Магам можна все

Я навмисне дратував себе. Мені дуже хотілось побачити в сьогоднішніх візитерах користолюбних, обачливих крамарів.

От якби в усіх їхніх лихах винною була одна людина, роздумував я похмуро. От якби… Як там казав старичок-кульбабка? «Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима…»

– Гей, бабо, клепки нема?!

Те, що я спочатку сприйняв за стіну, просто в мене на шляху, виявилося всього-на-всього п’яним ремісником, судячи із запаху, кожум’якою.

– Гей, бабо? Битися? Ти чого це? Га? – Тон його зі здивованого все швидше перетікав у грайливий.

Я настільки здивувався кожум’ячиним уподобанням – спокусився ж на таку потвору! – що навіть не опирався, коли він затиснув мене – тобто мою личину – у темний кут якогось підворіття.

– Ти, той… – Голос його потоншав і романтично задрижав. – Красуне, я сьогодні заробив, хоч, до трактиру підемо?

Сморід від нього йшов несказанний. Усе ще думаючи обійтись без різких жестів, я вичавив з горлянки соромливе «хи-хи».

– Голубе, – сказав я верескливим риб’ячим голосом. – Ішов би ти в своїх справах. Мені з тобою бавитись нема коли, коханець-бо мій, коваль, мабуть, заждався…

Я забув, що моїй личині було років сорок на вигляд. Такій не до коханця спішити – онуків няньчити; п’яний кожум’яка чи то не зрозумів, чи то сприйняв мої слова за кокетування.

– Пташко… куди спішиш… куди летиш…

І шкарубка долоня сміливо полізла моїй личині під поділ.

– Гей, гей! – я стряхнув його руку. – Я варту гукну!

Чинбар образився:

– Я, той… Сама завела, а тепер верещати?!

І він притиснув мене до цегляної стіни – ваги в ньому було, як в однорічному бичкові.

Треба було, певно, знайти кращий вихід, але я втомився. Поспішно, майже квапливо – нерви, нерви! – я повернувся в свою звичайну подобу, і кожум’ячина рука, яка щойно шаруділа під подолом товстунки, знайшла зовсім не те, що сподівалася знайти.

– Е-е-е…

На секунду мені навіть стало шкода його.

– Е-е-е… – він уже хрипів. Напевно, друзі не раз попереджали його, що багато пити – шкідливо. Що рано чи пізно до всякої питущої людини приходить гола мишка на зелених лапках і, печально підморгуючи, каже: все. Напевно, в цю секунду кожум’яка був певен, що напився вже до голої мишки; безглуздий погляд його бігав по моєму одязі, по обличчю, що за хвилю перед тим було лицем товстухи. Розумові процеси кожум’яки виявились такими слабкими, що мені довелося для заохочення дати йому кулаком під ребра.

За мить провулок був пустий.

* * *

«…Я, каже, тепер призначена магиня, і дзуськи вам усім. Поїду до міста, своє діло відкрию, грошей зароблю й буду на старість вас утримувати. Сунула за пояс палку свою чарівну і щезла, он як.

За місяць звісточка приходить: улаштувалась! І ще як улаштувалась, хай вам всячина! У справжній магічній конторі, у мага другого ступеня, та не дівчинкою на побігеньках – повноправною помічницею, хазяїн сказав, скоро візьме до паю… І хвалив дуже за талант та за вміння магічні.

Спершу ми відмовчувались, а потім і самі листа з оказією пустили, не втримались… як контора хоч називається? Що робить, що за ремесло?

Бюро знахідок, відповідає. Хто що коли загубить – до панів магів іде, і панове маги відшукують. Сама, каже, вже два гаманці знайшла (підчищених, щоправда), козу знайшла, кота й ґудзик із діамантом.

Ох, думаємо, може, й справді? Ясна річ, що діло пусте – котів шукати, але коли подобається їй, коли задоволена, і гро ші якісь, і до паю візьме…

А ще за два місяці – лихо. Контора виявилась не проста; контора з подвійним дном виявилась, про людське око котів шукали, а насправді підозрілі діла поробляли – з чужими тінями та з умертвляннями на замовлення, на відстані, це коли ввечері спати лягаєш, а на ранок уже мертвяк, тому що хтось твою тінь виманив та на мідний гачечок намотав… Накрили контору. Хазяїн – тікати… упіймай-но його, він маг другого ступеня! А наша дурочка наївна лишилась. Хто відповість? Вона. До в’язниці… А вона тих тіней навіть і не бачила! Вона уявлення не має, як це – на мідний гачечок! Допитувач, який її допитував, каже: видно, що дівка ваша ні при чому, але сидіти буде, поки ТОГО не впіймають… А як ти впіймаєш його?!

І сидить, красуня, півроку вже. Королю прохання написала, та відповіді поки не видно. Одне добре: у в’язниці в них чисто, тарганів нема, постіль м’яка, годують стерпно, видно, жаліють її, дурепу… І начеб вартового одного вподобала. Воно й зрозуміло: як чарівну палку забрали, так і дівочі почуття виявились. Що буде з нею? Упіймають ТОГО чи не впіймають? Кохає її вартовий – чи так, жаліє? Відповість король на прохання, помилує – чи до старості в тюрмі замкне?

Не знати…»

* * *

Центр міста потопав у непевному світлі ліхтарів. Тут ще працювали шинки, походжав патруль, скрипіла карусель, і спідниці дівчат, що крутились на ній, літали, наче підхоплена вітром морська піна. Ринок зачинявся, весь час доводилось ухилятися від величезних торбег на двоколісних тачках. На спеціальній тумбі праворуч від входу стояв хлопчик років дванадцяти й дзвінким, але трохи охриплим голосом викрикував платні оголошення:

– Продається будинок, вулиця Списарів, два поверхи, недорого! Продається корова… Куплю упряжку! Притулку для сиріт потрібна кухарка! Продається кузня з усім інструментом! Продається…

Я рішуче повернув геть від площі. Від хлопчакового голосу дзвеніло у вухах.

– Оголошується набір на тримісячні курси катів! – неслось мені вслід. – Надається спільне житло! Триразове харчування, балахон коштом казни й стипендія п’ять монет! У разі успішного складання… надається… заплічних справ… за домовленістю…

Що далі в ніч провалювалось місто, то глухішими й пустельнішими ставали вулиці. Я вештався без певної мети – центр, живий і освітлений навіть по півночі, залишився далеко позаду. До палацу громадських розваг я так і не пішов, а повії, які бажали скрасити мій час, здались напрочуд брудними й неапетитними.

Коли закінчилося світло нічних ліхтарів – закінчилися і повії. Взагалі всі перехожі кудись поділись; мене оточували, очевидно, ремісницькі провулки. Можливо, при світлі дня ці присадкуваті споруди, вивіски й підворіття мали певну чарівність, але тепер я дивився нічним поглядом, а тому всі предмети набували нечистого коричнюватого відтінку. Я давно помітив, що краєвиди, вперше побачені в темряві, не мають шансів мені сподобатися.

Я йшов і думав, що, мабуть, краще б мені було виграти не Кореневе замовляння, а набір срібних ложок та очисник для скла. І зовсім не тому, що складно вибрати для справедливої кари одного-єдиного злодія й не помилитись. А тому, що через шість місяців – а можливо, й раніше – мені доведеться з вершителя доль перетворитись на звичайного провінційного мага. Доля, щиро кажучи, не з останніх, і люба мені – поки в роті моєму не виникнув смак справжньої влади. І навіть не смак іще – присмак.

«Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима…»

І кого ж, цікаво, треба мені покарати, щоб зробитись великим магом?

Я плівся вузькими вуличками, зовсім утративши уявлення про те, куди я йду. Ремісницький квартал змінився торговим. Усюди було абсолютно темно, щільно зачинені віконниці не пропускали ні промінчика; десь дуже далеко перегукувалися сторожі.

Цілком можливо, що я заведу грубий зошит, куди стану записувати скарги численних відвідувачів. А потім, коли зошит заповниться, влаштую обхід викритих злодіїв, щоб на власні очі переконатися в справедливості звинувачень. Я з’являтимусь перед підсудними в чорному плащі до підлоги, клуб ному капелюсі, насунутому на брови, і з глиняною потворою в руках; на той час по містах і селах розгуляються правда та небилиці про мій «одноразовий муляж». Побачивши мене, злодії будуть непритомніти, падати на коліна, у крайньому разі просто бліднути мов полотно. І, розклавши перед собою свій товстий зошит, я докірливо дивитимуся їм в очі. Інколи звірятимуся із записами – і дивитимуся знов. І відчуватиму, як лоскоче в горлі всевладдя.

А потім це все закінчиться. Я повернуся додому – і єдиною моєю розвагою залишиться винищення курей. Я стану перекидатись тхором так часто, що на будь-яку іншу справу в мене вже не стане сил. Оселя запустіє, город перестане родити, і тоді я…

Мій нічний зір, наче від болю, зіщулився, бо за рогом виявився одинокий ліхтар. Світло його падало на напівкруглу вивіску – «Відважний ховрах». Певно, моїм ногам набридла затяжна прогулянка, і вони вивели мене до місця ночівлі – цілком самостійно, не порадившись із розумом.

Я безпомильно впізнав вікна свого номера – з крайнього правого ще звисав дірявий обривок захисного серпанку. На порозі готелю сидів, притулившись до стіни, незнайомий хлопець. Недвижні очі його дивилися просто перед собою; весь він був схожий на невелику статую, враження псували тільки пальці – вони крутили, торсали, погладжували якийсь дрібний предмет на ланцюжку. Не треба було великого розуму, щоб упізнати в незнайомцеві одного з моїх візитерів, не найщасливішого, та, певно, дуже впертого.

Я був готовий замилити очі некликаному гостю й увійти до готелю непоміченим, коли побачив, що саме він крутить у руках.

* * *

– Ні, вона при тямі. Вона прекрасно розуміє, що з нею щось сталось. Якась утрата… Вона пам’ятає, як її захопили. І куди привезли – замок із ровом й укріпленнями, з цепним драконом на мосту. І хтось – вона не пам’ятає його обличчя – щось робив з нею. Потім у її пам’яті щось урвалось. Вона отямилась на перехресті, за сотню кроків од нашого дому. І на шиї в неї було оце.

«Оце» було кулоном. Масивним, завбільшки майже таким самим, як у старого Ятера. Не яшмовим, а сердоліковим, жовтаво-рожевим. І замість вишкіреної морди з каменя дивилися самі очі – напружені, трохи банькаті. Одне трохи вище, друге трохи нижче. Нелюдські очі; колись я бачив у звіринці нещасну стару мавпу – пам’ятаю, вона гляділа дуже схоже.

Кулон лежав тепер на пустому столі; мені не треба було вдивлятися, щоб уловити щільну хмарку чужої сили в цьому рожевенькому камені.

– Сердолік не піддається такій обробці, – сумним голосом сказав парубок; я продовжував вважати нічного гостя парубком, незважаючи на те що під капелюхом у нього виявилася чимала лисина. – Я ювелір. Я знаю.

– Ви маєте рацію, це магічна річ, – погодився я обережно.

Я все тепер старався робити дуже обережно. З тієї самої миті, як я роздивився кулон у руках нічного гостя, всередині мене не стихало свербляче передчуття великої вдачі; певно, такий гарячий лоскіт мучить ніс собаки, який щойно натрапив на слід.

– Ця річ, – мій співрозмовник бридливо опустив кутики губ, – є величезним доказом. Шлях до злочинця, поряд з яким усі лісові горлорізи будуть просто дітьми… А що традиційне правосуддя…

– Я зрозумів, – можливо, я урвав його не дуже ввічливо, одначе пісню, яку він збирався завести, я вислухав уже мало не тридцять разів. – Я прекрасно зрозумів. Ви вважаєте, що знайшли найкраще застосування для Кари; однак ваша дружина повернулась додому живою й відносно здоровою, тим часом як багато вчорашніх моїх прохачів утратили своїх близьких. Ідеться про людські жертви, тим часом як ваша дружина…

– Її покалічили! – викрикнув він пошепки. – Її використали для… напевно, ритуалу, ви на цьому краще розумієтесь, адже ви маг, а не я!..

– Але ж вона при повному розумі, – сказав я примирливо. – Навіть якщо її зґвалтували – вона не пам’ятає про це, і…

Він глянув на мене так, ніби це я щойно просто перед його очима вчинив наругу над його дружиною.

– Ритуали бувають різні, – сказав я вибачливим тоном. – Але, можливо, її зовсім…

– Її не… не… ґвалтували, – сказав він, і я вирішив не перечити.

– Ось бачите, – кивнув я. – І зовнішньо вона не…

– Не змінилась, – він повагався, й тоді губи його склалися в щось на кшталт усмішки. – Дивіться.

Витягнув з-під сорочки медальйон, дбайливо відкрив, під ніс до моїх очей – наскільки вистачило ланцюжка. Мініатюра зображала жінку не те щоб вродливу, але, без сумнівів, привабливу. Років двадцяти.

– Так, зовнішньо вона не змінилась… Але змінилася зсередини.

– Яким чином?

Якийсь час він дивився на мене, не зважаючись сказати.

– Ну ж бо?

– Подурнішала, – сказав він пошепки. Я міцно стиснув губи – не всміхнутися б. Тільки не всміхнутися, наслідки можуть бути непоправні.

– Так! – сказав він визивно. – Вона стала веселішою, частіше співає… Частіше буває в доброму настрої. Незважаючи на те, що їй довелось пережити. Я знаю, що ви тепер подумали… скажіть, не соромтесь! Скажіть, ну?!

– Я подумав, що це не так уже й погано, – чесно зі знався я. Мій гість у скрусі похитав головою:

– Так… не ви перший. А я кохаю її! Кохав… ту, колишню.

Знову запала мовчанка. Я дивився на кулон; яшмова пика, що колись прикрашала груди татуся Ятера, доводилася цьому сердоліку рідною сестричкою.

На ловця й сова летить.

– До речі, – я поводив долонею над зловісним сердоліком. – Як довго була відсутня ваша дружина?

– Тиждень, – похмуро озвався ювелір.

– Усього лише тиждень?!

Він подивився на мене майже з ненавистю:

– Усього лише? Я встиг сто разів умерти. Облисів…

І він печально провів долонею по залишках свого волосся.

* * *

«Друже мій, лікарі – не маги, але близькі до них. Здоров’я кожної людини священне, як ти знаєш. Лікарі мають владу над хворобами, та справжніми володарями нашого здоров’я є ми самі, синку. Ти – вроджений маг, слава сові; ти надступеневий, а це рідкісне щастя. Ти можеш перекинутись левом чи мишею, та священне здоров’я твоє вже підточене підступними недугами, від яких, на жаль, передчасно померла твоя матінка.

Друже мій! Для того, щоб спокійно дожити до старості, тобі треба все життя дотримуватись простих, але дуже жорстких правил.

Запам’ятай!

Байдуже, надворі зима чи літо – починай свій день з обливання холодною водою.

Байдуже, надворі дощ чи хуртовина – закінчуй свій день пішою прогулянкою.

Сідаючи за стіл, підсувай стільця ближче – щоб край стільниці вчасно нагадав тобі, що живіт твій уже повен. Ніколи не їж смаженого, копченого, солоного, уникай м’яса; твоя їжа – чудові запахущі каші з поволокою олії, духмяні овочі й солодкі фрукти, хрусткі білі сухарики, тонкі й прозорі, наче весняний лід.

Ніколи не пий вина!

Заведи собі друга серед лікарів – тільки спершу дізнайся, чи добре він знається на лікарюванні. Лікар вважається добрим, якщо на десяток страждальників, що їх він вилікував, припадає не більше одного-двох небіжчиків.

Друже мій, наші замовляння безсилі проти хвороб, але ж окрім магії в нас є воля й здоровий глузд, чи не так?…»

* * *

Увечері сталася прикрість: печінка, яка перше поводила себе тихо, нарешті нагадала мені про неприпустимість безрежимного життя. То не жарт: безсонна ніч, сніданок на ходу, смажене м’ясо, яким щедро пригостила мене ювелірша, ситна, але не досить вишукана готельна вечеря… Урешті мені довелось повозитися, складаючи й заварюючи ліки, і цілу годину промучитися, дожидаючи, поки вони почнуть діяти.

Погамувавши печінчин протест, я вирішив далі поводити себе обачливіше.

Смеркало; я провів у ювелірів години три або чотири, а потім, керований раптом виниклою ідеєю, відвідав непоказну контору праворуч від міського ринку. Побалакавши з утомленим чиновником у побитому міллю коричневому сюртуку, я дістав у своє розпорядження скрипучий стіл у плямах чорнила, скрипучий стілець і скрипуче таке ж перо. Хвилин п’ять пішло на обдумування тексту; нарешті я розбірливо вивів на рудому бланку: «Скуповую коштовне й напівкоштовне каміння, кулони, підвіски. Дорого».

Побитий міллю чиновник порахував слова й узяв із мене вісім монет. Віддаляючись від базару, я чув, як голосистий хлопчисько викрикує зі своєї тумби моє дивне оголошення – знай затинаючись на слові «напівкоштовне». Вдивляючись в обличчя перехожих, я не помітив, щоб хоч хто-не-будь пожвавився у відповідь на хлопчиськів заклик; що ж, я з самого початку не покладав на цю вигадку особливих надій. Але й утрачати шанс було не в моїх правилах.

Отже, ювеліри.

Філла Дрізд, дружина лисого юнака Ягора Дрозда, виявилася цілком схожою на мініатюрний портрет у чоловіковому медальйоні. Молода миловидна жінка з косами до колін; говірка, щоб не сказати балакуча. Як не дивно, викрадення, через яке сердешний Ягор утратив чуприну, не справило на неї особливого враження – вона згадувала про нього легко, мало не зі сміхом.

Вони з подругою відправились до торгового кварталу по деякі покупки. Узяли відріз на сукню (я терпляче вислухав, який саме відріз і чому шерсть, а не оксамит). Далі побували в парфумера – перенюхали два десятки духів (хвилин п’ять пішло на розповідь про особливості кожного запаху), у результаті в обох розгулялася нежить. Зайшли до спеціальної лавки, де продавались акварельні фарби, – ювелірша, виявляється, захоплювалася живописом і навіть продала минулого року декілька своїх картин. Потім відправилися до шевця – подруга мала забрати зшиті на замовлення черевики… І тут от, просто в дверях чоботарні, Філлу вперше викинуло з пам’яті. Тобто мідне кільце на дверях і дерев’яний молоток на мотузці вона пам’ятає – а потім настала темрява, і вона отямилась від того, що хтось лив їй у горлянку підігріте червоне вино.

– Таке враження, що чужа рука заливає вино просто в горло… Потім дивлюся – я ж сама келех і держу. Сама п’ю – уявляєте? За таким довгим столом. Горять свічки, на столі порося з хроном, тушкована риба з морквою, тут же й жаровеньки, щоб страва не остигла…

Я вислухав і це. Зрештою кожна деталь могла виявитись важливою.

Потім у спогадах виник злодій – про нього ювелірша пам’ятала аж надто мало:

– У масці він був, чи що? Ні, маски не пам’ятаю. Але й обличчя начеб нема… Пам’ятаю, розмовляв зі мною. Вийшли на стіну, дивлюся – лишенько! Замок, та стіни ще вищі, ніж у нас у місті. Та міст опущено, а на мосту – я спершу думала – купа каміння лежить! А потім купа як заворушиться – я знову ледве не зомліла…

– Ви пам’ятаєте, який був дракон?

– Так, о так! – пожвавилася ювелірша. – Коричневий, із прозеленню, крила маненькі – при такій-то туші… На ланцюзі, а кожна ланка того ланцюга – як… – Вона затнулася, добираючи якнайквітчастішого порівняння. – Як колесо на королівській кареті, от!

– Про що ви говорили? – спитав я. – З викрадачем?

На порум’янілому виду ювелірші з’явився безпомічний вираз дуже короткозорої людини, яка щойно сіла на власні окуляри:

– Не пам’ятаю… Але говорив він красиво.

Я покосився на пана Ягора – і мало не здригнувся. Таким зболеним було в цю мить обличчя лисого ювеліра.

«Подурнішала», – згадав я його розпачливе зізнання.

Після важкого жирного обіду (який зарахувала мені злопам’ятна печінка) ювелір знайшов привід, щоб усамітнитися зі мною у вітальні. «Ну як?» – було написано на його обличчі. Ніби я лікар, а ювелірша – важкохвора.

– Вона справді була іншою? – спитав я обережно.

Замість відповіді він кивнув на стіну, обвішану різного розміру картинами в тонких дерев’яних рамочках:

– Ось… Це її роботи до викрадення.

Я підійшов. Нічого особливого, як на мій погляд, утім, я ніколи не приховував, що не розуміюсь на живопису. Тільки одна картинка мені справді сподобалась: місток, дерево, прив’язаний під мостом човен, причому на осіннє листя, що пливе по воді, хотілося дивитися й дивитися знову. Здавалось, воно справді рухається… і неквапливий їхній плин настроював на піднесений лад, хотілося всміхнутися, зітхнути й, можливо…

– А це вона малювала потім.

Ювелір витягнув з-за шафи два картонні аркуші. На перший погляд мені здалося, що соромливо заховані роботи не надто відрізняються від обрамлених; тільки вдивившись як слід, я зрозумів, що різниця таки є.

– Це бездарно, – пошепки сказав ювелір. – Їй відмовив смак. Ви б бачили, як вона тепер одягається… Як вона намагається одягатися…

– Співчуваю, – сказав я щиро.

Ювелір махнув рукою – мовляв, що мені ваше співчуття.

– Можна мені поговорити з подружкою? – запитав я, дивлячись, як він ховає дружинині малюнки назад за шафу.

– З якою подружкою?

– З тією самою, яка супроводжувала вашу дружину в поході за покупками. Яка мала забрати в шевця черевики.

Ювелір дивився на мене, і дві складки між бровами ставали все глибшими:

– Тисса Граб. Так… Я шукав її, хотів розпитати про Філлу. Тисса Граб зникла й так і не знайшлась. Можете самі спитати – вулиця Стовпників, три…

Попрощавшись із ювелірами, я витратив півгодини, щоб знайти названу вулицю і дізнатися, що пані Тисса Граб справді наймала тут кімнату, та вже два місяці, як з’їхала. Ні, не зникла раптом, а саме з’їхала, заплативши за всі дні, зібравши речі й попрощавшись із хазяями…

І нікому не зізнавшись, куди прямує.

Ювеліри-ювеліри…

Я сидів, як і вчора, біля вікна свого номера. Хазяїну що найсуворіше заборонялося пускати до мене будь-кого; зате біля вхідних дверей поряд із дерев’яним молотком висів на залізному ланцюжку грубий зошит, що купив його в канцелярській лавці. На зошитовій обкладинці великими літерами було написано: «Скарги та пропозиції лишати тут».

І вони залишали. Моє вікно було затягнуте товстим захисним серпанком – і я міг спостерігати, як вони стають у чергу, як передають один одному каламар і напівголоса лаються, що ланцюжок закороткий. Якийсь парубок був неписьменний – його скаргу взялася записати зморшкувата бабуся в темній хустині; парубок диктував упівголоса, до мене долинали окремі слова: «грошей не буде через… і млин спалить…»

А може – я заклав руки за голову – може, мені треба серйозніше поставитись до цього дарунка долі, що впав на мою голову? Не зупинятися на однократному використанні замовляння Кари, а перетворитись на такого собі професійного месника з книгою скарг під пахвою. Ці нещасні прийшли до мене не з хорошого життя – хай половина з них злопам’ятна й схильна до доносительства, але ж є й такі, як той торговець зіллям…

«Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила».

«Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний…»

Цей його кривдник, що переховується від помсти на острові Стан, має бути досить могутнім?

І я подумав, що торгівця, певно, можна було б на всяк ви падок розшукати.

* * *

«…І не кажи мені про ці обереги, люба! При моїх очах таке відбулося, що я чарівницького тепер до смерті не зачеплю, до рук не візьму…

Усе кажуть: обереги, обереги… Подружка ось моя вийшла заміж, а свекруха попалася люта. І що ж? Замість догоджати старій – хутчіше мести, раніше вставати… Пішла до мага, який дрібнички продавав, і купила оберіг проти свекрухи, намистечко тонке на шию. Десь із тиждень усе йшло – нічого сказати: подружка жирувала, до роботи не бралась, до пізнього ранку в ліжечку, і слова поганого від свекрухи не чула… А потім пішло щось не на лад з оберегом, чи то вона впустила його, не знати, але кинулась на неї свекруха з рогачем, безумна, і давай бити, бити, бити… На щастя, й чоловік і свекор поряд були, на подвір’ї, на крик прибігли й відтягли стару – та вже синя була, а рвалася невістку душити… Поки дурепа ця оберега не скинула – свекруха на неї гарчала, у чоловіка й сина з рук виривалася. А скинула дурепа оберіг – свекруха отямилась, та тільки всі покої в кривавій юшці, невістка в синцях та з розбитим носом, та кості де-не-де поламані… А найгірше – дитину скинула. Так… Ось вони, чарівницькі цяцьки. Потім приїжджав якийсь із міста маг, казав усім, що обереги в абикого купувати не слід, що до кожного печатка має додаватися й папірець спеціальний, тоді, мовляв, можна купувати… Тільки я – зареклася. А що як підроблять і печатку і папірець? Я що, писати вмію? Ну їх зовсім з їхніми оберегами…»

* * *

Вечір і половину ночі я провів у клубі.

У трубі величезного каміна свистів вітер – погода стрімко мінялася, і катаклізми в хмарах-громовицях відлунювали тупим болем у мене в потилиці. Панове клубні завсідники почали збиратися годину на десяту, з усіх облич мені були знайомі тільки фізіономії голови та касира. На плечі в голови правління, як і в першу нашу зустріч, мостилася сонна сова.

Хлопчик років чотирнадцяти, аж надто свідомий власної важливості, обносив панів магів напоями на срібному підносі. Я взяв холодного лимонаду.

Проходячи повз мій столик, незнайомі маги ввічливо нахиляли голову:

– Як ся має ваша сова?

І щоразу, трохи піднявшись відповідно до етикету, я кивав у відповідь:

– Сова поживає добре, дякую…

І ловив на собі цікаві погляди. Усі вони вже знали, звичайно, що саме цей провінційний дикун, котрий сів за столиком у кутку, допіру виграв Кореневе замовляння.

Навпроти, над каміном, висіли дзиґарі завбільшки з собачу буду. Важке вагадло викликало в мене трепет, а з віконечка над циферблатом щоп’ятнадцять хвилин визирала дерев’яна сова. Коли вона визирнула поспіль одинадцять разів – усім уже набридло надсадне ухання, – у дверях показалася єдина на всьому цьому збіговиську пані.

Жінка була білявка в простій чорній сукні до п’ят. Єдиною її прикрасою був пояс із силою підвісків; пояс зацікавив мене передусім. Лице й фігура прибулиці нічим мене не здивували: жінки не бувають уродженими магами, а тільки призначеними, їхній ступінь звичайно низький, і всі магічні вмілості зводяться до вдосконалення власної зовнішності. Усі вони воліють мати волосся кольору соломи, великий бюст, високі вилиці й блакитні очі; в усякому разі, ті нечисленні жінки-маги, яких я зустрічав на своєму віку, мали саме такий вигляд.

А от пояс…

Пояс був чоловічий, його потертість і якась засмальцьованість не в’язалася з вечірньою сукнею. Пряжки та бляхи по тьмяніли; до купи бронзових кілечок кріпилося штук двадцять ланцюжків, на них висіли замшевий гаманець, чохол для письмового приладдя, чорнильниця, оберіг від чоловічого свавілля, золоті й кістяні прикраси, і серед усього цього мотлоху – маленька цяцька, об яку одразу ж зачепився мій погляд.

Прокляття, чи вони мені ввижаються всюди, ці камені?!

Я спробував визначити, якого ця пані ступеня, – і не визначив. Можливо, той другий оберіг для цього й слугував – захистом від чужої цікавості.

– …Як ся має ваша сова?

Я мимоволі здригнувся. Біля мого столика стояв сам пан голова; щоки його перейняли колір випитого червоного вина, а випив він, очевидно, чимало. Мені здалося, що навіть сова на його плечі коситься на хазяїна з несхваленням.

– Прекрасно, – озвався я коротко.

– Ви не будете проти, шляхетний пане зі Таборе?…

І, не дожидаючись моєї відповіді, опустився на крісло поряд зі мною.

– Бачу, ви не поспішаєте відбути додому, напевно, наше квапливе міське життя подобається вам?

– Я давно не був у місті, – сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні перетинає залу. З нею вітались, але прохолодно; очевидно, вона не була тут чужинкою, та й до числа завсідників не належала.

Голова правління, не дивлячись, упіймав келех, що злетів йому в долоню з підноса хлопця-прислужника. Примружився, дивлячись на мене крізь вино, що червоніло в кришталі:

– Ви вже оцінили всі клопоти, які приносить наш виграш? Юрми відвідувачів…

– Так, – сказав я.

– Моя вам рада, – голова відпив із келеха. – Не слухайте нікого, не давайте спровокувати себе, не будіть у собі хибне почуття справедливості. Кореневе замовляння Кари існує не для того, щоб когось карати… А для володіння ним. Володіння – і все. Відірвіть голову вашому глиняному боввану, але лише в останній день обумовленого терміну. Щоб не пропустити ні дня. А кого ви при цьому покараєте – зо всім однаково, запевняю вас, Хорте, – і він відпив знову.

– Справді? – спитав я недовірливо. – А я чув…

– Члени правління клубу, – продовжував голова, не слухаючи мене, – не мають права брати участі в розіграші. Проте, – він зробив хитре обличчя. Нахилився до мого вуха, так що сова на його плечі незадоволено затопталась. – Ейфоричне відчуття, пане зі Таборе. П’янить сильніше за вино… До речі, пробачте за нескромне питання. Яка природа вашої хвороби, тієї самої, що не дозволяє вам пити спиртне? Я можу порекомендувати першокласного лікаря…

– Спасибі, – сказав я поспішно й, можливо, не зовсім чемно. – Спасибі, я… поки що не потребую.

– Як хочете, – голова трохи образився. – До речі… вам не здається, що жінка в магії так само доречна, як миша в бочці меду?

– А? – я відірвав погляд від незнайомки в чорному.

– Так-так. Ця дивна пані, на яку ви з такою цікавістю дивитесь… Така собі Ора Шанталія. Яка ось уже декілька років наполегливо приходить на кожний розіграш… Нащо їй Кара, як ви думаєте?

– Хтозна, – сказав я повільно.

Голова правління пожував губами:

– Кара в руках стерви – це… Це жахливо. Я надіюся, їй не виграти Заклинання… Я мало знаю її й нічого не можу сказати точно… Але вона справді справляє враження стерви. Навіщо, наприклад, ця виставка брязкалець на поясі? Усі ці обереги, камінчики…

– Камінчики, – повторив я задумливо.

– Так… При тому що ініціювальний предмет у неї – не паличка, не брошка й не перстень, а штучний зуб у роті, можете мені повірити…

– Невже? – я здивувався такій обізнаності.

– Так… – похмуро кивнув голова. – Це не зовсім пристойно – приходити до нашого клубу з оберегом від чоловічого свавілля, вам не здається? Якби вона була чоловіком, її давно б попросили зняти половину брязкалець або покинути залу. Але всі мої колеги, до яких я звертався з цією пропозицією, тільки відмахувались – вона, мовляв, єдина особа жіночої статі, якщо певності в собі бракує, хай утішається сумнівними артефактами…