Фортеця на Борисфені

– Якби до тих срібняків та ще розум, – похитав головою Сулима і, однією рукою взявшись за сокиру, хитнув нею легенько і вийняв. – Ось так, осавуле. Не дурну силу треба прикладати, а кебету, вміння. Гонору в тебе забагато, а толку катма!

Кирпа, увесь червоний, рачкуючи на землі, збирав свій скарбець.

Сулима махнув рукою, сплюнув і хотів було йти, але Кирпа наздогнав його.

– Пане отамане… Але ж я осавул, а не простий козак. Я ще своє доведу. Ви ще побачите, хто такий Кирпа і на що він здатний!

– Спробуй, – сказав Сулима. – Може, що й вийде з тебе. Візьму я тебе у свій загін, може, й вивітриться з тебе ота пиха та зневага до товариства. А своє ти в і Кодаці доведеш.

– І доведу!

– Доводь, – сказав Сулима на ходу. – А поки що бери сокиру і рубай з усіма. Старшим лишаю Дмитра Гуню.

Кирпа схопив сокиру і люто нею затряс.

– О, ви ще дізнаєтесь, панове-братове, хто такий осавул Кирпа!

Ніхто тоді не відав, яку чорну роль відіграє у житті Сулими осавул Кирпа!

…Від Громової балки Сулима попростував степом до Дніпра, звідти також неслося завзяте цюкання сокир. Там Савран зі своїми людьми майстрував драбини. Сулима йшов степом навпрошки, розсовуючи руками густу тирсу, наче той очерет у плавнях. Під ногами сичали гадюки, котрих було чимало в степах, але Сулима не звертав на них уваги. Старий Нечуйвітер дав йому колись випити зілля, і звідтоді гадюча отрута на нього не діяла… Отаман ішов і думав про осавула Кирпу. Звідки в нього зневага до козаків, ота пиха, бундючність, котрою так і нашпигований, як смажене порося хроном? Звідкіля жадоба до грошей? В пани так і преться… Забагатіти хоче, труситься над кожним таляром, торбиночки ними набиває. Спить і бачить себе багатим та можним старшиною. Чи й паном ясновельможним. О, такий, дай йому тільки владу, швидко й козаків на хлопів оберне! Як реєстрова старшина. Вона ж і продала Тараса Трясила та його лицарів. Коли б вона не знюхалась з ляхами – Конєцпольський не придушив би повстання. От Кирпа з тієї породи. За злото і рідну матір не пошкодує, і батька продасть…

Після вдалих походів у козаків завжди дзвеніло в капшуках. Але ніхто з них не молився на той дзвін, не розпихував його по торбиночках чи вузликах. Раді, що завелася копа грошей, козаки юрбою валили в шинок, пили горілку, співали пісень, танцювали, згадували минулі походи, полеглих товаришів поминали, щоб земля їм пухом була, аби добре козакувалося ще й на тому світі. Так і спорожнялися їхні гаманці до останнього осьмака. Хто все життя зі смертю в обнімку, тому не гріх і повеселитися, гопака вшкварити, горілку в товаристві пити. Бо ж на тім світі горілки не дадуть.

Але не такий був Кирпа. Кожний щербатий орт, таляр, роздобутий в походах, він похапливо запихав до своїх торбиночок, і очі його горіли жадобою. Він і в шинку намагався випити на дурничку. Козаки зневажали його за ту жадобу, та зневага з нього скочувалась, як з гусака вода…

Сулима спіткнувся, так неприємно було це згадувати. Переповідали йому козаки… Якось гуляли вони в шинку. Поткнувся туди й Кирпа. Остап Кикошенко, так, здається, Кикошенко першим його запримітив.

– Хлопці! – загорлав на увесь шинок. – П'ємо й гуляємо! Пан осавул нас вгощатиме!

Козаки реготали, аж шинок тріщав. Кирпа, котрий заникнув до шинку з надією хильнути на дурничку, почувши таке, позадкував було до дверей. Але шлях йому загородили.

– Що це ти, пане осавуло, – підійшов до нього Кикошенко, – понагрібав золота в торбиночки, а сам на чужий коровай?

– Що ви, що ви, – розгубився Кирпа. – Яке злото? Щербатий шеляг у мене ще, може, й знайдеться, а ви – злото. Та я не пам'ятаю, коли востаннє щире злото й тримав у руках.

– Га-га-га!.. – регоче Кикошенко. – А коли ми тебе полапаємо за боки, га? Та ще й витрусимо твої торбиночки, га?

– Не маєте права! – позадкував Кирпа. – Я самому кошовому на вас поскаржуся!

– Скаржся! І не тіпайся, жмикруте. Ми на твоє злото не зазіхаємо, бо в нас і своє сьогодні водиться. А завтра не буде, то й біс із ним. Завтра і без злота проживемо.

З цими словами Кикошенко витягнув з шароварів капшук, помахав ним перед носом Кирпи.

– Чув, як дзвенить?

– Дзвенить, дзвенить, – погодився Кирпа. – Мабуть, добра монета.

– Та вже ж не якесь лайно в капшуку, а щире злото. – І Кикошенко висипав собі в жменю кілька блискучих талярів, сунув під ніс Кирпі. – Бачив, яке добро?

– І проп'єте отаке багатство?

– Проп'ємо! – кричав Кикошенко. – На бісового батька воно здалося!

Кирпі забракло повітря – жменю талярів протринькати? З трудом ковтнув слину, ще раз перепитав:

– І ото прогуляєте всі таляри?

– До останнього! – не вгавав Кикошенко. – Будемо шкварити гопака та співати пісень. А тобі жалко? Чужого добра? – Підморгнув козакам, повернувся до Кирпи: – Хочеш, і ця жменя талярів буде твоєю?

Кирпа аж кинувся до Кикошенка.

– За так?

– Ні, за так тільки комарі гризуть. А ти лізь під стіл і кукурікай там.

– Як? – не второпав Кирпа.

– А так, як півні кукурікають, – уточнив Кикошенко.

– І жменя талярів буде моєю?

– Твоєю…

І Кирпа поліз під стіл. Кукурікати…

Сулима знову спіткнувся і сердито сплюнув. А що з ним чинити? Як з Кирпи ту жадобу вибити, пропаде ж бо. А в загін його треба неодмінно взяти, хоч у Кодаці людиною стане, бо, здається ж, по-справжньому ще й пороху не нюхав.

На січовому майдані біля ганебного стовпа побачив Сулима гурт козаків і собі звернув до них. З обох боків до ганебного стовпа було прив'язано двох молодих козаків. Один високий, з рудими вусами, другий ще тільки-но зачав вирощувати під носом сякий-такий пушок. Біля них лежав ворох київ, стояли ночви горілки. Козаки підходили по черзі, випивали по коряку горілки, утирали вуса, неквапливо вибирали кия позамашнішого та й періщили засуджених по спинах, приказуючи:

– Оце щоб знали, сучі сини, як красти та наш курінь ганьбити! Ми за ваше злодійство всім куренем розквитувались, розквитуйтесь і ви своїми спинами. Щоб більше честі козацької не губили!

– Спасибі за науку! – як велить звичай, дякували засуджені лиходії. – Вдруге не будемо губити козацької честі.

Сулима також випив горілки, вибрав кия, розмахнувся… Але не вдарив. Молодий злодій з сякими-такими вусами благально дивився йому в очі, німо волаючи рятунку.

– Ти хто такий, бісів сину? – сердито запитав Сулима.

– Панько Макуха, батьку, – хрипло озвався молодик.

– Ти, я бачу, й справді макуха! – з презирством сказав Сулима, бо над усе зневажав крадіїв. – Не знайшов нічого ліпшого, як на базарі красти! Та ти хоч порох нюхав коли?

– Ні, – тяжко зітхнув Макуха, – ще не доводилось.

– Тепер київ понюхаєш. Давно прибув на Січ?

– По весні, батьку.

– А ти хто за їден? – запитав Сулима другого.

– Савка Щербина, – озвався той басом. – Спасибі вам, пане отамане, що хоч запитали, як мене звати.

– Сто копанок вам у боки! – процідив Сулима. – Чортові гультяї! Не з того ви почали своє козакування. Загинете марно, ніяка собака за вами й не гавкне. Не київ біля ганебного стовпа могли б заслужити, а слави. І честь козацьку ще вище б підняли. А так заб'ють вас до смерті – і по тому!

Сплюнув отаман, кинув кия, буркнув: «Не хочу об вас і руки бруднити» – і пішов. Він органічно не міг переносити, коли гурт б'є одного, а той навіть змоги не має захищатися. Розумів, що козаки чинять справедливо, караючи злодіїв. На Січі життєво необхідно підтримувати сувору дисципліну, інакше Січ втратить ту силу, котру жоден ворог перемогти не може. Розумів, і все ж йому було шкода тих двох молодих телепнів, що так безглуздо гинули, – в таких випадках злодіїв забивали киями на смерть, – не принісши ні користі, ні добра своєму народу, не лишивши нічого світлого на своїй землі. Скільки ще їх таких, молодих бевзів, котрі розтринькують своє життя по дріб'язку, забуваючи, що живуть вони в цьому світі один лише раз…

Зненацька на майдані почувся крик:

– Павлюк! Павлюк прибув!

Сулима рвучко оглянувся: на січовий майдан вже виходили рівними рядами козаки-реєстровці в голубуватих кунтушах. Попереду, широко ступаючи й осміхаючись, простував чорнявий сотник з світлими і чистими очима, що квітли на його засмаглому лиці, наче ромашки.

– Ба, Павлюк до січового гнізда залетів! – пішов йому навстріч Сулима. – Здоров був, сину!

– Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили тебе лядські фортеці? – весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обіймів.

Вони обнялися, потім Сулима відступив на крок, милуючись Павлюком. Перед ним стояв високий, молодий і гарний козак, аж танцював на місці від збудження, бо не міг встояти і хвилини, все кудись поривався, сипав словами, як горохом, сліпив своєю білозубою посмішкою та сяяв світлими, як ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Січі, де він був своїм серед своїх.

– Не в гості, батьку, залетів я, не в гості, – торохтів Павлюк, – а за поміччю. Не маю більше сил служити польському королю. Багну я користь рідному народові принести. Тож і спішу, допоки на цьому світі. Допоможіть нам, запорожці, підняти Україну. Завтра вся Україна заклекоче, як у повінь велика вода. І панству прийде край! Я привів сотню реєстровців, таких, як і сам, запальних. Дайте мені ще козаків. Я поведу їх на Вкраїну, аби запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до ріки, потече люд. Україна нині як порох, досить іскри – і буде пожежа. Велика пожежа. Буде славна пожежа!

Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, і здавалось, що від його гарячих слів земля буде горіти. Він і стояти не міг, аж танцював на місці від зваги, що так і переповнювала його вщерть.

– Святе діло задумав, сину, і запорожці будуть тобі першими поплічниками і братами! – вигукнув Сулима. – Підпалимо пожежу, славну пожежу! У відблисках тої пожежі люд побачить себе, нас побачить, що недарма ми жили. Але по путі на Україну нас чекає осине гніздо.

– Кодацьку фортецю маєш на оці, батьку?

– Так, сину, вона як більмо на нашому оці. Доки її не зруйнуємо, про славну пожежу на Україні годі й думати!

Павлюк трохи гордовито блиснув світлими очима.

– Тоді, батьку, привітай мене з початком! Я днями добряче наполохав драгунів, як зайці втікали та степ трупами встеляли. А їхній комісар, певно, й досі стирчить у рові на кіллі, як жаба, котру настромлює сорокопуд на колючках терну.

І розповів Судимі про свою зустріч з Пшияловським.

– Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я і мої хлопці в твоєму загоні. З сьогоднішнього дня. А з Кодака на Вкраїну.

– Але ж і швидкий ти, сину! Як порох.

– Мокра тільки риба. І холодна. І байдужа. Я хочу горіти. І згоріти, але хай мій вогонь освітить людям шлях хоч на один крок уперед. Хоч на один крок, і я буду щасливий. А мій попіл хай удобрить землю. Хоч одну пучку рідної землі, і я буду щасливий. Бо в ту пучку потрапить родюча зернина.

– Святі слова, – замислено мовив Сулима, і по хвилі рішуче: – Ходімо до кошового, з ним і утрясемо все що треба.

– Пане кошовий! – весело вигукнув Сулима, переступаючи поріг. – Ось подивіться, якого лицаря веду! Йому казали, щоб він ревно служив королю та Речі Посполитій, а він накивав п'ятами на Січ.

– Чи ж, бува, не Павлюк прилетів на Базавлук? – незважаючи на свою повноту, досить жваво підхопився кошовий. – Проходь, козаче, до нашої хати. Радий тебе бачити. Так, кажеш, утік з України?

– Утік, – розвів Павлюк руками. – Тільки не з України, пане кошовий, а від клятої шляхти, най би і слід її запав! Несила більше служити душогубам свого народу. Швидше вовком згоджуся вити.

– Ех, сотнику, – похитав білою головою кошовий. – Чи ж не я тебе прохав вдавати з себе ревного служаку, а тим часом реєстровців та посполитих докупи гуртувати.

– Не так сталося, як гадалося, пане кошовий, – з жалем мовив Павлюк. – Ми вже з гетьманом реєстрового війська Василем Томиленком почали було до таємного повстання готуватися, та…

– Запроданці продали? – швидко запитав Сулима.

– Продали, – зітхнув Павлюк. – Гетьман Томиленко вже й універсали полковникам розіслав, щоб запасалися харчами та порохом, дехто й готувався. А ось переяславський полковник Сава Кононович з гетьманським універсалом подався у Бар до коронного гетьмана. Щось там нашепотів Конєцпольському, і пішло… Хоча доказів проти Томиленка і не було, але булаву в нього забрали і передали її тій продажній шкурі, Кононовичу. А служити під орудою запроданця в мене не було сил. Захопив я з собою сотню – і гайда до вас. А на Україну я ще повернуся, щоб продовжити справу великих отаманів Косинського, Наливайка, Тараса Трясила.

– Бог тобі в поміч, – кошовий поставив на стіл карафку і три срібні келишки. – Нумо, вип'ємо за твій приїзд. І за ту пожежу, котру ви, сини мої, роздмухаєте на всю Україну. І пиймо до дна, на дні добрі дні і добра година!

– Щоб не було ворогам добра! – гаряче мовив Павлюк.

– Щоб Україна була вільною птицею у вільному небі! – вигукнув Сулима.

Випили, гомоніли…

– То задумка наша така, пане кошовий, – ділився своїми думками Сулима. – Зруйнуємо Кодак, викишкаємо панів з порогів і дамо Павлюку кілька тисяч запорожців для початку. Хай веде їх на Вкраїну.

– Після Кодака підемо до Черкас! – твердо сказав Павлюк. – Замок там багатий, чимало армат, великі запаси пороху, свинцю та куль. Захопивши черкаський замок, розішлемо по містах і селах України повстанські універсали. Люд звідусіль потече до нас. Зараз Україна – що бочка з порохом. Вже збираються по лісах загони, палять панські маєтки. Але потрібна іскра. Одна лише іскра!

– Святе діло задумали, – мовив кошовий. – Починайте з Кодака і летіть на Україну!

Вже коли виходили, Сулима затримався в дверях.

– Пане кошовий, там біля ганебного стовпа двоє козаків…

– Ти хотів сказати, пане отаман, злодіїв? – сердито перебив його кошовий. – Були вони козаками!

– Але вони можуть вдруге ними стати! – запально вигукнув Сулима. – Віддайте їх мені.

– Вони мусять понести ту кару, яку заслужили, – холодно мовив кошовий. – Щоб інші честі не губили і звання святого козацького. Щоб лицарями були, а не злодюгами!

– Це так, – погодився Сулима, – вони заслужили сувору кару. Але ж їх заб'ють на смерть. Ліпше я заберу невдах з собою, хай біля Кодака кров'ю змиють вину. Загинуть, так з честю, живі лишаться – людьми стануть.

– А правду каже батько Сулима, – озвався Павлюк. – Як їх гамселить дубцями, то хай ліпше вони ворогів погамселять.

Кошовий махнув рукою.

– Беріть! Мо', що й вийде з них!

Розділ п'ятий

Щовечора перед заходом сонця сурмили «зорю», міст через рів піднімали, робили перекличку, чи всі драгуни на місці, і замикали ворота – до ранку нікого не впускали до фортеці і нікого з неї не випускали, хоч би яка не виникала потреба. Така обережність після двох нападів на залогу була не зайвою. Комендант у супроводі кількох драгунів сам особисто перевіряв, чи міцно зачинена брама, потім обходив фортецю, піднімався в бастіони, до сигнального дзвона, перевіряв варту на стінах, аби впевнитись, що всі на своїх місцях і пильно стережуть фортецю. Варті повсюди наказував:

– До ранку не стуляти очей! Хто засне – зарубаю на місці! Як собаку! Пильнувати все навколо. При перших же підозрілих звуках вночі – здіймати тривогу і будити мене.

Вигляд у коменданта – злий і прискіпливий, варта витягується під його важким поглядом і клянеться до білого ранку не стуляти очей. Але тільки комендант ішов далі, як сторожа посміюючись вкладалася спати. Ніхто не бажав маятись на стінах усю ніч. Все одно, скільки не пильнуй, до ранку нічого не трапляється. Щоправда, одного вартівника вони все ж зоставили на ніч – біля сигнального дзвона. Коли що помітить підозріле – бемкне у дзвін, цього й досить. Так міркувала варта і вкладалася спати, сама того не підозрюючи – назавжди.

Обійшовши бастіони, комендант довго стояв на стіні, в задумі дивлячись на Дніпро. Ніч темна, глуха й задушлива. Жодної зірки чи світлої цятки, як обложили небо важкі хмари вдень, так і тримають його в облозі. Зі степу тягне духотою, духмяними запахами трав. На душі в коменданта важко. Не довіряв він ані ночі, ані своїй варті. Внизу широкою стрічкою білів Дніпро, за ним – густа темрява, у якій глухо шумів Кодацький поріг. Хто там ховається в пітьмі Задніпров'я?

Комендант почував себе неспокійно, якась неясна тривога то наростала в його грудях, то затихала, то знову бентежила. І невідомо, звідки вона бралася і що віщувала. Бентега полонила коменданта ще звідтоді, як реєстровці розбили загін драгунів, а самого комісара фортеці шляхтича Пшияловського загнали у рів, де він благополучно й околів, наштрикнувшись на дубове кілля. Ну, скажімо, Пшияловському туди й дорога, біс із ним! Він, Маріон, легко позбувся донощика – це навіть добре. Але де взявся той загін козаків і той гарячий сотник Павлюк? І куди він зник – повернувся на Україну чи гайнув на Запоріжжя підбурювати січовиків?

А сталося так. Пшияловський із загоном драгунів поїхав на чергові лови втікачів – такі поїздки відбувалися щодня. День загін водив комендант, день – комісар. Так і чергувалися. Досі все закінчувалося благополучно, більше того, частенько вдавалося ловити втікачів, а того разу їх ледь самих не спіймали. Неприємності почалися на самому початку – застряв підйомний міст. Як брамники не крутили важке колесо, міст застряв і повис – ні сюди ні туди. Пшияловський огрів канчуком брамника, старшого варти, але й те не допомогло. Зрештою міст таки вдалося опустити на рів, але настрій в комісара був геть зіпсований – поганий знак, коли підйомний міст перед виїздом у степ застряє. Загін витягнувся в одну лінію, доки проїхали обшир, де були розкидані гостроконечники, а далі розпорошився й, охоплюючи якомога більше простору, повільно рухався вгору понад Дніпром. Зазирали в кожну балку, шастали в прибережних очеретах та кущах – чи там, бува, не причаїлися втікачі?

Комісар похитувався в сідлі й відчував, як з кожною хвилиною псується його настрій. Похмуро зиркав навсібіч, і в кожній балці йому ввижалася засада. Тим лотрам із Запорогів вірити не можна. Але чи зважаться вони на штурм такої фортеці, як Кодацька? О ні, вкотре переконував себе комісар, в того бидла й путніх полководців немає, і лицарством там не пахне. Набіжать, погаласують, шаблями помахають і розбіжаться… Хоча… Щось надто багато стало втікати селян на Січ. Така масова втеча хлопів на Запороги спостерігалася останнього разу п'ять років тому, перед повстанням Тараса Трясила. Невже знову хлопи щось затівають? Тільки знайдеться поводир, так і спалахне Україна. Єзус Марія, що це за непокірна й свавільна країна – одне повстання йде за одним. П'ять-сім літ як трапляться спокійні – моли Бога. І коли вже вдасться навіки вгамувати хлопство? А ще комісара дратував комендант фортеці. Сто дяблув! Він більше не може терпіти того знахабнілого француза. Подумати тільки, бідний найманець, а сміє йому, уродзоному шляхтичу, вказувати! Ні, коменданту треба наступити на хвоста, щоб не задирав його високо. Адже він, комісар, старший у фортеці. Коли його лишав тут коронний гетьман, то наказував:

– Покладаюсь на вас, як на відважного лицаря Корони! Щоб ні одна миша не прошмигнула на Січ. Знищуйте всіх непокірних! Перегородіть раз і назавжди холопству дорогу на Запороги, і тоді ми викорінимо трикляту Русь! Заодно, – коронний гетьман понизив голос, – стежте і за комендантом та драгунами-найманцями. Коли що – повідомляйте мене. Не забувайте: ви шляхтич, вірний син Корони й ойчизни, а вони – зайди. – І врочисто закінчив: – Я лишаю вас на передньому краї боротьби із схизматством! Надійде час, і пан комісар Кодака поведе війська на Січ. Панові комісару випаде честь знищити бунтівне гніздо за порогами, і мир та спокій тоді нарешті запанують в маєстаті!

О, ті слова коронного гетьмана найсолодші в світі! Пшияловський посміхався до своїх мрій, уявляючи, як він, знищивши Запорозьку Січ, на білому коні повернеться у Варшаву…

Пронизливо закричав над Дніпром сполоханий птах, потім заіржав кінь – один, другий… Опам'ятавшись, Пшияловський оглянувся – фортеця лишилася далеко позаду. І комісар відчув той неспокій, що завжди на нього находив, як тільки-но він залишав глухі мури. Розтягнувшись, драгуни поволі рухались уперед. І тут комісар побачив, як з балки вирнуло кілька чужих вершників.

«Здається, реєстровці», – полегшено перевів подих Пшияловський і крикнув уже вільніше:

– Ей, ви?! Сто дяблув! Стійте! Хто ви такі?

– Та ми й так стоїмо, хай пан не дуже лякається, – насмішкувато відповів передній вершник. Його жовта, оторочена чорним смушком шапка була хвацько заломлена набакир. Голубий кунтуш розстебнутий, на губах блукає глузлива посмішка.

– Я востаннє питаю, хто ви за їдні?

– А ти хто такий, що галасуєш? – спокійно озвався вершник в голубому кунтуші.

– Я єстем комісар Кодацької фортеці!

– Он воно яка птиця! – удавано вражено протягнув вершник і блиснув білими зубами. – А ми вже думали, що ти якесь лайно.

Козаки біля нього зареготали.

– Пся крев! – ошалів Пшияловський. – Я велю вас до дябла зрубати за образу моєї шляхетської гідності! Хто ви такі?

– Я сотник реєстрового війська Павлюк! – крикнув вершник.

Пшияловський опустив шаблю: реєстровці – це вже ліпше. Все ж таки вони перебувають на службі в круля Речі Посполитої. Але тут він згадав примовку панства про те, що вірити реєстровцям – все одно що вовками орати, і знову занепокоївся. Хто, як не реєстровці, вкупі із запорожцями, стають призвідцями всіх бунтів і повстань на Східній Україні?

– Слухай ти, сотнику… – почав було Пшияловський, та сотник раптом заклав пальці в рот і пронизливо свиснув. З балки вилетіли вершники і з свистом та гиком кинулись на драгунів.

– Бий панську наволоч! – блискаючи білими зубами, горлав сотник.

– Сла-ва!.. – закричали реєстровці, замиготіли шаблі, і передні драгуни вже попадали з сідел.

Загибель! Реєстровці повстали.

– Ага-га!.. – кричав сотник Павлюк. – Зараз скуштуєш, комісарчику, козацької криці!

І тільки тоді з Пшияловського спала заморока. Відчув: ще мить, і він справді скуштує козацької криці. Повернув коня і погнав його до фортеці, драгуни теж панічно втікали, але частина з них, оточена реєстровцями, падала під ударами козацьких шабель. Ті ж, які вихопилися з кільця, швидко обганяли Пшияловського, несучись до Кодака.

– Стійте! – закричав до них Пшияловський. – Як ви смієте кидати свого комісара?!.

– А на бісового батька їм здалося таке собаче лайно, як ти? – реготав позаду сотник. – їм своя шкура дорожча.

І тоді, не тямлячи себе, Пшияловський штрикнув коня кінцем шаблі в круп, кінь як скажений понісся вперед і почав відриватися від переслідувачів.

– Комісара переймайте! – загаласував сотник. – Дуже-бо спритний, чеше як заєць!

Пшияловський краєм ока побачив, що навперейми йому мчать троє реєстровців. Не цілячись, вистрілив.

– Єзус Марія… Єзус Марія… Виручай, Свята Діво…

Пшияловський вже здоганяв передніх драгунів… Тільки б встигнути… А позаду хрипіли коні, свистіли й гикали переслідувачі, й мороз обсипав Пшияловському спину… Мури вже ось-ось… А гармати мовчать… Певно, щоб не влучити у своїх… Надії ніякої… Хоч як Пшияловський не штрикав свого коня, але його один за одним обганяли драгуни. Прогупотівши мостом, вони зникали у фортеці. І коли Пшияловський уже домчав до рову, підйомний міст раптом здригнувся, заскрипів і поповз угору…

– Почекайте-е! – несамовито закричав комісар і, захрипівши, зірвав голос. У фортеці, певно, побоюючись, щоб разом з Пшияловським не увірвалися й переслідувачі, поспішно піднімали міст. Єзус Марія, вони жертвували своїм комісаром! Не інакше як комендант дав таку вказівку… Проклятий найманець! Негайно донести про це коронному гетьманові…

Пшияловський не міг уже стримати коня перед чорним проваллям, що зяяло там, де хвилю тому був міст… «Мабуть, я вже не донесу коронному гетьманові», – тільки й устиг подумати комісар. З усього розгону кінь полетів у рів, з якого несло цвіллю і гниллю, а може, то був запах смерті? Комісар вивалився з сідла, і, падаючи, останнє, що він побачив у своєму житті, це гостре дубове кілля. Воно стирчало на дні рову і з величезною швидкістю неслося на нього. Те кілля, котре він сам велів позабивати у рові…

Біс із ним, гоноровитим шляхтичем, міркував комендант. Він таки спекався донощика – це добре. Але куди все ж таки подівся той сотник і його загін?.. А невидимий у пітьмі поріг шумить і шумить. Чужа ріка в чужій країні. Як далеко звідси Франція. Чи ж варто було їхати сюди? Не долетиш, не добіжиш до Франції, не докличешся допомоги. А козаки поруч, десь там, за невидимим у пітьмі порогом причаїлися… І всі такі, як та фанатичка. Ось з цього місця вниз на гостре каміння вона кинулась… Настя-українка. Дівчина відкрила йому очі, зняла з них полуду. Драгуни знайшли її вранці на гострому камінні. Він велів поховати дівчину в степу з усіма військовими почестями. Полковник Жан Маріон був військовою людиною і в інших, бодай то були й вороги, вмів цінувати і хоробрість, і самопожертву.

– Слухайте мене, вояки! – звернувся до своєї залоги над могилою Насті-українки. – Дивіться на цю просту селянку, холопку з чужої вам України. Беріть з неї приклад, як треба бути мужнім і відважним, як треба палко любити свою землю і ненавидіти своїх ворогів! Коли й ви будете такими відважними й хоробрими, як ця українка, жоден ворог не візьме нашого замку. Честь і слава мужнім і хоробрим лицарям!

– Киги-киги, – почулося з Дніпра.

Маріон здригнувся й поспішно пішов геть. Чи не душа тієї Насті кигиче серед ночі?

І ледве комендант спустився вниз, у двір фортеці, як вартівник біля сигнального дзвона поникав сюди й туди, але, не маючи сили боротися з дрімотою, що солодко склеплювала повіки, намотав собі на руку мотузку від сигнального дзвона і сів, притулившись спиною до стіни… Позіхнув – востаннє у своєму житті – і заснув…

Дмитро Гуня приклав долоні до рота і тричі заквилив як чайка.

– Киги-киги, – почулося у відповідь.

– Гайда, хлопці, – пошепки мовив Гуня козакам.

Обережно спустилися в балку. Ніч була темна, хоч в око стрель. Аби не наткнутися на колючі кущі терну, Гуня тримав поперед себе випростану для самозахисту руку. Кілька козаків-розвідників нечутно спускалися за ним. Ніч ніби згускла на дні балки й застигла – хоч руками її розгрібай.

– Ну й ніч, – сказав Гуня. – Не інакше як чорти її дьогтем вимазали! Та ще й комарі. – Чути, ляснув себе по шиї. – Ну й кусючі, бісові душі!

– Комарі – то не бісові душі, а панські, – озвався хтось у темряві. – Ото як пан уріже дуба, то душа його на комара й перетворюється. Щоб і далі людську кров пити.

– І коли вже вони її нап'ються?

Спустилися на дно балки в суцільну пітьму.

– Чи тобі повилазило, Дмитре? – раптом засичав хтось під ногами в Гуні. – Чого ти на вуха наступаєш?

– Розкидав свої вуха, що й не ступиш, – незлобиво буркнув Гуня і, присівши, низом побачив козаків, котрі покотом лежали на дні балки. – Вилежуйтесь, хлопці, бо скоро доведеться на мури дертися.

З темряви вирнув Гнат Кодак.

– Ідіть за мною, проведу.

Гуня пішов слідом за Гнатом, обережно переступаючи через козаків, і невдовзі вони опинилися під кущем, де ледь виднілося – на тлі неба – кілька постатей.

– Повернулися, розвідники? – почувся нетерпеливий голос Сулими. – Сідай, Дмитре, та викладай, що бачив і чув.

– Все гаразд, батьку, – Гуня обережно присів поруч. – Я з хлопцями всі околиці обнишпорив. Тихо, як у вусі.

– А варта на мурах?

– Спершу було хтось походив, – розказував Гуня, – погримав… Певно, на варту, а потім – заціпило. Мабуть, те, що гримало, пішло, а варта помаячила на стінах і зникла. Полягали спати, то ані шелесне, ані скрипне: фортеця наче вимерла.

– Яремо! – покликав Сулима джуру. – Погукай Саврана і Кикошенка. Павлюк! Де Павлюк?

– Я тут, батьку, – вирнув з темряви сотник реєстровців. – Давайте вже ворушитися, чи що. Бо мої хлопці ще й поснуть у цій балці.

– Я тут, – підійшов Савран.

– Але ж і курити хочеться, аж вуха попухли, – підійшов за ним і Кикошенко. – А в мене ж смачний тютюнець задарма в кисеті лежить.

– Доки не візьмемо фортецю – про люльки забудьте! А тепер – присядемо на удачу та й почнемо. Доки до фортеці підійдемо, буде вже за північ. Дай Боже, щоб усе скінчилося, як і задумано. Тож починаємо. Тричі кигикне чайка – вперед. Першим до рову підходить Савран з своїми хлопцями і перекидає містки через рів… Стривайте, спершу треба прибрати вартівника, котрий куняє в будці перед брамою замку.

– Цього беру на себе, – озвався Савран.

– За Савраном рухається Кикошенко з козаками, котрі несуть драбини, – уточнював Сулима. – Тоді Павлюк із своєю сотнею. Шаблі в зуби – і на мури. Кому що невтямки? Зичу вам успіху. Ярема і Гнат Кодак залишаються при мені. Все. З Богом.

Отамани один за одним зникали в темряві. Гуня, приклавши долоні до рота, тричі кигикнув. У балці, як і перше, було тихо, та ось враз звелися темні постаті і почали нечутно підніматися схилами балки. Першими з перекидними містками вийшли з балки савранівці. Сулима постояв трохи, доки повз нього проносили довгі містки та драбини, і, впевнившись, що все гаразд, подався до фортеці. Ярема Летючий та Гнат Кодак ледве за ним встигали.

Обігнавши штурмові загони, Сулима одним з перших наблизився до фортечного рову. Прислухався. Тихо. Німо. Тільки Дніпро внизу наче зітхає, та глухо й невгамовно шумить Кодацький поріг. Вперед пішов Савран з козаками – знімати вартового – і зник за рогом. Невдовзі звідти повернувся козак, шепнув Судимі:

– Вартовий у будці й не тріпнувся, на тім світі вже додивляється сни. Савран велів передати, що треба починати.

– Починайте, – велів Сулима.

Козаки пронесли містки, й вони нечутно лягли на рів. Щоправда, один місток вислизнув було з рук і сповз краєм у рів, але козаки гуртом його витягли. Ледве містки були покладені на рів, як павлюківці, допомагаючи кикошенцям нести драбини, опинилися по той бік рову на валу, з-за якого ледве бовваніли дахи замкових будівель. Як і перше, в фортеці було тихо, під мурами темно. Тільки за товстелезними мурами чулося якесь неясне шурхотіння та шамрання, наче хтось зітхав чи задихався. А може, то тільки так вчувалося. На мурах не видно жодної постаті. Спить ворог чи притаївся?