Кривава осінь у місті Лева

– Читав сьогоднішню пресу? – похмуро поцікавився Ратушний.

– Власне, ні, ще не встиг.

Той витяг з кишені плаща згорнуту вчетверо ранкову газету й кинув на стіл.

– На першій сторінці. Продовження на третій.

Олег розгорнув газету й оглянув першу полосу. Проігнорувавши черговий політичний скандал, що займав більшу частину сторінки, зосередився на другій статті.

«ПІД ЛЬВОВОМ ЗНАЙДЕНО ТРЕТЮ ЖЕРТВУ

НЕВІДОМОГО ВБИВЦІ.

Схоже, околиці міста Лева стали улюбленим місцем полювання на людей таємничого маніяка. Вже втретє за останні чотири місяці молода жінка стає жертвою безіменного психопата, і втретє злочинець лишається невпійманим. Маємо надію, тимчасово.

За повідомленням прес-служби Головного управління МВС України у Львівській області, вчора, 15 вересня, на території Крукеницького лісництва було виявлено труп Доброхот Сніжани Олексіївни, 1982 р. н., непрацюючої. За висновками медекспертизи, причиною смерті стали численні рани, не сумісні з життям. Тіло дівчини спотворено, подібно до двох інших жертв – Ратушної Оксани Семенівни, 1962 р. н., що була знайдена вбитою у Львові 25 липня цього року, та Стецюк Мирослави Володимирівни, 1973 р. н., яка стала першою здобиччю вбивці й чиє тіло було виявлене 17 травня в парку «Шевченківський Гай». Уже не залишається сумнівів, що всі жінки загинули від рук серійного маніяка – на це також: вказує…»

– Номером два була моя дружина, – раптом промовив Ратушний тремтячим голосом, а потім схлипнув і затулив обличчя долонями. Сокіл здивовано відірвав погляд від газети. Рада, що якраз несла на таці дві паруючі філіжанки кави, ніяково зупинилася в центрі офісу, й Олег зробив очима знак залишити все в нього на столі.

– Будь ласка, розкажіть мені все, що збиралися. – Він швидко продивився решту статті на третій сторінці, де репортери будували здогадки, а прокурор клятвено запевняв, що слідство вже вийшло на вірний шлях і вбивцю ось-ось вполюють. Нічого собі новини. Це ж учора… дівчину знайшли учора, рано-вранці. Лише за кілька годин до того, як він сидів у кав'ярні зі своєю новою знайомою Ніною. І можливо, того дня, коли повернувся до Львова, бідолашна Сніжана була ще жива. Прокрутивши це в голові, Сокіл нервово пересмикнувся. Тепер вже приїзд до рідного міста не видавався такою світлою подією. Так, дрібні злочини трапляються практично щодня… та не щодня з'являються серійні вбивці – особливо в тихому Львові. Відносно тихому, та все ж… І тим більш неприємно, що твоє повернення додому майже збігається в часі з чиєюсь смертю від рук такого психопата.

Трусонувши головою, Сокіл вийшов із задуми. Його власні відчуття зараз не грають ніякої ролі. Те, що дружина Ратушного стала однією із жертв, було куди більшим шоком. До того як полишити Львів, Олег двічі бачив цю жінку, з них один раз спілкувався наживо, і спогади про неї залишилися суто позитивні. Як таке могло статися?

І чому ж це мати, яка завжди все про всіх знає, нічого йому не сказала?

Ратушний між тим знову опанував себе. Голос більше не тремтів, а очі не блищали. Прочистивши горло, він сказав:

– Дідька лисого вони його впіймають, Олеже. В них досі немає ані мотивів, ані чиїхось свідчень, ані зачіпок – нічого. До цього дня мене вже нагодували обіцянками так, що блювати тягне. Тому я прийшов до тебе.

– Пане Ра…

– Зачекай. Ти просив розповісти – я розповім. Оксана, моя дружина, зникла двадцять третього липня, у понеділок. Не повернулася додому з роботи. Вона працювала в невеличкому бутіку, хоча могла, власне, й не працювати, грошей вистачало. Я казав їй, наполягав, та Оксані хотілося «роботи для душі», як вона це називала. Ось до чого це призвело… Так от. Вона часто засиджувалася там довше за всіх, працювала з документами, все таке, але максимум до десятої вечора. Та й то завжди мала звичку в таких випадках передзвонювати мені. Цього разу після десятої Оксани не було – ані її самої, ані дзвінка. Я спробував набрати її – безрезультатно. «Абонент не відповідає». Тоді почав обдзвонювати всіх її підлеглих, подруг і так далі. Дівчата з бутіка казали одне й те саме – вони пішли додому, вона залишалася в офісі, але начебто теж починала збиратися. Наші ж спільні знайомі взагалі її того дня не бачили. Що мені залишалося? Я поїхав до бутіка.

– Що з'ясувалося на місці? – Сокіл посунув тацю з кавою ближче до Ратушного і взяв одну філіжанку собі.

– Її там не було. Магазин зачинений, світло вимкнене, сигналізація працює. Одним словом, з бутіка вона вийшла. І зникла.

– Тобто?

– Її «хонда» була на місці. Стояла на парковці біля входу. Навіть якби машина не завелася – а з нею було все гаразд, – Оксана передзвонила б мені, щоб я її забрав, або ж сама дісталася б маршруткою, і в будь-якому випадку за півгодини була б удома. Ні того ні іншого не сталося. Вийшовши з магазину, вона просто зникла. Хтось її перехопив.

– Ви подзвонили в міліцію?

– Еге ж, подзвонив, трясця їм. Лише задля того, щоби почути анекдот про невірних дружин у супроводі дурного гигикання. Я таки заїхав у відділок, дав черговим чортів і написав заяву… але Оксані це вже не допомогло.

Її знайшли ранком двадцять п'ятого в одному з дворів-колодязів. Знайшли гицелі, що на світанку відловлюють бродячих псів. – Голос Ратушного знову здригнувся, і Олег побачив, як міцно той стиснув кулаки. – Там, у тому дворі, стояло старезне дране крісло, і от мою Оксану знайшли якраз у ньому. Вона сиділа там… гола… в неї вийняли очі, і…

Він не зміг продовжувати – зціпивши зуби, свердлив поглядом підлогу й боровся зі сльозами, що знову підкотили до очей. Олег мовчки чекав. Раптом відчувши біль у правій долоні, розтиснув пальці й побачив, що продавив нігтями шкіру ледь не до крові. Чомусь не здивувався.

– Олеже, – знову заговорив Ратушний, і цього разу дивився просто йому у вічі. – Я розумію, що вже ніщо її не поверне. Моєї дружини на цьому світі більше немає. Та цю тварюку треба викрити хоча б заради тих, хто ще може потрапити йому до рук. Ти єдиний, кому я довіряю й кого можу просити. Дізнайся, хто це. Знайди його, доки не пізно.

– Пане Ратушний… Петре. Я не можу офіційно розслідувати вбивства…

– Я не прошу тебе розслідувати вбивство, Олеже. – Очі Ратушного знову висохли, і тепер їх погляд був схожий на гостре лезо. – Я лише прошу тебе знайти людину… якщо її можна так назвати. Людину, яка інколи бавиться вирізанням сердець у жінок. Я навіть не буду вимагати затримувати її. Якщо ти дізнаєшся хоча б ім'я паскуди… просто подзвони мені.

– Я…

– Цій дівчині було лише двадцять п'ять. Вона має стати останньою. Про гроші питання навіть не стоїть. Я відразу плачу аванс, ту суму, яку ти мені називаєш, і решту… скільки скажеш… а ти встановлюєш ім'я того, хто це зробив. Ми домовилися?

Йому допоміг зважитися випадково схоплений погляд Ради. Він неначе промовляв з іншого кінця кімнати: «Ні, шефе, не лізьте в це, не бавтеся з вогнем, то дуже небезпечна справа, ви ж це знаєте?

Але, окрім вас, її ніхто не зробить».

* * *

Ніна покрутила в руках гаманець, наче ілюзіоніст, що прагне привернути увагу глядачів, і зазирнула туди ще раз. Фокус не вдався – гроші не з'явилися. У відділенні для купюр соромливо червоніла самотня «десятка», а до зарплати лишився тиждень. Добре, хоч на роботу можна ходити пішки, усього двадцять хвилин, та ще й старими вуличками – їздити такими просто гріх. Однак про каву доведеться забути. Не кажучи вже про тістечка та цукерки. Прикро.

«… Та невже? – спитало щось єхидне всередині неї. – То поясни хоча б сама собі, на біса ти купила ту сріблясту міні-спідницю в тітки на Краківському ринку? Ще пожертвувала для цього обідньою перервою… кому це ти хочеш сподобатися?»

«Ніні Малишко», – сердито подумала дівчина і безжально обірвала цей внутрішній діалог. Може, й справді не варто було ось так викидати останні гроші, та з іншого боку… коли вона востаннє купувала щось для себе? Не тому, що потрібно, а тому, що кортить? Якщо не враховувати каву, то вже років зо два такого точно не було. Тому – нічого. Один раз можна.

Ніна кинула порожній гаманець у порожню ж сумку й підвелася. Час йти в те кубло, де вона живе. Ще раз приміряти обновку, заварити собі чаю, якщо заварка лишилася, і, гріючи об горнятко вічно холодні долоні, знову подумати про те, яка ти гарна і яка нікому не потрібна. Що ж, принаймні, у неї є…

– Нінчику, – збуджена до краю, продавщиця Галя зазирнула в комірчину, що була для їх книгарні бухгалтерією, – там тебе якийсь пан питає. Такий високий некрасивий здоровило. Вийдеш до нього?

– Так.

До нього, за нього… я вже на все згодна.

– Що за один? – Галина і не думала звільняти Ніні шлях, бовваніючи між одвірків, як сто кіло суцільної цікавості. – Давно знаєтесь?

– Уже десять літ. Я його з тюрми чекала. Учора відкинувся.

Галя зойкнула і притьмом кинулась до зали – мабуть, охороняти свій крам від зазіхань злодюги. Ніна ж трохи подумала, а потім, прикривши двері, рішуче стягнула стару спідницю і похапцем вбралася у своє придбання. «Хоч щось добре», – подумалось їй.

Коли Ніна підійшла до Сокола, той гортав тлустий англійський словник і не відразу помітив її. Вона кашлянула, привертаючи увагу. Олег озирнувся й поклав книжку на місце. Серце Ніни застрибало десь біля горла, та вона все ж помітила, що вигляд у Сокола не надто веселий.

– Е… який сюрприз! – Це все, на що її вистачило.

– Сподіваюся, приємний?

– Могли б і не питати. Ви засмучені чи мені здається? Щось сталося?

– Ні, тобто… це по роботі. Взявся за досить складну справу. Але я прийшов з іншого приводу.

– А як це ви мене знайшли? – бовкнула розгублена Ніна, та за мить ляснула себе по лобі. – Вибачте. Щось у мене голова сьогодні геть не варить, мабуть, на дощ… Візитка, так?

– Еге ж, вона. Ви маєте хвилинку?

– Для чого саме?

– Для кави та цікавої пропозиції.

Заінтригована Ніна кивнула, Сокіл галантно підставив їй руку, і під пильним поглядом Галі вони вийшли з книгарні, як найсправжнісінька пара. Це було дуже приємно. Втіхи додала й коротка прогулянка вечірнім Львовом з його медовими сутінками, і маленька кав'ярня, де варили напрочуд смачну каву з корицею, але найбільше Ніну потішила пропозиція Олега.

Працювати в детективній агенції? Про таке вона могла тільки мріяти, і байдуже, що їй пропонували стати усього лише бухгалтером, а зовсім не приватним сищиком. Та для годиться дівчина все ж спробувала засумніватися:

– Я не певна, що впораюся. Я ж лише касир.

– Бухгалтер-касир, а це різні речі. Ви на звітах знаєтеся?

– Ще б пак! – відказала вона, згадуючи свого головного бухгалтера, сухуватого і банькатого, як вобла, чоловіка років шістдесяти, що з'являвся в магазині від сили раз на тиждень, ліниво гортав піднесені Ніною папери і, не читаючи їх, розписувався в потрібних місцях. – Лихо навчило.

– От і добре. Тобто погано, що лихо, однак те, що ви тямите в усіх цих «дебет-кредитах», просто клас! Просто-таки відповідь на мої молитви. Як скоро зможете стати до роботи?

– Ну, за законом – за два тижні.

Олег спохмурнів.

– А скорше ніяк? У нас там такий завал у паперах, що аж податкова погрози шле. Бачте, за моєї відсутності мій помічник Борис Лупибатько складав звіти сам, а він і досі всі податки вважає здирництвом та плутає їх між собою. Йому що ПДВ, що збір на землю… А на бухгалтера тямущого бракувало коштів. Ви не хвилюйтеся, насправді нічого складного там немає, у нас самі послуги, та й з тими негусто, але хочеться нарешті усьому дати лад.

Ніна замислилася – вона й сама воліла б якнайшвидше взятися до справи за обіцяні добрі гроші… ну, й від симпатії до свого нового шефа теж.

– Можемо зробити ось як – я завтра ж напишу заяву про звільнення, а ті дні, що я їм заборгувала, відпрацюю по суботах. До банку замість мене може й Галя їздити… Одним словом, спробую все владнати полюбовно. Гадаю, вони погодяться.

– Ви мене втішили, – зрадів Сокіл і, видобувши з кишені піджака купюру в двісті гривень, поклав її на стільницю. Ніна здивовано підвела брови.

– Ваш аванс, – відповів він на це німе питання. – Вам же напевно щось придбати треба буде – бланки там різні, ручки, калькулятор, зошити… Ось на це ще сотня, – до Лесі Українки приєднався Кобзар. – Як грошей забракне, не соромтеся, кажіть. Нашу адресу ви тепер знаєте, так що чекаємо вас завтра, опівдні, із радісним нетерпінням. Колектив у нас маленький, та золотенький, я певен, вам сподобається. – Олег знову сяйнув усмішкою, і Ніна вирішила, що так не довго й осліпнути. Але воно того варте. Ідея пересуватися шефовим кабінетом навпомацки раптом здалася їй досить привабливою.

– І ще одне прохання з мого боку, – сказав Сокіл. – Якщо тепер ми з вами колеги, то, може, нарешті перейдемо на «ти»?

* * *

У двері подзвонили саме тоді, коли Пасків важко опустився в продавлене крісло перед увімкненим телевізором, тримаючи в руці щойно відкупорену пляшку пива. Він мав на гадді трохи розслабитися, спостерігаючи за футбольним двобоєм між донецьким «Шахтарем» та київським «Динамо». Був якраз чемпіонат України, а отже, кого саме принесли чорти о дев'ятій вечора до його порога, Сергій не знав і знати не хотів. Робочий день видався на рідкість безглуздим і непродуктивним; хоч усе й робилося за процедурою – відпрацьовувалися контакти Сніжани Доброхот, допитувалися на предмет мотиву вбивства або ж алібі її колишній та нинішній коханці і вбиті горем батьки, що зі шкіри пнулися, аби згадати, чи міг хтось аж так ненавидіти їхню єдину доньку, навіть у її минулому, непутящому житті, – та результат дорівнював нулю. Сазоненко похмуро мовчав, з усіх сил стримуючись, щоб не підганяти й без того захеканих оперів, але безпосередній начальник Пасківа не був настільки тактовним, метав громи й блискавки, махав у повітрі добіркою свіжих газет, кожна з яких так чи інакше згадувала про некомпетентність органів… невміння шукати… третю жертву маніяка… серійні вбивства тощо, і питав, навіщо йому це лайно?! Відповіді ні від кого не вимагалося, проте й крові оперативникам ця нарада попсувала добряче. Згадавши про це, Пасків аж скривився – а дзвінок не вгавав, деренчав, віщуючи про прибуття незваного гостя. Сергій нікого не чекав, та все ж мусив відставити «Львівське», що зашипіло на знак протесту, й податися до дверей. Вбраний він був більш ніж вільно: у старі розтягнуті «спортивки» брудно-синього кольору і засмальцьовану сіру майку, та перейматися з цього приводу не збирався. Має він право хоч у себе вдома розслабитися?

Пасків мешкав у Сихові, спальному районі Львова, де селилися в основному вихідні з навколишніх сіл і полюбляли знімати квартири громадяни сумнівного вигляду та роду занять. Тому відсутність електролампочки в під'їзді була радше правилом, ніж винятком. Утім, задля чистоти сумління Пасків зиркнув у вічко, побачив на сходовому майданчику темний силует великих розмірів і… відчинив.

– Трясця, – сказав він замість привітання.

Сокіл у відповідь єхидно фиркнув.

– І тобі теж добрий вечір, приятелю.

Пасківу раптом нестерпно захотілося бути зараз у формі. При виконанні. Щоб мати законні підстави бахнути дверима, нічого не пояснюючи, – так, щоб аж луна пішла.

– Чого тобі треба?

– Та ось, вирішив старого колегу провідати… дізнатися, як ти тут? Як воно ведеться? – Пильний погляд Сокола так і нишпорив передпокоєм. – Справжнього віскаря приніс. «Джек Деніелс». Хочеш? – Олег простягнув Сергію красиву коробочку із золотими літерами, але Пасків лише скривився.

– Бійтесь троянців, що дари приносять, – буркнув він. Сокіл зрадів невідомо чому.

– Дозволь мені увійти, і я швиденько переповім тобі «Іліаду» та «Одіссею», своїми словами. Будеш знати, що боятися слід данайців. У дерев'яному коні.

– Один хрін. – Та, усвідомлюючи, що виходу в нього немає і Олег так чи інакше дістане його, Сергій приречено посторонився, пропускаючи старого товариша до вітальні, що слугувала також спальнею, їдальнею та кабінетом. Квартиру Пасків мав однокімнатну і вважав за щастя, що після розлучення лишився з такою, бодай крихітною, але власною житлоплощею. Футболісти в телевізорі вже завзято гасали зеленим полем, однак Сокола, вочевидь, цікавила інша гра. Він поставив своє віскі на журнальний столик, де видихалося пиво, а сам, не чекаючи запрошення, вмостився на канапі біля крісла.

– Склянки є?

– Так, сер, почувайтеся, як удома, – в'їдливо припросив Сергій.

– Годі тобі, прошу. Ми ж не вороги.

– Але й друзями вже давно не пишемося. Хіба ти не тому пішов з відділка? Бо твоїм нерозкритим талантам стало затісно в нашому бидлячому колективі? Втім… добре. – Пасків махнув рукою й почалапав на кухню.

Склянки знайшлися досить швидко, і вони випили, як висловився Олег, за зустріч. Потім – ще раз, за все хороше. А потім Сокіл пояснив мету свого візиту, і Пасківу довелося пити втретє. Самому.

– Тобто ти усього лише хочеш, щоб заради твоїх очей, пари старих спогадів і цього пійла я порушив таємницю слідства і надав тобі всі зібрані нами матеріали? Слухай, ти при тямі, чи встиг перед візитом сюди ще й дихлофосу понюхати?

– Я при тямі, не турбуйся. І в мене своє розслідування.

Сергій розвів руками так широко, як тільки зміг.

– Ну то вперед. Розслідуй. Копай, рий носом землю… що там ще роблять такі, як ти, аматори, у дешевих детективах?.. Прапор тобі в руки і якір – сам знаєш куди. Може, тобі пощастить і ти за три-чотири доби розкриєш справу, над якою б'ється ціла команда професійних, зауваж, пошуковців та експертів. У цьому світі все можливе.

– У труні я бачив вашу професійність, – огризнувся Сокіл. – Знаємо, вже доповіли. Менш ніж за півроку – третій випатраний труп, і жодної зачіпки. У цьому й полягає горезвісна таємниця слідства, яку ви так ретельно зберігаєте: боронь боже, хтось дізнається, що за вами порожнеча!

Пасків вирішив, що віскі з нього досить, і приклався до пива. А спорожнивши півпляшки одним махом, гикнув і поцікавився:

– Сокіл, хто тобі платить?

– Так я тобі й виклав усе.

– Ой, страшне діло, який ти скритний! Я й сам здогадаюся. Хоч у оксфордах не був, та з дедукцією знайомий. Слідкуй уважно за ходом моєї думки! Отже, це той, у кого грошей як вошей на тифозному. А зважаючи на те, що про родичів загиблих я знаю все і ще трішки, це може бути тільки…

– Так. Це може бути тільки він. Однак дамо спокій моєму клієнту. Ліпше поговоримо про нашу співпрацю.

Мета, яку я ставлю перед собою, проста й чітка, немов бажання похмелитися, що неодмінно відвідає тебе завтра, мій обережний друже. Вбивцю слід зупинити. Доки не з'явилися четверта, п'ята, шоста і десята жертви. Доки в місті не піднялася паніка – дякуйте Небу, жи за тою політикою Львів і світа білого не бачить. Ти зі мною згоден?

– Ну.

Олег зітхнув, що неабияк роздратувало Сергія. Довелося уточнювати:

– Згоден, згоден. Далі.

– Далі – пахучі лаври переможця мене не хвилюють. Лиши їх собі. Купайся в них, вари з них чай, і Сазоненка свого пригостити не забудь – уся слава ваша.

– Ох, який ти обізнаний!

– Слухай, – Сокіл підвівся і від того став виглядати ще монументальніше, – задля економії часу – твого і мого – мушу тобі повідомити, що я вже взявся за цю справу. І доведу її до кінця. Це не порожні слова – ти ж мене знаєш. А в тебе є два варіанти дій. Перший: ти допомагаєш мені – звісно, неофіційно, а я, в свою чергу, ділюся з тобою чим можу, за умови що ця інформація не суперечить інтересам мого клієнта. В разі якщо я вийду на вбивцю раніше від вас, – увесь вигляд Олега говорив про те, що інакше й бути не може, від чого Пасків ледь не сказився: що за самовпевнений вилупок! – я передам вам усі зібрані докази, мотиви – все, що накопаю. Отримаю свій гонорар і піду купувати вранішні газети, де будуть надруковані портрети героїчних оперів, котрі зупинили цього психопата. І другий – ти мені не допомагаєш, і я все роблю сам. Теж неофіційно. Але при цьому я волаю на кожному кроці про бездіяльність нашої міліції, про те, як її працівники відмовляються від реальної допомоги, а самі повію в борделі не годні знайти, не те що вбивцю-серійника. А коли, знову ж таки, я розкрию справу, то згадаю, як Бог святий, про те, що всі докази і підозрюваного підносив вам на срібній таці, а ви мене послали лісом. І не бути тобі підполковником ще довго і нудно. Що обираєш, друже?

Сергій у два ковтки прикінчив пиво, акуратно поставив порожню пляшку на підлогу і хитро глянув на Сокола.

– А знаєш що? Давай. Я згоден. Покажу тобі, що зможу – не на винос, звичайно. Протоколи розтину та огляду місць, де виявлені тіла, висновки судмедекспертизи, ну й усе таке. І сяке. І залюбки помилуюся тим, як ти зі своїм «его» сядеш у велику, глибоку, брудну калабаню. Це зіб'є з тебе пиху. Давно пора.

Олег засміявся.

– Я теж тебе люблю. Віскі залишаю – ранком ти це оціниш. Зайду до тебе завтра. Чекай на мене. І не проводжай. Я сам знайду дорогу.

За мить двері грюкнули, і Сокіл розчинився десь у темряві, а Пасків зручніше вмостився в кріслі і спрямував усю свою дещо затуманену увагу на екран, де саме розпочався другий тайм футбольного матчу. Нарешті йому ніхто не заважав. Ніхто і ніщо. Навіть сумніви, чи вірно він вчинив, погодившись на співпрацю з детективом, його не мучили. Звичайно, так. Усе було правильно. І його, Сергія, згода на цю авантюру з присмаком тріумфу була обумовлена двома причинами. Першу він оголосив Олегу. Друга ж полягала у правилі, якого Пасків намагався дотримуватися усе життя, – якщо ти не можеш запобігти якомусь явищу, візьми його під контроль. Сокіл став саме таким явищем. Він і справді може накоїти багато лиха зі своїм стахановським ентузіазмом. Треба за ним пильно пантрувати, бо інакше все розслідування може піти псу під хвіст. А це неприпустимо.

Глава 4

Коли наступного дня рівно опівдні Ніна переступила поріг детективної агенції «Деррік», від хвилювання її навіть трохи нудило. Вона нічого не сказала матері про свою нову роботу і вмовила Галю також не виказувати її хоча б упродовж тижня – якщо люба ненька телефонуватиме і питатиме доньку, сказати, що та десь вийшла. Відпустили Ніну не без рипіння, особливо рипів головбух, що раптом прозрів щодо її цінності як фахівця, але врешті-решт усе владналося. І ось вона тут, у конторі, де невідомо, чи платитимуть вчасно, – хоча аванс, слід зізнатися, багато говорив за те, що так; із шефом, якого вона обрала виключно з візуально-фонетичних вражень, і колективом, про який узагалі нічого не знає. Що ж, то саме час познайомитись.

Судомно ковтнувши повітря, Ніна хвацько всміхнулася і штовхнула вхідні двері, під супровід дзенькання дзвоника десь угорі. За секунду, як пролунав цей звук, з офісу до неї вибігла гарненька рудоволоса жіночка років тридцяти п'яти в темно-зеленій блузі та сірій спідниці.

– Боже мій, як приємно вас бачити! – соковитим, ледь хрипкуватим голосом вигукнула руда. Ніна дещо розгубилася.

– Стривайте, я не клієнтка…

– Та я знаю. Ви – наша бухгалтерка. Точніше, наша рятівниця. Проходьте прямо в кабінет, сідайте, не встидайтеся. Я зараз зварю вам кави.

Така зустріч була несподіванкою. Ніна слухняно пройшла до офісу з монументальним письмовим столом, на якому стояв ноутбук, м'якими череватими фотелями для гостей і також досить зручним, але не таким шикарним офісним кріслом у кутку, на яке вона й примостилася. Цікаво, де буде її робоче місце? Здається, окрім коридорчика, уся агенція складалася лише з цієї єдиної великої кімнати з кількома столами.

За кілька хвилин секретарка впливла до кімнати з тацею, на якій парували дві чашки. Впіймала Нінин погляд, підморгнула.

– Я з вами вип'ю, якщо ви не проти. Бос у місті по справах, Бориса теж немає – гріх не розслабитися. А чого це ви, скажіть мені, в той куток забилися? Він мій. Це я покарана, – жіночка засміялася. – А ви у крісло сядьте, ось так. – Примовляючи це, секретарка поставила тацю на розкішний стіл шефа, а сама плюхнулася в крісло біля Ніни.

– Пригощайтеся. Кава гарна. З поверненням Олега… тобто шефа, хотіла я сказати, ми нарешті перестали пити ту розчинну гидоту.

– Вибачте, – до Ніни, хоч дещо із запізненням, дійшло, що вони не познайомилися, – а як вас звуть?

– Рада Петрик. А ви – Ніна, так?

– Ніна Малишко. І давай на «ти».

– Залюбки. Сама не люблю отих китайських церемоній. Я тільки до шефа звертаюся по батькові – удаю, що то від великої поваги, а він робить вигляд, що вірить у це. – Рада засміялася. Ніна теж – усі її хвилювання вже випарувалися без сліду. Вона взяла в руки філіжанку з кавою, ковтнула.

– По-талліннськи? – здивувалася вголос. – 3 молочним лікером?.. Як ти здогадалася?

– А це не я. – Рада й собі з насолодою відпила. – Це Олег Миколайович, ще й на світ не займалося, зболили пляшку лікеру сюди притягнути і мене детально проінструктувати, щоби, не приведи боже, не пробувала тебе чаєм напоїти.

Ніна знітилася.

– Ой, ну навіщо він… для чого ці реверанси?

– Бо ти йому сподобалась, ось для чого, – відверто сказала Рада і, знизавши плечима, додала: – У нього багато вад, але чеснот більше. І якщо хтось йому до серця припав, він ту людину на руках носитиме. Так що не дивуйся.

Не знаючи, що на це відповісти, Ніна якусь мить мовчала.

– А робота моя де? – нарешті мовила вона, вирішивши перевести розмову в ділове русло. – Ну, папери там, звіти… може, я б щось встигла переглянути, доки Олег… Миколайович повернеться?

– Тобі що, пече? – неабияк здивувалась Рада цьому ентузіазму. – Я в ті папери й тоді не лазила, а зараз тим більше не хочу. Ними Борис займався, шефів помічник. Щось таке там накрутив… уже година чи й дві тобі ролі не зіграють. А коли повернеться Олег Миколайович, він і сам не знає, тому розслабся і відпочивай. Як бос прийде, то сам тобі документи покаже.

– Давно тут працюєш, Радо?

Секретарка наморщила лоба.

– Дай подумати. Стільки не живуть… Сім років.

– Це стільки існує агенція?

– Так, але «існує» – надто голосно сказано. Животіємо помаленьку. Принаймні, досі так було.

Ніна фиркнула, обвівши кабінет поглядом.

– Стіл з мореного дуба ціною в пів моєї хати, крісла ці, ноутбук новенький… Хотіла б я так животіти.

– А ти спостережлива. Що ж, тим краще. Це Олег лиск наводить на заморські гроші. Ми без нього тут й мишам на хліб не заробляли, не те що собі… Добре ще, що був інший підробіток… Ти тільки не лякайся, бо ще подумаєш зле. Якщо він тебе взяв, значить, справи підуть. У нього нюх на це, точно тобі кажу. Відтоді як він із ментури пішов на вільні хліби і аж доки в Англію поїхав, тут таки прикольно було.

– Із менгури? – повторила спантеличена Ніна. – А я гадала, він за фахом філолог.

– Еге ж, саме так він усім і говорить. Власне, так воно і є, тільки романо-германська філологія – це його друга вища освіта. Друга кваліфікація. А першою була юридична.

– Он як?.. А чому ж…

– Та усе тому ж – через його характер. Для адвоката Олег надто порядний, для оперативника чи слідчого – надто запальний. Він щось років п'ять відпрацював у міліції, дослужився до звання капітана, паралельно вчився на заочному, філологію свою вивчав, а потім… що там сталося, не знаю, та щось мусило статися, і щось серйозне, то він дверима ляснув, подав у відставку і заснував нашу агенцію буквально другого ж дня. – Рада всміхнулася сама собі. – Дав об'яву в газету, що шукає співробітників для агентства. Ми з Борисом перші прийшли – і так і залишилися. А ще за три роки у Сокола з'явилася можливість поїхати вчитись у Оксфорд. Щось типу дуже дорогих курсів підвищення кваліфікації з подальшим працевлаштуванням.

– І звідки ж взялася ця можливість?

– Та… темна історія. Себто ні, усе законно, я так кажу тому, що ми з Борисом не в курсі деталей. Шеф сам вів ту справу, на якій купу грошей заробив, – замах на одного столичного олігарха, що якраз до Львова приїхав, а тут по ньому трохи постріляли. Та дядько виявився міцним, вижив, одужав і, природно, захотів дізнатися, кому це він мозолі відтоптав. Так Олег знайшов не лише кіл ера – вірніше, не лише труп кіл ера, а й живого-живісінького замовника, котрий невдовзі теж раптово помер – подейкують, що олігарх його сам… ну, власноруч йому капці в біле пофарбував. Але то таке… хто те може знати? Так ось, для того щоб цей клубок загадок розплутати, босу довелося півроку жити в потягах та літаках між Києвом та Львовом, проте він упорався. Премію нам видав за активну неучасть у справі. – Зелені очі Ради потемніли. – Не через нашу безталанність, просто справа була небезпечна, а Олег нас беріг. Тобто Бориса – моя справа лише на дзвінки відповідати й каву клієнтам варити.

– А потім він таки поїхав учитися? – Що більше Ніна слухала секретарку, то більше зацікавлювалася постаттю боса.

– Якби ж то. Його рік не випускали – через те що ментом був. Невиїзний – так це в них називається. Пів-гонорару на хабарі пішло. Але таки вирвався наш шеф за кордон, і… що б ти думала? Він, виявляється, і в Оксфорді знайшов собі халепу. Там якусь студентку вбили, слов'янку – з тої групи, де Сокіл викладав. Ну, так він і тамтешнім фараонам у пригоді став. Допоміг їм, кілька доказів знайшов, що вони не зауважили, мотив злочину правильно вирахував… Ет, ну що тобі сказати?! Він для цього народився. Я, звісно, не чула, як Олег сонети Шекспіра декламує мовою оригіналу, – Рада лукаво глянула на Ніну з-під довгих, густо нафарбованих вій, – може, ти почуєш, я надіюся… та все, що пов'язане з розшуком, – то його покликання.

– Цікаво, – цілком щиро промовила Ніна. – Але ти кажеш, що роботи у вас нині небагато?

– Загалом так, та бос твердо вірує, що справи ось-ось підуть на краще, і, схоже, як у воду дивиться. Лишень учора, щойно нові меблі завезли, якраз і клієнт з'явився. Перший – уже й не скажу, за який час. – Рада довірчо нахилилася до неї. – Ратушний приходив. Знаєш, хто це?

Хоча це прізвище видалося Ніні знайомим, деталей вона не пригадувала і чесно сказала про це секретарці.

– Пригадаєш, якщо чула про Окозбирача.

Від несподіванки Ніна аж рота відкрила. Звісно, вона чула. Невловимий убивця, що порішив двох жінок в околицях Львова, а після цього жахливо скалічив їхні тіла. Це ідіотське прізвисько психові вигадали журналісти, коли міліція знайшла другий труп і хтось із репортерів устиг його зазнімкувати. Тренована численними загадками та головоломками Нінина пам'ять послужливо нагадала прізвище жертви, яке чекало свого часу десь на віддаленій полиці в архіві спогадів.