аналітичний мюзикл

Я приклала вухо до полущеної стіни. Дихає…

Надсадно, хрипко, мов невиліковно хворий. Але — ще живий. Цей старий театр іще борсався — чути було шурхітливе зітхання подертих куліс, стогін протягу в коридорах, старече скрипіння потоптаних дощок сцени. Іноді сюди навіть приходять Глядачі. Приходять за звичкою, загорнені в дрантя, щуляться від холоду, обережно сідаючи на продавлені крісла. Вони не чекають від нас нічого. Ми нічого не чекаємо від них…

Боже, що я тут роблю? В цій холодній смердючій гримерці? В мене сьогодні знов немає голосу. Та і звідки йому взятись, на цьому триклятому протязі? І чого мене взагалі потягло на цю трикляту сцену?

Це все, певно, через Аманту. Моя мати завжди була для мене недосяжною, особливо ж тому, що померла від сухот, цієї романтичної хвороби, ще зовсім молодою. Солістка оперети, незрівнянна Аманта! Її численні прихильники, квіти, бенефіси… Її життя було шаленим калейдоскопом, а я була лише одним із кольорових скелець, котре чомусь постійно муляло око…

Якось ми вечеряли разом з мером; він споглядав мене, здається, не зовсім розуміючи, що я за таке. Аманта змусила мене заспівати "Елегію" просто в ресторані — вона була трохи нетвереза, з нею таке часто траплялося, ближче до кінця. Мер п’яно просльозився, сказавши, що в мене в грудях немовби маленький жайворонок. І подивився прискіпливо. Мені тоді було лише п’ятнадцять… Як я пишалася!

А потім мені випало приєднатися до неї на сцені. Мені доручили якусь дрібоньку партію — кельнерки в барі, куди вчащає головний герой…

Як я хвилювалася! Думала, вийду на сцену, стану перед натовпом і… помру. А потім я побачила їхні обличчя, відчула як на мені сфокусувалися сотні спраглих і насторожених очей… Я думала, що захлинуся їхньою увагою, що мене просто розчавить сила їхніх поглядів, але ні, раптом всередині зробилося порожньо й легко. Це було відчуття польоту, знайоме мені лише з дитячих сновидінь, солодких і безтямних… і я зрозуміла, що не зможу жити без цього.

І ось куди це мене привело. Після смерті Аманти мої польоти перетворилися на акробатичне ходіння по канату, коли линва врізається в п’яти, а кожен необережний рух може стати кроком в безодню. Я знаю цю безодню в обличчя. Я не раз ночувала в її обіймах, проклинаючи все на світі, заприсягаючись ніколи більше не повертатися на сцену. І кожен раз поверталась.

Я просто не така як вона. Мені бракує чогось, чогось найголовнішого. Аманта виходила на сцену — і все завмирало. Вона робила з глядачами все, що заманеться, а вони любили її. А я — ще й досі боюсь їх. Глядач дуже добре відчуває страх, як хижак — запах крові. А відчувши, він буде, як хижак, безжальним. Аманта якось вміла приборкувати цього норовливого звіра, і, здається, саме це забезпечило їй усіх. Це, а не її феноменальний голос чи виключна привабливість… Я зрозуміла це надто пізно…

Цей провінційний театр іще борсається. Але він приречений. Так само як і я. Ми не зуміли виконати призначене, ми не змогли дати глядачеві належного харчу — кривавого кусня наших душ. Йому це вже не потрібно.

Автобус, схоже, сконав. Остаточно.

Водій, ще трохи покопирсавшись в його непорушному тілі, впевнився в незворотності діагнозу, прихопив якісь лахи і рушив геть. Лада ще деякий час чекала, що він повернеться з допомогою, але намарне. Довелось вийти і спробувати дістатись Ясеніва власними силами.

Як з’ясувалося, автобус зупинився посеред ніде. Таке ніде трапляється лише в снах над ранок, коли тканина сновидіння витончується і розумієш, що навколо — лише порожнеча, яка передує пробудженню… Дорогу і околиці заслала стіна густого сивого туману, і здавалося, лише крок — і можна пірнути в задушливий первісний морок.

Було по— вранішньому холодно і надзвичайно тихо.

Лада кілька хвилин стояла непорушно, намагаючись вгамувати клаустрофобічне відчуття затисненості поміж білястими стінами туману. Нарешті вона підняла на плече свою дорожню сумку і рушила вперед. Це була дивна подорож — дорога, здавалося, виникає нізвідки, лягаючи під ноги піщаними грудочками, камінцями та голками невидимих ялиць. Погуки невидимих пташок та шум вітру в кронах незримих дерев лунали притишено, мовби голоси родичів коло ліжка хворого… Ладі здавалося, що вона й досі бачить сон, один з найбільш тривожних і звичних своїх снів, сон про політ у невідоме…

Невдовзі туман почав розсіюватись. Проступили, мов зображення на фотопапері, положисті обриси гір та китички верхівок дерев. Можна було розгледіти численні потічки, що просочувалися крізь лісову гущавину, бігли вздовж дороги і розчинялися у більших струмках, які несли свою збурену воду далі в долину. Схоже, в горах недавно випав дощ. Лада усміхнулась, подумавши, що для горян настав грибний сезон — час довгих предметних прогулянок у хащі з метою зібрати товар для наступного продажу в долині. Тітка розказувала, що вони так непогано заробляють — на ці гроші можна буде грітися всю зиму.

Тітка Кора давно вже запрошувала Ладу погостювати, лише та ніяк не могла зібратися, залишити все і поїхати. Поїхати від своїх мрій та злиднів, від вже звичної беззмістовної боротьби за увагу провінційного глядача.

Тепер було втрачено навіть це, останнє. І ось, замість стрибати з вікна чи давитись нерецептурними кількостями снодійного, вона йде кам’янистою дорогою до гірського селища Ясенів. Стрибнути з вікна можна буде й потім, вирішила Лада. Насправді ж, як вона зізнавалася в довгих мовчазних бесідах із собою, їй, як завжди, не вистачило сили духу — навіть на таке. Втім, хтозна. Сьогодні вона не бажала думати про це.

Ясенів з’явився перед нею несподівано і яскраво. Мабуть через те, що туман нарешті розвіявся, гостроверхі хатки і церква-перлина, що ховалася у стулці гірських схилів, глянули на неї привітно і пронизливо. Півсотні червоних дахів, мов розсип горобини на траві. Білий пунктир перелазів, мов шви вільно скроєної свитки. Контрастно. Впевнено.

Лада здивовано всміхнулась. Вона пам’ятала Ясенів зовсім іншим, бляклим і нечітким, мовби хутір поволі розчинявся у буйстві духмяних трав, губився в обрисах кам’яних схилів. Нині здавалося, що хтось протер запилене скло мокрою ганчіркою, і до вікна зазирнуло саме життя, барвисте і безжурне, як у дитинстві.

Аби дістатися оселі тітки Кори, слід було пройти крізь усе село. Лада йшла єдиною вулицею Ясеніва, що звалася просто — Шлях, озираючись у намаганні знайти знайомі риси. Здається, той високий будинок належить сільському старості панові Кушніру? Там, далі — за кривенькими яблуньками, оселя фельдшера пана Бондара? Ні? Схоже…

Щось непокоїло мандрівницю. Дивне відчуття… Мабуть, справа у незвичайній тиші, яка супроводжувала її вздовж Шляху, здивовано суплячись із зашторених вікон, визираючи з-за огорож і стаєнь. Наче сам Ясенів проводжав її настороженим поглядом. Аж ось і справді: молода жінка, що вкладала сіно у високу скирту, зупинилась аби кинути зацікавлений погляд; дідуган у кожусі, що гнав дорогою трійко норовливих телиць аж розвернувся за Ладою; хлоп’ята у дворі прикипіли до паркана, насторожено розглядаючи прибулу…

Ясенів оцінював незнайомку за якимись невідомими їй критеріями. Лада шкірою відчувала ці прискіпливі, хоч і незлостиві погляди. Майже, як тоді, на сцені… Це закономірне порівняння боляче штрикнуло її попід ребра: мовляв, не забувай, від чого тікаєш. Не забуду, пообіцяла собі Лада, пришвидшуючи ходу.

Ось і тітчин будинок. Високі стіни, стрімка стріха, важке перехрестя дерев’яних кріплень. Різнi віконниці, широкі двері. Двері, які привітно прочиняються під рукою молодої, усміхненої тітки Кори. "Ми чекали… Заходь!"

Чекали? Лада, здивовано блимнувши, входить до знайомого-незнайомого помешкання. Все було так, як вона сподівалася. Навіть краще.

Скельця крижинок у келиху жалісно дзенькнули, коли пан Боро рвучко підвівся назустріч відвідувачу.

— Добридень, Соломоне. Вже й сюди дістався, собацюра скажений!

Соломон Крокус, провідний оглядач провідного ж тижневика "Контроверсії" розсміявся і потис йому руку. Вони з паном Бором були старі знайомці, вихідці з одного університету. Втім, склалося так, що ім’я одного з них тепер не сходило з газетних передовиць, а ім’я другого… що ж, теж іноді фігурувало на передовицях, лише набагато дрібнішим шрифтом.

— Сервус, колего. Не так вже й просто тепер тебе вполювати. Ти ж в нас нині наднова зірка наукової думки, модний експерт з усіх питань…

— От не треба глузувати з нещасного "істеричного майстра парадоксів"…

— А, читав відгук Мопса? Та не зважай, ти ж знаєш цих журналюг…

Пан Боро насмішкувато глипнув на товариша.

— Та звідки мені знати? Сідай вже, — він вказав рукою на звабливо затишне крісло, що стояло коло каміна, — Лише обережно. Те крісло щось трохи, гм, розгойдалося, так що я його урівноважив зібранням творів представників Франкфуртської Школи.

Пан Крокус криво всміхнувся, обережно вмощуючись на краєчок крісла.

— Будеш чогось гаряченького? Онде, у чайнику — віскі, і, до речі, шотландське, а не твоя кукурудзяна сивуха.

— Та я…

— І передай мені, будь-ласка льоду з он-тої синьої бляшанки.

Оглядач "Контроверсій" скептично покосився на величеньку бляшанку з-під сардин. Схоже, його університетський товариш таки остаточно зрушив глуздом, хоч і раніше спілкування з ним більше нагадувало гру в асоціації ніж нормальну розмову.

— Власне, мета мого візиту, Стеф…

— Випити задурно?

— Слухай, Стеф Боро, ти, зі своїм всесвітнім визнанням став геть нестерпним!

— Ну вибач. Мовчу.

— Так от, твоя нова монографія…

— "Кварта харизми"?

— От-от. Я б хотів обговорити деякі твої ідеї. Звісно, аби опублікувати потім об’ємний матеріал в "Контроверсіях".

— Он як! Ну так починай. Себто, обговорюй. Я слухаю.

Соломон Крокус тяжко зітхнув.

Земля коло хвіртки була засипана скривавленим пір’ям. Лада відступила, озираючись. Хутір спав, лише дзеленькало десь згори — хтось, схоже, вже повів корів до вигону. Ладі не спалося, тож вона вирішила влаштувати собі ранкову прогулянку горами. І ось, щойно вийшовши з тітчиного двору, натрапила на купу білого пір’я, густо засмальцьованого багряними патьоками.

Рипнули двері і Лада, швидко обернувшись, зустрілась очима з тіткою Корою.

— Дивись не стань в пір’я, — гукнула тітка, — Відступи, бо гнояк підхопиш!

— Що то таке, Коро? Хтось у вас під хатою курку забив?

Тітка Кора, позіхаючи, підійшла до Лади.

— Та то… Замовляння від хвороби. Не бійся. В старости менша дочка заслабла, так слід було забити когута і помастити вночі коло кожної хати, аби болячка не пішла по селу.

Лада вражено глянула на тітку.

— Але ж… У вас же є фельдшер. Могли ж до нього звернутись замість, — вона вказала рукою на рештки нещасного когута, — замість оцього…

— Збіса користі з того старого п’яниці! А от Крива Варга знається на цих справах. Вона торік вилікувала Мар’яну Постав від виразки, а Грина, нашого поліцая, — від чорної тіпанки…

— Що, у такий же спосіб?

— Та хто його знає — коли замовляння, а коли зілля чи відвар потрібні…

— Так вона що — відьма? — нарешті здогадалась Лада.

Тітка спохмурніла.

— Лише не кажи такого в селі. Буде зле, коли Варга довідається.

— А… Де вона живе, ця Крива Варга?

— В неї хата в лісі, за вигоном. Звідси не видно. Ти, я бачу, на шпацир зібралася?

Лада розсіяно кивнула.

— Дивись не заходь далеко. В смерековому лісі живе Яфенник, може завести в гущину, шукай тебе потім по тих горах…

Тітка розвернулась і рушила до стайні, залишивши Ладу розгублено проводжати її очима. Нічого, звичайно, дивного — просто сільські забобони. Але якось тривожно було розуміти, що в це таки справді вірили. Лада вже відвикла від будь-якого прояву віри, тож тітчині історії дещо збили її з пантелику. Втім, потупцювавши трохи коло кривавого "замовляння", Лада вирушила запланованим маршрутом — стрімкою стежиною до узгір’я.

Як виявилося, Лада трохи не розрахувала сили — скоро її ноги й легені готові були капітулювати, і лише та сама безтямна упертість, через яку вона щоразу поверталась на сцену, змусила її все ж таки видертись нагору. Зате, подолавши власну неміч, Лада була винагороджена чудовим краєвидом — Ясенів здавався звідси лише пригоршнею червоних та білих намистин на смарагдовому паску, небосхил обіймав гори бузковим присмерком, ховаючи в імлі далекі вершини. Чути було химерний голос сопілки, який вплітався в дзижчання комах і ніжне теленькання далеких дзвіночків. Підстеливши куртку, Лада сіла над урвищем — аби насолоджуватись краєвидом і терпким відчуттям небезпеки.

Розглядаючи схили найближчих гір, Лада раптом помітила дивну будову, котра вінчала сусідню вершину. Це була руїна замкових стін і вежі, котра здіймалася над узгір’ям, як розтрощена кам’яна корона. Вершина, на якій стояв замок, була, чи, принаймні, виглядала неприступною — про це свідчили стрімкі скелі, на яких, чимдалі вгору, тим менше було дерев. Цікаво, як же мешканці замку діставались оселі? Може, на зворотній стороні гори є бодай стежина? Ладі пристрасно захотілося побувати в замку, торкнутися старих стін, оглянути всередині. А може, там і досі хтось живе? Їй пригадалася одна з балад, яку колись давно виконувала її мати.

У цієї вежі — достатньо старовинної і романтичної на вигляд — теж мусить бути легенда. І не менш похмура. Особливо ж у краї, де навіть застуду лікують кривавими жертвами…

Почувши позаду себе звук кроків, Лада заледве не підскочила. Це, звісно, був ніякий не чаклун з балади, але привабливий молодий горянин. Навіть занадто привабливий, подумала Лада. Чорнявий, стрімкий як птах, з усмішкою юного безжурного бога. В руках у нього була сопілка, певно, саме та, голос якої щойно чувся з вигону.

Молодий чоловік, схоже, і сам не сподівався зустріти тут когось. А надто — незнайомку, вбрану по-міському, з короткою хлопчачою зачіскою та наполоханими очима.

— Пробач, я не хотів тебе налякати, — мовив він, допитливо, але приязно оглядаючи Ладу, — Ти — небога Кори? Моє ймення Богар.

Лада кивнула, насилу відводячи погляд від його гарного рухливого обличчя. Мимохіть стала в-півоберта, глибоко вдихнула… І відразу ж обсмикнула себе подумки: життя — не сцена. Шкода лише, немає часу на репетиції…

— Лада. Ти справді ледве не вкоротив мені життя, — вона всміхнулася, кивнувши в бік урвища, — Так що мусиш тепер спокутувати свою провину.

— Ну і як саме?

— Он той замок… Чи можна якось туди дістатись? І, може, ти знаєш, хто там живе?

— Який замок? — здивувався Богар.

— Замок, кам’яний, з вежею? Ондечки, на лисій вершині. Невже не бачиш?

— Стара Вежа? — вражено спитав Богар, — Хочеш сказати, що ти її бачиш? Зараз?

— Ну, принаймні, так мені здається. А що, не повинна?

Молодий горянин приголомшено хитнув головою.

— Стара Вежа… Тут так річ… Її майже ніколи не видно, хіба кілька раз на рік — в час Високого Сонця, та й то вночі. А ще цю вежу бачать деякі… гм…

— Хто? Ну!

— Такі люди, які не належать світові. Ну, такі що скоро відійдуть, а ще чаклуни та відьми. Як-от Крива Варга…

Лада заусміхалась — авжеж, вгадала! Теж непоганий сюжет для балади…

— А там хтось живе?

— Та власне… Там мешкає пан Смерч. Він іноді спускається в Ясенів. На свята. А його служник часом приходить за медом та молоком.

Богар відвів очі.

— Але говорять, що він…

Раптом поряд пролунав ще один голос. Цього разу — жіночий.

— Богар, де ти завіявся? Кинув мене з отарою і…

З— за дерев з’явилася вродлива молода дівчина, вбрана в довгу смугасту спідницю, нині підібгану за пояс і білу, трохи завільно розстебнуту сорочку. І, як заздрісно відмітила Лада, вона зовсім не захекалась, піднімаючись стежиною. Погляд, який вона кинула на Ладу, миттю пояснив їй, що її товариство тут небажане.

— Пава, я… — розгубився Богар, — Це — Лада, племінниця тітки Кори.

— Он як… Ну то що, ти йдеш?

Богар трохи винувато всміхнувся Ладі, і двоє швидко зникли за поворотом стежини. Скоро з вигону пролунав сміх і спів сопілки.

Лада зітхнула. Ну ось, знов. Як тільки їй щось починало подобатись, як її зразу ж делікатно — або й неделікатно ставили на місце. Вона вже й звикла… Лише кожен раз це було боляче — кожен раз по новому. Нездара… Раптом, несподівано навіть для себе, Лада розплакалась.

А втім… Були ж у мене і вдалі виступи. Справді, були. Траплялося це нечасто, і кожного разу мені важко було повірити, що це справді сталося. Таке було враження, що сніг випав посеред літа, що годинник рушив у зворотному напрямку… Страшна сила — звичка.

Один з таких виступів залишився в пам’яті як особливо нереальний. Я була тоді ще зовсім юною, і з того часу, намагаючись збагнути механіку успіху, я встигла обсмоктати той виступ, мов м’ятний льодяник. І, мов льодяник, цей вечір поволі розчиняється в спогадах — зараз мені важко точно пригадати, як саме все відбувалося. Пам’ятаю лише сцену під відкритим небом, тривожним, скуйовдженим небом, сотні облич у світлі святкових ліхтарів. Одним з цих облич — десь ген за натовпом — було лице Аманти. Винятковий випадок — моя мати в якості глядача, тож я хвилювалася більше ніж звичайно. А слід сказати, що звичайно я й так ледве не зомлівала.

Пам’ятаю, ми всі тоді нервували — з приводу погоди. Ось-ось мусив піти дощ, а якщо б спектакль накрився, муніципалітет, який нас запросив, не заплатив би ні копійки. Але що вдієш? Ми готувалися співати посеред бурі… Втім, хіба можна до такого належно підготуватися?

Роль моя не була провідною, але й не останньою — роль покинутої нареченої лицаря, якого приворожила чаклунка. Моїм завданням було сповістити публіку про своє горе, пообіцяти невірному кару небесну, а потім красиво накласти на себе руки. Отож, я вийшла на сцену, почала співати…

Коли моя партія наближалась до свого трагічного завершення, сили небесні чомусь вирішили пришвидшити хід подій: раптовий, сильний порив вітру шарпнув нашу хистку сцену, одним шаленим рухом нахилив дерева до землі… І тут, коли я — голосно, аби перекричати вітер — промовляла своє завершальне "ніч настане", небо розродилося блискавкою та майже одночасним потужним громовим вибухом…

Прозвучало це так зловісно, ніби я закликала на голови присутніх вічну темряву. Публіка скам’яніла. Я — теж. Мене таки справді заціпило від такої несподіванки, тож замість сказати ще кілька прощальних слів і застромити собі в груди ножа, я заклякла на сцені, тупо розглядаючи аудиторію. Потім впала навколішки. І нарешті зробила те, чого вимагав від мене сценарій. Сконала.

Публіка була під враженням. Говорили потім, що ми, виявляється, втілили новітню інтерпретацію класичної п’єси: нібито покинута наречена і чаклунка, як показала остання сцена другої дії, — то була одна особа, якій сниться сон. Можливо, передсмертний… Такий-от вийшов авангард. Втім, я добре розумію, що моєї особливої заслуги тут нема. Ця інтерпретація — повністю на совісті небесної канцелярії.

Того вечора Аманта похвалила мене. Навіть не так — вона нарешті звернула на мене увагу. Вона дивилася на мене з прихильністю. А в її гарних синіх очах танцювали грозові відблиски…

— І зачини фіранки, — наказала тітка Кора, — Якщо не хочеш, щоби вночі женихи дошкуляли

— Хто? — сонно промовила Лада з-під затишної плетеної ковдри.

Кора зрозуміла, що від неї чекають пояснень, заусміхалася, і, зачинивши за собою двері спальні, присіла коло ладиного ліжка.

— Женихи. Кажуть, що стара Варга, коли ще дівкою була, звела в могилу парубка, котрий їй відмовив. Ще й іншим дівкам помагала — варила правду-зілля: коли любить, житиме, а як ні — то зраночку вже й обмивали… Ото, кажуть, душі їхні приходять під вікна молодих дівчат, просять, щоб впустили. Не можна їм вікно відчиняти, бо ніколи щастя не матимеш…

— А я й так його не матиму, — зітхнула Лада, — Тож хай хоч буде чим дихати…

— Чого це раптом?

— Доля в мене така. Як не щастить, то вже що зробиш?

— Е, кепські справи. Ось чекай, я дістану тобі варжиного зіллячка…

— От красно дякую!

— Та я ж шуткую з тобою! — розсміялася Кора, — Ну, гаразд, спи.

Двері за тіткою зачинилися, і Лада залишилась сама. Тітчина оповідь мовби віджахнула сон, і тепер він сторожко чигав десь за вікном… Лада впіймала себе на тому, що прислухається — неначе й справді чекала на появу обіцяних "женихів". Це ж треба таке вигадати!

Поборсавшись ще трохи у намаганні закликати сон, Лада нарешті зрозуміла, що заснути не вдасться. В неї вже бувало таке — особливо ж після невдалого виступу, коли всі деталі недавніх подій комбінувалися у безладний гарячковий візерунок. Сьогодні не було ніякого виступу, втім її все ж таки переслідувало кілька прикрих спогадів. Молода жінка в крамниці замість продати Ладі пачку цигарок, зі словами "понаїхало тут", демонстративно розвернулась і рушила до комори. Лада розгубилась — вона не бачила жодних підстав для такого ставлення. Втім, схоже, дві бабці, що рахували копійки над пакунком цукру, поділяли позицію молодої жінки — вони провели Ладу глузливими поглядами, і, йдучи геть, дівчина почула навіть щось на зразок "городська шльондра".

Потім ще — коли вона стояла на місточку коло церкви, намагаючись збагнути, як саме вона встигла образити моральні переконання ясенівців, хлопак на ровері ледве не зіштовхнув її з моста. Швидше за все, зумисне. Про це, принаймні, свідчила нахабна усмішка на його засмаглому обличчі і непристойний жест, яким він прокоментував свій вчинок. Дрібниці, здавалось би… Скільки таких випадків трапляється щодня? Стільки, що ми навчились не звертати на них увагу, інакше можна було б закінчити свої дні параноїком і мізантропом. Втім, Ладі здалося, що ці інциденти були знаками — немовби те, від чого вона намагалася втекти, знайшло-таки її навіть в цьому глухому хуторі… Втеча від долі, довелося визнати, взагалі заняття безперспективне.

І от тепер її мучило звичне розпачливе безсоння. Годі, вирішила Лада. Вона підхопилася, швидко одяглася і навшпиньки, аби не розбудити тітку, вийшла надвір.

Було вже далеко за північ, проте повний місяць сяяв так яскраво, мовби мав на меті вибілити ніч, розчинити в своєму білястому сяйві. Можна було розгледіти кожен камінчик, кожну гілочку, лише поважні далекі вершини ховалися в мороці, відмовляючись брати участь у легковажних витівках нічного світила. В усьому селі не світилося жодного вікна. Стояла тиша — насторожена тиша порожнього концертного залу… Чи то здається лише? — запитала себе Лада, — і з концертним залом ця долина не має нічого спільного? А якби й так, то у цієї сцени міг би бути один ідеальний глядач… Вона підняла голову, шукаючи на небосхилі обриси Старої Вежі. Завмерла, розгледівши далекий вогник. Не спить, значить, загадковий пан Смерч…

Лада перейшла місточок і опинилась коло сільської церкви. Далі, за металевою огорожею — похилені хрести старого цвинтаря. Вона вирішила зупинитись тут, присівши на лавці коло огорожі. Цвинтар не лякав її. Навпаки, Лада більших підступів чекала від живих, аніж від мертвих. Принаймні, про це свідчив її досвід, в якому мерці фігурували лише опосередковано.

— Перепрошую… — раптом пролунало зовсім поряд, — Ви не заперечуєте, якщо я до вас приєднаюсь?

Лада рвучко обернулась, намагаючись розгледіти незнайомця, який, здавалося, виник нізвідки. То був присадкуватий літній пан, який ніяково усміхався до Лади з-за огорожі. Він швиденько обійшов огорожу і зупинився поряд з ослінчиком, де сиділа дівчина.

— Ви дозволите? Я — Васлав Боро, доглядач цієї церкви. В мене безсоння, і я вирішив трохи подихати повітрям…

— А ви що, ночуєте на цвинтарі? — дещо нервово поцікавилась Лада.

— Та переважно, ні, — мовив пан Васлав, і сам наче здивований такою ідеєю, — Я власне зараз працюю над книгою. Захопився і, ну… Додому мені з десяток кілометрів горами. Тож я вирішив дочекатися ранку в церкві.

Лада відзначила, що її новий знайомець говорить зовсім без протяжного акценту, властивого жителям Ясеніва. Та і сама ідея — сільський сторож, котрий вночі працює над книгою, здавалася їй трохи сумнівною. Втім, пан Васлав не виглядав надто небезпечним, і Лада не мала підстав йому відмовити.

— Он як… То що ж, прошу, сідайте. А ви не будете проти, якщо я дошкулятиму вам запитаннями? Раз вже так склалося, що в нас обох безсоння…

— Зовсім ні. Що ж вас цікавить?

— Скажімо, Стара Вежа. І пан Смерч. Як так сталося, що реальна людина стала персонажем сільських забобон?

Пан Васлав заусміхався, розглядаючи ламану лінію горизонту.

— Пан Смерч… Дуже освічена людина. І дуже талановита. Лише він не любить людського товариства. А людське товариство — не любить його. І має на те підстави.

— Справді? А які?

— А, то ви ще не чули? Розказують, що, поговоривши з ним достатньо довго, людина втрачає бажання жити.

— А це що, дійсно так? — зацікавилась Лада.

— Ну, як коли… Він просто може бути винятково переконливим. Якщо хоче, звичайно. Я думаю, йому це навіть подобається.

— Ну…кожному — своє. А що ви скажете про Криву Варгу?

— Варгу? А чого криву? Наскільки я знаю… — пан Васлав замовк. Потім зітхнув, — А, ну звісно. Час біжить… Варга — її сила в тому, що вона знає про людей більше, ніж вони знають про себе самі. І вона допомагає багатьом… Нехай кажуть, чаклунка, відьма… Вони, зрештою, кличуть відьмою кожну, хто від них відрізняється. Але я кажу…

Доглядач церкви знов замовк, перебираючи пальцями краєчок обтріпаної свитки. Потім глянув на Ладу прискіпливо. У світлі місяця його лице здавалося неприродно блідим, а очі, глибоко запалі, були окреслені присмерковими тінями. Тепер вже складно було точно вказати його вік, як складно було б визначити вік могильного каменю… Лада мимохіть здригнулася, зустрівши його тьмяний погляд.

— Думаю, вам вона теж могла би допомогти, — нарешті мовив він. Потім замовк на кілька хвилин, вдивляючись в небосхил, — Сьогодні повний місяць. Он чого мені сон не йде… Ну гаразд, піду я потихеньку, — скоро ранок…

Він важко піднявся і пошкандибав у напрямку церкви. Дивний чоловік… Як і, власне, більшість ясенівців. Якої такої клепки їм всім бракує? Лада роздратовано роззирнулася. Пан Васлав вже зник, тоді як у будиночку навпроти засвітилося вікно. Чиєсь обличчя майнуло у вікні, зникло, потім світло знов згасло. За нею спостерігали? Навіщо? Лада знизала плечима і рушила додому. Тепер її не полишало відчуття, що за кожним з темних вікон — чийсь прискіпливий погляд. Вона заледве змусила себе дійти до тітчиної хати спокійно, не збиваючись на біг.

— Значить, ти вважаєш, що це щось на зразок сексуальності? Ця взаємодія відбувається на фізіологічному рівні, на рівні виплеску гормонів, чи щось таке?

Пан Крокус нахилився вперед, немовби атакуючи співрозмовника. У відповідь на його рух "франкфуртське" крісло зрадливо гойднулося, від чого провідний оглядач ледве не випорснув на підлогу. Стеф Боро, стримуючи усміх, приклався до свого бездонного келиха.

— Ти читав мою працю "Еліта, як оргія"?

— Скажеш таке, — скривився Соломон Крокус, — Та її хіба лише немовлята не читали. Провокація, як і всі твої монографії…

— Ну так от, там я детально описую цей феномен. Тут і справді можна провести паралель з сексуальністю, адже ми говоримо про здатність зваблювати, принаджувати до себе. Зв’язок влади і сексуальності можна простежити в усі часи, починаючи з родового ладу і закінчуючи монікагейтом. Влада — це, безперечно, спокуса… Втім, те, про що ми говоримо — це радше пасіонарність, зваба збільшенням значимості.

— Значимості чого?

— Всього, Соломоне, всього, — пан Боро зосереджено розглядав крижинку на дні келиха, — Харизматична пасіонарність — це немовби лінза, яка пропускає через себе знаки, події, ідеї, цінності, збільшуючи їх до понадреальності. Навіть, якщо хочеш, міфу.

— Приклади, Стеф! Все це звичайно, добре звучить у руслі твоїх прогресивних ідей про "понаджиття", але як воно співвідноситься з дійсністю?

— А ніяк. Дійсності немає, Соломоне.

— А, ну звісно, як я раніше не допетрав… — зітхнув пан Крокус втомлено прикладаючи вологу хусточкою до чола.

— Є лише сукупність загальноприйнятих допущень, якими ми керуємося в повсякденному житті. Приклади? Добре… Згадай Алістера Кроулі і його секту. Потворний чоловік, ідіотські ідеї, брудні збіговиська… І попри все, він був пасіонарієм. Йому вдалося перетворити оргію в ритуал, а це вже немало, бо ж переважно відбувається навпаки…

— Ага. А можна щось більш апетитне, щоби моїх читачів не знудило?

Пан Боро скептично заусміхався.

— Ну, якщо вони проковтнули рецензію Мопса, то їхньому травленню ніщо не загрожує. Гаразд, ось тобі приклад, простий як двері. Чому природними пасіонаріями стають люди мистецтва? Ars longa, vita brevis, мистецтво — більше ніж життя. Чому, коли ти намагаєшся звабити жінку, ти брешеш їй? Бо правда, тобто життя, нікого не зваблює…

Пан Крокус прикусив губу. Останнє твердження боляче вразило його, хоч Боро, певно, про це і не знав. Молода дружина Соломона Крокуса, кохана оглядачем "Контроверсій" до нестями, зраджувала йому. Та ще й з якимось актором… Насилу виринувши з неприємних роздумів, пан Крокус уважно глянув на свого колишнього університетського товариша. Стеф Боро відсторонено усміхався.