Кривава осінь у місті Лева

– З молочним лікером, – уточнила Ніна, намагаючись не думати про те, що її чекає вдома, коли мати своїм носом хорта вчує від доньки запах спиртного.

Сморід пекла, чортова дівко! Горітимеш у полум'ї незгасимому! Бісове сім'я…

Але то буде потім. Думай не думай, все одно буде. То для чого псувати собі задоволення?

– Тоді панні те саме, а мені каву по-мексиканськи, – замовив Олег і знову звернувся до неї. – Значить, полюбляєте загадки?

– Якщо чесно, то дуже. Добре відволікає від побутових проблем, до того ж тренує мозок.

– Невже в такої гарної дівчини може бути так багато проблем?

– У будь-кого вони є, пане, – серйозно відказала Ніна. – І зовнішність тут ні на що не впливає.

– Мабуть, ваша правда. Вибачте. Я дійсно нічого про вас не знаю. Але якщо ви перестанете говорити до мене «пане» і бодай один разочок назвете мене просто Олегом, я спробую дізнатися про вас якусь дещицю – без жодних запитань з мого боку. А ви потім скажете, вгадав я чи ні.

– Добре, Простоолеже. – В чорних очах дівчини застрибали лукаві бісики. – Домовилися. Починайте.

– Ну, ви… працюєте, а не вчитесь.

– Це очевидно – у моєму віці.

– Властиво, вік, як такий, тут не показник. Студенти, навіть діти заможних батьків, рідко відвідують кав'ярні на кшталт цієї. І тут справа не лише в цінах, а й у стилі закладу. А ще рідше студенти прогулюють пари поодинці.

– Прогулюють?

– Так. – їм принесли замовлення, Олег ковтнув кави з текілою, шумно зітхнув від насолоди і продовжив: – Ранок будня, розпал першого семестру. Ви сидите сама, у дорогій кав'ярні, біля вас тільки крихітна дамська сумочка, а на личку – блаженний вираз, що свідчить сам за себе: у вас вихідний.

– Відгул.

– Прекрасно. А тепер… із вашого дозволу, я вирахую, скільки вам років. Можна?

– Та будь ласка. То не є таємниця. – Ця випадкова зустріч із кожною хвилиною видавалася Ніні все цікавішою.

– Отже, те, що ви не студентка, доведено. А якщо ви закінчили вищий навчальний заклад, то…

– А якщо нижчий? – Ніна засміялася. – Що, як я маляр чи штукатур?

– Ні. Маляри та штукатури не…

– Не ходять по дорогих кав'ярнях?..

– І це теж, проте насамперед вони не мають таких ніжних, білих ручок, люба Ніно. Ви займаєтеся розумовою працею, це щось таке сидяче і суто жіноче; у вас інститутський диплом, а отже, вам не менше двадцяти трьох. У вас є певний стаж роботи, радше за все на одному місці, однак він не надто великий… Вам двадцять сім. Ну як?

– Буде двадцять сім за два місяці. Браво!

Олег, жартуючи, манірно схилив голову.

– Я ще й не те вмію.

– Не сумніваюся. А те, що в мене сидяча робота, мій хребет підказав?..

– Ваша манера читати. Ви читаєте, як людина, котра увесь свій робочий час проводить за письмовим столом – книжка лежить на стільниці, і ви нахиляєтеся до неї, хоча куди зручніше піднести її до очей. Так зазвичай розглядають документи, вносять до комп'ютера дані з бухгалтерських паперів… При цьому ви мружитеся, бо стидаєтесь носити окуляри. З цього ще один висновок – у вас короткозорість. Невелика, ймовірно, дві діоптрії.

– Півтори. І знову браво!

– Ви мене перехвалите. Хоча, відкинувши зайву скромність, мушу визнати – непогано, як для людини, що вже цілий рік нічим таким не займалася.

– Яким «таким»? Хто ви за фахом?

– За фахом я філолог. А за покликанням – детектив.

Від цих слів Ніні аж мову відібрало. На цілу хвилину.

– Тобто ви в міліції працюєте? – ще не остаточно прийшовши до тями, пробелькотіла дівчина. Сокіл скривився, мов оцту сьорбнув.

– Таке скажете… Відколи це в нашій міліції є посада детектива?

– Я не… вибачте… то де ж ви працюєте?

– Працюю на себе. Я приватний детектив, – з нотками гордості пояснив Олег.

– Справжній приватний детектив?

– Справжнісінький. Навіть пістолета маю та дозвіл на його носіння. Втім, у нашому законодавстві такої професії ніби й не передбачено, та мені це не дуже заважає. У мене своя охоронно-пошукова агенція.

– Тут, у Львові?!

– Що вас дивує?

– Те, що ваша агенція, напевно, довгий час мусила обходитись без вас. Ви ж були десь за кордоном. Повернулися кілька днів тому.

Сокіл подався вперед, ледь не підім'явши під себе всю порцеляну на столі.

– Обгрунтуйте.

– Ваш голос… точніше, його модуляція. Ви говорите українською бездоганно, але так, ніби щонайменше років зо три геть нею не користувалися. Навіть ніде не чули. А ще ваш вигляд… себто одяг. Ну, те, що ви вбрані в чуже та дороге, не диво. Диво те, як ви це носите. Так, ніби в костюмі народилися. У нас, в Україні, це мало хто вміє. Навіть банкіри усілякі, директори… рафіновані, мов той цукор, а костюми на них, як на вішаках, теліпаються. А от ви – зовсім інша річ. Ви тільки не ображайтеся, але…

– Я не ображуся, – запевнив Олег. І Ніна йому повірила.

– Ви статурою схожі на боксера-важковаговика. І обличчям теж. Ви займалися боксом?

– В юності.

– Так. Добре. Я до чого веду… ви тримаєтесь, як лорд. У вас манери дворянина…

– І зовнішність вантажника.

Ніна пекуче почервоніла: він усе-таки образився!

– Я цього не казала.

– Зате настала моя черга казати «Браво!», і цього разу вам. Я лише тиждень, як повернувся з Оксфорда.

– Ух ти! – зовсім по-дитячому вигукнула Ніна. – З того самого Оксфорда? А що ж ви там робили?

– Викладав англійську студентам, для яких вона – нерідна. Також вів підготовчі курси з історії англійської літератури для студентів із СНД. Коротше кажучи, нічого цікавого.

– Ну так, авжеж. – Несподівано для самої себе Ніна страшенно засмутилася. – Звичайно. Цікаво – це коли ти у свої двадцять шість не була ніде далі Києва і навряд чи будеш. Цікаво – це бачити отой самий «закордон» лише на мапі, а самій ходити день у день до своєї контори, порпатися в паперах, рахувати та возити до банку чужі гроші, отримувати за це білі копійки, а потім повертатися додому, де… – Ніна затнулася. – Суцільні пригоди, стільки романтики! А усілякі там Англії, Оксфорда та Лондони – це така нудьга! Як ви там тільки пліснявою не вкрилися!

– Сам дивуюся. – її візаві спробував прикрити долонею недоречну посмішку, проте запізно. Ніна справді була короткозорою, але не сліпою.

– Тішитесь? – гнівно спитала вона, краєчком свідомості все ж розуміючи, що обурюватися, сердитися та ображатися на Олега в неї немає жодних підстав, не згадуючи вже про права. – Що ж, тоді не буду заважати. Я й так вас затримала мимоволі, а у вас, напевно, справи. Детективні. Тільки час марнуєте.

– Ну, часу в мене вдосталь.

– А в мене – обмаль. Перепрошую, та я вже маю йти, – з цими словами Ніна підвелася і схопилася за свою сумочку, немов за рятувальний круг. – Хатні справи, знаєте… Накопичились. Ще раз дякую – за приємну бесіду та каву. На все добре.

І щойно промовивши це, Ніна з жахом зрозуміла, що їй зовсім не хочеться нікуди йти. Що їй подобається сидіти навпроти цього велетня, дивитися в його млосні, такі південні – чомусь на думку спадає саме ця асоціація – карі очі та слухати оповідки про Оксфорд. До того ж він насправді детектив! Хіба не дивовижний збіг обставин? А комизиться вона лише тому, що й собі хоче туди, де вже напевне побував Олег. Жабка душить, якщо вже зовсім чесно… І є від чого. Англія, Шотландія, Ірландія, а ще – Париж. І Рим… Їй завжди хотілося до Рима. І до Флоренції. І ще вона віддавна мріяла побачити Венецію… А ще…

Доки Ніна мандрувала у своїй уяві всіма світами, що їх лише могла згадати, чемний Сокіл, що теж підвівся, щойно дама зірвалася на рівні ноги, отримав прекрасну можливість досхочу помилуватися нею в повний зріст. Дуже струнка, не надто висока, з тоненькою талією, до якої спадало темно-каштанове пряме волосся. Ще витончені, гарно окреслені вилиці, високе чоло, дві стрімкі стріли чорних брів, маленький прямий носик, рожеві й без помади, вишукано вигнуті вуста, шкіра, мов свіжі вершки, і очі… Таких очей Олег не бачив ніколи в житті. Ніколи і ні в кого. Він бачив темно-карі – сам такі мав, бачив світло-карі, зеленувато-карі, але ще жодного разу йому не траплялися чорні. Зовсім чорні. Як втілений морок. У них навіть зіниць не видно, сама безмежна ніч. Наразі – вкрай сердита, чимось розгнівана ніч. Але яке це має значення? Жінка без перцю, як медовик без меду. І вона вагається. Це чудово. Сокіл давно опанував мистецтво обертати всі коливання чарівних дівчат на свою користь. А тут користь могла б бути подвійною. Бо цілком очевидно, що Ніна – обліковець. Бухгалтер, касир чи економіст – байдуже. То все різні ярлики для однієї суті. А отже…

– Чи дозволите скласти вам компанію?

Ніна здригнулася, повернувшись до реальності прямо з Австралії. Точніше, із Сіднея. Кілька разів кліпнула повіками, наче із жалем проганяючи свій найсолодший сон.

– Прошу?

– Чи можу я провести вас додому?

– Я… так… ой, ні… краще не треба. – Доки вона вигадувала найбільш ввічливу причину відмовитися, Олег сам висунув версію.

– На вас чекає ревнивий чоловік?

– Хіба дедукція та відсутність на моєму пальці шлюбної обручки не сказали вам, що я не маю чоловіка? Просто я… волію прогулятися сама.

– Гаразд. Бажання пані – закон для мене. Але лишіть хоча б номер телефону, за яким вас можна знайти. Я наполягаю.

– А для чого вам мене шукати? – спитала Ніна дурне і зашарілася. Олег усміхнувся.

– Ще кави вип'ємо. То як?

– Як хочте, – Ніна порилася в сумочці, вивудила звідти візитку крамниці, де вона працювала, та ручку і написала на звороті ряд цифр. – Мобільний. По восьмій вечора вимикаю, щоби не турбувати маму, тому…

Сокіл явно здивувався, але обмежився тим, що кивнув і проказав:

– Зрозуміло. Тоді давайте я вас наберу прямо зараз, а ви збережіть мене в своїй пам'яті. Добре?

– Збережу, – запевнила Ніна і відчула, що знову червоніє. – Неодмінно.

* * *

Насправді додому вона повернулася лише увечері. Повертатися не хотілося, але який у неї був вибір? Хіба що робити це якомога повільніше.

Зараз Ніна брела тихою вуличкою з кумедною назвою Під Дубом, звідки до її будинку залишалося всього нічого – лише завернути за ріг. Вечір видався тихим, затишним і навіть трішки сонячним – зранку, коли вона зі своїм несподіваним знайомцем сиділа в кав'ярні, зарядив дрібний дощик, котрий із нерівною періодичністю нагадував про себе протягом цілого дня, та от хвилин за десять до заходу сонця світило нарешті визирнуло з-за хмар і від душі розмалювало все навколо охристо-жовтою фарбою. Це золотаве забарвлення перетворило й без того казковий Львів на щось зовсім потойбічне. Ніна звично милувалася містом, доки рухалася пішки від центру, та чим ближче до домівки, тим важче ставало на душі. А коли крокувала уздовж порепаної й побитої часом рудої стіни будинку № 8 на розі Єрошенка і Джерельної, в якому мешкала, відчайдушно схотілося розвернутися і втекти кудись… хоч би й до того детектива. На каву. Якщо він буде не проти. Варіант не гірший… та що там, значно кращий, ніж те, що чекає на неї під таким милим поняттям, як «повернення додому». Додому… а де це? В її уяві? На іншій планеті? Посередині «ніде»?

Ніна штовхнула облізлі двері свого під'їзду, і всохлий від часу шматок темно-бордової фарби впав їй на спідницю. Звичним жестом Ніна струсила його на асфальт і переступила поріг, одночасно намацуючи вимикач на стіні – у парадному було темно, як у льосі. Від сумних роздумів, що вже звично ятрили серце, але нічому не допомагали, на очі дівчини навернулися сльози, і майже в ту ж саму мить під стелею заблимала крихітна підсліпувата лампочка. Сердито труснувши головою – не приведи боже, мати побачить блискучі вологі доріжки на щоках, – Ніна піднялася рипучими дерев'яними сходами на другий поверх. Знизу підбиті залізом, з пощербленими дошками, старенькі сходинки слухняно прогиналися під її приреченими кроками. Ось і квартира. Обтягнуті яскраво-синім дерматином та оббиті цвяшками «під бронзу» двері, пожовкла від часу та лискуча, як обгризена собакою кістка, пластикова ручка під замковою шпариною, номер «З», що тримається на чесному слові десь угорі, біля одвірка, сіра крапка дзвінка, що вже зо два роки не працює – до Ніни занадто часто ходила подруга, і люба матуся, котру дратувало те безкінечне (раз на день) дзеленчання, якось просто вирвала провідки від дзвоника зі стіни, як-то кажуть, з м'ясом. Стукати у двері також заборонялося під загрозою скандалу масштабів гніву Господнього – принаймні, це стосувалося Ніни. Все її життя нині складалося з цілої низки різноманітних заборон та підпільних способів їх порушення.

Ласкаво просимо до пекла. Облиште будь-яку надію, ви, що входите сюди.

Ніяких особливих надій і не було. Ніна відімкнула двері й увійшла у вузький, пропахлий чимось прокислим коридорчик. Механічно скинула туфлі, вслухаючись у завивання, що лунали з великої, материної кімнати. Жіночий голос – «годувальниці» – та незнайомий чоловічий зливаються в істеричні голосіння з регулярним згадуванням Всевишнього. Черговий сеанс зв'язку з Богом – вірніше, з істотою, яку матуся вважала за Нього. Залишалося сподіватися, що коннект якнайшвидше увірветься.

Ніна увійшла до власної кімнатки, вогкої келії розмірами два на чотири метри, зі здутими шпалерами із потрісканою стелею. Жбурнула сумочку на стілець, роздягнулася, затрималася біля вікна, задумливо дивлячись, як відблиски червоного сонця перестрибують з вікна на вікно потяга, який якраз проходив по насипу неподалік від будинку, а потім плюхнулася на рипливе ліжко й втомлено прикрила очі.

Так далі не можна. Бо ще трохи, зовсім трішки такого життя – і вона поїде звідси на Кульпарківську. Сама, добровільно, зі змінною білизною та торбою сухариків. І та, друга божевільня виявиться куди більш затишною та привітною, аніж ця, перша. Поза сумнівом. І годувати там будуть не гірше. Просто – там будуть годувати. Хоч як-небудь. Бо тут мати, що дорікає кожним шматком хліба, купленим на доньчині гроші, годує здебільшого словом Божим. Сильно перепеченим або недовареним чи дрібно пережованим, але тільки ним. Святим Письмом.

Це почалося давно – так давно, що Ніні здавалося, ніби це було завжди, ніби їй лише наснилася смішлива, струнка, сіроока матуся, гарна, як квіточка; матуся, що шалено балувала доньку, не спускала її з рук, вчила читати і радо вислуховувала маленькі секрети маленької ж Ніни, на зразок того, як їй подобається Василько із сусідньої групи і яка сувора в дитсадку нянечка. Та мама пішла в небуття із сірим димом осінніх туманів, але коли і чому це сталося, ніхто вже не пам'ятав. Натомість в родині Малишків з'явилася суха, мов тараня, жінка, з тьмяними, як свинцеві кульки, зіницями, стиснутими у дрібну риску вустами і незмінною Біблією в руках. Жінка, що через кожне слово згадувала пекло, а через два – Страшний суд, у якої Великий піст тривав триста шістдесят п'ять діб на рік, а святкування дня народження, Нового року і навіть Різдва зводилось до нагадувань про швидкоплинність людського життя і, як наслідок, про жадану зустріч із Творцем. Ця жінка вимагала від Ніни шани, а від чоловіка – грошей і повної відсутності гріховних думок про їжу, питво та виконання подружніх обов'язків. Вона юрбами водила додому якихось «братів» та «сестер», невиразних, як і сама, зате із більш ніж виразним бажанням «розжитися десятинкою». Десятинка досить швидко стала четвертинкою, потім – половинкою, і дуже скоро єдиною завадою прагненню матері продати квартиру, а гроші віддати на користь «святої церкви» стала неповнолітня донька. А щойно Ніна досягнула повноліття, як мати, проклинаючи всі нездалі українські закони («тільки Бог пастир мій, і Йому одному корюся»), що веліли приватизувати житло рівними частками на всіх прописаних у ньому мешканців, таки перевела їхню крихітну двокімнатну квартирку у глибоко огидну їй приватну власність. Так що формально Ніна володіла двадцятьма квадратними метрами загальної житлової площі. А фактично – не мала нічого.

Першим не витримав тато. Склавши у валізу свій нехитрий скарб, він пішов якраз у день Ніниного п'ятнадцятиріччя. Донька дивувалася, що він витримав так довго, і сердилася, що він лишив її, не взяв із собою. Він покинув її на милість монстра в жіночій подобі, а сам згодом одружився, народив ще двох дітей і жодного разу не поцікавився, як там Ніна, чи не треба їй чого. Але дівчина і це пережила, хоча боліло дуже. У батька було нормальне сімейне життя. Ніна відчувала, що потроху божеволіє.

Від сумних спогадів закортіло поплакати, але потурати таким бажанням Ніна не звикла. Підвівшись, вона підійшла до металевого рукомийника, що висів на стіні, жахаюче убогий зі своїми чорними плямами на жовтій емалі, і увімкнула мідний кран, схожий на дзьоб шуліки-інваліда. Там щось гучно пирхнуло і відразу перетворилося на утробне рохкання, за яким будь-який львів'янин безпомилково впізнає рідну домівку та відсутність води. Мати, котра, судячи з голосів у коридорі, щойно попрощалася з черговим «братом», залетіла до кімнати Ніни, мов той хорт, що зачув зайця.

– Де ти линдалася, шльондро? – гаркнула вона без передмов. Дипломатія ніколи не входила в перелік християнських чеснот, затверджений для Олени, вочевидь, самою Небесною канцелярією. – Я дзвонила тобі на роботу, там сказали, що в тебе відгул! – Останнє слово люба ненька виплюнула, як матюк. – То де це ти гуляла, га? Чого мовчиш, сатана? Що це за гульки на цілий день, я тебе питаю? У пелені принести хочеш?!

Логічний ланцюжок, вибудуваний матір'ю між відгулом і нагуляною дитиною, як завжди, вражав своєю бездоганністю.

– Звідки це ти дзвонила? – у свою чергу поцікавилася Ніна, кинувши короткий погляд на свій старенький комп'ютер. Років зо два тому на роботі їй подарували зовнішній модем, і дівчина на радощах підключилася до Інтернету. Зв'язок був жахливим, картки дорогими, та що всі ці дрібні прикрощі могли значити для тієї, якій відкрився цілий світ! Перший місяць, доки Ніна вчилася користуватися Інтернетом, вона взагалі виходила з дому лише для того, щоби дістатися до роботи. Потім ще місяць насолоджувалася віртуальним спілкуванням із цікавими та вільними людьми, старанно оминаючи сумнівні компанії, однак якогось дня їй не пощастило. Ніна зайшла на якийсь суто бухгалтерський сайт, де, як на гріх, блимав баннер – вродлива напівоголена дівиця, вся в мереживах – реклама магазину жіночої білизни. А мати якраз зайшла до Ніни в кімнату і побачила ту кралю. Картинка була цілком пристойною, із цим погодився б навіть Папа Римський, та Олену ледь шляк не трафив. Модем якийсь дуже недовгий час слугував матері в якості батута, а телефонні дроти спіткала доля дзвінка. Тепер Ніна використовувала комп'ютер тільки для роботи, точніше, для підробітку – вела на ньому бухгалтерський облік для сусіда – приватного підприємця.

– З вулиці. Баки мені не забивай, – огризнулася турботлива ненька. – Говори, де тебе чорти носили?!

– Я просто милувалася містом, – терпляче та безнадійно, як говорить людина, наперед знаючи, що її не почують, пояснила Ніна.

Мати навіщось шарпнула комірець запраного до повної втрати кольору байкового халата – наче воїн, що перевіряє надійність кольчуги, – і кивнула з удаваним розумінням:

– Так, авжеж. Чом би й ні. Цілий день, з ранку до ночі. Є чим милуватися! Натовпом грішників, за якими пекло стогне-побивається, у гнізді пороку. Ну то як, знайшла того, перед ким варто ноги розсунути?

– Мамо!!!

– Що таке? Правда очі коле? Ну, давай уже, зізнавайся, з ким сьогодні мала гріх?! Як його хоч звуть? Чи спитати забула?

Ніна відчула, що ще трохи – і вона уперше в житті вдарить живу істоту.

– Так, не спитала. Вир пристрасті, знаєш, – повільно, мов жуючи камінці, промовила дівчина, а подумки додала: «Хотіла б я, щоб це було правдою. Бодай би знала, за що караюся». – Йди вже звідси, мамо. Бо я за себе не відповідаю.

– А я відповідаю – за тебе, – пискнула Олена, б'ючи себе в груди сухорлявим кулаком, та все ж позадкувала до виходу – спасибі й на тому. – Перед Богом відповідаю! За душу твою пропащу! Ось понесеш ти у гріху, що тоді буде?! Я скажу тобі що! Ти або байстря на світ вродиш, або, скорше за все, на аборт побіжиш! Ти вбивцею станеш, чуєш мене, сучко? А кара за гріх – смерть! Таких, як ти, самих убивати треба! Нищити, щоб і сліду вашого на землі не було…

Ніна таки не втрималася – крокнула вслід за нею й з усіх сил штовхнула свою біологічну матусю в груди, пришвидшуючи її рух. Та з вереском вилетіла в коридорчик, заплуталася у власних капцях і, врізавшись спиною у вихідні двері, повільно осіла на підлогу. У круглих очах-цибулинах нарешті відбилося щось, окрім маніакального фанатизму. Здивування і страх. У відповідь на цей погляд Ніна лише грюкнула дверима до кімнати так, що зі стелі полетіли шматки штукатурки.

– Ще трохи, і я таки стану вбивцею, – прошипіла дівчина дверям. – І першою вб'ю тебе.

А потім, коли з-за рятівної деревини почулося ображене схлипування та шаркання кроків, що віддалялися, безсило опустилася на долівку.

І заплакала.

* * *

– Значить, справи такі, – почав Гарберг і зісмикнув саван, відкриваючи тіло для огляду.

Пасків відсахнувся. Тут, у цій холодній і просмерділій їдко-солодким кахельній кімнаті, під блимаючим світлом денних ламп трупи чомусь завжди виглядали куди гірше, аніж на самому місці пригоди. Тіло, яке зовсім нещодавно було Сніжаною Доброхот, не належало до винятків. Шкіра вже пішла синюшними плямами, розпанахана грудна клітка в усій красі ширилася схожими на зламані зуби шматками ребер, а порожні очниці видавалися широко розплющеними чорними очима, які вже не закрити. Вигляд такий само жахливий, як і в двох попередниць. Трупи, напевно, єдина у світі річ, до якої не звикаєш… принаймні, більшість людей на це неспроможна, подумав Пасків, глянувши на Гарберга, який незворушно обійшов стола і припідняв голову покійниці.

– Почнемо звідси. Як я й казав, маємо черепно-мозкову травму від твердого й тупого предмета, ймовірно молотка. Майже квадратний отвір приблизно чотири на чотири сантиметри ось тут, на потилиці. – Судмедексперт трохи повернув голову набік, але Пасків не відчув жодного бажання нахилятися, аби вивчити отвір детальніше. – Всередині рани виявлено шматок шкіри голови з волоссям і дрібні уламки кістки. Травма спричинила субарахноїдальний крововилив…

– Тобто її вбив цей удар? – увірвав Пасків занурення в терміни.

– Ймовірно, що так. Хоча й не одразу. Але до того, як її почали чикрижити, жертва вже напевно була мертвою. Орієнтовний час смерті – між п'ятою й шостою учорашнього вечора. Ага, ще – судячи з отвору, вбивця правша.

– Ще щось спільне з попередніми жертвами є?

– Знаряддя вбивства, майоре. Я не скажу напевно, що це за штуки, але вони дуже гострі й орудували ними ідентично в усіх випадках. Очі вийняті чимось типу великого гачка – тобто це, ймовірно, була якась вигнута залізяка. Можливо, загострений медичний пластинчатий гачок, можливо, щось інше. Важко сказати. Може, вбивця сам винайшов цю хріновину.

– Далі.

– Із серцем простіше. Я це бачу так – спочатку на грудях жертви вирізали клапоть шкіри, щоб намітити місце для цієї… гм… операції. Потім, аби пробити ребра, до них приставляли щось на кшталт заточеної стамески, по якій вдаряли молотком. Так і виникла оця дірочка, – Гарберг для виразності провів по краях рани пальцем у гумовій рукавичці. – Тобто діяла людина, яка точно знає, чого хоче і як цього досягти.

– Стамеска, значить? – задумливо почухав підборіддя Пасків.

– Не виключено. Діставшись серця, вбивця вирізав його ножем або скальпелем. Так що в цього м'ясника непоганий інструментарій, як мінімум з трьох предметів. Шукайте серед медиків, слюсарів, електриків… одним словом, тих, хто працює із залізяччям.

– Це не надто звужує коло пошуків, – пробурмотів Пасків. Гарберг у відповідь скривив вуста в сардонічну гримасу.

– Ну, принаймні, можете не трусити бібліотекарів, письменників та бабусь – божих кульбабок.

– Щиро дякую, Саничу, саме так я і вчиню. Щось ще цікаве?

– Є дещо. – Гарберг знову посерйознішав. – На відміну від двох інших жертв ця була вагітна.

– Ва… що? – витріщився Пасків.

– Еге ж. На третьому місяці. Так що тут у нас виходить подвійне вбивство. Має це якесь відношення до мотивів чи ні – це вже ваша справа. Свою я зробив.

– Так, – машинально відказав Пасків і відчув, як промовлене фахівцем слово зав'язло в мозку, як доісторична муха в деревній смолі.

Вагітна.

«Це вже занадто», – рішуче подумав він.

Тепер це зайшло занадто далеко.

* * *

Ранок третього дня у Львові для Сокола почався з незвичної метушні. Олег, що завжди канонічно починав день не інакше як з філіжаночки запашної кави та свіжої преси, мусив забути про свої, як сказала мама Катя, «оксфордські замашки» і, зірвавшись на рівні ноги о пів на сьому, бігти до одного скаженого, проте досить відомого художника, свого доброго знайомця, що вже років двадцять малював вельми самобутні пейзажі – для душі, а для гаманця – вивіски, таблички та іншу рекламну продукцію для вибагливих клієнтів, які бажали отримати річ, створену людиною, а не бездушним механізмом. Причому всі замовлення майстер пензля приймав лише дві години на добу – з шостої до восьмої ранку, і з цього правила не було жодних винятків. Коли він малював, узагалі ніхто не бачив, та для Олега більше важив результат, а вивіски в Остапа завжди виходили оригінальними і, що називається, брали за живе. Принаймні, ніхто не залишався байдужим. Майстерня Остапа знаходилася на вулиці Вірменській, і сам він був на якусь частку вірменином, та найбільше – громадянином світу. Олегу він зрадів, від усієї душі намагався напоїти детектива розчинною кавою і відрадити від «тої авантюри». Обидві спроби зазнали фіаско. Сокіл вперто бажав замовити вивіску ручної роботи, яку до того ж можна було почепити на розі будинку.

– Тю, та зробимо. Усе, що забажаєш, – примовляв Остап, примруженим оком розглядаючи замацаний папірець, на якому значилося: «Охоронно-пошукова агенція «Деррік». Слід взято». – Зобразимо хоч лупу, хоч мікроскопа, а хоч самого Холмса разом із Ватсоном. Справа техніки. Тільки навіщо воно тобі, чоловіче? Дарма гроші марнуєш. Сам знаєш, скільки я беру, і то без жодних знижок. Але що воно за бізнес – пошукове бюро, га? Що ти в нім заробиш?

– Ти малюй, Остапчику. Дуже швидко. А решта – то мій клопіт.

Остап кивнув.

– Як знаєш. Та не забудь, що дуже швидко буде дуже дорого.

Підживлений цією оптимістичною заявою, мов електричним струмом, Сокіл поїхав до меблевого салону, хазяйкою якого була мамина старша сестра. Тітка Аля дуже любила небожа, а те, що мешкала вона у квартирі над салоном, дало їй змогу безболісно відкритися о сьомій ранку. Хоча вантажники, що снували за скляними вітринами магазину, стосовно цього мали іншу думку – ту, котра складалася з нецензурних слів і безпомилково читалася на їхніх зім'ятих та припухлих лицях. Олег згадав охайних, чистих, вбраних у сині фірмові комбінезони юнаків, які завозили меблі до його квартири в Оксфорді, і з несподіваною втіхою подумав, що деякі речі та явища ніколи не міняються.

– Що за поспіх з фотелями? Що в тебе горить? – Тьотя Аля, незважаючи на ранню годину, була вбрана, як до театру, і курила тонку дамську сигарету. – Так клієнти сунуть, жи не маєш, куди їх садовити?

– Ось наведу в агенції лад, і посунуть, – рішуче запевнив Олег. Тітка усміхнулася.

– Що ж, певність – половина успіху. Ти не думав шпалери переклеїти у своєму бюрі?

– Ще вчора зроблено, – посміхнувся й Сокіл, насолоджуючись тьотиною говіркою. Як же він скучив за цим львівським балаком! – Майстрів найняв. Донині мали просохнути. Шпалери, маю на увазі…

– Часу не гаєш, дотепнику. То добре, – тітка Аліна кивнула сама собі. – Що конкретно хочеш брати з умеблювання?

Сокіл поліз у нагрудну кишеню, і хвилин за сорок усі елементи із складеного ще вчора списку були вибрані, схвалені й викуплені. А ще за годину столи, стільці й м'які крісла разом із самим Олегом доставили на вулицю Коцюбинського. Лупибатько з Радою спостерігали за вивантаженням з роззявленими ротами. Коли нарешті останній предмет майбутнього інтер'єра полишив фургон, секретарка сумно похитала головою до Олега, котрий гордовито підійшов до них.

– Шефе, невже ви перетворилися на божевільного мільйонера?

– Ні, Радочко, всього лише на ексцентричного ентузіаста. А тепер, – звернувся він до Бориса, котрий, спостерігаючи за цими швидкісними змінами, якось нервово жував цигарку, – гайда совати меблі.

Перший з моменту повернення Олега клієнт прийшов до агенції того ж дня по обіді, коли Сокіл з Борисом якраз закінчили перестановку в офісі. Про його появу сповістив дзвоник, якого Олег власноруч приладнав до вхідних дверей, аби жоден з відвідувачів більше не застав левів приватного розшуку із задертими ногами перед телевізором. Коли той дзенькнув, Лупибатько здивовано глянув на шефа:

– Це що… фен-шуй якийсь?

Сокіл лише хитро підморгнув і рушив до дверей, плануючи зустріти гостя на порозі. За мить той з'явився, і Олег виявив, що знає цю людину.

– Пане Ратушний?

– Привіт, Олеже, – кивнув платиново-сивий чоловік років п'ятдесяти, що увійшов до офісу і простягнув руку для вітання. Петро Антонович Ратушний, генеральний директор мережі львівських автосалонів. За чутками, один з найбагатших людей міста. Кого Сокіл найменше очікував тут побачити, то це його. – Ось, дізнався вчора, що ти повернувся.

– Так. – Сокіл міцно потиснув руку Ратушного, стараючись нічим не виказати своєї розгубленості. – Радий зустрічі.

– Навзаєм. – Петро Антонович окинув кабінет Олега яструбиним оком. – Бачу, справи в твоєї контори йдуть добре. Цвітеш.

Борис Лупибатько закашлявся, потім зиркнув на боса і непомітно вислизнув з кімнати.

– Та, власне, поки що лише готую грунт, – повів плечима Олег. – Оновлюю потрошку. А ви по справі, чи?..

– Так, Олеже. По справі. На жаль, по справі. Я можу сісти?

– Так, звичайно! Проходьте, сідайте. – Сокіл широким жестом вказав на одне з новопридбаних м'яких крісел, а сам виразною гримасою в бік кавоварки наказав Раді заварити кави і пройшов за свій стіл. – Чим можу допомогти?