Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

– Не гнівайтеся, господарю, – почав просити вуйко, який боявся втратити морг поля і корову. – То не Мундзьо говорить, а горілка з нього. Коли вип’є, то ще не таке може наговорити.

Мазур втихомирився.

Настав день весілля. Гості посідали на вози і гайда до костьолу вінчати молодих. По дорозі здибали хлопців, що зліпили снігову бабу. Вони ніяк не могли висадити голову на тулуб. Мундзьо закричав:

– Чекайте, хлопці, я висаджу ту голову!

– Не йди, Мундзю, бо нас ксьондз чекає, – сказала молода.

– Най собі чекає. Мені що до того?

Молодий почав згортати сніг, а молода вернулася додому.

Кажуть люди, що Мундзьо тепер живе зі сніговою бабою.

Кобилячі яйця

Жили собі в сусідстві бідний і багатий. Жили своїми турботами, один до одного не заходили. Бідняк хоч і голодував, від багатого хліба не просив. Якось він заробив трохи грошенят і купив лошатко. Почув багач, що на подвір’ї бідняка ірже лоша, та й каже до своєї жінки:

– Невже наш сусід купив тягло? Піду подивлюся.

Прийшов він до бідного та й питає:

– Гей, сусіде! Звідки в тебе лошатко?

Бідний знав заздрісне око багача і пожартував:

– Ачей з неба не впало. З яйця висидів.

Здивований багач аж рота роззявив, коли таке почув.

– З якого яйця?

– Біда, що ти піввіку прожив на світі, а про кобилячі яйця нічого не знаєш, – каже бідняк. – Тоді слухай. Пішов я раз на ярмарок. Бачу – коло воза стільки народу, що й голки не пропхаєш. Протиснувся і я ближче. А на возі сидить чоловік і промовляє:

«Гей, люди, купуйте кобилячі яйця! З кожного вилупиться один чорногривий». Купують бідні по яйцю. А багаті й ціни не питають, кожний мішок наставляє. Мені ледве вдалося купити двоє. Прийшов я додому та висидів за сорок днів лошатко.

Багач слухав, слухав, а далі почав просити:

– Сусіде, продай мені друге яйце. Ми свої люди, не будемо рахуватися, я добре заплачу.

Бідняк подумав, похитав головою:

– Хотілося мені і на цьому сидіти, аби пару коней мати. Та не можу я відмовити доброму сусідові.

І викотив з-під постелі велику жовту диню. Багач добре заплатив і побіг з динею додому. Настелив у хліві соломи і висиджує лоша. Жінка почала дорікати:

– Чи ти здурів, чоловіче? Хто чув таке, аби з дині вилупилося лоша?

Та багач прогнав її і далі сидів на дині, як квочка на яйцях.

Було якраз літо, і жінка сердилася, що робота в полі стоїть, а чоловік дармує час. І вона пригрозила:

– Люди косять, а наша трава пропадає. Так не лише багатство втратимо, а й з голоду помремо.

Не міг багач переслухати жінки. Взяв косу на плече, а диню в мішок і пішов у поле. Вибрав зручне місце на горбку, сів на диню і вигріває лоша. Приносить жінка обід, а він і раз косою не втяв. Накинулася вона на чоловіка, лає його, ганьбить. Не стерпів багач, кинувся на жінку, щоб ударити. А вона навмисне копнула диню. Диня покотилася з гори і розбилася об пень. З-під пня вискочив переляканий заєць.

Коли це побачив багач, то мало не заплакав.

– Видиш, жоно, ще два тижні треба було сидіти, то був би цілий лошук. А так лише півлошати, та й те втекло.

Багач та хлопець із села Розумовичів

У великодню суботу ішов із міста бідний хлопець. І наздогнав він багача, що їхав із повною фірою зерна.

– Де ви були, пане? – спитав хлопець.

Багачеві полюбилося, що його паном назвали.

– Возив я пшеницю продавати, – каже він. – Так не було купців. А в тебе, хлопче, може, вже й ноги болять? Сідай, підвезу.

Сів хлопець, а багач випитує:

– Та з якого ти села?

– Із Розумовичів, – відповідає хлопець.

– Чи не такі розумні люди там живуть, що село Розумовичі називається? – засміявся багач.

– Для себе розуму мають. А дурням не дають. Бо дурні не знали б, що з розумом робити.

– Тоді й ти маєш бути мудрий.

– Мудрий чи ні, а скільки мені треба розуму, стільки маю.

Незабаром довелося їхати через ріку. Як були посеред води, багач зупинив волів і наказує:

– Ти з Розумовичів, то злізай із воза і перейди річку своїм розумом.

– Пане, як мушу злізати, то дозволь хоч рудом пройти поміж воли, – попросив хлопець.

Багач дозволив. Хлопець пройшов уперед, вийняв з ярма занізку, сів на вола і каже:

– Бувайте здорові, пане. Дякую за вола.

Багач почав просити:

– Хлопче, як я переїду ріку з одним волом? Я лише пожартував з тобою. Вернися, разом поїдемо. Переночуєш у мене, та й гостина буде.

Повернувся хлопець, запріг вола, і далі рушили. Дома жінка багача нагодувала, а хлопцеві постелила на припічку і голодного спати залишила.

Уночі багачеві не спалося.

– Хлопче, – каже він, – ти не вечеряв і, може, дуже голоден?

– Не вечеряв, – відповідає хлопець. – Та з розумом голоден не буду.

Подрімав багач, а далі питає:

– Хто в Розумовичах тепер староста?

– Був пан Постоловський, – каже хлопець. – А тепер скинули його з тої служби і вибрали пана Чоботовського. Та й помічників йому дали – пана Хлібовського та пана Гусаковського.

Про таких панів багач не чув, але похвалився:

– Панів Хлібовського та Гусаковського я добре знаю. То були мої перші друзі.

– Перейшли ваші перші друзі пан Хлібовський та пан Гусаковський у село Торбонці, – розповідає хлопець. – А на їх місце пана Постоловського поставили.

Багач пригадував, що то за пан Постоловський. Та так і не пригадав, заспав.

Вранці прокинувся, а хлопця із села Розумовичів нема. Пропали з хлопцем і чоботи, які хотів багач на Великдень взути.

– Понесеш, жінко, сама паску та печеного гусака святити, бо нема моїх чобіт, – каже багач.

Пішла жінка паску і печеного гусака витягати, а в печі тільки латані постоли.

– Бодай би його громи вбили, – вилаяла хлопця. – Говорив нам про панів Постоловського, Чоботовського, Хлібовського, Гусаковського та про село Торбонці, а ми й не доміркувалися.

А багач буркнув:

– Правду казав, що він з Розумовичів.

Бричка з того світу

В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися – з хати не вилазять…

От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.

Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і смажене порося з начинкою смакує.

– Позич, сусіде, мірку зерна до нового, – поклонився бідний у ноги багачеві.

Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці, та й відповідає:

– Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.

А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником що завгодно.

– Гаразд, – дав згоду бідний.

Багач посміхнувся.

– Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра.

Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося. Другого дня уранці прийшов бідний за словом.

– Лізь у мішок, – наказав багач.

Мусив лізти бідний у мішок. Багач його зав’язав, завдав собі на плечі та й поніс до річки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився.

«Сам не донесу, – подумав собі. – Піду до кума, най підсобить».

І залишив ношу при дорозі.

Сидить бідний у мішку, коли чує – щось торохтить шляхом. Він почав кричати:

– Ой-ой, людкове добрі! Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!

А з міста їхав сам війт – добрими кіньми й новенькою бричкою.

Почув із мішка голос і зупинив коней:

– Що ти там верзеш?

Бідний своє:

– Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!

«Гм, – думає війт, – такого й світ не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воєводою! Ні, цього не допущу!»

Викотився із брички і, сопучи, підбіг до мішка.

– Ану повтори ще раз, що ти говорив.

– Та я кажу, пане: хто посидить у мішку до вечора, той буде воєводою. Такий наказ від цісаря прийшов.

– Стривай-но, любий, – змінив голос війт. – Чи нам не помінятися з тобою місцями? Ти ж у державних справах нічого не тямиш. А я тобі ще й сто червінців дам.

– Це можна, пане, – погодився бідний. – Розв’язуйте хутчіш, аби хтось не побачив.

Війт і розв’язав, а щоб бідняк не передумав, мерщій вліз у мішок. Бідний забрав червінці, зав’язав міцно війта і каже:

– Тепер, пане, сидіть собі тихенько і ждіть, доки вас у воєводське крісло посадять!..

А сам сів у бричку і покотився до міста.

Коли це багач веде свого кума. Взяли мішок і понесли до річки.

– Щось наче важчий став, – крекче багач, дивується.

А війт – анічичирк, боїться, щоб обман не виявився. Доволокли мішок до річки, розгойдали і кинули у воду.

– Ну, слава Богу, на одного жебрака в селі стало менше! – зареготів багач. – Заберу його садибу.

І подалися до корчми.

Чи довго, а чи коротко вони там були, досить що вийшли, обійнявшись, коли сонце заходило. Бачать, їде бричка. Та хто на бричці? Бідний! Але його і не впізнати. Нова свитина, чоботи добрячі, шапка смушева набакир. Очі витріщили з дива:

– А ти звідки взявся?

– З того світу їду! – і не моргнув бідний. – Святі коней з бричкою мені подарували, одягли й нагодували, ще й гостинців дітям, як бачите, наклали.

Багачі перезирнулись.

– Чекай-но, сусіде, – каже багач бідному. – А вони усіх там обдаровують?..

– Ого, ще й не так! – засміявся бідний. – Баба Оришка, що її учора поховали, десь там позаду цілий віз золота везе!

– А як туди дорогу знайти? – аж затрусилися обидва багачі.

– Ідіть тією самою дорогою, якою ви послали мене. Тільки не баріться, а то все до крихти інші розхапають.

Бідний голосно вйокнув і залишив п’яних посеред дороги.

Багачі постояли хвилину на місці, а потому один перед одним метнулися до річки.

– Лізь, куме, перший, – каже багач, – бо ти вмієш плавати.

Кум роздягнувся і поліз у воду. Відійшов трохи від берега, попав на глибінь і почав молитися. Але зрозумів, що непереливки, та як закричить:

– Куме, мені вже амінь!

А багачеві почулося, що той вигукнув: «Куме, є вже кінь!» – та й собі кричить:

– Держи його міцно, я тобі зараз допоможу!..

Шубовснув у воду – тільки за ним забулькотіло… А бідний з того часу зажив собі по-людськи.

Я, правда, там не був, лише чував усе це від старих людей.

Як Іван обдурював багатіїв

Жив на Буковині дуже мудрий селянин Іван, який блукав селами – карав зло й робив добро. Якось приблукав він до Лужан. Дивиться, а перед ним стирчить фабрична труба, і з тої труби дим хмарою валить.

Іван задумався і каже:

– Файний дим… Ото якби мені такого диму десь дістати!

Пішов до фабриканта.

– Добрий день, пане.

– Добрий день. Чого прийшов, Іване?

– Хочу купити у вас дим, що йде з найбільшої труби.

Пан посміхнувся:

– Нащо тобі того диму, Йване?

– Та хочу і я чимось ґендлювати.

Домовилися. Іван заплатив гроші й поліз на трубу. Добрався до вершечка, сів собі й сидить. Далі накрив трубу капелюхом. Дим не йде більше в небо – розходиться по фабриці, б’є людям у вічі. Прибігли до пана:

– Пане, робіть щось, бо ми, адіть, плачемо.

Фабрикант розсердився. Вийшов надвір і махає Іванові:

– Ану, злізай звідти! Не грайся димом!

Іван відповів:

– Це, пане, мій дим – роблю все, що хочу з ним!

Біда панові з Іваном. Дим бухкає клубками у фабрику, люди покинули роботу. Коли і в канцелярії вже не могли дихати, пан знову вискочив надвір:

– Злізай уже, Йване, дим виїдає мені очі.

– А най виїдає… Я не злізу, бо це є мій дим – роблю все, що хочу з ним.

– Я куплю його від тебе, Йване!

– Не продаю, пане.

– Та я добре заплачу.

Чоловік подумав, що за той дим візьме файні гроші, та й сказав:

– Дасте тисячу лей, то най буде – злізу.

– Дам, Іванку, лише йди сюди.

Іван зліз із труби, взяв у пана гроші й пішов далі шукати багатих панів.

Прийшов до Садгори, де був великий ярмарок. Ходить він поміж людей, придивляється – хто і чим торгує. Раптом – глип, а перед ним гендляр, і борода в нього широка, як лопата. Іван дивиться на неї з одного боку, з другого.

– Ех, борідка! – похвалив. – Продай мені, Мошку, свою бороду.

Гендляр тільки витріщився – подумав, що той трохи не в розумі. А коли це так, можна злупити якийсь гріш.

– Най буде, Йванку, – відповів. – Заплати ти двісті лей і можеш собі думати, що вона твоя.

Іван нараз відрахував гроші, дав їх Мошкові. Потім погладив бороду і став собі збоку, бо Мошко мусив торгувати крамом. Коли покупці відходили, він брав Мошка за бороду, посіпував нею, виривав сиві волоски. Той усе терпів за двісті леїв.

Пізно вночі селянин постукав Мошкові у двері. Гендляр подивився у вікно й спитав:

– Чого тобі, Йване?

– Я прийшов до бороди. Ану, дай її сюди на хвильку.

Що мав робити Мошко? Отворив вікно і висунув бороду Іванові. Той посіпав нею, вирвав кілька волосків. У Мошка навіть сльози закрутилися.

Наступної ночі селянин прийшов знову. Поторгав трохи за бороду, закрутив на палець кілька волосинок, висмикнув їх і пішов.

Рум’яне Мошкове лице за кілька днів зблідло. Він почав просити:

– Ти, Йване, не приходь до бороди вночі.

– Ні, це моя борода, і я буду приходити, коли мені захочеться.

Мошко вже напудився. Через кілька днів сказав:

– Чуєш, Іванку, ти продай мені свою бороду. Даю тобі двісті лей і – гай!..

– Ні, за такі гроші ніколи не продам таку файну бороду. Як даси тисячу лей, то аж тоді вона буде твоя.

Що мав робити Мошко? Вийняв тисячку і дав хитрому Іванкові.

А той узяв гроші й пішов далі по Буковині. Кажуть, зустрів і потім дурних багатіїв.

Про попа, наймита і пса Муцика

Бідний наймит Олекса служив у попа. А піп залицявся до його вродливої жінки. Признається вона чоловікові про цей клопіт. Цілий день Олекса думав, як помститися попові, й надумав. Приходить до нього й каже:

– Отче, а ви знаєте, що я чув?

– Що ти чув?

– У Львові є такий вчитель, що псів учить писати, читати й говорити.

Піп аж усміхнувся:

– Невже мого Муцика навчив би писати?

– Навчить.

– То вже веди.

Бере наймит Муцика, виводить за село, жердкою по голові та й убив. Закопав під дубом, сам виспався й вернувся назад до попа.

– Відвів, Олексо, Муцика?

– Відвів, отче. Але вчитель сказав заплатити за науку тисячу карбованців.

– Ов, багато.

– Отче, тепер дамо лише половину, а решту пізніше. Зате пса мудрого будете мати.

Піп подумав собі: «Скільки я на дурничку грошей зібрав, та й ще зберу, можна заплатити». Несе наймит гроші, але не до вчителя, а додому. Кожен раз, як щось треба йому своє зробити, то каже, що йде Муцика провідати. Піп ще й даруночок псові передає. Колись-не-колись питає:

– Олексо, а як там мій Муцик?

– Ой отче, та він не лише вміє писати, а й говорити по-латинськи навчився.

Тепер щотижня ходить Олекса до пса. Щосуботи піп кличе наймита й допитується:

– А як тепер Муцик?

– Ой, ой, отче, як пес змудрів! Я прийшов, а він зі мною привітався і просив вам уклін передати. Все знає, що у нашому селі діється, й про вас дещо сказав.

– А що сказав?

– Та я не можу вам говорити. Як його приведу, то самі запитаєте.

– А може, поїхати до нього?

– Отче, не можна. Пес з радості може забути все, чому навчився. Казав учитель, аби через тиждень його забрати, так що готуйте гроші.

У суботу бере наймит п’ятсот карбованців, а піп дає ще сотку, аби вчителя й Муцика в ресторан повести.

Каже наймит:

– Отче, ви дуже мудрі й щирі. Треба їх почастувати.

Має Олекса шістсот карбованців у кишені і йде додому.

Повертається наймит увечері до попа без нічого. Став коло дверей і мовчить.

– Олексо, де мій Муцик?

– Отче, продам хату, продам корову й заплачу вам у два рази більше за пса, але я не міг наруги стерпіти й убив його.

– Та за що?

– Пішли ми з ним та учителем до ресторану, випили, а по дорозі Муцик мені каже: «Добре, що ти забрав мене додому. Я мушу всім людям розповісти, що наш піп ходить до твоєї жінки, а ти не знаєш». І ще почав перераховувати, куди ви ходили. Каже: «Я і архієпископові про все напишу». Я розізлився і як дав йому, то Муцик лише ніжки протягнув. Він хотів мене з жінкою розлучити. Ходіть, отче, хай вам покажу, де він закопаний. То скільки вам заплатити за шкоду?

– Не треба нічого платити. На тобі ще п’ятсот карбованців за те, що ти добру справу зробив.

Як мужик пана дурив

Іде чоловік з сокирою, а бариня сидить під вікном.

– Чим ти, – питає, – мужик, займаєшся?

– То де діжку, – каже, – наб’ю, де дров нарубаю.

– Наймись до мене.

– Та й найміть.

– Ось набий мені цю бочку, – каже. – І дає йому уперед гроші.

Він узяв ту бочку, порубав, у круг на дрова склав та й пішов собі.

Приїздить пан, побачив ту бочку.

– Що се, – питає, – таке?

– Та се, душенько, мужик надув.

– От я запряжу тройку коней, так я його дожену.

Побіг скоро і догнав. А мужик побачив його та й став у гречці під дубом, наче держить того дуба. Пан і питає його, чи не бачив він тут мужика з сокирою.

– Еге ж, – каже, – бачив.

– А що, я його дожену?

– Ні, ви, пане, не доженете; якби я, то я б вашими кіньми догнав.

– Так бери коні, дожени.

– Давайте сто рублів та постійте, оцього дуба подержте.

От пан став під дубом, аж пнеться, та держить його, а того чоловіка і духу немає. «Обманув, сякий-такий! Постій же, я тобі гречку витолочу, скину дуба».

Одскочив з-під дуба: «От-от упаде!», а дуб і не зворухнеться. «А надув! Вернусь, ще візьму тройку коней, я його дожену».

Наздоганяє того чоловіка вже на другій тройці.

– Чи не бачив ти, – питає, – тут такого-то чоловіка?

– Еге ж, – каже, – бачив.

– Що ж, я його дожену?

– Ні, ви не доженете, а якби я вашими кіньми, то й догнав би.

– Так бери та дожени.

– Ніколи, пане, треба солов’я стерегти.

А він як ото забачив пана, накрив пеньок шапкою та й стоїть.

– На тобі сто рублів, біжи дожени його, а я твого солов’я постережу.

Узяв той і коні, і гроші, тільки його й бачили. А пан ждав, ждав та й каже: «Надув і цей! От я йому дам». Як учеше кулаком по шапці… «Тьху!» Вернувсь, ще одного коня взяв, знов наздоганяє чоловіка, а той у дупло вліз та й виглядає відтіля.

– Чи ти не бачив, – питає пан, – тут такого-то чоловіка?

– Бачив, – каже.

– Що ж, я його дожену?

– Ні, пане, не наздоженете. Якби я вашим конем, я б догнав, так треба ось у дуплі сидіти.

– Дожени, – каже, – я тобі заплачу і в дуплі за тебе посиджу.

Поліз пан у дупло, а чоловік на коня та й подавсь. А пан сидів, сидів у дуплі та там і пропав.

Як пан по-німецькому балакав

Одна вдова, проста жінка, та оддала дочку за поганенького панка. От раз той зять і поїхав до тещі в гості. Та й каже він своєму наймитові:

– Я балакатиму до тещі не по-нашому. А як вона спитає в тебе, чого я так балакаю, то ти скажи, що я вже забув по-своєму балакати, а тільки по-німецькому вмію. А як я що скажу по-німецькому, так ти їй по-нашому переказуй.

– Добре! – каже той.

От приїхали. Теща рада, що зять приїхав, вітається до нього, а він:

– Вухри-мохри! Вухри-мохри!

– Що це йому таке сталося, що річ йому одібрало?

– Та то він уже забув по-своєму балакати, а навчився по-німецькому, – каже парубок.

От теща почала про дочку розпитувати та про онуків, зять усе:

– Вухри-мохри! Вухри-мохри!

Так їй аж страшно його стало.

От тоді питає вона зятя:

– Може, обідати вже будете?

А він:

– Вухри-мохри! Вухри-мохри!

А наймит перекладає:

– То він каже, що не хоче обідати.

Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить: «Вухри-мохри!», бо їсти страшенно хоче. А наймит:

– Ідіть, – каже, – паніматко, од його, а то бачите – аж сердиться, що ви з обідом докучаєте.

Теща з наймитом пообідала, а зять зостався не ївши. От увечері знов теща питає зятя, чи не вечерятиме.

А він:

– Вухри-мохри! Вухри-мохри!

Наймит каже:

– Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та кварту води.

Так теща дала йому шматок хліба та кварту води, а сама повечеряла з наймитом.

Зять уже так сердиться на наймита, а таки не хоче по-своєму балакати.

От уранці лагодиться вже він їхати.

Теща й того й сього несе на віз дочці та онукам на гостинець.

А він радий, що такого багато, та:

– Вухри-мохри! Вухри-мохри!

А наймит:

– Не несіть нічого! Пан не хоче брати, каже, щоб забрали геть.

То теща й позабирала усе назад. От як виїхали за слободу, пан почав наймита лаяти і каже:

– Я через тебе голодний сидів і додому нічого не везу. Коли так, чого ж я сюди й приїздив?

А наймит каже:

– А хіба ж я знаю по-німецькому! Я ж думав, що як слід переказую.

Про Василя Жагалюка, який мав дев’яносто п’ять літ, був бідаком і ошукав пана

Один пан зі своєю жінкою були в літах. От посідали вони одного вечора вечеряти, так пані й каже:

– Ми такі багаті, а нічого на цім світі нікому доброго не зробили, та навіть ніколи бідних людей не обдарували. А я чула, що по смерті дістаються люди до неба. Отже, я б тебе просила, чи ти на те згодишся, щоб ми справили велику гостину для вбогих.

А пан і каже:

– То вволю твою волю, чи то правда, що люди йдуть на небо, чи ні, але вчиню твою волю. Так завтра поїдемо до міста і дамо оголошення в газеті, щоб усі бідні, які є в нашім панстві, з’їжджалися на гостину.

На другий день вони поїхали до міста, а по дорозі рахували, за скільки вони можуть приготуватися до тієї гостини. Воліли скоріше, ніж за два тижні, бо мусили приготувати лави, столи попід лісом, щоб ті вбогі мали де сідати. Як приїхали до міста, то зайшли до редакції і подали оголошення, що кожний убогий дістане їсти, пити на цілий тиждень задарма.

Так за пару днів вийшла газета у світ. А коли убогі почали читати ті газети, то швидко давали один одному знати про таку новину. І так назбиралося багато тисяч тих убогих. Чи то був дуже бідний, чи ні, кожний хотів їсти, пити і бути на гостині.

А найстаршим серед убогих був чоловік невеликого зросту, Василь Жагалюк, сивенький, як голубець, бо мав уже дев’яносто п’ять літ. Тут за п’ять днів почали їхати на ту гостину убогі, і їхав два тижні транспорт за транспортом. Котрі перші приїжджали, то займали перші місця коло столів. Так було зайнятих близько п’ятдесяти тисяч місць. А решта не мали місця і стояли. Тоді пан з управителем вийшли на поле і побачили, що страшно багато тисяч ще є, і коли б знав був пан, то не зачинав би гостини. А ще ж кожному вбогому в газеті пообіцяв по ринському. Буде замало панського нового маєтку. І каже пан:

– Я вдурію, що послухав жінки! Що тепер маємо робити?

А управитель каже йому:

– На то є спосіб! Тут багато наїхало таких, що можуть працювати. Ото викопаємо рів, і котрий перескочить той рів, тому дамо двадцять п’ять ринських, і піде геть.

Але пан і управитель убогих обманули і сказали, хто перескочить рів, то буде їсти, пити і дістане на дорогу, а хто не перескочить, то дістане двадцять п’ять буків і піде пішки додому.

Ну і закликали вони людей, і викопали рів так глибоко, що котрий впаде, то треба його діставати. От з’їхалися козаки з гарапниками. Зранку почали скакати убогі. І кожний убогий старався, щоб перескочити, бо шкодував, щоб задарма не їхав, а залишився на гостину.

Так скакали чотири години, а наостанку і Василь Жагалюк скочив і закінчив скакання. А пан на те дивувався, що такий старий, сивенький і перескочив, та й наказав тому Жагалюкові всипати п’ятдесят буків, а тим усім по двадцять п’ять буків. Так як почали козаки бити, то багато повтікало без сліду. Всі повтікали, тільки Жагалюк залишився і ходив довкола двору і питав, за що він дістав п’ятдесят буків. Каже:

– Усі повтікали, а я не піду, я мушу віддати за п’ятдесят буків сто, або спалю геть увесь маєток того пана.

А управитель порахував тих убогих, що не змогли перескочити рів. Їх було дев’ять з половиною тисяч.

А Василь Жагалюк так крутиться біля двору і стежить за паном, чатує на нього, хоче відплатити.

От він помітив, що пан їде в одне місце на полювання, та й пішов за ним, розібрався догола і свої лахи у корч запхав, а сам виліз на ялицю і сидить.

От він зачув, що пан їде коло тієї ялиці й почав співати (дібрав собі голосу!), як ангели в небі, таких прекрасних пісень.

А коли пан наблизився до ялиці, то дуже зачудувався і каже:

– Як довго ходжу по лісу, не чув такої пісні.

І так дивиться вгору, а звідти обзивається Василь Жагалюк:

– Е, пане, якби ви сюди вилізли, то відразу почули б, як ангели співають у небі. Але тут мусить бути чоловік голий, інакше не буде чути.

І пан подумав собі: «Так, моя жінка мала рацію, що казала зробити гостину, бо я за все життя не чув такої пісні, аж тепер по гостині». І довго не думав – роздягнувся, рушницю повісив, а сам виліз на ялицю. А коли підлазив усе вище вгору, то Жагалюк усе донизу. І як пан уже був на самому верху, то Жагалюк вже одягнувся у панове вбрання, рушницю на плечі, підробив бороду, як у пана, і пішов на дорогу, бо фурман мав під’їхати через годину за паном.

Вийшов він на дорогу, а фурман уже чекав, посадив його на візок і навіть не зауважив, чи то його пан, чи то який простий чоловік.

От приїхав Жагалюк до панського палацу та й пішов собі в канцелярію, мав усі ключі від каси, від напоїв у себе. Так повідмикав касу, де які шафи були з убраннями, але довго не збавляв часу, бо сподівався, що пан прийде до нього.

І вийшов на подвір’я і закликав того самого фурмана, щоб скочив і закликав козаків. Прийшли козаки, а він з подвір’я каже:

– Той дід, що ви йому дали п’ятдесят буків, тут крутиться коло палацу, як побачите його, дайте йому сто буків, бо п’ятдесят не допомогло.

А пан сидів, може, з півтори години на ялиці та й жодної пісні не чув. Як він уже примерз, та й злізає донизу. Коли зліз – бачить, що нема ані його вбрання, ані стрільби. Став думати, як дістанеться до свого палацу – так голим не випадає йти. Подумав, подумав та й забрав те лахміття Василя Жагалюка і каже:

– От-так мене вирихтував! Але хоч я прийду і в лахмітті, жінка мене пізнає і пустить до палацу.

Наближається він до брами, так козаки його зараз схопили, хоч він кричав, що він є сам пан, а вони не питали, тільки всипали йому сто буків. Так пан аж стогнав і пішов на долину лісом. От зайшов він до свого пахтира (той, що молоко продає). Як прийшов до кімнати, то вже його там пізнали, що то пан. І просили його сідати, і він почав розказувати свій клопіт:

– Захотілося моїй жінці балу, і ось бачите, як мене якийсь з тих убогих вирихтував! То попрошу дати мені пера і паперу, я напишу до своєї жінки листа, а ви, будьте ласкаві, завезете, як їхатимете рано по молоко.

І так почав писати:

«Кохана жінко, чи ти знаєш, що сталося зі мною і твоєю гостиною? Там у тебе є дома дід котрийсь з тих убогих, що убрався у моє вбрання. Я тебе прошу, приклич його до себе і скажи йому, що я йому все подарую. Тільки хай нікому не розказує, аби з мене не сміялися, а найбільше дивись, щоб хто зі служниць біскупа не побачив, що я дістав сто буків. (Бо служниці біскупа часто приходили, а біскуп був його другом.) І приклич того діда до себе, скажи йому, що я йому дам до самої смерті утримання, тільки хай нікому не каже і хай мене допустить до двору.

На другий день пахтир поїхав по молоко та забрав і листа з собою. А як приїхав, то зараз панова жінка вибігла і він вручив їй того листа. Як почала вона читати, то відразу вмилася сльозами, що вона до того сама призвела.

Закликала тоді Василя Жагалюка і сказала:

– Нічого не бійтеся, мій пан написав листа, що схочете вам дасть, аби вже не потребували ходити за прожиттям.

А дід відповів:

– Може сміливо пан приходити додому. Я не хочу жодної нагороди, бо вже своє зробив: віддав за п’ятдесят – сто буків!

Приїхав пахтир додому, застав ще пана дома.

– А що, віддали листа пані? – питається пан.

– Так. Можете сміливо йти додому. Казала пані, що вона все залагодить.

Коли на другий день пан собі сів на той візок, що возили молоко, і приїхав додому, то відразу пані закликала Василя Жагалюка, щоб не мав чого в руках і не пошкодив чоловіка.

Каже Жагалюк панові:

– Пане, нічого злого я вам не зроблю, сміливо заходьте у свій дім. Я очікую на свої лахи, бо мені не пасує ваше вбрання.

Так пан його взяв за руку і привів до столу й спитав:

– Як пишетеся?

– Василь Жагалюк.

– Де живете?

– В Стрійковичах, село таке.

– То добре, аби нікому того не сказали, що мої козаки дали мені сто буків з вашого наказу, а що за те хочете?

– Нічого не хочу! Чекаю на свої лахи, – каже Жагалюк.

Тоді помінялися. І дав йому пан п’ятдесят ринських на дорогу. І коли вже дід відійшов з палацу, то пан пішов з козаками знайомитися і також наказав, щоб ніде не казали, а найбільше, щоб не довідався його товариш – біскуп.

Та при тому прийшла кухарка від біскупа. А кухарка панова їй оповіла:

– Ой, наш пан дістав сто буків від Жагалюка. Тільки нікому не кажіть про це.

Тим часом служниця біскупа приходить додому і розказує своїй пані:

– Ой, пані, якби ви знали, що з нашим паном стало, то ви б очі свої забули! То мені Настя сказала, а я боюся сказати, щоб нікому ви не говорили.

А пані каже:

– Ну, та вже як оголосила, то мусиш сказати, я не скажу нікому.