- Звичайно, це дуже цiкаво, дорогий Ван. I ви певнi, що то був не якийсь гiрський рельєф, а рослиннiсть?
      - Саме так, Миколо Петровичу, - переконано вiдповiв Ван Лун. - Знаєте, враження таке, як вiд пишного оксамитного килима. Безумовно, рослиннiсть. Проте червона. А мiсцями - оранжева.
      Значить, зiркi очi Ван Луна встигли за цю мить щось роздивитися! А перед Галею тiльки нiби щось майнуло - i все...
      - Тодi доводиться визнати, що наш радянський астроном Тихов мав цiлковиту рацiю, - промовив Микола Петрович, машинально пощипуючи свою борiдку. - Пам'ятаєте, Ван, уже досить давно, ще в сорокових роках нашого сторiччя, вiн висловив думку про те, що колiр рослинностi на Венерi мусить бути вiдмiнним вiд земного. Внаслiдок жаркого клiмату, твердив Тихов, рослини Венери мусять вiдбивати оранжеве i червоне промiння Сонця. Адже саме це промiння дає зайвий для них запас теплової енергiї... Цiкаво, дуже цiкаво!..
      Вiн ще на хвилинку замислився - i потому знову засмучено махнув рукою:
      - Цiкаво, звiсно... Але чому це може допомогти, Ван, у нашому становищi? - гiрко спитав вiн. - Припустiмо, що ви з Галею не помилилися, що рослиннiсть на Венерi має оранжево-червоний колiр. Гаразд. Припустiмо, що ви бачили лiс, або луки, або джунглi. Що з того? Навiть коли б ми вирiшили спускатися на них - i це, певна рiч, полегшило б наше завдання - навiть тодi, - де шукати це ваше "червоне", якщо все знову затяглося хмарами? Спасибi, що сказали, Ван, але це не допомагає зараз. - I вiн рiшуче заглибився в обчислення.
      Так минали години. Академiк Риндiн не вiдходив вiд пульта керування. Коли Галя несмiливо нагадала йому про обiд, вiн тiльки коротко, але виразно буркнув:
      - Не до того!
      Про який обiд мiг вiн зараз думати? Астроплан наближався до мети складного i трудного польоту. Пройдено весь довгий i небезпечний шлях у мiжпланетному просторi. Ось вона, Венера, з її оранжево-червоною, а не зеленою, як на Землi, рослиннiстю, ось, рукою подати! Лишається тiльки зробити посадку. А як її зробити? Куди? Де шукати мiсце для неї?
      Астроплан, пiдкорюючись тяжiнню Венери, плавно пройшов другий елiпс. Наближалося третє гальмування. Воно вже не було новиною, Микола Петрович знав, що все йде гаразд, - принаймнi в цьому розумiннi. А далi?.. В усякому разi, вiн вiдчував, що думки i надiї його супутникiв зверненi до нього: саме вiн, керiвник експедицiї, мусить приймати рiшення, якi усунуть небезпеку. Проте рiшення можна було прийняти тiльки одне.
      - Третє гальмування, - глухо промовив Ван Лун, дивлячись разом з Галиною Рижко на екран перископа.
      У лiченi секунди астроплан промайнув над скупченими щiльними хмарами i знову почав вiддалятися вiд них. Термометр показував, що оболонка корпусу розiгрiлася тепер значно менше, нiж пiд час двох перших гальмувань. Це також свiдчило про помiтне уповiльнення швидкостi мiжпланетного корабля.
      Галя помiтила, що пiсля третього польоту над хмарами, астроплан, хоч i вiддалявся вiд них, але дуже недалеко. їй здавалося, що корабель описує вже не елiпс, а рiвне коло. Але все ж таки це був елiпс, помiтно укорочений, такий, що наближався до кола, але все ще елiпс...
      Академiк Риндiн вiдзначив:
      - До четвертого гальмування лишається двi години п'ятдесят чотири хвилини. А тодi...
      Що тодi? Невже зниження, посадка? Куди?.. Галя вiдчувала, що в неї злипаються очi. Нервове напруження переросло у важку втому - i не лише в неї. Рухи Сокола i Ван Луна стали також кволими, уповiльненими. А ще Галя помiтила, що варт їй поглянути на сiре безконечне море хмар, яке заповнювало весь екран перископа, як її нездоланно охоплює сонливiсть. Зусиллям волi вона вiдганяла сон, збентежено поглядаючи на Риндiна: тiльки на ньому не була помiтна втома, його рухи були такими ж енергiйними i рiшучими, як i ранiше. Сонливiсть охоплювала Галю дедалi мiцнiше, її очi мимоволi заплющувалися - "просто хоч сiрниками повiки пiдпирай", як скаржилася вона колись мамi ще маленьким дiвчиськом... I нарештi її голова важко впала на руки. Одразу майнула тривожна думка: не можна спати, не можна! I нiби в ту ж саму хвилину Галя знову пiдвела голову i озирнулася. Що сталось?
      На екранi перископа те ж саме море хмар, сiре, похмуре, - жодних змiн. Але чому таке стурбоване обличчя Ван Луна, чому вiн раз у раз стискає зуби, не кажучи анi слова? Чому Вадим Сергiйович безнастанно нервово поправляє окуляри? Що сталось? I в каютi немов стало жарко, навiть руки спiтнiли...
      - Вадиме Сергiйовичу, скажiть, що вiдбувається? - розгублено спитала Галя.
      - Закiнчилось четверте гальмування. Ми знижуємось.
      - Як знижуємось, куди?
      Замiсть вiдповiдi Сокiл тiльки знизав плечима. Що вiн мiг вiдповiсти, якщо пiд астропланом була та ж сама сiра пелена хмар?..
      Академiк Риндiн прийняв рiшення.
      - По гамаках, товаришi, - голосно наказав вiн. - Надiйно закрiпiть запобiжнi ременi! Негайно!
      За хвилину-пiвтори вiн почув голос Сокола:
      - Єсть, Миколо Петровичу. Виконано!
      Риндiн глибоко уривчасто зiтхнув. Вiн розумiв усю небезпеку становища, в якому перебував астроплан.
      Подальше зниження швидкостi на круговому польотi було надто рискованим. Корабель першої-лiпшої хвилини мiг втратити кiлькасот метрiв висоти i заритися в хмари. I коли там, у хмарах, на його шляху опиниться висока гора, то... Пiсля четвертого гальмування астроплан летiв зi швидкiстю семи з половиною кiлометрiв на секунду. Це значне зменшення швидкостi, безумовно, проте...
      Цифри говорили самi за себе. Лiтак на Землi робить посадку iз швидкiстю не менш як сто кiлометрiв на годину. На годину! I це вважають дуже великою посадочною швидкiстю. Адже приземлення - найнебезпечнiший момент польоту.
      Астроплан летить зi швидкiстю семи з половиною кiлометрiв на секунду. Значить, вiн робить зараз двадцять сiм тисяч кiлометрiв на годину, летить у двiстi сiмдесят разiв швидше, нiж лiтак, що приземляється. Останнiй елiпс навколо Венери вiн пролетiв за годину тридцять шiсть хвилин.
      Треба рiзко, всiма засобами зменшити швидкiсть. Iншого виходу немає. Панорамний радiолокатор не дiє внаслiдок якоїсь загадкової причини. Вiн не допоможе вибрати мiсце посадки. Значить, для посадки треба щось побачити на власнi очi. Так, iншого виходу немає!
      Рука академiка Риндiна рiшуче пересунула важiль на боковiй стiнцi пульта керування. Пронизливий тривожний дзвiнок пролунав у центральнiй каютi: увага, увага, будьте напоготовi!
      I майже слiдом за тим тiло Риндiна рiзко рвонулося вперед. Його стримали тiльки широкi запобiжнi ременi крiсла. Вони врiзались у тiло до болю, але не випустили його.
      Боковi двигуни на кiнцях крил астроплана повернулися на сто вiсiмдесят градусiв, їх сопла скерувалися вже не назад, а вперед. I з них вихопилися хмарки розпечених газiв. Вибухи палива в цих двигунах штовхали астроплан назад, гальмували його рух, уповiльнювали швидкiсть. Астроплан сiпнуло назад, швидкiсть стрiмко падала. Мiжпланетний корабель iшов уже понад самими хмарами.
      Микола Петрович перевiв боковий важiль ще далi. Знову тривожний дзвiнок, знову рiзкий поштовх, який кинув тiло вперед. Боковi двигуни дали ще кiлька гальмуючих вибухiв.
      Покажчик швидкостi хутко мiняв показання. Ось щойно було шiсть кiлометрiв на секунду, i вже п'ять... чотири... вже три...
      Зблiдлий Сокiл мовчав. Обличчя Ван Луна було майже визивно незворушним. Галя Рижко вiдчувала, як стукотить її серце, i похололi пальцi мимоволi чiплялися за краї гамака кожного разу, як астроплан сiпало назад.
      Мозок академiка Риндiна працював, як точний механiзм, майже автоматично. Микола Петрович уважно стежив за стрiлкою покажчика швидкостi це було зараз найголовнiше. Три кiлометри... два кiлометри... один кiлометр на секунду! Треба менше, значно менше, але це не в його силах, доки корабель летить носом уперед. Треба змiнювати стан, не можна гаяти часу! Вiн енергiйно потягнув на себе руль висоти, який приводив у дiю закрилки на горизонтальних стабiлiзаторах.
      Описуючи плавну криву, астроплан почав набирати висоту. Його загострений нiс пiдводився вище i вище до неба: так лiтак переходить звичайно з горизонтального польоту в мертву петлю, стаючи при цьому майже вертикально. От астроплан задрав нiс майже до зенiту. Ще трохи - i вiн почне перекидатися в зворотний бiк. Але ж не хоче Риндiн примусити свiй корабель робити мертву петлю?..
      Звичайно, нi! Микола Петрович вiдвiв руль висоти в попереднiй стан. Астроплан по вертикалi йшов вгору вiд хмарної пелени, з кожною секундою втрачаючи швидкiсть. Вiн iшов тiльки за iнерцiєю, яку швидко гасило тяжiння Венери. Повiльнiше i повiльнiше стає рух астроплана вгору... ще секунда, двi, три - i швидкiсть згасла зовсiм. Астроплан, що застиг було на якусь мить у повiтрi, почав падати по вертикалi хвостовою частиною вниз.
      I так само, як на шляху до зенiту, вгору, його швидкiсть з кожною секундою зменшувалась, так зараз швидкiсть падiння з кожною секундою збiльшувалась. Якщо її не уповiльнити, - астроплан прорiже хмари, що ховають поверхню Венери, i вщент розiб'ється об неї! Треба включати ракетнi двигуни, треба гальмувати ними!
      Iз сопел обох двигунiв на крилах астроплана вихопились струменi розпеченого газу, скерованi вниз, до сiрих хмар. Швидкiсть падiння уповiльнилась, але ж зразу-таки почала наростати знову. Хмари наближались. Астроплан падав на них кормою вниз.
      Академiк Риндiн включив автомат бокових двигунiв. Вiн подавав до камер згоряння невеличкi заряди атомiту, вибухи вiдбувалися один за одним, слабшi, але частiшi. Цi вибухи затримували падiння корабля, нейтралiзували тяжiння Венери: астроплан сковзався вниз з невеличкою вiдносно швидкiстю. Хмари ближче, ближче... I раптом екран перископа став сiрим: корабель занурився в щiльнi хмари, прорiзаючи їх по вертикалi вниз.
      Тепер усе залежало вiд того, яка поверхня Венери, що на неї впаде астроплан. Риндiн розумiв це, але бiльше вiн нiчого зробити не мiг. Панорамний радiолокатор не дiяв, знижуватися на горизонтальному польотi вiн не мав можливостi. Лишалось тiльки гальмувати вертикальне падiння, гальмувати всiма засобами... Що внизу?
      I раптом екран перископа прояснився. Астроплан пролетiв крiзь товстий шар хмар, лишивши їх вгорi за собою. Вигук здивування вихопився у Галини Рижко. Ось воно, те червоне, яке вона на мить побачила в просвiтi мiж хмарами ще тодi, пiд час кругового польоту!
      Яскраво-червона ковдра буйної рослинностi вкривала поверхню Венери. Звiдси, з висоти понад кiлометр, не можна було одразу зрозумiти, трава, чи чагарник, чи хащi химерно забарвлених первiсних лiсiв виднiлися пiд астропланом. Але червона ковдра застилала собою все, всю нерiвну горбкувату поверхню, скiльки сягало око. Он срiблiє вода. I скелi, гострi скелi пiдносять вгору свої верхiвки з густої оранжево-червоної рослинностi. Але як швидко все це наближається, зростає. Астроплан падає надто стрiмко!
      Микола Петрович вирiшив включити водночас i центральний двигун. Це було дуже рисковано. Навiть малi заряди атомiту в центральному двигунi могли своїми вибухами нахилити корпус астроплана, тодi гальмування взагалi стане неможливим... Втiм, на все це доводилося йти. Три вибухи в центральному двигунi примусили астроплан майже пiдстрибнути вгору. I знову почалося стрiмке зниження. Пружинна стальна спiраль висунулася з кормової частини корабля. Вона була готова прийняти на себе перший удар об поверхню планети. I все ж таки швидкiсть падiння надто небезпечна...
      Гострi верхiвки скель унизу наче летiли назустрiч кораблю, готовi простромити його корпус. Астроплан здригався вiд вибухiв атомiту в камерах згоряння, гальмував своє падiння,- i нiчого не допомагало. Корабель падав.
      Микола Петрович вiдкинувся на спинку крiсла. Вiн вiдчув неймовiрну втому. Тепер уже навiть вiн не мiг допомогти справi нiчим. Ще лишалася пружна стальна спiраль. Думки стрибали, перебиваючи одна одну. Спiраль допоможе, якщо корабель упаде кормою вниз. А якщо пiд кутом?.. I якщо скелi врiжуться в корпус?.. Треба чекати. Зроблено все, що було в його можливостях. Все чисто!
      Рiзкий мiцний поштовх струсонув корабель. Все всерединi задзвенiло й загуло. В каютi упало щось скляне, розбилося. Гамак, в якому лежала Галя, прогнувся вниз i знову мiцно, рвучко пiдштовхнув її вгору. Астроплан упав на поверхню Венери,- на щастя, не на скелi, а в гущавину первiсного лiсу. Стальна спiраль прийняла на себе частину удару, стислася, наче пружинна ресора, трохи пiдкинула корабель угору. Вiн хитнувся - i з розмаху звалився боком на високi гiллястi дерева.
      Тi дерева ламалися пiд його вагою, наче тонесенькi палички, астроплан своїм корпусом приминав їх; немов жива iстота, вiн хотiв умоститися серед них, зупинитися в своєму русi. Але опiр дерев був надто слабким, щоб затримати величезний корабель, який упав на пологий схил.
      Ламаючи далi й далi дерева, астроплан спочатку сковзався вниз тим схилом, а потiм i зовсiм покотився пiд укiс. Тепер уже в центральнiй каютi не можна було зрозумiти нiчого.
      На екранi перископа все стрибало, крутилося, миготiло. Астроплан котився кудись униз, перекидаючись i зрiдка вдаряючись об камiння. Гуркiт i дзвiн, глухий гул не припинялися.
      Все переплуталося, перемiшалося у свiдомостi Галi Рижко. Не було вже анi верху, анi низу; пiдлога, стеля i стiни каюти крутилися навколо неї. Гамак то вiдкидав тiло вiд себе, то глибоко прогинався пiд ним. На екранi перископа мелькало небо, грунт, вкритий химерним мережаним чагарником, червонi дерева, скелi,- все мчало в скаженiй скачцi. Галя почула, як скрикнув Сокiл. I ось астроплан наче рвучко спинився, вiбруючи цiлим корпусом. Вiд цiєї вiбрацiї гостро дзвенiло в головi, на свiдомiсть навалювалася якась невиразна нездоланна втома, важкiсть, немовби все навколо обгорталося в сiру непроникливу ковдру.
      Бiльше Галя Рижко не пам'ятала нiчого...
      ЧАСТИНА ДРУГА
      Першi люди на Венерi
      Роздiл перший,
      що розповiдає про дивовижного дракона,
      який заглядав у iлюмiнатор корабля, про
      сумнiви Вадима Сокола i про те, чому
      мандрiвники можуть виходити з астроплана
      на Венерi тiльки в скафандрах з приладами
      для дихання.
      Блiде фiолетувате свiтло пробивалося крiзь товсте скло iлюмiнатора центральної каюти астроплана. У напiвтемрявi перед очима Галi повiльно пропливали химернi голубi, червонi i зеленi неспокiйнi хвилi. Страшенно болiла голова.
      Що трапилось? Чому так темно?
      Галя Рижко напружено пригадувала. Так, здається, вона тодi знепритомнiла. Був гуркiт, пронизливе рипiння, все гуло вiд ударiв. Але ж пiсля того вона ще щось бачила? Значить, свiдомiсть поверталась до неї? Чи це тiльки марилось, як буває в кошмарному снi?
      Нi, вона добре пам'ятає, надто добре. Було так: вона розплющила очi, i дивна тиша, дивний пiсля гулу i гуркоту, пiсля ударiв i штовханiв спокiй вразили її. Здається, в каютi тодi було свiтлiше... Так, адже ж Галя ще подивилась: як почувають себе товаришi? Але вона не встигла побачити нiкого.
      Її погляд упав на великий екран перископа. А на ньому...
      Екран був освiтлений, на ньому погойдувались червонi верхiвки дивовижних величезних рослин, схожих на пальми, - нiби вiтер гойдав їх. Пальми на Венерi? Проте Галя не встигла вiдповiсти на це запитання, як її очi широко розкрилися вiд здивування, i вона застигла, вчепившись руками в краї гамака.
      З-за густого оранжево-червоного листя небачених рослин з'явилась голова якоїсь потвори. Наче величезний казковий дракон плазував хащею, пiдводячи над верхiвками дерев свою вугласту хижу голову. Круглi i застиглi тупi очi вдивлялися чи то в Галю, чи то кудись ще повз неї. Гiгантськi вигнутi щелепи рухалися пiд цими тьмяними очима, змикалися й розмикалися, мов широкi кривi шаблi. Потвора наближалась до корабля, пiдминаючи дерева своїм блискучим жовто-коричневим тiлом. I раптом - вона немов кинулась вбiк. Усе зникло, тiльки великi червонолистi дерева погойдувались на екранi.
      А може, нiчого i не зникало, може, це Галя сама опустила втомлену голову, ховаючись вiд страшного видiння? Приснилось? Адже зараз на екранi перископа немає зовсiм нiчого, навiть червоних дерев. Усе затягнуте фiолетуватою напiвтемрявою, дивною i неприродною, наче вiд штучного освiтлення. I по екрану тiльки неясно пропливають свiтлi i темнi хвилi, розпливчастi смуги.
      Чи бачила Галя справдi цю потвору, чи тiльки примарилась вона їй вiд збудження i втоми? Дiвчина пiдвела руку - i її вразило незвичне вiдчуття ваги. Рука немовби налита свинцем, її прямо тягло вниз. Ага, значить, все приходить в норму, i насамперед вага. Будемо знову звикати до неї! Цiкаво!
      Вона слабко посмiхнулась, але зразу ж таки спiймала себе на тому, що її погляд весь час повертається до екрана перископа: а чи не з'явиться раптом знову та потвора? Нi, екран порожнiй, тiльки темнi i свiтлi смуги, як i ранiше, пробiгають по ньому. I це теж дивно: що то за смуги?
      У тишi Галя ясно почула далекий стогiн. Вона швидко сiла, прислухалась. Хто це стогне? Та як же вона зразу не згадала, не подумала про товаришiв? Може, кому-небудь з них погано?
      В сутiнках вона розглядiла Сокола i Ван Луна. Обидва лежали в своїх гамаках. Сплять? I стогiн долинав звiдкись здаля, а не звiдси. Тодi значить...
      Невже Микола Петрович? Ой, не може бути, не можна, щоб з Миколою Петровичем трапилось щось погане!
      Дiвчина хутко розстебнула пряжки запобiжних ременiв, що прикрiпляли її до гамака, i зiскочила на пiдлогу. Як трудно вiдразу звикати до ваги! Вона iз зусиллям, непевно переступала з ноги на ногу: тiло, яке звикло за час довгої мiжпланетної подорожi до невагомостi, до вражаючої легкостi рухiв, тепер було неслухняним, обважнiлим, незграбним. Але все це дрiбницi! Мерщiй, мерщiй до Миколи Петровича!
      Тут, у навiгаторськiй рубцi, було трохи свiтлiше. I Галя Рижко з жахом побачила, що Микола Петрович лежить на боцi, перегнувшись через пульт керування. Руки його безживно звисли. I час вiд часу Микола Петрович тихо стогнав.
      Галя зблiдла. В неї затремтiли руки й ноги. Нещастя, яке нещастя!
      - Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? - ледве чутно сказала вона, обережно торкаючись плеча Риндiна.
      Академiк тихо простогнав:
      - Води...
      Дивно, але почувши голос Миколи Петровича, Галя миттю опанувала себе: адже ж треба було негайно дiяти, допомагати дорогому, надзвичайному, любимому Миколi Петровичу!
      Дуже обережно, напружуючи всi сили, вона трохи пiдняла важке, ослабле тiло Риндiна i посадила його в крiсло. Голова Миколи Петровича безсило вiдкинулась на м'яку спинку. На високому чолi закипiла кров, глибокий порiз перетинав його злiва направо. Галя з тривогою дивилася на блiде обличчя Риндiна. Але ось його очi трохи розплющились. Непевний погляд спинився на дiвчинi. Губи поворушились.
      - Води, Галю... - знов почула дiвчина.
      Вона кинулася до центральної каюти, налила чашку води i принесла її Риндiну. Микола Петрович припав до чашки губами i жадiбно осушив її. Тепер вiн дихав рiвнiше i не стогнав. З радiстю Галя бачила, як Микола Петрович потроху оживає. Вiн напружено дивився на неї i, здається, хотiв щось запитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Галя зрозумiла, що турбувало Миколу Петровича, як тiльки вiн почав:
      - А як...
      - Нiбито все в порядку, Миколо Петровичу, - швидко вiдповiла дiвчина. Зараз я вам все розкажу. Всi живi i здоровi. Тiльки мiцно сплять. Зараз, зараз, я в одну мить!
      Вона знову побiгла до центральної каюти. Уже в дверях Гала побачила, що Ван Лун вилiз з гамака i стоїть посеред каюти, розминаючи руки.
      - Товаришу Ван Лун, - заговорила Галя. - З Миколою Петровичем негаразд. Вiн поранений. I запитує, що з вами i Вадимом Сергiйовичем.
      - Зi мною все гаразд, - почула вона голос Сокола. - Ось тiльки дуже ослаб, ледве рухаюсь.
      - Гадаю, нема коли розмовляти, - перебив його Ван Лун. - Треба дiяти. Ходiмо до Миколи Петровича!
      Через кiлька хвилин все з'ясувалось. Ще слабким, але вже рiвним голосом Риндiн розповiв товаришам, що сталося з ним.
      Академiк анi на мить не кидав свого поста бiля пульта керування кораблем. В один з моментiв, коли астроплан котився вниз, ударяючись об дерева i ламаючи їх, Риндiна викинуло з крiсла й жбурнуло на пульт, на важелi. Вдарившись об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але про це думати було нiколи. Навпомацки Риндiн виключив головний рубильник електросистеми, щоб випадкове замикання, випадкове натиснення на важiль чи кнопку пульта не наробили лиха. Астроплан в цей час жорстоко кидало з боку на бiк. Потiм, вiдчувши, що корабель перестав котитися i спинився, що вiн лежить нерухомо, Риндiн хотiв пiдвестися, стати на ноги. Але не змiг. Його охопило нездоланне зацiпенiння. Здається, потiм вiн знепритомнiв, вiн не пам'ятає. Скiльки часу вiн пролежав, вiн також не може сказати.
      - Щось я пам'ятаю, нiби хронометр показував пiд час нашого, так би мовити, приземлення, тридцять чотири хвилини на першу. А скiльки тепер? спитав Риндiн.
      Погляди його товаришiв спинились на циферблатi хронометра. I спiльний вигук здивування вихопився в них: хронометр показував чверть на десяту!
      - Вважаю, тут щось не так, - похмуро сказав Ван Лун. - Не вiрю, що так багато. Якщо правда, тодi виходить, ми спали бiля дев'яти годин. Або лежали непритомнi.
      - А мiж тим це саме так, - вiдгукнувся Сокiл. - Мiй годинник показує стiльки ж. Дивно лише, що ми знепритомнiли всi водночас. А потiм - прийшли до свiдомостi також майже разом, нiби змовившись...
      Риндiн задумливо мовчав. Нарештi вiн сказав:
      - Так чи iнакше, але хронометровi доводиться вiрити. Ми всi лежали непритомнi чи скутi виключно глибоким сном близько дев'яти годин. Як пояснити це? Поки що я можу припустити тiльки одне... - Вiн спинився, роздумуючи.
      - Реакцiя на нервове збудження, яке було в нас пiд час зниження астроплана? - жваво озвався Сокiл.
      - Можливо, i це мало своє значення, - вiдповiв Риндiн. - Але головне, менi здається, - реакцiя людського органiзму на стрiмке повернення ваги.
      - Ваги?
      - Так. Мабуть, це найголовнiше. Майже раптове виникнення ваги - дуже серйозний фактор. Я й зараз ще вiдчуваю незвичну розслабленiсть, кволiсть. Трудно поворушитися, зробити рух... А втiм, перевiрити таке припущення ми поки що не можемо. Доведеться вiдкласти перевiрку до повернення на Землю. Тодi, пiд час другого зниження, все з'ясується.
      - А, та це коли ще станеться, - стрепенулася Галя Рижко. - До повернення на Землю мине стiльки часу! А тепер, зараз - ми на Венерi, i все в порядку, ура, ура, ура! - Вона вiдступила на крок назад, пiдвела руку i тоном справжнього промовця урочисто заговорила: - Дозвольте вiтати вас, дорогi товаришi, з iсторичною подiєю. Першi люди прибули на Венеру! Невiдома планета, правду сказати, прийняла нас у свої обiйми дещо негостинно. Але ми не звертатимемо на це уваги. Я, звiсно, мушу висловити жаль з приводу того, що нас не зустрiли анi делегацiї, анi окремi представники населення цiєї планети...
      Вона раптом змовкла, нiби вражена чимось. На обличчi дiвчини з'явився вираз розгубленостi.
      - Що таке, Галю, чому обiрвалася ваша промова? - поцiкавився, посмiхаючись, Микола Петрович. - Такий пишний, урочистий початок - i несподiвана зупинка. В чому рiч? Ми чекаємо продовження, товаришу промовець!
      Але Галi вже не хотiлося жартувати. Вона згадала про те, що їй довелося побачити: наяву чи увi снi? Вона не знала цього. Проте бридка голова фантастичного дракона так ясно вималювалася перед її очима, що дiвчина здригнулася. Сокiл помiтив це.
      - Галю, ви нездужаєте? - турботливо спитав вiн. - Сiдайте, заспокойтеся, ми всi надто багато пережили протягом цiєї останньої доби. Я зараз принесу вам води, гаразд?
      - Нi, дякую, не треба, - вiдповiла Галя, опановуючи себе. - Спасибi, Вадиме Сергiйовичу, я хочу... я хочу розповiсти про одну рiч. Тiльки не смiйтеся, будь ласка!
      Вона стисло розповiла про те, що бачила на екранi перископа, описала вигляд потвори, її голову, що визирала з-за червоних верхiвок дерев, не забула навiть про вiтер. Всi слухали її уважно - i нiхто не смiявся. Коли Галя закiнчила, Сокiл запитав:
      - Ви певнi, що бачили вигнутi, кривi щелепи?
      - Безумовно, певна. Це був гидкий дракон!
      Сокiл розвiв руками:
      - Тварини з такими прикметами невiдомi науцi. Те, що ви розповiли, Галиночко, не нагадує жодної з iстот юрського перiоду.
      - А якщо не юрського? - втрутився Ван Лун. - Дозволю собi висловити подив. Палеонтологiї, припустiмо, невiдомий такий дракон: погоджуюся, ви добре знаєте це. Палеонтологiя - це ще не Венера. Чому не може бути подiбного дракона на Венерi?
      - Я не казав такого, - запротестував Сокiл. - Я сказав тiльки, що описаної Галею тварини не може бути серед ящерiв, характерних для юрського перiоду. Не може бути її i серед гiгантських ссавцiв.
      - Чому? - наполягав Ван Лун.
      - Голова, яку так виразно намалювала Галя, могла б належати хiба що якомусь представниковi комах. Так, так, не дивуйтеся! Саме для них характернi подiбнi вигнутi, кривi щелепи.
      - Виходить, ви гадаєте, що то була комаха? - iронiчно спитав Ван Лун.
      - I цього я також не говорив. А якщо ви бажаєте знати мою думку, то я скажу ось що. Це була не комаха, проте й не ящiр, а також i не ссавець...
      Сокiл витримав ефектну паузу пiд нетерплячими поглядами товаришiв i насмiшкувато закiнчив:
      - Це був плiд буйної фантазiї нашої експансивної Галиночки! Цiкаве сновидiння, не бiльше того. - Вiн продовжував, не дивлячись у бiк Галi, яка вже знищувала його обуреним, палаючим поглядом. - Певна рiч, дуже цiкаво простежити з психологiчного погляду - як саме створюється в уявi людини, що спить, фантастичний образ, складений з рiзнорiдних, цiлком не пов'язаних мiж собою рисочок. Мабуть, колись на Галиночку справив велике враження вигляд якоїсь комахи пiд збiльшувальним склом.
      Отож виходить, що Вадим Сергiйович вирiшив знову глузувати з неї? Ну, гаразд, Галина Рижко навiть не покаже вигляду, що це впливає на неї. Побачимо, в кого бiльше витримки! I Галя цiлком незалежно вiдповiла:
      - Не знаю, не пам'ятаю такого випадку. I взагалi не люблю комах.
      Сокiл запитливо подивився на неї:
      - Таким чином, ви наполягаєте на тому, що описану вами потвору ви бачили насправдi? Доведеться записати до анналiв науки нове вiдкриття, зроблене молодою, але талановитою...
      Його насмiшкувату реплiку раптово перебив серйозний, без натяку на iронiю голос Ван Луна:
      - Квапитися не треба, Вадиме. Можу трошки додати вiд себе. Побоююся здивувати вас, проте менi також... ну, скажiмо, приснився такий звiр. Разом з Галею приснився. Цiлком такий самий. Що скажете, цiкавлюся?
      Тепер був спантеличений Сокiл. Вiн з ваганням дивився на Ван Луна: чи не жартує той, як це частенько бувало? Але серйознiсть Ван Луна не лишала мiсця для сумнiвiв. I Вадимовi довелося чесно признатися:
      - Тодi я просто не знаю, що вам сказати. Дуже дивно... Можливо, Микола Петрович висловить свою думку?
      Втiм, i Риндiн лише розвiв руками:
      - А що ж я можу сказати, друже мiй? Очевидно, доводиться погодитись, що страховище не приснилося нашiй Галi, якщо його бачив також i Ван Лун. Сперечатися зараз безглуздо. Можу зробити тiльки один висновок: нас чекає тут ще багато несподiванок, багато загадок, якi потребуватимуть розв'язання. Поживемо - побачимо. Тим часом чи не пора братися за дiло? Ми щось надто забалакалися з вами. Звичайно, зараз, як ми бачимо, нiч, i виходити з астроплана навряд чи варт, - особливо пiсля розповiдi Галi. Але ми можемо, не вiдкладаючи, встановити, наприклад, чим дихає на Венерi ота потвора та iншi тварини, яких тут, мабуть, чимало. Вадиме, прошу вас, дослiдiть склад повiтря зовнi, чи придатне воно для нас, чи зможемо ми безперешкодно виходити з корабля... хоч я заздалегiдь сумнiваюся в цьому, - додав вiн невесело.
      - Єсть, Миколо Петровичу, - вiдгукнувся Сокiл. Вiн вийшов до центральної каюти.
      Риндiн через силу пiдвiвся з крiсла i непевними ще кроками пiшов слiдом за ним, тихо сказавши про себе:
      - Мабуть, це зараз найголовнiше для нас...
      Ван Лун пiдiйшов до Галi, лагiдно обiйняв її за плечi i незвичайно тепло промовив:
      - Дiвчино, все цiлком ясно. То був не сон. Той звiр був-таки поза стiнами корабля. Справдi, дуже подiбний до дракона.
      - I ви бачили його? I те, як вiн лiз мiж деревами?
      - Так, бачив. Потiм знову заснув. Мабуть, дуже сильно втомився, вважаю.
      - А який же вiн величезний! Ви ж бачили? - наполягала Галя, якiй дуже хотiлося почути ще щось про дракона саме вiд Ван Луна. Але вiн ухилився вiд дальшої розмови на цю тему.
      - Микола Петрович сказав: ще багато побачимо. Гадаю одне: треба добрi нерви й витримку. Вiдзначу: радий, що ви влучно стрiляєте, дiвчино. Вам i менi буде чимало дiла. Ходiмо, довiдаємось, як з повiтрям. Також дуже цiкаво i важливо.
      У центральнiй каютi Сокiл зосереджено працював бiля невеличкого приладу, вигнутi трубки якого зникали в стiнi. Автоматичний насос нагнiтав повiтря до дослiдних резервуарiв у каютi крiзь крани в зовнiшнiй стiнцi астроплана. Геолог навiть не озирнувся в бiк Галi i Ван Луна, що увiйшли. Побачивши, що Риндiн перев'язує рану на лобi, Галя пiдбiгла до нього:
      - Дайте, я забинтую, Миколо Петровичу! Адже менi зручнiше, нiж вам!
      - Тихше, тихше, Галю, - спинив її Риндiн. - Якщо хочете, будь ласка, менi таки й справдi незручно бинтувати самому. Тiльки не заважайте Вадимовi, не вiдвертайте його увагу, це дуже серйозне дослiдження.
      Проте аналiз повiтря Венери вiдiбрав зовсiм не так багато часу. Галя ледве встигла закiнчити перев'язку, зроблену за всiма правилами швидкої медичної допомоги, як Сокiл уже виключив прилад. Вiн мовчки подав Риндiну аркушик паперу з своїми висновками. Микола Петрович так само мовчки продивився тi висновки. Галя i Ван Лун з нетерпiнням дивилися на нього. Втiм, нахмурене обличчя академiка не обiцяло нiяких радiсних новин. Вiн перечитав чiткi рядки, написанi Соколом, ще раз i пiдвiв на товаришiв занепокоєний погляд. Галя вся зiщулилася вiд тривожного чекання.
      - Аналiз, певна рiч, дуже приблизний, - сказав нарештi Риндiн. - У деталях ми його ще уточнимо. Але, друзi мої, вже тепер ясно одне. Не можу вас порадувати. З астроплана можна буде виходити тiльки в скафандрах!