аналітичний мюзикл

Я приклала вухо до полущеної стіни. Дихає…

Надсадно, хрипко, мов невиліковно хворий. Але — ще живий. Цей старий театр іще борсався — чути було шурхітливе зітхання подертих куліс, стогін протягу в коридорах, старече скрипіння потоптаних дощок сцени. Іноді сюди навіть приходять Глядачі. Приходять за звичкою, загорнені в дрантя, щуляться від холоду, обережно сідаючи на продавлені крісла. Вони не чекають від нас нічого. Ми нічого не чекаємо від них…

Боже, що я тут роблю? В цій холодній смердючій гримерці? В мене сьогодні знов немає голосу. Та і звідки йому взятись, на цьому триклятому протязі? І чого мене взагалі потягло на цю трикляту сцену?

Це все, певно, через Аманту. Моя мати завжди була для мене недосяжною, особливо ж тому, що померла від сухот, цієї романтичної хвороби, ще зовсім молодою. Солістка оперети, незрівнянна Аманта! Її численні прихильники, квіти, бенефіси… Її життя було шаленим калейдоскопом, а я була лише одним із кольорових скелець, котре чомусь постійно муляло око…

Якось ми вечеряли разом з мером; він споглядав мене, здається, не зовсім розуміючи, що я за таке. Аманта змусила мене заспівати "Елегію" просто в ресторані — вона була трохи нетвереза, з нею таке часто траплялося, ближче до кінця. Мер п’яно просльозився, сказавши, що в мене в грудях немовби маленький жайворонок. І подивився прискіпливо. Мені тоді було лише п’ятнадцять… Як я пишалася!

А потім мені випало приєднатися до неї на сцені. Мені доручили якусь дрібоньку партію — кельнерки в барі, куди вчащає головний герой…

Як я хвилювалася! Думала, вийду на сцену, стану перед натовпом і… помру. А потім я побачила їхні обличчя, відчула як на мені сфокусувалися сотні спраглих і насторожених очей… Я думала, що захлинуся їхньою увагою, що мене просто розчавить сила їхніх поглядів, але ні, раптом всередині зробилося порожньо й легко. Це було відчуття польоту, знайоме мені лише з дитячих сновидінь, солодких і безтямних… і я зрозуміла, що не зможу жити без цього.

І ось куди це мене привело. Після смерті Аманти мої польоти перетворилися на акробатичне ходіння по канату, коли линва врізається в п’яти, а кожен необережний рух може стати кроком в безодню. Я знаю цю безодню в обличчя. Я не раз ночувала в її обіймах, проклинаючи все на світі, заприсягаючись ніколи більше не повертатися на сцену. І кожен раз поверталась.

Я просто не така як вона. Мені бракує чогось, чогось найголовнішого. Аманта виходила на сцену — і все завмирало. Вона робила з глядачами все, що заманеться, а вони любили її. А я — ще й досі боюсь їх. Глядач дуже добре відчуває страх, як хижак — запах крові. А відчувши, він буде, як хижак, безжальним. Аманта якось вміла приборкувати цього норовливого звіра, і, здається, саме це забезпечило їй усіх. Це, а не її феноменальний голос чи виключна привабливість… Я зрозуміла це надто пізно…

Цей провінційний театр іще борсається. Але він приречений. Так само як і я. Ми не зуміли виконати призначене, ми не змогли дати глядачеві належного харчу — кривавого кусня наших душ. Йому це вже не потрібно.

Автобус, схоже, сконав. Остаточно.

Водій, ще трохи покопирсавшись в його непорушному тілі, впевнився в незворотності діагнозу, прихопив якісь лахи і рушив геть. Лада ще деякий час чекала, що він повернеться з допомогою, але намарне. Довелось вийти і спробувати дістатись Ясеніва власними силами.

Як з’ясувалося, автобус зупинився посеред ніде. Таке ніде трапляється лише в снах над ранок, коли тканина сновидіння витончується і розумієш, що навколо — лише порожнеча, яка передує пробудженню… Дорогу і околиці заслала стіна густого сивого туману, і здавалося, лише крок — і можна пірнути в задушливий первісний морок.

Було по— вранішньому холодно і надзвичайно тихо.

Лада кілька хвилин стояла непорушно, намагаючись вгамувати клаустрофобічне відчуття затисненості поміж білястими стінами туману. Нарешті вона підняла на плече свою дорожню сумку і рушила вперед. Це була дивна подорож — дорога, здавалося, виникає нізвідки, лягаючи під ноги піщаними грудочками, камінцями та голками невидимих ялиць. Погуки невидимих пташок та шум вітру в кронах незримих дерев лунали притишено, мовби голоси родичів коло ліжка хворого… Ладі здавалося, що вона й досі бачить сон, один з найбільш тривожних і звичних своїх снів, сон про політ у невідоме…

Невдовзі туман почав розсіюватись. Проступили, мов зображення на фотопапері, положисті обриси гір та китички верхівок дерев. Можна було розгледіти численні потічки, що просочувалися крізь лісову гущавину, бігли вздовж дороги і розчинялися у більших струмках, які несли свою збурену воду далі в долину. Схоже, в горах недавно випав дощ. Лада усміхнулась, подумавши, що для горян настав грибний сезон — час довгих предметних прогулянок у хащі з метою зібрати товар для наступного продажу в долині. Тітка розказувала, що вони так непогано заробляють — на ці гроші можна буде грітися всю зиму.

Тітка Кора давно вже запрошувала Ладу погостювати, лише та ніяк не могла зібратися, залишити все і поїхати. Поїхати від своїх мрій та злиднів, від вже звичної беззмістовної боротьби за увагу провінційного глядача.

Тепер було втрачено навіть це, останнє. І ось, замість стрибати з вікна чи давитись нерецептурними кількостями снодійного, вона йде кам’янистою дорогою до гірського селища Ясенів. Стрибнути з вікна можна буде й потім, вирішила Лада. Насправді ж, як вона зізнавалася в довгих мовчазних бесідах із собою, їй, як завжди, не вистачило сили духу — навіть на таке. Втім, хтозна. Сьогодні вона не бажала думати про це.

Ясенів з’явився перед нею несподівано і яскраво. Мабуть через те, що туман нарешті розвіявся, гостроверхі хатки і церква-перлина, що ховалася у стулці гірських схилів, глянули на неї привітно і пронизливо. Півсотні червоних дахів, мов розсип горобини на траві. Білий пунктир перелазів, мов шви вільно скроєної свитки. Контрастно. Впевнено.

Лада здивовано всміхнулась. Вона пам’ятала Ясенів зовсім іншим, бляклим і нечітким, мовби хутір поволі розчинявся у буйстві духмяних трав, губився в обрисах кам’яних схилів. Нині здавалося, що хтось протер запилене скло мокрою ганчіркою, і до вікна зазирнуло саме життя, барвисте і безжурне, як у дитинстві.

Аби дістатися оселі тітки Кори, слід було пройти крізь усе село. Лада йшла єдиною вулицею Ясеніва, що звалася просто — Шлях, озираючись у намаганні знайти знайомі риси. Здається, той високий будинок належить сільському старості панові Кушніру? Там, далі — за кривенькими яблуньками, оселя фельдшера пана Бондара? Ні? Схоже…

Щось непокоїло мандрівницю. Дивне відчуття… Мабуть, справа у незвичайній тиші, яка супроводжувала її вздовж Шляху, здивовано суплячись із зашторених вікон, визираючи з-за огорож і стаєнь. Наче сам Ясенів проводжав її настороженим поглядом. Аж ось і справді: молода жінка, що вкладала сіно у високу скирту, зупинилась аби кинути зацікавлений погляд; дідуган у кожусі, що гнав дорогою трійко норовливих телиць аж розвернувся за Ладою; хлоп’ята у дворі прикипіли до паркана, насторожено розглядаючи прибулу…

Ясенів оцінював незнайомку за якимись невідомими їй критеріями. Лада шкірою відчувала ці прискіпливі, хоч і незлостиві погляди. Майже, як тоді, на сцені… Це закономірне порівняння боляче штрикнуло її попід ребра: мовляв, не забувай, від чого тікаєш. Не забуду, пообіцяла собі Лада, пришвидшуючи ходу.

Ось і тітчин будинок. Високі стіни, стрімка стріха, важке перехрестя дерев’яних кріплень. Різнi віконниці, широкі двері. Двері, які привітно прочиняються під рукою молодої, усміхненої тітки Кори. "Ми чекали… Заходь!"

Чекали? Лада, здивовано блимнувши, входить до знайомого-незнайомого помешкання. Все було так, як вона сподівалася. Навіть краще.

Скельця крижинок у келиху жалісно дзенькнули, коли пан Боро рвучко підвівся назустріч відвідувачу.

— Добридень, Соломоне. Вже й сюди дістався, собацюра скажений!

Соломон Крокус, провідний оглядач провідного ж тижневика "Контроверсії" розсміявся і потис йому руку. Вони з паном Бором були старі знайомці, вихідці з одного університету. Втім, склалося так, що ім’я одного з них тепер не сходило з газетних передовиць, а ім’я другого… що ж, теж іноді фігурувало на передовицях, лише набагато дрібнішим шрифтом.

— Сервус, колего. Не так вже й просто тепер тебе вполювати. Ти ж в нас нині наднова зірка наукової думки, модний експерт з усіх питань…

— От не треба глузувати з нещасного "істеричного майстра парадоксів"…

— А, читав відгук Мопса? Та не зважай, ти ж знаєш цих журналюг…

Пан Боро насмішкувато глипнув на товариша.

— Та звідки мені знати? Сідай вже, — він вказав рукою на звабливо затишне крісло, що стояло коло каміна, — Лише обережно. Те крісло щось трохи, гм, розгойдалося, так що я його урівноважив зібранням творів представників Франкфуртської Школи.

Пан Крокус криво всміхнувся, обережно вмощуючись на краєчок крісла.

— Будеш чогось гаряченького? Онде, у чайнику — віскі, і, до речі, шотландське, а не твоя кукурудзяна сивуха.

— Та я…

— І передай мені, будь-ласка льоду з он-тої синьої бляшанки.

Оглядач "Контроверсій" скептично покосився на величеньку бляшанку з-під сардин. Схоже, його університетський товариш таки остаточно зрушив глуздом, хоч і раніше спілкування з ним більше нагадувало гру в асоціації ніж нормальну розмову.

— Власне, мета мого візиту, Стеф…

— Випити задурно?

— Слухай, Стеф Боро, ти, зі своїм всесвітнім визнанням став геть нестерпним!

— Ну вибач. Мовчу.

— Так от, твоя нова монографія…

— "Кварта харизми"?

— От-от. Я б хотів обговорити деякі твої ідеї. Звісно, аби опублікувати потім об’ємний матеріал в "Контроверсіях".

— Он як! Ну так починай. Себто, обговорюй. Я слухаю.

Соломон Крокус тяжко зітхнув.

Земля коло хвіртки була засипана скривавленим пір’ям. Лада відступила, озираючись. Хутір спав, лише дзеленькало десь згори — хтось, схоже, вже повів корів до вигону. Ладі не спалося, тож вона вирішила влаштувати собі ранкову прогулянку горами. І ось, щойно вийшовши з тітчиного двору, натрапила на купу білого пір’я, густо засмальцьованого багряними патьоками.

Рипнули двері і Лада, швидко обернувшись, зустрілась очима з тіткою Корою.

— Дивись не стань в пір’я, — гукнула тітка, — Відступи, бо гнояк підхопиш!

— Що то таке, Коро? Хтось у вас під хатою курку забив?

Тітка Кора, позіхаючи, підійшла до Лади.

— Та то… Замовляння від хвороби. Не бійся. В старости менша дочка заслабла, так слід було забити когута і помастити вночі коло кожної хати, аби болячка не пішла по селу.

Лада вражено глянула на тітку.

— Але ж… У вас же є фельдшер. Могли ж до нього звернутись замість, — вона вказала рукою на рештки нещасного когута, — замість оцього…

— Збіса користі з того старого п’яниці! А от Крива Варга знається на цих справах. Вона торік вилікувала Мар’яну Постав від виразки, а Грина, нашого поліцая, — від чорної тіпанки…

— Що, у такий же спосіб?

— Та хто його знає — коли замовляння, а коли зілля чи відвар потрібні…

— Так вона що — відьма? — нарешті здогадалась Лада.

Тітка спохмурніла.

— Лише не кажи такого в селі. Буде зле, коли Варга довідається.

— А… Де вона живе, ця Крива Варга?

— В неї хата в лісі, за вигоном. Звідси не видно. Ти, я бачу, на шпацир зібралася?

Лада розсіяно кивнула.

— Дивись не заходь далеко. В смерековому лісі живе Яфенник, може завести в гущину, шукай тебе потім по тих горах…

Тітка розвернулась і рушила до стайні, залишивши Ладу розгублено проводжати її очима. Нічого, звичайно, дивного — просто сільські забобони. Але якось тривожно було розуміти, що в це таки справді вірили. Лада вже відвикла від будь-якого прояву віри, тож тітчині історії дещо збили її з пантелику. Втім, потупцювавши трохи коло кривавого "замовляння", Лада вирушила запланованим маршрутом — стрімкою стежиною до узгір’я.

Як виявилося, Лада трохи не розрахувала сили — скоро її ноги й легені готові були капітулювати, і лише та сама безтямна упертість, через яку вона щоразу поверталась на сцену, змусила її все ж таки видертись нагору. Зате, подолавши власну неміч, Лада була винагороджена чудовим краєвидом — Ясенів здавався звідси лише пригоршнею червоних та білих намистин на смарагдовому паску, небосхил обіймав гори бузковим присмерком, ховаючи в імлі далекі вершини. Чути було химерний голос сопілки, який вплітався в дзижчання комах і ніжне теленькання далеких дзвіночків. Підстеливши куртку, Лада сіла над урвищем — аби насолоджуватись краєвидом і терпким відчуттям небезпеки.

Розглядаючи схили найближчих гір, Лада раптом помітила дивну будову, котра вінчала сусідню вершину. Це була руїна замкових стін і вежі, котра здіймалася над узгір’ям, як розтрощена кам’яна корона. Вершина, на якій стояв замок, була, чи, принаймні, виглядала неприступною — про це свідчили стрімкі скелі, на яких, чимдалі вгору, тим менше було дерев. Цікаво, як же мешканці замку діставались оселі? Може, на зворотній стороні гори є бодай стежина? Ладі пристрасно захотілося побувати в замку, торкнутися старих стін, оглянути всередині. А може, там і досі хтось живе? Їй пригадалася одна з балад, яку колись давно виконувала її мати.

У цієї вежі — достатньо старовинної і романтичної на вигляд — теж мусить бути легенда. І не менш похмура. Особливо ж у краї, де навіть застуду лікують кривавими жертвами…

Почувши позаду себе звук кроків, Лада заледве не підскочила. Це, звісно, був ніякий не чаклун з балади, але привабливий молодий горянин. Навіть занадто привабливий, подумала Лада. Чорнявий, стрімкий як птах, з усмішкою юного безжурного бога. В руках у нього була сопілка, певно, саме та, голос якої щойно чувся з вигону.

Молодий чоловік, схоже, і сам не сподівався зустріти тут когось. А надто — незнайомку, вбрану по-міському, з короткою хлопчачою зачіскою та наполоханими очима.

— Пробач, я не хотів тебе налякати, — мовив він, допитливо, але приязно оглядаючи Ладу, — Ти — небога Кори? Моє ймення Богар.

Лада кивнула, насилу відводячи погляд від його гарного рухливого обличчя. Мимохіть стала в-півоберта, глибоко вдихнула… І відразу ж обсмикнула себе подумки: життя — не сцена. Шкода лише, немає часу на репетиції…

— Лада. Ти справді ледве не вкоротив мені життя, — вона всміхнулася, кивнувши в бік урвища, — Так що мусиш тепер спокутувати свою провину.

— Ну і як саме?

— Он той замок… Чи можна якось туди дістатись? І, може, ти знаєш, хто там живе?

— Який замок? — здивувався Богар.

— Замок, кам’яний, з вежею? Ондечки, на лисій вершині. Невже не бачиш?

— Стара Вежа? — вражено спитав Богар, — Хочеш сказати, що ти її бачиш? Зараз?

— Ну, принаймні, так мені здається. А що, не повинна?

Молодий горянин приголомшено хитнув головою.

— Стара Вежа… Тут так річ… Її майже ніколи не видно, хіба кілька раз на рік — в час Високого Сонця, та й то вночі. А ще цю вежу бачать деякі… гм…

— Хто? Ну!

— Такі люди, які не належать світові. Ну, такі що скоро відійдуть, а ще чаклуни та відьми. Як-от Крива Варга…

Лада заусміхалась — авжеж, вгадала! Теж непоганий сюжет для балади…

— А там хтось живе?

— Та власне… Там мешкає пан Смерч. Він іноді спускається в Ясенів. На свята. А його служник часом приходить за медом та молоком.

Богар відвів очі.

— Але говорять, що він…

Раптом поряд пролунав ще один голос. Цього разу — жіночий.

— Богар, де ти завіявся? Кинув мене з отарою і…

З— за дерев з’явилася вродлива молода дівчина, вбрана в довгу смугасту спідницю, нині підібгану за пояс і білу, трохи завільно розстебнуту сорочку. І, як заздрісно відмітила Лада, вона зовсім не захекалась, піднімаючись стежиною. Погляд, який вона кинула на Ладу, миттю пояснив їй, що її товариство тут небажане.

— Пава, я… — розгубився Богар, — Це — Лада, племінниця тітки Кори.

— Он як… Ну то що, ти йдеш?

Богар трохи винувато всміхнувся Ладі, і двоє швидко зникли за поворотом стежини. Скоро з вигону пролунав сміх і спів сопілки.

Лада зітхнула. Ну ось, знов. Як тільки їй щось починало подобатись, як її зразу ж делікатно — або й неделікатно ставили на місце. Вона вже й звикла… Лише кожен раз це було боляче — кожен раз по новому. Нездара… Раптом, несподівано навіть для себе, Лада розплакалась.

А втім… Були ж у мене і вдалі виступи. Справді, були. Траплялося це нечасто, і кожного разу мені важко було повірити, що це справді сталося. Таке було враження, що сніг випав посеред літа, що годинник рушив у зворотному напрямку… Страшна сила — звичка.

Один з таких виступів залишився в пам’яті як особливо нереальний. Я була тоді ще зовсім юною, і з того часу, намагаючись збагнути механіку успіху, я встигла обсмоктати той виступ, мов м’ятний льодяник. І, мов льодяник, цей вечір поволі розчиняється в спогадах — зараз мені важко точно пригадати, як саме все відбувалося. Пам’ятаю лише сцену під відкритим небом, тривожним, скуйовдженим небом, сотні облич у світлі святкових ліхтарів. Одним з цих облич — десь ген за натовпом — було лице Аманти. Винятковий випадок — моя мати в якості глядача, тож я хвилювалася більше ніж звичайно. А слід сказати, що звичайно я й так ледве не зомлівала.

Пам’ятаю, ми всі тоді нервували — з приводу погоди. Ось-ось мусив піти дощ, а якщо б спектакль накрився, муніципалітет, який нас запросив, не заплатив би ні копійки. Але що вдієш? Ми готувалися співати посеред бурі… Втім, хіба можна до такого належно підготуватися?

Роль моя не була провідною, але й не останньою — роль покинутої нареченої лицаря, якого приворожила чаклунка. Моїм завданням було сповістити публіку про своє горе, пообіцяти невірному кару небесну, а потім красиво накласти на себе руки. Отож, я вийшла на сцену, почала співати…

Коли моя партія наближалась до свого трагічного завершення, сили небесні чомусь вирішили пришвидшити хід подій: раптовий, сильний порив вітру шарпнув нашу хистку сцену, одним шаленим рухом нахилив дерева до землі… І тут, коли я — голосно, аби перекричати вітер — промовляла своє завершальне "ніч настане", небо розродилося блискавкою та майже одночасним потужним громовим вибухом…

Прозвучало це так зловісно, ніби я закликала на голови присутніх вічну темряву. Публіка скам’яніла. Я — теж. Мене таки справді заціпило від такої несподіванки, тож замість сказати ще кілька прощальних слів і застромити собі в груди ножа, я заклякла на сцені, тупо розглядаючи аудиторію. Потім впала навколішки. І нарешті зробила те, чого вимагав від мене сценарій. Сконала.

Публіка була під враженням. Говорили потім, що ми, виявляється, втілили новітню інтерпретацію класичної п’єси: нібито покинута наречена і чаклунка, як показала остання сцена другої дії, — то була одна особа, якій сниться сон. Можливо, передсмертний… Такий-от вийшов авангард. Втім, я добре розумію, що моєї особливої заслуги тут нема. Ця інтерпретація — повністю на совісті небесної канцелярії.

Того вечора Аманта похвалила мене. Навіть не так — вона нарешті звернула на мене увагу. Вона дивилася на мене з прихильністю. А в її гарних синіх очах танцювали грозові відблиски…

— І зачини фіранки, — наказала тітка Кора, — Якщо не хочеш, щоби вночі женихи дошкуляли

— Хто? — сонно промовила Лада з-під затишної плетеної ковдри.

Кора зрозуміла, що від неї чекають пояснень, заусміхалася, і, зачинивши за собою двері спальні, присіла коло ладиного ліжка.

— Женихи. Кажуть, що стара Варга, коли ще дівкою була, звела в могилу парубка, котрий їй відмовив. Ще й іншим дівкам помагала — варила правду-зілля: коли любить, житиме, а як ні — то зраночку вже й обмивали… Ото, кажуть, душі їхні приходять під вікна молодих дівчат, просять, щоб впустили. Не можна їм вікно відчиняти, бо ніколи щастя не матимеш…

— А я й так його не матиму, — зітхнула Лада, — Тож хай хоч буде чим дихати…

— Чого це раптом?

— Доля в мене така. Як не щастить, то вже що зробиш?

— Е, кепські справи. Ось чекай, я дістану тобі варжиного зіллячка…

— От красно дякую!

— Та я ж шуткую з тобою! — розсміялася Кора, — Ну, гаразд, спи.

Двері за тіткою зачинилися, і Лада залишилась сама. Тітчина оповідь мовби віджахнула сон, і тепер він сторожко чигав десь за вікном… Лада впіймала себе на тому, що прислухається — неначе й справді чекала на появу обіцяних "женихів". Це ж треба таке вигадати!

Поборсавшись ще трохи у намаганні закликати сон, Лада нарешті зрозуміла, що заснути не вдасться. В неї вже бувало таке — особливо ж після невдалого виступу, коли всі деталі недавніх подій комбінувалися у безладний гарячковий візерунок. Сьогодні не було ніякого виступу, втім її все ж таки переслідувало кілька прикрих спогадів. Молода жінка в крамниці замість продати Ладі пачку цигарок, зі словами "понаїхало тут", демонстративно розвернулась і рушила до комори. Лада розгубилась — вона не бачила жодних підстав для такого ставлення. Втім, схоже, дві бабці, що рахували копійки над пакунком цукру, поділяли позицію молодої жінки — вони провели Ладу глузливими поглядами, і, йдучи геть, дівчина почула навіть щось на зразок "городська шльондра".

Потім ще — коли вона стояла на місточку коло церкви, намагаючись збагнути, як саме вона встигла образити моральні переконання ясенівців, хлопак на ровері ледве не зіштовхнув її з моста. Швидше за все, зумисне. Про це, принаймні, свідчила нахабна усмішка на його засмаглому обличчі і непристойний жест, яким він прокоментував свій вчинок. Дрібниці, здавалось би… Скільки таких випадків трапляється щодня? Стільки, що ми навчились не звертати на них увагу, інакше можна було б закінчити свої дні параноїком і мізантропом. Втім, Ладі здалося, що ці інциденти були знаками — немовби те, від чого вона намагалася втекти, знайшло-таки її навіть в цьому глухому хуторі… Втеча від долі, довелося визнати, взагалі заняття безперспективне.

І от тепер її мучило звичне розпачливе безсоння. Годі, вирішила Лада. Вона підхопилася, швидко одяглася і навшпиньки, аби не розбудити тітку, вийшла надвір.

Було вже далеко за північ, проте повний місяць сяяв так яскраво, мовби мав на меті вибілити ніч, розчинити в своєму білястому сяйві. Можна було розгледіти кожен камінчик, кожну гілочку, лише поважні далекі вершини ховалися в мороці, відмовляючись брати участь у легковажних витівках нічного світила. В усьому селі не світилося жодного вікна. Стояла тиша — насторожена тиша порожнього концертного залу… Чи то здається лише? — запитала себе Лада, — і з концертним залом ця долина не має нічого спільного? А якби й так, то у цієї сцени міг би бути один ідеальний глядач… Вона підняла голову, шукаючи на небосхилі обриси Старої Вежі. Завмерла, розгледівши далекий вогник. Не спить, значить, загадковий пан Смерч…

Лада перейшла місточок і опинилась коло сільської церкви. Далі, за металевою огорожею — похилені хрести старого цвинтаря. Вона вирішила зупинитись тут, присівши на лавці коло огорожі. Цвинтар не лякав її. Навпаки, Лада більших підступів чекала від живих, аніж від мертвих. Принаймні, про це свідчив її досвід, в якому мерці фігурували лише опосередковано.

— Перепрошую… — раптом пролунало зовсім поряд, — Ви не заперечуєте, якщо я до вас приєднаюсь?

Лада рвучко обернулась, намагаючись розгледіти незнайомця, який, здавалося, виник нізвідки. То був присадкуватий літній пан, який ніяково усміхався до Лади з-за огорожі. Він швиденько обійшов огорожу і зупинився поряд з ослінчиком, де сиділа дівчина.

— Ви дозволите? Я — Васлав Боро, доглядач цієї церкви. В мене безсоння, і я вирішив трохи подихати повітрям…

— А ви що, ночуєте на цвинтарі? — дещо нервово поцікавилась Лада.

— Та переважно, ні, — мовив пан Васлав, і сам наче здивований такою ідеєю, — Я власне зараз працюю над книгою. Захопився і, ну… Додому мені з десяток кілометрів горами. Тож я вирішив дочекатися ранку в церкві.

Лада відзначила, що її новий знайомець говорить зовсім без протяжного акценту, властивого жителям Ясеніва. Та і сама ідея — сільський сторож, котрий вночі працює над книгою, здавалася їй трохи сумнівною. Втім, пан Васлав не виглядав надто небезпечним, і Лада не мала підстав йому відмовити.

— Он як… То що ж, прошу, сідайте. А ви не будете проти, якщо я дошкулятиму вам запитаннями? Раз вже так склалося, що в нас обох безсоння…

— Зовсім ні. Що ж вас цікавить?

— Скажімо, Стара Вежа. І пан Смерч. Як так сталося, що реальна людина стала персонажем сільських забобон?

Пан Васлав заусміхався, розглядаючи ламану лінію горизонту.

— Пан Смерч… Дуже освічена людина. І дуже талановита. Лише він не любить людського товариства. А людське товариство — не любить його. І має на те підстави.

— Справді? А які?

— А, то ви ще не чули? Розказують, що, поговоривши з ним достатньо довго, людина втрачає бажання жити.

— А це що, дійсно так? — зацікавилась Лада.

— Ну, як коли… Він просто може бути винятково переконливим. Якщо хоче, звичайно. Я думаю, йому це навіть подобається.

— Ну…кожному — своє. А що ви скажете про Криву Варгу?

— Варгу? А чого криву? Наскільки я знаю… — пан Васлав замовк. Потім зітхнув, — А, ну звісно. Час біжить… Варга — її сила в тому, що вона знає про людей більше, ніж вони знають про себе самі. І вона допомагає багатьом… Нехай кажуть, чаклунка, відьма… Вони, зрештою, кличуть відьмою кожну, хто від них відрізняється. Але я кажу…

Доглядач церкви знов замовк, перебираючи пальцями краєчок обтріпаної свитки. Потім глянув на Ладу прискіпливо. У світлі місяця його лице здавалося неприродно блідим, а очі, глибоко запалі, були окреслені присмерковими тінями. Тепер вже складно було точно вказати його вік, як складно було б визначити вік могильного каменю… Лада мимохіть здригнулася, зустрівши його тьмяний погляд.

— Думаю, вам вона теж могла би допомогти, — нарешті мовив він. Потім замовк на кілька хвилин, вдивляючись в небосхил, — Сьогодні повний місяць. Он чого мені сон не йде… Ну гаразд, піду я потихеньку, — скоро ранок…

Він важко піднявся і пошкандибав у напрямку церкви. Дивний чоловік… Як і, власне, більшість ясенівців. Якої такої клепки їм всім бракує? Лада роздратовано роззирнулася. Пан Васлав вже зник, тоді як у будиночку навпроти засвітилося вікно. Чиєсь обличчя майнуло у вікні, зникло, потім світло знов згасло. За нею спостерігали? Навіщо? Лада знизала плечима і рушила додому. Тепер її не полишало відчуття, що за кожним з темних вікон — чийсь прискіпливий погляд. Вона заледве змусила себе дійти до тітчиної хати спокійно, не збиваючись на біг.

— Значить, ти вважаєш, що це щось на зразок сексуальності? Ця взаємодія відбувається на фізіологічному рівні, на рівні виплеску гормонів, чи щось таке?

Пан Крокус нахилився вперед, немовби атакуючи співрозмовника. У відповідь на його рух "франкфуртське" крісло зрадливо гойднулося, від чого провідний оглядач ледве не випорснув на підлогу. Стеф Боро, стримуючи усміх, приклався до свого бездонного келиха.

— Ти читав мою працю "Еліта, як оргія"?

— Скажеш таке, — скривився Соломон Крокус, — Та її хіба лише немовлята не читали. Провокація, як і всі твої монографії…

— Ну так от, там я детально описую цей феномен. Тут і справді можна провести паралель з сексуальністю, адже ми говоримо про здатність зваблювати, принаджувати до себе. Зв’язок влади і сексуальності можна простежити в усі часи, починаючи з родового ладу і закінчуючи монікагейтом. Влада — це, безперечно, спокуса… Втім, те, про що ми говоримо — це радше пасіонарність, зваба збільшенням значимості.

— Значимості чого?

— Всього, Соломоне, всього, — пан Боро зосереджено розглядав крижинку на дні келиха, — Харизматична пасіонарність — це немовби лінза, яка пропускає через себе знаки, події, ідеї, цінності, збільшуючи їх до понадреальності. Навіть, якщо хочеш, міфу.

— Приклади, Стеф! Все це звичайно, добре звучить у руслі твоїх прогресивних ідей про "понаджиття", але як воно співвідноситься з дійсністю?

— А ніяк. Дійсності немає, Соломоне.

— А, ну звісно, як я раніше не допетрав… — зітхнув пан Крокус втомлено прикладаючи вологу хусточкою до чола.

— Є лише сукупність загальноприйнятих допущень, якими ми керуємося в повсякденному житті. Приклади? Добре… Згадай Алістера Кроулі і його секту. Потворний чоловік, ідіотські ідеї, брудні збіговиська… І попри все, він був пасіонарієм. Йому вдалося перетворити оргію в ритуал, а це вже немало, бо ж переважно відбувається навпаки…

— Ага. А можна щось більш апетитне, щоби моїх читачів не знудило?

Пан Боро скептично заусміхався.

— Ну, якщо вони проковтнули рецензію Мопса, то їхньому травленню ніщо не загрожує. Гаразд, ось тобі приклад, простий як двері. Чому природними пасіонаріями стають люди мистецтва? Ars longa, vita brevis, мистецтво — більше ніж життя. Чому, коли ти намагаєшся звабити жінку, ти брешеш їй? Бо правда, тобто життя, нікого не зваблює…

Пан Крокус прикусив губу. Останнє твердження боляче вразило його, хоч Боро, певно, про це і не знав. Молода дружина Соломона Крокуса, кохана оглядачем "Контроверсій" до нестями, зраджувала йому. Та ще й з якимось актором… Насилу виринувши з неприємних роздумів, пан Крокус уважно глянув на свого колишнього університетського товариша. Стеф Боро відсторонено усміхався.

Стояв млявий недільний полудень. Потоки сонячного світла, ув’язнені схилами ущелини, не знаходили виходу і лягали примарним плетивом на Шлях, хати і вигони. Хутір завмер, немов заворожений сліпучим маревом полудня. Жодна справа не йшла до рук, хотілося випростатись, розчиняючись у гарячому повітрі…

Лада сиділа у затінку за хатою тітки Кори, споглядаючи краєвиди та сьорбаючи погано зварену, але гарячу каву. Вона нещодавно прокинулась і тепер мляво роздумувала, чи не пройтись до річки, збадьоритись, занурившись у піняву крижану ванну… Раптом в око їй впали двоє, що йшли шляхом, явно прямуючи до тітчиної хати. Дві жінки — не старі, але й зовсім вже не юні. Чорні хустки, босі запилені ноги, зосереджені погляди. Одна з них підвела очі і, зиркнувши в бік Лади, смикнула товаришку за рукав. Тепер вони синхронно зміряли Ладу обуреними поглядами і пришвидшили ходу. Може, пиття кави на ґанку вважається тут граничною непристойністю? — незлостиво подумала Лада. Сьогодні їй не хотілося ніяких дріб’язкових сварок, ніяких прикрих інцидентів. Не хотілося, щоб хтось зруйнував магію цього сонного полудня…

Хряпнули двері, з хати почулися голоси. Візитерки щось схвильовано переказували Корі, тітка відповідала — спокійно і розважливо. Втім, голоси дедалі підвищувалися, нарешті одна з жіночок проказала щось гучно і обурено, немовби погрожуючи. Знов стук дверей, і жіночки йдуть геть Шляхом, гнівливо щось обговорюючи між собою. В бік Лади тепер навіть і не глянули, тож вона зітхнула з полегшенням. Як виявилося, передчасно.

— Ну, і що сі стрясло? — поцікавилася тітка Кора, виходячи з хати.

Лада здивовано обернулася до неї, затуляючись долонею від променів сонця, які били просто в око.

— В сенсі?

— Бачила отих двох бабів? Ганця і Розалія, дві наші найбільші пліткарки. Ось щойно розказували мені, що ти — відьма. У Ганці вночі собака здох, так вона каже, що то ти наворожила.

— Коро, ви що, вибачайте, розумом зрушили? Яка ще відьма? Мені ваша баба Ганця треба як завтра вмирати!

— Та вона й мені не надто потрібна. Лише кажуть, що виділи, як ти вночі цвинтарем вештаєш, з мерцями говориш… ну і зважай, хто ти після цього?

Лада ледве не вдавилася кавою.

— З якими мерцями? Лікуватися їй треба, вашій Ганці!

— Та біда в тому, що то не лише її фанаберія. Тебе й інші бачили.

— На цвинтарі? Ну то й що? Я просто вирішила пройтись перед сном. Не спалося, мені, розумієте, після вашої оповідки про женихів… Коро?!

Тітка Кора зачудовано розглядала Ладу, немов перед нею сиділа волохата бузкова жаба, або щось так ж неприродне.

— Прогулятись… цвинтарем… — вона хитала головою, не в змозі повірити ладиним словам, — Ще й під повним місяцем… Ото дівка!

— А що? Нічого ж не трапилось, Коро! А що собака здох, так на це купа інших причин. Може, ваша біснувата Ганця його сама задушила, щоби було про що плітки розпускати! — Лада вже відверто злостилась, — Правду казав пан Васлав, відьмою кличуть кожну, хто від них відрізняється!

— Пан — хто?!

— Васлав Боро, доглядач церкви. Ну, ви мусите знати, невисокий такий…

— Ага, звісно, — Тітка Кора силувано усміхнулася, — Звісно, знаю. Одна біда — Васлав Боро помер ще як твоя бабця дівкою була…

Лада втупилася в тітку безтямним поглядом. Світ нудотно гойднувся, і попри полуденну спеку, по її шкірі раптом пробігли крижаки.

— Як це? Ви, певно, щось наплутали, Коро… Цього не може бути…

Тітка зітхнула і опустила погляд.

— Може, все може бути, надто ж, якщо вже є… Ну, дитино, життя тобі тут не буде. І клопіт не в Ганці з Розалією. Скоро сюди весь Ясенів прийде… З вилами та кийками. В нас вже є відьма, навряд чи комусь потрібна ще одна.

Лада лише хитала головою, не в змозі вимовити ні слова. Відьма? Яка ще збіса відьма?

— Слухай, дитино. Слід тобі мабуть потихеньку збирати речі… Я не зможу тобі допомогти, коли всі прийдуть на оглядини. Тут нічого не вдієш. Хіба…

— Хіба — що?

— Хіба ти побачишся з Варгою. Якщо вона скаже за тебе слово, ніхто тебе не займатиме… Ет, я знаю, як ти до цього ставишся… Ну що, збираєш валізи?

Лада замислилась. Поїхати звідси? Це просто. Справді — жодних зусиль. Це буде просто іще одна поразка. Одна з безлічі подібних поразок. І, можливо, остання…

— Коро… Згода, я піду до Варги.

— От і добре… — кивнула тітка Кора, ховаючи усмішку.

Якось я запитала в Аманти, що робить її такою принадною для глядача. Вона розсміялась і відповіла: просто чари. Але ж чарів не існує, заперечила я. Що ж… я була у тому віці, коли хотілось заперечувати. Так, сказала вона, не існує. Але глядач про це не знає.

Я тоді мало що зрозуміла. Яка різниця — знає чи не знає? Якщо у тебе немає рушниці, ти не зможеш вистрілити. Потім вже я збагнула — якщо твій опонент вірить, що рушниця є, може, і стріляти не доведеться…

Значить, головне — переконати глядача в тому, що ти маєш рушницю, тобто право чинити так, як тобі заманеться?

Колись я добре знала одного актора на ймення Лукаш Пере. Знала, означає, працювала разом з ним, іноді на гастролях ми пили з однієї склянки і перевдягалися в одній гримерці. Цікаво, що попри це, між нами не було жодних інших стосунків, окрім товариських. Не знаю, певно, коли ти регулярно бачиш людину у спідньому, щодо неї вже не може виникнути ніяких романтичних ідей. Втім, Лукаш був талановитим актором, ще й привабливим чоловіком до того ж; іноді бувало так, що за місячні гастролі він встигав звабити десятки зо два прихильниць мистецтва. Жінки просто їли Лукаша очима… Особливо ж, коли він з’являвся на сцені в образі Проклятого Лицаря, коли, зодягнений у скривавлені лати, він виводив своїм глибоким баритоном:

…О пристрасте! Мій біль, моя провина,

Кривава ніч розкаяння мого!

Ми тоді ще загадували, хто ж першим атакує Лукаша після вистави. Пам’ятаю, я дивувалася, навіщо це їм? Невже ці численні прихильниці не розуміли різниці між Лицарем, епічним героєм, і нашим Лукашем, котрий страшно хропе вночі, коли нап’ється? Таке було враження, що і справді не розуміли. А може, не зовсім так… Проклятого Лицаря зіграло вже, мабуть, більше сотні різних акторів, тож цей драматичний персонаж був набагато більше ніж реальна людина — він був богом, котрий втілювався у своїх обранців… Таких як наш Лукаш. Справді, зав’язати інтрижку з втіленням бога — то вже унікальний, екстатичний досвід…

Отож, публіці потрібні обранці богів. Такі, що мають на собі якийсь знак обраності — голос, погляд, манери… Ось про що, певне, говорила Аманта: поводься так, наче ти і є втілення божества, і глядачі відчують себе мирянами у Твоєму храмі… Нажаль, мені ніколи не вистачало на це зухвалості.

Ніхто не знав, де живе відьма. Ніхто не ходив до неї, — вона приходила сама, коли вважала за потрібне, як приходить злива чи посуха. Дехто мабуть і вважав її стихією, незбагненною і байдужою. Ті, хто так вважав, помилялися менше за інших… Втім, Крива Варга завжди приходила вчасно. А от коли виникала потреба її знайти, слід було покладатися на вдачу — або ж на бажання самої Варги — в селі казали, що знайти її помешкання може лише той, кого відьма бажає бачити.

Чи хотіла вона бачити Ладу? Це видавалося сумнівним, оскільки, швидше за все, Варга не знала навіть про її існування. Вже смеркалося, а Лада так і не з’ясувала, де живе ясенівська відьма… Вона спинилася на узліссі, втомлено присівши на вкриту мохом колоду, дістала з клунку пляшку з рештками води. Чи має сенс іти далі?

Схоже, ніч сьогодні не буде такою ясною, як минула — місяць тривожно блимав з-за рваного курива хмар, а холодний вітер наповнював ліс бентежними зітханнями та шурхотом. Лада, занурена у власні думки, лише зараз усвідомила, що блукання нічним лісом наодинці — не така вже й хороша ідея. Нехай їй не зустрінеться жодних вороже налаштованих мешканців лісу, завжди можна перечепитися через колоду або зайти у мочарі. Та й зрештою, просто заблукати. Якщо це вже не сталося.

Не звична до життя в горах, Лада погано розрізняла схили, гайочки та галявини — для неї ліс був лабіринтом, який сам направляє мандрівника туди, куди йому заманеться… Втім, вона не могла зайти далеко від людського житла, і найгірше, що могло з нею трапитись — це ночівля на сирій землі, а зранку обов’язково з’ясувалося б, що до села залишалося лише кілька кроків.

Лада роззирнулася. Навколо неї, мов чорничний кисіль, загусли млисті сутінки; здалеку пролунав тоскний погук нічної птахи… Намагаючись стримати поштовхи первісного страху перед темрявою і хащами, Лада вирішила шукати дорогу додому.

Однак, химерний лабіринт лісу не бажав відпускати її. Минуло ще години дві, остаточно стемніло, і Лада вже серйозно роздумувала над необхідністю вибрати місце для ночівлі, коли десь попереду зажеврів вогник.

Підійшовши ближче, Лада розгледіла хатинку, не схожу на жодну з будівель Ясеніва. Здавалося, цей будиночок запозичений з іншої країни, іншого часу, а можливо навіть, з іншого світу. Хатка була старою і вже трохи похиленою, але стояла міцно, спираючись на потужні дерев’яні балки, які піднімали її на метр над землею. Гостроверхий дах хатини був критий червоною хвилястою черепицею; на одному зі скатів даху випиналося вікно, обриси якого вписувалися в крівлю величезним круглим оком з тяжкою повікою. З іншої сторони будинку здіймалася в небо невисока башта-димохід. Вікна в будиночку тьмяно світилися.

Лада обійшла хатинку, прислухаючись. Зсередини долинали голоси — лункий баритон і м’який дівочий альт, велася тиха некваплива бесіда. Лада, яка вже була вирішила, що знайшла-таки помешкання Кривої Варги, змушена була змінити думку. То що ж, навіть якщо це не оселя відьми, можливо, їй дозволять перечекати тут ніч. Все краще, ніж спати, скоцюрбившись на холодній землі.

Трохи нервуючи, Лада постукала. Розмова стихла, почулися тяжкі кроки, і невдовзі двері відчинилися. Стара жінка, яка з’явилася на порозі, не могла бути ніким іншим, як відьмою.

Так принаймні, здалося Ладі. Складно сказати, що саме переконало її в цьому… Чорні вогники очей на старечому обличчі, сиве розпущене волосся, темна сорочка до п’ят, намисто з кісточок та пір’я… Не кажучи ні слова, стара кивнула, запрошуючи Ладу до помешкання.

Всередині було тьмяно і моторошно: ледве-ледве світився вогонь, випростовуючи по низькій стелі примарні тіні, мерехтливо освітлюючи припнуті до стін в’язки трав і грибів, скриню та вкриту смугастим коцом лаву. Стара сіла на лаву коло вогнища, пропонуючи гості ослінчик навпроти.

Лада мимохіть роззирнулася у пошуках людей, які вели розмову лише хвилину тому. Нікого. Більш того, розміри помешкання виключали те, що люди могли перейти до іншої кімнати або десь заховатись. Ладу відразу ж охопило відчуття якоїсь ірреальності, на мить їй здалося, що вона таки заснула в лісі, а тепер бачить химерний сон…

Стара уважно розглядала її своїм пекучим чорним поглядом.

— Камінь на дорозі, камінь на порозі… — нарешті промовила вона тихим надтріснутим голосом, примусивши Ладу здригнутися.

— Я, власне, — спробувала пояснити Лада, — шукала оселю Варги…

Відьма відсторонено кивнула.

— Стежка, яка нікуди не веде, і світло в гущавині, яке ніхто не бачить. Навіщо це тобі?

Лада серйозно замислилась, чи стара, бува, не зрушила глуздом.

— Я сподівалася, Варга зможе мені допомогти…

— Сподівалася? — відгукнулась відьма, — Чому?

— Мені так сказав Васлав Боро, — наважилась Лада, — Якщо він помилявся, то тоді… Тоді я піду.

— А, Васлав… — Крива Варга зітхнула, — Завжди він дає поради… І хто лише його просить?

Соломон Крокус насилу відволікся від особистих переживань і похапцем зазирнув до своїх нотаток. Є ще кілька запитань, які він мусить задати авторові "Кварти харизми"… Намагаючись удати безтурботність та повну зосередженість на предметі дискусії, пан Крокус навіть ковтнув зі склянки, наповненої для нього гостинним господарем. За мить господар мусив плескати його по спині, бо поважний оглядач, не очікуючи такої концентрації етилену, трохи не вдавився.

— Ег-гмм, Стеф, в мене ще є запитання по четвертій частині твоєї монографії, "Магія і артефакти". Тут ти говориш, що властивість "збільшувати значимість" можуть мати не лише люди, але й предмети. Про який рівень предметної взаємодії тут йдеться?

Стеф Боро пошкріб, схоже, ще звідучора неголене, підборіддя.

— Хороше запитання, Соломоне. Лише беззмістовне. Звичайно, що йдеться про всі три рівні взаємодії — харчову, речову та інформаційну. Іноді, хоч це вже радше курйоз, ці рівні можуть взаємозаміщатись… Ну, наприклад, використання частинок одягу для приготуванні зілля у магічних обрядах "контагіозного" типу. Але мова зовсім не про це. Моєю метою було привернути увагу до передавання пасіонарності "у спадок" за посередництвом предметів.

— Тобто, артефактів?

— Ну звісно. В цьому ж якраз і полягає різниця. Артефакт — це, умовно кажучи, предметосимвол, річ, яка поєднує в собі означуване і означення. Приміром, каблучка або корона. Або книга. Навіть, якщо вже ти згадав про рівні взаємодії, це може бути страва або напій, якщо вони мають свій особливий ритуал вживання.

— Ти вважаєш, що будь-який артефакт здатен "передавати пасіонарність"?

— Не здатен, Соломоне, а лише має потенціал. Скажімо, ти мешкаєш у будинку, в якому колись жив Фауст. Цей факт може стати символом для тебе і навколишніх, лише якщо ви знаєте про це. У такому разі, ті, хто знає про "особливості" твого помешкання, саме цим і будуть пояснювати твою удачу або нещастя. Ти, таким чином, неначе "успадковуєш" легенду. Дехто на цьому навіть непогано заробляє…

При словах "будинок Фауста" пан Крокус здригнувся. Уже вдруге у сьогоднішній бесіді його колишній колега мимохідь зачіпав болючу для нього тему. За інформацією, котру надав йому приватний детектив, дружина пана Крокуса зустрічалася зі своїм коханцем у готелі, який мав назву "У Фауста".

— А ти звідки знаєш? — не витримав пан Соломон.

— В сенсі, звідки? — насмішкувато звів брови Стеф Боро, — Як ти думаєш, звідки беруться умоглядні побудови? Це просто геніальний здогад.

— Ну добре. А що, коли це брехня? Тобто, що, коли артефакт несправжній? — з раптовою злістю проказав пан Крокус, — Якщо тобі всучили підробку? Чи отримаєш ти тоді свою порцію легенди?

Пан Боро заусміхався, мовби чекав цього запитання.

— Звісно. Доки ти думаєш, що артефакт — справжній. Доки всі так вважають. Як я вже казав, дійсності не існує, Соломоне.

— Не думаю, що мені варто втручатись, — сказала відьма, розвертаючись до вогню.

Лада зітхнула з полегшенням. Вона вже не бажала ніякої допомоги від Кривої Варги. Насправді, вона не хотіла мати справу з тим, чого не розуміла, чого, може навіть, трохи боялась.

— Ти боїшся… — кивнула Варга, немовби читаючи її думки, — Як ти гадаєш, хто я?

— Ви… — Лада розгубилась, — Ви — та, кого ясенівці шанують як гм… знахарку.

— Я знаю, що вони кажуть. А що думаєш ти? — з притиском запитала стара.

Лада замислилась, підшукуючи коректне формулювання. "Несамовита стара відьма" якось не вдавалось їй надто адекватним. Вогонь, корячись рукам Варги стрельнув іскрами і запалав яскравіше. Відьма сиділа до гості у півоберта, і раптом Лада усвідомила, чому обличчя старої здавалося їй трохи знайомим — так би, певно, виглядала її мати, якби дожила до такого поважного віку. Відьма поволі обернулася до дівчини.

— Ну?

— Я думаю, ви просто інша, не схожа на своїх гм… односільчан… і ви не хочете бути такою як вони. Я не знаю, наскільки те, що вони кажуть — правда, але я думаю… їм потрібна така як ви, щоб вони могли відчувати свою відмінність від вас і спільність між собою.

Крива Варга розсміялася — різко, мов старий захриплий крук.

— Ти всюди шукаєш причини, навіть там, де їх нема. Ну гаразд… А ти б хотіла бути, такою, як я? Ти б хотіла бути іншою?

Лада відчула, як все всередині захололо. Іншою — значить самотність? Значить, шанобливий страх? Приховане презирство? Навіть якщо так… А що в неї є зараз? Зараз вона не така, але й не інша… Вона — десь посередині, втрачена, не в силі зробити вибір…

— Хочеш спробувати? — тихо запитала стара.

— Можливо… — промовила дівчина, почуваючи себе так, ніби наосліп стрибає в каламутну воду, — Що ви маєте на увазі?

— Я можу зварити для тебе одне зілля… А, я бачу, що ти чула про женихів, так? Ні, не лякайся, я не збираюсь тебе труїти, нащо мені? Я знаю спосіб дати тобі те, чого ти завжди бажала. Силу. Силу бути іншою…

Дівчина глибоко вдихнула. Відчуття нереальності знову накрило її п’янкою хвилею, примушуючи світ обертатися в такт примовлянням Варги, котра дістала в’язку якихось трав і заходилась наповнювати казанок.

Лада слідкувала за її рухами у якійсь прострації, немов не розуміючи, де вона, і що відбувається. Можливо через задушливу атмосферу помешкання Варги, може, через власну втому після блукання лісом, вона відчувала приємну апатію. Хотілося лише сидіти так, не ворушачись, спостерігаючи за танком вогню і хвилями пару, який здіймався над казанком. Невдовзі хатою попливли духмяні пахощі полонини літнього полудня… терпкий тривожний запах осіннього лісу… божевільний аромат весняного саду — яблуні, груші, вишні…

Вона незчулася, як, заколисана примовляннями старої відьми, заснула просто на незручному ослінчику коло вікна.

…а ще вони мають владу над іншими. Не знаю чому, але люди самі дають їм цю владу. Владу і шану. Шанобливі пси під лавкою м’ясника…

Мені боляче згадувати про це, але я сама була жертвою цих самовпевнених богорівних недолюдків. Передусім, моя кохана мати, вона робила зі мною все, що їй заманеться — знущалася, принижувала, залякувала. І лише зрідка гляне привітно, а для мене наче зоря сходить… А потім знов за старе. Іноді я думала — може вона нещасна, може її ніхто не розуміє, не підтримає, ніхто не любить — крім мене… І я витримувала все — її п’яні істерики, депресії, її випадкових коханців, котрі залишали в квартирі запах скислого гриму і дешевих цигарок. Витримувала, бо сподівалась одного дня стати такою як вона. Намарне… Як я не розуміла? Той, хто витримав стільки принижень, ніколи не матиме пошани інших. Я довіку носитиму на чолі тавро — тавро паскудного ницого раба, готового на все заради ласки хазяїна…

А потім був Януш, мій прекрасний лицар без страху і совісті. Він був потрібен мені, бо був для мене недосяжним, як і Аманта, таким же гордим і самовпевненим. Він був всім тим, чого мені бракувало, і, отримавши його, я сподівалась здобути його зухвалість і силу. Може я не так вже і помилялась, і все це могло би бути моїм, якби він любив мене… Та навряд. Ніхто не дасть тобі влади над собою, просто тому, що йому тебе шкода. Але він встиг звикнути до мого захоплення і поклоніння, і тоді він відкрив для себе смак катування…

На щастя, ця історія вже давно позаду. П’ять, шість років минуло? Вже й не пригадую… Але, думаю, мені це пішло на користь. Поволі я зрозуміла, що у влади є інша сторона — маючи владу, скоро починаєш зловживати нею, а потому влада вичерпується, як вода зі старої криниці. І що тоді? Лише брязкіт коновки об суху землю…

А потім настав ранок. Вона збагнула, що лежить на жорсткій холодній постелі, відчула, як щось шкарубке вп’ялося в спину, не даючи повернутись на бік. Відривши очі, Лада побачила перед собою стос голок і гілля, крізь яке звитяжно пробивався гриб-червоняк на цупкій сірій ніжці… Сонячне проміння, зеленкувате, немовби вимочене в лісному повітрі, пестило червоний капелюшок гриба, іскрило на вогких стеблинках трави, лягало теплими плямами на щоки…

Лада позіхнула і сіла. Чому вона прокинулась тут, на постелі з моху й трав, коли засинала в хаті Кривої Варги? І чим, власне, закінчилася справа з відьминим зіллям? Чи пила вона щось? Чи ні? Навряд чи стара жінка могла відтягти її сюди власними силами… Невже вона дійшла сюди у несвідомому стані і тепер нічого не пам’ятає? А може… Може, вона ніколи і не була в помешканні Варги? Може, це все приверзлося їй у тривожному сні на цьому незручному ложі?

Вона стиснула пальцями скроні. З нею ніколи такого не траплялося раніше… Отак переплутати сон і дійсність? Дивно. Однак, в це доведеться повірити, адже поки що ніякого іншого пояснення на думку не спадає…

Зрештою, Лада підвелася і, розтираючи затерплий бік, почимчикувала зарослим ожиною пагорбом. Як вона і передбачала, невдовзі її погляду відкрився вузький видолинок, загороджена тином толока, де паслося кілька сонних скуйовджених коней, та бита дорога, що, петляючи, вела до Ясеніва. Дорога лише звалася так, а насправді була двома паралельними рівчаками, залишеними тут численними підводами з хмизом та дровами. Йти нею було не надто зручно, хоч і швидше ніж лісом; Ладі знадобилося якихось півгодини аби дістатися тітчиного будинку.

На її подив, Кори не було вдома, натомість, в хаті хазяйнував вуйко Петрусь, тітчин чоловік, який щойно повернувся з пасовища на полонині. Петрусь повідомив, що Кора пішла в село "подбати про забаву". Ця подія якраз і привела вуйка до Ясеніва, — він повернувся, залишивши замість себе лише молодого помічника, — хоч переважно, чабани верталися до села лише восени. Повідомивши про це, вуйко підхопив два цебра і подався до сусідської криниці набрати води на день.

На якийсь час Лада залишилась сама. Вона вмилася і зварила собі кави, втім, іти на ґанок не наважилась. Якщо ясенівці і далі плекають бажання влаштувати їй "оглядини", то не варто було зайвий раз муляти око… Її спроба отримати заступництво Кривої Варги, швидше за все, не мала успіху. Отож, можна було почати готуватися до від’їзду. Що ж… В місті їй не буде набагато гірше. В місті навряд чи хто повірить, що вона теревенила з мерцями о нічній порі… Лада усміхнулася, уявивши собі, як розказує про це директору театру, і як він хапається за телефонну слухавку, набираючи номер знайомого психіатра…

До речі, що ж то за забава така, що змусила чабана повернутись з полонини? Можна було б спробувати дізнатись — так чи так, вона вже налаштувалася їхати, отож, зайва допитливість їй вже не зашкодить. Лада рішуче підвелася і рушила до "серця" Ясеніва — невеличкого майдану, де Шлях перетинався з безіменним потічком, куди виходило помешкання старости, крамниця, церква і шинок. Десь там Лада і сподівалася зустріти тітку Кору.

Вона не помилилась. Навіть більше того — на майдані зараз можна було знайти більшу частину ясенівців. Там кипіла робота з облаштування майбутньої забави — кілька засмаглих чоловіків встановлювали широкі столи просто посеред Шляху, жіночки металися між хатами, носячи якийсь загадковий скарб в величезних баняках, парубки підкочували до столів черевасті діжки і майстрували поміст для музик.

Лада швидко вихопила з натовпу тітку Кору, яка гаряче сперечалася про щось з дружиною старости, підійшла ближче, привіталася. Дружина старости, пані Кушнір, ще нестара жінка, яка кохалася на картатих сорочках і яскравих хустках, якось сторожко глипнула в сторони Лади і швидко відійшла мовби по нагальній справі.

— Коро, я мушу з вами порадитись, — розпочала Лада, — Я ходила до Варги, та слід зізнатись, не знаю, чим це закінчилось… Мабуть, я все ж таки мушу збиратись, так?

— Ні, — хитнула головою Кора, насмішкувато оглядаючи Ладу, — Не мусиш. Все гаразд.

— Як це? Коли це вона встигла? Я ж тільки-но звідти!

— Ну? А де ти була вчора?

— Як, де? — не зрозуміла Лада, — Тут, звісно. Вислухувала останні плітки, а потім блукала лісом у пошуках помешкання баби Варги…

— То було позавчора, дитино. Вчора ти десь пропадала, але натомість приходила Варга, говорила з дружиною старости. Тепер в селі тільки про те і мови, що стара Варга шукає собі заміну, і може статися, що це — ти і є.

Світ в черговий раз поплив в Лади перед очима. Невже вона проспала під смерекою цілу добу? І тепер іще… Стати сільською відьмою? Нічогенький іповорот в кар’єрі!

— Ви знов шуткуєте, чи що, Коро?

— Та наче ні… — задумалась тітка, — Варга не казала напевне, але цього було досить, щоби охрестити тебе її наступницею. Та ти не переймайся, ніхто ж тебе не силує… Ось прийдеш сьогодні на забаву, глянеш, що та як…

— А… Я хотіла запитати, чого б це раптом таке святкування?

— Те це… Заручини молодого Богара і Пави, дочки нашого старости.

— Он воно що… — Ладі чогось стало образливо, хоч наче її з Богаром не поєднувало абсолютно нічого. Втім, це не заважало їй жалкувати про таку можливість. Надто вже він був гарним. Вона не могла не жалкувати, хоч би навіть з естетичних міркувань.

— Ну то добре… — зітхнула вона, — Я чимось можу допомогти?

— Та ми вже майже скінчили, — заусміхалась Кора, — І, крім того, чи не думаєш ти, що тобі, майбутній відьмі, дозволять втручатись у смаження дерунів?

— Ну, мабуть ні, — розгублено мовила Лада, — То що ж, тоді я не буду заважати, піду, повештаюсь околицями…

— А що ж, піди повештайся, теж діло, — насмішкувато мовила тітка Кора.

Лада розсіяно кивнула і розвернулась аби йти до хати. Тут її погляд зупинився на стрункій юнацькій статурі — об’єкт їхньої розмови, красень Богар, ішов повз, обережно несучи невеличку дубову діжку. Лада зробила все можливе аби їхні путі перетнулися. І вони, що не дивно, таки перетнулися.

— Добридень, Богар! Вітаю з, е-ее, святом…

— Дякую, Ладо, — він рвучко розвернувся до неї, сяйнувши доброзичливим усміхом, — Ти, я чув, говорила з Варгою?

— Так, наче…

— Ну і яка вона?

В його очах світилася допитливість хлопчиська, котрому розказали, що до міста приїхав цирк зі слонами. Лада усміхнулась.

— Вона — інша. Стара мудра жінка. Хоч і трохи з вивихом, ну, ти розумієш…

— Мабуть. От і Пава так каже — Варга ж приходила лікувати її сестру, яка була заслабла того тижня…

— Е, Богар, а що це в тебе за діжка? Лише не кажи, що то олія…

— Ні, звісно, ні. Це — вино з льохів Старої Вежі, пан Смерч передав нам його до свята.

— А воно не…?

— Та ні, це — файне старе вино. Я колись куштував його — давно, коли ще Грин брав шлюб з Лесею Постав. Але ти їх, мабуть, не знаєш… Слухай, Лада, приходить сьогодні на забаву — буде вино і смажений кабанець, ми джаз-банду запросили з долини… Кажуть, навіть пан Смерч прийде. Не те щоб я цього хотів, але вже нехай. То прийдеш?

— А чого ж ні, якщо вже запрошуєш…

Вона з соромом усвідомила, що кокетує з ним, з цим прямодушним красивим хлопчиськом. Ну то й що? Невже не можна?

Лада не помітила погляду Пави, яка стояла неподалік. Вона судомно зціпила зуби, розглядаючи як ця заїжджа відьма безсоромно залицяється до Богара. Її нареченого. Відьма — вона здатна просто так, легко, відібрати її щастя… Але ні, нехай там що, Пава цього не дозволить. Навіть відьми можна позбутися, якщо знати як…

— Є ще один фактор збільшення значимості, про який я зумисне не говорю прямо в своїй монографії аби залишити місце для допущень… — промовив пан Боро, — Втім, в ній міститься досить посилань і натяків, так що я сподівався, може, ти — хоча, певне, дарма сподівався — так от, я очікував, що ти звернеш на це увагу. Передай мені будь-ласка, ще льоду. Дякую.

Пан Крокус механічно передав господарю синю бляшанку із залишками потрощеної криги. Він розмірковував над власною дилемою, тож монографія вже якось відійшла на другий план. Якщо Стеф Боро знає про його особисті проблеми, то ці збіги — натяки, умисні чи ні. Якщо ненавмисні, то залишається лише питання, звідки Боро про це відомо… А от якщо навмисні, то… Соломон Крокус губився в здогадах. Він просто не розумів, навіщо це Стефові — вони ніколи не були друзями, але й особливими ворогами теж не були. Тоді що? Пан Крокус поклав собі за мету, аби там що, з’ясувати мотивацію Стефа Боро.

— Ти взагалі, рідко про що говориш прямо, Стефе, — розпочав пан Соломон, — Мені навіть здається, в цьому якраз і полягає причина твоєї популярності. Ті, хто не розуміє, про що мова, думають, що ти володієш якоюсь таємницею, а от, хто знає — заповнюють твої пробіли власним знанням. Так?

Пан Боро примружився.

— Отож, за твоєю логікою, найбільшу "потужність" матиме текст, який складається із суцільних лакун?

Пан Соломон не чекав такого повороту. Та, власне, після кількох ковтків гарячого його мислення втратило колишню динамічність, і він вже не встигав за польотом думки "майстра парадоксів".

— Гаразд, мушу визнати, твоє вміння зводити все до абсурду не знає рівних, — пробубнів він.

— Е, тепер я розумію мотивацію Мопса і компанії… — зітхнув пан Боро, — Якщо не розумієш, обілляй брудом… dust thou art to dust returnest…

— Це ти до чого? — насторожився пан Соломон, намагаючись збороти владу зеленкуватого шотландського змія.

— Та вже ні до чого. Втім, у своїй попередній сентенції ти все ж таки підійшов близько до того, що я мав на увазі. Таємниця, Соломоне — ось один з основних інгредієнтів влади.

— Згоден… — мовив пан Крокус, — Таємниця, якщо вона приховує щось справді значиме.

— Та зовсім не обов’язково! — пан Боро підхопився з місця і закрокував по кімнаті, — В цьому якраз і полягає сенс вправи. Якщо ти не маєш нічого значимого — зроби вигляд, що володієш ним. Але — ні слова про те, що це. Люди самі вигадають це за тебе, створять "тіло" таємниці з власних страхів і бажань… які насправді — одне й те саме!

Стеф Боро повернувся на своє крісло і, задумливо промимривши "одне й те саме", долив собі ще віскі.

— Отож, ти в черговий раз створив ідеологію містифікації, — підсумував пан Соломон. І тут його осяяв геніальний здогад — він зрозумів, як можна вивести Боро на чисту воду… — В теорії, Стефе, це все звичайно, звучить переконливо, а от як на практиці? Ти сам, часом, не пробував перевірити власну гіпотезу?

Стеф Боро усміхнувся і повільно кивнув.

Забава почалася над вечір. Щойно сонце торкнулося гостроверхого горизонту, із сутінками сплелися хвилі диму, які пахли духмяною сосновою смолою і смаженим м’ясцем. У відповідь на цей незборний заклик на вулицю висипало майже все населення Ясеніва; Шлях сповнився галасом і світлом, якого хутір не бачив ще, мабуть, з минулої зими.

Лада відклала книжку і визирнула в вікно. Ага, йдуть як в неділю до церкви. Святково вбрані — тобто це вони думають, що святково — старі і молоді сунули до "центру" села. Ішли навіть старезні бабці, які жили кілометрів за десять звідси, при чому, йшли прудко і бадьоро, мовби все життя займалися екстремальним спринтом. Ну, власне, так воно мабуть і є…

— Ти вже готова? — почувся з вітальні голос тітки Кори, — Не барися, коли не хочеш кістки гризти. Ну?

— Вже йду, — відгукнулася Лада.

Востаннє глянувши в тьмяне дзеркало, Лада збігла рипкими сходами і вийшла надвір. Її черевики відразу ж потонули у вогкій траві, змусивши Ладу тихо вилаятись. Тітка Кора скептично оглянула її.

— І чого це ти вбралася як до театру?

— Не знаю… — розгубилась Лада, а потім додала з викликом, — І взагалі. Я — відьма, і можу вдягати, що хочу. Навіть якщо через це накивнуся і зверну собі в’язи…

Тітка розсміялася, кивнувши.

— Якщо вже ти — відьма, то зважай, що говориш.

Роздумуючи над цим застереженням, Лада незчулася, як вони з тіткою подолали той шмат Шляху, який відділяв її хату від місця святкування. Тут зібрався вже майже весь Ясенів; посеред майдану палахкотіло величезне вогнище, звідки власне і долинав звабливий запах; на помості перемовлялися та налаштовували інструменти запрошені музики — троє скрипалів, сопілкар та лірник. На чолі столу Лада розгледіла Паву та Богара, вбраних в білі гаптовані одежі, гарних і безжурних…

На майдані було людно — Лада ніколи не думала, що в Ясеніві живе стільки народу; свято лише тільки розпочалось, а за столами вже майже не було місця. Тітка хутко зорієнтувалася, і, розгледівши вуйка Петруся, схопила Ладу за руку і потягла до столу. Петрусь зарезервував для них аж півметри довжелезної лави, так що довелося вступати в дипломатичні — і не надто — переговори з сусідами. Лада, яка відчувала якесь недоречне збудження, почала лаятись з сусідами, і ті таки поступилися місцем. Лада сіла, почуваючись переможницею… Втім, за цією важливою справою вона не помітила, що офіційна частина вже почалась — на далекому кінці столу встав огрядний чоловік з розкішними рудими вусами, очевидно, сам пан староста, і лайки за краще місце поволі стихли.

Зі слова пана Кушніра Лада зрозуміла, що вони присутні при події надзвичайної ваги — зарученні старшої дочки старости, яка віднині стає господинею власної оселі, де житиме зі своїм нареченим рік, допоки молоді не вирішать остаточно зв’язати своє життя. Власна хата — подарунок татка молодим… Староста говорив і говорив, і помалу гості почали дратуватися і спрагло поглядати на пляшки та барильця. Втім, староста не спинявся, говорячи вже про славну минувшину впереміж з політичними реаліями сьогодення, тож його промова нарешті потонула в гомоні гостей, які не змогли стримати здорового бажання розпочати свято.

І забава почалась. Пролунали короткі, але місткі поздоровлення, запінились кухлі з брагою, свіжоспечений кабанець помандрував столами, швидко зменшуючись у розмірах, з помосту зазвучала музика, яка хутко висмикнула молодь з-за столів.

Лада сиділа, спостерігаючи, як ясенівці танцюють — колами і парами, іноді поволі, іноді у такому шаленому темпі, що над майданом здіймалася курива, яка майже зовсім накривала танцюристів, і тоді вони бігли по ковток води або яблучного вина. Лада сміялася разом з усіма, в той сам час шкодуючи, що вона сама не може приєднатися до танцюристів. На той час вона вже спожила кілька келихів вина, і їй трохи паморочилось в голові… Вона відшукала в групі танцюристів Богара і далі спостерігала за ним, милуючись його граційними рухами. От якби він запросив її до танку… Вона зітхнула, не відриваючи очей. Тоді він обернувся, зустрівши її погляд. Спершу Лада не могла повірити, але він і справді рушив до неї.

— Ти танцюватимеш зі мною? — запитав він, простягнувши руку.

Лада помітила, що Богар вже серйозно нетверезий — від вина, а, може, й від… танцю, чи що? Треба відмовитись, подумала Лада. І не змогла.

За якусь мить вони вгвинтились в коло танцівників, а потім світ для Лади перетворився на веселковий вир, в якому змішалося все — світло вогнища, дзенькіт посуду, розмови, сміх, земля і небо… Вона ніколи так не танцювала — її ноги майже не торкалися землі. А може й справді не торкалися? Їй здавалося, що вона просто летить, підтримувана гарячими долонями Богара…

Нарешті музика стихла — музики спинились аби й собі перехилити по чарці. Танцюристи теж рушили до столів відновити сили, трохи стомлені, червоні, але цілком задоволені… Лада відпустила руку Богара і поспішила до свого місця, відчуваючи, що її щоки палають незгірш за те саме багаття, де закінчив своє безславне життя кабанчик старости. Тітка Кора подивилась на неї зацікавлено, але промовчала.

Пава теж спостерігала за танцем, і тепер навіть у непевному світлі вогнища можна було помітити, що обличчя її взялося червоними плямами, а стиснені губи зблідли. Вона поволі нахилилася під стіл і видобула звідки пляшку. Потім, нервово роззирнувшись, вона влила вміст пляшки до келиха, підняла його і, обійшовши стіл, рушила до Лади.

— Вино, — промовила вона, пропонуючи келих, — вино для нашої гості. Богар казав, що ти запитувала про вино зі Старої Вежі. От — перший келих, і ми зазвичай пропонуємо його гостеві села аби він… чи вона… випили за наше щастя.

Лада здивовано глянула на Паву. Та дивилася на келих, не піднімаючи очей. Чого б це раптом Богарова наречена вирішила виявити таку гостинність? Вона обернулася до тітки в пошуках підтримки, але та мовчки дивилася на неї, немов чекаючи на її відповість. Лада не могла зрозуміти виразу її очей — чи то заохочення, чи то застереження… Але застереження від чого? Це ж просто вино, та і не ввічливо відмовляти, коли тобі пропонує господар свята. Вона взяла келих, не знаючи, що сказати.

— Дякую і ее-егм… бажаю вам великого подружнього щастя.

Лада ковтнула вина, і світ вже вдруге за вечір полетів шкереберть, повернувши їй майже забуте…духмяні пахощі полонини літнього полудня… терпкий тривожний запах осіннього лісу… божевільний аромат весняного саду — яблуні, груші, вишні…

Я часто запитувала себе: що відчувають "божі обранці"? Про що мріють, чого бояться? Чому моя мати почала пиячити, а мій товариш Лукаш зрештою підсів на "янгольський пилок"? Час від часу в нашому тісному театральному світі лунали страшні новини — такий-то соліст стрибнув з вікна, інший — потрапив в п’яну бійку, де йому розтрощили голову… Це що — доля, прокляття для обраних?

Не знаю, яка природа цього явища, але навколо таких "зірок" завжди вирують пристрасті. Можна шкірою відчути напругу, якою оточені ці люди. Навколо них піниться енергія, переливається через край, запалюючи інших. Може, призначення цих людей — акумулювати енергію, а потім випромінювати її перед глядачами, послідовниками, учнями? Так чи інак, іноді ці живі блискавки влучають самі в себе…

А може їм просто тяжко бути такими особливими? Хоча, як на мене, тяжко відрізнятися від загалу в гіршу сторону, тоді як бути особливим, себто талановитішим, кращим, вищим… Хіба це так обтяжливо? Це мусить приносити насолоду — хоча б насолоду від влади над іншими. Та, схоже, "обранцям" потрібно постійно доводити, що вони мають право на цю владу. Справді, якби це було не так, я могла б отримати бажане після кількох лише вдалих виступів. Певно, деякі просто не витримують цієї гонитви за славою…

Однак, мені здається, мусить бути ще якась причина. Я ще не можу її сформулювати, однак, складається відчуття, що "обранці" самі прагнуть смерті… Життя втомлює їх більше за інших, ставить до них набагато більше вимог. А ще… може, все це вкладається в закони жанру. Якщо життя — гра, то головні герої мусять зійти зі сцени драматично, у світлі рампи, під грім овацій…

Втім, мене це не лякає. Якщо так чи інак ми мусимо згоріти — то чи не краще вибухнути феєрверком аніж тліти, захлинаючись димом?

Лада отямилась від крику. Несамовитого крику нажаханої дитини. Все навколо стихло — музика, танці, розмови… Лада, як і всі навколо, роззирнулася в пошуках джерела цього страшного зойку. Це була дівчинка років семи, яка перелякано роздивлялася щось в темряві за мостом. Дівчинка сиділа коло старости, і Лада зробила простий висновок, що це його молодша дочка, про яку йшлося напередодні. Про це свідчило й те, що Пава, яка ще досі стояла поряд, зблідла і кинулась до дитини. Дівчинка вже не кричала, але й досі налякано дивилась в темряву. Староста Кушнір і Пава намагались заспокоїти малу, але та лише тихенько скиглила, визираючи з-за їхніх плечей.

Всі обернулись до мосту, очікуючи побачити, що ж так налякало малу. З темряви виступила людська фігура, поволі перетнула міст, і Лада мимохіть затамувала подих, розглядаючи прибульця.

Це був високий чоловік з чорним, посрібленим сивиною волоссям та тонкими рисами блідого обличчя. Він був зодягнений в довгий оксамитовий плащ, з-під якого визирав чорний сюртук та біла манишка, зовсім вже недоречними тут виглядали його чоботи, настільки добре начищені, що в них віддзеркалювалися спалахи багаття. Коли незнайомець підійшов ближче, Лада розгледіла його обличчя. І зрозуміла, що ж так налякало дочку старости. У світлі вогню його лице здавалося висіченим з білого мармуру, непорушне як маска. Втім, понад усе вражали його очі — глибокі, яскраві, з уважним поглядом душогуба.

Незнайомець підійшов до товариства, ввічливо привітався до старости, кивнув Паві і Богару і рушив в обхід столу, де для нього відразу ж звільнили місце. Тобто, практично всю лаву.

— Оце і є пан Смерч, — мовила до Лади тітка, — бачиш тепер, в чому річ?

— Угу, — сказала Лада, — Вражає.

Вона відставила павин келих, роздумуючи. Хороше вино, що не кажи. Тепер усередині в неї — немов маленьке багаття, гарячі іскри якого швидко розбіглися венами… Все здавалося трохи інакшим, простішим і доступнішим… Навіть цей моторошний пан Смерч не викликав в неї такого шоку, як, очевидно, в усіх решта. Насправді, він викликав у неї якусь хворобливу допитливість, хоч заговорити до нього першою вона б не наважилась.

Тим часом, товариство трохи оклигало від шоку. До їхніх послуг було удосталь вина та горілки, щоб дати раду навіть панові Смерчу. Скоро свято набрало майже попередніх обертів… Музики знов заграли польку і танцюристи випорснули на майданчик.

Невдовзі староста, який все таки почував себе трохи нервово в компанії неочікуваного гостя, піднявся на поміст і, коли музики дограли своє, звернувся до присутніх.

— Ну що, гарні музики в долині? — гукнув він в натовп.

— Еге! — прозвучала неструнка відповідь.

— Але в нас є ще кращі! — проголосив пан Кушнір, — Богар, іди-но сюди, покажи гостям, як грають в Ясеніві!

Схоже, Богар не чекав такого підступу від майбутнього тестя. Він спробував відкараскатись від його пропозиції, але тут вже гості почали волати, вимагаючи розваги. Богар ніяково роззирнувся, але все ж таки піднявся на імпровізовану сцену. Зітхнувши, взяв до рук сопілку, яку йому простягнув один з музик. Всі затамували подих, і в тиші здійнялася легка мелодія, настільки пронизливо-гарна, що на очі мимохіть нагорталися сльози. Ладі ця мелодія здалася знайомою, і справді, вона була одною з тих, які так просто не забуваються… Неочікувано навіть для себе вона почала тихенько підспівувати Богару.

Коли цей імпровізований дует стих, ще кілька секунд панувала тиша. Потім враз тиша поступилася місцем оплескам, вигукам "молодець!", "холєра!" і "давай ще!". Богар усміхнувся трохи впевненіше і помахав Ладі рукою.

— Поважні гості! — гукнув він, — Сьогодні на нашому святі Лада, небога тітки Кори. Вона співає в театрі в самому Стригороді! Це її чарівний голос допоміг мені подарувати вам мою улюблену пісню. Лада, може заспіваєш для нас?

Лада в паніці роззирнулась. Так, точно, тепер всі дивилися на неї, горлаючи "на сцену!", "пісню!", "давай театру!". Я ж чесно намагалася уникнути цього, дорікнула вона горішнім силам, навіщо ж знову? Втім, якщо вона не хотіла розчарувати ясенівців, які тільки потроху почали ставитися до неї приязніше… Якщо вона не хотіла розчарувати Богара… Ну, нічого не вдієш.

Лада піднялася на поміст, де її зустрів усміхнений Богар, оглянула аудиторію… Сотні дві, не менше, тих спраглих поглядів, без яких її існування було б простим, спокійним і таким беззмістовним… Лада глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. І раптом зрозуміла, що це їй зовсім не потрібно. Замість звичного страху, який обіймав її крижаними долонями кожного разу, коли вона дивилась в зал, вона відчула приємне тепло, яке ще досі іскрило в її крові — дорогоцінний подарунок вина зі Старої Вежі.

— Дякую, Богар! — мовила вона, гостро відчуваючи кожний порух власного голосу, — Та що там Стригород! Якби мій директор побував на цьому святі, він би з горя замкнув свій театр!

У відповідь пролунали різноманітні схвальні вигуки. Лада усміхнулась.

— На такому святі щасливий був би побувати кожен, — продовжила вона, — навіть той апетитний кабанчик, з яким ми близько познайомились цього вечора!

З— за столів почувся ситий регіт.

— Отож, хочу подарувати вам, славним музикам і танцюристам, пісню, яку міг би заспівати наш кабанчик… Оскільки він так припав нам до серця, що лишились лише кістки, я співатиму замість нього!

Музики швидко підхопили просту, жваву мелодію, і от уже при підтримці "джаз-банди" над Ясенівом понеслося:

Пісня отримала всенародне визнання. Аплодували ледве що не стоячки, дехто намагався відразу ж відтворити пісню на свій манер, впроваджуючи її в життя — десятки рук потягнулися до пляшок та кухлів.

Лада спостерігала за всім цим, почуваючись, як ніколи раніше… Навіть Богар дивився на неї і лише на неї… Її серце співало, з неї просто вихлюпувалася енергія, яка прагла втілення… Ще, ще, втнути щось таке, щоб вони ніколи не забули Ладу зі Стригорода! Азарт затьмарив їй очі… Вона озирнула аудиторію, і погляд її спинився на чорному гостеві — пан Смерч сидів осторонь від веселої пиятики, мов крук серед галасливих горобців. З його непорушного обличчя не можна було вгадати, чи тішить його забава, чи лише наганяє нудьгу… І Лада наважилась.

— Шановні ясенівці! Я маю для вас ще одну пісню. Нею я хочу віддячити нашому почесному гостю зі Старої Вежі, котрий пригостив нас таким чудовим вином!

Галас вмить вщух. Всі озирнулася на пана Смерча — сторожко, трохи налякано. Ця співачка сама не знає, що робить. Ану як пісня йому не сподобається? Лада шкірою відчувала їхні сумніви — нині всі її почуття були гострі мов лезо… А ще вона відчувала, що страхи ясенівців її зовсім не обходять. Вона хоче заспівати для пана Смерча, і вона зробить це. Якраз на пам’ять їй прийшла доречна пісня, котру вона чула… може навіть і тут, але давно, ще в дитинстві…

Це був, певне, один з найкращих її виступів. Її голос лунав сьогодні як ніколи дзвінко, його підхоплювали гірські схили, розносячи в вечірньому повітрі, мов вітер — дим вогнища… гості слухали, затамувавши подих. Навіть на обличчі пана Смерча повільно проступив вираз помірного зацікавлення. Коли Лада доспівала, оплесків не було — всі чекали на реакцію пана Смерча… Адже ясенівці інтуїтивно відчували, що тема пісні десь, якось, близька йому.

І от, він підвівся. Його кроки чітко карбувалися у всезагальній мовчанці, яку порушувало лише тихе потріскування вогню. Ось він піднявся на поміст. Пронизливо подивився на Ладу, взяв її руку і… поцілував. "Прекрасне виконання", — мовив він лунким баритоном, м’якому тембру якого позаздрив би будь-який оперний співак.

І тоді нарешті аудиторія вибухнула оплесками.

Решта свята минула для Лади у якомусь кольоровому мороці. Здається, вона танцювала… З Богаром, з іншими, ще щось співала, пила вино, знов танцювала… Потім, неочікувано, як це завжди трапляється в горах, почав накрапати дощ. Всі — хто ще міг — кинулись шукати притулку під дахом або хоч би під деревами.

Коли світ для Лади знов розвиднівся, вона усвідомила, що стоїть за шинком, притулившись до стіни і… і цілується з Богаром. Оце ще… Вона цього не планувала! Але, здається, було вже пізно змінювати плани… Гарячий смерч всередині неї поволі розжимав кільця, готуючись вибухнути сонячними феєрверками… Лада відчувала, що в неї немає жодного бажання щось міняти.

— Ти, знаєш, Соломоне, що таке трансцендентне зло? — поволі промовив пан Боро.

Пан Крокус нерозуміюче вп’явся очима в товариша. Яке ще вдідька зло?

— Так-так, саме трансцендентне, одвічне і прозоре, настільки прозоре, що ми не бачимо його навіть коли стикаємося віч-на-віч… — пан Боро зосереджено зазирнув в келих, де танули, розчиняючись, прозорі шматочки криги.

— Я щось не розумію, Стефе. Ти щойно обіцяв розказати про практичне застосування твоєї теорії…

— Ти не розумієш… — кивнув пан Боро, — От у цьому і сіль. Є такі речі, як ми не здатні зрозуміти, і саме це робить їх такими привабливими… Я якраз збирався розказати тобі про це. Якось я і один мій колега з Йоркського університету досліджували співвідношення свободи і злочинності в одній з в’язниць Північного округу. Там відбувала ув’язнення одна молода жінка, звинувачена у вбивстві. Вона, здається, отруїла свого нареченого, і навіть не заперечувала цього на суді. Він зраджував їй, і вона покарала його на свій манер… Лише, коли вона говорила про це на слуханні справи, півзали ридали ридма. І що ж? Її виправдали, хоч свідчень проти неї набралося б на кільканадцять вбивць. А потім, найсмішніше, вона вийшла з в’язниці, і, не минуло і тижня, як вона отруїла ще й свою суперницю.

— І що? — затамувавши подих, перепитав пан Соломон.

— А нічого. Її затримали, але, хоч вона і зізналась у всьому, її не стратили, а призначили лише кілька років ув’язнення. Кажуть, суддя був небайдужим до неї, а один з присяжних усі роки ув’язнення писав їй листи…

Пан Крокус завмер, тяжко дихаючи. Він був тим присяжним. Вона, нині його дружина, була тоді на лаві підсудних… Втім, він був певен, що вона безвинна… хоч і не до кінця. Але відтоді він любив її — несамовито, безтямно…

— Ти, ти давно знав про це? — судомно видихнув пан Крокус.

— Про що, Соломоне? Як я казав, я дізнався про це кілька років тому з архівів в’язниці Північного округу. Мій колега опублікував статтю по тих матеріалах, і вона стала поворотною в його науковій кар’єрі…

Північного округу? Пан Крокус лише зараз усвідомив, що йшлося про інше місце. Його дружина відбувала покарання у в’язниці Кілкхан, що на заході країни. Отож, Боро говорив про іншу жінку! Він тяжко зітхнув, спрагло прикладаючись до келиха.

— То що ти казав про оте твоє трансцендентне зло?

— А! Я говорив про принадність зла, в руслі моєї теорії. Більше-ніж-життя… І знаєш, чому? Зло — це єдине, що надає життю сенс.

— Як це? — пан Крокус знайшов в собі сили здивуватися, — Ти хочеш сказати, нам було би нудно без бандитів, ворюг та убивць?

— Та ні! Є зло, яке йде від слабкості — нице зло, підступне і потворне. А є трансцендентне зло, архетипічне, старе як світ… таке, що йде від сили. Сили природи, якщо хочеш, незборної сили хаосу — втілення стихії та катастроф. Таке зло — поза межами людських законів. І люди визнають це, іноді навіть виправдовуючи його, як у випадку з тією жінкою… А щодо сенсу, який зло надає життю, тут я мушу тобі нагадати теорію спектаклю. Оскільки будь-який сюжет будується на конфлікті, на боротьбі, ми мусимо мати з ким боротися… Крім того, рівень могутності ворога визначає рівень самої боротьби. Немає лиходіїв, немає і героїв, Соломоне. Знищивши Зло, наша плебейська мораль знищить і нас самих…

— Стеф Боро — ти божевільний фашист! — роздратовано виснував Соломон Крокус.

— Дякую, колего, — усміхнувся філософ.

День пройшов непомітно, ховаючись за сірими лаштунками дощу, тонучи по пояс в бляклому тумані. Лише в плюскоті крапель по віконницям чути було його обережні кроки — день ішов, скрадаючись, прагнучи швидше дістатись вечора аби відбути його в теплій оселі коло вогнища.

Для Лади день минув швидко і беззмістовно — вона загоювала головну біль, роздивляючись з вікна мокрий Шлях і схили гір. І, звичайно ж, вона згадувала вчорашній вечір, але не так як раніше, нервово складаючи мозаїку подій в різних комбінаціях, але спокійно, зважено… Загалом, вона була задоволена. Гарне було свято. Вона ні про що не шкодувала, але й не сподівалась, що вчорашнє матиме якісь серйозні наслідки. Не варто чекати чогось такого від свята. На те воно і свято, щоб не мати нічого спільного з буденням…

Тож новина, яку за вечерею повідомила тітка Кора, приголомшила Ладу, змусивши її знову поставити під сумнів реальність подій. Виявляється, того дня Богар розірвав заручення з Павою. Безпідставно, нічого не пояснивши — принаймні, так казали в селі… Лада сиділа, ледве до крові прикусивши губу, не в силі повірити в те, що сталося.

— То що скажеш, Лада? — запитала тітка, значуще зазираючи їй в очі, — Чи до серця тобі ця звістка?

— Ні, — злякано відповіла Лада, — Я нічого такого не хотіла!

— Ну? — примруживши око, мовила Кора, — Таки геть не хтіла?

Вуйко Петрусь, який сидів коло вогню, озирнувся, криво всміхаючись.

— В селі говорять, не зі своєї волі Богар вчинив таку річ… — повідомив він, пихкаючи люлькою.

— А з чиєї? — підібравшись, запитала Лада.

Вуйко Петрусь знизав плечима.

— Відки мені знати? Лише щось не пам’ятаю я такого — щоби парубок зараз же після святкування розірвав заручення. Ні, такого в нас не буває…

Тітка кивнула, підтверджуючи його слова.

— Надто ж заручення з дочкою старости. Це йому так не минеться… Що той пришелепуватий Богар собі думав? Хіба йому й справді пороблено…

Лада роздратовано підвелася.

— Думайте собі, що хочете, — мовила вона, — Лише мене це ніяк не обходить. Я йду спати.

Петрусь і Кора провели її очима. Лада відчувала їхні прискіпливі погляди, піднімаючись сходами. Невже вони і справді думають, що Богар розірвав заручення через неї? Якої холери, вона цього не хотіла! А те що їй заманулося цілуватися з ним попід шинком, не значить абсолютно нічого!

Вона зі злістю хряпнула за собою дверима спальні і сіла на ліжко. Можна собі уявити, що тепер говорять в селі. Не минуло й тижня, відколи Лада приїхала до хутора, і от вона вже відьма, яка краде наречених в добропорядних ясенівців… Швидко ж вона впоралась! Ця історія видавалась настільки безглуздою, що зрештою, Лада розсміялась. Ну добре, вона поїде звідси, хай вони самі дають раду своїм любовним інтригам! Було б що втрачати!

Трохи заспокоївшись, Лада зігріла собі чаю і, сховавшись під теплою ковдрою від вологої прохолоди, яка прибилась до оселі, взяла до рук книжку. Якийсь час в будинку панувала тиша — стихли голоси Кори і Петруся, яким, слід сподіватися, і самим вже набридла тема заручин і чаклування. Лада вже почала позіхати, аж раптом з-за вікна почувся підозрілий шум, неначе щось — чи хтось — намагався видряпатися стіною. Ладі стрельнула химерна думка: невже нарешті з’являться "женихи", про яких їй так звабливо оповідала тітка Кора?

Її серце судомно підстрибнуло, але Лада звитяжно підійшла до вікна і відсмикнула гаптовану завіску. Вікно було відчинене, Лада мимохіть мусила відступити, і за мить з підвіконня до кімнати зістрибнув неочікуваний гість — красивий, як завше, з перлинками дощу на скронях та віхтями туману у чорних кучерях…

— Господи, Богар! — вигукнула Лада, — Якого дідька ти тут робиш? Я вже було подумала, що то женихи…

— То вважай, що я один з них! — проникливо мовив він, простягаючи Ладі оберемок квітів.

Лада приголомшено сіла на ліжко. Схоже, навіжений Богар сприйняв всерйоз її вчорашні залицяння… І що ж вона тепер мусить робити?

— Навіщо ти… навіщо ти зробив це? — кволо запитала вона.

Богар опустився на стілець поряд.

— Завдяки тобі я збагнув, що збирався зв’язати долю з чужою людиною, жінкою, яку зовсім не люблю, — мовив він спокійно, — Лише не думай, що я несповна розуму…

— А! Таке спадало мені на думку…

— Ні, слухай, я мушу тобі сказати, що сталося. Позавчора до старости приходила Крива Варга. Ну, ти, певно знаєш…

Лада кивнула, не зовсім розуміючи, до чого йдеться.

— Так от. Вона принесла ліки для Ялки, молодшої дочки старости, сказавши, що ліки слід вживати по краплі в день. Якщо ж спожити більше, то ліки перетворюються на отруту…

— Ну і до чого…

— До того, що вчора Пава взяла варжине зілля і влила тобі до вина — заледве не весь шкалик. Я не знав про це, мені розповіла Ялка. От тоді я і зрозумів, що не зможу жити з нею.

— Як це? — вражено запитала Лада, — Ти хочеш сказати, що Пава хотіла мене отруїти? Навіщо? І… я так сподіваюсь, їй це не вдалося?

Богар усміхнувся, від чого вся кімната, здавалося, зайнялася світанковим сяйвом.

— Звісно, не вдалося. Я не знаю чому, але може так статися, що Варга заздалегідь дала тобі протиотруту — знаєш, вона вміє передбачати такі речі. А от навіщо… Вона не могла не помітити, — він ніяково опустив очі, — моєї прихильності до тебе.

Попри всі свої переконання, що це її ніяк не обходить, Лада густо почервоніла, відчуваючи, що серце починає витанцьовувати польку. Вона подивилась на нього, і їй знов перехопило подих. Він був настільки довершено красивим, як… як самі гори, як пісня над стрімкими схилами, як вітер поміж високих ялиць…

— Я покажу тобі гори, — тихо промовив він, — Покажу тобі холодні озера, в яких тоне небо, покажу млисті видолинки, де зранку коні купаються в тумані… найвищі вершини і глибокі ущелини… поведу тебе на полонину, де квітне жовтоокий дурман, в зелений гай, де ходить Яфенник, засвічуючи на чагарях білі зорі… Ти підеш зі мною, Лада?

Богар дивився на неї несміливо, а в його очах збиралися густі сині сутінки; він був, прекрасним, неможливим втіленням цього чарівного краю… І він пропонував їй саме життя… Хіба можна було відмовитись?

Колись, роздумуючи над природою принадності образу окремого персонажа, я вивела цікавий рецепт. Певно, нічого нового, але для мене це було відкриттям. Рецепт простий — персонаж мусить поєднувати в собі якщо не протилежності, то хоча би просто якості, які погано сполучаються. Так як, скажімо, прекрасна лиходійка, слабкий герой, мудрий дурисвіт і таке інше. Саме протилежності створюють відчуття… масштабу, чи що. Між протилежностями вміщається цілий світ, а іноді, лише одна людина, яка і є -всесвіт…

Такою була Аманта — і прекрасною лиходійкою, і розбещеною невинністю, і шляхетною ницістю… Звідки вона брала сили для всього цього водночас?

Як я з’ясувала згодом, така фігура мовлення називається оксиморон. З давніх часів люди користувалися нею аби позначити неймовірне, абсурдне, непояснюване і тому — принадне. Таке як божество. Як чари.

Втім, в той час всі мої роздуми були направлені на те, щоб висмикнути себе саму із твані посередності і нездарності. Тоді я ще сподівалась, що, застосувавши якусь послідовність дій, я зможу змінити себе… Яких лише поєднань я для себе не вигадувала… Я змінила зачіску, пофарбувала волосся, почала курити, розмовляти малоцензурною лексикою. І що ж? Єдиним моїм досягненням була роль закоханої амазонки — невротичної особи, яка гасає за головним героєм з мечем, вимагаючи взаємності. Від цієї ролі я не могла відкараскатись більше як рік, бо ж роль таки справді мала успіх. Роль, але не я. Колеги вже було почали збиткуватись з моєї "характерності" — тобто, навіть якщо я з’являлась на сцені в якійсь іншій ролі, в моєму виконанні все одно проступали інтонації біснуватої амазонки… Довелось мені кинути курити і взяти довгу відпустку. Роль виявилась сильнішою за мене.

Чому так? Певно, мені справді бракувало якогось справжнього, властивого саме мені, внутрішнього протиріччя, і я просто взяла цю роль всередину, одягла, як руку в рукавичку. І порожня рукавичка набула форми — лише чужої, вигаданої форми…

Отож, внутрішнє протиріччя — це дар, талант чи якась природна схильність? Чи можна любити і ненавидіти водночас? Певно, так. Як я любила і ненавиділа Аманту. Іноді мені навіть здається, що ненависть сильніша за любов, більш потужна, більш енергоємна. Любити когось, значить, бути його слугою, ненавидіти — бути рабом. Любов змінює, а ненависть — знищує. Так, я давно вже не люблю Януша, але, згадуючи про нього, бажаю йому смерті… Втім, я приховую це своє бажання, усвідомлюючи, що воно принижує мене. Знов. Клятий Януш. Це теж — оксиморон?

Він виконав свою обіцянку. Наступного ранку, щойно розвиднилось, Богар повів Ладу верткою стежкою в гори. Він вибрав дорогу, яка, хоч і вела мандрівника вверх, не втомлювала, відкриваючи з кожним своїм поворотом нові принадні краєвиди. Вздовж стежки росла ожина та малина; Богар збирав для неї великі стиглі ягоди, які сочились солодким соком і пахли сонцем… Лада брала губами ягоди з його долоней, відчуваючи зрадливу дрож його пальців, а він усміхався ніяково, мовби показував їй власну оселю і чекав на її суворе судження…

Невдовзі вони вийшли до водоспаду, дзвінкі струмені якого викарбували в скелі неглибокий басейн. Над водоспадом схилились ялиці, відокремлюючи маленьку галявинку коло водоспаду від всього решта світу. Вони присіли на м’який мох, в якому ховалися дрібні білі зірочки; сам час, здається, спинився тут аби посидіти коло водоспаду, слухаючи його примарний голос та споглядаючи веселкові спалахи світла на дрібних бризках.

— Ми звемо цей водоспад "Янголів спів", — задумливо проказав Богар, — кажуть, той, хто скупається в його чистій воді, отримає силу одного разу змінити навіть незвротнє…

— Незвичайне повір’я, — здивувалась Лада, — Переважно говорять про виповнення бажань чи повернення молодості. Але чому раптом "змінити незворотнє"?

— Колись, кажуть, тут жив пустельник, мудрий чоловік, до якого здалеку приходили за порадами. Одного разу до нього прийшла жінка, син якої загинув на війні, і запитала, чи не можна повернути її сина до життя. Пустельник сказав, коли цей водоспад потече в інші сторону, тоді лише її син відживе… Жінка так і залишилась коло водоспаду, чекаючи, доки він поверне свою течію. Зрештою, вона стала стара, і прийшов її час вмирати. І от, коли вона востаннє глянула на світ, їй привиділося, що коло водоспаду спинився білий янгол. Він почав співати, і його спів повернув-таки течію в інший бік.

— І що, її син віджив?

— Не знаю… але вона померла щасливою.

Якусь мить вони мовчали, слухаючи дзюркіт води, почуваючись відокремленими від дійсності бризками, спалахами, тінями…

— То що? — нарешті мовив Богар, скидаючи свитку, — Я все ж таки ризикну перевірити чарівну силу водоспаду… Нехай там що, але ця холодна вода може повернути, якщо не колишнє, то смак до теперішнього… Ти як?

— Та я… не брала нічого з собою… — раптом зніяковіла Лада.

Богар весело розсміявся.

— Тут немає нікого, крім нас і старих легенд! Ходи сюди!

Він підхопив її на руки і поніс до водоспаду. Лада борсалась, але він легко утримував її в руках, схоже, справді маючи намір жбурнути її у воду одягненою.

— Та, відпусти, ірод! — сміючись, вимагала Лада.

— Ну, тоді давай сама!

— Та добре вже, відпусти!

Зіскочивши на землю, вона швидко скинула одяг і стрибнула в крижану ванну. Богар заскочив у воду за нею. За якусь мить лише вони обоє вистрибнули назовні, відсапуючись.

— Ох, хай йому гикнеться, твоєму пустельнику! — простогнала Лада, тремтячи від холоду.

Богар миттю прийшов їй на допомогу, розтираючи її спину і плечі сухою свиткою. Скоро її шкіра палала, але він не спинявся, тож Лада здивовано розвернулася і глянула йому в очі. Вона не помилилась… В його очах нині палав божевільний вогник, і хоч він швидко опустив погляд, Лада відчула, як колишній холод поступається місцем жагучій спеці…

Це було просто як сон, і невідворотно як новий день… Треба ж! Іще кілька днів тому, вона вважала, що її життя не має жодного сенсу, і ось тепер раптом в неї було щось більше, ніж саме життя — пристрасть і ніжність, і "янголів спів", і зорі на зеленому килимі, і високі гори в ореолі сонячних спалахів, і небо, гаптоване візерунками похилених віт… Весь світ у її долонях…

Диктофон, клацнувши, вимкнувся. Пан Крокус механічно перевернув касету, хоч ця розмова давно вже перестала бути запланованим інтерв’ю… Це більше нагадувало біганину по лабіринту в пошуках виходу — ось-ось, здавалося, оглядач "Контроверсій" зрозуміє, що до чого, але ні — його співрозмовник ухилявся, не визнаючи своєї причетності до особистих таємниць Соломона Крокуса. А може він і насправді нічого не знає? Хоч це і занадто для простого збігу. Ні, слід продовжувати… Треба з’ясувати, що тут діється. Пан Крокус змучено приклав до чола хустинку, скоса поглядаючи, як Стеф Боро наливає собі содової з порцелянової вази.

— Отож, зло, ти кажеш… — задумливо протягнув пан Соломон, — Гаразд, я ще можу зрозуміти твоє твердження про спектакль і боротьбу. Але, традиційно, вистава закінчується перемогою іншої сторони. Чому ж тоді у Зла в усі часи знаходяться послідовники?

Пан Боро вражено хитнув головою.

— А от і рак на горі свиснув… Справді, знаходяться. Тут діє механізм, описаний мною у другому розділі монографії. Признайся, ти ж її все-таки не читав, га, Соломоне? Ви, журналюги, лише робите вигляд, що знаєте, про що мова… Ну гаразд. Я назвав цей механізм принципом відображення.

— Дзеркального відображення? — єхидно уточнив Соломон Крокус.

— Дзеркального, — погодився пан Боро, — Цей мотив можна знайти навіть у фольклорі. Чому дзеркала не відображують всіляку нечисть? Га? Тому що тоді їм би довелось відображувати відображення!

Пан Соломон відкинувся в кріслі. Необережно, слід сказати, бо від цього крісло заледве не в’їхало в камін.

— Так значить, відображення відображення… Ну, і де тут сенс?

— Може, під канапою? — усміхнувшись, припустив Стеф Боро, — Я говорив про те, що нечисть — себто, персоніфіковане зло — це відображення від самого початку. Відображення чого? Нас самих. Дзеркальне відображення, з точністю до навпаки. Згадай, в міфологіях різних народів близнюки вважалися витвором зла…

— Але чекай, все таки близнюки принаймні виглядають однаково, а нечисть, вона, бува, з копитами, рогами, ну і таке подібне…

— З рогами бувають хіба чоловіки легковажних жінок! — доброзичливо розсміявся Стеф Боро, від чого Соломона Крокуса знову пересмикнуло, — Не в тому справа, хто як виглядає! Таке відображення є "продовженням" наших бажань і вчинків, проекцією в іншу реальність, де вони можуть дістати абсолютне втілення… Приміром, ти кохаєш жінку, але разом з тим, ти боїшся її втратити, і тому прагнеш отримати над нею владу… Все це природно. Але твоє "відображення" вивертає твої бажання, і ось за склом, твій "лихий близнюк" вбиває твою жінку, тому що саме такий вчинок був би виявом твоєї абсолютної влади над нею… Бачиш логіку?

Пан Соломон завмер, прикусивши губу… Коли він дізнався, що його Нелла зраджує йому, він був у нестямі, він кричав на неї, він погрожував її вбити… Невже Боро знає про це? Як вдідька він може знати!

— Так от, — продовжував Стеф Боро, немов не помічаючи душевних мук співрозмовника, — Принцип відображення полягає в тому, що, зустрічаючи справжнього лиходія, ми розуміємо що він — наше відображення, втілення наших потаємних, глибоких бажань. Ми впізнаємо себе в ньому… І це часом є невідпорним. Закохуючись у злочинців, ми віддаємо данину своїм власним репресованим прагненням, які ми не насмілюємося здійснити.

Пан Крокус підняв нестямний погляд на співрозмовника. Невже цей зарозумілий філософ, цей клятий тріпач, береться судити його, Соломона Крокуса? Хто, вдідька, дав йому таке право?!

День збіг, як дим за водою, і другий, і третій… Лада не рахувала дні. Вона жила в своєму райдужному запамороченні; слова, погляди ясенівців не зачіпали її, обминаючи, як легкий порух вітру. Їй було байдуже, який вирок вони винесли, що говорять про неї і яку саме кару кличуть на її голову. Втім, як з’ясувалося, вона випустила з уваги найцікавіше. Її виправдали…

Якось ввечері Лада намагалася дати раду своєму щойновимитому волоссю — за час, який вона гостювала в Ясеніві, волосся встигло вирости і тепер падало на очі неслухняною гривкою. Зачіска не бажала триматися купи, і Лада почала дратуватися, аж тут її увагу привернули голоси в тітчиній вітальні. Якась жінка говорила з тіткою Корою, швидко, з притиском, немов просячи і вимагаючи водночас. Лада прислухалась. Голос знайомий, але хто…?

— Лада! — гукнула раптом тітка, — Ходи-но сюди. Тебе хоче видіти пані Кушнір.

Лада завмерла з піднесеним гребінцем. Пані Кушнір — мати Пави… Якась тінь майнула перед її очима — тінь докору сумління, певно. Втім, лише тінь. Пава сама зробила свій вибір. Але чого може хотіти від неї дружина старости?

Вона повагом зійшла сходами, намагаючись, немов перед виходом на сцену, скласти на обличчі вираз суворої незворушності. Якщо доведеться витримати ще одну розмову про павине розбите серце…

— Лада… — тихо промовила пані Кушнір, — я знаю, ми завинили перед тобою. Але я мушу просити тебе…

Сувора незворушність вмить злетіла з її обличчя дрібними цурками. Нічого не розуміючи, Лада приголомшено переводила погляд з Кори на дружину старости і назад. Впіймавши її погляд, тітка усміхнулась кутиками вуст. Вони що, глузують з неї?

— Наша дочка заслабла… — тим часом продовжувала пані Кушнір, — Уже другий тиждень не встає з ліжка. Ми не знаємо, що з нею… ми пробували знайти Криву Варгу, але дорога до неї закрита для нас — наша сім’я завинила перед нею…

— Але чому? — і далі нічого не розуміла Лада.

Пані Кушнір підняла на неї тяжкий погляд.

— Ти знаєш. Наша дочка Пава намагалась використати її ліки на зле… Крива Варга такого не пробачає.

— І тепер Пава хвора, і ви хочете, щоб я…

— Ні, не Пава — Ялка. Ялка ще дитина, і вона ніколи не бажала тобі зла, тож я сподівалась, ти поможеш їй.

— Та що ж я можу зробити, пані Кушнір? — здивувалась Лада, — Я ж не лікар!

Дружина старости продовжувала тиснути її своїм незворушним поглядом.

— Нам не потрібен лікар. Потрібна Крива Варга. Але її немає, а ти — її наступниця. Всі так говорять.

— Говорять, кажете? То й що? Крива Варга нічого мені не розповідала, нічому мене не вчила, так що байдуже, що говорять! Перепрошую, та навряд чи я зможу чимось допомогти.

— Зможеш! — суворо промовила пані Кушнір, — Вчити — не обов’язково. Вона обрала тебе — і цього досить.

Тітка Кора тихенько кахикнула.

— Знаєш, Ладо, ти сходи до Ялки. Подивись лише — може втямиш, що з малою. Ану як ти знаєш таку хворобу? Хіба там, у твоєму Стригороді, люди не слабують?

Лада з сумнівом зиркнула на тітку.

— Не знаю, яка з цього користь…

Пані Кушнір, зрозумівши, що досягла-таки свого, швидко підхопила Ладу під руку і потягла за собою.

— Допоможи їй, і ми тебе не забудемо, — гарячково бурмотіла вона, — допоможи їй лише…

Вони швидко дісталися оселі старости — пані Кушнір тягла Ладу за собою, ледве не біжачи. Лада не пручалася, але й не поспішала. Вона не мала ніякого бажання іти — від неї чекали допомоги, але що вона може зробити?

В будинку старости було напівтемно, задушливо, відразу відчувалося, що в хаті — хворий. Всі говорили пошепки, намагались ходити навшпиньки, обмінювались тоскними поглядами… Ось і староста Кушнір — якийсь смутний і втрачений, навіть його розкішні вуса зробились бляклими, а погляд — непевним; схоже було, що, в борні з горем він вже переміг кілька кухлів міцного. Пані Кушнір зиркнула на нього із раптовою злістю, але промовчала. А от і Пава. Бліда і змарніла, вона швидко відвернулася, зустрівшись з нею поглядом. Лада з подивом зрозуміла, що Пава… боїться її! Вона приголомшено хитнула головою, піднімаючись з пані Кушнір до кімнати хворої. Втім, Лада мусила зізнатись, що така реакція її дещо потішила. Боїться… Гм. Добре, що не кидається душити… Але все ж таки, чому?

Маленька дівчинка лежала в ліжку. А здавалося, в ліжку — стара жінка, змучена, немічна… Лада здригнулась, побачивши її худе обличчя, розлініяне темними тінями. Ця дівчинка лише тиждень тому була на святі, бавилась з іншими дітьми. Вона виглядала тоді цілком здоровою, повною сил і втіхи. І тепер от — страшний, безбарвний напівмрець…

Лада прикусила губу, сідаючи коло ліжка хворої. Що ж сталося з нею? Яка страшна хвороба могла перетворити веселу здорову дитину на — таке? Пані Кушнір з болем в погляді подивилась на Ялку, поправила ковдру, тяжко зітхнула і вийшла з кімнати.

Лада роззирнулася. Що їй робити тепер? Вона поклала руку на холодне чоло дитини, торкнулася губ… Ледь-ледь дихає…

— Ялка! — тихо покликала Лада, — Ялка, прокинься… будь-ласка…

Її голос зрадливо захрип. Ялка тривожно поворушилась, озираючи кімнату безтямним поглядом. Ладі раптом стало страшно. Вона підійшла до прочиненого вікна, сподіваючись принаймні на ковток свіжого повітря… і відсахнулася. Вікно ялчиної кімнати виходило просто на цвинтар. Вперше, коли вона потрапила на ясенівський цвинтар, їй не було страшно. Але тепер… Світло місяця витинало з темряви сірі хрести і клало на землю довгі тіні… між могилами поволі ворушився важкий чорний туман…

І тоді їй здалося, що вона зрозуміла.

Вона швидко збігла сходами. На неї чекали — староста і його дружина сиділи в різних кутках кімнати, невідривно дивлячись на сходи. Коли Лада вбігла до вітальні, вона обоє різко підхопилися — її обличчя, певно, виглядало не надто доброзичливо.

— Швидше! Перенесіть її до іншої кімнати! Як… Як ви могли залишити її в кімнаті з вікнами на цвинтар, коли там, там…

І вона вибігла з хати. Якраз вчасно, щоби побачити темну тінь, яка поволі віддалялася Шляхом.

— Зачекайте! — покликала вона, — Пан Смерч!

Він повільно обернувся, і вітер підхопив поділ плаща, метнувши його вверх, мов велике чорне крило.

— Я чекав на тебе. Довго чекав. Ну що ж…

Що таке страх? Кожного разу, виходячи на сцену, я переживала маленьку смерть… Але чому? Я ще ніколи не чула, щоб глядачі, розгнівані поганою грою, роздерли актора на шматки. Отож, безпосередньої небезпеки наче немає. Якось я ледве не втопилася, але, перебуваючи навіть на волосинці від смерті, я боялася менше, ніж на сцені. Може, я просто не встигла усвідомити, що відбувається. А може… Може, є щось, чого ми боїмось більше від смерті?

Отож, є щось, більше від життя, що ми боїмося втратити? Однак, такого просто не може бути — немає нічого, більшого від життя — як не може бути нічого більшого за всесвіт. Наше життя є єдиною реальністю, яку ми знаємо. Тож, все, що ми вважаємо ціннішим за життя, — ілюзії. А втім, ілюзії — це теж не дріб’язок…

Я так і не навчилася витягати слона з капелюха, але дехто може похизуватися ще й не такими фокусами. Аманта казала, що треба брехати завжди, навіть якщо немає такої потреби. Тоді, створивши навколо себе димову завісу з брехні та вигадок, можна стати непередбачуваним — а отже, джерелом постійного інтересу навколишніх. Деякі мої знайомі артистки свято тримаються цієї заповіді, щотижня тікаючи з англійськими князями. Особливі оригіналки тікають з румунськими графами. Втім, тікають вони недалеко. Мабуть, до першого-ліпшого готелю… Це все на користь, казала Аманта, — слід підігрівати інтерес публіки. Хай думають, що хоч хтось живе, як у казці, хоч насправді казка починається і закінчується в холодній гримерці…

Ілюзії… Це — наша професія, і наше прокляття. Ми створюємо їх самі, але часом вони виявляються сильнішими. Ми боїмося втратити їх — понад усе… Аманта вважала себе геніальною співачкою, та ще й фатальною жінкою до того ж. А одного разу котрийсь з її фаворитів назвав її рудою шкапою… Що тоді було! Вона заледве з вікна не стрибнула. Втім, не думаю, щоб вона на таке спромоглася. Але відтоді Аманта поступово почала втрачати позиції. Лише раптова хвороба і смерть врятували її від тривалої потворної агонії.

В мене вже практично немає ілюзій. Отож, немає чого втрачати, немає чого боятись… Втім, я і далі здригаюсь від жаху, виходячи на сцену — певно, за старою звичкою. Хто цей глядач, який лякає мене до нестями? Що він таке? Суддя? Бог? Ніщо?

Вони якийсь час ішли поряд — повільно, задумливо, мов за труною. Він мовчав. Шлях простягався перед ними нескінченним мостом, який вів на інший берег дійсності, і Лада відчувала, як в неї щемить серце. Від страху? Від очікування, мабуть, дива?

— Як ти вважаєш, — нарешті мовив він, — чому живі так бояться мертвих?

Лада здригнулась, мовби від доторку холодного вітру. Вона чекала на подібне запитання, однак, її вразило, як він сказав це — байдуже, і разом з тим зневажливо, як міг би говорити вельможний патрицій про ниций плебс…

— Ксенофобія? — стенула плечима Лада.

Пан Смерч зітхнув.

— Атож. Не просто бояться, але гребують. Ось що мене найбільше дратує. Люблять і тішать свої теплі багнисті тіла, але бояться тіней, і шепоту, і нічної прохолоди… І завжди така неадекватна, бурхлива реакція! Кричать, втрачають свідомість, жахіття всіляке вигадують…

— Вигадують? Невже безпідставно?

— Ну… майже. Найбільше мене вражає, що цей страх виховується, втовкмачується разом з молоком матері. А потім ще дивуються, чого це в дітей така нетривка психіка. Побільше б їм казочок про мерців розповідали, довгими темними вечорами! Шкода мені їх — але що поробиш… Страх — добрий харч.

Лада ледве не заточилася від несподіванки. Пан Смерч підтримав її за лікоть, насмішкувато вигнувши брову.

— От, приміром, Ялка, — продовжив він, — Ти бачила, до чого вони її довели? Дитина й так сіпалась від кожного поруху вітру, а вони ще й поселили її в кімнаті з вікнами на цвинтар. А знаєш для чого? Аби вона швидше спати йшла — їй обіцяли, що, як вона не спатиме, за нею прийде… різна погань.

— Але невже один лише страх довів її до такого стану?

Пан Смерч кивнув.

— Я казав, що то — добрий харч. Це наче як поранити людину і кинути її в воду, де шугають баракуди. Примари, створені хворою людською уявою, часом вправляються незгірш за справжню нечисть…

— А що, може є і справжня?

— Ха! Нечисть… — гмукнув пан Смерч, — Є тіні, є спогади… Є, зрештою, такі непересічні особи, як Васлав Боро. От уже й не знаю, що він таке…

Він замовк на якусь хвилину, усміхаючись. Лада відчула його посмішку, радше ніж побачила. На той час вечір вже склепив повіки, обійнявши світ теплим мороком; вона усвідомила, що вони вже вийшли за межі Ясеніва… Блимали кілька далеких вогників, але скоро зникли й вони. Їх обступили величезні смереки, крізь віти яких продиралися ламані місячні промені. Над дорогою здіймалися пахощі трав і грибів; їхні кроки тихою мелодією лягали на гармонійне тло зітхання вітру у верхів’ях, далеке мукання корів, бентежний спів цвіркунів… Ладі відчувала спокій і якийсь смуток, але не страх. Це, подумала вона, було би зараз трохи недоречним.

— То хто ж він? — не витримала Лада, — Я говорила з ним, хоч, кажуть, він помер вже деякий час тому.

— А… Я гадаю, що Васлав — трохи несповна розуму.

— Як це? То помер він чи ні?

Пан Смерч тихо розсміявся.

— І чому раптом така зосередженість на дрібницях? Помер він чи ні? Думаю, Васлав сам цього не знає. Тобто, він просто не зрозумів, що з ним сталося. Отакий роззява.

— Он як! А що, якби зрозумів?

— То не вештався б ночами, певно. Адже це не личить, гм, небіжчику.

— Таке враження, що ви жартуєте… — розгублено мовила Лада, — Чули би вас ясенівці! Якщо вони бояться ще когось окрім мерців, то, певно, вас.

— А чого — окрім? — примружившись, запитав пан Смерч.

Лада рвучко зітхнула, глянувши на нього.

— Бо ви… вештаєтесь ночами, а це не личить небіжчикам.

Пан Смерч розреготався у повний голос.

— Е! Чули б тебе в Ясеніві! А втім, ти і так користуєшся там певним, гм, авторитетом. З мерцями спілкуєшся, розбиваєш серця, лікуєш хворих… І як воно тобі? Прийшлося до смаку?

— Я… не знаю, — зітхнула Лада, — Таке відчуття, що це — лише сон. А може, і дійсно…?

— Може? Дійсно? Не переймайся, тут немає великої різниці… А ось, здається, і оселя твої тітки…

Лада роззирнулась і справді побачила, що вони зупинились неподалік від кориної хати. Як вони тут опинились, було для неї таємницею — одною з багатьох. Втім, на відміну від інших, ця загадка іще мала шанс дістати логічне пояснення — вони могли, скажімо, обійти Ясенів навколо. А от високу іронічну таємницю, що стояла поряд, їй, швидше за все, ніколи не вдасться розгадати…

— Ну що ж, дякую за бесіду, — сказав пан Смерч, — Не часто мені перепадає поговорити з кимось, щоби при цьому співбесідник не затинався від жаху — це так дратує! Ну, бувай!

— Добраніч, — тихо відповіла Лада.

Він легко вклонився і рушив у зворотному напрямку, за мить розчинившись у густому мороці.

Соломон Крокус ще ніколи не відчував себе настільки безпорадно. Над ним, абсолютно очевидно, знущалися, але він не міг нічого вдіяти. Він не міг піти, нічого не з’ясувавши, щоби потім мучити себе здогадками, але й не міг більше терпіти це блукання навпомацки. Його вели, мов сліпця, до якоїсь невідомої мети. Залишалося лише облишити борсання і просто йти за поводирем…

— Я вже натер на язиці мозоль, — поскаржився Стеф Боро, позіхнувши, — Може вже, нарешті, і ти, Соломоне, скажеш щось розумне? Я б із задоволенням послухав про твій досвід. Чи зустрічалися тобі люди, які викликали в тебе бажання йти за ними, розділити з ними їхню gloria mundi?

Пан Крокус сторожко глипнув на господаря. Стеф Боро дивився на нього якось розсіяно, примружившись, мовби намагаючись розгледіти його лице крізь густий туман. Із здивуванням Соломон Крокус зрозумів, що Боро, схоже, зрештою спожив достатньо віскі для задоволення своїх високих духовних потреб. Втім, розслаблятись було би передчасно — пан Крокус знав це з власного досвіду.

— А чого ж, зустрічалися, — поволі проказав він, — Лише не завжди такі люди викликали в мене беззастережний пієтет. Радше, я б сказав, вони викликають в мене бажання виміряти їхню владу і — вилучити їх зі свого життя або… зробити своїми.

Пан Боро, хай би там скільки скотчу він не спожив, не міг пропустити таке твердження повз вух. Він нахилився вперед, поклавши долоні на коліна; його уважний погляд зупинився на губах співбесідника.

— Своїми — в якому сенсі?

— Не знаю, може я обрав невідповідне слово. Я мав на увазі — більш за все я хотів би привласнити, отримати повну владу…

— Он як, — протягнув Стеф Боро, — А далі що?

— Далі? Ні, я думаю, цього досить. Так, більше ніж досить. Насправді, я не певен, що це можливо.

Пан Боро криво всміхнувся, зручно відкидаючись на м’яку спинку крісла. Втім, його прискіпливий погляд далі продовжував сканувати співбесідника. Пан Соломон не був певен, який саме вираз мав цей погляд, але він точно знав, що цей вираз йому не до вподоби.

— Цікаво, — нарешті проказав Стеф Боро, мовби до самого себе, — Таке прагнення можна назвати вандалізмом… Бажання самоствердитись за рахунок чогось більш значимого. Комплекс Герострата. Ну що ж, це природно.

— Вандалізм? — вибухнув пан Крокус, — Стеф Боро, не змушуй мене шкодувати про мою відвертість! Хіба не ти сам говорив, що володіння артефактом наближає до його символьного значення?

Стеф Боро раптом розсміявся.

— Ну? А хіба я казав, що люди — це теж артефакти? Хоч, у якомусь сенсі ти, звичайно, маєш рацію. Саме так входять в історію різні покидьки на зразок Джона Бута та Марка Чапмена. Що ж… Я навіть вдячний тобі. Я часом думав над тим, що для декого "зваба збільшенням значимості" є нестерпною… З причини гострого усвідомлення власної незначущості. Ти підтвердив мою гіпотезу. Значить, бажання, як ти говориш, отримати повну владу… Прагнення компенсації… А от окошитися це може на першому, хто потрапить під гарячу руку. Навіть якщо це випадковий зустрічний в барі…

Невже він знає навіть про це? В той вечір, коли Соломон Крокус дізнався про зраду своєї жінки, він і справді побив якогось покидька, який перетнув йому дорогу… Він навіть не пам’ятав його лице, зате дуже добре пам’ятав безумство, яке охопило його тоді — ледве що не якась берсерківська нестяма… Здається, той чоловік отримав тяжкі травми, але панові Крокусу пощастило — ніхто не встиг його розгледіти, тож йому не висунули звинувачення. І він до сьогодні сподівався, що ніхто не знає про той прикрий випадок. Виходить, даремно сподівався? Пан Крокус нажахано глянув на Стефа Боро. Якщо він знає про це, то, може, він знає і про… про все решта?

Наступного вечора Лада знов відвідала Ялку. Дівчинка почала вже потроху приходити до тями, хоч і далі виглядала ледь-ледь живою. Порадившись з тіткою, Лада приготувала заспокійливий відвар з трав і принесла його хворій. Батьки Ялки зустріли її як уособлення останньої надії, і Лада не наважилась сказати їм про причину хвороби дівчинки. Нехай потім…

Сидячи коло ліжка хворої, Лада перегортала в пам’яті вчорашню прогулянку з паном Смерчем. Хто ж він такий? І чому вона не може не думати про нього?

— Ладо… — раптом тихо промовила дівчинка, — А правда, що ви можете говорити з небіжчиками?

Вона, здригнувшись, глянула на Ялку — дівчинка дивилася тьмяно і не по-дитячому серйозно. Лада зітхнула, мимохіть глянувши у вікно. На цей раз за легкою мереживною завіскою не було моторошних краєвидів — лише мерехтлива доріжка струмка серед похилених яблунь. З-за рогу будинку визирав ґанок сільського шинку, звідки чути було голоси і сміх місцевих гультіпак.

— Кажуть, — відповіла Лада.

— А може, ви могли б поговорити з моєю бабунею? — попросила Ялка, — Я так сумую за нею… Будь-ласка…

Ялка підвелася з подушки, зазираючи Ладі в очі.

— Вона лише зимою померла. Чому так мусить бути? Он бабця Левка Бондара ще жива, хоч і старша за мою бабуню. Хіба це чесно? — Ялка схлипнула, — А я хотіла подарувати їй рукавички… І не встигла.

— Ялка, я… Це вони зі мною говорять, коли хочуть, а не я — з ними.

— Я вас дуже прошу… — схлипнула дівчинка, — Будь-ласка. Мама каже, що бабуня все чує, що до неї говорять. Я пробувала. Тільки вона не відповідає. Вона мабуть, не хоче говорити зі мною, бо я не слухала її…

Під сумним довірливим поглядом дівчинки Лада відчула себе трохи ніяково. Що вона може відповісти? Що тіні та спогади харчуються страхами і сподіваннями живих…? Чи може, сказати, що їм взагалі байдуже? Хіба вона знає достатньо, щоб відповісти?

— Не думаю, Ялка. Твоя бабуня тебе дуже любить, тільки… Мертві не надто люблять розмовляти з живими.

— Не люблять — чому?

— Мені здається, там де вони зараз, немає потреби в словах, — задумливо мовила Лада.

Ялка глипнула на Ладу, вочевидь не зрозумівши її.

— Я заспіваю тобі пісню. Її співала моя мати, коли сумувала; в ній йдеться якраз про це. Я любила її, сподіваюсь, тобі теж сподобається…

Лада глянула на Ялку — та спала, заколисана її тихим співом. Що ж, так навіть і краще, швидше видужає. Зітхнувши, Лада підвелася і вийшла з оселі старости. Дорогою вона очікувала побачити Паву — вона вишивала у вітальні, коли Лада прийшла, однак зараз її робота лежала на підвіконні, а самої Пави не було видно. Лада зітхнула з полегшенням. Останнє, що вона воліла бачити, були павині зацьковані очі… Хоч вона і не відчувала за собою особливої провини, її неприємно вражала зміна, яка відбулася з ясенівською красунею. Лада просто не знала, як їй поводитись.

Слід було зазирнути до крамниці і придбати, на прохання тітки, хліба і цукру. Лада швидко перетнула Шлях і забігла до крамниці. Мар’яна Постав, та сама молода жінка, що колись не забажала продати Ладі цигарок, нині ввічливо вислухала її і подала все, що Лада попросила. Лада криво всміхнулась, відзначивши зміни, викликані її новим статусом. Хтозна, кому вона мусить завдячувати цим… Навряд чи самій собі.

Вийшовши з крамниці, Лада було зібралася йти до хати, однак в цю мить вона почула голос Пави і рефлекторно відступила у затінок. За хвилину вона вже пошкодувала про цей вчинок, бо тепер почувся голос Богара, який відповідав Паві. Лада не бажала слухати їхньої розмови, однак, вона не могла піти, не викривши того, що підслуховувала — нехай і мимохіть.

— …мені шкода, Пава, — розібрала вона слова Богара.

— Тобі шкода! — промовила Пава, підвищуючи голос, — А тобі не шкода мене, Богар? Не шкода нас?

— Пава, я прошу тебе…

— Не проси! Ти не маєш жодного права! — гірко і злісно проказала вона, — Ти сам знищив щастя, яке ми могли би мати… На що ти нас проміняв? На любов відьми?! Якими лихими чарами вона тебе приворожила, Богар?!

— Припини! — вигукнув Богар, — Досить! Я хотів тобі допомогти, але це вже занадто!

Лада зі свого затінку бачила, як він різко розвернувся, маючи намір іти геть. Пава вчепилася за його рукав.

— Богар, я благаю тебе! — гаряче зашепотіла вона, — Вибач, я не хотіла тебе образити! Я люблю тебе, Богар, прости мені!

Він зупинився і розвернувся до Пави. Довго дивився на неї мовчки, слухаючи її гарячкові зізнання. Лада прикусила губу. Що він зробить? Що скаже?

— Пава, — нарешті промовив він, — Колись я любив тебе, але те, що ти вчинила, знищило мою любов. Ми ніколи не будемо разом. Прошу, не говори більше про це.

Він акуратно відібрав в неї краєчок рукава і рушив геть.

— Богар! — розпачливо гукнула Пава навздогін, — Якщо ти підеш, я не зможу жити далі! Богар!

Він не обернувся. Лада бачила, як Пава безсило опустилася на ослінчик коло крамниці і, затуливши обличчя руками, гірко заридала. Дивлячись на її похилені плечі, які дрібно здригалися в розпачливій агонії, Лада сама ледве стримувала крик. Їй було страшно.

Мені не раз спадало на думку, що слід скласти якісь особливі закони для артистів. Щось на зразок заборони зловживання службовим становищем. Якщо всі владоможці мусять нести відповідальність за свої вчинки, то не слід обходити увагою артистів і ту владу, яку мають вони…

Якось після концерту я складала докупи квіти, якими вдячні глядачі засипали гримерку Аманти, і серед цієї скороминучої розкоші я натрапила на згорнутий вчетверо листок паперу. Там були вірші, присвячені Аманті, до того ж, абсолютно жахливі. Втім, попри недолугість стилю, почуття автора вражали своєю глибиною. Навіть, точніше, глибиною страждання… "якби моє серце бронею покрилось, навіки забувши до Вас почуття, тоді набагато би легше зробилось порожнє й ненависне часом життя…" Щось у тому дусі.

Я показала Аманті цей поетичний витвір, вона прочитала, а потім розреготалася. "Це ж Манюня, — повідомила вона, сміючись, — Якось у мене був поганий настрій, і я провела з ним вечір. Який кумедний хлопчисько!" Ну так от, наступного вечора Манюня, розчарований у житті і своєму кумирі, стрибнув з моста Леру, що пролягає якраз над нашим кварталом.

Відповідальність? Чи можна говорити про відповідальність творця ілюзій перед їх споживачем? Таких випадків, як з тим хлопцем, багато, хоч, на щастя, не всі вони закінчуються так трагічно. Хтось, надивившись фільмів чи вистав, навіки поселяє в своєму серці казкові ідеали, не лишаючи місця для справжніх людей. Хтось, заворожений принадними образами, наприклад, талановитих та безкарних злодіїв, намагається імітувати їхні пригоди, завершуючи свій шлях у в’язниці. Хтось сам поселяється у вигаданому прекрасному світі, кожен раз болюче розчаровуючись, коли життя демонструє йому своє істинне обличчя…

Не знаю. Напевне, неможливо вимагати від артистів відповідальності перед глядачем. Жоден артист, та навіть і режисер, не може контролювати наслідків своєї діяльності. А відповідальність без контролю — справа невдячна. Лише тоді, коли загинув Манюня, Аманта тиждень ходила сама не своя, пила, дратувалась і сварилась з усіма. Зате її гра на сцені стала ще більш переконливою. І ще більш небезпечною…

Вночі почалася гроза. За вікном палахкало так, ніби трощилося саме склепіння небес, розтинаючи мури світобудови сліпучими тріщинами. Лютий вітровій згинав дерева вдвоє, ламаючи гілки і видираючи коріння; дощ хльостав землю тугими батогами, і земля стогнала голосом старих дерев та рипінням хистких стін. Здавалося, ще кілька ударів, і будинок не витримає і розсиплеться, накривши мешканців тяжкою домовиною…

Лада не пішла до Богара, хоч їй шалено кортіло бути разом з ним в таку ніч. Втім, сцена коло шинка змусила її замислитись. Що вона тут робить? Навіщо вона взагалі приїхала в Ясенів? Вона була вдячна за ті хвилини щастя, котрі подарував їй Богар, але що буде далі? І хіба може бути щось далі?

Сон не йшов, і не дивина — буря за вікном сягнула апогею, і будинок здригався від потужних громових ударів. Де вже там спати при такому музичному супроводі… Втім, Лада поволі занурилась в якийсь тривожний транс на межі сну, де сон змішався з дійсністю, викликаючи з пам’яті слова і образи, дивно переплетені в мінливу пульсуючи сіть. Ось вона на сцені в образі нареченої Проклятого Лицаря, ось вдома, одна, після похорону її матері, ось — тут, на вершині гори, розглядає будівлі Ясеніва, їхніх мешканців, котрі нині туляться коло вогню або неспокійно мостяться під ковдрами, намагаючись заснути… вони не знають, але відчувають, що мусить статися щось, щось незворотне. Саме зараз, цієї ночі…

— Ладо, прокинься! — ввірвався до її сну бентежний голос, — Вставай! Ладо, трапилась біда! Прокинься!

Хтось різко шарпнув її за плече. Лада насилу випірнула із глевкого тривожного марева.

— Що таке, Коро? Що… Що сталося?

— Це Пава… Вона отруїлася.

— Що? — Лада підкинулась на ліжку, ошелешено дивлячись на тітку, — Як це?

— Вона випила все, що лишилось від зілля Кривої Варги. Все, що зосталося після того, як вона вилила його тобі в чарку. Але їй стало. Вона вмирає, Ладо…

Лада вражено хитнула головою.

— Це ж треба… Вчора я бачила, як вона сварилася з Богаром, говорила, що не житиме без нього. Виходить, не жартувала!

Тітка глянула на неї з разючою сумішшю насмішки і страху.

— Виходить… Але зваж — для тебе те зілля було безпечним, а для неї — смертельним трунком. Як гадаєш, чому?

— Богар каже, Варга заздалегідь дала мені протиотруту.

— А, отож протиотрута існує! Може, її ще можна врятувати…

— Але її може дати лише Крива Варга! — проголосила Лада, — Коро, я знаю, на що ви натякаєте, але я — не вона! Тут вже я не зможу допомогти!

Тітка встала і відійшла на кілька кроків, розглядаючи Ладу, мов картину в галереї. Хіба лише на картину не дивляться з таким моторошним, гострим жалем.

— Ладо… Не лише вона потребує допомоги. Ти — теж.

І раптом, з переконливою чіткістю Лада зрозуміла, що це — правда… П’єса, в якій наречена лицаря вбиває себе через те, що його звабила чаклунка… Вона завжди грала роль покинутої, а от тепер… Невже світ збожеволів? Невже вони помінялись ролями?

Якщо Пава помре, то тоді… Як буде жити вона сама? Вона відчула, як в очах збираються пекучі сльози безсилля.

— Я… Що я можу зробити, Коро? Я ж не Варга…

— Але ти можеш піти до неї, можеш знайти її помешкання навіть зараз. Вона вислухає тебе.

— Зараз? Але ж… — Лада кинула погляд в вікно, — Гроза…

— Гроза вже майже закінчилась. А в Пави немає багато часу. Може, вона протримається до ранку, може — ні. Але ти мусиш бодай спробувати.

Тяжко зітхнувши, Лада підвелася з ліжка.

— Допоможіть мені зібратись, Коро.

За кілька хвилин Лада вийшла у холодний дощ та шпаркий вітер. Гроза і справді вщухла, і дощ уже не затуляв усе навколо непроникною стіною, але ще й далі падав, крижаними пальцями забираючись під комір. Ладі було холодно і страшно, але вона йшла, зціпивши зуби, пообіцявши собі зробити все можливе, доки ще не пізно. Нехай вона зараз заблукає в лісі, впаде в рівчак і зламає ногу, але принаймні вона знатиме, що зробила все від неї залежне. І все ж, так не хотілося запізнитись! Так не хотілося цієї безглуздої смерті на власній совісті! Але що вона може зробити? Які в неї шанси знайти зараз в лісі те, що вона насилу знайшла навіть за доброї погоди?

Вона погано розуміла, куди вона йде, в якому напрямку. Було так темно, що вона ледве розрізняла дорогу, намагаючись все ж таки не завдати собі травм, котрі б зараз були абсолютно недоречними. Минуло скількись часу. Година? Дві? Лада, котра заледве йшла, тремтячи від холоду, вже й не пам’ятала, скільки часу блукає темними мокрими хащами, з кожним кроком грузнучи в глевкій землі. В якусь мить їй стало байдуже, знайде вона Варгу чи ні. Лада зупинилась, притулившись до могутнього стовбура старої ялиці. Ця ідея від самого початку була чистим божевіллям. Скоро доведеться рятувати її саму, і Пава помре, і тоді…

Раптом серед дерев сяйнув тьмяний вогник. Хоч це було неможливо, але вона нарешті знайшла оселю Кривої Варги.

Ще кілька кроків серед чагарів, що зловмисно хапалися за поділ її куртки, і ось вона вже перед дверима помешкання ясенівської відьми. Двері поволі прочинились.

— То ти прийшла? — підняла брови Варга, — Не чекала тебе о такій порі. Ну що ж, заходь…

Лада пройшла до вогню, хляпаючи мокрим взуттям. Варга насмішкувато спостерігала за нею, нічого не говорячи. Потім підвісила казанок над вогнем і за хвилину подала Ладі чашку з чимось гарячим і духмяним.

— Значить, Пава все ж таки наважилась… — промовила вона, коли Лада відпила кілька ковтків відвару.

— Ви знаєте? — вражено спитала Лада.

— Хе, тут нема що знати. Струмок біжить до річки, а сонечко — до нічки… Я знала? Так. Відтоді, коли ти прийшла сюди. Ти отримала, що воліла. То що ще? Що ти хочеш?

— Допоможіть Паві! Я ніколи не бажала їй смерті!

— А, — Крива Варга скептично хитнула головою, — Ти не бажала. Дуже добре. Але ти дістала своє — пошану людей і найкращого хлопця в селі. Що тобі ще? Справедливості? Чи не забагато для тебе одної?

— Але ви не можете так… І взагалі, якщо ви знали, як воно обернеться… Що ж, ви передбачали, що вона загине?

— Я? — усміхнулась відьма, — Певно що. Хтось мусив померти. Лише я не знала, хто з вас. Це залежало від того, чи наллє вона зілля в твою чарку, чи вважатиме тебе гідною смерті…

Лада заклякла, хапаючи ротом повітря.

— Як це? — нарешті спромоглася вона, — Що це було за зілля? Отрута?

— І так, і ні. Для тебе — свобода від страху, для неї — смерть. Це було твоє випробування. Ти мусила дати їй підставу бажати твоєї смерті, а отже — підставу вважати тебе кимось значимим, нестерпним, чия смерть могла б щось змінити. Тобі це вдалося, і винагородою тобі була свобода…

— А що… якби не вдалося?

— Що ж, тоді ти би поїхала звідси переможеною. І вже там, у місті, самотня і нещасна, ти б наклала на себе руки. Наскільки я розумію. На твоє щастя, сталося навпаки.

— І невже… невже не можна їй допомогти, Варго? Я зроблю все від мене залежне, я навіть згодна відмовитись від вашої винагороди…

— Он як? Але навіть якщо так, вже пізно. Я вже не зможу нічого змінити.

Лада затулила обличчя руками.

— Це жорстоко. Якби я лише знала…

— Тоді б ти — що? Сама попросила отрути? — Варга зітхнула, — Ну гаразд. Я сказала, що я не можу нічого змінити. Але це не значить, що це взагалі неможливо.

Лада підвела заплакані очі.

— Що я можу зробити?

— Ти? Ти — нічого. Єдиний, хто може допомогти Паві — господар Старої Вежі.

— Пан Смерч? Але скажіть мені, Варго, хто він?

— Ет… Я б сама воліла знати, — зітхнула відьма.

— Отож, ти бажаєш знати… — поволі промовив Стеф Боро, — Звідки мені відомо про твої особисті проблеми, так, Соломоне?

Соломон Крокус, який нарешті наважився поставити питання руба, похмуро подивився на пана Боро.

— Тож дозволь мені пояснити. Тут немає нічого складного. В газетах нещодавно йшлося про загибель молодого актора, Лукаша Пере. Твою дружину допитували в якості свідка — я мимохіть звернув увагу, помітивши знайоме прізвище. Вибач, якщо я випадково пригадав тобі ці неприємні події.

Оглядач "Контроверсій", примружився, розглядаючи філософа. Невже бреше? Але, чорт, так справді могло бути! Прочитав собі десь, і не втримався, щоб не згадати ці прикрі обставини при розмові… Стеф Боро завжди був без котроїсь там клепки. Що ж, може він і дійсно не мав на увазі нічого зайвого?

— Сподіваюсь, ти вибачиш мені мої необережні натяки. Я хотів би спокійно продовжити нашу бесіду — ми якраз підійшли до найцікавішого.

— Невже? — підняв брову пан Соломон, — І що ж це? Нові подробиці з особистого життя колишніх однокурсників?

— Даремно ти так, — сумно усміхнувся пан Боро, — А втім, ця твоя ремарка є досить симптоматичною… Ти ображений? А що б ти сказав, якби я запропонував тобі підійти і копнути мене під зад?

Соломон Крокус вражено вирячився на пана Боро. Ось воно яке, божевілля…

— Ні, я серйозно. Я мав на увазі, якби тут сидів не стільки я, скільки уособлення всього, що кривдило тебе у дитинстві і пригнічувало в зрілі роки? Тобі приємно було би помститися? Чи не так, Соломоне?

— Вважай, що так. Адже помста — насолода богів, чи не так, Стефе?

— Угу. Так от, я хотів наголосити на одній з латентних функцій пасіонарності — еволюція від страждання до катарсису… Будь-який герой-пасіонарій мусить пройти через випробування, через страждання, можливо навіть, через смерть — чи її подобу — і лише потім переродитися для здійснення свого епічного призначення. Я пишу про це в третій частині монографії…

— А, справді, там ще було про самовбивство богів. Я так і не збагнув це до кінця — боги вбивають себе, щоб перемогти смерть… чи вмирають для того, щоб перемогти себе?

— Ти ж бач, читав! Ох, ну і робота в тебе — читати всіляку каламуть. Не заздрю… Ну що ж, я, з твого дозволу, спробую розтлумачити на пальцях.

Соломон Крокус скептично усміхнувся, тепер уже з обережністю обпираючись на крісло. Крісло, на диво, підкорилося. Пан Крокус відчув себе гордим ковбоєм, який укоськав норовливого мустанга. Чи надовго?

— Отже, Соломоне… Уяви собі, що ти — бог. Знаю, складно. Ну добре, уяви собі, що ти — це ти. Сподіваюсь, це буде трохи простіше. Тим більше, що ти таки — не бог. Більше того, ти — особа, позбавлена будь-яких ознак божественності. Навіть не божий обранець. Так собі, філістер. Але ти знаєш, що існує щось більше за тебе. Вільне і владоможне. І — наче насмішка — воно живе поряд. Близько, можна доторкнутись рукою. Самим своїм існуванням воно принижує тебе… Воно має владу над тобою, а ти над ним — дзуськи. І ти шукаєш спосіб укоськати, привласнити це диво… І нарешті — ось воно. Твоє божество необережно продемонструвало тобі свою слабку сторону…

Слухаючи Стефа Боро, пан Соломон повільно виструнчився в своєму норовливому кріслі… Знов, він знов говорить про нього… Говорить, мовби цвяхи вбиває, точно, впевнено…

— Так от, ти береш ініціативу в свої руки. Ти розплановуєш все так, щоби твоє божество оступилося і, бах! — ти отримуєш владу над ним! І ось, після років страждань і принижень ти тримаєш все в своїх руках. Отримати владу над божеством… Чи не катарсис?

Опустивши очі на співрозмовника, Стеф Боро побачив, що той якось зіщулився, немов захищаючись від удару. Нарешті він випрямився і глянув в очі філософу. В його очах — лють затисненого в кут звіра…

— Ти… — хрипко промовив Соломон Крокус, — Ти даремно думаєш, що я так просто поступлюся цією владою Стефе. Ні, лише не тепер…

Над Ясенівом займався ранок. Крізь завіску, мов гаряче молоко, пролилося блякле вранішнє світло, хлюпнуло на ліжко, на бліде чоло хворої, на зашкарублі старечі руки, що лежали на її делікатних скронях… Пава дочекалася ранку і зустріла його ще живою. Завдяки Варзі, котра провела коло її ліжка залишок ночі, поячи її відваром, читаючи довгі примовляння, які ритмічно ділили сутінки на рядки і фрази.

Крива Варга зітхнула, поклавши на чоло хворій клапоть полотна, вимочений у відварі.

…Лада, змучена блуканням лісом, здається, задрімала під її хрипкий речитатив.

Їй ввижався тривожний сон. Вона йшла за труною, ледве переставляючи ноги по розмитій дорозі. В лице їй бив холодний вітер, дощ шмагав по плечах, але вона йшла, знаючи, що мусить, що не може зійти зі шляху. Вона не знала, хто в тій труні, вона вже й забула — надто довго йде вона цим скорботним шляхом… Йде, не вміючи прокинутись.

— Лада… — покликала Варга.

Вона насилу розплющила повіки. Варга дивилася на неї стомлено, виглядаючи тепер не просто старою — древньою…

— Лада, це все, що я можу зробити. Вона не помре — поки що. Але й не прокинеться. Її душа вже відлетіла… І я не маю влади її вернути. Якщо ти ще не передумала, зараз час іти до Смерча. Потім буде пізно.

Лада стиснула скроні пальцями. Світ гойдався, мов п’яний… Здається, вона захворіла. Певно, застудилася, блукаючи під дощем. Варга, зітхнувши, подала їй чашку з відваром.

— Випий, на тобі обличчя немає… — криво всміхнулась вона, — Пан Смерч, певно, вирішить, що ти — ще один занедбаний привид, і виставить тебе з хати.

Лада здивовано глянула на неї. Тепер, коли Варга усміхалася, здавалося, можна вгадати, якою вона була колись… Не красивою, але принадною і нестримною, як буремна ніч… Лада відвела очі. Слабкість поволі залишала її.

— Дякую, мені вже трохи краще. Я… так, я піду до нього. Лише я не знаю дороги.

— Звісно, — кивнула відьма, — Ніхто не знає.

Лада вийшла на двір. Там, на ґанку, притулившись до стіни, куняв староста Кушнір. Нещастя, що випали на долю його сім’ї, схоже, штовхнули його в обійми єдиної розради, котра чекала на нього на дні кухля з оковитою. Тепер старості було принаймні байдуже…

Осторонь, коло перелазу стояв Богар. Стояв, мов вартовий, похмуро розглядаючи млистий горизонт. Почувши її кроки, він різко обернувся. Лада побачила, що його губи судомно стиснені, а навколо очей — темні кола.

— Ну як? — гарячково запитав він, — Як вона?

— Погано, — мовила Лада, — Ще жива, але Варга не може розбудити її…

Лада підійшла до Богара і він рвучко обійняв її. Вона притулилася до його плеча, відчуваючи, що з очей нарешті покотилися сльози. Вона не спиняла їх — не мала сили.

— Богар, за що це все…? Ми ж не хотіли, правда?

— Я не знаю, Лада… Я відчуваю, що вартий кари. Але ж не такою ціною! Що каже Варга? Вона буде жити?

Лада витерла сльози.

— Варга більше нічого не може вдіяти. Є лише один шлях повернути її — просити господаря Старої Вежі. І… я піду до нього. Поки ще не пізно.

Богар судомно видихнув.

— Ні, Лада! Не йди! Ніхто не повертається з Вежі… Не йди, не залишай мене… зараз.

Вона вивільнилася з його рук.

— Не спиняй мене! Господи, якби ти знав, як я хочу лишитись з тобою! Але я не можу… дозволити їй померти.

— Лада, якщо вона помре… Я ніколи цього собі не пробачу. Але ж, значить, так судилося. Значить, не можна нічого змінити.

Лада кволо всміхнулась.

— Пам’ятаєш, я купалася в тому водоспаді. І тепер я маю владу змінити незворотне.

— Але ж то — лише легенда!

— Отож, є бодай одна добра прикмета. Краще ніж нічого. Прошу, не йди зі мною, бо тоді я взагалі не зможу піти… Бувай, Богар.

Вона розвернулась і швидко закрокувала Шляхом. Вона йшла, не обертаючись; її душили сльози, за якими ледь виднілася дорога. Вибравшись на невеличкий пагорок, вона кинула останній погляд на Ясенів. Над селом здіймався густий туман, і все ж, їй здалося, що вона розгледіла самотню фігуру коло будинку старости. Їй почулося навіть, що вітер підхопив знайому мелодію, доносячи до неї ледь-чутний відгомін.

…Моя любове, білий птах,

Моя ранкова зоре,

Не відлітай, в твоїх очах

Далекі сині гори…

Серце її судомно стислося, але вона змусила себе іти далі.

Лада йшла, і, на її подив, чим далі вона відходила від села, тим легше їй ставало. Здавалося, все, що відбулося з нею в Ясеніві, було давно — століття минули, змінилися покоління, і колишнє вкрилося мохом, мов старий надгробок… Це все було давно. І не з нею. Та, інша, була щасливою. Але ж її вже нема… отож, нема, про що шкодувати.

Лада піднялася на гору, звідки вона вперше побачила Стару Вежу. За час, що минув, Вежа не стала доступнішою — вона ї далі стояла на лисій вершині, відокремлена від світу карколомними бескидами. Лада приречено зітхнула і рушила в обхід, сподіваючись знайти стежку, яка привела б її нагору.

Проблукавши кілька годин по коліно в тумані, продираючись крізь колючі чагарі, Лада нарешті вийшла до підніжжя гори, на якій стояла Вежа. Лада роззирнулася. Гори дрімали, сповиті туманом; старі ялиці над її головою тихо чаклували, шепочучи якесь нескінченне замовляння. Пташки мовчали, лише іноді в повітрі здіймався несміливий наспів, відразу змовкаючи, мовби невидимий співець боявся порушити чари…

Стежки не було, але тепер, зблизька, скелі не виглядали такими неприступними. Можна було спробувати піднятись, спираючись на величезні уламки скель, тримаючись руками за чагарі…

Це було непросто, і, якби вона піднімалася за ясної погоди, Лада, певно, натерпілася б страху. Зараз же туман ховав від неї глибину урвищ, дозволяючи йти, не звертаючи увагу ні на що інше крім каміння під ногами і хиряві чагарі, які погано тримали її вагу, видираючись з коренем… Втім, їй, схоже, таки судилося подолати ці скелі. Невдовзі Лада стояла перед зруйнованими воротами Старої Вежі.

Колись тут, мабуть, була міцна фортеця, за стінами якої могли б ховатись від ворогів сотні зо дві людей. У самій вежі, досить просторій, щоб служити житлом, певно, жив шляхетний володар цієї землі… Може, а може й ні. Ладі спало на думку, що ця вежа завжди була такою — порослою мохом і плющем руїною, в якій жили лише легенди…

Втім, зараз тут жив таки хтось. Назустріч Ладі вибіг великий чорний пес, уважно оглянув її і тихо загарчав. Двері хисткого будиночка, який стояв під однією з кам’яних стін, прочинилися, і надвір вийшов похилений сивий чоловік. Він поклав долоню на маківку собаки, роззираючись.

— Хто? Хто тут? — втомлено проказав він.

Лада здригнулася. Старий дивився просто на неї, але, схоже, не бачив.

— Я до пана Смерча, — розгублено мовила вона, — Мене звати Лада, він певно, знає…

— Оно! — мугикнув він, — Відвідувачі… Відвідувачі в Старій Вежі. Це новина. Хороша новина, як ти думаєш, Кава?

Старий присів коло собаки, пестячи його чорну скуйовджену шерсть.

— Правильно, Кава, ми підемо до господаря, і нехай він вирішує, хороша це новина чи погана. Давно сюди люди не ходять, тіні ходять, певно, старенька, а люди не ходять…

Він піднявся аби закликати господаря; однак, в цьому вже не було потреби. Залізна брама відчинилася. На порозі стояв сам господар Вежі. Він похмуро глянув на Ладу, і вона мимохіть здригнулася під його пронизливим непривітним поглядом. Втім, побачивши її, пан Смерч усміхнувся.

— А, співачка зі Стригорода… Що ж, значить, сьогодні у Вежі буде вистава.

Кажуть, вистава мусить продовжуватися, хай би там що. Я не певна. Якщо вистава перетворюється на фарс, то краще б уже їй скінчитись. Втім, артисти, які поклали своє життя на творення вистави, часом просто не здатні зупинитись, вийти з гри і зняти маску… Вони продовжують грати навіть за кулісами, в гримерці, вдома, навіть на самотині. Гра стає свого роду нав’язливою ідеєю, і її жертва ніколи не знайде спокою, ніколи, навіть на смертному одрі…

Аманта вмирала, і вона знала це. Коли була у свідомості. Часом вона марила, але мені все тяжче було розрізнити її маячню і ті останні репліки, якими вона підсумовувала свою партію. В ті страшні хвилини усі її ролі — скільки вона їх мала за своє життя — зринули на поверхню, змішались, сплелися в якесь жаске зміїне кубло. Вона то сміялась, то скімлила, то намагалась щось співати, але тоді з губ її злітав лише хрипкий шепіт. "Де квіти? — звернулася вона до мене, — Де букет від губернатора? Я одягну бузкову сукню, чуєш? Негайно неси мені бузкову сукню!" Останнє, що я почула від неї, були слова з її зоряної арії: "…йду по блискавці кохання, йду по лезу сподівання, йду над прірвою ясною…" Потім вона впала на подушки, а я витерла кров з її губ… Я була з нею до останньої хвилини, але її не було зі мною. Вона була на сцені…

Так закінчилася її вистава. А що потім? Потім була порожнеча… Така порожнеча знайома кожному — відчуття втраченості, беззмістовності, яке часом приходить після гучного свята. А що, коли це свято було довжиною в життя?

Її швидко забули. Ще якийсь час в бульварних газетах з’являлися скорботні статейки з інтимними подробицями, а потім зникли і вони. Актор — це функція теперішнього, те що він створює — скороминуще, як саме життя. Йому не світить ні безсмертя, ні вічна пам’ять. Та кого це хвилює? Насолоджуйся, поки живий…

Втім, кінець її вистави став кінцем і моєї вистави теж. Я зрозуміла нарешті, що передусім я прагнула довести їй, що я теж здатна запалювати вогник в очах глядача. Не довела, не встигла. А потім нікому стало доводити… Хіба собі. Втім, моя одержимість грою ніколи не заходила так далеко, щоб виховати в собі глядача власного спектаклю… Я врятувала себе від долі Аманти, і бачить бог, як я про це шкодую!

Оселя господаря Старої Вежі була цариною тіней і відблисків. Анфілада кімнат, занурених в присмерк, де на тарелях, підтримуваних тонкими кованими опорами, квітли мерехтливі вогні, множачись у тьмяних дзеркалах, запнутих у кришталеві рами… Легкий подих вітру з високих вікон ворушив тяжкі завіси, пестив вогні, пускаючи стінами мереживні спалахи і стрімкі тіні. М’який килим, що встилав кам’яну підлогу, робив кроки нечутними, і випадковий гість мимохіть відчував себе лише ще однією тінню, яка заблукала в цьому сутінковому лабіринті…

Лада йшла за паном Смерчем, вражено роззираючись навколо. Розкішною і моторошною здавалася їй ця оселя, живучи тут, думала вона, можна втратити лік часу, забути весь навколишній світ, і навіть себе… Їй весь час марилося, що з-за оксамитних портьєр і камінних стулок, з-за стелажів з книгами та різьблених шаф визирають інші мешканці Вежі, примарні і полохливі… Обертаючись, вона, звісно, не бачила нікого, однак відчуття того, що за ними спостерігає хтось — чи щось, не зникало.

Нарешті пан Смерч зупинився в одній з напівтемних зал. Тут майже не було меблів, окрім двох м’яких крісел та кованого столика. Не було також і вікон, на стінах не було килимів чи гобеленів — лише холодний шорсткуватий камінь. Втім, тут був якийсь особливий затишок, створений, мабуть, теплим сяйвом вогню та відчуттям повної відокремленості від світу…

Господар запропонував Ладі сісти. Крісло виявилося настільки зручним, що мимоволі хотілося стулити повіки і відпочити, залишитись тут, можливо, надовго…

— Ну, і як тобі Стара Вежа? — поцікавився він.

— У мене склалося враження якогось… потойбічного розкошу, — тихо мовила Лада, — Трохи схоже на склеп котрогось із князів минувшини…

Пан Смерч гмукнув.

— Он як воно… Мушу тобі сказати, що ця оселя виглядає так, як її хочуть бачити. Тобі, значить, привидівся склеп. І як ми це будемо інтерпретувати?

— Напевно, буквально. Мене останнім часом просто переслідує тема смерті… не знаю навіть, до чого це.

Господар Вежі заусміхався.

— Тема переслідує? Ну то нічого, гірше було б, якби тебе переслідувала вона сама. Або він. Не знаю, чому в цій мові смерть — вона?

— Певно тому, що вона така ж нелогічна, як і, кажуть, жіноча поведінка.

— Ха! Своєрідне пояснення. Значить, кажеш, переслідує… Ну, тут немає нічого дивного. Знаєш, смерть любить артистів…

— Знаю, — сумно проказала Лада, — Лише чому?

— А тому, — повчально мовив пан Смерч, — що смерть теж — глядач.

Лада здивовано глянула на господаря Вежі. Він відсторонено усміхався, немовби згадуючи якийсь давній жарт.

— Я покажу тобі… пізніше. Але мені здається, ти мала якусь нагальну причину для візиту сюди. Я не вірю, що людина здатна видиратись по цих стрімчаках задля однієї лише світської бесіди.

— Так, звісно… — Лада глибоко вдихнула, збираючись з думками, — Крива Варга сказала, що у вас можна шукати порятунку однієї дівчини, яка вмирає. Вона сама вже нічим не може зарадити, і, каже, лише ви здатні їй допомогти…

Пан Смерч стенув плечима.

— Оце ще! Хорошу ж вона мені створює репутацію… Коли це я таким займався? Я ж не карета швидкої допомоги!

Лада розпачливо глянула на нього.

— Значить, ви не можете…?

— Я казав, що не можу? — роздратовано мовив він, — Ні, я казав, що я такого не роблю. Ох мені ця Варга!

Він тихо розсміявся.

— Ні, ну треба ж! Вона б ще відсилала сюди всіх хворих та немічних, як… як на дідьків курорт!

— Пан Смерч! — тихо проказала Лада, — Пава не хвора на застуду, вона таки вмирає! Раз і назавжди…

— Отаке горе… А хто вона тобі, ця Пава, що ти просиш за неї?

— Вона… — Лада замислилась. А й справді, хто вона їй? — Пава — це я сама, в якомусь сенсі. Вона вмирає через мене… Тому що я зайняла її місце.

— Таке весь час трапляється, і ніхто з того трагедії не робить, — Пан Смерч прискіпливо глянув на неї, — Що тобі Пава? Ти маєш Богара; ви будете щасливі без неї. Тебе ніхто не буде звинувачувати в її смерті. Вона сама, зрештою, так вирішила…

— Так… Тобто, ні. Ми ніколи не будемо щасливі. Любов не можна будувати на чужій могилі…

— Чого це не можна? Звідки така бридливість?

— Тому що не можна любити, несучи такий тягар на совісті…

— Ну, — Пан Смерч відкинувся в кріслі, — Ти не знаєш свого щастя — спільна провина так добре об’єднує серця…

— Або примушує зненавидіти один одного!

Господар Вежі тяжко зітхнув.

— Гаразд, не буду з тобою сперечатися. В усіх, зрештою, свої примхи. Що ж, раз вже вона така дорога тобі… Є спосіб повернути її, але боюсь, тобі він не підійде.

— Який же?

— Е-е, Лада, — повільно проказав він, — Розумієш, тут така річ… Варга правильно тобі сказала — повинен був померти хтось з вас двох…

Лада завмерла, збагнувши, що ця історія, ймовірно, має ще одне дно. Відправляючи її сюди, Варга, певно знала, щo він скаже…

— Але я не пропоную тобі такого радикального рішення. Тобі не обов’язково вмирати. Ти можеш просто залишитись тут. А Пава повернеться додому.

— Як це — залишитись тут? В якості кого?

— В якості моєї гості, звичайно.

Лада недовірливо глянула на нього.

— Навіщо… Навіщо це вам?

— А… Я обіцяв показати тобі дещо. Що ж, тепер це буде якраз доречно.

Він піднявся з крісла і рушив у інший куток кімнати, який майже губився у густому мороці між тарелями з вогнем. Він здійснив кілька непомітних маніпуляцій, і за хвилину навколо них виросли нові стіни — стіни з тонкого полотна. Білі примарні завіси оточили їх щільним колом, здіймаючись від підлоги до стелі.

— Що це? — вражено запитала Лада.

Пан Смерч задоволено усміхнувся.

— Це — мій театр.

Лада злякано роззирнулась навколо, лише тепер усвідомивши, що вона — сама, у повній владі господаря Вежі, і, якщо він захоче залишити її тут, йому навіть не потрібно буде просити її згоди… Втім, пан Смерч лише криво всміхнувся, глянувши на її стривожене обличчя.

— Зачекай трохи… Зараз сама побачиш.

Якийсь час нічого не відбувалося. Темрява навколо здавалося, трохи розсіялася, відступила перед світлом вогнів за завісою, які кидали на полотно рухливі тіні… Втім, здавалося, ці тіні — аж надто рухливі аби належати предметам. Лада здригнулася, зрозумівши, що тіні рухаються самі собою… Тепер вони почали набувати форми — перед їхніми очами вимальовувалися фігури людей… вони ходили, розмовляли, сміялися, сварилися, сходились для танку чи смертельного двобою… Тіні, силуети, обриси… Їх було безліч, та в цій рухливій масі якось можна було відокремити кожну тінь, розгледіти кожну сцену… Ось закохані присягаються один одному в вірності, ось діти грають в якусь невідому гру, ось старий дід б’є дрюком собаку… чоловік застромлює ножа в спину іншому, сім’я сідає до столу, молода жінка танцює запальний танок… Море тіней вирує, виплескує образи і постаті… Ось, здається, знайомий силует. Дівчина в довгій спідниці та вільній сорочці непорушно стоїть за полотном, приклавши долоні до білої завіси. Лада впізнає Паву і не може відвести погляду від її тіні…

— Це — вона? — тихо запитує Лада в господаря.

Він киває, з усмішкою розглядаючи беззвучну виставу.

— Звідси я можу побачити все… Навіть те, що вже минуло. Я ніколи не втомлююсь від цього спектаклю. Ти навіть можеш сказати, що я — ідеальний глядач.

Лада підняла на нього сполоханий погляд. Він повторював її думки, і знав про це.

— Глядач… — тихо мовила вона, — Глядач чи режисер?

— О, іноді відстань між протилежностями тонша за тінь… Я сказав, що не втомлююсь від цього спектаклю, але іноді… Іноді мені хочеться поділитись враженнями з кимось, розумієш, обговорити ті чи інші сцени, які мене зацікавили.

Він глянув на неї з прозорою посмішкою

— Я ще нікому такого не пропонував… Вирішуй!

На якусь мить Ладі здалося, що вона задихається, що їй бракує повітря… Залишитись тут назавжди? Поховати себе живцем? А що, як вона відмовиться? Тоді вона мусить повернутись в Ясенів ні з чим. Відвідати ще один похорон. А далі? Вона не зможе жити в Ясеніві з цим тавром на сумлінні, вона буде змушена повернутись у Стригород. А там — звична безрадісна рутина, нудотний вир, який засмокче її і знищить у своїй беззмістовній круговерті… Так, але залишитись тут? З господарем Старої Вежі? Стати згодом такою ж маною, котрою лякатимуть сільську малечу?

Тіні невтомно продовжували свій мовчазний танок, одвічну виставу життя і смерті… Вона ніколи не була хорошим глядачем, де вже там стати ідеальним? Втім, хорошого актора з неї теж не вийшло…

— То як? — звернувся до неї пан Смерч, — Ти вирішила?

Лада не могла вимовити ні слова. Тому вона просто кивнула.

Пан Крокус рвучко підвівся з крісла. Він ще точно не знав, що збирається робити, але лють його вихлюпувалась назовні, прагнучи знайти бодай якийсь вихід. Стеф Боро глянув на нього, як на скаженого пса — з жалістю, огидою і легким острахом.

— Сядь, Соломон Крокус! Сядь, де сидів, — мовив він суворо, з такою силою в голосі, що пан Крокус мимохіть підкорився.

Пан Боро тяжко зітхнув і налив собі ще віскі.

— Ну от, і лід закінчився… Нема правди в світі, — поскаржився він, — А тут ще ти, друже мій, вистрибуєш з мого франкфуртського крісла, як той… е-ее, невловимий месник. Мені, насправді, немає ніякого діла до твоїх проблем… ані до проблем твоєї чарівної дружини. Я хотів лише з’ясувати дещо. Сподівався, ти допоможеш мені…

— Чого ти хочеш від мене, паскуда? Грошей? Крові?

— От не треба так драматизувати, благаю тебе! — скривився пан Боро, — Мені потрібна інформація. Розумієш, мене зацікавили обставини загибелі Лукаша Пере. Я вирішив з’ясувати, як це все відбулося, зібрав деякі свідчення — неофіційними шляхами. В мене виникла гіпотеза, і я хочу перевірити її. І все. Після того, як ти скажеш мені, помилявся я чи ні, я обіцяю все забути. По-моєму, чесно. Ну що, згода?

Пан Крокус нічого не відповів, продовжуючи свердлити господаря лихим поглядом.

— Ну, оскільки заперечень не надійшло, будемо вважати, що ти згоден, — Пан Боро зручно вмостився в своєму кріслі, закинув ногу на ногу і з задоволенням відпив ковток скотчу, — Гаразд. Зараз я працюю над статтею, де хочу детально описати так званий синдром Чапмена. А, бачу, це ім’я тобі нічого не говорить. Сподіваюсь, ти знаєш, принаймні, хто такий Джон Леннон? Чув? Ну, добре. Так от, культового музиканта, кумира всієї планети було вбито. П’ять пострілів у спину. Дехто Марк Девід Чампен. Це все зрозуміло — які лише маніяки не зустрічаються в цьому чудовому світі… Чапмен, однак, зовсім не маніяк — він все тверезо зважив, добре підготувався, навіть лінію захисту на суді продумав… Цікаво, що він все життя був полум’яним прихильником "Бітлз". То якого ж біса він застрелив Леннона? Так ніхто і не зміг пояснити це адекватно… Я спробую — в руслі своєї концепції, звичайно. Втім, випадок з убивцею Леннона — це випадок маргінальний. Мені здається, мотивація, яка привела його до вбивства, властива багатьом, хоч далеко не кожен може втілити такі прагнення. От ти, скажімо.

Пан Крокус підвів похмурий погляд на Стефа Боро.

— Йдеться про відносини кумира і прихильника, коли останній настільки переймається своїм поклонінням, що починає ідентифікувати себе з кумиром. Тоді у схибленій свідомості прихильника відбувається зсув — він починає уявляти себе на місці кумира і прагне здійснювати владу, яку буцімто має… У твоєму випадку, кумиром, безперечно є твоя дружина-вбивця, котру ти боїшся і котрою захоплюєшся. Її ставлення до тебе, схоже, не є аж надто теплим — вона вийшла за тебе з міркувань безпеки і задля повернення собі доброго імені…

Пан Соломон сіпнувся, стрельнув лютим поглядом на господаря, але промовчав.

— Так от, така ситуація була для тебе нестерпною. Ти шукав шляху отримати владу над нею. І знайшов такий шлях… Ти дізнався, що твоя дружина зустрічається з цим молодим актором, Лукашем Пере. Деякий час ти спостерігаєш за розвитком подій за допомогою спеціально для цього найнятого приватного детектива. Потім, за його ж участю ти збираєш інформацію про цього самого Пере. Ти підкидаєш свідчення про його численні походеньки до апартаментів в готелі "У Фауста" так, щоб твоя дружина могла побачити їх і влаштувати акторові сцену. А що? Теж каламбур… І отже, в той сам час… Продовжувати, чи, може, ти сам розкажеш? Ні? Ну гаразд. Знаючи, що Лукаш вживає "янгольський пилок", ти додаєш до його порошку одну дуже цікаву речовину, швидше за все, аконітин, котрий у такій комбінації призводить до фатального серцевого нападу… Поки що правильно? Після пристрасного скандалу солодка пара укладає мирову, він просить її принести йому його "пилок" — для, гм… ну, не буду казати, сам знаєш. Нелла приносить те, що він просив, він використовує твою гримучу суміш. І — бац! Інфаркт. Але цікаво навіть не те. Цікаво, що вся ця сцена була записана на відео — і сварка, і те, як твоя дружина вручає суміш Лукашу… Поліція не має ніяких доказів її провини — на відміну від тебе… і ти, звичайно, зовсім не прагнеш приховати від неї це цінне свідчення. Поліція була б в захваті, особливо ж, враховуючи її кримінальне минуле… Ну як, близько?

— Звідки… — тільки й спромігся пан Соломон, — звідки ти, вдідька, знаєш…?

— А… Платити треба краще таким серйозним людям, як приватні детективи.

Пан Боро підвівся з крісла, підійшов до підвіконня, де лежала його люлька, тютюн і сірники.

— Отож, судячи з твоєї реакції, я таки мав рацію, — задоволено мовив він, розпалюючи люльку, — Але мені від тебе потрібне ще одне… Ось ми з тобою говорили про пасіонарність, про збільшення значимості до "понаджиття"… Я маю ще одне доповнення. Записуй! Такого більше нема ніде, буде тобі хіт для "Контроверсій"! Так от, харизматичність — це провокація… Як ти міг помітити, вся наша сьогоднішня розмова була змодельована навколо цієї ідеї. Чи був я достатньо провокаційним? Ну, зрештою, ти ледве не скрутив мені в’язи… так що, певно, був. Добре.

Пан Боро відвернувся до вікна, роздивляючись кавову гущу нічного мороку.

— Що ж, Соломоне, не буду тебе більше затримувати. Як я обіцяв, все залишиться між нами. Окрім, звичайно, деяких висновків, які я використаю для статті… Ну, бувай, друже мій.

Стеф Боро повернувся спиною до пана Крокуса, повідомляючи цим про завершення розмови. Соломон Крокус повільно підвівся з крісла. Голова йшла обертом… Все, що він вислухав від пана Боро… Правда, звичайно, хоч і з деякими неточностями. Але як він говорив з ним! Зневажливо, мов вельможний патрицій до ницого плебея… Як… як він сміє поводитись таким чином? З ним, з Соломоном Крокусом?

Його погляд впав на синю бляшанку, де Стеф Боро тримав лід до віскі. Коло бляшанки лежав ніж, котрим господар розбивав кригу… Що ж, мстиво подумав пан Крокус, зловживання алкогольними напоями ще нікому не йшло на користь…

Крива Варга прокинулась посеред буремної літньої ночі. Близькі удари грому і спалахи блискавки перетворювали її оселю на епіцентр страхітливої баталії; шалений вітер шмагав гілками дерев об вікно, мовби намагаючись розтрощити його, увірватись досередини… Втім, її розбудив не заглушливий гуркіт грому, не удари гілок об вікна — її розбудило страшне, але безсумнівне відчуття, що її сина, Стефа, більше немає серед живих…

Здається, все. Сьогодні — моя остання вистава. Не можна більше обманювати себе, продовжувати агонію… Треба якось завершити це безцільне блукання по битих дзеркалах, припинити закривавлювати сцену своїми слідами…

Досить, Аманта, я ніколи не стану такою, як ти.

Протяг в коридорах… Подерті, обважнілі від пилу куліси… Кучугури древньої бутафорії за сценою… Старі програмки з викресленими іменами… Храм мистецтва? Склеп мистецтва. Давній, забутий курган.

Більшу частину життя я провела в цьому склепі, і все, що відбувалось поза ним, мене не цікавило. Що, як я сьогодні вийду звідси і ніколи не повернусь? Що я буду робити там, у великому, прекрасному і порожньому світі? Я можу поїхати звідси, можу спробувати знайти собі місце, спробувати жити як всі. Я давно мріяла поїхати в гори, там я зможу забути… ненадовго. Але потім… Мені так чи так доведеться вирішувати, і я не певна що є сенс чекати. Чи зможу я жити в глядачевому залі, коли стільки років мріяла про сцену?

Чи зможу я прокинутись від тяжкого сну, який я створила сама, і який так довго обживала? Я побудувала собі страшний лабіринт, наповнений химерними віддзеркаленнями чужих успіхів і своїх безнадійних прагнень. Я все життя шукала вихід з цього лабіринту, але в нього немає виходу, тому що він і є — моє життя. Я змушена ходити колами, тікати від себе і повертатись до себе, блудним дитям і нещадним катом. Як мені це набридло…

Мені здається, люди перебільшують складність вибору між життям і смертю. Ніхто не давав нам право вибирати. Так, наче можна вибирати між днем і ніччю… Ми вигадуємо причини і аргументи, намагаючись покласти день і ніч на ваги, але приходить вечір, і все вирішується без нашої участі. Я теж колись думала, що можу зробити цей вибір. Справді так вважала, і навіть була прийняла якесь рішення. Нажаль, не пам’ятаю, яке саме…

Але байдуже. Надворі — вечір, і театр спалахує вогнями. Сліпучі промені рампи б’ють в очі, зал стихає в очікуванні чергового яскравого сну. Слід починати свою партію. Безліч раз я вимовляла ці слова на сцені. Чи вірила я в цей сон? Чи повірю я, коли він закінчиться?