Говорити – мало й говорить: сяде шити, то чи стібнула голкою, чи ні, чи виведе нитку, чи ні, а зараз і задумається, і рученята посклада; піде ув огород полоти, стане над грядкою та хоч цілий день стоятиметь, нічого не зробивши, поки мати її не покличе; приставить обідати, то або у нетоплену піч, або забуде чого положити, або усе у неї перекипить, що й їсти не можна; та до того довела, що – нічого робити! – узялась мати вп'ять сама поратись. Часто гримав на неї батько і ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з'їсть її здоров'я, зачахне, занедужа, і який одвіт дасть богу, що ні найлуччу милость божу, здоров'я, не вміла зберегти і занапастила овсі. Що ж? тільки її і речей:

– Таточку, батечку, і ти, матінко ріднесенька! Що ж мені робити, коли не можу забути свого горя! Не можу не думати об своєму Василечкові! Світ мені немилий, і ніщо не розвеселяє. Серце моє розривається, дивлячись на вас, що ви об мені убиваєтесь, та що буду робити! Я й сама своїй тузі не рада; тільки у мене й думки: де то тепер мій Василь? Знаю, що час, що день, він від мене – усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите нічого; не розважайте мене; мені неначе легше, як я журюся уволю і ніхто мені не міша!

Порадившись меж собою, старі дали їй волю; нехай, кажуть, як собі зна, так з собою і робить. Наділив її бог розумом, вона й богобоязлива, і богомольна, так її отець милосердний не оставить. Нехай поступа, як зна!

Іще з того дня, як проводила Василя, не надівала Маруся ніякої скиндячки, ніякої стрічки; як пов'язала голову чорним шовковим платком, так і пішло, усе чорний платок, та й годі! То охоча була по неділям та по праз-никам до церкви ходити, а то і у будень, коли почує, що дзвонять, то мерщій і йде. Що божий день любиме місце, куди було ходить, се у бір на озера, де з Василем уперше ходила; сяде там під сосонкою, розгорне платок, що Василь їй зоставив, дивиться на нього, та свої горішки пе-ресипа в руці, та й поплаче… Тільки ж що начне вечоріти, вона вже й сидить на приспі й вигляда вечірньої зіроньки… Блисне вона… тут Маруся зараз і стане така рада, така рада, що не то що! «Онде мій Василь! – сама собі розмовля. – Він дивиться на сюю зірочку і зна, що й я дивлюсь!… Оттак блистять і його очиці, як, було, біжу йому назустріч…» І вже тут її хоч клич – не клич, хоч що хоч роби, а вже ні з місця не піде і очей від зірки не зведе, аж поки вона зовсім не зайде; тогді тяжко здохне і скаже: «Прощай же, мій Василечку! ночуй з богом та вертайсь швидше до твоєї бідної Марусі». Увійшовши ж у хату, перецілує усякий горішок і платок разів сто поцілує та, згорнувши, приложить до серця, та так і заночує; а вже й не кажи, щоб спала добре, як треба!

Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасівки; а у спасівку, ік пречистій, казав Василь, буде неодмінно. Хоч і не зовсім Маруся повеселішала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома порається, вона й з батьком у полі, чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на леї, що вона стала розважатись, і собі повеселішав і дума: «Слава тобі, господи! Ще тільки спасівка наступа, а вже Маруся зовсім не та, як унов народилася; туж-туж і Василь буде; тоді вдарю лихом об землю, мерщій справлю весілля, та й нехай собі живуть». От коли куди йде на хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб її лучче розважати. Коли ж вона часом зостанеться дома, то, впоравшись, іде у бір за губами; та таки так сказати, що день за день та стала вп'ять і до роботи проворненька, і в усякім ділі моторніша, і що у бога день, то усе веселіш, усе розщитує: «От пречиста недалеко, от-от Василь вернеться».

Раз у спасівку, на третій день після спаса, віддавши вона обідати і поприбиравши усе, пішла у бір за губами і вже нікуди більш, як на ті ж озера. Напала на рижики, та так же їх багацько було, та такі мудрі; і хоч і побродила по воді, та назбирала їх повнісіньке відро, іще й кошик. От ще б то їх брала, та як же пішов дощ, та пре-страшенний, як з відра, та з холодним вітром; а вона була ув одній тяжиновій юпці і свитини не брала. Що їй тут на світі робити? Нікуди і не кажи, щоб забігти та пересидіти, бо до села було далеченько, а дощ так і полива! Нігде дітись – треба бігти додому. Йшла, а де і підбігцем, та поки прийшла додому, так одно те, що утомилась, а друге – змокла як хлюща, так з неї і тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так і труситься.

З лихом пополам добігла додому. А дома ж то мати старенька і усе собі немощна, не здужала піднятись і у печі затопити. Лихо та й годі нашій Марусі! Нитки сухої на ній нема, а нігде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нігде обігрітись. Злізла на піч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась і кожухом, нічого! Так лихорадка її і б'є!

Прийшов і Наум, упоравшись з батраками. Нікому йому ні вечеряти дати, та й нічого. Перш був розсердивсь, а далі, як розслухав, що йому Настя, стогнучи, розказала, та й замовк; далі назирнув Марусю та аж злякавсь: господи твоя воля! Сама, як вогонь, гаряча, а її трусить так, що й сказати не можна!

Тьохнуло у животі в нашого Наума! Подумав, подумав та й став богу молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи біда, чи радість є йому яка, зараз до бога; так і тут. Помоливсь, перехрестив тричі Марусю і ліг собі. Прислухається, трохи Маруся не заснула? «Дай, господи, щоб заснула і щоб завтра здорова була!» – сказавши сеє, ліг і… заснув.

Тільки що у саму глупу північ будить його Настя яко-ога і каже:

– Подивись, Науме, що з Марусею діється? Стогне ас від часу дужче… от усе дужче… аж кричить…

Наум вже біля недужої:

– Що тобі, Марусю?… Чого ти стогнеш?… Що в тебе болить?…

– …Таточку… батечку… Ох, не дайте пропасти… колоть… ох, тяжко мені!., робіть, що знаєте… ко… колеть мене!…

– Де саме колеть, Машечко?

– От… у бік… ох, ох! У лівім боці… Поможіть мені!… не стерплю…

Кинувся Наум, викресав вогню, засвітив світло – аж і Настя вже встала; де та й сила узялась? До Марусі… а вона усе дужче стогне…

Що робити – і самі не знають… Сяк-так старі удвох затопили піч, укрили її кожухами… так кричить:

– Душно! Не влежу на печі… положіть мене на лаві… Ох, душно мені! ох, важко мені! Болить же бік… ох, болить!…

Послали мерщій на лаві; узялись обоє старі зводити Марусю… Вона не здужа йти, старі не здужають її вести… тягнуться, силкуються, спотикаються… Наум сердиться, кричить на жінку, що йому не помога; Настя ворчить на нього, що… він дочку на неї схиля… Маруся стогне, плаче, а старі, дивлячись на неї, собі плачуть.

Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лаві, вкрили рядном, бо усе каже, що їй душно; а самі стали радитись, що з нею робити! Настя – пробі бігти До знахурки, щоб вмила або злизала; бо се їй, мабуть, з очей; або нехай переполох вилива, або трясцю відшептує: нехай, що зна, те й робить. Так же Наум не тії, бо дуже не любив ні знахурок, ні ворожок, що тільки дурників обкурюють та з них грошики луплять, а самі не можуть ніякого добра нікому зробити, хіба тільки біду, так так! От він зараз дістав іорданської води та й звелів Насті, щоб нею натерла Марусі бік, де болить, і дав тієї ж води трошки напитись, а сам підкурював її херувимським великоднім ладаном, помоливсь з Настею богу… аж ось і Маруся притихла й стала б то засипати. Старі вже хотіли з радості гасити й самі лягати… Як тут вп'ять Маруся не своїм голосом закричала:

– Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бік, пече… Ох, трудно мені! Батіночку рідненький, матіночко моя, голубочко! Рятуйте!… Поможіть мені!… Смерть моя!… Не дає… мені дихати!…

Бачить Наум, що зовсім біда, треба що-небудь і робити, схопив шапку, побіг до сусіди, розбудив, попрохав її, щоб йшла швидше на поміч до Насті; поки управивсь, поки допроводив її до двора, аж вже і світа. Не заходячи додому, пішов у город. Був у нього знайомий приятель, цилюрик, та ще й Марусин кум, вона в нього аж трьох діточок хрестила, так до нього пішов він радитись, що треба робити, а коли можна, то щоб і сам прийшов та й подививсь на болящу.

Так-то старому швидко й дійти! Йде і, бачиться, усе на однім місці; стане поспішать, – задихається, ноги спотикаються, зовсім хоч впасти. Жалкує Наум, що не збудив кого з батраків, що в соломі на току спали, так що ж бо? Хоч би й швидше дійшов, так не вмів би так усього розказати; а якби цилюрик не захотів іти, то батрак не вмів би його і прохати, як сам отець.

Сонечко піднялось, тогді Наум дотюпав до цилюрика. Поки його збудили… бо він собі був вже багательний, а через коров'ячу віспу став вже у панськім каптані ходити, так треба вже туди ж, за панами, довго ранком спати. От, поки зогріли йому самовар, поки він напивсь того чаю, присмоктуючи люльку, як наш справник, поки-то вийшов, потягаючись, до Наума, аж вже було геть-геть! Та вже за те спасибі, що як розпитав, чим Маруся недужа, так разом і зібравсь. Схопив швидше щось там за пазуху, та узяв склянку з чимтось, та й каже:

– Наум Семенович! Худо діло; треба поспішати як можна. Не поскупись найняти збіржу. Мені нічого і проходитись, та треба поспішать.

Наум зараз шатнувсь, найняв збіржаника, і побігли що є духу з цилюриком додому.

Як оглядів цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став її розпитовати, де саме і як у неї болить. Так вона за кашлем і слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив та й каже собі тихенько:

– Овва! худо діло! – А Наум се почув та и руки опустив…

Кинувся цилюрик, і якомога посшша та и кинув їй руду з руки, далі розв'язав пляшку, аж там усе п'явки, та й поприпускав їх до боку. Поки се, поки те діялось, Наум так, що ні живий ні мертвий; то піде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бідна Настя, і байдуже собі! Вона там коло Марусі і помага, і держить, і що треба робить, і так справляється, що неначе і не була недужа. Так-то велике горе і біда як постигне, то вже менше і забудеш, і не поважаєш його.

Управившись, цилюрик вийшов у сіни віддихнути. Наум пристав до нього з розпитками.

– Худо діло! – сказав цилюрик. Наум так і кинувся йому у ноги, і аж плаче, і говорить:

– Приятелю мій, Кондрате Іванович! Роби що знаєш, тільки не погуби мого дитяти! не положи мене, живого, у яму! Вік буду батьком рідним звати! Бери що хоч, бери усю худобу… тільки вилічи Марусю!…

Цилюрик аж заплакав і каже:

– Друже мій, Науме Семенович! Хіба ж мені не жаль своєї куми? Що б то я робив, щоб вилічити хрещену матір своїх діток? Та як нема божої волі, так наш братчик, хоч з десятю головами, нічого не зробить!

– Так моїй Марусі не животіти? – аж скрикнув Наум.

– Один бог зна! – сказав цилюрик та й пішов вп'ять до недужої.

Подивившись на неї і подержавши за жилу довгенько, каже:

– Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то ні об чім і журитись; здається, що скоро засне.

От і відступилися від неї тихесенько, щоб їй не мішати спати…

Так куди ж то!… Тільки що ніби стала дрімати, як підніметься кашель, та прездоровенний; так і підступа під груди і дихати їй, сердешній, не дає: а тут і у бік знову стало шпигати.

Довго того розказовати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лічив, а то він і німця привозив; і той і масть до боку прикладав, і чого-то вже не робив!… так нема легше та й нема! і що далі, то усе гірш було.

Наум давав їм волю, що хотіли, робили; а сам, заперлись, усе богу моливсь; впаде навколішки, руки лама; як вдарить поклон, та з півчаса лежить і усе молиться: «Господи милосердний! не осироти нас! Не віднімай від нас нашої радості! Ріши мене усії худоби, озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе, а нехай вона поживе на світі…» Далі й закінча: «Да будеть воля твоя святая зо мною, грішним! Ти усе знаєш, ти лучче зробиш, чим ми, грішнії, думаємо!» Підійде до німця, просить, руки йому цілує… виніс скриньку з грошима, а мабуть, було у ній сот три рублів, і просить:

– Бери, – каже, – скільки хоч, усі озьми, усю худобу озьми, усього рішусь, у старці піду, тільки вилічи моє дитя; вона в мене однісінька… Без неї нащо й мені жити? Не буде мені ніякої радості… хто мене догляне… хто… – та так і голосить.

Дарма, що німець, та й він заплакав, і хоч би тобі копієчку узяв. У останній раз як був, і вп'ять чого-то не робив, а далі сказав:

– Нічого не можна зробити! – 3 тим і поїхав. Моливсь Наум, моливсь… і що то вже плакав! Так і підпливе сльозами. Далі вийшов із кімнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свічечка, догоряє, перехрестивсь і на думці каже собі:

– Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грішних, і навчи, що нам робити і як тебе слухати? – Та з сим словом і пішов.

Йде і за сльозами світу не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дівка, у три дні як занедужала, а вже й на божій дорозі.

Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь кріплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Maрусі:

– Доню, запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров'я?

– Я сього хотіла прохати… та боялась вас потурбувати… І вже здоров'я!… Хіба спасення душі… коли б тільки швидше… – ледве промовила сеє Маруся.

Кинулася Настя хату прибрати і сіни упорати, а Наум засвітив свічечку і ладаном покурив; аж ось і батюшка прийшов.

Поки Маруся сповідалася, Наум із Настею і хто іде був у них із сусідів вийшли у сіни. От Настя і каже мужикові:

– Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсім вмира, коли привели панотця?

– Що ж, стара, будемо робити? – здохнувши тяжко, сказав Наум. – А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянія?

– Та що бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тільки сьогодні четвертий день, як гаразд і занедужала…

– Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма, що вона вже на ладан дише.

Сказав Наум та й відійшов, гірко заплакавши, і каже собі тихенько: «І коли б то господь послав мені сюю милость! Воля твоя, господи!»

Тут панотець кликнув, щоб усі йшли у хату, буде її причащати. Наум, тільки сам живий та теплий, ще здужав підвести її до святого причастя… Маруся прийняла тайни Христові, як янгол божий; потім лягла, перехрестилась, підвела очиці угору і веселенько проговорила:

– Коли мені… така радість тут… після святого причастя… що ж то буде у царстві небеснім? Прийми і мене, господи, у царство твоє святе! – Панотець, посидівши і поговоривши дечого з письма, пішов додому.

Трошки погодя, чують, що кашель в Марусі ніби перестав і вже вона хоч і не стогне і буцімто спить, так у горлі стало дуже хрипіти, а у грудях аж клекотить…

От Настя і каже до старого:

– Та, єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.

– Мовчи та молись богу! – сказав їй Наум, а сам аж труситься. – Тепер, – каже, – янголи святії літають над нею. Страшний час тогді настає, як праведна душа кон-читься. Нам, грішним, треба тільки молитись богу!

– Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.

Так казала Настя, не бачачи своєї біди, а Наум знав добре усе і знав, що до чого і після чого що йде, та й каже:

– Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо!

Далі засвітив страшну свічку, поставив перед образами, а сам пішов у кімнату… і що то вже моливсь богу! Куди-то не обіщавсь іти на богомолля! Скільки худоби Роздати на церкви, старцям…

Як ось Маруся таки дуженько промовила:

– Таточку!… Матінко!… а підійдіть до мене.

От вони н підійшли. Наум бачить, що Маруся зовсім змінилась на лиці: стала собі рум'яненька, як зоренька перед сход сонця; очиці як ясочки грають; веселенька, і від неї неначе сяє. Він знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скріпив серце, а сльози знай глита та думкою тільки так помоливсь: «Час прийшов… господи, не остав мене!…»

Маруся їм і каже:

– Батеньку, матінко, мої ріднесенькі! Простіте мене, грішную!… Попрощаймося на сім світі… поки бог зведе нас докупи у своїм царстві.

Тут стала їм руки ціловати; а вони так і розливаються, плачуть і її цілують. От вона їм і каже вп'ять, та так веселенько й усе усміхаючись:

– Спасибі вам, мої ріднесенькі, що ви мене любили!., і кохали мене… Простіть мене, може, коли вас не послухала… або сердила… Мені бог гріхи простив… простіть і ви!… Не вбивайтесь дуже за мною, бо се гріх… та пом'яніть мою грішну душу… не жалуйте худоби: усе земля і пил… Годі ж, годі, не плачте ж… Бачите, яка я весела… там мені буде прехороше!… Коли-небудь треба і вмерти… Ми недовго будемо різно: там год – як часиночка… Бачите, я не жалкую за вами… бо скоро побачимось… Васи… ох! Василечка мого як побачите, скажіть, щоб не вбивавсь… скоро побачимось… Я його дуже, дуже любила!… Горішки мої положіть мені у руку, як помру; а платок… верніте йому… А де ви? Я щось вас не бачу… Таточку! Читай мені… голосно молитви… а ти, матіночко… хрести мене… По-бла-го-словіть же… мене…

Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним і слова сказати; а він що скаже слово, та й заллється сльозами, переплаче та вп'ять чита. Настя чи перехрестила двічі та й знемогла і тут же впала. Сусіда подала Марусі у руки свічку і вже насилу руку розправила, бо вже стала застивати… От вже і гласу її не стало чути… Наум нахиливсь та над ухом їй голосно чита: «Вірую во єдиного бога» та «богородицю»… а се вона – зирк очима та й сказала голосно: «Чи ви чуєте?., Що се таке?» Наум впав навколішки і каже:

– Молітеся усі! Янголи прилетіли по її душу!

Далі Маруся ще спитала:

– Чи ви бачите? – Та й замовкла… здохнула важко… тільки й промовила:

– Мати божа!., прийми… – і успокоїлась навіки!

Наум скочив, сплеснув руками, підняв очі вгору і стояв так довгенько. Далі пав перед образами навколішки і моливсь: «Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цілий вік ти мене миловав, а на старості, як мені треба було у землю лягати, послав ти мені таке горенько!… Укріпи мене, господи! щоб я не согрішив перед тобою!»

Кинувся до Марусі; припав до неї, виціловав їй руки, щоки, шию, лоб і усе приговорює:

– Прощай, моя донечко, утіха, радість моя! Зав'яла ти, як садовий цвіточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитині жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?… Тепер ти у новім світі, меж янголами святими; знаєш, як мені тяжко, як мені гірко без тебе: молись, щоб і мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радості більш! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатруваліг, обнімали…

Він би й довго коло неї вбивався, так тут сусіда підійшла та й каже:

– Пусти, дядьку, вже ти її не піднімеш; а ось прийшлії дівчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.

Наум став над Настею, вп'ять гірко заплакав та й каже:

– Уставай, мати! Дружечки прийшли, нехай убирають до вінця нашу молоду… а я піду лагодити весілля!…

Пришедши він до панотця, не зміг і слова сказати, а тільки що плаче, так що й господи! Піп зараз догадавсь, та й каже:

– Царство небесне їй! Праведная душа була, упокой її господи со святими!

А помолившись, і став розважати Наума, поки позіходилися дяки; далі пішли у церкву, піп став служити панахиду, а по душі звелів дзвонити на непорочні, як по старому і по почотному чоловікові; та й послав сукно і став-ник і звелів йти читати псалтирі.

Увішедши Наум у церкву, так і пав перед образами та й моливсь, що таки за впокой душі свого дитяти, а то таки знай узивав:

– Господи милосердний! Дай мені розум, щоб я, при такій тяжкій біді, не прогнівив би тебе не тільки словом, та ні же думкою!

Як же заспівали «вічную пам'ять», так і сам почувся, Що йому якось-то стало легше на душі, і хоч і жаль йому дочки, що то вже і казати, кріпко жаль! та зараз і подума: «Воля божа! Вона теперечки у царстві; а за такеє горе, що ми тепер терпимо, бог і нас сподобить з нею бути!»

Бодро дійшов додому. Вже Марусю нарядили і положили на лаві, біля вікна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став приговорювати:

– Доненько моя милая! Марусенько моя незабутняя!Що ж ти не глянеш каренькими своїми оченятами на свого батенька рідного? Що ж не кинешся рученьками обняти його?… Що не проговориш до нього ні словечка?… Ти ж мене так завсегда зострічала… а тепер… закрила свої оченьки, поки вздриш господа на страшному суді; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що тепер держиш, вийдеш з домовини назустріч йому; скріпила уста, поки з янголами не станеш хвалити його!… На кого ж ти нас покинула?… Узяла наші радощі з собою; хто нас буде веселити такою добрістю, як ти? Хто нас, сиріт, на старості буде жаловати?… Хто нас, як билиночок у полі, буде доглядати?… Хто зопинить наші горючії сльози?… Хто обітре нам смажнії уста?… Хто у болісті промочить нам запекший язик?… Не повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! Не порадовала нас своїм весіллячком!… Береш своє дівування у сиру землю!… Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до вінця; скиндячки положені… квіточками заквітчані… і з правого боку тож квітка; нехай люди бачать, що ти була дівою на землі, дівою йдеш і на той світ.

Який зібрався народ – а вже таки повнісінька була хата і в вікно багато дивилося – так усі навзрид плачуть!… Та й як можна було утерпіти, дивлячись на чоловіка, що зовсім у старості, сідого, як лунь, немощного – стоїть над своїм дитятею, що одним одна й була йому на світі, і ту пережив, і ту, на самім цвіту, хова, а сам зостається на світі з старістю, з недугами, з горем, один собі з старою до якого часу! Яка вже їх жисть буде?… Та що й казати! Та ще ж яка й дитина! Коли б уже яка-небудь, так собі, так би і сюди й туди; а то ж дівка, не то що на усе село, та вряд чи де й близько така була: богобоязлива, богомільна, до усякого діла невсипуща, слухняна, покірна, звичайна, тиха, розумна, і що вже красива, так вже нічого й говорити! І що то: хто й знав її, хто й не знав, то усяк любив і поважав, і як почули, що вона вмерла, то всі ж то, і старі, і молоді, та й мала дитина, усі за нею жалковали і збіглися дивитись на неї і по ній журитись.

Об старій Насті вже нічого й говорити: не здужала не то що порядку давати, та й з місця не вставала; усе сиділа біля покійниці, і вже не плакала, бо і сліз не стало, а тільки тяжко здихала і ні півслова не здужала, голосячи, приговорювати.

Послухавши псалтиря, що дяк усе читав, Наум сів біля своєї старої та й каже:

– Що, стара? Управились ми з тобою? Збирались весілля грати, аж ось похорони! Ох-ох-ох! Хвали, Насте, бога!

– Се нам за гріхи наші, Науме, бог наказаніє послав! – сказала йому Настя.

– За гріхи! – сказав, подумавши, Наум. – Чи є така кара, щоб нею удовлити за наші гріхи? Що день, що час ми тяжко согрішаєм перед господом нашим; так чого ж ми достойні?… Якби отець наш небесний робив з нами не по милосердію, а по правді своїй святій, так ми б і давно недостойні і на світ дивитись. Міри нема його добрості!

– Зачим же він узяв у нас одну нашу радість? Що ми тепер будемо?

– Зачим? Дурна, дурна! Зачим узяв? Щоб дитина добрая, за добрість і йому милая, поживши у сьому злому світі та бачачи других, не пішла слід за тими, що не по його волі роблять; щоб не стала й вона така, котрих він не любить. А за лихе і злеє дитя бог карає отця і матір, так би ми були б і за неї у одвіті; а тепер, коли дитя наше було добреє, то через неї і нам що-небудь бог з гріхів простить.

– На кого ж ми тепер зостаємось? І хто нас у старості та у немощах догляне? – питала ще таки Настя.

– І я те ж думав з першого часу, – каже Наум, – а далі, по моїй молитві, бог такий мені розум дав: не було у нас дитяти – самі по собі жили, будем і без неї. Ти скажеш: тогді були молоді та здорові, а тепер старі, не здужаємо робити на себе. Насте, Насте! І у молоді літа не самі по собі ми і жили, і робили, і пропиталися, бог нам помагав, він же нам і тепер не дасть пропасти. Поживемо ще, потерпимо ще за гріхи наші на сім світі, по його воленьці прийде і наша година. Ти мені закриєш очі, а тебе… тогді круглу сироту, у біді, ще й лучче не покине той, що й маленьку комашечку догляда, та й збереть нас докупи, і наша Маруся нас тамечки зостріне. Коли ж не-будь прийде сей час; не сто літ будемо тут бідствовати… та хоч би і сто літ, хоч би і більш, і хоч би ще гіршу біду нам бог послав – коли є ще яка гірша сієї, – так чи може ж то ізровнятись против того, що нам буде у господа милосердного і де тепер наша Маруся? Годі ж, годі, не плач та давай порядок. Живий живе гада, так і ми; треба усе полагодити, як звичайно, і як тільки можемо що зробити і за душу, і за славу нашої Марусі.

Стало надвечір. Під коморою знакомий Наумові маляр малює труну – та що за славна була! Дубові дошки та товсті, та сухі, як залізо, та й зроблено чисто, як столярна; бо й теслі, що її робили, жалкуючи об Марусі і люблячи Наума, від щирого серця її робили. А як ще маляр вичорнив її, та на криші змальовав хрест святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намалював янгола божого, а у ногах списав патрет із смерті, з кістками, та так живо, що як настояща смерть, так така домовина, що хоч би і усякому доброму чоловікові таку бог привів. У хаті і у кімнаті жінки порались, то діжу наставляли, то муку сіяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то біля мертвої, то біля відчиненого вікна, що над нею, дивилися; а обоє старі із журби так вже стяглися, що аж злягли… Як разом – крик! Хтось дуже застогнав, аж закричав… Народ за вікном тож крикнув: «Василь! Василь!», – і розступивсь. Наум, почувши сеє, скочив, зирк у вікно… лежить бідний Василь біля вікна, мов мертвий зовсім!…

У ті пори, як дзвонили по душі Марусі, їхав мимо церкви сердека Василь і поспішав якомога до хазяїна з радістю, бо усе зробив, як тільки лучче можна було, і віз йому великі бариші. Як їде і чує, що дзвонять; здригнув кріпко, неначе йому хто снігу за спину насипав, а у животі так і похолонуло, і на душу така журба пала, що й сам не зна, що він таке став. Перехрестивсь і сказав: «Дай боже царство небесне, вічний покой помершому!», а сам по коням погнав, щоб швидше одчот віддати хазяїну та й до Марусі і щоб вже з нею не розлучатися аж до весілля.

Так от яке весілля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замість щоб на посаді сидіть, лежить на лаві під церковним сукном, хоч і убрана і заквітчана, та не до вінця з ним, а у яму від нього іти! Як се побачив, закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав мов неживий!…

Насилу та на превелику силу його відволодали. Вже й водою обливали і трусили… аж ось зирнув, повів кругом очима та й сказав тихесенько: «Марусю!., де моя Маруся?»

– І вже, сину, Маруся ні твоя, ні наша, божа! – став

йому Наум казати. – Покинула нас!

Василь сидить, як окам'янілий, і ие баче, і не чує нічого. От Наум подумав, бачить, що треба його розжалобити, щоб тільки він заплакав, то йому й легше буде; от і став до нього говорити… Та вже ж як то жалібно говорив, що й подумати так не можна, як то він йому усе розка-зовав: як його Маруся любила, як за ним убивалася, як занедужала і, вмираючи, що йому наказовала… Василь, сеє слухавши, як заплаче… зарида! як кинеться до неї… припав, ціловав їй руки… і не вимовить нічого, тільки: «Марусю… моя Марусенько!» То покинсть її, плаче та вбивається, та вп'ять до неї… А народ таки увесь, та що то – і малі діти так і голосять, дивлячись на нього і старих, що обплакують і його, неначе мертвого.

Оттак було усе до вечора. Народ помаленьку розійшовсь, і вже ніччю Наум, знемігшись зовсім, трошки задрімав. Прокинувсь, дивиться, що Василь і не дума відійти від вмершої; стоїть біля неї навколішках, та знай руки їй цілує, та щось і приговорює з горючими сльозами. От Наум йому й каже:

– Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобі тяжкий день буде; зберися з силою. Бачиш, і я, вже мені більш її жалко, та й я таки трохи задрімав, щоб хоч мало голові легш було.

– Вам її більш жаль? – каже Василь. – Та як се можна і подумати? Я її любив у сто раз більш, чим ви!

– Вже сього не можна розібрати: ти кажеш, що ти більш, а я знаю, що я її отець, стар чоловік, і вже в мене дочки не буде; а ти собі, як захочеш, дівку і завтра знайдеш…

– Тату, тату! – жалібно сказав Василь. – І вам не гріх так говорити… і у яку пору і у якім місці?…

Далі подививсь на нього з грозою іспідліб'я та й став, неначе не у своєму умі, сам собі розговорювати: «їх правда… скоро посватаюсь… та й оженюсь… зійдетесь на весілля… та не зовіть попа… а може… а може… дарма!…»

Слухавши такії його речі, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього помислу, щоб – нехай бог боронить – самому собі смерть заподіять; став його розважати і розказовати, який се смертельний гріх, щоб против божої волі смерті ськати, і що такая душа непрощена від бога у віки вічнії; далі став його навчати, щоб моливсь богу і щоб положивсь на милость його… і багато дечого йому доброго говорив, бо був дуже розумний, хоч і письма не вчився, а у бесіді частісінько і піп не знав, що проти нього говорити, а дяк так і не схвачувався з ним.

Василь на усі його речі стояв мовчки, часом усміхнеться, то насупиться, то забормоче: «Молиться? Молітесь ви». А сам, видно, своє думав. Наум же, говоривши йому довго, подумав: «Що йому тепер товковати? Він і себе не тямить. Нехай на слободі приймусь за нього і розтол-кую йому, щоб часом його душа не пропала».

Як обвидніло трохи надворі, зараз зібралися нужні люди у двір до Наума; розложили серед двора вогонь; жінки стали поратись, поприставляли казанки та горшки і варять борщі, локшину, квасок, печене кришуть шматками; а там кутю у миски, накладають та ситою розводять, горілку по пляшкам розливають, щоб частовати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть і усе готують як треба, щоб і людям пообідати, і старців божих нагодовати.

Став день, задзвонили у старший дзвін повагом, звичайно, як на збір. Господи! як повалить народ – так видимо-невидимо! Що свої селяни, а то і з города понаходило і понаїжджало; та були таки й пани, щоб подивитись, як по старовині, що вже тепер виводиться з моди, будуть дівку ховати.