Я хотiла було бiгти до Миколи Петровича, щоб розповiсти йому про загадкове явище, але згадала, як вiн попереджав, що пiд час чергування вiд телескопа вiдходити нi в якому разi не можна, коли немає замiни.
      - Ви стоїте на науковiй вахтi, - говорив вiн, - i кожна секунда спостереження може несподiвано виявитися найцiннiшою !
      Який вiн був правий! Як хороше, що я згадала про його попередження!
      Минуло не бiльше пiвхвилини - i в мене знову перехопило подих вiд хвилювання. Внизу, праворуч, бiля самого краю темної попелястої поверхнi Венери, з боку, полярно протилежного тому, де нещодавно виникло i зникло перше сяйво, щось почало свiтитися. Спочатку я побачила, як пiд сiрим попелом зажеврiла тьмяна червонувата цятка, як то буває у згаслому вогнищi, коли пiд попелом лишаються жеврiючi вуглинки. Потiм на сiрiй поверхнi ясно позначилася свiтла червона плямка. Вона свiтилася зсередини, наче просвiчувала крiзь попiл. Потому плямка зробилася яскравiшою i розширилась, посерединi її спалахнув зовсiм яскравий червоний вогник. I пiсля цього пляма вже не яскравiшала далi. Лишаючись все такою самою, вона наче переливалася хвилями, по нiй пробiгали темнi тiнi i свiтлi вiдблиски, як буває це у загравi вiд пожежi.
      Не вiдриваючись вiд окуляра, я закричала:
      - Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Iдiть сюди!
      - Що трапилось? - почула я бiля себе його стурбований голос.
      - Дивiться!
      Микола Петрович кiлька хвилин уважно вдивлявся, поправляючи наводку окуляра. Я помiтила, як нервово стискували його пальцi бронзове кiльце окуляра.
      - Що це, Миколо Петровичу?
      Бiля нас уже стояли зацiкавленi Ван Лун i Сокiл. Микола Петрович з ваганням знизав плечима:
      - Не знаю, що й думати... Досi нiхто нiчого подiбного на Венерi не спостерiгав. Схоже, нiби на поверхнi планети вiдбувається вибух вулкана - i ми бачимо його вiдблиски крiзь густу атмосферу Венери, крiзь хмари. Це єдине, що я можу припустити. Спробуємо перевiрити. Вадиме, включiть панорамний радiолокатор!
      Я розумiла, чого хоче Микола Петрович. Чудовий прилад, що називався панорамним радiолокатором, давав можливiсть бачити вiддаленi речi, навiть наглухо схованi вiд спостерiгача пiд густими хмарами, пеленою пари чи туману. Але цей прилад добре дiяв тiльки на якiйсь певнiй, не надто великiй вiдстанi. З Землi, наприклад, Венеру за його допомогою спостерiгати було неможливо. Значить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми вже значно наблизилися до Венери, панорамний радiолокатор дiятиме i допоможе нам побачити, що саме вiдбувається пiд суцiльними хмарами.
      Але цi сподiвання не виправдались. Хоч як ми всi вдивлялися в зображення Венери на екранi панорамного радiолокатора, - нам не пощастило побачити нiчого нового. Мабуть, планета була ще надто далеко, прилад не допомагав, - хiба що яскравiшою стала освiтлена пляма, от i все. Це було дуже прикро, принаймнi для мене: адже менi страшенно хотiлось, щоб загадкове явище, яке менi вдалося помiтити, тут-таки дiстало своє наукове пояснення. Тодi я знала б, що саме вiдкрила на Венерi! А так - виходило зовсiм не наукове вiдкриття, а просто якесь випадкове спостереження...
      Мабуть, Микола Петрович помiтив, що я засмутилась. Вiн лагiдно торкнувся мого плеча i сказав:
      - Нiчого, Галю, я думаю, що не помилився. Iншого пояснення не може бути. Так я i запишу в нашому журналi спостережень. Ви можете вважати, що вам належить честь бути першою людиною, якiй пощастило спостерiгати вибух вулкана на Венерi!
      - I коли-небудь люди, вивчаючи iсторiю Венери, будуть з пошаною читати в астрономiчних книжках: "Уперше це явище було помiчене в такому-то роцi молодим, але талановитим науковим працiвником Галиною Рижко", - пiдхопив насмiшкувато Сокiл.
      От який вiн! Обов'язково йому треба пустити шпильку. Це, певна рiч, тому, що не вiн, а я помiтила вибух вулкана. Зовсiм iнша людина - професор Ван Лун. Адже саме йому могло б i справдi стати неприємно: скiльки вiн перед тим стежив за Венерою i нiчого не виявив. А менi пощастило. I все ж таки Ван Лун нiчого такого не сказав, а лише потиснув менi руку. Я навiть зашарiлася вiд несподiванки - нiяк не вiдучусь вiд цiєї дурної звички!
      А зате в мене є така iдея, така iдея, що... Проте не буду зараз говорити. Спочатку зроблю, перевiрю, а тодi вже... Ну, тримайтеся, Вадиме Сергiйовичу!..
      ...Два днi пiдряд я вигадувала час, щоб перевiрити свої думки, оту iдею. Дуже важко що-небудь робити по секрету в загальнiй каютi. Обов'язково зацiкавляться i почнуть приставати з запитаннями - не той, так iнший:
      - Що це ви майструєте, Галю?
      - Це що, новий винахiд, Галю?
      - Товаришi, готується сенсацiйне наукове вiдкриття в галузi гумової промисловостi!
      Звичайно, цю останню фразу сказав Вадим Сергiйович. I знов-таки гадає, що дуже дотепно!
      Але я нiкому нiчого не пояснила, а продовжувала робити своє дiло. Зараз розповiм, яке саме.
      Склянки й чашки в нашому буфетi стоять у спецiальних гнiздах, у пружних затискувачах. Це для того, щоб вони не розбилися при поштовхах - ну, зрозумiло, не пiд час польоту, коли все спокiйне i навiть не гойднеться, а, наприклад, при зльотi чи посадцi. I в тих гнiздах є цупкi гумовi прокладки. Вони круглi, з одного боку плескатi, а з другого - вдавленi, як маленькi блюдечка, щоб склянка або чашка мiцнiше трималась у гнiздi. От я i взяла два таких гумових кружки i почала робити з ними дослiди, щоб перевiрити мою iдею. Певна рiч, нiхто не розумiв, у чому справа. А я не пояснювала. Всi мої припущення виявились правильними! Тодi я розшукала кiлька шурупiв та викрутку i приховала їх до ночi. А вночi я закiнчила свою роботу i перевiрила мiй винахiд уже в дiї. Здорово вийшло! Прямо краще й не треба! Можна було спокiйно лягати спати, хоча, правду кажучи, менi страшенно важко було дочекатися ранку: хотiлося одразу розбудити всiх i показати. Але я, зрозумiло, стрималась.
      Зате ранком я пiдвелась ранiше вiд усiх, зодяглась i трохи ще попрактикувалась, щоб вiдчувати себе певнiше. I якраз, коли я вирiшила, що можна будити товаришiв, - Ван Лун прокинувся сам. Вiн сiв у гамаку i побачив мене бiля дверей. Нi, Ван Лун нiчого не сказав, хоч я й помiтила, що вiн дуже здивувався. А я спокiйно, немов нi на що не звертаючи уваги, зробила ще крок, другий, третiй... Ван Лун простягнув руку i штовхнув Сокола, який усе ще спав у сусiдньому гамаку:
      - Вадиме, тут якесь чудо! Мабуть, менi сниться. Погляньте, уклiнно прошу!
      Вадим Сергiйович, протираючи окуляри, подивився в мiй бiк. А я незворушно йшла по пiдлозi каюти, роблячи широкi кроки. Дiйшла до однiєї стiни, повернула назад - i знову пiшла по пiдлозi. I навiть жодного разу не посмiхнулась, i взагалi не дивилась в їх бiк, хоч i боялась, що ось-ось пирсну зо смiху.
      Вадим Сергiйович надiв окуляри i здивовано вигукнув:
      - Та що це, насправдi? Скiнчилася невагомiсть, чи що? Галю, як це ви умудряєтеся ходити по пiдлозi? Ван, ви що-небудь розумiєте?
      - Нi, - вiдповiв Ван Лун. - Прошу вас пояснити.
      - Що пояснювати, коли я сам нiчого не розумiю? Дивiться, iде немов по Землi! Хода, правда, трохи дивнувата, так ходять, кажуть, кавалеристи, похитуючись i широко розставляючи ноги, але все ж таки вона йде! Миколо Петровичу, дивiться, що наша Галя робить!
      - Справдi, Галю, як це у вас виходить? - здивувався розбуджений голосами товаришiв Микола Петрович.
      - Нiчого особливого, Миколо Петровичу, - скромно вiдповiла я. Маленький пристрiй, навiть не вартий уваги.
      - Оце ловко! - шумно обурився Сокiл. - Винайшла спосiб ходити по пiдлозi в невагомому свiтi i каже, що не варто уваги.
      - У вас, Галю, вважаю, талант винахiдника, - сказав Ван Лун, знизуючи плечима.
      - Але скажiть все ж таки, як ви влаштували це, Галю? - повторив Микола Петрович. - Навчiть i нас.
      - Дуже просто, Миколо Петровичу. Ось, будь ласка. Я взяла два гумовi кружки з гнiзд для склянок. Вибрала такi, якi пiдiйшли менi за розмiром. I пригвинтила їх до каблукiв.
      - I що ж?
      - I ходжу, як бачите.
      - Товаришi, вона глузує з нас! - вже зовсiм обурився Вадим Сергiйович. - При чому тут гумовi кружки на каблуках? Що у нас, липуча пiдлога, чи що?
      - Стривайте, стривайте, Вадиме, - спинив його Микола Петрович. - Я, здається, починаю догадуватись. Ван, ви розумiєте ?
      - Ледь-ледь. Треба ще послухати Галю, - озвався той.
      - Галю, ану, пройдiться ще! - розпорядився Микола Петрович. - I скажiть яснiше, в чому тут рiч. Присоски?
      Дивно, як швидко вiн умiє в усьому чисто розiбратись! Я зробила ще кiлька крокiв i вiдповiла:
      - Звичайно, присоски, Миколо Петровичу. Пiдлога в каютi рiвна, гумова. Я натискую однiєю ногою, тримаючись за стояк. Кружок сплющується, видавлює повiтря мiж своєю ввiгнутою поверхнею i пiдлогою. А тодi зовнiшнiй тиск притискує мою ногу до пiдлоги. Я ставлю другу ногу, притискую її вже без стояка, тримаючись на однiй, першiй, нозi. Вона теж немов прилипає до пiдлоги. Тодi я трошечки вiдхиляю вбiк першу ногу, краєчок гумового кружка вiдстає, мiж ним i пiдлогою входить повiтря - i нога вiдклеїлась, можна робити дальший крок. Ну, звiсно, треба трохи попрактикуватися. Але все дуже просто.
      - Втiм, як ви додумалися до цього, дiвчинко? - все ще здивовано допитувався Микола Петрович. - Адже це страшенно дотепно - i розв'язує проблему ходiння за умов невагомостi.
      - Я згадала недавно, коли ми з товаришем Ван Луном стрiляли в цiль, про одну напiвзабуту рiч. Менi стало шкода кульок, якi ми витрачаємо пiд час стрiльби в цiль, i я згадала, як у мене в дитинствi був iграшковий пiстолетик з присоском. Вiн стрiляв дерев'яною паличкою з плескатим гумовим кружком на кiнцi. Той кружок прилипав до стiни, i паличкою можна було стрiляти скiльки завгодно. От я й подумала, що...
      - Молодець, Галю! Це чудова iдея, яка чомусь не спала на думку жодному з iнженерiв, що займались устаткуванням нашого корабля, - засмiявся Микола Петрович. - Надзвичайно простий i дотепний винахiд!
      - Думаю, тi iнженери були надто дорослими. Забули про дитячi iграшки. А треба пам'ятати. Корисно iнодi, - висловив свою думку Ван Лун. - Проситиму Галю навчити мене теж, будь ласка.
      I навiть Вадим Сергiйович цього разу не вiдпустив нiякої шпильки. Вiн похитав головою i просто сказав:
      - Так, Галю, це ви дiйсно здорово вигадали. Доведеться нам усiм повчитися у вас. Навчите, Галиночко?
      Я кивнула головою. Оце зовсiм iнша справа! Коли Вадим Сергiйович не глузує, я ладна його слухати цiлий день: вiн одразу стає таким милим, гарним... I хай навiть говорить про своє улюблене "особисте", гаразд...
      Того ж таки дня гумовi кружки були пригвинченi до каблукiв усiх нас. I тепер ми ходимо по пiдлозi каюти майже так само вiльно, як ходили на Землi. А я вiдкрила ще одну рiч.
      Виявляється, що в астропланi за допомогою тих гумових кружкiв на каблуках можна ходити не тiльки по пiдлозi, а й по стiнах i по стелi, звiсно, там, де вони не оббитi м'якою тканиною, а твердi i рiвнi. Зовсiм так, як мухи ходять, смiшно, але цiкаво! Втiм, це я так записала, мiж iншим, нам ходити по стiнах i по стелi нi до чого.
      А винахiд все ж таки у мене вийшов!
      Роздiл дванадцятий,
      що розповiдає про те, як астронавти
      вiдряджали на Землю поштову ракету i якi
      пiсля того в них виникли думки, пов'язанi
      з мiжпланетними подорожами взагалi;
      цим-таки роздiлом закiнчуються уривки з
      щоденника Галини Рижко.
      ...Дуже нам погано без радiозв'язку з рiдною Землею!
      Спочатку Ван Лун (вiн краще вiд усiх знає радiо) сподiвався, що потiк космiчного промiння не лишатиметься весь час таким рiвним i мiцним. I якщо ми пролетимо крiзь його головне рiчище, то потiм, може статися, радiозв'язок поновиться. Проте цi сподiвання не справдились. Потiк лишається i далi все таким же мiцним, iнтенсивним.
      Через те, що нам доводиться час вiд часу виходити з-за свинцевого укриття, кожен змушений уважно стежити за своїм станом. I коли помiчає, що вiдчуває себе неспокiйно, наче щось починає роздратовувати його,- доводиться одразу кидати справи i ховатися знову пiд свинцевими аркушами. Гамаки, в яких ми спимо, давно вже перевiшенi також пiд ту стiну, яка вкрита свинцем. Космiчне промiння - дуже небезпечний i пiдступний ворог, про нього весь час треба пам'ятати!
      З усiм цим ми вже освоїлись i навчились бути обережними. Астроплан летить правильним курсом, це стверджують щоденнi перевiрки, якi робить Ван Лун (Микола Петрович тепер не бере участi в цьому, переконавшись, що вiн точно й акуратно провадить усi обчислення). Значить, не доводиться включати ракетнi двигуни.
      Але з того часу, як обiрвався радiозв'язок з Землею, ми вiдчули себе значно далi вiд Батькiвщини. Адже ранiше кожного дня, та й по кiлька разiв на день, ми чули голос Землi, знали, що за нами турботливо стежать i завжди в разi потреби допоможуть. А тепер зовсiм iнше...
      У репродукторi чути саме набридливе трiскотiння i гуркiт розрядiв: або немов цiлий десяток барабанщикiв безладно б'є в сухi оглушливi барабани, або немов прокочуються суцiльнi удари грому. Репродуктор ми тепер навiть не пробуємо включати.
      Ван Лун - дуже наполеглива людина. Вiн усе ж таки щодня пробує розшукати що-небудь у гуркотi розрядiв, хоча репродуктором також не користується, а включає навушники. Звичайно, йому не щастить нiчого почути, крiм трiскотiння i шумiв космiчного промiння, але вiн настiйливо знову й знову включає радiоустановку.
      I вiн не лише слухає, а й пробує кожного дня передавати донесення на Землю!
      - Навiщо ви робите це, Ван? - поцiкавився Вадим Сергiйович. - Адже ясно, що Земля все одно не почує нас. Якщо до нас не доходять сигнали потужних земних радiопередавачiв, то як можна сподiватися, що до Землi дiйдуть сигнали нашої слабенької радiоустановки? Даремна праця!
      Ван Лун незворушно вiдповiв:
      - Я маю час. Там, на Землi, вдень i вночi вслухаються, чекають. Може, гадаю, бодай на кiлька секунд почують нас. Уже добре. Там турбуються. Нам не треба турбуватися: Земля в порядку. Ми знаємо це навiть без її сигналiв. Земля ж не знає, що з нами. Турбується дедалi бiльше. Вважаю, слiд пробувати.
      - Так, ви маєте рацiю, - погодився Сокiл. - Навiть одне-два слова, якi на Землi почули б вiд нас, заспокоїли б Батькiвщину. Правильно, Ван, пробачте, не додумав!
      Це буває дуже рiдко, щоб Вадим Сергiйович отак мирно i покiрливо погодився, коли чує заперечення. Але Ван Лун, певна рiч, мiркує вiрно.
      А Микола Петрович - залiзна людина! Я б на його мiсцi давно вже не витримала. Проте я ще не писала нiчого про це.
      Зараз поясню все.
      Ми маємо ще один спосiб дати про себе звiстку на далеку рiдну Землю. Я вже згадувала, що на астропланi є малесенькi поштовi ракети. За планом роботи експедицiї - першу поштову ракету ми мусимо вiдправити з документами, фото-i кiноплiвкою, записами й листами на Землю на сотий день подорожi. I Микола Петрович нiзащо не хоче порушити цей план. А як же на Землi зрадiли б нашiй поштовiй ракетi! Особливо тепер, пiсля того, як обiрвався радiозв'язок i його нiяк не щастить поновити...
      Коли я довiдалась про поштовi ракети, то дуже здивувалась. Справдi, як це можна так нацiлити маленьку ракетку, вiдправлену з астроплана, щоб вона знайшла в мiжпланетному просторi далеку Землю, яка наче загубилася у великому Всесвiтi?.. Адже ми не зможемо виправляти її курс на вiдстанi, в нас немає таких складних приладiв. Та й з Землi її не побачиш, вона крихiтна, всього близько трьох метрiв завдовжки. Мабуть, поштову ракету могли б намацати у просторi радiолокатори,- але цьому напевно завадить усе той самий набридливий потiк космiчного промiння...
      Я подiлилася своїми побоюваннями з Вадимом Сергiйовичем. Сокiл пояснив менi:
      - Природно, Галиночко, тут є велика доля риску. Але я особисто певний, що поштова ракета долетить до Землi.
      - Чому?
      - Та ось чому. Насамперед, їй буде наданий по можливостi найточнiший напрямок. Це зробити не важко. Потiм, ракета полетить не довгим елiпсом, а значно коротшим маршрутом, майже прямо на Землю. її маса невеличка, вона може витрачати вiдносно мало палива. Швидкiсть її, зрозумiло, буде також дуже малою, бо вона полетить у бiк, протилежний нашому руховi. Але щойно вона вiдiрветься вiд нас, щойно пролетить невеличку частину шляху, - ракета потрапить до зони притягання Землi, i це буде скеровувати її подальший полiт. А як тiльки ракета вийде за межi потужного потоку космiчного промiння, її зразу ж таки намацають земнi радiолокатори i почнуть нею керувати так, щоб вона потрапила саме туди, де на неї чекатимуть. Навiть бiльше того, її направлять, наскiльки я пам'ятаю, у Чорне море, щоб опiр води загальмував її швидкiсть i щоб ракета не розбилась об поверхню Землi. А з моря вона завжди вирине, бо пiсля того, як буде витрачене її паливо, вона стане втроє легшою вiд води. Розумiєте?
      Мабуть, усе це так. Втiм, коли я думаю про величезну вiдстань, яку мусить пролетiти малесенька ракета, щоб досягти Землi, - в мене якось паморочиться в головi i я нiчого вже не можу уявити собi ясно...
      Так-от, Микола Петрович категорично вiдмовився вiдправляти першу поштову ракету ранiше намiченого за планом строку. Тут нiчого не поробиш, вiн керiвник експедицiї, його слово - закон. I ми терпляче чекаємо, тим бiльше що й взагалi до пуску першої ракети за планом тепер уже лишилося небагато часу, всього кiлька днiв. Перший етап нашого шляху кiнчається.
      Венера сяє на чорному небозводi як нiколи ранiше. Вибух вулкана давно вже закiнчився - i вся поверхня темної частини планети знову стала однаково попелястою. Чекаючи дня пуску першої поштової ракети, ми весь час повертаємось до однiєї найпекучiшої теми розмов - вiдсутностi радiозв'язку з Землею.
      Сьогоднi пiсля снiданку Ван Лун вирiшив провести ще один експеримент з радiоустановкою астроплана, яка мiститься в навiгаторськiй рубцi. Вiн попросив мене взяти запасний радiоприймач (такий самий, як i в радiоустановцi) i розташуватися з ним бiля самої задньої стiнки центральної каюти. Я мусила уважно слухати передачу Ван Луна i вiдзначати змiни чутностi. А вiн буде поступово зменшувати потужнiсть передавача - з тим щоб встановити, коли ця сама потужнiсть так зменшиться, що я перестану чути його передачу на цiй маленькiй вiдстанi. Шляхом якихось складних i малозрозумiлих менi обчислень Ван Лун потiм встановить, як далеко можуть поширюватися сигнали нашого передавача в мiжпланетному просторi, аж доки їх не заглушить i остаточно не викривить потiк космiчного промiння.
      Ми взяли запасний приймач на складi, i я влаштувалася з ним у центральнiй каютi. Ван Лун подався в навiгаторську рубку до передавача, а я настроїла приймач якнайточнiше на його хвилю, - ту саму, до речi, на якiй працювала завжди i Земля, надсилаючи нам свої сигнали. Тiльки тепер вони не доходили до нас, застрявали у павутиннi космiчних променiв.
      Спочатку я добре чула голос Ван Луна, хоч i на такiй мiзернiй вiдстанi в навушниках сильно трiщало. Потiм Ван Лун почав зменшувати потужнiсть передавача. I одразу його голос почав слабшати: менi здавалося, що вiн тонув у трiскотiннi розрядiв. Я акуратно вiдзначала за секундомiром, як слабшала чутнiсть. Ось голос Ван Луна вже ледь-ледь долинає до мене в навушниках, я насилу можу розiбрати окремi слова. Мабуть, далi немає рацiї слухати.
      Все ж таки я ще раз пiдправила верньєри настроювання, щоб воно було якомога точнiшим, i вирiшила слухати доти, доки голос Ван Луна не зникне остаточно. А вiн терпляче подавав сигнали, повторюючи однi й тi ж самi слова, якi ледве чутно долинали до мене в навушниках:
      - Алло... алло... говорить... "Венера-1"... слухайте... алло... алло... говорить... "Венера-1"... слухайте...
      Цей голос то зовсiм зникав, то слабо-слабо виникав знову, немов проштовхуючись крiзь трiскотiння космiчних променiв.
      - Алло... алло... слухайте... слухайте... слухайте нас, "Венера-1"... слухайте, слухайте... "Венера-1", говорить Земля... слухайте... слухайте нас...
      Що за дивнi жарти? Чому це Ван Лун заговорив так, немов це слова Землi? I чому його голос почав звучати по-iншому, немов став зовсiм не тим? Так, так, голос дуже змiнився, це добре помiтно, незважаючи навiть на гуркiт розрядiв. Що таке?..
      - Слухайте, слухайте, "Венера-1", говорить Земля... Говорить Земля!.. Алло, Земля викликає "Венеру-1"!..
      Ой, чи не збожеволiла я? Може статися, це знову якийсь пiдступний вплив космiчного промiння, адже я зараз не в тiнi, не лiд укриттям з свинцевих аркушiв. Але це ж не голос Ван Луна, а зовсiм iнший, невже... невже це Земля?
      - Галю, люба, що з вами? Ви раптом так зблiдли. Прямо на себе не схожi! Що таке?
      До мене пiдiйшов стурбований Микола Петрович. Вiд хвилювання в мене наче язик вiдняло, я нiчого не могла вiдповiсти. Замiсть того я подала йому другу пару навушникiв вiд приймача. Микола Петрович поглянув на мене здивовано i навiть з якимсь побоюванням: мабуть, вiн i справдi подумав, що я марю пiд впливом космiчного промiння! Але вiн узяв навушники i одягнув їх, прислухався. Тепер уже я дивилася на нього зi страхом: а що, коли менi й справдi тiльки почувся голос Землi? Що, коли дiйсно це наслiдок якогось нервового збудження через космiчне промiння?..
      Але ось на напруженому обличчi Миколи Петровича з'явився вираз безмежного здивування. Обома руками вiн щiльнiше притиснув до голови навушники. Вiн жадiбно слухав. Значить, менi не здалось, що я чула Землю?.. Нi, звичайно, нi! От я i зараз чую:
      - Слухайте, слухайте нас, "Венера-1"! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте нас, слухайте нас! Дуже турбуємося про вас. Пiсля обриву радiозв'язку деякий час тримали вас у полi зору радiолокаторiв... Слухайте нас, "Венера-1"! Потiм вiдмовили й радiолокатори. Намагання вiдшукати вас за допомогою потужних телескопiв не дали успiху. Слухайте нас, "Венера-1"! Сповiстiть про ваш стан, самопочуття, курс. Говорить круглодобовий потужний передавач "Земля"! Чи чуєте нас, "Венера-1"?.. Якщо чуєте, вiдправляйте поштову ракету на Землю з докладним повiдомленням про вашi справи. Слухайте, слухайте нас, "Венера-1"! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте, слухайте, вiдповiдайте! Дуже турбуємося про вас...
      Передавач Землi повторював весь час одне й те ж саме повiдомлення. Адже там, на Батькiвщинi, не знали, чи почули ми його. I диктор повторював без кiнця тi ж самi слова заклику до нас. Турботлива, рiдна радянська Батькiвщина не забувала про нас! А ми з Миколою Петровичем не вiдривалися вiд навушникiв i слухали, слухали, як причарованi, милий голос Землi. Тепер нам було однаково, що саме вiн говорив, важливо було слухати, слухати далеку i в той же час таку близьку нашому серцю Землю!..
      - Що слухаєте? Зрозумiти не можна! Давно вже виключив передавач, нагадаю, - здивовано сказав Ван Лун, з'являючись у каютi i наближаючись до нас.
      Замiсть вiдповiдi Микола Петрович зняв навушники i простягнув їх Ван Луновi. Той недовiрливо взяв, одягнув i... Я нiколи ще не бачила Ван Луна таким збентеженим i зрадiлим. Вiн вiдкрив рот i знову закрив його, конвульсивно ковтнув i застиг на мiсцi, почувши голос Землi. Його рука схопила моє плече i стиснула його.
      - Ой, товаришу Ван Лун, менi боляче!
      Ван Лун не чув мене. А Микола Петрович уже наказував:
      - Вадиме, Ван Лун, готуйте листи i матерiали! Я зараз зберу записи i закiнчу коротку доповiдь. За годину будемо вiдправляти поштову ракету.
      Яке це щастя, яка радiсть - слухати далекий голос рiдної Радянської країни! Батькiвщино, дорога наша Батькiвщино! Чи знаєш ти, як ми любимо тебе? Чи знаєш ти, якими мiцними, енергiйними, такими, що не бояться нiкого й нiчого, стали ми одразу, щойно почули твiй турботливий голос?.. Твiй голос - це значить, що ми знову разом з тобою, ми не вiдiрванi вiд тебе, рiдна! Говори, говори ще далi, милий голос Землi! Говори, ми готовi слухати без кiнця!
      А голос у навушниках повторював все одне й те ж саме повiдомлення. Вiн звучав нiби спокiйно, розмiрено; але в цьому спокiйному i чiткому голосi вiдчувалася тривога. Та й як не тривожитися, якщо там, на Землi, вже стiльки часу нiчого не знають про нас. Говори, рiдний, милий голос Землi, говори, голос Батькiвщини!..
      Ван Лун, Сокiл i я пройшли до складу, де лежала поштова ракета. Це була блискуча металева сигара три метри завдовжки, зроблена з того ж самого супертитану, як i вест наш астроплан. Та вона i за формою нагадувала його: така ж довга, витягнута, гостроноса, з маленькими крильцята ми в заднiй частинi корпусу. Але на її крильцятах не булi додаткових ракетних двигунiв. Поштова ракета мала тiльки один, центральний, двигун з отвором на хвостi. Вона була повнiстю заряджена атомiтом, лишалося тiльки вкласти в неї вантаж i вiдправити.
      Вадим Сергiйович викрутив гвинти на боцi ракети i вiдкрив невеличкi дверцята:
      - Готово, Миколо Петровичу!
      Уважний i зосереджений Микола Петрович, який приєднався тим часом до нас, принiс з собою великий пакет: адже записи i донесення на Землю давно вже були готовi! Вiн пильно оглянув ракету: все було в порядку. I тут я наважилася на те, про що давно хотiла попросити.
      - Миколо Петровичу, - звернулась я до нього, - дозвольте менi...
      - Що саме, Галю?
      - Вiдправити i мого листа також... вiн маленький... менi дуже хочеться заспокоїти маму...
      Лагiдна посмiшка освiтила обличчя Миколи Петровича.
      - А я вже дивувався: i чому це Галя нiчого не говорить про лист додому? Почав було думати, що ви забули про маму.
      - Ой, Миколо Петровичу, що ви кажете! Значить, можна? Я зараз!
      Звичайно, мiй лист також був давно готовий. От що я написала в ньому:
      "Мила моя, дорога мамусю! Не сердься на свою навiжену
      дочку! Я знаю i розумiю, що зробила дуже погано, приховавши вiд
      тебе свої намiри. Мамуню, прости мене! Адже ж тепер все
      благополучно, i ми незабаром долетимо до Венери. I ще, мила
      мамусю, знай, що всi в астропланi до мене дуже добре ставляться
      i я намагаюсь бути корисною. В мене вже є свої обов'язки, i я
      навiть зробила деякi маленькi вiдкриття. Тобi не доведеться
      червонiти за мене, мамуню! А з Венери я привезу тобi
      надзвичайнi подарунки, ось побачиш. Ще раз, не сердься, мамусю,
      а частiше дивися на Венеру в твiй великий телескоп. Коли ти
      одержиш цього листа, Галинка буде вже на нiй. Мiцно-мiцно тебе
      цiлую.
      Твоя Галя".
      Мого листа було покладено разом з великим пакетом i iншими листами на Землю. Вадим Сергiйович знову пригвинтив дверцята поштової ракети.
      - Ну, будемо вiдправляти, - розпорядився Микола Петрович. - Одягаймося, Вадиме!
      Вони одягли скафандри. А тодi Микола Петрович натиснув кнопку керування пiдйомником, на якому лежала поштова ракета, - i металева платформа з нею повiльно почала пiдiйматися вгору через великий люк, що вiдчинявся перед нею в стелi складу.
      Микола Петрович, простеживши, як дверi люка знову зачинилися, подав знак Вадимовi Сергiйовичу - i вони обидва вирушили назовнi, як звичайно, через шлюзовi люки.
      А ще за кiлька хвилин ми з Ван Луном вiдчули ледве помiтний поштовх. Поштова ракета вiдiрвалася вiд астроплана i полинула на Землю.
      Дзеркало телескопа у нас уже було повернуте туди, куди мусив летiти космiчний листоноша. I ми з Ван Луном побачили вогняну хмарку, що швидко вiддалялась вiд нас: це працював ракетний двигун нашого листоношi. Лише кiлька секунд - i хмаринка зникла, розтанула. Все! I тiльки голос диктора Землi в навушниках все ще нагадував нам про надзвичайну подiю. Iнодi цей голос майже зникав, iнодi його було чути краще. Ми слухали все тi ж самi слова i радiсно поглядали один на одного.
      ...Вже вкладаючись спати (я, як i ранiше, сплю прямо в повiтрi, тiльки прив'язуюсь до стiнки пiд свинцевими аркушами, - i це дуже зручно!), я спитала Сокола, який цiєї ночi вiдбував вахту:
      - Вадиме Сергiйовичу, розкажiть, будь ласка, як ви вiдправляли поштову ракету i як ви самi не вiдiрвалися вiд корабля: адже один лише крок... брр, менi страшно думати, що можна було залишитися там, зовнi, у холодному, мертвому просторi... а наш астроплан мчить так швидко, хiба його потiм доженеш? Розкажiть про вiдправлення ракети!
      У нашiй каютi панувала сутiнь, але з тону, яким вiдповiдав менi Сокiл, я зрозумiла, що вiн посмiхається.
      - Нiчого особливого, Галю. Коли ми вийшли на палубу астроплана, поштова ракета вже лежала там, на своїй платформi, мiж розчиненими дверима вантажного люка, наче в колисцi. Ну, ми встановили її в потрiбному напрямi, як показав Микола Петрович. Потiм включили її двигун, а самi вiдiйшли вбiк. I вона майже одразу рвонулася i полетiла назад, до Землi. Тiльки i всього.
      Я була незадоволена. Така важлива подiя - а вiн так сухо розповiв про неї! Проте Вадим Сергiйович, трохи помовчавши, додав, нiби розмiрковуючи вголос:
      - Нi, мабуть, не все. Мушу сказати, Галиночко, що менi й справдi стало не по собi, коли поштова ракета викинула з своєї дюзи розпечену хмарку газiв. Ми стояли, як я вже сказав, осторонь. I все ж таки мене трохи штовхнуло. Я вiдчув, що мене вiдносить вбiк вiд астроплана. Немов щось тягне в простiр. I не те, щоб я падав, нi, не так. А немовби вiдпливаю, вiдносить мене повiльною, проте мiцною течiєю... i схопитися нема за що, i пливти нема в чому... це тобi не вода, а порожнеча! Це було, правда, страшнувате вiдчуття. Власне кажучи, нiчого небезпечного, - вiв вiн далi, нiби виправдовуючись, - адже ми з Миколою Петровичем зачепилися тонкими тросами за гачки бiля верхнього люка, отож нам нiщо не загрожувало. Та, крiм того, мусило вплинути i власне притягнення астроплана, яке обов'язково потягло б мене назад, до корпусу астроплана. Все це я розумiв. Але, як я тепер добре бачу, можна ясно розумiти розумом i все ж таки пiддаватися емоцiйним вiдчуттям, особливо, коли вони незвичнi... Так, мабуть, я довго пам'ятатиму цю хвилину!
      Дивно, але цього разу навiть насмiшкуватий Ван Лун не вiдгукнувся яким-небудь жартом. Вiн задумливо сказав:
      - Думаю, це правда. Людина - жива, вона багато вiдчуває. Розум не завжди зверху. Машина нiколи не боїться, людина може хвилюватися. Це так.
      Всi змовкли. А я уявила собi, що стою на корпусi астроплана, в темнiй порожнечi... навколо тiльки далекi холоднi зiрки... i от мене вiдносить убiк, i трос вiдчепився... i я лечу в чорний, безконечний простiр... i астроплан все далi й далi вiд мене... i я залишаюсь сама в цiй порожнечi... Нi, це надто страшно! Навiть пiт на лобi виступив! Краще думати про щось iнше. I я спитала Ван Луна: