– Хоч у якому я опинюсь гуртожитку, сподіваюся, її там не буде, – сказав Рон, жбурнувши чарівну паличку назад до валізи. – Ідіотське замовляння! Це Джордж мене навчив, але, клянуся, він знав, що то фальшивка.
– А в якому гуртожитку твої брати? – запитав Гаррі.
– У Ґрифіндорі, – знову спохмурнів Рон. – Там були й мама з татом. Не знаю, що вони скажуть, якщо я туди не потраплю. У Рейвенклові, мабуть, непогано, але уяви, що буде, коли мене запроторять до Слизерину!
– Це той гуртожиток, де жив Вол… тобто Відомо-Хто?
– Так, – підтвердив Рон і пригнічено сів на лаву.
– Знаєш, мені здається, що в Скеберса пояснішали кінчики вусів, – сказав Гаррі, намагаючись відвернути Рона від думок про гуртожитки. – А де тепер твої старші брати, які вже скінчили навчання?
Гаррі було цікаво довідатися, що робить чарівник, закінчивши школу.
– Чарлі досліджує драконів у Румунії, а Біля щось там робить для "Ґрінґотсу" в Африці, – повідомив Рон. – А ти чув про "Ґрінґотс"? Про це писали в
"Щоденному віщуні",але я не думаю, що серед маґлів ти мав змогу його читати. Хтось намагався пограбувати секретний сейф. Гаррі аж очі витріщив.
– Справді? І що з ним сталося?
– Власне, нічого, і тому це така сенсація. Нікого не спіймали. Тато каже, що це, певне, якийсь могутній чорний чаклун, але з "Ґрінґотсу", здається, нічого не взяли, – ось що найдивніше. Звичайно, всі лякаються, коли трапляється таке, бо ж раптом за цим усім стоїть Відомо-Хто.
Гаррі замислився. Він уже теж почав здригатися, тільки-но хтось згадає Відомо-Кого. Мабуть, це все – результат знайомства з магічним світом, але він почувався набагато безтурботніше тоді, коли міг безжурно вимовляти "Волдеморт".
– Яка твоя команда з квідичу? – запитав Рон.
– Е-е… я не знаю жодної, – признався Гаррі.
– Отакої! – здивувався Рон. – Слухай, це ж найкраща в світі гра! – І він почав пояснювати все про чотири м'ячі й позиції семи гравців, розповідати про найцікавіші матчі, на яких він побував разом із братами, та про мітлу, яку хотів би придбати, якби мав гроші. Він саме знайомив Гаррі з тонкощами гри, як знову відчинилися двері купе, але цього разу це не був Невіл, що загубив жабку, і не Герміона Ґрейнджер.
Зайшло троє хлопців, і Гаррі відразу впізнав того, що стояв посередині: це був той блідий хлопчисько з салону мантій мадам Малкін. Цього разу він дивився на Гаррі зі значно більшою цікавістю, ніж на алеї Діаґон.
– Це правда? – запитав він. – Увесь поїзд говорить, що в цьому купе їде Гаррі Поттер. То це, мабуть, ти?
– Так, – відповів Гаррі і глянув на решту хлопців. Вони були кремезні й вельми непривітні і стояли обабіч блідого хлопця, мов охоронці.
– Це Креб, а це Ґойл, – недбало відрекомендував їх блідий хлопчисько, перехопивши погляд Гаррі. – А мене звати Мелфой, Драко Мелфой.
Рон ледь чутно кашлянув, можливо, щоб приховати хихикання.
Драко Мелфой зиркнув на нього.
– Що, тебе так насмішило моє ім'я? А хто ти, навіть питати не треба. Тато розповідав, що всі Візлі мають руде волосся, ластовиння й більше дітей, ніж можуть прогодувати.
Драко знову звернувся до Гаррі.
– Поттер, карочє, ти скоро побачиш, що деякі чаклунські родини набагато кращі від інших. Не варто заводити некльових друзів. Я б допоміг тобі розібратися в цьому.
Він подав Гаррі руку, але той її не потиснув.
– Дякую, я й сам знаю, хто кльовий, а хто ні, – холодно сказав Гаррі.
Хоча Драко Мелфой і не почервонів, на його блідих щоках проступив легенький рум'янець.
– На твоєму місці, Поттер, я б поводився обережніше, – протягнув він. – Якщо не станеш трохи ввічливішим, то скінчиш так само, як твої батьки. Вони також не знали,
щодля них краще. А коли злигаєшся з такими покидьками – тіпа Візлі або того Геґріда,
тобі жбуде гірше.
Гаррі й Рон попідводились. Ронове обличчя палало, як і його волосся.
– Ану повтори! – насупився він.
– Ого, ти зібрався з нами битися? – глузливо вишкірився Мелфой.
– Якщо ви негайно не заберетесь! – пригрозив Гаррі хоробрішим тоном, ніж почувався насправді: адже Креб і Ґойл були набагато дебеліші від нього чи Рона.
– Але ми не хочемо йти – правда, пацани? Своє ми вже з'їли, а тут дещо лишилося.
Ґойл простяг руку за шоколадними жабками, що лежали біля Рона, Рон шарпнувся вперед, та не встиг доторкнутися до Ґойла, як той моторошно зойкнув.
З Ґойлової руки звисав пацюк Скеберс, гострі зубенята якого вп'ялися йому в палець. Креб та Мелфой відступили, а Ґойл, завиваючи, намагався скинути Скеберса. Коли нарешті Скеберс відлетів і гупнувся в шибку, вся трійця миттю зникла. Мабуть, вони подумали, що серед ласощів причаїлися й інші щури, або, можливо, почули кроки, бо за мить до купе увійшла Герміона Ґрейнджер.
–
Щотут скоїлось? – здивувалася вона, поглядаючи на розкидані по підлозі ласощі й Рона, що тримав за хвіст пацюка.
– Він, мабуть, у нокауті, – пояснював Гаррі Рон, а тоді придивився до Скеберса. – Ні, я просто не вірю: він знову спить!
Пацюк і справді заснув.
– Ти що, колись уже бачив Мелфоя? Гаррі розповів про зустріч на алеї Діаґон.
– Я чув про цю родину, – спохмурнів Рон. – Вони чи не перші повернулися до нас, коли пропав Відомо-Хто. Сказали, що були, мовляв, зачакловані. А мій тато не вірить. Каже, що батькові Мелфоя не варто виправдовуватись, чому він перейшов до темних сил. – Рон повернувся до Герміони: – Тобі щось потрібно?
– Краще мерщій одягніть мантії, бо я щойно була в машиніста, і він сказав, що ми майже доїхали. Ви часом не билися, га? Ще не приїхали, а вже шукаєте клопоту!
– Це Скеберс бився, а не ми, – сердито зиркнув на неї Рон. – Може, ти вийдеш, поки ми переодягнемось?
– Гаразд, я зайшла тільки тому, що всюди страшний рух – всі поводяться як діти, і гасають коридорами, – фиркнула Герміона. – А в тебе, до речі, бруд на носі, ти знаєш?
Рон люто подивився їй услід. Гаррі визирнув з вікна, надворі вже сутеніло. Під пурпуровим небом видніли ліси та гори. Поїзд і справді їхав трохи повільніше.
Гаррі й Рон поскидали куртки й накинули довгі чорні мантії. Ронова мантія була йому трохи закоротка, і з-під неї визирали кросівки.
У поїзді пролунало оголошення: "За п'ять хвилин прибуваємо до Гоґвортсу. Просимо залишити багаж у вагонах, його доставлять до школи окремо".
Гаррі від хвилювання забило дух, а Ронове обличчя під веснянками стало блідим як полотно. Вони позапихали до кишень рештки ласощів і приєдналися до учнів, що збилися в коридорі.
Поїзд уповільнив рух і зрештою зупинився. Всі ринули до дверей, виходячи на маленьку темну платформу. Гаррі здригнувся від холодного нічного повітря. Аж ось над головами застрибало світло ліхтаря, і Гаррі почув знайомий голос:
– Перші кляси! Перші кляси! Сюди! Гаррі, всьо файно?
Над морем голів променилося радістю велике заросле обличчя Геґріда.
– За мною! За мною! Ще є перші кляси? Кожен нехай си дивит під ноги! Перші кляси, за мною!
Ковзаючись і спотикаючись, учні вслід за Геґрідом спускалися крутою і вузькою стежиною. Обабіч стежки залягала така пітьма, що Гаррі здавалося, ніби там ростуть густі дерева. Майже ніхто не розмовляв. Невіл, що постійно губив свою жабку, кілька разів шморгнув носом.
– Зараз си вперше побачите Гоґвортс, – гукнув через плече Геґрід, – осьо за цим рогом.
Пролунало голосне "О-о-о-о!.."
Вузенька стежка раптово вивела їх на берег широкого чорного озера. На тому боці озера на верхівці високої гори здіймався, виблискуючи вікнами на тлі зоряного неба, великий замок з численними вежами й башточками.
– Не більше чотирьох на човен! – вигукнув Геґрід, показуючи на цілу флотилію човників, що стояли біля берега.
Гаррі й Рон сіли до одного човна разом з Невілом і Герміоною.
– Усі си вмістили? – крикнув Геґрід, сівши в човен сам-один. – Ну, то ВПЕРЕД!
Уся флотилія човників одночасно зрушила з місця, перетинаючи гладеньке, наче скло, озеро. Кожен учень мовчки поглядав на величний замок угорі. Човни підпливали дедалі ближче до скелі, на якій він стояв, і замок, здається, височів просто над головою.
– Пригніться! – крикнув Геґрід, коли перші човники дісталися скелі.
Всі посхиляли голови, й човники прослизнули попід завісою з плюща, яка ховала широкий отвір У скелі. Далі пливли вздовж темного тунелю, що, здавалося, йшов під самим замком, аж доки прибули до начебто підземної гавані, де учні повиходили на гальку і каміння.
– Агов! Ти тут? Чи се не твоя жаба? – запитав Геґрід, стежачи, як діти вибираються з човнів.
– Тревор! – радісно вигукнув Невіл, простягаючи руки.
Потім услід за Геґрідовим ліхтарем усі дерлися прорубаним у скелі переходом і зрештою опинилися на вогкій гладенькій травичці в затінку замку. Піднялися кам'яними сходами і збилися докупи навпроти величезних дубових дверей.
– Усі тут? А ти ще си не загубив жабку? Геґрід підняв свій велетенський кулак і тричі гупнув у двері.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Сортувальний капелюх
Тієї ж миті двері прочинилася. У дверях стояла висока чорна чарівниця, вбрана у смарагдові шати, її обличчя було дуже суворе, й Гаррі одразу подумав, що з такою краще не сперечатися.
– Перші кляси, професорко Макґонеґел, – доповів Геґрід.
– Дякую, Геґріде. Я поведу їх далі. Чарівниця відчинила двері навстіж. Вестибюль був таким величезним, що там спокійно помістився б цілий будинок Дурслів. Кам'яні стіни, як і в "Ґрінґотсі", освітлювали смолоскипи, стеля була надто високою, щоб побачити там що-небудь, а на горішні поверхи вели розкішні мармурові сходи. Учні рушили слідом за професоркою Макґонеґел по вимощеній кам'яними плитами підлозі. З дверей праворуч долинав гул сотень голосів, – там, очевидно, зібралася вся школа, – але професорка Макґонеґел завела перші класи до невеличкої безлюдної кімнатки поряд із вестибюлем. Учні збилися докупи, тулячись одне до одного і стривожено озираючись.
– Вітаю вас у Гоґвортсі, – сказала професорка Макґонеґел. – Незабаром почнеться святковий бенкет, але перед тим, як сісти у Великій Залі, вас розподілять по гуртожитках. Церемонія Сортування дуже важлива, бо гуртожиток у Гоґвортсі замінить вам родину. Тут ви будете вчитися, спати й проводити свій вільний час.
Гуртожитки називаються Ґрифіндор, Гафелпаф, Рейвенклов і Слизерин. Кожен гуртожиток має шляхетну історію й пишається своїми видатними чарівницями та чаклунами. Перебуваючи в Гоґвортсі, своїми успіхами ви здобуватимете очки для вашого гуртожитку, тоді як за кожне порушення правил очки зніматимуть. Наприкінці року гуртожиток, який набере найбільше очок, нагороджують кубком, а це величезна честь. Сподіваюся, кожен із вас збільшить славу рідного гуртожитку. Церемонія Сортування почнеться за кілька хвилин у присутності всієї школи. Тим часом я раджу вам причепуритися.
Її погляд на мить зупинився на Невіловій мантії з вузлом на лівому плечі, й на Ройовому носі з плямою. Гаррі нервово спробував пригладити своє волосся.
– Я повернуся, коли все буде готове до зустрічі з вами, – повідомила професорка Макґонеґел. – Прошу дотримуватися тиші.
Вона вийшла з кімнати. Гаррі ковтнув слину.
– А як нас сортуватимуть по гуртожитках? – запитав він Рона.
– Здається, буде якесь випробування. Фред казав, що дуже болюче, але він, мабуть, жартував.
Серце Гаррі аж підстрибнуло в грудях. Випробування? Перед усією школою? Але ж він ще не знає жодних чарів, – що ж він робитиме? Такого він зовсім не сподівався. Гаррі схвильовано озирнувся й побачив, що всі теж перелякані. Майже ніхто не розмовляв, окрім Герміони Ґрейнджер, яка скоромовкою шепотіла усі вивчені замовляння, гадаючи, яке з них стане їй у пригоді. Гаррі з усієї сили намагався не слухати її. Він ще ніколи так не хвилювався. Ніколи, навіть тоді, коли ніс зі школи додому письмову скаргу на те, що він якось примудрився перефарбувати в синій колір учительчину перуку. Гаррі вп'явся очима у двері. Будь-якої миті могла ввійти професорка Макґонеґел і повести його на загибель.
Раптом сталося щось таке, від чого він аж підскочив: кілька дітей у нього за плечима моторошно зойкнули.
– Що ц…?
Гаррі, як і всім довкола нього, забило дух. Крізь чорну стіну струменіли десь зо два десятки привидів. Білосніжні і ледь прозорі, вони линули кімнатою, розмовляючи між собою, і майже не звертали уваги на першокласників. Здається, вони сперечалися. Той, що скидався на маленького гладкого ченця, доводив:
– Даруйте, але йому треба дати додатковий шанс…
– Любий отче, хіба ми не дали Півзові всі шанси, яких він заслуговував? Він тільки псує нашу репутацію, і до того ж, ніколи не був справжнім привидом… О!.. А що ви всі тут робите?
Привид у трико з високим круглим коміром раптом помітив першокласників. Ніхто не подав і звуку.
– Це ж новенькі учні! – вигукнув гладкий чернець, усміхаючись до них. – Мабуть, чекаєте Сортування?
Дехто мовчки кивнув.
– Сподіваюся побачити вас у Гафелпафі! – сказав чернець. – Це, знаєте, мій колишній гуртожиток.
– Забирайтеся звідси! – пролунав різкий голос. – Починається церемонія Сортування.
Це повернулася професорка Макґонеґел. Привиди один за одним розтанули в протилежній стіні.
– Ну, а тепер станьте вервечкою, – звеліла першокласникам професорка, – і йдіть за мною.
З дивним відчуттям, наче його ноги стали свинцеві, Гаррі прилаштувався за якимсь рудуватим хлопцем, за ним став Рон, і вони вийшли з кімнати, знову перетнули вестибюль і ввійшли через подвійні двері до Великої зали.
Гаррі ніколи навіть уявити собі не міг такого дивного й розкішного приміщення. Воно було затоплене сяйвом тисяч і тисяч свічок, які плавали в повітрі над довжелезними столами, де примостилися всі інші школярі. Столи були накриті блискучими золотими тарелями й келихами. На підвищенні в кінці зали стояв ще один довгий стіл, за яким сиділи викладачі. Професорка Макґонеґел підвела туди першокласників, які стали обличчям до решти школярів, а плечима – до вчителів. Сотні звернених на новачків очей у мерехтливому сяйві свічок були схожими на бліді ліхтарики. Де-не-де поміж учнями світилися сріблисті серпанки привидів. Щоб уникнути спрямованих на нього поглядів, Гаррі глянув угору й побачив оксамитно-чорну стелю, усіяну зорями. Він почув шепіт Герміони: "Вона зачарована, щоб скидатися на справжнє зоряне небо, я читала про це в
"Історії Гоґвортсу".
Важко було повірити, що Велика зала взагалі мала стелю, а не стояла просто неба.
Коли професорка Макґонеґел мовчки поставила перед першокласниками ослінчик на чотирьох ніжках, Гаррі швиденько опустив очі. На ослінчик вона поклала гостроверхий капелюх чарівника. Капелюх був полатаний, обшарпаний і страшенно брудний. Тітка Петунія не дозволила б навіть занести його до хати.
"Можливо, треба вичаклувати звідти кролика абощо", – гарячково подумав Гаррі.
Помітивши, що всі пильно дивляться на капелюх, він теж втупився у нього. Якусь мить панувала цілковита тиша, а тоді капелюх смикнувся. Далі в ньому з'явився отвір, що нагадував роззявлений рот, і капелюх заспівав:
Ти не дивись, що я старий —
зрадлива зовнішність моя,
я з'їм себе, якщо знайдеш
когось мудрішого, ніж я.
Нехай твій капелюх новий,
нехай він сяє і блищить,
я – Сортувальний Капелюх,
мене нічим не замінить.
Я – Сортувальний Капелюх,
я знаю всі твої думки,
вдягай мене до самих вух, —
скажу, куди належиш ти.
Це може бути Ґрифіндор —
живуть відважні учні там,
сміливі, горді, як орли —
вони приносять славу нам.
А, може, долею тобі
судився чемний Гафелпаф:
чесноти і шляхетність там
завжди в думках і на вустах.
Старенький добрий Рейвенклов
дарує щедро всім знання.
Хто мудрість цінить, той знайде
там шану, честь і визнання.
Або, можливо, в Слизерин
сьогодні ще потрапиш ти, —
чого лише не зроблять там
задля досягнення мети!..
Тож надягай мене! Не бійсь!
В надійних ти руках (хоч рук
ніколи я й не мав), та все ж
я – хитромудрий Капелюх!
Капелюх закінчив пісню, і зала вибухла оплесками. Він уклонився кожному з чотирьох столів і знову застиг.
– То нам просто треба надягти капелюх! – зашепотів Рон. – А Фреда я приб'ю – він варнякав мені про боротьбу з тролем.
Гаррі ледь усміхнувся. Звичайно ж, краще приміряти капелюх, ніж проказувати замовляння, проте він волів би надягати його тоді, коли ніхто не дивиться. Капелюх ставив надто великі вимоги, а Гаррі не почувався тепер ані відважнім, ані мудрим. От якби був гуртожиток для тих, кого нудить від хвилювання, – це було б саме для нього!
Професорка Макґонеґел виступила наперед, тримаючи в руках довгий сувій пергаменту.
– Коли я називаю чиєсь ім'я, прошу надягати капелюх і сідати для сортування на цей ослінчик, – оголосила вона. – Анна Ебот!
Рум'яна дівчинка з русявими косами підійшла, спотикаючись, до ослінчика, настромила собі по самі очі капелюх і присіла. Коротка пауза і…
– ГАФЕЛПАФ! – крикнув капелюх.
Зі столу праворуч долинули підбадьорливі вигуки й оплески, і Анна попрямувала туди – до гафелпафського столу. Гаррі помітив, як їй радісно помахав привид гладкого ченця.
– Сьюзен Боунз!
– ГАФЕЛПАФ! – знову крикнув капелюх, і Сьюзен сіла поруч із Анною.
– Террі Бут!
– РЕЙВЕНКЛОВ!
Цього разу заплескали за другим столом з лівого краю; кілька рейвенкловців підвелися, потискаючи руки Террі.
Менді Брокелгерст також пішла до Рейвенклову, а от Лаванда Браун стала першою новою ученицею Ґрифіндору, тож тепер оплески зірвалися з найдальшого столу ліворуч; Гаррі бачив, як завзято свистіли Ронові брати-близнюки.
Мілісент Булстроуд потрапила до Слизерину. Можливо, Гаррі просто так уявлялося, але після всього почутого про Слизерин його учні справляли на нього неприємне враження.
Гаррі вже нудило, й він мало не зомлів. Він пригадав, як на уроках фізкультури в школі обирали склад команд. Про нього завжди згадували на-останок, і не тому, що був найгірший, а тому, що ніхто не хотів потім з'ясовувати стосунки з Дадлі.
– Джастін Фінч-Флечлі!
– ГАФЕЛПАФ!
Гаррі помітив, що капелюх інколи називав гуртожиток одразу, а часом задумувався. Шеймус Фініґан, хлопчина з рудуватим волоссям, що стояв попереду Гаррі, просидів на ослінчику мало не цілу хвилину, перше ніж капелюх призначив його до Ґрифіндору.
– Герміона Ґрейнджер!
Герміона метнулася до ослінчика й рішуче натягла капелюха.
– ҐРИФІНДОР! – вигукнув капелюх. Рон застогнав.
Тут Гаррі пронизала жахлива думка: адже коли хвилюєшся, завжди з'являються якісь дурні думки. А що, як його взагалі не оберуть? Що, як він просидить не знати скільки, насунувши капелюха на самі очі, аж поки професорка Макґонеґел зірве того капелюха і скаже, що сталася прикра помилка, і йому треба зворотним поїздом вертатися додому?
Коли викликали Невіла Лонґботома, хлопця, що постійно губив свою жабку, він зашпортався і впав. Капелюх довго вирішував його долю. Коли ж він нарешті крикнув: "ҐРИФІНДОР!" – Невіл побіг, навіть забувши його скинути, тож мусив вертатися під загальний регіт, щоб передати його Мораґ Макдуґал.
За ним викликали Мелфоя. Зачувши своє ім'я, він неспішно почвалав уперед, і його бажання відразу здійснилося: капелюх, тільки-но торкнув його чола, одразу заверещав:
– СЛИЗЕРИН!
Мелфой задоволено рушив до своїх приятелів Креба й Ґойла.
Залишалося не так багато учнів.
Мун… Нот… Паркінсон, тоді пара дівчат-близнюків: Петіл і Петіл, тоді Селі-Ен Перкс, і ось, нарешті:
– Гаррі Поттер!
Гаррі ступив уперед, а по цілій залі зненацька прокотилася хвиля шепоту.
– Вона сказала
"Поттер"?
– Гаррі Поттер?!
Перше ніж капелюх опустився йому на очі, Гаррі ще встиг побачити повнісіньку залу людей, що намагалися його розгледіти. Наступної миті він уже дивився на чорну підкладку капелюха. І чекав.
– Гм, – пролунав у його вусі тихенький голосочок. – Складно. Дуже складно. Багато відваги, я бачу. Та й розум нівроку. Є хист, о так, це безперечно… а ще бажання випробувати себе… Ну, це вже цікаво… Куди ж тебе віддати?
Гаррі вчепився за ослінчик і подумав: 'Тільки не в Слизерин, тільки не в Слизерин".
– Не в Слизерин, га? – запитав тихенький голосочок. – Ти певен? Знаєш, ти можеш бути видатним, це все в твоїй голові, а Слизерин допоможе тобі здобути велич, тут годі сумніватися. Ну що? Ні? Що ж, коли ти такий певний, нехай буде ҐРИФІНДОР!
Гаррі почув, як капелюх вигукнув останнє слово на всю залу. Скинув його й непевною ходою попрямував до ґрифіндорського столу. Він так тішився, що його все ж обрано і він не потрапив до Слизерину, що навіть не помічав, як його вітали найбурхливішими оплесками. Староста Персі зірвався на ноги, розмахуючи руками, а близнюки Візлі заволали: "Поттер з нами! Поттер з нами!"
Гаррі присів навпроти привида в трико, якого бачив раніше. Привид поплескав його по руці, і нажаханому Гаррі здалося, ніби він занурив цю руку У відро з крижаною водою.
Нарешті він міг добре розгледіти Високий стіл. Найближче до Гаррі сидів Геґрід, що перехопив його погляд і схвально підняв угору великий палець. Гаррі у відповідь усміхнувся. Посередині Високого столу на великому золотому кріслі височів Албус Дамблдор. Гаррі відразу впізнав його завдяки картці, яку витяг у поїзді з шоколадної жабки. Срібне волосся Дамблдора сяяло на всю залу чи не яскравіше від привидів. Помітив Гаррі й професора Квірела, того нервового молодика з "Дірявого Казана". У великому пурпуровому тюрбані він мав доволі химерний вигляд.
Залишилося всього три учні. Лайза Терпін потрапила до Рейвенклову, після неї надійшла Ронова черга. Хлопчина увесь посірів і позеленів. Гаррі схрестив під столом пальці, і за мить капелюх вигукнув:
– ҐРИФІНДОР!
Гаррі разом з усіма щосили заплескав у долоні, а Рон знесилено бухнувся на стілець біля нього.
– Молодчина, Рон! – набундючено мовив Персі через голову Гаррі.
Тим часом Блеза Забіні призначили в Слизерин.
Професорка Макґонеґел згорнула пергамент і забрала Сортувального Капелюха.
Гаррі глянув на свою порожню золоту тарілку. Він тільки зараз відчув, як зголоднів. Про гарбузові пиріжки лишилася сама згадка.
Підвівся Албус Дамблдор. Розвівши руки, він широко всміхнувся до учнів, неначе ніщо в світі не могло його так втішити, як сяючі лиця всіх його вихованців.
– Вітаю вас! – промовив він. – Вітаю вас із початком нового навчального року в Гоґвортсі! Перед бенкетом я хотів би сказати ще кілька слів. Ось вони: Бовдур! Булька! Кулька! Круть! – Дякую!
Дамблдор знову сів, а з усіх боків залунали схвальні вигуки й оплески. Гаррі не знав, сміятися чи ні.
– Він що, трохи божевільний? – запитав він обережно Персі.
– Божевільний? – безтурботно перепитав Персі. – Та він геній! Найкращий чарівник у світі! Хоч і трохи божевільний, це правда. Хочеш картоплі, Гаррі?
Гаррі роззявив рота. Тарелі перед ним були вже заповнені стравами. Він ще ніколи не бачив на одному столі так багато смачних наїдків: смажені курчата, ростбіф, відбивні, ягнятка, ковбаски, шинка, біфштекс, варена і смажена картопля, чіпси, йоркширський пудинг, горошок, морква, підливка, кетчуп і, не знати чому, навіть м'ятні льодяники.
Дурслі ніколи, звісно, не морили Гаррі голодом, проте й не давали йому їсти досхочу. Дадлі завжди забирав усе, що хотілося з'їсти Гаррі, навіть якщо того ненажеру згодом і нудило. Гаррі поклав собі на тарілку всього потроху, окрім льодяників, і почав їсти. Все було дуже смачне.
– Ох, як то гарно виглядає! – сумовито зітхнув привиду трико, дивлячись, як Гаррі розрізав біфштекс.
– А ви не…
– Я не їв уже майже чотириста років, – мовив привид. – Я, звісно, не потребую їжі, але однаково чогось бракує. Здається, я не представився? Сер Ніколас де Мимзі-Порпінґтон до ваших послуг. Постійний привид вежі Ґрифіндор.
– Я знаю вас! – раптом озвався Рон. – Мені про вас брати розповіли – ви Майже-Безголовий Нік!
– Я б
волів,щоб до мене зверталися сер Ніколас де Мимзі… – невдоволено буркнув привид, але тут обізвався Шеймус Фініґан з рудуватим волоссям:
–
Майже–Безголовий? Як можна бути
майжебезголовим?
Сер Ніколас, здавалося, розгнівався, адже розмова вийшла зовсім не такою, як він сподівався.
– А ось
так,– роздратувався він. Ухопив себе за ліве вухо й потягнув. Його голова відірвалася від шиї і впала на плече, немов була на завісах. Хтось колись, мабуть, хотів відтяти йому голову, та не зробив це як слід. Натішившись спантеличеними дитячими обличчями, Майже-Безголовий Нік знову поклав голову на шию, кахикнув і сказав:
– Що ж, новенькі ґрифіндорці! Сподіваюся, ви допоможете нам виграти цього року чемпіонат гуртожитків? Ґрифіндор уже дуже давно не вигравав першості. А Слизерин завойовує кубок шостий рік підряд! Кривавий Барон стає просто нестерпним! То привид Слизерину.
Гаррі глянув на слизеринський стіл і побачив жахливого привида з безтямними очима, кощавим обличчям і заляпаним сріблистою кров'ю одягом. Він сидів поруч із Мелфоєм, який, на радість Гаррі, здається, не дуже тішився таким сусідством.
– Чому він увесь залитий кров'ю? – зацікавився Шеймус.
– Я ніколи не питав, – ухильно відповів Майже-Безголовий Нік.
Коли всі наїлися досхочу, з тарілок позникали рештки їжі і вони стали чистісінькі, як на початку. За мить з'явився десерт. Морозиво найрізноманітніших смаків та різновидів, яблучний пиріг, пампушки з солодким кремом, шоколадні тістечка і пончики з повидлом, бісквіти, полунички, желе, рисовий пудинг…
Поки Гаррі наминав пампушки з кремом, розмова перейшла на родини учнів.
– Я покруч, – нахвалявся Шеймус. – Мій тато – маґл. Мама сказала йому, що вона відьма, тільки після весілля. Бідолаха насилу пережив.
Усі зареготали.
– А в тебе що, Невіле? – поцікавився Рон.
– Ну, мене виховувала бабця, а вона чарівниця – відповів Невіл, – хоча родина довго вважала мене за справжнього маґла. Мій дядько Елджі все намагався застукати мене зненацька, щоб я виявив свої чари, і одного разу спихнув мене в Блекпулі з причалу, я мало не втопився. Але аж до восьми років не ставалося нічого. Якось дядько Елджі піднявся нагору попити чаю і вивісив мене з вікна, тримаючи за ноги, аж тут тітка Еніда запропонувала йому тістечок і він ненароком пустив мене. Але я не розбився – просто пострибав на голові через садок і аж на дорогу. Це їх дуже втішило, бабця на радощах навіть розплакалася. А подивилися б ви на них, коли мене прийняли сюди: вони, бачте, боялися, що я не досить магічний. Дядько Елджі так зрадів, що купив мені жабку.
По другий бік від Гаррі Герміона розмовляла з Персі Візлі про уроки:
– Я
дужесподіваюся, що вони почнуться якнайшвидше. Мені так багато ще треба вивчити, мене дуже цікавить трансфігурація, знаєш, перетворення чогось у щось інше; звичайно, це, мабуть, надто складно…
– Ви почнете з дрібничок, обертатимете сірники на голки і таке інше…
Гаррі, розімлівши і майже засинаючи, ще раз глянув на Високий стіл. Геґрід одним духом перехилив свій келих. Професорка Макґонеґел розмовляла з професором Дамблдором. Професор Квірел, і далі в своєму чудернацькому тюрбані, Щось казав учителеві з масним чорним волоссям, гачкуватим носом і пожовклою шкірою.
Все сталося зненацька. Учитель з гачкуватим носом, ковзнувши поглядом повз Квірелів тюрбан, подивився Гаррі просто у вічі, – і раптом гострий пекучий біль пронизав шрам на чолі Гаррі.
– Ой! – ухопився Гаррі за чоло.
– Що сталося? – запитав Персі.
– Н-нічого. – Біль зник так само раптово, як і з'явився. Куди важче було позбутися враження від того погляду. Гаррі збагнув, що цей учитель ставиться до нього вкрай неприязно.
– Хто той учитель, що розмовляє з професором Квірелом? – запитав він Персі.
– О, ти вже знаєш Квірела? Не диво, що він такий нервовий, адже з ним професор Снейп. Він викладає "Зілля і настійки", але неохоче – всі знають, що він мріє посісти місце Квірела. Цей Снейп неймовірно багато знає про темні мистецтва.
Гаррі якийсь час стежив за Снейпом, але той уже не зважав на нього.
Зрештою, позникали й солодощі, і професор Дамблдор знову підвівся. В залі запала тиша.
– Е-е… ще кілька слів, якщо ви вже наїлися й напилися. Перед початком навчального року я маю кілька зауваг. Першокласникам слід пам'ятати, що всім учням заборонено ходити до лісу. Не треба забувати про це й деяким старшокласникам.
Мерехтливий погляд Дамблдора осяяв на мить близнюків Візлі.
– Містер Філч, наш сторож, просив нагадати, що в шкільних коридорах на перервах не можна вдаватися до магії.
Гравців у квідич набиратимуть протягом другого тижня навчання. Всіх охочих виступати за команди своїх гуртожитків прошу звертатися до мадам Руч.
І, нарешті, хочу попередити, що цього року доступ до коридору на четвертому поверсі праворуч заборонено всім, хто не хоче померти в нестерпних муках.
Гаррі засміявся, але його майже ніхто не підтримав.
– Мабуть, жартує? – півголосом запитав він Персі.
– Не думаю, – відповів Персі, насупившись. – Дивно, бо він завжди пояснює, чому нам не можна кудись іти. Скажімо, кожен знає, що в лісі повно хижих звірів. Міг би принаймні старостам сказати.
– А тепер, перед тим як лягати спати, заспіваймо нашу шкільну пісню! – вигукнув Дамблдор. Гаррі помітив, що усмішки решти вчителів стали вельми штучні.
Дамблдор легенько струснув своєю чарівною паличкою, ніби зганяв з неї мух, і з краю палички вилетіла довжелезна золота стрічка, що знялася над столами і, звиваючись, мов змія, почала зображати собою слова.
– Кожен вибирає свою улюблену мелодію, – оголосив Дамблдор. – Ну, починаймо!
І школа загорлала:
Гоґвортс, Гоґвортс, гостроворсий Гоґвортс,
