За кiлька хвилин Ван Лун знову спинився. Його увагу привернули дивнi свiтнi камiнцi в стiнах пiдземного ходу. Вiн виключив прожектор i присiв бiля тих камiнцiв, пильно їх розглядаючи.
      - Еге, дуже цiкавi свiтляки. Подумав був, що живi. Нi, камiнчики. Таких досi не бачив.
      Але вiн не мав часу для роздумiв про свiтнi камiнцi. I, включивши знову прожектор, Ван Лун рушив далi.
      Його насторожений слух вiдзначив би навiть найслабiшi, далекi звуки. Але чуйний мiкрофон на його шоломi не мiг спiймати нiчого, крiм шуму крокiв самого мандрiвника.
      Бiльш за все непокоїла Ван Луна вiдсутнiсть слiдiв Галi. Припустимо, що дiвчина тiкала вiд тварини, яка переслiдувала її. Але, тiкаючи, вона бодай час вiд часу мусила наближатися до стiн, залишати бiля них слiди. I Ван Лун тодi помiтив би їх, адже ж вiн дуже добре бачив вiдбитки своїх нiг на пухкому грунтi. Одне з двох: або тварина була такою великою i широкою, що буквально протискувалася в пiдземному ходi i справдi стирала своїм важким тiлом всi слiди на грунтi i навiть на стiнах, або... або вона наздогнала-таки дiвчину, схопила її i понесла з собою. I знову Ван Лун зусиллям волi вiдiгнав вiд себе це сумне припущення.
      Хiд здавався безконечним. Уже двiчi Ван Лун поглядав на годинник. Подорож пiд поверхнею Венери тривала понад годину, проте виявити нiчого нового не вдавалося.
      Тi ж самi стiни i склепiння з пухкого грунту, що осипався пiд найменшим дотиком; у них повкраплюванi у великiй кiлькостi свiтнi камiнцi. Таке ж саме корiння дерев, що переплiтається iнодi в примхливе мереживо. I нiяких слiдiв, крiм тих, якi залишила гiгантська тварина, що рухалася пiдземним ходом якийсь час тим самим напрямом, що й Ван Лун. Двiчi йому зустрiчалися розгалуження, i щоразу мандрiвник обирав той хiд, яким ранiше проплазувала тварина: на превеликий жаль Ван Луна, в жодному з розгалужень йому не пощастило помiтити слiдiв дiвчини...
      Раптом Ван Лун зупинився i прислухався. Його увагу привернули неяснi, тихi звуки. Немов хтось у вiддаленнi пересипав грунт безперервною шиплячою цiвкою. Ось упало кiлька каменiв, вони покотилися, вдаряючись один об один. Кожен звук окремо був би дивним i незрозумiлим, але, доповнюючись взаємно, всi вони разом малювали в уявi Ван Луна цiлком певну картину. Ван Лун мiркував:
      "Гадаю, по норi десь попереду мене повзе невiдома iстота. Це не та величезна тварина, яка пройшла ранiше, бо повзе вона дуже тихо й обережно. Невiдомо, куди вона рухається, вiд мене чи до мене: звуки чомусь не слабiшають, проте й не посилюються. Втiм, не може ж вона повзти, лишаючись на одному мiсцi? I все ж таки, судячи по звуках, так воно i виходить. Дивно..."
      Ван Лун виключив прожектор i, користуючись тiльки невiрним освiтленням, яке створювали загадковi свiтнi камiнцi, ще обережнiше вирушив уперед, тримаючи гвинтiвку напоготовi. Мандрiвник наче забув одразу про свою звичну манеру ходити швидкими розмiреними кроками. Вiн повiльно пробирався бiля стiни, затримуючись перед кожним поворотом i пильно вдивляючись у темряву. Втiм, у такiй повiльностi не було нiчого дивного: Ван Лун зобов'язаний був знайти i врятувати Галю Рижко - i тому йому доводилося бути гранично обережним i не припускати непотрiбного риску.
      Крок за кроком вiн просувався вперед. Загадковi звуки все так само не зникали, але й не посилювалися, вони стали, мабуть, тiльки значно яснiшими i виразнiшими, бо мандрiвник, безсумнiвно, наблизився до мiсця їх виникнення. Незрозумiла тварина i справдi немовби лишалась на одному мiсцi - та й характер звукiв, якi вона видавала, не змiнювався. Ось ще раз чути, як впали i покотилися кiлька каменiв. I знову пересипається земля... Та що ж це таке?
      Ще один поворот пiдземного ходу - i Ван Лун, нарештi, помiтив попереду якесь велике тiло, що перетинало тунель. Вiн зупинився. Вказiвний палець його правої руки легко торкався спуска гвинтiвки. Примруженi очi вивчали iстоту холодним спокiйним поглядом.
      Її округле темне тiло безнастанно ворушилося. Вже здаля можна було розрiзнити на ньому окремi опуклi кiльця, якi створювали враження темних i свiтлих поперечних смуг. Цi смуги зближувалися i вiддалялися, безперервно рухаючись. Все тiло було схоже на обрубок грубезної колоди, вкопаної в стiни поперек пiдземного ходу. Проте цей обрубок весь час рухався, вiн був живий, вiн невтомно вiбрував своїми темними i свiтлими кiльцями. I вiд цього руху зi стiни тунелю зривалися i падали дрiбнi i великi каменi, осипався грунт.
      Погляд Ван Луна не вiдривався вiд дивної iстоти. Що вона робить? Що то за дивовижне положення - впоперек пiдземного ходу? Мандрiвник зробив ще кiлька крокiв, трохи наближаючись до живої загадки. Тепер йому здавалося, що свiтлi i темнi кiльця висувалися одне слiдом за одним з правої стiни тунелю i так само повiльно входили в лiву стiну. Втiм, може, це тiльки своєрiдна iлюзiя?
      Проте мандрiвник помiтив на боцi незрозумiлої iстоти невеличку чорну пляму. Та пляма повiльно просувалася справа налiво. Ось вона наблизилася до лiвої стiни, мов торкнулася її - i зникла, сховалася в стiнi. Виходить, не iлюзiя, не омана зору! Ван Лун бачив перед собою лише частину довгої, немов гiгантська змiя, iстоти, що переповзала тунель, вилiзаючи з одної його стiни i зникаючи в другiй. Кiльчасте тiло було, дуже довгим: кiльця з'являлися i зникали, з'являлися i зникали, але тунель все ще був перегороджений.
      Ван Лун опустив дуло гвинтiвки i включив прожектор. Слiпуче бiле свiтло залляло дивовижну iстоту, вiрнiше, ту її частину, яка цiєї митi проповзала крiзь тунель. Ось вони, поперечнi кiльця, їх тепер виразно видно, вони темнi на червонувато-коричневому тлi цiлого тiла. Але темнi не вони самi.
      Очевидно, нiякої небезпеки ця змiєвидна iстота не являла, до неї можна було пiдiйти ближче. Ван Лун з цiкавiстю розглядав зблизька те, що здавалося таким загадковим здаля.
      М'яке напiвпрозоре, червонуватого забарвлення тiло. Воно безнастанно пульсувало, пересуваючись, i з помiтними зусиллями пiдтягало свої кiльця. А всерединi того тiла, у зворотному напрямi, рухалася якась темна маса. Чи нi, та маса не рухалася, вона немовби лишалася на тому ж самому мiсцi, а напiвпрозоре тiло пересувалося по нiй, нiби сковзалося вздовж темного стрижня, на який було натягнуте.
      Ван Лун торкнувся дулом гвинтiвки до одного з кiлець. Воно здригнулося, червонуватим тiлом пробiгла пульсуюча хвиля - i кiльця одне за одним почали хуткiше, квапливiше з'являтися з правої стiни i зникати в лiвiй. Ван Лун вiдступив на крок, мiркуючи.
      Справдi, фауна Венери щогодини пiдносила мандрiвникам новi й новi несподiванки, нерозв'язнi загадки. Досi їм не вдавалося зустрiти жодної тварини, вид якої можна було б одразу i безпомилково визначити. Комахи i павуки не беруться до уваги, хоча вони i набули на Венерi незвичайних, фантасмагоричних форм. А крупнiшi тварини, цi потвори з вусами-щупальцями, шаблевидними щелепами... всi вони явно не мали нiякого вiдношення до фауни земного юрського перiоду. Тепер ось iще ця жива напiвпрозора колода з її кiльчастим пульсуючим безконечним тiлом - завдовжки очевидно, десятки метрiв - адже ж їй не видно нi кiнця нi краю, вона тягнеться справа налiво ось уже скiльки часу!
      I раптом Ван Лун задоволено присвиснув. Вiн збагнув, що це за iстота! Легким дотиком вiн ще раз торкнувся червонуватого тiла стволом гвинтiвки. I знову вздовж нього пробiгла неспокiйна хвиля, кiльця почали рухатися швидше, iстота наче намагалася ухилитися вiд дотику. Ван Лун посмiхнувся: неймовiрно, але це було саме так, немає нiяких сумнiвiв.
      - Знаю, хто ти, - сказав вiн, звертаючись до безмовного вiбруючого тiла - i власний голос здався йому хрипким i неприродним вiд збудження. Ти, втiм, черв'як. Ти - дощовик, ось хто ти! I тiкай геть з дороги, менi не до тебе!
      Ван Лун з силою вдарив червонувате тiло прикладом гвинтiвки. I воно поспiшило, заквапилося ще бiльше; кiльця, скорочуючись i розправляючись, сковзалися вiд стiни до стiни дедалi швидше, нiби намагаючись якнайскорiше сховатися в грунтi.
      - Та пролiзай, пролiзай, не заважай менi, - пробурмотiв Ван Лун, - не затримуй. Дощовик... скiльки часу вiн ще буде загороджувати менi путь?
      Гiгантське червонувате тiло, здавалося, було й справдi безконечним. А головне - воно перегороджувало мандрiвниковi дальший шлях тунелем, промiж ним i склепiнням лишалося не бiльш як пiвметра вiльного простору. Треба було щось робити.
      Ван Лун вiдступив ще трохи назад, скинув гвинтiвку i, не прицiлюючись, натиснув спуск. Короткий звук пострiлу розтанув у повiтрi, поглинутий вологим грунтом. Куля пронизала тiло гiгантського дощовика. Проте на ньому залишилася малесенька темна крапка - i це було все, всi наслiдки пострiлу. Пульсуючi кiльця навiть не прискорили свого руху. Ван Лун спантеличено поглянув на гвинтiвку.
      "Може, я помилився? - подумав вiн. - Може, це була не розривна куля?"
      Вiн перевiрив магазин. Нi, вiн був заряджений розривними кулями. Що ж трапилося? Чому куля не розiрвалася, а пронизала тiло дощовика, не завдавши йому нiякої шкоди?.. Ах, так, зрозумiло, - i як вiн не передбачив цього заздалегiдь? Куля не зустрiла достатнього опору, вона пройшла нiби крiзь рiдкий холодець...
      Ван Лун вiдчув, як у ньому скипає лють. Йому треба поспiшати, кожна хвилина затримки може коштувати Галi Рижко життя, а вiн примушений стояти тут i чекати, доки пiде з його шляху ця мiзерна, хоча й величезна iстота! Розрубати її, чи що, знищити? Рука мандрiвника вже потягнулася до рукоятки короткого кинджала, який, як i завжди, висiв на поясi скафандра. Але Ван Лун роздумав:
      "Припускаю, розрубаю дощовика пополам. Але це ж - черв'як! Все одно, його тiло не спиниться, буде й далi виповзати з стiни, ще бiльше загороджуючи шлях. Нi, рубати не можна!"
      Лишався тiльки один вихiд - перелiзти через пульсуюче тiло, протиснутися мiж ним i склепiнням тунелю. Ван Лун розбiгся i стрибнув. Його руки охопили кругле м'яке тiло, яке здавалося слизьким i непiддатливим. Дiючи руками i ногами, Ван Лун видряпувався на спину дощовику, який напружено сiпався пiд ним, немов намагаючись скинути мандрiвника з себе.
      Але Ван Лун уже сидiв на ньому верхи. Ще мить - i вiн легко, пружно зiскочив з другого боку, протиснувшись пiд склепiнням тунелю. Не оглядаючись, Ван Лун швидко пiшов уперед: йому довелося витратити тут надто багато часу!
      I майже одразу новi звуки, значно гучнiшi i загрозливiшi, оволодiли його увагою. Здаля долинало густе ревiння, хрипке й люте. Йому вiдповiдали верескливi, гавкаючi голоси, немовби збуджено скавучали цуценята. Ван Лун рвонувся вперед. Ревiння посилювалося. Так мiг ревiти тiльки великий розлючений звiр, нападаючи на ворога.
      "Мерщiй, мерщiй! - пiдганяв себе Ван Лун. - Проклятий дощовик! Затримав як... мерщiй, мерщiй!"
      Удалинi пролунав пострiл. Йому вiдповiла луна. Значить, Галя стрiляє не в пiдземному ходi?.. Ревiння стало ще гучнiшим, лютiшим. Ван Лун мчав тунелем, який зробив ще один поворот i несподiвано обiрвався. Перед мандрiвником вiдкрилася величезна темна печера. Промiння його прожектора потонуло в її темнiй глибинi. Де ж Галя?
      Один за одним пролунало ще кiлька пострiлiв. Потiм пострiли злилися в коротку автоматну чергу. її вкрило все те ж саме розлючене хрипке ревiння.
      I потiм Ван Лун почув глухий стогiн. Це стогнала Галя Рижко, то був її голос! Ван Лун уже вбiгав у печеру, яка чорним проваллям лежала значно нижче пiдземного ходу. Наче у вiдповiдь на стогiн дiвчини, величезна печера наповнилася мiнливим, хвилястим блакитнуватим свiтлом. Промiння прожектора Ван Луна вихоплювало з невiрного присмерку окремi скелi, купи грунту, якихось тварин, що вовтузилися посерединi печери. I нарештi Ван Лун побачив те, що шукав.
      На вiдстанi метрiв п'ятнадцяти-двадцяти вiд нього, внизу, бiля стiни печери, за плескатою скелею лежала людина в скафандрi. Вона безсило опустила голову в прозорому шоломi на руки, поряд лежала гвинтiвка. Людина в скафандрi була нерухома, наче мертва. Галя!
      I вздовж тiєї самої стiни до дiвчини пiдповзала величезна потвора. Довгi тонкi вуса-щупальцi звивалися в повiтрi над Галею. Ось пiдвелася передня лапа тварини, вкрита гострими зубцями, схожа на велетенську гребiнку.
      Щупальце торкнулося нерухомої постатi в скафандрi. I широка гребеневидна лапа з блискавичною швидкiстю замахнулася над головою в прозорому шоломi, що лежала на плескатiй скелi...
      Роздiл сьомий,
      де розповiдається, як академiк Риндiн i
      Вадим Сокiл випускали за хмари Венери
      зонд-антену для встановлення радiозв'язку
      з землею, а також про напад на
      мандрiвникiв хижого павука.
      Микола Петрович Риндiн вiдiрвався, нарештi, вiд складного рисунка, який вiн довго i старанно викреслював на паперi. Вадим Сокiл, що уважно стежив за рухами руки Риндiна, запитально поглянув на академiка.
      - Отож, - нерiшуче промовив вiн, - виходить, що...
      Риндiн перевiв погляд на нього, потiм поглянув iще на рисунок. I тiльки пiсля того повiльно вiдповiв:
      - Нiчого втiшного поки не виходить, дорогий Вадиме. Нiчого втiшного!
      Вiн неуважливо провiв олiвцем по краю паперу кiлька широких рисочок, мов пробуючи графiт. I продовжував, нiби пiдкреслюючи такими самими штрихами кожне своє слово:
      - Висновки ось якi. Дiйсно, астроплан лежав ранiше в станi, при якому зворотний старт був можливим. Трудним, рискованим стартом був вiн, але можливим. Галя... - вiн стримав мимовiльне зiтхання, - Галя подала правильну iдею. Вона дуже кмiтлива, мила дiвчина! Поштовх, певна рiч, був би дуже мiцним, заперечувати не можна. Проте ми пiшли б на нього, бо iншого виходу не лишалося. Кiлька добрячих вибухiв з усiх трьох двигунiв - i астроплан, рвонувшись уперед, вилетiв би з мiжгiр'я. Ну, а там ми вже думали б i про те, щоб установити правильний курс i лягти на нього. Все це було можливим аж до вiзиту вусатої потвори, яка чомусь вирiшила побавитися астропланом... Пiд ударами її важких лап наш корабель змiнив свiй стан. Змiнив кардинально. Тепер вгору задралася корма, а носова частина, навпаки, втупилася в грунт. Сопла двигунiв дивляться в небо. Робити вибухи - значить застрягнути ще бiльше. Тепер зворотний старт неможливий,- в усякому разi, до того часу, як нам удасться змiнити положення корабля. I от, всi мої спроби вжити заходiв для цього, як бачите, лишаються безуспiшними. - Вiн указав на свiй рисунок. - Як змiнити положення астроплана?..
      Змiнити стан астроплана! I Сокiл, i Риндiн чудово розумiли, що зсунути з мiсця багатотонний мiжпланетний корабель, опустити його корму i пiдняти носову частину можна тiльки за допомогою потужного пiдйомного устрою. А його на кораблi не було. Такi допомiжнi устрої, хоч i не дуже складнi, але потужнi,- їх, очевидно, треба було б спорудити самим. Але як, з чого?.. Наявнi на астропланi домкрати були надто слабкими для такої операцiї... Де ж вихiд?..
      - Звичайно, всi цi нашi розмови мають лише попереднiй характер, продовжував задумливо Риндiн. - Про зворотнiй шлях нам думати рано. Поки ми ще нiчого не знайшли на Венерi... якщо не загубили. Так, друже мiй, треба тверезо дивитися на речi.
      Сокiл схилив голову i нiчого не вiдповiв. Риндiн розумiв, як важко його молодому товаришевi. Можливо, його вiдверне вiд сумних думок жарт? I Микола Петрович заговорив знову:
      - Кожен день приносить нам стiльки несподiванок, любий Вадиме, що перед нами раптово можуть вiдкритися новi можливостi. От уявiть собi, що наш вусатий знайомець, ця сама величезна потвора, знову повернеться сюди. Припустiмо, що астроплан справив на неї назабутнє враження. Тварина знову вирiшить побавитися - i в процесi своєї розваги так штовхоне корабель, що вiн знову стане в таке саме положення, як i ранiше. Уявляєте собi? I тодi ми зможемо без особливих перешкод вилетiти в зворотний шлях. Як вам подобається така перспектива?
      Втiм, Сокiл, як i ранiше, не вiдповiдав. Вiн сидiв навпроти Миколи Петровича, пригнiчений i похмурий,- такий, яким був весь цей час, з того моменту, як Ван Лун пiшов на розшуки Галi Рижко. Риндiн бачив, як Сокiл з безнадiйним виглядом куйовдить своє кучеряве волосся, як вiн знiмає i в котрий раз протирає окуляри, думаючи про одне й те ж саме - про долю Галини.
      - Послухайте мене, Вадиме, - серйозно промовив Риндiн. - Я розумiю, в чому рiч. Розумiю, що вам важко. Але ж i я також повний тривоги за Галю. Втiм, хiба ж ми допоможемо справi, якщо будемо сидiти i роз'ятрювати себе? Ви поводитеся неправильно, друже мiй! Треба намагатися вiдвертати увагу вiд цього, зайнятися чимсь, зрозумiйте! Ми зробили все, що могли. Ван Лун вирушив на розшуки. Ви чули, вiн спустився до цього пiдземного ходу. Нiхто з нас не може бути бiльш корисним зараз у розшуках Галi, нiж Ван. Так, дуже погано, що ми не можемо далi чути його: мабуть, грубезний шар грунту гасить радiосигнали. Що вдiєш? Отож, нам лишається тiльки чекати i тримати себе в руках.
      - Чекати! Тримати себе в руках! - глухо повторив Сокiл. Вiн пiдвiв голову i подивився на Риндiна очима, якi дивно виблискували. Його голос тремтiв i уривався вiд хвилювання. - Чекати! Тримати себе в руках! Миколо Петровичу, не можу я! Якби ви знали... Скiльки разiв я вже проклинав себе за те, що тодi, одразу пiсля того, як побачив, що вона впала i покотилася пiд укiс, не кинувся слiдом за нею i не допомiг їй... Адже ж тодi нiчого б не трапилося, все було б гаразд!..
      - Проте цими розмовами справi не допоможеш, Вадиме!
      - Я знаю, я все розумiю, Миколо Петровичу. Але не можу позбутися цих думок! Ви кажете, що сповненi тривоги за Галю. Вiрно, але не так, як я! Миколо Петровичу, ви знаєте, що я не можу нiчого приховувати вiд вас, я надто поважаю вас, ваш свiтлий розум. I зараз я також мушу сказати вам щиро, Миколо Петровичу, адже я люблю Галю!
      - Знаю, Вадиме, - тихо й лагiдно озвався Риндiн. - I вона, менi здається, теж...
      - Не знаю, нiчого не знаю! - палко перебив його Сокiл. - Я нiколи не запитував її про це, i сам також не говорив їй, що люблю. Не вмiю говорити про таке! Але люблю давно, з того самого часу, як уперше побачив її, почув її голос i одразу вiдчув, що для мене вона єдина дiвчина на цiлiй землi. I часом менi важко було думати про те, що я полечу з вами, а вона залишиться... мабуть, тому я й говорив їй про те, як хотiв би, щоб i вона полетiла з нами... я жартував тодi, звичайно, я нiколи й на думцi не мав, не мiг навiть уявити собi, що Галя зробить так, адже ви вiрите менi, Миколо Петровичу?
      - Вiрю, звiсно, вiрю, Вадиме.
      - Ну, а потiм... коли вона з'явилася в астропланi, менi було i радiсно, i важко. Радiсно, - адже ж вона була з нами, зi мною. Важко, - адже ж я розумiв, що попереду багато небезпеки... нi, не тiльки це! Я розумiв, що не матиму тепер права говорити Галi про те, що люблю її, i не дозволяв собi навiть думати про таке. I нiкому не казав, приховував вiд усiх... i вiд вас теж...
      Риндiн стримав усмiшку: так, Вадим приховував, правда. Проте хiба можна приховати глибоке, мiцне почуття, яке прозирає з усього? Наївний Вадим, вiн певен, що нiхто не помiчав цього!..
      - Я розумiв вiдповiдальнiсть, яка лежала на менi, як i на всiх нас, пристрасно продовжував Сокiл. - Вiдповiдальнiсть i святий обов'язок перед Батькiвщиною, якiй ми мусили вiддати всi свої сили, всi знання. Я не мав права думати про любов. I не мав права користуватися з того, що був єдиним близьким знайомим Галi серед нас. Це було б нечесно, я не мiг так, ви розумiєте, Миколо Петровичу? I я мiцно тримав себе в руках. Жодного слова про любов я не сказав Галi з того часу, як побачив її в астропланi... навiть iз тих небагатьох, якi наважувався говорити їй на Землi, ранiше. Це було трудно, але iнакше я не мiг. А тепер... тепер, коли вона в такiй небезпецi... якщо вона ще жива... я теж не можу... не можу справитися з собою, не можу! Адже я люблю Галю, Миколо Петровичу! - з одчаєм вигукнув Сокiл.
      Риндiн поклав йому на плече руку: Вадимовi треба було допомогти, заспокоїти його.
      - Я все розумiю, любий Вадиме, - сказав Риндiн тихо й переконливо. Те, що ви розповiли, не такий вже секрет для мене. Так, так, не дивуйтеся! Я давно вже помiтив те, що ви почуваєте до Галi. I схвалював вашу стриманiсть. Та iнакше й бути не могло, - пiдкреслив вiн упевнено. - Я знаю вас, Вадиме. Ви хороша, чесна людина - i за це я люблю вас так само, як поважаю за ваш талант ученого i дослiдника. I Галю я полюбив за час нашої подорожi. Слово честi, я був навiть радий, що вона опинилася разом з нами, хоча її поява i мала дещо, гм, своєрiдний характер. I знаєте що, Вадиме? Ми ще погуляємо на вашому весiллi, друже мiй! Ви вiрите менi?
      - Так, Миколо Петровичу, завжди, всiєю душею, ви знаєте це без моїх слiв!
      - Так-от, заявляю вам твердо: я певен, що Ван Лун через деякий час приведе до нас сюди вашу Галю, живу, неушкоджену i таку ж точнiсiнько життєрадiсну, як i ранiше. I вона обов'язково розповiсть нам про якiсь свої вiдкриття, зробленi нею в той час, коли ми отак турбувалися про неї. I вам, друже мiй, доведеться знову приховувати вiд неї вашi почуття, якщо зможете, певна рiч. А пiсля повернення на Землю вам доведеться запросити мене на весiлля, нiчого не поробиш, Вадиме, цього я також певен!
      - Ви втiшаєте мене, Миколо Петровичу. Але ж ви не маєте пiдстав для такої певностi. Ви не знаєте, що саме думає Галя... i як вона поставиться, коли довiдається, що я...
      Риндiн голосно розсмiявся:
      - Ну, Вадиме, я бачу, що все в порядку! У вас лишилися тiльки однi сумнiви - вiдносно того, як саме вiдповiсть вам Галя. А щодо її благополучного повернення з Ван Луном - ви вже погодилися зi мною. Не вiдмовляйтеся, не сперечайтеся: ви знаєте, що я не люблю, коли менi заперечують без достатнiх пiдстав.
      - Миколо Петровичу, та я...
      - Мовчiть, мовчiть! I давайте зразу ж таки обговоримо одну рiч, яка спала менi на думку. Вадиме Сергiйовичу, ви прекрасно розумiєте, який потрiбний нам зв'язок з Землею! Пам'ятаєте, ще задовго до старту ми мiркували: чи зможе Земля зв'язуватися з нами на Венерi по радiо? Професор Власов - пригадуєте? - висловлював побоювання, що ми можемо опинитися на тiй половинi Венери, яка, сказати б, вiдвернута вiд Землi. Зрозумiло, це в тому разi, як вiн казав, коли перiод обертання Венери навколо її осi дуже довгочасний. А ви й тодi йому заперечували...
      - Так, бо за всiх умов Венера не може бути завжди обернена до Землi тiльки одним боком, - пiдтвердив Сокiл. - В своєму русi по орбiтi вона...
      - От-от! - пiдхопив жваво Риндiн. - Навiть у цьому разi побоювання Власова були надто песимiстичними. Природно, у тi перiоди, коли той бiк Венери, на якому перебуваємо ми, дивиться в напрямi, протилежному Землi, ми не можемо анi чути Землю, анi самi подавати їй сигнали. Радiоiмпульси будуть поглинатися масою планети. Це так. Але ж ми тепер знаємо, що перiод обертання Венери майже цiлком такий самий, як i Землi. Одна доба, всього-на-всього. Отже, Венера кожної доби деякий певний час обернена до Землi саме тим боком, на якому перебуваємо ми. А звiдси один висновок...
      - Зв'язок з Землею можливий, ви маєте цiлковиту рацiю, Миколо Петровичу, - закiнчив за нього вже зацiкавлений Вадим Сокiл.
      - I я так гадаю. Передавач наш усе ще несправний, ми не можемо користуватися ним, доки не полагодимо. В наших силах подавати за його допомогою тiльки отi умовнi хрипкi сигнали, якими ми вiдповiдали Ван Луну. Проте приймати радiопередачi з Землi ми могли б, це в наших силах. Чому ж ми їх не чуємо? Адже ж пробували робити це вже не раз.
      - Ай правда, чому? - замислився Сокiл. - Може статися, ми пробували приймати саме тодi, коли Земля була схована вiд нас цiлою товщею Венери?
      - Нi, ми пробували в рiзний час, i завжди, на жаль, безрезультатно. А трапляється так, на мою думку, тому, що ми намагаємося приймати на нашу звичайну маленьку антену. Цього не досить, вона надто малочутлива для слабких радiоiмпульсiв, якi можуть дiйти до неї на величезнiй вiдстанi, що вiддiляє нас вiд Землi. Крiм того, на послабленнi сигналiв може позначитися ще й вiдомий нам ворог, те ж саме космiчне промiння.
      - Якщо це так, Миколо Петровичу, - заговорив уже захоплений мiркуваннями Сокiл, - то ми маємо добрий засiб посилити чутливiсть нашого приймача. Наш радiозонд...
      - Саме про це я й подумав, Вадиме. Радий, що нашi погляди збiглися. I тому я хочу зараз-таки, не вiдкладаючи, привести зонд у дiю... якщо ви не заперечуєте, а?
      - Звичайно, Миколо Петровичу, це страшенно цiкаво! I раптом ми почнемо регулярно приймати сигнали Землi!
      - Певен цього, друже мiй. Отже, до дiла. Я беру на себе зонд, ви - трос i водневу установку. Залазьте в скафандр.
      - А ви як же, Миколо Петровичу? - вагаючись, спитав Сокiл. - Хiба ж ви маєте на увазi вийти з астроплана без скафандра? Дихати вуглекислотою?
      - Не перебiльшуйте, мiй друже! Будь ласка, не хвилюйтеся, я знаю, що роблю. Навiть при тих п'ятнадцяти процентах вуглекислоти в атмосферi я вiльно i без будь-якої шкоди для здоров'я можу провести зовнi хвилин принаймнi десять. Ну, буду трохи глибше й важче дихати, тiльки й усього. Почнемо роботу разом, адже ви самi не впораєтеся. А коли закрiпимо трос i зонд наповниться воднем, - я повернуся в астроплан, а ви закiнчите справу. Одягайте скафандр, Вадиме! Шкода лише, що я не зможу вас чути. Ви будете чути мене, а я вас - нi. Ну, нiчого, як-небудь порозумiємося. Одягайтеся!
      - А якщо нападуть якiсь хижi комахи? - висловив ще одне побоювання Сокiл.
      - Цього не трапиться. Ми знаємо, що вони нападають тiльки в тiнi, а зараз - свiтлий день. Та не гайте часу, одягайтеся ж!
      Сокiл не пробував заперечувати далi. Якщо Микола Петрович вирiшив, треба було виконувати. I вiн слухняно влiз у скафандр, закрiпив шолом i вирушив з каюти, щоб узяти пристрiй для наповнення зонда воднем.
      Риндiн провiв Сокола до дверей каюти i напутив його, поплескуючи по плечу:
      - Я вийду слiдом за вами, Вадиме. Готуйтеся поки що. Та не забувайте прислухатися до моїх слiв, пам'ятайте, що я не можу вас почути.
      Залишившись на самотi, Микола Петрович полегшено зiтхнув. Дуже добре, що Сокiл, нарештi, висловився, вилив те, що зiбралося в нього на душi. I дуже добре також, що Риндiну спало на думку зайнятися радiозондом, вдалося зацiкавити Вадима. Тепер найголовнiше - не давати йому можливостi знову зануритися у важкi думки про Галю, не залишати його самого, примушувати працювати, дiяти. Тому Микола Петрович i вирiшив вийти разом з ним, хоча в цьому не було великої потреби, Сокiл упорався б i сам з запуском зонда.
      Ех, коли б сам Микола Петрович був такий внутрiшньо впевнений у щасливому, благополучному поверненнi дiвчини, як доводив вiн Соколу! Але мiркувати про це зараз було нiколи, треба виходити, у Вадима надто нестiйкий нервовий стан.
      Риндiн зайшов до комори, взяв оболонку зонда, що лежала в запобiжному конвертi, котушку з найтоншим капроновим тросом, до якого була вплетена ще тонша мiдна жилка. Вона здавалася просто павутинкою, ця тонесенька дротинка! Далi вiн захопив ще невеличкий причiпний пристрiй зонда i вийшов слiдом за Вадимом.
      Вiн пройшов шлюзовим люком назовнi - i мимоволi зупинився бiля драбинки, що вела вниз, на грунт. Яке чудове, напоєне пахощами, незнайомими ароматами повiтря! Вологе, тепле - трудно повiрити, що воно приховує в собi грiзну небезпеку, що воно по сутi отруєне надмiром вуглекислоти. А ландшафт! Надзвичайне багатство небачених оранжево-червоних барв i вiдтiнкiв, чудесна пишна рослиннiсть, мальовничi густi заростi... так, але i в них, як у повiтрi Венери, як у всьому цьому сповненому несподiванок свiтi, також таяться, пiдступно пiдстерiгають мандрiвникiв незнанi небезпеки!..
      Свiжий вiтерець ворушив його сиве волосся, трохи пiдiймав поли легкого пiджака. Нi, все ж таки неймовiрно красивi ландшафти Венери, особливо отi заростi папоротi й цикадей, що розляглися по схилах мiжгiр'я! Проте дихати таки важкувато, доводиться весь час робити глибокi вдихи i видихи: повiтря здається разом i густим, щiльним, i дивно порожнiм. Бракує кисню!
      Риндiн зiйшов униз, до Сокола, який встиг уже вбити в грунт мiцнi металiчнi кiлки i поставив бiля них балон iз стисненим воднем.
      - Починаймо, Вадиме, - бадьоро окликнув його Микола Петрович, складаючи свiй вантаж.
      Вiн акуратно розправив з допомогою Сокола i розклав на грунтi дуже мiцну оболонку кулi-зонда, вийняту з запобiжного конверта, з'єднав її шлангом з балоном. Потiм вони прикрiпили до оболонки зонда причiпний пристрiй, який замкнувся пряжками, i кiнець капронового троса.
      - Редуктор включили, Вадиме? Так, добре, перевiрте ще, щоб водень, виходячи пiд великим тиском, не пошкодив оболонку.
      Другий кiнець капронового троса, виведений з котушки назовнi, був укрiплений на iзоляторах стяжки, яка зв'язувала вбитi в грунт кiлки.
      - Включайте балон!
      Почулося легке шипiння. Водень виходив з балона пiд сильним тиском, який гасився редуктором, i поступово наповнював оболонку кулi-зонда. Вона наче жива заворушилася на грунтi i почала роздуватися. Спочатку це було щось безформне, схоже на плескатий i широкий розкинутий на грунтi гриб. Потiм шляпка гриба зросла i пiднялася над грунтом. А тодi вже оболонка почала набувати форми кулi.
      Звичайно, радiозондом цей дотепний прилад називали тiльки за звичкою, бо вiн був далеким родичем, праправнуком куль-радiозондiв, якi випускалися у верхнi шари атмосфери Землi ще в сорокових i п'ятдесятих роках нашого сторiччя. Тi зонди являли собою пристрої, якi вiльно плавали в повiтрi i пiдiймалися на тридцять-сорок кiлометрiв. Вони автоматично передавали вниз по радiо данi про температуру, розрiдженiсть повiтря i рух горiшнiх шарiв земної атмосфери. За цим основним зразком був сконструйований i зонд астроплана "Венера-1", але з iншими завданнями i особливостями.
      Наповнений воднем, зонд легко пiдiймався на висоту в двадцять кiлометрiв, але лишався з'єднаним з поверхнею Венери найтоншим капроновим тросом. Цей трос, незважаючи на вплетену до нього мiдну павутинку-жилку, важив мiзерно мало. Проте вiн не дозволяв зонду пiти вище i разом з тим служив надiйною антеною, яка ловила радiоiмпульси в горiшнiх шарах атмосфери i передавала їх униз, до чутливого приймача астроплана. Природно, слабкi iмпульси не могли пошкодити павутинну мiцну жилку.
      Дотепно сконструйований причiпний пристрiй зонда автоматично регулював тиск водню в оболонцi кулi. Якщо куля нагрiвалася i тиск посилювався, водень витискувався з неї крiзь клапан i надходив до хiмiчного приладу, який i поглинав його. Коли ж куля охолоджувалася i тиск зменшувався, водень так само автоматично видiлявся з хiмiчного приладу i надходив до оболонки. Таким чином, куля-зонд могла плавати в верхнiх шарах атмосфери невизначено довго, змiни температури повiтря i тиску водню всерединi не могли пошкодити оболонку. А капроновий трос був досить мiцним, щоб протистояти навiть поривам сильного вiтру.