Фортеця на Борисфені

Трохи поморочилися з драбинами. Вони були довгі, хисткі й не вміщувалися на валу між ровом і мурами. Розвернутися було ніде, тож доки кінець драбини переносили через рів, верх вже піднімали на мури. З валу осипалася земля й тихо шурхотіла у рів. Сулима жував кінець вуса: не вистачало, щоб якась каменюка зірвалася у рів. Але все обійшлося без шуму і швидко. Ось уже павлюківці зібралися на валу.

– Готово! – шепнув Кикошенко. – Драбини стоять. А курити ж хочеться – страх як! Півжиття б віддав за одну затяжку.

Сулима витяг шаблю й ступив до драбини.

– Е, ні, Йване, – хтось загородив йому дорогу, й по голосу отаман упізнав старого Нечуйвітра. – Ти лишайся для порядку внизу, а першим на мури дозволь піднятися найстаршому серед вас.

Сулима не встиг і відповісти, як Нечуйвітер вже опинився на драбині.

– За мною, хлопці! – подав голос Павлюк, і реєстровці, взявши шаблі в зуби, наче ті мурахи, один за одним подерлися драбинами. Драбини тихо порипували, чулося стримане дихання й сопіння багатьох людей… Сулима, жуючи кінчик вуса, прислухався. Павлюк уже мусить бути на мурах, а там тихо.

Зрештою Сулима не втерпів, узяв шаблю в зуби й поліз на мури, а за ним подалися Ярема і Гнат. Мури високі, драбини хисткі, під вагою ходять ходором, і долати височінь було нелегко. Та звичні до всього козаки лише перебирали щабель за щаблем. Ніхто не зупинявся, бо досить на мить затриматися, як той, хто ліз нижче, стукає головою в ноги попередньому.

Гнат уже був на самому вершечку, як зненацька на мурах, сполохавши тишу, бевкнув дзвін. Бевкнув лише раз і вмовк, наче хто його урвав, але сполох зчинено.

А на мурах в ту мить відбувалося ось що. Першим на стінах опинилися павлюківці на чолі з старим Нечуйвітром. Наткнувшись на сонну варту, козаки беззвучно її покололи й подалися по бастіонах. У фортеці, як і перше, було німо. Павлюківці нечутно неслися по стінах і кололи варту, котра спала де попало. Спершу таланило неймовірно. Павлюку аж не вірилось, що так легко й нечутно козаки опинилися на мурах. Вже Савран та Кикошенко збиралися на східцях, щоб спускатися у фортечний двір, як біля сигнального дзвона прокинувся вартівник, котрого в сум'ятті було й не вгледіти. Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стіни, але рука вартівника судорожно смикнулась, і дзвін сполошено бемкнув… І вмить розкололася ніч над фортецею. Та пізно. Стіни вже в руках козаків.

– Козаки! – на всю фортецю закричав Павлюк. – Спускайтеся у двір. Коліть! Рубайте німчуру! Наша взяла-а-а!..

Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стіни, але рука вартівника судорожно смикнулась, і дзвін сполошено бемкнув…

– За мною, запорожці! – загримів бас Кикошенка.

– Вперед, козаченьки! – десь у темряві кричав Савран.

– Сла-ва!..

У фортеці зчинилася паніка. Драгуни вибігали з хат, але годі було розібрати що-небудь в суцільній темряві, ґвалті, що вирував з усіх боків… По східцях у фортечний двір вже неслися козаки, стрибали драгунам на голови, кололи їх. Тільки спалахи від пістолів та рушниць на короткі, невловимі проміжки освітлювали колотнечу.

Сулима пробіг стіною, перестрибуючи через трупи вартівників, і швидко спустився у двір. Там, у темряві, клекотіла-бушувала кривава січа. Сулима з ходу врізався в ту круговерть. Жарке змагання було біля хат і землянок, де скупчилися драгуни, попід фортечними стінами.

Як навіжений, носився Остап Кикошенко, шабля так і миготіла в його дужих руках. Він уже встиг запалити люльку і тепер, стинаючи драгунам голови, жадібно смоктав свій смачний, як він любить казати, тютюнець. Мідна люлька так і пашіла в нього під носом, навсібіч сипались іскри, а Кикошенко рубав… По тому вогню з люльки його й знайшла ворожа куля. Падаючи, Кикошенко вигукнув:

– Фортецю взяли, люльку встиг посмоктати, можна й на той світ, коли не зумів на цьому розминутися з кулею…

Драгуни відступали в глухі закутки фортеці, вже й не сподіваючись на рятунок. Там їх і прикінчували козаки. Коли Сулима вскочив у комендантську, то побачив у кутку свічку, що блимала на долівці, а біля неї застиг високий худий вояка з шаблею в руках.

– Молитися зібрався? – кинувся до нього отаман. – Пізно. Не витрачай дарма часу на молитву, на тім світі сам побалакаєш з Богом.

– Я – комендант Кодацької фортеці французький дворянин Жан Маріон! – вигукнув вояка, схоплюючись на ноги. – Ви, запорожці, воюєте не за правилами. Я протестую! Ви вночі, як злодії, перелізли через мури й накинулись на сонних людей! Не по-лицарському нападати на сонних!

– Не по-лицарському, кажеш? – Сулима невідворотно насувався на коменданта, виставивши шаблю. – Ти прийшов наших людей вбивати, нашу волю топтати, виходить, по-лицарському?

Комендант з криком кинувся на Судиму з шаблею в руці, але Сулима, зробивши випад, легко вибив її з руки нападника.

– Відвоювався, німчура!

– Я не німець, я француз, – кричав Маріон, задкуючи до стіни.

– Ти – ворог мого народу!

Маріон кинувся до столу, схопив ніж і по саму колодочку загнав його собі в живіт.

– Хоч вмерти по-людському зумів, чужинський найманцю! – сказав Сулима і відвернувся.

– Він помер ще тоді, як прийшов сюди, – обізвався позаду Павлюк.

– Живий, сину? – кинувся до нього Сулима.

– Живий, батьку. Го-го, яка славна сьогодні була ніч!

Сулима й Павлюк вибігли з комендантської. Козаки вже палили смолоскипи, розмахували ними, вітаючи один одного з перемогою.

Розділ шостий

– Вставай, вставай, годі вилежуватися! – весело заторохтів Ярема, тільки-но Гнат розплющив очі. – Ну й обамбурили тебе по голові, замалим черепка не розтрощили. Я вже відро води на тебе вилив, доки ти очумався.

Гнат посміхнувся, до чого ж йому радісно було після запеклого нічного бою знову чути веселий голос Яреми.

– Голова ціла, заживе, як на собаці! – торохтів Ярема. – Зате фортеця наша! Всю залогу до ноги винищили. Не бувати більше ворогам на Дніпрі-Славуті!

– Слава Богу!

– Бог-то Богом, але й наші шаблі не гуляли!

– Вже ранок? – запитав Гнат зводячись, земля під ним хиталася й кудись пливла. І Ярема плив у жовтому колі. Гнат помацав потилицю, вона була липка і мокра. Заплющив очі, постояв так з хвилю, потім глянув на Ярему, чи не пливе той у жовтому колі? Але Ярема вже міцно стояв перед ним.

У фортечному дворі ще панував сірий ранковий морок. Пахтіло сирістю і ще чимось нудотливим, неприємним. Гнат зрозумів, що то запах крові. Вони йшли, переступаючи через трупи, котрі лежали всюди, де купками, де рідше, і Гнат намагався не дихати глибоко… Через кілька кроків наткнулися на Остапа Кикошенка. Отаман лежав на спині, лицем до неба, широко розкинувши могутні руки. Мертвий Кикошенко затискував у зубах свою нерозлучну люльку, що вже згасла назавжди… І Гнату здалося, що отаман ось-ось устане і почне призапрошувати, щоб попробували його смачного тютюнцю. Але отаман не встав, і вони пішли далі, придивляючись до вбитих. Між драгунами то там, то тут виднілися козацькі жупани.

А тим часом козаки виводили з льоху бранців. То було страшне видовисько. Виносили і живих, і мертвих. Хто сам рачкував, хто хитався, наче п'яний, безпомічно ловлячи поперед себе повітря кістлявими руками. Серед бранців чимало сліпих, котрим підземелля назавжди повиїдало очі. Виповзала каліч в струп'ї та виразках, торготіла кістками… Гнат з Яремою кинулися допомагати нещасним вибратися з могили на світ білий, ті їх обіймали, плакали та все кричали:

– Воля!.. Воля!.. Воля!..

– Виходьте, люди добрі, ви й справді віднині вільні! – озвався Сулима. – Ставайте під стіну, де сонечко, відігрівайтеся. Зараз вас напоять, нагодують і перев'яжуть.

Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, і Сулима від нього відсахнувся. Замість очей у Солодкого були дві глибокі й криваві ямки… Поводячи головою з боку в бік, Солодкий ніби до чогось прислухався.

– Іване… – зрештою глухо сказав він. – Це ти, отамане?

Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська Солодкого. Кілька тижнів тому то був високий широкоплечий здоров'як зі щоками, що так і бризкали червоним соком… І раптом перед Сулимою постав дід, у якого плечі згорбились і опустилися, щоки пожовтіли й запали, а вилиці різко випнулись, замість чорних живих очей – дві ями.

– Сулимо, – знову глухо мовив Солодкий. – Чому мовчиш? Адже, крім тебе, ніхто не міг узяти Кодака. Це ти… Чи, може, не впізнаєш мене, Хвеська Солодкого?

– Ти? – зрештою озвався Сулима, але з місця не зрушив. – Ось уже кого не гадав у цім льосі здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти опинився серед бранців? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв, що в ляхів ліпше ласки запобігати? То що ж трапилося з тобою?

– Води… – ледве повернув Хвесько розпухлим язиком і марно намагався облизати порепані, спечені губи. – Хоч краплиночку…

Йому влили в рот води, бо він уже не міг сам напитися, і сліпий лише тоді сяк-так оговтався.

– Не ласкаво ж тебе зустріли вороги, – похитав головою Сулима.

– Дайте закурити, – захрипів Хвесько, – тиждень тримали в льосі серед мертвяків. І живих, і мертвих в одній ямі. Води – і то не вимолиш. Катюги найсправжнісінькі! Виродки людські!

– Коли припекло, то й дійшло, – з жалем мовив Сулима. – Але якою ціною? Чи не занадто дорогою?

Хтось з козаків сунув Хвеську під посивілі (а були ж нещодавно чорні!) вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив її обома руками, жадібно затягнувся.

– Слухай, отамане, повідь мою, – сказав він, коли викурив люльку й перевів подих. – Я тобі все розкажу, як на сповіді. Може, іншим упомку буде, в науку.

І розповів…

Невдовзі по тому, як у нього побував Сулима і вони тоді гостро побалакали, Хвесько надумав таки довести своє. Бо твердо був переконаний, що йому, господарнику, нічого гризтися з панством, а ліпше ладиком вигідну з ними торгівлю повести. Тож для початку взяв бочку меду й повіз у Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чіпайте, а я – вас. Ви сидіть собі на Дніпрі, а я – у верхів'ях Нижньої Терси господарюватиму. Ось вам бочка запашного липневого меду для почину. А зійдемося – коней вам прижену, гурти худоби, хліба навезу… А ви мені злото…

І привіз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак.

Першим його стрів роз'їзний загін.

І марно Хвесько доводив, запевняв, божився і клявся, заприсягався сирою землею, що він з добрими намірами приїхав, що він не бажає загризатися з панами, а багне з ними торгувати і зиск мати, дарма… Його ніхто не слухав. Драгуни стягли з воза Солодкого і перш за все добряче побили, а потім погнали у фортецю. Там його допитував злий вояка, високий і худий. То був, як дізнався Хвесько, сам комендант фортеці. Він не повірив жодному слову невдахи-гендляра та його клятьбі. І дарма Хвесько знову і знову співав-виспівував на всі лади свою пісеньку, що він хоч і запорожець, але не бажає з панами ворогувати, бо не гультіпака-сірома, а господар. Тож хоче з панами вояками тихо-мирно жити і зиск з торгівлі мати. Бо він хоч і козак, але не якась там сірома, не ланець-обдертус, а можний господарник, статечна й урівноважена людина, має свою обладу і бажає з панами добре гендлювати…

І дарма Хвесько запевняв, що його мед найсолодший у світі, що він цю усладу дарує панам воякам для почину, а згодом прижене овець і пшенички підкине, коли треба… Комендант мовчав і сопів. Його маленьке личко починало жовтіти. Хвесько втямив, що це не віщує нічого доброго, і знову заходився вихваляти свій мед. Тоді комендант забажав, щоб він сам випив кухоль меду. Хвесько випив і довго цмакав: ах, який солодкий мед!

– Запорожець? – похмуро доскіпувався комендант.

– Запорожець, запорожець, – кивав головою Хвесько, – але не сірома-голота… Можна б сказати, завтрашній пан.

– Чого запорожець приїхав у фортецю? – запитав комендант.

– Та мед же привіз, – здивувався Хвесько, – я ж панові комендантові вже розтовкмачував… Бочку меду доставив для початку…

– Я питаю, чого ти приїхав у фортецю? – визвірився комендант і, перебивши Хвеськову пісню про торгівлю, закричав: – Ти приїхав, аби замазати нам очі своїм медом! Ти приїхав, аби розвідати фортецю.

Хвесько похолов…

– Ти нічого не побачиш у фортеці! – вигукнув комендант.

Останнє, що побачив Хвесько в своєму житті, це своїх оббілованих волів… Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на ньому м'ясо… А потім його, осліпленого, кинули у льох.

Сулима гнівно мовчав.

– Іване… – благально протягнув Хвесько. – Прости, Іване…

– Бог простить, – відповів Сулима.

– І ти прости, – благав Хвесько. – Куди ж мені тепер?

– Не знаю! – сказав Сулима. – Куди хочеш.

– Але ж я сліпий…

– Ти сам себе осліпив! – відрізав Сулима. – Ти осліп відтоді, як зрікся Січі й забагнув стати паном, а нас, козаків, волів бачити своїми наймитами…

– Бог мене покарав, – упалим голосом мовив Хвесько.

– Не роби з Бога злочинця! І не звалюй на нього свою вину! Ти сам у себе викрав сонце.

– Не йди… Не кидай мене, Іване, – Хвесько благально протяг руки. – Скажи мені, Йване, сонце є?

– Сонце світить мужнім! І чесним. Воно світить тому, хто хоче, щоб воно йому світило.

– Я хочу на Січ, Іване.

– Ти маєш своє господарство.

– Цур йому! Я хочу на Січ.

– Але ти забув туди дорогу.

– Я був колись козаком! – у відчаї вигукнув Хвесько. – Ми ж козакували колись разом, Йване. А потім я забув дорогу на Січ. І осліп. Збогарадься, Іване… До товариства хочу. Більше мені нікуди подітися, ніде сліпу голову прихилити.

– На Січ їхатимуть гінці і візьмуть тебе з собою, – сказав Сулима.

– Спасибі й на тім…

– Немає за що… Бувай!

На фортечних мурах сурмили перемогу. Козаки підкидали вгору шапки.

Сулима стояв і слухав, як сурми клекотіли про славу козацької зброї, як спалахували вони золотим вогнем на сонці.

– Іване…

Сулима оглянувся. Старий Нечуйвітер намагався звестися з землі. Вуса в нього були червоні. Тільки брови лишалися білими та оселедець, як і раніше, сріблився… Кинувся до нього Сулима, підняв старого, але Нечуйвітер не міг уже стояти, і Сулима посадив його, притуливши спиною до каменя.

– Не розминувсь я з кулею, – сказав Нечуйвітер хрипло і важко, а в горлі в нього забулькало. – Стрілись ми на одній дорозі, тісно нам вдвох було…

– Яремо, води! – крикнув Сулима.

– Може, у фортеці обмаль води, то я вже й так обійдуся, – кволо мовив Нечуйвітер. – На тім світі вже нап'юся мертвої…

– Батьку, за фортецею ж Дніпро…

Ярема приніс воду в тріснутому горщику, Нечуйвітер довго і жадібно пив, розливаючи воду собі на вуса, і вода стікала йому на груди вже рожевою…

– Відкозакував я своє, – якось вибачливо мовив старий. – Відмолодикував і відстрибав… Але на тому світі ще покозакую. – Передихнувши, запитав: – Чи є на тім світі козацька Січ?

– Мабуть, є, батьку.

– Тоді й помирати легше. – Нечуйвітер ворухнувся, і тихий стогін зірвався з його спечених уст. – А бий тебе лиха, вже й стогну. А раніше ж – ого-го! Здоровий був як бик. Мішок у зубах носив. Візьму зубами мішок за зав'язку і пру його. А тепер ось, бачиш, стогну і встати не можу від якоїсь поганської кулі.

– Ой, батьку… – тільки й мовив Сулима, – доживали б свій вік при Січі.

– Тіпун тобі на язик! – аж сіпнувся старий козак. – Та я вдячний долі, що послала мені смерть не на лаві від старості, а в полі та з шаблею в руках, як і подобає лицарю. – Вмовк, збираючись з силами, а тоді кволо запитав: – Ніби десь сокири цюкають?

– То для Кикошенка та його побратимів домовини тешуть.

– Тоді за одним рипом хай і для мене готують. Щоб двічі людям голови не морочити та від діла не відволікати, – сказав старий.

– Спасибі вам, батьку, за все, – прошепотів Сулима.

– Одним «спасибі» не відбудешся, – спробував було посміхнутися Нечуйвітер. – Є в мене до тебе прохання, Йване. До сходу сонця дотягнув я… А далі… Змоги нема. Подивився, як сонце сходить, і досить. То прошу тебе, сину, виконай мою останню волю: дай пістоля.

Сулима відсахнувся…

– Бач, який лякливий, а ще отаман, – Нечуйвітер простягнув стару, висохлу руку, всю в зморшках. – В правицю мою вклади пістоля, Йване. Бачиш, який я немічний зробився, прямо смішно. Тепер ось пістоля не здужаю взяти. Вклади його мені в правицю…

– Вкладу, батьку, – озвався Сулима, але з місця не зрушив.

– Чого ж ти баришся? – з докором мовив старий козак. – Хочеш почути, як стогнатиме Нечуйвітер? Запаморочиться в голові – і застогну. Зовсім буде не по-козацькому. А жити мені все одно не довго зосталося… – Передихнув, збираючись з силами. – Пістоль у тебе за поясом. Подивись, чи він з кулею, і дай мені його в руку.

Сулима витяг пістоль, поцілував його і поклав у правицю козака.

– Спасибі вам, батьку, за службу вашу лицарську. – Сулима поцілував старого в губи. – Прощайте, батьку! Не поминайте лихом!

– Заспівай мені пісню… – попрохав Нечуйвітер. – Нашу пісню, вкраїнську. З рідною піснею і смерть легша.

Сулима, схилившись над старим козаком, тихо заспівав:

Ой на горі вогонь горить,

Під горою козак лежить,

Порубаний, достріляний,

Китайкою покриваний…

Розділ сьомий

Звістка про те, що запорожці захопили Кодак і мають перетворити його на власну фортецю, швидко облетіла не лише Україну, а й Польщу. Магнатство занепокоїлось: а що коли Кодак – то лише початок? Повстання неминуче, якщо від Кодака запорожці підуть на Україну. А тут ще й коронне військо як повіялось по весні в Прибалтику, то й досі там воловодиться. І магнатство розхвилювалося не на жарт. Де взяти силу, котра б повернула їм втрачену фортецю на Дніпрі і запобігла новому повстанню?

Шляхта втратила сон.

У Барі, резиденції коронного гетьмана Речі Посполитої, сидів воєвода Адам Кисіль, один з найбагатших магнатів Польщі. Він тимчасово заступав коронного гетьмана, до нього й посунула стривожена шляхта, вимагаючи, аби запорожці були негайно вигнані з Кодака. Та заступник коронного не мав ніякого війська і почував себе, як на бочці з порохом. Але панічний страх не був притаманний Адаму Кисілю. Це був хитрий і врівноважений політик, котрий менше всього був схильний загрібати жар власними руками. І тим більше руками шляхти.

– Прошу панство ясновельможне не хвилюватися, жар будуть загрібати не білі, а чорні руки, – ласкаво виспівував він переляканій шляхті, і його великий лисий череп врочисто блищав, наче мармуровий. – Отож нацькуємо українців на самих же українців. Одні українці захопили Кодак, інші українці повернуть його нам, та ще й у придачу піднесуть голови своїх братів. У цьому наше спасіння. Тільки в цьому!

– Проше, пане воєводо, але то давно відомо, що реєстровцям довіряти – все одно що вовками орати!

– Але відомо також, що й вовки іноді собаками стають, – лагідно посміхався Адам Кисіль, погладжуючи густу довгу бороду. – У нас немає вибору: або реєстровці, або пропали. З їхньою старшиною я зумів побалакати як треба. Не всі ж у них Павлюки, знайдуться й іуди! А в нас – тридцять срібняків…

У Бар, до заступника коронного гетьмана, були спішно викликані гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович з старшинами Іляшем Караїмовичем (на нього найбільші надії покладав воєвода), Сидором Лелекою, Дмитром Джевагою та Семеном Хваленком.

Чекаючи гетьмана та старшин у замковій залі, доки вони хоч дорожню пилюку з себе пообтрушують, Адам Кисіль зручніше вмостився в м'якому кріслі, склепив набряклі повіки й, погладжуючи бороду, поринув у свої думки… Зовні здавалося, що воєвода просто спить. Але то була омана. Він напружено мізкував, як повести себе з реєстровою старшиною та як її нацькувати на Кодак. Не вельми то привабливе діло – мати справу з іудами, але що вдієш, доводиться. Розумів, що не всі реєстровці однаковісінькі, тут їх одним квачем не вимажеш. Трапляються серед них чесні й відважні, котрі не підуть супроти своїх, Сулими й Павлюка, але є поміж ними і зрадники, є й такі, що хитаються між двома таборами, а є такі, що не задумуючись, за золоті обіцянки що хочеш вчинять. Таких чимало, особливо серед старшин…

Звичайно, реєстровці формально перебувають на службі в короля Речі Посполитої, і він, як воєвода, та ще й сеймовий комісар в питаннях реєстру, міг просто веліти їм своєю владою йти на Кодак та виганяти звідти Судиму. Але… З того пива не буде дива, як кажуть на Україні. З примусу в такому делікатному ділі нічого не вийде. Старшина без вигоди не полізе під кулі.

Ні, треба діяти обіцянками, злотом і ласкою…

Серед усіх можних і вельможних Речі Посполитої чи не один лише Адам Кисіль відзначався витримкою, а щодо хитрості – не мав собі рівних серед панства. Він ніколи не гримав, не горлопанив, ба навіть голосу не підвищував. Завше ото дрімав у м'якому кріслі та густу бороду свою погладжував. Але те, що він задумував, рідко коли зривалося. Хитро й підступно діяв Кисіль, не шкодуючи слів на солодкі обіцянки… Ось і зараз. Шляхта вимагає негайної кари, крутих заходів вживати, багне вогнем випалювати хлопам груди… А сила де?.. От і доводиться хитрувати, терпляче плести свою павутину. Павлюк втік на Січ, шляхта розігналась було карати всіх реєстровців гамузом, Адам Кисіль запротестував:

– Карою ми лише поповнимо ряди Павлюка, – резонно доводив він. – Лють сліпа і не бачить далі свого носа. Не з мечем треба йти до реєстровців, а з сіткою, м'якенькою та міцненькою.

Звичайно, з реєстровою голотою панькатись – то зайве. А старшину треба задобрити, улестити, по горло трунком напоїти. Хай тоді спробує побрикати! Жадоба до наживи – ось уразливе місце старшини, котра спить і бачить себе у власних маєтках на одній нозі з великопольською шляхтою. Варт старшину й лоскотати за вразливе місце.

…Коли до зали обережно увійшов реєстровий гетьман Сава Кононович з старшиною, Адам Кисіль не полінувався схопитися з крісла й, трясучи бородою, швидким кроком податися назустріч гостям.

– Вітаю мужнє лицарство нашої славної Корони! – посміхнувся воєвода тією солодкою й облудною посмішкою, котру рідко хто міг байдуже витримати. – Радий, радий віншувати в Барі істинних мужів польської України. Мало ми бачимось, мало збираємось, а шкода!

Воєвода кожному по черзі потиснув руку і все повторяв, що він радий бачити дорогих гостей, та погладжував від задоволення свою бороду. Реєстровий гетьман Сава Кононович, низькорослий, але опасистий панок, аж млів від ласкавої зустрічі. Ще б пак! Як не вмлієш, коли така важна птаха, як Адам Кисіль, радісно й милостиво зустрічає реєстрову старшину. Наче рівний рівних! Давненько так магнатство не поводилося з старшиною реєстру. Всього довелось натерпітися від панства: і наруги, і зневаги. Ти до шляхти як до рівні підходиш, а вона до тебе як до хлопів… І ось перший добрий знак. Старшина від задоволення покручує вуса й сама у власних очах виростає, поважніє, ось-ось стане врівень з воєводою. Один лише полковник Сидір Лелека подумки іронізував: «Мабуть, пан воєвода почуває себе зовсім кепсько, коли так солодко перед нами виспівує».

Семен Хваленко, маленький кругленький старшина з рожевощоким пухлим лицем, з очима, що так і лестили воєводі, аж навшпиньках піднявся, аби в таку хвилину видатись і вищим, і поважнішим. Дмитро Джевага хоч і випнув широкі груди, але залишився таким, яким він був завжди: похмурим, непривітним, з важким, наче дубовим лицем, котре на всіх зиркало вороже й підозріло. Один лише Іляш Караїмович, високий і худий, чорний, як циган, з вузькими, трохи косими очима і різко випнутими вилицями та гострим хижим носом, зберігав цілковиту рівновагу і кам'яний вираз обличчя. По його гордій і незалежній поставі видно було, що ціну він собі знає.

– Прошу, прошу дорогих гостей сідати, – соловейком заливався воєвода. – Як поживаєте, панове? Чим похвалимося?

– Хвалити Бога, добре, – поважно озивається реєстровий гетьман. – На Україні тихо, і чернь покірна… – Спохватившись, додає: – Мовби…

– Ось у тім і річ, що мовби покірна, – ласкаво підхоплює Адам Кисіль і калатає в срібний дзвоник. З'являються слуги, вносять келихи з вином, ставлять їх на мармуровий столик і зникають за дверима. – Прошу дорогих гостей вгамувати спрагу. За що ж ми вип'ємо, панове?

Кононович збирався було відкрити рота, вже й кахикнув для статечності, та Семен Хваленко викотився наперед з розчервонілими щоками й тоненьким голосом проспівав:

– За його мосць ласкавого пана, вірного помагача коронного гетьмана, відважного воєводу, комісара і лицаря Адама Кисіля!

«Вискочив, як Пилип з конопель, – роздратовано подумав Караїмович. – І ми ж не ликом шиті, коли заступник гетьмана отак нам по губах медом маже. То задирали б хвости повище, а не спішили карка гнуть. Вломити карка чи хребет ми завжди встигнемо».

– Спасибі, спасибі, – тим часом розчулено дякував господар, чаркуючись з старшиною. – Але ви, пане Хваленко, переоцінили мою скромну особу. Мені аж лячно стало.

– Я такий! – гордовито вигукнув Хваленко. – Не боюся правду в очі різати! Що думаю, те й репіжу!

Сидір Лелека глузливо стулив тонкі губи, Караїмович скривився, тільки Сава Кононович цвів від задоволення. Джевага похмуро бовкнув:

– Не перевелись ще лицарі на білому світі!

– Я п'ю, панове, за Україну! – піднявши срібний келих, по-молодечому вигукнув воєвода. – Але не за ту хлопську Україну, котра бунтує і шкодить ойчизні. Я п'ю, панове, за польську Україну, коштовну перлину в нашій Короні.

Випили, старшина обережно поставила келихи на мармуровий столик і невдовзі задиміла люльками, напустивши цілу хмару сизого їдкого диму в голубу дзеркальну залу. І Марс, бог війни, статуя котрого стояла неподалік, аж носа зморщив і, здавалось, ось-ось пчихне від смердючого диму з старшинських кадильниць. Але воєвода суворо на нього поглянув, і Марс, як і перше, застиг в гордовитій і войовничій позі.

– Отже, панове, – ніби продовжував воєвода перервану розмову, – сотник Павлюк і досі гуляє непокараний на волі? Чи не здається вам, панове, що він надто довго вашу честь оханджує?

– Саме так ми й маракуємо, пане воєводо! – поспішно одповів Сава Кононович, і старшини поквапливо закивали головами. – Але ми неодмінно його схопимо і кинемо до ваших ніг. Це справа нашої честі, вашмосць!

– Паля справедливості не обмине зрадника! – дещо патетично вигукнув Семен Хваленко, котрий після того, як його в дитинстві куховарка грюкнула ополоником по голові, мав схильність до красномовства.

– Не сумніваюсь, панове, хоча його мосць пан круль дуже розгнівався, коли сотник реєстрового війська перебіг на бік запеклих ворогів Корони. Вчинок Павлюка ганьбить ваші жупани, панове.

Сава Кононович мимовільно зробив рух, наче хотів обтрусити свій жупан. Джевага переступив з ноги на ногу, похмуро пробасив:

– Вважайте Павлюка смертником!

Сидір Лелека промовчав.

– Хоч його мосць ясновельможний круль і розгнівався на вас, пане гетьмане… – звернувся Кисіль до Кононовича, і той, гикнувши, встав і почав біліти. – Сидіть, сидіть, пане гетьмане, – м'яко сказав йому господар, і гетьман сів, наче кілок проковтнувши. – Так ось, – продовжував воєвода, – хоч його мосць ясновельможний пан круль і розгнівався на вас… Та сядьте, гетьмане! – вже сердито крикнув Кисіль, побачивши, що гетьман знову зводиться і гикає. – Але я трохи пригасив гнів його мосці, запевнивши, що Павлюк – то є виняток, то є ложка дьогтю в солодкій бочці реєстрового меду.

– Істинно так! – квапно вигукнув Кононович. – Ми вірні слуги його мосці ясновельможного пана круля!

– І будемо такими до сирої могили! – похмуро пробасив Джевага.

– А ви що скажете, пане? – звернувся Кисіль до Лелеки.

– Я перебуваю на службі в короля! – невиразно відповів той.

– Гм… – недобре подивився на нього воєвода. – Безперечно, ми всі…

– Вірні пси його мосці ясновельможного пана круля! – вигукнув Сидір Хваленко.

– Собаці завжди й шана собача! – презирливо сказав Лелека.

Хваленко осікся з розкритим ротом, не знаючи, як реагувати на це, але на всяк випадок запобігливо глянув на воєводу.

– Але дехто намагається шкодити Короні, – вдаючи, що нічого не сталося, вів далі воєвода. – Звичайно, в сім'ї, як-то кажуть, не без виродка. На жаль, цих виродків стає все більше і більше. От і нещодавно я отримав неприємну вість: запорозькі лотри під орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю і перебили нашу найману залогу. Це велика шкода нашій дорогій ойчизні. Звісно, надійде час, і Корона вчинить із запорожцями так, як того вони заслужили. І тоді мир на Україні буде вічний… Ви чому посміхаєтесь, пане Лелеко?

– Я завжди посміхаюсь, пане воєводо, коли чую веселі речі, – відказав Лелека, гасячи єхидну посмішку.

– Довгий язичок часом вкорочує шию, – недвозначно натякнув Караїмович, а Кононович непомітно стусонув Лелеку під бік.

– Будемо сміятися, панове добродії, трохи пізніше! – з притиском мовив Кисіль. – А зараз мова йде про інше. Кодацька фортеця мусить бути відбита у запорожців і повернена Короні. І ви, вірні лицарі Корони, мусите це зробити.

– Бачите… е-е… найясніший воєводо… е-е… – обережно почав було реєстровий гетьман і від тої обережності гикнув. – Вибити запорожців з Кодака – то справа марудна й копітка. Кодак – фортеця преміцна, а запорожці хоч і лотри, а вояки відчайдушні.

– Та й чи згодяться реєстровці, – ввернув Караїмович. – Серед них є чимало таких, що ладні нам кулю в спину послати.

– Панове добродії, – приязно посміхнувся Адам Кисіль, – є й інші шляхи, як здобути фортецю. В лоб її, звісно, не легко взяти. Але…

– Але ті лотри, проше пана, скуштують наших шабель! – не втримавшись, Хваленко перебив воєводу і схопився за руків'я своєї шаблі. – Ми всі як один ринемося в бій!

– Не перцюй! – спокійно осадив його Караїмович. – Тут треба добряче помізкувати, що це нам буде коштувати.