Тисячi думок мелькали в головi Галi, одна фантастичнiша за другу; проте всi цi думки були нездiйсненними. Сховатися, причаїтися в тунелi не було де; рятуватися без кiнця, тiкаючи, дiвчина також не могла, в неї вже пiдломлювалися ноги вiд утоми, вона прискорено дихала широко вiдкритим ротом. Уже кiлька разiв Галя спинялася i вiдпочивала, притулившись до стiни. I кожного разу вона з жахом помiчала, що вiдстань, яка вiддiляла її вiд потвори, зменшувалася: хрипле сопiння тварини стало гучнiшим. Галя кидалася знову бiгти, але сил залишалося дедалi менше й менше. Автоматична гвинтiвка в її руцi помiтно поважчала, її вже тяжко було нести. Але хiба ж можна було кинути її, єдиний захист? Звiсно, нi. I, стискаючи гвинтiвку, дiвчина бiгла далi, вже нерiвними кроками, раз у раз спотикаючись.
      Сяючi камiнцi пробiгали повз неї назад, то зливаючись у довгi свiтлi смужки, коли Галя, напружуючи останнi сили, прискорювала бiг, то блимаючи нерухомими свiтляками, коли вона, знеможена, ледве пересувала ноги. Тунель весь час робив повороти, - можливо, тiльки це й рятувало дiвчину, бо цi крутi повороти затримували тварину, яка переслiдувала її. I зненацька тунель цiлком несподiвано обiрвався.
      З усього розгону Галя вбiгла до великої печери, яка вiдкрилася перед нею за останнiм поворотом. Ця печера була розташована нижче тунелю i спочатку здалася Галi глибоким проваллям. Тут панувало таке ж саме тьмяне освiтлення, так само розливалося од стiн блакитнувате сяйво. Що ближче до середини печери, то важче було щось роздивитися. А в центрi печери було, здавалося, вже й цiлком темно. I все ж таки широко розкритi очi дiвчини розрiзняли там якийсь рух. Немов у центрi печери хтось ворушився, вовтузився... нi, навiть не один хтось, кiлька невеличких темних тварин.
      А ззаду, чи не за тим останнiм поворотом тунелю, вже чути було те ж саме хрипке сопiння: потвора поспiшала до печери...
      Мiркувати не було часу. Галя побiгла лiворуч, уздовж стiни печери. Крупне камiння i купи пухкого, наче щойно скопаного грунту заважали їй. Бiгти було вже неможливо, ноги майже по колiно вгрузали в цей пухкий грунт. Iз зусиллям роблячи кожен крок, Галя посувалася далi й далi, вона пригиналася i намагалася ховатися за камiнням i купами грунту. Важливо встигнути якнайдалi вiдiйти вiд виходу з тунелю! Ось велика плеската скеля. За нею можна добре вкритися, якщо спритно примоститися на землi. Сюди, сюди!
      I щойно Галя встигла втиснутися в пухкий вологий грунт за плескатою скелею, як гучне ревiння пролунало пiд склепiнням печери: потвора, яка переслiдувала її, вилiзла з тунелю. А у вiдповiдь на її гучне ревiння пролунало тонке гавкаюче скавчання невеличких тварин, що вовтузилися в центрi печери.
      Галя вiдчувала, що їй бракує дихання, що серце стугонить конвульсiйними поштовхами, кожен з яких голосно вiддається в її вухах. Але все це - тiльки вiд швидкої бiганини, вiд утоми. Незабаром неприємнi явища зникнуть. Зате думки Дiвчини пропливали тепер значно спокiйнiше, вона хвилювалася менше.
      Обережно, щоб не виказати себе, Галя визирнула з-за скелi: вона ж мусила знати, що робиться в печерi. Як це не Дивно, проте зараз Галя почувала себе певнiше, вона поступово опановувала себе. I гвинтiвка здавалася їй надiйним помiчником, з яким не варт було, соромно було б розгублюватися. Адже тридцять патронiв в її магазинi що-небудь таки важили!
      Потвора добралася тепер до середини печери i чимсь зайнялася там. Чим саме - Галя розгледiти не могла: синiй туман закривав вiд її погляду центр печери. Хоча чому вона називає це туманом? Не те, не те! Так тiльки здається, бо блакитнувате сяйво не поширюється далеко вiд стiн i склепiння печери, її середина занурена в темряву - i можна хiба що здогадуватися про те, що дiється там. Ось ворушиться щось величезне - це сама потвора. I бiля неї вовтузяться якiсь невеличкi тварини, їх кiлька. Це вони скавчать i видають пронизливi гавкаючi звуки, метушаться бiля потвори.
      "Я потрапила до лiгва цiєї тварини, - остаточно вирiшила Галя. - А маленькi - її дитинчата. Ну й матiнку вони обрали собi, нiвроку, надзвичайно симпатичну!"
      Поступово становище прояснювалося. Величезна тварина, мабуть, i пiдозри не мала про iснування Галi. Вона просто поспiшала до своїх малят тим самим пiдземним ходом, яким попереду неї бiгла Галя. I тепер вона так само не помiчала її присутностi у печерi. Але що все це обiцяло Галi? Нiчого гарного... В неї лишалася одна надiя на порятунок - дочекатися, доки гiгантська тварина засне чи знову вирушить на поверхню Венери. Якщо вона засне, можна буде спробувати обережно вибратися з печери в тунель, щоб пiти звiдси. Так, проте коли ж ця тварина засне? Та чи й засне взагалi? I як Галя зможе довiдатися про це?
      Чекати, поки тварина знову пiде на поверхню? А коли це може статися? Теж невiдомо. Тваринi можна лежати тут, у печерi, скiльки їй завгодно, їй немає куди поспiшати. Iнша справа у Галi: її час обмежений запасами оксилiту, що дає дiвчинi дорогоцiнний кисень для дихання. На скiльки ж часу їй ще вистачить кисню?
      Галя спробувала пiдрахувати, не вiдриваючи погляду вiд неясних тiней, що вовтузилися всерединi печери. Вони всi разом, з Ван Луном i Соколом, подорожували по Венерi близько двох годин. Потiм бiгли до астроплана на заклик Миколи Петровича. Вона впала, покотилася схилом мiжгiр'я. Далi зустрiч з цiєю твариною. Друге падiння. I бiг уздовж тунелю. Все це разом тривало не менше години. Значить, вона дихає киснем з приладiв уже години три-три з половиною. Заряд оксилiту, як говорив Ван Лун, розрахований на дванадцять годин. У неї попереду ще бiля восьми годин дихання... Нi, менше! Адже ж коли вона бiгла тунелем, дихання було прискореним, п легенi поглинали значно бiльше кисню, нiж звичайно. Це також треба врахувати. Тодi запас виявляється значно меншим. Мабуть, тiльки годин на п'ять.
      Якщо їй не пощастить через шiсть годин повернутися на астроплан, кiнець. Втiм, тодi не можна займатися пасивним чеканням, треба щось робити, дiяти. Що? Галя гарячково мiркувала, але, як i ранiше, нiчого не могла придумати.
      Спробувати зараз пробратися до виходу з тунелю, ховаючись за камiнням i купами грунту? Нi, тварина легко може помiтити її. Вбити потвору? Але для цього треба насамперед добре знати, куди саме стрiляти. Та й невiдомо, чи допоможуть вiдносно маленькi кулi автоматичної гвинтiвки або електричного пiстолета проти такої велетенської тварини... I де, до речi, розташованi її життєвi центри? У головi чи в серцi?.. Нi, все це не пiдходить, не годиться! Ах, як могла вона так легковажно зробити, коли, забувши про радiопередавач, необачно вирушила в цю безглузду подорож уздовж пiдземного ходу! I взагалi, як то можна було не помiтити одразу, що передавач зiрвався зi спини вiд час падiння! Тепер уже не можна розраховувати на допомогу товаришiв, - хiба ж можуть вони розшукати її тут, у далекiй печерi пiд поверхнею Венери?.. Думки стрибали, змiнювали одна одну в безладдi, i тiльки одна з них, найтривожнiша, постiйно поверталася i подавляла решту:
      "А час минає, час минає, кисню лишається менше й менше..."
      Мама, мила мама, вона вже, напевно, одержала листа вiд Галi. I якщо вона навiть сердилася, докоряла своїй доньцi за те, що Галинка наперекiр усьому потай забралася до астроплана i вирушила в мiжпланетну подорож, то, напевно, тепер уже давно простила їй. I коли Галя потай готувалася до польоту i старанно вивчала все, що стосувалося Венери i iнших планет, - мама повiрила, що її донька справдi вирiшила стати астрономом, i охоче допомагала їй знайомитися з iнструментами i складними приладами обсерваторiї. Бо мама завжди дуже любила свою доньку i прощала їй рiзнi витiвки. I, одержавши листа, також простила. I тепер навiть, можливо, пишалася нею: Галинка учасник мiжпланетної подорожi, її хвалить сам академiк Риндiн. Галя пише, що допомагає академiку Риндiну в його науковiй роботi i всi в астропланi задоволенi нею... Так, задоволенi, куди там! Зараз ось розшукують її, турбуються - замiсть того, щоб працювати... А вона лежить тут, i час минає, час минає, кисню стає менше й менше!
      Микола Петрович, мабуть, також дуже незадоволеннi!, вiн сердиться... А що трапилося з ним самим в астропланi? Навiщо вiн викликав їх вибухами? Ах, як погано все це сталося, яких дурниць вона наробила! Замiсть того щоб допомогти милому, доброму Миколi Петровичу в якiйсь бiдi, вона сама ще полiзла в небезпеку, примусила всiх турбуватися про себе... i час минає, час минає, незабаром не буде чим дихати...
      Зрозумiло, i Вадим Сергiйович, i Ван Лун розшукують її - i не можуть знайти. Вадим Сергiйович хвилюється, куйовдить волосся - вiн завжди запускає руку у волосся, коли починає хвилюватися. Звичайно, Вадим Сергiйович частенько говорить їй неприємнi речi, пускає рiзнi шпильки, але Галя чудово знає: вiн робить усе це тiльки тому, що хоче приховати вiд iнших, як ставиться до неї насправдi. Вона добре це знає, ще на Землi знала, коли Вадим Сергiйович говорив з нею про "особисте", i завжди затинався при цьому, i так смiшно, зворушливо червонiв. Неможливо зрозумiти, чому вiн, вiдомий вчений, так ставиться до неї, звичайної студентки. Ну, те, що їй вiн подобається, в цьому немає нiчого дивного: вiн такий розумний, надзвичайний дослiдник, не кажучи вже про те, якi в нього вдумливi очi i м'яке, лагiдне обличчя. А от що вiн знайшов у нiй?.. Просто жах, про що вона думає зараз, коли час минає й минає i запас оксилiту дедалi бiльше виснажується...
      А Ван Луна вона завжди трошки боялася, ранiше бiльше, а тепер менше, але все одно ще боїться. Вiн такий серйозний i насмiшкуватий, не такий, як Вадим Сергiйович, той наче сiрник: спалахнув, покричав, посердився трохи - i заспокоївся одразу. Ван Лун зовсiм не такий. Вiн дуже рiдко сердиться, але тодi Галя не наважиться бодай словом заперечити йому. I дуже рiдко також смiється, тому вона цiнує кожну його посмiшку. А коли б Ван Лун знав, де вона зараз, вiн обов'язково врятував би її, вже давно допомiг би їй, i не доводилося б думати, що час минає i витрачається дорогоцiнний кисень...
      I нiхто не довiдається, що сталося з нею i як вона потрапила сюди, бiдолашна Галинка, i що то за дивнi, незрозумiлi камiнцi, якi весь час свiтяться! Таких на Землi немає, навiть сам Вадим Сергiйович не визначив би, що це таке. Дивовижнi камiнцi!
      Рука Галi намацала бiля себе один з них. Дiвчина пiднесла камiнець ближче до очей, стиснула пальцями в товстiй гумовiй рукавичцi. Не дуже мiцний камiнець, навiть трошки кришиться пiд натиском. I свiтиться. I, здається, навiть ледь-ледь теплий - чи це тiльки враження таке, а не насправдi? Ну, звичайно, адже ж пальцi не вiдчувають нiякого тепла. Чому ж вона раптом вирiшила, що камiнець теплий?
      Галя збагнула: дивне вiдчуття тепла, яке немов випромiнює камiнець, виникає тодi, коли вона пiдносить його зовсiм близько до очей. Тодi здається, що прямо в очi ллється тонке, приємне тепло. Дивовижнi камiнцi! Треба буде обов'язково показати їх Миколi Петровичу i Вадиму Сергiйовичу... так, показати, а от як це зробити? I час минає, час минає... от, якщо б вона не загубила радiопередавач, тодi так легко було б покликати на допомогу...
      Цiкаво, чи ж далеко вона зараз перебуває вiд астроплана? А може, хтось iз товаришiв ходить, розшукуючи її, поверхнею Венери, там, нагорi, прямо над нею... Стоп! Чому вона ранiше про це не подумала? Адже Галя прекрасно пам'ятає, як добре вона чула пiд час вилазки в лiсi i Сокола, i Ван Луна на досить великiй вiдстанi. А тодi ж вона не включала переносного радiопередавача, вони обходилися маленькими, вмонтованими в скафандри... Значить, тi маленькi радiоустановки в скафандрах дiють не тiльки зовсiм зблизька... а тодi... тодi, виходить... ну, ясно, чому б їй не спробувати покликати товаришiв? Може, вони почують її, якщо перебувають десь недалеко! Особливо коли пiдвищити напругу в радiоустановцi - вона пам'ятала, як говорив їй Ван Лун:
      "Якщо чомусь стане погано чути, Галю, це означає, що зменшилася напруга вiд мiнiакумуляторiв. Тодi треба її пiдвищити. Ось тут, бiля пояса, прикрита клапаном, є маленька ручка. Переведiть її направо - i напруга пiдвищиться. До речi, таке пiдвищення збiльшує й радiус дiї установки".
      Уникаючи робити зайвi чи рiзкi рухи, Галя вiдшукала цю ручку i перевела її до краю направо. Скавчання дитинчат тварини всерединi печери зробилося майже одразу гучнiшим. Ага, це при пiдвищенiй напрузi приймач у скафандрi бiльше посилює звуки. Все правильно. До речi, як добре, що звуки її голосу не вийдуть з шолома - потвора нiчого не почує, адже ж у неї немає приймача!..
      - Товаришi, чи чуєте ви мене? - голосно вимовила Галя, вкладаючи в цi простi слова всi свої надiї. - Товаришi, це я, Галина, - продовжувала вона i враз спинилася, до краю вражена.
      Мiнливе, але яскраве блакитнувате свiтло раптом залляло всю печеру. Кожен камiнець, який до того вилучав рiвне i спокiйне слабке сяйво, тепер видавав яскравi пульсуючi хвилi блакитнуватого свiтла. Це свiтло тремтiло, змiнювало свою силу, то пригасаючи, то знову спалахуючи, воно наче вiдповiдало своїми коливаннями на слова дiвчини. Кожне її слово викликало новi й новi свiтловi хвилi. Щойно Галя змовкла - камiнцi в стiнах i склепiннi печери, незчисленнi блакитнi лiхтарики, одразу заспокоїлися, пригасли i знову лише м'яко миготiли в темрявi, немов крупнi свiтляки.
      Зацiкавлена Галя повторила ще кiлька разiв одне й те ж саме слово:
      - Товаришi!.. Товаришi!..
      Камiнцi знову спалахнули, хвилi блакитнуватого свiтла линули вiд стiн i склепiння, вихопивши з мороку найдальшi кутки печери. I Галя виразно побачила на мить те, що дiялося посерединi її.
      Там лежала величезна тварина, та, яка бiгла слiдом за нею вздовж пiдземного ходу. Вона повiльно ворушила в повiтрi своїми довгими i тонкими вусами-щупальцями. А бiля неї копирсалося iз десяток маленьких тварин завбiльшки з крупного собаку. Вони трохи нагадували ведмежат, - такi ж самi жовто-бурi, круглi, незграбнi. Проте загадковi хвилi свiтла, що залляли печеру, зникли так само раптово, як i з'явилися. Вусата потвора разом зi своєю родиною знову занурилась в темряву, ще непроникливiшу пiсля яскравого свiтла.
      - Товаришi! - ще раз голосно мовила Галя. Вона так зацiкавилася дивовижним свiтловим явищем, що навiть на час забула про небезпеку, яка загрожувала їй.
      Знову яскравi блакитнуватi хвилi свiтла прокотилися по всiй печерi - i знову згасли. Проте Галя цього разу встигла помiтити, як занепокоєна незвичним мiнливим свiтлом потвора тривожно заворушилася. її довгi щупальцi збуджено звились у повiтрi. Дiвчина почула, як загрозливо заревiла потвора, як вона пiдвела голову, озираючись.
      - Е нi, досить експериментiв, - уже тихо проговорила Галя Рижко. Втiм, i цi неголосно вимовленi слова вчинили той же самий чарiвний ефект. Незчисленнi камiнцi в стiнах i склепiннi яскраво спалахнули, вилучаючи хвилi блакитного свiтла. I тепер Галя встигла помiтити, що камiнцi свiтилися не всi разом, а якось по черзi, теж хвилями, як ото хвилями хилиться долу од вiтру висока стигла пшениця в полi.
      Але не на чудеснi камiнцi дивилася зараз, затамувавши подих, дiвчина. Вона з жахом побачила, як вусата потвора з грiзним ревiнням пiднялася i огледiлася. Потiм тварина повiльно повернулася i так само повiльно поплазувала вздовж печери. I хоча блакитнувате свiтло вже згасло, Галя ясно бачила в сутiнках, як потвора, дiставшись однiєї iз стiн, рушила вздовж неї, обмацуючи стiну вусами. її широкi лапи-гребiнцi прочiсували пухкий грунт, вiдкидаючи вбiк крупне камiння, наче пiщинки. Одна з заднiх лап потвори безсило звисала i тяглася за тулубом: тварина не користувалася нею.
      Вона рухалася пiд стiною, повз вихiд з пiдземного ходу, далi, далi в напрямi до застиглої в нервовому напруженнi дiвчини, яка нерухомо лежала за плескатою скелею, мiцно стискаючи в руках свою останню надiю - гвинтiвку. Становище було безвихiдним, потвора в своєму русi попiд стiною вiдрiзала єдиний шлях вiдступу до пiдземного ходу. Ще кiлька хвилин - i вона опиниться тут, вона помiтить дiвчину, i тодi...
      Дивно, непояснимо, - проте Галя раптом вiдчула, що вона бiльше не хвилюється, що страх, який був охопив її, кудись зник. На змiну йому прийшло напружене збудження людини, яка добре розумiє, що допомоги чекати немає звiдки, що вона повинна покладатись лише на власнi сили. Ну що ж, якщо так, то Галина Рижко не вiддасть дешево своє життя! Якщо треба боротися, - будемо боротися!
      Неквапливо i обережно - мабуть, так поводився б i незворушний Ван Лун! - Галя поклала зручнiше свою автоматичну гвинтiвку i взяла потвору на прицiл. Вона цiлилася старанно, як у тирi, але поки що не для того, щоб одразу стрiляти. Нi, хай краще потвора пiдповзе ближче, тодi буде вiрнiше. Куди ж скерувати першу кулю з тридцяти, якi були в її розпорядженнi? Де життєвi центри тварини?..
      А страховище все наближалося. Здавалося, що потвора почала чути недалеко вiд себе незнайому, чужу iстоту, ворога, її щупальцi мелькали, наче блискавки, лапи ще ширше загрiбали грунт, камiння вiдлiтало в сторони, наче снаряди, вдаряючись iз гуркотом об скелi.
      "Припустити, щоб ця мерзенна потвора схопила мене i вбила? Нi, не бувати такому!"
      Галя прицiлилася якнайкраще. Вона обрала надiйну цiль - у верхнiй частинi голови тварини, мiж лютими її очима. Дiвчина пам'ятала, що рани в голову звичайно бувають найсмертельнiшими для тварин. Крiм того, при такому прицiлi вона встигне за кiлька секунд випустити з гвинтiвки в цю точку не менше десятка куль. Не промахнеться ж вона з такої невеличкої вiдстанi!..
      Потвора наближалася, її вiддаляло вiд дiвчини не бiльше як метрiв п'ятнадцять-двадцять. Галя завмерла. її примружене праве око знайшло i тримало пряму лiнiю, що з'єднувала мушку на стволi гвинтiвки i обрану нею точку на головi тварини мiж очима. Тепер хай стане трохи свiтлiше, перед пострiлом треба краще бачити...
      - Стiй, огидне страховище! - голосно крикнула дiвчина. Яскравi хвилi свiтла слухняно попливли печерою. Так, цiль узято вiрно. Все добре видно.
      Немов пiд час учбової стрiльби, Галя акуратно натиснула на курок. Сухий пострiл пролунав коротко й чiтко - i вiдгукнувся довгою завмираючою луною в глибинi печери. Щось ударилося об скелю, за якою лежала дiвчина, впало бiля неї разом з вiдбитими скалками камiння.
      Галя глянула - i похолола. Це була її куля! Деформована, сплющена, проте це була вона. Значить, куля з гвинтiвки не пробила череп потвори, вiдскочила вiд нього?.. Потвора зодягнена в панцир?..
      Гаразд, нехай буде, що буде! В магазинi є ще чимало куль, Галя знайде мiсце, куди їх всадити, в око, чи що... Не може бути такого, щоб ця потворна тварина була цiлком вкрита невразливим панциром!
      Пострiли з автоматичної гвинтiвки лунали один за одним, як короткi кулеметнi черги. Галя вцiляла вище i нижче, лiвiше i правiше. Мусить же, мусить нарештi знайтися вразливе мiсце на тiлi потвори!
      Проте кулi й далi все так само вiдлiтали назад, рикошетували, вiдбивали кам'янi бризки вiд скель печери. А розлютована тварина з гучним ревiнням посувалася вперед, роздратована ударами куль об її панцир. Щупальцi звивалися в повiтрi, наче довгi батоги, лапи з силою врiзувалися в грунт. Ось потвора вже всього в п'яти-шести метрах вiд дiвчини, яка лежить за плескатою скелею...
      Одна з широких лап, наче закутих у панцир, злетiла високо вгору, замахуючись майже над Галею. Ще мить...
      Руки дiвчини похололи. Гвинтiвка здавалася неймовiрно важкою, такою важкою, що Галя вже не в силах була пiдвести її i знову стрiляти. її нерви здали: це було надто жахливо! Потвора зодягнена в панцир, який не можуть пробити кулi!..
      Знесилена Галя в одчаї опустила голову в шоломi на руки, на непотрiбну тепер гвинтiвку. Глухий стогiн вихопився в неї.
      I немов вiдповiдаючи на нього, загадковi камiнцi в стiнах i склепiннi печери спалахнули неспокiйним, хвилястим свiтлом, яке залляло нерухому постать дiвчини в скафандрi i занесену над нею зодягнену в панцир лапу потвори.
      Роздiл шостий,
      присвячений описовi подорожi в надрах
      Венери, куди вирушив Ван Лун у розшуках
      Галi Рижко, а також тим труднощам, якi
      зустрiв мандрiвник пiд час цiєї подорожi.
      Ван Лун у роздумi стояв перед круглим проваллям. Сюди чи не сюди? Вiн оглянувся. В кiлькох метрах виднiлося друге провалля, теж кругле, теж глибоке. Обидва вони вели кудись у надра Венери. Обидва, здавалося, були не природного походження, а зробленi живими iстотами, як величезнi нори. Та й Сокiл пiдтвердив це припущення, коли вони разом з ним знайшли тут переносний радiопередавач Галi Рижко:
      - Безумовно, якiсь нори невiдомих страховищ. Ван, це не природнi печери! Дивiться, стiнки пухкi, легко осипаються. Я певен, що цими норами користуються тварини - i весь час пiдновлюють їх, розчищають.
      Так, припустимо, що обидва круглi отвори в грунтi є початками пiдземних ходiв. Проте в який з них спускатися? Де розшукувати Галю?
      Розмовляючи з товаришами, Ван Лун намагався втiшити їх, заспокоїти їх, вселити певнiсть, що Галя жива й неушкоджена, що вона тепер чекає на допомогу. Можливо, мовляв, вона ховається вiд якоїсь небезпеки, можливо, в неї бракує сил повернутися без допомоги товаришiв. Так говорив Риндi-ну i Соколу Ван Лун, так думав i вiн сам, доки не знайшов бiля одного з цих отворiв переносного радiопередавача Галi. А тодi напрям думок Ван Луна змiнився, хоча вiн i не сказав про це жодного слова товаришам. Навiщо?
      Якщо Микола Петрович просто дуже турбувався про Галю, яку вiн встиг щиро полюбити за її моторнiсть, веселий характер, кмiтливiсть i безпосереднiсть, то Вадим Сокiл буквально не знаходив собi мiсця. Ван Лун ясно розумiв: це була не тiльки тривога за товариша, який потрапив у небезпеку. Це було щось бiльше. I хоч би як приховував Сокiл свої почуття до дiвчини, вони проривалися i в його збуджених запитаннях, якими вiн засипав Ван Луна, i в лагiдних словах, якими вiн згадував про Галю. Сказати Вадиму, що у самого Ван Луна лишалося дуже мало надiй, - означало завдати йому глибокого суму.
      Нi, поки ще можна на щось сподiватися, - говорити Соколовi про тривогу Ван Луна було не слiд. Досить i того, що Ван Луну з великим трудом i лише за допомогою Миколи Петровича вдалося вiдговорити Сокола вiд його настiйливого намiру вирушити разом на розшуки дiвчини. Знервований експансивний геолог не розумiв, що вiн буде тiльки зайвим тягарем для Ван Луна, якому пiд час розшукiв довелося б водночас i пiклуватися про товариша, - до речi, дуже мало пристосованого для небезпечних подорожей.
      Так, у Ван Луна лишалося не дуже багато надiй.
      Галя впала в одне з цих проваль, - тут сумнiвiв не було. Де ж вона могла бути пiсля цього? Якщо вона розбилася пiд час падiння, тодi було б знайдене її тiло. Якщо падiння не завдало шкоди їй, тодi Галя вiдгукнулася б на крики Ван Луна i Сокола, почувши їх. Проте дiвчина не озивалася, i тiла її в проваллях також не було, - Ван Лун пильно оглянув дно обох нiр, освiтлюючи їх промiнням свого прожектора. Що ж тодi лишається?
      Ван Лун згадав, як Сокiл висловив припущення вiдносно потвори, що нападала на мiжпланетний корабель пiд час їх вилазки. Так, Галя впала сюди, на днi проваль її немає, - лишається припустити, що її схопила i забрала з собою та велетенська тварина, яку описав йому Риндiн. Адже ж i слiди потвори зникали також тут, бiля проваль, куди приводили ряди поламаних молодих дерев i розчавленої оранжевої папоротi. А коли тварина схопила Галю, - як можна сподiватися врятувати її?
      Тривога дедалi бiльше охоплювала Ван Луна. Досаднiше за все було те, що ця тривога заважала спокiйно думати, зважувати, мiркувати. Треба було опанувати себе. Вiн ще нiчого як слiд не знає, все це самi догадки, припущення. Зараз вони здаються похмурими мов нiч; трохи згодом - можуть змiнитися, поступитися мiсцем для iнших, бадьорiших. Як це говориться в старiй китайськiй пiсеньцi:
      Обiрвалась дорога, зник твiй шлях,
      Але поглянь, - знов стежечка з'явилась;
      Коли й до дна ти вичерпав всю воду,
      З глибин проб'ється нове джерело!
      Треба шукати таку нову стежечку надiї, треба шукати нове джерело сподiванок! Перевiримо ще раз.
      Переносний радiопередавач знайдений тут, бiля цього провалля. Але ця нора не така глибока, як друга. I слiди тварини зникали не тут, а саме бiля другого провалля. А може, потвора рушила цiєю другою норою, не тiєю, куди звалилася Галя? Може, дiвчина, впавши, вiдкотилася вбiк i згори її важко помiтити, а сама вона знепритомнiла i тому не вiдповiдає?.. Все може бути. Треба спробувати ще покликати її: а що, коли за цей час вона вже опритомнiла?
      Нахилившись над проваллям, Ван Лун гукнув:
      - Галю! Вiдгукнiться, Галю!
      Мовчання. Як i ранiше, чути лише дзижчання i невгамовне стрекотiння незчисленних комах. Галя не озивається. Так, будемо перевiряти далi.
      Яскраве промiння нагрудного прожектора Ван Луна освiтило темне дно першого провалля, - того, бiля якого був знайдений передавач. Нi, нiчого не видно, крiм... крiм округлої ямки в пухкому грунтi на днi. Вона нагадує слiд людського тiла. Можливо, це вiдбиток тiла дiвчини, що впала туди згори? Але куди ж тодi вона зникла? Адже слiди потвори губилися не тут, а бiля другого провалля!
      Ось вона, нова стежечка надiї. Звичайно, вiдсутнiсть Галi лишалася поки нерозв'язною загадкою; проте вiдпадало iнше, найстрашнiше припущення, що дiвчину схопила потвора. Так, тепер можна було дiяти.
      Ван Лун навмисне особливо пильно перевiрив своє спорядження: коли хочеться поспiшати, треба робити все повiльно i акуратно. Китайська приказка говорить: "Якщо тричi не обмiркуєш вчинок свiй, потiм завжди шкодуватимеш!"
      Автоматична гвинтiвка з розривними кулями - є. Запасний резервуар з Оксилiтом прив'язаний на спинi. В основному резервуарi запасу оксилiту вистачить на дванадцять годин дихання; запасний дасть iще шiсть годин, - не для нього самого, а для Галi, в якої заряд оксилiту вже виснажувався. На спинi - переносний радiопередавач. Вiн добре укрiплений ремiнцями. Три атомiтнi гранати на поясi - є. Запаснi обойми з патронами - в сумцi на боцi. Всi прилади дiють бездоганно, все в порядку. Можна вирушати.
      Ван Лун включив переносний радiопередавач i чiтко, твердо промовив:
      - Товаришi, вирушаю на розшуки вниз, у провалля. Не знаю, чи будете чути мене далi. Грунт може гасити сигнали. Втiм, не турбуйтеся. Все буде гаразд. Пiдтвердiть, що чули мене, прошу!
      Наступної ж таки митi вiн почув короткий хрипкий звук. Один, другий... Так, Риндiн i Сокiл вiдповiдають йому.
      Ван Лун знав, з якою тривогою чекають його повiдомлень Риндiн i Сокiл, якi залишилися в астропланi. Яка шкода, що радiоустановка корабля зiпсувалася пiд час падiння астроплана i струсiв, яких завдала ця проклята тварина, коли вона нападала на корабель! I не було часу полагодити пошкодження, тому вiн i не може почути голоси товаришiв. Добре, що хоч в них працює радiоприймач, який приймає його сигнали. А передавач може надсилати йому у вiдповiдь тiльки оцi хрипкi звуки. Так, у путь!
      Ван Лун прив'язав надiйним вузлом до найближчої стрункої цикадеї мiцний капроновий канатик з вплетеними до нього дерев'яними перекладинками i опустив його кiнець в провалля. Канатика цiлком вистачило до самого дна. Включивши нагрудний прожектор, Ван Лун почав спускатися.
      Ось воно, пухке, вкрите опалим листям i уламками гiлок дно. Ось округла ямка в ньому. А чи немає ще слiдiв? Яскраве промiння прожектора освiтлювало кожну вм'ятину, кожен камiнець. Слiди, де ж слiди Галi, якщо це справдi вiдбиток її тiла?..
      Є! Ось вони!
      У пухкому грунтi виднiлися слiди гумових чобiт з їх характерними металiчними пiдкiвками. Дiвчина пiшла в широкий пiдземний хiд, вона йшла легко, вiльними кроками: значить, обидва падiння не завдали їй шкоди. Гаразд, але навiщо вона вирушила в цей тунель, чому не залишилася на днi провалля чекати допомоги?
      Пiдземний хiд не заглиблювався далеко. Мабуть, вiн тягнувся весь час метрах у п'яти-шести пiд поверхнею Венери, не глибше. Про це свiдчив i пухкий вологий грунт, i численне корiння дерев, що звисало зверху i з стiн тунелю.
      Слiди Галi було виразно видно протягом метрiв двохсот, до мiсця, де тунель роздвоювався. Тут вони одразу зникали. Даремно Ван Лун намагався вiдшукати бодай один вiдбиток гумового чобота: все було немов заметено широкими смугами, наче величезна мiтла пройшлася пiдземним ходом. Ця мiтла знищила всi дрiбнi слiди. Ван Лун зазирнув у одне розгалуження, в друге... Його спостережливе око вiдзначало всi особливостi, всi деталi. I вiн немовби бачив на власнi очi те, що тут вiдбувалося.
      Галя швидкими кроками йшла тунелем до його розгалуження. Тут вона зупинилася в роздумi, - мабуть, мiркувала, куди саме їй iти далi. Пiшла вона нiбито налiво, - сюди скерований останнiй вiдбиток чобота. А з правого вiдгалуження виповзла якась велика тварина, яка важко тягла свiй тулуб пухким грунтом. Тому слiдiв Галi бiльше не видно, тварина повзла тим самим ходом.
      Усе це зрозумiло. Неясно одне: чи пощастило дiвчинi уникнути зустрiчi з твариною, чи вона зiткнулася з нею? Чи, може, вона тiкала, а тварина наздогнала її? Знову тривожнi, невтiшнi догадки, що аж нiяк не радують... Втiм, вiдповiдь на це можна дiстати тiльки в тому разi, якщо йти далi слiдами цього пiдземного велетня, який плазував уздовж тунелю. Так, а що ж, до речi, являє собою цей тунель? Очевидно, вiн також не може бути природним.
      "Вважаю, нора крупної тварини, - знову подумав Ван Лун. - Чи не тiєї, про яку розповiдав Микола Петрович?.."
      Вiн iшов уздовж пiдземного ходу швидкими, хоча й зовсiм неквапними, розмiреними кроками. Це була звична хода досвiдченого мандрiвника, який давно оволодiв майстернiстю багато ходити, не витрачаючи при цьому анi крихiтки зайвої енергiї. Якщо б хтось iнший спробував iти поруч з Ван Луном, то дуже швидко вiдстав би вiд нього або змушений був би раз у раз переходити на прискорений крок. Спокiйна, розмiрена хода Ван Луна не заважала йому в той же час уважно розглядати все на своєму шляху, помiчати найменшi подробицi, якi випали б з уваги iншої людини.
      Ось вiн на секунду спинився i пiдiйшов до товстелезного обривка корiння, що звисав зi стiни. Корiння було розсотане, перетерте, наче жорнами, хоча досягало впоперек чвертi метра. Ван Лун несхвально похитав головою:
      - Втiм, у цiєї тваринки досить мiцнi щелепи. Такого звiра треба зустрiчати обережно.