Магам можна все

Якби я опинився поряд – я міг би його врятувати!

…Урятувати, та не повернути розум. Він мав із року в рік жити рослиною в діжці, харчуватись рідкою кашею через бляшану лійку, ходити під себе…

…Але така жахлива смерть?!

…Чому я не владен над часом? Чому я не опинився в ту мить – там?

…Милосердніше було б одразу ж його зарізати. Як Іл, власне, й збирався зробити…

Я здригнувся. З підозрою втупився очима в молодого барона, що сидів навпроти; ет! Якби повернувся Ятер-старший при повному здоров’ї – Іл певною рукою перерізав би татусеві горло. Але тепер – тепер мій приятель жорстоко страждав. Синівські почуття, що всі ці роки жевріли під кіркою задавненої ненависті, були видобуті назовні; вони були бліденькі, непереконливі й ніби побиті міллю, Іл соромився їх – сам перед собою. Хай краще вже чиста ненависть, аніж така любов.

– Вони, – світильники, пробуджені звуком баронового голосу, спалахнули на повну потужність, яскраве світло змусило мого співрозмовника поморщитись. – Вони… їх уже не спинити… язики вирізати, чи що… пліткують. А коли мовчать – думають… Що це я звів батька зі світу. Власного батька загубив! І Пер, скотина така, свідок мій єдиний… Скотина, удавився! Уже пащекують, що я тата два роки в комірці держав… Уже пащекують… І – вірять!

– Що тобі до брудних язиків? – спитав я втомлено. – Хочеш, я нараз позатикаю всі ці роти?

– Ні-і-і, – Іл тяжко замотав головою. – Так не годиться, чаклуне… Так не буде. Роти затикати… це я сам можу, без ніяких чарів. А треба батькового вбивцю… Хто його викрав, хто його розуму позбавив… той і вбивця. Треба знайти. А Пер, дурень, поспішив – я його, може, потім сам замучив би… але ж це потім… Він багато знати міг, згадати щось, цей Пер, адже тоді з батьком разом був, пам’ятаєш, коли його ця дівка звела… Ця сучка, щоб їй жабою вдавитись… Пам’ятаєш?

Я зітхнув.

…Розв’язна особа постукала у ворота пізнього вечора, під час дощу, і назвалася жертвою розбійників. За її словами, негідники забрали в неї карету, убили кучера й слуг, поживилися скринею із сімейними коштовностями – а коштовностей було немало, бо й сім’ю вона назвала відому, шляхетну сім’ю з Південної Столиці.

На той час в околицях не було жодної серйозної розбійницької ватаги. Панянка не змогла вказати місця, де лежать трупи нещасних слуг (темно було, незнайомі місця, ніч, шок); коротше кажучи, авантюристку в ній запідозрили одразу всі – окрім старого Дола де Ятера.

Той, проти звичаю, поставився до панянчиної історії дуже серйозно. Більше того – ні з сього ні з того зажадав нещасну дівчину втішити; у першу ж ніч вона пробралась до старого в ліжко. І він розцвів, тому що власна дружина його давно була упроваджена до могили, а решта жінок, що ділили з ним ложе, бували або продажні, або на смерть перелякані.

Уже на другий день прибулицю ненавиділи всі – починаючи від спадкоємця Іла, якому ввижалося немовля – претендент на його права, і закінчуючи кухарчуком. Вона поводила себе як господиня. Вона відверто знущалася з баронових дочок, які сичали їй услід. Вона провокувала Іла на грубощі, а потім скаржилась на нього старому Ятеру; життя родини, і без того невтішне, повільно перетворювалося на пекло. Барон оголосив про своє майбутнє весілля – напоумити його і за кращих часів ніхто не міг, а тепер старий і зовсім зсунувся з розуму. Іл у відчаї приходив до мене, манівцями розпитував про отрути, їхні властивості й спосіб застосування. Звичайно, всі розмови мали віддалений характер, однак скоро старий запровадив новий порядок вживання їжі: ні сам він, ні його красуня нічого не брали до рота раніше, ніж хто-небудь зі слуг не куштував страву…

Кінець кінцем старий Ятер повідомив про своє бажання зустрітися з родичами своєї обраниці. Зібрано було карету для поїздки до Південної Столиці; наречені відбули, прихопивши з собою декілька скринь добра, серед них і родинні коштовності, і не міфічні, як у панночки, а справжні-справжнісінькі.

За тиждень після від’їзду закоханих до замку повернувся посланий з бароном слуга (той самий Пер). За його словами, барон геть з’їхав з глузду, жбурлявся важкими предметами і вимагав забратися з очей. Перелякана прислуга ретирувалася – краще втратити місце, аніж позбутися життя. До замку Пер повернувся сам – через дружину; решта (кучер, кухар, камеристка та два лакеї) вирішили пошукати щастя-долі де-небудь подалі від ласкавого пана Дола.

Час ішов. Через місяць я порадив Ілові обережно поцікавитись: а де, власне?…

Через міську префектуру (поштові голуби, що літають туди-сюди) підтвердився найсміливіший здогад. До Південної Столиці закохані не прибували, ба більше, тамтешня високоповажна родина ні сном ні духом не знала ні про яких мандрівних пограбованих панянок. Бідолашним голубам доводилось носити вельми холодні, навіть жорсткі послання – а кому приємно дізнатись про авантюрницю, яка використовує для своїх оборудок твоє незаплямоване ім’я?!

Минули два місяці з дня баронового від’їзду; Іл прийшов по допомогу до мене. Пам’ятаю, тоді я багатенько витратив на різноманітні пошукові процедури – розпустив по дальніх околицях побігайків та язиканів, запитував стариганеві речі, що їх приніс Іл, – усе дарма; щоб не знизити свого авторитету перед молодим Ятером, довелося збрехати, що батько його придбав дорогий оберіг проти магічного ока. Іл ще, пам’ятаю, спитав, скільки коштує такий оберіг. Я назвав ціну навмання – таку несосвітенно велику, що Іл мені одразу повірив…

Тоді молодий барон призначив нагороду за будь-які відомості про свого батька. Знайшлись охочі прибрехати й отримати грошенята задурно: таких гнали від воріт батогом. Справжніх відомостей не міг дати ніхто: старого Ятера з молодою нареченою мов драконом злизало.

За півроку Іл увійшов у права спадкоємця. Ще за чотирнадцять місяців старий барон постукав у ворота власного замку, і його зустрів ошелешений Пер…

Рогом вилізла їм ця зустріч. Обом.

– Дівка, – повторив я задумливо. – Як її звали?

Іл де Ятер покривився:

– Ефа.

– Ефа, – повторив я пригадуючи. – Гарне ім’я… Її шукали, Іле. І не знайшли. Тепер, майже через два роки, – і поготів…

Ятер насупився. Витягнув із кишені й поклав переді мною на стіл яшмовий кулон; хижа мутноока морда була вкрита чорною кіптявою і майже невидна, але я пам’ятав чудово кожну її рисочку, що-що, а пам’ять у мене професійна…

На мить мутноока морда відступила вбік, а на її місці проглянуло безпомічне старече лице – дядько Дол, тільки багато років по тому. Як ти змінився, мій добрий дядечку…

Якийсь час я добирав слова. Треба було сказати коротко й переконливо – при тому що я чудово знав, як нелегко переконувати в будь-чому баронів Ятерів. І то в такій ситуації.

Добре б узагалі відкласти розмову на потім. Хай він забуде цю картину – батько, що згоряє перед його очима. В Іла міцна натура й здорові нерви…

…А я, цікаво, коли-небудь цього позбавлюся? Запаху смаленого м’яса, такого реального, що годилося б заткнути ніздрі?

– Так, – сказав я, дивлячись на закіптюжений кулон. – Мені все-таки гадається, що, хоч лихі язики й не страшні тобі – треба б їх про всяк випадок повкорочувати. Давай завтра, перед похороном, я потихеньку твоїх слуг…

– Це моя справа, – сказав Іл аж надто гостро, майже грубо. – Я до тебе… я з тобою про інше. Що ти скажеш про цю річ?

Я покривився, вирішивши цього разу пустити його непоштивість повз вуха.

– Бач, Іле. Цю річ… виготовив великий маг. Вона має в собі відблиск чужої сили, чужої волі…

У камінчику було щось ще, я сам не розумів, що це таке, та Ілові в своїй некомпетентності зізнаватися не спішив.

– Я так і думав, – сказав Іл з огидою. – Що це чаклунівська цяцька…

– Думаю, він уже не загрожує, – сказав я м’яко. – Він тепер так і буде… безсило вишкірятись. Що ти ще хотів дізнатись?

– Батька заманили до пастки якісь чаклуни, – прошепотів Іл зі свистом. – Я знав, Хорте, я відчував…

У голосі його бринів справжній біль.

– Який ти непослідовний… – пробурмотів я.

– Що?

– Ні, нічого, вибач… Іле, заспокойся, будь ласка. Ти до кінця виконував свій синівський обов’язок, не ти винен, змінити вже нічого не можна…

– Мовчи! – гаркнув Ятер, і світильники під стелею спалахнули нестерпним білим світлом. – Ти… та заткни ці свої каганці, таж неможливо розмовляти!

Я клацнув пальцями, наказуючи світильникам пригаснути й не реагувати більше на звуки. Іл, розпаляючись усе більше, продовжував:

– Якась жаба заманила батька до пастки… Якась чаклунівська паскуда, пробач, Хорте, але якась чаклунівська сволота відбила татові глузд, та ще знущаючись цяцьку навісила… Вогонь цей… Чи сам Пер прогрішив, чи сам батько свічку перекинув, чи це вони глузуючи все так улаштували, щоб я…

Він замовк і подивився на свої долоні. Страшнуваті були руки – після того, як довелося гнуть розпалені ґрати.

– Іле… – почав я примирливо. – Подумай. Хто – вони? З дівкою він поїхав, авантюрниця його обдурила, обікрала, зіллям обпоїла… і кинула. Трапляються такі діла, сам знаєш…

– І це, – кулак упав на стіл поряд із кулоном, – це теж дівка йому навісила? Га?

Я знизав плечима:

– Хтозна. Може, й дівка.

– Таж ти сказав – здоровий чаклун це зробив.

– Я сказав – великий маг…

Очі Ятера люто звузились:

– Ти сказав… Виляєш. Крутиш. А я цього діла так не кину. Якщо ти, чаклуне, зараз відмовишся… жаба нам свідок, я іншого знайду. До столиці поїду, золотом заплачу, та цього діла так не кину й власника цієї цяцьки знайду! Чуєш?!

Він накручував себе, навмисне злив. Він сам себе переконував, що страшна загибель батька збурює в ньому синівський гнів і бажання помститись; насправді вже завтра вночі він міцно спатиме, і безумний старий, що згоряє живцем, не насниться йому.

Насниться – мені.

– Не мій клопіт, – пробурмотів я відвертаючись. – Іди, шукай… Але ніхто не візьметься розшукувати людину, яка виробляє такі кулони. Це небезпечно, вибач.

Запала тиша. Світильники, не сміючи реагувати на тишу, горіли так само рівно; кабаняча морда з темної яшми вишкірялася на столі, в оточенні винних патьоків, мені навіщось пригадалося заляпане кров’ю осіннє листя, вепр, що вмирає на пухкій землі…

Той самий, чиє опудало тепер припадає пилом у мисливській залі Ятерів, той самий, що скоро стане здобиччю молі.

– Хорте, – сказав Ятер, коли мовчання стало зовсім уже тяжким. – Хорте… Пам’ятаєш, як я тебе з колодязя тягнув?

Я покривився.

…Нам було років по тринадцять, Ілів батько був у від’їзді, а тому нам удалося майнути на нічну риболовлю. Ні до якої риби, звісно ж, не дійшлося – ми всю ніч купалися, смажили м’ясо на рожні, пили пиво й дуріли, а над ранок я здобувся на феєрверк.

В околишніх селах досі ходять легенди про це видовище. Я вивернувся весь – запустив у небо всі мої уявлення про свободу, силу й красу; я страх як пишався тим, що вийшло, і шкодував тільки, що цього не бачить батько. Іл був уражений моїм мистецтвом до глибини душі – його наївна радість так розсмішила мене, що останній вуглик я запустив баронету в штани.

…Ми розсварилися на все життя. Зі слізьми на очах Іл називав мене скотиною, самозакоханим поганим чаклуням; я знизав плечима і, мугикаючи пісеньку, пішов додому.

У дорозі мені трапився колодязь.

Певно, сама доля відплатила мені. Бо коли, зойкаючи на всі голоси й насолоджуючись відлунням, я нахилився над цямриною особливо сильно – ноги мої ковзнули з вологого від роси каменя, і я перекинувся в чорну безодню.

Луна підхопила тепер уже справдешній зойк.

Упав я відносно вдало – принаймні шию не зламав і не знепритомнів, а значить, і оптимізму не втратив. При мені були мої замовляння – я міг скинути ланцюга, закріпленого на коловороті, міг піднятись, як муха, по прямовисній стіні, міг, у разі невдачі, прикликати людей собі на допомогу…

Ось тут мені виліз рогом той феєрверк. Виявилося, що сил, потрібних навіть для найслабшого замовляння, у мене не лишилось.

І ось коли я зрозумів це – настала одна з головних хвилин мого життя. Життя вродженого мага тринадцяти років, улюбленця долі, переконаного, що світ існує тільки для нього.

Холод. Темрява. Жах смерті.

Я мав борсатися в крижаній воді, поки яка-небудь рання господарочка не збереться набрати водички, а до цього, за найоптимістичнішими розрахунками, залишалося години зо три; тим часом почало судомити. Плавав я непогано, та холодна глибина колодязя, здавалося, засмоктувала мене, а вхопитися за слизькі стінки не було змоги – руки зривались, нігті обламувались. Охоплений болем і панікою, я взявся кричати щосили – горлати, надсаджуючи горло, з останніх сил кликати на допомогу, і мої крики вже переходили в булькання…

Хто мене почув? Звичайно, Іл де Ятер, тринадцятирічний Іл, якому я півгодини тому підкинув жару до штанів.

Коли я побачив людське обличчя над собою – моя радість була тоді такою ж шаленою, яким глибоким було розчарування. Я впізнав недавнього товариша; я ждав, що він скаже єхидним голосом: що, догрався, чаклунчику? Ти поборсайся, а я подивлюсь, як ти тонеш, добре?

Я знав, що він щось таке скаже. Тому що сам, на його місці бувши, сказав би так.

– Зараз, – хрипло сказав Іл, з котрого я й до цього знущався часто й з утіхою. – Тримайся, тільки тримайся, я ланцюга скину…

Я тонув.

Ланцюг упав поруч, та я не міг уже підтягнутись. Усе, що я міг, – схопитися за нього зубами, залишивши ніздрі над водою.

– Я спускаюся… Я спускаюся, Хорте…

Іржавий ланцюг не був пристосований для того, щоб витримувати вагу вгодованого тринадцятирічного підлітка, яким був молодий Ятер. Важке дихання мого товариша заповнило собою колодязь; на мене стали падати грудки глини з його чобіт.

Метал був солоний, із присмаком крові. Цей присмак я запам’ятав на все життя.

Іл пірнув у воду поряд зі мною. Його пояс уп’явся мені в пахви; прив’язавши мене, Іл став підійматись, тепер на мене падали холодні краплі, і важке дихання знай зривалося в приглушений стогін…

Потім ланцюг перестав смикатись, і завищав коловорот. Іл був сильним хлопчиком, а я, на щастя, був худорлявий. Йому вдалося витягнути моє задубіле розмокле тіло.

Усе це я пам’ятав уже уривками.

Ліхтар у його руках. Лице, освітлене цим ліхтарем, скривавлені долоні, налякані, співчутливі очі:

– Ти живий?…

Ті самі очі дивилися тепер з обличчя молодого самодура, грізного барона Ятера:

– Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – сказав я, відкидаючись на спинку крісла…Кажуть, у деяких родинах досі шанують Закон Терезів.

Тобто дикунську традицію давніх часів, коли людина, чиє життя врятували, ішла до рятівника мало не в рабство, поки не трапиться можливість поквитатися… Дивно жили наші пращури. І дивовижно, що, корячись таким безглуздим традиціям, вони не тільки вижили, а й нащадків наплодили… Це що ж виходить – з тринадцяти років я, вроджений надступеневий, виявився б боржником якогось провінційного барончика?

– Я все пам’ятаю, Іле…

Люте обличчя мого співрозмовника зробилося по-собачому благальним:

– Ну?…

– Я все пам’ятаю… Але я не візьмусь. Вибачай.

Скажений білий погляд був мені за відповідь.

* * *

ЗАДАЧА № 69: Маг першого ступеня надсилає послання на відстань 1000 км. На яку відстань надішле таке саме послання маг другого ступеня за умови, що енерговитрати обох на поштове замовляння однакові?

* * *

Ось уже два роки минуло відтоді, як я відпустив останнього слугу – будинок, двір і город обслуговували мене без сторонньої допомоги. Складну систему заклинань наклав за моїм замовленням один дуже хороший призначений маг – не тому, що я не впорався, а тому, що побутові проблеми має вирішувати фахівець; таким чином я позбувся потреби самостійно стягати чоботи – і заразом дістав можливість проводити життя в благородній самотності.

Години зо дві після того, як Ятер пішов, я сидів у вітальні, грав світильниками, імітуючи феєрверк, і пив холодну воду.

Утрачати друзів прикро. Навіть коли вони не друзі давно, а просто добрі знайомі, і навіть якщо прекрасно розумієш, що іншого виходу нема. Я не міг не відмовити Ілові, але навряд чи молодий самодур коли зрозуміє мою правоту.

Це тут, у провінції, я виконую функцію великого й жахливого, й землі навколо тремтять від самого мого імені. Правильно, що тремтять; адже світ – як ми знаємо з географії – широкий, у світі водиться багато всякого… не проти ночі буде згадано, і вимагати від мене, щоб я ліз із рогатиною в чуже гніздо, – безглуздо, я ж не кат собі.

Відходячи, Іл відпустив їдке слівце про мої магічні здібності. Він був схожий при цьому на розпусну бабу, яка всяку цнотливість вважає за чоловічу неспроможність…

Близько четвертої години ранку я таки зібрався спати. Піднявся нагору, та, ідучи до спальні, забрів ще й до кабінету – і, як виявилось, не випадково.

Скло тремтіло. У вікно били ніби мокрою ганчіркою. Купою ганчірок – важких, наполегливих; я не одразу зрозумів, у чому річ, а зрозумівши, поспішив розкрити і вікно, і штори. Як довго вони вже б’ються?!

Нічні метелики. Їх залетіло сотень п’ять, не менше; світильника, якого я поставив на стіл, одразу стало не видно – так обліпили його чорні оксамитові крила.

Запахло смаленим. Я копався в шухляді столу, шукаючи записника; мружачись, прочитав вигадливе поштове замовляння, яке досі не спромігся вивчити напам’ять, – може, лінь тому причина, а може, інстинктивна нелюбов уродженого мага до вигадок призначених.

Метелики, вмить утративши інтерес до життя, опали на підлогу, мов осіннє листя. Я закашлявся від здійнятого в повітря пилку; чорні тіла вкривали килим, ще й не просто вкривали, а візерунком. Складаючись у текст повідомлення.

Я обійшов кімнату – вздовж стіни, щоб не наступити на текст. Знов запалив світильник, і ще один, під стелею. Повернувся до столу. Узяв папір, умочив у каламар перо, готовий спершу переписати повідомлення, а тоді вже розбиратися.

«Високоповажаний уроджений магу Хорте зі Таборе! Закритий Клуб Кари повідомляє вам, що на останньому розіграші одноразових заклинань на ваше ім’я випав виграш. Ви дістали право на одноразове використання Кореневого Заклинання Кари… Для отримання призу вам слід прибути до правління Клубу не пізніш як першого вересня. З собою мати членський квиток з позначкою про сплату внесків.

Вітаємо!

Лічильна комісія».

* * *

«…Ви зібрались до Північної Столиці вперше за останні десять років, а можливо, і вперше на віку. Ви розгублені: як під готуватись до поїздки, що покласти в дорожню скриню, як поводитись, щоб не видатись непоправним провінціалом?

Заспокойтесь. Північну Столицю щодня відвідують сотні приїжджих магів, у всіх у них виникають схожі проблеми, і майже всі їх успішно вирішують. Прислухайтесь до наших рекомендацій – і нічого не бійтесь!

По-перше, документи. Якщо ви член якого-небудь магічного клубу – візьміть із собою членський квиток. Якщо ви призначений маг – візьміть свідоцтво про ваше призначення й надання магічного ступеня. Якщо ви вроджений маг – візьміть будь-яку гральну карту й на її лиці напишіть кров’ю власне ім’я (червоне чорнило теж згодиться, однаково для вас, уроджений, будь-який документ – пуста формальність).

Якщо на вулицях міста вас попросять пред’явити документи – ні в якому разі не хвилюйтеся й не соромтеся, а також не ображайтеся й не сердьтеся. Не треба вивергати полум’я чи перетворювати вартових на свиней – люди на службі, проти вас вони нічого не мають і, вивчивши ваші

документи, найпевніше ввічливо побажають вам удачі в усіх справах. Та якщо ви станете чинити їм опір, вони, звичайно, не зуміють утримати вас, однак у той-таки день вам доведеться поспіхом покидати Північну Столицю, щоб не зустрітися лицем до лиця з королівськими магами на службі порядку. Що потужніша влада, то потужніші маги їй служать, а влада короля Ібрина в столиці все ще вважається дуже міцною…

(Якщо ви консерватор і всяку службу вважаєте принизливою для мага – просто візьміть до відома, що в наші дні не всі додержуються традиційного погляду).

Повернімось до наших збирань. Документи готові; потурбуйтесь про одяг. Не варто тягти з собою до столиці весь свій гардероб, однак деякі потрібні речі просто мусять знайти місце у вашій скриньці.

Неодмінно візьміть два чорні плащі до п’ят: один оксамитовий – для урочистих нагод, другий шкіряний – на випадок негоди. Накладні срібні (золоті) зірки для плаща та для капелюха (якщо ви захочете вступити до клубу, без срібних зірок вам не ступити й кроку). Якнайбільше непротирних штанів і замовлених проти поту білих сорочок; тепла білизна й піжама з начосом – у столиці весь час дмуть холодні вітри, а в готелях не вщухають протяги… Утім, якщо ви подорожуєте влітку, білизну треба брати тонку, а капелюх – світлий, крислатий.

Заздалегідь замовте поштою карту столиці. Вивчіть назви центральних вулиць і головних майданів, а також їхнє розташування; заздалегідь поміркуйте, у якому готелі вам хотілося б зупинитись. Запам’ятайте: нема нічого жалюгіднішого, ніж маг, що безпорадно крутить головою посеред перехрестя.

Прихопіть із собою так багато грошей, як тільки можете. Північна Столиця не любить бідняків…»

* * *

До Клубу Кари років двадцять тому вступив мій батько. Якась була незрозуміла історія; незлостивий і загалом сумирний, тато раптом страшенно захотів скористатися замовлянням Кари, і не яким-небудь похідним, а саме Кореневим. Підозрюю, це якось було пов’язано з материним поганим настроєм; підозрюю, що батько ревнував, і точно знаю, що ревнував зовсім дарма. Проте вступний внесок – немалий! – було заплачено, і батько не став виходити з клубу, коли його темні пристрасті вгамувались. Навпаки – в розмові зі знайомими досить було мовити, що «на останньому розіграші в Клубі Кари…», як усі обличчя ставали перебільшено уважними.

Потім виявилось, що простіше вкусити свій лікоть, аніж реально виграти Заклинання. Батько з гіркотою казав, що засновники клубу – шахраї, що вони обдирають рядових членів, що замовляння Кари – як в’язанка сіна під носом дурного віслюка: він тягнеться, іде, а в’язанка віддаляється… Проте вже сплачених грошей було шкода. Батько перестав бувати на розіграшах, та внески продовжував платити; після його смерті я вспадкував членський квиток і теж заплатив, пам’ятаю, за декілька років…

Милостива сово, а за скільки ж років у мене не плачено?! Доведеться робити витрати, та ще й які!..

Я клопотав собі голову всякими дурницями, порпався в скринях, намагаючись відшукати парадний костюм, чорний із золотом плащ і відповідний нагоді капелюх. Я ходив по дому з безглуздою усмішкою, а всередині мене все натягалася й натягалася солодка струна.

Заклинання Кари!..

Я уявлення не мав, кого й за що збираюся карати. Але Кореневе заклинання! Те саме, володіння яким – нехай тимчасове! – дарує справжню всемогутність. Я, провінційний маг, – усе-мо-гу…

Кінець кінцем струна натяглась до краю. Покинувши скрині розкритими й речі розкиданими, я вийшов на ґанок і потягнув носом повітря.

Світало. Запізно для справжніх пригод, та я знав, що не дотерплю до вечора.

Я озирнувся. Швидке звичне замовляння, земля кинулася до мене назустріч, я зручно спустився на чотири лапи й покрутив, обвикаючи, хвостом.

Прослизнув у діру в паркані.

Чорним струмком зринув з гори – туди, де ще спало в передсвітній каламуті найближче село.

Так, посуха. Пробираючись по городах, я помітив, як пожовкло бадилля.

У курнику було тихо. Давнішні діри в стінах ретельно забиті; це ви дарма, мужички. Не буває курників зовсім без дір…

За хвилину мій рот уже був залитий кров’ю й заліплений пір’ям. Дурні курки не встигали прокинутись; перш ніж забрехав перший собака, я перегриз десь півдесятка горлянок. П’яний від щастя, тягнучи за собою тушку молоденького півника, я сунувся назад у діру; здобич довелося тут і кинути. Дивуючись нерозуму собак, я війнув у посохлі зарості за сараєм і, давши гаку, підкрався до села знову – з іншого кінця. І все повторилось; я пішов тільки тоді, коли запахло димом, собаки очманіли й тонкий голос, майже дівчачий, заголосив з підвиваннями на все село:

– Тхір! Ой, люди, знову тхір!

Через поле я забіг на гірку, до себе. Довго терся боком об поріг; потім піднявся на дві ноги і, похитуючись, зовсім щасливий, поплівся до спальні.

Підіймалося сонце.

* * *

Вони прийшли, напевно, всім селом. Похмурі. Налякані. Злі. З дохлими курми в руках; курей було, як мені здалося, штук п’ятдесят.

Заступили собою весь простір перед ворітьми; за хвіртку пройшла делегація на чолі з комісаром, призначеним магом третього ступеня (насправді четвертого).

Ніхто нічого не казав. Усі дивились на мене. Важко. Докірливо. То на мене, то на пір’ячко, що не знати як прилипло до мого ґанку. Руденьке й біленьке пір’ячко в бурих плямочках.

Добре, що я встигнув, піднявшись із ліжка, умитись. Очистити від закипілої крові свій безсоромно усміхнений рот.

Ось і тепер – вони дивляться на мене з люттю й відчаєм, а я ледве втримуюсь, щоб не посміхнутись.

Дивлюся на них. Дивлюся на чисте, без жодної хмаринки, небо.

– Ну, що дивитесь?

Мовчання.

Я кривлюся з фальшивою нехіттю:

– Ідіть по хатах. Пам’ятайте мою доброту… Зроблю.

Вони мовчать, не вірять.

– Зроблю! – кричу я магу третього ступеня (насправді четвертого). – Зроблю, нехай так і буде! Вік пам’ятатимете милість Хорта зі Табора!

Розвертаюсь і йду в дім.

А за півгодини на потріскану землю падає дощ.

Мільйон років тому (початок цитати)

Вільних квартир було багато, бабусі з картонними плакатами просто-таки кидались на новоприбулих, обіцяючи їм усі зручності за сміховинну плату; Стас залишив Юлю з Аліком на лавочці в оточенні валіз, а сам пішов вибирати квартиру і вибрав години через три. Повернувся задоволений і заклопотаний, у супроводі енергійної тітки-маклерки; маклерка рвалася допомагати, спробувала відібрати в Аліка його рюкзачок, та син відборонив своє право чоловіка тягати важке, і тоді маклерка підхопила поліетиленову сумочку з кухлями, кип’ятильником і залишками дорожньої їжі.

Плелись хвилин п’ятнадцять.

Вузька вуличка серпантином вилася в гору – опівдні сонце затопило її всю, і маленькі тіні під парканами геть-чисто були окуповані потомленими собаками. Поряд була пошта, і зовсім поряд – п’ять хвилин крутого спуску – виявився вхід у парк.

Квартирка, схоже, багато років стояла без господаря. Тим краще, сказала тітка-маклерка. Не стануть набридати хазяї, проситися на кухню борщ зварити, проситись до ванної душ прийняти… Хоча який тут душ. Воду в чайнику грієш – і до лійки; утім, навіщо вам душ, ви начеб на море приїхали?

Та й справді…

Аліку, здається, сподобалось. Він миттю познайомився з сусідськими хлопчаками, і вже за півгодини Юля могла бачити, як її син скочується з крутого схилу на чиємусь самокаті – з підшипниками замість коліс. Плодові дерева, що росли в сусідньому дворі, виявилися семирічному хлопчику по коліно – ось яка крута була вулиця; зовсім поряд – здається, тільки простягни руку – підморгували з гілок абрикоси, сливи, яблука.

Юля відійшла од вікна, постояла над розкритою валізою. Квартирка не подобалась – тут пахло чи то комірчиною, чи то поганим готелем; навіть чиста постіль, видобута з постільної тумби, здалася надто вже чужою.

– Де б ти хотіла повечеряти? – спитав Стас.

Вона не знала. Вона взагалі не хотіла вечеряти. Вона так утомилась – довга дорога, жара, дожидання, – що із задоволенням упала б на ліжко й заплющила очі бодай на го дину…

– Влаштуймо святкову вечерю, – сказав Стас. – Знайдемо якийсь пристойний ресторан…

Вона насилу всміхнулася.

Стас був спокійний і певний себе. Він свій обов’язок виконав – містечко за вікнами, квартира – ось вона, і навіть не дуже дорого. Хазяїна ми не побачимо три тижні, каструлі на плиті, чайник електричний, вікна виходять на схід, і, якщо добре висунутись, можна навіть побачити краєчок моря.

– Заморилась?

За вікном кричали хлопчаки. Хтось уже ревів – не Алік, дякувати Богу, не Алік; Юля кинулася до вікна, але Стас утримав її:

– Самі розберуться…

Піймав її за руку. Пригорнув до себе; від Стаса пахло домом. Розкошуючи в цьому запаху, Юля притислась обличчям до твердого, надійного, обтягнутого чистою футболкою плеча. Утома осіла, мов сніговик, підтанувши.

– Поклич малого… Його теж треба перевдягнути…

– Аліку! – Юлі ніяково було кричати на всю вулицю, тому крик вийшов ні те ні се – не нахабний, та й не делікатний. – Ходімо вечеряти!

Вони знайшли кафе – звичайне, яких багато. Із динаміка лився солодкавий попсовий потік – «люблю-не люблю, любиш-не любиш»; у маленькому фонтані навіщось мокли пластмасові квіти. Юля одразу й назавжди забула, що вони їли і яке вино пили, – через утому вся вечеря здавалась їй змазаною, ніби недбалий відбиток пальця на мутному склі…

Тільки в парку – після вечері вони пішли прогулятись – вона нарешті отямилась. Тільки в парку змогла нарешті зрадіти; на вечірньому небі темніли брили магнолій, лежало під зірками нерухоме озеро, по якому двома привидами линули мовчазні лебеді. У залізній клітці ув’язненим росло нещасне дерево араукарія; ліхтарі не горіли, та страху не було. По темних алеях бродили щасливі, іноді підпилі люди з ліхтариками, і перед кожною компанією повзла по землі біла пляма світла…

У темряві Алік знайшов світлячка. Довго милувався теплим вогником на долоні, міркував, як візьме світлячка з собою, до міста, й покаже в школі дітям; потім, бажаючи роздивитися кузьку ще краще, навів на неї промінь свого ліхтаря – і, на секунду розгубившись, поспішив віднести світлячка у кущі. Ще й руку довго витирав об штани; Юля сміялась. Це ж треба, такий милий вогник у темряві – і така бридка комашка при світлі…

Потім вони повернулися до найманої квартирки, поклали Аліка спати й довго стояли на балконі, слухаючи віддалений шум моря, поклавши голови одне одному на плечі, як коні.