Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

Хоч у голові пусто, аби грошей густо

Лихо над лихами

Жив на світі бідний чоловік. Не знав він, за що взятися, щоб якось прожити з сім’єю, не вмерти з голоду.

– Немає кращого ремесла, як ліпити нові горшки й дротувати розбиті! – сказав він якось жінці й вирішив стати гончарем, а заодно й горшки дротувати.

Так і прозвали того чоловіка – Горшкодротар. Влітку чоловік робив з глини горшки, обпалював їх, возив до міста продавати. Зимою ходив по селах, дротував розбиті горшки, глечики та інший посуд. Непогано заробляв: за новий горщик йому насипали такий же горщик зерна, за подротований – півгоршка.

Везе, бувало, Горшкодротар горшки на ринок, весело насвистує та ще й наспівує, щоб люди знали:

– Горшки на продаж, горшки дротувати!

Почув якось цар, як дротар наспівує, й дуже сподобалося йому, що той хоч і бідний, та веселий.

– Чого ти, чоловіче, такий веселий? – питає цар.

– А чому б мені не радіти, не веселитись, коли я в житті ніякого лиха не знаю?

– Скажи, чоловіче добрий, чи ти можеш відповісти на таке запитання: що то за лихо, що над усіма лихами лихо?

– А чому б мені не відповісти? Знаю!

– Отож я своїм міністрам і загадаю таку загадку, хай попробують відгадати. Тільки ти дивись, нічого їм не кажи, якщо тобі добре не заплатять.

Скликав цар всіх міністрів до себе:

– Ви в моїй державі наймудріші люди. Ось я вам загадаю загадку: відгадаєте – будете і далі міністрами, не відгадаєте – ідіть під усі сто вітрів.

– Загадуй, відгадаємо! – закричали міністри, не давши цареві й договорити. Цар і питає:

– Що то за лихо, що над усіма лихами лихо?

Задумалися міністри.

– Ні, ми так швидко не відгадаємо!

– Приходьте тоді через три дні.

– Світлий царю! Три дні для такої загадки – мало! Дай нам бодай два тижні.

– Хай буде по-вашому! – погодився цар.

Пішли міністри по всій країні наймудріших людей розпитувати, та ніхто не може загадку розгадати. Зібралися вони через тиждень знову в царя.

– Ну що, мої славні і мудрі міністри, відгадали?

– Ще ні! – відповіли в один голос міністри.

Тим часом до палати залетів знадвору веселий приспів Горшкодротаря:

– Горшки продаю, горшки дротую!

– Пресвітлий царю! Дайте такий наказ, який заборонив би всіляким горшкодротарям кричати під царськими вікнами, – каже один із міністрів.

– Хай собі виспівує, коли він лиха не знає! – відповів на це цар.

Тут піднявся ще один міністр і каже:

– А може, він розгадав би загадку?

– Спробуйте! – відповів цар.

Наступного дня найстарший міністр відшукав у місті Горшкодротаря.

– Послухай, Горшкодротарю! Відгадай загадку!

– Яку?

– Що то за лихо, що над усіма лихами лихо?

– Я й не такі загадки відгадував, а над цією й думати нічого!

Міністр аж очі витріщив.

– Тобі, може, й дурниця, а я вже тиждень ходжу поміж мудрих людей, звідуюся, й ніхто мені не може допомогти відгадати.

– Даси сто золотих – відгадаю! – мовив Горшкодротар.

Бачить міністр, що Горшкодротар не жартує, виплатив сто червінців.

Горшкодротар і каже:

– Хіба може бути більше лихо, як злі сусіди? Це перше лихо на білому світі!

З цим і пішов міністр до царя. По дорозі зустрічає другого міністра. Той питає:

– А що, відгадав Горшкодротар?

– Аякже, відгадав за сто золотих!

– Хай він провалиться, той Горшкодротар, – мовив другий міністр. – Щоб я йому сто золотих платив!

Та хоч і розізлився на Горшкодротаря, все ж хотілося йому залишитися міністром. Довелося піти до Горшкодротаря, поклонитися:

– Скажи мені, що то на світі за лихо, що над усіма лихами лихо?

– Плати сто золотих, скажу.

– Чи не багато це?

– Думаю, що ні!

Виплатив міністр сто золотих і чекає.

– Немає в світі гіршого лиха, як лиха жінка!

Прийшов до Горшкодротаря і третій міністр. І не тільки не поклонився, а набундючився й каже:

– Ей, ти, Горшкодротарю, що то за лихо, що над усіма лихами лихо?

– Плати сто золотих, скажу.

– А ти хіба не бачиш, що я міністр? Я в царя права рука, тому мені всі повинні безплатно відповідати!

– Бідному чоловікові і за спасибі відгадав би, а тобі не скажу. Коли ти міністр, то маєш чим заплатити.

Розізлився міністр на Горшкодротаря й пригрозив:

– Ти, сякий-такий, знаєш, що я можу тебе розорити?

А Горшкодротар йому:

– Воно й видно, що ти і торбу взяв би від жебрака.

– Бачу, що з тобою не дійти до кінця. Даю тобі п’ятдесят золотих! Досить з тебе!

– Я за п’ятдесят і рота не розкрию!

Пішов розлючений міністр, так ні до чого й не договорившись.

На другий день прийшов знову:

– Ну що, дійшов до розуму? Береш п’ятдесят золотих?

– Ні, не беру!

– На вже, на! – шпурнув міністр гаманець на стіл. – Ось тобі сто золотих, кажи швидше!

– О ні, за сотню я сьогодні не скажу!

– А скільки ж тобі?

– Даси двісті – скажу!

Міністр вже і погрожував, і залякував, та нічого не добився.

Приходить на третій день:

– Ну, береш сотню?

– Ні, не беру.

– На, маєш двісті золотих, – шпурнув міністр гаманець Горшкодротарю.

– Ні, пане, тепер хоч би і тисячу давав, не скажу!

– Що, розбагатів надто?

– Не розбагатів, треба було вчора давати, скільки просив.

От прийшов строк, зібрав цар міністрів. Питає третього:

– Як у вас справи? Відгадали загадку?

– Пресвітлий царю, почекайте до полудня.

– Добре, почекаю! – погодився цар.

Прибіг міністр до Горшкодротаря, впав перед ним навколішки й благає:

– Відгадай ту загадку, зглянься! Не відгадаєш – мені кінець. Проси, що хочеш!

– Добре, добре! – каже Горшкодротар. – Коли так просиш, я тобі й без грошей скажу. Тільки ти ось що зроби…

Міністр дуже зрадів, коли почув, що Горшкодротар і загадку відгадає, і грошей не візьме, – і на все погодився:

– Що тільки накажеш, все зроблю!

– Посади мене на візок і вези в царський двір.

– Змилостився! – заблагав міністр. – На десяте село відвезу на собі, тільки не на царський двір! Побачить мене цар в упряжці – я крізь землю провалюсь від сорому!

– Скажу тільки при цій умові. А там роби, як сам знаєш!

Бачить міністр, що немає порятунку, впрігся до візка і везе Горшкодротаря разом з його горшками. Той сидить наверху й на весь голос приспівує:

– Горшки, кому горшки? Горшки дротувати!

– Та ти хоч не кричи! – просить міністр. – Дам тисячу золотих, тільки замовкни.

Та Горшкодротар не слухає, усе наспівує. На його голос вийшов цар з двома міністрами. Бачить – третій міністр тягне візка, а на візку горшки і Горшкодротар сидить, приспівує. Махнув цар рукою, щоб зупинився.

– Хто тебе везе? – питає Горшкодротаря.

– Дурна голова! Гіршого лиха й не знайти, це вже дійсно лихо над лихами!

Цар покликав до себе Горшкодротаря й міністра: – Віднині будеш ти, Горшкодротарю, міністром, а цей хай ліпить горшки і дротує їх.

Багач, що народив теля

Жив-був багач Амбросій, що мав великий смак до їжі. Був такий череватий, що своїх колін уже не бачив. А в тому ж селі жив бідний хлоп Лесько, сміхар на весь світ. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять від сміху.

Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:

– Ти за тиждень народиш теля!

– Жартуєш, Леську…

– Ні, бігме.

Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:

– Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.

– Це може бути, чоловіче.

Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!

Жінка побідкалася й каже:

– Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.

– Добре, піду.

Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.

«Ади, – подумав багачисько, – вовки з’їли шандаря. Та буду мати чоботи!»

Узяв чоботи в торбу й пішов далі.

Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:

– Пустіть заночувати!

Господар питає:

– А ти хто будеш?

– Подорожній.

– Куди йдеш?

– До Коломиї корову купувати.

– Заходь.

Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.

А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранок уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.

«Ади, яку теличку я народив», – подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати – ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п’яти не загубив.

Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви.

Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:

– Уставай, чоловіче, бо наше теля з’їло подорожнього!

Господар протер очі.

– Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.

– Відведи в ліс вовкам, – порадила жінка.

Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу.

А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:

– Давай, жінко, їсти!

Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:

– Ну що, чоловіче, було в тебе теля?

– Аякже!

– А яке воно?

– О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.

– А потім?

– Я схопився і – драла додому.

Багачка як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:

– Запрягай коні й – за телям! Я його не подарую!

– Не поїду, жінко. Мені соромно.

– Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?

Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.

Запрягли і – гайда! Під’їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:

– Накрий мене веретою.

Багачка – до хати.

– Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…

– А де ваш чоловік?

Вийшли до фіри. Господар виломив із плота дрючок і почав ним молотити по ряднині.

– А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?..

Багачі, похнюпившись, поїхали додому. І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.

Дурні багачки

В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка замість язика мала бритву в роті.

Продав вола, а жінка нарікає:

– Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті.

Чоловік розсердився:

– Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.

– Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.

Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:

– Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?

Чоловік потримав гусака в руках і відповів:

– Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.

Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.

Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:

– Скільки хочете за гусака?

– Одного ринського, дванадцять шусток.

Їй дають ринського, а вона каже:

– Дайте дванадцять шусток.

Дають дванадцять шусток, а вона:

– Дайте ринського.

Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках – ні бе, ні ме, ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.

– Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак.

Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.

Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, і відразу ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.

– Що сталося, жінко?

Вона розповіла, як ярмаркувала.

– Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаси гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.

Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.

– Сідайте, добрий чоловіче, – привітала гостя. – Скажіть, хто ви є і куди йдете.

– Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.

– Йой, ми вас чекали! – І жінка дістала з-за образів хустину з великим ґудзом. Розв’язала й виклала Пригоді купу грошей. – Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.

Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.

Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:

– У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.

Багач сторопів.

– Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…

– А я звідки знала? – сердилася багачка.

Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!

Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:

– У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.

– Красно дякую, – поклонилася багачка.

– І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.

Багачка навіть не думала довго:

– Най буде, беріть!

– Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.

Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.

Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:

– Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.

Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і – щасливо!

Пригода їхав із села до села і роздавав багацьке добро бідним.

Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:

– Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…

На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.

І туди гаряче, і сюди боляче

Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий – усе йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві все-таки здається, що за день вони зробили мало.

Об’явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.

Почув про це один селянин, пішов до купця:

– Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю – в брехуна потрапиш.

– А ти можеш подовжити день? – питає купець.

– Бігме, що можу! – й оком не моргнув селянин. – Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає…

Радіє купець, аж руки потирає:

– Гаразд, як зробиш і таку машину, що подовжить день, – сто талярів твої.

– Добре, спробую, – дав згоду селянин, – тільки цю машину самому панові доведеться крутити.

– Що ж, – купець почухався за вухом, – як треба, то треба. Аби тільки день зробився довшим…

Селянин узявся за роботу. Зробив три великі дерев’яні колеса, прикріпив на осі, приробив крила, мов до вітряка, корбу приладнав – машина готова!

– Тепер, паночку, крутіть, – і селянин показав на корбу. – Увечері я прийду за грішми.

Радий чи не радий, взявся купець за ручку. Колеса завертілися, зашуміли, загули. Крутить годину-дві, аж геть заморився. Ох, і важка робота! А тут ні зупинитися, ні перепочити, бо день умить скоротиться знову! У поті чола трудиться купець та все на сонце поглядає. А воно не дуже поспішає сідати на спочинок.

Коли це приходить отой селянин, що змайстрував машину.

– Ну, паночку, як? – питає й посміхається.

– Що ж, гроші твої… День таки довший став… Та чи не можна, чоловіче, аби крутив хтось інший? Я б ще грошей не пожалів…

– Чому не можна, паночку… – каже селянин. – Але тоді день більшим не буде.

Купець махнув рукою:

– І туди гаряче, і сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!

Як пан гавкав на старого пня

Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:

– Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.

– У нашому краї всі мужики розумні.

– А пани?

– На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, – відповів селянин.

Пан подумав і знову спитав:

– А я розумний?

– Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.

– Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…

– Най буде, – мовив селянин.

Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували! А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і – шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає:

– Що сталося, чоловіче?

– Тс-с-с… Онде відмідь, ховайтеся!

Панисько оглянувся та й собі – в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах. А селянин каже:

– Ой, якби в нас був хоч один пес!

– А то чому? – спитав пан.

– Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.

Пан ледве сопів. А потім порадив:

– Ти, чоловіче, сам загавкай.

– Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.

Пан трохи подумав і спробував:

– Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!

– От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.

– Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! – не вгавав панисько.

Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів.

Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:

– Що це ви шавкаєте?

– Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.

– На котрого?

– Та на того, що в корчах.

– Ходім та й подивимось на вашого ведмедя.

Зайшли у кущі, а там – старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.

– Ну, що маю казати про вас? – посміхнувся селянин.

Панисько ударив коней батагом, і за його возом тільки закурилося.

А бідняк реготав.

Ошуканий пан

Був у селі пан, і ніхто не міг його ошукати, ані змудрувати. Але приходить його орендар з корчми і каже:

– Прошу пана, в мене є такий Іван, що ошукає вас.

– Ех, що ти говориш, – каже пан. – У мене не такії ґазди були, а жоден не ошукав ані змудрував. Як мене твій Іван змудрує, то дам тобі сотку.

– А як не змудрує, – каже орендар, – то я панові дам свою сотку.

– Ану, припровадь того Івана до мене, – каже пан орендареві.

Приходить Іван. Поцілував пана в руку та й каже:

– Берімо, пане, собі по коневі і їдьмо в світ оба.

Та й сів пан на білого коня, а Іван на чорного. Їдуть, їдуть, нема села, вже ніч, треба ночувати. Аж приїхали в ліс. Пан запитує:

– Ну, хто буде пасти коні?

– Пан буде пасти, – каже Іван.

– Чому? – пан на те. – Най би Іван пас, не я.

– Ні, я не буду пасти, – каже Іван. – Мій кінь чорний, і ліс чорний, його вовк не уздрить. А панів кінь білий, то його вовк уздрить і з’їсть.

«Що ж робити? Треба пасти», – каже собі пан. Іван ліг спати, а пан завертає коні та й пасе. Настав день, посідали вони на коней і їдуть.

Але їдуть, їдуть, в’їхали до лісу, виїхали з лісу і знову в ліс заїхали на другу ніч, у ліс березовий. Тоді пан каже:

– Чуєш ти, Іване, дай мені твого чорного коня, я тобі дам білого.

– Добре, – каже Іван.

– Ну, Іване, я пас тамтої ночі, тепер ти паси сеї ночі, бо я хочу спати.

– А що ж мені до того? Я маю білого коня та й ліс білий, вовк його не буде видіти, а панів кінь чорний, то його вовк уздрить і з’їсть.

Мусить пан і сеї ночі пасти.

Пан пас, а як зобачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарізав. Іван виспався, а коли встав і побачив, що його кінь зарізаний, взяв і панового коня зарізав. Пан пробудився аж удень та й каже:

– Пора, Іване, їхати.

– Не знати, пане, – каже Іван, – на чому будемо їхати, бо нема коней, звір подушив.

Взяли сідла на плечі й рушили пішки. Приходять до одного села і просяться на ніч, та ніхто не хоче їх прийняти. Пішли вони до двора, і їх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарні. Іван повечеряв у пекарні, але ще був трохи голоден. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже:

– Я буду спати лишень там, де мій Іван спить, бо боюся, щоби він не лишив мене з компанії.

І дали їм таку станцію, де були поскладані горшки з молоком. Пан ліг і заснув. А Іван устав, з кожного горшка сметану з’їв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хліба; свого пана понамащував сметаною по голові, по тварі, а сам ліг спати. Встає рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тоді наробила крику, що пан з кожного горшка поз’їдав сметану. І дають про те знати до того пана, що його був двір. А той пан каже:

– То не може бути, щоб пан збиткував, то, певне, Іван з’їв сметану.

Приводять їх обох до пана. Пан дивиться, Іван чистий, а його пан обгльопаний сметаною. Пан домовий звелів Івана й Іванового пана вибити і вигнати за браму (Івана менше били, а його пана більше).

Ідуть вони, вже додому вертаються. Та Іван іде скачучи, а пан іде плачучи. Іван іде та збирає по дорозі згублене пір’я. А пан запитує:

– Нащо ти, Іване, збираєш?

– Буду собі крила робити, – каже Іван, – й буду додому летіти.

А пан зачав і собі пір’я збирати, каже:

– Я теж буду летіти, я тебе не лишуся.

Назбирали – пан повні кишені, а Іван трошки в пазуху.

Приходять до міста. Іван мав ґрейцар і купив собі горнятко. А до того горнятка купив собі за другий ґрейцар дьогтю. А пан вже так обдерся в дорозі, що не мав ані ґрейцара. Та й каже корчмареві:

– Дай мені дьогтю.

– Я не маю нічого, – каже корчмар, – і не дам тобі нічого свого.

А Іван каже:

– Що пан мав корчмарем короводитися, най корчмар дозволить панові помочити руки в дьогтю.

І корчмар панові дозволив, пустив його до бочки з дьогтем, і той помочив обидві руки аж до плечей. Вийшли з міста в ліс. Приходять під дуба та й посідали собі. Каже Іван панові:

– Ліпи пір’я до рук.

Пан поприліплював пір’я до обох рук і питає Івана:

– А ти чому не мастиш руки дьогтем?

– Я допіро на дубі ліпити буду, – каже Іван.

– А що ж ти на дуба полізеш?

– Коли ж би я з землі на крилах піднісся? Я мушу з дуба летіти.

– То й я з тобою на дуба лізу, – каже пан. – Я тебе не лишуся.

Вилізли на дуба і пан, і Іван. Та й каже пан:

– Ну, роби собі крила.

– Я буду перший раз, – каже Іван, – несмарований летіти. Як на дорозі ослабну, то посмарую.

Зачав Іван махати руками, нібито хоче летіти. А пан каже:

– Ну, най я вперед лечу, бо ти умієш летіти і мене лишиш.

– Ей, ні, – каже Іван, – най я вперед лечу.

Нарешті Іван погодився: най пан летить наперед, а він лишиться ззаду.

Пан збив крильми і на землю впав. А Іван за паном помалу зліз з дуба. Та й пішли обоє просто додому.

Так орендар дістав від пана сотку, бо Іван його остаточно в дорозі ошукав.

За потрійну платню

Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину – сам їсть і п’є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.

Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.

Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.

І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:

– Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!

– Який же ти у біса візник! – розсердився пан.

– Адіть, і ви не знаєте дороги.

Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину. Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав – адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає:

– А що ти там жуєш?

– Що ж нам жувати, пане? – одказує візник. – Жую суху солому!

«Тьху! – скривився пан. – Мужик, як та худобина!..» Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться…

Довелося ще на одну нічку зупинитися в лісі. Ліг візник під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:

– А що ти там жуєш?..

– Що ж нам жувати? – зітхає візник. – Знову кляту солому жую!

– Може… може, і мені даси? – просить пан.

– Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю.

– Доки ти його знайдеш, я тут одубію.

– Тоді прошу красно!..

Візник дав панові соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися.

Взявся пан за їжу. Жує солому, аж очі вирячив з натуги, а проковтнути все ж ніяк не може.

– У тебе, – каже візникові, – мабуть, воляче горло – таку погань їси!

А візник уже регоче, аж за черево береться…

Промучився пан нічку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довів його до воза.

Поїхали далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть, – зразу й дорогу вже знайшов.

Заїхали в якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.

Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда, не задармо: взяв од нього потрійну платню.

Плодівник

Зловив Іван вовченя, вигодував його, бо кортіло мати свого вовка. Та вовк вовком – Іванову вівцю задушив. І надумав Іван продати його. Веде на мотузці вовка на ярмарок, а назустріч пан їде.

– Іване, що то в тебе за собака? – питає пан. – Скільки живу, а такої породи не бачив.

– Чи ви, пане, зовсім не розумієтеся? – дивується Іван. – Це не собака, а плодівник. Як його на ніч межи вівці впустити, то рано удвоє більше овець буде.

– Продай, Іване, плодівника, – просить пан. – У мене є кошара овець, та я рад би ще стільки мати.

Поторгувався Іван і продав за сто золотих. Ще й порадив:

– Впустіть його до овець увечері, аби ніхто не бачив. Нараз закривайте двері, бо наврочите. І до ранку туди не заглядайте.

Пан так і зробив. А на зорях до кошари йде, та двері не відкриваються.

Прибіг до жінки і хвалиться:

– Впустив я плодівника до кошари, а він стільки овець наплодив, що дверей не відкрити.

Якось з бідою двері відкрили. Із кошари вискочив повний, як бочка, вовк і в ліс утік.

Так пан без овець зостався.

Як Микола був коровою

Жив собі один бідняк, якого звали Миколою. Мав він лише стару хатчину, а в тій хатчині повно дітей.

Одного разу пішов Микола з жінкою в ліс: він – по дрова, жінка – по гриби. Коли дивляться – багач, у котрого Микола мало не задарма цілий рік служив, веде з ярмарку корову.

Жінка Миколи зашепотіла:

– Коли б нам таку корову! Було б дітям молоко!

– Цить, жінко, – відповідає Микола. – Багач мені винен, то й корова буде наша.

Залишив він жінку в кущах, а сам пішов на дорогу. Тихцем підійшов до корови, зняв з ріг мотузку, засилив собі на шию. Корова – в ліс пастися, а Микола йде за багачем. Зраділа жінка, бо зрозуміла хитрість чоловіка, і повела корову додому.

А багач ішов і не оглядався. Не знати, як довго ішов би він так, та зустрів знайомого купця.

– Гей, сусіде, – крикнув той ще здалеку, – що ти дав за цього вола?

Багач і тепер не оглянувся, лише сердито буркнув:

– Коли ти й досі не відрізниш вола від корови, то хоч помовчи.

– Та яка то корова, то віл, – регочеться стрічний купець. – Як не віриш, то сам подивися.

Багач озирнувся і за голову схопився:

– Чорт таке видів! Купив добру корову, а таке сталося…