Втiм, що це? Невже природа Венери вирiшила познайомити його ще з одним зразком своєї химерної, божевiльної фауни?.. Академiк Риндiн мимоволi одсахнувся вiд iлюмiнатора.
      Розсуваючи гiлля дерев, безжалiсно ламаючи на своєму шляху оранжеву папороть i низькорослi пальми, схилом мiжгiр'я посувалася величезна дивовижна тварина. Передня її половина, коричнева i глянсувата, нагадувала величезного рака. Довгi тонкi вуса-щупальцi неспокiйно звивалися в повiтрi. Блискучi чорнi очi озиралися на всi боки. Вони сидiли у заглибленнях твердого панцира, який вкривав голову i всю передню частину тулуба тварини. Панцерник з головою рака - ось на що була схожа ця дивна iстота!
      Широкi переднi лапи, наче потворнi гребiнцi, намагалися прочесати чагарник, вони вивертались кожна в свiй бiк, глибоко борознячи грунт i вириваючи з нього рослини. Заднi лапи були значно меншими, їх було ледве видно пiд довгастим грубезним тулубом. Потвора рушила прямо вниз, до астроплана.
      Схопившись руками за краї стола, Риндiн напружено стежив за рухами тварини. Вона була вдвоє бiльшою нiж найкрупнiший слон.
      "Метрiв дванадцять завдовжки", - вiдзначив Риндiн машинально.
      Потвора наближалась. Вона безумовно шукала чогось. її довгi вуса-щупальцi не припиняли хутких рухiв i крутилися в повiтрi, немов тонкi гнучки гадюки. Торкнувшись чогось, вони зразу ж таки вiдсувалися вiд речi i знову звивалися, шукаючи. Ось одне з щупальцiв торкнулося корпусу астроплана - i вiдсахнулося. Тварина одразу змiнила напрям, метнулася вправо. Ще секунда - i вона зникла з поля зору, яке вiдкривалося в iлюмiнаторi.
      Риндiн перебiг до пульта керування i включив екран перископа. I тiльки вiн устиг зробити це, як мiцний поштовх жбурнув його вбiк. Корабель здригнувся, рiзко похитнувся пiд тим важким ударом, вiд якого загула металiчна оболонка. Потiм удари пiшли вже один за одним. I пiсля кожного такого удару нiс астроплана опускався нижче й нижче.
      Вiдкинутий вбiк Риндiн бачив на екранi перископа, як роздратована чимсь тварина била лапами по хвостовiй частинi корабля. Що робити? Потвора може пошкодити кормове оперення, зiгнути або навiть зламати стабiлiзатори...
      До Риндiна повертався спокiй. Ледве утримуючись на ногах, хапаючись за шкiрянi петлi в стiнi навiгаторської рубки, вiн знову добрався до пульта керування. Кiлька швидких рухiв, поворотiв рукояток... Включено електросiтку, поданi маленькi заряди атомiту до бокових ракет. Ще мить - i два вибухи один за одним стрясли корабель. I зразу стало тихо.
      Риндiн пильно подивився на екран.
      Потвора була вже далеко вiд астроплана. Перелякана, мабуть, вибухами, вона квапливо пiдiймалася схилом, намагаючись утекти подалi вiд металiчної сигари, яка викидала з себе вогонь. Одна iз заднiх лап тварини безпорадно волочилася по грунту, правий бiк її глянсуватого коричневого тулуба почорнiв. Полум'я i розпеченi гази, якi вихопилися з сопел астроплана, обпалили тварину i поранили її. Ще кiлька секунд - i потворна тварина зникла в заростях папоротей i пальм. Тiльки поламанi молодi дерева вказували напрям, в якому вона втекла.
      Микола Петрович полегшено зiтхнув. Вiн оглядiвся: чи не пошкодили важкi удари чогось у каютi? Тiльки тепер Риндiн помiтив, що мiжпланетний корабель змiнив своє положення. Ранiше його нiс був пiдведений вгору, а корма опущена, Тепер стало навпаки: корма трохи пiднялася, а нiс опустився. Пiдлога каюти була нахилена вперед, i ходити по нiй стало труднiше. Удари, яких завдала астроплану роздратована чимсь потвора, були причиною цiєї змiни.
      - Так, - пробурмотiв Риндiн. - Здивуються ж товаришi, коли повернуться на корабель... але надто мало приємного зможу я розповiсти їм, надто мало...
      I раптом вiн спинився. Адже ж цими двома вибухами вiн викликав товаришiв назад! Два вибухи один за одним - сигнал небезпеки, так вони умовилися перед вилазкою. А що, коли його молодi друзi, поспiшаючи назад, зiткнуться по дорозi до астроплана з розлютованим страховищем? Звичайно, з ними Ван Лун, вiн зможе захистити товаришiв. Та й ця дiвчина, Галя, також, здається, не дасть себе скривдити. Крiм того, слiд звикати до зустрiчей з досить непривабливими мешканцями Венери... Що ж, поки мандрiвники повернуться, вiн встигне перевiрити, чи не пошкодила тварина механiзми астроплана.
      Проте Риндiн не встиг нiчого перевiрити. Вiн почув, як вiдчиняються шлюзовi люки.
      Незабаром широко розчинилися внутрiшнi дверi, i до каюти ввiйшли розвiдники.
      Але чому їх тiльки двоє?
      А де ж Галя Рижко?
      Ван Лун щось швидко говорив - це було видно крiзь прозорий шолом.
      - Та не кажiть поки що нiчого, Ван, - спинив його Риндiн. - Ви знову забули, що я все одно нiчого не почую, поки ви не знiмете шолом. Ви чуєте мене добре, чи не так? Ну звичайно, адже в вашому шоломi є зовнiшнiй мiкрофон. А зовнiшнього репродуктора на ньому, як ви знаєте, немає. Отже, не трудiться, послухайте краще мене. Нiчого страшного не сталося. На астроплан накинулася якась потвора. Нi, не така, як ми бачили ранiше, а iншого виду, проте аж нiяк не привабливiшого. Через те що тварина намагалася пошкодити корабель, менi довелося вжити своїх заходiв, зробити два вибухи, щоб одiгнати її. Але я не врахував, що тими ж таки вибухами я викличу вас. Менi й на думку цього не спало. А де ж Галя? Чому вона залишилася назовнi?
      Ван Лун i Сокiл перезирнулися. А тодi Ван Лун щось сказав. Сокiл кивнув головою i почав знiмати шолом. Мiж тим Ван Лун, не гаючи нi хвилини, повернувся i вийшов з каюти, старанно зачинивши за собою дверi.
      - Та що ж трапилося? - вже стурбовано спитав знову Риндiн. - Де Галя? Вадиме, в чому рiч? I куди пiшов Ван Лун?
      Сокiл зняв, нарештi, шолом. Його кучеряве волосся було скуйовджене i вогке. Вiн протер окуляри, дещо розгублено кашлянув i нервово пригладив волосся.
      - Досить приготувань, Вадиме! Що сталося? - наполегливо зажадав пояснень Риндiн.
      - Миколо Петровичу, ми дуже поспiшали, почувши ваш виклик. Звiсно, ми найменшого уявлення не мали, що тут трапилося, думали, що ви в небезпецi. Очевидно, Соколу було трудно сказати найголовнiше, вiн м'явся i надто докладно пояснював. - Бiгли дуже швидко. Там, знаєте, скелi, велике камiння, i корiння переплелося, чiпляється за ноги... i де-не-де ще слизько вiд тiєї зливи...
      - Та не тягнiть, Вадиме! Говорiть коротко й ясно!
      - Схил спускався дуже круто, Миколо Петровичу. Галя бiгла слiдом за Ван Луном, передо мною. I зненацька вона впала - мабуть, спiткнулася. Саме на цьому крутому мiсцi. I покотилася прямо вниз, до астроплана. Я бачив, як вона впала i покотилася... а коли ми з Ван Луном збiгли вниз, то її вже там не було...
      - Далi?
      - Ми вирiшили спочатку довiдатися, що трапилося з вами, чи не потрiбна вам негайна допомога... адже ми чули вашi тривожнi сигнали, Миколо Петровичу, ми не знали, що цi вибухи сталися з iншої причини! А зараз Ван Лун пiшов шукати Галю. Вiн знайде її, Миколо Петровичу, ви не турбуйтеся, все буде гаразд! Просто, ми надто поспiшали сюди. Можливо, Галя, впавши, трохи забилася i знепритомнiла... i я сам тепер хочу пiти допомогти Ван Луну розшукувати її. Ми так з ним i домовилися, що я розповiм вам i пiду.
      Микола Петрович не став бiльше затримувати Сокола. Та й про що ще можна було запитувати? Вадим помiтно хвилювався й сам. Одягаючи знову шолом, вiн нервувався, робив невiрнi рухи...
      Вадим Сокiл поквапливо вийшов. Микола Петрович, залишившись наодинцi, спробував розiбратися в тому, що трапилося. Певна рiч, треба було поспiшати. Якщо дiвчина пiд час падiння пошкодила шолом, якщо в його органiчному склi утворився отвiр, щiлина або трiщина,- це могло закiнчитися погано. Галi доведеться дихати повiтрям Венери, перенасиченим вуглекислотою... адже кисень з шолома тодi буде виходити назовнi... i через п'ятнадцять хвилин асфiксiя!
      Риндiн важко опустився в крiсло. Вiн вiдчув досадну кволiсть. Скiльки неприємностей за такий короткий час! Кожна година перебування на Венерi приносила новi й новi ускладнення, - починаючи з самого спуску на її поверхню. Треба берегтися на кожному кроцi, життя на чужiй планетi сповнене несподiваних небезпек, якi не можна передбачити...
      Вадим Сокiл, тiльки вийшовши з корабля, за його екрануючи металiчнi стiнки, почув голос Ван Луна, який повторював:
      - Галю! Де ви? Вiдгукнiться! Галю!..
      Але все навколо мовчало. Було чути лише, як шелестiло червоне листя на деревах, та дзижчали, посвистували i стрекотiли мiрiади комах. Чому мовчить Галя Рижко?
      - Галю! Вiдгукнiться! - лунав у шоломi Сокола голос Ван Луна. Здавалося, вiн долинав злiва. Вадим зробив кiлька крокiв у цьому напрямi - i зразу ж таки збагнув: та не можна ж орiєнтуватися в такий спосiб! Адже ж вiн чує голос Ван Луна з репродуктора гучномовного телефону. Куди б вiн не повернув, голос буде чутний так само добре. Тому Сокiл гукнув:
      - Ван, я вийшов! Де знайти вас?
      - Не мене, Галю треба шукати, - пролунала вiдповiдь. - Мене не треба знаходити, я тут.
      Справдi, з-за великої папоротi з'явилася висока постать Ван Луна.
      - Не знайшли ще? - коротко спитав Сокiл.
      - Нi, - похмуро вiдповiв Ван Лун. - Будемо шукати всюди. Тепер удвох. Вважаю, вже знаю мiсце, де вона впала.
      - Яким чином?
      - Поламана папороть, - усе так само коротко пояснив Ван Лун. - Iдiть, побачите самi.
      Це мiсце було всього в кiлькох десятках крокiв. Поламане i зiм'яте листя папоротi стверджувало припущення Ван Луна: Галя котилася вниз схилом мiжгiр'я, потiм, падаючи з плескатої скелi, важко впала на папороть. Густе листя пом'якшило удар. Проте де ж вона? Чому її нiде не видно?
      - Якщо вона впала тут, забилася, знепритомнiла, тодi, гадаю, лишалася б лежати, - мiркував уголос Ван Лун. - Але її тут немає... Значить, вважаю, вона не забилася, не знепритомнiла. Вона пiдвелася i кудись пiшла. Куди? Чому не до астроплана? Чому в iнший бiк?
      Вiн уважно оглядав поламанi i прим'ятi рослини, якi красномовно розповiдали досвiдченому мисливцевi про те, що вiдбувалося тут.
      - Галя пiшла сюди!
      Ван Лун рушив уздовж схилу, пильно вдивляючись у найменшi слiди i не обминаючи жодного сантиметра без вивчення.
      - Тут Галя вiдступала спиною вперед... бачите, слiди? Вони наче оберненi до нас. Втiм, слiди носкiв глибше вдавленi. Вiдбитки каблукiв менше. Чому вона йшла спиною вперед? - Ван Лун вимовляв Цi короткi уривчастi фрази немовби думаючи вголос. Його зiркi очi промацували кожну рослину. Тепер вона вже побiгла. Вiдбитки нiг на бiльшiй вiдстанi. Глибоко вдавленi. Вона бiгла. Ясно: грунт м'який, видно добре. Чому бiгла вiд астроплана, а не до нього? От сюди, за кущi бiгла... Стривайте, а це що?
      Ван Лун спинився, вражений. Не менш здивований був i Сокiл, який iшов за ним.
      Слiди Галi привели їх до невеличкої галявини, зарослої папороттю. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Нiби важкий трактор пройшов по галявинi, ламаючи i нищачи все на своєму шляху. Слiди Галi, досi яснi i виразнi, зникли пiд покалiченими, розчавленими рослинами, втоптаними в сирий грунт.
      Одна й та ж сама думка промайнула водночас у обох мандрiвникiв: це був слiд потвори, яка нападала на мiжпланетний корабель! Злякана вибухами, якими вiдiгнав її вiд астроплана Риндiн, вона пробиралася тут, ламаючи i давлячи рослини своїм важким тiлом. I в цьому ж таки мiсцi закiнчувалися i слiди Галi Рижко: їх не можна було розшукати нi з одного, нi з другого краю галявини.
      Сокiл мовчки дивився на грунт, вкритий знiвеченими, переламаними рослинами. Вузькi енергiйнi очi Ван Луна недобре виблискували, вiн мiцнiше стискав свою автоматичну гвинтiвку. О, коли б йому довелося бути тут тодi, як Галя Рижко зiткнулася з розлютованою твариною, дiло закiнчилося б зовсiм по-iншому! Але Галя була тодi сама. I що сталося з нею?
      Вадим Сокiл боявся висловити те, що мучило його. Вiн переводив нерiшучий погляд з покалiчених рослин на товариша, знову оглядався на всi боки - i не наважувався заговорити. Невже, невже?.. Ван Лун трусонув головою, наче вiдганяючи якусь думку. А може, й вiн думає те ж саме? Сокiл не витримав:
      - Ван, дорогий, адже ви не...
      I вiн знову спинився: надто жахливою здавалася йому така догадка, вiн не насмiлювався її навiть висловити! Проте Ван Лун подивився йому прямо у вiчi i суворо сказав:
      - I я теж вважав так. Думав, тварина могла схопити Галю. Значить, вона забрала дiвчину? Iнакше - куди б вона зникла? Тодi чому тут нiчого не залишилося? Наприклад, гвинтiвка. Або що-небудь iнше. Втiм, нiчого немає. Виходить, теж не так. Щось ще.
      - Що ж саме, Ван?
      - Не знаю.
      - Але ви все ж таки щось гадаєте?
      - Щоб гадати, треба щось знати. Поки нiчого не знаю. Треба, вважаю, ще дивитися, ще шукати. Може, не Галю, тодi гвинтiвку чи якусь ще рiч. Будемо шукати.
      Вони оглянули ще раз галявину, обiйшли її з усiх бокiв. Нi, вiд неї тягнувся далi й далi тiльки широкий слiд невiдомої тварини, який iшов уздовж мiжгiр'я. Анi найменшого слiду Галi Рижко виявити не вдалося.
      Ван Лун зупинився i сперся на гвинтiвку. Вiн поглянув угору, на хмарне непроникливе небо, начебто обмiрковуючи щось.
      - Що, Ван? - нетерпляче спитав Сокiл.
      - Нiчого не дають розшуки. Треба повертатися до Миколи Петровича. Вирiшити, як бути далi. Вiн хвилюється.
      - Хiба ж ми заспокоїмо його тим, що повернемося з порожнiми руками?
      - Нi, не заспокоїмо. Проте вирiшимо. Не можна далi, доки Микола Петрович не знає. I включити передавач. Ходiмо!
      Розмова з Риндiним дала небагато. У вiдповiдь на запитання Ван Луна Микола Петрович мiг розповiсти тiльки, як виглядала тварина, як поквапливо тiкала вона вiд астроплана, злякана вибухами, як тягла за собою пошкоджену задню лапу. Ван Лун мовчки слухав, не вставляючи жодного слова. Коли ж Микола Петрович закiнчив розповiдь, Ван Лун сказав упевнено й твердо:
      - Не припускаю, щоб тварина схопила Галю. Вона тiкала сама Якщо злякана тварина бiжить, їй нема коли думати про те, щоб схопити. Вона тiкає, рятується.
      - Проте ж потвора, крiм того, була дуже розлючена?
      - Значить, вона могла вбити дiвчину на мiсцi. Якщо Галя заважала їй. Але не забрати з собою. Таке неможливо. Зляканi тварини так не роблять.
      - Тодi де ж Галя, якщо ця проклята тварина не забрала її з собою? наполягав збуджений i нетерплячий Сокiл.
      - Не знаю. Знаю тiльки, де вона впала. Знаю також, там немає слiдiв кровi, немає нiяких залишкiв, нiяких речей. Галя сама пiшла з того мiсця. Вона задкувала, потiм побiгла.
      - I що ж далi?
      - Далi слiди знову зникли. Все розчавлене твариною. Втiм, речей також немає. Кровi теж немає.
      - Але ж не можемо ми припустити, що це страховище... - Сокiл знову спинився. Ван Лун пiдвiв на нього холодний погляд:
      - Припустити, що тварина зжерла Галю? Чому боїтеся говорити, Вадиме? Треба говорити все, iнакше трудно думати, вирiшувати. Припустити таке можна, погодитися з цим не можна. Думав, вирiшив вiдкинути.
      - Чому? - в Сокола перехопило подих.
      - Тому, що запах скафандра - не запах живої iстоти. Тигр не буде жерти гуму, для нього вона погано пахне. I для iнших тварин також. Навiть дуже голодних.
      Можна було тiльки вражатися спокоєм, з яким Ван Лун говорив усе це: наче мова йшла про щось зовсiм стороннє, а не про славну, життєрадiсну Галю Рижко, яку всi вони встигли щиро полюбити! Втiм, кожен розумiв, що тут справа полягає зовсiм не в черствостi або байдужостi: Ван Лун, мiркуючи i обдумуючи, перетворювався немов на точний, безпомилково працюючий механiзм, який не мiг вiдхилятися на емоцiйнi переживання, бо вони тiльки заважали б йому i його бездоганнiй логiцi, його точним висновкам. Але саме в них i полягало зараз найголовнiше!
      Ван Лун вiв далi таким самим спокiйним тоном:
      - Припускаю, мiг помилитися. Припустимо, тварина могла зжерти Галю. Тодi там залишилося б що-небудь. Речi, кров. Втiм, не знайшли нiчого. Значить, треба вiдкинути.
      - Але що ж тодi можна припустити?
      - Можу тiльки одне. Галя жива i неушкоджена. Де - не знаю. Нiхто поки не знає. Треба знайти, допомогти, виручити. Миколо Петровичу, Галя пiшла у вашому скафандрi, так?
      - Так, Ван.
      - Ви перезаряджували цилiндр з оксилiтом?
      - Звичайно. Щойно повернувся разом з вами, зразу ж таки й перезарядив. Це ви вiдносно того, скiльки вона ще зможе користуватися приладом для дихання? Повний, повний заряд! Ви ходили щось iз...
      - Двi з половиною години, - пiдказав Сокiл.
      - З того часу минуло ще близько пiвгодини. Значить, Галi вистачить заряду ще годин на вiсiм-дев'ять, - зробив висновок Микола Петрович. Проте... - i вiн спинився.
      - Що, Миколо Петровичу? - стрепенувся Ван Лун.
      - Нiчого, нiчого, Ван. Я подумав про iнше. Iдiть, друзi мої, на розшуки! Iдiть, не гайте часу!
      Сокiл i Ван Лун закрiпили шоломи i вийшли.
      Риндiн поглянув їм услiд i з тривогою похитав головою. Звичайно, розрахунки були правильними, заряду оксилiту в резервуарах скафандра мусило вистачити Галi ще годин на вiсiм-дев'ять. Проте... проте в академiка було все те ж саме побоювання, яке вiн не хотiв висловлювати товаришам. Навiщо? Якщо так, тодi анi вони, анi вiн сам нiчим уже не могли допомогти. Адже ж якщо Галя Рижко пiд час падiння пошкодила шолом, тодi... тодi справа дуже погана. Це побоювання виникло в Риндiна одразу, коли вiн уперше почув розповiдь сокола про те, що трапилося з Галею. Тепер лишалося тiльки чекати.
      Микола Петрович хотiв вiдвернутися вiд тривожних думок роботою, але все валилося в нього з рук. Мила славна дiвчина, така весела, така завжди життєрадiсна! Вiн ходив по каютi, неуважно поглядаючи на прилади. Його погляд весь час спинявся на великому циферблатi хронометра: як обурливо повiльно, неможливо повiльно тягнеться час!
      Хвилинна стрiлка ще не встигла перейти на друге коло, як Риндiн почув, що вiдчиняється зовнiшнiй шлюзовий люк. Вiн кинувся до дверей:
      - Ну? Що? Знайшли?..
      Дверi повiльно вiдчинилися. I на порозi з'явилися знову тiльки Ван Лун i Сокiл. Вони повернулися без Галi.
      Сокiл обережно поставив на стiл принесений ним невеличкий прилад. Риндiн упiзнав його одразу: це був переносний радiопередавач, який Галя взяла з собою, виходячи з астроплана в розвiдку. Передавач, за допомогою якого дiвчина обiцяла розповiдати Миколi Петровичу про все побачене нею. Але це означає...
      Риндiн боявся запитувати. Вiн мовчки виразно дивився на товаришiв. До його горла пiдступав клубок, щось заважало дихати...
      Ван Лун повiльно знiмав шолом. Потiм вiн повернувся до Миколи Петровича. I знову одвернувся - йому також трудно було говорити. Вiн вийняв з кишенi люльку, тютюн. I вже набиваючи її, проговорив крiзь зцiпленi зуби, важко й утруднено:
      - Це все, що нам пощастило знайти. Передавач лежав на краю глибокої печери. Нi, не печери, а скорiше провалля. Там закiнчувалися i зникали слiди тварини. Ременi передавача вiдiрванi!
      Роздiл п'ятий,
      в якому Галя Рижко, рятуючись вiд
      потвори, що гналася за нею, опиняється в
      глибокiй пiдземнiй печерi iз загадковими
      свiтними камiнцями.
      Але що ж сталося з Галею Рижко?
      Спiткнувшись об вузлувате корiння, вона дiйсно втратила рiвновагу, впала i покотилася вниз схилом мiжгiр'я. Вона летiла повз пальми i папороть, перекидаючись i даремно намагаючись ухопитися за якусь рослину, щоб затриматися. Все мелькало перед нею: папороть, скелi, пальми. Але ось Галя з силою вдарилася об грунт - i все навколо спинилося.
      Вона лежала на зiм'ятому, поламаному папоротевому листi. Над дiвчиною схилялося широке мережане листя, ховаючи її пiд собою. Ледве зводячи дух, Галя Рижко спробувала поворушити рукою, ногою. Нi, вона немовби нiчого не пошкодила! Щоправда, нила i щемiла лiва нога, - мабуть, на нiй садно. Проте це, звiсно, зовсiм неважливо.
      - Де ж це я опинилася? - подумала вголос Галя.
      Мабуть, вона скотилася пiд кручу, випередивши в такий спосiб товаришiв. Треба скорiше вiдшукати їх, щоб вони не турбувалися, i поспiшати до астроплана. Адже всi чули сигнальнi вибухи, з Миколою Петровичем щось трапилося, йому потрiбна допомога.
      Галя трохи пiдвелася, потiм стала на рiвнi ноги, зробила кiлька крокiв убiк, але тiєї ж хвилини знову сховалася пiд широким листям оранжевої папоротi. її вразили дивнi звуки, що немов наближалися до неї. Було чути гучне сопiння, сухо трiщали гiлки дерев, нiби хтось iз силою ламав їх. Цi звуки посилювалися, наближалися. Причаївшись пiд кущами папоротi, дiвчина визирнула з-за них - i завмерла вiд несподiванки.
      На вiдстанi метрiв iз сто вона побачила величезну коричневу тварину, яка хутко наближалася, плазувала сюди. Тварина квапилася, вона люто розкидала в обидва боки рослини, що ламалися пiд її вагою. Широкi її лапи, наче потворнi гребiнцi, розчiсували хрустку папороть. Довгi тонкi вуса звивалися в повiтрi, нi до чого не торкаючись. Тварина плазувала прямо на дiвчину, але нiбито не бачила її. А може, й бачила - i тому саме прямувала сюди?
      Галя здригнулася: потворне страховище було надто гидким. Руки дiвчини стиснули гвинтiвку. Стрiляти? Проте що могла вдiяти гвинтiвка проти величезної потвори? Хiба що тiльки бiльш розлютити! Треба вiдiйти з дороги, убiк, убiк! Галя швидко пробiгла кiлька крокiв направо. I - який жах! тварина також змiнила напрям у той самий бiк, немовби зрозумiвши її маневр.
      Тодi треба виграти час, бiгти, вiдступати i знову спробувати укритися за деревами або чагарником! А може, потвора i сама зверне кудись, якщо вона не помiчає її.
      Галя побiгла вздовж мiжгiр'я. Озирнувшись, вона побачила, що величезна тварина раптом спинилася. Нi, не спинилася, почала рухатися повiльнiше, їй у цьому мiсцi заважала група молодих бенетитiв, крiзь яку потворi було важко пробиратися. Страховище незадоволено загарчало: очевидно, перепона дратувала його. Треба використати час, мерщiй, мерщiй геть! Галя круто повернула й рвонулася лiворуч, до густих заростей цикадей.
      - Ой! - скрикнула вона, знову втративши рiвновагу. Здавалося, перед нею i пiд нею вiдкрилася безодня, грунт зник з-пiд нiг, що послизнулися. Дiвчина вдарилася спиною об камiння i полетiла вниз, у темряву. Щось трiснуло в неї за спиною, наче обiрвалося. Що саме, - Галя не знала, та й думати про це було нiколи. Вона летiла вниз дедалi швидше й швидше. Свiтле небо, густа оранжево-червона рослиннiсть, жовтi скелi - все лишилося позаду, нагорi. Галя стрiмливо падала вниз i вниз, судорожно стискаючи гвинтiвку.
      М'який удар спинив її падiння. Похиле дно безоднi було вкрите товстим шаром пухкого грунту - тiло дiвчини майже загрузло в ньому, потiм прокотилося кiлька метрiв i залишилося нерухомим. Галя навiть не вiдчула болю, лише скрикнула вiд несподiваного поштовху: вона впала начебто на м'який похилий матрац з пухкого грунту. Тепер вона лежала на цьому грунтi, не знаючи, де вона i куди потрапила.
      Непрониклива темрява оточувала її. Тiльки далеко вгорi виднiвся маленький свiтлий отвiр: очевидно, звiдти вона i звалилася вниз. Так. А що ж робити далi?.. Галя обережно пiдвелася трохи й сiла. Гвинтiвка з нею, ось вона. Шолом... чи не пошкодився вiн? Нi, немовби все в порядку. Слово честi, пощастило! Природна життєрадiснiсть дiвчини взяла верх над переляком. Галя, посмiхаючись, подумала: "Мабуть, я починаю вже звикати до того, щоб падати i не розбиватися. Це ж тiльки сказати комусь: два рази за кiлька хвилин зiрватися вниз, пролетiти, перекидаючись, добрий десяток метрiв - i щоб усе було гаразд! Ну й Галинка, ну й щастить тобi! Буде що записати до щоденника... коли виберуся звiдси i повернуся до товаришiв, звичайно. А от як звiдси вибратися - це задача. До печери я потрапила, чи що?"
      Вона пiдвелася на ноги, обмацала стiни навколо себе. Вони оточували її з трьох бокiв. Знову нахилилася i спробувала, який пiд нею грунт. Пухка, трохи волога земля, кiлька камiнцiв. Певна рiч, печера! От тiльки надто темно. Може, включити нагрудний прожектор? Втiм, трохи заждемо. Чомусь стало трохи свiтлiше, мов темрява стає не такою вже непроникливою. Можливо, це очi звикають до мороку? Хтозна, але вона й справдi бачить значно краще, чимало розрiзняє навколо себе. Дивна рiч!
      Вражена Галя озирнулася. Дiйсно, чому вона тепер бачить так, як це буває в сутiнках? Що сталося? Звiдки взялося це блакитнувате освiтлення, диве примарне сяйво, що наповнює печеру ?
      Нерiвнi землянi стiни пiдносилися круто вгору з трьох сторiн. На похилому грунтi перед нею - уламки гiлок, опале листя: все це, мабуть, звалилося згори, можливо, разом з нею самою. А прямо перед Галею - широкий прохiд у землi, схожий на круглий тунель, що веде кудись у надра Венери. Блакитнувате сяйво розливалося вiд стiн тунелю. Здавалося, що це сяйво ллється вiд камiнцiв, де-не-де повкраплюваних у стiни i грунт. Вони мерехтiли, мов свiтляки. Якесь казкове, незрозумiле освiтлення...
      Галя Рижко ще раз подивилася вгору. Не можна було й думати про те, щоб повернутися на поверхню Венери тим шляхом, яким вона потрапила сюди! Крутi стiни сходилися вгорi; колодязь, в який вона впала, розширювався донизу. Значить, лишається тiльки одне - iти уздовж тунелю, куди б вiн не привiв.
      Обережно, легко ступаючи, дiвчина вирушила вперед. Прожектора вона не включала, в цьому не було потреби: чи то її очi цiлком освоїлися з тьмяним освiтленням пiдземелля, чи то загадкове блакитнувате сяйво ще бiльше посилилося, але бачила Галя перед собою досить добре.
      Тунель iшов майже прямо, без помiтних поворотiв. Вiн лишався все таким же широким, як i ранiше, спочатку; тiльки в окремих мiсцях його стiни сходилися трохи ближче, проте i в таких мiсцях ширини вистачило б на те, щоб тунелем мiг проїхати маленький легковий автомобiль.
      "Хто викопав його, цей тунель? - мiркувала Галя Рижко. - Адже ж не мiг такий широкий пiдземний хiд виникнути сам по собi. I грунт тут пухкий, легко осипається. А може, я йду норою чи пiдземним ходом якоїсь величезної тварини. Ох, чи не потраплю я так прямо до її барлога!.."
      На якусь мить вона навiть зупинилася, стискаючи гвинтiвку. Втiм iншого шляху не було, лишалося тiльки йти вперед i вперед. I гаяти час також не можна: заряд оксилiту в резервуарах на спинi скафандра повiльно, але невблаганно виснажувався.
      Тунель повернув убiк - i тут-таки, за поворотом, роздвоївся. Одне його колiно йшло праворуч i вниз, друге - лiворуч i помiтно вгору. Куди йти? Галя розмiрковувала недовго, їй треба було вибиратися на поверхню, вивчення надр Венери зараз аж нiяк не цiкавило її. Значить - лiворуч i вгору!
      Тепер тунель значно частiше повертав убiк. I кожного разу вiн обходив твердi скелястi перепони, вiдступав вiд кам'янистих порiд i заглиблювався в пухкий грунт. Проте ширина його лишалася незмiнною; i таким самим незмiнним було блакитнувате сяйво, що наповнювало його. I Галя вже остаточно зрозумiла: так, це справдi свiтилися невеличкi камiнцi, часто вкрапленi в стiни, склепiння i грунт пiдземелля.
      Не спиняючись, дiвчина вийняла з пухкої, крихкої стiни кiлька таких камiнцiв i з цiкавiстю оглянула їх. Нiчого особливого, хiба що свiтяться яскравiше, нiж звичайна гнилушка. Гаразд, потiм роздивимося, покажемо Вадимовi Сергiйовичу, Миколi Петровичу... якщо пощастить вибратися з цього пiдземного ходу, звичайно! Галя поклала камiнцi в похiдну сумку, яка висiла в неї при боцi. I зразу ж таки її обпекла тривожна думка: чому вона не вiдчуває ваги переносного радiопередавача, який був прикрiплений ремiнцями за спиною? Похололою рукою Галя спробувала намацати його ззаду. Передавача не було.
      Тiльки тепер Галя по-справжньому злякалася, по-справжньому вiдчула небезпеку свого становища. Адже ж без передавача вона не зможе зв'язатися з товаришами, покликати їх на допомогу. I друга думка, ще досаднiша: чому вона зразу ж таки, впавши у це провалля, не скористалася з передавача? Так просто було: покликати на допомогу, розповiсти про те, що трапилося... Ван Лун, напевно, вiдразу ж таки вiдшукав би провалля, спустив униз мотузку чи щось ще, можна було б вибратися нагору... i нiкуди не треба було йти з провалля, треба було сидiти там, викликати допомогу по радiо! А вона вирушила в непотрiбну мандрiвку, невiдомо куди, невiдомо навiщо... I тепер Галя десь пiд поверхнею Венери. Товаришi, мабуть, шукають її там, нагорi, а передавач лежить у проваллi, i вона нiчого не може сповiстити про себе... Яка дурниця, яка необачнiсть!
      Ну що ж, ще не пiзно. Треба якнайшвидше повертатися назад, до передавача. Вiн лежить у проваллi, вiн зiрвався пiд час падiння. Ясно, вона не могла загубити його в тунелi, вона вiдчула б, як передавач падає. Вiн там, там, у тому мiсцi, звiдки почалася її мандрiвка тунелем! Назад, Галинко, мерщiй! Дорогу вона пам'ятає, тунель роздвоювався тiльки один раз, заблукати не можна, це ж бо зовсiм не лабiринт якийсь.
      Але цiєї митi тишу, яка досi панувала в тунелi, порушили далекi загрозливi звуки. Вони долинали звiдти, звiдки прийшла Галя Рижко. Дiвчина тривожно прислухалася. Так, сумнiвiв бути не могло! Вона чула люте сопiння потвори, вiд якої тiкала там, на поверхнi. Цi звуки долинали поки що здаля, але з кожною хвилиною ставали гучнiшими. Тварина наближалася сюди! Шлях до радiопередавача був вiдрiзаний! I залишатися тут також не можна, в тунелi немає де сховатися. Треба тiкати. Куди? Чи не все одно? Головне - уникнути зустрiчi з потворою!
      Галя кинулася бiгти вздовж тунелю. Ноги її спотикалися об камiння i корiння, що виступало з грунту, кiлька разiв вона майже впала. Проте дiвчина бiгла далi й далi, на мить зупиняючись тiльки для того, щоб прислухатися, чи не доганяє її потвора з лапами-гребiнцями.
      I щоразу вона чула тi ж самi звуки - тепер вони не наближалися, хоча й не вiддалялися. Вiдстань мiж нею i твариною не змiнювалася. Потвора не вiдставала, хоч Галя тiкала вiд неї що було сили. Може, тварина чула її здаля? Може, вона переслiдувала дiвчину? А може - i це також було цiлком можливим! - просто поспiшала норою до свого лiгва? Хто мiг знати це? Галi лишалося тiльки бiгти й бiгти: можливо, що десь виявиться вузьке вiдгалуження чи бокова печера, тодi можна буде сховатися, а потвора проскочить повз неї... чи лягти за крупним камiнням, якщо воно попадеться по дорозi... а якщо заритися в пухкий грунт?.. нi, вона не встигне, не встигне!..