Кривава осінь у місті Лева

Олександр Шевченко, Наталка Шевченко

Кривава осінь у місті Лева

Джіалло по-львівські

Майстрам своєї справи з сонячної Італії.

Ми вас любимо!

Події та персонажі всі до єдиного вигадані.

Будь-які збіги з реальними подіями та людьми – лише випадковість. Чесно.

Автори

Кожен вбивця, мабуть, чийсь добрий знайомий.

Агата Крісті

Вони всі були погані.

Арнольд Шварценеггер, «Правдива брехня»

Пролог

«Вітер буде», – подужалося Сніжані, яка впевнено рухалася на своїй старенькій «ладі» назустріч виряченому вогненному оку-сонцю. Попри надвечір'я, воно пломеніло кривавою іржею так яскраво, що просто-таки різало її власні очі, тому Сніжана заховала їх за широченні скельця захисних окулярів. Тоноване скло додало фіолету в і без того ірреальне для звичайного літнього вечора освітлення, і їй ще відчутніше стало здаватися, що це порожнє шосе, яке бігло зі Львова на захід, між стін лісу обабіч, насправді прокладене десь на іншій планеті.

– Вам же до повороту на Бартатів, так? – запиталася вона в свого пасажира на задньому сидінні, від котрого окуляри й засліплені сонцем очі лишили лише темний силует. Силует ствердно кивнув. Дивно, але червоне золото чомусь не зігнало тіні з його лиця. Втім, Сніжана й без того чудово його знала. Довелося бачити не раз і не два в той період життя, про який вона зараз вже майже не згадувала. Та спомини, які проти волі знову заворушилися, вже не були такими чорними й безпросвітними. Дякувати Богу, все повертається в нормальне русло, неначе їй дають ще один шанс схаменутися й навести лад у своєму досі безглуздому існуванні. Всі ці хороші новини звідусіль не можуть бути просто збігами. Нарешті пристойна робота. Нарешті поруч той, хто відчуває до неї щось, окрім презирства й бажання поставити під око черговий синець. Нарешті взаєморозуміння з батьками. Ну й те, останнє й найголовніше, що сплело собою всі її надії й сподівання в одну незламну впевненість, що відтепер усе буде добре. Чомусь раптом захотілося поділитися частинкою того позитиву, що так і вирував усередині. Чом би й ні? Адже їй нікого звинувачувати. Ніхто, окрім неї самої, не був винен ні в чому.

– Знаєте, а я хочу розказати вам про свою радість, – сказала Сніжана дзеркальцю. Помітивши, що вони майже дісталися повороту на Бартатів, про що сповіщав дороговказ попереду, скинула швидкість і спрямувала машину до нього, на узбіччя. – Все-таки вони помилялися. Уявляєте, це таки сталося! Я змогла…

«Лада» остаточно зупинилася, і в цей же момент, ніби продовженням легкої інерції від гальмів, щось швидке й надзвичайно важке вдарилося їй в потилицю. Болю не було – лише усвідомлення того, що якась її частина гучно тріснула, зламавшись назавжди. Після цього відчуття власного тіла пішло геть, поблажливо залишивши їй лише зір та слух. Вона бачила, що окуляри, її дешеві китайські блюдця, гойдаються на кермі, куди їх збило з лиця ударом; що сонце вже почало ховатися за лісовими кронами; що шосе все ще лишається абсолютно порожнім. Вона чула, як несамовито швидко гупає у скронях і особливо там, позаду, де зараз була якась космічна чорна діра; як шурхотить одяг на задньому сидінні; як риплять шкіряні рукавички, коли приховані під ними руки відчиняють дверцята. А потім – як голосно лунають неквапні кроки по асфальту зовні; як клацають дверці з її боку; як її саму, безпомічну й безголосу, відштовхують на пасажирське сидіння поруч. І як знову вмикається зчеплення.

«Вітер буде», – думається настійливо, бо в очі продовжує лізти криваве полум'я сонця. А ще про те, що це, напевно, сон, бо подібне не може бути правдою після всіх тих звісток. Все це не може обірватися просто отак. Тільки не з нею. Мабуть, вона спить за кермом. Треба отямитися… але замість цього Сніжана занурилася в бездонну прірву сну, з якої вже не повернулася.

І не дізналася, що з нею робили потім.

Глава 1

На ранок п'ятнадцятого вересня, окрім вітру, був ще й дощ – бридка й неприємна мряка накрила все навколо. Хоча чого дивуватися? Цього ранку для Сергія Пасківа не могло бути ніякої приємності.

Неприємним був настирливий дзвінок найгіршого з винаходів людства о пів на п'яту, що висмикнув його з глибокого й солодкого сну в напівтемну й задушливу екзистенцію спальні. Із мідяним присмаком недобрих передчуттів на язиці він вхопив слухавку. Звісно ж, виклик. Далі малоприємною була дорога до місця пригоди, бо він задрімав за кермом і ледь не врізався у сміттєвоза біля площі Ринок («Мусор до мусору», – промайнула ідіотська думка, коли гальмівний шлях скінчився і Пасків уперся поглядом крізь забризкане дощем скло в задні вогні Ранкового Прибиральника). Ну а діставшись власне місця призначення, вже знав напевне, що саме побачить.

Гра продовжувалася.

Видовище було огидним навіть для нього з його п'ятнадцятьма роками досвіду за плечима; втім, хвилин за десять органи чуття так-сяк адаптувалися й Пасків відчув, що визрів для кави з термоса і міцної цигарки. Зараз він вештався галявиною в очікуванні слідчого, давав вказівки колегам, цідив розчинний кофеїн ковток за ковтком і намагався стримати бажання істерично зареготати – під деревом неподалік сиділи рядком кілька хлопців у подобі середньовічних лат, з фарбованими сріблянкою мечами та жерстяними шоломами, які зараз валялися всує на землі. Толкієністи, чи як їх там у біса звуть. Це вони викликали бригаду. За легендою, прибули на чергове збіговисько, з ночівлею і наметами. Тіло знайшов їх вартовий, котрий серед ночі відійшов у глиб лісу справити велику нужду. Пасків не сумнівався, що справити вдалося на «відмінно».

Побачивши хлопчаків уперше, він за професійною звичкою відразу ж уявив їх на місці головних підозрюваних, але швидко відмів цей образ. Звісно, їх ще потягають по кабінетах, але… Не тягнули дітлахи на вбивць. По всьому – звичайнісінькі собі перелякані підлітки. Усі блідіші за смерть і виглядають так, наче досі не розуміють, де знаходяться. Хтось плакав. І в кожного на лиці читалося бажання якомога швидше змінити хобі на будь-яке інше.

До того ж той, хто зробив це, працював зовсім не іграшковим мечем.

Оголене тіло жертви, білявої дівчини двадцяти п'яти років, міцно прив'язали до товстенного стовбура дуба; так міцно, що мотузка буквально до м'яса врізалася в шию, живіт і стегна. Груди лишили вільними – лише для того, щоби без перешкод розтяти грудну клітку й видалити з неї серце. І на додачу дівчині бракувало обох очей; самі лише чорні дірки здивовано дивилися в нікуди з нещодавно привабливого лиця.

Одним словом, усе те саме, що й з двома попередніми жертвами.

Слідчий – підстаркуватий сивий вусань на ім'я Віктор Петрович Сазоненко – під'їхав хвилин за п'ятдесят після прибуття самого Пасківа. Їхня співпраця тривала вже більше п'яти років, і досі не було на що нарікати жодній із сторін. Сазоненко практично ніколи не тиснув, не ставив палиці в колеса розслідуванню і міг інколи закрити очі на методи здобуття оперативником деяких доказів чи свідчень, якщо це могло допомогти справі та лежало в більш-менш законній площині. Розумний мужик, коротше. Залишаючись головним, він давав майже повну свободу дій – саме те, що й було необхідно Пасківу для продуктивної роботи. А натомість отримував результат – чи не найвищу кількість розкритих злочинів у райвідділі, де працював Пасків, і, відповідно, найнижчий відсоток призупинених карних справ особисто для себе. Вони не були друзями-нерозлийвода, але цілком могли вважатися – і самі себе вважали – добрими приятелями; принаймні, працювалося їм легко і розуміли вони один одного дуже добре.

Зараз старий теж не збирався грати в Пінкертона чи роздавати чортів, як напевно вчинив би за подібних обставин будь-який інший слідак. Це було ні до чого – відтоді як знайшли перше тіло, група Пасківа працювала на межі можливостей, і слідчий це знав. Але, отримавши друге, вони зрозуміли – далі буде. Бо за ті півтора місяця, що відділяли перше вбивство від другого, справа не просунулася ані на сантиметр. Жодного відбитка. Жодної волосини. Жодного сліду. Жодного свідка. Жодного мотиву. І ніякого зв'язку, окрім того, що всі жертви жіночої статі і що їх однаково позбавили сердець та очей. Вбивця ніяким чином не збирався полегшувати їм роботу.

Пасків проковтнув залишки кави, зім'яв хрусткий стаканчик у кулаці, запхав його в кишеню плаща і покрокував до машини Сазоненка. Ледве вибравшись із салону, той запитав:

– Це те, чого ми боялися, Сергію?

Питання було риторичне; він знав відповідь – тому й приїхав. Пасків кивнув.

– Жодних сумнівів. Фотографи вже закінчили. Гарберг, схоже, теж, – він кивнув у бік судмедексперта, що порпався біля тіла.

– Гаразд, змалюй мені, що тут до чого, – сказав Сазоненко.

Пасків змалював. Жертва, молода жінка на ім'я Сніжана Доброхот, про що свідчили знайдені документи, їхала трасою зі Львова. Їхала на зареєстрованій на неї бордовій «ладі», котру знайшли між дерев за триста метрів західніше від тіла. Діставшись повороту на Бартатів, автомобіль чомусь з'їхав з шосе і посунув у самісінький ліс, занурившись достатньо глибоко, аби з узбіччя його ніхто не побачив. У кінці шляху Сніжана й знайшла свою смерть… хоча Пасків дотримувався думки, що це могло статися в машині. А на дерево вішали вже бездиханний труп. Чому? Бо на спинці ведійського сидіння і на склі з боку пасажирського знайдені сліди крові, на підлозі між педалями валяються розтрощені сонцезахисні окуляри. Ймовірно, вбивця їхав у машині разом із Сніжаною і саме він сидів за кермом, коли «лада» з'їхала з траси. Скоріше за все, на тому повороті він вивів дівчину з ладу, даруйте за ненавмисний каламбур, скажімо, за допомогою молотка. Якщо патологоанатом знайшов на голові жертви сліди ударів, як на двох попередніх трупах, – це лише остаточно підтвердить серійність. У підсумку можна припустити, що дівчину забив не просто випадковий попутник, а хтось, кого вона знала. І про чиї жахливі наміри не підозрювала до останньої миті.

– Це вже щось, – покивав Сазоненко. Вони підійшли до Гарберга, маленького лисого судмедексперта, який чомусь завжди здавався Пасківу як дві краплі води схожим на Лаврентія Берію. – Я так розумію, Саничу, ніяких сюрпризів не буде? – звернувся до нього.

Лице Гарберга відбивало таку ж беземоційність, як і завжди. Яку б кількість трупів на якій би стадії розкладу він не досліджував – погляд лишався холодним і зосередженим, а вуста тонкими й прямими, як розріз на шкірі.

– Навряд чи, – відказав він із натхненням радіоточки і зідрав гумові рукавички. – Той самий почерк, та сама зброя, та сама акуратність. Абсолютно точно – це справа одних рук. Маємо серійного вбивцю.

– Як щодо слідів ударів? – поцікавився Пасків.

– А як же? На потилиці. Схоже, добряче приклали середнього розміру молотком. Віконце як треба, можна вивчати будову мозку. Якщо їй пощастило, це й стало причиною смерті.

– Зніміть її, – просипів Сазоненко. Гарберг кивнув двом помічникам, і ті заходилися зрізати тіло.

– Що вам ще цікаве розповісти… Очей, як бачите, немає. Як і серця. Він прихопив їх із собою. Ну а решту цікавинок, якщо такі будуть, панове, зможу надати післяобід.

Пасків задумливо дивився на закостеніле в позі злітаючого птаха, із перехрестями багряних рельєфних слідів від мотузки мертве тіло, що його почали загортати в товстий поліетилен. Потім застібка-зіппер над безоким лицем із вищанням зімкнулася і чорний, схожий на гігантського слимака мішок понесли геть.

– З вашого дозволу, – запахнувшись ретельніше в замшеву куртку, Гарберг теж рушив до машини медиків.

– То все кляті фільми, – безнадійно сказав Сазоненко, дивлячись йому вслід. – Раніше такого не було. Є цигарки?

Сергій простягнув слідчому синю пачку «Прими» з фільтром.

– Куди ж без них. Але ти ж ніби кинув?

– Кинеш тут, – жадібно затягнувся і тут-таки закашлявся Сазоненко. Пасків знизав плечима.

– Це не якийсь там шкеткіноман, Петровичу, і тобі це відомо.

– Так… Себто ні. Мені поки що ні чорта не відомо. І тобі також, майоре. І тобі – теж. Давай роби щось, Сергію, бо дістанемо і в хвіст, і в гриву за цього, мля, патрача.

– Ти сам знаєш, що ми не розслаблюємось. Зараз будемо пропрацьовувати знайомства білявки. І цих витязів, – кивнув він на підлітків, – трохи потрусимо. Раптом хтось щось бачив.

Слідчий зітхнув і якось безнадійно сплюнув у траву.

– Поїду я, мабуть. Не буду тут плутатися. А ти вже не підведи, Сергію, напружуйся сам і своїх напруж. Треба нам цю гниду за зябра взяти…

– Без варіантів, – кивнув Пасків. Обоє якусь мить помовчали. Майор відчував, що Сазоненко хоче ще щось додати, і вирішив прискорити процес слововиверження. Не весь же день їм тут стовбичити.

– Давай уже, народжуй. Хто верещить «знайти і покарати»? Прокурор?

– Хе, прокурор… якби ж то. У того писок від першого дня ніяк не стулиться, хто б на те зважав… Чутки пішли, жи наш мер новообраний сильно цією справою зацікавився… особливо після другої жертви. Ну, ти ж знаєш, як це буває. «Зробимо Львів безпечним містом», «міліція служить людям», і всяка така хрінота. Якщо й зараз ні за що не зачепимось у цій справі – смороду буде аж до неба. Гірше того, голови полетять – це як пити дати. Дуже я не хочу, щоби це наші були, розумієш? Так що ти вже постарайся. Сам знаєш, я людина толерантна. Перевищення обов'язків не люблю, але якщо воно допоможе взяти цю сволоту… Одним словом, дій, Сергію. Я тебе завжди підтримаю.

– Зрозумів, начальнику, – відказав Пасків, і слідчий пішов геть. Відразу ж звідкілясь ззаду підскочив молодший опер Ігор Денисенко – мабуть, найактивніший хлопець в його групі, такий собі живчик, якому було абсолютно начхати, в який час доби його викликали на місце пригоди. Раніше Пасків вважав, що малий виявляє надмірний ентузіазм через бажання зробити кар'єру, але, здається, насправді той просто отримував кайф від самого процесу розслідування. Іноді це дратувало, але Пасків мав визнати, що свого часу він сам був не меншим шилом в дулі.

– Що робимо з толкієністами, майоре? – випалив він.

– Господи боже, Денисенко, ти ще й здатний вимовити це слово з першого разу. – Пасків простежив очима автомобіль слідчого, доки той не розчинився між дерев, потім озирнувся до нього. – Що, що… вантаж їх у машини, малий. Проїдемось до відділка, а там видно буде.

– А хочте новин? Я вчора бачив у місті машину Сокола. Ту шикарну ретро-кралечку.

– Якого сокола? Хокейного клубу, чи що? – не втямив Пасків.

– Та не клубу! Ви що, позабували старих знайомих?

– Олега Сокола? Жартуєш?

– Ніяких жартів, майоре, – життєрадісно замотав головою Денисенко, і Пасківу раптом захотілося дати йому в пику.

«От чорти б узяли цього Сокола», – подумалося. Ну якого біса він приперся назад? Хотілося сподіватися, що цей розумник таки змінив професію на щось більш пристойне і що повернувся він не для того, аби плутатися під ногами. У цій справі для повного щастя тільки старих приятелів не вистачало… ні, Пасків усе вивезе сам, без жодних доморощених нишпорок.

Цей вбивця – його.

* * *

Чоловік, якого за добу Пасків згадуватиме незлим тихим словом (утім, не без прихованої симпатії), повернувся до міста в той самий день, післяобід якого мав стати останнім для Сніжани Доброхот. О восьмій десять ранку Олег Сокіл зійшов з київського потяга, тягнучи під пахвою величезного чемодана. Зупинившись на мить посеред перону, втягнув носом повітря, звів очі до заскленого склепіння вокзалу і з посмішкою промовив під ніс:

– От цього мені й бракувало.

Дивна то річ – відчуття батьківщини. Ось приїхав ти до Києва після трирічного перебування на Туманному Альбіоні, і жоден нерв не здригнувся в тобі, жодна струнка не забриніла; наче з одного, чужого, але звичного міста ти телепортувався до так само чужого, але незвичного міста-покруча, яке дратує тебе самим фактом свого існування. Дратує його ультрамодерновий вокзал і безкінечні корки, що, неначе щупальця гігантського спрута (чи, радше, ракові метастази!), день у день розповзаються по всіх, навіть найменших вуличках, провулках та закапелках. Дратують до дідька заклопотані городяни-«сталічниє», які невпинно кудись біжать, бо треба бігти, і не зупиняться, навіть якщо когось убиватимуть прямо в них на очах. Бісить засилля красивих, але порожніх облич скрізь – у метро, тролейбусах, кав'ярнях, підземних переходах та офісах… Із неприємним подивом виявляєш, що смачнюще колись пиво раптом стало схоже на фарбовану карамеллю воду – Сокіл виявив це, купивши по дорозі пляшечку однієї зі своїх колись улюблених марок… і після кількох ковтків та отриманої з етикетки інформації про те, що нині напій містить барвники і вуглекислий газ, був змушений вилити рештки у траву. Та й саме обличчя міста вже не впізнати – скрізь, куди не кинь оком, його окупували височенні крани, неначе марсіянські триноги-загарбники. Та замість перетворювати на порох, вони, навпаки, зводять хмарочос за хмарочосом де тільки можна (і не можна теж), і зрештою хочеться вхопити речі й утекти звідси світ за очі, доки вони тебе просто не розчавили. Із подивом ловиш себе на думці, що ненавидиш Київ, хоч і розумієш – місто не винне у своєму нинішньому спотворенні, колись воно було зовсім іншим. І тобі болить, коли ти згадуєш, яким саме воно було – зеленим, смішливим, чистим та свіжим, як щойно зірваний з грядки огірок. Контраст між тим, що було, і тим, у що воно перетворилося, ріже серце, немов зазубрений ніж. Ти зриваєшся з місця раніше, ніж планував, дві доби завчасно передплаченого готелю йдуть під хвіст псові, але шкодувати про це не випадає, бо тут, у місті Лева, коли ти стоїш на рідній до кожного камінця, кожної вибоїнки бруківці, таки приходить катарсис. Ти не просто відчуваєш, що повернувся на батьківщину, – ти усвідомлюєш, що нарешті вдома.

Львів зустрів Олега останнім осіннім сонечком, і це лише додавало приємності – наче поцілунок коханої жінки після довгої розлуки. Зграйки прибуваючих та відбуваючих краян викликали приязну посмішку; метушливі таксисти сновигали туди-сюди, від самого перону і аж до виходу з вокзалу, закликаючи: «Хто бажає таксі? Прошу, машина недорого!», але Сокіл на те не купився. Пройшовши кілька десятків метрів до битої життям кнайпи «Марта», біля якої завжди стояло кілька непоказних стареньких автівок, він махнув рукою, і темно-сині брудні «жигулі», верескнувши спрацьованими гальмами, слухняно зупинилися на вимогу високого, ставного пана в доброму англійському строї. Олег не став питати, скільки йому буде коштувати шлях додому, – він важко гепнувся на переднє сидіння, усе ще тримаючи в руках дорогоцінну валізу, повернувся до водія і механічно, не отямившись від довгої подорожі та іншого життя, промовив:

– Погулянка-стрит, пліз.

– Ось не видрючувався б ти, Сокіл, – порадив йому густий бас дядька Міська, уже двадцять років, як його близького – через дві хати – сусіда. – Буде тобі стрит, буде й сквер. І то зі знижкою. Як ся маєш, синку?

Олег засміявся і, перекинувши валізу через голову на заднє сидіння, міцно обійняв старого.

– Ви тут яким дивом? Завжди ж у центрі стояли…

– Ну то й з центру людям часом до потягів треба, чи нє? – дядько Місько почухав потилицю крізь свого незмінного шкіряного картуза. – Ну, готовий до правдивої галицької їзди? Мамця, певно, жде… потішимо!

Потраскане авто зірвалося з місця так хутко, ніби мало в баку реактивне пальне, і, підстрибуючи, помчало вузькими львівськими вулицями. Погулянка, де родина Соколів мала двоповерховий приватний будинок, була однією з околиць Львова – зеленою, лісистою і достатньо тихою для усамітнення. Олег шалено скучив за нею, за маминою кавою, за черешнею, чиє гілля завжди зазирало у вікно його кімнати, і саме зібрався помріяти про все це і ще про сотню приємних речей, однак водій не дрімав. Сокіл вже й підзабув, який балакучий дядько Місько.

– Ну то як тобі велося на чужині, синку?

– Та нічого собі, – ухильно відповів Олег, щиро сподіваючись, що горда за нього ненька не встигла розбазікати на всю Погулянку про останню синову пригоду. Сусіди завжди підсміювалися над ним через його хобі – щоправда, незлобливо, та мало приємного, коли над тобою потішаються, хоч би й добром. Дядько помовчав, і Сокіл уже почав подумки вітати себе з тим, що минулося, коли почув знайоме скептичне плямкання. Його він не забув. Це був дуже, дуже поганий знак. Місько йому не повірив.

– Нічого, кажеш? А ось матуся твоя повідала, жи ти й там трупа знайшов, га?

– Так, і трупа, і вбивцю, – холодно зронив Олег.

– Ну то люкс! Тільки… що є доброго в тих кримінальниках, аж ти на них хворий?

Сокіл заскрипів зубами, гарячково міркуючи, що би такого відказати, аби й дядька не образити, і цей допит припинити. На його щастя, попереду замаячили оранжеві жилети дорожніх робітників разом зі знаком «Об'їзд», і Місько, ураз забувши про далеку Англію, заходився крити матом місцеву владу, одночасно хвацько викручуючи кермо для повороту.

Незважаючи на ремонт дороги, втішена мамця побачила своє дорогоцінне чадо на двадцять хвилин раніше, ніж обіцяли їй закони фізики, що стосувалися швидкості руху. Лише тільки зойкнули гальма біля хвіртки, а пані Катерина Сокіл уже вискочила з дверей будинку, по-спринтерськи подолала тридцятиметрову бетонну доріжку і зі щасливим лементом «Дитинко моя!» вчепилася в сина, як потопельник у рятівний круг. Дядько Місько, навідріз відмовившись від грошей, дістав у подарунок пляшку джину і відбув до праці, украй собою задоволений, а мама, відправивши двометрову дитину «мити руки з дороги», заходилася лагодити сніданок.

Вони говорили про все і ні про що – на знайомій з дитинства кухні, де Олег наминав другу добрячу миску фірмового червоного борщу з пампушками, а мати то присідала поруч, то зривалася з місця, вишукуючи по засіках, що б ще таке смачненьке поставити на стіл, і в результаті за кілька хвилин уся стільниця зникла під розмаїттям домашніх наїдків. Він розповідав про своє життя-буття в Оксфорді, про тамтешні звичаї та звички, про підводні камені роботи викладачем, про ту кримінальну загадку, в яку втягнувся мимоволі, але без опору, і про те, як її вдалося розплутати. Мама слухала, кивала, між іншим ділилася новинами зі свого життя-буття, розповіла про квартирантів, які якраз позавчора з'їхали, звільнивши три кімнати, і переймалася більше за втому сина з дороги, аніж за всі зароблені ним гроші. Коли нарешті пані Катерина вирішила, що її дитя наїлося, як то має бути, вона без оголошень подалася стелити йому ліжко. Олег потупцяв за нею, на ходу невпевнено опираючись:

– Та я не сонний… Я в поїзді спав.

– Як то спання, так я королева англійська, – відрізала мати, вправно заправляючи ковдру у квітчастий підодіяльник. – Встигнеш ще з козами на торг.

– А ти як знаєш, куди я спішу? – Противитись нестримному бажанню прилягти хоч на хвильку було дуже важко – Сокіл не стримався і позіхнув.

Мама хмикнула.

– Важко сказати. Мабуть, дедукція. Відпочивай.

Ще не встигли затихнути за дверима мамині кроки, а Олег уже спав – солодко і міцно, так, як спиться лише вдома, коли все добре, а буде ще краще.

Здоровий ранково-денний сон забрав у нього п'ять годин, а поки він прокидався, вбирався та обідав (вийти від мами Каті голодним не вдалося б і самому Полю Бреггу), минула ще година. А ще ж треба було привести машину до ладу… його красуню, яка цілих три роки не бачила сонячного світла. Тому до детективної агенції «Деррік» Сокіл дістався добряче за третю і був готовий до того, що на вулиці Коцюбинського він побачить у кращому разі замкнені двері та єхидних дворових котів, яких у незліченній кількості підгодовував його партнер, а в гіршому – іншого власника та іншу організацію. Однак, до чималого подиву Олега, табличка з назвою, хай і дещо кособоко, але висіла на місці, та й сама агенція працювала. У грудях ворухнулося щось схоже на ностальгію, коли він потягнув на себе риплячі двері й увійшов усередину, до вузького напівтемного коридорчика.

Три м'які дерматинові стільці, призначені для клієнтів на випадок черги (якої на його пам'яті ніколи не було), були так само порожні й навіть вкрилися товстим шаром пилу. З інших дверей, що вели власне до офісу, лунали голосні звуки телевізора. Зі кілька секунд Олег ідентифікував, що дивляться «Серце Ангела». Оце так вони працюють, виявляється. Ну зараз він комусь дасть чортів.

Сокіл зупинився у дверному отворі й окинув оком офіс, уперше за три роки. З його останнього візиту тут мало що змінилося, принаймні у кращий бік. Хіба що вицвіли шпалери, одна з люмінесцентних ламп під стелею почала блимати, а прибиральниця, судячи зі стану підлоги, скоротила собі робочий графік до одного разу на місяць. Всередині знаходилися троє. Борис Лупибатько, його помічник і, до цього моменту, цар і бог агентства, сидів, задерши ноги на шефів дубовий стіл, і зачаровано дивився, як Мікі Рурк допитує бідолашного лікаря. Рада Петрик, рудоволоса секретарка, мляво розписувала нігті у своєму кутку, байдужа до перипетій фільму. А в центрі кімнати виписувала кола величезна чорна муха.

– Схоже, в цього хлопця справи йдуть куди краще, ніж у нас, – перебільшено грізно мовив Сокіл з порога.

Це треба було бачити! Борис сіпнувся, наче стілець, на якому він сидів, був електричним і хтось врубав напругу. Той рипнув, хитнувся, але Лупибатько таки уникнув падіння на підлогу і встиг скочити на ноги з круглими від подиву очима.

– Га? Олеже? Босе! Це ви!

– Олегу Миколайовичу! – залементувала й собі Рада, схопилася зі свого місця і через дві секунди повисла в нього на шиї. – Ах же ж ви!.. Без попередження! А ми тут без вас геть ніяк…

– Це я бачу. – Від міцних Радиних парфумів закрутило в носі, тому Сокіл відсторонив її і потис руку Борису, котрий все ще витріщався так, неначе бачив привида батька Гамлета. – Ну що – розповідайте.

– Та що розповідати, – якось похнюпився Борис. – Животіємо. Не закрилися тільки тому, що вам пообіцяли. А справи… Ну, за ці три роки, може, десяток справ і було. Всі розкриті, – додав він із нотками гордості. – Але по дрібничках. Ну, там, за чоловіком постежити… або за жінкою… Навіть кицьку шукали одного разу. В журналі все зафіксовано. Але невигідна це справа, я вам скажу. Може десь, але не в нас. Краще нерухомістю зайнятись.

– Іншим разом. Я планую продовжувати. Ви все ще зі мною?

– Олегу Миколайовичу, з грошима дійсно кепсько, – надула щічки Рада. – За оренду вже майже півроку нічим заплатити, це диво, що нас досі звідси не викинули. Про зарплати наші й казати нічого…

– Це я владнаю, – відказав Сокіл, вивуджуючи з-за пазушини пляшку віскі. – І борги по зарплаті компенсую. Але якщо вам так усе остогидло…

– Ні, ну чого ж, – заусміхався Борис. – Попрацюємо. Але самі переконаєтесь, що у Львові воно просто ніяк.

– Побачимо.

– Ну тоді… того… бухгалтера б знайти, га?

Глава 2

Дочитуючи останню сторінку «Клубу комісара Бонця», Ніна остаточно переконалася, що велетень дивиться саме на неї, пильно і досить прискіпливо. Вона негайно прибрала обуреного вигляду, як те належить порядній галичанці, – склала вуста в подобу курячої гузки, насупилася та підкреслено сердито фиркнула, опустивши очі до книжки. Але зосередитися на розв'язці не вдалося, можливо, тому, що реакція Ніни не справила на здорованя хоча б малого помітного враження – ну, хіба трохи потішила. Зате сама дівчина з невідомої причини так розхвилювалася, що розгадка хитромудрого злочину, в який вона було занурилася разом із колоритним львівським комісаром, нагло втекла прямо в неї з-під носа. І то все через цього споглядача!

Ніна засмутилася і з цього приводу вирішила випити ще кави. Власне, каву вона пила з будь-якого приводу, а також зовсім без нього, шкода лиш, що не часто могла собі дозволити відвідини кав'ярень рангом тієї, де сиділа зараз. Однак… ця премія випала Ніні так несподівано, що про неї навіть не встигла довідатися люба матуся, всюдисуща, як той Святий Дух, – тому дівчина вирішила, що не гріх себе трохи й побавити, і подалася до своєї улюбленої «Віденської кав'ярні». І все було б добре, якби такий рідкісний і від того ще дорожчий відпочинок із книжкою, кавусею та без материного верещання під вухом не зіпсував оцей зухвалець. Дивиться на неї так, знервовано подумала Ніна, наче дівчат ніколи не бачив. Вона підняла руку, збираючись закликати офіціанта, однак хлоп, вочевидь, подумав, що цей жест адресується йому, – Ніна й оком не встигла кліпнути, а він вже був біля її столика.

– Доброго ранку, – зронив двометровий нечема і без зайвих коливань плюхнувся на вільний стілець, від чого той – добротний, з металевими ніжками – жалібно пискнув і похитнувся.

– Прошу пана, ми знайомі? – Ніна терпіти не могла фамільярності, і в голосі її потріскувала крига, однак заморозити цей центнер енергії виявилося нелегко.

– Ні, але тому лиху можна дати раду. Я – Олег Сокіл. А ви?..

– А я ні, – відказала вона, але раптом подумала, що це пролунало зарізко, тому відразу ж додала: – Ніна Малишко.

Почувши ім'я, він усміхнувся, і дівчина з подивом відзначила, як посмішка змінила це суворе лице. Щойно грубі, немов сокирою вирубані риси вмить пом'якшали, немов від дотику невидимих пестливих пальців, і весь її гнів щез, неначе й не було.

– Гм… Тішуся знайомству, – додала вона, повернувши посмішку.

– Ви поцупили мою репліку, прекрасна Ніно.

– Авжеж… я знаний злодій.

– Та ви ніби більше на боці закону? – Олег кивнув на яскраво-жовту книжечку. – Я ці оповіді пам'ятаю ще відтоді, як вони друкувалися в газеті «Молода Галичина».

– Так, а нині їх зібрали докупи.

– І вони вам подобаються?

– Дуже. – Ніна аж посвітлішала на виду. – Там така мова… правдиво львівська, стара – ніхто так більше не говорить. Крім того, відчуття причетності… так, наче я й сама – детектив! Так цікаво! До речі, я розгадала всі злочини, окрім останнього.

– А що сі стало з тотим остатнім криміналом? – старанно і не без успіху імітуючи довоєнну львівську говірку, поцікавився Сокіл. Ніна засміялася.

– Ви сталися. Збили мене з пантелику, і злочин лишився без кари.

– Ну то маю сплатити штраф. – Вишколений офіціант мов із-під землі вискочив на ці слова. – Що ви п'єте, пані Ніно? Ніби каву з молоком?..

– З молочним лікером, – уточнила Ніна, намагаючись не думати про те, що її чекає вдома, коли мати своїм носом хорта вчує від доньки запах спиртного.

Сморід пекла, чортова дівко! Горітимеш у полум'ї незгасимому! Бісове сім'я…

Але то буде потім. Думай не думай, все одно буде. То для чого псувати собі задоволення?

– Тоді панні те саме, а мені каву по-мексиканськи, – замовив Олег і знову звернувся до неї. – Значить, полюбляєте загадки?

– Якщо чесно, то дуже. Добре відволікає від побутових проблем, до того ж тренує мозок.

– Невже в такої гарної дівчини може бути так багато проблем?

– У будь-кого вони є, пане, – серйозно відказала Ніна. – І зовнішність тут ні на що не впливає.

– Мабуть, ваша правда. Вибачте. Я дійсно нічого про вас не знаю. Але якщо ви перестанете говорити до мене «пане» і бодай один разочок назвете мене просто Олегом, я спробую дізнатися про вас якусь дещицю – без жодних запитань з мого боку. А ви потім скажете, вгадав я чи ні.

– Добре, Простоолеже. – В чорних очах дівчини застрибали лукаві бісики. – Домовилися. Починайте.

– Ну, ви… працюєте, а не вчитесь.

– Це очевидно – у моєму віці.

– Властиво, вік, як такий, тут не показник. Студенти, навіть діти заможних батьків, рідко відвідують кав'ярні на кшталт цієї. І тут справа не лише в цінах, а й у стилі закладу. А ще рідше студенти прогулюють пари поодинці.

– Прогулюють?

– Так. – їм принесли замовлення, Олег ковтнув кави з текілою, шумно зітхнув від насолоди і продовжив: – Ранок будня, розпал першого семестру. Ви сидите сама, у дорогій кав'ярні, біля вас тільки крихітна дамська сумочка, а на личку – блаженний вираз, що свідчить сам за себе: у вас вихідний.

– Відгул.

– Прекрасно. А тепер… із вашого дозволу, я вирахую, скільки вам років. Можна?

– Та будь ласка. То не є таємниця. – Ця випадкова зустріч із кожною хвилиною видавалася Ніні все цікавішою.

– Отже, те, що ви не студентка, доведено. А якщо ви закінчили вищий навчальний заклад, то…

– А якщо нижчий? – Ніна засміялася. – Що, як я маляр чи штукатур?

– Ні. Маляри та штукатури не…

– Не ходять по дорогих кав'ярнях?..

– І це теж, проте насамперед вони не мають таких ніжних, білих ручок, люба Ніно. Ви займаєтеся розумовою працею, це щось таке сидяче і суто жіноче; у вас інститутський диплом, а отже, вам не менше двадцяти трьох. У вас є певний стаж роботи, радше за все на одному місці, однак він не надто великий… Вам двадцять сім. Ну як?

– Буде двадцять сім за два місяці. Браво!

Олег, жартуючи, манірно схилив голову.

– Я ще й не те вмію.

– Не сумніваюся. А те, що в мене сидяча робота, мій хребет підказав?..

– Ваша манера читати. Ви читаєте, як людина, котра увесь свій робочий час проводить за письмовим столом – книжка лежить на стільниці, і ви нахиляєтеся до неї, хоча куди зручніше піднести її до очей. Так зазвичай розглядають документи, вносять до комп'ютера дані з бухгалтерських паперів… При цьому ви мружитеся, бо стидаєтесь носити окуляри. З цього ще один висновок – у вас короткозорість. Невелика, ймовірно, дві діоптрії.

– Півтори. І знову браво!

– Ви мене перехвалите. Хоча, відкинувши зайву скромність, мушу визнати – непогано, як для людини, що вже цілий рік нічим таким не займалася.

– Яким «таким»? Хто ви за фахом?

– За фахом я філолог. А за покликанням – детектив.

Від цих слів Ніні аж мову відібрало. На цілу хвилину.

– Тобто ви в міліції працюєте? – ще не остаточно прийшовши до тями, пробелькотіла дівчина. Сокіл скривився, мов оцту сьорбнув.

– Таке скажете… Відколи це в нашій міліції є посада детектива?

– Я не… вибачте… то де ж ви працюєте?

– Працюю на себе. Я приватний детектив, – з нотками гордості пояснив Олег.

– Справжній приватний детектив?

– Справжнісінький. Навіть пістолета маю та дозвіл на його носіння. Втім, у нашому законодавстві такої професії ніби й не передбачено, та мені це не дуже заважає. У мене своя охоронно-пошукова агенція.

– Тут, у Львові?!

– Що вас дивує?

– Те, що ваша агенція, напевно, довгий час мусила обходитись без вас. Ви ж були десь за кордоном. Повернулися кілька днів тому.

Сокіл подався вперед, ледь не підім'явши під себе всю порцеляну на столі.

– Обгрунтуйте.

– Ваш голос… точніше, його модуляція. Ви говорите українською бездоганно, але так, ніби щонайменше років зо три геть нею не користувалися. Навіть ніде не чули. А ще ваш вигляд… себто одяг. Ну, те, що ви вбрані в чуже та дороге, не диво. Диво те, як ви це носите. Так, ніби в костюмі народилися. У нас, в Україні, це мало хто вміє. Навіть банкіри усілякі, директори… рафіновані, мов той цукор, а костюми на них, як на вішаках, теліпаються. А от ви – зовсім інша річ. Ви тільки не ображайтеся, але…

– Я не ображуся, – запевнив Олег. І Ніна йому повірила.

– Ви статурою схожі на боксера-важковаговика. І обличчям теж. Ви займалися боксом?

– В юності.

– Так. Добре. Я до чого веду… ви тримаєтесь, як лорд. У вас манери дворянина…

– І зовнішність вантажника.

Ніна пекуче почервоніла: він усе-таки образився!

– Я цього не казала.

– Зате настала моя черга казати «Браво!», і цього разу вам. Я лише тиждень, як повернувся з Оксфорда.

– Ух ти! – зовсім по-дитячому вигукнула Ніна. – З того самого Оксфорда? А що ж ви там робили?

– Викладав англійську студентам, для яких вона – нерідна. Також вів підготовчі курси з історії англійської літератури для студентів із СНД. Коротше кажучи, нічого цікавого.

– Ну так, авжеж. – Несподівано для самої себе Ніна страшенно засмутилася. – Звичайно. Цікаво – це коли ти у свої двадцять шість не була ніде далі Києва і навряд чи будеш. Цікаво – це бачити отой самий «закордон» лише на мапі, а самій ходити день у день до своєї контори, порпатися в паперах, рахувати та возити до банку чужі гроші, отримувати за це білі копійки, а потім повертатися додому, де… – Ніна затнулася. – Суцільні пригоди, стільки романтики! А усілякі там Англії, Оксфорда та Лондони – це така нудьга! Як ви там тільки пліснявою не вкрилися!

– Сам дивуюся. – її візаві спробував прикрити долонею недоречну посмішку, проте запізно. Ніна справді була короткозорою, але не сліпою.

– Тішитесь? – гнівно спитала вона, краєчком свідомості все ж розуміючи, що обурюватися, сердитися та ображатися на Олега в неї немає жодних підстав, не згадуючи вже про права. – Що ж, тоді не буду заважати. Я й так вас затримала мимоволі, а у вас, напевно, справи. Детективні. Тільки час марнуєте.

– Ну, часу в мене вдосталь.

– А в мене – обмаль. Перепрошую, та я вже маю йти, – з цими словами Ніна підвелася і схопилася за свою сумочку, немов за рятувальний круг. – Хатні справи, знаєте… Накопичились. Ще раз дякую – за приємну бесіду та каву. На все добре.

І щойно промовивши це, Ніна з жахом зрозуміла, що їй зовсім не хочеться нікуди йти. Що їй подобається сидіти навпроти цього велетня, дивитися в його млосні, такі південні – чомусь на думку спадає саме ця асоціація – карі очі та слухати оповідки про Оксфорд. До того ж він насправді детектив! Хіба не дивовижний збіг обставин? А комизиться вона лише тому, що й собі хоче туди, де вже напевне побував Олег. Жабка душить, якщо вже зовсім чесно… І є від чого. Англія, Шотландія, Ірландія, а ще – Париж. І Рим… Їй завжди хотілося до Рима. І до Флоренції. І ще вона віддавна мріяла побачити Венецію… А ще…

Доки Ніна мандрувала у своїй уяві всіма світами, що їх лише могла згадати, чемний Сокіл, що теж підвівся, щойно дама зірвалася на рівні ноги, отримав прекрасну можливість досхочу помилуватися нею в повний зріст. Дуже струнка, не надто висока, з тоненькою талією, до якої спадало темно-каштанове пряме волосся. Ще витончені, гарно окреслені вилиці, високе чоло, дві стрімкі стріли чорних брів, маленький прямий носик, рожеві й без помади, вишукано вигнуті вуста, шкіра, мов свіжі вершки, і очі… Таких очей Олег не бачив ніколи в житті. Ніколи і ні в кого. Він бачив темно-карі – сам такі мав, бачив світло-карі, зеленувато-карі, але ще жодного разу йому не траплялися чорні. Зовсім чорні. Як втілений морок. У них навіть зіниць не видно, сама безмежна ніч. Наразі – вкрай сердита, чимось розгнівана ніч. Але яке це має значення? Жінка без перцю, як медовик без меду. І вона вагається. Це чудово. Сокіл давно опанував мистецтво обертати всі коливання чарівних дівчат на свою користь. А тут користь могла б бути подвійною. Бо цілком очевидно, що Ніна – обліковець. Бухгалтер, касир чи економіст – байдуже. То все різні ярлики для однієї суті. А отже…

– Чи дозволите скласти вам компанію?

Ніна здригнулася, повернувшись до реальності прямо з Австралії. Точніше, із Сіднея. Кілька разів кліпнула повіками, наче із жалем проганяючи свій найсолодший сон.

– Прошу?

– Чи можу я провести вас додому?

– Я… так… ой, ні… краще не треба. – Доки вона вигадувала найбільш ввічливу причину відмовитися, Олег сам висунув версію.

– На вас чекає ревнивий чоловік?

– Хіба дедукція та відсутність на моєму пальці шлюбної обручки не сказали вам, що я не маю чоловіка? Просто я… волію прогулятися сама.

– Гаразд. Бажання пані – закон для мене. Але лишіть хоча б номер телефону, за яким вас можна знайти. Я наполягаю.

– А для чого вам мене шукати? – спитала Ніна дурне і зашарілася. Олег усміхнувся.

– Ще кави вип'ємо. То як?

– Як хочте, – Ніна порилася в сумочці, вивудила звідти візитку крамниці, де вона працювала, та ручку і написала на звороті ряд цифр. – Мобільний. По восьмій вечора вимикаю, щоби не турбувати маму, тому…

Сокіл явно здивувався, але обмежився тим, що кивнув і проказав:

– Зрозуміло. Тоді давайте я вас наберу прямо зараз, а ви збережіть мене в своїй пам'яті. Добре?

– Збережу, – запевнила Ніна і відчула, що знову червоніє. – Неодмінно.

* * *

Насправді додому вона повернулася лише увечері. Повертатися не хотілося, але який у неї був вибір? Хіба що робити це якомога повільніше.

Зараз Ніна брела тихою вуличкою з кумедною назвою Під Дубом, звідки до її будинку залишалося всього нічого – лише завернути за ріг. Вечір видався тихим, затишним і навіть трішки сонячним – зранку, коли вона зі своїм несподіваним знайомцем сиділа в кав'ярні, зарядив дрібний дощик, котрий із нерівною періодичністю нагадував про себе протягом цілого дня, та от хвилин за десять до заходу сонця світило нарешті визирнуло з-за хмар і від душі розмалювало все навколо охристо-жовтою фарбою. Це золотаве забарвлення перетворило й без того казковий Львів на щось зовсім потойбічне. Ніна звично милувалася містом, доки рухалася пішки від центру, та чим ближче до домівки, тим важче ставало на душі. А коли крокувала уздовж порепаної й побитої часом рудої стіни будинку № 8 на розі Єрошенка і Джерельної, в якому мешкала, відчайдушно схотілося розвернутися і втекти кудись… хоч би й до того детектива. На каву. Якщо він буде не проти. Варіант не гірший… та що там, значно кращий, ніж те, що чекає на неї під таким милим поняттям, як «повернення додому». Додому… а де це? В її уяві? На іншій планеті? Посередині «ніде»?

Ніна штовхнула облізлі двері свого під'їзду, і всохлий від часу шматок темно-бордової фарби впав їй на спідницю. Звичним жестом Ніна струсила його на асфальт і переступила поріг, одночасно намацуючи вимикач на стіні – у парадному було темно, як у льосі. Від сумних роздумів, що вже звично ятрили серце, але нічому не допомагали, на очі дівчини навернулися сльози, і майже в ту ж саму мить під стелею заблимала крихітна підсліпувата лампочка. Сердито труснувши головою – не приведи боже, мати побачить блискучі вологі доріжки на щоках, – Ніна піднялася рипучими дерев'яними сходами на другий поверх. Знизу підбиті залізом, з пощербленими дошками, старенькі сходинки слухняно прогиналися під її приреченими кроками. Ось і квартира. Обтягнуті яскраво-синім дерматином та оббиті цвяшками «під бронзу» двері, пожовкла від часу та лискуча, як обгризена собакою кістка, пластикова ручка під замковою шпариною, номер «З», що тримається на чесному слові десь угорі, біля одвірка, сіра крапка дзвінка, що вже зо два роки не працює – до Ніни занадто часто ходила подруга, і люба матуся, котру дратувало те безкінечне (раз на день) дзеленчання, якось просто вирвала провідки від дзвоника зі стіни, як-то кажуть, з м'ясом. Стукати у двері також заборонялося під загрозою скандалу масштабів гніву Господнього – принаймні, це стосувалося Ніни. Все її життя нині складалося з цілої низки різноманітних заборон та підпільних способів їх порушення.

Ласкаво просимо до пекла. Облиште будь-яку надію, ви, що входите сюди.

Ніяких особливих надій і не було. Ніна відімкнула двері й увійшла у вузький, пропахлий чимось прокислим коридорчик. Механічно скинула туфлі, вслухаючись у завивання, що лунали з великої, материної кімнати. Жіночий голос – «годувальниці» – та незнайомий чоловічий зливаються в істеричні голосіння з регулярним згадуванням Всевишнього. Черговий сеанс зв'язку з Богом – вірніше, з істотою, яку матуся вважала за Нього. Залишалося сподіватися, що коннект якнайшвидше увірветься.

Ніна увійшла до власної кімнатки, вогкої келії розмірами два на чотири метри, зі здутими шпалерами із потрісканою стелею. Жбурнула сумочку на стілець, роздягнулася, затрималася біля вікна, задумливо дивлячись, як відблиски червоного сонця перестрибують з вікна на вікно потяга, який якраз проходив по насипу неподалік від будинку, а потім плюхнулася на рипливе ліжко й втомлено прикрила очі.

Так далі не можна. Бо ще трохи, зовсім трішки такого життя – і вона поїде звідси на Кульпарківську. Сама, добровільно, зі змінною білизною та торбою сухариків. І та, друга божевільня виявиться куди більш затишною та привітною, аніж ця, перша. Поза сумнівом. І годувати там будуть не гірше. Просто – там будуть годувати. Хоч як-небудь. Бо тут мати, що дорікає кожним шматком хліба, купленим на доньчині гроші, годує здебільшого словом Божим. Сильно перепеченим або недовареним чи дрібно пережованим, але тільки ним. Святим Письмом.

Це почалося давно – так давно, що Ніні здавалося, ніби це було завжди, ніби їй лише наснилася смішлива, струнка, сіроока матуся, гарна, як квіточка; матуся, що шалено балувала доньку, не спускала її з рук, вчила читати і радо вислуховувала маленькі секрети маленької ж Ніни, на зразок того, як їй подобається Василько із сусідньої групи і яка сувора в дитсадку нянечка. Та мама пішла в небуття із сірим димом осінніх туманів, але коли і чому це сталося, ніхто вже не пам'ятав. Натомість в родині Малишків з'явилася суха, мов тараня, жінка, з тьмяними, як свинцеві кульки, зіницями, стиснутими у дрібну риску вустами і незмінною Біблією в руках. Жінка, що через кожне слово згадувала пекло, а через два – Страшний суд, у якої Великий піст тривав триста шістдесят п'ять діб на рік, а святкування дня народження, Нового року і навіть Різдва зводилось до нагадувань про швидкоплинність людського життя і, як наслідок, про жадану зустріч із Творцем. Ця жінка вимагала від Ніни шани, а від чоловіка – грошей і повної відсутності гріховних думок про їжу, питво та виконання подружніх обов'язків. Вона юрбами водила додому якихось «братів» та «сестер», невиразних, як і сама, зате із більш ніж виразним бажанням «розжитися десятинкою». Десятинка досить швидко стала четвертинкою, потім – половинкою, і дуже скоро єдиною завадою прагненню матері продати квартиру, а гроші віддати на користь «святої церкви» стала неповнолітня донька. А щойно Ніна досягнула повноліття, як мати, проклинаючи всі нездалі українські закони («тільки Бог пастир мій, і Йому одному корюся»), що веліли приватизувати житло рівними частками на всіх прописаних у ньому мешканців, таки перевела їхню крихітну двокімнатну квартирку у глибоко огидну їй приватну власність. Так що формально Ніна володіла двадцятьма квадратними метрами загальної житлової площі. А фактично – не мала нічого.

Першим не витримав тато. Склавши у валізу свій нехитрий скарб, він пішов якраз у день Ніниного п'ятнадцятиріччя. Донька дивувалася, що він витримав так довго, і сердилася, що він лишив її, не взяв із собою. Він покинув її на милість монстра в жіночій подобі, а сам згодом одружився, народив ще двох дітей і жодного разу не поцікавився, як там Ніна, чи не треба їй чого. Але дівчина і це пережила, хоча боліло дуже. У батька було нормальне сімейне життя. Ніна відчувала, що потроху божеволіє.

Від сумних спогадів закортіло поплакати, але потурати таким бажанням Ніна не звикла. Підвівшись, вона підійшла до металевого рукомийника, що висів на стіні, жахаюче убогий зі своїми чорними плямами на жовтій емалі, і увімкнула мідний кран, схожий на дзьоб шуліки-інваліда. Там щось гучно пирхнуло і відразу перетворилося на утробне рохкання, за яким будь-який львів'янин безпомилково впізнає рідну домівку та відсутність води. Мати, котра, судячи з голосів у коридорі, щойно попрощалася з черговим «братом», залетіла до кімнати Ніни, мов той хорт, що зачув зайця.

– Де ти линдалася, шльондро? – гаркнула вона без передмов. Дипломатія ніколи не входила в перелік християнських чеснот, затверджений для Олени, вочевидь, самою Небесною канцелярією. – Я дзвонила тобі на роботу, там сказали, що в тебе відгул! – Останнє слово люба ненька виплюнула, як матюк. – То де це ти гуляла, га? Чого мовчиш, сатана? Що це за гульки на цілий день, я тебе питаю? У пелені принести хочеш?!

Логічний ланцюжок, вибудуваний матір'ю між відгулом і нагуляною дитиною, як завжди, вражав своєю бездоганністю.

– Звідки це ти дзвонила? – у свою чергу поцікавилася Ніна, кинувши короткий погляд на свій старенький комп'ютер. Років зо два тому на роботі їй подарували зовнішній модем, і дівчина на радощах підключилася до Інтернету. Зв'язок був жахливим, картки дорогими, та що всі ці дрібні прикрощі могли значити для тієї, якій відкрився цілий світ! Перший місяць, доки Ніна вчилася користуватися Інтернетом, вона взагалі виходила з дому лише для того, щоби дістатися до роботи. Потім ще місяць насолоджувалася віртуальним спілкуванням із цікавими та вільними людьми, старанно оминаючи сумнівні компанії, однак якогось дня їй не пощастило. Ніна зайшла на якийсь суто бухгалтерський сайт, де, як на гріх, блимав баннер – вродлива напівоголена дівиця, вся в мереживах – реклама магазину жіночої білизни. А мати якраз зайшла до Ніни в кімнату і побачила ту кралю. Картинка була цілком пристойною, із цим погодився б навіть Папа Римський, та Олену ледь шляк не трафив. Модем якийсь дуже недовгий час слугував матері в якості батута, а телефонні дроти спіткала доля дзвінка. Тепер Ніна використовувала комп'ютер тільки для роботи, точніше, для підробітку – вела на ньому бухгалтерський облік для сусіда – приватного підприємця.

– З вулиці. Баки мені не забивай, – огризнулася турботлива ненька. – Говори, де тебе чорти носили?!

– Я просто милувалася містом, – терпляче та безнадійно, як говорить людина, наперед знаючи, що її не почують, пояснила Ніна.

Мати навіщось шарпнула комірець запраного до повної втрати кольору байкового халата – наче воїн, що перевіряє надійність кольчуги, – і кивнула з удаваним розумінням:

– Так, авжеж. Чом би й ні. Цілий день, з ранку до ночі. Є чим милуватися! Натовпом грішників, за якими пекло стогне-побивається, у гнізді пороку. Ну то як, знайшла того, перед ким варто ноги розсунути?

– Мамо!!!

– Що таке? Правда очі коле? Ну, давай уже, зізнавайся, з ким сьогодні мала гріх?! Як його хоч звуть? Чи спитати забула?

Ніна відчула, що ще трохи – і вона уперше в житті вдарить живу істоту.

– Так, не спитала. Вир пристрасті, знаєш, – повільно, мов жуючи камінці, промовила дівчина, а подумки додала: «Хотіла б я, щоб це було правдою. Бодай би знала, за що караюся». – Йди вже звідси, мамо. Бо я за себе не відповідаю.

– А я відповідаю – за тебе, – пискнула Олена, б'ючи себе в груди сухорлявим кулаком, та все ж позадкувала до виходу – спасибі й на тому. – Перед Богом відповідаю! За душу твою пропащу! Ось понесеш ти у гріху, що тоді буде?! Я скажу тобі що! Ти або байстря на світ вродиш, або, скорше за все, на аборт побіжиш! Ти вбивцею станеш, чуєш мене, сучко? А кара за гріх – смерть! Таких, як ти, самих убивати треба! Нищити, щоб і сліду вашого на землі не було…

Ніна таки не втрималася – крокнула вслід за нею й з усіх сил штовхнула свою біологічну матусю в груди, пришвидшуючи її рух. Та з вереском вилетіла в коридорчик, заплуталася у власних капцях і, врізавшись спиною у вихідні двері, повільно осіла на підлогу. У круглих очах-цибулинах нарешті відбилося щось, окрім маніакального фанатизму. Здивування і страх. У відповідь на цей погляд Ніна лише грюкнула дверима до кімнати так, що зі стелі полетіли шматки штукатурки.

– Ще трохи, і я таки стану вбивцею, – прошипіла дівчина дверям. – І першою вб'ю тебе.

А потім, коли з-за рятівної деревини почулося ображене схлипування та шаркання кроків, що віддалялися, безсило опустилася на долівку.

І заплакала.

* * *

– Значить, справи такі, – почав Гарберг і зісмикнув саван, відкриваючи тіло для огляду.

Пасків відсахнувся. Тут, у цій холодній і просмерділій їдко-солодким кахельній кімнаті, під блимаючим світлом денних ламп трупи чомусь завжди виглядали куди гірше, аніж на самому місці пригоди. Тіло, яке зовсім нещодавно було Сніжаною Доброхот, не належало до винятків. Шкіра вже пішла синюшними плямами, розпанахана грудна клітка в усій красі ширилася схожими на зламані зуби шматками ребер, а порожні очниці видавалися широко розплющеними чорними очима, які вже не закрити. Вигляд такий само жахливий, як і в двох попередниць. Трупи, напевно, єдина у світі річ, до якої не звикаєш… принаймні, більшість людей на це неспроможна, подумав Пасків, глянувши на Гарберга, який незворушно обійшов стола і припідняв голову покійниці.

– Почнемо звідси. Як я й казав, маємо черепно-мозкову травму від твердого й тупого предмета, ймовірно молотка. Майже квадратний отвір приблизно чотири на чотири сантиметри ось тут, на потилиці. – Судмедексперт трохи повернув голову набік, але Пасків не відчув жодного бажання нахилятися, аби вивчити отвір детальніше. – Всередині рани виявлено шматок шкіри голови з волоссям і дрібні уламки кістки. Травма спричинила субарахноїдальний крововилив…

– Тобто її вбив цей удар? – увірвав Пасків занурення в терміни.

– Ймовірно, що так. Хоча й не одразу. Але до того, як її почали чикрижити, жертва вже напевно була мертвою. Орієнтовний час смерті – між п'ятою й шостою учорашнього вечора. Ага, ще – судячи з отвору, вбивця правша.

– Ще щось спільне з попередніми жертвами є?

– Знаряддя вбивства, майоре. Я не скажу напевно, що це за штуки, але вони дуже гострі й орудували ними ідентично в усіх випадках. Очі вийняті чимось типу великого гачка – тобто це, ймовірно, була якась вигнута залізяка. Можливо, загострений медичний пластинчатий гачок, можливо, щось інше. Важко сказати. Може, вбивця сам винайшов цю хріновину.

– Далі.

– Із серцем простіше. Я це бачу так – спочатку на грудях жертви вирізали клапоть шкіри, щоб намітити місце для цієї… гм… операції. Потім, аби пробити ребра, до них приставляли щось на кшталт заточеної стамески, по якій вдаряли молотком. Так і виникла оця дірочка, – Гарберг для виразності провів по краях рани пальцем у гумовій рукавичці. – Тобто діяла людина, яка точно знає, чого хоче і як цього досягти.

– Стамеска, значить? – задумливо почухав підборіддя Пасків.

– Не виключено. Діставшись серця, вбивця вирізав його ножем або скальпелем. Так що в цього м'ясника непоганий інструментарій, як мінімум з трьох предметів. Шукайте серед медиків, слюсарів, електриків… одним словом, тих, хто працює із залізяччям.

– Це не надто звужує коло пошуків, – пробурмотів Пасків. Гарберг у відповідь скривив вуста в сардонічну гримасу.

– Ну, принаймні, можете не трусити бібліотекарів, письменників та бабусь – божих кульбабок.

– Щиро дякую, Саничу, саме так я і вчиню. Щось ще цікаве?

– Є дещо. – Гарберг знову посерйознішав. – На відміну від двох інших жертв ця була вагітна.

– Ва… що? – витріщився Пасків.

– Еге ж. На третьому місяці. Так що тут у нас виходить подвійне вбивство. Має це якесь відношення до мотивів чи ні – це вже ваша справа. Свою я зробив.

– Так, – машинально відказав Пасків і відчув, як промовлене фахівцем слово зав'язло в мозку, як доісторична муха в деревній смолі.

Вагітна.

«Це вже занадто», – рішуче подумав він.

Тепер це зайшло занадто далеко.

* * *

Ранок третього дня у Львові для Сокола почався з незвичної метушні. Олег, що завжди канонічно починав день не інакше як з філіжаночки запашної кави та свіжої преси, мусив забути про свої, як сказала мама Катя, «оксфордські замашки» і, зірвавшись на рівні ноги о пів на сьому, бігти до одного скаженого, проте досить відомого художника, свого доброго знайомця, що вже років двадцять малював вельми самобутні пейзажі – для душі, а для гаманця – вивіски, таблички та іншу рекламну продукцію для вибагливих клієнтів, які бажали отримати річ, створену людиною, а не бездушним механізмом. Причому всі замовлення майстер пензля приймав лише дві години на добу – з шостої до восьмої ранку, і з цього правила не було жодних винятків. Коли він малював, узагалі ніхто не бачив, та для Олега більше важив результат, а вивіски в Остапа завжди виходили оригінальними і, що називається, брали за живе. Принаймні, ніхто не залишався байдужим. Майстерня Остапа знаходилася на вулиці Вірменській, і сам він був на якусь частку вірменином, та найбільше – громадянином світу. Олегу він зрадів, від усієї душі намагався напоїти детектива розчинною кавою і відрадити від «тої авантюри». Обидві спроби зазнали фіаско. Сокіл вперто бажав замовити вивіску ручної роботи, яку до того ж можна було почепити на розі будинку.

– Тю, та зробимо. Усе, що забажаєш, – примовляв Остап, примруженим оком розглядаючи замацаний папірець, на якому значилося: «Охоронно-пошукова агенція «Деррік». Слід взято». – Зобразимо хоч лупу, хоч мікроскопа, а хоч самого Холмса разом із Ватсоном. Справа техніки. Тільки навіщо воно тобі, чоловіче? Дарма гроші марнуєш. Сам знаєш, скільки я беру, і то без жодних знижок. Але що воно за бізнес – пошукове бюро, га? Що ти в нім заробиш?

– Ти малюй, Остапчику. Дуже швидко. А решта – то мій клопіт.

Остап кивнув.

– Як знаєш. Та не забудь, що дуже швидко буде дуже дорого.

Підживлений цією оптимістичною заявою, мов електричним струмом, Сокіл поїхав до меблевого салону, хазяйкою якого була мамина старша сестра. Тітка Аля дуже любила небожа, а те, що мешкала вона у квартирі над салоном, дало їй змогу безболісно відкритися о сьомій ранку. Хоча вантажники, що снували за скляними вітринами магазину, стосовно цього мали іншу думку – ту, котра складалася з нецензурних слів і безпомилково читалася на їхніх зім'ятих та припухлих лицях. Олег згадав охайних, чистих, вбраних у сині фірмові комбінезони юнаків, які завозили меблі до його квартири в Оксфорді, і з несподіваною втіхою подумав, що деякі речі та явища ніколи не міняються.

– Що за поспіх з фотелями? Що в тебе горить? – Тьотя Аля, незважаючи на ранню годину, була вбрана, як до театру, і курила тонку дамську сигарету. – Так клієнти сунуть, жи не маєш, куди їх садовити?

– Ось наведу в агенції лад, і посунуть, – рішуче запевнив Олег. Тітка усміхнулася.

– Що ж, певність – половина успіху. Ти не думав шпалери переклеїти у своєму бюрі?

– Ще вчора зроблено, – посміхнувся й Сокіл, насолоджуючись тьотиною говіркою. Як же він скучив за цим львівським балаком! – Майстрів найняв. Донині мали просохнути. Шпалери, маю на увазі…

– Часу не гаєш, дотепнику. То добре, – тітка Аліна кивнула сама собі. – Що конкретно хочеш брати з умеблювання?

Сокіл поліз у нагрудну кишеню, і хвилин за сорок усі елементи із складеного ще вчора списку були вибрані, схвалені й викуплені. А ще за годину столи, стільці й м'які крісла разом із самим Олегом доставили на вулицю Коцюбинського. Лупибатько з Радою спостерігали за вивантаженням з роззявленими ротами. Коли нарешті останній предмет майбутнього інтер'єра полишив фургон, секретарка сумно похитала головою до Олега, котрий гордовито підійшов до них.

– Шефе, невже ви перетворилися на божевільного мільйонера?

– Ні, Радочко, всього лише на ексцентричного ентузіаста. А тепер, – звернувся він до Бориса, котрий, спостерігаючи за цими швидкісними змінами, якось нервово жував цигарку, – гайда совати меблі.

Перший з моменту повернення Олега клієнт прийшов до агенції того ж дня по обіді, коли Сокіл з Борисом якраз закінчили перестановку в офісі. Про його появу сповістив дзвоник, якого Олег власноруч приладнав до вхідних дверей, аби жоден з відвідувачів більше не застав левів приватного розшуку із задертими ногами перед телевізором. Коли той дзенькнув, Лупибатько здивовано глянув на шефа:

– Це що… фен-шуй якийсь?

Сокіл лише хитро підморгнув і рушив до дверей, плануючи зустріти гостя на порозі. За мить той з'явився, і Олег виявив, що знає цю людину.

– Пане Ратушний?

– Привіт, Олеже, – кивнув платиново-сивий чоловік років п'ятдесяти, що увійшов до офісу і простягнув руку для вітання. Петро Антонович Ратушний, генеральний директор мережі львівських автосалонів. За чутками, один з найбагатших людей міста. Кого Сокіл найменше очікував тут побачити, то це його. – Ось, дізнався вчора, що ти повернувся.

– Так. – Сокіл міцно потиснув руку Ратушного, стараючись нічим не виказати своєї розгубленості. – Радий зустрічі.

– Навзаєм. – Петро Антонович окинув кабінет Олега яструбиним оком. – Бачу, справи в твоєї контори йдуть добре. Цвітеш.

Борис Лупибатько закашлявся, потім зиркнув на боса і непомітно вислизнув з кімнати.

– Та, власне, поки що лише готую грунт, – повів плечима Олег. – Оновлюю потрошку. А ви по справі, чи?..

– Так, Олеже. По справі. На жаль, по справі. Я можу сісти?

– Так, звичайно! Проходьте, сідайте. – Сокіл широким жестом вказав на одне з новопридбаних м'яких крісел, а сам виразною гримасою в бік кавоварки наказав Раді заварити кави і пройшов за свій стіл. – Чим можу допомогти?

– Читав сьогоднішню пресу? – похмуро поцікавився Ратушний.

– Власне, ні, ще не встиг.

Той витяг з кишені плаща згорнуту вчетверо ранкову газету й кинув на стіл.

– На першій сторінці. Продовження на третій.

Олег розгорнув газету й оглянув першу полосу. Проігнорувавши черговий політичний скандал, що займав більшу частину сторінки, зосередився на другій статті.

«ПІД ЛЬВОВОМ ЗНАЙДЕНО ТРЕТЮ ЖЕРТВУ

НЕВІДОМОГО ВБИВЦІ.

Схоже, околиці міста Лева стали улюбленим місцем полювання на людей таємничого маніяка. Вже втретє за останні чотири місяці молода жінка стає жертвою безіменного психопата, і втретє злочинець лишається невпійманим. Маємо надію, тимчасово.

За повідомленням прес-служби Головного управління МВС України у Львівській області, вчора, 15 вересня, на території Крукеницького лісництва було виявлено труп Доброхот Сніжани Олексіївни, 1982 р. н., непрацюючої. За висновками медекспертизи, причиною смерті стали численні рани, не сумісні з життям. Тіло дівчини спотворено, подібно до двох інших жертв – Ратушної Оксани Семенівни, 1962 р. н., що була знайдена вбитою у Львові 25 липня цього року, та Стецюк Мирослави Володимирівни, 1973 р. н., яка стала першою здобиччю вбивці й чиє тіло було виявлене 17 травня в парку «Шевченківський Гай». Уже не залишається сумнівів, що всі жінки загинули від рук серійного маніяка – на це також: вказує…»

– Номером два була моя дружина, – раптом промовив Ратушний тремтячим голосом, а потім схлипнув і затулив обличчя долонями. Сокіл здивовано відірвав погляд від газети. Рада, що якраз несла на таці дві паруючі філіжанки кави, ніяково зупинилася в центрі офісу, й Олег зробив очима знак залишити все в нього на столі.

– Будь ласка, розкажіть мені все, що збиралися. – Він швидко продивився решту статті на третій сторінці, де репортери будували здогадки, а прокурор клятвено запевняв, що слідство вже вийшло на вірний шлях і вбивцю ось-ось вполюють. Нічого собі новини. Це ж учора… дівчину знайшли учора, рано-вранці. Лише за кілька годин до того, як він сидів у кав'ярні зі своєю новою знайомою Ніною. І можливо, того дня, коли повернувся до Львова, бідолашна Сніжана була ще жива. Прокрутивши це в голові, Сокіл нервово пересмикнувся. Тепер вже приїзд до рідного міста не видавався такою світлою подією. Так, дрібні злочини трапляються практично щодня… та не щодня з'являються серійні вбивці – особливо в тихому Львові. Відносно тихому, та все ж… І тим більш неприємно, що твоє повернення додому майже збігається в часі з чиєюсь смертю від рук такого психопата.

Трусонувши головою, Сокіл вийшов із задуми. Його власні відчуття зараз не грають ніякої ролі. Те, що дружина Ратушного стала однією із жертв, було куди більшим шоком. До того як полишити Львів, Олег двічі бачив цю жінку, з них один раз спілкувався наживо, і спогади про неї залишилися суто позитивні. Як таке могло статися?

І чому ж це мати, яка завжди все про всіх знає, нічого йому не сказала?

Ратушний між тим знову опанував себе. Голос більше не тремтів, а очі не блищали. Прочистивши горло, він сказав:

– Дідька лисого вони його впіймають, Олеже. В них досі немає ані мотивів, ані чиїхось свідчень, ані зачіпок – нічого. До цього дня мене вже нагодували обіцянками так, що блювати тягне. Тому я прийшов до тебе.

– Пане Ра…

– Зачекай. Ти просив розповісти – я розповім. Оксана, моя дружина, зникла двадцять третього липня, у понеділок. Не повернулася додому з роботи. Вона працювала в невеличкому бутіку, хоча могла, власне, й не працювати, грошей вистачало. Я казав їй, наполягав, та Оксані хотілося «роботи для душі», як вона це називала. Ось до чого це призвело… Так от. Вона часто засиджувалася там довше за всіх, працювала з документами, все таке, але максимум до десятої вечора. Та й то завжди мала звичку в таких випадках передзвонювати мені. Цього разу після десятої Оксани не було – ані її самої, ані дзвінка. Я спробував набрати її – безрезультатно. «Абонент не відповідає». Тоді почав обдзвонювати всіх її підлеглих, подруг і так далі. Дівчата з бутіка казали одне й те саме – вони пішли додому, вона залишалася в офісі, але начебто теж починала збиратися. Наші ж спільні знайомі взагалі її того дня не бачили. Що мені залишалося? Я поїхав до бутіка.

– Що з'ясувалося на місці? – Сокіл посунув тацю з кавою ближче до Ратушного і взяв одну філіжанку собі.

– Її там не було. Магазин зачинений, світло вимкнене, сигналізація працює. Одним словом, з бутіка вона вийшла. І зникла.

– Тобто?

– Її «хонда» була на місці. Стояла на парковці біля входу. Навіть якби машина не завелася – а з нею було все гаразд, – Оксана передзвонила б мені, щоб я її забрав, або ж сама дісталася б маршруткою, і в будь-якому випадку за півгодини була б удома. Ні того ні іншого не сталося. Вийшовши з магазину, вона просто зникла. Хтось її перехопив.

– Ви подзвонили в міліцію?

– Еге ж, подзвонив, трясця їм. Лише задля того, щоби почути анекдот про невірних дружин у супроводі дурного гигикання. Я таки заїхав у відділок, дав черговим чортів і написав заяву… але Оксані це вже не допомогло.

Її знайшли ранком двадцять п'ятого в одному з дворів-колодязів. Знайшли гицелі, що на світанку відловлюють бродячих псів. – Голос Ратушного знову здригнувся, і Олег побачив, як міцно той стиснув кулаки. – Там, у тому дворі, стояло старезне дране крісло, і от мою Оксану знайшли якраз у ньому. Вона сиділа там… гола… в неї вийняли очі, і…

Він не зміг продовжувати – зціпивши зуби, свердлив поглядом підлогу й боровся зі сльозами, що знову підкотили до очей. Олег мовчки чекав. Раптом відчувши біль у правій долоні, розтиснув пальці й побачив, що продавив нігтями шкіру ледь не до крові. Чомусь не здивувався.

– Олеже, – знову заговорив Ратушний, і цього разу дивився просто йому у вічі. – Я розумію, що вже ніщо її не поверне. Моєї дружини на цьому світі більше немає. Та цю тварюку треба викрити хоча б заради тих, хто ще може потрапити йому до рук. Ти єдиний, кому я довіряю й кого можу просити. Дізнайся, хто це. Знайди його, доки не пізно.

– Пане Ратушний… Петре. Я не можу офіційно розслідувати вбивства…

– Я не прошу тебе розслідувати вбивство, Олеже. – Очі Ратушного знову висохли, і тепер їх погляд був схожий на гостре лезо. – Я лише прошу тебе знайти людину… якщо її можна так назвати. Людину, яка інколи бавиться вирізанням сердець у жінок. Я навіть не буду вимагати затримувати її. Якщо ти дізнаєшся хоча б ім'я паскуди… просто подзвони мені.

– Я…

– Цій дівчині було лише двадцять п'ять. Вона має стати останньою. Про гроші питання навіть не стоїть. Я відразу плачу аванс, ту суму, яку ти мені називаєш, і решту… скільки скажеш… а ти встановлюєш ім'я того, хто це зробив. Ми домовилися?

Йому допоміг зважитися випадково схоплений погляд Ради. Він неначе промовляв з іншого кінця кімнати: «Ні, шефе, не лізьте в це, не бавтеся з вогнем, то дуже небезпечна справа, ви ж це знаєте?

Але, окрім вас, її ніхто не зробить».

* * *

Ніна покрутила в руках гаманець, наче ілюзіоніст, що прагне привернути увагу глядачів, і зазирнула туди ще раз. Фокус не вдався – гроші не з'явилися. У відділенні для купюр соромливо червоніла самотня «десятка», а до зарплати лишився тиждень. Добре, хоч на роботу можна ходити пішки, усього двадцять хвилин, та ще й старими вуличками – їздити такими просто гріх. Однак про каву доведеться забути. Не кажучи вже про тістечка та цукерки. Прикро.

«… Та невже? – спитало щось єхидне всередині неї. – То поясни хоча б сама собі, на біса ти купила ту сріблясту міні-спідницю в тітки на Краківському ринку? Ще пожертвувала для цього обідньою перервою… кому це ти хочеш сподобатися?»

«Ніні Малишко», – сердито подумала дівчина і безжально обірвала цей внутрішній діалог. Може, й справді не варто було ось так викидати останні гроші, та з іншого боку… коли вона востаннє купувала щось для себе? Не тому, що потрібно, а тому, що кортить? Якщо не враховувати каву, то вже років зо два такого точно не було. Тому – нічого. Один раз можна.

Ніна кинула порожній гаманець у порожню ж сумку й підвелася. Час йти в те кубло, де вона живе. Ще раз приміряти обновку, заварити собі чаю, якщо заварка лишилася, і, гріючи об горнятко вічно холодні долоні, знову подумати про те, яка ти гарна і яка нікому не потрібна. Що ж, принаймні, у неї є…

– Нінчику, – збуджена до краю, продавщиця Галя зазирнула в комірчину, що була для їх книгарні бухгалтерією, – там тебе якийсь пан питає. Такий високий некрасивий здоровило. Вийдеш до нього?

– Так.

До нього, за нього… я вже на все згодна.

– Що за один? – Галина і не думала звільняти Ніні шлях, бовваніючи між одвірків, як сто кіло суцільної цікавості. – Давно знаєтесь?

– Уже десять літ. Я його з тюрми чекала. Учора відкинувся.

Галя зойкнула і притьмом кинулась до зали – мабуть, охороняти свій крам від зазіхань злодюги. Ніна ж трохи подумала, а потім, прикривши двері, рішуче стягнула стару спідницю і похапцем вбралася у своє придбання. «Хоч щось добре», – подумалось їй.

Коли Ніна підійшла до Сокола, той гортав тлустий англійський словник і не відразу помітив її. Вона кашлянула, привертаючи увагу. Олег озирнувся й поклав книжку на місце. Серце Ніни застрибало десь біля горла, та вона все ж помітила, що вигляд у Сокола не надто веселий.

– Е… який сюрприз! – Це все, на що її вистачило.

– Сподіваюся, приємний?

– Могли б і не питати. Ви засмучені чи мені здається? Щось сталося?

– Ні, тобто… це по роботі. Взявся за досить складну справу. Але я прийшов з іншого приводу.

– А як це ви мене знайшли? – бовкнула розгублена Ніна, та за мить ляснула себе по лобі. – Вибачте. Щось у мене голова сьогодні геть не варить, мабуть, на дощ… Візитка, так?

– Еге ж, вона. Ви маєте хвилинку?

– Для чого саме?

– Для кави та цікавої пропозиції.

Заінтригована Ніна кивнула, Сокіл галантно підставив їй руку, і під пильним поглядом Галі вони вийшли з книгарні, як найсправжнісінька пара. Це було дуже приємно. Втіхи додала й коротка прогулянка вечірнім Львовом з його медовими сутінками, і маленька кав'ярня, де варили напрочуд смачну каву з корицею, але найбільше Ніну потішила пропозиція Олега.

Працювати в детективній агенції? Про таке вона могла тільки мріяти, і байдуже, що їй пропонували стати усього лише бухгалтером, а зовсім не приватним сищиком. Та для годиться дівчина все ж спробувала засумніватися:

– Я не певна, що впораюся. Я ж лише касир.

– Бухгалтер-касир, а це різні речі. Ви на звітах знаєтеся?

– Ще б пак! – відказала вона, згадуючи свого головного бухгалтера, сухуватого і банькатого, як вобла, чоловіка років шістдесяти, що з'являвся в магазині від сили раз на тиждень, ліниво гортав піднесені Ніною папери і, не читаючи їх, розписувався в потрібних місцях. – Лихо навчило.

– От і добре. Тобто погано, що лихо, однак те, що ви тямите в усіх цих «дебет-кредитах», просто клас! Просто-таки відповідь на мої молитви. Як скоро зможете стати до роботи?

– Ну, за законом – за два тижні.

Олег спохмурнів.

– А скорше ніяк? У нас там такий завал у паперах, що аж податкова погрози шле. Бачте, за моєї відсутності мій помічник Борис Лупибатько складав звіти сам, а він і досі всі податки вважає здирництвом та плутає їх між собою. Йому що ПДВ, що збір на землю… А на бухгалтера тямущого бракувало коштів. Ви не хвилюйтеся, насправді нічого складного там немає, у нас самі послуги, та й з тими негусто, але хочеться нарешті усьому дати лад.

Ніна замислилася – вона й сама воліла б якнайшвидше взятися до справи за обіцяні добрі гроші… ну, й від симпатії до свого нового шефа теж.

– Можемо зробити ось як – я завтра ж напишу заяву про звільнення, а ті дні, що я їм заборгувала, відпрацюю по суботах. До банку замість мене може й Галя їздити… Одним словом, спробую все владнати полюбовно. Гадаю, вони погодяться.

– Ви мене втішили, – зрадів Сокіл і, видобувши з кишені піджака купюру в двісті гривень, поклав її на стільницю. Ніна здивовано підвела брови.

– Ваш аванс, – відповів він на це німе питання. – Вам же напевно щось придбати треба буде – бланки там різні, ручки, калькулятор, зошити… Ось на це ще сотня, – до Лесі Українки приєднався Кобзар. – Як грошей забракне, не соромтеся, кажіть. Нашу адресу ви тепер знаєте, так що чекаємо вас завтра, опівдні, із радісним нетерпінням. Колектив у нас маленький, та золотенький, я певен, вам сподобається. – Олег знову сяйнув усмішкою, і Ніна вирішила, що так не довго й осліпнути. Але воно того варте. Ідея пересуватися шефовим кабінетом навпомацки раптом здалася їй досить привабливою.

– І ще одне прохання з мого боку, – сказав Сокіл. – Якщо тепер ми з вами колеги, то, може, нарешті перейдемо на «ти»?

* * *

У двері подзвонили саме тоді, коли Пасків важко опустився в продавлене крісло перед увімкненим телевізором, тримаючи в руці щойно відкупорену пляшку пива. Він мав на гадді трохи розслабитися, спостерігаючи за футбольним двобоєм між донецьким «Шахтарем» та київським «Динамо». Був якраз чемпіонат України, а отже, кого саме принесли чорти о дев'ятій вечора до його порога, Сергій не знав і знати не хотів. Робочий день видався на рідкість безглуздим і непродуктивним; хоч усе й робилося за процедурою – відпрацьовувалися контакти Сніжани Доброхот, допитувалися на предмет мотиву вбивства або ж алібі її колишній та нинішній коханці і вбиті горем батьки, що зі шкіри пнулися, аби згадати, чи міг хтось аж так ненавидіти їхню єдину доньку, навіть у її минулому, непутящому житті, – та результат дорівнював нулю. Сазоненко похмуро мовчав, з усіх сил стримуючись, щоб не підганяти й без того захеканих оперів, але безпосередній начальник Пасківа не був настільки тактовним, метав громи й блискавки, махав у повітрі добіркою свіжих газет, кожна з яких так чи інакше згадувала про некомпетентність органів… невміння шукати… третю жертву маніяка… серійні вбивства тощо, і питав, навіщо йому це лайно?! Відповіді ні від кого не вимагалося, проте й крові оперативникам ця нарада попсувала добряче. Згадавши про це, Пасків аж скривився – а дзвінок не вгавав, деренчав, віщуючи про прибуття незваного гостя. Сергій нікого не чекав, та все ж мусив відставити «Львівське», що зашипіло на знак протесту, й податися до дверей. Вбраний він був більш ніж вільно: у старі розтягнуті «спортивки» брудно-синього кольору і засмальцьовану сіру майку, та перейматися з цього приводу не збирався. Має він право хоч у себе вдома розслабитися?

Пасків мешкав у Сихові, спальному районі Львова, де селилися в основному вихідні з навколишніх сіл і полюбляли знімати квартири громадяни сумнівного вигляду та роду занять. Тому відсутність електролампочки в під'їзді була радше правилом, ніж винятком. Утім, задля чистоти сумління Пасків зиркнув у вічко, побачив на сходовому майданчику темний силует великих розмірів і… відчинив.

– Трясця, – сказав він замість привітання.

Сокіл у відповідь єхидно фиркнув.

– І тобі теж добрий вечір, приятелю.

Пасківу раптом нестерпно захотілося бути зараз у формі. При виконанні. Щоб мати законні підстави бахнути дверима, нічого не пояснюючи, – так, щоб аж луна пішла.

– Чого тобі треба?

– Та ось, вирішив старого колегу провідати… дізнатися, як ти тут? Як воно ведеться? – Пильний погляд Сокола так і нишпорив передпокоєм. – Справжнього віскаря приніс. «Джек Деніелс». Хочеш? – Олег простягнув Сергію красиву коробочку із золотими літерами, але Пасків лише скривився.

– Бійтесь троянців, що дари приносять, – буркнув він. Сокіл зрадів невідомо чому.

– Дозволь мені увійти, і я швиденько переповім тобі «Іліаду» та «Одіссею», своїми словами. Будеш знати, що боятися слід данайців. У дерев'яному коні.

– Один хрін. – Та, усвідомлюючи, що виходу в нього немає і Олег так чи інакше дістане його, Сергій приречено посторонився, пропускаючи старого товариша до вітальні, що слугувала також спальнею, їдальнею та кабінетом. Квартиру Пасків мав однокімнатну і вважав за щастя, що після розлучення лишився з такою, бодай крихітною, але власною житлоплощею. Футболісти в телевізорі вже завзято гасали зеленим полем, однак Сокола, вочевидь, цікавила інша гра. Він поставив своє віскі на журнальний столик, де видихалося пиво, а сам, не чекаючи запрошення, вмостився на канапі біля крісла.

– Склянки є?

– Так, сер, почувайтеся, як удома, – в'їдливо припросив Сергій.

– Годі тобі, прошу. Ми ж не вороги.

– Але й друзями вже давно не пишемося. Хіба ти не тому пішов з відділка? Бо твоїм нерозкритим талантам стало затісно в нашому бидлячому колективі? Втім… добре. – Пасків махнув рукою й почалапав на кухню.

Склянки знайшлися досить швидко, і вони випили, як висловився Олег, за зустріч. Потім – ще раз, за все хороше. А потім Сокіл пояснив мету свого візиту, і Пасківу довелося пити втретє. Самому.

– Тобто ти усього лише хочеш, щоб заради твоїх очей, пари старих спогадів і цього пійла я порушив таємницю слідства і надав тобі всі зібрані нами матеріали? Слухай, ти при тямі, чи встиг перед візитом сюди ще й дихлофосу понюхати?

– Я при тямі, не турбуйся. І в мене своє розслідування.

Сергій розвів руками так широко, як тільки зміг.

– Ну то вперед. Розслідуй. Копай, рий носом землю… що там ще роблять такі, як ти, аматори, у дешевих детективах?.. Прапор тобі в руки і якір – сам знаєш куди. Може, тобі пощастить і ти за три-чотири доби розкриєш справу, над якою б'ється ціла команда професійних, зауваж, пошуковців та експертів. У цьому світі все можливе.

– У труні я бачив вашу професійність, – огризнувся Сокіл. – Знаємо, вже доповіли. Менш ніж за півроку – третій випатраний труп, і жодної зачіпки. У цьому й полягає горезвісна таємниця слідства, яку ви так ретельно зберігаєте: боронь боже, хтось дізнається, що за вами порожнеча!

Пасків вирішив, що віскі з нього досить, і приклався до пива. А спорожнивши півпляшки одним махом, гикнув і поцікавився:

– Сокіл, хто тобі платить?

– Так я тобі й виклав усе.

– Ой, страшне діло, який ти скритний! Я й сам здогадаюся. Хоч у оксфордах не був, та з дедукцією знайомий. Слідкуй уважно за ходом моєї думки! Отже, це той, у кого грошей як вошей на тифозному. А зважаючи на те, що про родичів загиблих я знаю все і ще трішки, це може бути тільки…

– Так. Це може бути тільки він. Однак дамо спокій моєму клієнту. Ліпше поговоримо про нашу співпрацю.

Мета, яку я ставлю перед собою, проста й чітка, немов бажання похмелитися, що неодмінно відвідає тебе завтра, мій обережний друже. Вбивцю слід зупинити. Доки не з'явилися четверта, п'ята, шоста і десята жертви. Доки в місті не піднялася паніка – дякуйте Небу, жи за тою політикою Львів і світа білого не бачить. Ти зі мною згоден?

– Ну.

Олег зітхнув, що неабияк роздратувало Сергія. Довелося уточнювати:

– Згоден, згоден. Далі.

– Далі – пахучі лаври переможця мене не хвилюють. Лиши їх собі. Купайся в них, вари з них чай, і Сазоненка свого пригостити не забудь – уся слава ваша.

– Ох, який ти обізнаний!

– Слухай, – Сокіл підвівся і від того став виглядати ще монументальніше, – задля економії часу – твого і мого – мушу тобі повідомити, що я вже взявся за цю справу. І доведу її до кінця. Це не порожні слова – ти ж мене знаєш. А в тебе є два варіанти дій. Перший: ти допомагаєш мені – звісно, неофіційно, а я, в свою чергу, ділюся з тобою чим можу, за умови що ця інформація не суперечить інтересам мого клієнта. В разі якщо я вийду на вбивцю раніше від вас, – увесь вигляд Олега говорив про те, що інакше й бути не може, від чого Пасків ледь не сказився: що за самовпевнений вилупок! – я передам вам усі зібрані докази, мотиви – все, що накопаю. Отримаю свій гонорар і піду купувати вранішні газети, де будуть надруковані портрети героїчних оперів, котрі зупинили цього психопата. І другий – ти мені не допомагаєш, і я все роблю сам. Теж неофіційно. Але при цьому я волаю на кожному кроці про бездіяльність нашої міліції, про те, як її працівники відмовляються від реальної допомоги, а самі повію в борделі не годні знайти, не те що вбивцю-серійника. А коли, знову ж таки, я розкрию справу, то згадаю, як Бог святий, про те, що всі докази і підозрюваного підносив вам на срібній таці, а ви мене послали лісом. І не бути тобі підполковником ще довго і нудно. Що обираєш, друже?

Сергій у два ковтки прикінчив пиво, акуратно поставив порожню пляшку на підлогу і хитро глянув на Сокола.

– А знаєш що? Давай. Я згоден. Покажу тобі, що зможу – не на винос, звичайно. Протоколи розтину та огляду місць, де виявлені тіла, висновки судмедекспертизи, ну й усе таке. І сяке. І залюбки помилуюся тим, як ти зі своїм «его» сядеш у велику, глибоку, брудну калабаню. Це зіб'є з тебе пиху. Давно пора.

Олег засміявся.

– Я теж тебе люблю. Віскі залишаю – ранком ти це оціниш. Зайду до тебе завтра. Чекай на мене. І не проводжай. Я сам знайду дорогу.

За мить двері грюкнули, і Сокіл розчинився десь у темряві, а Пасків зручніше вмостився в кріслі і спрямував усю свою дещо затуманену увагу на екран, де саме розпочався другий тайм футбольного матчу. Нарешті йому ніхто не заважав. Ніхто і ніщо. Навіть сумніви, чи вірно він вчинив, погодившись на співпрацю з детективом, його не мучили. Звичайно, так. Усе було правильно. І його, Сергія, згода на цю авантюру з присмаком тріумфу була обумовлена двома причинами. Першу він оголосив Олегу. Друга ж полягала у правилі, якого Пасків намагався дотримуватися усе життя, – якщо ти не можеш запобігти якомусь явищу, візьми його під контроль. Сокіл став саме таким явищем. Він і справді може накоїти багато лиха зі своїм стахановським ентузіазмом. Треба за ним пильно пантрувати, бо інакше все розслідування може піти псу під хвіст. А це неприпустимо.

Глава 4

Коли наступного дня рівно опівдні Ніна переступила поріг детективної агенції «Деррік», від хвилювання її навіть трохи нудило. Вона нічого не сказала матері про свою нову роботу і вмовила Галю також не виказувати її хоча б упродовж тижня – якщо люба ненька телефонуватиме і питатиме доньку, сказати, що та десь вийшла. Відпустили Ніну не без рипіння, особливо рипів головбух, що раптом прозрів щодо її цінності як фахівця, але врешті-решт усе владналося. І ось вона тут, у конторі, де невідомо, чи платитимуть вчасно, – хоча аванс, слід зізнатися, багато говорив за те, що так; із шефом, якого вона обрала виключно з візуально-фонетичних вражень, і колективом, про який узагалі нічого не знає. Що ж, то саме час познайомитись.

Судомно ковтнувши повітря, Ніна хвацько всміхнулася і штовхнула вхідні двері, під супровід дзенькання дзвоника десь угорі. За секунду, як пролунав цей звук, з офісу до неї вибігла гарненька рудоволоса жіночка років тридцяти п'яти в темно-зеленій блузі та сірій спідниці.

– Боже мій, як приємно вас бачити! – соковитим, ледь хрипкуватим голосом вигукнула руда. Ніна дещо розгубилася.

– Стривайте, я не клієнтка…

– Та я знаю. Ви – наша бухгалтерка. Точніше, наша рятівниця. Проходьте прямо в кабінет, сідайте, не встидайтеся. Я зараз зварю вам кави.

Така зустріч була несподіванкою. Ніна слухняно пройшла до офісу з монументальним письмовим столом, на якому стояв ноутбук, м'якими череватими фотелями для гостей і також досить зручним, але не таким шикарним офісним кріслом у кутку, на яке вона й примостилася. Цікаво, де буде її робоче місце? Здається, окрім коридорчика, уся агенція складалася лише з цієї єдиної великої кімнати з кількома столами.

За кілька хвилин секретарка впливла до кімнати з тацею, на якій парували дві чашки. Впіймала Нінин погляд, підморгнула.

– Я з вами вип'ю, якщо ви не проти. Бос у місті по справах, Бориса теж немає – гріх не розслабитися. А чого це ви, скажіть мені, в той куток забилися? Він мій. Це я покарана, – жіночка засміялася. – А ви у крісло сядьте, ось так. – Примовляючи це, секретарка поставила тацю на розкішний стіл шефа, а сама плюхнулася в крісло біля Ніни.

– Пригощайтеся. Кава гарна. З поверненням Олега… тобто шефа, хотіла я сказати, ми нарешті перестали пити ту розчинну гидоту.

– Вибачте, – до Ніни, хоч дещо із запізненням, дійшло, що вони не познайомилися, – а як вас звуть?

– Рада Петрик. А ви – Ніна, так?

– Ніна Малишко. І давай на «ти».

– Залюбки. Сама не люблю отих китайських церемоній. Я тільки до шефа звертаюся по батькові – удаю, що то від великої поваги, а він робить вигляд, що вірить у це. – Рада засміялася. Ніна теж – усі її хвилювання вже випарувалися без сліду. Вона взяла в руки філіжанку з кавою, ковтнула.

– По-талліннськи? – здивувалася вголос. – 3 молочним лікером?.. Як ти здогадалася?

– А це не я. – Рада й собі з насолодою відпила. – Це Олег Миколайович, ще й на світ не займалося, зболили пляшку лікеру сюди притягнути і мене детально проінструктувати, щоби, не приведи боже, не пробувала тебе чаєм напоїти.

Ніна знітилася.

– Ой, ну навіщо він… для чого ці реверанси?

– Бо ти йому сподобалась, ось для чого, – відверто сказала Рада і, знизавши плечима, додала: – У нього багато вад, але чеснот більше. І якщо хтось йому до серця припав, він ту людину на руках носитиме. Так що не дивуйся.

Не знаючи, що на це відповісти, Ніна якусь мить мовчала.

– А робота моя де? – нарешті мовила вона, вирішивши перевести розмову в ділове русло. – Ну, папери там, звіти… може, я б щось встигла переглянути, доки Олег… Миколайович повернеться?

– Тобі що, пече? – неабияк здивувалась Рада цьому ентузіазму. – Я в ті папери й тоді не лазила, а зараз тим більше не хочу. Ними Борис займався, шефів помічник. Щось таке там накрутив… уже година чи й дві тобі ролі не зіграють. А коли повернеться Олег Миколайович, він і сам не знає, тому розслабся і відпочивай. Як бос прийде, то сам тобі документи покаже.

– Давно тут працюєш, Радо?

Секретарка наморщила лоба.

– Дай подумати. Стільки не живуть… Сім років.

– Це стільки існує агенція?

– Так, але «існує» – надто голосно сказано. Животіємо помаленьку. Принаймні, досі так було.

Ніна фиркнула, обвівши кабінет поглядом.

– Стіл з мореного дуба ціною в пів моєї хати, крісла ці, ноутбук новенький… Хотіла б я так животіти.

– А ти спостережлива. Що ж, тим краще. Це Олег лиск наводить на заморські гроші. Ми без нього тут й мишам на хліб не заробляли, не те що собі… Добре ще, що був інший підробіток… Ти тільки не лякайся, бо ще подумаєш зле. Якщо він тебе взяв, значить, справи підуть. У нього нюх на це, точно тобі кажу. Відтоді як він із ментури пішов на вільні хліби і аж доки в Англію поїхав, тут таки прикольно було.

– Із менгури? – повторила спантеличена Ніна. – А я гадала, він за фахом філолог.

– Еге ж, саме так він усім і говорить. Власне, так воно і є, тільки романо-германська філологія – це його друга вища освіта. Друга кваліфікація. А першою була юридична.

– Он як?.. А чому ж…

– Та усе тому ж – через його характер. Для адвоката Олег надто порядний, для оперативника чи слідчого – надто запальний. Він щось років п'ять відпрацював у міліції, дослужився до звання капітана, паралельно вчився на заочному, філологію свою вивчав, а потім… що там сталося, не знаю, та щось мусило статися, і щось серйозне, то він дверима ляснув, подав у відставку і заснував нашу агенцію буквально другого ж дня. – Рада всміхнулася сама собі. – Дав об'яву в газету, що шукає співробітників для агентства. Ми з Борисом перші прийшли – і так і залишилися. А ще за три роки у Сокола з'явилася можливість поїхати вчитись у Оксфорд. Щось типу дуже дорогих курсів підвищення кваліфікації з подальшим працевлаштуванням.

– І звідки ж взялася ця можливість?

– Та… темна історія. Себто ні, усе законно, я так кажу тому, що ми з Борисом не в курсі деталей. Шеф сам вів ту справу, на якій купу грошей заробив, – замах на одного столичного олігарха, що якраз до Львова приїхав, а тут по ньому трохи постріляли. Та дядько виявився міцним, вижив, одужав і, природно, захотів дізнатися, кому це він мозолі відтоптав. Так Олег знайшов не лише кіл ера – вірніше, не лише труп кіл ера, а й живого-живісінького замовника, котрий невдовзі теж раптово помер – подейкують, що олігарх його сам… ну, власноруч йому капці в біле пофарбував. Але то таке… хто те може знати? Так ось, для того щоб цей клубок загадок розплутати, босу довелося півроку жити в потягах та літаках між Києвом та Львовом, проте він упорався. Премію нам видав за активну неучасть у справі. – Зелені очі Ради потемніли. – Не через нашу безталанність, просто справа була небезпечна, а Олег нас беріг. Тобто Бориса – моя справа лише на дзвінки відповідати й каву клієнтам варити.

– А потім він таки поїхав учитися? – Що більше Ніна слухала секретарку, то більше зацікавлювалася постаттю боса.

– Якби ж то. Його рік не випускали – через те що ментом був. Невиїзний – так це в них називається. Пів-гонорару на хабарі пішло. Але таки вирвався наш шеф за кордон, і… що б ти думала? Він, виявляється, і в Оксфорді знайшов собі халепу. Там якусь студентку вбили, слов'янку – з тої групи, де Сокіл викладав. Ну, так він і тамтешнім фараонам у пригоді став. Допоміг їм, кілька доказів знайшов, що вони не зауважили, мотив злочину правильно вирахував… Ет, ну що тобі сказати?! Він для цього народився. Я, звісно, не чула, як Олег сонети Шекспіра декламує мовою оригіналу, – Рада лукаво глянула на Ніну з-під довгих, густо нафарбованих вій, – може, ти почуєш, я надіюся… та все, що пов'язане з розшуком, – то його покликання.

– Цікаво, – цілком щиро промовила Ніна. – Але ти кажеш, що роботи у вас нині небагато?

– Загалом так, та бос твердо вірує, що справи ось-ось підуть на краще, і, схоже, як у воду дивиться. Лишень учора, щойно нові меблі завезли, якраз і клієнт з'явився. Перший – уже й не скажу, за який час. – Рада довірчо нахилилася до неї. – Ратушний приходив. Знаєш, хто це?

Хоча це прізвище видалося Ніні знайомим, деталей вона не пригадувала і чесно сказала про це секретарці.

– Пригадаєш, якщо чула про Окозбирача.

Від несподіванки Ніна аж рота відкрила. Звісно, вона чула. Невловимий убивця, що порішив двох жінок в околицях Львова, а після цього жахливо скалічив їхні тіла. Це ідіотське прізвисько психові вигадали журналісти, коли міліція знайшла другий труп і хтось із репортерів устиг його зазнімкувати. Тренована численними загадками та головоломками Нінина пам'ять послужливо нагадала прізвище жертви, яке чекало свого часу десь на віддаленій полиці в архіві спогадів.

– Ратушний? Боже! Це ж його дружину знайшли останньою?

– Точніше, передостанньою, – сумно похитала головою Рада. – Ти, мабуть, не в курсі. Лише позавчора виявили третю. Десь у лісах під містом.

Ніна шоковано замовкла. Так, цієї жахливої новини вона не чула. Так ось чому Сокіл виглядав учора ввечері неначе у воду зануреним…

– То ваш бос взявся за цю справу? – вголос продовжила вона хід думок.

– Взявся, – підтвердила Рада. – І я певна, що йому, на відміну від колишніх колег, вдасться розкусити цю падлюку. Ось тільки, боюся я, це буде куди небезпечніше за того кілера, котрий ледь олігарха не кокнув. Цей Окозбирач – безсумнівний психопат. А таким лунатикам втрачати нічого. В разі чого вкоротить віку й собі, й усім, хто під руку трапиться.

Тепер вже й Ніна захвилювалася. Дивно, знаючи Сокола усього лише третій день, зараз вона почувалася так, наче небезпека загрожувала безпосередньо їй самій. Мабуть, це відбилося й на лиці, бо Рада заусміхалася й заспокійливо поплескала її по долоні.

– Та не переймайся ти так! То в мене занадто бурхлива фантазія. Наш бос сам міцний горішок. Його теж голими руками не візьмеш.

– Я й не переймаюся, – впевнено відказала Ніна і спробувала виглядати помірно-байдужою. Судячи з хитрувато примружених очей секретарки, в неї це не дуже добре вийшло.

Тут знову дзенькнув дзвоник на дверях, і в офіс увірвався молодик років тридцяти, у затертих джинсах і закороткій чорній шкірянці, з-під якої стирчала линяла картата сорочка; маргінально-бунтарський портрет завершувала величезна копиця чорного волосся, яке, мабуть, не розчісували відтоді, як його власник ліг спати напередодні.

– А боса ще немає? – випалив молодик з порога. – Я тут заспав трішко, забув, що він мене викликав на одинадцяту. Привіт, як справи? – останнє питання адресувалося вже безпосередньо Ніні.

– Оце і є босова, у хорошому сенсі, права рука, – відрекомендувала його Рада.

– Ги-ги, як дотепно. Що за фамільярність перед нашим новим бухгалтером?

– Ви таки справжній детектив, – із здивуванням похитала головою Ніна. Хлопець згідно кивнув.

– Життя ще й не такому навчить. Але взагалі-то я згадав, що бос казав учора про ваш прихід. Я – Борис.

– …Лупибатько, – підступно продовжила Рада й гигикнула.

– Лупи… як? – вголос здивувалася Ніна, перш ніж збагнула, що це, мабуть, було нечемно. Борис лише махнув рукою.

– Та не кажіть. Усе життя мучуся. Насправді я свого татуся й пальцем не чіпав. Більше того – взагалі не знав ніколи. А вас як величати?

Ніна назвалася. За ініціативою Бориса вони потиснули одне одному руки.

– Дуже приємно, Ніно. Просто надзвичайно. Я там теє… – молодик помітно знітився, – ну, одним словом, накрутив трохи в тих звітах.

– Як циган сонцем, – знову озвалася Рада, котра, здавалося, фізично не могла мовчати. Борис на те не відреагував – він запопадливо глянув на Ніну.

– Ну подумаєш… переплутав я прибутковий податок з податком на прибуток. Я ж не фахівець. Це ж не дуже серйозно?

Ніна ледь встигла відкрити рота, щоб якомога тактовніше заперечити Лупибатьку – насправді ні, на жаль, усе це дуже серйозно, – та висловитися з цього приводу їй завадив дзвінок Борисового мобільного. Ніжна мелодія, котра лунала протягом кількох секунд, доки хлопець не відповів, – а це була знаменита «Love Me Tender» Преслі, – навіювала думку, що телефонує, як мінімум, Борина подруга. Ніна навіть заусміхалася, з невідомих причин наперед симпатизуючи закоханій парі. Однак, давши відбій, Лупибатько повернувся до дівчат і суворим голосом єфрейтора, що замінив загиблого на полі бою капітана, повідомив:

– То був шеф. Він затримується – щось там з опером ніяк не поділить. Сказав мені віддати Ніні всі папери, а самому їхати… ну, куди треба. Радо, ти посидь тут, доки він не повернеться, добре? А я зараз усю нашу бухгалтерію з комірчини витягну.

Не чекаючи на їхню реакцію, він зник у коридорчику і за півхвилини вніс до кімнати картонний ящик з-під офісного паперу, вщерть набитий звітами вперемішку з журналами «Все про бухгалтерський облік». Ніна зойкнула і тут-таки спробувала замаскувати розгубленість мужньою усмішкою.

– Ви що, всю бухгалтерію вручну вели?

Питала вона Бориса, та відповіла, як завжди, Рада.

– Ні, він її всю вручну спотворював.

– Нічого, я впораюся, – бадьоро запевнила Ніна, не так своїх колег, як саму себе. – За кілька днів усе буде добре.

Втішений почутим, Лупибатько гайнув на своє «куди треба». Ніна зітхнула, витягнула навмання якийсь сіренький папірець, що виявився звітом про нарахування земельного податку, і занурилась у роботу.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.