Пригоди самоходика (№1) - Острів злочинців

— Скільки з мене? — нетерпляче повторив я.

— Десять злотих, — буркнула крамарка, розсердившись, що я не хочу дослухати до кінця Барабашеву історію.

— До побачення, — сказав я.

Вона не відповіла. Знову дзенькнув дзвоник над дверима, і я вийшов на вулицю.

Повертаючись до свого намету, я зайшов до хлібної крамниці й купив буханку свіжого хліба. Хоч до вечора було ще далеко, я заходився готувати вечерю. Відкрив бляшанку рибних консервів, з'їв рибу з хлібом, потім закип'ятив віслянської води на чай. Вона виявилася несмачною, і я поклав надалі носити воду з міського колодязя.

Вечеряючи, я дивився згори на табір антропологів. Вони вже якось улаштувалися, намети стояли рівно, троси міцно натягнені. Тіснява в таборі була страшенна, але розташований він був у гарному місці, оточеному з трьох боків водою.

Ввечері в таборі розпалили вогнище. Навколо нього я побачив двох молодих жінок у штанях і грубих светрах, шестеро парубків і літнього добродія. Вони голосно розмовляли, певно, про щось дуже веселе, бо до мене раз у раз долинав сміх. По тому почали співати.

Настала ніч, і відблиск вогнища з табору антропологів поплив далеко Віслою. Я замкнув намет і, взявши каністру з бензином, спустився на берег трохи нижче табору. Не помічений антропологами, я роздягся і поліз в очерет. Діставшись до «сама», переніс в нього каністру й свій одяг, а тоді знову скочив у воду, аби випхати машину з очерету на вільний річковий простір.

Мотора я не хотів вмикати, щоб не привернути до себе уваги антропологів. Вісла підхопила мого «сама», і він безгучно поплив за течією. Я минув косу, освітлену вогнищем, навколо якого рухалися видовжені тіні науковців, і скоро опинився біля острова, що його береги розмила вода і він густо поріс верболозом. Тут я спробував ввімкнути мотор, та, як навмисне, у мене нічого не виходило. Тож довелося звернути до берега, і ніс «сама» в'їхав у зарості, що звисали з розмитих берегів.

Тієї ж миті з річки почулося рипіння кочетів і плескіт води. Я озирнувся — Віслою плив човен, ним керував якийсь згорблений чоловік. Я не бачив його обличчя, зауважив тільки, що в човні лежить кілька зелених і червоних ліхтарів. Човен затримався недалеко від острова, біля річкового бакена, що плавав на воді. Сидячи в «самі», я цікаво дивився, як чоловік підплив човном до бакена і повісив на ньому зелений ліхтар.

Раптом з глибини острова почувся голосний, пронизливий зойк сови. Мені аж мороз пішов поза шкірою — такий похмурий і грізний видався мені той зойк. Він наче віщував щось лихе. Мабуть, те саме відчув і бакенщик, бо кинув світити і, випроставшись, повернувся обличчям до острова.

Сова зойкнула знову. Здавалося, що цей похмурий, лиховісний зойк лине з верховіття якогось дерева на острові. Сова замовкла, запала тиша. І нараз почувся приглушений, але виразний крик:

— Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!.. Ба-ра-баш!..

Голос був низький, йшов наче з-під землі, певно, з якоїсь ями на острові. Тричі повторився вигук «Барабаш», а тоді знову настала мертва тиша.

Мене здивувала, а потім занепокоїла поведінка чоловіка в човні. Він притьмом схопив весла і став гребти до берега. Та перш ніж скочити на землю, нахилився і з дна човна взяв якусь річ. Коли він підняв її, червоний відблиск місяця упав на неї. Чоловік тримав у руці сокиру.

Бакенщик вискочив на берег і, вимахуючи сокирою, — наче страшенно розгніваний, — побіг між кущів верболозу. Я чув, як шаруділо в нього під ногами листя, хрускотіли поламані гілки.

Мені сяйнула неспокійна думка: а що як він натрапить на мене, подумає, що то я горлав «Барабаш» і розлючений — не знати чого — кинеться на мене з сокирою?

На острові, в заростях, щось шелестіло, й досі було чути, як тріщали, ламаючись, гілки. Здавалося, що чоловік гасає там, вимахуючи навмання сокирою й шукаючи того, хто кричав: «Ба-ра-баш».

За кілька хвилин я полегшено зітхнув: чоловік повернув до свого човна. Він геть засапався і важко дихав. Бурмочучи щось собі під ніс, він насилу вліз у човен, поплив за течією і зник за островом.

Я нарешті зрозумів, що «самів» мотор не працює, бо просто кінчився бензин. Тільки-но я перелив бензин з каністри до бака, то за якусь мить мотор запрацював. Я виплив на середину річки і поїхав за течією, намагаючись якнайближче підійти до правого берега. Коли я минав чоловіка в човні, він саме вішав ліхтар на бакен біля лівого берега. Між нами була велика відстань, і мені здалося, що бакенщик не звернув на «сама» ніякісінької уваги. Мабуть, подумав, що я пливу звідкись здалеку.

Пропливши, може, кілометра півтора, я скерував машину до лівого берега. Згідно з картою цієї місцевості, яку мені намалювали перед моїм від'їздом, саме сюди виходила дорога до Вісли, до давнього порома. І справді, на березі серед трави жовтіла дорога. Я виїхав на неї, пересівши за кермо автомобіля. «Сам», наче пес, з якого стікала вода, поволі подався піщаною колією.

Дорога поділялася на дві, обидві вели до лісу. Високий сосновий ліс, що починався там, де стояв мій намет, тягся кільканадцять кілометрів уздовж берега. Я засвітив фари, в їхньому сяйві замиготіли сріблясті світляки. Звернувши ліворуч, я знову невдовзі опинився на роздоріжжі. Тут стояв, трохи похилившись, високий дерев'яний хрест. Я ще раз звернув ліворуч і за чверть години опинився біля свого намету.

У таборі антропологів ще горіло вогнище, але вже блідим, неяскравим вогнем. Я поставив «сама» біля намету, сів на траву і, запаливши цигарку, замислився над тим, як діяти далі.

В мене не викликало сумніву те, що, коли я хочу виконати завдання, яке привело мене сюди, я маю вибрати одну з двох доріг. Одна — рівна, спокійна, але ненадійна Подорож нею була довга, а в мене часу було небагато. Друга дорога давала куди більшу можливість досягти мети, та була дуже небезпечна.

Раптом зірвався вітер, й одразу обізвався ліс. Шум дерев то затихав, то знову голоснішав; здавалося, що ліс дихає. Десь у хащах спали хлопці з загону лучників. Не знати чого, міркуючи над своїми дальшими планами, я згадав саме їх.

Пориви вітру ставали дедалі дужчі. Крони дерев гули над моїм наметом, сучкувате гілля рипіло, тручись одне об одне. «Гаразд, — сказав я собі, — спробую піти небезпечною дорогою. Адже кожної миті я можу з неї звернути».

Прийнявши таке рішення, я затоптав ногою цигарку. Вогнище в таборі антропологів згасло, для мене теж настав час відпочинку. Я відчинив дверцята намету і ту ж мить почув три постріли. Їх не зміг заглушити навіть шум дерев.

Я прислухався, але постріли не повторилися: «Хто ж тут має вогнепальну зброю? — міркував я. — Мабуть, тільки міліція та ще, певно, лісники».

Проте я не зміг позбутися почуття неспокою, яке викликали в мені нічні постріли.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Я стаю табором край яру. — Стріла. — Візит гарцерів. — Гарцери в ролі детективів. —Прогулянка до військового кладовища. — Криваві сліди. — Браконьєри. — Нічна драма. — Роздуми. — Я в ролі дідича Дуніна. — Чому Дідич довіряв лісничому? — Де він міг сховати свої скарби?

Збудився я о шостій ранку, спішно згорнув намет і поклав його в машину. Тоді спустився до Вісли і вмився холодною, майже крижаною водою. Антропологи ще спали, принаймні з табору не чути було ані згуку. Я сів у машину, ввімкнув мотор і поїхав до містечка. Біля колодязя на ринку спинився, набрав води у п'ятилітровий бідон, що був серед мого туристського начиння. Далі поїхав до бензоколонки, наповнив бак бензином і подався знову до лісу. Глянувши на табір антропологів, я побачив, що на березі вмивається якась білява жінка. Вона повернула голову і дивилася мені вслід, аж поки моя чудернацька машина зникла в лісі.

Я опинився на тому перехресті, де стояв похилившись дерев'яний хрест. Якби я повернув праворуч, то доїхав би до Вісли. Дорога ліворуч довела мене до глибокого яру, його схили поросли травою й невисокими кущами ожини, а нагорі зеленою стіною стояв ліс. З лівого боку цієї стіни зяяла велика вирва.

«Мабуть, тут», — подумав я і витяг з кишені аркуш паперу, на якому мій приятель у Лодзі накреслив карту цієї місцевості.

Я вимкнув мотор і пішки подався схилом нагору. Черевики ковзали по росяній траві, за холоші чіплялися колючі ожинові гілки. Коли я дістався нагору, моїм очам відкрився гарний краєвид, хоч і не широкий, скрізь підступав ліс. Видно було тільки дорогу на дні яру та урвисті, зелені від трави схили. Цей зелений колір був такий яскравий, такий свіжий, що це місце здавалося чудовим затишком, оазою тиші й спокою.

Там, де я стояв, хтось повикорчував колись дерева й поставив собі дім. Був там, либонь, і сад, бо зосталося кілька здичавілих яблунь і велика стара груша. Густий ліс оточив це місце, руїни будинку поросли травою. «Навряд, щоб господарі цієї садиби, — міркував я, — видиралися нагору урвистими схилами яру. Десь має бути сюди дорога».

У лісі я хутко знайшов вузеньку просіку. «Мабуть, дорога на дні яру повертає вгору, — подумав я, — а там з'єднується з просікою».

Я спустився до «сама», проїхав яром десь із півкілометра, і справді, дорога завернула ліворуч, водночас спинаючись трохи вгору. За поворотом я побачив узлісся й величезний розліг орних полів.

Поїхавши вздовж узлісся, я знайшов незабаром просіку. Тож, зробивши велике коло, я опинився на тому самому місці. Але тепер я був із «самом», а він не видерся б стрімкими схилами яру.

Перш ніж поставити намета, я нагрів на спиртівці у ба-нячку води і поснідав міцною кавою з кількома скибками хліба, присмаченими плавленим сиром. Тоді ще раз оглянув свої запаси харчів і впевнився, що можу тут лишитися принаймні днів зо три.

По тому я взявся напинати намет і проморочився з ним аж до полудня. Сонце підбилося вже височенько і добре припікало. Я надув матрац, роздягся й ліг на нього засмагати.

Нараз щось просвистіло в повітрі і встромилося в землю. Я оглядівся й побачив стрілу, що стирчала в траві за три кроки від мене.

Я схопився на ноги.

— Вільгельме Теллю, — гукнув я, — не роби дурниць! В кущах занедбаного саду щось зашелестіло. З-поза дерев вийшли лучники. Вони весело всміхалися.

— А ми вас знайшли, — виголосив Телль. — Знайшли, хоч ви й намагалися втекти й усіх обдурити.

Я знизав плечима.

— Нікуди я не тікав і нікого не дурив. Просто, як то кажуть, змінив місце проживання, та й годі.

— Ми пішли сьогодні вранці до річки одвідати вас, — почав Телль. — Аж дивимось — від намету й слід прочах. «Що з паном сталося?» — думаємо. Коли це Соколине Око показує нам сліди автомобіля й пояснює: «До Томаша Бродяги навідався хтось на машині, і він виїхав». По тому жінка з табору антропологів, здається, керівник експедиції, сказала нам, що чиясь чудернацька машина прямувала рано-вранці до лісу. Ми подалися дорогою в ліс й одразу побачили на піску сліди шин.

— Я проїхав цією дорогою двічі, — пояснив я, — учора ввечері та сьогодні вранці. Туди й назад.

— Ну, це ми побачили, — обізвався Соколине Око. — Бо одні сліди йшли поверх інших. Одні хтось залишив раніше, другі пізніше. Ми й пішли по тих пізніших…

— Ви стежите за мною! — удавано обурився я. Вони всміхнулися:

— Ні! — заперечливо похитав головою Вільгельм Телль. — Просто ми шукали вас, щоб спитати, чи не потребуєте нашої допомоги.

— Знову вас зобов'язали зробити якийсь добрий вчинок? — спитав я.

— Атож.

— Сьогодні мені нічого не треба. Як бачите, я здатний і сам впоратися.

Увесь час, розмовляючи, хлопці пильно приглядалися до мого автомобіля.

Де ви знайшли собі таку колимагу? — спитав Вивірка.

— Це — спадщина мого дядька Стефана Громилла. То був неабиякий дивак, — пояснив я. — Але машина дуже добра.

— А ви теж дивак, — мовив Телль. — Навіщо ви зняли намет з того пагорба над Віслою?

— Бо тут краще…

— Ні, там було краще.

— Це як на чий смак, — ухильно відповів я.

— Чи вам не сподобалися антропологи? — допитувався Телль.

— Може, — буркнув я. Брехати мені не хотілося, та втаємничувати хлопців у свої справи теж не мав на думці.

А хлопці розбіглися по моєму новому табору, зазирали в кожний куток, під кожний кущ, нишпорили в траві.

— Колись на цьому місці була чиясь садиба, — мовив Телль.

— Це було років двадцять тому, не більше, — додав Соколине Око.

— А як ти знаєш, що років двадцять тому? — спитав я.

Хлопець показав мені на кілька сосен.

— Їм не більше двадцяти років. Я знаюся на цьому, бо мій батько лісник. Ці сосни повиростали в садку, а значить, сталося це тоді, коли хазяїв уже не було.

— Гляньте-но сюди, — мовили хлопці. — Тут стояв будинок. Невеличкий, дерев'яний, на підмурку, ось в землі лишилася ще цегла з фундаменту. А тут був хлівець, маленький, либонь, на одну корову й одного коня або на дві корови. А там далі — льох на картоплю, від нього лишилася тільки яма.

— Я знаю, — вигукнув Соколине Око, — тут була колись лісова сторожка.

— Звідки ти знаєш? Соколине Око поважно пояснив:

— Бо вона в лісі. Селянську садибу поставили б на узліссі, близько поля. До того, не видно, щоб тут була коли стодола, та й для обійстя тут замало будівель.

Він мав слушність. Тоді я спитав хлопців, певний, що вони не зможуть мені відповісти:

— А що сталося з лісовою сторожкою? Чому її зруйновано?

Хлопці знову кинулися нишпорити і за мить принесли якісь дошки.

— Сторожка згоріла. Бачите, обгорілі дошки. А гляньте, будь ласка, на стару грушу. Вона росла біля самої хатини. Коли зайнявся дах, то полум'я зачепило й грушу. Дерево тепер з того боку сухе, покалічене вогнем. Ніколи вже не зазеленіє його гілля.

— Згоден, — кивнув я головою. — Все те, що ви сказали, скидається на правду. Одного тільки не можна з'ясувати: хто жив у сторожці?

Хлопці розсміялися.

— Ми й це знаємо. Минуло вже два тижні, як ми стали тут табором, тож історію про Барабаша й лісничого Габрищака кожен чув не раз. Тут жив Габрищак. Барабаш виманив його звідси, а сторожку спалив.

— Отакої! — пробурмотів я збентежено.

Тепер я зацікавлено придивлявся до хлопців. Вільгель-мові Теллю було не більше одинадцяти років, та на свій вік він був невисокий, худорлявий, мав довгасте засмагле обличчя і темний чуб. У Чорниці був веселий, круглий вид, рожевий од сонця, кольору ще не зовсім стиглої чорниці. Соколине Око відзначався довгим носом, що надавав його обличчю виразу надзвичайної цікавості. Хлопець завжди нахиляв голову і придивлявся до всього спідлоба, а його довгий ніс раз у раз до чогось принюхувався.

— Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? — попросив Чорниця.

— З дорогою душею, — відповів я. — Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.

Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє /обро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чорниця, поїдуть «самом».

— Куди б ви хотіли податися? — спитав я, коли ми виїхали з просіки.

— На військове кладовище. Там так гарно, — захоплено вигукнув Вільгельм Телль.

Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми побачили невелику галявину, де серед кущів видніли похилені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, — такі носили колись польські солдати.

— Ось, — мовив Телль, — кладовище польських солдатів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гарцерський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.

— А чи ви були на Барабашевому острові? — спитав мене Чорниця.

— Я не чув про такий острів.

— Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.

Ми вийшли з машини.

— Ходімо в глиб кладовища, — запропонував Телль. — Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.

— От якби латиною, — сказав Соколине Око.

— Навіщо латиною? — здивувався я.

— Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et decorum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковському кладовищі в Варшаві.

Кладовище було геть занедбане. Трава сягала нам аж до пояса, могили позападали й заросли густим чагарником. Я нарахував їх до шістдесяти. Вітер похилив, а то й поваляв дерев'яні хрести.

Соколине Око, що йшов попереду, раптом скочив притьмом убік.

— Швидше! Гляньте сюди! — крикнув він.

Ми підбігли. Соколине Око розхилив кущі, й ми побачили на прим'ятій траві мертву сарну в калюжі застиглої крові. Сарна була вже холодна, певне, подохла ще вночі. На шиї в неї була кривава рана.

— Браконьєри, — пояснив Вільгельм Телль і підозріливо глянув на мене.

Я зрозумів цей погляд і сказав:

— Мабуть, ви звернули увагу, що я не маю ніякої зброї. Та я пригадую, що минулої ночі, точніше пізно ввечері, я чув, як у лісі хтось тричі вистрелив.

— Ми це теж чули, — підтвердив Чорниця.

— Браконьєри, — похмуро повторив Телль. — Вони поранили сарну в шию, але вона втекла і аж тут упала мертва.

Соколине Око вже нишпорив по кладовищенських кущах.

— Маєш рацію, Теллю, — гукнув він, — тут видно сліди крові на листі й на траві. Поранена сарна тікала, і браконьєри не знайшли її, бо, певне, не мали з собою собаки.

Мертва тварина дивилася на нас широко розплющеними скляними очима, в яких, здалося мені, застигло страждання.

— Лісник Марчак застерігав нас од браконьєрів і просив звертати увагу на кожну підозрілу людину, що вештається лісом, і доповідати йому, — пояснив Вільгельм Телль. — Та ми, видно, погано вартували. Сарну забито коло самісінького нашого табору.

— Коли ви думаєте на мене… — почав я, однак Телль перепинив мене:

— Не про вас мова. Браконьєри стріляли тут звірину ще до того, як ви приїхали. Вони вештаються в цьому лісі же зо два роки. Лісник казав, що не може нічого вдіяти, бо його сторожка аж на тому боці лісу. Тут була колись ця хатина, та Барабаш її спалив. А нової, на жаль, не поставили.

Хлопці виламали в лісі чималу гілляку й прив'язали до неї сарну.

— Потягнемо до нашого табору, — запропонував Телль. — А тоді скажемо лісникові.

Мені не лишилося нічого іншого, як сісти в «сама» і повернутися до свого намету. Хлопцям, що чекали на мене, я розповів про забиту сарну, і вони одразу ж подалися в ліс, щоб приєднатися до своїх товаришів.

Я швидко наготував обід і тепер мав багато часу про все подумати.

Мені не давала спокою думка, що я отаборився там, де сімнадцять років тому стояв будиночок лісничого Габрищака. Якось уночі сюди прийшли Барабашеві люди. Може, вони скрадалися стрімкими схилами яру? Габрищак напевне вже спав. Бандити оточили садибу, вдерлися в дім, витягнули його з хати й повели до лісу.

«А де ж, — подумав я, — було лігво Барабашевої зграї? Може, на Острові злочинців серед Вісли?»

Я почав міркувати, що зробив би із скарбами, аби був на місці дідича Дуніна. «Ну, уяви собі, що ти Дунін, заможна людина, маєш великий палац, а в палаці багатющі колекції картин і старої зброї. Але ти зрадив своєму народові і боїшся Радянської Армії. Де б ти сховав це добро, якби тобі лишалося дуже мало часу і якби ти боявся, що не встигнеш втекти від армії, яка переможно йде вперед?»

Та я ніяк не міг уявити себе в ролі дідича, власника земель і палацу.

«Ну, де ж би ти сховав свої скарби?» — вперто питав я себе.

«Закопав би в землю».

«Дурниці! Не закопав би, бо не мав би уявлення, скільки мине часу, поки зможеш забрати їх із криївки. Колекції, сховані в землі, могли б загинути».

«Ну, гаразд, дідич Дунін сховав картини в сухому підземеллі костьолу».

«А решту? Де сховав би ти решту своїх скарбів?» — не відступав я.

«У палаці — в підземеллі чи в якійсь іншій схованці».

«Дурниці! Ти не зробив би цього, адже знав, що переможна армія, захопивши містечко, насамперед зайняла б палац для солдатів. А ті, почувши про скарби, одразу заходилися б шукати їх. Радше ти сховав би їх у місці, де ніхто й не подумав би шукати. Приміром, у костьолі. Сховав би там частину скарбів — картини, бо вони найшвидше псуються. А решту сховав би в такому місці, де, може, картини й не збереглися б, але інші речі, наприклад старовинна зброя, могли б лежати багато років».

Далі я міркував так:

«Перш за все очевидно, що дідич Дунін не був спроможний сам сховати свої скарби, тож скористався послугами довіреної людини. Колекції чималі, їх треба було сховати потай, аби не привернути уваги жителів містечка й челяді в палаці. Через те Дідич, певно, не був присутній, коли перевозили колекції з палацу до схованки».

«А чи мав дідич довірену людину, якій міг доручити свої скарби?»

«Так. Це був, либонь, лісничий Габрищак».

«Чому саме Габрищак?»

«Відповіді може бути дві. Перша: Дунін доручив сховати свої скарби Габрищакові, бо довіряв йому. І друга: дідич обрав Габрищака не тільки через те, що довіряв йому, але тому, що вирішив сховати колекції в лісі, у лісових криївках, які знав тільки лісничий.

А звідси висновок: скарби покладено в якусь криївку в лісах над Віслою…»

Так я міркував, вигріваючись на осонні теплого липневого пополудня. Ці думки не дуже мене Й непокоїли. Тихо, одноманітно шумів ліс, мені було тепло й приємно в моєму затишному таборі край яру.

Я заснув.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Я — романтик. — Натяк на дівчину. — Надзвичайно худа чи просто худорлява? — Нічні жахи. — Напад псів. — Чорний лімузин. — Чи він прийде? — Дивне поводження пані Пілярчиковоі. — Прогулянка до Острова злочинців. — Опис острова. — Дивний гість. — Погроза.

Мене збудили людські голоси, що ніби звучали просто наді мною. Я зірвався на ноги, та виявилося, що це жінки збирають у лісі ягоди. Їхні голоси, підсилені лісовою луною, виразно долинали до мене.

Я не збирався ховати від людського ока ані свого намету, ані самого себе. Жінки вийшли в яр, побачили намет і цікаво глянули на мене. Тихенько про щось перемовившись, вони подалися до лісу. Потім яром проїхала невеличка хура, навантажена дровами. Візник дивився на мене, а я лежав на матраці і їв скибку хліба.

Незабаром я знову почув у лісі чиїсь голоси. З-за дерев вийшла худорлява дівчина років двадцяти чотирьох, але кумедні кіски надавали її обличчю дивного виразу. Вона йшла замислившись, іноді нахилялася, зривала маленькі голубі квітки і в'язала з них букетик. Тих квіток найбільше росло по схилах яру, і дівчина поволі підіймалася схилом до мого намету. А що йшла вона, збираючи квіти, то весь час не підводила голови й побачила мене тільки тоді, як мало не ступила на мій матрац.

— Добридень! — привіталася вона, трохи налякана.

— Добрий день, пані, — ввічливо відповів я і додав, аби вона переборола свій переляк: — Які гарні квіти!

Дівчина роздивилася навколо, глянула на мій жовтий будиночок, всміхнулася, побачивши «сама», що висунув з-під навісу свою хробачу голову, його фари здавалися виряченими цікавими баньками якогось дивовижного страховища.

— Я впізнала вас, — мовила дівчина. — Ви жили біля нашого табору.

«А це, певне, студентка», — вирішив я.

— Чому ви перейшли сюди? — спитала вона.

— Люблю самотність. Уникаю людей, бо хочу сам на сам розмовляти з природою.

Я казав те, що перше спало на думку, але дівчина з великою повагою сприйняла мої слова.

— Ви, певне, романтик.

— Авжеж.

— Романтизм тепер не модний, — зітхнула вона. — Більшість людей сміється з романтиків.

— Це несправедливо.

— Я теж вважаю, що це несправедливо, — погодилася вона.

Я вбрався в сорочку, бо дівчина здалася скромною, і мені не хотілося неприємно вражати її своїм виглядом. — Ви любите квіти? — спитала вона.

— Дуже люблю. Як кожний романтик.

— То я дарую вам оцей букетик.

І вона подала мені букет блакитних квітів. Я взяв їх усміхаючись, гречно вклонився і запропонував їй місце на гумовому матраці. Дівчина подякувала й сіла з краєчку.

Тим часом у лісі раз у раз лунали вигуки: «За-ліч-ко… За-ліч-ко…1»

— То мене кличуть мої товариші, — пояснила дівчина.

— Вас звати Залічка? Дівчина зашарілася.

— Ні. Це моє прізвисько. Хіба ви не помітили, що я надзвичайно худа?

Я заперечливо похитав головою:

— На мою думку, ви не така вже й худа.

— Але ж так вважають мої товариші. Кажуть, що через худорбу мене можна вважати тільки авансом, натяком на дівчину.

— Гм, — пробурмотів я, аж прикусивши губи, щоб не зареготати.

— А вам я не здаюся надзвичайно худою?

— Та ні, ви тільки худорлява.

— Справді? — радісно вигукнула вона. — Ви вважаєте, що я не надзвичайно худа, а тільки худорлява?

— Звісно. І варто пригадати, що багато дівчат і жінок навмисно дотримуються дієти, аби стати худорлявими.

— Еге ж, еге ж, — гаряче підхопила вона. — Багато жінок навмисно худіють. А я худорлява від природи. Це непогано, правда? Тільки не всі хлопці здатні це оцінити.

— Авжеж, мало є справжніх знавців, — ввічливо підтакнув я.

Та, признатися, коли я краще придивився до дівчини, то побачив, що вона справді худюща. Ноги в неї були як патички, руки теж. Довга шия, довгасте обличчя з тонким довгим носом. Якби в неї не було вже прізвиська Залічка, я б прозвав би її панною Патичкою.

Тепер Залічку зацікавив «сам».

— Це ваш автомобіль? — посміхаючись спитала вона.

— Я не знаю, чи можна назвати це автомобілем.

— Тоді що ж воно таке?

— Це тільки натяк на автомобіль. Гадаю, що по якімсь часі з нього вийде гарний кадилак.

Вона зареготала й заплескала в долоні.

— Ви таки справді романтик. А чи покатаєте мене? — Залюбки.

На тому розмова урвалась, і, щоб підтримати її, я спитав:

— Ви не боїтеся ходити лісом?

— Боятись? А чого? — здивувалася Залічка.

— Розбійників. Браконьєрів.

— У цьому лісі є розбійники? — зраділа вона.

— У кожному справжньому лісі є розбійники, — переконливо відказав я. — Сьогодні ми разом з гарцерами знайшли в лісі застрелену сарну. Тут вештаються браконьєри, треба їх стерегтися.

— Ой, який ви романтичний, — вигукнула дівчина. Нараз вона зірвалася на ноги і схопила мене за голову.

— Не виривайтеся, — наказала дівчина, — мені треба роздивитися вашу голову. Коли я вас побачила, то вирішила, що ви нордієць. І волосся у вас біляве, й очі блакитні. Але тепер я бачу, що ви суміш з лапландцем. Так, так, ви належите до короткоголових!

З цими словами вона занурила пальці мені в чуб і ретельно обмацала голову.

— Субнордієць. Так, ви субнордієць, — рішуче проголосила вона.

З глибини яру почулися голоси:

— Залічко! Гляньте, що Залічка виробляє! Тримає якогось типа за голову…

Я вивернувся з рук дівчини і глянув у яр. Там стояв невеликий гурт молодих антропологів.

Залічка зашарілась, а знизу гукали до неї:

— Ой, Залічко, не тягни в ліс молодих панів. Залічко, не чіпай їх…

Засоромлена Залічка обсмикнула кофту на своїх запа-лих грудях, поправила кіски і ніяково вклонилася мені, наче інститутка.

— Мої колеги просто нестерпні, — сказала вона. — Не звертайте на них ніякісінької уваги.

Потім додала:

— Я вже піду. До побачення!

Вона збігла стрімким схилом униз. Молоді антропологи ще трохи посміялись, і невдовзі весь гурт зник у лісі.

Знову я лишився сам біля намету і аж до темряви читав книжку. Настала ніч, напрочуд тиха, спокійна. В таку ніч, здається, можна почути тріск гілки навіть на відстані кільканадцяти метрів.

Поки не зійшов місяць, яр і навколишній ліс спочивали в густому мороці. Я сидів на матраці й дивився в цей морок, прислухаючись до нічних звуків. А коли похолоднішало, я чкурнув у свій затишний намет. Накрившись ковдрою, я думав:

«Сьогодні, мабуть, він ще не прийде. Ще рано йому з являтися, адже він не знає, що я поставив свого намета саме в цьому місці. Він прийде тоді, коли зацікавиться мною і коли моє перебування тут видасться йому підозрілим. Може, станеться це навіть завтра чи позавтра, а може й за тиждень… Я навіть не знаю, який він на вигляд. Може, то не він, а вони?

З'явиться він у мене вдень чи вночі? Скрадатиметься чи прийде відкрито?

Може, він не скрадатиметься, а прийде справді відкрито під якимсь приводом і почне зі мною розмовляти так, як це зробила Залічка?

Чи я збагну, що то він? Чи зможу роздивитися не тільки й о г о, але й небезпеку, що підкрадається разом з ним?

Може, то буде не він, і не вони, а вона?

А якщо взагалі ніхто не прийде? Може, він такий упевнений у собі, що моя особа не видасться йому підозрілою, і він взагалі не зверне на мене уваги?..»

За наметом щось зашаруділо. Шелест повторився трохи далі, а тоді знову ближче.

Я відкинув ковдру і схопив довгого кухонного ножа, яким краяв хліб. Це була моя єдина зброя.

Підвівшись на ліктях, я затамував віддих і прислухався.

Навколо намету був ліс і темрява, вже трохи розсіяна місячним сяйвом.

Тиша. Я чую тільки калатання власного серця.

«Може, це вже прийшов він? Сховався поблизу мого намету? — гарячково міркував я. — Необачно було з мого боку ставити намет у такому глухому місці. Ніхто ж не почує, як кликатиму на поміч».

Тиша…

Я обережно підсунувся до целулоїдного віконця. Крутий схил яру був оповитий нічним мороком. Там ніщо не рухалося. Може, шелест мені тільки причувся?