- А чому все ж таки ми почули сьогоднi Землю, товаришу Ван Лун? Чому космiчне промiння пропустило до нас передачу Землi, а не заглушило її, як ранiше?
      Ван Лун, мабуть, знизав плечима.
      - Це дуже важко сказати. Вважаю, можливо, Микола Петрович пояснить. Сам не знаю. Тiльки якщо Микола Петрович не спить.
      Голос Миколи Петровича звучав мрiйно, коли вiн вiдповiв:
      - Нi, Ван, я не сплю. Але думаю не про те, про що ви запитували. Мене, мабуть, дуже схвилював голос нашої рiдної Землi, який ми так хотiли почути, так чекали весь час. I ось ми почули його, - турботливий, стривожений... Менi згадалися нашi розмови перед стартом: це коли ви, Вадиме, говорили про те, що ми надовго прощаємося з Землею, вiдриваємося вiд неї. Пам'ятаєте?
      - Так, пам'ятаю, - трохи сконфужено вiдгукнувся Сокiл.
      - Як бачите, ви були не правi, Вадиме. Ми не вiдiрвалися вiд Землi, вона з нами завжди й всюди, наша Батькiвщина. Навiть у безмежних просторах Всесвiту. Де б ми не опинились, наш народ i Батькiвщина думають i пiклуються про нас. Як це прекрасно, друзi мої! Яке щастя бути сином радянської Вiтчизни!..
      Вiн замовк. Нiхто з нас не насмiлювався порушити мовчання, завадити думкам Миколи Петровича. Та й самi ми були також схвильованi його словами, теплими й зворушливими.
      Але от Микола Петрович заговорив знову:
      - Тепер вiдносно вашого запитання, Галю. Вiдповiдь на нього може бути зовсiм не такою складною, як вам здається.
      - Та що ви!
      - Ось послухайте. Це, звичайно, тiльки попереднi думки, вони ще потребують перевiрки. Проте справа уявляється менi такою. Потужний потiк космiчного промiння, до якого ми потрапили незабаром пiсля вильоту з Землi, має свої межi. Можливо, що космiчне промiння поширюється не суцiльно, а окремими потоками, такими широкими рукавами. Довгий час ми летiли, прорiзаючи один з подiбних потужних потокiв, який, судячи з спостережень Вадима, iде з боку крабовидної туманностi Тельця. I цей потiк заглушав усi радiосигнали. А тепер, як менi здається, ми вилетiли з того потоку, принаймнi з найбiльш iнтенсивної його частини. Тут, у цьому районi космiчного простору, в якому ми перебуваємо тепер, потiк промiння слабший, вiн менше викривлює i заглушає радiосигнали. Хоча в навушниках i тривають трiскотiння i гуркiт, але, як ви помiтили самi, вони стали значно слабшими. I ми дiстали можливiсть розбирати сигнали з Землi. Ну, можливо також, що й у нас на Землi збiльшили потужнiсть передавача, точнiше його скерували в наш бiк... Повторюю, все це тiльки мої здогадки: хiба можна сказати зараз щось певне? От завтра Вадим проведе новi спостереження, вимiрить iнтенсивнiсть, силу потоку космiчного промiння. I, може статися, наслiдки цих нових спостережень ствердять мої думки. Довiдаємося завтра.
      - Ще одна загадка, - вставив Вадим Сергiйович.
      - Назвемо це краще ще одним завданням, яке нам доведеться розв'язати, поправив його Микола Петрович.
      - Будь ласка, хай буде завдання, - погодився Сокiл. - Перед нами їх стiльки, що й не злiчити... i одне важливiше за iнше.
      - Вважаю, це дуже добре, - втрутився Ван Лун. - А то навiщо б нам летiти на Венеру? Туристи подорожують без дiла, нам треба працювати, розв'язувати завдання.
      - Та хiба я сперечаюсь? - жваво озвався Сокiл. - Це само собою зрозумiло, Ван. В мене були зовсiм iншi думки, i ви їх пiдкрiпили своїм зауваженням, дорогий друже.
      - Якi думки? Скажiть, прошу.
      - Уявiть собi, про фантастику.
      - Про яку фантастику? - в один голос здивовано поцiкавилися i Ван Лун, i Микола Петрович. Вражена була й я.
      - А от про яку, - раптом захоплено заговорив Сокiл. - Ось ми з вами летимо в мiжпланетному просторi, летимо на Венеру. Це безумовний факт - i разом з тим, з погляду людей, якi жили ще в недалекому минулому, ну, скажiмо, у п'ятдесятих роках нашого сторiччя,- це така ж безумовна фантастика.
      - При чому тут п'ятдесятi роки нашого сторiччя? - заперечила я. - Вони минулися, тi роки, i нiякої фантастики в нашiй подорожi немає.
      - Правильно, правильно, Галиночко, i я ж так кажу. Але ось я згадую, як описували в минулому мiжпланетнi подорожi. I дивуюсь. Менi довелося прочитати чимало науково-фантастичних романiв на цю тему - i я завжди дивувався.
      - З чого?
      - А з того, що коли судити за цими романами, то мiжпланетнi подорожi завжди виникали i здiйснювалися випадково, без всякої потреби. Отак, вирiшили - i полетiли. А навiщо? З якою метою? Невiдомо. За словами Ван Луна - як туристи.
      - Та про що ви, Вадиме? - вже нетерпляче спитав Микола Петрович.
      - Зараз усе поясню. Ось я нагадаю вам кiлька найпопулярнiших у свiй час науково-фантастичних романiв про мiжпланетнi подорожi, звичайно. Почнемо з уславленого романа прекрасного письменника Жюля Берна "З Землi на Мiсяць". Чудовий роман, ним зачитувалися цiлi поколiння людей! I можна тiльки захоплюватися розмахом смiливої фантазiї Жюля Берна. Але...
      - Ви що, хочете нагадати про науковi неточностi Жюля Берна? поцiкавився Микола Петрович.
      - Зовсiм нi. Якщо пригадати, що цей роман написаний ще в дев'ятнадцятому столiттi, то, навпаки, можна дивуватися, як Жюль Берн спромiгся припустити так мало неточностей. Адже тодi навiть нiхто i не думав ще розроблювати питання про мiжпланетнi подорожi з науковою метою. Нi, я не про те, Миколо Петровичу. От що я маю на увазi: чому герої Жюля Берна полетiли на Мiсяць? Та просто тому, що артилерiйському клубовi, членами якого вони були, стало нiчого робити пiсля закiнчення вiйни мiж Пiвднем i Пiвнiччю Америки. А коли нема чого робити, - давай, мовляв, вигадувати заняття! I вигадали: збудуємо велетенську гармату, з якої i надiшлемо на Мiсяць ядро. От i все. Не було чого робити, ну й полетiли, чи не так?
      - Правда, - змушенi були погодитись ми.
      - Вiзьмемо iнший роман, "Першi люди на Мiсяцi" Герберта Уелса. Чому його герой Кевор полетiв на Мiсяць? Та лише тому, що йому спало на думку саме так використати винайдений ним непроникливий для земного тяжiння матерiал (я зараз нiчого не кажу про неможливiсть такого матерiалу з наукового погляду, зараз не в цьому рiч). Теж не мали чого робити, так?
      - Дiйсно, мети не було, - ствердив Микола Петрович.
      - I в жодному науково-фантастичному романi минулого менi не вдалося знайти такої мети, такої потреби, причини, завдання, якi б довели менi: так, мiжпланетна подорож необхiдна. Я не хочу перераховувати iншi романи. Але мене дивує: чому автори науково-фантастичних романiв про мiжпланетнi подорожi завжди уникали наводити реальнi, переконливi причини i завдання таких подорожей? Адже це дуже невiрно. Ми з вами летимо на Венеру, це нiяка не фантастика, - i ми летимо з певними серйозними завданнями. А там знiчев'я, без будь-якої мети i причин. Ось що я хотiв сказати, - закiнчив Сокiл свою несподiвану для нас промову.
      - Менi здається, Вадиме, що ви самi вже вiдповiли собi на ваше запитання, - вимовив м'яко Микола Петрович.
      - Як? Коли? - щиро здивувався Вадим Сергiйович.
      - У тi роки, коли писалися згаданi вами романи, мiжпланетна подорож була не реальнiстю, а тiльки красивою мрiєю.
      - Так що з того?
      - А те, що мiжпланетна подорож у тi роки не могла бути здiйсненою, як ви знаєте, тому що для цього наука i технiка ще не доросли. Не було анi розрахункiв, анi теорiї, анi матерiалiв, анi потрiбного палива.
      - Не розумiю, Миколо Петровичу.
      - Ви вважаєте, що в тi роки можна було здiйснити мiжпланетну подорож?
      - Нi, звичайно, не можна було. Але я не розумiю, яке це має вiдношення до мого запитання?
      - Пряме, Вадиме. Кожен винахiд чи вiдкриття - i вам слiд було б про це пам'ятати! - виникає не випадково. Вони завжди обумовленi розвитком суспiльства, його соцiальних сил, його науки i технiки. Мрiя може iснувати в усякi часи; але її здiйснення може вiдбутися тiльки тодi, коли для цього будуть певнi умови в розвитку суспiльства i його сил. Тодi мрiя стає реальнiстю. Хiба можна уявити собi швидкiсний лiтак, навiть не сучасний ракетний, а старий, з мотором i пропелером, до того часу, як наука i технiка розробили двигуни внутрiшнього згоряння? Певна рiч, нi. Хiба могли б ми здiйснити нашу подорож, коли б наука не оволодiла атомною енергiєю, коли б вченi не створили для нашого корабля атомiт? Також нi. Але розвиток суспiльства, його науки i технiки водночас iдуть в усiх напрямах. I виникають тi самi причини i завдання, про якi ви говорили. Вони пiдштовхують науку i технiку далi й далi. Розвиток науки про атом дозволив нам розширити таблицю Менделєєва - i ми задумалися вiдносно ультразолота. Це примусило нас думати i про шукання його на Венерi. Життя висунуло реальну iдею про потребу нашої мiжпланетної подорожi i примусило науку посилено шукати шляхiв i засобiв її здiйснення. Все пов'язане, все обумовлене, все переплiтається у взаємнiй залежностi. I це називається, як ви знаєте, - дiалектикою. Так, Вадиме? Я думаю, що ви й без моєї допомоги могли б отак помiркувати, чи не правда?
      - Мiг, Миколо Петровичу, - вже сконфужено вiдповiв Сокiл.
      - А доки немає умов, - мрiя лишається тiльки мрiєю. От тому автори романiв, про якi ви говорили, просто позбавленi були можливостi знайти реальнi причини для своїх фантастичних мiжпланетних подорожей, що про них вони мрiяли. Тепер створенi такi умови. I мрiя стала реальнiстю. Доказом чого i є наша з вами розмова в мiжпланетному астропланi, друзi мої! Ну, а тепер - спати, спати негайно. Ми й так надто забалакались. Завтра - чимало роботи, як i завжди. Спати! - рiшуче закiнчив Микола Петрович.
      Але я ще довго не могла заснути. Менi хотiлося думати далi й далi, уявляти собi, як розвиватимуться наука i технiка в майбутньому i яка мрiя тодi здiйсниться. Проте я так i не додумалась. Мабуть, тому, що в мене ще немає потрiбних умов розвитку, як казав Микола Петрович... Мама також говорила, що менi ще багато треба працювати над собою. Доведеться...
      ...Знову я дуже довго не бралася за щоденник. Мабуть, це тому, що нiчого особливо цiкавого не траплялось. Всi були зайнятi своїми звичайними справами. I тiльки сьогоднi вранцi все змiнилося. Ось як це було.
      Рано-вранцi (звичайно, тiльки за годинником, адже в нас i ранок, i день, i вечiр, i нiч - умовнi) ми почули веселий голос Миколи Петровича, який, як це частенько трапляється, пiднявся ранiш за всiх.
      - Досить спати, друзi мої! Вставайте, мерщiй, мерщiй! Ось вона, наша красуня Венера! Сьогоднi вона вiдкрила нам своє обличчя. Можете по черзi пiдходити до телескопа, знайомитися з нею. Я включив панорамний радiолокатор, - i вiн дiє. Не дуже добре чомусь, але все ж таки дiє. Можна роздивитися величезний океан на Венерi. А кому не терпиться, - дивiться прямо в iлюмiнатор у навiгаторськiй рубцi. Аргонавти Всесвiту, перший етап нашої подорожi закiнчується!
      Аргонавти (це значить - ми!) хутко одяглися. Певна рiч, ранiш за всiх встиг Вадим Сергiйович; вiн i захопив першим екран панорамного радiолокатора. А ми з Ван Луном пiшли до навiгаторської рубки, до iлюмiнатора.
      Велетенська Венера стояла прямо перед нами за прозорим склом. Майже третина її диска, що закривав весь чисто iлюмiнатор, сяяла яскравим бiлим свiтлом, наче вкрита суцiльною снiжною завiсою. Так було з лiвого боку. А двi третини диска Венери мали зовсiм iнший вигляд. Тут пливли непроникливi темнi хмари, не освiтленi Сонцем, похмурi, важкi i безрадiснi. Що ховається пiд ними? Якi несподiванки готує нам планета, на яку нам доведеться опускатися?
      Микола Петрович покликав мене:
      - Галю, ваша черга до екрана локатора!
      Признаюся, я була розчарована, коли подивилася на екран! Менi думалось, що панорамний радiолокатор одразу ж таки вiдкриє менi всi захованi таємницi Венери. А насправдi було зовсiм не так.
      Правда, я майже зразу ж таки знайшла на екранi той великий океан, про який говорив Микола Петрович. Але це була просто величезна темна пляма неправильної форми. Видно було й iншi плями, меншого розмiру. I бiльше нiчого я не могла розглядiти. Та й над плямами також пливли хмари, звичайно, вже не такi щiльнi, як це здавалось неозброєному оку, але досить густi, наче сiрий туман. Так ось вiн, океан Венери! От зазирнути б поближче, поглибше, роздивитися, що в цьому океанi! Або на суходолi, по берегах океану...
      Але це було неможливо, наш панорамний радiолокатор з якоїсь невiдомої причини працював погано. А мiж тим, мабуть, i зараз пiд цим сiрим туманом блукають якiсь тварини, незнанi нами потвори. Вони i не пiдозрюють, що до них наближаються люди з далекої Землi... Якi вони, цi потвори?..
      I мимоволi перед моїми очима виникали химернi силуети дивних потвор доiсторичних часiв, про якi менi розповiдав ще на Землi Вадим Сергiйович,про яких ми стiльки говорили вже тут, в астропланi. Iгуанодони, бронтозаври, птеродактилi... археоптерикси... Ах, до чого ж хочеться бодай на хвилинку зазирнути туди, на Венеру, хоча б одним оком подивитися, що чекає нас там!
      Але панорамний радiолокатор допомагає мало. Суцiльною завiсою пливуть над загадковою поверхнею Венери густi хмари, не лишаючи нiде навiть найменшого просвiту. I даремно ми намагаємось роздивитися щось на екранi локатора. Нiчого, крiм тих самих темних плям, розпливчастих, неправильної форми... Наш астроплан, як i ранiше, лине вперед i вперед. Скiльки ж часу нам ще летiти до Венери?..
      Микола Петрович покликав Ван Луна до навiгаторської рубки. Вони пробули там досить довго, щось обчислювали i записували, перевiряючи за приладами i записами. А потiм Микола Петрович урочисто оголосив:
      - Починається новий етап польоту, друзi мої! Ми вже в зонi реального притягання Венери!
      Притягання - отож, буде й вага?.. Навiть дивно, що доведеться знову вiдчувати її. Не можна буде перелетiти одним махом з одного кiнця каюти до iншого, доведеться робити зусилля, щоб пiдняти важку рiч, просити кого-небудь допомогти...
      Микола Петрович скомандував:
      - По гамаках, друзi! Ви, Галю, лягайте в мiй, я буду в крiслi навiгаторської рубки. I не забудьте добре закрiпити запобiжнi ременi!
      Немов я сама не розумiю... навiть образливо!
      Ми залишили навiгаторську рубку. Я виходила останньою i, озирнувшись, побачила, як Микола Петрович поклав руки на пульт керування. Вiн сидiв у крiслi впевнено i спокiйно.
      I я мимоволi позаздрила його самовладанню, його спокоєвi. Яка вiн надзвичайна людина, наш Микола Петрович! Ми троє були зараз тiльки пасажирами мiжпланетного корабля. Нам лишалось тiльки чекати, доки астроплан опиниться на Венерi. А вiн, Микола Петрович, вiв корабель. В його руках була доля i наша, i цiлої експедицiї.
      Я знала, що в разi потреби за пульт керування могли б сiсти i Сокiл, i Ван Лун: вони спецiально навчалися керувати астропланом. Проте, я думаю, навряд чи хтось з них мiг би залишатися таким спокiйним i стриманим бiля пульта мiжпланетного корабля пiд час наближення до Венери, наближення часу посадки, одного з найнебезпечнiших етапiв нашої подорожi. Так, навряд чи в цьому я була певна...
      Микола Петрович тримав у своїх спокiйних руках, що лежали на пультi, нашу долю. Починався спуск на Венеру!
      Роздiл тринадцятий,
      що описує круговий полiт мiжпланетного
      корабля навколо Венери i великi труднощi,
      якi виникли перед астронавтами пiд час
      спуску на вкриту непроникливою завiсою
      хмар планету.
      Якщо б хтось мiг збоку спостерiгати наближення мiжпланетного корабля до Венери, вiн побачив би своєрiдну, дивовижну картину.
      Холодний, прозорий, наче кришталь, простiр. Порожнеча без кiнця i краю. Тiльки простiр, тiльки безмежний простiр в усiх напрямах, який сягає в безконечну чорну глибину, у далеке чорне тло, на якому розкиданi незчисленнi яскравi дiаманти, багатобарвнi самоцвiти Всесвiту, зiрки.
      Буйно розливає своє слiпуче промiння гiгантське Сонце - i не можна зрозумiти, чи стоїть на мiсцi ця вiбруюча вогняна куля, чи мчить кудись у невiдомому просторi.
      А в потоках гарячого сонячного промiння з вражаючою швидкiстю мчить у просторi друга, ще бiльша, як здається звiдси, куля. Але вона темна, обгорнута в щiльнi хмари, наче в непроникливий одяг. Куля повiльно обертається навколо своєї осi i мчить у невiдомiсть, мчить безнастанно, пролiтаючи кожної секунди близько тридцяти п'яти кiлометрiв. Це - Венера. Загадкова планета, що сховала свої таємницi пiд густою пеленою хмар.
      А недалеко вiд величезної планети, наче намагаючись перехопити Венеру в її безупинному русi, лине блискуча крихiтна порошинка. Вона виблискує в промiннi Сонця, мов iскорка, вона явно хоче наздогнати Венеру, перетяти її шлях. Де тобi, мiзерна металiчна порошинко, i не намагайся! Ти така малесенька, - гiгантська планета, неквапно обертаючись в просторi, розчавить тебе своєю масою, знищить, навiть не помiтивши цього! Але металiчна порошинка все так само летить i летить, наближаючись навскоси до орбiти Венери.
      Мiльярди зiрок здивовано поглядають на дивну, вiдважну порошинку; навiть Сонце, могутнє блискуче Сонце, здається, з цiкавiстю позирає сюди.
      А порошинка лине далi й далi - впевнено i прямо. Нею керує людський розум. Маленька, ледве помiтна металiчна рисочка, схожа на крихiтну сигарку,- вона вперто летить своїм шляхом.
      I ось з одного її боку виникає ледве помiтна хмаринка диму, що повiльно тане в холодному просторi.
      Академiк Микола Петрович Риндiн, прицiлюючись всiм корпусом астроплана, не зводячи напруженого погляду з величезного диска планети, пересунув рукоятку керування ракетними двигунами. Заряд атомiту вибухнув; вогонь i розпеченi гази вилетiли iз сопла ракети на правому крилi. Астроплан здригнувся - i ледве помiтно змiнив напрям убiк.
      Хмаринка диму розтанула в просторi. її вже немає. Металiчна сигарка майже не змiнила свого шляху. Вона все так само вперто лине до обгорненої хмарами планети.
      Над гамаками центральної каюти свiтився великий чотирикутний екран перископа. На ньому яскраво позначався величезний свiтло-сiрий диск Венери. Погляди трьох мандрiвникiв, пасажирiв загальної каюти, не вiдривались вiд нього. Диск збiльшувався, вже ледве вмiщуючись в рамках екрана. Сiрий загадковий диск, затягнутий суцiльною пеленою хмар.
      Вiдстань мiж планетою i блискучою сигаркою зменшувалась. Здавалось, вони ось-ось зiткнуться. Ще мить - i астроплан розiб'ється, перетвориться на порох, на нiщо... Але саме в цю секунду з його правого боку з'явилась iще одна хмаринка диму.
      Академiк Риндiн вiдчув, як краплини поту скотилися по його лобi. Вирiшальний момент наближався. Ось сюди, сюди треба скерувати корабель, щоб вiн пролетiв якраз над густими хмарами, не вище, але й не нижче, щоб вiд тертя в атмосферi Венери почалося гальмування. Iнакше благополучна посадка буде неможливою. Сюди, сюди... Рукоятка керування двигунами знову легко зсунулась. Вибух атомiтного заряду знов штовхнув астроплан. На мить академiк Риндiн мимоволi заплющив очi: зараз з'ясується все!
      Металiчна сигарка з льоту ринула до туманної пелени, що обгортала гiгантську планету. Ринула - i сховалась в тiй пеленi. Далекi зiрки на чорному небозводi, здавалось, здригнулися, затремтiли...
      На великий екран перископа в центральнiй каютi астроплана насунулись сiрi хмари. Мерехтливими прозорими струменями вони з блискавичною швидкiстю промайнули перед очима мандрiвникiв... I через якусь долю секунди вони вже зникли. I - дивно! - диск Венери наче повiльно повертався перед схвильованими спостерiгачами в каютi, вiдкриваючи їх очам новi й новi шари сiрих i бiлих хмар.
      Нi, величезна куля планети не розчавила, не знищила астроплан! Блискуча сигарка проскочила над тiєю кулею, ледве торкнувшись хмарної пелени. I там, де вона пролетiла, в туманi, що коливався над хмарами, лишилась пряма тонка смужка - слiд мiжпланетного корабля. А сам корабель уже линув далi, вздовж елiпса навколо планети, яка захопила його силою свого тяжiння. Венера несла тепер з собою в космосi корабель аргонавтiв Всесвiту, що почав обертатися навколо неї, мов її супутник.
      У центральнiй каютi астроплана гучно й радiсно пролунав голос Миколи Петровича Риндiна, посилений репродуктором:
      - Друзi, гiпербола нашого польоту перетворилася на елiпс! Ми летимо навколо Венери! Ми вступили в перший елiпс. Десять годин i п'ятдесят чотири хвилини триватиме наш полiт навколо Венери цим елiпсом, - доки ми не опинимося на тому ж самому мiсцi, де вперше влетiли в атмосферу планети. Розрахунки вiрнi! Можна вийти з гамакiв!
      Дружнi вiтальнi вигуки були йому вiдповiддю. Сокiл збуджено потиснув руку Ван Луновi: перемога, атмосфера Венери гальмує астроплан, все в порядку!
      Кiлька_годин мiжпланетний корабель мчав навколо Венери по елiпсу, нiби намагаючись вiдiрватися вiд планети, знову вихопитися до безкраїх просторiв Всесвiту. Але саме тодi, коли астроплан досяг, здавалося, найбiльшої вiдстанi, коли Венера лишалась уже далеко позаду, - її тяжiння почало з невблаганною силою дедалi бiльше вигинати цей елiпс. Астроплан плавно закругляв свiй шлях, описуючи широку криву, яка мусила знову привести його до Венери, до пелени її хмар. Перший елiпс закiнчувався. Мiжпланетний корабель повертався до тiєї самої точки над хмарами Венери, де вiн пролiтав першого разу.
      Академiк Риндiн знову сидiв перед пультом керування, чекаючи потрiбної митi, щоб знову включити ракетнi двигуни, якщо це виявиться необхiдним. Так, уже перший елiпс показав, що розрахунки маршруту були вiрними, - iнакше астроплан не перейшов би з гiперболи на елiпс. Усе це так. Але треба бути напоготовi до несподiванок: хiба не довелось мандрiвникам уже кiлька разiв стикатися з ними по дорозi на Венеру?.. Людина, яка тримає в своїх руках кермо астроплана пiд час спуску на чужу планету, зобов'язана бути готовою до всього.
      I в центральнiй каютi астроплана знову настала тиша. Одна думка володiла всiма: наближається другий вирiшальний момент! Мiжпланетний корабель ще раз рине в атмосферу Венери, виникне нове гальмування вiд тертя в атмосферi, елiпс зменшиться... Так передбачено, так було розраховано, i все ж таки... ах, скорiше б, скорiше!
      Астроплан пролинув над густими шарами хмар з такою ж самою блискавичною швидкiстю, як i ранiше, - принаймнi так здалося всiм. I потiм хмари знову почали вiддалятися. Риндiн стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, який вiдмiчав, як змiнюється температура корпусу ракети зовнi. Так, як i слiд було чекати, супертитанова оболонка трохи розiгрiлась. Але поки що немає нiчого загрозливого. Це - нормальне пiдвищення температури для тiла, яке з величезною швидкiстю пронеслося крiзь шари атмосфери зi швидкiстю близько десяти кiлометрiв на секунду. А тепер ця швидкiсть ще зменшилась внаслiдок другого гальмування, тертя в атмосферi.
      Все вiдбувається правильно.
      Риндiн сповiстив супутникiв:
      - Вступили в другий елiпс. Швидкiсть - дев'ять з половиною кiлометрiв на секунду. Тривалiсть польоту по другому елiпсу - чотири з половиною години.
      - Це виходить, що другий елiпс удвоє менший вiд першого? - запитала Галя Рижко, яка бажала знати абсолютно все.
      - Нi, Галиночко, навiть менше нiж вдвоє, - вiдповiв Сокiл, - бо ми летимо тепер значно повiльнiше. Незабаром доведеться шукати мiсце для посадки!
      - Зовсiм незабаром. Тiльки три елiпси, дуже трошечки, - стримано пожартував Ван Лун. - Тодi шукатимемо рiвний аеродром.
      Шукати? Аеродром? Та ще й рiвний?.. Справдi, це звучало як насмiшка.
      Та й взагалi, як це "шукати мiсце для посадки" на обгорнутiй хмарами Венерi?
      Скiльки сягало око, поверхня планети була вкрита все такими ж самими непроникливими хмарами. Вони клубились одна над одною, сходились i розходились, наче велетенськi хвилi перекочувалися в сiрому хмарному океанi. I хоч би це був тiльки один густий прошарок хмар! Нi, хмари йшли в кiлька рядiв. I коли у верхньому шарi створювався розрив, в який з напруженою увагою вдивлялися чотири пари очей, - там виднiлися знову хмари, ще густiшi, ще непроникливiшi...
      - А панорамний радiолокатор? Хiба вiн не допоможе? - вголос подумала Галя Рижко. - Адже вiн мусить вiдкрити нам те, що дiється за хмарами, на самiй поверхнi Венери!
      Сокiл безнадiйно махнув рукою: погано i з локатором! Галя зразу ж сама побачила це.
      Так, навiть з цiєї, вже зовсiм невеличкої за астрономiчними масштабами вiдстанi, панорамний радiолокатор допомагав мало. Все було таким самим, як i перед початком гальмування. Ось на екранi великий океан, вiн немовби збiльшився в розмiрах. Можна яснiше роздивитись нерiвнi береги, мов порiзанi глибокими язиками заток. Ось посеред океану свiтла пляма,- мабуть, острiв. А злiва, на суходолi, - розпливчаста звивиста лiнiя: чи не рiчка?.. Але добре роздивитись нiчого не можна. Правда, як i ранiше, на екранi локатора оку не заважають густi хмари, вони наче розтанули. Але замiсть них сiрими струменями пливе нерiвний туман. Iнодi вiн стає прозорiшим, тодi можна бачити i острiв, i рiчку. А потiм знову набiгає щiльна хвиля туману - i все зникає за його тремтячою димкою. Панорамний радiолокатор допомагає дуже погано. Чому вiн кепсько дiє?
      На це запитання не мiг вiдповiсти нiхто.
      - Ще одна загадка? - сумно спитала Галя Сокола. Той похмуро кивнув головою.
      Отже, розраховувати на допомогу панорамного радiолокатора для вибору мiсця посадки не доводилось. Це було серйозним ускладненням, небезпечною загрозою. Незабаром астроплан почне описувати рiвнi кола над Венерою. Тодi треба сiдати. Куди?..
      Ось тут i мусив показати себе радiолокатор, випробуваний i перевiрений на Землi. В земних умовах з його допомогою погляд легко проникав крiзь найгустiшi хмари - i поверхня Землi виглядала для спостерiгача ясною й чiткою, можна було роздивитись найменшi деталi. I Риндiн, i конструктори корабля вважали, що панорамний радiолокатор буде так само дiяти i на Венерi, дасть можливiсть роздивитися її поверхню незалежно вiд хмарної пелени i вибрати мiсце посадки. Локатор чомусь вiдмовив. Що робити тепер? Адже не можна знижуватись наослiп, прямо в густi хмари. Хто знає, що ховається за ними - гори, скелi, урвища... Щаслива посадка за таких умов була б рiдкiсним випадком.
      Зосереджене, нахмурене обличчя академiка Риндiна свiдчило про тривогу, яку вiн вiдчував. Це розумiли всi - i бачили в той же час, що Микола Петрович старається не виявляти цiєї тривоги, ховаючи її за звичайними дiловими зауваженнями. Але навiть самий голос зраджував його, коли вiн, лишаючись зовнi цiлком спокiйним, говорив:
      - Ван Лун, Галю, уважно спостерiгайте за екраном перископа. Можливо, що в просвiтi мiж хмарами вам пощастить помiтити щось. Вадиме, перевiрте ще раз напруження на панорамному радiолокаторi. Може, щось там з контактами... або замало обертiв у генераторi?
      Сокiл слухняно виконував розпорядження Миколи Петровича, перевiряв ще й ще раз. Все було в порядку, але радiолокатор вiдмовлявся працювати. Бiльше того, вiн працював гiрше, нiж спочатку, перед першим гальмуванням. I це було найдивнiшим.
      Виходило так, що на досить великiй вiдстанi панорамний радiолокатор дiяв, хоча i зовсiм не так бездоганно, як на Землi i як сподiвались його конструктори. Все ж таки вiн давав можливiсть розрiзняти на поверхнi Венери деякi крупнi об'єкти. Проте що бiльше астроплан наближався до планети, то гiрше поводився радiолокатор. Зараз, у кiнцi другого елiпса, на його екранi не можна було роздивитися навiть тiєї звивистої розпливчастої лiнiї, яку мандрiвники вважали рiчкою на суходолi. Все сховали пiд собою нерiвнi, тремтливi струменi туману, який затягнув весь чисто екран. Галя Рижко тихо спитала похмурого, стурбованого Сокола:
      - Чому це могло трапитись, що локатор працює дедалi гiрше? Хiба ультракороткi хвилi не всюди однаковi?
      Сокiл роздратовано знизав плечима.
      - Хвилi-то однаковi, та хто ж його знає, що тут вiдбувається? Можливо, щось зiпсувалось в апаратi, хоча я й не можу виявити найменшої несправностi в схемi. Може статися, поверхня Венери чомусь взагалi погано вiдбиває ультракороткi хвилi...
      - Гаразд, але чому ж тодi ранiше було видно краще, а тепер значно гiрше?
      - Чорти його знають! А звiдки нам вiдомо, може, тут є ще якесь невiдоме випромiнювання, яке шкiдливо впливає на дiю локатора? Хiба можна сказати щось певне? Так чи iнакше, вiд панорамного радiолокатора користi зараз мало, ось що!
      Галя Рижко не стала бiльше розпитувати. Вона перейшла до екрана перископа в навiгаторську рубку. Але ж i тут не було нiчого видно, - крiм тих самих непроникливих хмар. Галя засмутилася. Правда, що ховається пiд ними, тими хмарами? Куди доведеться скеровувати астроплан Миколi Петровичу?
      Лише на одну коротку мить Галi раптом здалося, що вона помiтила мiж хмарами щось дивовижно червоне. Великий розрив мiж хмарами верхнього шару вiдкрив другий нижнiй шар. I в ньому майнув просвiт яскраво-яскраво-червоний! Чому саме червоний, а не якийсь iнший, скажiмо зелений?.. Проте це тривало тiльки одну мить - i просвiт знову зник. Та невже ж це тiльки здалося? Нi, було, було щось червоне, Галi варт лише примружити очi - i цiлком чiтко воскресає яскраво-червоний просвiт!
      Вона з боязким сподiванням озирнулася на супутникiв. Сокiл лишався в центральнiй каютi, вiн усе ще пробував розшукати уявлювану несправнiсть у схемi панорамного радiолокатора. Микола Петрович якраз цiєї митi заглибився в розрахунки. Але Ван Лун!.. Ван Лун чомусь не менш запитливо дивився на Галю, немов чекав, що вона скаже. Помiтивши, що Галя вагається, Ван Лун нахилився до неї i тихо прошепотiв:
      - Що побачили, дiвчино? Скажiть, прошу.
      Галя все ще не наважувалася: а якщо їй тiльки здалося?
      - Дуже прошу, скажiть, - наполягав Ван Лун. - Важливо!
      - Я не знаю... здається, побачила там, пiд хмарами...
      - Червоне? Так?
      Галя навiть здригнулася вiд несподiванки: невже Ван Лун також бачив цей дивний колiр?
      - Так, червоне. Не знаю, що це було. Може, якiсь гори... Адже ж тiльки на одну секундочку!
      - Нi, це не гори, Галю. Вважаю, треба сказати Миколi Петровичу. Мої очi теж бачили червоне. Виходить, що...
      Що саме "виходить"? Невiдомо... Галя побачила, як Ван Лун пiдiйшов до Миколи Петровича i почав розповiдати йому. Риндiн дуже зацiкавлено прислухався до його слiв. Потiм Галя почула голос Миколи Петровича: