РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Не треба шукати пригоди. Її не знайдеш, хоч би ти й подався аж на край світу, за глибокі моря і високі гори. Вона не з'явиться, хоч би чекав на неї день і ніч, хоч би навіть вдавався до провокацій і розставляв на неї пастки. Не озветься на жодне благання, і може статися, що її не знайдеш навіть там, де вона вже спіткала багатьох. Хіба ж не доводилося часом подорожнім перетинати відомий своєю бурхливістю океан, коли той був спокійний, наче ставок у селі? Хіба ж не доводилося багато кому продиратися крізь найдикіші джунглі й не натрапити ні на тубільців, що зазіхали б на їхнє життя, ні на кровожерних звірів; дикі джунглі були такі ж безпечні, як міський парк.

Бо пригоди не треба шукати. Вона прийде сама — несподівана та неймовірна — і найчастіше тоді, коли ми не чекаємо й не хочемо її, коли вона нам не потрібна! Спершу вона подає нам тільки знак — ось я, прийшла по тебе, хочу втягти тебе в свою гру. Ти одразу мусиш здогадатися, що то власне її знак, мусиш його впізнати серед тисячі інших знаків. Не можна легковажити її покликом чи відкладати зустріч на потім. Пригода не любить лінивих. Обмине тебе та й піде собі і вже не вернеться знов…

Незвичайна пригода, яка сталася зі мною на Острові злочинців, постукала до мене наприкінці червня 1961 року. Вбрана у форму листоноші, вона подала мені запечатаного конверта з написом:

«Адвокатська колегія № 3 в Кракові».

У конверті лежала оповістка колегії про те, що цього року набирає чинності заповіт мого дядька Стефана Гро-милла, який помер іще торік. Згідно з цим заповітом, я стаю власником у Кракові «цегляного автомобільного гаража, а також механічного екіпажа, котрий є в ньому». Далі було зазначено, що, сплативши якісь там гроші за оформлення спадку, я мушу «ввійти в права власника цегляного автомобільного гаража, а також механічного екіпажа, котрий є в ньому».

Сказати по щирості, той лист завдав мені клопоту. Я не відчував потреби ставати власником автомобільного гаража у Кракові, адже я жив у Лодзі. Наскільки я пам ятав, той «Механічний екіпаж» був жахливий старий автомобіль, і людині мого громадського становища й мого віку краще було б в нього не сідати.

Чи міг я припустити — або хтось із вас сподіватися — що той лист з адвокатської колегії є поклик справжньої, сповненої небезпек пригоди?

Я зателефонував до свого меншого брата, надумавши подарувати йому «цегляний автомобільний гараж, а також механічний екіпаж, котрий є в ньому».

Брат відмовився. Він теж отримав листа з «Адвокатської колегії № 3 в Кракові» і, згідно з заповітом дядька Стефана Громилла, став власником ощадкнижки з вісімдесятьма тисячами злотих.

— За ці гроші я зможу, якщо схочу, купити собі нову машину, — сказав мені менший брат Павло. — Навіщо мені дядьків мотлох? Та й гараж у Кракові мені ні до чого. Спродай його, — порадив мені брат.

Я подзвонив до кузини Францішки. Коли й вона теж дістала листа з Кракова й успадкувала комплект дядькових стильних меблів і шафу з книжками.

— Поясни мені, моя люба, — мовив я, — чого це дядькові Громиллі заманулося саме мені подарувати гараж і той старий ридван? Чи не розумніше було б відписати мені шафу з книжками? Правда, найбільше я хотів би мати вісімдесят тисяч на ощадкнижці.

— Востаннє ми бачились із дядьком два роки тому, — нагадала мені Францішка, — коли ховали тітку Анну. Чи ти не хвалився тоді, що саме здобув права водія?

— Так, так. Тепер я все розумію. Дядько гадав, що для мене буде бозна-яка радість його подарунок.

Тож хотів я чи не хотів, а мусив «ввійти в права власника цегляного автомобільного гаража, а також механічного екіпажа, котрий є в ньому». Я подався до Кракова, поспішаючи скінчити з цим ділом, бо на початку липня мав виїхати на тривалий час. Один мій приятель попросив мене, щоб я спробував з'ясувати цікаву історію. Я погодився, сподіваючись, що це розважить мене під час відпустки, яка досі не обіцяла мені нічого втішного.

Я надумав послухатись ради мого меншого брата — продати і гараж, і дядьків автомобіль. «Хтозна, — думав я, — може, за вторговані гроші пощастить купити на виплат новий автомобіль? Він став би мені в нагоді під час відпустки».

Покупця на гараж я знайшов дуже швидко, тяжче було збутися «механічного екіпажа» дядька Громилла. Кожен, хто оглядав цю фуру, збентежено посміхався й одразу ж прощався зі мною, навіть не спитавши за ціну.

Вигляд цієї чудернацької машини міг відстрашити кожну нормальну людину і тішив би тільки когось, схильного до найбільшої екстравагантності, когось, хто не зважав би на те, що поява цього ридвана на вулицях міста викличе подив перехожих, а кожна зупинка біля хідника збере натовп глузливих дітлахів. Машина мого дядька могла насправді порушити громадський спокій, бо, угледівши її на вулиці, вражені водії «варшав», «сирен» та «Москвичів» натискали б на клаксони, аби впевнитися, що вони не сплять і оте «казна-що» — не «летюча тарілка» з Марса.

Уявіть собі пошарпаний човен, зеленаво-жовтий, у брунатних і темно-синіх плямах, на чотирьох маленьких колесах, з яких тільки задні мають шпиці. На цей човен напнуто злинялий брезентовий намет кольору хакі з целулоїдними віконцями — спереду, ззаду і з боків. Наметець чималий — зрештою в цьому ридвані можуть вміститися аж четверо; та ще в наметі є якісь чудернацькі механізми. Признатися, то я й не пробував зрушити машину з місця — я її страшився.

— Прошу зважити, — звернувся я до одного ветеринара, якому заманулося купити мій гараж. — Гараж великий, цегляний, сухий, світлий, до того ж з добре устаткованим ремонтним верстатом. Гадаю, що для вас буде вигідно придбати у мене за невелику додаткову платню ще й автомобіль мого дядька.

— Це не автомобіль, — рішуче відказав ветеринар.

— Пробачте, а що ж це таке?

— Не знаю. Але це напевно не автомобіль. Якби я на ньому поїхав у село лікувати коней чи корів, люди тікали б од мене і я втратив би клієнтів.

— То розберіть його на частини, — порадив я.

— Пане, — аж злякався ветеринар, — а до якої машини підійшла б хоч одна деталь звідси? Хіба що продати як брухт, на кілограми? Але це ви вже зробіть самі.

Ветеринар зазирнув крізь целулоїдне віконце всередину машини.

— Гляньте, — сказав він, — ваш дядько був, певне, неабиякий дивак.На розподільній дошці стільки стрілок, наче у новітньому кадилаку. Ця машина не розвине й шістдесяти кілометрів на годину, а на спідометрі зазначено аж двісті вісімдесят кілометрів. Мабуть, — застеріг він мене, — цей віз взагалі не зрушить з місця. Тьху, — сплюнув ветеринар. — Щось таке може тільки наснитися людині, та й то під лиху годину.

Ветеринар виявився людиною дуже цікавою. Він навіть підняв капота машини і оглянув мотор.

— Здається, є передній і задній привід, — сказав він, і я теж переконався в цьому.

— Має дванадцять циліндрів, — додав він. Ми оглянули коробку швидкостей.

— Бачте, чотири передні швидкості й одна задня.

Ми роздивилися геть усю машину, перевірили електричні приводи. Я встромив ключика, і мотор одразу ж запрацював, дуже тихо, майже нечутно.

Ветеринар почухав потилицю.

— Ну, гаразд, — лагідно мовив він, — додам п'ять тисяч та й куплю у вас гараж разом з цією фурою.

Але і я тим часом зробив кілька цікавих спостережень і тепер уже з меншим жахом дивився на машину дядька Громилла.

Спробував я також уявити собі постать мого дядька. Було це досить важко, бо знайомство з ним обмежувалося кількома родинними зустрічами і тим, що про нього казали в сім'ї. А розповідали про дядька як про фантазера й дивака, освіченого й дуже здібного, якому, проте, в житті не поталанило. Дядько Громилло був інженер-механік, колись він непогано заробляв, та мало не весь заробіток поглинали винаходи, які він без упину вдосконалював і пропонував відповідним установам.

Винайшов дядько Громилло замок, який не одімкнули б і найхитріші злодії, зробив водонепроникні двері, залізничні гальма, що діяли куди краще, ніж ті, якими користуються звичайно. Зробив також якийсь спеціальний прилад мити кухонне начиння, винайшов особливий гатунок вогнетривкого скла. Жоден з тих винаходів ніколи не був застосований. Чому? Цього ніхто з нашої родини не знав. Певно, то були не дуже практичні винаходи. Пам'ятаю, як колись він подарував моїм батькам свій феноменальний замок. Батьки почепили його на льосі, куди довго ніхто не ходив, і хатня робітниця загубила нарешті від нього ключа. Жоден слюсар не зміг тоді відімкнути замка, і довелося висадити двері разом з одвірком, що дуже розгнівило моїх батьків. Відтоді вони ніколи не наважувалися замикати щось замком, який зробив мій дядько, хоча він пропонував свої послуги й далі.

— Ну, то як, берете п'ять тисяч? — спитав ветеринар. Я заперечливо похитав головою.

— Даю вам десять, — нараз надбавив він.

І власне це переконало мене, що машина мого дядька варта більшого, ніж могло здатися спочатку.

— Мені спало на думку, — відказав я ветеринарові, — що все-таки ця машина лишилася на згадку про мого дядька, і я не можу так одразу з нею розлучитися.

— Як собі хочете, — образився ветеринар. — Але в Кракові всі знають, що ваш дядько був дивак. І машина ця теж дивацька.

Я зітхнув з удаваним жалем.

— Нічого не вдієш. Це пам'ятка для нашої родини, і я заберу машину до Лодзі.

Ветеринар знизав плечима, заплатив за гараж і попрощався зі мною дуже холодно. Він, мабуть, образився на мене, бо спершу я гаряче переконував його купити машину, а тоді відмовився продавати.

Мені було трохи боязко сідати за кермо дядькового ридвана. Насамперед я пересвідчився, що в баку лишилося тільки десять літрів бензину. Потім налив води до радіатора, перевірив рівень мастила в двигуні й переконався, що, крім пального, машині нічого не бракує, щоб можна було здійснити на ній подорож від Кракова до Лодзі.

Гальма діяли добре, машина слухняно корилася найменшому рухові керма й одразу реагувала, тільки-но я натискував педаль газу.

Я виїхав з брами на вулицю й одразу відчув себе впевнено. Динамомашина заряджала акумулятор — чого ж іще можна було вимагати від цього ридвана? Правда, їхати мені було неспокійно, бо на вулицях машина викликала сенсацію. Коли я зупинився на перехресті перед червоним світлом, одразу ж якийсь перехожий зазирнув до мене крізь целулоїдне віконце й глузливо спитав: «Пане, де продають такі паротяги?» Навіть міліціонер-регулювальник, побачивши мій ридван, так здивувався, що аж руки опустив, і це одразу ж збило з пантелику водіїв усіх машин на перехресті.

Через місто я їхав поволі, сподіваючись перевірити швидкість машини на шосе.

На околиці я під'їхав до бензоколонки. В черзі стояли вже три приватні машини — жовтий «вартбург», зелена «сімка» та «Москвич». Не встиг я під'їхати до колонки, як з цих машин повискакували водії і оточили мій ридван.

— Ох і налякали ж ви нас! — вигукнув огрядний власник «вартбурга», жартома схопившись за серце. — Я гадав, що то летить гелікоптер, в якого одірвався пропелер.

— Та ні, — похитав головою власник «сімки», — воно ж схоже на підводного човна.

— Чи на залізничну дрезину, — додав водій «Москвича».

А працівник бензоколонки у засмальцьованому комбінезоні, підійшовши до мене, глузливо спитав:

— Пробачте, а чим ви будете заправляти свій танк? Нафтою? Вугіллям? Саліциловим спиртом чи самогоном? А може, вашій машині надає руху балон? То ми водню не продаємо.

Не кажучи й слова, я вийшов з машини і подався до каси сплатити за тридцять літрів бензину. Сказати щиро, то коли я відійшов од віконця і глянув на чергу машин біля бензоколонки, мені аж дух перехопило. Допіру тут, серед автомобілів, що виблискували лаком, машина дядька Громилла вразила мене своїм жахливим виглядом. То була потвора, а не автомобіль, страхіття, покруч відрази й гидоти. Човен на чотирьох колесах стовбичив серед новеньких, обтічної форми, блискучих машин і дивився на мене лупатими очима фар. Здавалося, що то причаївся величезний бридкий хробак, націлившись когось ізжерти. На мить мені захотілося кинути машину и потай утекти звідси, лишивши її напризволяще. Та я зборов відразу. Врешті, «хробак» дуже пристойно віз мене містом, може і далі він поводитиметься так само?

Огрядний власник «вартбурга» вже заправив пальним свою машину.

— Пане, — звернувся він до мене, від'їжджаючи, — ви, певне, до музею ведете це бидло?

Я нічого не відповів.

Власник «Москвича» спитав мене ввічливо, але голос його звучав глузливо:

— Чи можна цією машиною ще й орати?

Знову я не обізвався. Нарешті вони дали мені спокій. Машини одна по одній від'їздили від бензоколонки, і, коли місце для мене звільнилося, я під'їхав до гумового шланга. Працівник у комбінезоні, довідавшись од мене, де отвір бака, налив тридцять літрів бензину. Коли я закручував покришку отвору, він конфіденційно шепнув мені:

— Пане, зізнайтеся, що воно за машина?

— Родинна реліквія.

Коли я рушив, він крикнув навздогін:

— Мабуть, у вашій родині не всі були сповна розуму.

Я хотів уже спинити машину й вилаяти його, та передумав. Мій ридван був такий чудернацький, що це могло виправдати найущипливіші кпини…

Шосе було широке, рівне й зовсім безлюдне. Жодної машини аж до темної стіни лісу, що виднівся десь на обрії. Ридван дядька Громилла йшов чудово, вже за п ятна-дцять секунд спідометр показував шістдесят кілометрів, потім стрілка підскочила до вісімдесяти. Коли вона показала дев'яносто, я ввімкнув четверту швидкість. Стрілка спідометра й далі посувалася праворуч — сто, сто десять, сто двадцять, навіть сто сорок кілометрів. Здавалося неймовірним, що машина мчить з такою швидкістю, адже це зовсім не відчувалося. Вона мала відносно вузький і довгий кузов, проте широко поставлені колеса, і через те мчала, ніби спортивна машина.

Невдовзі я наздогнав «Москвича», якого бачив біля бензоколонки. Його власник вгледів мене в люстерко й додав газу. Він їхав посередині шосе і не збирався давати мені дорогу. Мабуть, йому здавалося неймовірним, що я здатний його випередити. Я тричі просигналив, поки він звернув трохи праворуч. Коли я промчав повз «Москвича» із швидкістю сто сорок кілометрів на годину, водій навіть не здумав гнатися за мною.

Десять хвилин по тому я порівнявся із «сімкою». Щоб похизуватися чудовою швидкістю мого «хробака», я натиснув педаль газу. «Сімку» я перегнав, коли стрілка спідометра показувала сто п'ятдесят кілометрів, та одразу ж мусив зменшити швидкість, бо був поворот, а далі серединою дороги їхав селянський віз. «Сімка» наздогнала мене, та за хвилю я знову вирвався вперед і мчав так, поки мало не налетів на «вартбурга». Швидкість тепер сягала ста сімдесяти кілометрів на годину. «Вартбург» лишився далеко позаду, хоч його власник зробив усе, аби я його не обігнав.

На шосе ставало дедалі більше машин, і я поїхав повільніше. Тепер я вже знав, чого вартий ридван дядька Громилла, тож не хотів наражатися на небезпеку.

«Вартбург» догнав мене і випередив; його огрядний власник висунув руку в вікно і подав мені знак спинитися. Я з'їхав на узбіччя.

Власник «вартбурга» клусом підбіг до моєї машини.

— Пане, пане, — гарячково промовив він, — що то за чортовиння? Що то за сатана? Продайте його мені або поміняймося. На «вартбурга».

Я знизав плечима.

— Не продається. Це родинна реліквія.

Тоді він почав благати, щоб я дозволив хоч глянути на мотор. Звичайно, я дозволив.

Під'їхала «сімка», а тоді «Москвич». Вони спинилися біля нас, і водії повилазили з машин.

— Запоров двигун, еге ж? — переможно спитали вони, побачивши, що капот машини піднято.

— Ні, ні, я тільки так, з цікавості, зазирнув усередину, — пояснив огрядний власник «вартбурга». — Дванадцять циліндрів! Слухайте, панове, це страховище — чудова машина!

Водії познімали піджаки, роздивлялися мотор, лазили під машину.

— Чи воно й по воді може пливти? — спитав мене власник «Москвича». — Адже тут ззаду є якір!

— Звичайно, ця машина може пливти й по воді, — переконано відповів я. Тепер я був певен, що автомобіль дядька Громилла може геть усе. Чи майже все.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Протягом п'яти день мій ридван стояв на платній автостоянці, щільно вкритий брезентом. Опинився він серед блискучих модерних машин, і ніхто, крім контролера стоянки, навіть уявлення не мав, якого кошмарного, бридкого хробака сховано під цим брезентом.

Тим часом у відділі комунікацій я зареєстрував його на своє ім'я, визначивши в реєстраційному бланку тип моєї машини, як «сам» конструкції інженера Стефана Громилла. Я підготувався також до майбутньої відпустки і насамперед купив дещо, тож гроші, одержані за гараж у Кракові, стали мені в пригоді.

«Сам» дядька Громилла збагатився на радіоприймача. Купив я ще сучасний, гарний, призначений для відпочинку намет з великими вікнами й верандою.

Якось увечері я зняв із «сама» брезент і поїхав до автомобільної майстерні нашої редакції, де механік мав оглянути машину, пообіцявши мені нікому про неї не казати. Адже я боявся стати об'єктом кпин моїх редакційних колег, власників гарних новітніх машин.

Коли я привіз свого «сама» до майстерні, механік вибухнув реготом. Та тільки-но він підняв капот мого ридвана, як перестав сміятися.

— Дванадцять циліндрів! — це був перший здивований вигук механіка.

Далі залунали захоплені вигуки:

— Чи ви знаєте, який мотор має ця потвора? Двигун найпотужнішого «феррарі 410 Супер-Америка». Гляньте на цю табличку. Це двигун з «феррарі», однієї з найшвидших у світі машин туристично-спортивного типу. Її максимальна швидкість при звичайному навантаженні — двісті п ятдесят кілометрів на годину. Пане, це найшвидша машина з-поміж тих, що їздять польськими дорогами. Де ваш дядько дістав цей мотор?

Я не мав уявлення, звідкіля дядько Громилло дістав мотор італійського автомобіля «феррарі 410». Далі з'ясувалося, що не лише мотор, а й шасі було тієї ж марки. Тільки кузов, власне, верхня його частина, було зроблено самотужки, а відтак і вся машина набула жахливого вигляду.

— Я вже знаю, — сказав механік. — Ваш дядько жив у Кракові, еге ж? Я читав у газеті, що якийсь італієць два роки тому розбився по дорозі до Закопаного — він їхав надто швидко власною машиною «феррарі 410». Певно, ваш дядько купив цю розбиту машину, відремонтував мотор, а кузов доробив сам.

Огляд машини тривав досить довго. Тільки о третій годині ночі — безлюдними вулицями і під захистом темряви — я виїхав з міста. Задня частина «сама» була заповнена туристичним майном, яке я взяв із собою у відпустку. Тихо грало радіо. Та куди приємніше за музику звучали в моїх вухах слова механіка, які він сказав мені на прощання:

— В мене було надто мало часу, щоб детальніше оглянути вашу машину. Можу тільки сказати, що в ній сила-силенна пристроїв, призначення яких я не можу пояснити. В часі подорожі ви матимете через машину багато приємних несподіванок.

Цією загадковою машиною я вирушив назустріч пригоді, яка чекала на мене, — я був певен, що вона кликала мене. Пригода могла зустрітися мені завтра чи за тиждень. Може, вона причаїлася за найближчим закрутом дороги, а може, чекала на мене в кінці подорожі. Та я знав: вона чекає на мене, бо подала вже мені свій знак.

Шосе, осяяне сріблистим світанковим світлом, було порожнє, як звичайно вдосвіта. Але я їхав помалу, уважно прислухався до ритму мотора та приглядався до покажчиків біля керма. Я намагався збагнути цю машину, що здавалася мені розумною істотою з якимсь власним внутрішнім життям.

Навіщо в неї, замість одного, два покажчики швидкості? На одному — шкала від 10 до 260 кілометрів на годину, а на другому — від 1 до 50 кілометрів. Для чого ще якийсь круглий держак біля ручного гальма? З вигляду він схожий на ручку ще однієї коробки швидкостей, але ж жодний нормальний автомобіль не має двох коробок швидкостей. Навіщо три малесенькі вічка біля покажчика температури в радіаторі? Нараз одне з цих вічок заблимало до мене зеленим вогником, за хвилю заясніло ще одне — жовтогарячим, далі обидва згасли і запалилося вічко червоне… А куди тягнеться ця блакитна електрична нитка, що виходить ніби з клаксона? Якого дідька в задній частині машини міститься маленький чудернацький вентилятор, навпіл поламане кермо та якір? Так, звичайний якір… Невже ця машина й справді може пливти?

В автомобілі дядька Громилла була річ надзвичайно кумедна: до спідометра тулилося невеличке дерев'яне, пофарбоване в чорне, смішне чортеня з роззявленим ротом і скляними очима. Коли я вмикав сигнал правого повороту, його праве око спалахувало жовтим світлом і лукаво підморгувало мені. Коли я вмикав сигнал лівого повороту, блимало ліве око. Якщо ж я натискував ногою на гальмо, спалахувала червона лампочка в роззявленому роті чортеняти, і здавалося, що воно показує мені червоного язика. А коли стрілка спідометра минала цифру сто двадцять — чортеня починало рівномірно хитати головою, наче не схвалювало великої швидкості та попереджало: «Стережись, колего, при такому темпі недалеко до біди».

Тож під час моєї подорожі завжди щось блимало до мене, ніби застерігало і повчало. Могло здатися, що машина просто розмовляє з водієм. Це було кумедно й приємно, хоча спершу склалося враження, що чортеня тільки розвіює увагу. Пізніше, коли я призвичаївся до сигналів, які подавала мені машина, я збагнув, що саме вони закликають мене до пильності. Тоді я з вдячністю й шаною згадав дядька Громилла, невизнаного винахідника. Сказати правду, то за кілька годин їзди чортенятків писок уподобився в моїй уяві дядьковому обличчю. Дядько Громилло так само жартівливо примружував око, коли до когось звертався чи пояснював таємницю свого нового винаходу; у нього теж був великий, схожий на гачок ніс і довгасте, майже трикутне лице.

За тридцять кілометрів до Влоцлавка я побачив молоду дівчину в штанях і червоній кофті. Шосе йшло тепер через ліс, дівчина стояла серед дороги й махала хусточкою. Коли я зупинив автомобіль, вона витягла книжечку автостопа.

— Чи довезете мене до Цехоцінка? — спитала вона. Не встиг я відповісти, як з кущів, що росли обабіч

дороги, вискочив на шосе гурт хлопців у якомусь дивацькому барвистому одязі. Ці братчики щільно оточили «сама» й заходилися в нього лізти.

— Гей, панове, — обурився я, — хіба ви не бачите, що моя машина не автобус? Я можу взяти тільки одну людину. Ззаду прошу не чіплятися теж, бо швидкість велика і ви можете попадати.

Хлопці почали неохоче вилазити з машини. Тепер, зрозумівши, що я не візьму їх, вони роздивилися, яка незграбна моя машина.

— Та це ж комета! — глузливо вигукували вони. — Комета Галлея. Опудало на горобців. Це ви жартома кажете, що попадаємо? Ваша черепаха робить, либонь, ледве чи й двадцять кілометрів на годину. Та ще раз у раз треба її підпихати.

— А я дякую за запрошення й поїду, — сказала дівчина й відчинила дверцята «сама». Усміхаючись, вона задоволено сіла біля мене. Хлопцям це не сподобалося, вони почали її умовляти вийти з машини і лишитися з ними.

— Не роби дурниці, Терезо, — гукали вони. — Хіба ж ти залишиш нас тут? З тобою було веселіше. Зажди трошки, трапиться порядна машина і забере нас усіх.

Якийсь дотепник встромив голову в машину й крикнув:

— Терезо, вилазь, коли тобі життя любе! Адже ця фура має такий вигляд, наче за хвилю вона злетить у повітря.

Дівчина махнула рукою:

— Привіт, хлопці, я поспішаю. До побачення.

І попросила мене рушати.

Хтось голосно крикнув:

— Не пустимо Терези. Тримайте ззаду машину, вона не зрушить з місця. Тримайте її, поки Тереза вийде.

Хлопці вчепилися ззаду за мій ридван. «Оце ще халепа», — подумав я, вмикаючи першу швидкість. Поволі відпустив педаль зчепу і додав газу. Кільканадцять хлопців учепилися за машину, а вона наче й не відчула цього. Легко рушила з місця, і хлопці лишилися самі на шосе посеред лісу.

Дівчина була негарна, руда, вся в ластовинні. Зручно вмостившись, вона розповіла:

— Я кинула їх, бо вони поводилися дедалі гірше. Мені навіть соромно було в цьому гурті. Більшість — то хлопці з моєї роботи, але дорогою до нас поприставали хтозна-які. Лаються, як харцизяки, сьогодні вранці вкрали курку з садиби під лісом. Я надумала при першій же нагоді покинути їх. У Цехоцінку проводить відпустку моя тітка. Перебуду в неї кілька день, а тоді подамся далі автостопом.

— Скільки вам років? — спитав я.

— Шістнадцять, а що?

— Батьки дозволили вам подорожувати автостопом? Я не знаю, чи були б вони в захваті, аби побачили вас, як я, серед тієї зграї в лісі.

— Е-е, пусте, — відповіла вона, знизавши плечима. — Звісно, вони були б незадоволені. Та батьки гадають, що я вже давно у тітки в Цехоцінку. Я мала їхати до неї поїздом, але мені більше подобається автостоп. Спочатку нас підібрала на дорозі вантажна машина. Ми переночували в селянській стодолі, було шикарно, співали до дванадцятої ночі. Далі проїхали на причепі з дошками, що його тягнув трактор до тартаку. А тепер ви нагодилися. До Цехоцінка, певно, вже недалеко?

— Авжеж. А ви сьогодні снідали?

— Ні. Курки на всіх не вистачило, та я й не хотіла їсти краденої.

У Влоцлавку ми спинилися перед кав'ярнею, і я запросив дівчину поснідати. Коли ми вийшли з кав'ярні, то побачили, що навколо мого «сама», як і слід було сподіватися, зібралася юрба — всі, звичайно, глузували з машини, — та я вже звик до цього. «Не можуть люди вигадати якихось оригінальних прізвиськ для мого ридвана», — подумав я, знову почувши вигуки, що це, певно, машина «з Марса», «з Місяця» і таке інше.

— На вигляд ви людина інтелігентна, — мовила дівчина, коли ми вже рушили, — проте ваша машина справді жахлива.

Я спинив «сама».

— Якщо вам не подобається моя машина, можете вийти.

— О боже, — вигукнула вона, — вже й образилися. Через кожну дрібницю ви гніваєтесь. Та гаразд, хай ця машина вважається найкращою в світі.

— Вона негарна, це я визнаю, — сказав я, — але в неї дуже багато інших чеснот.

Якийсь час ми їхали мовчки. Дівчина все-таки образила мене. Мало того, що я ласкаво погодився забрати її з лісу, мало того, що я пригостив її сніданком, — вона, невдячна, ще збиткується з моєї машини…

День був безхмарний, гарячий, від нагрітої поверхні шосе пашіло жаром. За Нешавою дорога пролягла близько до Вісли, приємно повіяло прохолодою, запахло водою.

— Може, скупаємося? — запропонувала Тереза.

— А ви вмієте плавати?

— Ну, звичайно, вмію.

— Але ж у Віслі не слід купатися. Це зрадлива річка, — пояснив я. — А от вмитися можна. Ззаду в машині є несесер, у ньому мило й рушник.

— Вам здається, що я невмита?

— Ну, руки у вас не дуже чисті.

Це була правда. Ще коли ми снідали, я помітив, що в неї брудні руки, брудне обличчя. Тоді я нічого не сказав їй, бо не хотів бути неввічливим. Але тепер, коли вона так висловилася про мою машину, я не бачив причини жаліти її.

Дівчина зашарілася й слухняно дістала з несесера мило й рушник. Я з'їхав з шосе аж до берега річки, який був у цьому місці дуже низький, і зупинив машину біля самої води.

Тереза закасала рукава барвистої кофти й нахилилася до води. Я теж вийшов з машини і став роздивлятися навколо, думаючи про мету моєї подорожі, про загадку, яка чекала пояснення. Тепер я розумів, що мені було б легше її розв язати, якби я дістався на місце так, щоб ніхто не звернув на мене уваги. А через мій дивовижний ридван я одразу ж опинюся в центрі загальної уваги. Може, краще залишити «сама» поблизу кінцевого пункту моєї подорожі, десь у селянській стодолі?

Віслою, за течією, плив пароплав. З палуби лунала музика, біля бортів стояли люди, дехто відпочивав у шезлонгах на горішній палубі. Повз пароплав швидко мчала мо-торка, лишаючи на воді білий пінявий слід. «А якби отак…» — подумав я, І одразу ж поліз до багажника, вийняв звідти чудернацький вентилятор, який був певно, не чим іншим, як невеличкою турбіною.

Мені здалося цілком імовірним, що машина дядька Гро-милла може пливти. Про це свідчила своєрідна будова кузова, схожого на човен.

Невдовзі я переконався, що конструкція дядькової машини дещо нагадує амфібію. Турбіну я легко вкрутив ззаду машини. З правого боку передньої частини «сама» я помістив половину керма, що над його призначенням я так сушив собі голову. В багажнику я знайшов довгий кусок бляхи, що правив за стерно.

Тож «сам» мав два двигуни, незалежні один від одного, тільки пальне подавалося із спільного бака. Машина мала також дві самостійні системи керування, одна — їздити по землі, друга — по воді. Щоб їздити по землі, треба було сісти ліворуч, а щоб машина пливла по воді, належало сидіти з правого боку і керувати половинкою керма, з єднаного із стерном. Круглий держак біля ручного гальма виявився просто прискорювачем швидкості човна. Досить було пересунути держак назад, і вентилятор, тобто турбіна, що містилася ззаду, починала обертатися. Кількість обертів позначалася на спеціальному покажчику.

— Що ви робите? — допитувалася дівчина, придивляючись, як я перетворював свій автомобіль на моторний човен.

— Погода така гарна, що варто поплисти річкою, — пояснив я.

— Боже милостивий, — вигукнула вона, сплеснувши руками. — Хіба це можливо? Ми справді попливемо Віслою?

Я поліз під машину, щоб краще закріпити стерно. Дівчина присіла навпочіпки біля «сама» і, зазираючи до мене, розпитувала:

— А ви візьмете мене кататися по Віслі? Я вже не кепкуватиму більше з вашої машини. Вона чудова. Мабуть, вона може й літати.

— Ні, не може, — відповів я. — Адже ви бачите, що вона не має крил.

Дві години я переобладнував «сама» з автомобіля на човен, страшенно втомився і вимастився з ніг до голови. Нарешті ми зіпхнули машину на воду. Щиро сказати, коли я сів за кермо, мені було трохи лячно. А що як машина дірява й почне тонути? Я заспокоював себе: спершу їхатиму недалеко від берега, а як побачу, що човен протікає, то встигну дістатися до нього.