. Думав, сам не вирiшив. Цi живi кулi й цилiндри - що це таке? Може, гiпертрофованi бактерiї? Пожирають одна одну, живуть купами. Дуже дивно. Як гадаєте, Миколо Петровичу?
      - Що ж я можу вам сказати, Ван? - задумливо озвався Микола Петрович. Вагаюся так само, як i ви. Коли б я почув подiбну розповiдь на Землi, то, каюся, просто не повiрив би. Адже ж з нашого звичайного погляду не можна уявити собi бактерiї, цю нижчу форму живого iснування у виглядi таких великих iстот. Та ще таких, що дiють отак активно, як ви описали. Втiм, тут, на Венерi, пiсля всього, що нам довелося побачити... життя набуло тут таких своєрiдних форм, що важко наполягати на чомусь, висловлювати певну думку. Прийде час, коли слiдом за нами тут з'являться iншi дослiдники - в даному разi, спецiалiсти-бiологи, - вони зберуть бiльше матерiалу для висновкiв. А ми не будемо квапитися, обмежимося в цiй галузi тими фактами, якi нам довелося спостерiгати на власнi очi. Що iще, Ван?
      - Друге, - це лiс без листя. Теж не розумiю. Чому такий голий? Якщо б пожежа, тодi було б ясно. Але то не пожежа. I папоротi також не залишилося. Чому так, запитаю?
      - Ну, це значно простiше, Ван, - вiдгукнувся Вадим Сергiйович. - Адже ви самi казали, що бачили гусениць?
      - Так, бачив. Величезнi, повзали по деревах.
      - I хмари комах, якi нападали на вас?
      - Теж бачив. I вiдчув, пiдкреслю, - погодився Ван.
      - Найприроднiше припустити, що то був перiод, коли гусеницi перетворювалися на дорослих комах. Вони об'їли все листя на тiй дiлянцi лiсу, пожерли всю папороть. Бiльшiсть з них уже перетворилася на великих комах, а деяка частина ще не встигла.
      Ван Лун замислився.
      - Мабуть, так, - вiдповiв вiн нарештi. - Поспiшав, не здогадався сам. Не було часу думати. Шкодую, що утруднив вас таким простим питанням.
      Менi здалося, начебто Ван Луну справдi трохи досадно, що вiн не змiг сам пояснити це явище. Але я не встигла помiркувати над цим, бо Вадим Сергiйович уже продовжував. I те, що вiн сказав, буквально вразило мене не менше, нiж Ван Луна.
      - Дорогий Ван, - заговорив вiн радiсно, - зате ми з Миколою Петровичем приготували вам такий подарунок, що ви ахнете! Ну, як ви гадаєте, що саме?
      Ван Лун знизав плечима:
      - Як я можу знати? Прошу, скажiть.
      - Ось, читайте! - I Вадим Сергiйович урочисто подав йому списаний з верху до низу аркуш паперу. Ван Лун почав читати - i справдi, ахнув. Недовiрливо поглянув на Вадима Сергiйовича, перевiв погляд на Миколу Петровича. Той стверджувально кивнув головою:
      - Так, Ван, радiограма з Землi. I дуже важлива. Читайте!
      Виявляється, в той час, коли я сидiла бiля мiкрофона i кликала товариша Вана, радiоавтомат астроплана записав нову велику радiограму з Землi. I я нiчого про це не знала! А радiограма, дiйсно, була дуже важлива. Вона змiнювала плани й розрахунки нашого зворотного вильоту. Втiм, про це треба розповiсти докладнiше, щоб усе стало зрозумiлим. Тут двома словами не обiйдешся, бо справа стосується астронавiгацiї, складної науки про зореплавання. Менi самiй довелося довго слухати пояснення Миколи Петровича i товариша Вана для того, щоб зрозумiти. Не знаю, як у мене тут вийде, але я спробую викласти все ясно i коротко.
      Наша експедицiя за всiма розрахунками мусила провести на Венерi рiвно 467 днiв за земним обчисленням (яке збiглося, як ми встановили, з обчисленням часу й на Венерi). Чому саме стiльки, а не на кiлька днiв бiльше чи менше?
      Микола Петрович нагадав, як вiн розказував менi про небесний маршрут нашого астроплана. Ми вилетiли з Землi в той самий момент, коли Венера вiдстала по своїй орбiтi вiд Землi на 54,5 градуса. Це було зроблене тому, що Венера рухається по своїй орбiтi швидше вiд Землi. I поки ми вздовж нашого напiвелiптичного маршруту долетiли до орбiти Венери,- вона якраз встигла до цього моменту опинитися на тiй точцi орбiти, куди домчав наш астроплан. А Земля тим часом вiдстала вiд Венери на власнiй орбiтi на 36 градусiв.
      Ми залишилися на Венерi. А Земля, яка рухається по своїй орбiтi повiльнiше вiд Венери, продовжувала вiдставати вiд неї дедалi бiльше.
      Як же нам бути, якщо ми хочемо вирушити з Венери назад на Землю за таким самим напiвелiптичним маршрутом, - до речi, єдино можливим для нашого мiжпланетного корабля з його обмеженими запасами палива? Адже за час нашого нового перельоту Земля ще бiльше вiдiйде вiд Венери, ми не знайдемо нашу рiдну планету в тiй точцi її орбiти, куди нас приведе напiвелiпс. Вихiд є тiльки один. Нам треба чекати на Венерi до того часу, коли Земля в своєму русi не опиниться попереду Венери на тi ж самi 36 градусiв. Тодi ми, описуючи напiвелiпс, встигнемо якраз наздогнати її. А коли ж це станеться, коли Венера вiдiйде вiд Землi на 36 градусiв?
      Для цього за точними розрахунками мусить минути рiвно 467 днiв. I саме через 467 днiв пiсля того, як ми прилетiли на Венеру, анi на один день не пiзнiше, так само, як нi на один день не ранiше, - астроплан мусить вилетiти у зворотний шлях. Iнакше, якщо порушити план, не витримати термiн, - ми загубимося в мiжпланетному просторi, i нам не вистачить нiяких запасiв палива; щоб добратися до Землi, розшукуючи її на орбiтi.
      Значить, цi 467 днiв були для нас твердим i непорушним строком. На такий саме строк були розрахованi i продукти, взятi експедицiєю, i всi iншi запаси (не рахуючи, певна рiч, непорушного, аварiйного резерву).
      Проте ми пробули на Венерi тiльки два з половиною мiсяцi (точнiше, 82 днi) - i нам пощастило вiдшукати ультразолото, та ще до того вiдкрити iнфрарадiй. Звичайно, в цьому розумiннi нам дуже пощастило. Адже коли б астроплан не опинився в цьому мiжгiр'ї, де ультразолото вийшло майже на поверхню Венери, - нам, можливо, не вистачило б для його розшукiв i всiх 467 днiв. А з другого боку, нам дуже не пощастило, бо астроплан застряв у скелях мiжгiр'я - i тепер невiдомо, як ми виберемося з них. Принаймнi Микола Петрович все ще не розв'язав цього складного питання... Втiм, зараз не про це мова.
      Так-от, розшукавши ультразолото (не кажучи вже про iнфрарадiй), експедицiя могла б вирушати назад. Але нiхто не може прискорити рух Венери по її орбiтi, i тому термiн зворотного вильоту експедицiї також не можна змiнити, не можна вiдлетiти з Венери ранiше, нiж через 467 днiв. А що нам тут робити далi? Тiльки й лишається, що шукати засiб вибратися з скель... Безумовно, для науки дуже цiкаво i важливо вивчати оранжево-червону флору i божевiльно-комашину фауну Венери, я розумiю це. Втiм, щодо мене, то я вже досхочу сита зустрiчами з отими гiгантськими комахами i павуками, що населяють цю планету. Навiть Микола Петрович, i той якось сказав:
      - Дивовижний, чужий для нас свiт ми зустрiли на Венерi. Нiяк не можу звикнути до нього. I що скорiше ми могли б полетiти звiдси, то бiльше я був би радий... Вся ця сила-силенна комах, цi кошлатi й крилатi страховища, мабуть, дуже зацiкавили б iнсектологiв. Їм, як кажуть, тут були б i карти в руки... Але я в основному фiзик i охоче поступлюся мiсцем, вiддам дослiдницьку роботу в цiй галузi спецiалiстам...
      До речi, ми вже не раз сперечалися з приводу того, чому на Венерi (чи, в усякому разi, на тiй її частинi, куди ми потрапили) немає нiяких тварин типу iгуанодонiв i мегалозаврiв, а самi тiльки комахи й павуки, та ще гiгантськi. Пiсля багатьох розмов i припущень Вадим Сергiйович пояснив це так (Микола Петрович також погодився з цим поясненням, тому я його i записала):
      - Як вiдомо, на Землi пiд час юрського перiоду також було чимало комах i взагалi членистоногих. Чому вони були такими численними? Можливо, тому, що для їх iснування був сприятливим пiдвищений процент вуглекислоти в повiтрi юрського перiоду. Те ж саме вiдбувається i тут, на Венерi. Це стосується взагалi великої кiлькостi комах i членистоногих. Проте на Венерi вуглекислого газу набагато бiльше, нiж було його в атмосферi Землi за часiв юрського перiоду. Така кiлькiсть вуглекислоти несприятлива для всiх тварин, крiм членистоногих. I от у процесi боротьби за iснування членистоногi на Венерi перемогли всiх iнших тварин, витiснили їх. А дiставши можливiсть розвиватися без завад з боку iнших тварин, деяка частина членистоногих набула навiть гiгантських форм. Яка частина, якi саме членистоногi й таке iнше - це встановлять дослiдники-спецiалiсти в цiй галузi. Але загальний шлях розвитку фауни на Венерi менi уявляється саме таким.
      Як я вже сказала, Микола Петрович погодився з такою теорiєю Вадима Сергiйовича. А Ван Лун додав:
      - Дуже сумно. Були гарнi тварини, зникли всi цiлком. Лишилися самi гадини. Погана фауна, мисливцi сюди не їздитимуть. А якщо вже треба вбивати цих тварюк, тодi iншими засобами. Не розривними кулями.
      - А якими ж? - поцiкавився Микола Петрович.
      - З хiмiчним порошком для комах. Дустом, чи що. Не знаю, яким саме, незворушно роз'яснив свою думку Ван Лун.
      Ну, я вiдхилилася вiд основної моєї мети - про термiн вильоту з Венери назад на Землю. Повертаюся до неї.
      На Землi вже знають, що нам вдалося розшукати ультразолото. Вони прийняли одну з радiограм Ван Луна. I там продовжують турбуватися про нас. Тому Земля сповiстила про важливе астрономiчне явище, яке може дуже прискорити наш вилiт додому, - якщо, звичайно, ми впораємося до того часу з роботою (а ми з нею вже впоралися, лишилося тiльки знайти засiб вибратися iз скель!). I це прямо надзвичайно цiкаво: начебто сам Всесвiт вирiшив допомагати нам!
      Справа ось яка. Ще перед нашим вильотом з Землi астрономи вiдкрили нову велику комету, яка наближалася до Сонячної системи. Я пам'ятаю, як мама розповiдала менi про це i казала, що в нової комети незвично велика маса, i що тому вона дуже й дуже вiдрiзняється вiд усiх iнших комет, досi вiдомих науцi. Проте тодi орбiта нової комети ще не була обчислена, що, мiж iншим, аж нiяк не заважало їй з великою швидкiстю наближатися до Сонячної системи. А тепер усе вже з'ясоване.
      Виявилося, що нова комета проходить дуже близько (за астрономiчними масштабами, певна рiч!) до Сонця, якраз мiж орбiтою Венери i Сонцем. А потiм шлях нової комети перетинається з орбiтами Венери i Землi i йде далi до невiдомих просторiв Всесвiту. Куди там нова комета полетить потiм, я не знаю, та й самi астрономи, я певна, не знають також. Втiм, наш астроплан, як виявляється, може скористатися з її сили тяжiння так само, як i з сили, тяжiння Сонця, якою ми користалися пiд час польоту на Венеру i збираємося користатися також i на зворотному шляху.
      Нова комета перетне орбiти Венери i Землi незадовго до того, як обидвi цi планети проходитимуть через точку такого пересiчення, Венера ранiше, а Земля пiзнiше. Мабуть, сила тяжiння комети якось вплине i на рух Венери i Землi, вiдбудуться якiсь збурення, не знаю, це стосується тiльки астрономiв; на Землi, крiм них, нiхто i не помiтить отих збурень. Але найголовнiше полягає в тому, що комета своїм тяжiнням може вплинути на шлях нашого астроплана, якщо ми своєчасно опинимося в потрiбнiй точцi простору. Адже ж наш корабель зовсiм не те, що велика планета, вiн неймовiрно маленький порiвняно з крупними небесними тiлами, i маса комети буде сильно впливати на нього.
      На Землi все точно обчислили i сповiстили нас радiограмою ось про що.
      Якщо ми зможемо вилетiти з Венери точно о 12 годинi дня 16 лютого (за земним обчисленням), себто рiвно через сорок два днi з моменту одержання нами радiограми, - то нова комета, пересiкаючи орбiти Венери i Землi, перерiже також i витягнений напiвелiпс, яким летiтиме наш корабель. I пересiче його на якийсь строк пiзнiше, нiж у тiй точцi напiвелiпса опиниться астроплан. Iншими словами, ми будемо в однiй точцi напiвелiпса, попереду, а комета пройде в iншiй точцi напiвелiпса, позаду нас. Он як точно все зважили i розрахували земнi астрономи!
      А тодi комета своїм тяжiнням, по-перше, уповiльнить нашу швидкiсть у просторi (адже ж вона буде позаду астроплана!) i, по-друге, вiдхилить наш курс у бiк земної орбiти, намагаючись потягти астроплан за собою. Тут довелося провести дуже складнi розрахунки: треба було встановити, що вийде внаслiдок складання рiзних швидкостей, тяжiнь i напрямiв руху. Це все так складно, що я не можу навiть розповiдати про таке, бо й сама як слiд не розiбралася. Пам'ятаю лише, що тут на астроплан мусять взаємно впливати: його власна швидкiсть, тяжiння Сонця, тяжiння нової комети i тяжiння Землi. Внаслiдок усього цього астроплан так змiнить свiй курс i швидкiсть, що вздовж якоїсь складної дуги на протязi вiсiмнадцяти днiв буде наближатися прямо до земної орбiти i опиниться на нiй якраз тодi, коли в тiй точцi буде й сама Земля. Мiжпланетному кораблю лишиться тiльки акуратно знизитися на Землi!
      Я спитала у Ван Луна, який пояснював менi все це:
      - Ну, а коли щось вийде не так, коли астроплан, наприклад, полетить вбiк, пролине мимо Землi? Припустiмо, Земля не встигне ще опинитися в тому мiсцi своєї орбiти або пройде по нiй, навпаки, ранiше за нас, - тодi як?
      Проте Ван Лун заспокоїв мене:
      - Забули, Галю, одразу кiлька речей. Нашi астрономи дуже добре лiчать. Це раз.
      - I все ж таки хiба вони не можуть хоча б раз помилитися?
      - Тодi все виправлять земнi пости керування. Це два. Ми будемо близько вiд Землi, вони вiдшукають астроплан у просторi. I допоможуть нам. Це три. Четвертого вже, може, не треба, а? Досить i трьох, Галю?
      - А є ще й четверте, що я забула?
      - Четверте - це ми самi. Ми теж вмiємо лiчити i керувати астропланом. Думаю, у вас мало поваги...
      - До кого? - здивувалася я.
      - До штурмана i капiтана астроплана. Значить, до мене i до Миколи Петровича, пiдкреслю.
      Тут менi вже зовсiм не було чого заперечити...
      I от виходить, що, коли ми зможемо вилетiти з Венери о 12 годинi 16 лютого, через сорок два днi, - термiн нашого перебування тут скоротиться в чотири рази! I ми повернемося на Землю несподiвано швидко, хiба це не чудово?
      Так, усе це дуже добре. Свої завдання експедицiя перевиконала (я маю на увазi знайдений нами iнфрарадiй). Ми можемо вирушати в зворотний шлях у призначений Землею новий строк - i в той же час не можемо. Адже ж астроплан лежить у мiжгiр'ї, в скелях. I якщо ми не знайдемо засобу витягти його з тих скель, тодi не вилетимо звiдси анi 16 лютого, анi в старий строк - через 467 днiв...
      Написала я це - i дуже засмутилася. Що ж нам робити? Якщо вже Микола Петрович досi нiчого не вигадав, то навряд чи тут взагалi можна допомогти справi. В мене є, правда, одна думка, тiльки вона дуже складна, навiть надто складна. Я подумала: а що, коли Земля надiшле слiдом за нами другий астроплан сюди, на Венеру? Адже вiн може спецiально взяти з собою пiдйомнi устрої або, в крайньому разi, просто забрати нас звiдси?
      Втiм, коли я наважилася сказати про це Ван Луну, вiн одразу вiдповiв менi:
      - Не годиться.
      - Але чому? - наполягала я.
      - Треба надто довго чекати. Доки Венера знову не буде позаду Землi на п'ятдесят чотири з половиною градуси. Тiльки тодi зможе полетiти другий астроплан. Знову забули небесну механiку, дiвчино?
      - А не може допомогти ще якась комета?
      - Перше: комети проходять крiзь Сонячну систему не дуже часто. А в потрiбному напрямi ще рiдше. Скажу, разiв у тисячу рiдше. Можу додати ще й друге. Якщо прилетить, скажiмо, другий астроплан, де вiн шукатиме нас? Венера - це не мiсто, де є вулицi й номери будинкiв. Комахи не скажуть, де ми, в якому саме мiжгiр'ї. Карт тут теж немає. Не встигли скласти. I потiм...
      Чомусь Ван Лун одразу обiрвав розмову, наче про щось раптом згадав. I пiшов, навiть забувши запалити люльку, яку вiн щойно набив тютюном. Я нiчого не могла зрозумiти: це вперше вiн обiрвав розмову зi мною так несподiвано рiзко. А головне, потiм, на протязi цiлого вечора Ван Лун не сказав i нiкому iншому жодного слова. Вiн ходив по каютi i щось бурмотiв про себе, вiдмахуючись вiд будь-яких запитань. Навiть Миколi Петровичу вiн коротко вiдповiв:
      - Хочу трошки подумати. Згадую одну рiч. Потiм скажу, пробачте.
      А вже перед самим сном Ван Лун пiшов до навiгаторської рубки i хвилин десять сидiв там. Ми вже лягали спати, коли вiн хуткими кроками вийшов звiдти i сказав якось особливо значуще:
      - Миколо Петровичу, чи не можна трохи зачекати спати? Маленька думка, пробачте. Трудно вiдкласти на ранок, ледь-ледь хвилююся, знаєте...
      Як тут було не зацiкавитися? Ван Лун - i раптом говорить сам про себе, що хвилюється, хоча й "ледь-ледь"!
      - Слухаю, Ван, - вiдповiв Микола Петрович. - У чому рiч?
      - Може бути, дуже помиляюся. Не знаю. Прошу подивитися. Ось на це. Вiн поклав на стiл папiр, на якому був накреслений якийсь план.
      - Схоже на грубу карту, - проронив Микола Петрович. - Втiм, що на нiй зображено? Пояснiть, Ван.
      I Вадим Сергiйович, i я уже вп'ялися в принесений Ван Луном план. Що ж справдi на ньому?
      - Це от - наше мiжгiр'я, - заговорив Ван Лун, показуючи пальцем. Пробачте, поспiшав, вийшло не дуже чiтко. Мiжгiр'я iде пiвколом сюди й сюди. З цього боку - багато скель. Бачите, гадаю? З iншого боку воно робить ще два, як це сказати?.. Так, два колiна. I тут протiкає ручай. Все це недалеко. Гадаю, кiлометри два-три вiд астроплана. Ручай впадає в море. Тут показано. Тiльки воно дуже велике, це море, не влiзло на рисунок. Йде за обрiй, таке велике.
      Не лише Микола Петрович i Вадим Сергiйович, але навiть i я дивилася на рисунок з ваганням. Це було майже як карта. Але звiдки Ван Лун мiг довiдатися про всi тi ручаї, скелi, море? Як вiн мiг накреслити цю карту? А вiн вiв далi:
      - Ще не все про море, зауважу. У нього впадає не тiльки ручай з мiжгiр'я. Оця рiчка також. Широка, багато води. Мiжгiр'я йде пiвколом, рiчка також. Прямо поряд. Багато думав, чому так? Весь час думав, знаєте.
      - I що ж, Ван? Що ви надумали? Чому це так вас зацiкавило? - спитав здивований Микола Петрович.
      - Дуже важливо, Миколо Петровичу. Якщо не помиляюся, не знаю, звичайно. Тут, з одного боку мiжгiр'я, сказав уже, багато великих скель. Наче вiд землетрусу, скажiмо. Висока стiна з скель. А злiва вiд неї - мiжгiр'я. А справа - та велика рiчка. Гадаю, рiчка ранiше, дуже давно протiкала нашим мiжгiр'ям. Потiм стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони перегородили шлях рiчцi. Як гребля. Тодi рiчка потекла iншим рiчищем, поряд. Отут. I прийшла, як i ранiше, до моря. Пробачте, дуже багато говорю... - Ван Лун перевiв дух.
      Вiн уже збирався продовжувати, але Микола Петрович, який слухав Ван Луна дедалi уважнiше й уважнiше, раптом широко розкритими очима подивився на нього i вигукнув: