Фортеця на Борисфені

Валентин Чемерис

Фортеця на Борисфені

Історичний роман

Книга перша

Обізвався серед Січі курінний Сулима

Не схотіли кляті ляхи

Попустити й трохи,

Щоб їздили в Січ бурлаки,

Та й через пороги, —

Спорудили над Кодаком

Город-кріпосницю,

Ще й прислали в Кодак військо

Чужу-чужаницю…

…Обізвався серед Січі

Курінний Сулима:

«Гей, давайте, хлопці, зварим

Вражим ляхам пива!»

Обізвавсь Павлюк-хорунжий:

«Допомоги дати!

Щоб ту лядську перепону

Нащент зруйнувати!»

Добре Павлюк та Сулима

Ляхів частували…

З народної думи

Пролог

Чого на Україні споконвіку бракувало, так це єдності. Силу мали, рішучості вистачало, зваги не позичали, самопожертвою вражали, а ось єдності катастрофічно й постійно не вистачало. Зате розбрат і чвари між своїми, як здавалось, ніде в світі рясніше й щедріше не родили – з року в рік, з віку в вік. Тож усі українські повстання, у яке б ми століття не заглянули, незмінно закінчувалися тим, чим вони, зрештою, і мусили закінчуватися, – великою кров'ю і тисячами молодецьких голів, які, злітаючи з плеч широких, перетворювались у звичайнісінькі черепи, так і не спромігшись вибороти волю, до якої іноді досить було зробити всього лише один-єдиний, хоч і рішучий, але останній крок. І нове повстання, що невдовзі визрівало й спалахувало від краю й до краю, вперто не зважало на невдачі попередньої спроби вирватися з ярма. Це ніби якесь прокляття, що постійно висіло над Україною з року в рік, з віку в вік, прирікаючи козаків на все нові й нові безплідні жертви та поразки.

І останнє – перед тими подіями, про які ми й поведемо мову, – повстання, що спалахнуло у 1625 році на Придніпров'ї, теж закінчилося – за крок від перемоги! – все тією ж, здавалося, вічною поразкою, що чорним сонцем спопеляла Україну. Історики засвідчують, що в повстанців, числом близько двадцяти тисяч, в рішучій битві біля Куруківського озера з військами коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського не вистачило не лише зброї та припасів, ай – головного – єдності.

«У їх таборі спалахнула боротьба між прихильниками угоди з панами й основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Від Жмайла (повстанського гетьмана) було відібрано булаву (подальша доля його невідома) і передано знову Михайлу Дорошенку. Другого дня Дорошенко з усією старшиною прибув до Конєцпольського й прийняв умови польської сторони».[1]

І підбитою птахою заквилила над Україною дума народна:

…Силу ж панів перебила

Голота бурлацька,

Та не хотіла водно стати

Старшина козацька…

Не минуло й чотирьох років, як підневільний люд, не витримавши утисків шляхти й магнатів та жорстокого насильства, що його чинили жовніри на Україні, повернувшись туди після закінчення польсько-шведської війни, знову – вже вкотре! – повстав. До нього невдовзі приєдналися і запорозькі козаки. У 1629 році вони обрали своїм гетьманом відважного ватажка Тараса Федоровича, відомого в історії під прізвищем Трясило. Вже в березні наступного року десятитисячне кінне і піше військо Трясила вирушило з Січі на волость. Повстанський гетьман в універсалі, зверненому до народу, закликав усіх піднятися проти гнобителів і вигнати шляхту з рідного краю. До нього приставали селяни, міщани, реєстрові козаки. В Черкасах було схоплено реєстрового гетьмана Чорного, а його старшина втекла до Корсуня під захист жовнірів. Коли в кінці березня повстанці підійшли до Корсуня, місто взялося за зброю. З вікон і горищ міщани стріляли в шляхту, реєстровці відразу ж перейшли на бік повстанців, а старшина з польськими офіцерами втекла у Бар – резиденцію коронного гетьмана. Не зважившись виступити проти народної бурі, коронний гетьман звернувся з відозвою до магнатів і шляхти українських воєводств:

«Прошу вас, моїх милостивих панів, котрі найближчі до цієї пожежі і вже раніше зазнали, що таке хлопське свавільство, добровільно прибути до війська його королівської милості, аби гасити цей вогонь хлопською кров'ю».

Як тільки Трясило вступив у Канів і Переяслав, повстання перекинулось і на Задніпрянщину. Зібравши шляхту, Конєцпольський вислав поперед себе загін коронного стражника Самуїла Лаща, котрий відзначався нечуваною жорстокістю, бо нищив, як писав львівський літописець, всіх, «был бы только Русин». Лащівці вирізали населення цілих містечок, як то сталося в Лисянці й Димері. Брати приступом Переяслав Конєцпольський, хоч його військо й мало краще озброєння та постачання, кращу кінноту й артилерію, не зважився. Почалися сутички. Однієї ночі в травні невеликий козацький загін проник в польський табір і напав на штаб Конєцпольського, який охороняла спеціально підібрана із шляхтичів з «найзнатніших» родин вартова хоругва – Золота рота. Повстанці вирубали її до ноги.

З кожною сутичкою все рідшали й рідшали ряди коронного війська, аж доки в кінці травня не було завдано йому нищівного удару, під час якого жовнірів і шляхти полягло більше (свідчення очевидця), ніж за всю польсько-шведську війну. Втративши більше десяти тисяч жовнірів та шляхти, Конєцпольський втратив і віру в перемогу.

А далі… все повернулося на круги своя.

«Під Переяславом перемога схилилася на бік повстанців. Але вони не змогли закріпити її. Причиною цього були, як і під час попередніх повстань, суперечності в їхньому таборі. Старшина й частина реєстровців вимагали угоди з панами. Їм вдалося усунути Тараса Федоровича від гетьманства й поставити на його місце свою людину – А. Конашевича-Бута. Тарас Федорович з десятьма тисячами козаків, противників угоди, відійшов на Запоріжжя. 29 травня, уже без них, було укладено компромісний договір».[2]

Що призвідцями всіх бунтів і повстань на Україні були запорожці, шляхта добре розуміла. Не маючи змоги за одним махом розквитатися з січовою вольницею, панство відразу ж після придушення повстання Тараса Трясила вирішило одгородити Січ від України. Особливо на цьому наполягало магнатство і шляхта Східної України, з чиїх володінь селяни цілими гуртами втікали на Запоріжжя. У 1635 році на сеймі, що зібрався у Варшаві, магнатство вимагало спорудити фортецю на Дніпрі і поставити у ній надійну залогу з піхоти й кінноти. А вже тоді й почати вгамування січовиків. Хлопи, пся крев, втікають з маєстатів на Січ, вже й шлях собі понад Дніпром вторували. Фортеця ж перетне збіглим ланцям шлях до волі. Січ, не маючи свіжого поповнення, невдовзі й захиріє. Згодом можна збудувати ще одну фортецю, але вже ближче до Січі, потім ще і ще… Поступово й невблаганно оточуючи запорожців фортецями й залогами, можна й задушити волю у її ж власному гнізді.

Сейм ухвалив: доручити коронному гетьману Конєцпольському звести фортецю на Дніпрі якомога швидше і поселити в ній надійну залогу. На будівництво виділили сто тисяч злотих, і, щойно повесніло, коронний гетьман прибув у Наддніпрянщину. Будувати фортецю мав інженер, француз за походженням Гійом де Боплан. Взагалі, його справжнє прізвище Левассер, додаток «де Боплан» походить від назви одного з володінь Гійома Левассера, але так уже сталося, що в історію він увійшов як Боплан.

Народився Гійом Левассер де Боплан 1600 року в Нормандії, з молодих літ служив у вітчизняному війську, побував у Вест-Індії (Центральній Америці), а з кінця 1630 і до 1647 року, як найманий інженер-фахівець, перебував на службі в польському війську, що стояло на Україні. Він споруджував укріплення в Барі на Поділлі, фортеці у Бродах на Львівщині і, зрештою, на березі річки Борисфен, «званої в народі Ніпр, чи Дніпр», – тобто Кодацьку. Всі фортеці, як зазначають історики, мали стати опорними пунктами панування польських магнатів на Україні. Служив Боплан у війську коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського, з ним і прибув до Кодацького порога. Та коли б французький військовий інженер, котрий перебував на службі в Речі Посполитій, тільки будував фортеці на Україні, то навряд чи ми й згадували б його. А він – звичайний військовий інженер, найманець чужої держави – навічно увійшов в історію України, більше того – зажив слави серед сучасників і нащадків як на Україні, так і у Франції. І все це завдяки своїй книзі «Опис України, кількох провінцій королівства польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансильванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн», – така повна (в дусі тих часів) назва праці Боплана, вперше виданої в Руані 1651 року.

Сімнадцять років Бопланового життя минуло на Україні. Будуючи фортеці – заради заробітку, – аби польське ясновельможне панство ще міцніше вкорінювалось на Україні, інженер-найманець не лише складав карти України, а й рік за роком спостерігав за підневільним (Боплан, до речі, сам зазнавав утисків від шляхти, якій вірно служив) життям місцевого люду, його звичаями, віруваннями, боротьбою з своїми поневолювачами та все побачене й почуте занотовував до потаємних своїх записників, що згодом і склали його знаменитий «Опис України…». Життя в Україні підневільних селян було жахливим, адже вони, як свідчить Боплан, «змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але й це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям: такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжани на галері. Таке рабство є причиною того, що багато селян тікає, а найвідважніші з них подаються на Запоріжжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені».

Цікавився він і життям, побутом та військовими походами незвичайних людей, котрих доти не зустрічав у своєму житті, хоч і попоїздив чимало, званих запорозькими козаками. Описуючи Україну, дивуючись з того, що «на ярмарках продають димарі для печей, у нас це викликало б сміх так само, як і спосіб приготування у них м'ясних страв, їхні весілля та інші церемонії, про що говоритимемо далі», Боплан з великою симпатією скаже про Україну: «Однак саме звідсіль пішов той благородний люд, який називається нині запорозькими козаками і котрий протягом стількох уже літ заселяє різні місця уздовж Дніпра і в суміжних землях».

Це писав письменник Боплан, а військовий інженер Боплан все робив для того, аби приборкати той благородний люд, – для цього і за Кодацьку фортецю взявся. Місце для неї вибрали серед Дикого Поля, за чотири сотні миль по Дніпру від Києва, на правому березі, де річка робить поворот на південний захід, біля першого порога, званого Кодацьким, тож і фортецю назвали теж Кодацькою. В гирлі Самари – «святої козацької ріки», – як зазначає Боплан, – брали ліс для фортеці. Будівництво велося в тому місці, де над водою здіймалася стрімка скеля, з якої зручно було оглядати і прострілювати навколишню місцевість. Селяни, схоплені жовнірами коронного гетьмана, полонені татари та солдати-найманці на початку літа 1635 року закінчили фортифікаційні споруди. Замок звели з дерева і забудували його землею. Сама фортеця являла собою чотирикутник, зовні на південь виступали два півбастіони. З півдня, сходу і заходу фортецю оточував глибокий рів – як прірва. В його дно закопали гострі дубові палі. Північний мур захищав крутий берег, з південного боку, зі степу, розкидали на великій відстані кам'яні й металеві гостроконечники, аби не могла пройти ворожа кіннота. А ще фортецю оточував з боку степів високий вал насипної землі, що починався відразу ж за ровом і з-за якого ледве виднілися дахи замкових будівель.

Для козаків та фортеця – що скалка в оці. Сівши на Кодаці, майже перед дверима Січі, магнати перерізали пуповину, що зв'язувала січову вольницю з Україною. Спробуй тепер проскочити непоміченим через пороги. Загони драгунів день по дню нишпорили степами навколо Кодака, виловлювали втікачів на дорогах, підстерігали на Дніпрі і запроторювали їх у підземні нори фортеці. Частину бранців карали смертю, більшість забивали в кайдани і відправляли на каторжні роботи в численні маєтки коронного гетьмана.

Розуміли запорожці й інше. Укріпившись на Кодаці, шляхетне панство, безперечно, забагне з часом ще ближче підсусідитись до Січі. Кодак – то лише початок наступу на запорозьку вольницю. Не зруйнуєш його – лиха не обберешся. Тож тільки-но закінчилося будівництво й коронний гетьман пішов з військом у Польщу, як занепокоєне січове козацтво почало збирати охочих «викурити ляхів з Кодака». Потрібен був призвідець, отаман.

Першим, як свідчить дума вкраїнська, «обізвався серед Січі курінний Сулима».

Що ми знаємо про курінного отамана (за іншими даними – гетьмана нереєстрових запорозьких козаків) Сулиму? В офіційних, надто скупих історичних довідках зазначено, що Іван Михайлович Сулима народився (рік народження невідомий) у селі Рогощі, тепер Чернігівського району Чернігівської області. За походженням дрібний шляхтич. Був помічником управителя маєтку польського магната С. Жолкевського на Переяславщині. Пізніше служив у польських магнатів Даниловичів. Не витримавши утисків, утік на Запоріжжя, де завдяки особистій мужності, військовій кметі, чесності та справедливості, непримиренності до гнобителів України дрібний шляхтич Іван Сулима швидко здобув визнання серед січовиків, котрі й вибрали його спершу курінним отаманом, а згодом і гетьманом. Іван Михайлович брав участь у козацьких походах проти турків і кримських татар. У серпні 1635 року повсталі нереєстрові козаки на чолі з Сулимою, повернувшись з Дону, де вони зимували після морського походу під Азов, напали на Кодак. Згодом Боплан у своєму «Описі України…» так про той козацький напад напише (дещо ревниво і навіть аж ображено: «…я закінчив будувати (Кодацьку фортецю) в липні 1635 року, але в серпні того ж року якийсь Сулима, гетьман повсталих козаків… зненацька захопив її і розбив гарнізон, що мав десь близько 200 воїнів під командуванням полковника Маріона. Цей полковник Маріон був французом…»

Розділ перший

Полковник Жан Маріон встиг побути комендантом Кодака близько місяця. В липні він прийняв щойно зведену фортецю і залогу в ній, що складалася з найманців-драгунів (в основному німців, котрі, як і сам комендант, перебували на службі в польської Корони), а вже на початку серпня Іван Сулима відібрав у нього не лише фортецю, а й саме життя. (Будівничому ж фортеці Боплану, на відміну від його співвітчизника Маріона, далебі, здорово поталанило: затримайся він бодай на місяць в Кодаці, то ще невідомо, чи мали б ми сьогодні його книгу про Україну!). Але навіть за той єдиний місяць свого комендантства Жан Маріон, вірно слугуючи Речі Посполитій, встиг так дозолити січовикам, що розраховувати на їхню милість вже не міг. Як не міг і живим датися в їхні руки. Месники б пригадали йому і нелюдські тортури, що їх драгуни чинили над селянами Східної України, котрі, втікаючи на запорозьку вольницю, опинялися в підземеллях фортеці, і ті утиски й розорення, яких зазнали й самі козаки, – Жан Маріон із загонами драгунів, повсюди нишпорячи, руйнував зимівники, забороняючи січовикам не лише селитися в тих краях, а й навіть полювати чи ловити рибу. Непокірних, розоривши їхні житла та господарства, приганяв до Кодака і кидав у льохи. Жан Маріон діяв безкарно і гадав, що так і буде завжди. І раптом – як сніг на голову літнього дня! – напад на драгунів. Перший звідтоді, як збудували фортецю. П'ятеро драгунів повели вранці топити в Дніпрі бранця. Парубок був з тих хлопів, котрі, втікаючи від своїх панів на Запороги, потрапляли до Кодацької в'язниці. Хлоп, зрештою, і згадки не вартий – на одного менше, на одного більше буде у фортеці, що від того зміниться? – коли б не те, що сталося на березі. Комісар фортеці шляхтич Пшияловський (у його справи комендант не втручався, пам'ятаючи, що гоноровитий шляхтич – особистий представник коронного гетьмана Речі Посполитої) часто розважався тим, що «напував» бранців у Дніпрі. Робилося це так. Коли хто з них, знемагаючи від спраги, вперто вимагав води, комісар казав драгунам:

– Сто дяблув! Хлопську забаганку треба виконувати, щоб не пасталакали, що ми надто жорстоко з ними поводимося. Відведіть цього лотра до річки, почепіть на шию каменюку і турніть його у Дніпро – хай, бидло, п'є донесхочу, якщо вже йому так забаглося води!

Так було й того ранку. Але несподівано, коли жовніри вже чіпляли бранцеві каменюку на шию, з прибережного очерету гримнули постріли. П'ятеро драгунів крижнями попадали на березі, хлоп зник. Ті, хто стріляв, теж…

Досі фортеця спокійно собі стояла, варта не дуже остерігалася нападу, певна, що козаки й на гарматний постріл не підступлять до мурів, і раптом… На очах у всієї залоги вбити п'ятьох драгунів і щезнути? А що коли вранішній напад – то лише початок чогось серйознішого? Наприклад, розвідка? Запорожці викрили себе лише тому, що вирішили врятувати бранця… Після розвідки чекай нападу… Але ж чи під силу їм здолати рів, вал і стіни? Далебі, ні. І все ж Маріон задумався. Був він людиною суто військовою і добре затямив: немає таких фортець, котрі так чи інакше не можна було б здобути. А Кодацька одна-єдина у цих краях. Навколо сотні і сотні верст пустельних степів. А під боком Січ. Хто виручить Маріона на випадок лиха? Польських військ на Україні зараз майже немає, їх повів гетьман, казали, аж у Прибалтику. Буцімто до війни з Швецією готується. От і чекай допомоги, коли скрута припече!

– Невтішні, виходить, справи! – вголос промовив комендант і відчув, як його знову охоплює роздратування.

Нарікав на самого себе, що такий невдаха, бо не зумів зробити блискучої кар'єри, заради якої їхав сюди аж із Франції, на поляків, котрі покинули його в цій пустці з сотнею-другою ненадійних найманців, а самі вештаються бозна-де, на запорожців, котрі таки ж напевне вже готують напад, на офіцерів залоги, яким усе байдуже, кому служити, кого вішати… І хто він, зрештою, такий? Збіднілий дворянин, який служить Польщі, а гнобить Україну. На випадок чого, поляки перші ж його кинуть напризволяще, а козаків не вблагаєш. Для них він каратель, чужинець, що приплентався душити їхній народ і їх самих та їхню легендарну вольницю….

Зганяв злість на офіцерах:

– На очах у залоги козаки вбивають наших вояків і наче крізь землю провалюються, а ви замість них ловите облизня? Що це таке, питаю вас, лицарів караючого меча в цьому проклятому закутні світу? Та які ви лицарі? Ви бездари, панове! Я неспроможний ліпити драгунів з глини, їх у мене всього лише дві сотні, а навколо ворожа нам країна, де небезпека чигає на кожному кроці. Подумайте, що вас чекає, панове офіцери, коли сюди прийдуть запорожці всією ордою!

Гнів швидко вщух, і комендант відчув утому і байдужість. Ат, чи не все одно, п'ятьох драгунів уб'ють січовики чи й усіх перенищать. Однак його життя пішло наперекіс. І махнув рукою – геть! Офіцери вийшли, мовчазні й сердиті. Комендант хотів було налити собі кухоль доброго угорського вина, як двері, несподівано завищавши, зі скреготом відчинилися. До комендантської, поправляючи фамільну шаблю на поясі, увійшов насуплений комісар фортеці шляхтич Пшияловський. То був низькорослий череватий панок в люстриновому кунтуші, з випещеним, завжди надутим обличчям, повним пихи і гонору.

В Маріона відразу ж почав псуватися і без того зіпсований настрій. Пихатого й хвалькуватого комісара він просто терпіти не міг. Схопився й похмуро витріщився на комісара, думаючи: «Безперечно, про напад на драгунів хутко буде передано коронному гетьману. Недарма ж він посадив у фортеці свого прибічника, цю гоноровиту жабу Пшияловського, котрий тільки й уміє доносити…»

– Я вимагаю коменданта пояснити, що сталося сьогодні вранці під мурами фортеці? – комісар старанно уникав слова «пане», і Маріон відповів йому тим же:

– А що комісара цікавить?

– Я велів утопити в Дніпрі одного з хлопських утікачів. Чому не виконано моє повеління?

– А про це комісар хай запитує у запорожців.

– Я вимагаю пояснень від коменданта, а не від тих лотрів, котрі невдовзі загойдаються на шибеницях! Мені не подобаються їхні витівки!

– Овва! – ошкірився комендант. – Комісар теж їм не до вподоби.

– Комендант буде відповідати перед коронним гетьманом Речі Посполитої!

Це вже була явна погроза доносу, але Маріон не звернув на те уваги. Звик.

– Я – комісар! – між тим вигукував шляхтич. – Я уродзоний шляхтич, поставлений сюди для порядку, і я… я…

– Для смерті всі однакові – і уродзоні, і плебеї, – буркнув Маріон. – І я вимагаю не втручатися у мої справи. Я не терплю, коли неуки і бездари починають зі мною нахабно поводитись!

Пшияловський осікся, закліпав рудими віями.

– Але я поскаржуся коронному…

– Біжи! – зневажливо махнув рукою комендант, радий, що таки допік уродзоному. – Твій гетьман вештається десь у Прибалтиці, а коли прицурганиться сюди, то нас уже й слід охолоне. Дурні будуть запорожці, коли не використають такого зручного менту. Ось тоді й закукурікаєш, комісаре!

– Сто дяблув! Це моя ойчизна, а ти із своїми німцями – бідний найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар!

– Ойчизна? – криво посміхнувся Маріон. – Ха! Заграбастали чужу країну, а тепер ховаєтесь за мури та за спини найманців і галасуєте про якусь там ойчизну? Ой, глядіть, щоб вас не посадили на палі в цій ойчизні.

– Пся крев! – задихався від гніву комісар. – Щоб ті лотри, ті схизмати зважилися напасти на фортецю короля? Та вони як миші розбіжаться при першому ж залпі наших гармат!

«Таки допік уродзоного телепня, – зловтішно подумав комендант. – Не тільки гонору, а й страху в тебе достобіса!»

Маріон і зовсім заспокоївся. Хай біснується шляхтич. Зрештою, це його справа – з'ясовувати стосунки з українцями, а він, Маріон, француз. Йому однакові і поляки, і українці. Поляки платять – він служить полякам, платили б українці – служив би українцям… Йому байдуже… Не слухаючи Пшияловського, підійшов до шафи, збитої з грубезних дощок, витяг пузату карафку з угорським вином і налив кухоль… Останнім часом він все частіше прикладається до вина. Коли не увіллє у себе хмільного трунку, день тоді – не день…

Пшияловський все ще галасував. Маріон дістав другий кухоль, налив і комісару.

– Нас тут двоє відповідальних, – примирливо мовив, не дивлячись на комісара, – тож немає чого сваритися у цім закутні світу.

– Польща і Франція – великі маєстати! – вигукнув комісар. – Ми зітремо в порошок хлопську Украйну! Нєх жиє Річ Посполита, наша кохана ойчизна!

– Нєх жиє, – байдуже буркнув Маріон. – Але я п'ю за себе, за Жана Маріона, бо більше ніхто за мене не вип'є!

– А я п'ю за нашу фортецю – форпост боротьби із схизматами! Ми на передньому краї! На нас ойчизна дивиться!

– А мені байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино і п'ю його залюбки.

– Коменданту не дорога й ойчизна, бо він усього лише найманець!

Пшияловський, не приховуючи люті, зиркнув на коменданта, вкладаючи у свій спопеляючий, як йому здавалося, погляд усю зневагу до зайди, і вийшов, хряпнувши дверима.

Маріон, радий, що таки допік уродзоному шляхтичу, засміявся. І подумав, що було б непогано, якби ті лотри та спіймали коли-небудь Пшияловського, – ось тоді б він позбувся гетьманського донощика.

«Ідея, – подумав Маріон, – треба лише підшукати зручний випадок».

Вже звечоріло, коли комендант, обійшовши фортецю, повернувся до хати і буркнув джурі:

– Піди і приведи її, бо мене їсть смуток.

– Слухаю, – ліниво озвався джура.

– Ти мене розумієш, бовдуре? Коли зачепиш її хоч пальцем – нарікай на самого себе!

– Слухаю, пане комендант!

Джура зник, Маріон зацибав з кутка в куток.

«Цікаво, – думав він, – чи віддасться вона добровільно? О, жіночі пестощі для мене зараз що той бальзам! Інакше зовсім зачахну і захирію. Але надто горда холопка. Як шляхтянка, не хотілося б її силоміць мордувати. Живосилом – не те. Силоміць діє тільки та худобина Пшияловський…»

Та ось джура вводить полонянку, а сам зникає. Маріон окидає поглядом бранку – єдину свою радість у цих диких краях. Хай буде проклятою та мить, коли він погодився сюди приїхати!

– Здрастуй, красуне!

Полонянка не відповіла, дивилася кудись повз коменданта. Висока, струнка, з русою косою. Коса довга і товста, до пояса. Маленькі груди під благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки – вуставки – вишиті червоними квіточками з чорними пагінцями та листочками… Зваблива… Ні, вона таки має стати його єдиною радістю в цьому закутні – як добре, що її спіймали драгуни на якомусь хуторі. Вояків застеріг: хто її хоч пальцем зачепить – того зарубає на місці. Вона мусить дістатися тільки йому. Коли б вона зохотилась сама… Боже, що б то було для нього за щастя!

Маріон налив два кухлі вина, один спрагло сам спорожнив, другий підніс полонянці.

– Випий, і цей трунок вижене смуток з твоїх гарних очей. Я велів, аби тебе годували по-людськи і ставилися по-шляхетському.

– У неволі не буває доброти, – відповіла вона, – бо неволя ніколи не буває доброю і справедливою.

– Ти не бійся мене.

Вона глузливо гмикнула.

– А чого б це я боялася того, хто сам труситься над своєю долею?

– Але я добрий, – збрехав він, бо в ту мить і сам вірив у свою доброту. – Я поділюся своїм добром з тобою. І своєю любов'ю.

– І для цього ти мене зачинив у льох?

– Пташечку варто зачиняти, інакше її згамає кіт.

– Гм… Чи не краще тоді зачиняти кота?

– Ха-ха! – зареготав він. – Ти дотепна, моя пташечко!

Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допікала спрага.

– Як тебе звати? – обхопив її за гнучкий стан.

– Чи панові не все одно? – вона вислизнула з його обіймів. – Я не терплю старих лапунів.

– Але я хочу вимовити твоє ім'я, – перехилив він кухоль.

– Полонянка…

– Рід у тебе є?

Вона випросталась і гордо глянула на нього.

– У мене є рід, і великий. Я – українка!

– Але я питаю, як тебе звати?

– Українка, – вперто повторила вона.

– Ти будеш моєю! – зухвало вигукнув він. – Але я не хочу брати силою те, що любіше по добрій волі.

Вона рвучко повернулась до нього, очі її спалахнули.

– Доброї волі забаг? Приперся в чужу країну, хапаєш людей, мордуєш їх у підземеллі, а тоді доброї волі хочеш? Пестощів?

– Ти маєш рацію, – згодився він. – Але я не поляк.

– Не має значення. Ти все одно ворог!

Він знову хлюпнув у кухоль, жадібно випив.

– Вино приносить забуття, я хочу втопити у ньому свою нудьгу.

– Коли запорожці захоплять фортецю, то пана коменданта і без вина чекає забуття.

– Ти певна?

– Авжеж! Козаки не потерплять осиного гнізда біля Січі. Це мусить нарешті втямити і сам пан комендант.

– Оракул у спідниці! – спалахнув він. – Сільська пророчиця! Ха-ха!.. Не забувай, що всі пророки закінчують життя раніше, аніж збувається їхнє просторікування! Забуваєш, що ти всього лише холопка, а не уродзона шляхтянка. По-доброму не віддасися – силоміць візьму. Або віддам тебе драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. І, напевне ж, хочеш жити. Чи не так?

– Хочу, – зізналась вона і по хвилі додала: – Але хочу жити вільною, а не панською затичкою…

– Коли багнеш волі – не протився мені. Я подарую тобі волю і випущу тебе з фортеці. Я тут господар.

– Ні, – сказала вона просто. – Ти – в'язень, такий же, як і я. Сидиш і лихоманишся за мурами, козаків боїшся.

– Послухай, пророчице… Проси у мене що хочеш, і я виконаю твоє прохання. Але спершу стань моєю. І пам'ятай: або я, або драгуни. Поспішай, я нетерпеливий. І драгуни теж…

Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею.

– Гаразд, – вперше погодилась бранка. – Але поведи мене на фортечну стіну – хочу подивитися на Дніпро й подихати свіжим повітрям.

Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, він трохи відставши. Дивився на її довгі стрункі ноги з пружними литками, на горду поставу, на легку ходу й облизував сухі губи, що вкривалися смагою. Потім вони довго піднімалися крутими східцями і зрештою опинилися на стіні. Варта відзадкувала геть до бастіону.

– Дихай свіжим повітрям, пташко, – комендант розтягнув губи в подобі посмішки. – Сьогодні я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку!

Широко відкритими очима дивилася дівчина на світ. З високого муру видно було далеке Задніпров'я, де зеленіли гаї…

– Земле моя рідна, – прошепотіла дівчина. – Так хочеться жити…

Глянула вниз, на гостре каміння, відсахнулась.

– Страшно? – засміявся комендант. – Ходімо краще звідси.

– Зачекай, людолове!

I полонянка вискочила за зубчастий виступень стіни.

– Назад! – крикнув комендант.

– Ти хотів, воріженьку, знати моє ім'я? – вигукнула полонянка і замахала руками, аби втримати рівновагу. – Настею мене люди кличуть. А для тебе я просто українка. Настя-українка. А ще у мене є брат Ярема, він на Січі козакує. Братик і відомстить тобі, злий воріженьку. А я полечу до Дніпра… – Зойкнула: – Дніпре, любий Дніпре, прийми мене, і тіло моє, і душу. І зроби мене чайкою-зигзицею.

Хитнулася вперед, відірвалася од стіни і зникла. Маріон кинувся до краю стіни. Дівчина летіла далеко внизу, розкинувши руки, наче крила…

– Дурень! – раптом вголос вигукнув комендант. – І я прителющився допомагати полякам корити Україну?! Невіглас!

Розділ другий

Острів Базавлук, на якому запорозькі козаки ще в 1593 році заснували столицю свого краю – Січ, лежав якраз там, де в Дніпро впадали три його праві притоки: Чортомлик, Підпільна та Скарбна. Довкола безліч дрібних річечок, озер та озерець, єриків, гаїв, лісів, в непрохідних, заплутаних плавнях день у день галасувало птаство, а в річках була повна-повнява риби, в гаях, лісах та байраках – всякого звіра.

Вільно жили у тих краях, ні своєї паноти, ні чужої не знали.

Запорозькі степи у ті часи були малолюдними, слобід майже не зустрічалося, а сиділи козаки, або, як їх звали, – гречкосії, пічкури, на одміну від січовиків, маленькими хутірцями-зимівниками, котрі мостилися здебільшого по схилах балок і байраків, часом у глухих, віддалених урочищах, верхів'ях рік. Основне ж ядро козаків, або товариство, завжди стояло залогою в своїй столиці, матері Січі.

Базавлуцька Січ була оточена високим земляним валом з дерев'яним частоколом. Вал і частокіл були окопані глибоким ровом. На валах здіймалися високі вежі, з бійниць яких визирали жерла гармат і дула самопалів. Але гармат тих стояло не так вже й багато, як для столиці такого великого краю, яким був Запорозький. «На біса нам армати, – казали запорожці, – як у нас кулаки великі».

А навколо Січі, або Внутрішнього коша, тулився форштадт – передмістя. У передмісті запорозької столиці в нечисленній (в ті часи) слобідці мешкали різні майстри, ремісники і взагалі робітний люд: кравці, шевці, зброярі, ковалі, шабельних справ майстри, зрештою, гендлярі. Тут же стояли шинки, пивниці, крамниці та ятки з товарами мало не з усього світу. На велелюдному базарі з ранку й до вечора було гамірно і тісно, в ятках повнява різного краму, котрий привозили гендлярі з України, Молдавії, Польщі, Криму і навіть Туреччини. Біля шинків та крамниць товпилися гурти веселих козаків, посполитих, ремісників та іншого люду, серед якого було чимало сіроми, заробітчан.

В кінці базару через глибокий рів перекинуто міст (на ніч його підіймали), пройшовши тим мостом, прибулий спинявся біля воріт з дикого каменю, вітався з вартою, а вже за воротами і починалася, власне, столиця козацтва, Внутрішній кіш – серце всього людославного Запоріжжя, Січ-мати, де жило січове товариство з кошовим отаманом і військовою старшиною.

Поминувши ворота, прибулий ступав на широкий і рівний січовий майдан. Його півколом обступали низенькі курені, де мешкало січове товариство з курінною старшиною. В кінці майдану височіла дерев'яна церква в ім'я Покрови і висока дзвіниця. З боків до дзвіниці тулилися різні будівлі – комори, військова канцелярія, хати старшин, пушкарня, окреме помешкання – станок – кошового отамана. Над станком маяв білий прапор – знак того, що глава козацтва знаходиться в січовій столиці.

Гнат Кодак вийшов з військової канцелярії й зітхнув на повні груди – вільний. Віднині і назавжди він вільний козак запорозький. Січовик. Над майданом гудів вітер, вільний вітер Запорозького краю, маяв білим прапором над станком кошового, гудів у верхогір'ї дзвіниці, й чутливі дзвони легенько бриніли від його дотику.

Гнат стояв і посміхався сам до себе, до свого щастя. Віднині він вільний, і панський канчук вже відсвистів над ним. І чув він, як на оболоні Скарбної іржали козацькі коні, як у передмісті Січі гупали молотами ковалі, як бриніли-гули од вітру січові дзвони, а з неба линули лебедині згуки… Віднині він вільний козак-січовик. Аж не вірилось, що те, про що мріяв днями й ночами, нарешті збулося. Шкода тільки Христини, не поталанило дівчині, а ось він вирвався… Гнат прислухався і вловив ще якісь звуки, що випливали десь ніби збоку – ніжні, тремтливі… Хлопець повернувся і наче заворожений пішов на ті звуки. Біля пушкарні побачив Ярему Летючого, джуру отамана і одного з своїх рятівників-визволителів. Ярема сидів на жерлі гармати, звісивши босі ноги, й грав на якомусь дивному для Гната інструменті. Він тримав біля рота металеву підківку, щипав рукою пластинку, і з тієї підківки вилітали крихкі, тендітні звуки, що текли майданом, наче дзюркітливий струмок.

– Що то в тебе? – запитав Гнат.

– Дримба, – відповів Ярема і знову поклав на зуби звужений кінець підківки, щипав пластинку, видобуваючи ніжну мелодію.

Гнат і собі вмостився на жерлі гармати, але Ярема урвав гру, повернув до побратима зажурене лице. В блакитних його очах стояв сум.

– Сестричка сьогодні наснилася, Настя, – озвався по хвилі. – Тільки дивно снилася, чайкою білою примарилась… Буцімто пливу я Дніпром, а наді мною в'ється біла чайка. І жалібно-жалібно квилить. «Чого ти, чайко?» – питаю її. А вона мені й одказує людською мовою: «Я не чайка-зигзиця, я сестриця твоя Настя…» Я руки до неї простягнув і прокинувся… Хоч би з Настею яке лихо не лучилося, бо чого це вона чайкою у мій сон прилітала?.. – Посміхнувся і запитав Гната: – Знаєш, як я Настю дражнив, коли ми ще дітьми були? Жайворонятком… В день сорока мучеників Настя завжди пекла з тіста жайвора. Бабуся казала, що того дня сорока кладе у гніздо сорок прутиків, а жайвір вилітає з вирію і спішить у наші краї з весною. Мама завжди пекла бублики, сорок бубликів, а Настя ліпила з тіста жайвора. Як зараз бачу… Виходили ми з жайвором у двір, а в дворі снігу повно. Ще й завірюха, буває, гуде-виє, крутить-свище. Настя простягала до завірюхи жайвора, спеченого з тіста, і прохала його: «Лети-лети, жайворе, до братів своїх жайворів, та повертайтеся всі з вирію, принесіть нам красну весноньку з теплого краю, застеліть барвінком наш двір. Хай дорога ваша буде легкою, а крилоньки міцними, несіть нам весну хутчіше…» Так прохала-заклинала Настя, і віхола тоді затихала, і невдовзі й справді надходила весна…

Ярема підніс до рота дримбу, поклав на зуби вужчий край підківки, защипав пластинку… І знову полинули ніжно-сумовиті звуки… Та Ярема відразу ж урвав гру, сховав дримбу.

– Ти вже запорожець? – запитав Гната.

– Уже. Записали мене до Канівського куреня під прізвищем Кодак. На згадку про фортецю, з якої мене визволив батько Сулима.

Ярема обняв Гната:

– Будь здоров, козаче! Ходімо покажу, де твій курінь.

І завів Гната до однієї з приземкуватих будівель. Посередині стояло сирно – довгий стіл, збитий з грубезних дощок, попід стінами дощані нари, на стінах порозвішувана зброя, в кутку – ікони. А над столом висіло велике панікадило… Це й було помешкання Канівського куреня. Все Гнатові в диво, озирався, роздивляючись то зброю на стінах, то панікадило, то лампадку, що блимала перед іконою Георгія Побідоносця. Молодий і гарний святий з білим покривалом на спині, сидячи на коні, проштрикував довгим списом змія. І цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця і довгі козацькі вуса.

– Сідай, – припрохував Ярема. – Ось тут і почнеться твоє козакування. Батько Сулима навчить тебе шаблею орудувати. Та й я, Ярема Летючий – запам'ятай моє прізвище, – дечого тебе навчу. Бо козакую вже з півроку.

– Стривай, а чому в тебе таке дивне прізвище – Летючий?

– Та з хати літав, – посміхнувся хлопець. – Ряднину розіп'яв над головою і стрибнув. Але полетів не вгору, а додолу. Так гуркнувся, що аж надвечір очуняв. Мати нагримала: «Ще хоч би убився, – кричала, – а то ж покалічишся, а мені – тягайся з тобою… Іч, що надумав – літати!» А дід і каже матері: «Соломіє, не чіпай хлопця. Коли йому заманулося літати, то хай літає, бо душа в нього така – летюча». От мене звідтоді й прозивають Летючим.

– І не кинув своєї мрії?

– Ще дужче кортячка розбирає літати. – Ярема зашепотів, хоч у курені більше нікого й не було: – Слухай, Гнате, повідаю тобі свою задумку. Хочу крила змайструвати. Чого ти на мене так дивишся? Птахи ж он літають, чому я не зможу? Полечу, їй же Богу полечу, тягне мене у небо і вабить… Тільки б крила змайструвати. А ось які, я ще гаразд не знаю… Стривай, – сам себе спинив джура. – Щось я дуже розбалакався, а ти мовчиш. І мовби невеселий. І очі в тебе сумні. Чому?

– Тобі сестричка Настя наснилась, а мені… – не доказав, зітхнув, голову звісив.

– У тебе горе? Розкажи про нього – легше стане. Як ти в лядській фортеці опинився?

– Від пана свого дременув, – розповідав Гнат. – Від самого Каніва ноги бив, ось-ось, думаю, вже й Січ. А біля Кодака мене схопили. Побили, а тоді у фортецю повели і в нору якусь кинули. А нашого люду там конає – ой-ой! Ворушаться в норі, як черва. Білого світла й скалки немає, пітьма, як у могилі, задуха…

– Треба швидше кінчати з осиним гніздом, як називає батько Сулима Кодак, – вигукнув Ярема.

– Просидів я в тій норі з тиждень, – розказував Гнат. – Били нас кожний день, знущалися. Особливо лютував шляхтич Пшияловський. Щодня в льох спускається, драгуни головешки тримають, а Пшияловський бранців канчуком періщить – аж шкіра на спині репається. Води по кілька днів не давали. Хто пить попрохає, тому каменюку на шию – і в Дніпро. Пшияловський і кричить: «Пий, хлопе, скільки хочеш!» Ось так і мене хотіли напоїти, та спасибі вам – визволили від смерті. – Помовчав. – У панському ярмі я зріс. Про шмат хліба мріяв і снив. Був я пастухом у фільварку пана Даниловича під Чигирином. Скільки себе пам'ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене інакше, як худобою, і не називав. Тільки й чуєш: ти, каже мені пан, бидло таке, як і та худоба, що в стайні стоїть. Вона хоч молоко дає, а що з тебе візьмеш? Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам почав думати, що я бидло, худоба. І коли мене пан-коструб, бувало, питає: «Хто ти є?» – то я кричу: «Ясновельможний пане, я є худоба, бидло, хлоп, ланець і смерд вонючий!» Ось так я й жив. А по весні взяв і закохався…

– І добре зробив, – усміхнувся Ярема. – І хто ж тобі у подобі став?

– Кріпачка пана Даниловича. Корів панських доїла. Христиною звали. Маленька була, чорнявенька, жвавенька. Коли потаємно зустрічалися, Христинка жалілась мені: «Хіба ми бидло, що пан і за людей нас не має? Ми не гірші люди за пана, тілько й того, що в нас фільварків катма…» От ми зібралися з духом і пішли до пана, в ноги бухнулись: хочемо побратися, кохаємось ми… Пан аж витріщився на нас. А тоді своїх гостей погукав, а в нього шляхта з усього Чигиринського староства гуляла, і каже: «Подивіться, панове, на цю худобу, на оце бидло! – і на нас з Христиною показує. – Вони кохаються… побратися хочуть…» А шляхта в регіт. Пан Данилович і кричить: «Прошу ясновельможне панство обговорити питання, чи може двонога худоба кохатися?..» Шляхта була п'яна, давай галасувати… Зрештою зійшлися на тому, що кохатися може тільки уродзоне панство, а худобі тільки худоба й до пари… То хай, мовляв, цей хлоп з худобою і шлюб бере. Цьому бидлові тільки корова й до шмиги…

Гнат вмовкає, кусає губи.

Ярема важко дихає від гніву, що так і тіпає його.

– Розказуй, брате, розказуй. Не тримай у собі горя.

І Гнат далі веде сумну і тяжку свою оповідь:

– От пан і каже: «А що, панове, обвінчаємо це бидло з коровою? Ото буде нам розвага!..» Панство з палацу висипало, потягло мене на стайню, потім корову вивели… «Оце йому пара! – аж падає з реготу шляхта. – Чим не краля? З рогами, з хвостом, ще й мукає». Привели коваля і веліли йому мене з коровою ланцюгом скувати. В коваля хоч і руки тремтіли, і плакав він, а пан таки змусив його. Наділи мені обруч на шию, прикували до нього ланцюг, потім корові наділи обруч і другий кінець ланцюга до нього приклепали. Шляхта похапала паліччя і жене мене з коровою селом. Регоче панство, потішається, кривляється, як блаженне… За нами ридван котиться, в ньому – вина й закуска. Панство на ходу вина п'є, курей смажених жере. Музика попереду нас ішла, пани їх грати примушували, аби «справжнє весілля було». Пригнали мене з коровою до церкви. Отець Микита як побачив таке, то й зомлів. Пани його водою відлили й кричать: «Вінчай, попе, цю худобу з коровою!» Отець відмовився, то шляхта почала його бити, з ніг збили, ногами топтали… Тузили його, поки він і не охолов. Церква була православна, пани всі католики, то вони й убили нашого отця Микиту. А тоді давай мене з коровою вінчати. Реготали, розважалися пани, доки й церкву не спалили… Тоді погнали мене з коровою на стайню, прив'язали, сіна у ясла поклали. «Хрумай, – кажуть, – сіно з своєю нареченою. Бачиш, як твоя молода сіно мотугає, а ти ще й носа вернеш…» Ось так я простояв на стайні кілька днів. Корова мотає головою, смикає ланцюг, до кісток мені обруч в'ївся. Спасибі, коваль одної ночі звільнив… Обруч на мені розпиляв і каже: «Тікай на Січ, за зброю берися та панам мсти!»

– А Христина ж як? – запитав Ярема, і його чисті блакитні очі наповнилися слізьми. – Що з нею сталося?

– Повісилась Христинка… – ледь чутно прошепотів Гнат. – На своїх косах… Пани хотіли з неї…

Гнат не домовив, бо до куреня зайшов низькорослий, але досить-таки гордовитий на вигляд козак. Тримався звисока: груди випнуті, шапка, оторочена видрою, хвацько заломлена аж на вухо й сиділа там бозна-як. І намугикував він щось молодецьке, тримаючи одну руку на боці, там, де стан перехоплював червоний пояс. На поясі висіла шабля, з другого боку за пояс були заткнуті аж три пістолі, а біля них висіли три лядунки з порохом, далі стирчав ріг з мідним ланцюжком, якісь торбиночки, вузлики…

«Іч, кирпу як дере, – подумав Гнат, спостерігаючи, як незнайомець гордо простує до них. – Видно, вдатний та славний козак».

Незнайомець стрельнув блискучим оком на Гната і запитав у Яреми:

– Що за молодик?

– А це, пане осавуло, Гнат Кодак. Його німчура хотіла втопити, а ми порятували.

– Сулима завжди кого-небудь рятує, – сказав хвальковитий осавул, і не зрозуміло було, хвалить він Судиму чи гудить.

– Тим і живе, – відповів на те Ярема.

– Ну, козакуй, козакуй, – бадьоро мовив осавул, не дивлячись на Гната. – Колись з тебе отаман буде. Той не козак, хто не бачить себе отаманом. – І до Яреми: – А де ж це пан отаман?

– В пана кошового.

– Мізкують, як ліпше на фортецю напасти? – поспитав осавул. – Треба, треба викурювати ляхів.

– Військова рада вирішить, як з Кодаком бути, – відповів Ярема.

– Рада радою, а без нас, старшин, ви й кроку не ступите, – осавул це сказав таким тоном, що Гнатові аж ніяково зробилося. Відчув, що і Ярема має таке відчуття, тому не хоче підтримувати розмову. – Як там, хлопці, Кодацька фортеця? – бадьоро запитав осавул і, підсівши до Яреми, спробував було зазирнути йому в очі, але той, відвернувшись, неохоче буркнув:

– Стоїть…

– Невдовзі впаде! – поплескав осавул Ярему по плечу. – Ми її хутко звалимо. Ха!.. У нас вона довго не стоятиме. Ми її, голубку, раз – і набік. Ми такі! – Осавул підсунувся ближче до Яреми, і очі його, хвилину тому хвальковиті і самовпевнені, забігали й зробилися благальними. – Слухай, молодику, а злота у фортеці достобіса? Тільки хвостом не виляй, а по-чесному ріж. Багацько, га?

– Не знаю, – Ярема стенув плечима.

– Не бреши, – ошкірився осавул. – Як це джура отамана не знає? Ха! Коли всі козаки відають, що в Кодацькій фортеці аж три діжки злота стоїть. Ось тому отаман і замислив похід до Кодака.

– Ви, пане осавуле, не наговорюйте! – Ярема обурено схопився. – Батько за злото не воює!

– Дай Боже, дай Боже, – іронічно протяг осавул. – А три бочки у фортеці стоять. Чули ми, чули…

– Від дурних чули! – зухвало крикнув Ярема.

– А ти не кородися! – осавул схопився і враз надувся. – Ще губа в тебе боса, вусів не маєш, а вже хвоста перед старшиною задираєш? І чому тебе тільки отаман вчить?

– Вчить воювати не за злото, а за народ свій.

– Ого! – вигукнув осавул. – Слова гарні, та ще ніяка трясця в світі не відмовлялася від злота.

– Трясця не відмовиться, – вихопилось в Гната. – Інша річ людина.

– А ти не лізь, коли не твоє мелеться! – осадив його осавул. – Перший день на Січі, а вже старшині в рота стрибаєш? Карати вас треба за непослух, і добряче. Багато вас таких ланців-обдертусів розвелося, що ні в тин ні в ворота. Тільки й тямите перебаранчувать старшину, Богом вам поставлену.

– Та вже якось поділимо три бочки злота! – визивно кинув Ярема.

Осавул пирхнув, стовбурчачи вуса, і швидко вийшов з куреня.

– Іч, як йому замуляло! – засміявся Ярема.

– Хто він за їден?

– А-а, – махнув Ярема рукою, – осавул Кирпа. До бою маклуватий, а до злота хапкуватий. Бачив у нього торбиночки та вузлики за поясом? Носить із собою своє добро. Нікому не вірить, мабуть, і самому собі. Каламутить тільки воду на Січі. Сам жаднюга і всіх на свій аршин міряє. А золото – так і сонний бачить. Ласогубий, хоч і лемехуватий.

– В кожного своя мрія, – додав Гнат.

Зненацька на майдані залунали позивні звуки.

– Литаври! – звівся рвучко Ярема. – Біжімо!

– Куди? – схопився й собі Гнат.

– На січовий майдан. Зараз відбудеться військова рада.

– А що таке рада? – на ходу поспитав Гнат.

– Рада – це… – Ярема аж руками потряс над головою. – Найвища у нас. І найстарша. Навіть за кошового отамана старша. Як ухвалять козаки на раді, так і буде… Тільки б встигнути ближче до литавр місце захопити, бо зараз стільки тих козаків на майдан наб'ється, що й грудці ніде буде впасти…

Розділ третій

Отаман трубецький махнув білою хусткою: загуділи труби, як у похід. Сурми заграли, наче журавлі у високості закричали… І стихли… А журавлиний звук сурем та похідний клич труб ще велично пливе над майданом. Всі відчули: мандрівочка пахне…

І тоді довбиші підняли колотушки, обтягнені повстю, і вдарили у литаври. В одну мить їхній кличний звук злетів над січовим майданом і полинув над куренями, над гамірливим базаром, по той бік коша, над слобідкою, над усім Базавлуком і сягнув аж ген до Дніпра. І ледве загомоніли литаври, як козаки почали вибігати звідусіль, на ходу надіваючи шапки, весело казали один одному: «Військова рада!»

І на майдані ніби спалахнула величезна різнобарвна квітка. Замиготіли жовті, червоні, зелені, сині жупани, кунтуші, пояси, маком цвіли денця шапок з ясного сукна, з золотими китицями, загупав майдан чобітьми, сап'янцями, босими ногами, заклекотів лудженими горлянками… Задиміли люльки – глиняні, мідні, дерев'яні, череп'яні і ще бозна-які, і над майданом вже зависли сизуваті тютюнові хмарки.

Кому не вистачало місця на майдані, хто не міг уже й пальця втиснути в юрбу, той вилазив на покрівлі куренів, і невдовзі й там зробилося тісно. А козаки все бігли і бігли, видиралися на вали, палісади, набивалися у сторожеві вежі, наче галки, всідалися на деревах, виглядали з вікон дзвіниці…

Гнат Кодак та Ярема Летючий найперші встигли на майдан і захопили місця біля литавр. Хоча натовп і тис на них чимраз дужче, вони трималися й не поступалися своїм місцем. Гнат був схвильований, оглушений литаврами, гомоном козаків, і йому здавалося, що він залетів бозна-куди, у далекий і загадковий вирій… А довбиші все били й били колотушками у литаври, великі мідні казани, з одного боку обтягнені шкурами й поставлені на триніжках…

Гомін над майданом поволі вщухав. І тоді ще швидше замиготіли колотушки в руках довбишів-литавристів, ще грімкіше й ритмічніше загуділи литаври – майдан стихав… Ще мить – і на майдані стало так тихо, ніби там не було жодної душі… І тоді четверо довбишів підійшли до великих литавр, що були схожі на величезний казан, й одночасно вдарили в туго натягнену шкуру «головного тулумбаса». І Гнатові здалось, що бабахнула гармата, такої потужної сили звук злетів від литавр.

– Набат! – захоплено вигукнув Ярема. І по хвилі: – Ідуть!.. Ідуть!..

З січової церкви вийшов високий рудий осавул, несучи військові клейноди – прапор і ще щось – пучок волосся, що висів на довгому держалні, наче кінський хвіст.

– Бунчук! Бунчук несуть!.. – загомоніли козаки.

– Зараз вийде кошовий отаман із старшиною, – шепнув Ярема. – Дивись, тобі пощастило. Такі ради рідко бувають, коли в походи збираємось, та ще на Різдво, коли кошового й старшину вибираємо.

Осавул поставив у колі прапор і бунчук.

Майдан сколихнувся і завмер.

Зненацька із сторожової вежі лунко вдарила гармата. І ще луна не вщухла, котячись Базавлуком до Дніпра, як Гнат побачив кошового отамана Запорозької Січі. Він крокував неквапливо і поважно, увесь сивий як лунь, кремезний і ладний, міцно і широко ступаючи, гордо ніс в міцних руках булаву. Його сиві прокурені вуса, пухнасті й довгі, розвівалися від ходьби, дорогий жупан сяяв блакиттю, коштовна шабля спалахувала проти сонця сріблом і злотом. За кошовим, також поважно і значуще, ступала військова старшина: першим простував суддя, тримаючи в руках військову печатку, за ним – тонкий писар з великим срібним каламарем, далі сунули обозний, хорунжий, перначник, всі в чині військових старшин, за ними – курінні отамани, полковники, старі та сиві козаки – «значні», котрі були колись отаманами. Ступивши у коло, старшина ставала під бунчук, знімала шапки і кланялась на всі боки січовому товариству.

Серед старшин Гнат угледів і отамана Івана Судиму. Дивлячись збоку, Гнат роздивився, що його отаман середнього зросту, навіть видається аж низькуватим, але плечі має широкі, і від усієї його гордої постави віє неабиякою силою. У нього рівний ніс, трохи загострений на кінці, велике й горде обличчя з білими вигорілими бровами, високе чоло, очі карі, примружені… На отаманові гарний жупан з єдвабу, застебнутий аж до підборіддя, поверх нього – кунтуш з відкидними рукавами, прикрашений золотими й срібними галунами, підперезаний він був шовковим поясом, на якому висіла стара шабля, бувала в бувальцях, на голові – гостроверха шапка з жовтою китицею.

Та ось кошовий підняв над головою булаву і дужим голосом, що пролунав на увесь майдан, озвався:

– Панове молодці! І ви, пани отамани! Січове лицарство! Як нам далі бути з Кодацькою фортецею на Дніпрі? Ми порадились з старшиною і ухвалили скликати військову раду. Чи правильно ми зробили, панове молодці?

– Правильно, батьку! – в одну дужу горлянку відповів майдан.

– Панове молодці! – знову звернувся кошовий. – Військову раду війська Низового Запорозького із вашої згоди відкриваю. А про діло, панове молодці, буде казати вам курінний отаман, наш славний ватаг і лицар Іван Сулима.

Сулима став поруч з кошовим. Випростався, гордо окинув блискучими очима запруджений майдан.

– Козаки! Отамани! Лицарство січове! Шляхта не може спокійно спати доти, доки за порогами твердинею і оплотом України стоїть Січ! – гримів Сулима, і голос його гучнішав з кожною хвилею. – На Дніпрі, на святій українській річці, якраз на Кодацькому порозі, вона спорудила фортецю і поселила там німецьку залогу. Кодацька фортеця відгородила нас від України. Залога перехоплює втікачів, чинить над нашим людом звірства і наругу. Укріпившись на Кодаці, ляхи з часом забагнуть ще ближче підсусідитись до Січі, аби оточити її фортецями і задушити!

– Не бувати ляхам на запорозькій землі! – крикнув високий худий козак з чорними вусами, котрий стояв неподалік Гната. – Не потерпимо душителів у себе під боком. Інакше гріш нам ціна, козаки!

– Правильно! – залунали голоси.

– То – Дмитро Гуня, – шепнув Ярема, показуючи на високого та худого козака. – Хоробрий лицар і добрий товариш. А ото біля нього стоїть Яцько Остряниця, також батьків побратим.

– Не бувати ляшкам у нашому краї! – гудів майдан. – Викуримо ос!

Сулима підняв руку, закликаючи до тиші.

– А злота у фортеці достобіса? – пролунав раптом хриплий голос. – Але правду кажи, отамане!

Сулима метнув гнівний погляд на той голос:

– Не знаю, скільки злота у Кодацькій фортеці, осавуле Кирпо, бо не лічив його.

– Кирпо, готуй капшуки та на пояс їх чіпляй! – глузливо крикнув Дмитро Гуня. – Гляди, ще й пояс не витримає, шаровари спадуть!

– Він його в пазуху нагребе, – почулося з іншого боку.

Майданом пронісся сміх.

– Не в злоті річ, осавуле Кирпо, – заговорив Сулима. – Я з десяток фортець на своєму віку брав, але так і не нажив злота-срібла. Бо не за злото б'ємося ми, запорозькі козаки, не за червінці, а за волю свого народу! І єдина нам плата за кров нашу, за голови наші, зложені в боях, – вічна шана і дяка народу нашого вкраїнського. А це – найвища плата, яку тільки можна одержали. Так я кажу, товариство?

– Так, батьку, так! – відповів майдан.

А Сулима вже далі гримів:

– Коли ви, українські козаки, не хочете ходити у ярмі, коли ви збагнете, щоб Січ наша твердинею стояла на страх ворогам, як надія поневоленого люду, збирайтеся у похід. Я був на розвідці біля фортеці. Вона міцна, а мури її високі, а рови її глибокі, та немає таких фортець, яких би не взяло товариство. Чи так я кажу?

– Так, батьку, так!

– Зруйнуємо Кодак, і вся тут мова! – крикнув Дмитро Гуня. – Щоб і духу лядського не було на Дніпрі!

Стрепенувся Сулима, ніби виріс на очах у козаків, а дужий голос задзвенів молодо і завзято:

– Хто не боїться смерті, хто хоче погуляти зі славою, ворогам голови постинати, християнський люд з неволі визволяти, хто хоче, щоб слава нашої матері Січі ще вище злетіла, – збирайтеся в похід!

Загудів, заклекотів майдан, наче велетенський вулик:

– Смерть ворогам!

– Скуштують пани козацьких шабель!

– У похід, братове!

Кошовий підняв булаву, майдан поволі затихав.

– Панове молодці! – сказав кошовий. – Я радий, що ви всі як один відгукнулися. І вірю, що лядська фортеця буде в наших руках. За давнім звичаєм, як водиться, треба перед походом вибрати похідного отамана. Вибирайте самі, кого волієте.

Гнатові здалося, що першим крикнув: «Судиму!» – Дмитро Гуня, потім клич той підхопив Остряниця, тоді Савран, а далі увесь майдан:

– Су-улиму-у!

Сулима зняв шапку, вклонився на всі боки.

– Дякую, шановне товариство, за ласку та довір'я. Але є ще достойніші мене отамани. Їх і вибирайте.

– Сулиму-у! – заревів майдан. – Волимо Сулиму-у!

Як і велить звичай козацький, Сулима тричі відмовлявся, але на січовому майдані і втретє загуло:

– Сулиму-у-у!

Розділ четвертий

Гнат востаннє цюкнув сокирою, і високий граб, тріснувши, почав хилитися, здригаючись і поскрипуючи гіллям.

– Стережись!

Ярема відскочив убік, граб важко гуркнувся на землю, ламаючи кущі… Вдвох з Яремою вони швидко обрубали гілля й заходилися клинами розколювати стовбур на дві рівні половини. По всій балці стояв тріск, чулося цюкання сокир, гомін козаків, гупання зрубаних дерев. Роботи вистачало всім. Треба було чимало нарубати лісу, поколоти і збити міцні та легкі містки, котрі штурмові загони перекидатимуть через рів Кодацької фортеці, і драбини, по яких вони видиратимуться на мури.

– Витягуй люльку та закуримо, щоб за нами ніде не журилися, – запропонував Ярема, як вони впоралися з грабом.

Ледве присіли, як почувся сердитий окрик:

– Чого шаровари протираєте, лайдаки? А рубати ліс за вас хто буде?

Гнат оглянувся, до них підходив осавул Кирпа.

– А хоч би і ваша милість, – спокійно мовив Ярема. – Не велике ви цабе, пане осавуле, як і сокиру в руки візьмете. А ми не лайдаки, а – козаки!

Гнат з подивом глянув на побратима. І не боїться отаке казати. У п'ятнадцять літ треба бути сміливим, щоб різати у вічі правду. Як он Кирпу пересмикнуло від тих слів! Не те що почервонів, аж почорнів. Наче хто в шаровари йому їжака всунув.

– Слухай, лайдаче, що тобі старшина велить! – закричав Кирпа верескливим голосом. – Розійшлися, далі нікуди! Вже й батькувати починаєш. Шеляга за душею немає, а на старшину рота дере.

– Не шелягом цінується людина, – на диво спокійно відказав Ярема. – В декого шелягів, може, забагато, а кебети чортма! Пихи ж тої на десятьох вистачить, от і горлопанить, як дурний із-за вутла!

– Голота! – крізь зуби процідив Кирпа. – Та я таку сірому, як ти… Та я тобі карка зломлю, та я…

А тут де не візьмись – Дмитро Гуня. Так і підскочив до Кирпи потемнілий, аж руки трясуться від обурення.

– То ти пан, виходить? – Гуня був ладен з кулаками кинутись на Кирпу. – Пан, питаю? А ми хто? Бидло? Хлопи? Чули вже! Сюди, на Запоріжжя, ми прийшли, щоб людьми стати, а не бидлом. А ти в пани прешся? На шиї нам хочеш сісти? Не вийде!.. З тебе такий старшина, як з моєї сокири плавець. На ось!.. – і скрутив Кирпі дулю. – Понюхай, чим пахне! Чого кирпу вернеш? І затям: я все життя панам сала за шкіру заливаю. І тобі заллю.

Вони вже ладні були вчепитися один одному в петельки, як раптом пролунав спокійний, трохи насмішкуватий голос:

– А чого це ви, як ті півні, понастовбурчували пір'я? – Біля них стояв Сулима.

– Та ось… – Гуня важко дихав, – в козацькі пани лізе один злостивець. А я до нього в хлопи збираюся йти.

– Пане отамане курінний! – Кирпа підбіг до Сулими. – Що ж це таке виходить? Ніякої тобі поваги до старшини. Такі огурні та строптиві, що хоч кіл на голові теши!

– Повагу, осавуле, треба ділом заслужити, а не криком, – спокійно мовив Сулима і додав з жалем: – Ех ти, осавуле! Не той у тебе дух.

– Але я старшина! – закричав Кирпа, і його торбинки на поясі так і затряслися. – Я старшина, і вони мусять мене слухати! Я їм не простий козак-сірома!

– Не простий козак-сірома, кажеш? – поспитав Сулима, і очі його звузилися й потемніли. – Ну, коли вже ти старшина, то ось… – Сулима мовчки взяв у Гната сокиру, підійшов до ясена і легенько цюкнув, але сокира так і вп'ялася в деревину по самий обух. – Коли ти старшина, то витягни сокиру.

– Нам це не в забарі… Одною рукою?

– Тягни одною, – знизав плечима Сулима.

Кирпа хвацько підбіг до ясена, схопив сокиру, рвонув на себе, але сокира – ні з місця. Кирпа тоді щосили засмикав, піднатужився, аж шия почервоніла.

– Зараз, пане отамане, один мент… – метушився він біля ясена і ще вище закачував рукава. – А може, я двома руками візьмусь?

– Хоч і трьома, коли маєш, – відказав Сулима.

Ярема почав пирхати, Гнат відвернувся й сміявся в кулак. Гнів та обурення в Гуні вже минули, і він, весело блискаючи великими чорними очима, кривив рот у посмішці. До них уже звідусіль збігалися козаки й чмихали, ледве стримуючи регіт.

– Зараз я, зараз… – Кирпа плював на руки з такою заповзятістю, ніби хотів їх відмити від вікового бруду. А потім з люттю накинувся на сокиру, як на свого запеклого ворога, щосили засмикав її обома руками так, що й ясен захитався, але сокира – ні з місця…

– Доведеться тобі, осавуле, позичати ще й третю руку! – кинув хтось шпильку з гурту, і козаки зареготали.

Кирпа вже пік раків, не підводячи голови. Гуня не втерпів.

– Кинь, осавуле, цей вертеп, – мовив тихо. – Не гарячися, як курка, котрій приспічило нестися, а вона не знайде підходящого місця. Тягни з умом і спокійно.

Кирпа зробив останній захід і так схопив сокиру, що трохи було не зламав, спіткнувся і впав. З численних торбиночок, що висіли у нього на поясі, так і сипонув на землю осавулів скарб. Чого там тільки не було: срібні празькі гроші, пів-гроші з Кракова, галицькі срібні монети, литовські динарії, татарські дирхеми, дукати, угорські флоринки, великі срібні таляри, левки, різний дріб'язок, що складався з шостків, ортів, чверток, осьмаків. Все, що було колись в обігу на Україні, знайшло свій притулок в торбинках осавула Кирпи.

– Якби до тих срібняків та ще розум, – похитав головою Сулима і, однією рукою взявшись за сокиру, хитнув нею легенько і вийняв. – Ось так, осавуле. Не дурну силу треба прикладати, а кебету, вміння. Гонору в тебе забагато, а толку катма!

Кирпа, увесь червоний, рачкуючи на землі, збирав свій скарбець.

Сулима махнув рукою, сплюнув і хотів було йти, але Кирпа наздогнав його.

– Пане отамане… Але ж я осавул, а не простий козак. Я ще своє доведу. Ви ще побачите, хто такий Кирпа і на що він здатний!

– Спробуй, – сказав Сулима. – Може, що й вийде з тебе. Візьму я тебе у свій загін, може, й вивітриться з тебе ота пиха та зневага до товариства. А своє ти в і Кодаці доведеш.

– І доведу!

– Доводь, – сказав Сулима на ходу. – А поки що бери сокиру і рубай з усіма. Старшим лишаю Дмитра Гуню.

Кирпа схопив сокиру і люто нею затряс.

– О, ви ще дізнаєтесь, панове-братове, хто такий осавул Кирпа!

Ніхто тоді не відав, яку чорну роль відіграє у житті Сулими осавул Кирпа!

…Від Громової балки Сулима попростував степом до Дніпра, звідти також неслося завзяте цюкання сокир. Там Савран зі своїми людьми майстрував драбини. Сулима йшов степом навпрошки, розсовуючи руками густу тирсу, наче той очерет у плавнях. Під ногами сичали гадюки, котрих було чимало в степах, але Сулима не звертав на них уваги. Старий Нечуйвітер дав йому колись випити зілля, і звідтоді гадюча отрута на нього не діяла… Отаман ішов і думав про осавула Кирпу. Звідки в нього зневага до козаків, ота пиха, бундючність, котрою так і нашпигований, як смажене порося хроном? Звідкіля жадоба до грошей? В пани так і преться… Забагатіти хоче, труситься над кожним таляром, торбиночки ними набиває. Спить і бачить себе багатим та можним старшиною. Чи й паном ясновельможним. О, такий, дай йому тільки владу, швидко й козаків на хлопів оберне! Як реєстрова старшина. Вона ж і продала Тараса Трясила та його лицарів. Коли б вона не знюхалась з ляхами – Конєцпольський не придушив би повстання. От Кирпа з тієї породи. За злото і рідну матір не пошкодує, і батька продасть…

Після вдалих походів у козаків завжди дзвеніло в капшуках. Але ніхто з них не молився на той дзвін, не розпихував його по торбиночках чи вузликах. Раді, що завелася копа грошей, козаки юрбою валили в шинок, пили горілку, співали пісень, танцювали, згадували минулі походи, полеглих товаришів поминали, щоб земля їм пухом була, аби добре козакувалося ще й на тому світі. Так і спорожнялися їхні гаманці до останнього осьмака. Хто все життя зі смертю в обнімку, тому не гріх і повеселитися, гопака вшкварити, горілку в товаристві пити. Бо ж на тім світі горілки не дадуть.

Але не такий був Кирпа. Кожний щербатий орт, таляр, роздобутий в походах, він похапливо запихав до своїх торбиночок, і очі його горіли жадобою. Він і в шинку намагався випити на дурничку. Козаки зневажали його за ту жадобу, та зневага з нього скочувалась, як з гусака вода…

Сулима спіткнувся, так неприємно було це згадувати. Переповідали йому козаки… Якось гуляли вони в шинку. Поткнувся туди й Кирпа. Остап Кикошенко, так, здається, Кикошенко першим його запримітив.

– Хлопці! – загорлав на увесь шинок. – П'ємо й гуляємо! Пан осавул нас вгощатиме!

Козаки реготали, аж шинок тріщав. Кирпа, котрий заникнув до шинку з надією хильнути на дурничку, почувши таке, позадкував було до дверей. Але шлях йому загородили.

– Що це ти, пане осавуло, – підійшов до нього Кикошенко, – понагрібав золота в торбиночки, а сам на чужий коровай?

– Що ви, що ви, – розгубився Кирпа. – Яке злото? Щербатий шеляг у мене ще, може, й знайдеться, а ви – злото. Та я не пам'ятаю, коли востаннє щире злото й тримав у руках.

– Га-га-га!.. – регоче Кикошенко. – А коли ми тебе полапаємо за боки, га? Та ще й витрусимо твої торбиночки, га?

– Не маєте права! – позадкував Кирпа. – Я самому кошовому на вас поскаржуся!

– Скаржся! І не тіпайся, жмикруте. Ми на твоє злото не зазіхаємо, бо в нас і своє сьогодні водиться. А завтра не буде, то й біс із ним. Завтра і без злота проживемо.

З цими словами Кикошенко витягнув з шароварів капшук, помахав ним перед носом Кирпи.

– Чув, як дзвенить?

– Дзвенить, дзвенить, – погодився Кирпа. – Мабуть, добра монета.

– Та вже ж не якесь лайно в капшуку, а щире злото. – І Кикошенко висипав собі в жменю кілька блискучих талярів, сунув під ніс Кирпі. – Бачив, яке добро?

– І проп'єте отаке багатство?

– Проп'ємо! – кричав Кикошенко. – На бісового батька воно здалося!

Кирпі забракло повітря – жменю талярів протринькати? З трудом ковтнув слину, ще раз перепитав:

– І ото прогуляєте всі таляри?

– До останнього! – не вгавав Кикошенко. – Будемо шкварити гопака та співати пісень. А тобі жалко? Чужого добра? – Підморгнув козакам, повернувся до Кирпи: – Хочеш, і ця жменя талярів буде твоєю?

Кирпа аж кинувся до Кикошенка.

– За так?

– Ні, за так тільки комарі гризуть. А ти лізь під стіл і кукурікай там.

– Як? – не второпав Кирпа.

– А так, як півні кукурікають, – уточнив Кикошенко.

– І жменя талярів буде моєю?

– Твоєю…

І Кирпа поліз під стіл. Кукурікати…

Сулима знову спіткнувся і сердито сплюнув. А що з ним чинити? Як з Кирпи ту жадобу вибити, пропаде ж бо. А в загін його треба неодмінно взяти, хоч у Кодаці людиною стане, бо, здається ж, по-справжньому ще й пороху не нюхав.

На січовому майдані біля ганебного стовпа побачив Сулима гурт козаків і собі звернув до них. З обох боків до ганебного стовпа було прив'язано двох молодих козаків. Один високий, з рудими вусами, другий ще тільки-но зачав вирощувати під носом сякий-такий пушок. Біля них лежав ворох київ, стояли ночви горілки. Козаки підходили по черзі, випивали по коряку горілки, утирали вуса, неквапливо вибирали кия позамашнішого та й періщили засуджених по спинах, приказуючи:

– Оце щоб знали, сучі сини, як красти та наш курінь ганьбити! Ми за ваше злодійство всім куренем розквитувались, розквитуйтесь і ви своїми спинами. Щоб більше честі козацької не губили!

– Спасибі за науку! – як велить звичай, дякували засуджені лиходії. – Вдруге не будемо губити козацької честі.

Сулима також випив горілки, вибрав кия, розмахнувся… Але не вдарив. Молодий злодій з сякими-такими вусами благально дивився йому в очі, німо волаючи рятунку.

– Ти хто такий, бісів сину? – сердито запитав Сулима.

– Панько Макуха, батьку, – хрипло озвався молодик.

– Ти, я бачу, й справді макуха! – з презирством сказав Сулима, бо над усе зневажав крадіїв. – Не знайшов нічого ліпшого, як на базарі красти! Та ти хоч порох нюхав коли?

– Ні, – тяжко зітхнув Макуха, – ще не доводилось.

– Тепер київ понюхаєш. Давно прибув на Січ?

– По весні, батьку.

– А ти хто за їден? – запитав Сулима другого.

– Савка Щербина, – озвався той басом. – Спасибі вам, пане отамане, що хоч запитали, як мене звати.

– Сто копанок вам у боки! – процідив Сулима. – Чортові гультяї! Не з того ви почали своє козакування. Загинете марно, ніяка собака за вами й не гавкне. Не київ біля ганебного стовпа могли б заслужити, а слави. І честь козацьку ще вище б підняли. А так заб'ють вас до смерті – і по тому!

Сплюнув отаман, кинув кия, буркнув: «Не хочу об вас і руки бруднити» – і пішов. Він органічно не міг переносити, коли гурт б'є одного, а той навіть змоги не має захищатися. Розумів, що козаки чинять справедливо, караючи злодіїв. На Січі життєво необхідно підтримувати сувору дисципліну, інакше Січ втратить ту силу, котру жоден ворог перемогти не може. Розумів, і все ж йому було шкода тих двох молодих телепнів, що так безглуздо гинули, – в таких випадках злодіїв забивали киями на смерть, – не принісши ні користі, ні добра своєму народу, не лишивши нічого світлого на своїй землі. Скільки ще їх таких, молодих бевзів, котрі розтринькують своє життя по дріб'язку, забуваючи, що живуть вони в цьому світі один лише раз…

Зненацька на майдані почувся крик:

– Павлюк! Павлюк прибув!

Сулима рвучко оглянувся: на січовий майдан вже виходили рівними рядами козаки-реєстровці в голубуватих кунтушах. Попереду, широко ступаючи й осміхаючись, простував чорнявий сотник з світлими і чистими очима, що квітли на його засмаглому лиці, наче ромашки.

– Ба, Павлюк до січового гнізда залетів! – пішов йому навстріч Сулима. – Здоров був, сину!

– Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили тебе лядські фортеці? – весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обіймів.

Вони обнялися, потім Сулима відступив на крок, милуючись Павлюком. Перед ним стояв високий, молодий і гарний козак, аж танцював на місці від збудження, бо не міг встояти і хвилини, все кудись поривався, сипав словами, як горохом, сліпив своєю білозубою посмішкою та сяяв світлими, як ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Січі, де він був своїм серед своїх.

– Не в гості, батьку, залетів я, не в гості, – торохтів Павлюк, – а за поміччю. Не маю більше сил служити польському королю. Багну я користь рідному народові принести. Тож і спішу, допоки на цьому світі. Допоможіть нам, запорожці, підняти Україну. Завтра вся Україна заклекоче, як у повінь велика вода. І панству прийде край! Я привів сотню реєстровців, таких, як і сам, запальних. Дайте мені ще козаків. Я поведу їх на Вкраїну, аби запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до ріки, потече люд. Україна нині як порох, досить іскри – і буде пожежа. Велика пожежа. Буде славна пожежа!

Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, і здавалось, що від його гарячих слів земля буде горіти. Він і стояти не міг, аж танцював на місці від зваги, що так і переповнювала його вщерть.

– Святе діло задумав, сину, і запорожці будуть тобі першими поплічниками і братами! – вигукнув Сулима. – Підпалимо пожежу, славну пожежу! У відблисках тої пожежі люд побачить себе, нас побачить, що недарма ми жили. Але по путі на Україну нас чекає осине гніздо.

– Кодацьку фортецю маєш на оці, батьку?

– Так, сину, вона як більмо на нашому оці. Доки її не зруйнуємо, про славну пожежу на Україні годі й думати!

Павлюк трохи гордовито блиснув світлими очима.

– Тоді, батьку, привітай мене з початком! Я днями добряче наполохав драгунів, як зайці втікали та степ трупами встеляли. А їхній комісар, певно, й досі стирчить у рові на кіллі, як жаба, котру настромлює сорокопуд на колючках терну.

І розповів Судимі про свою зустріч з Пшияловським.

– Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я і мої хлопці в твоєму загоні. З сьогоднішнього дня. А з Кодака на Вкраїну.

– Але ж і швидкий ти, сину! Як порох.

– Мокра тільки риба. І холодна. І байдужа. Я хочу горіти. І згоріти, але хай мій вогонь освітить людям шлях хоч на один крок уперед. Хоч на один крок, і я буду щасливий. А мій попіл хай удобрить землю. Хоч одну пучку рідної землі, і я буду щасливий. Бо в ту пучку потрапить родюча зернина.

– Святі слова, – замислено мовив Сулима, і по хвилі рішуче: – Ходімо до кошового, з ним і утрясемо все що треба.

– Пане кошовий! – весело вигукнув Сулима, переступаючи поріг. – Ось подивіться, якого лицаря веду! Йому казали, щоб він ревно служив королю та Речі Посполитій, а він накивав п'ятами на Січ.

– Чи ж, бува, не Павлюк прилетів на Базавлук? – незважаючи на свою повноту, досить жваво підхопився кошовий. – Проходь, козаче, до нашої хати. Радий тебе бачити. Так, кажеш, утік з України?

– Утік, – розвів Павлюк руками. – Тільки не з України, пане кошовий, а від клятої шляхти, най би і слід її запав! Несила більше служити душогубам свого народу. Швидше вовком згоджуся вити.

– Ех, сотнику, – похитав білою головою кошовий. – Чи ж не я тебе прохав вдавати з себе ревного служаку, а тим часом реєстровців та посполитих докупи гуртувати.

– Не так сталося, як гадалося, пане кошовий, – з жалем мовив Павлюк. – Ми вже з гетьманом реєстрового війська Василем Томиленком почали було до таємного повстання готуватися, та…

– Запроданці продали? – швидко запитав Сулима.

– Продали, – зітхнув Павлюк. – Гетьман Томиленко вже й універсали полковникам розіслав, щоб запасалися харчами та порохом, дехто й готувався. А ось переяславський полковник Сава Кононович з гетьманським універсалом подався у Бар до коронного гетьмана. Щось там нашепотів Конєцпольському, і пішло… Хоча доказів проти Томиленка і не було, але булаву в нього забрали і передали її тій продажній шкурі, Кононовичу. А служити під орудою запроданця в мене не було сил. Захопив я з собою сотню – і гайда до вас. А на Україну я ще повернуся, щоб продовжити справу великих отаманів Косинського, Наливайка, Тараса Трясила.

– Бог тобі в поміч, – кошовий поставив на стіл карафку і три срібні келишки. – Нумо, вип'ємо за твій приїзд. І за ту пожежу, котру ви, сини мої, роздмухаєте на всю Україну. І пиймо до дна, на дні добрі дні і добра година!

– Щоб не було ворогам добра! – гаряче мовив Павлюк.

– Щоб Україна була вільною птицею у вільному небі! – вигукнув Сулима.

Випили, гомоніли…

– То задумка наша така, пане кошовий, – ділився своїми думками Сулима. – Зруйнуємо Кодак, викишкаємо панів з порогів і дамо Павлюку кілька тисяч запорожців для початку. Хай веде їх на Вкраїну.

– Після Кодака підемо до Черкас! – твердо сказав Павлюк. – Замок там багатий, чимало армат, великі запаси пороху, свинцю та куль. Захопивши черкаський замок, розішлемо по містах і селах України повстанські універсали. Люд звідусіль потече до нас. Зараз Україна – що бочка з порохом. Вже збираються по лісах загони, палять панські маєтки. Але потрібна іскра. Одна лише іскра!

– Святе діло задумали, – мовив кошовий. – Починайте з Кодака і летіть на Україну!

Вже коли виходили, Сулима затримався в дверях.

– Пане кошовий, там біля ганебного стовпа двоє козаків…

– Ти хотів сказати, пане отаман, злодіїв? – сердито перебив його кошовий. – Були вони козаками!

– Але вони можуть вдруге ними стати! – запально вигукнув Сулима. – Віддайте їх мені.

– Вони мусять понести ту кару, яку заслужили, – холодно мовив кошовий. – Щоб інші честі не губили і звання святого козацького. Щоб лицарями були, а не злодюгами!

– Це так, – погодився Сулима, – вони заслужили сувору кару. Але ж їх заб'ють на смерть. Ліпше я заберу невдах з собою, хай біля Кодака кров'ю змиють вину. Загинуть, так з честю, живі лишаться – людьми стануть.

– А правду каже батько Сулима, – озвався Павлюк. – Як їх гамселить дубцями, то хай ліпше вони ворогів погамселять.

Кошовий махнув рукою.

– Беріть! Мо', що й вийде з них!

Розділ п'ятий

Щовечора перед заходом сонця сурмили «зорю», міст через рів піднімали, робили перекличку, чи всі драгуни на місці, і замикали ворота – до ранку нікого не впускали до фортеці і нікого з неї не випускали, хоч би яка не виникала потреба. Така обережність після двох нападів на залогу була не зайвою. Комендант у супроводі кількох драгунів сам особисто перевіряв, чи міцно зачинена брама, потім обходив фортецю, піднімався в бастіони, до сигнального дзвона, перевіряв варту на стінах, аби впевнитись, що всі на своїх місцях і пильно стережуть фортецю. Варті повсюди наказував:

– До ранку не стуляти очей! Хто засне – зарубаю на місці! Як собаку! Пильнувати все навколо. При перших же підозрілих звуках вночі – здіймати тривогу і будити мене.

Вигляд у коменданта – злий і прискіпливий, варта витягується під його важким поглядом і клянеться до білого ранку не стуляти очей. Але тільки комендант ішов далі, як сторожа посміюючись вкладалася спати. Ніхто не бажав маятись на стінах усю ніч. Все одно, скільки не пильнуй, до ранку нічого не трапляється. Щоправда, одного вартівника вони все ж зоставили на ніч – біля сигнального дзвона. Коли що помітить підозріле – бемкне у дзвін, цього й досить. Так міркувала варта і вкладалася спати, сама того не підозрюючи – назавжди.

Обійшовши бастіони, комендант довго стояв на стіні, в задумі дивлячись на Дніпро. Ніч темна, глуха й задушлива. Жодної зірки чи світлої цятки, як обложили небо важкі хмари вдень, так і тримають його в облозі. Зі степу тягне духотою, духмяними запахами трав. На душі в коменданта важко. Не довіряв він ані ночі, ані своїй варті. Внизу широкою стрічкою білів Дніпро, за ним – густа темрява, у якій глухо шумів Кодацький поріг. Хто там ховається в пітьмі Задніпров'я?

Комендант почував себе неспокійно, якась неясна тривога то наростала в його грудях, то затихала, то знову бентежила. І невідомо, звідки вона бралася і що віщувала. Бентега полонила коменданта ще звідтоді, як реєстровці розбили загін драгунів, а самого комісара фортеці шляхтича Пшияловського загнали у рів, де він благополучно й околів, наштрикнувшись на дубове кілля. Ну, скажімо, Пшияловському туди й дорога, біс із ним! Він, Маріон, легко позбувся донощика – це навіть добре. Але де взявся той загін козаків і той гарячий сотник Павлюк? І куди він зник – повернувся на Україну чи гайнув на Запоріжжя підбурювати січовиків?

А сталося так. Пшияловський із загоном драгунів поїхав на чергові лови втікачів – такі поїздки відбувалися щодня. День загін водив комендант, день – комісар. Так і чергувалися. Досі все закінчувалося благополучно, більше того, частенько вдавалося ловити втікачів, а того разу їх ледь самих не спіймали. Неприємності почалися на самому початку – застряв підйомний міст. Як брамники не крутили важке колесо, міст застряв і повис – ні сюди ні туди. Пшияловський огрів канчуком брамника, старшого варти, але й те не допомогло. Зрештою міст таки вдалося опустити на рів, але настрій в комісара був геть зіпсований – поганий знак, коли підйомний міст перед виїздом у степ застряє. Загін витягнувся в одну лінію, доки проїхали обшир, де були розкидані гостроконечники, а далі розпорошився й, охоплюючи якомога більше простору, повільно рухався вгору понад Дніпром. Зазирали в кожну балку, шастали в прибережних очеретах та кущах – чи там, бува, не причаїлися втікачі?

Комісар похитувався в сідлі й відчував, як з кожною хвилиною псується його настрій. Похмуро зиркав навсібіч, і в кожній балці йому ввижалася засада. Тим лотрам із Запорогів вірити не можна. Але чи зважаться вони на штурм такої фортеці, як Кодацька? О ні, вкотре переконував себе комісар, в того бидла й путніх полководців немає, і лицарством там не пахне. Набіжать, погаласують, шаблями помахають і розбіжаться… Хоча… Щось надто багато стало втікати селян на Січ. Така масова втеча хлопів на Запороги спостерігалася останнього разу п'ять років тому, перед повстанням Тараса Трясила. Невже знову хлопи щось затівають? Тільки знайдеться поводир, так і спалахне Україна. Єзус Марія, що це за непокірна й свавільна країна – одне повстання йде за одним. П'ять-сім літ як трапляться спокійні – моли Бога. І коли вже вдасться навіки вгамувати хлопство? А ще комісара дратував комендант фортеці. Сто дяблув! Він більше не може терпіти того знахабнілого француза. Подумати тільки, бідний найманець, а сміє йому, уродзоному шляхтичу, вказувати! Ні, коменданту треба наступити на хвоста, щоб не задирав його високо. Адже він, комісар, старший у фортеці. Коли його лишав тут коронний гетьман, то наказував:

– Покладаюсь на вас, як на відважного лицаря Корони! Щоб ні одна миша не прошмигнула на Січ. Знищуйте всіх непокірних! Перегородіть раз і назавжди холопству дорогу на Запороги, і тоді ми викорінимо трикляту Русь! Заодно, – коронний гетьман понизив голос, – стежте і за комендантом та драгунами-найманцями. Коли що – повідомляйте мене. Не забувайте: ви шляхтич, вірний син Корони й ойчизни, а вони – зайди. – І врочисто закінчив: – Я лишаю вас на передньому краї боротьби із схизматством! Надійде час, і пан комісар Кодака поведе війська на Січ. Панові комісару випаде честь знищити бунтівне гніздо за порогами, і мир та спокій тоді нарешті запанують в маєстаті!

О, ті слова коронного гетьмана найсолодші в світі! Пшияловський посміхався до своїх мрій, уявляючи, як він, знищивши Запорозьку Січ, на білому коні повернеться у Варшаву…

Пронизливо закричав над Дніпром сполоханий птах, потім заіржав кінь – один, другий… Опам'ятавшись, Пшияловський оглянувся – фортеця лишилася далеко позаду. І комісар відчув той неспокій, що завжди на нього находив, як тільки-но він залишав глухі мури. Розтягнувшись, драгуни поволі рухались уперед. І тут комісар побачив, як з балки вирнуло кілька чужих вершників.

«Здається, реєстровці», – полегшено перевів подих Пшияловський і крикнув уже вільніше:

– Ей, ви?! Сто дяблув! Стійте! Хто ви такі?

– Та ми й так стоїмо, хай пан не дуже лякається, – насмішкувато відповів передній вершник. Його жовта, оторочена чорним смушком шапка була хвацько заломлена набакир. Голубий кунтуш розстебнутий, на губах блукає глузлива посмішка.

– Я востаннє питаю, хто ви за їдні?

– А ти хто такий, що галасуєш? – спокійно озвався вершник в голубому кунтуші.

– Я єстем комісар Кодацької фортеці!

– Он воно яка птиця! – удавано вражено протягнув вершник і блиснув білими зубами. – А ми вже думали, що ти якесь лайно.

Козаки біля нього зареготали.

– Пся крев! – ошалів Пшияловський. – Я велю вас до дябла зрубати за образу моєї шляхетської гідності! Хто ви такі?

– Я сотник реєстрового війська Павлюк! – крикнув вершник.

Пшияловський опустив шаблю: реєстровці – це вже ліпше. Все ж таки вони перебувають на службі в круля Речі Посполитої. Але тут він згадав примовку панства про те, що вірити реєстровцям – все одно що вовками орати, і знову занепокоївся. Хто, як не реєстровці, вкупі із запорожцями, стають призвідцями всіх бунтів і повстань на Східній Україні?

– Слухай ти, сотнику… – почав було Пшияловський, та сотник раптом заклав пальці в рот і пронизливо свиснув. З балки вилетіли вершники і з свистом та гиком кинулись на драгунів.

– Бий панську наволоч! – блискаючи білими зубами, горлав сотник.

– Сла-ва!.. – закричали реєстровці, замиготіли шаблі, і передні драгуни вже попадали з сідел.

Загибель! Реєстровці повстали.

– Ага-га!.. – кричав сотник Павлюк. – Зараз скуштуєш, комісарчику, козацької криці!

І тільки тоді з Пшияловського спала заморока. Відчув: ще мить, і він справді скуштує козацької криці. Повернув коня і погнав його до фортеці, драгуни теж панічно втікали, але частина з них, оточена реєстровцями, падала під ударами козацьких шабель. Ті ж, які вихопилися з кільця, швидко обганяли Пшияловського, несучись до Кодака.

– Стійте! – закричав до них Пшияловський. – Як ви смієте кидати свого комісара?!.

– А на бісового батька їм здалося таке собаче лайно, як ти? – реготав позаду сотник. – їм своя шкура дорожча.

І тоді, не тямлячи себе, Пшияловський штрикнув коня кінцем шаблі в круп, кінь як скажений понісся вперед і почав відриватися від переслідувачів.

– Комісара переймайте! – загаласував сотник. – Дуже-бо спритний, чеше як заєць!

Пшияловський краєм ока побачив, що навперейми йому мчать троє реєстровців. Не цілячись, вистрілив.

– Єзус Марія… Єзус Марія… Виручай, Свята Діво…

Пшияловський вже здоганяв передніх драгунів… Тільки б встигнути… А позаду хрипіли коні, свистіли й гикали переслідувачі, й мороз обсипав Пшияловському спину… Мури вже ось-ось… А гармати мовчать… Певно, щоб не влучити у своїх… Надії ніякої… Хоч як Пшияловський не штрикав свого коня, але його один за одним обганяли драгуни. Прогупотівши мостом, вони зникали у фортеці. І коли Пшияловський уже домчав до рову, підйомний міст раптом здригнувся, заскрипів і поповз угору…

– Почекайте-е! – несамовито закричав комісар і, захрипівши, зірвав голос. У фортеці, певно, побоюючись, щоб разом з Пшияловським не увірвалися й переслідувачі, поспішно піднімали міст. Єзус Марія, вони жертвували своїм комісаром! Не інакше як комендант дав таку вказівку… Проклятий найманець! Негайно донести про це коронному гетьманові…

Пшияловський не міг уже стримати коня перед чорним проваллям, що зяяло там, де хвилю тому був міст… «Мабуть, я вже не донесу коронному гетьманові», – тільки й устиг подумати комісар. З усього розгону кінь полетів у рів, з якого несло цвіллю і гниллю, а може, то був запах смерті? Комісар вивалився з сідла, і, падаючи, останнє, що він побачив у своєму житті, це гостре дубове кілля. Воно стирчало на дні рову і з величезною швидкістю неслося на нього. Те кілля, котре він сам велів позабивати у рові…

Біс із ним, гоноровитим шляхтичем, міркував комендант. Він таки спекався донощика – це добре. Але куди все ж таки подівся той сотник і його загін?.. А невидимий у пітьмі поріг шумить і шумить. Чужа ріка в чужій країні. Як далеко звідси Франція. Чи ж варто було їхати сюди? Не долетиш, не добіжиш до Франції, не докличешся допомоги. А козаки поруч, десь там, за невидимим у пітьмі порогом причаїлися… І всі такі, як та фанатичка. Ось з цього місця вниз на гостре каміння вона кинулась… Настя-українка. Дівчина відкрила йому очі, зняла з них полуду. Драгуни знайшли її вранці на гострому камінні. Він велів поховати дівчину в степу з усіма військовими почестями. Полковник Жан Маріон був військовою людиною і в інших, бодай то були й вороги, вмів цінувати і хоробрість, і самопожертву.

– Слухайте мене, вояки! – звернувся до своєї залоги над могилою Насті-українки. – Дивіться на цю просту селянку, холопку з чужої вам України. Беріть з неї приклад, як треба бути мужнім і відважним, як треба палко любити свою землю і ненавидіти своїх ворогів! Коли й ви будете такими відважними й хоробрими, як ця українка, жоден ворог не візьме нашого замку. Честь і слава мужнім і хоробрим лицарям!

– Киги-киги, – почулося з Дніпра.

Маріон здригнувся й поспішно пішов геть. Чи не душа тієї Насті кигиче серед ночі?

І ледве комендант спустився вниз, у двір фортеці, як вартівник біля сигнального дзвона поникав сюди й туди, але, не маючи сили боротися з дрімотою, що солодко склеплювала повіки, намотав собі на руку мотузку від сигнального дзвона і сів, притулившись спиною до стіни… Позіхнув – востаннє у своєму житті – і заснув…

Дмитро Гуня приклав долоні до рота і тричі заквилив як чайка.

– Киги-киги, – почулося у відповідь.

– Гайда, хлопці, – пошепки мовив Гуня козакам.

Обережно спустилися в балку. Ніч була темна, хоч в око стрель. Аби не наткнутися на колючі кущі терну, Гуня тримав поперед себе випростану для самозахисту руку. Кілька козаків-розвідників нечутно спускалися за ним. Ніч ніби згускла на дні балки й застигла – хоч руками її розгрібай.

– Ну й ніч, – сказав Гуня. – Не інакше як чорти її дьогтем вимазали! Та ще й комарі. – Чути, ляснув себе по шиї. – Ну й кусючі, бісові душі!

– Комарі – то не бісові душі, а панські, – озвався хтось у темряві. – Ото як пан уріже дуба, то душа його на комара й перетворюється. Щоб і далі людську кров пити.

– І коли вже вони її нап'ються?

Спустилися на дно балки в суцільну пітьму.

– Чи тобі повилазило, Дмитре? – раптом засичав хтось під ногами в Гуні. – Чого ти на вуха наступаєш?

– Розкидав свої вуха, що й не ступиш, – незлобиво буркнув Гуня і, присівши, низом побачив козаків, котрі покотом лежали на дні балки. – Вилежуйтесь, хлопці, бо скоро доведеться на мури дертися.

З темряви вирнув Гнат Кодак.

– Ідіть за мною, проведу.

Гуня пішов слідом за Гнатом, обережно переступаючи через козаків, і невдовзі вони опинилися під кущем, де ледь виднілося – на тлі неба – кілька постатей.

– Повернулися, розвідники? – почувся нетерпеливий голос Сулими. – Сідай, Дмитре, та викладай, що бачив і чув.

– Все гаразд, батьку, – Гуня обережно присів поруч. – Я з хлопцями всі околиці обнишпорив. Тихо, як у вусі.

– А варта на мурах?

– Спершу було хтось походив, – розказував Гуня, – погримав… Певно, на варту, а потім – заціпило. Мабуть, те, що гримало, пішло, а варта помаячила на стінах і зникла. Полягали спати, то ані шелесне, ані скрипне: фортеця наче вимерла.

– Яремо! – покликав Сулима джуру. – Погукай Саврана і Кикошенка. Павлюк! Де Павлюк?

– Я тут, батьку, – вирнув з темряви сотник реєстровців. – Давайте вже ворушитися, чи що. Бо мої хлопці ще й поснуть у цій балці.

– Я тут, – підійшов Савран.

– Але ж і курити хочеться, аж вуха попухли, – підійшов за ним і Кикошенко. – А в мене ж смачний тютюнець задарма в кисеті лежить.

– Доки не візьмемо фортецю – про люльки забудьте! А тепер – присядемо на удачу та й почнемо. Доки до фортеці підійдемо, буде вже за північ. Дай Боже, щоб усе скінчилося, як і задумано. Тож починаємо. Тричі кигикне чайка – вперед. Першим до рову підходить Савран з своїми хлопцями і перекидає містки через рів… Стривайте, спершу треба прибрати вартівника, котрий куняє в будці перед брамою замку.

– Цього беру на себе, – озвався Савран.

– За Савраном рухається Кикошенко з козаками, котрі несуть драбини, – уточнював Сулима. – Тоді Павлюк із своєю сотнею. Шаблі в зуби – і на мури. Кому що невтямки? Зичу вам успіху. Ярема і Гнат Кодак залишаються при мені. Все. З Богом.

Отамани один за одним зникали в темряві. Гуня, приклавши долоні до рота, тричі кигикнув. У балці, як і перше, було тихо, та ось враз звелися темні постаті і почали нечутно підніматися схилами балки. Першими з перекидними містками вийшли з балки савранівці. Сулима постояв трохи, доки повз нього проносили довгі містки та драбини, і, впевнившись, що все гаразд, подався до фортеці. Ярема Летючий та Гнат Кодак ледве за ним встигали.

Обігнавши штурмові загони, Сулима одним з перших наблизився до фортечного рову. Прислухався. Тихо. Німо. Тільки Дніпро внизу наче зітхає, та глухо й невгамовно шумить Кодацький поріг. Вперед пішов Савран з козаками – знімати вартового – і зник за рогом. Невдовзі звідти повернувся козак, шепнув Судимі:

– Вартовий у будці й не тріпнувся, на тім світі вже додивляється сни. Савран велів передати, що треба починати.

– Починайте, – велів Сулима.

Козаки пронесли містки, й вони нечутно лягли на рів. Щоправда, один місток вислизнув було з рук і сповз краєм у рів, але козаки гуртом його витягли. Ледве містки були покладені на рів, як павлюківці, допомагаючи кикошенцям нести драбини, опинилися по той бік рову на валу, з-за якого ледве бовваніли дахи замкових будівель. Як і перше, в фортеці було тихо, під мурами темно. Тільки за товстелезними мурами чулося якесь неясне шурхотіння та шамрання, наче хтось зітхав чи задихався. А може, то тільки так вчувалося. На мурах не видно жодної постаті. Спить ворог чи притаївся?

Трохи поморочилися з драбинами. Вони були довгі, хисткі й не вміщувалися на валу між ровом і мурами. Розвернутися було ніде, тож доки кінець драбини переносили через рів, верх вже піднімали на мури. З валу осипалася земля й тихо шурхотіла у рів. Сулима жував кінець вуса: не вистачало, щоб якась каменюка зірвалася у рів. Але все обійшлося без шуму і швидко. Ось уже павлюківці зібралися на валу.

– Готово! – шепнув Кикошенко. – Драбини стоять. А курити ж хочеться – страх як! Півжиття б віддав за одну затяжку.

Сулима витяг шаблю й ступив до драбини.

– Е, ні, Йване, – хтось загородив йому дорогу, й по голосу отаман упізнав старого Нечуйвітра. – Ти лишайся для порядку внизу, а першим на мури дозволь піднятися найстаршому серед вас.

Сулима не встиг і відповісти, як Нечуйвітер вже опинився на драбині.

– За мною, хлопці! – подав голос Павлюк, і реєстровці, взявши шаблі в зуби, наче ті мурахи, один за одним подерлися драбинами. Драбини тихо порипували, чулося стримане дихання й сопіння багатьох людей… Сулима, жуючи кінчик вуса, прислухався. Павлюк уже мусить бути на мурах, а там тихо.

Зрештою Сулима не втерпів, узяв шаблю в зуби й поліз на мури, а за ним подалися Ярема і Гнат. Мури високі, драбини хисткі, під вагою ходять ходором, і долати височінь було нелегко. Та звичні до всього козаки лише перебирали щабель за щаблем. Ніхто не зупинявся, бо досить на мить затриматися, як той, хто ліз нижче, стукає головою в ноги попередньому.

Гнат уже був на самому вершечку, як зненацька на мурах, сполохавши тишу, бевкнув дзвін. Бевкнув лише раз і вмовк, наче хто його урвав, але сполох зчинено.

А на мурах в ту мить відбувалося ось що. Першим на стінах опинилися павлюківці на чолі з старим Нечуйвітром. Наткнувшись на сонну варту, козаки беззвучно її покололи й подалися по бастіонах. У фортеці, як і перше, було німо. Павлюківці нечутно неслися по стінах і кололи варту, котра спала де попало. Спершу таланило неймовірно. Павлюку аж не вірилось, що так легко й нечутно козаки опинилися на мурах. Вже Савран та Кикошенко збиралися на східцях, щоб спускатися у фортечний двір, як біля сигнального дзвона прокинувся вартівник, котрого в сум'ятті було й не вгледіти. Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стіни, але рука вартівника судорожно смикнулась, і дзвін сполошено бемкнув… І вмить розкололася ніч над фортецею. Та пізно. Стіни вже в руках козаків.

– Козаки! – на всю фортецю закричав Павлюк. – Спускайтеся у двір. Коліть! Рубайте німчуру! Наша взяла-а-а!..

Стрибнувши, Кикошенко пришпилив його шаблею до стіни, але рука вартівника судорожно смикнулась, і дзвін сполошено бемкнув…

– За мною, запорожці! – загримів бас Кикошенка.

– Вперед, козаченьки! – десь у темряві кричав Савран.

– Сла-ва!..

У фортеці зчинилася паніка. Драгуни вибігали з хат, але годі було розібрати що-небудь в суцільній темряві, ґвалті, що вирував з усіх боків… По східцях у фортечний двір вже неслися козаки, стрибали драгунам на голови, кололи їх. Тільки спалахи від пістолів та рушниць на короткі, невловимі проміжки освітлювали колотнечу.

Сулима пробіг стіною, перестрибуючи через трупи вартівників, і швидко спустився у двір. Там, у темряві, клекотіла-бушувала кривава січа. Сулима з ходу врізався в ту круговерть. Жарке змагання було біля хат і землянок, де скупчилися драгуни, попід фортечними стінами.

Як навіжений, носився Остап Кикошенко, шабля так і миготіла в його дужих руках. Він уже встиг запалити люльку і тепер, стинаючи драгунам голови, жадібно смоктав свій смачний, як він любить казати, тютюнець. Мідна люлька так і пашіла в нього під носом, навсібіч сипались іскри, а Кикошенко рубав… По тому вогню з люльки його й знайшла ворожа куля. Падаючи, Кикошенко вигукнув:

– Фортецю взяли, люльку встиг посмоктати, можна й на той світ, коли не зумів на цьому розминутися з кулею…

Драгуни відступали в глухі закутки фортеці, вже й не сподіваючись на рятунок. Там їх і прикінчували козаки. Коли Сулима вскочив у комендантську, то побачив у кутку свічку, що блимала на долівці, а біля неї застиг високий худий вояка з шаблею в руках.

– Молитися зібрався? – кинувся до нього отаман. – Пізно. Не витрачай дарма часу на молитву, на тім світі сам побалакаєш з Богом.

– Я – комендант Кодацької фортеці французький дворянин Жан Маріон! – вигукнув вояка, схоплюючись на ноги. – Ви, запорожці, воюєте не за правилами. Я протестую! Ви вночі, як злодії, перелізли через мури й накинулись на сонних людей! Не по-лицарському нападати на сонних!

– Не по-лицарському, кажеш? – Сулима невідворотно насувався на коменданта, виставивши шаблю. – Ти прийшов наших людей вбивати, нашу волю топтати, виходить, по-лицарському?

Комендант з криком кинувся на Судиму з шаблею в руці, але Сулима, зробивши випад, легко вибив її з руки нападника.

– Відвоювався, німчура!

– Я не німець, я француз, – кричав Маріон, задкуючи до стіни.

– Ти – ворог мого народу!

Маріон кинувся до столу, схопив ніж і по саму колодочку загнав його собі в живіт.

– Хоч вмерти по-людському зумів, чужинський найманцю! – сказав Сулима і відвернувся.

– Він помер ще тоді, як прийшов сюди, – обізвався позаду Павлюк.

– Живий, сину? – кинувся до нього Сулима.

– Живий, батьку. Го-го, яка славна сьогодні була ніч!

Сулима й Павлюк вибігли з комендантської. Козаки вже палили смолоскипи, розмахували ними, вітаючи один одного з перемогою.

Розділ шостий

– Вставай, вставай, годі вилежуватися! – весело заторохтів Ярема, тільки-но Гнат розплющив очі. – Ну й обамбурили тебе по голові, замалим черепка не розтрощили. Я вже відро води на тебе вилив, доки ти очумався.

Гнат посміхнувся, до чого ж йому радісно було після запеклого нічного бою знову чути веселий голос Яреми.

– Голова ціла, заживе, як на собаці! – торохтів Ярема. – Зате фортеця наша! Всю залогу до ноги винищили. Не бувати більше ворогам на Дніпрі-Славуті!

– Слава Богу!

– Бог-то Богом, але й наші шаблі не гуляли!

– Вже ранок? – запитав Гнат зводячись, земля під ним хиталася й кудись пливла. І Ярема плив у жовтому колі. Гнат помацав потилицю, вона була липка і мокра. Заплющив очі, постояв так з хвилю, потім глянув на Ярему, чи не пливе той у жовтому колі? Але Ярема вже міцно стояв перед ним.

У фортечному дворі ще панував сірий ранковий морок. Пахтіло сирістю і ще чимось нудотливим, неприємним. Гнат зрозумів, що то запах крові. Вони йшли, переступаючи через трупи, котрі лежали всюди, де купками, де рідше, і Гнат намагався не дихати глибоко… Через кілька кроків наткнулися на Остапа Кикошенка. Отаман лежав на спині, лицем до неба, широко розкинувши могутні руки. Мертвий Кикошенко затискував у зубах свою нерозлучну люльку, що вже згасла назавжди… І Гнату здалося, що отаман ось-ось устане і почне призапрошувати, щоб попробували його смачного тютюнцю. Але отаман не встав, і вони пішли далі, придивляючись до вбитих. Між драгунами то там, то тут виднілися козацькі жупани.

А тим часом козаки виводили з льоху бранців. То було страшне видовисько. Виносили і живих, і мертвих. Хто сам рачкував, хто хитався, наче п'яний, безпомічно ловлячи поперед себе повітря кістлявими руками. Серед бранців чимало сліпих, котрим підземелля назавжди повиїдало очі. Виповзала каліч в струп'ї та виразках, торготіла кістками… Гнат з Яремою кинулися допомагати нещасним вибратися з могили на світ білий, ті їх обіймали, плакали та все кричали:

– Воля!.. Воля!.. Воля!..

– Виходьте, люди добрі, ви й справді віднині вільні! – озвався Сулима. – Ставайте під стіну, де сонечко, відігрівайтеся. Зараз вас напоять, нагодують і перев'яжуть.

Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, і Сулима від нього відсахнувся. Замість очей у Солодкого були дві глибокі й криваві ямки… Поводячи головою з боку в бік, Солодкий ніби до чогось прислухався.

– Іване… – зрештою глухо сказав він. – Це ти, отамане?

Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська Солодкого. Кілька тижнів тому то був високий широкоплечий здоров'як зі щоками, що так і бризкали червоним соком… І раптом перед Сулимою постав дід, у якого плечі згорбились і опустилися, щоки пожовтіли й запали, а вилиці різко випнулись, замість чорних живих очей – дві ями.

– Сулимо, – знову глухо мовив Солодкий. – Чому мовчиш? Адже, крім тебе, ніхто не міг узяти Кодака. Це ти… Чи, може, не впізнаєш мене, Хвеська Солодкого?

– Ти? – зрештою озвався Сулима, але з місця не зрушив. – Ось уже кого не гадав у цім льосі здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти опинився серед бранців? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв, що в ляхів ліпше ласки запобігати? То що ж трапилося з тобою?

– Води… – ледве повернув Хвесько розпухлим язиком і марно намагався облизати порепані, спечені губи. – Хоч краплиночку…

Йому влили в рот води, бо він уже не міг сам напитися, і сліпий лише тоді сяк-так оговтався.

– Не ласкаво ж тебе зустріли вороги, – похитав головою Сулима.

– Дайте закурити, – захрипів Хвесько, – тиждень тримали в льосі серед мертвяків. І живих, і мертвих в одній ямі. Води – і то не вимолиш. Катюги найсправжнісінькі! Виродки людські!

– Коли припекло, то й дійшло, – з жалем мовив Сулима. – Але якою ціною? Чи не занадто дорогою?

Хтось з козаків сунув Хвеську під посивілі (а були ж нещодавно чорні!) вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив її обома руками, жадібно затягнувся.

– Слухай, отамане, повідь мою, – сказав він, коли викурив люльку й перевів подих. – Я тобі все розкажу, як на сповіді. Може, іншим упомку буде, в науку.

І розповів…

Невдовзі по тому, як у нього побував Сулима і вони тоді гостро побалакали, Хвесько надумав таки довести своє. Бо твердо був переконаний, що йому, господарнику, нічого гризтися з панством, а ліпше ладиком вигідну з ними торгівлю повести. Тож для початку взяв бочку меду й повіз у Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чіпайте, а я – вас. Ви сидіть собі на Дніпрі, а я – у верхів'ях Нижньої Терси господарюватиму. Ось вам бочка запашного липневого меду для почину. А зійдемося – коней вам прижену, гурти худоби, хліба навезу… А ви мені злото…

І привіз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак.

Першим його стрів роз'їзний загін.

І марно Хвесько доводив, запевняв, божився і клявся, заприсягався сирою землею, що він з добрими намірами приїхав, що він не бажає загризатися з панами, а багне з ними торгувати і зиск мати, дарма… Його ніхто не слухав. Драгуни стягли з воза Солодкого і перш за все добряче побили, а потім погнали у фортецю. Там його допитував злий вояка, високий і худий. То був, як дізнався Хвесько, сам комендант фортеці. Він не повірив жодному слову невдахи-гендляра та його клятьбі. І дарма Хвесько знову і знову співав-виспівував на всі лади свою пісеньку, що він хоч і запорожець, але не бажає з панами ворогувати, бо не гультіпака-сірома, а господар. Тож хоче з панами вояками тихо-мирно жити і зиск з торгівлі мати. Бо він хоч і козак, але не якась там сірома, не ланець-обдертус, а можний господарник, статечна й урівноважена людина, має свою обладу і бажає з панами добре гендлювати…

І дарма Хвесько запевняв, що його мед найсолодший у світі, що він цю усладу дарує панам воякам для почину, а згодом прижене овець і пшенички підкине, коли треба… Комендант мовчав і сопів. Його маленьке личко починало жовтіти. Хвесько втямив, що це не віщує нічого доброго, і знову заходився вихваляти свій мед. Тоді комендант забажав, щоб він сам випив кухоль меду. Хвесько випив і довго цмакав: ах, який солодкий мед!

– Запорожець? – похмуро доскіпувався комендант.

– Запорожець, запорожець, – кивав головою Хвесько, – але не сірома-голота… Можна б сказати, завтрашній пан.

– Чого запорожець приїхав у фортецю? – запитав комендант.

– Та мед же привіз, – здивувався Хвесько, – я ж панові комендантові вже розтовкмачував… Бочку меду доставив для початку…

– Я питаю, чого ти приїхав у фортецю? – визвірився комендант і, перебивши Хвеськову пісню про торгівлю, закричав: – Ти приїхав, аби замазати нам очі своїм медом! Ти приїхав, аби розвідати фортецю.

Хвесько похолов…

– Ти нічого не побачиш у фортеці! – вигукнув комендант.

Останнє, що побачив Хвесько в своєму житті, це своїх оббілованих волів… Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на ньому м'ясо… А потім його, осліпленого, кинули у льох.

Сулима гнівно мовчав.

– Іване… – благально протягнув Хвесько. – Прости, Іване…

– Бог простить, – відповів Сулима.

– І ти прости, – благав Хвесько. – Куди ж мені тепер?

– Не знаю! – сказав Сулима. – Куди хочеш.

– Але ж я сліпий…

– Ти сам себе осліпив! – відрізав Сулима. – Ти осліп відтоді, як зрікся Січі й забагнув стати паном, а нас, козаків, волів бачити своїми наймитами…

– Бог мене покарав, – упалим голосом мовив Хвесько.

– Не роби з Бога злочинця! І не звалюй на нього свою вину! Ти сам у себе викрав сонце.

– Не йди… Не кидай мене, Іване, – Хвесько благально протяг руки. – Скажи мені, Йване, сонце є?

– Сонце світить мужнім! І чесним. Воно світить тому, хто хоче, щоб воно йому світило.

– Я хочу на Січ, Іване.

– Ти маєш своє господарство.

– Цур йому! Я хочу на Січ.

– Але ти забув туди дорогу.

– Я був колись козаком! – у відчаї вигукнув Хвесько. – Ми ж козакували колись разом, Йване. А потім я забув дорогу на Січ. І осліп. Збогарадься, Іване… До товариства хочу. Більше мені нікуди подітися, ніде сліпу голову прихилити.

– На Січ їхатимуть гінці і візьмуть тебе з собою, – сказав Сулима.

– Спасибі й на тім…

– Немає за що… Бувай!

На фортечних мурах сурмили перемогу. Козаки підкидали вгору шапки.

Сулима стояв і слухав, як сурми клекотіли про славу козацької зброї, як спалахували вони золотим вогнем на сонці.

– Іване…

Сулима оглянувся. Старий Нечуйвітер намагався звестися з землі. Вуса в нього були червоні. Тільки брови лишалися білими та оселедець, як і раніше, сріблився… Кинувся до нього Сулима, підняв старого, але Нечуйвітер не міг уже стояти, і Сулима посадив його, притуливши спиною до каменя.

– Не розминувсь я з кулею, – сказав Нечуйвітер хрипло і важко, а в горлі в нього забулькало. – Стрілись ми на одній дорозі, тісно нам вдвох було…

– Яремо, води! – крикнув Сулима.

– Може, у фортеці обмаль води, то я вже й так обійдуся, – кволо мовив Нечуйвітер. – На тім світі вже нап'юся мертвої…

– Батьку, за фортецею ж Дніпро…

Ярема приніс воду в тріснутому горщику, Нечуйвітер довго і жадібно пив, розливаючи воду собі на вуса, і вода стікала йому на груди вже рожевою…

– Відкозакував я своє, – якось вибачливо мовив старий. – Відмолодикував і відстрибав… Але на тому світі ще покозакую. – Передихнувши, запитав: – Чи є на тім світі козацька Січ?

– Мабуть, є, батьку.

– Тоді й помирати легше. – Нечуйвітер ворухнувся, і тихий стогін зірвався з його спечених уст. – А бий тебе лиха, вже й стогну. А раніше ж – ого-го! Здоровий був як бик. Мішок у зубах носив. Візьму зубами мішок за зав'язку і пру його. А тепер ось, бачиш, стогну і встати не можу від якоїсь поганської кулі.

– Ой, батьку… – тільки й мовив Сулима, – доживали б свій вік при Січі.

– Тіпун тобі на язик! – аж сіпнувся старий козак. – Та я вдячний долі, що послала мені смерть не на лаві від старості, а в полі та з шаблею в руках, як і подобає лицарю. – Вмовк, збираючись з силами, а тоді кволо запитав: – Ніби десь сокири цюкають?

– То для Кикошенка та його побратимів домовини тешуть.

– Тоді за одним рипом хай і для мене готують. Щоб двічі людям голови не морочити та від діла не відволікати, – сказав старий.

– Спасибі вам, батьку, за все, – прошепотів Сулима.

– Одним «спасибі» не відбудешся, – спробував було посміхнутися Нечуйвітер. – Є в мене до тебе прохання, Йване. До сходу сонця дотягнув я… А далі… Змоги нема. Подивився, як сонце сходить, і досить. То прошу тебе, сину, виконай мою останню волю: дай пістоля.

Сулима відсахнувся…

– Бач, який лякливий, а ще отаман, – Нечуйвітер простягнув стару, висохлу руку, всю в зморшках. – В правицю мою вклади пістоля, Йване. Бачиш, який я немічний зробився, прямо смішно. Тепер ось пістоля не здужаю взяти. Вклади його мені в правицю…

– Вкладу, батьку, – озвався Сулима, але з місця не зрушив.

– Чого ж ти баришся? – з докором мовив старий козак. – Хочеш почути, як стогнатиме Нечуйвітер? Запаморочиться в голові – і застогну. Зовсім буде не по-козацькому. А жити мені все одно не довго зосталося… – Передихнув, збираючись з силами. – Пістоль у тебе за поясом. Подивись, чи він з кулею, і дай мені його в руку.

Сулима витяг пістоль, поцілував його і поклав у правицю козака.

– Спасибі вам, батьку, за службу вашу лицарську. – Сулима поцілував старого в губи. – Прощайте, батьку! Не поминайте лихом!

– Заспівай мені пісню… – попрохав Нечуйвітер. – Нашу пісню, вкраїнську. З рідною піснею і смерть легша.

Сулима, схилившись над старим козаком, тихо заспівав:

Ой на горі вогонь горить,

Під горою козак лежить,

Порубаний, достріляний,

Китайкою покриваний…

Розділ сьомий

Звістка про те, що запорожці захопили Кодак і мають перетворити його на власну фортецю, швидко облетіла не лише Україну, а й Польщу. Магнатство занепокоїлось: а що коли Кодак – то лише початок? Повстання неминуче, якщо від Кодака запорожці підуть на Україну. А тут ще й коронне військо як повіялось по весні в Прибалтику, то й досі там воловодиться. І магнатство розхвилювалося не на жарт. Де взяти силу, котра б повернула їм втрачену фортецю на Дніпрі і запобігла новому повстанню?

Шляхта втратила сон.

У Барі, резиденції коронного гетьмана Речі Посполитої, сидів воєвода Адам Кисіль, один з найбагатших магнатів Польщі. Він тимчасово заступав коронного гетьмана, до нього й посунула стривожена шляхта, вимагаючи, аби запорожці були негайно вигнані з Кодака. Та заступник коронного не мав ніякого війська і почував себе, як на бочці з порохом. Але панічний страх не був притаманний Адаму Кисілю. Це був хитрий і врівноважений політик, котрий менше всього був схильний загрібати жар власними руками. І тим більше руками шляхти.

– Прошу панство ясновельможне не хвилюватися, жар будуть загрібати не білі, а чорні руки, – ласкаво виспівував він переляканій шляхті, і його великий лисий череп врочисто блищав, наче мармуровий. – Отож нацькуємо українців на самих же українців. Одні українці захопили Кодак, інші українці повернуть його нам, та ще й у придачу піднесуть голови своїх братів. У цьому наше спасіння. Тільки в цьому!

– Проше, пане воєводо, але то давно відомо, що реєстровцям довіряти – все одно що вовками орати!

– Але відомо також, що й вовки іноді собаками стають, – лагідно посміхався Адам Кисіль, погладжуючи густу довгу бороду. – У нас немає вибору: або реєстровці, або пропали. З їхньою старшиною я зумів побалакати як треба. Не всі ж у них Павлюки, знайдуться й іуди! А в нас – тридцять срібняків…

У Бар, до заступника коронного гетьмана, були спішно викликані гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович з старшинами Іляшем Караїмовичем (на нього найбільші надії покладав воєвода), Сидором Лелекою, Дмитром Джевагою та Семеном Хваленком.

Чекаючи гетьмана та старшин у замковій залі, доки вони хоч дорожню пилюку з себе пообтрушують, Адам Кисіль зручніше вмостився в м'якому кріслі, склепив набряклі повіки й, погладжуючи бороду, поринув у свої думки… Зовні здавалося, що воєвода просто спить. Але то була омана. Він напружено мізкував, як повести себе з реєстровою старшиною та як її нацькувати на Кодак. Не вельми то привабливе діло – мати справу з іудами, але що вдієш, доводиться. Розумів, що не всі реєстровці однаковісінькі, тут їх одним квачем не вимажеш. Трапляються серед них чесні й відважні, котрі не підуть супроти своїх, Сулими й Павлюка, але є поміж ними і зрадники, є й такі, що хитаються між двома таборами, а є такі, що не задумуючись, за золоті обіцянки що хочеш вчинять. Таких чимало, особливо серед старшин…

Звичайно, реєстровці формально перебувають на службі в короля Речі Посполитої, і він, як воєвода, та ще й сеймовий комісар в питаннях реєстру, міг просто веліти їм своєю владою йти на Кодак та виганяти звідти Судиму. Але… З того пива не буде дива, як кажуть на Україні. З примусу в такому делікатному ділі нічого не вийде. Старшина без вигоди не полізе під кулі.

Ні, треба діяти обіцянками, злотом і ласкою…

Серед усіх можних і вельможних Речі Посполитої чи не один лише Адам Кисіль відзначався витримкою, а щодо хитрості – не мав собі рівних серед панства. Він ніколи не гримав, не горлопанив, ба навіть голосу не підвищував. Завше ото дрімав у м'якому кріслі та густу бороду свою погладжував. Але те, що він задумував, рідко коли зривалося. Хитро й підступно діяв Кисіль, не шкодуючи слів на солодкі обіцянки… Ось і зараз. Шляхта вимагає негайної кари, крутих заходів вживати, багне вогнем випалювати хлопам груди… А сила де?.. От і доводиться хитрувати, терпляче плести свою павутину. Павлюк втік на Січ, шляхта розігналась було карати всіх реєстровців гамузом, Адам Кисіль запротестував:

– Карою ми лише поповнимо ряди Павлюка, – резонно доводив він. – Лють сліпа і не бачить далі свого носа. Не з мечем треба йти до реєстровців, а з сіткою, м'якенькою та міцненькою.

Звичайно, з реєстровою голотою панькатись – то зайве. А старшину треба задобрити, улестити, по горло трунком напоїти. Хай тоді спробує побрикати! Жадоба до наживи – ось уразливе місце старшини, котра спить і бачить себе у власних маєтках на одній нозі з великопольською шляхтою. Варт старшину й лоскотати за вразливе місце.

…Коли до зали обережно увійшов реєстровий гетьман Сава Кононович з старшиною, Адам Кисіль не полінувався схопитися з крісла й, трясучи бородою, швидким кроком податися назустріч гостям.

– Вітаю мужнє лицарство нашої славної Корони! – посміхнувся воєвода тією солодкою й облудною посмішкою, котру рідко хто міг байдуже витримати. – Радий, радий віншувати в Барі істинних мужів польської України. Мало ми бачимось, мало збираємось, а шкода!

Воєвода кожному по черзі потиснув руку і все повторяв, що він радий бачити дорогих гостей, та погладжував від задоволення свою бороду. Реєстровий гетьман Сава Кононович, низькорослий, але опасистий панок, аж млів від ласкавої зустрічі. Ще б пак! Як не вмлієш, коли така важна птаха, як Адам Кисіль, радісно й милостиво зустрічає реєстрову старшину. Наче рівний рівних! Давненько так магнатство не поводилося з старшиною реєстру. Всього довелось натерпітися від панства: і наруги, і зневаги. Ти до шляхти як до рівні підходиш, а вона до тебе як до хлопів… І ось перший добрий знак. Старшина від задоволення покручує вуса й сама у власних очах виростає, поважніє, ось-ось стане врівень з воєводою. Один лише полковник Сидір Лелека подумки іронізував: «Мабуть, пан воєвода почуває себе зовсім кепсько, коли так солодко перед нами виспівує».

Семен Хваленко, маленький кругленький старшина з рожевощоким пухлим лицем, з очима, що так і лестили воєводі, аж навшпиньках піднявся, аби в таку хвилину видатись і вищим, і поважнішим. Дмитро Джевага хоч і випнув широкі груди, але залишився таким, яким він був завжди: похмурим, непривітним, з важким, наче дубовим лицем, котре на всіх зиркало вороже й підозріло. Один лише Іляш Караїмович, високий і худий, чорний, як циган, з вузькими, трохи косими очима і різко випнутими вилицями та гострим хижим носом, зберігав цілковиту рівновагу і кам'яний вираз обличчя. По його гордій і незалежній поставі видно було, що ціну він собі знає.

– Прошу, прошу дорогих гостей сідати, – соловейком заливався воєвода. – Як поживаєте, панове? Чим похвалимося?

– Хвалити Бога, добре, – поважно озивається реєстровий гетьман. – На Україні тихо, і чернь покірна… – Спохватившись, додає: – Мовби…

– Ось у тім і річ, що мовби покірна, – ласкаво підхоплює Адам Кисіль і калатає в срібний дзвоник. З'являються слуги, вносять келихи з вином, ставлять їх на мармуровий столик і зникають за дверима. – Прошу дорогих гостей вгамувати спрагу. За що ж ми вип'ємо, панове?

Кононович збирався було відкрити рота, вже й кахикнув для статечності, та Семен Хваленко викотився наперед з розчервонілими щоками й тоненьким голосом проспівав:

– За його мосць ласкавого пана, вірного помагача коронного гетьмана, відважного воєводу, комісара і лицаря Адама Кисіля!

«Вискочив, як Пилип з конопель, – роздратовано подумав Караїмович. – І ми ж не ликом шиті, коли заступник гетьмана отак нам по губах медом маже. То задирали б хвости повище, а не спішили карка гнуть. Вломити карка чи хребет ми завжди встигнемо».

– Спасибі, спасибі, – тим часом розчулено дякував господар, чаркуючись з старшиною. – Але ви, пане Хваленко, переоцінили мою скромну особу. Мені аж лячно стало.

– Я такий! – гордовито вигукнув Хваленко. – Не боюся правду в очі різати! Що думаю, те й репіжу!

Сидір Лелека глузливо стулив тонкі губи, Караїмович скривився, тільки Сава Кононович цвів від задоволення. Джевага похмуро бовкнув:

– Не перевелись ще лицарі на білому світі!

– Я п'ю, панове, за Україну! – піднявши срібний келих, по-молодечому вигукнув воєвода. – Але не за ту хлопську Україну, котра бунтує і шкодить ойчизні. Я п'ю, панове, за польську Україну, коштовну перлину в нашій Короні.

Випили, старшина обережно поставила келихи на мармуровий столик і невдовзі задиміла люльками, напустивши цілу хмару сизого їдкого диму в голубу дзеркальну залу. І Марс, бог війни, статуя котрого стояла неподалік, аж носа зморщив і, здавалось, ось-ось пчихне від смердючого диму з старшинських кадильниць. Але воєвода суворо на нього поглянув, і Марс, як і перше, застиг в гордовитій і войовничій позі.

– Отже, панове, – ніби продовжував воєвода перервану розмову, – сотник Павлюк і досі гуляє непокараний на волі? Чи не здається вам, панове, що він надто довго вашу честь оханджує?

– Саме так ми й маракуємо, пане воєводо! – поспішно одповів Сава Кононович, і старшини поквапливо закивали головами. – Але ми неодмінно його схопимо і кинемо до ваших ніг. Це справа нашої честі, вашмосць!

– Паля справедливості не обмине зрадника! – дещо патетично вигукнув Семен Хваленко, котрий після того, як його в дитинстві куховарка грюкнула ополоником по голові, мав схильність до красномовства.

– Не сумніваюсь, панове, хоча його мосць пан круль дуже розгнівався, коли сотник реєстрового війська перебіг на бік запеклих ворогів Корони. Вчинок Павлюка ганьбить ваші жупани, панове.

Сава Кононович мимовільно зробив рух, наче хотів обтрусити свій жупан. Джевага переступив з ноги на ногу, похмуро пробасив:

– Вважайте Павлюка смертником!

Сидір Лелека промовчав.

– Хоч його мосць ясновельможний круль і розгнівався на вас, пане гетьмане… – звернувся Кисіль до Кононовича, і той, гикнувши, встав і почав біліти. – Сидіть, сидіть, пане гетьмане, – м'яко сказав йому господар, і гетьман сів, наче кілок проковтнувши. – Так ось, – продовжував воєвода, – хоч його мосць ясновельможний пан круль і розгнівався на вас… Та сядьте, гетьмане! – вже сердито крикнув Кисіль, побачивши, що гетьман знову зводиться і гикає. – Але я трохи пригасив гнів його мосці, запевнивши, що Павлюк – то є виняток, то є ложка дьогтю в солодкій бочці реєстрового меду.

– Істинно так! – квапно вигукнув Кононович. – Ми вірні слуги його мосці ясновельможного пана круля!

– І будемо такими до сирої могили! – похмуро пробасив Джевага.

– А ви що скажете, пане? – звернувся Кисіль до Лелеки.

– Я перебуваю на службі в короля! – невиразно відповів той.

– Гм… – недобре подивився на нього воєвода. – Безперечно, ми всі…

– Вірні пси його мосці ясновельможного пана круля! – вигукнув Сидір Хваленко.

– Собаці завжди й шана собача! – презирливо сказав Лелека.

Хваленко осікся з розкритим ротом, не знаючи, як реагувати на це, але на всяк випадок запобігливо глянув на воєводу.

– Але дехто намагається шкодити Короні, – вдаючи, що нічого не сталося, вів далі воєвода. – Звичайно, в сім'ї, як-то кажуть, не без виродка. На жаль, цих виродків стає все більше і більше. От і нещодавно я отримав неприємну вість: запорозькі лотри під орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю і перебили нашу найману залогу. Це велика шкода нашій дорогій ойчизні. Звісно, надійде час, і Корона вчинить із запорожцями так, як того вони заслужили. І тоді мир на Україні буде вічний… Ви чому посміхаєтесь, пане Лелеко?

– Я завжди посміхаюсь, пане воєводо, коли чую веселі речі, – відказав Лелека, гасячи єхидну посмішку.

– Довгий язичок часом вкорочує шию, – недвозначно натякнув Караїмович, а Кононович непомітно стусонув Лелеку під бік.

– Будемо сміятися, панове добродії, трохи пізніше! – з притиском мовив Кисіль. – А зараз мова йде про інше. Кодацька фортеця мусить бути відбита у запорожців і повернена Короні. І ви, вірні лицарі Корони, мусите це зробити.

– Бачите… е-е… найясніший воєводо… е-е… – обережно почав було реєстровий гетьман і від тої обережності гикнув. – Вибити запорожців з Кодака – то справа марудна й копітка. Кодак – фортеця преміцна, а запорожці хоч і лотри, а вояки відчайдушні.

– Та й чи згодяться реєстровці, – ввернув Караїмович. – Серед них є чимало таких, що ладні нам кулю в спину послати.

– Панове добродії, – приязно посміхнувся Адам Кисіль, – є й інші шляхи, як здобути фортецю. В лоб її, звісно, не легко взяти. Але…

– Але ті лотри, проше пана, скуштують наших шабель! – не втримавшись, Хваленко перебив воєводу і схопився за руків'я своєї шаблі. – Ми всі як один ринемося в бій!

– Не перцюй! – спокійно осадив його Караїмович. – Тут треба добряче помізкувати, що це нам буде коштувати.

– Гм… – Воєвода уважно поглянув на Караїмовича. – Коштувать це буде дорого.

– За злото і рідного батька можна того… – прогудів Джевага. – Але який зиск з цього будемо мати?

– Зиск виправдовує ризик, – мовив воєвода. – Корона щедро винагородить своїх лицарів! Для вас виділено велику винагороду. Я маю на оці тих, хто штурмуватиме Кодак. Старшинам його мосць пан круль дарує по маєтку і по тисячі злотих. Маєток вкупі з селом, черню, ґрунтами й угіддями дарується у вічне й спадкове володіння.

Кононович з Караїмовичем швидко перезирнулися й посміхнулися один одному… Решта стояла оглушена щойно почутим. Лише Джевага з подиву свиснув.

– Підходяще діло, – сказав він, засукуючи рукава, ніби зразу збирався штурмувати Кодак.

– Кожному реєстровому козаку, котрий піде штурмувати Кодак, буде виплачено по сто злотих, – додав воєвода.

– Також жирненько, як для козацької черні! – вигукнув Джевага.

– Ціна підходяща! – коротко підсумував Кононович.

– Коли так, то й торгуватися не будемо! – Адам Кисіль рвучко звівся, й старшина враз виструнчилася. – Збирайте реєстровців – і з Богом у путь! Від мого імені оголосіть реєстровцям про винагороду. А фортецю спробуйте взяти хитрістю. Переодягніть десятків з п'ять надійних реєстровців у селянське вбрання, і хай вони попросяться у фортецю, буцімто хлопи-втікачі…

– Як це просто й хитро! – вигукнув Кононович. – Пан воєвода має неабиякий хист полководця!

– Пан воєвода не з лопуцька зроблений і голову має не з лопуха! – патетично вигукнув Хваленко й осікся, бо Кононович люто йому зашипів:

– С-сам ти лопуцьок лопуховий!

– Я Кодак штурмувати не буду! – не дивлячись на воєводу, повільно мовив Лелека. – Там українці, і я не піду проти них. Це братовбивча різанина. Я козак, а не різник!

Запанувала напружена й недобра мовчанка. Старшини зосереджено сопіли. Мовчання затягувалося.

– О Господи… – спохватившись, Кисіль сплеснув білими руками. – Та хіба ж то українці? То лотри, проше пана, справжнісінькі лотри з великої дороги. А вірні українці ось… – воєвода показав на старшин, котрі гордо випнули груди. – Ось де справжні українці, пане Лелеко!

– Я бачу тут, пане воєводо, самих гендлярів, котрі за злото ладні рідному батькові розпороти живіт! – обурено вигукнув Лелека. – Я бруднити свої руки не буду. Хай Річ Посполита сама й відбиває Кодак. І заощадить на цьому злоті. Я проти запорожців не піду. Реєстрове військо набиралося для боротьби з татарами, а не для братовбивчої різанини! Я можу бути вільним, пане воєводо?

– Прошу пана, – рівним голосом мовив воєвода. – Ви вільні, пане Лелеко! Жаль мені вас!

– Жалю не потребую! – відрубав Лелека і вийшов.

– Та це ж… Та це ж бунтівник! – аж зблід від обурення Кононович. – На палю лотра!

– Смерть зраднику! – захрипів Джевага і почав засукувати рукава свого кунтуша, оголюючи волохаті руки. – Та ми його в один мент…

Хваленко поривався вихопити з піхов шаблю, та шабля застряла в піхвах, і він сопучи марно намагався її виволодати.

– Почекайте, панове, я зараз… зараз, – бурмотів Хваленко, смикаючи осоружну шаблю. – Я ж йому…

– Пане воєводо, – зробив крок вперед Караїмович, – дозвольте…

– Спокійно, панове, – підняв обидві руки воєвода. – Я поділяю ваш справедливий гнів і обурення…

Того ж дня старшину Семена Лелеку знайшли мертвим з ножем у спині… Того ж таки дня Караїмович та Кононович виїхали з Бара в Черкаси – готувати реєстровців для нападу на Кодак.

Розділ восьмий

Минув місяць звідтоді, як Сулимівці захопили Кодак, а з Варшави, взагалі швидкої на розправу, – ні слуху ні духу. Вже й вересень збіг, в степах і на ріках галасливе птаство збиралося у зграї – пора лаштуватися у вирій, а в Придніпров'ї все ще було тихо. Річ Посполита наче й забула про втрачену фортецю на Дніпрі. Щоправда, доходили чутки, що польське військо на чолі з коронним гетьманом все ще перебуває у Прибалтиці, а шляхта хоч і біснується при згадці про запорожців, котрі відбили у неї Кодак, але вирушити в похід до порогів лише з своїми силами не зважується. Певно, чекає панство коронного війська.

Майже щодень з'являлися гурти втікачів із Східної України, одні зупинялися у фортеці на день-два, розказували, що діється в селах, інші далі простували – шлях на Січ тепер був вільним. Про курінного отамана Івана Судиму й про те, як він з козаками викурив ляхів з-за порогів, вже співали пісень, але сам отаман був невдоволений, а тому й заклопотаний і похмурий. Запаси пороху танули, з харчами теж негусто, а з Січі, хоч і посилав туди гінців, ніяких вістей. Тим часом Павлюк поривався на Україну – полум'я роздмухувати, але Сулима його стримував:

– Як із Січі прийде підмога, так і відпущу тебе. Мо', й сам з тобою гайну – люд на боротьбу піднімати та ляхам сала за шкуру заливати, а поки що ти і твої хлопці-молодці у фортеці потрібні.

Одного ранку – це вже було на початку жовтня – до фортеці прибилися три вершники, на вигляд – реєстровці, і попрохали, щоб відчинили браму. Савран їм відмовив.

– Не бійтеся, січовики, ми втрьох не захопимо вашої фортеці, – гукнув передній вершник, у якого було перев'язане плече.

– Впусти, – велів отаман Саврану. – Надто вони язикаті, подивимося зблизька, що за їдні.

Отаман вийшов на замковий двір і рушив до брами, попихкуючи люлькою. Савран вже впустив ранніх гостей і тепер недовірливо оглядав їх з ніг до голови.

– Звідкіля, козаки? – поспитав Сулима. – В гості до нас чи назовсім? Чи далі куди прямуєте?

Старший у них той, що з перев'язаним плечем. Чолов'яга високий, худий, не старий і не молодий, а так літ під сорок. Лице мав довгасте, очі трохи вузькуваті й ніби косі. Тримався він просто й невимушено, навіть дещо поважно, як людина, котра знає собі ціну.

– Старшина реєстрового козацтва Іляш Караїмович!

– Я так і знав, що ви зрадники! – сердито вигукнув Савран, підступаючи до Караїмовича. – Паноті служите? Віддай зброю, негіднику!

– Облиш! – спинив його Сулима. – Не всі реєстровці падлюки. Павлюк теж з реєстру. – І повернувся до Караїмовича: – Важна птаха до нас залетіла, не відаю, чим і завдячні такому щастю.

Караїмович не встиг відповісти, як почувся дужий голос Павлюка:

– О, реєстровським духом запахло!.. Звідкіля взялися, козаки?

З цими словами, чухаючи розхристані груди, в білій сорочці до них підійшов Павлюк. Забачивши прибулого, він пильно глянув на нього, і брови його здивовано злетіли вгору.

– Іляшко Караїмович? – швидко запитав Павлюк. – Зроду б не подумав, що здибаю колись серед запорожців старшину Караїмовича.

– А я мчав до тебе, пане сотнику, – спокійно мовив Караїмович.

– Звідколи ти засумував без мене? – гмикнув Павлюк.

– Бо на тебе остання надія, брате.

– Чи ти ба!.. – знизав плечима Павлюк. – Уже й братом мене величає. Той це Караїмович чи не той? Той, котрого я раніше знав, був гордим і дивився на сотника Павлюка звисока, як князь на челядина. Хоча люди іноді міняються… – До Сулими: – Це справді старшина реєстровців Іляшко Караїмович. Права рука реєстрового гетьмана Сави Кононовича. То телепень великий і падлюка ще більша, а цей ніби поряднішим був. Хоч і гординя. – Повернувся до Караїмовича: – Як там поживає пан Кононович?

– Панський прихвостень, наволоч і падлюка! – Караїмович крізь зуби вилаявся. – Чи ви хоч знаєте, що затіває проти вас Кононович?

– Зайдемо в комендантську, добродії, – втрутився Сулима і велів Саврану: – Охріме, відведи двох реєстровців до павлюківців, їх там нагодують, а пан Караїмович лишиться з нами.

Сулима, Павлюк і Караїмович зайшли до комендантської, де Ярема вже й сніданок зготував: тетері наклав у дерев'яні коритця та в'яленої риби. Не чекаючи запрошення, Караїмович з жадібністю накинувся на тетерю. З набитим ротом пояснив:

– Голодний як вовк. Всю ніч з коня не злазив, день мчав і знову ніч… Ріски в роті не мав…

Сяк-так вгамувавши голод, Караїмович відсунув дерев'яне барильце і почав свою розповідь:

– А тепер, панове, слухайте мене уважно. Вельми кепські вісті я привіз до вас. Почну здалеку. Як тільки сеймовому комісарові реєстру Адамові Кисілю, котрий заступає нині коронного гетьмана, стало відомо, що запорожці захопили Кодак, він негайно викликав до себе в Бар реєстрову старшину. Адам Кисіль – це стара і хитра лисиця, швидше павук, що вміє добре плести сіть на людські душі. Він не гримав на нас, не погрожував, а зустрів ласкаво й вином пригощав…

– До діла ближче, Караїмовичу! – нетерпляче вигукнув Павлюк.

Сулима посміхнувся й поклав руку на плече Павлюкові.

– Воєвода сказав: відбити у запорожців Кодак – справа честі реєстрового козацтва, – почав було Караїмович, та Павлюк знову його перебив:

– От зануда!.. Він ще сміє своїм поганим ротом про честь пащекувати? Ну, а ви що? Плюнули йому в пику?

– Слухаємо та на вус мотаємо, – розказує Караїмович. – Адам Кисіль і каже: «Негайно збирайте реєстровців. Кожному буде виплачено високу винагороду: по сто злотих».

– Старшину спокушено кількома капшуками?

– Так, – хитнув головою Караїмович. – Старшині обіцяно по тисячі злотих і по маєтку. Кононович як почув про це, то аж затрусився. Я для виду мусив погодиться. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Хоча не всі погодилися. Старшина Лелека відрізав, що це братовбивча війна… Того ж дня його знайшли з ножем у спині.

– Лелеку, кажеш, по-зрадницькому вбито? – Сулима спохмурнів. – Семена Лелеку я знав. Чесний був, тільки надто прямий. Що думає, те й каже. На мить не міг покривити душею.

– От і загинув, – сказав Караїмович. – Я змушений був хвостом виляти… Коли з Бара поверталися, я спробував було з гетьманом побалакати… Невже, кажу йому, українці підуть проти українців? Що ж ми, на догоду ляхам будемо один одного за горло хапати? А мені, кричить Кононович, наплювати, що я українець, хто мені злоті дає й маєтки, тому й слугую.

– От зараза! – вилаявся Павлюк. – І зібрав він військо?

– В тім-то й лихо, що зібрав, – зітхнув Караїмович. – Реєстровці спокусилися на злото… Та й старшина рада була вхопити по маєтку. Одне слово, Кононович нашкріб дві тисячі козаків.

Павлюк рвучко схопився, блиснув світлими очима, що враз потемніли.

– Та він їх просто обдурив! Серед реєстровців чимало чесних людей. Хоча декому злото, може, й справді засліпило очі… Ех!.. Не було мене там, я зняв би полуду з очей!

– Де зараз ті дві тисячі реєстровців? – запитав Сулима.

– Стоять табором біля слободи Білі Млини, – відповів Караїмович. – Це два дні путі до Кодака. Але Кононович поки що не зважується здолати ці два дні. Він чекає допомоги. Старшину Бабенка з тисячею і старшину Горобця з двома тисячами козаків. Всього п'ять тисяч має там зібратися. А вже потім Кононович вирушить сюди.

– Мерзотник! – забігав Павлюк по хаті. – П'ять тисяч козаків в оману ввести! Підляк!.. Лиходій!..

– Стали ми табором біля Білих Млинів, – вів далі Караїмович. – Я й почав нашіптувати гетьману, аби відмовився від своєї затії. Хай ліпше, кажу йому, самі ляхи нападають на Кодак, чого це проти своїх братів будемо йти? Гетьман вдруге пригрозив мені. Тоді я почав підмовляти старшину до бунту. Думка була така: змовитись, схопить гетьмана й повернути назад… Але, – Караїмович тяжко зітхнув, – сотник Білий виказав. Схопили мене, довго били, звинувачували у зв'язках з Павлюком, що буцімто дію з його намови. На ніч кинули зв'язаного до намету і поставили аж трьох охоронців. На щастя, козаки трапились свої, я їх умовив разом тікати на Січ… Вночі, коли табір заснув, вони й звільнили мене. Захопили ми коней – і гайда. Шум зчинився, гетьманці по нас стріляли. Одного козака вбили, а мене поранили… Але то дріб'язок, заживе. Я радий, що дістався до своїх, і совість моя чиста, бо не став запроданцем. Оце і все. Тепер, панове, думайте. Ось-ось до Кодака підійде п'ять тисяч реєстровців, обдурених, засліплених жадобою злота. – Караїмович позіхнув і тут же вибачливо посміхнувся: – Дві ночі не спав, з сідла не злазив…

Павлюк трахнув кулаком по столі.

– Це вже нікуди не годиться!.. П'ять тисяч козаків дали себе в оману ввести!.. – Павлюк схопився й забігав по хаті. – Ех, проґавили!.. А реєстровців ще можна було на свій бік перетягти.

– Ти думаєш? – спокійно запитав Сулима.

– Я проти гетьмана підняв би повстання! – запально вигукнув Павлюк. – А Караїмович і побалакати запально не тямить. Старшину підбурював! Та старшина вже давно ожиріла на панських харчах. В польське магнатство преться, у шляхту, аж пищить. З козаками треба було балакати, з реєстром…

– Дав маху, – сонно позіхнув Караїмович і поклав голову на руки. – Ви, отамани, побалакайте, а я трохи подрімаю, бо вже й очі злипаються, наче хто їх медом помазав…

Це й зовсім обурило Павлюка.

– І він ще думає про сон, коли п'ять тисяч козаків проти своїх же братів зброю підняли? Радий, що сам утік, а з козаками по душах побалакати кебети не вистачило? Та що з тебе візьмеш, ти й раніше козаків сторонився.

Але Караїмович уже хропів, сидячи за столом.

– Не кричи! – спинив Сулима Павлюка. – Хай людина поспить, ходімо на повітря та побалакаємо.

Вийшли з комендантської хати і стріли Саврана.

– Тих двох реєстровців нагодував? – поспитав Сулима. – Хто вони такі?

– Казали, що їхнього старшину Караїмовича гетьман їхній, реєстровий, схопив і хотів було за непослух на горло карати. Бо Караїмович відмовився йти на Кодак ще й інших підбурював. От йому й скрутили руки. Ну, а козаки звільнили його.

Розповівши, Савран подався у своїх справах, а Сулима і Павлюк присіли на камені.

– Ех, чорт! – Павлюк крутив чорний вус. – А я ж на реєстровців покладався. Думав, піду на Україну, першими реєстровців підніму, а тоді вже й люд. А вони сюди йдуть.

– Фортеці їм не бачити, як свого носа! – твердо мовив Сулима. – Варта в нас пильна, зненацька не застукають. Але як гірко буде стріляти по своїх же козаках-українцях! – Сулима помовчав, а тоді продовжував свою думку: – Споконвіку на Україні немає єдності. Одні борються, щоб Україна була свобідною і сама собі жила, інші з шкур лізуть, аби ще більше ворогів на Україну привести. Невже ніколи між нами не буде спільноти? Невже українці не зберуться всі разом і не скажуть: годі! Походили в чужих ярмах, хочемо самі жити! І самі собою розпоряджатися, бо не ликом же шиті.

– Треба все зробити, аби реєстровці були з нами, а не проти нас, – сказав Павлюк. – Вони не відають, що чинять.

– Ти гадаєш, вони сліпі вівці?

– Ні, вони зрячі, але дивляться не туди. Їм злото засліпило очі. Просто Караїмович макуха і не зумів зачепити їх за живе. А я знайшов би з ними спільну мову.

– Ти Караїмовича добре знаєш? Що це за птаха? Якого лету?

Павлюк на хвилину замислився, крутячи вус.

– Не зовсім, але це неважливо.

– Якраз це і важливо. Хто такий Караїмович?

– А біс його знає, що він за один! – щиро вигукнув Павлюк. – Я його кілька разів бачив. Гордий завжди ходив, як індик. На козаків зверхньо поглядав, тримався від них подалі. Але й до старшин не дуже горнувся. Якось ніби середину гнув. У своїй гордині зачинився. Одне слово, моя хата скраю… Все ніби якісь плани виношував, щось замишляв… Але руку завжди за гетьманом тягнув. – Після паузи додав: – Нічого лихого за ним не помічав, але й добра також… Інша річ, що він прозрів. Зрозумів, де його справжнє місце в боротьбі.

– Коли б це так… – задумливо мовив Сулима.

– Чи ти йому, батьку, не довіряєш? – здивувався Павлюк. – Ти бачиш, який він до нас примчав? Голодний, зморений, з раною в плечі. Коли б йому не боліла наша справа, хіба зважився б проти гетьмана йти? І не його вина, що більше козаків за собою не повів. Совість свою чистою зберіг, і добре.

– Спробуй йому в душу заглянути, – обережно натякнув Сулима.

– Ех, батьку! – схопився Павлюк. – Звідки у тебе така недовіра до чесних людей? Мені віриш? Вір і Караїмовичу! Не захотів бути лядським прихвоснем, от і примчав до нас.

– Ти – інша річ, – м'яко посміхнувся Сулима. – Ти молодий, запальний. І, як дитина, відкритий. Що думаєш, те й говориш. А ось Караїмович… – Сулима похитав головою. – Щось мені у ньому не подобається, а що – ніяк не втямлю. Ніби не той він, за кого себе видає. Ніби й правду каже, а хитрить, чогось недоговорює. Наче в ньому сидить другий Караїмович, холодний, як вуж, хитрий, підступний і сильний. І небезпечний.

Павлюк вражено мовчав. Але Сулима вже загладжував свої слова.

– А може, мені тільки так здалося…

– Саме так, батьку, здалося! – радо вигукнув Павлюк. – Я зразу відчув, що він чесна людина. Не лицар, але й не підляк. Це лише початок його прозріння.

Сулима пішов до льохів перевірити, скільки в запасі пороху, куль та свинцю, а Павлюк, не втерпівши, подався в комендантську хату. Караїмович, як і перше, спав, сидячи за столом, і хропів.

– Спить! – аж розізлився Павлюк. – Ех, видно, не буде з тебе путнього козака! Діло горить, а він носом висвистує. Вставай!

Караїмович з трудом відірвав голову від столу, потер заспані, почервонілі очі й хриплим від сну голосом буркнув:

– Я на той світ не спішу, тому люблю виспатись на цьому.

– Слухай, старшино, – підсів до нього Павлюк. – До дідька спання! Розкажи мені ліпше, який настрій у реєстровців. По правді кажучи, я саме до них і збирався. Думка у мене така є. Підняти козаків, захопити ряд фортець, а тоді розіслати універсали до народу, зібрати люд і дати панству бій. Не на життя, а на смерть.

– В тебе, може, це й вийде, – зітхнув Караїмович. – Тільки не мені. Досить. Відкозакувався. Підняв бунт, а що з того вийшло? Ледве ноги виніс. Лише трьох за собою й повів.

– Для початку й це добре.

– Ні, з мене досить! У ватажки більше не полізу.

– Скис? – рвучко схопився Павлюк. – Перша осічка, й готово?

– Я не з того тіста замішаний, що ти, – зітхнув Караїмович.

Це Павлюкові сподобалося, він любив трохи похизуватися собою.

– О, я не такий слабак! – вигукнув задоволено. – Мене невдачі не лякають, а навпаки – гартують. Я тоді зліший стаю. Як хорт!

– Є такі невдачі, після яких опускаєшся на дно, – вперто повторив Караїмович. – Мені дали по зубах, і досить. Ситий по горло. Хай інші пробують. От хоч би й ти, сотнику. Козаки тебе й досі пам'ятають. Якось мені вдалося підслухати реєстровців. Про тебе в них мова йшла. Павлюк добре зробив, що на Січ подався, гомонять між собою. Павлюк – то лицар, він би ніколи не згодився на Кодак іти… Шкода, що в нас немає другого Павлюка.

– І ти, телепню, з такими людьми не міг знайти спільної мови? – схопився Павлюк. – Старшину поліз підмовляти, а з козаків треба було починати…

– Схибив, – розвів руками Караїмович. – Спіткнувся, як кажуть, на рівному. Тепер і мені втямки, а тоді, згарячу… Коли б ти, сотнику, був на моєму місці, то, мо', й відрадив би реєстровців від братовбивчої війни. А я що… Я й балакати до пуття не вмію. Не вийшло, то й руки опустилися.. А тебе козаки люблять, вірять тобі. Ти б їх повів за собою.

– І поведу! – загорівся Павлюк. – Може, й ти до мене пристанеш?

– Ти хочеш, щоб мене задруге схопили? – брови Караїмовича з ляку злетіли вгору. – Нема дурних! Своя сорочка ближче до тіла. Тебе реєстровці і знають, і поважають, ти і їдь до них.

– Ех, ти! Заєць! – Павлюк збуджено забігав по хаті, світлі очі його горіли вогнем. – Жижки тремтять? А я піду!..

– Старшина кулями зустріне.

– Кулям не звик кланятись, бодай і старшинським! – із цими словами Павлюк вибіг з комендантської і біля порохових льохів здибався з Сулимою. Ще здалеку крикнув:

– Батьку, кульбач коней!

– Почекай. – Сулима запер льох на замок, щось сказав вартовому і повернувся до Павлюка. – Чого це тобі так приспінило, що й на місці не встоїш? Ой, ускочиш же ти колись у халепу.

– Тіпун тобі на язик, батьку! – весело блискав Павлюк очима. – Така в мене вдача. Не люблю тліти. Горіти, так горіти. Беру сотню і мчу навстріч реєстровцям. Хочу запобігти братовбивчій війні. Реєстровців обдурила зрадницька старшина, замакітрила їм голови, засліпила їх злотом. А я хочу козакам нагадати, що ми сини однієї України, що ми – як два крила в одного птаха. Що їхні вороги – то ляхи, а не запорожці. Певен, більшість опам'ятається і піде за мною. Я поведу їх на Черкаси. Це буде початком повстання. А ви мені з Січі підмогу кинете.

– Бути по-твоєму, сину! – Сулима обняв Павлюка. – Не страшний ворог, страшно, коли брат на брата йде. Ти запальний, балакати вмієш, мо', й роздмухаєш в. обдурених серцях вогонь помсти!

– Прощай, батьку! До зустрічі!

– До зустрічі, сину!..

Розділ дев'ятий

Підйомний міст, глухо стукнувшись, упав на рів, і Яків Остряниця в'їхав у фортецю.

– Здорові були, Сулимівці!

– Здоров був, отамане, коли не жартуєш! – одказали козаки, котрі чатували біля брами.

– Еге, з вами пожартуєш! – похитав головою Остряниця. – Таку фортецю запопали! Угору глянеш – шапка злітає.

– На дріб'язок не розмінюємось.

– То, виходить, живі-здорові?

– Ще б пак, – почув Остряниця знайомий голос і не зоглядівся, як опинився в дужих обіймах Івана Сулими.

– Ану, хлопці, зачиняйте браму, щоб старшина, бува, не втік! – весело гукав Сулима до сторожі. – Не випустимо, доки не повість отаман усі новини… То, кажеш, брате, свистіти з подиву хочеться? Почекай, почекай, ти ще й не так засвистиш!

Отамани розцілувалися, відступивши на крок, розглядали один одного, підкручуючи вуса.

– Ти ніби аж повищав, Іване?

– Ростемо, брате, ростемо.

– Я думаю. Таку фортецю відхопити! Іч, сяє, як те сонце.

– Та й ти – як той місяченько…

Отамани засміялися, поляскуючи один одного по плечах.

Остряниця був вищий і худіший за Судиму, тому й здавався сухим, колючим і ніби аж непривітним. Все у нього було гострим: великий ніс, підборіддя, і погляд великих чорних очей також був гострим. Та ледь Остряниця посміхався, як лице його враз м'якшало й привітнішало, ніби вигодинювалося після негоди.

– Прошу до нашої господоньки.

– Нічого собі господонька, – озирався на всі боки Остряниця. – І все це тепер наше?

– А то ж чиє?

Йдучи фортечним двором, розмовляли.

– Але ж і чисто в тебе, Іване, – дивувався Остряниця. – Як у світлиці дбайливої господині.

– Два дні після колишніх найманців сміття вигрібали, – сказав Сулима, зморщивши носа. – Загидила німчура фортецю так, що й ступити ніде було. Гірше, ніж у конюшні. Прибрали та чебрецем посипали. Вдихнеш чебрець – і наче в степу себе почуваєш.

– Кошовий цікавиться, як у тебе справи, Йване.

– Живемо – сухарі жуємо.

– Харчу вам невдовзі підвезуть, – запевнив Остряниця.

– А що нам далі з лядською фортецею чинити? Чи жити у ній, чи за димом пустити? – поспитав Сулима. – Як Січ-мати гадає?

– Жити, Іване, жити, – твердо мовив Остряниця. – Заради цього й приїхав до тебе. Кошовий з старшиною ухвалили: фортеці не руйнувати, буде в ній стояти наша, запорозька, залога. Маю ще одну приємну вістку, – Остряниця посміхнувся, його гостре лице враз заприязнилося. – Кошовий дякує тобі й козакам твоїм за лицарство й відвагу… А ще кошовий отаман велів мені передати, що Іван Сулима віднині вже не курінний отаман, а військовий старшина.

– Чи ж не високо мене піднімає кошовий?

– По заслугах. Чин військового старшини – високий чин. До всього ж кошовий настановлює тебе головним отаманом Кодацької фортеці.

Прийшли до комендантської хати. Під вікном сидів Ярема Летючий і стругав палицю. Вгледівши Остряницю, схопився, але враз стримав себе й статечно привітався.

– О-о, – протягнув удавано здивовано Остряниця, – ти, Яремо, наче гетьман… Ось тільки вуса якби…

Ярема враз почервонів.

– Будуть, будуть вуса. – Сулима непомітно штовхнув Остряницю під бік. – Фортецю взяли, будуть і вуса.

– Що це ти майструєш, Яремо? – закашлявся Остряниця.

– Забаг неба, – Сулима пригорнув до себе Ярему. – Чи не так, сину?

– Так, батьку. Хочу зробити собі крила й полетіти.

– Куди ж це? – запитав Остряниця.

– Ще не знаю куди, – зітхнувши, зізнався Ярема. – Бо світ широкий і великий. Полечу, мабуть, на Україну. Одне крило вже готове, ось біля другого морочуся.

– Щасливого тобі польоту! – м'яко мовив Остряниця. – Шкода, що я старий, а то б разом полетіли.

– Літати ніколи не пізно, – відповів Ярема.

Остряниця уважно на нього глянув.

– Правду мовиш, сину. Ніколи не пізно літати, та шкода, що ми іноді самі собі крила обламуємо.

Зайшли до хати.

– Сідай, Якове, до столу, – запрошував Сулима. – Чим тебе, друже, пригостити?

– Оковитої у тебе, звичайно, не водиться?

– Як у морському поході, – розвів руками Сулима. – Хто вип'є, того за борт. Але для тебе дещо роздобуду.

– Чому це для мене?

– Бо ти мій гість, тобі випити сам Бог велів.

Сулима поставив на стіл пузату карафку.

– Ось дещиця від колишнього коменданта лишилася. – Сулима налив один келих. – Я не можу, – вибачливо посміхнувся. – Зовсім недавно запирав у льох осавула Кирпу за пиятику. Тому й сам не можу. Коли всім, то всім.

– Та хоч келишок перехили, – наполягав Яків. – Ніхто ж не побачить. Р-раз – і вуса витирай!

– Перед самим собою совісно буде.

– Тоді будь здоров! – підняв Остряниця келих. – П'ю до дна, щоб не було ворогам добра. – Випив, плямкнув. – Тьху! Як цю кислятину панство дудлить? Аж оскома напала. Інше діло – оковита. Ми її знаємо, а вона нас ще краще знає, тож і лад у нас… Хоча… налий мені ще одну посудину, для ближчого знайомства.

Остряниця спорожнив другий кухоль.

– О-о… За другим разом вже ніби й ліпше. За третім, дивись, ще й приятелями станемо. А ти ж чого сумуєш, Йване?

– Павлюк мене непокоїть, – зітхнув Сулима. – Відпустив, а тепер каюсь. Коли б ми не схибили.

І розповів про Караїмовича, про те, що гетьман веде реєстровців.

– Тепер вся надія на Павлюка. Хоч ми й приготувалися до оборони, та все ж сподіваюсь, що Павлюк перетягне на свій бік реєстровців.

Погомоніли ще трохи, й Остряниця заквапився.

– Мені вже час… Кошовий чекає вістей. Наказував: дізнайся, що там і як в Сулими, і відразу ж назад.

– Передай, що пороху й свинцю в нас обмаль. І запаси харчів, що були у фортеці, вичерпуються.

– Порох та свинець вам підвезуть, – пообіцяв Яків. – І харчі теж. Сам валку до вас приведу. Чекай!

Сулима провів Остряницю за браму, обнялися.

– Павлюк пішов, щоб запалити велику пожежу, – сказав Сулима. – Коли раптом що з ним трапиться, я поведу козаків на Україну. Коли ж і мене стара костомаха здожене, то настане твоя черга, брате.

Вони обнялися і розцілувалися. Більше їм не судилося бачитись.

Сулима довго стояв того вечора на фортечних мурах. В надвечір'я пішов дощ – дрібний, одноманітний, нудний. Ніби восени. Небо всипане сірим попелом. Згодом на заході сірий попіл став червоніти, ніби під попелом спалахнуло полум'я. Захід зробився червоним. То сідало сонце. Але, так і не пробивши сірого попелу, світило зникло. Захід швидко згас і почорнів. Густі хмари затягли небо.

Сулима стояв на стіні і думав про Павлюка.

«Чи ж проб'ється його сонце крізь той попіл і громаддя хмар?»

Вірив: мусить пробитись!

Розділ десятий

Гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович спинився з загоном козаків під слободою Білі Млини. Звідси до Кодацької фортеці було кілька днів путі, але обережний гетьман барився, зволікаючи під різними приводами, і ніяк не зважувався покинути слободу. Далі, аж до самого Кодака – відкриті, пустельні степи. І вийти у ті степи – значить, безповоротно зважитись на війну з запорожцями. А поспішиш у цьому ділі – тільки власну голову втратиш. Безперечно, в нього чимале військо, але чи вистачить його, щоб захопити фортецю? Хоча запорожців там, мабуть, сот кілька, та спробуй їх викурити! Мури неприступні, на стінах – гармати. Переб'ють… За такими мурами можна відбиватися хоч і рік.

А в реєстрового козацтва настрій швидко міняється. І так довелося золоті гори обіцяти, доки зібрався загін. Перша ж невдача під Кодаком остаточно зіпсує їм настрій. Любителі легкої наживи не дуже охоче сунуть голову в пащеку смерті… Прощай тоді, гетьманство!

Кононович схоплюється й нервово бігає по намету. О, тільки не це!.. Тільки не гетьманство. Легше голову втратити, аніж гетьманську булаву. А перша ж невдача – і крах! Або Караїмович перехопить булаву, або той ведмідь Джевага. Та жодний із старшин не відмовиться турнути гетьмана, під яким захиталася земля.

Кононович хапає булаву, притискує до грудей, відчуваючи, як шипи булави вдавлюються йому в тіло. Від того дотику трохи легшає на душі. Булава з ним, отож – його… Він цілує її і обережно кладе в скриньку, на оксамитову подушечку. Ні, поки він живий, булави нікому не бачити. Навіть Караїмовичу, а то хитрий лис і підступний вовк водночас… Вовк з повадками смаленого і тертого лиса. З ним треба бути насторожі. Хоч він зараз і в Кодаці, та не заради Кононовича ризикує своїм життям.

Згадавши Кодак, Сава знову захвилювався. Чи ж вдасться їхня задумка? Коли вже й Караїмович посковзнеться, то йому, Кононовичу, ліпше тоді й не потикатися до фортеці. Але ж тисяча злотих! Маєток! Угіддя. Ґрунти. Ліси. Луки. І все це він втратить назавжди. От і крутись. І тут пече, і там боляче. А на фортеці можна добряче нагріти руки. Що з того, що запорожці такі ж самі українці? То ж усе збіглі хлопи, чернь, бидло, котрі засіли за порогами й удають з себе лицарів. А ляхи хоч і чужі, зате ж пани. Потрешся біля них, дивись, і сам паном станеш – вельможним і можним. Ні, ні, йому із запорожцями не по путі, то голодранці, сірома. А він все ж таки гетьман. І має вже маєток, невдовзі отримає ще один. А там, дивись, і магнатом зробиться, шляхетним і ясновельможним. Ні, ні, запорожці йому вороги. Але ж як взяти Кодак?..

Два дні стояв Кононович під Білими Млинами, не відважуючись рушити вперед. На третій день, так нічого й не придумавши, Сава скликав старшин на раду. Галасували, сперечалися, але ні до чого путнього не дійшли. Сава зовсім занепав духом, обіцяний маєток і тисяча злотих випливали з рук. І коли старшини розійшлися, в наметі гетьмана лишився один Гляшко Караїмович. І Кононович здогадався, що хитрий і підступний Караїмович уже щось замислив. Його гетьман недолюблював, як недолюблює простакуватий – хитрого, боягуз – хороброго, нерішучий – відчайдушного, маклакуватий – вертлявого. Караїмович був розумним і хитрим, підступним і безжальним, відважним і кмітливим. Від нього можна всього чекати: допомоги і підступу. В душі гетьман заздрив йому.

Отож Караїмович запропонував блискучий план, хитрий і простий водночас… Кононович заздрісно зітхає. Але ж і тямковитий бісів Іляшко. І відчайдух. Хто б з старшин зважився на такий ризик? Полізти в лігво ворога не в кожного вистачить зваги. Та ще й не таїтися, а прямо казати: так, я – Іляш Караїмович. В зовнішній правдивості й полягав успіх задумки. Та чи зуміє він виманити Павлюка з Кодака? Сулима – то, казано, обережний птах. Стріляний. А ось Павлюк – запальний. Рвучкий. Досить натякнути, що реєстровці його чекають, – прибіжить…

Кононович, накинувши кунтуш наопашки, вийшов з намету. Вечоріло. Захід був засипаний сірим попелом. Та ось спідсподу жар почав червоніти, ніби там хто розпалював багаття. Сава зрозумів, що то сідає сонце. Над вухом у гетьмана тонко занив комар… В таборі комарів ще більше, реєстровці відмахувалися гіллям. Палити багаття Кононович не велів.

Постояв біля намету, смокчучи люльку, і вже хотів було повернути назад, як побачив, що до нього біжить старшина Джевага. І Джевагу гетьман недолюблював. Ведмідь. Бику роги скрутить, а людині карка вломить, не задумуючись. Але, на щастя, недалекий. Хитрити, як Караїмович, нездатний. Такі можуть задушити власними руками, але за носа водити нездатні… З Джевагою трюхикав осавул Бражник. Той самий, котрий ходив з Караїмовичем у фортецю…

«Еге, – ураз скис Кононович, – з трьох уцілів лише Бражник. Тьху, біс тобі в ребро, провалилася задумка! Що Караїмович загинув – дідько його бери. Але що ж тепер з Кодаком чинити?»

– Пане гетьмане, – гупаючи ногами (він завжди гупає ногами, чорт би його взяв!), підходить Джевага й ошкірює жовті міцні зуби, і його грубезне, не голене і від того ще чорніше лице випромінює подобу радості, – ось, – показав волосатою рукою на Бражника, – з Кодака… хе-хе… прибув…

«Зірвалося, – зовсім занепав духом гетьман, – а цей дурень ще й зуби свої продає…»

І байдуже запитав:

– Догралися?

– Саме так, пане гетьмане, – шкірив жовті зуби Джевага. – Караїмович веде Павлюка. І просив пана гетьмана бути напохваті…

Коли Павлюк з сотнею козаків дістався нарешті Білих Млинів, уже вечоріло. Від лісу впала довга тінь, через усе поле. Дощ вгамувався. Сонце сіло за обрій. Задзвеніли комарі…

– Далі б я не радив іти, – пошепки застеріг Караїмович і оглянувся. – Там, за яром, їхній табір…

Павлюк мигцем поглянув на зляканого Караїмовича, похитав головою.

– Але ж і набрид ти мені!.. Полохливий, як миша. Хто тебе тільки старшиною вибрав?

– Хто мене краще знає, той і вибрав, – загадково відповів Караїмович, і в його вузьких, по-татарському косих очах спалахнули мстиві іскорки й відразу ж згасли, і на очі насунув сірий попіл. – Реєстровці стоять табором по той бік яру, як би чого не вийшло. Почекаємо ліпше ранку. Поспішиш – тобі ж, сотнику, й гірше буде.

– Не лякай, бо ляканий! А з тебе переляк швидко витрушу, – дещо хвальковито відповів Павлюк. – Реєстровці підуть за мною.

– Дай Боже… – гмикнув Караїмович і відвернувся.

Павлюк велів своїм козакам стати табором по сей бік яру і поки що нічим не виказувати своєї присутності. Караїмович наполягав переговори з реєстровцями перенести на ранок. Павлюк затявся на своєму.

– Проникну вночі до них у табір. Доки старшина спатиме, побалакаю з козаками. Завтра, мо', й пізно буде. Гайда на розвідку, Караїмовичу. Підеш зі мною, тільки не трусись, як заєць!

Удвох вони спустилися вниз і довго йшли яром, доки не вихопились в густий терняк. За кущами мав бути табір реєстровців. Павлюк пройшов уперед, Караїмович трохи відстав, раз по раз непомітно озирався… Зрештою махнув комусь рукою. Почувся виляск…

– Хто? – спинився Павлюк і вперше насторожено оглянувся.

– Та то я… комара ляснув, – посміхнувся Караїмович. – Бачу, сотнику, і в тебе вже тремтять жижки?

– Ну, це ти дарма! – Павлюк аж розізлився. – Щоб я, Павлюк, та боявся? Ти ще мене не знаєш! Ходімо!..

Павлюк ступив до куща, розсунув гілля… Табір реєстровців і справді був потойбіч… Одначе в таборі було тихо, ні гомону, ні багаття. Це насторожило Павлюка…

– Слухай, Караїмовичу, – не повертаючи голови, тихо мовив він. – Чому це козаки принишкли? Кого чекають?

– Тебе чекають, сотнику, – пролунав позаду голос Караїмовича, і Павлюк вловив у його голосі злорадну втіху… Зробив рух, щоб повернутися, але тієї ж миті удар по голові збив його з ніг… Перед очима попливли жовті плями, і Павлюк полетів у жовте море. Не бачив і не чув, як з-за кущів вибігли козаки Кононовича, скрутили йому руки й бігцем кудись понесли…

Павлюк очуняв лише вранці, перед очима все ще клекотіла й пінилась жовта круговерть, нудило, голова гула, наче на шмаття розламувалась…

«Здорово ж вони мене вчора… – скреготнувши зубами, подумав він. – Як же це я вскочив у пастку?»

Заляпотів дощ… Ширше розплющив очі і здогадався, що на нього лили воду. Підняв голову й крізь мутну пелену побачив Караїмовича. Був той уже в старшинському вбранні, поголений, свіжий, сяючий.

– А, сотник! – весело крикнув Караїмович, як тільки Павлюк розплющив очі. – Прокинувся? Як спалося? Вибачайте, пане сотнику, але довелося вас трохи стукнути по голівці.

– Боїтеся, коли зв'язали? – ворухнув Павлюк зв'язаними руками.

– На всяк випадок, – весело відповів Караїмович і крикнув до козаків: – Досить лити воду! Поставте пана сотника на рівні ноги.

– Дякую за турботи, – виплюнув Павлюк кров. – Сам зведуся.

Відштовхнувши ліктем козака, Павлюк, балансуючи зв'язаними руками, важко звівся на ноги.

– Умієш із засідки по голові гуркнути!

– І по голові обамбурити навчені, – з погордою відповів Караїмович. – Чи не подобається? Мо', не так зустріли, пане сотнику?

Земля хиталася під Павлюком, він міцніше вперся ногами і встояв. Жовта вирва перед очима почала затухати, але голова розболілась ще дужче. Потилиці не відчував, наче задерев'яніла…

– До тями ніяк не прийдеш? – донісся до нього глузливий голос. – Звикай, козаче, на тім світі отаманом станеш.

Павлюк з ніг до голови оглянув Караїмовича. Ніби вперше його бачив. Той стояв перед ним сяючий, свіжий. Колупався в зубах. Всмак поїв, виспався. На ньому голубий жупан, шапка оторочена соболем, при боці – шабля. Певно, коштовна, руків'я в позолоту вбране. Чорне довгасте обличчя старшини, ледь подзьобане віспою, так і випромінює сите задоволення. У вузьких косих очах – хижа втіха… Втіха ловця, що спопав-таки звіра, на якого так довго полював. Павлюк відвернувся…

– Не подобається моя пика? – весело поспитав Караїмович. – Ха-ха! Він ще мене сміливості навчав. Хизувався переді мною своїм таланом, а сам, як миша, в пастку вскочив.

Павлюк прикусив губу… Що правда, то правда. Вскочив. Справді, як мишу, його заманили досвідченіші хижаки. І треба ж було так довіритись… Недарма Сулима відчував тривогу, все доскіпувався, хто такий Караїмович. Ще й застерігав, що він не той, за кого себе видає. Ех… Дав маху. Та що тепер. Коли вскочив у халепу, тоді стає ясно, де оступився.

– Слухай, панський прихвосню, де мої козаки?

– Хто був дурніший з твоєї сотні, то зараз на тім світі у райські врата кулаком тарабанить, хто здався, того пов'язано і в Черкаси погнано. Там розберуться, – безневинно посміхався Караїмович.

Безвільно впала Павлюкова голова на груди, але він тої ж миті спохватився й підняв її гордо, аби ворог не втішався з перемоги.

– З яким би задоволенням переломив тобі хребта! – безсило скреготнув зубами Павлюк.

– У мене теж таке бажання, – ошкірився Караїмович. – Задумки в нас однаковісінькі, як бачиш. Тільки ти спізнився з своїм бажанням.

– Вбити ворога ніколи не пізно.

– Але ти програв.

– Але це ще не все!

– Ні, сотнику, це вже все.

– Я вірю у свою вдачу! – сказав Павлюк.

– І я вірю в свою! – в тон йому відповів Караїмович. – Сподіваюся, що ми більше не будемо зустрічатися. Принаймні на цьому світі.

– Рано ж ти мене хорониш, запроданцю!

– Аби не пізно.

– Ти сильний і хитрий ворог, – по хвилі мовив Павлюк. – Ти мене перехитрив. Я хитрувати не вмію, в цьому моя біда. Але дякую за науку. Сподіваюсь, що колись віддячу тобі сторицею!

– Нема за що дякувати, сотнику! Та й пізно вже. Ти навіть вдарити мене не зможеш.

– Вдарити, може, й ні, але плюнути… – Павлюк виплюнув згусток крові в лице Караїмовичу: – Одержуй, панський прихвосню!

Караїмович відскочив, витер лице і, вихопивши з піхов шаблю, кинувся на Павлюка… Павлюк випростався… Караїмович опустив руку. Облизуючи губи, хрипло сказав:

– Ні, Павлюче, не для того я ризикував своїм життям, щоб так просто тебе вбити. Легкої смерті не чекай!

– Я козак, а козак не шукає легкої смерті!

– Не сумніваюсь. Ти хоч і довірливий, як дитина, але хоробрий. Цього в тебе не забереш. Обіцяю тобі важку смерть або на пласі, або на палі. Але не тепер. Я хочу навтішатися своєю перемогою.

– Чи не зарано втішаєшся?

– Спішу! – гмикнув Караїмович. – Негусто випадає мені втіха, щоб відмовлятися від неї. Твоя голова в моїх руках.

– Голова – це ще не все.

– Але я на твоїй голові матиму добрий заробіток. Як і на твоїй Україні, Павлюче.

– Ти хто такий, Караїмовичу?

– Чи тобі не все одно? – ошкірився той.

Він засунув шаблю в піхви. Павлюк скоса спостерігав за ним. Тепер Караїмович був зовсім не той, що у фортеці. Гордий, самозакоханий. І хижий. В його довгастому, худому й кістлявому лиці було щось татарське. Чи, скоріше, монгольське. Це враження доповнювали косі очі… Ніби вгадавши його думки, Караїмович вигукнув:

– В моїх жилах тече монгольська кров. Моя мати була полонянкою татар. І я ненавиджу вас, слов'ян. О, я ще розправлю свої крила! Кодак – то лише мій початок.

– На гетьмана реєстру цілиш? – спокійно запитав Павлюк.

– А хоч би й так. Я захоплю Кодак, тебе й Судиму привезу до Варшави. За це мені ляхи щось дадуть. І не тільки гетьманську булаву. Вся Україна буде в моєму кулаці.

– Мерзотник!

– Кожний діє як уміє!

– Як я співчуваю твоїй матері, – сказав Павлюк з жалем. – Мало того, що в татарську неволю попала, то ще й таку сволоту народила… Нещасна жінка!

– Замовкни! – не своїм голосом закричав Караїмович і рвонувся на Павлюка з кулаками, та до намету зайшов гетьман реєстровців. Колихнувши відвислим черевом, взявся в боки й сопучи витріщився на Павлюка.

– Попалася в сільце перелітна пташечка? – гетьман аж руки від задоволення потер. – Доліта-ався…

– Літав, – згодився Павлюк. – А пан гетьман тим часом повзав.

– Ей, ти!.. – побагровів гетьман. – Прикуси язика, бо він тобі швидко вкоротить шию. Теж мені орел!

– Але не плазун, – сказав Павлюк.

– Але іноді й плазуни хапають орлів! – вигукнув Караїмович.

– Іноді хапають, – згодився Павлюк. – Та, попри все, вони плазунами й лишаються.

– Краще бути живим плазуном, аніж мертвим орлом, – з цинічною відвертістю бовкнув Караїмович.

– Кожному своє, – уточнив Павлюк.

– Ти мене не вчи! – важко дихаючи, вигукнув гетьман. – Мене пізно вже вчити!

– Правда, ходячим мерцям наука зайва.

– Ти?.. Як ти смієш? – зірвався на вереск Караїмович. – За свої зухвалі слова ти розплатишся головою! Не забувай, що ти, сотник козаків його мосці короля, перебіг на бік лотрів і розбійників.

– Не на бік лотрів, а на бік народу.

– Ти всяку чернь, бидло та хлопів за народ маєш?

– Але не плазунів, котрі лижуть панам сідниці! – спокійно відказав Павлюк. – Ти, гетьмане зрадливий, вже разів зо три перепродав свою шкуру. Як далі житимеш? А баньки в сірка позичатимеш?

Кононович раптом гикнув і кинувся на Павлюка з кулаками, але Павлюк невловимим рухом відхилився, і розлючений гетьман пробіг мимо… Караїмович зареготав…

– Ти ч-ч-чого?! – визвірився на нього Кононович. – Гляди, щоб юшкою не вмився! – І кивнув на Павлюка: – Міцно зв'язаний? Коли втече – голову зніму!..

– Хіба на той світ побіжить! – Караїмович висунув голову з намету, когось погукав. По хвилі зайшов Джевага.

– Туди? – запитав він, показуючи рукою в стелю, і почав засукувати рукави. – Зараз ми його в один мент відправимо…

– Поки що в клітку! – буркнув гетьман. – Та рота йому заткніть, щоб, бува, не підбурив козаків до свавілля. Велеречивий надто.

– Боїтеся мене? – запитав Павлюк.

– Трохи, – зізнався Караїмович. – Тому й ротика заткнемо. Буду боятися, допоки не побачу твою голову на пласі у Варшаві.

– Тоді ти боятимешся другого Павлюка.

– Павлюків постараємося вирвати з корінням!

– Не думаю, що земля буде родити самих лише караїмовичів!

Зв'язаного Павлюка з ганчіркою в роті вкинули до дерев'яної клітки, що стояла на возі, а клітку накрили ряднами.

– Так буде обачніше, – сказав Караїмович. – Бо Павлюк такий, що й поглядом може козаків до бунту підбурити. Хай сидить у темряві, а ми за Судиму візьмемося. А тоді обох – до Варшави!..

Розділ одинадцятий

– Яремо, – гукнув Сулима, – облиш на хвилю свої крила та поклич до мене Гуню з Савраном!

– В один мент, батьку! – Ярема відіклав убік паліччя, над яким щось мудрував, і тільки шароварами залопотів.

Сулима зайшов до комендантської, присів край столу, задумався. Останніми днями він часто задумувався, забував їсти, змарнів, очі загострилися і глибоко запали. Ночами, походжаючи на мурах, все думав, зітхав… Думка думку побивала, Павлюк з голови не йшов. Як подався з Караїмовичем, то ніби у воду. Чи варто було його відпускати? Надто він довірливий. Такий легко вскочить у халепу. Інша думка: а чи втримаєш його на ретязі, коли він день і ніч Україною марить? Та, зрештою, не вперше він за шаблю взявся, бував у бувальцях… Заспокоював себе, а спокою не знаходив. Ні-ні, та й зринав у згадці Караїмович. Ой, не той він, за кого себе видає! Щось Судимі не подобалось в ньому, а що? І знову думка думку побиває…

Зайшов Савран, неквапливо, статечно всівся за столом. Повагом люльку дістав, набив тютюном, старанно викрешував вогню.

– Задумався, отамане? – поспитав, запаливши люльку.

– Осіли мене думки, як чорти Бога, – озвався Сулима. – Про фортецю думаю. Залога в нас малувата, пороху обмаль, харчу, а з Січі щось возів не видно.

– Від Павлюка вістей немає?

– Чекаю…

До комендантської забіг Дмитро Гуня, веселий, заклопотаний, помолоділий, й випалив одним духом:

– Ху!.. Крутишся цілий день, і вгору ніколи глянути. А ви ж чого це, батьки, журитесь?

– Міркуємо, Дмитре, – озвався Сулима. – Пороху в нас негусто. І свинцю також. Та й з харчем тугувато. Остряниця обіцяв з Січі вислати обоз, та щось бариться. Почекаємо ще трохи та відрядимо на Січ гінця. А поки що не завадить нам однією зброєю запастися.

– Камінням? – пахнув димом Савран.

– Камінням, Охріме. Варто наносити його на стіни побільше. Коли раптом яка трясця відважиться фортецю приступом брати, каміння як знахідка для нас буде.

– Діло! – згодився Гуня. – Можна ще й піску запасти, не завадить. Ним зручно очі засипати…

– То й почнемо з каміння, доки є час. Ти, Охріме, – повернувся отаман до Саврана, – підеш з козаками до Дніпра, постаєте ланцюгом, від скель до фортеці, будете каміння з рук в руки передавати, а Гуня з своїми хлопцями в степ виїде, аби яка пеня не застукала зненацька. Вгледиш підозріле – стрілятимеш, Дмитре.

Степами вже ходила суха та дзвінка осінь, жовта, червоногаряча, наче з міді викувана. Здається, торкнеш її – задзвенить. Падає жовтогарячий лист, наколюється на сухі бур'яни, що деренчать на вітрах, наче кістяки… Над світом снує срібне павутиння, тепло, ніби й не осінь… І тихо… І журно… Світ застиг, оповитий світлою печаллю. А десь за кряжами, пробуючи свої сили, вже гудуть холодні вітри, лаштуючись в осінній політ над землею.

З рання й до вечора на південь поспішає птаство.

Ирій-вирій… Дмитро задумливим поглядом проводжає птахів. Пригадується йому далеке дитинство, село. На Воздвижения бабуся Мотря завжди застерігала маленького Митька:

– Гляди, шибенику, в цей день по деревах не лазь і близько до них не підходь. На Воздвижения птахи летять у вирій і гадюки туди спішать…

– А як же вони повзуть? – доскіпується Митько.

– А з дерева на дерево, окаянні, лізуть, – хреститься бабуся. – 3 гілки на гілку. Боже борони, хто в цей день на дерево полізе.

– Ба, а що таке ирій? – питається онук.

Бабуся гладить його по голівці.

– То, онуче, теплий край за горами, за лісами, за тридев'ять земель і окиянів. Зими там немає та холоднечі, сонечко собі сяє, зелено та гарно, як у нас на Великдень. От пташки й летять зиму лютую зимувати в ирії. Хай їм Бог помагає!

Курли… Курли…

Журавлі…

Хлопець сумним прощальним поглядом проводжає журавлиний ключ. На душі чомусь сумно стає і бентежно. Дмитро, аби струсити з себе сум, кричить:

– Пантруй, хлопці, степ!..

І сам оглядає зіркими очима виднокіл. Куди не глянь – степ і степ, жовтий, побурілий, вигорілий за літо… Балки, посивіла тирса. І тиша. Міцна, терпка, з передосіннім холодом.

І пустка. Ні душі живої, тільки в небі журно плачуть журавлі. Загін Гуні розтягнувся підковою від Дніпра аж ген у степ і повільно рухається…

– Киги… Киги… – чайка пронеслась на Гунею. Наче білу грудку хто кинув у мідяний степ… Зненацька з балки витикається гурт дядьків. Дмитро порахував: п'ятдесят чоловік. По всьому видно – селяни. Босі, в драних сорочках, стомлені…

«Втікачі, – радо думає Дмитро. – Нам поповнення йде. Відтоді, як ляхів з Кодака витурлили і шлях на Січ вільним став, багато їх перейшло і Дніпром перепливло…»

– Ану, Омельку, – крикнув до ближнього козака, – зустрінь тих людей та проведи їх у фортецю! Хоч маленька, а все ж поміч нам буде!

Сулима привітно зустрів утікачів:

– Нашому роду козацькому та нема переводу! – весело гомонів, оглядаючи дядьків. Були то різного віку люди, молоді й старші, чорняві й сиві. Гурт як гурт, втікачі як втікачі. Підозри в отамана вони не викликали. Скільки козакує, стільки й прибувають збіглі селяни на Січ, обвикають, оговтуються, хіба ж такими козаками потім стають!

– Звідкіля ноги б'єте, хлопці-молодці?

– З черкаського староства, – загуділи ті. – Втекли від паноти й простуємо на Січ. В дорозі почули, що запорожці Кодак захопили, дай, думаємо, в гості завітаємо.

Серед втікачів виділявся один – високий, міцний, з грубезним лицем, котре густо заросло щетиною. Говорив він глухим, хриплим голосом та все засукував рукави, оголюючи волохаті руки.

– А ти, мабуть, за отамана? – поспитав його Сулима.

– Та мовби, – відказав глухо здоровань. – Вибрали дядьки в дорозі, комусь же треба старшинувати.

Перебиваючи один одного, дядьки прохали Судиму:

– Прийміть нас, пане отамане, до себе! А ще коли б зброю дали, панам мстити! Будемо разом з вами відбиватися.

– Разом? – звів брови отаман. – А від кого?.. Та не гудіть, як жуки. Отамана вибрали, а рота йому розкрити не даєте.

– А хіба пан отаман не відає, що на нього йде велике військо реєстрових козаків? – запитав здоровань. – Ми ледве з халепи вискочили. Дійшли до Білих Млинів, а там війська того, як жаб на болоті. Куди не поткнешся, коні, вози, гурти козаків. Ледве-ледве викрутились ми та хутчій, хутчій, щоб першими до вас дістатися й попередити про небезпеку.

– А ви часом нічого не чули про сотника Павлюка?

Дядьки перезирнулися, плечима знизали.

– Добре, – зітхнув Сулима, – приймаю вас до гурту. Бачите, о-он козаки каміння в фортецю носять? Так от ставайте в ряд. З цього й почнеться ваше козакування.

Розставивши дядьків, Сулима сам взявся допомагати. Місце йому випало у фортечному дворі, біля східців, що вели на мури. Камінь плив з рук у руки по ланцюжку, доходив до Яреми, а вже Ярема передавав Судимі, а Сулима – Кирпі…

«Гарне каміння, – думав Сулима. – Яку муровану хату з нього можна було б поставити. Не хату, а озію! Хороми. Віки б простояла. А біля хати садок посадити, бджіл розвести. Щоб діти в дворі бігали… – Сулима сам до себе посміхнувся. – І щоб вся Україна щасливою була, як сад квітучий!»

Кирпа брав каміння з рук Сулими, але в очі отаманові уникав дивитися. Мовчки передавав те каміння Гнатові, котрий стояв ще вище Кирпи, і злився. На Судиму, на самого себе…

«Чорт з ним, з Сулимою, але життя моє пішло шкереберть, – думав він, із злістю хапаючи каміння. – Не вийшло з мене старшини, не розбагатію, не повернуся додому паном… Так і розтринькав своє життя, на дріб'язок розміняв… Тьху! А що тепер? Головою битися в мури?»

Кирпа плюється, мовчки бере з його рук каміння, передає далі Гнатові і вкотре думає:

«Гуркнути б каменюкою Судиму – і ходу!.. Хоч би душу відвів. Все одно пропало моє життя. І якого я дідька приперся у цю фортецю? В перший же день Сулима в льох посадив…»

До нього тоді причепився Дмитро Гуня. Потім Сулима підійшов. Кирпа здуру було й кинувся до отамана за рятунком.

– Пане отамане, ось ця голота, – ткнув він пальцем на Гуню, – затримала нас і ображає… Пора б уже навчити сірому, як старшину поважати!..

Не стримавшись, Сулима схопив Кирпу за барки і так труснув його, що Кирпина голова трохи не злетіла з в'язів.

– Кирпо-о! – поставивши осавула на ноги, прохрипів отаман. – Коли я ще раз почую від тебе слово «голота», коли я ще раз побачу, як ти будеш вдавати з себе гнилого панка й паплюжити козаків, то за себе не ручаюся! Второпав?

– Второпав, – скривився Кирпа й вовкувато бликнув на отамана. – І не забуду!

– Від тебе несе вином, – сказав Сулима. – Ти коли встиг набратися?

– Я їх щойно з комендантської викурив, – сказав Гуня, киваючи на Кирпу, Макуху та Щербину, котрі похитувалися на ногах. – Жлуктили нахильці з карафок.

– А кому яке діло?! – закричав Кирпа. – Я захопив фортецю, тому й маю право пити!

– Ха-ха! Він захопив фортецю! – зареготав Гуня. – Щось я тебе не бачив у числі перших, а пити – тут як тут. Інші трупи з фортеці виносять, а вони винце дудлять.

– Доведеться тобі відповідати, осавуле! – різко сказав отаман. – Пияцтва я нікому не прощаю!

Кирпа злякано забігав маленькими очицями, шукаючи собі хоч якої підтримки, і, зрештою, вирішив не оборонятися, а нападати:

– А злото де ви поділи, пани отамани? Собі заграбастали?

– Яке злото? – спокійно запитав Сулима.

– А те, що у фортеці було! – галасував Кирпа. – Думаєте, я не знаю, що ви три бочки злота захопили? Поділили тихцем між собою – і мовчок?

Сулима зблід від такого нахабства, хоч від Кирпи можна було всього чекати, але стримався.

– Дмитре, – спокійно повернувся він до Гуні. – Візьми трьох козаків і запріть в землянці цього п'яничку, доки не прохмелиться. А там побалакаємо.

В холодній Кирпа швидко вихмелився, і його почало тіпати. Так було завжди, коли виходив хміль. І злість кипіла. На Судиму, на самого себе, що вдався такий безталанний. Ні Богу свічка, ні чорту кочерга!.. Кинувся по східцях до маленьких дверей, щосили затарабанив кулаками… Бив доти, доки не защеміли кісточки пальців. У відповідь – ні звуку. Кирпа знеможено опустився на східцях, думаючи, що ж йому тепер чинити. П'ять літ козакує на Січі, зумів якось в осавули пролізти, а далі – ні тпру ні ну!.. Розкусили. І не розбагатів, хоч як не п'явся, як не принижувався заради шеляга щербатого. Як ото в шинку, коли покійний Кикошенко запропонував йому кукурікати під столом. Тьху! Власне, й на Запоріжжя Кирпа йшов з однією метою: розбагатіти. Будь-що набити капшук. Наслухався дурних балачок, ніби злота в запорожців – кури не клюють. Що вони його лопатами гребуть. І збіднілий шляхтич Лесючевський, котрий на правах бідного родича терся у свиті магната Пшибося, клюнув на ті теревені, приперся на Січ, отримав прізвисько Кирпа за свою пиху та гонор, а далі що? Набив кілька торбинок дріб'язком, та й годі. Не вельми густо. З таким скарбом не позмагаєшся з багатою шляхтою. І от його, пся крев, шляхтича, зачинили в землянці, наче якусь сірому!

Все життя Лесючевський-Кирпа мріяв втерти носа ясновельможному панству, стати з ним на одному щаблі. Не бідним родичем, що зазирає в панську куховарню, аби дали що поїсти (і це будучи шляхтичем!), а рівним з рівними. Проте змушений був слугувати панству, як хлоп. Тьху! Багачам байдуже, що він шляхтич, що його батько був можним. Але, на нещастя, дурним картярем. Програв та пропив все своє багатство, маєтки, ґрунти, хлопів і сам п'яним попав коневі під ноги. Ламаного шеляга не лишив своєму синові. Скільки Кирпа не вислужувався – марно. Бідний родич. Гірше, ніж хлоп. Коли втікав на Січ, певний був: повернеться з караваном скарбу. Та не простим козаком. Гетьманом. Або старшиною. На білому коні в'їде… Тьху!.. Пішло життя обертом. І з фортецею він прогадав. Де ті три бочки злота, котрі він сам вигадав і в котрі сам повірив? А мо', й справді були три бочки злота? А Сулима собі заграбастав?.. Лють і заздрість до Сулими не затихала…

«І треба ж було мені за ним побігти в фортецю! – вкотре лаяв себе подумки. – Чорт би її забрав!.. Іч, камінням запасаються, видно, зовсім припекло. Обложать фортецю реєстровці – і кукурікай тоді… Цим камінням довго не будеш відбиватися. Та й харчу обмаль…»

Беручи від Сулими чергову каменюку, Кирпа (а він стоїть на східцях вище отамана) бачить круті широкі плечі, отаманову голову…

«Кинути б оцю каменюку йому на голову, – з ненавистю думає. – Бац – і немає Сулими… Впустив каменюку, невинний. Вирвалася з рук… Вислизнула – і по голові отамана…»

Кирпа ще раз бликнув на отамана і розчепірив пальці… Камінь полетів Судимі на голову…

– Стережись! – раптом закричав Кирпа.

Сулима відхилився, каменюка гуркнулась біля його ніг… Кирпа рукавом сорочки витер холодний піт з лоба, нехотя буркнув:

– З рук вирвалась… – А сам подумав: «Боягуз… Лайно ти собаче!.. Духу не вистачило».

Сулима уважно глянув на Кирпу, спокійно озвався:

– Міцніше тримай каміння в руках!

– Затямлю цю науку! – зле бликнув на отамана Кирпа.

Ще вище Кирпи на східцях стоїть Гнат Кодак.

– Важенна!.. – каже він, беручи каменюку з рук Кирпи. – От дивуюсь, як це деякі людці ухитряються отакезне каміння в себе за пазухою носити?

Кирпа сполошено затупцяв на місці, ніби його спіймали на гарячому, удавано байдуже поспитав:

– Ти про що це пасталакаєш?

– Та все про те ж, – з усмішкою відказав Гнат. – Кажу, що дехто вхитряється жити на білому світі з отакезною каменюкою за пазухою.

– А-а, за пазухою? – пробурмотів Кирпа.

– Ага, в пазусі, – ліниво тягнув Гнат, а очі його так і стріляли. – Тільки той, хто носить отакезну каменюку в пазусі, неодмінно втопиться. Камінь його на дно потягне. Бульк! І немає. Кирпи, приміром.

– Ти чого це? – спалахнув Кирпа.

– То я Кирпу так згадав, для прикладу.

– Шукай собі інший приклад, с-с-сірома!

А ще вище стоять Панько Макуха з Савкою Щербиною. Макуха мовчки бере каміння, передає його Щербині. Той бурмотить:

– На кий чорт мені така робота? Хіба я віслюк, щоб на своєму горбу каміння таскать? Я вільний козак, а не хлоп Сулими.

– Але Сулима й сам носить, – несміло зауважує Панько Макуха.

Щербина спалахує:

– Ото й носить, аби нам очі замилити! Що, мовляв, і він простий козак… А три бочки злота, про які Кирпа казав, куди щезли? Чи, мо', їх лизень позлизував? Ех, і на дідька я потеліпався за Сулимою!

Макуха здивовано витріщився:

– Ти забув, Савко, що Сулима нас від опряги порятував. Коли б не він – запороли б нас біля ганебного стовпа.

– Врятував, врятував, – шкірить Савка жовті щербаті зуби. – Чхав я на той рятунок, коли на нас сто тисяч ляхів суне!

– Так уже й сто тисяч? – насмішкувато питає Панько.

– Чого причепився, як той реп'ях? – визвірився Щербина. – Сто не сто, а п'ятдесят – це вже точно. А то б чого Сулима камінням запасався? Пороху та куль чортма, от і думає на камінні виїхати в переможці. Пропадем ми в цій фортеці, як миші! І собака за нами не гавкне. Тікати треба звідси, допоки не влипли.

– Але ж це зрада!

– Дурило!.. – шипить Щербина. – Макуха ти найсправжнісінька. Власне життя, бевзю, найдорожче. Телепень безвусий! Поживи з моє, тоді й пащекуй!

І знову вони надовго вмовкають, передають з рук в руки каміння. Потім Щербина не витримує:

– І на кий чорт я потеліпався на Січ?! Треба було обамбурити того дурня по курячій голові!

Макуха вже не раз чув цю історію. Щербина був наглядачем у якогось панка під Білою Церквою.

– Жив собі як вареник у маслі, – згадуючи минуле, хвастав неодмінно Щербина. – Хоч і наглядач, а все одно пан. Па-ан, а не бидло. Пожену хлопів пугою на роботу, сам у холодку лежу, а набридне лежнем, на коні гарцюю. Кінь у мене був звір. Хлопа запросто міг затоптати… Кланялись мені, бувало, хлопи в ніжки, коли селом на коні мчу. Хоч і не пан я, а карка переді мною гнули. Що не так – пугою, пугою, аж шкура на них горить. У-у, тремтіло переді мною бидло! Навіть панок мені якось зауважив… Ти, Савко, того… легше трохи… А чого, кажу йому, із смердами панькатись? Ха! Все було б добре, як вареник у маслі жив… І треба ж було…

Макуха знає, що з Савкою приключилося. Щербина ночами до самої пані в спочивальню лазив. Закохалась вона в Щербину, чи що. Панок і застукав їх на місці гріха… Щербина згарячу тріснув його мідним підсвічником по лисій голові. З панка й дух до ранку геть… Довелося Щербині різати поли. Так і на Січі опинився.

– Кланялося б мені оце всяке бидло в ноги, – бурчить Щербина. – І треба ж було того пана по голові ошепулити. Ех!.. Якби знав, де падатиму, то й соломки б підмостив!..

Зненацька на стіні закричав дозорець:

– Пане отама-а-не-е!.. Гуня з мушкета бабахкає!

– Яремо! – крикнув Сулима. – Бігцем до Саврана, хай мерщій усі до фортеці сходяться!

Дмитро Гуня вже мчав до фортеці й кричав:

– Реєстровці, щоб їх слід запав, ідуть!

У фортеці зчинилася метушня, товкотнеча. Кирпа не пам'ятає, як він опинився поруч з тим грубезним здорованем, ватагом дядьків-утікачів.

– Це ти, дурню, отаманові каменюку на голову пошпурив? – глузливо запитав здоровань, свердлячи Кирпу гострими очима. – Ай-ай-ай!..

– Я… я… впустив, – злякано пробелькотів Кирпа. – З рук випорснула… І я…

– Знала, куди падати, твоя каменюка, – ошкірився той. – Прямцем отаманові на голову. – І, схопивши Кирпу за барки, притягнув до себе, дихнув в перелякане лице важким духом. – Не верти хвостом, тхоряко! Кинув, та духу не вистачило. Чого баньками кліпаєш? Гляди, скажу отаманові, в один мент на палі опинишся!

І, відпустивши Кирпу, здоровань пішов собі перевальцем.

«Хто він такий?» – боязко подумав Кирпа й зіщулився, дивлячись на його широку дебелу спину…

Розділ дванадцятий

Сава Кононович, зупинивши коня, приклав долоню дашком до очей, розглядав фортецю. На мурах – всіма барвами майорять козацькі жупани, одноокі гарматні жерла пильно дивляться на реєстрового гетьмана. Кононович неспокійно засовався в сідлі, на душі зробилося кисло. На всяк випадок поспішно від'їхав подалі.

Примчав Караїмович, ще здалеку закричав:

– Пане гетьмане, чому зупинилися?!. З ходу треба нападати! Нас п'ять тисяч, а їх кілька сот. На цугундер їх брати, ляк на них навіяти, щоб віру втратили. А тим часом Джевага почне діяти у фортеці.

– Починай! – наказав гетьман. – Мені щось нездоровиться.

– Гей, сурмачі! – вигукнув Караїмович. – Сурміть напад!

Блиснули на сонці мідні труби… Караїмович шаблею замахав.

– Гей, козаки! Вперед з Богом! Нас більше! Ура-а-а!

– Ура-а-а!.. – не зовсім дружно та гучно підхопили козаки, кидаючись на приступ. Зліва, від Дніпра, нападали загони старшини Бражника, зі степу рухався Басараб з двома тисячами. Караїмович вів середину. Загони Бражника першими неслися на фортецю. Брама була зачинена. Проте Караїмович квапив Бражника. У фортеці під виглядом дядьків-утікачів було п'ятдесят надійних козаків. Як тільки реєстровці оточать фортецю й кинуться на приступ, Джевага мусив напасти на варту біля брами, знищити її й відчинити браму… Тому Караїмович не рахувався із втратами.

– Вперед! Вперед!.. Ура-а-а-а!

На бастіонах блиснули вогні, й небавом у небі розквітли білі дими. Ядра, прохурчавши над головами, впали на загони Бражника… Заіржали коні без вершників… Знову спалахнули вогні. Шугнули до неба кущі чорної землі, й вище них злітали вершники. Караїмович, нехтуючи безпекою, подався в передні ряди.

– До брами!.. Мчіть до брами! – кричав він, махаючи шаблею.

Бах! Бах!.. Гармати забухкали, мов горохом сипали у невидиму стіну. Затріщали самопали на мурах, озвалися мушкети. Загони Бражника спинилися, безладно закрутилися в пороховому диму… Зрештою юрмиськом сипонули подалі від фортеці.

– Стійте-е-е! – вереснув Караїмович. – Назад!

Завиваючи, просвистіло ядро, Караїмовича вирвало з сідла й пошпурило на землю. Але він миттю ж схопився, спіймав чужого коня без вершника, вихопився в сідло.

– Назад! – загаласував він, намагаючись стримати реєстровців, але його вже ніхто не слухав. Загони Бражника безладно відкочувалися в степ… Загонам Басараба також не щастило. Коні невідь-чому почали спотикатися, падати, хоч по них ніхто не стріляв.

– А-а-а-а! – закричали з переляку реєстровці й, охоплені панікою, ошаліло закрутилися на місці… Примчав Караїмович, скочив з коня, побіг, придивляючись до землі. Нахилившись, щось збирав… Зрештою вихопився в сідло.

– Дурні! Боягузи! Чого завили? У траві розкидано металеві шипи, от коні й напорюються на них. Будемо обминати.

– Чого стали? – примчав до них гетьман (ядра сюди не долітали). – Чого тупцяєте на місці, як отара овець?

– Шипи, пане гетьмане! – крикнув Басараб. – Ми погубимо коней.

– Шипів злякалися? – заверещав гетьман. – А по сто злотих за що вам будуть платити? За прогуляночку?

– Щоб ви подавилися тими злотими! – закричав худий реєстровець. – Забирайте їх собі, наживайтеся на нашій крові!

– Зрадник! – гетьман вистрілив з пістоля, і реєстровець, хлипнувши, лантухом зсунувся з сідла. – Так буде з кожним боягузом і зрадником! – галасував гетьман, розмахуючи пістолем. – Вперед!

– Але треба зібрати шипи, – зауважив Басараб. – Ми погубимо коней.

– Що-о? – визвірився гетьман. – Може, скажеш, що я тобі визбируватиму залізяччя? – І повернувся до реєстровців: – Козаки! Орли! За мною, лицарі!

І перший кинувся вперед, але кінь його спіткнувся, впав на передні ноги, і гетьман, не втримавшись, перелетів через голову коня й гуркнувся в траву, аж загуло…

– Ой-ой-о-ой! – закричав гетьман, соваючись у траві. Схопився, знову впав, поповз рачки, ойойкав на увесь степ. – Поможіть, бісові душі!.. Помира-аю!..

– Чого зуби скалите? – накинувся Караїмович на козаків. – Поможіть панові гетьману, бо він своїм вереском ще коней наполохає.

До гетьмана кинулись козаки, підхопили й, крекчучи, понесли його у вибалок, де стояв намет. Гетьман стогнав. Примчав Караїмович. Гетьман лежав біля намету ниць і намагався рукою дістатися сідниці.

– Еге, пане гетьмане, у вашій сідниці стирчить шип, – стримуючи сміх, мовив Караїмович.

– Ой-ой! – стогнав гетьман. – Ні сісти, ні встати. Ой!.. Та тягніть його скоріше! Ой-ой!..

– Але я не мастак по витягуванню шипів з гетьманських сідниць! – буркнув Караїмович і відвернувся.

– Отак? – закричав гетьман. – Ой-ой!.. Коли вашого гетьмана поранило на полі бою… ой-ой… то й помочі не діждешся? Ой-ой… Помираю.

– Гей, джуро! – крикнув Караїмович. – Витягни з гетьмана шип! – І повернувся до старшин, глузливо сказав: – Нас спіткало нещастя. Гетьман тяжко поранений, тому приступ відкладається. Козаки хай відведуть коней у балку. Видайте кожному реєстровцю по шкалику оковитої. Для підняття духу й бадьорості. Вночі продовжимо приступ!

Караїмович скочив на коня й, прихопивши з собою десяток вершників, помчав до фортеці. Ще здалеку махав руками, щоб не стріляли.

– Ere-ге-ей, Сулимо-о-о!.. – на все могутнє горло закричав Караїмович. – Ти чуєш мене, Сулимо? Це я, Караїмович! Я захопив Павлюка. Сидить у клітці. І ти будеш сидіти в клітці, Сулимо-о! Я повезу вас до Варшави, а твоїх козаків посаджу на палі-і-і!

Вдарили у відповідь гармати, Караїмович, пригнувшись до гриви, помчав назад… Двоє реєстровців вилетіли з сідел… Та Караїмович на те не звернув уваги. Скочив з коня біля гетьманського намету, хотів було зайти, але, почувши, як гетьман ойкає, сплюнув і повернув до свого намету.

– Джуро, оковитої!

Сидів посеред намету, по-турецькому підібгавши ноги, жадібно жлуктив оковиту. Вузькі косі очі його були тверезі й злі. Думав про Джевагу. Чому той не подає знаку? Адже домовились: тільки реєстровці нападуть, Джевага винищує варту біля брами… Невже Джевагу викрили? Чи не мав досі слушної нагоди? Треба спробувати ще вночі, може, тоді Джевага впорається з брамниками. Іншим робом фортеці не візьмеш… Коли б реєстровці не охололи, не позадкували… Один уже не витримав. Гетьман його прикінчив. А що коли всі носами закрутять? Тільки й надії на оковиту… Караїмович прислухався. З гетьманського намету чулося ойкання.

– Тьху! – спересердя сплюнув Караїмович. – Опудало горохове, а не гетьман! Постривай, телепню, візьмемо Кодак, не бачити тобі булави, як своїх вух! Думаєш, я для тебе стараюся? Дзуськи!..

Вночі реєстровці поповзли до фортеці. Ніч видалась темною, зривався вітер і тоскно завивав. Караїмович пошепки підбадьорював ближніх… Десь у прибережному вербняку моторошно завивав сич.

– А щоб ти скис! – крізь зуби вилаявся старшина. – Не знайшов іншої ночі!

Повзав між рядами, підганяв реєстровців, підбадьорював:

– Діло сича кричати, діло лицарів гори вернути. Вперед, хлопці! Вранці будемо пити й гуляти у фортеці!

Реєстровці тягнуть за собою штурмові драбини та перекидні містки. На фортечних мурах тихо. Гуде вітер, та ніяк не вгамується клятий сич… Ось чути, як на Дніпрі сплеснула риба. Караїмович враз насторожився. Довго прислухався. Сом вдарив хвостом по воді, сам себе заспокоював.

– Швидше, хлопці, швидше!

Зненацька з фортечної стіни почулося глузливе й спокійне:

– Та хоч не дуже сопіть!

– Та шаровари побережіть, дірки на колінах попротираєте.

І тої ж миті фортечні стіни спалахнули вогнем… Вдарили гармати, луна сколошкала принишклу ніч. З переляку замовк сич. В очах Караїмовича довго пурхали жовті метелики. Схопився…

– Козаки – вперед! Ми біля мети!

– Ура-а-а!

Ще яскравіше спалахнули стіни вогнем. Задрижала земля… Хтось розпачливо закричав у пітьмі:

– Ки-ишки-и-и… вирва-а-ало-о!..

Щось впало біля Караїмовича, старшина ткнувся носом у землю, аж шкіру на лиці обдер… Звівся навкарачки. Спалахнули стіни, зробилося видно. Побачив біля себе голову… Її він і сприйняв було за ядро. Похолов… Вже й голови, як груші, летять… А-а, біс з ними! Де той Джевага? Треба вперед… Ще трохи зусилля…

Перші загони реєстровців вже встигли добігти до рову, перекинули містки.

– Драбини!.. Драбини хутчіше!..

Убравши голову в плечі, Караїмович здолав місток через рів і вихопився на вал. Чи багато за ним перебігло реєстровців, не знав. Козаки безпорадно товпились на валах, хтось оступився, полетів у рів… Ось уже й драбини з'явились на валах, але не так легко було їх розвернути. Кілька драбин, збиваючи козаків, полетіли вниз… Притулившись спиною до фортечної стіни, Караїмович безтямно слухав, як з криками й прокльонами падали в рів його козаки. Треба було діяти, а він чи не вперше в своєму житті розгубився. Скреготів зубами від безсилля… Зненацька на стінах спалахнули смолоскипи й полетіли вниз… Вони летіли повільно, аж надто повільно, й освітлювали вал, переляканих реєстровців…

– Ага, о-он де вони! – пролунало вгорі. – Ач, як мокрі миші, трусяться на валу… Грицьку, ану давай сюди каміння.

І тої ж миті на голови реєстровців сипонула кам'яна злива. Збиваючи один одного з ніг, вцілілі реєстровці сипонули на містки. А трикляті смолоскипи повисли між небом і землею та заливали все навколо яскравим світлом… Гуло каміння… Розпачливо кричали козаки… Караїмович і собі ринувся на місток, збив когось з ніг, перестрибнув через клубок сплетених тіл. Хтось схопив його за ногу… Він падав у рів, ревів, як бугай, і тягнув у провалля Караїмовича… Караїмович в сум'ятті ніяк не міг віднайти в себе за поясом пістоля, а той невидимий волав і тягнув його вниз… Караїмович відчував уже під ногами порожнечу… Хтось гойдався над ровом, цупко тримаючись за його ноги, й кричав… Караїмович сунувся в рів… Врешті йому пощастило віднайти пістоль. Сів, гальмуючи однією рукою сповзання в рів, другою вистрілив. І відразу ж відчув, що ногам стало легше… Вирачкував на місток, через нього перестрибували, падали… Тріщав місток від зливи каміння… Караїмович схопився й, затуляючи голову руками, побіг.

– Рятуйте-е-е! – кричали з рову ще живі.

Караїмович біг, заткнувши пальцями вуха…

До ранку все затихло. Караїмович лежав у наметі, обхопивши голову руками. Перед ним пливла жахна картина, як реєстровці падають у рів… Скреготів зубами… Чому Джевага не діє? Так, чого доброго, з п'яти тисяч реєстровців нічого не зостанеться… А, дідько з ними, аби лишень фортецю взяти… Схопив штоф оковитої, довго нахильці пив, булькав, розливав горілку… Запекло в горлі, трохи ніби полегшало. В намет заглянув джура.

– Пане старшина, вас пан гетьман кличуть.

Встав, похитуючись, гуло в голові джмелине гніздо.

Стукнув кулаком по голові, трохи ніби полегшало.

Гетьман лежав у своєму наметі долілиць і стогнав.

– Мабуть, і досі шипа не витягли?

– Витягли триклятого, витягли, – жалібним голосом озвався гетьман. – Але те місце опухло… Ох-ох… Повернутися ніяк… Бісова залізяка… Які там наші втрати?

– Дріб'язок… Думаю, що вже сот три-чотири набереться.

– Ох-ох, – застогнав гетьман, мацаючи сідницю, і незрозуміло було, чого він стогне. Чи тому, що втрати великі, чи тому, що сісти не міг. – Коли б реєстровці духом не впали… Ох-ох… Навіть на кульбаку не сяду. Прямо лихо… Як же я буду на білому коні у фортецю в'їжджати? О-о-о…

– Аби взяти, а в'їхати на білому коні знайдеться кому! – сердито відрубав Караїмович, бо гетьман йому вже добряче набрид. – Людям голови відриває, а ви, пане гетьмане, із своєю сідницею.

– О-о-о! Мені моя сідниця дорожча, ніж комусь голова, – застогнав Кононович і злякано глянув на старшину. – А що коли того… нам доведеться втікати? Як же я на коня видряпаюсь, га?

– Тоді, пане гетьмане, будете з Сулимою домовлятися, як вам краще з пораненим гузном на палю сідати! – зловтішно сказав Караїмович. – І взагалі, не скигліть, гетьмане. Без мене вам не вибратися звідси.

Кононович важко зітхнув: це була правда. По хвилі запитав:

– А що ж далі буде?

– Заллємо очі реєстровцям оковитою. Хай жлуктять, хай задурманюють собі голови, менше думатимуть.

– О-о-о… – почав було гетьман.

Караїмович сплюнув і вийшов з намету. Довкола плив рідкий туман. І фортеця теж ніби пливла.

«А біс би забрав Джевагу! – подумки вилаявся Караїмович. – Чому він так довго чухається? Чи, мо', жижки затремтіли?»

Оглянувся на свій табір. Сотники роздавали козакам оковиту. Вони юрмами гуділи біля бочок, розмахували руками, галасували… Караїмович скривився. Він велів понасипати в бочки з оковитою сушеного дурману. Доки до фортеці добиралися, оковита добре настоялась. Голову хіба ж так замакітрить. Хай жлуктять.

Глянув на фортецю і з подиву свиснув. Фортечна брама відчинилася, підйомний міст повільно опускався на рів. Чи не Джевага, бува?.. Стрепенувся… Та ось з фортеці вилетів вершник. Один-єдиний. Міст знову піднявся, брама зачинилася. Вершник мчав сюди, до табору реєстровців. Ось він зупинився, замахав шапкою.

– Еге-ге-ей! – закричав. – Слухайте мене, реєстровці! Коли ви ще не стратили голів і маєте чим слухати й думати… Я – Дмитро Гуня… Отямтеся… Схаменіться!.. Ви ж не ляхи і не турки… Проти кого підняли зброю? Ми одної матері діти… Опам'ятайтеся, козаки! Не танцюйте під панську дудку. Бийте свою старшину і переходьте на наш бік… Хай живе вільна Україна!

Караїмович випалив з пістоля навмання.

– Чого роти пороззявляли?! – гаркнув на реєстровців. – На коней! Хапайте того крикуна! Не вірте йому!.. Запорожці вже давно зрадили Україну! Туркам її продали… Хапайте його. Бочку оковитої тій сотні, котра зловить Гуню!

Кількадесят реєстровців скочили в сідла і кинулися навперейми, намагаючись відрізати Гуню від фортеці. Але, на їхній подив, Гуня повернув зовсім у протилежний бік, з розгону влетів у Дніпро і поплив поруч з конем, тримаючись за сідло.

– Стріляйте! – закричав Караїмович. – В голову йому цільтеся, в голову! Бочку оковитої даю!

Реєстровці спішились біля води, аби краще було стріляти, але тут вдарили фортечні гармати, і трьох козаків наче вітром здуло. Решта спішно повернулися в табір. Гуня вже плив посеред Дніпра.

– Ах, чорт!.. – лаявся Караїмович і ладен був сам себе розірвати з досади й люті. – Гінець! На Січ подався. Не вистачало, щоб нам ще січовики в спину вдарили! Бражнику?! Де Бражник?

– Я тут, – підбіг сотник.

– Бери козаків і мчіть до фортеці! Кричіть: якщо запорожці видадуть нам Судиму, то ми помилуємо їх. Інакше – голови геть! Чого витріщився? Ану, гайда до фортеці!

– Пане старшино! – погукав його один з реєстровців, високий, довготелесий козак з рудими, аж вогнистими вусами. – Я думаю…

– Швидше думай! – нетерпляче перебив його Караїмович. – Хоча ваше діло не думати, а чинити, що старшина велить!

– От і лихо в тім, що ми не думаємо, – сказав довготелесий.

– Що-о?! – очі в старшини вилізли з орбіт. – Бунт? Непокора?

– Я гадаю… – тягнув реєстровець, – що Гуня правду казав… Ми українці, і вони українці… То чого ж нам кров проливати? Аби пани раділи та міцніше на наших шиях сиділи?

– Он воно що! – аж позеленів Караїмович. – Ця потолоч вже думати почала? Вона вже з тими лотрами збирається заприязнити? Так? Та я велю тобі негайно вирвати язика!

– Всім язики не повириваєш, – повагом відповів довготелесий. – І очі оковитою всім не заллєш.

– Ах ти ж!.. – задихнувся старшина. – Смієш ще пасталакати, бидло?! Та я ж тобі!..

Не тямлячи себе, вхопив пістоля і вистрілив прямо в обличчя довготелесому… Реєстровці насуплено мовчали.

– Так буде вчинено з кожним, хто посміє відкрити свого смердючого рота! – вигукнув Караїмович. – Ви лицарі його мосці короля, а не лотри з чорного лісу! – Накинувся на Бражника: – А ти чого баньки вилупив, остолопе? Ану марш до фортеці!.. Кричіть, щоб Судиму нам видали. Басараб! Де Басараб? Дайте ще оковитої реєстровцям. Хай п'ють та менше думають!

Розділ тринадцятий

Дмитро Гуня здолав половину шляху до Базавлука. Не шкодував коня і, перепливши Дніпро, нісся степами як несамовитий. Якась неясна, глуха тривога підганяла його щомиті. Спинився лише за Гострою Могилою, коли пролунав вибух, від якого задвигтіла земля, й кінь мимовільно збився з швидкого клусу… Ген-ген кружляло гайвороння… Дмитро спохватився і знову пустив коня вчвал. Полетів навстріч степ, засвистів у вухах вітер. Хлопець любив швидку їзду. Та цього разу не відчував насолоди від того. Тривога за долю товариства у фортеці гризла його серце. Тільки б швидше дістатися до сторожової вежі. Там сидить козак-сторожовик, йому далеко видно. Гнав і гнав коня. Десь тут має бути бекет. Хатина, плетена з лози, глиною обмазана, кураєм крита. Козацька залога щодень в роз'їздах, але один козак незмінно лишається на чатах. З високої вежі пильнує обрій. В нього й дізнається, що то за вибух… У бекетників він поміняє коня й хутко дістанеться Січі.

Дорога то спускалася в балку, то знову вибігала на рівнину. Обабіч стіною стоїть тирса. Степ і степ. А на видноколі кряжі синіють. Поодинокі дерева задумливо стоять. Орли над степом кружляють. Тиша. І спокій. Мудрий і величний спокій. І Гуня відчув, що потроху вгамовується. Степ завсіди заспокійливо діяв на нього, в степу люди зростають неквапливі, мудрі… Перш ніж рота розкрити – довго думають, люльку смокчучи…

Та ось і бекет. Ще здалеку Гуня побачив край дороги на могилі сторожову вежу. Неподалік хатка стояла. Зіркі гінцеві очі вгледіли на вежі козака. Він стояв, спершись на бильце, й мрійливо дивився вдалеч… В Гуні відлягло від серця. Вартовий спокійно дивиться в степ, отож довкола спокійно. Коли б тривога яка чи біда, він підпалив би солому, що лежала біля нього. І шугнув би густий вогонь у небо, німо волаючи: біда! І на інших би вежах спалахнули б вогні, і так аж до самої Січі.

Але що ж за вибух стався в степу?

Посланець повернув коня до вежі. Поблизу не видно ні козаків, ні їхніх коней. Але спершу Гуня не надав тому особливого значення. Козаки-бекетники, напевне, в роз'їзді: пантрують шляхи від одного бекету до іншого.

– Гей, козаче, заснув? – крикнув, хвацько підлетівши до вежі. – Ай-ай, а ще на чатах!..

Той не відповів, навіть пози не змінив, все спирався на бильце, дивлячись вдалину.

– Заснув, бісів сину!.. – вилаявся Гуня, зістрибуючи з коня.

І тут він побачив, що з вежі щось капає… Краплі були рожеві. Якусь мить сторопіло на них дивився, і у вічу йому почало червоніти. Звів голову, у спині козака стирчала стріла…

Одним духом злетів на вежу по хисткій драбині. Вартовий був мертвий. Але кров згускнути ще не встигла. Стріла татарська. Виходить, татарва щойно орудувала. А коли татарська орда йде на Січ, то перш за все намагається непомітно знищити бекетну залогу в степах навколо січового гнізда…

Гуня схопив обіруч мертвого козака, зніс його на землю й поклав біля хатини, знову загупотів драбиною на поміст. Кінь його стояв біля вежі й повільно повертав за ним голову. Нараз відчув тривогу, високо підняв голову, ловлячи чутливими ніздрями степовий вітер… Тривожно заіржав.

– Зараз, коню вороненький, зараз… – квапно озвався Гуня.

Розворушив солому на помості, дістав губку, кремінь та кресало і з першого удару викресав іскру. Роздмухав губку і сунув її в солому. Став навпочіпки, роздмухуючи вогонь. Тоненький сизий димок зав'юнився над вежею, потім із соломи хутко вигулькнув червоний язичок і затремтів, мов гадюче жало. Дмитро постояв, дивлячись, як охоплюється полум'ям солома, загуркотів драбиною вниз, нагріб біля вежі сміття, зелені нарвав (для густого диму), знову злетів на вежу, кинув той оберемок у вогонь.

– Горить! – і прямо з вежі стрибнув у сідло.

Кінь з місця взяв клусом, але, трохи від'їхавши, Гуня спинив коня. Аби не ризикувати, вирішив зачекати, доки розгориться багаття. Вогонь уже гоготів на помості, густий дим клубами пішов у небо.

– Горить, дорогенька, горить… – аж тремтів від збудження Дмитро. – Гори, рідненька, гори, дорогенька!.. Чорта з два татарва непомітно підійде до Січі! Вогонь швидше добіжить до Базавлука й підніме товариство на ноги… Гори, рідненька, гори, дорогенька!

Ось на далекому кряжі, що синів ген на видноколі, спалахнула маленька цяточка. Гуня стрепенувся. Цяточка блиснула на синьому кряжі, замиготіла, й перегодя на кряжі шугнув угору білий дим, яскраво затанцювало полум'я…

– Єсть! – зраділо вигукнув Гуня. – Мій сигнал побачили, горить сусідня вежа! Ура-а-а!..

Огрів коня канчуком і помчав на дорогу. Тепер можна бути спокійним. Через мить по кряжах і могилах запалахкотять сторожові бекети, і останньою спалахне вежа біля самісінької Січі. Спалахне, як товариство сідлатиме бойових коней.

– Га-га-га! – кричав Гуня, женучи коня. – Гори, дорогенька, гори, рідненька!.. Біснуйтеся, яничари, лікті свої гризіть. Зустрінуть вас кулі гарячі та шабельки блискучі. Го-го!

Дорога знову побігла вниз, і в балці Гуня побачив колесо. Звичайнісіньке колесо від воза. Воно лежало посеред дороги і, певно, довго крутилося на місці й підстрибувало, доки не затихло, впершись у пісок втулкою. Хлопець якусь мить дивився на нього, і йому нараз пригадався той далекий вибух…

– Лети, коню! – Гуня вихопився з балки. Край дороги побачив голоблю. Кінець був осмалений вогнем, якась невидима сила закинула її сюди вслід за колесом. А в придорожній пилюці валялася голова. Вона витріщилась на хлопця одним оком, вузьким, косим, друге було прискалене. Голова жовта, з випнутими вилицями, горбоноса, з ріденькими вусами й ще рідшою бородою.

Кінь захрипів, косячи оком на голову.

– На одного яничара поменшало! – сказав Гуня й подався далі.

Згодом побачив чорне вирвище, а навколо валялися розкидані колеса, передки возів, волячі голови. Над побоїщем каркало гайвороння, клювало там щось і ліниво знімалося на крило. Всюди шмаття людських тіл. По довгих засалених халатах на трупах, по брудних баранячих кожухах Гуня здогадався, що татар тут полягло чимало. А ондечки й запорожець лежить в червоних шароварах… Гуня скочив з коня й підійшов до краю вирви.

– Ей… Відгукніться! Є хто живий?

Тихо. Гуня обійшов вирву, прикинув: вибух розтерзав щонайменше возів зо три-чотири. Потрощених коліс чимало, полудрабків… І всюди татарва… А он ще один запорожець лежить, половина сорочки на ньому біла, решта – червона…

За ним передок воза ще димить, далі якесь лахміття тліє. А ось шматина з мішка, власне, гузир. Підняв його, в гузирі застряло кілька пшонин… Гуня то підбирав речі, то знову їх кидав. Побачив ще одного запорожця. Він тримав у руках голоблю, а побіля нього покотом лежали татари з потрощеними головами.

– Намолотив же ти, брате, – сказав Гуня, спинившись біля велетня. Упізнав січового богатиря Максима Вернигору. Ну й силач же був! Ніхто його на Січі не міг побороти. Позад Вернигори уткнувся в землю задок воза, з розірваного мішка ще тихо дзюрило просо… Наче вода текла… Тепер Гуня все збагнув, і він тяжко зітхнув. Стояв посеред побоїща, звісивши голову, й крутив чорний вус. Зненацька заіржав кінь. Хлопець рвучко підвів голову. Кінь гріб копитом землю.

– Ти чого, вороний? – підійшов до нього. – Почув що?

Кінь з шумом втягував у ніздрі повітря, потім подивився на свого господаря, наче хотів щось йому повідати (навіть товстими відвислими губами заворушив), і тихо пішов у придорожню тирсу. Гуня витяг пістоль й подався за ним. Згодом кінь вдруге заіржав. Хлопець оглянувся, водячи пістолем, зрештою перевів погляд на землю і вгледів Якова Остряницю. Отаман лежав ниць у тирсі, підігнувши під себе ноги.

– Батьку!.. – Козак упав на коліна, перевернув його. Вуса були в крові, в зубах затискував стеблини тирси. – Батьку! – крикнув Гуня й затермосив отамана. – Ти живий, батьку?

Остряниця тихо застогнав…

– Живий! – вигукнув Дмитро. – Чуєш, мій коню вороненький, батько Остряниця живий! Це його сюди вибухом відкинуло…

Гуня відв'язав у себе на поясі шкіряну флягу, зубами витягнув затичку, потім ножем розвів Остряниці зуби й улив йому в рот води… Вода забулькала в горлі, отаман судорожно ковтнув раз, другий і розплющив помутнілі очі. Якусь мить безтямно дивився на козака, але, певно, не впізнавав його….

– Це я, батьку… Дмитро Гуня…

Підсунув руки під Остряницю, встав і виніс його з тирси на край дороги. Обережно поклав на моріжку, знову влив йому в рот води. Вороний теж вийшов з тирси. Гуня тим часом розірвав на собі сорочку, перев'язав закривавлені отаманові груди. Остряниця важко, з хрипом дихав, у грудях його свистіло, булькало, губи бралися кривавою піною… Але погляд прояснився, бліда пелена зійшла з очей…

– Дмитре… – Остряниця рвонувся, щоб устати, заскрипів зубами і впав навзнак.

– Лежи, батьку, лежи, – схилився над ним Гуня.

– Батьку! – крикнув Гуня й затермосив отамана. – Ти живий, батьку?

– Дмитре… Татари… Негайно мчи на Січ, – хрипів отаман. – Ти чуєш мене? Скачи на Січ, скажи… Татари… Але ні… Поверни до ближнього бекету, підпали вежу…

– Уже, батьку, уже побіг вогонь до Січі!

– Ху… Це вже краще. – Остряниця на хвильку вмовк, збираючись на силі. – Спасибі тобі, Дмитре. Тепер і помирати можна.

– Отакої! – вигукнув хлопець. – Тепер тільки жити. Татари на Січ посунули, а реєстровці в облозі Кодак тримають. Кожний козак зараз дорогий. Я оце на Січ мчав за поміччю.

– Он як… – Остряниця відкинув голову. – То реєстровці обложили фортецю? А татари на Січ… Чи змовились?

– Могло бути, батьку, – сказав Гуня.

– Караван я вів до Кодака, – зіперся на лікоть Остряниця, і його гостре видовжене лице зробилося ще гострішим. – Як і обіцяв Судимі. Спорядили ми п'ять возів. По дві пари волів запрягли і вирушили. Один віз був з порохом, а решта з харчем. Зі мною було десяток козаків. Думали, без пригод до Кодака дістанемося…

Остряниця захрипів, з рота пішла кров. Гуня поспіхом влив йому в рот води.

– Спасибі… Ось так ми і їхали. Воли ремиґають, вози скриплять. Далеко їх чути… А в степах вже татарва шастала. Вистежили нас і зненацька з тирси вискочили. З обох боків дороги. Було їх сот зо дві. Але все ж ми встигли схопитися за рушниці. А Максим Вернигора, той голоблю з воза висмикнув і давай молотити татарські голови… Вбили його стрілою в потилицю. Так з голоблею і впав. Нас вони прямо засипали стрілами. Бачу – непереливки. І сили нерівні, і козаки вже мало не всі полягли. Я в живих лишився, Савка Білий та ще Грицько Курай стогнав на возі… Висипали татари з тирси і подалися потрошити вози. У передніх мажах пшоно було, тараня та сухарі… Лежу я, голову на свою гаківницю поклав, наче вбитий. А палець у мене на гачку. Раз, гадаю, встигну вистрілити… І тут я згадав, що п'ятий віз із порохом. Ось куди я пошлю свою останню кулю. Лежу, чекаю, доки татарви більше біля возів назбирається, а тоді підняв голову, на віз націлився і гачок натис…

– Бабахнуло ж!.. – вигукнув Гуня.. – Я аж біля Гострої Могили почув… Земля задрижала…

Остряниця заплющив очі і довго так лежав, важко, зі свистом дихаючи… По хвилі озвався кволим голосом:

– Бабахнуло, кажеш? А я не чув… Коли вистрілив, то полум'я над возом побачив… Не полум'я, а цілий буран вогню. Та ще побачив, як татари, мов те груддя, вгору летіли. І сам відчув, що лечу… Ще й думка майнула: Ярема крила майструє, щоб літати, а я, бач, без крил лечу… Більше нічого не пам'ятаю…

Остряниця вмовк і ніби поринув у дрімоту, та нараз тихо покликав:

– Дмитре, ти їдь, куди тобі велено. Зараз усюди бої йдуть, то кожний козак дорогий. А я полежу тут… Подрімаю, послухаю, як степ шумить, та й навічно засну.

– Е-е, ні! – рішуче запротестував Гуня. – Казала біла, що не буде діла. Я тебе, батьку, тут не лишу. Ще рано тобі в землю лягати. Ще ми з тобою походом на Вкраїну підемо панів-ляхів лушперити. Тут неподалік у верхів'ї Нижньої Терси зимівник Хвеська Солодкого, ось до нього я тебе й відвезу.

Гуня свиснув, кінь, котрий пасся на моріжку, підійшов до нього.

– Лягай, конику, лягай! – поплескував його хлопець по спині.

Кінь опустився спершу на передні ноги, потім на задні. Козак обережно поклав отамана на луку сідла, кінь устав так обережно, що Остряниця навіть не хитнувся. Гуня скочив у сідло, в одну руку взяв повіддя, другою притримував Остряницю, і круто повернув у глиб степу, де ген-ген бовваніла Ведмежа Могила.

Касян Коляда – старезний, або, як сам він казав, «давнезний запорозький дід», був таки й справді дідом, бо мав за плечима сотню з гаком літ, а як точніше, то сто дванадцять, сидів на призьбі Хвеськової хати, чистив гаківницю і незлобиво бурчав собі у сиві-сиві, як молоком облиті, пухнасті вуса:

– Біс тобі в ребро, Хвеську, як ти отак ясну зброю позанехаював! Куди ж воно годиться, щоб до такого глуму гаківницю довести? Поначіпляв їх на стінах у світлиці, дивіться, мовляв, люде добрі, і я козак. А зброю вже іржа взяла. Тьху, прости Господи! Хіба ж воно годиться ясну зброю занехаювати!

Так бурчав Коляда, коли за хвірткою зненацька пролунало:

– Пугу! Пугу!..

– Еге! – схопився дід і враз помолодів. – Козацьким духом запахло! Пугу! Пугу!

– Козак з Лугу! – почулося по той бік дубової хвіртки.

Незважаючи на свій вік, шпарко побіг до хвіртки, відчинив її.

– Ба! Дмитро Гуня! – весело загомонів дід. – Еге, ти товариша свого привіз. Хутчіше занось його. Еге, та це ж Яцько Остряниця. Знімай пошвидше з коня, чи ж хоч дух в отаманові ще б'ється?

– Б'ється, – відповів Гуня і, зістрибнувши з коня, обережно зняв Остряницю й заніс його до світлиці. – Горить увесь.

– Коли живий, то відволодаємо, – пообіцяв дід. – Козаки як кішки – живучі. А Яцько жилавий та міцний – з того світу вигребеться. Ти, Дмитре, посидь біля отамана, а я невзабарі води на кабиці нагрію, зілля зготую, та й заходимося.

Прудкий дід, метушливий. Гуня й люльки не встиг викурити, як Касян уже й води на кабиці закип'ятив, і відвар зілля зробив, і білу сорочку на перев'язки порвав. Старий щось торохтів, а його маленькі, сухі й зморшкуваті руки невтомно миготіли, промивали рани, перев'язували, і від дотику тих рук поранений поволі засинав.

– Хай поспить, а коли прокинеться, тоді вже я біля нього як слід заходжуся, – сказав Касян, сідаючи на лаву. – А ти ж чого це, козаче, зажурився?

– Як же, батьку, не журитися: куди не повернешся, всюди горить. Там пече, там боляче. То я й гасаю з вогню та в полум'я. Кодак реєстровці приступом беруть, орда на Січ розігналася…

– Еге-ге… Отакі, брате, непереливки. Та ти носа не вішай, в путь-дорогу збирайся, а за отамана не турбуйся. На ноги поставлю. Та постривай, діло ділом, а поїсти не завадить. Треба ж бо й зубам роботу дати.

Касян метнувся в хижку, приніс сушеного м'яса, миску соломахи, дві ложки поклав і, хитро посміхаючись, шкалик дістав.

– За здоров'я отамана вип'ємо, – гомонів, розливаючи калганівку. – Ця хмільна штука від господаря лишилася. А тепер ми тут господарі.

Коли випили, Касян, куштуючи соломаху, розказував:

– Дак ото, козаче, як із Хвеськом оте лихо лучилося і повернувся він з Кодака без очей, то дуже горював та побивався. А перегодя попросив молодиків, щоб його на Січ відвезли. І передав свій зимівник війську Запорозькому у вічне володіння. Ще й розпорядився, щоб хлопці його на Січі козакували й більше не наймитували. Шаблі їм дав і по коню подарував… Ось так-то чоловік, осліпши, прозрів. Розквитавсь він з своїм господарством, взяв ліру, а в нього колись старий лірник помер, то ліра лишилася, і з хлопцем-поводирем поцуганився собі.

– Куди?

– А хто його знає. У світ білий, мабуть, подався.

– Он воно як, – задумливо мовив Гуня.

– Буває, – згодився Касян. – А мене й відрядили сюди з Січі пантрувати зимівник. Я й пантрую.

– Спасибі вам, батьку, – звівся Гуня. – Лікуйте отамана, а я подамся на Січ. Коли татар небагато посунуло до Базавлука, мо', кошовий виділить який загін Сулимівцям на поміч.

Виїхав Гуня за хвіртку й спинився.

– Ординці,– тільки й мовив. – Сюди їдуть, кляті кримчаки.

– Ногайці, – роздивився старий, – татари посунули на Січ, а ногайці гайнули зимівники грабувати.

Гуня засукав рукава.

– Несіть, батьку, рушниці, як є, та будемо некликаних гостей зустрічати. Я стрілятиму, а ви кулями гаківниці набивайте. Зимівник добряче вкріплений, сплоха не візьмуть!

– Еге-ге! – заторохтів Касян. – Ох і постріляємо ж ми зараз! Хтось із нас – ми або ногайці, а будуть на тім світі!

Розділ чотирнадцятий

Коли Караїмович (вкотре!) підняв реєстровців на приступ, і ті з гиком і свистом понеслися на фортецю, Джевага таки зважився. Майже всі запорожці були на вежах, стояли лицем до ворога. І Джевага заворушився у них за спинами. П'ятдесят його головорізів непомітно спустилися в двір, запорожці, зайняті боєм, того не помітили…

Старшим біля брами був Йосип Свистун, маленький вертлявий козак, котрий любив і вмів гарно свистіти. Що б не робив, все ото посвистував собі під ніс. Так його й прозвали Свистуном. Сторожа брами складалась з десяти козаків, в обов'язки яких входило відчиняти браму й опускати міст. Того трагічного дня Йосип сидів з своїм маленьким загоном і люто свистів.

– Тьху ти! – зрештою сплюнув Йосип. – Скільки не свисти, а толку мало. Ех, доля моя нещасливая! Люди ж он на мурах б'ються, а ти сиди та дрімай під брамою!

Йому кортіло піднятися на мури, подивитися, як там іде бій, постріляти з самопала, а натомість нудьгуй під брамою та свисти знічев'я. Хіба ж це діло для справжнього козака! Йосип злився, що його лишили біля брами.

– Та сюди варт було безногого садовити, а не такого молодця, як я, – бурчав Йосип сам до себе. – От і свистиш, як байбак.

Свистів він і тоді, коли побачив, що до воріт прямує гурт тих дядьків-утікачів, котрі нещодавно пристали до фортеці. Вів їх осавул Кирпа, з ним був Щербина. Дядьки ніби поспішали, Щербина раз по раз озирався…

«І куди це їх дідько несе?» – ліниво подумав Йосип і крикнув:

– Ей, чи ви не до реєстровців у гості зібралися?

– Йосипе, – сказав підходячи Кирпа. Був він чомусь блідим, і руки його та губи тремтіли. – Ось ці дядьки, котрі до пуття ще й стріляти не тямлять, будуть свистіти замість тебе біля брами, а ти забирай своїх і бігцем на мури!

– Це ти, осавуле, так придумав? – здивовано свиснув Йосип. – Хоча мене й тягне на мури, та без Сулими я брами не покину.

– Так велів Сулима! – невідь-чому перейшов на крик Кирпа, і голос його зірвався. – І не патякай, коли тобі велить старшина! Ану хутчіше ворушися, нічого висиджуватися в затишку!

Йосип звівся і глянув на дядьків. Вони видались йому настороженими, підозрілими. А їхній ватаг, той здоровань з волосатими руками, дивився на нього так, що в Йосипа тенькнуло серце.

– Ні, ні, – забурмотів Йосип, відчувши неладне. – Я так брами не покину, хай прийде сам отаман.

Йосип ще встиг побачити, що той здоровило з волосатими руками, недобре посміхаючись, заходить йому за спину. Йосип схопився за пістоль, та блискавичний удар в спину звалив його з ніг. Падаючи, Йосип помітив, як п'ятдесят дядьків, блиснувши ножами, накинулись на сторожу, котра все ще дрімала під брамою… Йосип хотів було свиснути з подиву, та нараз йому майнула думка: «Ех, просвистів я своє життя», – і він провалився у чорну яму.

Судиму мовби хто жигалом у спину штрикнув.

Рвучко оглянувся, й у першу мить забракло слів…

Фортечна брама була навстіж відчинена, а підйомний міст повільно опускався на рів. Реєстровська кіннота двома хвилями неслася на фортецю і вже, безперечно, завважила, що брама відчинена…

– Товариство! – закричав Сулима щосили. – Зрадники відчинили браму! За мною!

І, ризикуючи скрутити собі в'язи, перестрибуючи через чотири-п'ять східців, понісся вниз. Билася думка: лише б встигнути зачинити браму, доки ворог не вскочив у фортецю, бо тоді все… Їх тисячі. Страшне слово «зрада!» вже знялося над фортецею і затріпотіло чорними крилами… За Сулимою неслися козаки, стрибали з східців прямо в двір і кожен думав: лише б встигнути!

Сулима побачив, що біля брами заметушилася купка Джеваги, залягла… Гримнули постріли, біля нього впало двоє запорожців, а самого його з силою вдарило у плече. Садонуло так, що аж розвернуло на бігу, та він витримав той удар, не впав. Стиснувши зуби, рвонувся вперед… А реєстровська кіннота вже ось-ось, витяглась довгою вервечкою, аби не стовпитися в брамі, аби легше було увірватися у фортецю.

– Запорожці! Швидше! – закричав Сулима. – Рубайте зрадників, зачиняйте браму!

Ті, що залягли біля брами, вдруге стрельнули. Сулима летів до брами, а здавалось йому, що летить у вічність. Що фортечна брама десь далеко-далеко… А його бігу ні кінця немає, ні краю… І відчув, що вже не встигне… Підйомним мостом гупотять копита… А він з козаками ще й до брами не добіг… Мигнула думка: «Невже все?..»

Тої ж миті гарячий кінь збив його своїми грудьми з ніг… У фортеці раптом стало тісно-тісно від гарячих, змилених коней…

Але Сулима не загубився під копитами ворожої кінноти, бо за ним пильно стежили. Ледве він упав, збитий конем, як на нього відразу ж навалилося ціле юрмисько й заходилося квапно викручувати руки. Сулима ще знайшов у собі сили струсити з себе нападників і навіть кількох прикінчити, але вдруге на ньому повисло ще більше юрмище…

Ярема з Гнатом Кодаком кинулись на поміч отаманові, врубалися трохи не в саму бучу і впали… Спершу Ярема, за ним – Гнат. Реєстровська шабля розсікла йому плече аж до грудей. Падаючи, Гнат лише встиг подумати:

«Назвали мене Кодаком, в Кодаку навічно й лишуся. Батько Сулима колись мене тут порятував, а я його не спромігся… Христинко, зустрічай, до тебе лечу…»

І болюча пітьма огорнула його навіки.

– Зра-а-ада-а-а!!!

Це слово чорним коршуном шугало над фортецею, і запорожці, зціпивши зуби, не здригнувшись, не позадкувавши, вступили у нерівний бій.

У фортеці вже тісно від ворожої кінноти, а копита все гупотять і гупотять по мосту… Мовчки і люто рубалися запорожці. Ніхто не сподівався на рятунок, лише одна думка об'єднувала всіх: якомога дорожче віддати власне життя.

У фортецю ухлюпувались все нові й нові хвилі реєстровців, знавіснілі коні тіснили поріділі ряди захисників під мури, де вони й знаходили свій кінець. Запорожці не відступили, та, власне, і відступати не було куди. Гинули один за одним, дорого продаючи своє життя.

Довше бій клекотів на мурах.

Там відбивався Савран з козаками.

Реєстровці, мов мурашва, посунули на мури, і савранівці ледве встигали спихати їх вниз, кидали їм на голови каміння, рубали їх шаблями, били по них із самопалів і самі ж падали з гарячими кулями в грудях… Тяжко поранені запорожці, аби не датися ворогам в руки, знаходили в собі сили підповзти до краю мурів… Падали вниз на гостре каміння… Подвір'я фортеці вже було в руках реєстровців, все менше й менше лишалося запорожців на мурах…

Савран зрубав останню ворожу голову в своєму житті, як гаряча куля впилась йому в груди… Захитався, почорніло йому у вічу, вислизнула шабля з рук… І стало враз тихо-тихо…

– Відкозакувався… – сказав собі Охрім Савран. – Все… Коли кого зобідив у житті, вибачайте, люди добрі.

Зібравши останні сили, підняв свою шаблю.

– Не хочу, щоб моя рідна сестра, шабелька кривобока, в руки воріженьків потрапляла…

Так, притискуючи шаблю до грудей, і полетів Охрім Савран із високих мурів…

…Закувала Судимі зозуля та й сива…

Він стояв у молодому вербовому гаї в білій як сніг сорочці, поголений, свіжий, гарний і дужий. Стояв і слухав, як у вербняку кує-співає сива зозуля.

– Зозуле, зозуле, сиза кукувальнице! Це я, Сулима Іван, скажи, сиза, скільки літ мені ще літувати, скільки ряст ще веснами топтати?

Вмовкла зозуля…

Сторожко прислухається Сулима, і задумлива, сумна посмішка блукає по його обвітреному, смаглявому лицю.

– Ку-ку… Ку-ку… – несміло озвалась зозуля.

– Раз… два… – прошепотів Іван.

– Раз… два… – прошепотів за ним Ярема.

Зозуля мовчала.

– Негусто, – зітхнув Сулима.

– Оце й усе? – вкрай був спантеличений Ярема. – Ах ти ж погана пташко! Хіба тобі ліньки літа дарувати? Ось я ж тобі кулю подарую!

– Не дурій, хлопче, – сміявся Сулима. – Коли вб'єш зозулю, хто ж тоді птаству ирій відчинятиме й зачинятиме?

І повідав Яремі, що зозуля – то не просто собі пташина, а ключниця ирію-вирію, далекого-предалекого теплого краю за морями-океанами, куди на зиму злітаються всі пташки. Вона першою прилітає із срібним ключиком у дзьобі й відчиняє вирій… Запрошує птаство в той теплий та щасливий край. А весною вона найпізніше вилітає, треба ж бо за пташками ирій-вирій до осені зачинити…

То було минулої весни.

А нині зозуля знову закувала, голосно, щедро: ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку…

– Пізно вже, сиза кукувальнице, ой, запізно…

І крізь віття зеленого гаю все чіткіше й чіткіше проступають обриси фортеці, а в зозулине «ку-ку» все гучніше й гучніше вривається радісний крик ворогів…

Щезає видиво, гай, сонце, весна, зозуля…

Сулима бачить себе посеред фортеці в оточенні ворогів, що регочуть, кричать, свистять і вистрибують перед ним… Руки йому вивернуті й стягнені назад вірьовками, на ногах – кайдани. Зводить голову, і погляд його надибує Караїмовича. Сидить той на коні, руки в боки, й дивиться згори вниз на Судиму, і крива усмішка різника судомить його гостре кістляве лице з косими очима.

Сулима пробігає очима по реєстровцях… Свої ж… Українці… А вороги. Гірше. Раби, прислужники панів. Коли б не вони, не свої, ніколи б пани не повернули назад фортеці. Свої ж і задушили волю… Свої?

– О ні… – каже Сулима. – Не свої. Вороги!..

Караїмович зістрибує з коня, заходить з того боку, куди дивиться Сулима, аби перед його очима похизуватися собою, натішитися перемогою на очах у закайданеного отамана.

Їхні погляди схрещуються…

Сулима випльовує чорний згусток крові в лице ворогові.

Караїмович відскочив, втерся рукавом.

– Хочеш смерті? – хрипло закричав він. – Не вийде! Не буде тобі легкої смерті. Ти дорогий. Ти на вагу золота. Ми тебе в кайданах у Варшаву. На майдан! Там уже біля тебе кат попрацює!

– Я знаю, що я на вагу злота, – спокійно каже Сулима. – Але на яку вагу тягнеш ти, Караїмовичу? На вагу собачого лайна?

Караїмович із чорного робиться жовтим.

Чути регіт, і Сулима враз стрепенувся, вчувши той регіт. Повертає голову. Під мурами регочуть запорожці. Їх небагато, два чи три десятки. Всі вони поранені і стоять тільки тому, що обпираються на стіну, підтримують один одного.

І регочуть…

– Стинайте їм голови! – кричить Караїмович осатаніло. – Рубайте реготунів. На очах у Сулими рубайте!

Не здригнулися козаки. Один по одному самі виходять до своїх катів. Кожний неквапливо хреститься, проказує статечно Судимі: «Прощай, Іване-отамане. Коли що не так, вибачай!» – і підставляє голову під удар шаблі…

– Прощай, брате-товаришу мій, – відповідає Сулима. – Спасибі тобі за службу лицарську!

Та ось у коло випихають якесь перелякане опудало, і воно пручається, верещить і навіть кусається. Сулима бачить перед собою Кирпу.

– Це помилка! – несамовито верещить позеленілий Кирпа. – Ой, ой! Що ж ви чините, це помилка… Пане старшино, – кидається він до Караїмовича й падає на коліна. – За що ж мене, пане дорогенький? Я ж ваш поплічник… Пособляв вам… Я допоміг сторожу біля брами різати…

Старшина дивиться на Джевагу, той зневажливо кривить рота.

– І цього! – махає рукою Караїмович.

– А-а-а… – в корчах б'ється Кирпа. – Ви ж обіцяли… Тисячу злотих мені… І маєток… Маєток і тисячу злотих!..

– На тім світі маєтки проситимеш, – спльовує Джевага. – А на цім стерва й без тебе вистачить!

Блиснула шабля…

– Собаці собача й смерть! – каже Сулима й відвертається, бо вже тягнуть Савку Щербину, він пручається й волає… Галасує про маєтки та злото…

– Злото і нам згодиться. – Караїмович дає знак, і Савчина голова летить на землю…

Раптом чути сполошений крик:

– Оно!.. Іще один… Ожив… Дибуляє сюди… Ха-ха!

Вороги розступаються, і Сулима бачить Ярему.

Його джура, залитий кров'ю, гордо випроставши голову, сам іде на місце страти. Реєстровці вмовкають, витріщують очі… Хіба ж то козак? Підліток. Підпарубчак, ще й босогубий… Пушок он під носом. А бач, як сміло простує на загибель!

Ярема підходить і зупиняється на місці страти.

Сулима спрагло ловить його погляд. Ось їхні погляди зустрілися, якусь мить вони радісно дивляться один на одного.

– Здрастуй, сину, – тихо каже Сулима.

– Здрастуй, батьку, – заусміхався Ярема. – Не будемо прощатися.

– Не будемо, сину.

– Хай живуть людські крила! – вигукує Ярема. – І крилаті люди!

– Мовчи, рабе! – чути хриплий крик, і Джевага кидається до Яреми. – Смерд! Бидло! Хлоп ти! І не тобі про крила патякати!

І тут сталося несподіване. Маленький і тоненький Ярема кішкою метнувся до Джеваги (той оторопів на мить), висмикнув у нього з-за пояса пістоль, відстрибнув на крок і, перш ніж хто-небудь устиг опам'ятатися, вистрілив прямо в перекошений рот Джеваги…

Схаменулись вороги. Кулі, як злі оси, задзижчали і впилися Яремі в груди.

– Так, сину! – крикнув Сулима. – Ти справжній лицар!

Ярема не вхопився руками за груди, а тільки змахнув руками, як перебитими крилами, глянув угору на небо і, падаючи, прошепотів:

– Пробач мені, небо… Я зробив лише одне крило. Одне, лише однісіньке… а другого не встиг…

Епілог

…Понад Дніпром шляхом широким везли Івана Сулиму на возі, закутого, в міцній дерев'яній клітці. Щільними рядами з обох боків рухалися вершники.

В почесну варту край битого шляху вишикувалися осокори і явори, ясени і тополі, вибігали кучеряві верби і жалібно опускали свої довгі віти, кривавіла ягодами червона калина.

Сидів Сулима у своїй клітці зчорнілий, закам'янілий, з міцно стуленими вустами, сидів набурмосившись, як великий і важкий птах, котрому перебито дужі крила.

Зненацька злетіла і забриніла край битого шляху пісня:

…Обізвався серед Січі

Курінний Сулима:

«Гей, давайте, хлопці, зварим

Вражим ляхам пива!»

Обізвавсь Павлюк-хорунжий:

«Допомоги дати!

Щоб ту лядську перепону

Нащент зруйнувати!»

Добре Павлюк та Сулима

Ляхів частували…

Скрипнувши колесами, прокотився віз із дерев'яною кліткою повз сліпого лірника Хвеська Солодкого. Один з вершників звернув коня, помчав до старого лірника і махнув шаблею…

І дарма вбивця старався. Бо хіба, зрубавши голову, можна пісню вбити?

Книга друга

Гетьман Павлюк

Наробили вражі пани

У Варшаві дива,

Як помирав на майдані

Курінний Сулима.

А Павлюк, на диво шляхті,

Жив-здоров лишився…

…Повернувсь Павлюк додому,

У Січ Низовую,

Та й задумав Павлюк знову

Бить шляхту гнилую.

Знайшов Павлюк побратима —

Орла Остряницю,

Що не раз пускав із ляхів

Шляхетську кровицю.

То не хмари з буйним вітром

З Дніпра налягають —

То Павлюк та Остряниця

Ляхів обступають.

З народної думи

Пролог

Ніби зовсім ще недавно, на Теплого Олексія, щуки хвостами лід у ріках розбивали, а вже невгамовні зозулі кують у гаях, комусь щедрі літа роздають.

Примечания

1

Історія Української РСР. Т. 1, с 255.

2

Історія Української РСР. Т. 1, с 258.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.