Балада для Кривої Варги

Стеф Боро усміхнувся і повільно кивнув.

***

Забава почалася над вечір. Щойно сонце торкнулося гостроверхого горизонту, із сутінками сплелися хвилі диму, які пахли духмяною сосновою смолою і смаженим м’ясцем. У відповідь на цей незборний заклик на вулицю висипало майже все населення Ясеніва; Шлях сповнився галасом і світлом, якого хутір не бачив ще, мабуть, з минулої зими.

Лада відклала книжку і визирнула в вікно. Ага, йдуть як в неділю до церкви. Святково вбрані — тобто це вони думають, що святково — старі і молоді сунули до "центру" села. Ішли навіть старезні бабці, які жили кілометрів за десять звідси, при чому, йшли прудко і бадьоро, мовби все життя займалися екстремальним спринтом. Ну, власне, так воно мабуть і є…

— Ти вже готова? — почувся з вітальні голос тітки Кори, — Не барися, коли не хочеш кістки гризти. Ну?

— Вже йду, — відгукнулася Лада.

Востаннє глянувши в тьмяне дзеркало, Лада збігла рипкими сходами і вийшла надвір. Її черевики відразу ж потонули у вогкій траві, змусивши Ладу тихо вилаятись. Тітка Кора скептично оглянула її.

— І чого це ти вбралася як до театру?

— Не знаю… — розгубилась Лада, а потім додала з викликом, — І взагалі. Я — відьма, і можу вдягати, що хочу. Навіть якщо через це накивнуся і зверну собі в’язи…

Тітка розсміялася, кивнувши.

— Якщо вже ти — відьма, то зважай, що говориш.

Роздумуючи над цим застереженням, Лада незчулася, як вони з тіткою подолали той шмат Шляху, який відділяв її хату від місця святкування. Тут зібрався вже майже весь Ясенів; посеред майдану палахкотіло величезне вогнище, звідки власне і долинав звабливий запах; на помості перемовлялися та налаштовували інструменти запрошені музики — троє скрипалів, сопілкар та лірник. На чолі столу Лада розгледіла Паву та Богара, вбраних в білі гаптовані одежі, гарних і безжурних…

На майдані було людно — Лада ніколи не думала, що в Ясеніві живе стільки народу; свято лише тільки розпочалось, а за столами вже майже не було місця. Тітка хутко зорієнтувалася, і, розгледівши вуйка Петруся, схопила Ладу за руку і потягла до столу. Петрусь зарезервував для них аж півметри довжелезної лави, так що довелося вступати в дипломатичні — і не надто — переговори з сусідами. Лада, яка відчувала якесь недоречне збудження, почала лаятись з сусідами, і ті таки поступилися місцем. Лада сіла, почуваючись переможницею… Втім, за цією важливою справою вона не помітила, що офіційна частина вже почалась — на далекому кінці столу встав огрядний чоловік з розкішними рудими вусами, очевидно, сам пан староста, і лайки за краще місце поволі стихли.

Зі слова пана Кушніра Лада зрозуміла, що вони присутні при події надзвичайної ваги — зарученні старшої дочки старости, яка віднині стає господинею власної оселі, де житиме зі своїм нареченим рік, допоки молоді не вирішать остаточно зв’язати своє життя. Власна хата — подарунок татка молодим… Староста говорив і говорив, і помалу гості почали дратуватися і спрагло поглядати на пляшки та барильця. Втім, староста не спинявся, говорячи вже про славну минувшину впереміж з політичними реаліями сьогодення, тож його промова нарешті потонула в гомоні гостей, які не змогли стримати здорового бажання розпочати свято.

І забава почалась. Пролунали короткі, але місткі поздоровлення, запінились кухлі з брагою, свіжоспечений кабанець помандрував столами, швидко зменшуючись у розмірах, з помосту зазвучала музика, яка хутко висмикнула молодь з-за столів.

Лада сиділа, спостерігаючи, як ясенівці танцюють — колами і парами, іноді поволі, іноді у такому шаленому темпі, що над майданом здіймалася курива, яка майже зовсім накривала танцюристів, і тоді вони бігли по ковток води або яблучного вина. Лада сміялася разом з усіма, в той сам час шкодуючи, що вона сама не може приєднатися до танцюристів. На той час вона вже спожила кілька келихів вина, і їй трохи паморочилось в голові… Вона відшукала в групі танцюристів Богара і далі спостерігала за ним, милуючись його граційними рухами. От якби він запросив її до танку… Вона зітхнула, не відриваючи очей. Тоді він обернувся, зустрівши її погляд. Спершу Лада не могла повірити, але він і справді рушив до неї.

— Ти танцюватимеш зі мною? — запитав він, простягнувши руку.

Лада помітила, що Богар вже серйозно нетверезий — від вина, а, може, й від… танцю, чи що? Треба відмовитись, подумала Лада. І не змогла.

За якусь мить вони вгвинтились в коло танцівників, а потім світ для Лади перетворився на веселковий вир, в якому змішалося все — світло вогнища, дзенькіт посуду, розмови, сміх, земля і небо… Вона ніколи так не танцювала — її ноги майже не торкалися землі. А може й справді не торкалися? Їй здавалося, що вона просто летить, підтримувана гарячими долонями Богара…

Нарешті музика стихла — музики спинились аби й собі перехилити по чарці. Танцюристи теж рушили до столів відновити сили, трохи стомлені, червоні, але цілком задоволені… Лада відпустила руку Богара і поспішила до свого місця, відчуваючи, що її щоки палають незгірш за те саме багаття, де закінчив своє безславне життя кабанчик старости. Тітка Кора подивилась на неї зацікавлено, але промовчала.

Пава теж спостерігала за танцем, і тепер навіть у непевному світлі вогнища можна було помітити, що обличчя її взялося червоними плямами, а стиснені губи зблідли. Вона поволі нахилилася під стіл і видобула звідки пляшку. Потім, нервово роззирнувшись, вона влила вміст пляшки до келиха, підняла його і, обійшовши стіл, рушила до Лади.

— Вино, — промовила вона, пропонуючи келих, — вино для нашої гості. Богар казав, що ти запитувала про вино зі Старої Вежі. От — перший келих, і ми зазвичай пропонуємо його гостеві села аби він… чи вона… випили за наше щастя.

Лада здивовано глянула на Паву. Та дивилася на келих, не піднімаючи очей. Чого б це раптом Богарова наречена вирішила виявити таку гостинність? Вона обернулася до тітки в пошуках підтримки, але та мовчки дивилася на неї, немов чекаючи на її відповість. Лада не могла зрозуміти виразу її очей — чи то заохочення, чи то застереження… Але застереження від чого? Це ж просто вино, та і не ввічливо відмовляти, коли тобі пропонує господар свята. Вона взяла келих, не знаючи, що сказати.

— Дякую і ее-егм… бажаю вам великого подружнього щастя.

Лада ковтнула вина, і світ вже вдруге за вечір полетів шкереберть, повернувши їй майже забуте…духмяні пахощі полонини літнього полудня… терпкий тривожний запах осіннього лісу… божевільний аромат весняного саду — яблуні, груші, вишні…

***

Я часто запитувала себе: що відчувають "божі обранці"? Про що мріють, чого бояться? Чому моя мати почала пиячити, а мій товариш Лукаш зрештою підсів на "янгольський пилок"? Час від часу в нашому тісному театральному світі лунали страшні новини — такий-то соліст стрибнув з вікна, інший — потрапив в п’яну бійку, де йому розтрощили голову… Це що — доля, прокляття для обраних?

Не знаю, яка природа цього явища, але навколо таких "зірок" завжди вирують пристрасті. Можна шкірою відчути напругу, якою оточені ці люди. Навколо них піниться енергія, переливається через край, запалюючи інших. Може, призначення цих людей — акумулювати енергію, а потім випромінювати її перед глядачами, послідовниками, учнями? Так чи інак, іноді ці живі блискавки влучають самі в себе…

А може їм просто тяжко бути такими особливими? Хоча, як на мене, тяжко відрізнятися від загалу в гіршу сторону, тоді як бути особливим, себто талановитішим, кращим, вищим… Хіба це так обтяжливо? Це мусить приносити насолоду — хоча б насолоду від влади над іншими. Та, схоже, "обранцям" потрібно постійно доводити, що вони мають право на цю владу. Справді, якби це було не так, я могла б отримати бажане після кількох лише вдалих виступів. Певно, деякі просто не витримують цієї гонитви за славою…

Однак, мені здається, мусить бути ще якась причина. Я ще не можу її сформулювати, однак, складається відчуття, що "обранці" самі прагнуть смерті… Життя втомлює їх більше за інших, ставить до них набагато більше вимог. А ще… може, все це вкладається в закони жанру. Якщо життя — гра, то головні герої мусять зійти зі сцени драматично, у світлі рампи, під грім овацій…

Втім, мене це не лякає. Якщо так чи інак ми мусимо згоріти — то чи не краще вибухнути феєрверком аніж тліти, захлинаючись димом?

***

Лада отямилась від крику. Несамовитого крику нажаханої дитини. Все навколо стихло — музика, танці, розмови… Лада, як і всі навколо, роззирнулася в пошуках джерела цього страшного зойку. Це була дівчинка років семи, яка перелякано роздивлялася щось в темряві за мостом. Дівчинка сиділа коло старости, і Лада зробила простий висновок, що це його молодша дочка, про яку йшлося напередодні. Про це свідчило й те, що Пава, яка ще досі стояла поряд, зблідла і кинулась до дитини. Дівчинка вже не кричала, але й досі налякано дивилась в темряву. Староста Кушнір і Пава намагались заспокоїти малу, але та лише тихенько скиглила, визираючи з-за їхніх плечей.

Всі обернулись до мосту, очікуючи побачити, що ж так налякало малу. З темряви виступила людська фігура, поволі перетнула міст, і Лада мимохіть затамувала подих, розглядаючи прибульця.

Це був високий чоловік з чорним, посрібленим сивиною волоссям та тонкими рисами блідого обличчя. Він був зодягнений в довгий оксамитовий плащ, з-під якого визирав чорний сюртук та біла манишка, зовсім вже недоречними тут виглядали його чоботи, настільки добре начищені, що в них віддзеркалювалися спалахи багаття. Коли незнайомець підійшов ближче, Лада розгледіла його обличчя. І зрозуміла, що ж так налякало дочку старости. У світлі вогню його лице здавалося висіченим з білого мармуру, непорушне як маска. Втім, понад усе вражали його очі — глибокі, яскраві, з уважним поглядом душогуба.

Незнайомець підійшов до товариства, ввічливо привітався до старости, кивнув Паві і Богару і рушив в обхід столу, де для нього відразу ж звільнили місце. Тобто, практично всю лаву.

— Оце і є пан Смерч, — мовила до Лади тітка, — бачиш тепер, в чому річ?

— Угу, — сказала Лада, — Вражає.

Вона відставила павин келих, роздумуючи. Хороше вино, що не кажи. Тепер усередині в неї — немов маленьке багаття, гарячі іскри якого швидко розбіглися венами… Все здавалося трохи інакшим, простішим і доступнішим… Навіть цей моторошний пан Смерч не викликав в неї такого шоку, як, очевидно, в усіх решта. Насправді, він викликав у неї якусь хворобливу допитливість, хоч заговорити до нього першою вона б не наважилась.

Тим часом, товариство трохи оклигало від шоку. До їхніх послуг було удосталь вина та горілки, щоб дати раду навіть панові Смерчу. Скоро свято набрало майже попередніх обертів… Музики знов заграли польку і танцюристи випорснули на майданчик.

Невдовзі староста, який все таки почував себе трохи нервово в компанії неочікуваного гостя, піднявся на поміст і, коли музики дограли своє, звернувся до присутніх.

— Ну що, гарні музики в долині? — гукнув він в натовп.

— Еге! — прозвучала неструнка відповідь.

— Але в нас є ще кращі! — проголосив пан Кушнір, — Богар, іди-но сюди, покажи гостям, як грають в Ясеніві!

Схоже, Богар не чекав такого підступу від майбутнього тестя. Він спробував відкараскатись від його пропозиції, але тут вже гості почали волати, вимагаючи розваги. Богар ніяково роззирнувся, але все ж таки піднявся на імпровізовану сцену. Зітхнувши, взяв до рук сопілку, яку йому простягнув один з музик. Всі затамували подих, і в тиші здійнялася легка мелодія, настільки пронизливо-гарна, що на очі мимохіть нагорталися сльози. Ладі ця мелодія здалася знайомою, і справді, вона була одною з тих, які так просто не забуваються… Неочікувано навіть для себе вона почала тихенько підспівувати Богару.

Моя любове, білий птах,

Моя ранкова зоре,

Не відлітай, в твоїх очах

Далекі сині гори.

Ти йдеш туманом з рук моїх,

Летиш, мов легіт скорий,

Не відлітай, в очах твоїх

Далекі сині гори.

Зітханням гаснеш на вустах,

Йдеш присмерком у морок,

Не відлітай, в твоїх очах

Далекі сині гори.

Коли цей імпровізований дует стих, ще кілька секунд панувала тиша. Потім враз тиша поступилася місцем оплескам, вигукам "молодець!", "холєра!" і "давай ще!". Богар усміхнувся трохи впевненіше і помахав Ладі рукою.

— Поважні гості! — гукнув він, — Сьогодні на нашому святі Лада, небога тітки Кори. Вона співає в театрі в самому Стригороді! Це її чарівний голос допоміг мені подарувати вам мою улюблену пісню. Лада, може заспіваєш для нас?

Лада в паніці роззирнулась. Так, точно, тепер всі дивилися на неї, горлаючи "на сцену!", "пісню!", "давай театру!". Я ж чесно намагалася уникнути цього, дорікнула вона горішнім силам, навіщо ж знову? Втім, якщо вона не хотіла розчарувати ясенівців, які тільки потроху почали ставитися до неї приязніше… Якщо вона не хотіла розчарувати Богара… Ну, нічого не вдієш.

Лада піднялася на поміст, де її зустрів усміхнений Богар, оглянула аудиторію… Сотні дві, не менше, тих спраглих поглядів, без яких її існування було б простим, спокійним і таким беззмістовним… Лада глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. І раптом зрозуміла, що це їй зовсім не потрібно. Замість звичного страху, який обіймав її крижаними долонями кожного разу, коли вона дивилась в зал, вона відчула приємне тепло, яке ще досі іскрило в її крові — дорогоцінний подарунок вина зі Старої Вежі.

— Дякую, Богар! — мовила вона, гостро відчуваючи кожний порух власного голосу, — Та що там Стригород! Якби мій директор побував на цьому святі, він би з горя замкнув свій театр!

У відповідь пролунали різноманітні схвальні вигуки. Лада усміхнулась.

— На такому святі щасливий був би побувати кожен, — продовжила вона, — навіть той апетитний кабанчик, з яким ми близько познайомились цього вечора!

З— за столів почувся ситий регіт.

— Отож, хочу подарувати вам, славним музикам і танцюристам, пісню, яку міг би заспівати наш кабанчик… Оскільки він так припав нам до серця, що лишились лише кістки, я співатиму замість нього!

Тут зібрався весь наш дім,

Славна наша спілка,

Буде хліб та сіль усім,

І міцна горілка!

Музики швидко підхопили просту, жваву мелодію, і от уже при підтримці "джаз-банди" над Ясенівом понеслося:

Наливай, хто має міць

Ще тримати вилку,

Ні — наллємо силоміць,

Пий міцну горілку!

За здоров’я, за любов,

За повну тарілку!

Пий, хай грає в серці кров

І міцна горілка!

Пісня отримала всенародне визнання. Аплодували ледве що не стоячки, дехто намагався відразу ж відтворити пісню на свій манер, впроваджуючи її в життя — десятки рук потягнулися до пляшок та кухлів.

Лада спостерігала за всім цим, почуваючись, як ніколи раніше… Навіть Богар дивився на неї і лише на неї… Її серце співало, з неї просто вихлюпувалася енергія, яка прагла втілення… Ще, ще, втнути щось таке, щоб вони ніколи не забули Ладу зі Стригорода! Азарт затьмарив їй очі… Вона озирнула аудиторію, і погляд її спинився на чорному гостеві — пан Смерч сидів осторонь від веселої пиятики, мов крук серед галасливих горобців. З його непорушного обличчя не можна було вгадати, чи тішить його забава, чи лише наганяє нудьгу… І Лада наважилась.

— Шановні ясенівці! Я маю для вас ще одну пісню. Нею я хочу віддячити нашому почесному гостю зі Старої Вежі, котрий пригостив нас таким чудовим вином!

Галас вмить вщух. Всі озирнулася на пана Смерча — сторожко, трохи налякано. Ця співачка сама не знає, що робить. Ану як пісня йому не сподобається? Лада шкірою відчувала їхні сумніви — нині всі її почуття були гострі мов лезо… А ще вона відчувала, що страхи ясенівців її зовсім не обходять. Вона хоче заспівати для пана Смерча, і вона зробить це. Якраз на пам’ять їй прийшла доречна пісня, котру вона чула… може навіть і тут, але давно, ще в дитинстві…

Високо над горами

Східцями прозорими

Сивий місяць сходить.

Там, де чути спів сумний,

Там, де видко край земний,

Чорний чабан ходить.

Чорну свитку носить він,

Де проходить, чути дзвін,

Дзвін жалобний чути.

Де отару він жене,

Швидко там життя мине,

Долі не минути.

Чорні вівці він пасе,

Кажуть, сум і біль несе

Він із гір в долину.

Та чому ж за край земний

Ходить сам чабан сумний,

Спів тужливий лине?

Це був, певне, один з найкращих її виступів. Її голос лунав сьогодні як ніколи дзвінко, його підхоплювали гірські схили, розносячи в вечірньому повітрі, мов вітер — дим вогнища… гості слухали, затамувавши подих. Навіть на обличчі пана Смерча повільно проступив вираз помірного зацікавлення. Коли Лада доспівала, оплесків не було — всі чекали на реакцію пана Смерча… Адже ясенівці інтуїтивно відчували, що тема пісні десь, якось, близька йому.

І от, він підвівся. Його кроки чітко карбувалися у всезагальній мовчанці, яку порушувало лише тихе потріскування вогню. Ось він піднявся на поміст. Пронизливо подивився на Ладу, взяв її руку і… поцілував. "Прекрасне виконання", — мовив він лунким баритоном, м’якому тембру якого позаздрив би будь-який оперний співак.

І тоді нарешті аудиторія вибухнула оплесками.

Решта свята минула для Лади у якомусь кольоровому мороці. Здається, вона танцювала… З Богаром, з іншими, ще щось співала, пила вино, знов танцювала… Потім, неочікувано, як це завжди трапляється в горах, почав накрапати дощ. Всі — хто ще міг — кинулись шукати притулку під дахом або хоч би під деревами.

Коли світ для Лади знов розвиднівся, вона усвідомила, що стоїть за шинком, притулившись до стіни і… і цілується з Богаром. Оце ще… Вона цього не планувала! Але, здається, було вже пізно змінювати плани… Гарячий смерч всередині неї поволі розжимав кільця, готуючись вибухнути сонячними феєрверками… Лада відчувала, що в неї немає жодного бажання щось міняти.

***

— Ти, знаєш, Соломоне, що таке трансцендентне зло? — поволі промовив пан Боро.

Пан Крокус нерозуміюче вп’явся очима в товариша. Яке ще вдідька зло?

— Так-так, саме трансцендентне, одвічне і прозоре, настільки прозоре, що ми не бачимо його навіть коли стикаємося віч-на-віч… — пан Боро зосереджено зазирнув в келих, де танули, розчиняючись, прозорі шматочки криги.

— Я щось не розумію, Стефе. Ти щойно обіцяв розказати про практичне застосування твоєї теорії…

— Ти не розумієш… — кивнув пан Боро, — От у цьому і сіль. Є такі речі, як ми не здатні зрозуміти, і саме це робить їх такими привабливими… Я якраз збирався розказати тобі про це. Якось я і один мій колега з Йоркського університету досліджували співвідношення свободи і злочинності в одній з в’язниць Північного округу. Там відбувала ув’язнення одна молода жінка, звинувачена у вбивстві. Вона, здається, отруїла свого нареченого, і навіть не заперечувала цього на суді. Він зраджував їй, і вона покарала його на свій манер… Лише, коли вона говорила про це на слуханні справи, півзали ридали ридма. І що ж? Її виправдали, хоч свідчень проти неї набралося б на кільканадцять вбивць. А потім, найсмішніше, вона вийшла з в’язниці, і, не минуло і тижня, як вона отруїла ще й свою суперницю.

— І що? — затамувавши подих, перепитав пан Соломон.

— А нічого. Її затримали, але, хоч вона і зізналась у всьому, її не стратили, а призначили лише кілька років ув’язнення. Кажуть, суддя був небайдужим до неї, а один з присяжних усі роки ув’язнення писав їй листи…

Пан Крокус завмер, тяжко дихаючи. Він був тим присяжним. Вона, нині його дружина, була тоді на лаві підсудних… Втім, він був певен, що вона безвинна… хоч і не до кінця. Але відтоді він любив її — несамовито, безтямно…

— Ти, ти давно знав про це? — судомно видихнув пан Крокус.

— Про що, Соломоне? Як я казав, я дізнався про це кілька років тому з архівів в’язниці Північного округу. Мій колега опублікував статтю по тих матеріалах, і вона стала поворотною в його науковій кар’єрі…

Північного округу? Пан Крокус лише зараз усвідомив, що йшлося про інше місце. Його дружина відбувала покарання у в’язниці Кілкхан, що на заході країни. Отож, Боро говорив про іншу жінку! Він тяжко зітхнув, спрагло прикладаючись до келиха.

— То що ти казав про оте твоє трансцендентне зло?

— А! Я говорив про принадність зла, в руслі моєї теорії. Більше-ніж-життя… І знаєш, чому? Зло — це єдине, що надає життю сенс.

— Як це? — пан Крокус знайшов в собі сили здивуватися, — Ти хочеш сказати, нам було би нудно без бандитів, ворюг та убивць?

— Та ні! Є зло, яке йде від слабкості — нице зло, підступне і потворне. А є трансцендентне зло, архетипічне, старе як світ… таке, що йде від сили. Сили природи, якщо хочеш, незборної сили хаосу — втілення стихії та катастроф. Таке зло — поза межами людських законів. І люди визнають це, іноді навіть виправдовуючи його, як у випадку з тією жінкою… А щодо сенсу, який зло надає життю, тут я мушу тобі нагадати теорію спектаклю. Оскільки будь-який сюжет будується на конфлікті, на боротьбі, ми мусимо мати з ким боротися… Крім того, рівень могутності ворога визначає рівень самої боротьби. Немає лиходіїв, немає і героїв, Соломоне. Знищивши Зло, наша плебейська мораль знищить і нас самих…

— Стеф Боро — ти божевільний фашист! — роздратовано виснував Соломон Крокус.

— Дякую, колего, — усміхнувся філософ.

***

День пройшов непомітно, ховаючись за сірими лаштунками дощу, тонучи по пояс в бляклому тумані. Лише в плюскоті крапель по віконницям чути було його обережні кроки — день ішов, скрадаючись, прагнучи швидше дістатись вечора аби відбути його в теплій оселі коло вогнища.

Для Лади день минув швидко і беззмістовно — вона загоювала головну біль, роздивляючись з вікна мокрий Шлях і схили гір. І, звичайно ж, вона згадувала вчорашній вечір, але не так як раніше, нервово складаючи мозаїку подій в різних комбінаціях, але спокійно, зважено… Загалом, вона була задоволена. Гарне було свято. Вона ні про що не шкодувала, але й не сподівалась, що вчорашнє матиме якісь серйозні наслідки. Не варто чекати чогось такого від свята. На те воно і свято, щоб не мати нічого спільного з буденням…

Тож новина, яку за вечерею повідомила тітка Кора, приголомшила Ладу, змусивши її знову поставити під сумнів реальність подій. Виявляється, того дня Богар розірвав заручення з Павою. Безпідставно, нічого не пояснивши — принаймні, так казали в селі… Лада сиділа, ледве до крові прикусивши губу, не в силі повірити в те, що сталося.

— То що скажеш, Лада? — запитала тітка, значуще зазираючи їй в очі, — Чи до серця тобі ця звістка?

— Ні, — злякано відповіла Лада, — Я нічого такого не хотіла!

— Ну? — примруживши око, мовила Кора, — Таки геть не хтіла?

Вуйко Петрусь, який сидів коло вогню, озирнувся, криво всміхаючись.

— В селі говорять, не зі своєї волі Богар вчинив таку річ… — повідомив він, пихкаючи люлькою.

— А з чиєї? — підібравшись, запитала Лада.

Вуйко Петрусь знизав плечима.

— Відки мені знати? Лише щось не пам’ятаю я такого — щоби парубок зараз же після святкування розірвав заручення. Ні, такого в нас не буває…

Тітка кивнула, підтверджуючи його слова.

— Надто ж заручення з дочкою старости. Це йому так не минеться… Що той пришелепуватий Богар собі думав? Хіба йому й справді пороблено…

Лада роздратовано підвелася.

— Думайте собі, що хочете, — мовила вона, — Лише мене це ніяк не обходить. Я йду спати.

Петрусь і Кора провели її очима. Лада відчувала їхні прискіпливі погляди, піднімаючись сходами. Невже вони і справді думають, що Богар розірвав заручення через неї? Якої холери, вона цього не хотіла! А те що їй заманулося цілуватися з ним попід шинком, не значить абсолютно нічого!

Вона зі злістю хряпнула за собою дверима спальні і сіла на ліжко. Можна собі уявити, що тепер говорять в селі. Не минуло й тижня, відколи Лада приїхала до хутора, і от вона вже відьма, яка краде наречених в добропорядних ясенівців… Швидко ж вона впоралась! Ця історія видавалась настільки безглуздою, що зрештою, Лада розсміялась. Ну добре, вона поїде звідси, хай вони самі дають раду своїм любовним інтригам! Було б що втрачати!

Трохи заспокоївшись, Лада зігріла собі чаю і, сховавшись під теплою ковдрою від вологої прохолоди, яка прибилась до оселі, взяла до рук книжку. Якийсь час в будинку панувала тиша — стихли голоси Кори і Петруся, яким, слід сподіватися, і самим вже набридла тема заручин і чаклування. Лада вже почала позіхати, аж раптом з-за вікна почувся підозрілий шум, неначе щось — чи хтось — намагався видряпатися стіною. Ладі стрельнула химерна думка: невже нарешті з’являться "женихи", про яких їй так звабливо оповідала тітка Кора?

Її серце судомно підстрибнуло, але Лада звитяжно підійшла до вікна і відсмикнула гаптовану завіску. Вікно було відчинене, Лада мимохіть мусила відступити, і за мить з підвіконня до кімнати зістрибнув неочікуваний гість — красивий, як завше, з перлинками дощу на скронях та віхтями туману у чорних кучерях…

— Господи, Богар! — вигукнула Лада, — Якого дідька ти тут робиш? Я вже було подумала, що то женихи…

— То вважай, що я один з них! — проникливо мовив він, простягаючи Ладі оберемок квітів.

Лада приголомшено сіла на ліжко. Схоже, навіжений Богар сприйняв всерйоз її вчорашні залицяння… І що ж вона тепер мусить робити?

— Навіщо ти… навіщо ти зробив це? — кволо запитала вона.

Богар опустився на стілець поряд.

— Завдяки тобі я збагнув, що збирався зв’язати долю з чужою людиною, жінкою, яку зовсім не люблю, — мовив він спокійно, — Лише не думай, що я несповна розуму…

— А! Таке спадало мені на думку…

— Ні, слухай, я мушу тобі сказати, що сталося. Позавчора до старости приходила Крива Варга. Ну, ти, певно знаєш…

Лада кивнула, не зовсім розуміючи, до чого йдеться.

— Так от. Вона принесла ліки для Ялки, молодшої дочки старости, сказавши, що ліки слід вживати по краплі в день. Якщо ж спожити більше, то ліки перетворюються на отруту…

— Ну і до чого…

— До того, що вчора Пава взяла варжине зілля і влила тобі до вина — заледве не весь шкалик. Я не знав про це, мені розповіла Ялка. От тоді я і зрозумів, що не зможу жити з нею.

— Як це? — вражено запитала Лада, — Ти хочеш сказати, що Пава хотіла мене отруїти? Навіщо? І… я так сподіваюсь, їй це не вдалося?

Богар усміхнувся, від чого вся кімната, здавалося, зайнялася світанковим сяйвом.

— Звісно, не вдалося. Я не знаю чому, але може так статися, що Варга заздалегідь дала тобі протиотруту — знаєш, вона вміє передбачати такі речі. А от навіщо… Вона не могла не помітити, — він ніяково опустив очі, — моєї прихильності до тебе.

Попри всі свої переконання, що це її ніяк не обходить, Лада густо почервоніла, відчуваючи, що серце починає витанцьовувати польку. Вона подивилась на нього, і їй знов перехопило подих. Він був настільки довершено красивим, як… як самі гори, як пісня над стрімкими схилами, як вітер поміж високих ялиць…

— Я покажу тобі гори, — тихо промовив він, — Покажу тобі холодні озера, в яких тоне небо, покажу млисті видолинки, де зранку коні купаються в тумані… найвищі вершини і глибокі ущелини… поведу тебе на полонину, де квітне жовтоокий дурман, в зелений гай, де ходить Яфенник, засвічуючи на чагарях білі зорі… Ти підеш зі мною, Лада?

Богар дивився на неї несміливо, а в його очах збиралися густі сині сутінки; він був, прекрасним, неможливим втіленням цього чарівного краю… І він пропонував їй саме життя… Хіба можна було відмовитись?

***

Колись, роздумуючи над природою принадності образу окремого персонажа, я вивела цікавий рецепт. Певно, нічого нового, але для мене це було відкриттям. Рецепт простий — персонаж мусить поєднувати в собі якщо не протилежності, то хоча би просто якості, які погано сполучаються. Так як, скажімо, прекрасна лиходійка, слабкий герой, мудрий дурисвіт і таке інше. Саме протилежності створюють відчуття… масштабу, чи що. Між протилежностями вміщається цілий світ, а іноді, лише одна людина, яка і є -всесвіт…

Такою була Аманта — і прекрасною лиходійкою, і розбещеною невинністю, і шляхетною ницістю… Звідки вона брала сили для всього цього водночас?

Як я з’ясувала згодом, така фігура мовлення називається оксиморон. З давніх часів люди користувалися нею аби позначити неймовірне, абсурдне, непояснюване і тому — принадне. Таке як божество. Як чари.

Втім, в той час всі мої роздуми були направлені на те, щоб висмикнути себе саму із твані посередності і нездарності. Тоді я ще сподівалась, що, застосувавши якусь послідовність дій, я зможу змінити себе… Яких лише поєднань я для себе не вигадувала… Я змінила зачіску, пофарбувала волосся, почала курити, розмовляти малоцензурною лексикою. І що ж? Єдиним моїм досягненням була роль закоханої амазонки — невротичної особи, яка гасає за головним героєм з мечем, вимагаючи взаємності. Від цієї ролі я не могла відкараскатись більше як рік, бо ж роль таки справді мала успіх. Роль, але не я. Колеги вже було почали збиткуватись з моєї "характерності" — тобто, навіть якщо я з’являлась на сцені в якійсь іншій ролі, в моєму виконанні все одно проступали інтонації біснуватої амазонки… Довелось мені кинути курити і взяти довгу відпустку. Роль виявилась сильнішою за мене.

Чому так? Певно, мені справді бракувало якогось справжнього, властивого саме мені, внутрішнього протиріччя, і я просто взяла цю роль всередину, одягла, як руку в рукавичку. І порожня рукавичка набула форми — лише чужої, вигаданої форми…

Отож, внутрішнє протиріччя — це дар, талант чи якась природна схильність? Чи можна любити і ненавидіти водночас? Певно, так. Як я любила і ненавиділа Аманту. Іноді мені навіть здається, що ненависть сильніша за любов, більш потужна, більш енергоємна. Любити когось, значить, бути його слугою, ненавидіти — бути рабом. Любов змінює, а ненависть — знищує. Так, я давно вже не люблю Януша, але, згадуючи про нього, бажаю йому смерті… Втім, я приховую це своє бажання, усвідомлюючи, що воно принижує мене. Знов. Клятий Януш. Це теж — оксиморон?