рослинним свiтом планети i закiнчується
      тривожними сигналами, якi подає академiк
      Риндiн, що залишався в астропланi.
      - Астроплан застряв кормовою частиною!
      - Стабiлiзатори цiлi й непошкодженi!
      - У правого сопла пом'ятий край!
      - З правого ж таки боку в корпусi кiлька вм'ятин!
      Галя Рижко виголошувала цi уривчастi фрази, кожного разу повертаючи перед тим маленький вимикач на грудях скафандра. Цим вона включала переносну радiоустановку, прикрiплену ременями в неї на спинi. Радiохвилi несли її повiдомлення до мiжпланетного корабля, де до них уважно прислухався Микола Петрович. Вiн вiдзначав на схемi астроплана, що лежала перед ним, тi пошкодження, про якi сповiщала йому Галя.
      Звичайно, можна було б i не вдаватися до переносної радiоустановки, бо на такiй маленькiй вiдстанi досить було б i постiйного передавача, вмонтованого в скафандрi. Але мандрiвники мали на увазi пiсля огляду астроплана зробити вилазку за мiжгiр'я. А звiдти доповiдати Риндiну можна було вже тiльки за допомогою значно потужнiшої переносної радiоустановки, бо передавач скафандра не перекрив би велику вiдстань.
      Огляд астроплана не приносив нiчого втiшного. Мiжпланетний корабель, упавши на поверхню Венери, котився, очевидно, вниз, у мiжгiр'я, - про це свiдчили глибокi вм'ятини в його металiчному корпусi. Добре ще, хоч обiйшлося без пробоїн i серйозних пошкоджень. Але годi було й думати про легке визволення мiжпланетного корабля iз скель, якi оточували його.
      Повернення на Землю ставало складною, трудною проблемою. Розв'язати її, мабуть, буде значно важче, нiж навiть вiдшукати на Венерi мету їх прильоту ультразолото.
      Троє людей у скафандрах пильно оглядали астроплан i вивчали його стан мiж скелями. Вiрнiше сказати, оглядало двоє, Сокiл i Галя Рижко, бо Ван Лун весь час роздивлявся навколо, промацуючи своїми зiркими примруженими очима мiсцевiсть: адже зараз пiд його охороною перебувало вже двоє товаришiв. Обидва вони, i Галя, i Вадим, були, за вимогою Ван Луна, озброєнi скорострiльними електричними пiстолетами. Але якщо на Галю ще можна було в якiйсь мiрi покластися як на стрiльця, то думка про Вадима примушувала Ван Луна тiльки оглядатися пильнiше.
      Ще перед виходом з корабля Ван Лун розповiв товаришам про зустрiч з летючими хижими комахами i павуком. Згадав вiн i про живий потiк з рiзноманiтних комах. Тепер Галя i Вадим мали можливiсть самi переконатися, що поверхня Венери густо заселена комахами найдивовижнiших типiв i видiв. Вони аж кишiли, роїлися буквально всюди.
      - А може, в нашому мiжгiр'ї iснують якiсь особливi умови? - висловив догадку Сокiл. - Раптом виявиться, що це - чомусь улюблена ними дiлянка? Адже ж iнакше трудно пояснити таку кiлькiсть комах в одному мiсцi.
      Ван Лун знизав плечима i нiчого не вiдповiв. Йому таке припущення здавалося сумнiвним. Втiм, мабуть, усе поступово з'ясується. А поки що треба бути обачливими. В усякому разi, досвiд нiчної пригоди i денних зустрiчей Ван Луна з комахами пiд час першої вилазки з Риндiним не минув дарма. Перед тим як вирушити далi за межi скелястого мiжгiр'я, Галя Рижко за пропозицiєю Ван Луна повернулася до астроплана i взяла з собою також скорострiльну гвинтiвку в додаток до її пiстолета. Попри всю повагу до новiтнiх зразкiв зброї, Ван Лун все ж таки покладався бiльше на випробувану автоматичну тридцятизарядну гвинтiвку тульської роботи.
      Обережний Микола Петрович вирiшив був спочатку, що мандрiвники для першого разу мусять обмежитися тiльки оглядом астроплана. Але потiм вiн зважив на прохання Сокола, який палко доводив, що пiсля зливи слiд, не вiдкладаючи, вивчити намиви, створенi водоспадами, i породи схилiв мiжгiр'я, що оголилися пiд потоками води.
      - Гаразд, iдiть, - погодився академiк i додав: - Але пам'ятайте, що радiопередавач астроплана пiд час падiння пошкодився, i ми його ще не полагодили. Значить, я буду вас тiльки чути, бо ж Галя бере переносну радiоустановку, а вiдповiдати вам нiчого не зможу. I умовимося так: якщо потрiбне буде ваше термiнове повернення, - я подам вам сигнал двома маленькими вибухами з ракетного двигуна. Сподiваюся, що цього робити не доведеться, але на всяк випадок - пам'ятайте: почувши звуки вибухiв, негайно повертайтеся! А тепер вирушайте. Бажаю успiху!
      Тiльки вiдiйшовши од астроплана i скель, серед яких вiн лежав, тiльки ступивши на вогкi ще вiд дощу схили мiжгiр'я, мандрiвники на мить спинилися, враженi дивовижним пейзажем. Спинився навiть Ван Лун, який уже був знайомий з ландшафтом Венери. Нi, пiд час першої його вилазки з Риндiним картина була далеко не такою!
      Злива освiжила, оновила рослиннiсть - i вона сяяла тепер соковитими рiзноманiтними барвами. Очi мандрiвникiв, звиклi до сутiнi, що панувала в каютi корабля, до тьмяного сiруватого кольору всього, що було з ними в астропланi, мимоволi жмурилися вiд яскравих тонiв, майже заслiпленi фантастичною квiтчастiстю незайманої дикої природи. Те, що вони бачили зараз, не йшло нi в яке порiвняння з баченим будь-коли ранiше. Венера являла собою велетенську вологу теплицю пiд непроникливим хмарним покровом!
      Гiгантськi стрункi дерева, схожi на араукарiї, пiдносили високо вгору широкi крони свого вiття, яке погойдувалося пiд поривами вiтру. Здавалося, було виразно чути, як шелестiло їх крупне лускоподiбне червоне листя, серед якого виднiлися величезнi шишки завбiльшки з двi-три людськi голови. Ось з ближньої араукарiї зiрвалася одна з таких шишок. Важка коричнева куля пролетiла в повiтрi, ламаючи на своєму шляху гiлки, i покотилася униз, до астроплана.
      Галя Рижко мимоволi вiдступила на крок i оглянулася: чи не готує ще якесь з дерев отакий несподiваний подарунок, спроможний вбити на мiсцi необережного перехожого?..
      Безкраїй первiсний лiс оточував мiжгiр'я i тягнувся аж до самого обрiю. Де-не-де понад лiсом височiли червонi кошлатi шапки велетенських араукарiй на довгих струнких стовбурах. I ще високо пiдiймалися яскравi витягненi конуси якихось рiдних братiв земних кипарисiв. Мiж ними око вiдзначало ще одного цiкавого представника флори Венери: на хмарному тлi неба маяли, гойдаючися в прозорому повiтрi, широкi лапчастi вiяла листя своєрiдного i красивого дерева, що нагадувало рiдкiсне на Землi дерево гiнкго. Високi стовбури араукарiй стояли вiддалiк один вiд одного, а весь грунт мiж ними був укритий густими, непролазними хащами рослин, якi майже нiчим не вiдрiзнялися вiд пальм, - хiба що тiльки червоним кольором листя.
      Це були справжнi цикадеї з їх товстими приземкуватими стовбурами, усипаними крупною лускою. Прямо з стовбурiв цикадей пишними розкидистими волотями в усi боки розходилося довге пiрчасте червоне листя, переплiтаючись з сусiднiм, ледве вiдшукуючи собi серед нього хоч скiльки-небудь вiльне мiсце. Через якийсь час звиклий погляд мандрiвникiв вже почав розрiзняти цикадеї вiд їх сусiдiв - доiсторичних бенетитiв, проте з листям iнодi пiрчастим, як у самих цикадей, iнодi прямим i рiвним.
      Ще нижче, пiд широкими пiрчастими волотями цикадей, у густому вологому присмерку розросталися хащi оранжевої папоротi найрiзноманiтнiших форм. Це був нижнiй поверх рослинностi Венери: пiд широким узорчатим листям папоротi не росло вже нiчого, бо воно вiдкидало на грунт глибоку темну тiнь, не пропускаючи, здавалося, анi найменших за1 лишкiв розсiяного сонячного свiтла, яке лилося з хмарного неба.
      Проте й тут, у глибокому присмерку, кипiло буйне i жорстоке життя. Мiрiади рiзних комах метушилися, кидалися одна на одну, пожирали одна одну. Галя Рижко iз задоволенням подивилася на мiцнi гумовi чоботи свого скафандра, вкритi густою металiчною сiткою, на щiльнi непроникливi рукавички, на весь надiйний скафандр. Так, без нього тут не можна було б i кроку ступити! Тiльки вiн захищав людину вiд бридких, як на її погляд, ненажерливих комах, що ними були переповненi й чагарник, i листя дерев, i всi звивини i заглиблення грунту, i навiть саме повiтря. Навiть увi снi Галi не доводилося бачити щось схоже з цим перенаселеним Царством комах.
      Але ось нетрi, якими пробиралися мандрiвники, стали остаточно непролазними. Ван Лун дедалi частiше вживав своєрiдний електричний iнструмент, електронiж, який вiн передбачливо взяв з собою в похiд. Це був держак з пластмаси, який роздвоювався на кiнцi. I там була натягнута груба дротина, крiзь яку Ван Лун, натискуючи пальцем на кнопку, пропускав електричний струм. Дротина розжарювалась вмить до бiлого i, немов найгострiший нiж, розрiзала те, до чого доторкувалась, навiть цiлi стовбури тонких дерев. Ван Лун наче пiдсiкав тим електроножем повiтряне корiння дерев, що переплiталося мiж собою, прокладаючи вузеньку стежку, якою слiдом за ним пробиралися Сокiл i Галя Рижко.
      - Так ми далеко не пiдемо, якщо кожен крок доводиться брати з бою, поскаржилася, нарештi, дiвчина.
      Ван Лун обернувся до неї:
      - Незабаром, гадаю, кiнець цьому скрабу. Нiчого!
      - Якому скрабу? Що це означає?
      - Пробачте, забув, що ви не знаєте цього. Поясню. Такi непрохiднi хащi бачив колись в Австралiї,- охоче розповiв Ван Лун.- Щоправда, рослини там iншi, однак iти так само важко. Дуже дикi хащi, густий чагарник. Називається в Австралiї - скраб. Новаковi самому ходити до скрабу не можна. Обов'язково заблукає.
      Голос Ван Луна звучав цiлком природно - i навiть трудно було уявити собi, що цей знайомий до найменшої iнтонацiї голос спочатку перетворювався мiнiатюрною радiоустановкою скафандра на електромагнiтнi коливання, а потiм приймався такою ж самою установкою в скафандрi Галi. Здавалося, що вiн долинає прямо вiд Ван Луна, наче й не було на ньому нiякого непроникливого шолома.
      - А незабаром кiнець, тому що кiнчається схил. Далi, пам'ятаю, кам'янисте плато. Бачив, коли ходив з Миколою Петровичем, - закiнчив Ван Лун свiй незвично довгий монолог.
      Справдi, заростi порiдшали, щойно закiнчився положистий схил, яким пiдiймалися мандрiвники. Вони вийшли на скелястий майданчик i полегшено зiтхнули.
      Не далi нiж у кiлометрi вiд них лiворуч починався знову густий лiс, мабуть, ще бiльш непрохiдний порiвняно з заростями, якi вони тiльки-но пройшли. Цей лiс тягнувся суцiльною оранжево-червоною смугою вiд одного краю обрiю до другого. Праворуч iшло вниз мiжгiр'я, а за ним - знову лiс, такий самий могутнiй, такий самий первiсний. Чи ж не вкрита лiсами i вся поверхня Венери?..
      Заростi звiдси, вiд кам'янистого майданчика, спускалися схилом униз, до дна мiжгiр'я, де лежав мiжпланетний корабель. Тепер згори можна було переконатися, що мiжгiр'я дiйсно являло собою рiчище рiчки, яка зникла. З одного боку воно круто вигиналося, наче обходячи мiцну перепону з гiгантських скель. Зате з другого боку, куди був скерований гострий нiс мiжпланетного корабля, мiжгiр'я розширювалося i вже не робило поворотiв. Зi схилiв мiжгiр'я над астропланом нависали великi скелi, що висовували свої поламанi верхiвки з червоного моря густих заростей, якi оточували їх. I що нижче опускалися схили мiжгiр'я, то менше залишалося на них дерев. Унизу цикадеї створювали тiльки окремi невеличкi групи: дно мiжгiр'я, вогке й темне, вкривала сама густа папороть.
      Астроплан, певно, впав на один iз схилiв i вже потiм скотився вниз, ламаючи на своєму шляху дерева. Слiди цього було виразно видно: зламанi пальми, кiлька розщеплених кипарисiв - i маса розчавленої папоротi, яка тiльки тепер починала знову пiдiймати вгору своє узорчате, освiжене зливою листя.
      Мiжпланетний корабель лежав затиснутий двома скелями на самому днi мiжгiр'я. Двi масивнi скелi височiли там, нахиленi пiд кутом одна до одної, - i астроплан наче навмисно втиснувся мiж ними своєю кормовою частиною. На його корпусi, що потьмянiв вiд нагрiвання в атмосферi Венери, були ясно помiтнi блискучi подряпини - слiди ударiв пiд час падiння.
      - Так, здорово застряли, - висловив спiльну думку Вадим Сокiл, засмучено похитуючи головою. - I трудно навiть уявити собi, як нам доведеться вибиратися...
      Ван Лун промовчав, не зводячи погляду з астроплана, який здавався звiдси, з висоти бiля кiлометра, зовсiм iграшковим. Звичайно, становище було незавидне.
      - Важка, очевидно, буде справа, - продовжував Вадим Сокiл. - Єдиний, на мою думку, вихiд - це висадити в повiтря скелi... не одразу, звiсно, а частинами. Проте i тодi невiдомо, що робити далi. Мiжгiр'я глибоко завалене камiнням, наше колiсне шасi не допоможе... От задача!
      Вiн машинально зробив такий жест, наче хотiв за звичкою скуйовдити своє кучеряве волосся, - i вiдсмикнув руку, натрапивши на товсте скло цилiндричного шолома.
      I раптом Галя Рижко радiсно вигукнула:
      - Товаришi! Що я вам скажу!
      Обидва її супутники запитально глянули на неї: що вона ще вигадала, ця експансивна дiвчина? Але Галя вже вела далi:
      - Можна зовсiм по-iншому, не висаджуючи скелi! I взагалi, навiть без утруднень стартувати звiдси!
      - Новий винахiд, Галиночко? Що ж, послухаємо, - недовiрливо озвався Сокiл.
      - I нiякий не винахiд, - палко заперечила ображена його недовiр'ям дiвчина. - Погляньте самi: куди скерований нiс астроплана? I в якому вiн станi?
      Два прозорих шоломи повернулися в бiк астроплана. Нижня частина його корми лежала мiж скелями. Весь мiжпланетний корабель перебував у похилому станi, його нiс був пiдведений вгору. Ну, так що ж з того? Що надумала Галя Рижко?
      Але дiвчина не чекала вiдповiдi на свої запитання. Вона вже говорила далi - пристрасно й переконливо:
      - Хiба це не нагадує вам трамплiн? Ну от, звичайний трамплiн, якi бувають по гiмнастичних залах. Скiльки разiв я стрибала з нього! Та ви просто не хочете помiркувати, слово честi! А це так легко уявити собi. Адже ж астроплан всiм своїм корпусом скерований пiд кутом угору, вздовж мiжгiр'я. I нiчого бiльше не треба. Якщо Микола Петрович дасть iз ракетних двигунiв вибухи потрiбної сили, пiдряд кiлька вибухiв, - тодi наш корабель полетить уперед i вгору. Адже скель прямо перед ним немає, так? А по дотичнiй лiнiї, скерованiй туди, куди дивиться нiс астроплана. вiн вилетить угору, i схили мiжгiр'я йому не завадять. По дотичнiй, все одно немов по естакадi!
      Бачачи серйознi погляди товаришiв, бачачи їх роздуми, Галя знiяковiла. її збудження рантом згасло: що, як все, що вона зараз наговорила, - дурницi? А коли це неможливо?..
      Ван Лун i Сокiл ще раз подивилися в бiк астроплана, потiм перевели погляди на схили вздовж мiжгiр'я, наче перевiряючи можливий полiт астроплана по дотичнiй.
      - Та скажiть уже нарештi, що ви про це думаєте, - вже жалiсно промовила розгублена Галя.
      Ван Лун поклав їй руку на плече:
      - Думаю, дiвчино, у вас добра голова. Не знаю, як буде з перевантаженням. Втiм, думка вiрна. Визнаю: радiю, що ви опинилися в нашому кораблi.
      - Так, Галиночко, це цiкiва думка, - жваво озвався i Вадим Сокiл. Звичайно, потрiбнi будуть ще складнi розрахунки вiдносно перевантаження: адже початковий поштовх мусить бути дуже мiцним. Але в основi iдея вiрна.
      От тепер Галя Рижко по-справжньому розгубилася. Вона вiдчула, як рум'янець заливає все її обличчя.
      Проте коли хто з товаришiв i помiтив щось, все одно нiчого не сказав з цього приводу.
      - Пiшли далi? - коротко запропонував Ван Лун.
      - Звичайно, - в один голос вiдгукнулися Сокiл i Галя.
      Одне за одним вони вирушили до лiсу мiж вогкими ще вiд учорашньої зливи скелями. Кам'янисте плато майже одразу поступилося мiсцем долинi, вкритiй низькою папороттю. Галя здивовано вiдзначила про себе: як раптово змiнюється характер грунту на Венерi, та й рослиннiсть також! Щойно був сухий кам'янистий грунт, - i ось уже її гумовi чоботи ступають по соковитому оранжевому листi густої папоротi i навiть час вiд часу загрузають у товстому шарi вiдмерлих рослин, який устилав вогкий i м'який грунт.
      - Хотiв би показати вам, як рухається рiчка з комах, - промовив засмучено Ван Лун. - Але тепер нiде такого немає.
      - Нiчого, Ван, немає живої рiчки, зате комах узагалi досить i тут, вiдiзвався Сокiл.
      Мабуть, навiть за умов Венери живий потiк комах, який бачили пiд час першої вилазки Риндiн i Ван Лун, був не частим явищем. Можливо, комахи переселялися перед зливою? Хто знає: нашi мандрiвники лише починали своє ознайомлення з природою невiдомої планети. Проте Сокiл не помилявся: комах було досить усюди - i навiть значно бiльше нiж досить. Вони повзали, бiгали i лiтали цiлими хмарами. I часом їх дзижчання, свистiння, скрекiт i безлiч iнших пронизливих звукiв буквально оглушали i робилися нестерпними.
      Попереду, як i ранiше, швидкими i розмiреними кроками iшов Ван Лун. I так само, як i ранiше, вiн тримав напоготовi автоматичну гвинтiвку i уважно оглядався на всi боки. Ван Лун вибирав шлях мiж рiдким чагарником, iнодi вiдламував гiлки i складав їх хрестом. Галя розумiла, що вiн робить це для того, щоб легше було знайти шлях назад. Вона почула голос Ван Луна, який звертався до Сокола:
      - Не знаю, чому не зустрiчається нiяких iнших тварин юрського перiоду? Що скажете, друже? Якщо палеонтологи на Землi мали рацiю... не кажучи вже про вас самого, тодi нам давно вже час зустрiти ваших страховищ. Iгуанодонiв i мегалозаврiв, наприклад. Втiм, їх немає. Лише комахи, павуки, клiщi. Не можу зрозумiти чому.
      Дивно: в його тонi Галя Рижко не помiчала звичайних iронiчних ноток. Та й Сокiл вiдповiдав йому так само серйозно:
      - Рiшуче нiчого не можу сказати, Ван. Я подумав ось про що. Можливо, крупнi тварини на Венерi не люблять денного свiтла, як отi хижi комахи, про яких ви розповiдали, i з'являються тiльки вночi? Проте - навряд чи це так... Як ви гадаєте, Ван?
      Вiдповiдi вiн не почув, бо Ван Лун раптом спинився i пiдвiв гвинтiвку. Вiн прислухався,- як i решта.
      Десь далеко пролунав низький дивний гул. Вiн нагадував гул лiтака такий самий розмiрений, рiвний, на дуже низьких нотах. Цей гул ставав дедалi гучнiшим,- i потiм так само поступово почав стихати. Ось вiн майже завмер i зник зовсiм. Трудно було позбутися враження, нiби десь поблизу пролетiв великий багатомоторний лiтак. Ван Лун запитально поглянув на супутникiв:
      - Що думаєте?
      Певна рiч, думати можна було все що завгодно, проте вiдповiдi не мiг дати нiхто. Перший могутнiй звук, який почули мандрiвники на Венерi, лишався для них загадкою, - як i багато дечого iншого.
      Ван Лун вiв товаришiв до високої i широкої скелi, яка височiла на пiвдорозi до величезного лiсу. Без особливих утруднень всi вибралися на неї. Нiхто не запитував, навiщо Ван Лун привiв їх сюди: було ясно, що з цiєї скелi вiдкривався найбiльш широкий краєвид.
      Так i було насправдi. Але мандрiвникам i звiдси не вдалося побачити нiчого дiйсно нового, якщо не зважати на те, що за оранжевою смугою лiсу, над яким здiймалися де-не-де гордовитi вершини велетнiв араукарiй i бенетитiв, вони помiтили далеку срiблясту стрiчку великої рiки. Вона ясно вирiзнялася серед червоного моря первiсного лiсу, що простягся аж до самого обрiю. Сокiл засмучено зiтхнув:
      - Скiльки води! Як хороше, як чудово було б нам знизитися там. Адже ж з водної поверхнi можна стартувати цiлком безпечно.
      - I до того ж ця рiчка зовсiм недалеко, - додала Галя. - Усього кiлометрiв п'ять чи десять, правда, Вадиме Сергiйовичу?
      - Так, по прямiй - кiлометрiв вiсiм. Проте нам вiд цього не легше, - ще раз зiтхнув Сокiл. - Астроплан туди не перетягнеш!
      - А це що таке? - тривожно скинув до плеча гвинтiвку Ван Лун.
      Галя одразу зробила те ж саме, намагаючись не видати свого хвилювання.
      Понад лiсом, не бiльше як в кiлькох сотнях метрiв вiд них над самими верхiвками дерев летiла якась дивовижна iстота. В неї був довгий тулуб, величезнi крила, якi здавалися прозорими - чи то iстота так хутко махала ними?.. Вона летiла швидко, але нерiвно, немов кидаючись з боку в бiк. I тому її нiяк не можна було добре роздивитися. Так чи iнакше, дивна iстота була, очевидно, зайнята своїми власними справами, мандрiвники не привертали її уваги, вона вiдлiтала далi й далi.
      Швидким рухом Ван Лун опустив гвинтiвку i пiднiс до очей бiнокль. Втiм, щоб користуватися ним крiзь прозоре скло шолома, треба було старанно навести фокус. Тим часом дивовижний крилатий незнайомець нiби поринув униз i зник за верхiвками дерев.
      Ван Лун не стримав досади:
      - Не встиг роздивитися. Що це було, хотiв би знати
      - В усякому разi, не лiтак, - вiдповiла Галя.
      - Летучий ящiр, - висловив припущення Сокiл.
      Як бачимо, дискусiя з цього приводу не обiцяла успiху.
      Ван Лун запропонував:
      - Далi заглиблюватися, вважаю, не варто. Час повертатися. Давно вже ходимо.
      - А чи не зайдемо ми на зворотному шляху на те мiсце, де ви з Миколою Петровичем встановлювали прапор? - чи то спитала, чи то попросила Галя Рижко. Їй дуже хотiлося побувати бiля прапора Батькiвщини, який майорiв над Венерою.
      - Це можна, - погодився Ван Лун. - Скеля по дорозi. Тодi - пiшли.
      Зворотний шлях здавався значно легшим. Та це було так i насправдi, бо тепер не доводилося витрачати час i сили на розчищування дороги. Не минуло й пiвгодини, як мандрiвники опинилися на скелi, яка панувала над мiжгiр'ям i була увiнчана червоним прапором. Сокола i Галю знову охопило хвилювання,- як тодi, коли вони дивилися з астроплана на Риндiна i Ван Луна.
      На невеличкiй дiлянцi поверхнi Венери наче навмисно зiбралися докупи представники рiзних i дуже вiддалених епох розвитку живої природи!
      Навколо мандрiвникiв простягався густий лiс, незайманi оранжево-червонi хащi юрського перiоду, де привiльно зростали i пишно квiтували рослини, яких уже не бачить i нiколи не побачить Земля. Там, на Землi, вони давно вимерли, поступилися мiсцем iншим видам, знайомим людству. А в Цих первiсних хащах ховаються небаченi тварини, невiдомi звiрi, потворнi iстоти, схожi на драконiв, летучих ящерiв, зубатих птахiв. Десь там, у непрохiдних нетрях, вони причаїлися, щоб пiд покровом ночi вийти на розшуки здобичi.
      Стрiмкi скелястi схили вели звiдси вниз, до дна мiжгiр'я. I на скелi, яка пiдносилася вище iнших, пiд великим маючим червоним прапором з золотими серпом i молотом - стояло троє людей у скафандрах. М'якi вiдблиски свiтла грали на товстому органiчному склi їхнiх цилiндричних шоломiв, тьмяно вiдсвiчували темнi металiчнi прилади на скафандрах.
      А ще нижче, на днi мiжгiр'я, серед скель нерухомо лежав мiжпланетний корабель аргонавтiв Всесвiту, - найостаннiше досягнення людського розуму i винахiдливостi, астроплан "Венера-1".
      Араукарiї, цикадеї, бенетити - i вдосконаленi скафандри з радiоустановками. Доiсторичнi потвори, дракони, ящери - i ракетний мiжпланетний корабель!
      Кожен з трьох товаришiв, що стояли на скелi, вiдчував незвичайнiсть, напiвфантастичнiсть цього контрастного становища. I нi Ван Лун, нi Галя не здивувалися, почувши пiднесений голос Вадима Сокола:
      - Бракує слiв, щоб сказати про те, що переповнює душу! Наче у фантастичнiй машинi часу ми досягли далекого минулого природи - i тепер спостерiгаємо те, чого не бачила нiколи ранiше жодна людина. Дикий, надзвичайний, нi з чим незрiвнянний пейзаж! Але як вiн приваблює погляд саме цiєю своєю дикою своєрiднiстю...
      Раптом вiн замовк, не зводячи широко вiдкритих очей з астроплана, що лежав на вiдстанi близько кiлометра вiд них. З бокових сопел корабля вихопилися двi хмарки розпечених газiв. А за кiлька секунд з'явилися ще двi таких самих хмарки. I вже потому до товаришiв долинули гучнi звуки двох вибухiв.
      Мандрiвники на мить завмерли. Невже це сигнал небезпеки? Два вибухи один за одним збирався зробити Микола Петрович в разi небезпеки, в разi, коли його супутникам треба буде негайно повертатися. Що ж сталося?..
      - Погляньте! - вигукнула Галя, вказуючи на астроплан.
      Ван Лун i Сокiл побачили, як бiля корми мiжпланетного корабля майнув серед скель величезний темний силует. Майнув - i зник.
      - Униз, за мною! - скомандував Ван Лун i кинувся бiгти.
      Перестрибуючи велике камiння, ламаючи на шляху соковите листя папоротi, товаришi бiгли вниз, до астроплана, куди їх кликали тривожнi сигнали Миколи Петровича Риндiна.
      Роздiл четвертий,
      де пояснюється причина тривожних сигналiв
      академiка Миколи Петровича Риндiна, якi
      вiн подавав з астроплана, але виникає
      серйозне занепокоєння за долю Галини
      Рижко, мiсцеперебування якої стає
      остаточно невiдомим.
      Залишившись в астропланi, Микола Петрович уважно слухав усе, що Галя розповiдала йому за допомогою свого переносного радiопередавача. Вiн наносив на аркуш паперу, де була накреслена схема корабля, акуратнi помiтки про пошкодження: хоча про старт з Венери, звичайно, поки що не могло бути й мови, проте академiку хотiлося мати точне уявлення про стан астроплана i умови, в яких вiн лежав на днi скелястого мiжгiр'я.
      Потiм розвiдники подалися вгору, схилом до лiсу. Спочатку Галя ще сповiщала Миколу Петровича короткими фразами про свої враження, але потiм, захопившись дивовижними картинами, що вiдкривалися перед її очима, просто забула про обiцянку. Микола Петрович тiльки посмiхнувся. Вiн не сердився. Академiк подумав: яка надзвичайна пора життя - бадьора, схильна захоплюватися юнiсть! Вiк, коли все навколо людини спiває, грає i смiється, коли все здається зовсiм не таким, яким бачить це людина потiм, у зрiлому вiцi, - не кажучи вже про похилi роки, про старiсть...
      У Миколи Петровича все ще трохи болiла голова. Рiзкий удар об пульт пiд час падiння астроплана на Венеру давався взнаки. Риндiн поправив пов'язку на головi. Нiчого, ще доба-двi, i все буде гаразд. До речi, виявляється, на Венерi можна говорити "доба" в тому ж розумiннi, що й на Землi: тривалiсть дня i ночi тут практично дорiвнювалася земнiй.
      Ось чому така незначна рiзниця температур мiж освiтленим i неосвiтленим Сонцем боками Венери, що завжди дивувало астрономiв! Справдi, температура освiтленої сторони Венери не пiдiймалася, як давно вже встановили вченi, вище плюс 50-60 градусiв. Зате й температура тiньової сторони нiколи не була нижче мiнус 25 градусiв. Причини цього, як виявлялося, простi: час обертання Венери навколо своєї осi не перебiльшував, як i на Землi, однiєї доби - 24 годин. Але на вiдмiну вiд земної, - атмосфера Венери, а тим бiльше її поверхня, схована густою пеленою хмар, не встигала анi дуже нагрiтися, анi дуже охолонути. Це було цiлком природним.
      Так, чим же зайнятися зараз? Адже Галя Рижко мовчить i нi про що не повiдомляє...
      Бiльш за все Миколу Петровича непокоїв склад повiтря на Венерi. Чи не сталося все ж таки якоїсь помилки пiд час аналiзу? П'ятнадцять процентiв вуглекислоти в атмосферi - надзвичайно важлива обставина, яка гранично ускладнює експедицiї всю її роботу на Венерi. Що ж, поки є вiльний час, треба повторити аналiз.
      Це зайняло в академiка Риндiна бiля пiвгодини напруженої працi. Закiнчивши аналiз, Микола Петрович вiдкинувся на спинку крiсла i задумливо постукав пальцями по столу. Нiчого втiшного, аж нiчогiсiнько!
      Щоправда, у повiтрi Венери не виявилося нiяких особливих домiшок порiвняно з земним. Тi ж самi, що i в атмосферi Землi, кисень, вуглекислота, азот, дуже незначнi домiшки аргону, неону, криптону. Нiчого нового, все цiлком знайоме. Але вуглекислота! Кiлькiсть вуглекислоти!
      Повiтря Землi має в своєму складi тiльки 0,03 процента вуглекислого газу. Три сотих... А в повiтрi Венери, як остаточно встановив Риндiн, вуглекислоти було 15,5 процента! Жахлива кiлькiсть, яка перевищує всi припущення.
      Хоча, з iншого боку, хто знає: може, за доiсторичних часiв i в атмосферi Землi було не менше вуглекислоти? Геологи i палеонтологи, очевидно, мають рацiю, коли твердять, що в атмосферi Землi в епоху зародження i первiсного розвитку живих iстот вуглекислого газу було значно бiльше, нiж тепер. Протягом багатьох десяткiв i сотень тисячолiть рослини поступово поглинали вуглекислоту з повiтря i, навпаки, збагачували його киснем, доки не встановився сучасний, звичний для людини склад атмосфери. Чи не так само вiдбувається i на Венерi? Кiнець кiнцем, можливо, що все це цiлком закономiрний процес у гiгантськiй природнiй хiмiчнiй лабораторiї живих iстот, якою є молода планета.
      Гаразд, хай усе це буде так. Проте як бути людям? Людина може дихати таким повiтрям тiльки дуже обмежений час. Явища мусять розвиватися таким чином.
      Дихаючи повiтрям Венери, людина весь час буде вiдчувати гострий брак кисню. Вона робитиме глибокi, майже конвульсiйнi вдихи i видихи. Так може тривати, скажiмо, хвилин п'ятнадцять. А потiм... потiм органiзм людини, якому хронiчно бракує кисню, почне проявляти ознаки отруєння вуглекислотою. Виникне так звана асфiксiя - задушення. Спочатку затуманиться розум, притупиться чутливiсть, погаснуть рефлекси, припиниться дихання, i, нарештi, припиниться й дiяльнiсть серця. От i все.
      Схиливши голову на руки i неуважно поглядаючи в iлюмiнатор, Риндiн напружено розмiрковував. Звичайно, взагалi з астроплана без скафандра вийти можна, - якщо на короткий час. Людинi буде лише важко дихати. Втiм, тiльки на десять-п'ятнадцять хвилин, не бiльше. Бо тодi почнуть наближатися i невблаганно прогресувати явища страшної асфiксiї. Отож, всi роботи поза стiнками астроплана доведеться провадити в скафандрах, - незважаючи на всю незручнiсть цього. Природно, така система дуже ускладнить розшуки ультразолота.
      Думки академiка Риндiна йшли далi й далi. Так, Сокiл не помилявся, коли рiшуче наполягав, що на Венерi мусить протiкати перiод розвитку життя, аналогiчний земному юрському. Рослиннiсть Венери, як можна було з'ясувати за час першої вилазки, майже така ж сама, яка була на Землi в цей геологiчний перiод, якщо не зважати на її фантастичний колiр. Що ж до фауни, до тваринного свiту - тут справа дещо iнакша. Земна палеонтологiя не має даних про такий неймовiрний розвиток свiту комах пiд час юрського перiоду на Землi. Хоча, з iншого боку, вiдсутнiсть даних ще нiколи не правила за доказ того, що явища взагалi не могло бути. Данi могли й не зберегтися продовж мiльйонiв рокiв.
      - Так чи iнакше, - мiркував Риндiн уголос, - тут, на Венерi, комах аж надто багато. Чи можна припустити, що надмiр вуглекислоти в атмосферi планети вiдбивається i на розвитковi тваринного свiту? Безумовно, можна. Тварини дихають тим повiтрям. Отож, їх органiзми, пристосовуючись до нього протягом тисячолiть, мусили в якiйсь мiрi видозмiнитися. I як наслiдок цього вони набули форм, вiдмiнних вiд земних. Хiба не є доказом цього вигляд того нiчного дракона, який заглядав в iлюмiнатор астроплана? Пам'ятається, вiн виглядав просто дико, аж безглуздо потворно з земної точки зору. I це ж тiльки один якийсь вид з багатьох i багатьох, якi живуть на Венерi, iнакше-бо й не може бути...