Балада для Кривої Варги

Лада здригнулася, зрозумівши, що тіні рухаються самі собою… Тепер вони почали набувати форми — перед їхніми очами вимальовувалися фігури людей… вони ходили, розмовляли, сміялися, сварилися, сходились для танку чи смертельного двобою… Тіні, силуети, обриси… Їх було безліч, та в цій рухливій масі якось можна було відокремити кожну тінь, розгледіти кожну сцену… Ось закохані присягаються один одному в вірності, ось діти грають в якусь невідому гру, ось старий дід б’є дрюком собаку… чоловік застромлює ножа в спину іншому, сім’я сідає до столу, молода жінка танцює запальний танок… Море тіней вирує, виплескує образи і постаті… Ось, здається, знайомий силует. Дівчина в довгій спідниці та вільній сорочці непорушно стоїть за полотном, приклавши долоні до білої завіси. Лада впізнає Паву і не може відвести погляду від її тіні…

— Це — вона? — тихо запитує Лада в господаря.

Він киває, з усмішкою розглядаючи беззвучну виставу.

— Звідси я можу побачити все… Навіть те, що вже минуло. Я ніколи не втомлююсь від цього спектаклю. Ти навіть можеш сказати, що я — ідеальний глядач.

Лада підняла на нього сполоханий погляд. Він повторював її думки, і знав про це.

— Глядач… — тихо мовила вона, — Глядач чи режисер?

— О, іноді відстань між протилежностями тонша за тінь… Я сказав, що не втомлююсь від цього спектаклю, але іноді… Іноді мені хочеться поділитись враженнями з кимось, розумієш, обговорити ті чи інші сцени, які мене зацікавили.

Він глянув на неї з прозорою посмішкою

— Я ще нікому такого не пропонував… Вирішуй!

На якусь мить Ладі здалося, що вона задихається, що їй бракує повітря… Залишитись тут назавжди? Поховати себе живцем? А що, як вона відмовиться? Тоді вона мусить повернутись в Ясенів ні з чим. Відвідати ще один похорон. А далі? Вона не зможе жити в Ясеніві з цим тавром на сумлінні, вона буде змушена повернутись у Стригород. А там — звична безрадісна рутина, нудотний вир, який засмокче її і знищить у своїй беззмістовній круговерті… Так, але залишитись тут? З господарем Старої Вежі? Стати згодом такою ж маною, котрою лякатимуть сільську малечу?

Тіні невтомно продовжували свій мовчазний танок, одвічну виставу життя і смерті… Вона ніколи не була хорошим глядачем, де вже там стати ідеальним? Втім, хорошого актора з неї теж не вийшло…

— То як? — звернувся до неї пан Смерч, — Ти вирішила?

Лада не могла вимовити ні слова. Тому вона просто кивнула.

***

Пан Крокус рвучко підвівся з крісла. Він ще точно не знав, що збирається робити, але лють його вихлюпувалась назовні, прагнучи знайти бодай якийсь вихід. Стеф Боро глянув на нього, як на скаженого пса — з жалістю, огидою і легким острахом.

— Сядь, Соломон Крокус! Сядь, де сидів, — мовив він суворо, з такою силою в голосі, що пан Крокус мимохіть підкорився.

Пан Боро тяжко зітхнув і налив собі ще віскі.

— Ну от, і лід закінчився… Нема правди в світі, — поскаржився він, — А тут ще ти, друже мій, вистрибуєш з мого франкфуртського крісла, як той… е-ее, невловимий месник. Мені, насправді, немає ніякого діла до твоїх проблем… ані до проблем твоєї чарівної дружини. Я хотів лише з’ясувати дещо. Сподівався, ти допоможеш мені…

— Чого ти хочеш від мене, паскуда? Грошей? Крові?

— От не треба так драматизувати, благаю тебе! — скривився пан Боро, — Мені потрібна інформація. Розумієш, мене зацікавили обставини загибелі Лукаша Пере. Я вирішив з’ясувати, як це все відбулося, зібрав деякі свідчення — неофіційними шляхами. В мене виникла гіпотеза, і я хочу перевірити її. І все. Після того, як ти скажеш мені, помилявся я чи ні, я обіцяю все забути. По-моєму, чесно. Ну що, згода?

Пан Крокус нічого не відповів, продовжуючи свердлити господаря лихим поглядом.

— Ну, оскільки заперечень не надійшло, будемо вважати, що ти згоден, — Пан Боро зручно вмостився в своєму кріслі, закинув ногу на ногу і з задоволенням відпив ковток скотчу, — Гаразд. Зараз я працюю над статтею, де хочу детально описати так званий синдром Чапмена. А, бачу, це ім’я тобі нічого не говорить. Сподіваюсь, ти знаєш, принаймні, хто такий Джон Леннон? Чув? Ну, добре. Так от, культового музиканта, кумира всієї планети було вбито. П’ять пострілів у спину. Дехто Марк Девід Чампен. Це все зрозуміло — які лише маніяки не зустрічаються в цьому чудовому світі… Чапмен, однак, зовсім не маніяк — він все тверезо зважив, добре підготувався, навіть лінію захисту на суді продумав… Цікаво, що він все життя був полум’яним прихильником "Бітлз". То якого ж біса він застрелив Леннона? Так ніхто і не зміг пояснити це адекватно… Я спробую — в руслі своєї концепції, звичайно. Втім, випадок з убивцею Леннона — це випадок маргінальний. Мені здається, мотивація, яка привела його до вбивства, властива багатьом, хоч далеко не кожен може втілити такі прагнення. От ти, скажімо.

Пан Крокус підвів похмурий погляд на Стефа Боро.

— Йдеться про відносини кумира і прихильника, коли останній настільки переймається своїм поклонінням, що починає ідентифікувати себе з кумиром. Тоді у схибленій свідомості прихильника відбувається зсув — він починає уявляти себе на місці кумира і прагне здійснювати владу, яку буцімто має… У твоєму випадку, кумиром, безперечно є твоя дружина-вбивця, котру ти боїшся і котрою захоплюєшся. Її ставлення до тебе, схоже, не є аж надто теплим — вона вийшла за тебе з міркувань безпеки і задля повернення собі доброго імені…

Пан Соломон сіпнувся, стрельнув лютим поглядом на господаря, але промовчав.

— Так от, така ситуація була для тебе нестерпною. Ти шукав шляху отримати владу над нею. І знайшов такий шлях… Ти дізнався, що твоя дружина зустрічається з цим молодим актором, Лукашем Пере. Деякий час ти спостерігаєш за розвитком подій за допомогою спеціально для цього найнятого приватного детектива. Потім, за його ж участю ти збираєш інформацію про цього самого Пере. Ти підкидаєш свідчення про його численні походеньки до апартаментів в готелі "У Фауста" так, щоб твоя дружина могла побачити їх і влаштувати акторові сцену. А що? Теж каламбур… І отже, в той сам час… Продовжувати, чи, може, ти сам розкажеш? Ні? Ну гаразд. Знаючи, що Лукаш вживає "янгольський пилок", ти додаєш до його порошку одну дуже цікаву речовину, швидше за все, аконітин, котрий у такій комбінації призводить до фатального серцевого нападу… Поки що правильно? Після пристрасного скандалу солодка пара укладає мирову, він просить її принести йому його "пилок" — для, гм… ну, не буду казати, сам знаєш. Нелла приносить те, що він просив, він використовує твою гримучу суміш. І — бац! Інфаркт. Але цікаво навіть не те. Цікаво, що вся ця сцена була записана на відео — і сварка, і те, як твоя дружина вручає суміш Лукашу… Поліція не має ніяких доказів її провини — на відміну від тебе… і ти, звичайно, зовсім не прагнеш приховати від неї це цінне свідчення. Поліція була б в захваті, особливо ж, враховуючи її кримінальне минуле… Ну як, близько?

— Звідки… — тільки й спромігся пан Соломон, — звідки ти, вдідька, знаєш…?

— А… Платити треба краще таким серйозним людям, як приватні детективи.

Пан Боро підвівся з крісла, підійшов до підвіконня, де лежала його люлька, тютюн і сірники.

— Отож, судячи з твоєї реакції, я таки мав рацію, — задоволено мовив він, розпалюючи люльку, — Але мені від тебе потрібне ще одне… Ось ми з тобою говорили про пасіонарність, про збільшення значимості до "понаджиття"… Я маю ще одне доповнення. Записуй! Такого більше нема ніде, буде тобі хіт для "Контроверсій"! Так от, харизматичність — це провокація… Як ти міг помітити, вся наша сьогоднішня розмова була змодельована навколо цієї ідеї. Чи був я достатньо провокаційним? Ну, зрештою, ти ледве не скрутив мені в’язи… так що, певно, був. Добре.

Пан Боро відвернувся до вікна, роздивляючись кавову гущу нічного мороку.

— Що ж, Соломоне, не буду тебе більше затримувати. Як я обіцяв, все залишиться між нами. Окрім, звичайно, деяких висновків, які я використаю для статті… Ну, бувай, друже мій.

Стеф Боро повернувся спиною до пана Крокуса, повідомляючи цим про завершення розмови. Соломон Крокус повільно підвівся з крісла. Голова йшла обертом… Все, що він вислухав від пана Боро… Правда, звичайно, хоч і з деякими неточностями. Але як він говорив з ним! Зневажливо, мов вельможний патрицій до ницого плебея… Як… як він сміє поводитись таким чином? З ним, з Соломоном Крокусом?

Його погляд впав на синю бляшанку, де Стеф Боро тримав лід до віскі. Коло бляшанки лежав ніж, котрим господар розбивав кригу… Що ж, мстиво подумав пан Крокус, зловживання алкогольними напоями ще нікому не йшло на користь…

***

Крива Варга прокинулась посеред буремної літньої ночі. Близькі удари грому і спалахи блискавки перетворювали її оселю на епіцентр страхітливої баталії; шалений вітер шмагав гілками дерев об вікно, мовби намагаючись розтрощити його, увірватись досередини… Втім, її розбудив не заглушливий гуркіт грому, не удари гілок об вікна — її розбудило страшне, але безсумнівне відчуття, що її сина, Стефа, більше немає серед живих…

***

Здається, все. Сьогодні — моя остання вистава. Не можна більше обманювати себе, продовжувати агонію… Треба якось завершити це безцільне блукання по битих дзеркалах, припинити закривавлювати сцену своїми слідами…

Досить, Аманта, я ніколи не стану такою, як ти.

Протяг в коридорах… Подерті, обважнілі від пилу куліси… Кучугури древньої бутафорії за сценою… Старі програмки з викресленими іменами… Храм мистецтва? Склеп мистецтва. Давній, забутий курган.

Більшу частину життя я провела в цьому склепі, і все, що відбувалось поза ним, мене не цікавило. Що, як я сьогодні вийду звідси і ніколи не повернусь? Що я буду робити там, у великому, прекрасному і порожньому світі? Я можу поїхати звідси, можу спробувати знайти собі місце, спробувати жити як всі. Я давно мріяла поїхати в гори, там я зможу забути… ненадовго. Але потім… Мені так чи так доведеться вирішувати, і я не певна що є сенс чекати. Чи зможу я жити в глядачевому залі, коли стільки років мріяла про сцену?

Чи зможу я прокинутись від тяжкого сну, який я створила сама, і який так довго обживала? Я побудувала собі страшний лабіринт, наповнений химерними віддзеркаленнями чужих успіхів і своїх безнадійних прагнень. Я все життя шукала вихід з цього лабіринту, але в нього немає виходу, тому що він і є — моє життя. Я змушена ходити колами, тікати від себе і повертатись до себе, блудним дитям і нещадним катом. Як мені це набридло…

Мені здається, люди перебільшують складність вибору між життям і смертю. Ніхто не давав нам право вибирати. Так, наче можна вибирати між днем і ніччю… Ми вигадуємо причини і аргументи, намагаючись покласти день і ніч на ваги, але приходить вечір, і все вирішується без нашої участі. Я теж колись думала, що можу зробити цей вибір. Справді так вважала, і навіть була прийняла якесь рішення. Нажаль, не пам’ятаю, яке саме…

Але байдуже. Надворі — вечір, і театр спалахує вогнями. Сліпучі промені рампи б’ють в очі, зал стихає в очікуванні чергового яскравого сну. Слід починати свою партію. Безліч раз я вимовляла ці слова на сцені. Чи вірила я в цей сон? Чи повірю я, коли він закінчиться?

…День збігає

Сон розтане

Біль стихає

Ніч настане…

ЗАВІСА