Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

А коли приїхав біскуп з дороги, та вже вечеряти посідали з жінкою та й балакають. А коли вона говорить, то й усміхається щоразу, так він питається:

– Що з тобою? Та ніколи того не було, щоб ти так сміялася.

– Ой, я щось важливе знаю. А якби ти знав, то як би ти сміявся!

– Ну, то що такого? То скажи! Я не піду ніде трубити, як ти скажеш, буде тільки між нами.

– О! Та знаєш, до чого дійшла гостина, що справляв твій товариш? Та вже він дістав сто буків.

– Відкіля? Що ти говориш? Він такий старий чоловік з розумом і так дався ошукатися? Ой, коли його побачу, то буду сміятися!

А жінка каже:

– Ой, коли! Та завтра будем коло нього їхати! Ви ж мусите щодня бачитися.

А коли другого дня фурман запріг коні і сів біскуп до візка і рушили їхати, то біскупова жінка сказала:

– Дай слово, щоб дуже не сміявся з пана, бо буде скаржитись.

– Ну, ну, то вже моє діло!

От іде біскуп коло панського двору, а пан вибіг з кімнати страшно веселий, ніби нічого не знає.

– Здрастуй, товаришу!

Прибіг до візка і подав руку.

– Ой, товаришу, – відповідає біскуп. – Я чув, що з тобою було дуже зле, і тепер не подаю руки. То ти такий мудрий чоловік, в старих літах і дався старому дідові насміятися – дати сто буків.

А пан як те зачув, то наче йому дав хто в писок, і ні слова йому не відказав, тільки обернувся й пішов до кімнати. Тільки прийшов до кімнати, закликав свою жінку:

– Хто ж у нас був? Я і в листі просив не казати, щоб не сміялися з мене.

– Та я нічого не знаю, нікого тут не бачила, запитаю Настю, хіба від неї вийшло. Ану почекай, я її покличу.

Задзвонила дзвінком. Приходить Настя.

– Чи була у тебе Ярина від пані біскупової?

– Та була, прошу пані.

– А, то ти з нею говорила? Та то твоя річ була говорити про пана?

– Пані, я нічого такого на казала.

– Та бачиш, пан прийшов схвильований, як неживий.

– Ой, ой, прошу пані, що я наробила! Пані нічого не говорила, щоб я не казала нікому.

Тоді пан сказав:

– Буде вже того з вашої Насті! Ходи зі мною в кімнату. Добре, що я маю адресу того діда. Я дам йому, що він схоче, то він і біскупа вирихтує. Так завтра сідаю і їду в його село, де він мешкає, бо я інакше не вийшов би в світ, він вічно з мене сміється.

А на другий день по сніданню сказав запрягти коні й поїхав до села. А коли в’їхав у село, то запитав людей, де мешкає Жагалюк Василь.

А люди сказали:

– О, він заробив багато грошей у пана і тепер пішов до міста.

– То їдемо у місто! – сказав фурманові пан. А коли приїхали на ринок, то пан глянув, де ходить такий бідний чоловік, і побачив такого убогого, що був у нього на гостині.

– Чоловіче, може, ви знаєте, де тут живе Василь Жагалюк? – запитує пан.

– А, я іду з того шинку, де він сидить.

– Будьте такі добрі його покликати, я заплачу за клопіт.

А коли той чоловік пішов до Жагалюка, то пан подумав:

«Дав би йому хоч десять тисяч, аби тільки він з мене не сміявся». І так дивиться, а Жагалюк вже іде з тим чоловіком. Був трохи підхмелений і низько вклонився панові. Тоді пан забрав Жагалюка до готелю, посадив за стіл та й каже:

– Жагалюку! Я бачу, що ти маєш здібність, так якщо б ти мого товариша ксьондза обманув, бо він з мене сміється і хотів би, аби я й не жив. Подумай над тією справою, я дам тобі, чого схочеш.

– Добре, подумаю за чверть години.

А коли вже довечерювали, то Жагалюк сказав, що вже готовий.

– А скільки та справа має коштувати?

– Найменше чотири тисячі, – відповів Жагалюк.

– Згода!

Так пан витягнув чотири тисячі і вручив Жагалюкові.

– Так будьмо здорові! Я йду додому і сподіваюся, що скоро зробиш ту справу.

– А ви знаєте, де ксьондз мешкає?

– Три кілометри від мене.

От пан вже від’їхав, а Жагалюк пішов просто до станції, там купив собі білет до Відня на швидкий поїзд.

От приїхав до Відня, зайшов до багатої лавки, де найдорожчі речі продавалися для святкових убрань. А продавець побачив, що то якийсь жебрак, і витягає пару грошей, і дає, щоб той ішов собі. А жебрак каже, що не бере ніякої милостині, а прийшов купити на святого отця Миколая убрання. Відказує продавець, що він не може мати стільки грошей, а Жагалюк:

– То вас не обходить. Прошу мені показати вбрання на святого Миколая!

Сказав купець прикажчику принести найліпше вбрання, а також ключі і берло. Прикажчик несе.

– О, маєте, прошу!

– Що то має коштувати?

– Три тисячі п’ятсот. Є у вас стільки грошей?

– О-ого! Маю й більше. То ви міряєте мене по моєму лахміттю обдертому, та й думаєте, що в мене грошей вже немає.

А продавець каже:

– Не гнівайтесь!

– Прошу запакувати убрання, – сказав Василь Жагалюк, – але має бути комплект з берлом і ключима.

А коли вже продавець вручив йому в руки, то гроші вже були віддані, і витіг Жагалюк двадцять корон і дав ще й прикажчику.

– Ну, будьте здорові! Бо за півгодини від’їздить потяг.

Повернув він у своє село, пішов до багатого господаря купити собі новий міх з полотна.

Приніс додому, напакував у мішок вбрання Миколая. На другий день рано пішов у місто, купив собі годинник, хліба, ковбаси і все те до мішка запакував, та й на плечі, та й пішов до ксьондза. Був четвер. На другий день мала бути в церкві відправа за померлих.

Так він переночував у тім селі. Коли довідався, що буде відправа, то вже чекав коло церкви.

А коли люди вже посходилися і відкрили церкву, почали відправляти, то він також увійшов до церкви так, щоб люди не завважили, і заховався за сходи. А коли зачув, що вже по відправі і священник вийшов із церкви з людьми, подивився на годинник – шоста година вечора.

Так він тоді здобув хліб, ковбасу і їсть вечерю. Потому походив собі по церкві. Так діждав аж дванадцятої години. Знав, що біля церкви о дванадцятій годині ночі є вартівники – два чоловіки. Узяв сірку, засвітив світло в церкві так, що ясність страшна вдарила через вікна аж на двір, бо ніч була темна. А сам перебрався у вбрання Миколая, взяв берло і ключі в руки, а мішок сховав за вівтар і почав правити перед вівтарем. А коли ті вартівники побачили таке світло у церкві, почали бігти до тієї церкви. Прибігли до дверей і кажуть:

– О-о! То є ява. Щось з’явилося у нашій церкві.

І повклякали коло дверей і дивляться через дірку, хто там є в церкві. А коли побачили святого отця Миколая, почали просити, щоб здоров’я їм дарував і щастя. А коли Жагалюк побачив, що вже хтось є під дверима, то розгорнув книгу і пішов благословити. Так же вони настрашилися, але стояли далі, бо боялися. А коли Жагалюк прийшов до дверей, то сказав:

– Щасливі ви люди, коли ви мене побачили. Я зійшов сюди з неба на землю, і послано мене до вашого пастиря ксьондза. Він собі заслужив велику ласку, бо щиро на землі Богові служить. Підіть до нього і скажіть, щоб збирався і прийшов до мене, я йому маю щось сказати.

І так обернувся з книгою і пішов назад до вівтаря молитися. А вони скоро побігли і збудили біскупа.

– Отче духовний, скоро вбирайся і йди до церкви, побачиш явління – святого отця Миколая. Ми вже бачили, і він нас послав до тебе, бо ти собі заслужив велику ласку. А коли нам не віриш, то вийди надвір і подивись, як церква освічена і замкнена.

А коли біскуп вийшов на веранду і поглянув у той бік, де церква, то страшно здивувався. Сам собі не вірив, хоч був чоловік учений. І зараз повернувся до кімнати і почав молитися, та й думає: «Я чесно служу на землі, нікого не ошукав, може, й правда, що послав Бог Миколая по мене».

І збудив жінку:

– Уставай і молися, бо ми великої честі заслужили. А я іду, бо мене святий Миколай кличе, а наскільки, то й не знаю.

І взяв взуття, книгу в руки і пішов. А коли дійшов до брами церковної, то почав на колінах лізти аж під двері.

А «святий отець Миколай» і править коло вівтаря. А коли почув, що вже якась душа під дверима є, то пішов з книгою до дверей, до попа, підніс руки вгору і сказав:

– Щасливий ти на землі, але ще щасливіший ти на небі, бо Бог тебе полюбив і послав мене, щоб я тебе забрав із собою до раю. Ти все добре робив на землі, тільки єдине зле робив: не треба було тобі маєтки набувати, ні худоби, ні поля; пан Бог таких людей не визнає. Отже, ти один тільки гріх маєш, але все одно Бог тебе любить. Іди додому скоро, а завтра рано склич усіх бідних до себе і подаруй їм своє майно: худобу, маєтки, гроші, бо то все тобі не потрібне, бо в неділю рано я прийду назад з неба і заберу тебе до раю.

Так його поблагословив, і біскуп встав і пішов додому.

А коли озирнувся на церкву, то вже погашено було, і він сам переконався, що то є ява Божа.

Як прийшов до кімнати, то жінка вже не спала, вклякла біля образу й молилася.

– Ну, що чувати? – спитала. – То правда чи неправда?

– Ой, жінко, маєш гріх, молись, як я дістануся до раю, то буду просити Бога, хай тебе забере до раю. Ти знаєш, що я говорив із святим Миколаєм? Тільки страшно ганьбив мене, що ми набули маєтки, може, була б і ти пішла до раю, аби не ті маєтки.

І так не спали аж до ранку, тільки молилися обоє. А вранці зараз закликав тих вартівників, що йому дали знати про явління, щоб пішли в село (вони вже знали, де є бідні люди) і оголосили іти всім бідним до ксьондза, бо дістануть нагороди від нього.

А коли ці бідаки зайшли, то біскуп розказав своїм слугам (мав близько п’ятдесяти корів, ялівок, коней) кожному біднякові дати по штуці.

Так все роздав і собі не залишив жодної. Також поле підписав бідним. І так люди забрали все майно у нього. Служницям своїм посплачував і відпустив їх зі служби. А собі залишив на тиждень на життя, аби мав на обід і на вечерю. А на другий день сів коло столу і почав писати запрошення усім своїм знайомим ксьондзам і товаришам, аби вони приїздили в неділю до церкви, щоб побачили, як буде зноситись до раю.

А Жагалюк та й так собі живе у церкві. А коли люди довідались про таке чудо, то дали по селах знати. Так ще не було дня в неділю, а вже заїхало ціле село, що не було місця. В неділю о десятій годині так було набите село, що люди повилазили на дах, щоб побачити святого отця Миколая.

А коли вже прийшла одинадцята година, Жагалюк устав, убрався як святий отець і почав правити. Коли вже ксьондз прийшов з жінкою (ледве дихав), то вже і світло було засвічене, «Миколай» пішов до дверей і благословив:

– Сповнилося, як того хотіли! В Бога нічого нема такого, щоб усе взяти до раю. Відкривай двері і входь до середини, а жінці твоїй не вільно ані людям.

А коли «Миколай» побачив, що вже двері відчинені, а ксьондз стоїть на порозі, то махнув рукою, щоб підійшов до нього. То біскуп замість ногами, на колінах сунув аж під вівтар. А всі люди дивилися і хотіли бачити святого Миколая. А коли ксьондз приліз до «Миколая», то «Миколай» взяв його за руку і казав вставати. Коли він піднявся, то його запровадив за вівтар так, що ксьондз зі страху трясся.

А Жагалюк взяв той мішок і казав лізти. А коли біскуп вліз у мішок, то «Миколай» взяв шнурок і зав’язав гичку сильно і сказав ксьондзові:

– До раю подорож буде тяжка.

І потому взяв у праву руку за гичку міха, а в лівій ніс берло. І тягнув його через цілу церкву по підлозі. А коли витягнув його на вулицю, то вже була тяжка дорога, бо каміння відбивалось на ксьондзових ребрах. Але ксьондз мовчав, не обзивався. А тисячі людей повиходили з корогвами і хотіли побачити «святого Миколая», і котрий побачив, то падав до землі і молився гаряче. Так проводили ксьондза до раю по вулицях, з процесією, йшли всі його товариші і пан з панією. А коли Жагалюк витягнув його на пасовисько, вже була легша дорога. Та ксьондзу вже далась та дорога, що він сидів і духу не чув! Як його вже товкло так, що не міг витримати болю, то почав просити:

– Святий отче Миколаю, чи далеко ще до раю?

– Та за пару хвилин будемо в раю.

А коли минуло не знати скільки хвиль, то ксьондз знову проказує:

– Отче Миколаю, та коли будемо в раю?

– А я тобі говорив ще в церкві, що до раю дуже тяжка дорога, сиди тихо, ось ще за пару хвилин будемо в раю.

А Жагалюк справді запровадив ксьондза до панської світлиці, там, де він не раз бавився. Світлиця була цілком змінена, бо панові було сказано, що там ксьондза будуть зносити до раю, то він прикрасив свою світлицю розмаїтими квітами, вазонами і такими речами, що ксьондз не бачив у нього у світлиці.

А коли вже Жагалюк притягнув ксьондза до панської кімнати і мішок уже йшов цілком легко, він промовив до ксьондза:

– Чи ти ще живий? Бо вже наблизились до раю.

А коли вже в салоні були усі товариші ксьондзові і пан з панею й усі духівники, знайомі, Жагалюк розв’язав міх і підняв ксьондза на ноги, і він побачив усіх своїх товаришів та й сказав:

– Святий отче Миколаю, то я мав тяжку дорогу до раю, а ті товариші так легкою дорогою дісталися сюди!

А Жагалюк собі зник, бо зробив своє діло. Тоді пан каже до ксьондза:

– Та вже вилізай з того міха! Бачиш, прийшов до мого раю. А ти пам’ятаєш, як ти з мене сміявся? Але бачиш, я як був паном, так і є, хоч сто буків витримав, а ти жебраком став, бо тебе так висміяно, і чого ти тепер вартий?

І той ксьондз тоді вийшов і навіть не відзивався до пана, пішов до свого дому і сказав:

– Я більше довідався в житті, що бідні так вміють висміяти чоловіка.

Тоді люди склалися і дали ксьондзові трохи грошей, щоб виїхав за кордон, щоб про нього навіть ніхто не чув.

Як гуцул наймався до попа

Якось один піп трохи підпив у війта на хрестинах і почав вихвалятися:

– Я в самому Римі п’ять років навчався. Не знайдеться у світі такого, аби мене круг пальця обвів.

Почув таке кмітливий гуцул, що служив у війта, і вирішив провчити хвалька.

От другого дня пішов до попа.

– Тобі чого?.. – питає панотець.

– Прийшов я до вас, паночку, проситися на службу.

– А що робити вмієш?..

– Що скажете, отче, те й робитиму, – показав гуцул здоровенні кулаки. – Навіть зварити дещо можу.

– Е, ні, до цього в мене є кухарка, а от до ціпа – добрий робітник пригодився би. Молотити вмієш?..

– Чому не вміти? Вмію, отче.

– А яку тобі платню на рік положити?

– Я, прошу отця духовного, самітній, як палець, то мені багато і не треба. Дасте на рік три корці пшениці. Та й, звичайно, будете мене, як свого слугу, одягати й годувати.

Зрадів піп, що такому дужому і молодому наймитові так мало платити, та й квапливо каже:

– У мене в усьому порядок мусить бути. Тож ходи, леґеню, до покою, покличемо паламаря й дяка і при свідках умову складемо, аби ти від своїх слів потім не відмовлявся.

Піп послав за свідками. А коли ті невдовзі прийшли, стали писати договір. От піп і каже:

– Якщо ти, леґеню, будеш мені погано робити, то я тебе прожену й зернини не дам.

– Як так, то й так, – погодився гуцул. – А коли ви, отче, порушите умову, віддасте мені наперед усю платню за рік.

Так і записали.

Другого дня вранці вийшов піп на ґанок – поглянути, як це новий наймит орудує ціпом. Та ба! Щось не чути на току роботи. Панотець послав наймичку.

Метнулася наймичка в стодолу і через мить вистрибнула звідти червона, як рак.

– Він… Він… Ой, не можу…

– Що ж він? – допитував піп.

– Та підіть погляньте…

Розсердився піп, подався до стодоли. Дивиться: сидить наймит на свіжому сіні у чому мати народила, схрестив на грудях руки.

– Це так ти мені служиш, дармоїде? – затіпався у гніві панотець.

– А що ж мені робити? – спокійно каже наймит. – Я ж на вас, панотче, від самого досвітку чекаю. А вас як нема, так і нема.

– Що ти плетеш, дурню?

– Ой, і коротка у вас пам’ять, отче. Ми ж домовилися при свідках, що ви мене будете одягати й годувати. Забули? Ото я й жду, коли ви мене одягати прийдете. Та й перекусити вже не завадило б…

Аж тепер зрозумів піп, що пошився в дурні, але було пізно. Довелося попові-хвалькові відміряти хитрому гуцулові три мішки зерна.

Про скупого багача

Один багач був дуже скупий. Коли наймав собі робітника, ставив перед ним миску борщу. Якщо голодний надто запопадливо накидався на їжу, скупердяга показував йому на двері:

– Іди, небоже, шукати собі деінде роботи, бо в тебе писок, як ворота. З таким апетитом ти мене до тижня жебраком зробиш!..

І проганяв. А коли когось наймав, то так його, бідолашного, годував, що той сам від нього утікав.

Почув про цього скнару один кмітливий парубок і надумав провчити його. Добре попоївши та ще прихопивши із собою шматок сала, він найнявся в багатого.

Другого ж дня господар загадав піти в ліс – заготовити дерево на нову конюшню. Сіли снідати. Сам багач їсть м’якушку з хліба, наймитові скоринки підсовує. А тому і байдуже!

Працювали в лісі, поки сонце не зійшло з полудня. Зголоднів хазяїн, не витримав такого посту й каже:

– Уже пора щось на зуб покласти.

– Може, й пора, – відповідає наймит. – Але мені їсти ще не хочеться.

– Як же це так? – не вірить багач.

– Я, – сміється парубок, – наївся сухих скоринок. Поки вони в череві не розм’якнуть, доти я не потребую їсти.

– Ех, прогадав! – почухався хазяїн. – Пожди-но, вдруге я буду хитріший!

Наступного дня зробив навпаки: віддав наймитові всю м’якушку хліба, а сам поїв скоринки. Після сніданку подалися молотити жито. Ще було далеко до обіду, а багач охляв – ні руками, ні ногами не може ворухнути. Бо на сухих скоринках довго не потягнеш!

Зиркає на наймита, а тому й за вухом не свербить. Ціп так і витанцьовує в його дужих руках.

– Ходімо вже їсти! – жбурнув багач ціпа на снопи.

– Ні, хазяїне! Не годиться кидати роботу, коли не обід! – відповідає наймит. – До обіду можна домолотити той стіжок!

– А ти не голодний? – застогнав багач.

– Чого би був голодний? Вранці ото наївся м’якушки, а вона у животі застала ще вчорашню скоринку. Виходить, що я добре наївся у вас хліба…

«Он воно що! – міркує скупий. – Віднині я вже хліба ділити не буду».

Вдався до нових хитрощів. Щоб наймит менше їв, почав йому давати наперед до їжі по кухлю води. Але парубок був хитрий! Випив перед обідом один кухоль води і попросив:

– Хазяїне, дай ще!

– Гм, а це навіщо?..

– Коли вип’ю багато води, черево роздувається, і я можу більше страви з’їсти. Кидаю ложку за ложкою, як за драбину!

– Ну й дурень з мене! – вилаявся багач і перестав давати наймитові воду до того, як мав їсти. А той, звісно, й не наполягав…

Отак кмітливий парубок відучив багача від його поганої звички.

Іван і корчмарі

Жили в одному селі три корчмарі: один – в нижньому кінці, другий – у верхньому, а третій – серед села. Договорилися, що в один день підуть на ярмарок. А в той час ходив Шугай, і вони боялися. Дорадилися, що покличуть з собою ще когось із села. Видять: іде Іван.

– Іване, ходи завтра з нами на ярмарок.

– А чого мені йти?

– Може, щось купиш.

– Добре, – каже Іван.

А дорога була далека. Йшли цілий день і не дійшли. Обточувалися в лісі. Та ні один із корчмарів не хоче спати скраю.

– Добре, – каже Іван. – Я зроблю так, що ніхто не буде спати скраю.

Привів корчмарів до купини, вклав їх головами на неї, а ногами – в різні боки. Так ніхто не був крайнім. Айбо мурашки почали кусати, і корчмарі почали проситися:

– Іване, веди нас в інше місце спати.

– Лізьте на смереку, – каже Іван. – Там вас ні вовк, ні Шугай не увидить.

Вилізли корчмарі на смереку, поприв’язувалися, а Іван зліз униз. Коли злазив, обрубав за собою всі сучки. Пробудилися вранці корчмарі, а злізти ніяк. Каже Іван:

– Держіться один за другого та й до землі достанете.

Так корчмарі й зробили: повисли один на другому, та до землі далеко. У того, що держався за сук, заболіли руки.

– Іване, що робити, як руки болять?

– Поплювати на них – легше буде держатися.

Поплював той на руки – і всі три загриміли вниз. Сердиті, вхопили Івана, вкинули в міх і понесли топити. Принесли на міст, айбо у воду не трутили: пішли спершу гріх замолити. А Іван сидить у міху і кричить:

– Не знаю ні читати, ні писати, а мене хотять на царя класти.

Через міст їхав пан. Почув те та й каже:

– Я би був за царя, бо знаю і читати, і писати.

– То лізь замість мене у міх! – каже Іван.

Розв’язав пан міх, випустив Івана і сам заліз на його місце. Зав’язав Іван міх, сів на бричку – і гайда. Доки корчмарі вернулися, він уже був далеко. Корчмарі трутили міх із паном у воду, а самі пішли на ярмарок.

Приходять корчмарі на ярмарок, а там Іван коней з бричкою продає.

– Іване, звідки в тебе коні та бричка?

– З того світу.

– Іване, утопи й нас, – просять корчмарі, – бо ми також хочемо таких коней з бричками мати.

– Добре! Лише заплатіть мені за роботу.

Заплатили Іванові за роботу, і він на тому мості зав’язав кожного в міх (корчмарі купили собі міхи) і подриляв у воду. Тут і казці кінець.

Як солдат царя обдурив

Це було тоді, коли в солдатах служили по двадцять п’ять років. Один солдат прослужив в армії, і не довелося йому побачити царя. А він рішив, що б там не було, побачити царя, і пішов прямо до царського палацу. Вартові, що стояли там, не пропускають його, а він свариться і все-таки намагається пройти до царя.

Примітки

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.